Подорож у безвихідь

ХІV

Скинувши черевики, скрутивши плащ і поклавши його під голову, Андрій із задоволенням випростався на верхній полиці купе під невдоволеними поглядами попутниць, яких виявилося троє. Здається, вони зрозуміли, що пасажир лівий, і це їх явно дратувало.

Дама бальзаківського віку претендувала мало не на англійську леді. Вона їхала, очевидно, з двома своїми доньками, одна з яких виглядала ще не конче дорослою, а друга… Чомусь Андрієві здалося, що вона була одного віку з Ліною, хоча він, на свій подив, ще й досі не знав віку своєї нічної попутниці та пацієнтки, а тепер ще й клієнтки, як приватного детектива-аматора.

Попутниці з легкою гидливістю косилися на Андрія. Скоріш за все, це була реакція на запах його шкарпеток. Але йому, попри делікатність та сором’язливість, після всіх пригод на такі речі було просто начхати: пробурмотівши якесь вибачення, відвернувся до стіни і вмить забув про цю трійцю. Здавалося, ледь прилігши, одразу засне, та це виявилося не такою простою справою. Наслідки перенапруження. Нервова система надто розбурхана всіма останніми подіями. Ноги гудуть і болять у колінах ще з тієї божевільної ночі, коли оперував Ліну, досі муляє «кінчик шила» в хребті. При найменшому русі болить шия. А на додачу спину свердлять три пари невдоволених очей.

Андрій заплющив очі. Вагон погойдувало, колеса відбивали своє «так-таки-так, так-таки-так».

Неначе наяву перед очима постав отой злощасний вагон приміського поїзда, Ліна… Лише тепер — вперше після розставання з нею — Андрій згадав її: обличчя, рухи, мову, погляд. Усе до найдрібніших рис. Немає сумніву, вона — та, кого йому так не вистачало.

Так-таки-так, так-таки-так…

Колись у нього вже виникала така впевненість, щоправда, щодо іншої жінки. Доля тоді добряче поглузувала з нього, жорстоко покаравши за таку самовпевненість, від душі натовкла носом у його власну помилку. Досада за таку необачність довго ще переслідувала Андрія, знову й знову примушуючи усвідомлювати квапливість в оцінках своїх вражень та почуттів. Виходить, той досвід нічому не навчив: добре забуте, здавалося б, відчуття не лише виникло знову, а й було гострим та до болю знайомим. Відчуття жінки, створеної для нього.

Так-таки-так, так-таки-так…

Зовні у Ліни не було нічого спільного з його колишньою дружиною. Але решта — її манера триматися, говорити, дивитися… Андрій навіть не міг збагнути, що ще. Просто це був до найменших дрібниць той самий тип жінки, який, мабуть, колись дуже давно він вимріяв для себе. А потім упізнав його, вперше побачивши Яну.

Скільки вже минуло років? Спогади охопили його всепоглинаючою хвилею. Після зустрічі з Яною Андрій не сприймав інших жінок. Та що жінок — його просто перестало цікавити все, що не було з нею пов’язане. Здалося навіть, що це щось більше за кохання, адже закохувався він і раніше… Тоді йому вдалося отримати все, чого так прагнув. Але не надовго. Лише на один рік. А вже другий виявився роком титанічних зусиль, яких доводилося докладати, щоб зберегти шлюб. Яна не змінилася. Андрієві й надалі вдавалося передбачати її бажання, думки та вчинки. Може, змінився він сам? Навряд. Хоча, власне, він пробував зробити й це, розуміючи, що якась невідповідність неухильно зростає між ними. Мабуть, ця невідповідність існувала завжди, просто раніше він її не помічав, не розумів, засліплений могутнім почуттям? Хай там що, а Яна лишилася в минулому. Її образ перебував тепер наче за межами реальності, нездатний ні на що вплинути.

Так-таки-так, так-таки-так…

Андрій упіймав себе на тому, що намагається прогнати, зруйнувати аналогію, асоціацію, що виникла з самого початку, відокремити ці два образи, щоб Янина тінь не впала на Ліну.

Яну Дік не любив. Можливо, тому, що вона не любила його. Так, терпіла заради Андрія. Іноді годувала, розчісувала, відносячи, напевно, цю процедуру до розряду прибирання квартири. Та часто якийсь жест або рух виказував її неприязнь — саме до Діка чи до собак взагалі. І Дік мав це бачити, відчувати. Андрій пам’ятав, як веселий та грайливий за її відсутності пес наче знічувався, коли Яна поверталась. Дік одразу припиняв пустощі й лягав на свою підстилку. Потім він, звичайно, підводився, ходив по квартирі, їв, але веселістю й не пахло.

Пізніше, вже після Яни, Дікові доводилося бувати разом із господарем у товаристві іншої жінки, і поводився він цілком пристойно та невимушено, оскільки вочевидь фемінофобією не страждав.

Господи, Дік! Від несподіваної думки Андрій аж підхопився з полиці. Його Дік, добрий слухняний пес, який ніколи нікого не кусав, раптом вчудив отаке з Ліною. Хай навіть вона стала йому на хвоста — це не мало бути приводом. Що як причина в іншому? І він у Ліні впізнав Яну? Жінки, яких різнить лише зовнішність… Жінки, яких слід остерігатися. Собака не вміє свідомо відкидати аналогії, обманювати себе. Він побачив, що його господар, його розумний господар чомусь замість обминути її десятою дорогою просто липне до неї, не усвідомлюючи близької небезпеки. А кожний порядний пес повинен ставати на захист свого хазяїна, що і зробив відданий Дік.

З одного боку, усе це віддавало неабиякою містикою. А з іншого…

Так-таки-так, так-таки-так…

Заплющивши очі, Андрій намагався відключитися, але щойно вдалося позбутися однієї неприємної думки, як у голову одразу лізли інші. Зараз його по-справжньому хвилювало, чи жива Ліна й чи не інфікована вона вірусом імунодефіциту? Яким чином вона пов’язана з усім цим жахом? Якщо, звичайно, не брати до уваги того, що бовкнув тоді в машині довговолосий, якщо то був усього-навсього чорний жарт і він шукає її з іншою метою, аніж помститися.

І що, приміром, може означати лист до Іри іспанською чи португальською? І хто така Іра? Звідки вони обидві знають ту мову? Тут він бачив лише два ймовірних варіанти — або вони разом навчалися у вузі з такою дивною спеціалізацією, або… Останніми роками на заробітки саме до Іспанії та Португалії виїхало чимало українців. Може, вони були серед них? Можливо, звідти почалися усі Лінині пригоди, через які вона тепер мусить переховуватися хтозна від кого і хтозна-де? Андрій схильний був вірити, що саме там і можна влізти в таке багно…

Як він зразу про це не подумав?! Адже чув про торгівлю жінками. Ось тобі й Португалія. Що дві гарні молоді незаміжні жінки могли робити в Португалії? Важко уявити, що вони працювали там на будівництві або виконували якусь іншу чорну роботу. Можливо, свідомо або не зовсім вони потрапили до цього «жіночого бізнесу», а коли зрозуміли, що це не мед, утекли. Щоправда, тепер… Андрій не знав, чи могло таке бути, щоб двох повій так наполегливо шукали по всій країні. Легше було би знайти нових двох. Ні, навіть якщо ця версія частково правильна, має бути ще якась причина до таких пошуків, ще щось дуже суттєве.

Андрієві ніколи раніше не доводилося бачити хворих на СНІД, знання його в цій галузі були суто теоретичними. І все-таки його лікарський досвід вказував: довговолосий — смертельнохворий. Тут помилки бути не могло. СНІД залишив йому досить обмежений час перебування на цьому світі. Це й пояснювало всю ту наполегливість, з якою велися пошуки. Безперечно, тут було щось особисте.

Поїзд ішов швидко, рідко зупиняючись на маленьких станціях. Так-таки-так, так-таки-так…

Зрозумівши, що не засне, Андрій перевернувся на живіт і почав спостерігати пейзажі, що пропливали за вікном. Млява весна… Пейзажі були брудні та сірі, зовсім як його думки та настрій. Великосвітські дами більше не звертали на нього уваги, заглибившись у читання. Цікаво, що вони читали? Старша з дівчат сиділа найближче і йому вдалося краєм ока підглянути назву книги. «Смертельне кохання». Автора він не роздивився. Ну, звичайно. Шляхетна, як і її матінка, панянка до Португалії на заробітки не поїде. Тільки читає вона не «Червоне та чорне» Стендаля, а сучасну американську попсу, де від першої до останньої сторінки ріжуться та стріляються або трахаються, наче коти.

Так-таки, так-таки — поїзд гальмував, під’їжджаючи до станції. Під ложечкою знову засмоктало. Якби зупинка тривала хоча б зо п’ять-сім хвилин, на останню гривню можна було би щось купити. Якусь булку або пиріжок, черствий, з неповторним вокзальним ароматом. Зараз повідомлять про зупинку.

За вікном, сповільнюючи рух, пропливав перон, невеликий будиночок вокзалу. Якийсь райцентр. Букви на фасаді вокзалу давно повідпадали, та Андрію було однаково, як зветься це містечко. На пероні товклися пасажири та проводжаючі. За клумбою попри будинок станції стояло кілька машин.

Стривай! Червона «Лада» та вишнева іномарка! Не встигнувши усвідомити щойно побачене, Андрій зіскочив з полиці. Його попутниці злякано смикнулися й обурено щось пробурмотіли, а він мало не вріс обличчям у вагонне скло. Поїзд ще не зупинився, і стоянка повільно зникала за рогом станційного будинку, але йому все-таки вдалося ще раз побачити машини. Червона «Лада» і поруч вишнева іномарка — Андрій точно не міг сказати яка, але не сумнівався — та сама модель, що й біля того гаража.

Продовжуючи притискатися до вікна, Андрій намагався роздивитися людей, які стояли на пероні, та було пізно, адже перон довгий, а поїзд уже зупинився, і люди пішли до дверей тамбурів. Час наче завмер. Усе зависло у якійсь важкій паузі…

Через якихось три-чотири хвилини поїзд рушив. Дами здивовано зиркали на свого сусіда по купе, а той наче закляк, не наважуючись на щось спромогтися. І дійсно, Андрій губився в думках, відчуваючи, як росте його занепокоєння, загрожуючи перейти в паніку. Він сів, намагаючись заспокоїтися. Такі самі машини могли належати зовсім іншим людям і опинитися тут випадково. Скільки «Жигулів» ганяє по наших дорогах! А іномарки взагалі заполонили автостради. Але такий збіг… Яка ймовірність, що червона «Лада» та вишнева іномарка саме такої моделі опинилися поруч і саме там і тоді, де й коли зупиняється його поїзд? Надзвичайно мала. А можливо, це ті самі машини, але їхні господарі знаходяться тут у якихось інших справах?

Ні, таке припущення годилося хіба що для того, щоб замилити власні очі. Андрій знову виліз на полицю і ліг. Не варто обманювати себе, треба готуватися до найгіршого. А найгіршим у цій ситуації могло бути, якщо чоловік шість із цих двох машин щойно сіли в поїзд і зараз непоспіхом нишпорять по вагонах у пошуках втікача. Кепська ситуація — не те слово. Якщо припустити, що це все-таки сталося, то вони повинні мали у крайні вагони, тобто в голові та хвості поїзда, і йти до його середини, не пропускаючи жодного вагона, купе, тамбура та туалету.

У плацкартних вагонах легше. А от у купейних доведеться заглядати в кожне купе, а все це час. Якщо туалет зайнятий, потрібно зупинятися і чекати, поки звільниться, адже там може переховуватися втікач! Отже, Андрій має часу не менше, ніж півгодини, заким вони дістануться до середини поїзда. Що можна зробити за цей час? Зупинка навряд чи трапиться… А якщо й так, то вони чатуватимуть біля дверей тамбурів і слідкуватимуть за пасажирами, які виходитимуть з поїзда. Це відпадало. Зірвати стоп-кран? Що це дасть? Вони відразу все зрозуміють, побачать його й кинуться навздогін.

Сховатися? Куди? А дами? Андрій знову впіймав на собі їхні гидливі підозріливі погляди. Можна було закласти голову, що одна з них, якщо не всі разом, одразу побіжать до провідника. А якщо спробувати домовитися з ними? О, ні. Це відпадало на всі сто. А які ще схованки могли бути в цьому поїзді? Андрій перебирав у пам’яті будову вагона й не міг нічого вигадати. Його накривала хвиля паніки, хоч поява у поїзді старих знайомих досі залишалася гіпотетичною. Слід знайти таке місце, з якого було б зручно спостерігати. Для цього підходив тільки тамбур. Треба стояти в тамбурі чужого вагона обличчям до хвоста поїзда, адже в той бік ближче і звідти вони мають з’явитися скоріше. З такої позиції він міг би спостерігати й за тим, що діється у вагоні.

А якщо вони все-таки з’являться? Тоді вихід один — якнайшвидше непомітно зникнути з поїзда. Навіть якщо не буде зупинок.

Андрій відсмикнув пластмасову шторку і взявся за ручки вікна. Було вкрай незручно. Довелося скласти стіл. Він напружився і смикнув фрамугу.

— Оставьтє окно! Что ви сєбє позволяєтє? — це була старша пані.

Він щосили смикнув ще раз. Марно. Вікно виявилося міцно задраєним ще з зими.

— Даруйте, — сказав Андрій. — Душно якось… — і вийшов з купе.

У проході було пусто. Обережно підійшов до тамбура, відчинив двері, огледівся і пройшов у сусідній вагон. Зупинився він аж у тамбурі наступного, поглядаючи у прохід між полицями — це був плацкартний вагон.

Там постійно хтось ходив, у проході з усіх боків мелькали то ноги, то лікті, то голови, тому спостерігати за появою нових людей виявилося вкрай незручно. Одного разу серце його стислося, коли він побачив двох чоловіків, які йшли в його напрямку. Андрій схопився за ручку дверей, збираючись зникнути в переході до іншого вагона, але загальмував. Вони просто йшли, нікуди не зазираючи й нічим не цікавлячись. Це не вони…

Двоє наблизилися і передній взявся за ручку дверей тамбура. Молоді хлопці, здорові. А якщо вони? Андрій посунувся, даючи їм дорогу. Двері відчинилися, і вони, не звернувши на нього уваги, зникли у вагонному переході — тільки застукотіли колеса: отак-так, отак-так…

Минуло хвилин двадцять відколи поїзд рушив з останньої станції. Що робити далі? Де подітися? А що як… Андрій відчув, як умить спітніли долоні й закалатало серце. А що як з голови поїзда вагони переважно плацкартні? Може ж таке бути? А з хвоста, куди він дивиться і звідки чекає появи гостей, — в основному купейні… Щоб оглянути плацкартний вагон, достатньо трьох-чотирьох хвилин. Усе наче на тарілочці. У такому разі, хоч у той бік вагонів і більше, звідти вони з’являться раніше. З’являться несподівано, з-за спини, з вагонного переходу. Андрій розгубився. Він не знав, з якого кінця поїзда чіпляють плацкартні, а з якого купейні вагони. Можливо, закономірності взагалі не існувало. Але встояти на місці він уже не міг. Схопившись за ручку дверей переходу, востаннє оглянув плацкартний вагон.

Отак-так, отак-так…

Молодик у синій джинсовці йшов вагоном, зупинявся й уважно вдивлявся по обидва боки проходу, намагаючись нічого або нікого не пропустити. Ось він затримався біля однієї полиці. Кудись дивиться… Нахилився і потягнувся рукою. Майже відразу випростався, закивав головою, притискаючи руку до грудей…

Його таки вирахували. Цього, у джинсовці, він не пригадував. Звідки ж тоді той може знати Андрія в обличчя? Можливо, бачив, коли його, непритомного, тягли по підлозі металевого гаража?

Тепер це вже не мало значення. І шостим, і сьомим, і хтозна-яким чуттям Андрій відчував — шукають його. Намацав ручку дверей переходу й тихо вислизнув з тамбура. По сусідньому вагону він майже біг. На щастя, вагон купейний. Тут переслідувач, безперечно, затримається довше. Хвилин десять на роздуми та прийняття рішення. Десять хвилин! Що вдіяти? Вискочити у вікно? Попросити провідницю, щоб сховала? А якщо викаже? Тоді все…

Андрій панічно ламав голову, взявшись за ручку дверей власного купе. Заходити туди чи йти до провідниці? Напевно, вона б змогла, якби схотіла. Андрій намагався пригадати, як виглядає провідниця, але не міг. Не до всякої ж можна звернутися з таким делікатним проханням!

З протилежного кінця вагона відчинилися двері і впустили трьох молодиків. Усі вони одночасно зупинилися, побачивши його. Все стало на свої місця. Андрій не встиг навіть збагнути, як відсунув двері, вскочив до купе, заклацнув їх за собою і поставив замок на фіксатор. Усе. Тепер його принаймні не візьмуть одразу. Ці двері не так легко виламати. Думай, Андрію, думай!

Він безнадійно нишпорив очима по купе, в якому, як на біду, не було нічого щонайменше придатного для захисту. Дами злякано повитріщалися на нього. А за вікном миготіли придорожні стовпи та пропливали якісь далекі переліски. Що вони робитимуть? Чатуватимуть біля зачинених дверей купе, очікуючи, поки він вийде? Поїзд же не їхатиме нескінченно… Або котрась із цих дам схоче вийти, приміром, у туалет. Як ти їй заборониш відчинити двері?

Тим часом дами забули про своє читання й не зводили з нього очей. Закриті на фіксатор двері не віщували, на їхню думку, нічого доброго.

За дверима почулися чоловічі голоси. Дами злякано застигли на місці, не розуміючи, що відбувається. Вони бачили, як часто та важко зарухалися груди пасажира з несвіжими шкарпетками. Це їм украй не подобалося, але дами розгубилися.

У двері постукали. Постукали по-хазяйськи, рішуче. А тон, яким до нього заговорили, не припускав заперечень.

— Ей, мужик, відчиняй давай. Не тягни час. Однак тобі нема куди подітися, не ускладнюй життя собі та нам. Півхвилини на роздуми!

Андрій схопився руками за верхню полицю, аби не втратити рівноваги. Дами злякано відсахнулися. Тепер у їхніх очах читався справжній переляк. Мабуть, цієї миті Андрій був схожий на божевільного. Він перевірив фіксатор на дверях і, знову взявшись руками за полицю, несподівано щосили вгатив ногою у скло. Дві молодші пронизливо скрикнули. До купе увірвався свіжий весняний вітер, розвіваючи занавіски та волосся переляканих дам. Вони ще кричали, а Андрій доламував гострі уламки скла, що стирчали з віконної фрамуги.

Двері купе засмикалися й одразу по тому заздригалися під потужними ударами. Їх будь-що намагалися відчинити. Старша дівчина смикнулася було до замка, але саме цієї миті пасажир повернув до неї голову. Вона злякано присіла на полицю, так і не діставшись дверей.

Зате стара леді раптово зірвалася з полиці, на якій сиділа, і так штовхнула Андрія в груди, що той вкарбувався потилицею у складену верхню полицю і хляпнувся на сидіння. Не встиг він отямитися від несподіванки, як нападниця була вже на ньому.

— Відчиняй! — не своїм голосом репетувала вона, простягаючи свої фарбовані пазурі.

Підібгавши ноги, Андрій щосили штовхнув її в живіт. Тепер уже дама потилицею випробувала на міцність стіну купе. Стіна витримала.

На щастя, замок на дверях виявився із заскоками. Старша дівчина так і не встигла його відчинити. А за дверима вже стояв справжній галас. Одним лише поглядом Андрій загнав її до матусі, у якої, напевно, перед очима ще літали джмелики, і висунув голову у вікно.

Боже милосердний!

З якою швидкістю летить усе навкруги! Як гуркочуть колеса цього клятого потяга! Земля проноситься миттєво, і розрізнити окремі деталі неможливо.

Андрій відсахнувся. Невже йому доведеться звідси стрибати? А двері смикалися під ударами, поштовхами, наче підказуючи — доведеться!

Завмираючи від страху, він перекинув у вікно одну ногу, тримаючись руками за раму, потім другу, шукаючи ними виступ, який, як йому здавалося, має тут бути. Де ж він? Нарешті його ноги намацали якусь нерівність, але відразу ж спорснули з неї. Бортик виявився надто маленьким, якийсь сантиметр-два, а вагон так хитало! Усе-таки Андрій якось боком примостив на ньому ноги і, тримаючись за раму, відхилився від стіни вагона. Шалений удар вітру мало не зірвав його й не жбурнув, як листочок з осіннього дерева, а коли це не вдалося, заходився розлючено здирати з нього плащ. Під пахвою різали уламки скла, що стирчали з віконної рами, за яку втікач несамовито чіплявся. Положення було вкрай небезпечним: спорсни його ноги з виступу, і він полетить невідомо куди, може, навіть під колеса. Утриматися в такому положенні довше годі й сподіватися. Де ж той сприятливий момент для стрибка?

Андрій автоматично ще раз глянув досередини, у купе. Жінки наче заклякли на місцях, очманіло дивлячись на пасажира, який виявився смертником. Зараз будь-яка з них могла якщо не штовхнути його вниз, то принаймні без перешкод відчинити двері купе. Та вони наче прикипіли до своїх місць. Можливо, їм передався жах, що блиснув в очах попутника, якими він панічно стріляв по стінах, усвідомлюючи, що його невблаганно затягує туди, звідки немає вороття. Тримаючись з останніх сил на цьому вузькому виступі, він, очевидно, тільки тепер остаточно зрозумів, що може зараз загинути. Просто та швидко.

Не глянути вниз! Не глянути, бо тільки голова йде обертом, а зорієнтуватися все одно неможливо. Дивитися треба вперед, щоб не вгатитися в якийсь придорожній слупок або нерівність рельєфу. Невеликий насип спускався вниз від колії, прилегла місцевість, більш-менш рівна, поросла кущами лозняку.

«Стрибнути в кущ», — майнула думка. Просто на кущ, зверху! Уявлялося, що відштовхнувшись ногами від виступу, він опише плавну дугу і приземлиться просто на кущ, який спрацює наче мат і зменшить удар. Якщо, звичайно, якась груба гілка не проштрикне його тіло наскрізь на такій швидкості! Та й у кущ ще потрібно було потрапити. Як розрахувати цей рух, це падіння? Коли відштовхуватися? З якою силою?

Андрій відчув, як терпнуть стопи. Ще кілька секунд — і він уже не відштовхнеться, а просто впаде на насип із гравію. Перебравши пальцями по рамі, за яку тримався, глянув уперед, вишукуючи кущ, і погляд його несподівано вперся в чуже обличчя. На другому кінці вагона, на підніжці, тримаючись за поруччя, стояв той кремезний молодик у джинсовці і спостерігав за ним. Він також готувався до стрибка, оцінюючи можливе місце приземлення. Андрієві вдалося в якомусь неймовірному повороті голови глянути ще й назад. З того боку не було нікого. Але від цього не легше. Ці круті хлопці відразу ж пострибають, щойно стрибне він. Або зірвуть стоп-кран і вийдуть, щоб скрутити його, ледь живого після падіння. А може, і скручувати не буде кого…

Це безвихідь. Назад! Назад, у вагон! Тепер Андрій відчував єдине — жагу життя. Його ліва нога спорснула з виступу, і він ніяк не міг намацати нею потрібне місце — зовнішній край стопи затерп і нічого не відчував. Зараз зірветься права… М’язи не витримують, правий гомілково-стопний суглоб розгинається. Щось ріже в долоню, напевно, він таки не доламав віконне скло! А старша дівчина вже смикає ручку дверей, намагаючись їх відчинити. З усіх його думок пульсувала єдина: жити!

Андрій не бачив, хто увірвався в купе. Звіддалік просто на нього насувався кущ. Відчуваючи, що цієї миті ним керує щось підсвідоме, щосили відштовхнувся ногами від того бортика. Все полетіло шкереберть, кишки підступили до горла…

Він так нічого й не зрозумів. Легкий доторк плечима, відразу ж ноги наче вперлися у щось тверде і — удар, удар плечем, потім головою, удар…

Далі вже просто нічого неможливо було розібрати. На нього посипався град ударів, він летів сторчголов і бився об щось всіма частинами тіла. Бився так, що в голові гуділо. І кінця-краю цьому не було…

Голова йшла обертом, гуркотів поїзд, хоча останній вагон давно промчав повз нього. Андрій намагався звестись на ноги, але не міг: завалювався й падав на бік, і так без кінця. Нарешті йому вдалося підвестись на руках і колінах.

Кущ залишився кроків за тридцять позаду. Як же він його проминув? На превелику силу Андрій все-таки підвівся і тепер стояв хитаючись. Поїзд зупинився. Останній вагон був доволі далеко від нього. А куди подівся той хлопець? Від поїзда відокремилася людська постать — хтось стрибнув з підніжки на насип. Зараз переслідувачі опиняться тут!

Андрія знову хитнуло вбік, але він втримався, зробивши навіть перший крок. Голова досі крутилася, і він спробував іти, нахиляючи корпус, як йому здавалося, у протилежний бік. Перші кроки далися важко, але на п’яти наступала небезпека, і він поволі побіг. Лише за якийсь час своєю запамороченою головою збагнув, що біжить уздовж колії, хоча за логікою належало відходити від неї. Біля обрію щось зазеленіло. Кущі чи ліс? Чи це вже в очах зеленіє… Все одно він не встигне туди добігти: зараз дебелі хлопці підуть навперейми і скоротять відстань до нього майже вдвічі!

І раптом поруч блимнуло щось синє. Чоловік лежав обличчям донизу, незручно підібгавши ноги. Одна рука неприродно викручена, друга схована під корпусом. Чоловік не рухався і, схоже, не дихав. Андрій перейшов на крок: машинально переставляв ноги, обходячи тіло. Це був той, у джинсовці. З його лівого вуха по щоці грубим чорним мотузком стікала цівка крові.

Перелом основи черепа, подумки констатував Андрій.

Могло статися й навпаки. Тоді у такій незручній позі залишився б лежати він сам. От би тоді піймали ці хлопці облизня!