Погані дороги

3

Блокпост поряд із розбомбленою заправкою. Собаки туляться до теплої діжки.

Озброєний солдат в окулярах ступає кілька кроків назустріч мікроавтобусу.

Біля знаку «Стоп! Вимкни фари!» зупиняється машина «деу ланос».

Водій вимикає фари. Солдат дає рукою знак, і машина повільно під’їжджає до нього, зупиняється. Солдат підходить до водійського вікна.

СОЛДАТ: Доброго дня. Ваші документи...

Солдат терпляче чекає. Водій подає документи, солдат вивчає. Зводить очі на водія.

СОЛДАТ: Галина Сергіївна?

ДИРЕКТОР: В смысле?

СОЛДАТ: Наконечна Галина Сергіївна, 1975 рік народження... Все правильно?

ДИРЕКТОР: О господи... Это моя жена.

СОЛДАТ: Може, у вас є документи її чоловіка?

Солдат терпляче чекає, поки водій шукає свої документи.

СОЛДАТ: У чому справа?

ДИРЕКТОР: Не понимаю... Я... С утра на холодильнике взял... Думал, мой паспорт.

СОЛДАТ: Виходьте з машини.

ДИРЕКТОР: Елки-палки... Можем моей жене позвонить... Она подтвердит...

СОЛДАТ: Права на машину є?

ДИРЕКТОР: У меня права в паспорте.

СОЛДАТ: Тут немає.

ДИРЕКТОР: Ну правильно, это же Галин паспорт. Ну елки-палки... Можно, я позвоню Гале и дам вам трубку? Она все подтвердит...

СОЛДАТ: Навіщо нам Галя? (Говорить у рацію.) Командир, тут водій без документів.

Із бліндажа виходить командир блокпоста, сердитий, пом’ятий. Він набагато нижчий на зріст від солдата.

СОЛДАТ: Ось.

Показує паспорт Галі. Командир дивиться, заглядає в машину.

КОМАНДИР: А де Галина Сергіївна?

ДИРЕКТОР: Она на работе. У нее сегодня вторая смена в больнице.

СОЛДАТ: Він паспорт переплутав. Так каже.

КОМАНДИР. Вийдіть із машини.

Водій виходить із машини. У нього невпевнений вигляд. Командир принюхується.

КОМАНДИР: Та він же бухий.

ДИРЕКТОР: Я свой... Я из Попасной, ребята... Что мне будет?

КОМАНДИР: Як ти думаєш? Бухий, без документів перетинаєш блокпост на території АТО. Шо тобі буде?

ДИРЕКТОР: Мы отмечали с вашими ребятами... Наша школа победила на соревнованиях, и военные нас поздравляли...

КОМАНДИР: Яка, на хуй, школа?

ДИРЕКТОР: Третья. Вон, за той девятиэтажкой...

КОМАНДИР: Руками не розмахуй.

СОЛДАТ: Руки за спину, обличчям на капот.

Солдат вкладає водія на багажник.

КОМАНДИР: Відкривай багажник.

Водій лежить обличчям на багажнику.

ДИРЕКТОР: Ложиться или открывать? Елки-палки.

СОЛДАТ: Відкривай.

Водій встає, відчиняє багажник. Солдат оглядає багажник.

ДИРЕКТОР: Я директор школы номер три. Меня тут все знают, спросите у любого местного.

КОМАНДИР: Розумієш, директор, люди придумали таку фігню — паспорт називається. Видають у шістнадцять років усім людям, шоб не треба було у всіх спрашивать хто ти такий. І в умовах військового часу нормальна людина висраться не вийде без такого документа, не те що по регіону роз’їжжать. Як ти виїхав звідти без паспорта? Ти через цей блокпост їхав?

ДИРЕКТОР: Туда?

КОМАНДИР: Недочуваєш?

ДИРЕКТОР (згадує): Туда я проехал со своим паспортом.

СОЛДАТ: Який ви на холодильнику вдома забули?

ДИРЕКТОР: Еб твою мать... Значит, я оба взял, и жены, и свой... Может, где-то в машине? Я сейчас... Может, выпал под ногами...

КОМАНДИР: Це називається противорєчіві показанія.

Солдат, який вивчав вміст багажника, неголосно присвистує.

СОЛДАТ: Ох, ні хуя собі...

Командир заглядає в багажник, теж дивується. Собаки теж починають хвилюватися, стають біля діжок.

СОЛДАТ (кричить): Руки за спину, обличчям на капот!

Допомагає водієві впасти обличчям на капот. Командир дістає з багажника автомат Калашникова.

ДИРЕКТОР: Ребята, вы, конечно, не поверите и будете смеяться... Но он ненастоящий!

КОМАНДИР: Шо?

ДИРЕКТОР: Это макет... Это детям подарили.

КОМАНДИР: Яким дітям?!

ДИРЕКТОР: В школу, моим детям, старшеклассникам.

Солдат вивчає автомат.

КОМАНДИР (Солдатові): Макет?

СОЛДАТ: Та який макет. Калаш.

ДИРЕКТОР: Военные из вашего подразделения подарили сегодня после соревнований... Детям.

КОМАНДИР: Тебе послухать, так наша армія дітей озброює.

ДИРЕКТОР: Для уроков военной подготовки, макет, для тренировок. Позвоните майору Костенко.

КОМАНДИР: Нема в нас в підрозділі такого майора.

ДИРЕКТОР: Ну как нет? Вы ж Нацгвардия?

КОМАНДИР: Ми батальйон Криницького.

ДИРЕКТОР: И вы не знаете майора Костенко? Лысый такой... Без пальца.

КОМАНДИР: Помовч поки шо.

СОЛДАТ: Шо будем робить?

КОМАНДИР: У штаб дзвоню. А директора в землянку. Посидиш, директор, з нашими крисами, протверезієш умить. А СБУ приїде — розбереться.

ДИРЕКТОР: Ребята, у меня с утра уроки! Дайте я хоть жене позвоню.

КОМАНДИР (у рацію): Ліберал, прийом. Це Анкєр. Та... Чотирьохсотого затримали. За кермом, без документів, із калашом у багажніку. Каже, шо директор школи. Путається в показаніях... Да. Плюс.

ДИРЕКТОР (кричить у відчаї у слухавку): Вы не знаете майора Костенко?! Блядь, за кого вы тут воюете?!

КОМАНДИР (вимкнувши зв’язок): Шо?

ДИРЕКТОР (умить злякавшись): Лысый такой, без пальца.

КОМАНДИР: Хто без пальця?

ДИРЕКТОР (знічено): Ніхто.

КОМАНДИР: За кого ми тут воюєм?

ДИРЕКТОР: Ладно, пацаны... Ведите в землянку. Делайте что хотите. Я виноват. Только дайте жене позвонить.

КОМАНДИР: Я особисто воюю за те, шоб моя дочка не прокинулась одного разу серед війни, як ваші діти. І шоб по подвалам не ховалась, блядь. Хоч я вже не воюю тут, я стінкою служу між домом і Мордором. Але стінкою я тут буду до останнього, ви мене не проб’єте. І ще стою тут за те, шоби бухий директор школи не возив калаші в багажнику... Шоб узагалі таких директорів до дітей на пушечний постріл не підпускали. Невідомо, чого ти їх там вчиш, яку родіну любить. З яким би прапором ти зара їздив.

Директор киває, не відповідає. Командир завівся і ледве заспокоюється.

КОМАНДИР: За шо я, блядь, тут воюю...

ДИРЕКТОР: Я аж протрезвел, честно...

КОМАНДИР: Яка школа?

ДИРЕКТОР: У нас хорошая школа... Третья. Мы для вас маскировочные сетки плетем.

СОЛДАТ: Да, точно, ми забирали...

КОМАНДИР: СБУ розбереться, кому ви і шо плетете.

Водій приречено дивиться в бік бліндажів-копанок. Раптово його погляд пожвавлюється.

ДИРЕКТОР: О, Людка! Людка Марченко.

КОМАНДИР: Шо?

ДИРЕКТОР: Из блиндажа девочка выглянула... Моя ученица из 8-а... (Кличе). Людка!!! Она подтвердит, шо я директор... Спряталась... (усвідомлює). Шо она, блядь, тут делает?

КОМАНДИР: Уроки, шо ж іще. У нас тут у кожному бліндажу по школьніце. Пить треба менше.

ДИРЕКТОР (розгублено): Я видел... Людку...

СОЛДАТ: Куди його відвести?

Командир уважно дивиться на директора.

КОМАНДИР (після вагання): Хай додому їде, проспиться. Ще «білка» тут почнеться. А зранку з документами ждем. Не прийдеш — знайдем із-під землі.

ДИРЕКТОР: Пацаны... Отпускаете?

СОЛДАТ: Точно?

КОМАНДИР: Калаш залиш і паспорт дружини. Зранку приїдеш, розберемся.

ДИРЕКТОР: Найдите майора Костенко. Он объяснит...

КОМАНДИР: Зможеш доїхать?

ДИРЕКТОР: Потихоньку. Слава Украине!

КОМАНДИР (крізь зуби): Їдь вже...

Директор сідає за кермо і потихеньку від’їжджає.

СОЛДАТ: А чому ти його відпустив? З калашем же.

КОМАНДИР: Це макет.

СОЛДАТ: Правда? Як справжній.

Командир і Солдат роздивляються автомат.

КОМАНДИР: Ну так, був справжній. Макети для школи зі справжніх роблять. У тебе була в школі військова підготовка?

СОЛДАТ: Ні... Я у французький школі вчився.

КОМАНДИР: Твою мать... ясно, чого в нас така армія... Я на швидкість краще всіх в школі збирав. Засікай.

Солдат засікає час. Командир розбирає і збирає автомат.

СОЛДАТ: Охуєть. Дванадцять секунд.

КОМАНДИР: Було десять. Ану давай ще.

Солдат знову засікає, командир розбирає і збирає автомат.

СОЛДАТ: Десять майже.

Собаки вибігають назустріч «деу ланосу».

СОЛДАТ: Диви, вертається.

Із «деу ланосу» виходить протверезілий директор.

ДИРЕКТОР: Я паспорт нашел... Под ногами в машине. Выпал.

Командир роздивляється паспорт.

КОМАНДИР: Ну... молодець. Проїжджай.

Однак директор не їде.

КОМАНДИР: Шо? А... На.

Віддає директорові макет автомата і паспорт дружини. Директор бере паспорт і одразу змінюється в обличчі. Не йде.

ДИРЕКТОР: Она сирота. С бабкой живет.

КОМАНДИР: Хто?

ДИРЕКТОР: Людка.

КОМАНДИР: Яка, нах, Людка?

ДИРЕКТОР: Марченко.

КОМАНДИР: Ти приймав ще шось, крім алкоголю? Наркотіки якісь?

ДИРЕКТОР: Елки-палки... Командир, грех же... Я понимаю, малолетки разные бывают... Но эту нельзя трогать... У нее мать умерла... Бабка растит, понимаешь, что это такое? Они выехать не смогли во время бомбежек... В подвале месяцами. Да, она плохо учится... Курит, но она не блядь.

КОМАНДИР: Ти, здається, вирішив мене вибісить. Ти за кого мене маєш?

ДИРЕКТОР: Просто пусть она сейчас со мной уедет. Я никому не скажу. Просто отвезу домой.

КОМАНДИР: Ти охуїв! У мене жінка і дочка!

ДИРЕКТОР: Это вы охуели. Вы что делаете... Мы верить хотим... Нам нужна опора... Моя жена каждый день кого-то из бойцов в больнице... Одни нас бомбили... Другие наших детей ебут.

КОМАНДИР: Я тобі зара їбальнік розмажу.

Стоять один навпроти одного, один з макетом автомата, другий — зі справжнім.

КОМАНДИР: Я тобі слово офіцера даю. Тут немає її.

Директор вагається.

КОМАНДИР: Не віриш слову офіцера? Пішли. Все обдивишся. Давай.

Директор вагається.

ДИРЕКТОР: Но там кто-то был.

КОМАНДИР: У нас там двоє бійців сплять після чергування. Ще гусь живе...

ДИРЕКТОР: Это был не гусь.

КОМАНДИР: Не віриш?

Директор не вірить, проте хоче вірити.

ДИРЕКТОР: Слово офицера?

КОМАНДИР: Слово офіцера.

ДИРЕКТОР: Прости, командир... Прости. Может, и правда... Нервы.

Директор сідає в машину і від’їжджає. Солдат і командир мовчки стоять поряд. Не дивляться один на одного.

Під’їжджає камуфльований джип із боку фронту, за кермом військовий. Поряд з ним жінка, теж у військовій формі. Солдат віддає честь. Нахиляється до військового і мовить першу частину пароля.

СОЛДАТ: Удінезе.

ВІЙСЬКОВИЙ: Мілан.

СОЛДАТ (про жінку): З вами?

ВІЙСЬКОВИЙ: Наш медик.

СОЛДАТ: Можете скотч передати на блокпост при в’їзді в Лисичанськ?

ВІЙСЬКОВИЙ: Звичайно.

Солдат біжить по скотч, повертається зі скотчем, віддає водієві.

СОЛДАТ: Щасливої дороги!

ВІЙСЬКОВИЙ: Слава Україні!

СОЛДАТ: Героям слава!

Машина від’їжджає. Солдат залишається. Командир іде в бік бліндажа. Собаки підвелись і потрюхикали в бік фронту, куди поїхав директор.