Погані дороги

1

Коли я вперше їхала на Донбас, мене попросили заповнити анкету, де я описала би себе, свою зовнішність, якісь особливі прикмети. Ну, якщо зі мною щось трапиться — щоб могли упізнати тіло. А в мене немає ніяких особливих прикмет. Опишу себе всю.

Я — Наташа, мені вже сорок. У мене дрібна комплекція і тому здаюся молодшою. Ще в мене гострий ніс, красиві карі очі, тонкі губи, маленькі груди, що ще?.. Худі ноги та руки. Через стреси й неправильний спосіб життя я в не дуже хорошій формі. Бліда і в мене вилітає серце. Ти називатимеш мене «горобчик».

Тепер я опишу тебе.

Ти — Сергій і тобі 38. Ти середнього зросту. Ні, навіть нижче середнього. Міцний, підтягнутий, з гарною поставою. Здаєшся старшим. У тебе сильний голос, жорстке сиве волосся. У тебе карі очі, коли я в них дивлюся — так почуваюся, начебто мене взяли в заручники й опускають у темний підвал, і зараз почнеться незнане жахіття. Я дуже хочу дивитися в твої очі. Я дуже хочу тобі сподобатися.

Ти мені вже сподобався.

Ти мені сподобався, але не з першої зустрічі. Із другої. Я брала в тебе інтерв’ю в київському кафе на Шота Руставелі. Була тепла зима. Я прийшла така в червоному пальті. Ти був у військовій формі. Я сказала: «Який ви красивий». М`яз ледь ворухнувся на твоєму обличчі, і я зрозуміла — тобі приємно. Ти весь такий герой. Розповідаєш про війну, про Донецький аеропорт, предмет мого дослідження. Малюєш на серветці старий і новий термінали, малюєш позиції ворога, вимовляєш назви зброї та техніки. Я майже нічого не розумію, але прикидаюся, що розумію. Ти недоступний і відсторонений, але тебе заводить мій інтерес до війни. Це єдина дорога до тебе. Ти малюєш єдину дорогу з аеропорту до тилу. Її називали Дорогою життя. У тебе загрубілі руки.

«Дивіться, Наталю, штурмова бригада виїхала на ротацію по цій дорозі. Ось тут стоять «Гради», тут гаубиці, а тут БТР-и, сюди лупила артилерія, а тут згорів наш танк. У той день був один двохсотий і три трьохсотих. Чотири сєпари підірвались на розтяжках».

Ти розповідаєш, а я дивлюся на твої губи.

А потім йду в кінотеатр і дивлюся документальний фільм про війну. Щойно ти мені розповідав про війну. А зараз я дивлюся кіно про війну за твоєї участі. Навколо тебе гримлять вибухи. Ти озброєний і давно не митий. Ось на наших очах помирає боєць, молодий хлопець. Ось іще поранений, ось іще труп. Ось ти кричиш і віддаєш команди. І в моїй голові не вкладається, що ці вибухи, постріли й смерті — не постановка, що бруд на твоєму обличчі — не грим. Що ти не якась там мавпочка Бред Пітт. І ти вже точно когось убив по-справжньому.

Я намагаюся молитися в одному із храмів Видубицького монастиря біля ікони мами Марії. Я зовсім не вмію цього робити. Але з мене річками течуть сльози. Прошу за доньку, за маму, прошу миру в Україні та ставлю свічку за всіх загиблих. Але плачу не тому, будьмо чесними. Я плачу за тобою, хочу кохання з тобою. Однак соромлюся просити, турбувати через це Самого.

Але мама Марія все зрозуміла й передала. Мабуть, вона сказала: «Ця жінка хоче болю, допоможи їй». Після цього ти запросив по телефону: «Поїхали зі мною на фронт. Я покажу тобі фронт. Хочеш?» Хто ж не хоче на фронт?! Усі хочуть на фронт. Я вирішила ще швидше, ніж подумала. Не взяла термос і курку, не взяла нічого, що беруть із собою жінки, коли їдуть із чоловіками в далеку дорогу. Тому ми їмо на заправках жахливі хотдоги та п’ємо каву з блювотним смаком. Ти не слухаєш музику в своїй машині без номерів, ти куриш і часто мовчиш. Ти і я, цілковито чужі люди. Різні породи тварин. Чому мені так спокійно й добре? Звідки береться щастя?

Ти розповідаєш мені історії про Донецький аеропорт, предмет мого дослідження.

«Cєпари вирішили зробити подарунок Путіну на день народження — взяти аеропорт. Для цього вирішили використати «Буратіно». Це така зброя масового ураження. Знищує все живе в радіусі трьох кілометрів. Наше командування відкрито не підтверджувало цю інформацію, але й не спростовувало. Найбільш переконало те, що сєпари почали відводити техніку й людей від аеропорту. Лише за кілька годин аеропорт, який три місяці обстрілювали й тримали в облозі, став вільним. Запала така дивна тиша. Ніби довгоочікувана, але страшна, капець. Перша тиша в аеропорту. Всю ніч ми готувалися до кінця. Я набрав доньку, допоміг їй з уроками. Потім довго мився вологими серветками. Води давно не було. Спать чомусь не хотілось і хтось запропонував пошукать підвали. Ми довго шукали підвали, але не знайшли. В принципі, вони нас не врятували би від «Буратіна». Це нас трішки втішило. Коли настав ранок, із ворожого боку на нас поперли танки, й почався штурм. Наталю, ви не уявляєте, як ми раділи. Це означало, що «Буратіно» використовувать не будуть».

Ми все глибше, все ближче до Донбасу. Проїжджаємо повз похилені вбогі хатки, розбиті дороги, і я думаю: «Яке ж усе нещасне». Ти кажеш: «Яке все нещасне». Ми їдемо далі. Проїжджаємо повз сосновий ліс. Я думаю, що немає нічого кращого за сосновий ліс. Ти кажеш: «Немає нічого кращого за сосновий ліс». Ми їдемо далі.

Приїжджаємо в Кіровоград. Я ніколи не була в Кіровограді, добровільно в такі міста не їздять. Заїжджаємо у військову частину, ти організовуєш мені інтерв’ю з одним знаменитим комбатом. Чотири години підряд він розказує смішні й не дуже історії про Донецький аеропорт, предмет мого дослідження. Він розказує історії й показує фотки. Мабуть, забув, що цивільним людям не варто показувати тіла людей, які розірвало снарядами.

«Якось ми вбили трьох сєпарів — ну й не знали куди їх подіти... Вирішили зберегти в морозілці. Їх багато в аеропорту було. Ну, кафе там, ресторани були. Ми думали обмінять їх на наших двохсотих. А їх так ніхто й не шукав. Так вони й лежали в морозілці втрьох, тісно притулившись один до одного. Коли приїздили новенькі хлопці, на нову ротацію, вони часто намагались використовувать як стіл цю морозілку. І в нас був такий прікол: коли вони їли, хтось із наших підходив і так ефектно відкривав цю морозілку».

«Із попередньої ротації зник один капітан. Його не змогли знайти. А я тільки-тільки зайшов туди. Якось ми збиралися на бойове завдання. Вдруг у повній тиші зазвонив телефон. Усі такі перевірили — не наш. Якась весела дитяча мелодія, звонить і звонить у розбитому терміналі — і непонятно звідки. Стали шукать і знайшли тіло під уламками. Воно вроді сховане там було. Це був той самий капітан. Йому мама звонила. Скоріше всього, дружній вогонь... Дружній вогонь — це коли свої своїх вбивають, по ошибці».

Ми з тобою ночуємо в готелі із найменш відповідною назвою: «Дворцовая». Номер з двома ліжками. Ти лягаєш на те, що праворуч, ніжно кладеш автомат і пістолет біля подушки, кілька разів зітхаєш і засинаєш. Занадто швидко, щоб я могла тебе в чомусь запідозрити. Ти хропеш. Я всю ніч на розпечених вуглинах. І не тому, що перед очима фотки комбата, який забув, що цивільним краще не показувати тіла людей, які розірвало снарядами. І не тому, що ти хропеш. Я на розпеченому вугіллі з однієї причини. Я хочу тебе.

Я уявляю, як це могло б зараз бути. Як ти підводишся й підходиш до мене. Або простягаєш руку в темряві. Або ні, ти владно кажеш: «Іди сюди». І я йду в твою темну постіль. Але ні. Ти не звеш. Лежиш на сусідньому ліжку, тварино, обкладена зброєю, і хропеш.

«Меня ранили, поэтому пришлось уезжать из аэропорта с пацанами, которые ехали на ротацию, в Пески. В последний момент в машину бросили мешок с котятами. Кошка погибла под обстрелами, котята остались, жалко было оставлять, решили вывезти. Забыли, правда, предупредить об этом водителя. И вот мы едем и попадаем в замес, нас начинают обстреливать, в машину бьют несколько снарядов, она несколько раз глохнет, непонятно, как заводится, мешок с котятами развязывается, и их разбрасывает по всей машине. Водитель не может понять, почему машина продолжает ехать, что, блядь, за мистика, на хуй. Но когда на него начинают падать котята — у него вообще рвет крышу. Он думает, у него реально «белка», что нас уже разбомбили, и мы попали в ад. Я не могу ничего ему объяснить, теряю сознание. Когда я очнулся — понял, что нахожусь в каком-то полевом госпитале. Где пацаны, что с котятами и машиной — ни хуя не знаю. Меня спрашивают, сколько мне лет, чем болел, я на автомате отвечаю. Вдруг слышу, медсестра говорит хирургу: «Подходит». Они собираются колоть наркоз и оперировать. Я вспоминаю все истории про то, как у раненых вырезали органы во время операции. Я нахожу в кармане гранату, срываю чеку и достаю. «Слышите, на хуй, вы будете меня оперировать без наркоза. И если я выключусь, выключимся все вместе». Они оперируют без наркоза, один из медиков падает в обморок, я не выпускаю гранату, на хуй... Операция прошла успешно».

Як дивно любов прийшла до мене. Із таким дивним супроводом.

Дорога. Порожні заправки. Перші блокпости. Перші військові. Перша бронетехніка назустріч. Перша ніч на першій військовій базі. У мене диктофон і серце, що намагається вистрибнути. У офіцерів шашлик, коньяк і жодної мотивації воювати. У тебе гітара й мотивація.

Коли ти береш гітару, я забуваю, що мій колишній хлопець є тонким поціновувачем класики і зневажає застільні співи під гітару. Ми з офіцерами дивимося на тебе з обожнюванням і підспівуємо нерівними голосами. Один офіцер знімає тебе й викладає відео на фейсбук. Сто, двісті, тисяча лайків. Наші жінки останній рік звихнулися на військових. Одна моя знайома навіть набила собі тату «За ВДВ». Тепер я теж собі щось таке зроблю.

Офіцер, який тебе знімав, узагалі дуже любить сидіти в соцмережах. Колись він виклав зухвале відеозвернення до ворога з обложеного аеропорту. І тепер в нього 50 тисяч підписників у фейсбуці, а жінки пишуть йому «Герой!» і «Я хочу від тебе дитину».

Я ночую в офіцерській казармі, де досі не ступала нога жінки. Сплю на розкладачці у спальнику. Ти хропеш на сусідній. Мабуть, сам не чуєш, як хропеш, бо ти контужений і оглухнув на ліве вухо. Узагалі-то хропуть усі двадцятеро офіцерів, але ми перед цим добряче випили, і тому я майже сплю.

У цьому приміщенні немає опалення, душу й туалету. До вуличного туалету треба місити рідку багнюку метрів зо триста. Зате тут є плазмовий телевізор, який подарували волонтери. Майже цілодобово на плоскому екрані пливуть гламурні красені й красуні. Строкаті та ротаті шоумени жартують про політику.

Я прокидаюсь і бачу спини бійців. І твою. Ви стоїте обличчями до екрану, парує кава у ваших руках. Я можу тихо одягнутися за вашими спинами і навіть умитися вологими серветками.

Колись я сварилася з колишнім чоловіком, щоб не зненавидіти його остаточно, і уявляла тоді, що він іде на війну. Уявляла його нещасну інтелігентську спину, армійський мішок за плечима. Уявляла, як він іде вдалечінь: такий кадр зі старого радянського фільму про війну. Я дивилася на його спину, що віддалялася від мене, плакала й усе прощала.

Ці спини перед плазмою — геть інші. Сильні, рівні. Але мені знову хочеться плакати й усе прощати.

Твою рівну спину.

У тебе наче загнали стержень. У тобі прямий жорсткий стержень, несумісний із життям. Ще ти схожий на задубіле дерево пустелі. Коли я дивлюся на тебе з усією любов’ю, на яку здатна моя підла письменницька душа, і ти відчуваєш мій погляд, то мовби наповнюєшся вологою, твої риси розгладжуються. Це короткотривалий ефект, але він дозволяє мені осягнути рівень твоєї самотності та здичавіння.

Дорогою в Маріуполь ми не можемо знайти місця, щоби поїсти. Уже темнішає, все рідше трапляються населені пункти. Ти хочеш, щоб я поїла. Нарешті в якомусь новому похмурому містечку нас обслуговують три дівчини, мабуть, старшокласниці. Кафе, якщо точніше, придорожній гадючник, погано освітлене, але їхні гарні юні обличчя світяться в темряві. Схожі на маленьких переляканих пташок. Хто вас так налякав?

«Однажды мы с мамой поссорились в коридоре. У нее дурная манера снимать обувь не возле входной двери, а пройти весь коридор и разуться возле залы. Оставить вcю грязь и разуться возле залы. Мы ужасно поссорились. Накричали друг на друга. А через несколько минут раздался взрыв. Это был первый взрыв в нашем городе. Он был страшно сильный. Мы с мамой тут же забыли про нашу ссору. Мама бросилась ко мне с криком: «Дочь! Дочь!» Мы сели в проеме двери, как учили нас действовать во время бомбежек. Мама истерила, плакала, и повторяла: «Дочь!». Я никогда не забуду эту «дочь», никогда раньше она меня так не называла...»

«Когда я была маленькая, в нашем дворе было больше мальчиков. Девочек было всего две, а остальные дети были мальчики. Мы любили играть в игру «жениться». Эту игру придумал мальчик Костя, он был старше нас. Я всегда была невестой. А Костя свидетелем. Я надевала на голову тюль. Родители выносили во двор стол, бокалы. Мой жених Саша отвечал за угощения. Он очень любил поесть и, наверное, поэтому с удовольствием женился. Он мочил хлеб водой и посыпал его сахаром. Однажды я не нашла тюль для фаты. Тогда я взяла ножницы и отрезала часть новой гардины в зале. Мама меня не ругала. Она сохранила этот кусок тюли, он до сих пор лежит в шкафу. А свидетель Костя был убит прошлым летом, в него попал снаряд. Я часто вспоминаю наши свадьбы».

«Когда мы сидели в подвале, с нами сидела семья с маленькой девочкой... Ей года три, может. Все время раздавались взрывы. Так вот, родители, чтобы ее не напугать, сказали ей, что это салют. И вот каждый раз, когда гремел взрыв, девочка кричала «Ура!».

Дівчата принесли відбивні, картоплю і салат. Ти їси подвійну порцію. Ти любиш м’ясо і картоплю. На фронті годують жахливо. На базі, що біля моря, і куди ми якось доїхали, мене ледь не знудило макаронами з м’ясом. Тому ми пішли їсти консервованого тунця і хліб на пляж. Не знаю, скільки днів ми провели разом, скільки разів спали поряд на відстані випростаної руки в спільних казармах. Мабуть, ти щось вирішив сьогодні, коли взяв вино й консерви до моря.

У нашій країні після анексії Криму залишилося трохи моря. Азовське, скромне море для бідних. Тут був санаторій. Тепер тут воєнна база добровольців. Пустельний пляж і сосни вздовж берега. Немає нічого кращого від сосон.

По той бік заливу гримлять вибухи, і гарні сірі шапки диму здіймаються, наче фонтани, вздовж горизонту. Там село Широкине та лінія фронту. Там зараз чоловіки їбошать один одного з «градів». Березневе сонце таке яскраве.

Ти вперше цілуєш мене. Ти сам вирішуєш, як і коли це зробити. Я нічого не вирішую. У мене підкошуються ноги. Я не можу стояти. Таке відчуття, що пиздець — оце вона, саме та картинка із кіно про любов, яку я стільки разів бачила й чула, і перевідчувала за інших, але не за себе. Привіт, любове. На твою честь вибухають снаряди по другий берег. На твою честь комусь відірвало ногу.

Як вульгарно розповідати про любов на війні, про перший поцілунок на тлі обстрілів. Це все занадто нестерпно красиво. Я просто-таки відчуваю, як ви мені заздрите і водночас плюєтеся. Розказати вам про наш секс?

Не уявляю, як ти відреагуєш, коли взнаєш, що я розповідаю про нас ситій публіці. Пристрелиш із нагородного пістолета? Ні, звісно, ні. Але я точно знаю, що ти розізлишся і миттю розірвеш зі мною будь-які стосунки. Але в нас і так немає майбутнього. Я стуляю очі й не бачу ніякого майбутнього для нас.

Тебе бісить мій стиль життя і моя толерантність, мене лякає твій радикалізм. Ти такий ревнивий, що ніколи в цьому не зізнаєшся. У Києві на мене жде молодий вегетаріанець. А десь у Рівному на тебе чекає інша жінка з великими цицьками. Вона молодша від мене, в неї нарощені нігті й вона вміє готувати свинину.

Я захожу на її сторінку у фейсбуці. Боже, яка вона дура! Постійно постить рецепти пирогів і способи схуднення. Ось тут буквально рецепт пирога, а наступний пост: «Як швидко схуднути на 8 кілограмів». А ще вона постить цитати відомих співаків. «Ну и что, что ты прав, если твоя женщина плачет?». «У любимой женщины нет соперниц». І оцю, улюблену: «Если бы женщина стала мужчиной и посмотрела бы на себя его глазами, она полюбила бы в себе каждую трещинку». Дура, боже, яка вона в тебе дура!

Я уявляю, що тебе поранили. Я приїду до лікарні, там буде вона. А може, ще хтось. Як ми будемо тебе ділити? Лікувати по частинах? Якщо тебе вб’ють — нам усім стане легше. Дура буде найбільш офіційною: ридати біля труни. Решта — вираховувати одна одну за зовнішністю та рівнем скорботи. О, ця дуже сильно побивається — переспав аж двічі. А та гордо стоїть у траурі збоку — мабуть, перша дружина.

Коли помер мій тато, на похоронах було п’ять або шість жінок, які поводилися, наче вдови. У чорних хустках, тлумилися біля труни. По черзі брали слово і промовляли, як він їх любив, а вони його. А коли його кремували — одна з них, наймолодша, підійшла до мене та й каже: «Толік мені должен триста доларів».

І мій тато не був героєм. Ну, колись він був героєм-коханцем, але перед смертю вже інвалідом після трьох інсультів. І за нього билося п’ятеро жінок біля труни. А якщо вб’ють тебе — страшно уявити. У розквіті літ, герой війни, лідер, патріот...

І настане моя черга промовляти, і що я скажу?

«Дорогі побратими, рідні, жінки... У нього не встав у першу ніч. Так-так, коли через тиждень оцих наших фронтових мотань, ночей у казармах, поцілунків біля моря ми нарешті опинились у готелі із чистою постіллю, гарячою водою... Коли ти зняв із себе зброю, форму, білизну, зняв усю цю страшну війну — в тебе не встав. Навіть не поворушився. І мені знову було дуже страшно. І знову ти хропів, і я знову не спала... Ну, думаю, оце я попала. Така любов, така реальність. І про те, що я готова нести таку любов, нехай навіть у тебе ніколи не встане. Буду тебе просто нюхати. Ти так пахнеш, я не знала, що чоловік може так гарно пахнути. Цікаво, ти тільки мені так пахнеш чи всім решта теж?» Ось що я їм скажу. Чи не казать? Ну можна я скажу? А то решта казатимуть, що в тебе на них вставав. Що у вас був фантастичний секс. А я буду хоч чимось відрізняться... Не можна? Ну я вже сказала, пробач. Не стріляй, заспокойся. Тут тебе ніхто не знає. А ховати я тебе не приїду. Знайдеться кому.

Ти ще не вмер? Ну вибач. Ти сам розповідав мені, чому в козаків так багато пісень про смерть — вони таким чином репетирували при житті, щоб не боятись. І ми теж репетируємо.

А якщо тебе посадять до в’язниці, коли почнуть саджати всіх добровольців? Як ми будемо тебе ждати? Як ми будемо ходити на побачення? По черзі? Я точно злечу. Не вмію боротися за своє щастя.

Але найжахливіший фінал, якщо ти просто поїдеш до Рівного і будеш щасливий з її нігтями й цицьками. Господи, та живіть ви довго і щасливо! Мамо Маріє, а чи немає в тебе для нас іншого фіналу?

Ти знімаєш зі своєї шиї і вішаєш на мою тризуб, символ Незалежності. Ти пройшов з ним війну. Шкіряний шнурок увібрав бруд і піт із твого тіла, бо в аеропорту ви не милися тижнями. Щоразу, коли я буду митися, торкнусь до нього і згадаю. Потім шнурок порветься, і я буду носити тризуб на ланцюжку. Потім я його загублю. А зараз ти знімаєш із шиї і вішаєш мені його, як орден. Я відчуваю важливість моменту. Питаю: «Як я можу віддячити?» Ти ставиш мене перед дзеркалом у коридорі номеру і розстібаєш ширіньку. Скільки завгодно, любий. На орден треба заслужити. Я заслуговую, а ти дивишся в дзеркало.

«Якою смішною фігнею займаються люди», — скажеш ти після сексу. Мабуть, це і справді смішно. Стояти в коридорі на колінах перед чоловіком, який думає про місію українського патріота. Місія українського патріота — служити народові України, зберігати цілісність і незалежність держави. Не рватись у політику, але змушувати політиків служити на користь країни й народу. За потреби віддати життя за цілісність України. Через мінет можна заразитися патріотизмом, хіба ви не знали?

Ти везеш мене додому. Ти, як і я, знаєш, що попереду повільний і болісний розрив тебе зі мною, мене з тобою, нас, які ненадовго стали цілим. І ні один, сука, патріот, не віддасть життя за нашу цілісність.

Любов Андріївна із заправки на зворотній дорозі пригощає нас солоними огірками. Минулого літа вона збирала їх і солила під час бомбувань. Вони із чоловіком тиждень сиділи в підвалі й поміж обстрілів вискакували на город і збирали огірки, щоби ті не перезріли. Супер огірки, просто супер! Навіть шкода, що я не п’ю водки, випила б зараз водки.