Подорож у безвихідь

VII

Його привів до тями біль у шиї та потилиці. Отже, заснути на якийсь час усе-таки вдалося. Уже був ранок. Щілини, помічені вчора при огляді гаража, пропускали всередину світло. Напевно, година сьома. Андрій спробував підвестися й мало не застогнав. Який біль! Боліло все — плечі, сідниці, коліна. Але найбільше — шия.

Він миттю пригадав усе, що сталося вчора, і знову виринули важкі тривожні думки. А що ж далі? Сподіватися, що все владнається саме по собі, не доводилося. Знову зринув у пам’яті старий будинок у формі літери «Г», білявка з квартири на першому поверсі. Це вона направила його сюди, просто в пастку. І зробила це, не знаючи про Ліну, адже, підсвідомо зберігаючи таємницю, він чітко виконав побажання своєї пацієнтки. Цікаво, чи немає часом у цієї «сусідки» великої родимки на лівому чи пак правому плечі. На превеликий жаль, Андрій не міг зараз цього перевірити. Думки почали плутатися.

Металевий звук ззовні гострим шпичаком штрикнув у серце, і воно відразу стрепенулося шаленим ритмом. Хтось відчиняв двері! Стати ближче і спробувати видертися? Андрій не був певен, що це йому вдасться. А згадка про вчорашні удари позбавила його рішучості: так і залишився стояти біля стіни.

Замок клацнув, але замість дверей прочинилося лише маленьке віконце на них, і хтось по-російськи запитав, чи він ще живий.

— Поки що живий, — відповів Андрій, — так, наполовину.

— Це добре, — сказав той, хто прийшов, — зараз я відчиню двері. Стій, де стоїш, і не здумай щось утнути, бо собі гірше зробиш.

Знову клацнуло, і двері відчинилися. Навколо стояла тиша. В отворі з’явився високий худий чоловік у короткій шкіряній куртці і сперся рукою на одвірок. На фоні вранішнього сонця риси його обличчя не розрізнялися. Кидалося в очі лише волосся, що майже сягало плечей. І все. Він був сам. Андрій мимоволі випростався, та чоловік застережливо підняв руку:

— Ну-ну, спокійно. Не варто цього робити, аби не шкодувати решту життя.

— Чому? — просто запитав Андрій.

— А це я тобі зараз поясню. Тільки спокійно, не гарячкуй. Введу, так би мовити, у курс справи, а то ще згарячу наробиш дурниць.

Про що він мав шкодувати? Що цей бевзь верзе?

Чоловік у куртці підняв руку і клацнув вимикачем. Під стелею спалахнули лампи денного світла. Тут було світло! Андрій мало не заскреготав зубами. Якби він знайшов уночі вимикач, то зміг би прочитати листа і, можливо, мав би тепер якісь додаткові шанси в нав’язаній йому грі. А наступної миті він побачив обличчя незнайомця і несамохіть здригнувся. Щось схоже він бачив лише у схибленому американському кіно.

Чоловік справді був високий та худий, хоча під джинсами й курткою вгадувалася жилава статура. Але обличчя… З-під навислих густих чорних брів в Андрія втупився важкий зловісний погляд глибоко посаджених очей. Довге масне волосся сплуталося й розкидалось по плечах. Чоло та щоки були вкриті численними вуграми, гнояками. На нижній губі зяяла виразка. Крізь низько розстібнутий комір сорочки проглядало чорне волосся на грудях. Рот незнайомця скривився в неприємній посмішці, відкриваючи занедбані зуби.

— Що, не подобається мій вигляд? — посмішка зробилася ще бридкішою. — Доведеться терпіти.

Окрім огиди, було ще якесь дивне враження. Щось характерне було в погляді. Неприємні очі якось по-особливому дивилися на Андрія, викликаючи відчуття чогось дуже знайомого. Він явно бачив колись такий погляд, але пригадати не міг. Незнайомець причинив двері, поставив на підлогу якийсь ящик, що приніс із собою, і сів на нього. Зважаючи на ситуацію, нічого доброго Андрій не чекав, хоча надія, що зараз усе з’ясується, відкриється якась прикра помилка, ще жевріла у свідомості. Він готовий був усе пробачити — і вчорашній напад, і ніч у цьому гаражі…

— Не будемо гаяти часу, — сказав незнайомець. — Мені потрібна від тебе одна річ, точніше послуга. Гадаю, ти хочеш, щоб я тебе відпустив на всі чотири сторони. Ти робиш мені цю послугу, а я відпускаю тебе, і все. Відразу попереджаю: спробуєш наколоти — собі гірше зробиш.

Не встиг Андрій втямити, про що йдеться, як чоловік запитав:

— Ти чув про СНІД?

СНІД? У наш час будь-хто знає про СНІД, а лікар і поготів.

— Ну припустимо, — відповів Андрій.

— Так ось, у мене СНІД. Я хворію на СНІД. Втямив?

«СНІД? Він хворий на СНІД? О Господи… Але до чого тут я?» — Андрій наче язика проковтнув.

— Бачу, втямив, — вів далі той, — тільки-но ти спробуєш втекти абощо, словом, спекатись мене, я поділюся ним із тобою. Я подарую тобі, — він знову криво посміхнувся, — частину свого багатства.

Андрій ледве встигав думками за незнайомцем, настільки несподіваним та диким було те, про що той говорив. Його почав охоплювати жах. Здавалося, від почутого поступово починає терпнути тіло. Зараз затерпне язик, і він не зможе нічого відповісти довговолосому. А той ніби чекав, коли він щось скаже. На превелику силу розтулив рота, аби бодай вийти з цього жахливого стану.

— І як же ти збираєшся мені його передати? — весь холонучи, запитав Андрій.

— Дуже просто.

Незнайомець підвівся і підійшов до нього.

— Я дертиму тебе нігтями й кусатиму, поки твоя кров не змішається з моєю — із цієї виразки — або з тим гноєм, що з мене тече…

Він дряпнув себе по обличчю — здерлося кілька вугрів, по щоці потекла кров. Заціпенівши, Андрій стояв і дивився на цю картину. У ньому почала прокидатися справжня огида, якась гидлива ненависть до цієї людини, і це відчуття боролося із всепоглинаючим жахом. Заразом прийшло тверезе усвідомлення смертельної небезпеки. І все ж якийсь шанс був, шанс для боротьби.

— Я не дам тобі цього зробити, — твердо сказав Андрій. — Я дужчий за тебе.

— Гадаєш? — незнайомець недовірливо скривився. — Можемо позмагатися, просто зараз, га?

Довговолосий підійшов майже впритул, простягнув руки і ніби пошкріб нігтями біля самого Андрієвого обличчя, ще й поклацав зубами для переконливості. Перед Андрієм стояв псих. Його неможливо було налякати. Навпаки, такий сам здатен налякати кого завгодно.

Андрієве серце калатало голосно й часто. Довговолосий стояв навпроти. Трохи вищий за нього, але значно хирявіший. За його спиною зяяла щілина прочинених дверей і наче магнітом тягла до себе. Як же він ненавидів цього типа!!! Їх відділяли два кроки. Удар ногою в живіт, напевно, зігнув би його навпіл. Двері незамкнені. Ну ж бо!

По щоці незнайомця майже донизу доповзла крапля крові. Зараженої СНІДом, смертельної крові. Андрій відчув, як тремтять ноги. Тремтячою ногою не вдариш. А рукою… Розбити свою руку об його зуби… Чи можна таким чином інфікуватися? А чому ні? Його правда: досить, щоб у подряпини на тілі потрапила його кров, гній, а може, навіть і слина, піт… Тільки не це! Навіть якщо ймовірність інфікування у цьому випадку не така вже й висока, ризик однаково смертельний. Потім уже нічим не зарадиш. А якщо за дверима до того ж стоїть машина з учорашніми гевалами?

Бридкий незнайомець тепер спокійно дивився на свого полоненого:

— Ну що, зважив? Будемо мірятися, хто дужчий, чи перехотілося? Але запам’ятай, — він перейшов на зловісний шепіт, — варто мені зробити це, і ти здохнеш, за рік або два. Ну, може, за три, якщо пощастить, але все одно здохнеш, як я. Знатимеш це і спостерігатимеш наче кіно, кінець якого відомий заздалегідь і в якому ти — головний герой. Ну то що, бажаєш спробувати?

Андрій фізично відчув, як блідне. Незнайомець стояв навпроти й дихав йому просто в лице. Бридке прищаве обличчя перекривила диявольська посмішка. Крапля крові звурдилася, підсохла, але ще блищала. Він підняв руку на рівень Андрієвого чола. Терпіти це далі було несила. Удар коліном у пах, потому відкинути його ліктем убік і… Але одна помилка, бодай малесенька, одне крихітне невезіння — і гнила кров розмажеться по його, Андрієвій, шкірі, потрапить у подряпини, і за два роки, хай навіть за три… Пальці незнайомця торкнулися Андрієвої щоки. Вони були холодні.

Клубок застряг у горлі.

— Я роздеру тебе. Якщо ти це зробиш, я дертиму тебе на шматки. Ти пожалкуєш, що не вмер від СНІДу, — навіть вимовляючи таке, Андрій не міг угамувати тремтіння в голосі.

Довговолосий помітив це і гидко ошкірився.

— Забери руку, — повторив Андрій.

— Не бійся, при побутовому контакті не передається, гарантія, — заспокоїв той. — А до твоїх погроз мені байдуже. Я й так здохну. Я вже тепер усе одно що мертвий. Зомбі, — про шепотів він в обличчя Андрієві, — мертвий авансом.

Лише зараз Андрій, нарешті, згадав, де бачив такий погляд. Це був погляд приреченої людини, людини, яка відчуває близьку смерть. Так дивляться хворі на рак, ті, хто знає про свою хворобу. Ось де він це бачив.

— Чого тобі треба від мене? — відвернувши обличчя, аби не чути його смердючого подиху, запитав Андрій.

— Настане час — дізнаєшся. А зараз повернися спиною до мене, руки на стіну.

Зціпивши зуби, Андрій виконав наказ, а той почав нишпорити по його кишенях. Там були тільки гроші, точніше — частина їх. Якусь мить довговолосий повагався, після чого гроші перейшли до його кишені. Раптом Андрієвої руки торкнулося щось металеве. Що це? Він сіпнувся, щоб відвести руку, та метал клацнув, і на лівому зап’ясті зімкнувся металевий обруч. Другий був на руці незнайомця. Відтепер їх зв’язували наручники.

— Ну ось, — довговолосий був задоволений собою, — тепер можна спокійно працювати.

— Чого тобі треба? — знову запитав Андрій якомога спокійніше.

— Не так багато, — молодик говорив глузливо. — Одну жінку. Зріст сто шістдесят сантиметрів, білява, симпатична, правда, не настільки, щоб за неї пропадати. Звати Ліна.

Щось обірвалося всередині. Обірвалося й полетіло донизу… Андрій відчував це ще вчора. Не хотів вірити, але знав, що це сталося через неї. Через ту, повз яку неможливо було пройти просто так, пройти й забути.

Погляд недобрих очей протинав наскрізь. Здавалося, незнайомець здатний прочитати думки. Після кожного свого слова він ловив найдрібніший рух, зміну виразу обличчя, інтонації свого заручника. Андрій розумів, що видає себе з головою. Зіграти дурника не було шансів, але…

— Послухай, мужик, ти мене з кимось плутаєш. Яка ще Ліна?!

— Мальована. Ще одне дурне запитання — і ми посваримося.

— Яка Ліна? — зірвався Андрій, несподівано відчувши в собі талант артиста. — Та ви тут усі з глузду поз’їжджали! Хапаєте, б’єте незнайомих людей…

— А навіщо тобі Іра Ващенко? — майже по складах спокійно запитав незнайомець, продовжуючи дивитися в очі. — Для чого?

Андрій не знайшовся, що відповісти.

Холодна пітна рука стиснула йому пальці. Від цього дотику Андрія пробрало морозом наскрізь. Він спробував обережно їх звільнити, але незнайомець стискав і стискав, дивлячись йому в очі.

— Кінчай, — сказав Андрій. — Я згоден.

— Де вона? — запитав довговолосий. — Зараз ми їдемо туди.

Це був глухий кут. Андрій не знав, що казати, не знав, що робити. Він узагалі не знав, як бути. Йому, позбавленому будь-якого вибору, доведеться везти цього божевільного смертника до свого міста, де зараз була та дівчина, яка так сподобалася йому в поїзді і тільки через це опинилась у важкому стані на лікарняному ліжку.

— Я чекаю.

Його пальці знову торкнулися Андрієвої руки.

— Вона в моєму місті, там, де я живу.

— А де ти, паскудо, живеш?

— У Жукові, — відповів Андрій.

Ніякого Жукова насправді не існувало, принаймні Андрій у ньому не жив.

— Що за Жуків? Де це? Я не чув.

— Волинська область. Містечко на кшталт вашого, трохи менше.

Усе-таки Андрій устиг прийняти рішення, тому й назвав свою область. На щастя, про район довговолосий не запитав. Їхати доведеться — ясно, як божий день. Куди ж його вести? Тільки не до Ліни! Але ж і не ставати смертником! Залишається тягнути час і думати, як викрутитись. Повівши його в зовсім іншому напрямку, Андрій автоматично відрізав би собі шлях до відступу: рано чи пізно цей маніяк зрозуміє, що його дурять. Ні, він поведе цього психа в потрібному напрямку. Не може ж той бути пильним усю дорогу. Андрій обов’язково упіймає слушну мить і якось спекається цього гада. Тоді, якщо це вдасться, навряд чи він шукатиме Андрія в межах області, переконавшись, що отой Жуків виявився вигаданим містом. Логічно було б думати, що і стосовно області також брехня. Існувала ймовірність, що незнайомець дотумкає взяти карту, приміром, автошляхів…

Але міркування довговолосого текли іншим руслом. Він таки хотів підстрахуватися, проте інакше, ніж побоювався заручник:

— Слухай, а покажи-но мені свого паспорта, га? До речі, де він? Або якесь інше посвідчення? Ти ж не хочеш сказати, що приперся сюди за стільки кілометрів без будь-якого документа? Га? Що скажеш?

Рука довговолосого поповзла по коміру плаща. Зараз його пальці торкнуться шиї…

— У мене був, був паспорт! — мало не закричав Андрій.

— І де ж він?

— Не знаю! Ті двоє, що били мене, напевно, забрали його. Я тікав від них, вони мене наздогнали й почали бити! Далі я не пам’ятаю… Можливо, він валяється десь тут, біля гаража!

Рука зупинилася, не торкнувшись шиї. Запалі очі запитливо глянули на Андрія, а потім ковзнули по підлозі та стінах гаража. Він шукав місце можливої схованки. Тільки б не подивитися в той бік!

— Ну, добре, його ще пошукають, — процідив довговолосий, — як ззовні, так і всередині.

Він ще раз підозріливо глянув на Андрія і, не кажучи більше ні слова, потяг його за наручники до виходу. Цей схибнутий смертник не боявся повертатися до нього спиною. Ех, було б у вільній руці щось важке, почастував би його в потилицю з довгими пачосами. Чи смикнути назад за наручники і водночас, зробивши замах, вдарити його по шиї ребром вільної долоні? Це був божевільний ризик. Йому ніколи не доводилося виконувати такого прийому. Гарантії, що він упаде після удару, не було ніякої. До того ж цей псих міг ухилитися, послизнутися і вчепитися в Андрія. А якщо у нього в кишені немає ключів від наручників, тоді що? Та задушити його, гада! Але… Тоді сам він неминуче перетвориться на такого ж смертника. Остання думка паралізувала Андрієву волю, годі було й думати про якісь рішучі й ризиковані дії.

Перед гаражем стояла червона «Лада», і поруч нікого. Можливо, тоді, в гаражі, і варто було ризикнути, коли їх ще не зв’язували браслети. Хто ж знав? Вони підійшли до машини. Двері гаража так і залишилися відчиненими.

— Сідай! — сказав довговолосий, відкривши дверцята.

— Я не вмію керувати машиною.

— Сідай!

Андрій сів за кермо.

— Посунься!

Довелося пересунутися на сусіднє місце, а незнайомець тепер вмостився за кермом.

— Розсунь ноги!

— Що?

— Ноги розсунь, я сказав!

Тут було вже все налагоджено. Довговолосий витяг з-під сидіння петлю з металевого тросика, що кріпилася десь унизу. Знявши браслет зі свого зап’ястя, замкнув його на тросику. Усе, прикутий. Машина рушила з місця.

— Ми беремо курс на Луцьк, — уточнив він ще раз. — Гадаю, ти нічого не наплутав? І жартувати зі мною також, сподіваюся, не будеш? Наприклад, якщо ДАІ зупинить, га?

Цей навіжений продовжував його залякувати. Він поліз у внутрішню кишеню куртки і щось вийняв. У першу мить Андрій не зрозумів, що це. Лунко клацнуло, і довге лезо ножа зупинилося в кількох сантиметрах від його обличчя.

— Зрозумів? — запитав довговолосий. — У разі чого тобі не доведеться чекати смерті два роки. Чик — і все. Тож будь розважливим, і ми розійдемося з миром. До речі, як це вона потрапила у вашу глухомань? Звідки ти її знаєш? Здається, я про тебе ніколи не чув.

— Ми познайомилися випадково, у поїзді.

— У поїзді? Цікаво. І куди ж вона їхала?

— Не знаю.

— А що за поїзд?

— Луцький, приміський. Дизель.

— Приміський? Цікаво. Ну дає чувіха. Безподобно!

Він зло та криво посміхнувся. Напевно, так повинна виглядати посмішка смерті. Андрієві несподівано захотілося, щоб вона якнайшвидше зникла з цього жахливого обличчя, тому він запитав:

— А навіщо вона тобі, якщо не секрет?

Та довговолосий продовжував скалитися.

— Нічого такого, — сказав він. — Можу навіть тобі її лишити, якщо хочеш. Лише поверну борг, подякую перед смертю.

— За що? — запитав Андрій.

— За СНІД. За СНІД!

Цей псих реготав. Дивився на Андрія й реготав. Його зловісний регіт бив по барабанних перетинках, товк по запамороченій голові, яка відмовлялася що-небудь розуміти.

— За СНІД!!! — кричав довговолосий, натискаючи на сигнал і б’ючи руками по керму.

— За СНІД… — самими губами повторив Андрій, насилу усвідомлюючи, про що йдеться.

Ліна хвора на СНІД. Боже… Відчуття, що бракує повітря, з’явилося зненацька. І чим ясніше він це усвідомлював, тим більше перетинало подих. Ліна хвора на СНІД! А він оперував її, міг вколотися, порізатись. Тим більше в тій паніці… Хто б на таке звертав увагу! А в поїзді, коли він бинтував їй ногу, на пальцях точно була її кров. На руках могли бути мікротравми. А в перев’язочній, коли її реанімували? Андрій згадав, як дихав їй рот у рот, поки не принесли дихальний мішок. А під час операції? Він точно пам’ятав, як розірвалась рукавичка. Та що рукавичка! Зупиняючи кровотечу, він притискав пальцем зсередини грудної клітки пошкоджену судину, і гострий уламок ребра колов його в палець. А він тиснув і тиснув як навіжений, поки не приїхав торакальний хірург.

В Андрія попливло перед очима. Він уклякнув і, забувши про потвору, що перебувала поруч, очманіло оглядав свої руки. Що це за подряпина? А ось садно. Коли вони з’явилися? До чи після? Ні, ці садна могли з’явитися, коли його тягли по щебеню, а потім кинули в гаражі. О, якби це було так! Можна було б навіть подякувати тим двом крутим хлопцям! Але зараз треба заспокоїтися. Скоріше за все, так воно й було. Подряпини виглядали зовсім свіжими. Вони ще боліли. Їх важко було б не помітити після операції або принаймні в поїзді, дорогою до цього клятого Галютина. Здавалося, переляк от-от ущухне, та раптом вжахнула нова думка.

Зараз там, у лікарні, перебуває хвора на СНІД. Ніхто з персоналу про це не знає. Їй робили ін’єкції, перев’язки, інші маніпуляції. Можливо, їй переливають кров! Забруднюються інструменти, шприци, руки лікарів, сестер. Руки! Хтось також може вколотися або мати мікротравми на руках. Хтось недбалий може погано простерилізувати інструменти або шприци. Звичайно, хворій, як і належить, уже взяли кров на аналізи, зокрема й на СНІД. Але коли-то ще буде результат? Більш ніж за тиждень. Йому знову стало гаряче. Невже таке може статися? Чи вже сталося? Можливо, чоловік зо п’ять уже винесли з лікарні отой СНІД і от-от передадуть його ще п’ятьом? Ця проблема завжди здавалася далекою та абстрактною. СНІД! То й що з того? Контингент інфікованих чи й хворих існував переважно у великих містах. Андрій точно пам’ятав, що за часів його роботи у Старогородській лікарні таких хворих не було. До них лише долітала інформація з офіційних джерел, статистика, але це були голі цифри, які не викликали ніяких відчуттів. Персонал лікарні, як і належить, виконував усілякі інструкції щодо профілактики, усім хворим робили аналізи на СНІД, якщо не було перебоїв із реактивами, — і все. На проблему всі дивилися крізь пальці, наче були впевнені, що такий хворий у лікарні ніколи не з’явиться, не приїде з Одеси, Києва чи іншого великого міста, де, як казали, їх вистачає з головою. За якоюсь парадоксальною особливістю людського мислення до пори до часу цією проблемою серйозно не переймався ніхто. Як то кажуть, поки грім не вдарить, мужик не перехреститься. Лише тепер Андрій ясно усвідомив, що грім цей може вдарити, ще й так, що мало не здасться, а можливо, уже вдарив. Що ж буде далі?

Пружина знову клацнула. Нарешті цей маніяк сховав ножа. Цей звук і вигляд леза, яке щойно торкалося його шиї, повернули Андрієві думки до проблем власної персони.

І він побачив на своїй руці ще одну маленьку подряпину, якої спочатку чомусь не вгледів. Оця вже точно була несвіжою. Коли вона з’явилася? Коли?! В Андрія знову попливло перед очима. Щось повзло по його щоці. Це була крапля. Багато таких прозорих холодних крапель вкрило його обличчя.

Довговолосий давно зупинив машину. Андрій сидів, закам’яніло дивлячись на свої руки, з обличчям, вкритим рясним потом, а незнайомець, повернувшись упівоберта і спершись ліктем на кермо, уважно розглядав його. Він більше не реготав. Нарешті Андрій підняв голову. Перед очима й далі все розпливалося, і той, хто сидів за кермом, наче зливався тепер в одну темну пляму.

— Що, — запитав довговолосий з дурнуватою посмішкою, — ти вже встиг з нею виспатися? І як вона тобі? Скажи, клас баба… І вона що, не попередила про свою болячку?

Він придуркувато гиготнув.

— Ну добре, добре, не бійся, — вів своєї Андріїв викрадач. — Чого ти так зблід та спітнів? Господи… Аж дивитися моторошно. Я ж не казав, здається, що вона хворіє на СНІД! Я лише сказав, що мушу подякувати їй за нього. А це, погодься, різні речі. Особливо, я бачу, для тебе.

І він поблажливо поплескав свого бранця по щоці. Андрій підняв на нього очі. Що він сказав? Що в неї немає СНІДу? Тоді що вона йому завинила? Та голова його була зараз наче незмащений механізм, що ледве працював.

Машина рушила, і невдовзі місто лишилося позаду. Вони під’їхали до заправної станції. Водій знизив швидкість і зупинив авто біля однієї з колонок.

— Сиди тихо, — кинув Андрієві, — СНІД плаче по тобі.

Залишивши свої двері відчиненими, він підійшов до віконця. Андрієві кортіло скористатися цією паузою: він посмикав петлю, потім спробував прослідкувати пальцями, куди вона йде. Схоже, тросик кріпився десь глибоко під сидінням, можливо, до металевої частини кузова. Спроба перегинати тросик, аби поламати його, також виявилася марною — дротяні волокна були надто гнучкими. Двері з його боку також не відчинялися. Усе виявилося добре продуманим. Спробувати дотягтися до відчинених водійських дверей і, закривши їх, заблокувати зсередини? А що це дасть? На станції ані душі. Цей божевільний просто розіб’є скло й відчинить дверцята. А тоді… Про те, що трапиться потім, думати не хотілося. Ні, цією паузою скористатися не вдасться. І Андрій повернувся до своїх думок.

Отже, на СНІД Ліна не хвора. Звичайно, якщо вірити цьому психові, який міг навмисне збрехати, аби не втратити засобу примусу. Якби припустити, що він, Андрій, дійсно був її коханцем, як цей бевзь і подумав, то повідомляти Андрія про її хворобу не було ніякого сенсу. Адже у цьому випадку вони обоє практично урівнювалися. Така ситуація, звичайно, його не влаштовувала, і він збрехав. Ліна справді могла бути інфікованою! Довговолосий прохопився випадково, можливо, під впливом емоцій, а схаменувшись, почав задкувати. Бо тільки через свого заручника він мав змогу вийти на неї. Якщо ж Ліна таки інфікована, то навіщо вона йому? Вона також помре. Чи він хоче, щоб це сталося раніше? Можливо. Жага помсти — річ нерозсудлива.

Андрій схилився лобом на передню панель машини й розмірковував про все це, підсвідомо вишукуючи варіанти, за яких Ліна не була б… Навіть не хотілося зайвий раз про це думати. До нього поступово поверталася здатність логічно мислити, напевно, тому, що цей схиблений не сидів зараз поруч. І все-таки дійти якихось більш-менш прийнятних висновків ніяк не вдавалося. А що як узагалі все це — блеф? Просто блеф. Якщо немає ніякого СНІДу? Якщо все вигадано лише для того, аби присилувати його їхати?