Подорож Досвітнього мандрівника

Розділ п'ятий ШТОРМ ТА ЙОГО НАСЛІДКИ

Минуло близько трьох тижнів після їхнього прибуття на Острови — і ось «Досвітній мандрівник» нарешті покидав гавань Нерровгейвена. Побачити його відплиття зібрався великий натовп. Пролунали урочисті слова прощання. Коли Каспіян виголосив свою останню промову мешканцям Самотніх Островів, чулися крики «слава», лилися сльози — і ось вони залишили графа та його родину. А коли корабель дедалі більше віддалявся від суходолу, а його червоне вітрило ліниво тріпотіло, нечіткий звук Каспіянової труби полинув з корми над водою — запала тиша. І ось їх підхопив вітер. Вітрило надмилось, від’єднався буксир і повеслував до берега, перша справжня хвиля накотила на ніс «Досвітнього мандрівника» — і той знову ожив. Ті, що не працювали зараз, — спустились нижче, Дриніян зайняв перший спостережний пункт на кормі — і корабель повернув голову на схід, обгинаючи південь Аври.

Кілька наступних днів були пречудовими. Люсі почувалася найщасливішою дівчинкою в світі. Щоранку вона прокидалась, спостерігала, як відбите водою сонячне світло танцює на стелі її каюти, і оглядала всі прекрасні речі, які отримала на Самотніх Островах, — ґумаки, високі черевики, безрукавки та плащі. А тоді вона виходила на палубу, щоб поглянути з кубрика на море, котре щоранку все яснішало, та упоювалася дедалі теплішим повітрям. Опісля наставав сніданок і з’являвся апетит, що буває лише на морі.

Вона проводила чимало часу, сидячи на маленькій лавочці на кормі, граючи в шахи з Рипічипом. Цікаво було спостерігати, як малюк обома лапами пересуває надто великі для себе фігури і встає навшпиньки, щоб зробити хід до центру дошки. Він був хорошим гравцем, і, коли думав над тим, що робить, зазвичай вигравав. Та переважно перемагала Люсі, бо мишак полюбляв утнути щось сміховинне, як то: відсилав офіцера захищати королеву й туру. Так траплялося, бо він на якийсь час забував, що це шахи, думаючи про справжню битву, і примушував офіцера робити те, що сам зробив би на його місці. Його розум переповнювався нездійсненними мріями, перемогами ціною життя та останніми сутичками.

Однак цей блаженний час тривав недовго. Настав вечір, коли Люсі, ліниво дивлячись на довгу борозну, яка тяглася за кораблем, побачила силу-силенну хмар, що з дивовижною швидкістю розросталися на заході.

І ось у них утворився розрив, крізь який пробилося жовте світло призахідного сонця. Хвилі позаду корабля набули чудернацьких форм, а море набрало тьмяно-брунатної та жовтавої барви, наче брудне полотно. Повітря стало холоднішим. Здавалось, судно рухалося з труднощами — так, наче відчувало небезпеку позаду. Вітрило то звисало, зів’яле та неживе, то шалено тріпотіло. Поки дівчинка зауважувала всі ці речі і дивувалася з лиховісної зміни, яка вчувалася навіть у шумі вітру, Дриніян закричав:

— Всі на палубу!

Вже за мить кожен був неймовірно зайнятий. Люки задраяли, вогонь на камбузі загасили, моряки забралися наверх, щоб стягнути вітрило. Не встигли вони закінчити, як на корабель накотився шторм. Люсі здалося, що в морі, просто перед носом корабля, утворилася величезна долина, і вони ринули туди — в таку глибину, уявити якої вона не могла. На них обрушився велетенський сірий водяний пагорб, набагато вищий від щогли. Він обіцяв вірну смерть, однак корабель винесло на самий вершечок. А тоді закрутило по колу. На палубу обрушився цілий водоспад — корма та кубрик стирчали, наче два острови у розбурханому морі. Вздовж рей у відчаї повзали моряки, намагаючись приборкати вітрило. Порваний канат стримів на вітрі убік прямо й штивно, мов кочерга.

— Спускайтесь, пані, - загорланив Дриніян. І Люсі, розуміючи, як заважають команді чоловіки та жінки з суходолу, — скорилася. Це було нелегко. «Досвітній мандрівник» жахливо кренився на правий борт, його палуба скидалась на похилий дах будинку. Дівчинці довелося видряпатись на вершечок сходів, тримаючись за поруччя, перечекати, доки нагору піднімуться двоє чоловіків, а тоді вже спускатись вниз. Як добре, що вона міцно трималася за поруччя біля основи сходів — нова хвиля накрила палубу, діставши аж до її плечей. Люсі вже й без того була майже наскрізь мокра від бризок та дощу, але хвиля була холоднішою. Тоді вона кинулася до дверей каюти, вбігла досередини і замкнулась, аби не побачити, з якою жахливенною швидкістю влітають вони в темряву, проте не уникла нестерпного сум’яття звуків: рипіння, тріщання, хрускоту, тупотіння, галасу та ревіння, які внизу були ще тривожнішими, ніж на кормі.

Це тривало весь наступний день, а потім ще один. Тривало так довго, що ніхто не міг пригадати, коли ж почався шторм. Біля румпеля весь цей час перебувало троє чоловіків, котрі щосили намагалися втриматись бодай якогось курсу. Біля помпи також чергували люди. Ніхто не відпочивав, нічого не можна було ні зготувати, ні висушити, один із матросів зник за бортом, і жодного разу не визирнуло сонце.

Коли все завершилось, Юстас зробив у щоденнику ще один запис.

«3 вересня. Минули цілі століття — і ось настав день, коли я знову можу писати. Нас носило буревієм ось уже тринадцять днів та ночей. Я точно це знаю, бо уважно рахував, хоча всі інші стверджують, наче минуло лише дванадцять. Як приємно під час небезпечної подорожі опинитися на одному кораблі з людьми, котрі навіть рахувати не вміють! Я пережив нестерпні миті, мене годинами кидало вгору-вниз на велетенських хвилях, я зазвичай був мокрий до трусів, і ніхто не робив навіть спроби приготувати чогось їстівного. Марно й казати, що тут немає ні радіо, ні ракети, щоб подати сигнал про допомогу. Все це доводить правдивість моїх слів про божевілля морської подорожі на такому гнилому кориті, як це.

Я почувався б нестерпно, навіть якби моїми супутниками були пристойні люди, а не ці демони в людській подобі. Каспіян та Едмунд поводяться зі мною брутально. В ту ніч, коли зламалася щогла (від неї залишився тільки обрубок), вони примусили мене вийти на палубу і по-рабськи пахати, хоча я й почувався дуже погано. Люсі вставила своїх п’ять копійок, зауваживши, що Рипічип просто прагнув також працювати — от тільки він надто малий. Неймовірно, як тільки вона не помічає: усе, що робить це маленьке чудовисько — лише викаблучування. Навіть у її віці слід уже розуміти такі речі. Сьогодні огидний човен нарешті здобув рівновагу, з’явилося сонце, а ми теревенили про те, що нам варто робити. У нас досить їжі, більшість з якої — неймовірна гидота, — щоб протриматися шістнадцять днів. (Всі курники позмивало за борт. Але навіть якби цього не сталось, кури й так перестали б нестися через шторм). Справжня проблема — це вода. Здається, дві бочки мають пробоїни — і тому спорожніли. (Знову ця нарнійська «ефективність»). Маленькими порціями — по півпінти на душу щодня — вистачить на дванадцять днів. (Залишається ще багато рому та вина, одначе навіть ці телепні розуміють, що від таких напоїв спрага тільки посилиться).

Звісно, найрозумніше було б відразу повернути на захід, у напрямку Самотніх Островів. Але сюди ми дісталися за вісімнадцять днів, мов навіжені, втікаючи від бурі. Навіть якщо ми впіймаємо східний вітер, повернення назад забере більше часу. А в цей момент навколо немає навіть натяку на східний вітер — вітру немає взагалі. Щодо того, аби повертатись на веслах, це забере надто багато часу, і Каспіян каже, люди не зможуть гребти на половині пінти води щодня. Я впевнений, це не так. Я намагався пояснити, що коли люди пітніють, це їх охолоджує, і тому під час роботи вони потребують менше води. Він нічого на це не зауважив — Каспіян робить так щоразу, коли не може знайти відповіді. Всі інші проголосували за те, щоб продовжити плавання у пошуках землі. Я відчув, що мій обов’язок — вказати на те, що нам точно невідомо, чи є попереду земля, і спробував втовкмачити їм, наскільки небезпечно приймати бажане за дійсне. Замість того, аби придумати кращий план, воли мали зухвалість запитати мене, що я пропоную. Тож я лише стримано й тихо пояснив, що мене викрали і, не питаючи згоди, вплутали в ідіотську подорож і що я не збираюся витягати їх з цієї халепи.

4 вересня. Далі штиль. На обід подають крихітні порції. Я отримую найменше. Каспіян вправно накладає собі добавку і гадає, ніби я не бачу! Люсі з якогось дива намагалася задобрити мене, запропонувавши частину своєї їжі, але той формаліст Едмунд втрутився і не дозволив їй зробити цього. Шкварить сонце. Увесь вечір неймовірна спрага.

5 вересня. Далі штиль і спека. Цілий день почуваюся кволим і впевнений, що в мене температура. Звісно, їм бракує розуму, аби мати на борту термометр.

6 вересня. Жахливий день. Прокинувся серед ночі, переконаний, що дістав гарячку і потребую води. Це підтвердив би кожен лікар. Бачить Бог — я остання особа, що намагатиметься здобути що-небудь нечесним способом, однак ніколи не гадав, що ця економія води стосуватиметься навіть хворого. Звісно, я розбудив би інших і попросив пити — але подумав, що це егоїстично. Тож я встав, взяв горнятко і навшпиньки вийшов з Чорної Діри, де ми спали, намагаючись не потурбувати Каспіяна та Едмунда, адже вони так погано спали, відколи почалася спека і проблеми з водою. Я завжди намагаюсь зважати на інших — байдуже, були вони зі мною люб’язні чи ні. Я опинився у великій кімнаті — якщо її можна так назвати, — де розташовані ослони для веслярів та багаж. Ємність з водою у самому її кінці. Все йшло чудово, однак перш ніж я встиг занурити горнятко, мене впіймав цей малий шпигун Ріп. Я намагався пояснити, що йшов на палубу подихати свіжим повітрям (бо моя справа з водою його не стосувалася), але він запитав, навіщо мені горня. Своїм вереском він розбурхав цілий корабель. Розгорівся скандал. Я, як зробив би кожен на моєму місці, запитав, чому це Рипічип серед глупої ночі крутиться біля бочки з водою. Він відповів, що, оскільки надто малий, аби допомагати на палубі, то щоночі вартує, охороняючи воду, щоб дати можливість комусь поспати. І ось яка клята несправедливість: вони всі вірять йому. Ви уявляєте?

Я мусив попросити пробачення, інакше ця мала тварюка кинулася б на мене з мечем. І тут Каспіян проявився у своїх справжніх барвах, як безжалісний тиран, вголос, при всіх сказавши, що кожен, кого застукають за «крадіжкою» води, «отримає два рази по дванадцять». Я не знав, до чого це, аж поки Едмунд мені не пояснив. Це походить із книжок того ґатунку, які читають малі Певенсі.

Після цієї малодушної погрози Каспіян змінив тон на зверхній. Сказав, що йому за мене соромно і що всі почуваються так само погано, і що всі ми повинні старатися, тощо, тощо. Огидний самовдоволений дурень. Сьогодні я цілий день не вставав з ліжка».

«7 вересня. Сьогодні з’явився легкий вітерець, але все ще з заходу.

Ми зробили кілька миль на схід з частиною вітрила, прикріпленого до того, що Дриніян називає аварійною мачтою: бушприт встановлено вертикально і прив’язано до уламка справжньої щогли. Все ще несамовито хочеться пити».

«8 вересня. Продовжуємо рухатись на схід. Я цілими днями залишаюсь на лежаку і не бачу нікого, крім Люсі, аж поки двоє друзів не приходять спати. Люсі віддає мені частину своєї порції води. Вона каже, що дівчата не так сильно відчувають спрагу, як хлопці. Я й раніше думав, що це так, але на морі такі речі стають відомими напевне».

«9 вересня. Видно землю. Дуже високу гору далеко на південному сході».

«10 вересня. Гора дедалі збільшується та стає чіткішою, однак до неї ще далеко. Сьогодні вперше невідомо за який час з’явилися чайки».

«11 вересня. Впіймали трохи риби і з’їли її на обід. Близько сьомої вечора кинули якір на глибину трьох морських саженів у затоці гірського острова. Ідіот Каспіян не дозволив нам спуститися на суходіл, бо вже сутеніло і він боявся дикунів та диких тварин. Сьогодні ввечері всі отримали додаткову порцію води».

Більше за будь-що інше Юстаса хвилювало, що чекає на них на острові, та сказати про це його словами неможливо: після одинадцятого вересня він надовго забув про свій щоденник.

Коли настав страшенно задушливий ранок, хоча й з низьким сірим небом, мандрівники побачили, що вони перебувають в затоці, оточеній такими скелями та каменюками, що місцевість скидалася на норвезький фіорд. Навпроти них, на березі, земля густо поросла схожими на кедри деревами, між якими плинув швидкий потік. За деревами здіймався крутий підйом, що завершувався зазубреним гребенем, а далі громадилися темні гори, вершини яких ховалися у низькому темному хмаровинні. Найближчі скелі з обох боків затоки були тут і там покреслені білими лініями — водоспадами, хоча з такої відстані не можна було зауважити ні руху, ні звуку. Місцина вражала неймовірною тишею, вода в затоці лежала гладенько, мов скло, відбиваючи кожну деталь скель. Ця сцена могла симпатично виглядати на картинці, однак в реальному житті справляла гнітюче враження. Цей край явно не радів гостям.

Корабельна команда на двох човнах вирушила на берег, де всі з насолодою втамували спрагу та вмилися в ріці, поїли та відпочили. Тоді Каспіян відіслав чотирьох людей охороняти корабель і почалася денна праця. Слід було все привести до ладу. Привезти на берег бочки, законопатити пробоїни і наповнити їх водою, зрубати дерево (сосну, якщо вдасться) і зробити нову щоглу, полагодити вітрило і вполювати дичину, що тут водиться, випрати й зашити одяг, зліквідувати нескінченні поломки на палубі. «Досвітнього мандрівника» тепер важко було впізнати — здалеку було очевидно, що це вже далеко не той елегантний корабель, що покидав Нерровгейвен. Це була розбита, вицвіла посудина, яку можна легко прийняти за уламки. Та й уся команда виглядала не краще — худі, бліді, з червоними від недосипання очима, вбрані в лахміття.

Лежачи під деревом, Юстас почув про всі ці плани, і його серце стислося. Невже відпочинку не буде? Скидалось на те, що перший день на такому бажаному суходолі буде не легшим за день у морі. І раптом йому з’явилася спокуслива ідея. Ніхто не дивився на нього, всі обговорювали корабель, наче ця потворна штукенція справді багато для них важила. Чому б йому просто-напросто не втекти? Він піде вглибину острова, знайде прохолодну місцину зі свіжим повітрям високо в горах, добряче виспиться і приєднається до решти, коли робочий день вже завершиться. Він відчував, що йому це піде на користь. Проте доведеться пильно стежити за затокою та кораблем, щоб мати певність у своєму поверненні. Йому анітрохи не хотілося залишитися у цьому краї.

І хлопець негайно заходився втілювати свій план. Він тихо підвівся і пішов поміж деревами, намагаючись рухатися повільно та ніби знічев’я, аби кожен, хто зверне на нього увагу, не запідозрив, що він от-от кинеться навтьоки. Дивно, але зовсім скоро він уже не чув гамору позаду себе, навколо розкинувся тихий і теплий темно-зелений ліс. Невдовзі Юстас відчув, що може крокувати швидше і не стримуватися.

Незабаром він вийшов з лісу. Попереду починався крутий підйом. Трава виявилася сухою та ковзкою, однак видряпуватись нагору можна було, хапаючись за неї руками, і хоча хлопець тяжко дихав та витирав спітніле чоло, все ж невпинно просувався вперед. Таким чином, нове життя — про що сам він не здогадувався — пішло йому на користь. Давній Юстас, Юстас Гарольда та Альберти, припинив би забиратися нагору вже через десять хвилин.

Неспішно, з кількома перепочинками він досягнув гребеня. Хлопець сподівався, що звідси йому відкриється вид на серце острова, однак хмари опустилися нижче і назустріч Юстасові клубочилося ціле море туману. Він сів і озирнувся. Хлопець опинився так високо, що затока внизу виглядала зовсім крихітною, а море можна було розгледіти на багато-багато миль навколо. А тоді його повністю оточив гірський туман, густий, але не холодний, Юстас ліг і почав вовтузитися з боку на бік, намагаючись знайти найзручнішу позу.

Однак насолода його тривала недовго. Чи не вперше в житті він почувся самотньо. І це почуття поступово посилювалось. А тоді його почав непокоїти плин часу. Навколо не чулося навіть найменшого звуку. Несподівано хлопцеві спало на думку, що він міг лежати тут уже кілька годин. Можливо, всі інші вже відпливли! Можливо, вони дозволили йому піти геть просто для того, щоб позбутися! Він панічно скочив на ноги і почав спускатись униз.

Юстас надто рвучко розпочав спуск, послизнувся на траві і з’їхав униз на кілька футів. Тоді подумав, що його занесло надто далеко ліворуч, тож довелося піднятися: однак з того боку виявилась прірва. Хлопець знову почав дряпатись нагору, намагаючись якомога ближче підійти до того місця, з якого починав спуск, — і рушив знову, беручи трохи праворуч. Цього разу, здавалося, все пішло краще. Хлопець рухався обережно, адже на кілька ярдів попереду не міг нічого розгледіти, а навколо залягала абсолютна тиша. Йти обережно, коли всередині тебе хтось кричить: «Швидше, швидше, швидше!» — страшенно неприємна справа. Адже з кожною миттю страх залишитись самому дедалі міцнішає. Якби Юстас хоч трохи розумів Каспіяна та Певенсі, то знав би, що не було навіть найменшого шансу на такий їхній вчинок. Та хлопець втовкмачив собі, що вони — демони у людській подобі.

— Нарешті! — вигукнув Юстас, ковзнувши вниз спуском з дрібних камінців, що котилися під ногами, і опинився на рівній площині. — Де ж ті дерева? Попереду щось темніє. О, здається, туман нарешті розсіюється.

Так і було. Дедалі розвиднювалося — хлопець навіть закліпав. Туман рідшав. Юстас стояв посеред незнаної долини. Моря видно не було.