Погані дороги

4

Вечір. Чоловік і жінка їдуть у тому самому камуфльованому джипі. Жінка крутить скотч у руках.

ЖІНКА: Шо они склеивать собираются? Можно радио? Включить.

Військовий дивиться на неї здивовано.

ВІЙСЬКОВИЙ: Окей...

Військовий шукає, однак знаходить лише одну попсову хвилю типу «Ретро FM».

ВІЙСЬКОВИЙ: Тут тільки це ловить.

ЖІНКА: Оставь.

Вони їдуть і слухають цю погану музику. Машину підкидає на поганій дорозі.

ВІЙСЬКОВИЙ: Зараз буде жосткий участок.

ЖІНКА: Ой, я помню. Тут такая дорога и до войны была, веришь? Я когда в Харькове училась, по этой дороге на выходные домой моталась. Реально, пломбы из зубов и тогда выскакивали. А сейчас говорят: война, война. При чем тут война?

ВІЙСЬКОВИЙ: Ну, важка техніка все ж добила її...

ЖІНКА (роздратовано): Не надо со мной спорить.

ВІЙСЬКОВИЙ: Не буду.

Їдуть мовчки. Розмова не клеїться.

ЖІНКА: Извини, слушай...

ВІЙСЬКОВИЙ: Я розумію, без проблем.

ЖІНКА: Просто абсурдно все это...

ВІЙСЬКОВИЙ: Горе, да.

ЖІНКА: Я говорю абсурд, а он говорит горе.

ВІЙСЬКОВИЙ: Добре, абсурд.

ЖІНКА: На дорогу смотри.

Військовий замовкає, жінка тамує свою роздратованість.

ЖІНКА: Чем ты до войны занимался?

ВІЙСЬКОВИЙ: Спортом.

ЖІНКА: Бандит?

ВІЙСЬКОВИЙ: Пловець. Майстер спорту. А ти?

ЖІНКА: Я? Я это... турфирма у меня была. Отправляла людей греть жопы.

ВІЙСЬКОВИЙ: Я думав, ти медик...

ЖІНКА: Нет, в начале войны курсы окончила — и все. У тебя хорошее тело из-за плавания. У Вити тоже хорошее тело было, но не от плавания, а от природы.

ВІЙСЬКОВИЙ: Угу.

ЖІНКА: Ему даже качаться специально не надо было.

Військовий на першій швидкості об’їжджає ями, проте об’їхати їх неможливо, машину все одно підкидає. Військовий мовчить, уважно дивиться на дорогу. Жінка бачить куріпку, що перебігає через дорогу.

ЖІНКА: О, бульйон! Бульйон! Дави!!!

Військовий не давить.

ЖІНКА (розчаровано): А Витя всегда давил, и я потом из них вот такой бульйон варила! Бомба из куропатки!.. А еще он не объезжал ямы, как инвалид за рулем, он пролетал над ними.

ВІЙСЬКОВИЙ: Він любив швидкість, да...

ЖІНКА: Мы знаешь как познакомились, Вова... Тебя же Вова зовут?

ВІЙСЬКОВИЙ: Володимир.

ЖІНКА: Владимир... Как Путина.

ВІЙСЬКОВИЙ: Ні, як батька.

ЖІНКА: Папа живой?

ВІЙСЬКОВИЙ: Ні.

ЖІНКА: А Путин живой.

ВІЙСЬКОВИЙ: Да, я поміняв би їх...

ЖІНКА: Нельзя.

ВІЙСЬКОВИЙ: Я знаю.

ЖІНКА: Можно, я бухать буду?

ВІЙСЬКОВИЙ: Взагалі-то не можна. Але...

ЖІНКА: Я пошутила. Тут вода.

Жінка виймає флягу, робить великий ковток.

ЖІНКА: О чем мы говорили?

ВІЙСЬКОВИЙ: Про Путіна.

ЖІНКА: До этого?

ВІЙСЬКОВИЙ: Ти розповідала, як твоя донька додому повернулася.

ЖІНКА: Да...

Військовий робить музику тихіше.

ЖІНКА: Мы только в подъезд зашли, а она начала бросаться на стены и рыдать, представляешь? Потом на дверь входную... Потом вошли в квартиру, она сбросила сапоги и давай прикладываться к стенам, дверям, подоконникам в каждой комнате и рыдать с причитаниями... Как старуха. Ей семь лет. Я ходила за ней, и смеялась, и плакала... Я не знала, что сказать. Мы всего три месяца не были дома, вернулись сразу после освобождения... А я ей говорю: «Вон у других вообще дома разбомбили... Им вообще некуда...» У нее вообще припадок начался... (Замовкає.) Но вообще мы говорили про то, как я познакомилась с Витей.

ВІЙСЬКОВИЙ: Ага, точно...

ЖІНКА: Нам давали таблетки каждый день... Жменю ужасных горьких таблеток. А ему давали сладкую витаминку. Я очень плакала за мамой... А он подошел и отдал мне витаминку. И я сожрала. И он каждый день отдавал, пока мы там были...

ВІЙСЬКОВИЙ: Я не зрозумів...

ЖІНКА: Мы познакомились в больнице, когда нам было по девять лет. Ужасная инфекционка в Харькове.

ВІЙСЬКОВИЙ: Нічого собі. І ви з тих самих пір разом?..

ЖІНКА. Нет, мы с тех пор нет... Потом мы встретились через тридцать лет здесь, в полевом госпитале...

ВІЙСЬКОВИЙ: І ти його впізнала?

ЖІНКА: Нет. Потом уже...

ВІЙСЬКОВИЙ: Нічого собі...

ЖІНКА. Как он на меня орал при первой встрече. Из-за того мальчика... Но его нельзя было спасти. Он сходу начал на меня орать, что я виновата. Обычно я тоже ору, а тут просто разрыдалась. Это был мой первый двухсотый...

ВІЙСЬКОВИЙ: Я ще в учебці тоді був...

ЖІНКА: При чем тут ты вообще... Я рыдала, а он подошел и дал мне конфету. «Мишка на Севере». Как тогда витаминку.

Військовий мовчить.

ЖІНКА: Почему ты молчишь?

ВІЙСЬКОВИЙ (без образи): Ти мені рота затикаєш. Я помовчу.

ЖІНКА: Говори.

ВІЙСЬКОВИЙ: Він був хорошим командиром. Веселий, сміливий. Заряджав оптимізмом.

ЖІНКА: Ой, замолчи!

Жінка не в змозі цього чути. Її дратує кожне його слово, особливо про Вітю. Вона робить музику голосніше. Підспівує. П’є із фляги. Військовий уже змучився від цієї дороги, але вона лише почалася.

ЖІНКА (перегукуючи музику): У него был хуевый характер. Он мог так посмотреть — как кирпичем приложить. А потом брал гитару, и все его любили. А если выпивал, то становился нежным, как котяра, и такие слова говорил, какие перед смертью вспоминать буду. А на жопе у него был шрам от укола в детстве — такая ямка. Но я бы и без шрама его опознала. По пальцам, по ногтям, по коленкам. На хера было этот ДНК делать... Ну потому что, кто я такая?!.. Останови поссать. Я уже час терплю.

Військовий зупиняє машину. Жінка виходить. Військовий вимикає двигун. Западає тиша, військовий стуляє повіки. Щось скрипить позаду в салоні, військовий розплющується. Жінка повертається. Вона змерзла. Сідає.

ЖІНКА: Боже, там такое. Когда ссышь, а моча замерзает.

Військовий намагається завести машину, вона не заводиться. Робить кілька спроб — даремно.

ЖІНКА: Ты прикалываешься?

ВІЙСЬКОВИЙ: Зара...

Робить іще кілька даремних спроб.

ЖІНКА: На хера ты вообще выключил зажигание?

ВІЙСЬКОВИЙ: Тиші захотілося. Ти постійно говориш, якщо не говориш — музика верещить. Мені після контузії бракує тиші.

ЖІНКА: Бля, так может, ты в морг пойдешь работать, а не воевать? Шо мы будем делать?

Військовий заводить — не заводиться.

ЖІНКА: Бля. Давай я толкну пойду.

Не дочекавшись відповіді, вона виходить із машини. Він намагається завести, вона штовхає. Він виходить, однією рукою штовхає, другою кермує. Машина котиться, проте не заводиться.

ВІЙСЬКОВИЙ: Давай я. А ти за кермо.

Жінка сідає за кермо, військовий штовхає — машина не заводиться. Жінка залишається за кермом. Військовий чекає якийсь час, що вона повернеться на своє місце, розуміє, що вона не наміряється. Сідає на пасажирське.

ЖІНКА: Тебя Вова зовут, да? Только не говори, Вова, что это с ней в первый раз.

Військовий не відповідає.

ЖІНКА: Ну отлично, ночь в машине, с двумя мужиками... При минус 12... Всегда мечтала.

ВІЙСЬКОВИЙ: Зупиним зара когось.

ЖІНКА: Тут прямо супердвижение, проспект Свободы.

Військовий намагається телефонувати.

ЖІНКА (глумиться): Что, не ловит тут, да? Правда, странно?

ВІЙСЬКОВИЙ: Да, мій косяк. Не треба було вимикать машину в полі.

Жінка мовчить, хоче ввімкнути музику, але вона не вмикається.

ЖІНКА: Блядь.

ВІЙСЬКОВИЙ: Я винний.

ЖІНКА: Ты не виноват, Вова. Это Витя со мной не хочет расставаться. Помнишь эту песню Тани Булановой (співає): «Не плачь, еще одна осталась ночь у нас с тобой! Еще один раз прокричу тебе — ты мой! Еще один последний раз твои глаза в мои посмотрят, и слеза вдруг упадет на руку мне, а завтра я опять останусь без тебя. Но ты не плачь...»

ВІЙСЬКОВИЙ: Не пам’ятаю.

ЖІНКА: А, ты ж малыш. Это песня нашей молодости.

Жінка прикладається до фляги. Військовий вмикає аварійку, та тихо клацає в тиші. Дивиться в дзеркало заднього огляду — чи не їде якась машина. Сидять певний час мовчки.

ЖІНКА: Очень быстро остывает машина, ты заметил?

ВІЙСЬКОВИЙ: Візьми.

Знімає із себе військовий бушлат.

ЖІНКА (категорично): Ану не смей. Лучше давай потрахаемся, Владимир. Ничего личного, просто чтобы согреться.

ВІЙСЬКОВИЙ: О господи...

ЖІНКА: Ты приходил все время за таблеточкой в медчасть. И смотрел на меня голодными глазами. Я же тебе нравлюсь, нравлюсь.

ВІЙСЬКОВИЙ: Ти мені подобалась. А зараз ні. У тебе тіло твого чоловіка в машині. А ти до мене лізеш.

ЖІНКА: Ахаха... Ты хотел, чтобы я к нему лезла?

ВІЙСЬКОВИЙ: Перестань.

ЖІНКА: У него было хорошее тело. Но сейчас оно меня не заводит. Ну и потом, оно без головы. Тело без головы в мешке вообще не заводит.

Жінка залазить колінами на сидіння, мовить у салон.

ЖІНКА: Витя, где ты голову потерял?!

ВІЙСЬКОВИЙ: Перестань пити.

ЖІНКА: Это вода! Я не пью при исполнении!

Робить великий ковток із фляги.

ЖІНКА: Давай, Владимир, Вова... Давай. Все равно я не получу удовольствия. Я себе яичники отморозила еще во время первой ротации в блиндаже... У нас с Витей был странный секс, пародия. То у него не вставал, то у меня болело... Так обидно, когда любишь, хочешь и не можешь... Зато мы экспериментировали. Витя, помнишь наши игры? Давай, Вова, хотя бы почувствуем себя живыми.

Вона діловито лізе йому в штани. Він різко прибирає її руку.

ВІЙСЬКОВИЙ: Слухай, відвали.

ЖІНКА: Ты не уважаешь своего командира? Его женщине холодно, ты просто обязан ее согреть. Или ты по мальчикам? Ты потому в армию и пошел, чтобы с мальчиками все время быть? С мускулистыми, вонючими, мыться в одной бане, рядом спать? На командира тоже засматривался, признавайся? Пидорас.

ВІЙСЬКОВИЙ: Вийди з машини, блядь.

ЖІНКА: Шо-о-о-о?! Ты шо сказал?! А в ебало не хо?

Військовий вискакує з машини, відчиняє двері й починає грубо витягати жінку надвір.

ВІЙСЬКОВИЙ: Набухалась, мужичка, тьху!

Він витягає її з машини, сідає на водійське місце і блокує двері. Жінка верещить і б’ється в скло. Ненависть викривила обличчя. У скло летить каменюка.

Вона лягає на капот. Вона стрибає на капоті. Вона жбурляє каміння у вікно. Військовий скаженіє від злості й безсилля.

ВІЙСЬКОВИЙ: Блядь, кончена... Сука... Тварь...

Жінка втомилася біснуватися. Сповзає вниз по капоту. Тиша. Військовий обачно визирає крізь скло вниз. Жінка підстрибує й надалі викривляється, але вже з ноткою гумору, а не злоби. Знову опускається донизу. За мить з’являється з іншого боку. Починає пристрасно цілувати скло. Потім зображати кадр із «Титаніка», який іде на дно. Він дивиться на неї з відразою. Відтак її обличчя водномить стає порожнім і серйозним. Вона розвертається і йде в ніч. Військовий швидко губить її з ока. Знову намагається завести машину. Марно. Перевіряє телефон — зв’язку немає.

Починає хвилюватися — де ж вона? Відчиняє двері, виходить.

ВІЙСЬКОВИЙ (кличе): Гей, Тетяна! Таня!

Військовий іде шукати Тетяну. Звук вхідного повідомлення на телефоні Тетяни, який лежить на бардачку. Клацає аварійка.

Військовий відчиняє двері й допомагає жінці сісти на пасажирське місце. Вона сідає. Вона ридає.

ВІЙСЬКОВИЙ: Не треба... Ти змерзла? Господи, ну пробач мені...

ЖІНКА (дитинно): Я кулончик потеряла... Витин... Он мне подарил кулончик. Я сейчас в снегу потеряла, возле машины.

ВІЙСЬКОВИЙ: Я найду зараз, заспокойся.

Виходить із машини. Шукає. Вона блокує двері.

ЖІНКА: Витя, он меня обижает. Витя, он меня обижает. Сделай что-нибудь, Витя. Я твой кулончик потеряла. Я не хочу, шоб он видел, как я плачу.

Плаче. Військовий стукає у вікно, смикає двері. Вона показує йому фак, дулю — все, що може показати скривджена дівчинка.

Військовий курить біля машини. Жінка бере свій телефон. Читає повідомлення. Перечитує. Відчиняє машину.

Військовий сідає за кермо, він змерз. Вона тримає в руках телефон. Уже не плаче.

ЖІНКА: Связь появилась. И исчезла. Но мне успела эсемеска прийти. От Вити.

Жінка читає смс-повідомлення.

ЖІНКА: Он пишет: «Таня, найди мою голову. Вернись за моей головой».

ВІЙСЬКОВИЙ: Дай зітру.

ЖІНКА: Господи...

ВІЙСЬКОВИЙ: Ти ж розумієш... Підібрали телефон, розважаються, тварі.

ЖІНКА: Там на телефоне была наша переписка, фотки разные. Всякие глупости...

Читає повідомлення від Віті.

ЖІНКА: «Запрещаю брить лобок и подмышки... Буду тебя лизать, пока язык не сведет...»

ВІЙСЬКОВИЙ (м’яко): Перестань...

ЖІНКА: Им, значит, можно читать, а тебе нельзя? Последняя эсемеска от него: «Взял твою кружку с маками, цем». Твари. Они отрубили ему голову и теперь читают нашу переписку. Я вернусь, суки...

ВІЙСЬКОВИЙ: Разом повернемось.

ЖІНКА: Я не знаю, как хоронить без головы... Слушай, давай его кремируем.

ВІЙСЬКОВИЙ. Ну, це ви самі вирішите...

ЖІНКА. Да нет, сейчас. Кремируем и развеем по ветру. Красиво же будет, символично.

Жінка виходить із машини, відчиняє задні двері й починає витягати пакет із тілом на вулицю. Військовий хапається за інший край.

ВІЙСЬКОВИЙ: Ти здуріла!

ЖІНКА: Он мой, что хочу, то и делаю. Заодно кастрик распалим, согреемся. Мне очень холодно! Витя бы меня согрел. А ты не хочешь.

ВІЙСЬКОВИЙ: Заспокойся. Я зігрію. Іди сюди, тільки заспокойся. Ми зараз пакет розірвемо!

Чути, як тріщить пакет. Жінка жбурляє його. Їй стає моторошно.

ЖІНКА: О господи, Витя, прости!

У неї тиха істерика. Військовий знову виходить із машини і саджає її в салон.

ВІЙСЬКОВИЙ: Заспокойся, нічого страшного, мороз, він замерзне... Мішок заклеїмо... Нічого. Іди сюди, Тань, іди сюди.

Він обіймає її, пригортає до себе. Тихо клацає аварійка.

Ранок. Військовий спить, накритий бушлатом. Жінки в машині немає. Аварійку вимкнено. Вона відчиняє двері й сідає на своє місце. Вона зібрана, твереза й нафарбована. Дивиться в дзеркало, розтирає губами помаду.

ЖІНКА: Вова, вставай.

Він миттю прокидається, випростовується.

ЖІНКА: Ребята нас сейчас толкнут.

Хтось штовхає машину. Військовий бачить у вікні заднього огляду іншу військову машину, армійців, які штовхають їхню, повертає ключа, машина заводиться. Жінка визирає у вікно й махає армійцям рукою.

ЖІНКА (у вікно): Пять минут! (Військовому.) Останови.

Він зупиняється, проте не вимикає двигун. Вмикає аварійку. Жінка уважно дивиться на нього.

ЖІНКА: Что тебе снилось?

ВІЙСЬКОВИЙ: Мені снилося, що мені холодно.

ЖІНКА. А мне снились угги в стразах.

ВІЙСЬКОВИЙ: Що?

ЖІНКА: Сапоги такие зимние... Я видела во время последней ротации в Киеве на одной девушке. Они все расшиты стразами и бисером. И у меня слюни потекли — так я захотела такие сапоги. И вот они мне сегодня снились. Я их обувала и мне становилось тепло.

ВІЙСЬКОВИЙ: Поїхали?

ЖІНКА: Нет... Я поеду с ребятами обратно в часть. А ты один дальше.

ВІЙСЬКОВИЙ: Чому?

ЖІНКА: На следующем блокпосте сядет Лера.

ВІЙСЬКОВИЙ: Яка Лера?

ЖІНКА: Жена Вити. Вдова.

ВІЙСЬКОВИЙ: А ти?..

ЖІНКА: Я никто. Я просто сопровождала до места встречи с родственниками. Но если ты не против, я выйду здесь.

ВІЙСЬКОВИЙ: Я не знав...

ЖІНКА: Такие мужчины всегда женаты.

ВІЙСЬКОВИЙ. Ви були для мене такою парою... ідеальною. От сука...

ЖІНКА: Чего?

ВІЙСЬКОВИЙ: Він із собою в могилу чотирьох хлопців забрав. Усі знали, що це безнадійна операція. А він їх повів.

ЖІНКА: О покойниках либо хорошо, либо...

ВІЙСЬКОВИЙ: Сволота твій Вітя. Жінка, коханка... Тьху!

ЖІНКА: Эй, тебе еще с ним ехать.

ВІЙСЬКОВИЙ: По хуй. А вона знала?

ЖІНКА: Не знаю. Неважно. Он уже никогда не сможет развестись и жениться на мне.

Приходить смс-повідомлення. Жінка нервово здригається, однак не читає.

ЖІНКА: Четвертая сегодня. С угрозами уже.

ВІЙСЬКОВИЙ: Заблокуй.

ЖІНКА: Витю? Я не могу.

ВІЙСЬКОВИЙ: Це не Витя.

ЖІНКА: Все равно это какое-то продолжение его...

ВІЙСЬКОВИЙ: Ну, дивися... Мені вийти? Може, ти попрощатися хочеш?

ЖІНКА: Только с тобой. С ним я вчера прощалась.

Cидять мовчки.

ВІЙСЬКОВИЙ: Згадав. Мені снилося, що я тебе вкривав усю ніч…

ЖІНКА: Тебе не снилось, ты укрывал всю ночь... Спасибо.

Цілує військового в губи, залишаючи на них частину помади. Виходить. Клацає аварійка.