Подорож у безвихідь

XVII

Найперше й найгостріше відчуття, коли повертаєшся після довгої подорожі, — це запах домівки. Заходиш у двері, уловлюєш цей запах, здається, навіть не носом, а наче очима, шкірою, всіма органами чуття, застаєш на своїх місцях знайомі речі, і тебе охоплює приємне хвилювання: нарешті вдома. Цього разу подорож не була такою довгою — неповний тиждень, та всі ці знайомі й радісні відчуття Андрій пережив як ніколи гостро — ніби його не було тут цілу вічність.

Просто як був, у плащі, він хляпнувся у крісло і заплющив очі. Домашня тиша. Ніколи б не подумав, що за нею можна так скучити. Дікова підстилка… «Якби ти знав, мій відданий друже, чим обернеться твоя ідіотська витівка для господаря!»

Андрій розплющив очі. Минуло якихось десять хвилин, відколи переступив поріг, а його вже тягло звідси. Ще одна проблема, можливо, вже остання, висіла каменем на шиї.

Ліна!

На годиннику перевалило за дев’яту вечора. Давно смерклося. Нашвидкуруч умившись та переодягнувшись, захопивши з кишені ще сирого плаща два великі червоні яблука, які дав на дорогу дід Йосип (а більше нічого, що можна було б узяти для хворої жінки, Андрій не мав), за десять хвилин швидкої ходи він був у лікарні.

Корпус поступово засинав. Давно пішли останні відвідувачі. Двері відділення, напевно, вже зачинили. З завмиранням серця він піднімався сходами на другий поверх.

У коридорі стояла тиша. Хворі готувалися до сну. З туалету до палати прочовгав якийсь дідок. Шість діб тому його тут ще не було. На сестринському посту нікого, мабуть, сестра зайшла до якоїсь палати. Андрій тихо увійшов до ординаторської, скинув куртку й надягнув халат. Ледве впізнав себе у дзеркалі в білому халаті. Стояв посеред ординаторської, не наважуючись іти до палати: хвилювався так, що відчувалося, як гупає у скронях. Явно зволікаючи, підійшов до столу й відкрив папку з історіями своїх хворих. Лінина історія хвороби досі лежала в його папці. Він перегорнув сторінки. Сьогоднішній запис Варцаб’юка:

22.04. Стан хворої продовжує покращуватися. Хвора в ясній свідомості, контактна. Болі істотно не турбують…

Він кинув читати щоденник і перегорнув кілька сторінок уперед, туди, де підклеювалися результати аналізів.

Ну? Де ж воно до біса?!

Аналіз крові на СНІД. Від’ємний.

Знак мінус стояв чітко та жирно, ще й дублювався словом «від’ємний». Довговолосий сказав правду. Далі Андрій не читав. У нього відлягло від серця. Найгірше з передбачень не підтвердилося. Ліна жива, не інфікована вірусом СНІДу і швидко одужує. Після всіх знущань доля таки повернулася нарешті обличчям до нього — йому знову щастить. Миттєво злетіла втома. Від радості хотілося втнути щось таке… Та цей ейфоричний стан скоро минув. Як вона його зустріне? Як подивиться? Що скаже? Чи пригадала вже події в поїзді, які призвели до цього? Майнула думка переглянути записи невропатолога в історії хвороби, адже момент повернення пам’яті повинен бути зафіксований, та він уже не мав терпцю.

Медсестра, яка повернулася на свій пост, провела його дещо здивованим поглядом. На її привітання Андрій лише стримано кивнув. Коли рука торкнулася ручки дверей до палати, серце билося десь аж у горлі.

Ліна ще не спала. Сама в маленькій палаті, вона напівсиділа на спеціальному ліжку, спираючись на високо підняту спинку та подушку. Та сама коротенька дуже вільно заплетена коса, з якої повибивалося біляве волосся. Той самий спокійний та приємний вираз обличчя. Тільки замість темної чоловічої сорочки в клітинку — така ж вільна біла лікарняна піжама.

Вона відразу підняла на нього очі, ледь розтулила потріскані губи, збираючись чи то посміхнутися, чи то сказати щось, але зразу ж відвела погляд. Напевно, вона пригадала все. В Андрія застряг клубок у горлі. Її приємне обличчя схудло. Зараз воно виглядало спокійним, але йому ввижалися непомітні для інших сліди перенесених страждань та потрясінь. Він мовчки присів на край її ліжка. Ліна знову подивилася на нього. Не залишилося й сліду від того байдужого погляду, який Андрій відчував на собі ще тоді, в поїзді, і який так дратував його. Але що висловлював її теперішній погляд, зрозуміти було важко.

— Ну як ви? Як почуваєте себе? Вам краще? — від хвилювання він навіть забув привітатися.

— Краще. Я видужую. Уже майже не болить. А ви? Що з вашим обличчям?

Андрій провів рукою по щоці, відчувши дві глибокі подряпини під новою триденною щетиною. Насправді їх, напевно, було більше.

— Так, дрібниці, — сказав він. — Краще ви розповідайте. Як ваші справи? Коли вас перевели з реанімації? Може, вам щось потрібно?

— Ні, ви кажіть, — перебила вона. — Ви їздили? Були там? Вам вдалося знайти Іру? Ну, кажіть же, прошу вас, не мучте мене!

Вона дивилася на нього благально, але знову чомусь відводила погляд, опускала очі долу.

— Їздив, — зітхнувши, сказав Андрій. — Був у тому Галютині. Тільки нічого не зробив. Не зміг.

— Ви не знайшли її?

Тепер вона глянула йому просто в очі, і цього разу не витримав Андрій. Що їй сказати? Що знайшов Іру запаковану в поліетилен? Що буде після цього?

— Не знайшов, але… Але, на жаль, це вже не має значення. Він… випередив мене.

При слові «він» її тіло здригнулося, а в очах застиг переляк. Андрій розумів, що їй зараз не потрібні нервові потрясіння, але хіба не найбільше потрясіння — лежати й не знати того, що тебе хвилює. Невідомість була, на його думку, найбільшим потрясінням. Тому він і вирішив по можливості нічого від неї не приховувати.

— Він знайшов її першим, — твердо сказав Андрій, — і, приїхавши до Галютина, я потрапив просто йому до рук. Він знайшов її й чекав на вас. І якби з вами не трапилося усіх цих пригод, то, напевно, ви б успішно дісталися до Галютина і…

Вона вся напружилася, слухаючи його. В очах її читався справжній жах. Напевно, такий самий, який нещодавно був в Андрієвих.

— Я співчуваю вам, але, повірте, нічим не міг зарадити. Справді, нічим… Єдине, що мені вдалося, — це видертися звідти, не залишивши слідів. Він і досі не знає, звідки я і де вас шукати.

Ліна плакала. Сльози котилися по щоках, а вона тільки безсило заплющувала та розплющувала очі.

— Він знайшов Іру… — тільки й змогла вимовити дівчина. — Вона жива?

Андрій мовчки відвів очі.

Що було робити? Як заспокоїти? Андрій тримав її за руку, говорив щось лагідне, гладив по голові, але сльози котилися й котилися.

— Іра, бідна моя Іра… Це я… Це я винна, — вона підняла на нього заплакані очі. — Ви все знаєте? — запитала крізь сльози. — Ви що, зуміли прочитати лист?

— Ні, — відповів Андрій, — я не читаю ні іспанською, ні португальською. Але якби я знав, куди потраплю, то, повірте, прочитав би його будь-що задовго до того. До речі, звідки ви володієте цією мовою?

— Ніяка це не іспанська, — сказала Ліна, витираючи очі. — Це есперанто, ви, напевно, чули. Колись ми з Ірою ходили до клубу есперантистів. Я боялася… Я дуже боялася, що він уже чекає на мене там. Він навмисне обрав момент, коли Іра поїхала туди. Він знав, що я не зможу покинути її, тому намагатимуся розшукати й попередити. От я й написала листа, щоб якось… Ну, словом, не йти до неї особисто, а якось передати його… Я боялася! Ви повинні зрозуміти! Я просто божеволіла від думки, що доведеться якось із нею зустрічатися, а він уже чекає на мене там… Я розумію… Я піддала вас такому ризику. Я…

Напевно, вона жахнулася від думки про те, що могло з ним статися, адже все-таки краще усвідомлювала небезпеку, яку приховувала в собі подорож до Галютина. У будь-якому разі її хвилювання було йому приємне.

— Я сподівалася, що її ще можна врятувати. Я не могла її покинути! А сама… Що мені було робити? Я була в такому стані, що навіть не пам’ятаю, що вам тоді казала…

Вона дуже розхвилювалася. Андрій притулив пальця до її губ, потім погладив по щоці й поспішив заспокоїти:

— Ви мене не так зрозуміли. Я хотів лише сказати, що якби знав, про що йдеться, то був би обережнішим і готовим до несподіванок.

— І ви однаково б поїхали туди? Якби знали, що на вас чекає?

Широко розплющивши очі, Ліна дивилася на нього. Як мріяв він тоді, в поїзді, щоб її погляд був саме таким, як зараз!

— Не знаю, — відповів Андрій, — але, будьте впевнені, не сидів би склавши руки. Можливо, знайшов би якийсь більш безпечний варіант, але не залишив би вас у біді. До того ж я в боргу перед вами… Ви згадали, що трапилося в поїзді?

Вона опустила очі, але за мить знову дивилася на нього.

— Згадала, але… Ви були праві. Здається, я таки зачепила його ногою. Тоді, в темряві. Не сваріть його! — зовсім по-дитячому попросила вона. — Будь ласка, він не винний…

Андрій кивнув головою. А її погляд знову став відсутнім. Напевно, вона думала про Іру.

— Розкажіть мені, — попросив він, — якщо вам не важко, що все це означає? Як ви вскочили в таку халепу? Хто він такий? Адже я лише в загальних рисах можу про щось здогадуватись. Повірте, мені за ці дні довелося пережити таке, що я мушу знати все. Але, якщо вам неприємно…

Ліна тільки захитала головою.

— Що вже тепер… — сказала вона. — А ви посидьте зі мною, якщо можете. Мені тут так самотньо і страшно…

Від цього «посидьте зі мною» Андрій мало не збожеволів. Його наче охопило гарячою хвилею, між ними щось відбулося. Саме тепер з’явилося п’янке ейфоричне відчуття, що він усе-таки домігся свого, хай навіть такою ціною. А від усвідомлення ціни, якою цього досягнуто, відчуття перемоги ставало ще повнішим та приємнішим. А решта, здавалося, — дрібне та несуттєве.

Він не спромігся нічого сказати у відповідь. Лише трохи сильніше стиснув її пальці, які тримав у своїй руці. Ліна це відчула.

Ліна жила в невеликому будинку в старій частині Києва. Жила сама. Ще не так давно її виховувала бабця. Того року, коли Ліна вступила до університету, її не стало. Перший рік навчання тягнувся довго й нудно. Ліна важко звикала до свого нового становища, не мала інтересу до навчання. Вона ледве склала іспити за перший курс. Ірі, з якою вони вчилися ще в школі і досі по-справжньому дружили, рідко вдавалося її розрадити. Давалися взнаки й фінансові проблеми. Вони й раніше, ще з бабусею, ніколи не жили заможно, а тепер стало ще важче. Усе частіше з’являлися думки покинути навчання.

А наступного року Ліна зустріла його. Він прийшов у компанії якихось Іриних знайомих на вечірку, куди запросили й Ліну. Тоді їй здалося, що він незвичайний. Незвичайним виявилося і його ім’я — Вікентій. У компанії ж друзів він називався не інакше, як Віконт — таке собі оригінальне прізвисько. І хоча ці друзі Ліні не сподобалися, так само стала звати його й вона. Їхній роман почався миттєво, сам собою і, здавалося, не скінчиться ніколи. Віконт виявився вольовою людиною. Ліні довелося братися за навчання. І справи одразу пішли вгору, особливо після того, як він переговорив з деканом факультету. Віконт був старший за Ліну, мав гроші, і на момент знайомства з нею працював у процвітаючій брокерській конторі. Він часто бував у роз’їздах, ніколи не робив Ліні дорогих подарунків, але в ті дні, які вони проводили разом у її чи його квартирі, вона відчувала себе щасливою. Вони регулярно відвідували концерти, бували в театрі, ресторанах та на спортивних змаганнях. Так пролетіло два роки. Ліна була впевнена, що вийде за нього заміж, щойно закінчить університет. Вона бачила, як він по-справжньому дорожить нею, і вважала, що їй пощастило. Ліні було просто добре з ним, і вона більше ні про що не думала.

Одного разу їй зателефонувала Іра і, запитавши, чи немає в неї Вікентія, швидко прибігла. З украй стурбованим обличчям вона мало не з порога почала верзти всякі нісенітниці. Казала, що Вікентій пов’язаний з якимись сумнівними людьми, які нібито займаються різними темними справами, що він наркоман, страшний тип… Закінчила вона тим, що він взагалі мало не справжній злочинець. Ліна була збентежена, шокована. Вона не хотіла вірити цьому, тим більше, що Іра не могла до пуття пояснити, звідки це взяла. Вона ніби чула розмову про нього в якійсь мало знайомій компанії, куди потрапила випадково й де її не знали. Більше того — розмову вона підслухала. Того, про кого йшлося в тій розмові, також називали Віконтом.

Того вечора Ліна виставила її за двері. Але щастя, та де щастя — навіть спокою, вже не було. Наступного вечора Іра прийшла знову. Ліна не хотіла слухати, але подруга знову і знову діставала її своїми аргументами. Вона мусить його покинути, поки ще не пізно. У тій розмові, казала вона, йшлося і про подругу Віконта, яка живе в центрі Києва й опис якої співпадає з її зовнішністю. Це точно цей Віконт.

У Ліниній голові все перекрутилося. Вона розгубилася. Віконта знала добре, принаймні так їй здавалося. Але ж знала й Іру. Ліна не уявляла, що буде робити і як житиме далі. Багато разів вирішувала поговорити з Віконтом, але завжди її брав жах від думок про це. Не в змозі визначитись, вона чекала його приїзду.

Якось пізно ввечері у двері квартири подзвонили. Це могла бути Іра. Але коли Ліна відчинила, серце її стислося. На порозі стояло двоє чоловіків. Передній — з кавказькими рисами, другого вона не роздивилася.

— Добрий вечір! — сказав кавказець. — Передайте, будь ласка, Віконту.

Він зробив крок через поріг і поставив на підлогу шкіряний кейс. Тільки тепер вона побачила обличчя того, іншого. Він колись уже приходив за відсутності Вікентія і приносив такий самий дипломат, як вважала вона, з документами, причому тоді Віконт попереджав її про цю передачу. Тепер молодик посміхнувся їй і зробив рукою привітний жест. А вона стояла перелякана й мовчала. Залишивши кейс, двоє забралися.

Замок дипломата мав шифр із трьох барабанчиків, по десять цифр на кожному. Десять тисяч варіантів! Але нею оволоділа домінанта. Ліна сиділа над кейсом безвилазно дві доби. Болів хребет, злипалися очі. Від думок про те, що вона робить, калатало серце. Нарешті замок клацнув. З завмиранням серця вона підняла кришку. Поліетиленові пакетики з білим порошком. Повнісінький дипломат. Запайка пакетів була добротною, ніяких написів, етикеток. Але й без них Ліна все зрозуміла. Її охопив жах. Вона довго плакала. Того самого вечора вона вирішила порвати з Віконтом. Раз і назавжди. Але як це зробити, Ліна не уявляла. Вона боялася.

І все ж таки Ліна вважала себе рішучою людиною. Віконт з’явився свіжий та задоволений. Він уже чекав на неї, коли вона повернулася з лекцій. Кейса в квартирі не було. Два дні Ліна продовжувала грати роль. Вдавалося це на превелику силу. Вона боялася починати розмову відразу, Віконт міг пов’язати усе з кейсом і здогадатися. Що було би тоді? Що би він зробив, дізнавшись, що вона в курсі його темних справ? Поки вона вагалася, Віконт знову зник і повернувся через два дні.

І Ліна наважилась миттєво. Сказала, що не хоче з ним зустрічатися і просить більше не турбувати її. Він не повірив, гадав, що це жарт. А коли зрозумів, що вона не жартує, кричав, благав пояснити, у чому річ, чим він образив її, чим не догодив, вимагав сказати, хто в неї з’явився. Витримати це було важко, але Ліна стояла на своєму. А сцена продовжувалася, і, здавалося, цьому не буде кінця.

Він то падав на коліна, то хапав її за руки та одяг, готовий рвати на шматки. Коли Віконт, наче божевільний, почав товктися головою об стіну, вона зуміла вискочити з квартири. Ночувала у вірної подруги, вислуховуючи її щирі заспокоєння та чисельні «я ж тобі казала».

А наступного дня усе повторилося. Він ходив за нею слідом, дзвонив, зустрічав, вистежував. Віконт переслідував її скрізь. Він не міг змиритися. Це тривало кілька місяців. Ліна переїхала до Іри. Вона боялася. А Віконт продовжував переслідувати її. Врешті Ірин батько звернувся до міліції та до керівництва фірми, де працював Віконт. Кілька днів був спокій. А потім подзвонили з міської лікарні. Віконт лежав у реанімаційному відділенні з важкою крововтратою після спроби накласти на себе руки. Для Ліни це було справжнім шоком. Чотири доби вона безвилазно просиділа вдома, а на п’яту пішла до лікарні.

Віконт лежав під крапельницею весь білий, з перев’язаними руками й мовчки дивився на неї. Ліна залишалася в нього не більше трьох хвилин.

— Шкода, що мені це не вдалося, — сказав він. — Нам обом було б легше.

— Мені також шкода, — відповіла вона. — Тепер, напевно, це доведеться зробити мені, бо я більше не можу…

І вийшла з палати.

Ліна рахувала дні із завмиранням серця, але він не з’являвся. Минуло більш ніж півроку. Вона повернулася до своєї квартири, щоправда, разом з Ірою. Ще довго здригалася від кожного дзвінка у двері, її лякали постаті в темряві. Але він як у воду канув.

Залишалося менше року до закінчення університету. Та в такому душевному стані годі було й думати про навчання. Згодом вона таки переборола себе і вже почала вірити, що все-таки отримає диплом. Час, хоч і поволі, загоював рани.

Тільки коли подрузі довелося на кілька тижнів поїхати у Галютин до хворої тітки, Ліна зрозуміла, що без Іри її душевна рівновага десь поділася, знову повернувся неспокій. А невдовзі, якось увечері, коли вона вже збиралася лягати, задзвонив телефон. У трубці мовчали.

— Хто дзвонить? — запитала вона.

— Віконт, — була відповідь. — Не кидай трубку, — відразу ж сказав він. — Це мій останній дзвінок. Можливо, він виявиться корисним для тебе й допоможе тобі врятуватися, хоча я в цьому сумніваюся. Ти так хотіла, щоб я помер! Можу тебе порадувати — це практично вже трапилося. Вважай, що я мертвий, просто дістав відстрочку, щоб попрощатися з тобою. У мене СНІД. Навіть не знаю, де я його взяв. Після того, як ти мене покинула, я поринув у таке багно… Тобі, люба, й не снилося. Отже, на цьому світі я тимчасово, і в мене залишилася єдина справа. Здогадуєшся яка? Я так і не навчився обходитись без тебе, тому знайду тебе й таки заберу із собою. Не бійся, СНІД не такий страшний, як тобі здається. Скоро ти це побачиш. А ще ми заберемо із собою твою чарівну подружку, адже ти не зможеш без неї! Тепер я знаю — ненависть та жага помсти багато солодші за кохання. Якщо можеш — тікай, ховайся, але це дарма. Я все одно тебе знайду, куди б ти не поїхала. Я пробував, але не можу змиритися з тим, що ти зробила. Я однаково не зможу так жити. Тому повір, померти для мене — найкращий вихід. Спершу, коли доля підписала мені смертний вирок, я хотів просто вбити тебе. Але така смерть — це лише один неприємний момент, одна мить і все. А найстрашніше — це очікування смерті. А подарувала мені його саме ти. Тому справедливо буде, якщо й ти зрозумієш, що це таке. Як-то воно, сидіти й чекати. Тому я й попередив тебе. Почіпляйся за життя, спробуй втекти від свого жаху, понюхай, як пахне неминуча смерть, адже я однаково тебе знайду. Мені відпущено досить часу для цього. У мене ціла свита загоничів та псів, які лише чекають команди. Даю тобі дві години фори. Сьогодні рівно опівночі Віконт розпочинає своє останнє полювання.

Цей фатальний телефонний дзвінок пролунав близько десятої години вечора. Лише дві години залишалося в неї, щоб оговтатись і вислизнути з квартири. В ощадній касі на рахунку Ліна мала невелику суму грошей на чорний день. Але пізня година позбавила її цього шансу. Кинувши до кишені те, що було під рукою, — кілька папірців та коштовностей, запхавши до сумки перший, що потрапив до рук, одяг, вона побігла вулицею, змінила кілька таксі і лише з третім чи четвертим водієм виїхала за межі Києва. Тільки картина пустої траси врятувала її від істерики. Вона їхала на задньому сидінні таксі й не могла позбутися відчуття, що водій зараз обернеться до неї і вона побачить його обличчя з диявольською усмішкою.

Зупинилася Ліна аж у маленькому обшарпаному готелі якогось райцентру. Тут і охопило її важке відчуття приреченості. За два роки знайомства Віконт знав усіх її подруг, далеких родичів та знайомих. Вона розповіла йому все. Не було нічого такого, чого б він про неї не знав. І тепер Ліна просто не уявляла, куди подітися. Він міг підстерігати її скрізь. Це була безвихідь.

Вона їхала навмання. І лише за кілька днів поневірянь по поїздах та готелях згадала про подругу, якій також загрожувала небезпека і яка про це навіть не здогадувалась. Ліна не мала уявлення, чи знає Віконт, де шукати Іру, але була впевнена: якщо й не знає, то дізнається. І коли він першим знайде її, то лиха не минути. Ліну охопило подвійне відчуття. Вона не могла покинути єдину, найкращу подругу в біді й водночас не наважувалася вирушити на її пошуки. Тим паче Ліна не знала, як знайти Іру в Галютині. Батьки подруги тимчасово жили за кордоном, не було навіть у кого запитати тітчину адресу.

Андрій слухав її й мовчав. Чи міг він засуджувати змучену постійною втечею, голодну, невиспану, замордовану жахом дівчину, наостанок ще й добиту важкою травмою, хворобою, за те, що в напівнепритомному стані вона спрямувала його назустріч небезпеці? Ні. У неї не було виходу. Так сталося. Тим більше не міг він косо дивитися на жінку, яка так сподобалася йому при випадковій зустрічі, до якої він несподівано відчув такий явний, давно забутий потяг і в нещастях якої сам хіть-не-хіть був почасти винен. А відчуття перемоги у випробуваннях підказувало й зовсім списати з рахунків будь-які нюанси.

Дивлячись на біляве волосся, що спадало по щоках та коміру піжами, слухаючи голос, до якого встиг звикнути, він ловив себе на думці, що знову бачить перед собою не хвору, а саме жадану жінку. Її потріскані губи промовляли якісь слова, а Андрій мов зачарований не міг відвести від них очей. Він уже не сумнівався, що впродовж останніх шести божевільних днів ця жінка була з ним повсякчас.

Ліна скінчила розповідь і подивилася на нього. Вона більше не плакала.

— Хай там як, а тепер усе позаду, — сказав Андрій. — Повірте, я зробив для вас усе, що міг, і зроблю, що буде потрібно. Вам немає про що хвилюватися. Я тут, і з вами більше нічого не станеться. Тепер я хочу лише одного — щоб ви якнайшвидше видужали.

— Добре, — погодилася вона, — обіцяю. Я вже два дні як підводжуся і ходжу.

Андрій погладив її по голові, поправивши волосся, а вона несподівано притислася щокою до його руки, яка від цього так і завмерла на місці, наче боячись усе зіпсувати.

— Якби я не зустріла вас, — тихо промовила Ліна, — мене могло б уже не бути в живих.

— Ви схожі на мою колишню дружину, — не знати для чого сказав Андрій, — не зовні, звичайно, а так… Навіть не знаю, як правильно це висловити… Принаймні так мені здалося при першій зустрічі. Того я й причепився до вас у поїзді. Я не зміг пройти мимо, сподіваюся, це вас не ображає… А можливо, я помиляюсь. Скоріш за все, ви зовсім не така.

— А що з нею сталося?

— Та нічого, — відповів Андрій, — гадаю, жива-здорова. Просто ми давно вже не разом.

— Але ви ще… любите її? — наче наважившись, не дивлячись на нього, після паузи запитала Ліна.

— Я люблю лише створений уявою образ. Точніше, любив — до того дня, коли сів у Луцьку на ваш поїзд… Але годі. Вам уже пора спати.

Він підвівся, збираючись вийти.

— Ні, я не хочу спати. Побудьте ще трохи зі мною, — попросила вона.

Та його не потрібно було просити. Він і сам хотів цього: залюбки просидів би тут цілу ніч.

— Гаразд, — сказав Андрій, — піду зварю кави. Після всього мій організм гостро потребує якогось допінгу.

— А мені можна?

— Тільки якщо зі своїм лікарем.

Він посміхнувся їй і вийшов з палати. Сестра, що сиділа за своїм столиком, провела лікаря підозрілим поглядом, наче він не йшов, а летів на крилах. Може, так воно й було.

Андрій увімкнув електрочайник і сів за свій стіл. Попри фізичну втому, настрій був піднесений. Хотілося вже зараз робити щось для того, щоб Ліна швидше видужала! Так він повернувся думками до історії її хвороби. Як виглядають останні аналізи, як гоїться рана, що з легенями?

Результати його цілком задовольнили. Аналізи покращилися, рана гоїлася, шеф навіть устиг зняти їй сьогодні половину швів. Андрій перегорнув сторінки назад, закриваючи історію хвороби, коли йому на очі несподівано потрапив ще один запис на сторінці консультацій. Вгорі було охайно виведено: «Консультація невропатолога». Це його зацікавило, і він почав читати. Проставлені біля запису дата і година свідчили, що огляд проведено першого ж дня по операції, буквально невдовзі після того, як він востаннє говорив з Ліною.

Стоп. Андрій припинив читати. Щось тут йому не подобалося. Щось було дивне. Якісь ножиці… Пригадалося, в якому стані він тоді залишив Ліну. У голові в неї все плуталося, слова вимовляла насилу. У такому стані неважко бовкнути хтозна-що. І все-таки… Але ж він сам бачив, що її вкусив Дік!

Андрій напружив пам’ять. Вагон, багато пасажирів. Він розмовляє з Ліною. Гасне світло, і Ліна зойкує. Ні, спершу загарчав і забрав голову з його коліна Дік, а тоді вже вона скрикнула. Хіба не так? Що він ще бачив? Рани? Надто рівні краї. Він ще здивувався, які в Діка гострі зуби. До чого тут ножиці? І для чого тепер у цьому копирсатися? Але раптом у його голові ясно спливла одна деталь. Одна маленька деталь. Андрій пригадав, як шукав листа в її сумці й натрапив на манікюрні ножички. З такими гострими кінчиками! Він знову відтворив у пам’яті події у вагоні, тільки цього разу зовсім інакше, бо тепер усе згадалося набагато чіткіше.

Заблимало світло, погасло. Потім знову увімкнулося. Хтось зауважив, що доведеться знову їхати в темряві. Тоді вона дістала із сумки манікюрний набір, подивилася в люстерко. Якраз цей рух її, невимушений та граціозний, буквально заворожив його. А після цього, вже тут, у лікарні, Андрій знайшов манікюрні ножички в її сумці — не в наборі, а окремо — серед інших речей.

Невже вона могла таке зробити? Якщо розкрити ножиці, то двома гострими кінцями можна нанести пошкодження, схожі на ті, що він зашивав! Андрій вискочив з ординаторської і, вишпортавши зі схованки в маніпуляційній ключа від комори, де зберігався верхній одяг хворих, відчинив її. Лінина сумка стояла там. З нею він і повернувся в ординаторську.

Чайник давно закипів, але йому тепер було не до кави. Серце завмерло, коли з характерним звуком розійшлася блискавка на сумці. Андрій пам’ятав усі речі, які перекинув тоді, шукаючи листа. Ось вони — він узяв до рук блискучі маленькі ножички. А це що таке? Ножички, як і весь набір, були далеко не нові. Ними регулярно користувалися. Блискуче нікелеве покриття подекуди, особливо біля ріжучих поверхонь, відшарувалося і потріскалось. І на одній із тріщинок він побачив малесеньку, мікроскопічну… Це була навіть не ниточка, тонюсіньке чорне синтетичне волоконце. Таке, з яких були зроблені лосини. При ударі ножицями воно зачепилося за цю нерівність. Андрій потягнув за нього. Йому здалося, що почувся навіть звук, з яким воно увірвалося. Впавши за стіл, він обхопив голову руками.

Жінка, заради якої він ризикував життям, зробила все це навмисно. Тільки тепер у його голові склався весь логічний ланцюжок. Вона не могла покинути напризволяще свою подругу, повинна була якось знайти її та попередити. Але панічно боялася їхати туди. За певного збігу обставин Віконт міг бути вже там і чекати на неї. Ліна боялася щось робити й водночас не могла сидіти склавши руки. Новий знайомий виявився для неї просто-таки щасливою знахідкою. А далі — трохи винахідливості, трохи рішучості та жіночої спритності. Той, чию увагу вона до себе явно привернула, повинен був без заминок зробити для неї таку безневинну річ, як невеличка прогулянка залізницею, особливо за умови, що він перед нею завинив. Туди й назад. Навряд чи Андрій, повернувшись із подорожі (якщо повернувся б), застав би її на місці. Щоправда, план її мало не зірвався — Дік виявився щепленим. Ніхто не робив би їй ніяких щеплень.

Доля внесла свої корективи — вочевидь їй таки всерйоз заманулося закрутити події в цей шалений вир. Ось вона й підстрахувалася від несподіванок таким збочено жорстоким способом. Та хай там як, а клінічна смерть унаслідок недбалості хірурга врятувала дівчину від смерті біологічної.

Андрієва ж доля була вирішена ще раніше, у поїзді, коли Ліна взяла до рук маленькі ножички й розписалася на своїй гарненькій ніжці. Наче підписала йому вирок. Він був кинутий немов на мінне поле, щоби йти поперед неї на безпечній відстані і прокладати шлях, навіть не знаючи, по чому йде. А у разі невдачі — що ж, вона всього-на-всього втрачала свого сліпого тральщика.

Чайник на столі наполовину википів, а він, наче закам’янівши, продовжував підпирати голову. Андрій міг зрозуміти будь-що. Він міг усе пробачити, тим більше їй, хоча тепер, після цього відкриття, не міг повною мірою вважатися винуватцем її нещасть. Але одне не вкладалося в голові — як можна посилати людину у справі, від якої залежить твоє життя, і при цьому позбавляти, свідомо позбавляти її найменших шансів на власний захист, на власний порятунок. Це було над його розуміння. Він навіть не знав, як це назвати й до якої категорії вчинків віднести.

Із запаморочення його вивела чергова сестра. Андрій чув, як вона зачиняє двері відділення, вирішивши, напевно, що лікар уже пішов або ночуватиме тут. Він механічно всипав у чашки по ложці кави. Медсестра йшла коридором, вертаючись від дверей.

— Петрівно, залиште ключа! — Андрій вийшов з ординаторської. — Петрівно…

Але слово застрягло у нього в горлі. Наче привид, просто на нього коридором сунула темна висока постать.