Тим часом всі інші вмивалися в ріці і лаштувалися до обіду та відпочинку. Троє найкращих лучників рушили на північні від затоки пагорби і повернулися, вполювавши пару диких кіз, котрі тепер смажилися над вогнем. Каспіян наказав привезти на берег діжу з вином — міцним вином з Арченланду, яке слід було перед вживанням розбавити водою, тож вистачити мало на всіх. Робота просувалась як слід, тож трапеза була веселою. І лише накладаючи собі козячого м’яса, Едмунд запитав:
— А де це наш зануда Юстас?
В цю мить Юстас роззирався по невідомій долині. Вона була така вузька й глибока, а урвища, що оточували її, - такими крутими, що це нагадувало велетенську яму або траншею. Земля поросла травою, з неї тут і там стриміли кам’яні брили, а ще Юстас зауважив чорні випалені латки — такі, які посушливого літа можна побачити на насипах обабіч колії.
На відстані ярдів п’ятнадцяти від хлопця виблискувало озерце з чистою гладенькою водою. На ту мить в долині було порожньо: ні тварини, ні пташки, ні комахи. Шкварило сонце і лиховісні вершечки гір зазирали через край долини.
Юстас, звісно, зрозумів, що в тумані він пішов не тим боком хребта, тож обернувся, аби вибрати зворотню дорогу. Однак тільки глипнувши, хлопець затремтів. Йому неймовірно пощастило, адже він вибрав єдину можливу стежку вниз — видовжений зелений земляний виступ, жахливо крутий та вузький, з обох боків якого починалося урвище. Іншого способу вибратися з долини не було. Та хіба ж він міг зробити це тепер, побачивши, як його шлях виглядає насправді? Від самої думки про це нещасному запаморочилось у голові.
Він знову розвернувся, подумавши, що так чи інак, а спершу йому слід добряче напитися з озерця. Однак щойно Юстас повернувся, ще навіть не зробивши кроку вглиб долини, як позаду нього почувся шум. Звук був зовсім тихим, однак лунав досить потужно у навколишній цілковитій тиші. Хлопець так і закам’янів на місці. А тоді подивився назад.
Біля підніжжя скелі, ліворуч при землі видніла темна діра — можливо, вхід до печери. І звідти в’юнилися два тонких пасма диму. А камені перед чорним отвором рухались (створюючи той самий шум) так, наче в темряві за ними хтось повз.
Хтось таки повз. І що набагато гірше — виповзав назовні. Едмунд, Люсі або ти відразу впізнали б цю істоту, однак Юстас не читав правильних книжок. Таку істоту він навіть уявити собі не міг — видовжена морда свинцевого кольору, тупі червоні очі, ні пір’я, ні хутра, довге гнучке тіло звивалось по землі, лапи, коліна яких стирчали над спиною істоти, наче в павука, кажанячі крила, які шарпали каміння, хвіст довжиною в кілька ярдів. А пасма диму соталися з ніздрів істоти. Юстас і гадки не мав, що перед ним дракон. Хоча, якби й мав, йому б це не допомогло.
Однак, можливо, якби хлопцеві хоча б щось було відомо про драконів, він був би дещо здивований поведінкою цього дракона. Той не сів, сплеснувши крилами, і не почав вивергати полум’я з пащі. Дим із його ніздрів скидався на дим від приску, що от-от згасне. Так само здавалося, що Юстаса він не помічає, істота дуже повільно повзла до озерця, часто зупиняючись. Навіть попри свій страх, Юстас зрозумів, що то було старе і печальне створіння. Хлопець прикинув, чи варто йому спробувати втекти. Однак істота може обернутись, якщо почує шум. Що, коли вона не така вже й немічна? Що, коли прикидається? Та й узагалі, який сенс намагатися втекти від істоти, котра вміє літати?
Створіння доповзло до водойми і поклало на гравій своє жахливе, вкрите лускою підборіддя: однак, перш ніж зробило перший ковток, воно раптом голосно крекнуло чи закричало — і після кількох судом та конвульсій впало на бік, виставивши в повітря пазуристу лапу. З відкритого рота вихлюпнулося трохи темної крові. Дим з ніздрів на якусь мить став чорним, а тоді відлетів і зник. І більше не з’явився. Це був трюк монстра — в такий спосіб він заманював мандрівників до їхньої загибелі. Однак хлопець не міг чекати вічно. Він зробив крок ближче, тоді два — і зупинився знову. Дракон залишався* нерухомим. Хлопець зауважив, що з очей тварюки зник червоний вогник.
І нарешті Юстас наважився підійти до тіла. Тепер він вже був певен, що істота мертва. Здригнувшись, хлопець торкнувся до неї — нічого не трапилось.
Полегшення було настільки відчутним, що Юстас мало не засміявся вголос. Він почувався так, наче боровся з драконом і вбив його, а не просто бачив смерть істоти. Переступивши через тушу, він підійшов до водойми, щоб напитись, бо спека ставала нестерпною. Юстас не здивувався, почувши звуки грому. Майже відразу по тому зникло сонце і, перш ніж мандрівник закінчив пити, навколо вже тарабанили великі краплі дощу.
Клімат цього острова був не надто приємний. Менше ніж за хвилину Юстас ущерть змок і напівосліп від потужної зливи, подібної до якої в Європі ніколи не бачили. Не було сенсу навіть пробувати вийти з долини, поки злива не вщухне. Хлопець кинувся до єдиного доступного прихистку — драконової печери. Там він ліг і спробував віддихатись.
Більшості з нас відомо, чого варто чекати від драконячого барлогу, однак, як ми вже знаємо, Юстас читав неправильні книжки. Там багато писалося про експорт та імпорт, про уряди та дренаж, але ні слова не було про драконів. Ось чому хлопець так розгубився, придивившись до поверхні, на якій лежав. Її частинки були надто гострими як для каміння і надто твердими як для колючки, а навколо все було всіяне круглими пласкими штукенціями, котрі клацали, коли хлопець ворушився. З входу до печери надходило досить світла, аби мати змогу все це роздивитись. Безперечно, Юстас побачив — а будь-хто з нас міг сказати про це наперед — скарби: корони (ті штуки, на які наштрикувався Юстас), монети, персні, браслети, злитки, чаші, тарілки та коштовні камені.
Юстас (на відміну від інших хлопців) ніколи про скарби не мріяв, однак відразу ж побачив користь від них у цьому новому світі, до якого він так по-дурному втрапив, провалившись вдома крізь картину у спальні Люсі.
— У них тут немає податків, — сказав він. — Тож скарби не треба віддавати урядові. З кількома такими штуками я зможу непогано провести тут час — наприклад, у Келормені. Здається, це найстерпніше місце у цих краях. Цікаво, скільки я зможу взяти? Оцей браслет — можливо, камінці на ньому — то діаманти — я натягну собі на зап’ястя. Трохи завелике, але якщо підтягнути аж до ліктя, буде якраз нормально. А тоді напхаю повні кишені діамантів — вони легші від золота. Цікаво, коли вже припиниться цей пекельний дощ?
Він заліз на найменш незручну частину купи, що переважно складалася з монет, і вмостився чекати. Однак після сильного переляку — особливо якщо йому передував похід горами, людина почувається знесиленою. Юстас заснув.
У той час, коли він посопував уві сні, решта завершила обід і почала всерйоз непокоїтись через його відсутність.
— Юстасе! Юстасе! Агов! — кричали вони, аж поки не захрипли. Каспіян подув у свій ріг.
— Його немає поблизу — інакше він почув би цей звук, — сказала Люсі, сполотнівши.
— Нестерпний хлопець, — мовив Едмунд. — Навіщо йому було отак втікати?
— Але ми мусимо щось робити, — сказала Люсі. — Він міг загубитись чи впасти в яму, чи потрапити до рук дикунів.
— Або його розірвали дикі тварини, — додав Дриніян.
— Якби так, всі відчули б полегшення, скажу я вам, — пробурмотів Рінз.
— Пане Рінз, — сказав Рипічип, — ви ніколи ще не казали нічого більш недостойного вас. Та істота мені не друг, але він все-таки королівської крові і, оскільки він наш супутник, знайти його або помститись за нього у разі смерті — справа нашої честі.
— Безперечно, ми повинні знайти його, якщо зможемо, — втомлено мовив Каспіян. — Оце так неприємність. Це означає пошуки та нескінченні неприємності. Клятий Юстас.
Тим часом Юстас спав, спав і спав. А прокинувся від болю в руці. Місяць світив у вхід печери, а ліжко зі скарбів начебто стало набагато зручнішим: він взагалі майже не відчував його. Біль у руці здивував хлопця, але він тут же зрозумів, що справа у браслеті, одягнутому на руку нижче ліктя, — він наче став тіснішим. Мабуть, поки хлопець спав, у нього розпухла ліва рука.
Він поворушив правою рукою, щоб відчути ліву, але завмер, навіть на сантиметр її не пересунувши, і нажахано прикусив губу. Бо рівно навпроти нього, трохи правіше, там, де місячне світло падало на підлогу печери, рухалась страшнюча тінь. Хлопець відразу впізнав її: то була драконова лапа. Вона заворушилась, коли Юстас ворухнув рукою і завмерла, коли знерухомів він.
— Ой, який же я дурень, — подумав Юстас. — Ну звісно, у тварюки є друг, він лежить поруч зі мною.
Кілька хвилин він не наважувся і м’язом ворухнути. Просто перед очима бачив два тонких струмочки диму, чорного на тлі місячного світла — точнісінького такого, як дим з носа того іншого дракона перед його смертю. Це було настільки моторошно, що хлопець затамував подих. Димок зник. Коли довше стримувати подих вже було неможливо, Юстас тихенько видихнув. Тієї ж миті два струмені диму з’явилися знову. Але навіть тоді він не зрозумів, що відбувається.
Незабаром Юстас вирішив, що обережно просуватиметься вліво і спробує вибратися з печери. Можливо, істота спить — і, так чи інакше, то його єдиний шанс. Але, звісно, перш ніж рухатись ліворуч, він поглянув у той бік. О жахіття! З того боку також стирчала драконяча лапа. Ніхто не звинувачуватиме Юстаса, що тієї миті він розридався. Розмір власних сліз, що скрапували на скарби, здивував його. До того ж сльози видавались неймовірно гарячими, аж парували.
Але користі з плачу не було. Він мусив спробувати якось вибратися з-поміж двох драконів. І Юстас почав простягати праву руку. Драконова права лапа повторила точнісінько той самий рух. Тоді хлопець вирішив зробити те ж лівою. Драконова ліва кінцівка також поворухнулась.
Двоє драконів, з обох боків від нього, повторювали його рухи! Юстас не витримав — і просто кинувся навтьоки.
Все загриміло та заскреготало, забрязкотіло золото, полетіло каміння, щойно хлопець кинувся геть з печери, гадаючи, що то обидва дракони женуться за ним. Він не насмілювався озирнутись і мчав до озерця. Скручена туша мертвого дракона вимальовувалась у місячному світлі — таке видовище налякало би будь-кого, однак Юстас майже його не зауважив. Він хотів залізти у воду.
Але тільки-но дістався до краю водойми, як трапилося дві речі. Спершу його наче громом ударило: хлопець усвідомив, що втікає на всіх чотирьох кінцівках — з якого це дива він таке втнув? А потім, нахилившись над водою, він на мить подумав, що з води на нього дивиться ще один дракон. Але тут же усвідомив правду. Драконова морда в озері була його власним відображенням — сумнівів не було. Воно рухалось разом з ним: відкривало і закривало рота точнісінько, коли він відкривав і закривав свого.
Поки Юстас спав, він перетворився на дракона. Заснувши на драконових запасах з жадібними, драконячими помислами, він і сам став драконом.
Це все пояснювало. Поруч з ним у печері не було двох драконів. Лапи праворуч і ліворуч були його власними лапами. Дим виходив з його ніздрів. А щодо болю у лівій руці (точніше, тому, що раніше нею було) — ззизивши ліве око, він побачив, що з нею трапилось. Браслет, який так зґрабно сидів на руці хлопця, виявився замалим для грубезного драконового лаписька. Прикраса глибоко увіп’ялася в луску, а навколо цього місця пульсувала спухла плоть. Він вчепився в браслет зубами, але не зміг зірвати його.
Незважаючи на біль, його першим відчуттям було полегшення. Більше він не мав чого боятися. Він сам був жахіттям, і ніхто на світі — хіба що лицар, та й то не кожен — насмілився б його атакувати. Тепер він міг би зійтись у двобої з Каспіяном чи Едмундом. Однак щойно про це подумавши, Юстас зрозумів, що не хоче цього. Він хотів дружити з ними. Хотів повернутися до людей, розмовляти з ними, сміятися та ділитись тим, що має. Бідолаха усвідомив, що він — монстр, відрізаний від людської раси. Страхітлива самотність охопила його. Хлопець почав усвідомлювати, що решта зовсім не були демонами. І замислився над тим, чи він сам був настільки приємною особою, за яку завжди себе мав. Йому бракувало їхніх голосів. Одне добре слово він з вдячністю прийняв би навіть від Рипічипа.
Подумавши про це, бідолашний дракон, котрий раніше був Юстасом, пронизливо заридав. Могутній дракон, котрий гірко плаче у світлі місяця посеред порожньої долини, — таку картину важко уявити.
Врешті-решт нещасний вирішив, що таки спробує відшукати шлях на берег. Він зрозумів, що Каспіян ніколи не відплив би звідси без нього. І відчував, що у той чи інший спосіб, але зможе показати людям, ким є насправді.
Він як слід напився води, а тоді (знаю, це звучить шокуюче, але якщо добре все обмізкувати, то так воно не є) з’їв майже повністю мертвого дракона. Він зробив уже половину справи, коли раптом усвідомив, що робить. Тому що, розумієте, хоча розум його був розумом Юстаса, однак смаки й рішення виявились драконячими. А дракон нічого так не любить, як свіжу драконятину. Ось чому так рідко можна знайти більше ніж одного дракона на країну.
А тоді Юстас почав видряпуватися з долини. Почав він це зі стрибка, а, стрибнувши, виявив, що летить. Він геть забув про свої крила — і це стало неабиякою несподіванкою — першою приємною несподіванкою за тривалий час. Він знявся високо у повітря і побачив численні гірські вершини, що лежали внизу у місячному сяйві. Наче срібна пластина, виблискувала під ним затока, на якорі стояв «Досвітній мандрівник», а в лісі поруч з берегом мерехтіли вогні табору. З неймовірної висоти він єдиним порухом спрямував себе у цьому напрямку.
Люсі спала дуже міцно, бо не лягала аж до повернення пошукової групи, сподіваючись почути добрі новини про Юстаса. Групу очолював Каспіян. Її втомлені учасники повернулись назад дуже пізно. Ще й принесли тривожні новини. Вони не знайшли ані сліду Юстаса, зате бачили в одній долині мертвого дракона. Намагаючись дивитися на все з позитивної точки зору, учасники групи запевняли інших, що навколо не може бути інших драконів і що той був мертвий уже о третій годині дня (саме тоді вони його й знайшли), тож малоймовірно, що за кілька годин до того він міг кого-небудь убити.
— Хіба що він зжер того нестерпного малого і помер від отруєння, — сказав Рінз. Та сказав він це пошепки, тож ніхто не почув.
Пізно вночі Люсі обережно розбудили — вся компанія, зібравшись разом, про щось тихо розмовляла.
— Що таке? — запитала Люсі.
— Слід зберігати витримку, — мовив Каспіян. — Щойно над кронами дерев пролетів дракон. Він приземлився на узбережжі. Так, боюсь, він між нами та кораблем. А стріли проти дракона марні. І вогню вони зовсім не бояться.
— Якщо дозволить Ваша Величність… — почав Рипічип.
— Ні, Рипічипе, — твердо сказав король, — ти не затіватимеш з ним двобою. І якщо ти не підкоришся мені, я накажу зв’язати тебе. Ми повинні стежити за ним і, щойно розвидніється, спуститись на узбережжя і вступити з ним у битву. Я провадитиму. Король Едмунд буде праворуч від мене, а лорд Дриніян — ліворуч. Жодних інших домовленостей бути не повинно. За кілька годин настане світанок. За годину слід подати їжу, а також залишки вина. І нехай все робиться якомога тихіше.
— Може, він полетить геть, — сказала Люсі.
— Так буде гірше, — сказав Едмунд, — бо тоді ми не знатимемо, де він. Якщо у кімнаті оса, я волію не зводити з неї погляду.
Решта ночі була жахливою. Коли надійшла пора їсти, багато хто відчув, що не має апетиту, хоча й знав, що їсти треба. Здавалось, минули незліченні години, перш ніж розсіялась темрява і тут і там зацвірінькали пташки, а світ наповнився барвами і зробився свіжішим, ніж був протягом ночі, а Каспіян сказав:
— Час настав, друзі.
Вони звелися, оголили мечі і сформували щільну шеренгу, взявши у центр Люсі з Рипічипом на плечі. Це було краще, ніж просто чекати, і кожен захоплювався всіма іншими дужче, ніж зазвичай. За мить вони вже марширували. Коли дійшли до краю лісу, вже майже розвиднілось. А там, на піску, наче велетенська ящірка чи гнучкий крокодил, чи плазун з лапами, гігантський, жахливий та вузлуватий, лежав дракон.
Але побачивши їх, замість того щоб звестися і вивергнути вогонь та дим, дракон відступив, майже плазуючи — назад, на мілководдя.
— Чому він так хитає головою? — запитав Едмунд.
— А тепер киває, - сказав Каспіян.
- І з його ока щось витікає, - мовив Дриніян.
— Ой, та невже ви не бачите, — сказала Люсі. — Він плаче. Це сльози.
— Я б не довіряв йому, пані, - сказав Дриніян. — Так роблять крокодили, щоб послабити вашу пильність.
— Він похитав головою, коли ти сказав це, — зауважив Едмунд. — Наче хотів заперечити. Дивись, знову.
— Гадаєте, він розуміє, що ми говоримо? — запитала Люсі.
Дракон пристрасно закивав.
Рипічип зіслизнув з плеча Люсі і виступив наперед.
— Драконе, — почувся його дзвінкий голосок, — ти розумієш мову?
Дракон кивнув.
— Ти можеш говорити?
Похитав головою.
— Якщо так, — мовив Рипічип, — марна справа запитувати про твої наміри. Але ти можеш засвідчити нам свою дружбу, піднявши над головою свою ліву передню лапу.
Істота так і зробила, але дуже незграбно — адже її лапа спухла і боліла, перетиснута золотим браслетом.
— Погляньте! — вигукнула Люсі, - у нього щось негаразд із лапою. Біднесенький — мабуть, тому він плаче. Можливо, він прийшов, щоб ми його вилікували — як в оповіді про андроклів та лева.
— Обережно, Люсі, - сказав Каспіян. — Цей дракон дуже мудрий, але він може бути брехуном.
Але Люсі вже бігла вперед, а слідом за нею — Рипічип, так швидко, як дозволяли його короткі лапки, а далі, звісно, хлопці та Дриніян.
— Покажи свою бідолашну лапку, — попросила Люсі. — Можливо, я її вилікую.
Дракон-який-раніше-був-Юстасом радісно простягнув їй свою хвору лапу, пам’ятаючи, як чарівне зілля Люсі вилікувало його від морської хвороби ще коли він не був драконом. Однак йому довелося розчаруватись. Магічна рідина трохи полегшила біль та вилікувала пухлину, але не змогла розчинити золота.
Усі стояли навколо, спостерігаючи за лікуванням, і несподівано Каспіян вигукнув:
— Погляньте!
Його очі втупилися в браслет.