Подорож Досвітнього мандрівника

Розділ чотирнадцятий ПОЧАТОК КРАЮ СВІТУ

Двері знову повільно відчинилися, і увійшла постать, така ж висока й штивна, що й дівоча, проте не настільки струнка. Постать не мала ліхтаря, однак здавалося, сама випромінювала світло. Коли вона наблизилась, Люсі побачила, що це старий чоловік. Його срібна борода спереду спадала аж на босі стопи, срібне волосся — до п’ят, а мантія здавалася зітканою з руна срібної вівці. Старий виглядав таким спокійним та серйозним, що мандрівники у цілковитій тиші знову звелися на ноги.

Та старий увійшов без жодного слова і став по інший бік столу, навпроти своєї доньки. А тоді вони обоє простягли перед собою руки і повернулись обличчями на схід. Стоячи так, вони почали співати. Я дуже хотів би написати тут слова тієї пісні, однак мій знайомий, котрий був там присутній, не міг пригадати їх. Люсі потім розповідала, що то була висока, пронизлива, та невимовно гарна пісня — вона створювала відчуття прохолоди, пісня раннього ранку. Вони співали, а сірі хмари розходилися на сході, білі плями ставали дедалі більшими, аж поки небо геть не побіліло, а море заблищало, наче срібло. Це тривало довго (проте спів увесь той час не затихав), і нарешті схід зачервонів, а з моря на безхмарне небо піднялося сонце, опромінивши довгий стіл, золотий та срібний пісок та Кам’яний Ніж.

Нарнійці не раз уже припускали, що, встаючи з моря, сонце у цих краях видається більшим, ніж вдома. Тепер вони в цьому переконалися. Помилитись було неможливо. Такого яскравого сяйва, що виблискувало від проміння росі та на столі, бачити їм ще не доводилось. Пізніше Едмунд сказав:

— Хоча в тій подорожі і трапилось так багато всього надзвичайного, та мить була найнеймовірнішою.

І тепер мандрівники знали, що вони таки справді дісталися до початку Краю Світу.

Тоді їм приверзлося, ніби просто на них з самого осердя сонця щось летить, однак, звісно, ніхто не міг спокійно туди навіть глянути, щоб переконатись. Та невдовзі повітря наповнилося голосами — голосами, що підхопили пісню панни та її батька, хоча звучання тих голосів було первісним, а мови їхньої ніхто не розумів. А ще незабаром з’явилися і власники голосів. То були великі білі птахи, вони прибували сотнями, тисячами і всідалися на все навколо: на траву, на бруківку, на стіл, на плечі мандрівників, на руки, на голови — аж доки все навколо не стало схожим на снігову перину. Тому що птахи не лише робили білим усе навколо, вони ще й розмивали та затуманювали навколишні форми. Але оточена птахами Люсі, визираючи з-поміж крил, побачила, як один з них підлетів до старого, тримаючи у дзьобі щось схоже на маленький плід, — ну хіба це була тліюча жаринка, що цілком можливо, бо та річ була настільки яскравою, аж неможливо було дивитись на неї. І птах вклав її старому до рота.

Тоді птахи припинили співати і закопошилися на столі. Коли ж знову знялися в повітря, зі столу зникли вся їжа й питво. Після трапези тисячі птахів злітали в повітря, забираючи з собою все, що не можна було з’їсти чи випити: кістки, шкірки та шкаралупу, і поверталися до сонця. Проте вони вже не співали — лише повітря тремтіло від змахів їхніх крил. Чисто видзьобаний стіл спорожнів, а троє старих лордів Нарнії все ще спали.

І ось нарешті старий повернувся до мандрівників і привітав їх.

— Пане, — сказав Каспіян, — чи не скажете ви нам, як позбутися чарів, що примушують спати цих трьох нарнійських лордів.

— Скажу із задоволенням, сину мій, — мовив старий. — Щоб подолати чари, ви мусите допливти до Кінця Світу, або підплисти до нього якомога ближче, і повернутися назад, залишивши там одного зі своїх товаришів.

— А що повинно з ним трапитись? — запитав Рипічип.

— Він мусить податися на край сходу і ніколи не повернутись у цей світ.

— Ось чого прагне моє серце, — мовив Рипічип.

— А зараз ми біля Кінця Світу, пане? — запитав Каспіян. — Чи відомо вам щось про моря та землі, що лежать східніше від цього місця?

— Я бачив їх колись давно, — сказав старий, — але з чималої висоти. Не можу поділитися з вами тим, що мусить знати моряк.

— Тобто ви літали в повітрі? — випалив Юстас.

— Я був високо над повітрям, сину мій, — відповів старий. — Я Раманду. Та бачу, що ви перезираєтесь з нерозумінням. Не дивно, адже часи, коли я був зіркою, минули ще до того, як будь-хто з вас з’явився на світ, звідтоді всі сузір’я змінилися.

— Леле, — Едмундові аж подих перехопило від захвату. — Це зірка-пенсіонер.

— Ви більше не зірка? — запитала Люсі.

— Я зірка на відпочинку, доню, — відповів Раманду. — Коли я востаннє зайшов, немічний та старіший, ніж ви можете собі уявити, мене перенесли на цей острів. Зараз я вже не настільки древній, яким був тоді. Щоранку птаха приносить мені вогненну ягоду з долин Сонця, і кожна ягода забирає дещицю мого віку. А коли я стану молодим, як вчора народжене дитя, то знову зійду (адже ми біля східного краю землі) і ще раз вступлю у великий танок.

— У нашому світі, - зауважив Юстас, — зірка — це здоровенна куля палаючого газу.

— Навіть у вашому світі, синку, те, з чого складаються зірки, не є їхньою суттю. А у цьому світі ви вже зустрічали одну зірку, адже, гадаю, ви познайомилися з Корайекіном.

— Він також зірка на пенсії? — поцікавилась Люсі.

— Ну, не зовсім, — відповів Раманду. — Його відіслали керувати Дафферами не задля відпочинку. Радше це можна назвати покаранням. Якби все йшло добре, він би ще тисячу років сяяв взимку на південному небосхилі.

— Що ж він накоїв, пане? — запитав Каспіян.

— Сину мій, — мовив Раманду, — не тобі, нащадкові Адама, знати, які провини лежать на зірках. Однак ходімо, за цією бесідою ми марнуємо час. Ви рішуче налаштовані? Чи попливете далі на схід, аби повернутися назад, залишивши назавжди одного з вас, щоб зруйнувати чари? Чи рушите на захід?

— Безперечно, пане, — вигукнув Рипічип, — які питання? Це пряме завдання нашої подорожі — звільнити від чар цих трьох лордів.

— Я такої ж думки, Рипічипе, — відповів Каспіян. — І навіть якби думав інакше, моє серце не витримає, якщо «Досвітньому Мандрівникові» не вдасться підплисти якомога ближче до Краю Світу. Проте я непокоюся за команду. Вони погодилися йти на пошуки сімох лордів, а не для того, щоб досягнути краю Землі. Якщо ми попливемо звідсіля на схід, ми попливемо, щоб знайти край, останню точку сходу. І нікому невідомо, як далеко вона розташована. Вони хоробрі хлопці, та я помітив ознаки втоми від мандрівки і прагнення побачити, як ніс нашого корабля знов уткнеться в береги Нарнії. Не впевен, що ми повинні пливти далі без їхньої згоди. А ще цей бідолашний лорд Руп. Геть розбита людина.

— Сину мій, — проказав старий-зірка, — пливти до Краю Світу з людьми, котрі цього не бажають або введені в оману — справа марна, навіть якби ти цього хотів. Не так знімаються великі чари. Вони повинні знати, куди прямують і навіщо. Але хто цей розбитий чоловік, про якого ти кажеш?

І Каспіян розповів Раманду Рупову історію.

— Я можу дати йому те, чого він потребує найбільше, — сказав Раманду. — На цьому острові спати можна без обмежень та міри, і сон цей — без найменшого натяку на нічні сновидіння. Нехай сяде поруч з оцією трійцею і аж до вашого повернення впивається забуттям.

— Ох, давай так і зробимо, Каспіяне, — мовила Люсі. — Впевнена, йому це страшенно сподобається.

У цю мить їхню розмову перервав звук кроків та голосів: наближалися Дриніян та решта корабельної команди. Побачивши Раманду та його доньку, всі завмерли від здивування — а тоді як один оголили голови, адже то, безперечно, були надзвичайні люди. Дехто з моряків печально обвів поглядом порожні тарелі та пляшки на столі.

— Мілорде, — звернувся король до Дринія на, — якщо ваша ласка, відішліть на «Досвітнього Мандрівника» двох чоловіків з повідомленням лордові Рупу. Перекажіть йому, що останні з його давніх супутників тут і що вони сплять сном без сновидінь, і що він може до них приєднатися.

Коли це було зроблено, Каспіян попросив решту моряків сісти і виклав перед ними всю ситуацію. Коли він закінчив, запала тривала мовчанка, чулося лише тихе перешіптування, аж поки нарешті не звівся на ноги головний лучник зі словами:

— Дехто з нас уже давно хоче запитати вас, Ваша Величносте, як ми дістанемося додому, коли повернемось — байдуже, повернемось сюди чи в інше місце. Весь час віяли західні та північно-західні вітри, за винятком днів, коли стояв штиль. І якщо це не зміниться, хотів я би знати, як ви сподіваєтесь повернутись до Нарнії. Якщо ми будемо веслувати, то майже немає шансів, що вистачить запасів.

— Це слова людини з суходолу, — сказав Дриніян. — У цих морях пізнього літа завжди віють переважно західні вітри, а після Нового Року це завжди змінюється. У нас буде вітер, щоб пливти на захід. Навіть більше, ніж нам потрібно.

— Це правда, начальнику, — сказав старий моряк, ґальміанець за походженням. — У січні та лютому зі сходу насувається огидна погода. З вашого дозволу, пане, якби я командував цим кораблем, я радив би перезимувати тут і почати подорож додому в березні.

— Що б ви їли, зимуючи тут? — запитав Юстас.

— Цей стіл, — мовив Раманду, — щодня, на заході сонця, прогинатиметься від королівської учти.

— Та що ви кажете! — вигукнуло кілька моряків.

— Ваші Величності, панове та пані, - мовив Райнельф, — я хочу сказати лише одне. Нікого з нас, друзяки, не примушували до цієї подорожі. Ми самі зголосились. Серед нас є такі кадри, що ласо дивляться на цей стіл і думають про королівську учту, а у день відплиття з Кер Паравелу вони ж найголосніше говорили про пригоди та присягалися, що не повернуться додому, поки ми не знайдемо кінця світу. А на причалі залишились і такі, що віддали б усе, аби вирушити з нами. Вважалось, що краще бути хлопчиком на побігеньках на «Досвітньому Мандрівникові», ніж носити лицарську стрічку. Не знаю, чи вловлюєте ви, про що я кажу. Але я переконаний, друзяки, що ми виглядатимемо по-дурному — зовсім як ті Даффлпади — якщо повернемось додому і скажемо, що дісталися до початку кінця світу і не мали відваги вирушити далі.

Багато моряків схвалило ці слова, але дехто сказав, що все це ніби й добре, але не дуже.

— Не так уже й весело нам буде, — прошепотів Каспіянові Юстас. — Що ми робитимемо, якщо половина цих хлопців відступиться?

— Зачекай, — прошепотів у відповідь Каспіян. — У мене ще є козир.

— А ти нічого не скажеш, Рипе? — тихо запитала Люсі.

— Ні. Чому Ваша Величність цього чекає? — відповів Рипічип тоном, який чула більшість присутніх. — Мої власні плани складено. Поки зможу, я пливтиму на «Досвітньому Мандрівникові» на схід. Коли мене викинуть, продовжу мандрівку на човнику. Коли він потоне, гребтиму лапками. А тоді, коли не зможу пливти далі і не досягну ще країни Аслана, якщо мене не перекине через край світу якийсь здоровенний водоспад, я потону, повернувши ніс на схід сонця, і Пипіцик стане ватажком нарнійських мишей, які вміють розмовляти.

— Слухайте, слухайте, — мовив один із моряків, — я скажу те ж саме, за винятком пасажу про човника, бо він мене не витримає.

І вже тихше додав:

— Я не збираюсь дозволити миші мене переплюнути.

В цей момент Каспіян скочив на рівні ноги.

— Друзі, - сказав він, — гадаю, ви не до кінця зрозуміли наше прагнення. Ви говорите так, наче ми прийшли з капелюхом в руці, благаючи про підтримку. Це зовсім не так. Ми, наш королівський брат, сестра, їхній родич та пан Рипічип, добрий лицар, а також лорд Дриніян, маємо справу на краю світу. Неабияке задоволення вибирати між вами тих, хто бажає цього, тих, хто вартий такої високої винагороди. Ми не казали, що будь-хто, попрохавши, може вирушити з нами. Ось чому зараз ми накажемо лордові Дриніяну та панові Рінсу вирішити, хто серед вас найзатятіший у бою, найвправніший моряк, має найчистішу кров, найбільш відданий нашій особі та є найчистішим у способі життя та манерах, — і подати нам список їхніх імен.

Він зупинився і далі заговорив швидше:

— Асланова гриво! — вигукнув король. — Ви гадаєте, що привілей побачити край світу нічого не вартий? Що ж, кожен, хто вирушить з нами, зможе передати титул «Того, хто плавав на “Досвітньому Мандрівникові”» своїм спадкоємцям, а коли ми припливемо назад до Кер Паравелу, він отримає стільки золота та земель, що буде багатим решту життя. А тепер розійдіться островом, геть усі. За півгодини я маю отримати від лорда Дриніяна імена.

Запала невпевнена тиша, а тоді члени команди вклонились і рушили геть, один у тому напрямку, інший — в протилежному, але переважно групками та компаніями, розмовляючи між собою.

— А зараз візьмемося за лорда Рупа, — сказав Каспіян.

Проте, повернувши голову до столу, він побачив, що лорд Руп уже там. Мовчазний, він непомітно прибув ще коли тривало обговорення, і сів поруч з лордом Арґозом. Донька Раманду стояла обіч нього, ніби щойно допомогла йому сісти в крісло. Раманду стояв позаду лорда, поклавши долоні на його сиву голову. Навіть у сонячному світлі руки зірки випромінювали легке срібне сяйво. На виснаженому Руповому обличчі грала посмішка. Він простягнув одну руку Люсі, а іншу — Каспіянові. Якусь мить здавалося, він збирається щось сказати. Тоді посмішка лорда проясніла — наче він відчув щось дуже приємне, з уст зірвалось довге вдоволене зітхання, голова впала на груди і він заснув.

— Бідолаха Руп, — сказала Люсі. — Я така рада. Він, напевно, пережив жахливі речі.

— Давай навіть думати про це не будемо, — сказав Юстас.

Тим часом промова Каспіяна, підсилена, мабуть, магією острова, здобула очікуваний ефект. Чимало людей, які прагнули перервати подорож, відчули себе зовсім по-іншому, уявивши, що їх залишать. Коли хтось з моряків повідомляв, що він вирішив просити дозволу пливти далі, то ті, хто не сказав цього, розуміли: їх стає дедалі менше, і почувались вони дуже незатишно. Тож іще до того, як спливло півгодини, кілька осіб фактично «підлабузнювались» (принаймні так це називалося у мене в школі) до Дриніяна та Ринса, щоб отримати гарний відгук. Невдовзі лишилося тільки троє моряків, котрі не бажали пливти далі, - вони намагалися переконати решту залишитися з ними. А ще за деякий час зостався лише один. Врешті-решт він перелякався, що залишиться сам і змінив рішення.

Коли збігло півгодини, всі зібралися знову біля Асланового столу, вставши з одного краю, а Дриніян та Ринс сіли поруч з Каспіяном, щоб оголосити список. Каспіян прийняв усіх, крім того, хто в останній момент змінив рішення. Його звали Піттенкрим, він залишався на Острові Зірки весь той час, поки інші подорожували, шукаючи Краю Світу, і всім серцем шкодував, що не подався з ними. Він був не із тих, хто міг насолоджуватися розмовою з Раманду та його донькою (як навзаєм і вони, зрештою), на острові дуже дощило, і, хоча щовечора на Столі з’являлась їжа для цілого банкету, він не отримував від цього задоволення. Він розповідав, як моторошно було сидіти самому під дощем з чотирма сплячими лордами за столом. Тож, коли решта повернулась, він почувався таким чужим, що дорогою назад висадився на Самотніх Островах і поселився у Келормені, де розповідав чудесні історії про свої пригоди в Кінці Світу, аж доки сам у них не повірив. Тож у певному сенсі можна сказати, що після цього він зажив щасливо. Хоча відтоді терпіти не міг мишей.

Того вечора всі гуртом частувалися наїдками і напоями, сидячи за великим столом між колонами, де магічним чином поновився банкет. Наступного ранку, щойно прилетіли та відлетіли прекрасні птахи, «Досвітній Мандрівник» знову вирушив у дорогу.

— Пані, - сказав Каспіян, — я плекаю надію поговорити з вами після того, як подолаю чари.

Донька Раманду поглянула на нього і посміхнулася.