Пожежник

1

10 серпня

У ЦЬОМУ ТАБОРІ ТАКИ ПОЛЮБЛЯЮТЬ СПІВАТИ СТАРЕНЬКІ ГІМНИ. «ЧУДОВУ ЛАСКУ» ЗАВОДЯТЬ ЛЕДЬ НЕ ЩОНОЧІ, КЕРОЛ ШКВАРИТЬ ПО КЛАВІШАХ ОРГАНА, НАЧЕ УЯВЛЯЄ СЕБЕ РЕЄМ ЧАРЛЗОМ[116]. ДОЗВОЛЬТЕ Я ВАМ ДЕЩО РОЗПОВІМ: НЕ ІСНУЄ АНІ ЛАСКИ БОЖОЇ, АНІ САМОГО БОГА, І Я — ЖИВЕ ТОМУ ПІДТВЕРДЖЕННЯ. ЯКБИ СПРАВДІ ІСНУВАВ ДОБРИЙ, ПРИХИЛЬНИЙ СВЯТИЙ ДУХ, ЯКИЙ НАГЛЯДАВ БИ ЗА НАМИ, ТО Я Б НЕ ЗОСТАВСЯ НЕЗАЙМАНИМ У СВОЇ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТЬ РОКІВ. Я, ЦІЛКОМ МОЖЛИВО, ЄДИНИЙ БІЛИЙ АМЕРИКАНЕЦЬ ЧОЛОВІЧОЇ СТАТІ, СТАРШИЙ ВІСІМНАДЦЯТИ РОКІВ, ЯКИЙ НЕ СПРОМІГСЯ ВИКОРИСТАТИ АПОКАЛІПСИС, ЩОБ І СОБІ ЗЛАПАТИ ПІХВУ.

ЕЛЛІ СТОРІ ДВА ТИЖНІ ПІДБИВАЛА ДО МЕНЕ КЛИНЦІ — ЛЕДЬ НЕ ПАРУВАЛАСЯ З МОЄЮ НОГОЮ. СИДІЛА ПОРЯД У КАПЛИЦІ. ПРОСИЛА «ДОПОМОГТИ» НА КУХНІ, КОЛИ ТАМ НЕ БУЛО АНІ ДУШІ, ЩОБ МИ МОГЛИ ПОБУТИ НАОДИНЦІ. ПИРСКАЛА НА МЕНЕ ВОДОЮ, ЩОБ Я ПОПИРСКАВ ВОДОЮ НА НЕЇ І ЗМІГ РОЗДИВИТИСЯ ЇЇ БЛИЗНЯТ ПІД ЗМОКЛОЮ ФУТБОЛКОЮ. Я ДУМАВ, ЩО, МОЖЕ, ВОНА ВІДЧУВАЄ ПОТРЕБУ, БО В НЕЇ ПОМЕРЛА МАТИ. ЯК Я ВЖЕ ЗАЗНАЧАВ, ВТРАТА ЕЛЛІ МОГЛА СТАТИ МОЇМ ПОТЕНЦІЙНИМ НАДБАННЯМ: СМЕРТЬ БЛИЗЬКОЇ ЛЮДИНИ — ЦЕ ПРИРОДНИЙ АФРОДИЗІАК. ЛОГІЧНО БУЛО ПРИПУСТИТИ, ЩО ВОНА РОЗЦІНЮВАТИМЕ МІЙ ЧЛЕН ЯК МОЖЛИВИЙ ЗАСІБ ПОДОЛАННЯ ТРАВМИ.

ОДНАК ТЕПЕР Я ГАДАЮ, ЩО ВОНА ГРАЛА ЗІ МНОЮ В ЯКУСЬ КЛЯТУ ГРУ. МОЖЕ, РОБИЛА ВИГЛЯД, ЩО Я ЇЙ ПОДОБАЮСЯ ЛИШЕ ДЛЯ ТОГО, АБИ ПОВЕСЕЛИТИ ІНШИХ ДІВЧАТ — МОЖЛИВО, ІНШІ ДІВЧАТА ВЗЯЛИ ЇЇ «НА СЛАБО», ЩОБ ПОДИВИТИСЯ, ЧИ ДОВГО ВОНА ЗМОЖЕ ТРИМАТИ МЕНЕ НА ПОВІДКУ, СКІЛЬКИ РАЗІВ У НЕЇ ВИЙДЕ ЗАВЕСТИ МЕНЕ, А ТОДІ ПРОДИНАМИТИ Й ЛИШИТИ З РОЗПУХЛИМИ ВІД ХОТЯЧКИ ЯЙЦЯМИ. ЗРЕШТОЮ, ПІСЛЯ ТИЖНІВ ВИМАХУВАННЯ, Я СПРОБУВАВ ПІДКОТИТИ ДО НЕЇ, А ВОНА ЗРЕАГУВАЛА ТАК, НАЧЕ Я ЇЇ ЗҐВАЛТУВАТИ НАМАГАВСЯ.

«ГОСПОДИ, ГІВНЯР НЕЩАСНИЙ, ХІБА ТИ НЕ МОЖЕШ ДОЗВОЛИТИ ХОЧ КОМУСЬ ПОБУТИ ТОБІ ЗА ДРУГА?» — ЗАПИТАЛА ВОНА.

«АГА, — ВІДКАЗАВ Я. — БУДЬМО ДРУЗЯМИ. ДАВАЙ МІЙ ХЕР ПОДРУЖИТЬСЯ З ТВОЄЮ ШПАРИНКОЮ».

ВОНА МЕНЕ ТАК СИЛЬНО СТУСОНУЛА, ЩО ОКУЛЯРИ ЗЛЕТІЛИ ДОДОЛУ, А ТОДІ РОЗЧАВИЛА ЇХ КАБЛУКОМ, КОЛИ ЙШЛА ГЕТЬ, І ТЕПЕР Я, ПО СУТІ, СЛІПИЙ.

ЯК БИ МЕНІ ХОТІЛОСЯ, ЩОБ ВОНА ТОДІ ОПИНИЛАСЯ В КОТЕДЖІ, РАЗОМ ІЗ МАТІР’Ю. ЩОБ ВОНИ ОБИДВІ ЗГОРІЛИ. ЩОБ УСЕ ЦЕ МІСЦЕ ЗГОРІЛО ДО ЧОРТІВ.

ЦЕ МІСЦЕ — СПЕКОТНИЙ ЗАПИЛЮЖЕНИЙ ТЮРЕМНИЙ ТАБІР, ДЕ КОЖЕН СТЕЖИТЬ ЗА МНОЮ ЩОМИТІ, АЛЕ ЗАВДЯКИ ЗАПІЗНІЛІЙ ДРУЖБІ З ДР Я МАЮ МОЖЛИВІСТЬ ВИСЛИЗАТИ З ТАБОРУ ПРАКТИЧНО ЩОДНЯ. ЧУВАК ПРОСТО ЧАРІВНИК. ЩОРАЗУ, ЯК Я ВІДВІДУЮ БУДИНОЧОК, ТО ЗАПИТУЮ, НА БІСА Я ЛИШАЮСЯ В ТАБОРІ ВІНДЕМ. Я НЕ ТІЛЬКИ МАЮ ПРИ СОБІ ГЕНЕРАТОР ТА ІНТЕРНЕТ, У МЕНЕ ЩЕ Й «ГАРЯЧІ КИШЕНЬКИ» Є. ВІД ДУМКИ ПРО ТЕ, ЩО ВОНИ НЕ ДІСТАНУТЬСЯ НІКОМУ В ТАБОРІ, КОЖЕН ШМАТОЧОК У РОТІ СТАЄ ЩЕ СМАЧНІШИМ.

ОТРИМАВ ЛИСТА З САН-ФРАНЦИСКО: ЗНАЧНИЙ ПРОРИВ ЩОДО ВИВЧЕННЯ ІНФІКОВАНИХ ЛЕГЕНЬ. У ПРЕЗИДІО ТРИМАЮТЬ ДВІ ТИСЯЧІ ЛЮДЕЙ, КОТРІ МАЮТЬ DRACO INCENDIA TRYCHOPHYTON, ПРОТЯГОМ ТРЬОХ МІСЯЦІВ, А ТО Й ДОВШЕ, І ДЕВ’ЯТЕРО З НИХ ДЕМОНСТРУЮТЬ ТОЙ ЖЕ ХИСТ, ЩО Й ПОЖЕЖНИК. ОБМЕЖЕНИЙ ІМУНІТЕТ ДО ОПІКІВ, ЗДАТНІСТЬ ВИБІРКОВО ПІДПАЛЮВАТИ СЕБЕ, КОНТРОЛЬОВАНІ ВИТВОРИ З ПОЛУМ’Я. У МЕДИЧНОМУ ТОВАРИСТВІ ЦИХ ЛЮДЕЙ НАЗИВАЮТЬ ПІРОМАНТАМИ. ІСНУЄ ПРИПУЩЕННЯ, ЩО ВСІ ПІРОМАНТИ (І БАГАТО ХТО З ДАВНО ІНФІКОВАНИХ) МОЖУТЬ ВИТРИМАТИ ОБСЯГИ ДИМУ, ЯКІ Б УБИЛИ БІЛЬШІСТЬ ЛЮДЕЙ.

ЗВІСНО, НАМ УЖЕ ДОВГИЙ ЧАС ВІДОМО, ЩО СПОРА «ПОЖИРАЄ» ДІОКСИД ВУГЛЕЦЮ І ВИДІЛЯЄ КИСЕНЬ. ОДНАК У ДАВНО ХВОРИХ СПОРА ЗРЕШТОЮ ВКРИВАЄ ЧАСТИНИ МОЗКУ, ЯКІ ВІДПОВІДАЮТЬ ЗА ДИХАННЯ (МІСТ ТА ДОВГАСТИЙ МОЗОК). ЗГІДНО З ПОПЕРЕДНЬОЮ ТЕОРІЄЮ, КОЛИ ХАЗЯЇН ПОЧИНАЄ СТРАЖДАТИ ВІД ОТРУЄННЯ ГАЗОМ, МОЗОК НАКАЗУЄ ДРАКОНЯЧІЙ ЛУСЦІ В ЛЕГЕНЯХ ПЕРЕЙТИ В РЕЖИМ ПРИСКОРЕННЯ, З’ЇДАЮЧИ ТОКСИНИ Й УТВОРЮЮЧИ НА ЇХНЬОМУ МІСЦІ ЧИСТЕ, ПРИДАТНЕ ДЛЯ ДИХАННЯ ПОВІТРЯ. БІЛЬШ ВЛУЧНОЮ НАЗВОЮ ДЛЯ ДРАКОНЯЧОЇ ЛУСКИ БУДЕ «ВІРУС НІЦШЕ» — ЯКЩО ВОНО ТЕБЕ НЕ ВБИВАЄ, ВОНО РОБИТЬ ТЕБЕ СИЛЬНІШИМ.

ПРАЦЮЮ НАД НОВИМ ВІРШЕМ:

ЕЛЛІ СТОРІ БРУДНА ХВОЙДА,

ХВОРА НА СПОРУ ДУРНА ПРОЙДА,

НЕСИЛА НА НЕЇ ДИВИТИСЯ,

ВІД ДИМУ ЇЙ, СУЦІ, КРАЩЕ ВДАВИТИСЯ.

НІ, Я ЗНАЮ. НЕ ДУЖЕ ВДАЛО.

СЛАВА БОГУ, В МЕНЕ Є ЦЕЙ БУДИНОЧОК ТА ІНТЕРНЕТ, І ДОСІ ЩЕ ЛИШИЛОСЯ ПОРНО. ТЕПЕР НАВІТЬ Є ПОРНО З ДРАКОНЯЧОЮ ЛУСКОЮ! ЯК НЕ ДИВНО, ГАРЯЧЕНЬКЕ. ХА-ХА. ДОГНАЛИ? ДОГНАЛИ?

2

«Додж челенджер» безтурботно мчав крізь ніч, нагадуючи літак, що зі швидкістю зривається злітною смугою. У поліцейському «крузері» Гарпер опинилася вперше. Вона сиділа позаду, де зазвичай тримали заарештованих. «Щось у цьому таки є», — подумала вона.

Її затиснули між собою Нельсон Гайнріх та Мінді Скіллінґ. Мінді сумними, співчутливими очима роздивлялася Гарпер та її нову зачіску. Гарпер не звертала на неї уваги. Час від часу Нельсон насвистував кілька рядків з «Хотів би я купити світу „колу“»[117]. Його Гарпер теж щосили намагалася ігнорувати.

Бен сидів спереду і кермував. Джеймі Клоуз на пасажирському сидінні тримала на колінах «бушмастер». Гвинтівку вона витягла з багажника разом з дробовиком 410-го калібру, який Бен віддав Нельсону. Зараз Нельсон затискав його між колін, спершись підборіддям на ствол. Щоразу як «челенджер» натрапляв на вибоїну, Гарпер уявляла собі нудотну картину: ось рушниця вистрілює з оглушливим «бам», і мізки Нельсона розтікаються дахом автівки.

З них усіх вона єдина не мала зброї. Але в тому, що їй не запропонували, нічого особливо дивного не було. Мабуть, вони не мали певності, проти кого вона вирішить ту зброю застосувати.

— Що, як копи, які приїдуть зі швидкою, виявляться твоїми знайомими? — запитав Нельсон. — Ти стільки прослужив у Портсмутській поліції, мабуть, усіх собак знаєш!

— Я впевнений, що то будуть ті, кого я знаю, — відказав Бен.

— Тож... що як вони не захочуть поступитися швидкою? Якщо це будуть хлопці, з якими ти товаришував — ба, може, навіть випивав — хіба вони не подумають, що ти не станеш стріляти?

— Якщо це хлопці, які мене знають, то вони також знатимуть, що я не блефую.

Нельсон відкинувся на сидінні й безжурно кивнув.

— Отже, не варто турбуватися. Моїх друзів там не буде. Якщо маєш якісь сумніви, то знай, що можеш на мене покластися, — він ще трохи понасвистував мелодію «Хотів би я купити світу колу».

— Постривайте-но, — проказав Бен, але втрутилася Джеймі Клоуз.

— Містере Патчетт, хіба то не Верден-авеню зліва? Не хотілося б проґавити наш поворот.

— Точно, — кивнув Бен. — Без світла все здається інакшим.

Вони проїхали дві милі від табору Віндем і не натрапили на жодне інше авто. Сніг мирно спочивав на дорозі. Вздовж узбіч тягнулися вуличні ліхтарі, стилізовані під гасові світильники, проте жоден не горів. Єдиним освітленням був блакитний відблиск місячного сяйва на снігу.

Звернувши на Верден, вони проминули згорілу руїну аптеки CVS, понуру бетонну коробку, в якій зяяли прямокутні отвори, де колись були вікна з листового скла. Гарпер дивилася на залишки будівлі майже як на місце злочину. Аптека вигоріла, а попіл від пожежі, мов отруйний сніг, розвіяло вітром, і тепер хтозна-скільки людей через це мертві.

Верден-авеню була коротенькою бічною вулицею, де статечні маєтки в колоніальному стилі чергувалися (здавалося, цілком безладно) зі скромними будиночками-ранчо, зведеними роках десь у шістдесятих[118]. Вони загальмували перед вкритим кедровим ґонтом котеджем, газон якого був обгороджений парканом, що здіймався до рівня грудей. Бен розвернув авто в тому напрямку, звідки вони прибули, а тоді припаркувався.

Він потягнувся через Джеймі, відчинив бардачок, а тоді всівся, тримаючи в руках щось, на перший погляд схоже на велику снігову кулю. Бен поставив її на приладову панель і увімкнув: червоно-блакитний стробоскоп умить осяяв вулицю кольоровими спалахами, наче машина для пінболу.

Бен повернувся, щоб глянути на заднє сидіння.

— Нельсоне, тебе я поставлю он там, за огорожею. Не висовуйся. Потому як Мінді зробить виклик, вони з сестрою сховаються на задніх сидіннях. Джеймі, ти і я стоятимемо спереду, зустрінемо тих, хто об’явиться. Станеш із пасажирського боку авто, постарайся зійти за копа. Я стану серед дороги. Тільки-но вони побачать блимавки, вилізуть з машини, щоб побачити, що відбувається. Я накажу їм лягти на землю, склавши руки за голови. Нельсоне, то буде твій сигнал для виходу. Свисни, дай їм зрозуміти, що ми обступили їх з обох боків. Жодних проблем не має виникнути, тільки-но вони зрозуміють, що їх оточили. У багажнику два речмішки і пінопластовий термобокс із льодом, для речей, які треба тримати в холоді. Мінді та Гарпер завантажуватимуть туди все, а решта наглядатимуть за тими, хто прибуде на виклик, — Бен переводив погляд з Нельсона на Джеймі, ретельно вдивляючись кожному в очі. — Ставимося до них з повагою та розумінням. Жодних криків. Жодної лайки. Жодних «Сядь лядською дупою на землю, бо лядську голову рознесу». Зрозуміли? Поводимося спокійно ми, поводяться спокійно вони. — Бен зиркнув на Мінді. — Готова? Знаєш, що казатимеш?

Мінді кивнула, з серйозністю дитини, якій довірили берегти таємницю.

— Готова.

Передні сидіння від задніх відгороджувала надміцна дротяна сітка, але Бен спромігся передати телефон крізь вузеньку щілину по центру. Мінді увімкнула його. Маленький вогник екрана заповнив задню частину авто яскравим сяйвом. Колись Гарпер думала, що осяяний м’яким світлом екран уособлює Майбутнє. Тепер вона зловила себе на думці, що ніщо в цілому світі так не нагадує їй про Минуле.

Мінді глибоко вдихнула, зважуючись. Її обличчя напружилося, підборіддя затремтіло від емоцій, певно, від болісного спогаду. Вона набрала 911.

— Так? Так? Мене звати Мінді Скіллінґ, — вона видихнула, уривчасто дихаючи й ледве стримуючись, щоб не заплакати. — Верден-авеню, десять. Десять. Верден. Будь ласка, мені потрібна швидка допомога. Здається, в мого батька серцевий напад, — з її ока викотилася сльоза, стікаючи блискотливою цівкою. — По мобільному. Наземна лінія вже кілька тижнів не працює. Йому шістдесят сім. Він лежить. Він у вітальні, на підлозі. Його знудило кілька хвилин тому, — знову розпачлива тиша. — Ні, я не з ним. Довелося вибігти, щоб зловити сигнал. Хтось буде? Швидка приїде? Прошу, пришліть когось.

Немов звіддалік, Гарпер чула притлумлений голос, що лунав зі слухавки: квак-квак, наче балаканина дорослих у мультиках про Чарлі Брауна[119].

— Ні. Жоден з нас не має драконячої луски. Ми нормальні. Тато нікого до нас не підпускає. І виходити теж не дозволяє. Через це ми й сварилися, коли в нього... Господи Боже. Я гарчала на нього, він спробував піти геть, я пішла за ним слідом, скиглила й скиглила, а тоді він схопився за шию. Лишенько, яка ж я дурепа.

Гарпер помітила, як Нельсон кліпає крізь сльози, уважно спостерігаючи за дівчиною.

— Будь ласка, приїдьте. Покваптеся. Не дайте таткові померти. Верден, десять. Будь ласка, будь ласка, будь... — Мінді урвала розмову, натиснувши кнопку відбою.

Вона провела великим пальцем під одним оком, тоді під іншим, витираючи сльози. Мінді зітхнула — слізно, заплакано — але на обличчя вже повернувся вираз милої безтурботності. Вона передала телефон на переднє сидіння.

— Мені завжди добре виходило плакати за командою, — мовила Мінді. — Ви не повірите, скільки вакансій відкривається перед вами, якщо ви здатні заплакати, коли треба. Реклама страхових. Ролики про алергію. Відео для підтримки Дня матері.

— Надзвичайно, — голос Нельсона бринів від хвилювання. — Я ледь сам не розплакався.

Мінді чмихнула, витерла руки об рожеві вологі щоки.

— Дякую.

Бен кивнув до Джеймі.

— Тепер наш вихід на сцену. Нумо, час братися до роботи.

Бен та Джеймі повилазили з авто, тоді Джеймі відчинила задні дверцята, щоби вислизнув Нельсон. Коли той випростався біля машини, Джеймі пристукнула двері. Якщо за наступні кілька хвилин їх усіх повбивають, то Гарпер і Мінді опиняться у пастці патрульного авто. У Мінді принаймні була зброя — маленький посріблений пістолет 22-го калібру. Коли Мінді здатна зіграти озброєну бандитку так само вміло, як розбиту горем доню, то вони все-таки мають шанс, подумала Гарпер.

— Плакати легко, — провадила Мінді. Гарпер здалося, що говорить вона не до неї. Натомість, здавалося, вона звертається до спорожнілого авто, наче й не помічаючи, що решта вже повиходили. — Принаймні мені. Як на мене, то важче вдавати щиру радість — сміятися так, наче й справді почуваєшся щасливим. Ну, а найважче — це померти перед натовпом людей. Якось мені довелося зіграти сцену смерті, я була Офелією... ті п’ять хвилин були найжахливішим моїм досвідом на сцені. Я чула, як люди хихочуть з мене. Не встигла сцена скінчитися, а я вже ловила себе на думці, що краще б я й справді померла.

Гарпер простежила поглядом за Беном та Джеймі, які вийшли й стали перед машиною. Світло фар било їм у спини, підсвічуючи обидві постаті. Десятий будинок на Верден-авеню стояв за щільним укриттям припорошеного снігом живоплоту, який здіймався Нельсону Гайнріху до грудей. Бен змахнув рукою, мовляв, «Правіше, трошки правіше», вказуючи йому стати десь посередині огорожі.

Вона глянула повз Нельсона, на будинок, де Пожежник колись жив з Еллі, Ніком та нині покійною жінкою. З одного боку котеджу тягнувся дерев’яний паркан, хвіртка в якому була прочинена достатньо, щоб побачити кут порожнього басейну.

Гарпер спробувала подумки змалювати собі Джона в колі близьких: як усі вони зібралися разом довкола столика для пікніка. Уявила, як Нік вичавлює гірчицю собі на хот-дог, Еллі тягнеться по чіпси в пачку, гучний хрускіт пластику. Том та Керол Сторі сидять одне навпроти одного, між ними дошка «Скреблу», чутно, як клацають пластинки з літерами, коли Том складає слово. В уяві легко постають пахощі м’яса для бургерів, що підсмажується на грилі. Цей аромат змішується з різким хлорованим запахом басейну. А тоді раптом — що там таке? Звіддаля доносяться глухі звуки, мов тріскотіння хлопавок, коли вибухають перші цистерни з пропаном в аптеці; Джон відвертається від гриля, тримаючи в руці лопатку, Сара вилізає з води; напружена й перелякана, вона випростується біля мілкого краю басейну, а тоді... на цьому Гарпер спинила хід думок і спрямувала їх до Сари Сторі в басейні. До хлорки.

— Але оце, оце захоплююче, — промовила Мінді, нахилившись уперед. Її вологі очі зблискували в темряві.

— Хіба?

— Атож, — відказала Мінді. — Завжди хотіла зіграти в сцені пограбування.

Гарпер почула виття сирен, що наближалися. Блакитні й срібні спалахи перетворили ріг вулиці на зимову дискотеку. Поліцейський «крузер» завернув з-за рогу, не кваплячись, і повільно попрямував до них.

Бен виступив уперед, здійнявши одну руку в привітальному жесті, тоді як водій поліцейського авто виліз з-за керма. Передня частина «крузера» була повністю залита світлом. Дебела жінка (другий офіцер поліції) лишилася сидіти на пасажирському сидінні з розгорнутим на колінах ноутбуком.

Коп-водій заступив у світло фар, прикривши очі долонею, щоб краще роздивитися Бена. Це був коротун; наїжачені пасма сивого волосся нагадували сталеву стружку, а на кінчику носа висіли окуляри в золотій оправі. На перший погляд він здався Гарпер більше схожим на бухгалтера, ніж на офіцера поліції.

— Бен Патчетт? — на його обличчя розтягнулася здивована посмішка. — Гей, та я тебе не бачив, певно...

Шок від раптового усвідомлення спалахнув у його очах. Опецькуватий офіцер поліції розвернувся й побіг до авто; наручники дзеленькали у нього на поясі.

— Бетан! Бетан, повідом негайно!.. — загорлав він.

Джеймі Клоуз потягнулася по «бушмастер», зіперту між вогнями фар «челенджера». Гвинтівка була притулена до решітки, прихована в її затінку.

Бен схилив голову і зробив чотири квапливі кроки до поліцейського «крузера» — рушивши не до офіцера, який скидався на клерка, а минаючи капот, попрямував до пасажирського боку машини.

— Гей! — кричала Джеймі. — Гей, вишкребку, зупинися, бо хтось...

З-за огорожі гримнув дробовик. Від глухого тріскоту в Гарпер завмерло серце. Низенький сивочолий поліцейський затнувся, його окуляри завалилися на дорогу, і Гарпер подумала: «Його підстрелили, Нельсон щойно його підстрелив». Але тоді коротун випростався і завмер на місці, здійнявши догори руки.

— Не стріляйте! — закричав він. — Заради Бога, не стріляйте!

Жінка-офіцер у машині повернула голову, втиснувшись підборіддям у ключицю. Однією рукою вона трималася за мікрофон, прикріплений до плеча, натискаючи кнопку виклику. Бен стояв над жінкою, націливши пістолет їй на скроню крізь вікно.

— Чисто, — сказав Бен. — Все чисто! Можливий серцевий напад, код двадцять чотири, код двадцять чотири. Дай їм знати, Бетан.

Бетан, зіщулившись, скоса зиркнула на нього, а тоді повторила:

— Код двадцять чотири, код двадцять чотири, Верден-авеню, десять, офіцери на місці, очікуємо швидку.

Без жодної команди вона відпустила мікрофон, згорнула ноутбук і склала на ньому руки.

Джеймі вийшла на центр дороги. Приклад «бушмастера» впирався їй у плече, а ствол гвинтівки був націлений на поліцейського посеред вулиці.

— Навколішки, — промовила вона. — Навколішки, копе. Ми не хочемо нікого вбивати.

— Бетан, якщо твоя ласка, вийди з авто і ляж обличчям у землю. Тоді, гадаю, обійдемося без ґвалту, — проказав Бен.

Тепер уже Гарпер чула іншу сирену. Її звук був пронизливішим і дедалі гучнішав, відлунюючи в холодному повітрі так, що вона навіть відчувала його шкірою. Мінді зиркнула на Гарпер. Її очі світилися від захоплення.

— Як би мені хотілося, щоб ми це зараз знімали, — прошепотіла вона.

— Бене! — гукнув сивий коп, спинаючись навколішки. Джеймі височіла над ним, цілячись «бушмастером» у потилицю. — Ти підчепив те лайно, правда ж? Воно у тебе по всьому тілі. Ти хворий.

— Я маю драконячу луску, але не певен, що справедливо називати мене хворим, Пітере. Як на мене, то я чуюся ліпше, ніж будь-коли, — Бен відступив назад, далі тримаючи пістолет націленим на Бетан, яка відчинила дверцята і вийшла з піднятими руками. Не зводячи з неї погляду, Бен гукнув:

— Нельсоне, я хіба не казав тримати пальця подалі від гачка? То чому ж твоя зброя вистрілила?

Нельсон стояв за огорожею, тримаючи свій 410-й калібр націленим у небо.

— Це його спинило, хіба ні?

— Поки ти тут стрільбу влаштовував, — сказав Бен, — Бетан по мікрофону балакала.

— Упс!

— Це що значить? — запитала Джеймі.

— Це значить, що як вам вистачить клепки, ви повтікаєте звідси, поки ще маєте час, — відказала Бетан. — Цілком імовірно, що вони почули постріл по радіо і вже відіслали сюди підкріплення.

— О, я так не думаю, — відповів Бен. — Ближче до того часу, коли я покинув служити, наші сили вже були такі розпорошені, що можлива підмога могла прибути не раніше, як за півгодини. А то було багато місяців тому. Кожен знає, що стало лише гірше. Навіть якщо диспетчер дослухався, то навряд надішле кавалерію, бо ж то могли бути лише фонові перешкоди.

— Так, це правда, — погодився з ним Піт, стоячи навколішках на дорозі, витягнувши руки в обидва боки. — Та тільки тепер дослухається не лише диспетчер. Ти навіть не уявляєш, хто може слухати радіо.

— Це ще, бляха, що означає? — запитав Бен, але якщо Пітер і відповів, Гарпер цього вже не почула. Його голос потонув у пискняві карети швидкої, яка виринула з Саґамор на Верден.

Джеймі зрушила з місця перша, обійшовши Пітера, який досі лишався навколішках, і рушив до швидкої, яка саме спинилася позаду поліцейського «крузера».

Вона прицілилася «бушмастером» у лобове скло, загукавши на ходу:

— Агов, ви там! Приберіть руки від керма...

Дробовик Нельсона вистрілив з оглушливим гуркотом. Карета швидкої, наче переполохана людина, рвонула вперед. Джеймі скочила вбік, щоб забратися зі шляху авто, але від дзеркальця бічного виду ухилитися не встигла. «Бушмастер» вилетів з її рук і впав би на дорогу, якби не ремінець, що оперізував їй шию.

Коп, якого звали Пітер, звівся на одну ногу, досі одним коліном спираючись на дорогу, а тоді дробовик гримнув знову. Голова Пітера сіпнулася. Його сива лисіюча чуприна смикнулася догори. Він став завалюватися назад, так, наче практикував якусь складну позу йоги.

— Не стріляйте! — закричав хтось. Гарпер так і не дізналася, хто саме. Її б не здивувало, якби виявилося, що кричить вона сама.

Карета швидкої здала назад. Її погнутий передній бампер зачепився об заднє крило поліцейського «крузера», і тепер, крізь хмару диму, вона волочила за собою машину Пітера та Бетан. Спостерігаючи, як швидка тягне «крузер» геть, Бен стояв ошелешений, наче це його щойно підстрелили.

Коли Бетан підірвалася, то не стала хапати пістолет Бена або тягнутися по свій. Натомість вона відштовхнулася від тротуару й комічно зацідила Бенові рукою в обличчя, іншою зарядивши у груди. Він захитався. Вона розвернулася, зробила один крок, тоді інший. Права нога Бена перечепилася через бордюр. Він задкував вулицею. Грюкнув його пістолет. Бетан здригнулася, випнувши вперед груди і зігнувшись дугою. А тоді випросталася, пробігла ще півдюжини кроків, тягнучись рукою по свій «Ґлок», і зненацька завалилася обличчям на зледенілий неметений тротуар.

Колеса швидкої шалено закрутилися і почали диміти. Джеймі знову схопилася за «бушмастер» і звела його до плеча, викрикуючи щось, чого Гарпер не могла розібрати. Тоді пролунав різкий сталевий брязкіт. Заднє крило автівки Пітера та Бетан звалилося додолу. Швидка, звільнившись, рвонула задом, прямісінько в телефонний стовп, і знову стала на місці.

Почувся вереск шин, авто помчало вперед, взявши керунок на Джеймі. Заклекотав «бушмастер». Глухо гримнув дробовик. Бен вийшов на дорогу і, звівши пістолет, одну за одною пускав кулі в авто.

Лобове скло швидкої вибухнуло. Сирена захлинулася, пролунав зловісний передсмертний зойк, і вона стихла. Луснула, розлітаючись яскравими уламками на всі боки, фара.

Джеймі позадкувала, відходячи вбік, а тоді спинилася, тупо спостерігаючи як швидка повагом майнула повз неї, вже не набираючи швидкості, а сюрреалістично скрадаючись, наче зомбі з фільму жахів. Вони всі спостерігали, як швидка переїхала мертве тіло копа Пітера. Його хребет тріснув, наче гілка дерева. Перш ніж остаточно заглухнути біля тротуару, машина швидкої проволочилася ще якихось п’ять ярдів. Задимлена прошита кулями решітка застигла менш ніж за двадцять футів від Бенового «челенджера».

3

Бен Патчетт стояв напоготові, наче стрілець під час навчань на полігоні. Він розвернувся вслід за каретою швидкої, коли та промайнула повз нього, не припиняючи вести по ній вогонь. Зрештою він опустив пістолет і роззирнувся довкола, з виразом приголомшеного подиву розглядаючи уламки розбитого скла, які вкривали вулицю, і кров.

Усі вони сяяли — всі до одного. Навіть Гарпер світилася, відчуваючи, як збігають додолу шкірою мурашки від драконячої луски. Очевидно, ніщо не викликало почуття злагодженості краще, ніж колективний акт убивства.

— Йой! — вигукнув Нельсон голосом, у якому бриніло збудження — а може, навіть ейфорія. — Всі цілі?

— Чи всі цілі? — крикнув Бен, майже прогорлав. — Чи всі ЦІЛІ, придурок ти такий? — То була найбільша лайка, яку від нього чула Гарпер. — А самому як здається? У нас тут чотири трупи. Якого милого ти вогонь відкрив?

— Я прострелив задню шину, — відказав Нельсон. — Щоб вони не втекли. Ті, у швидкій. Вони здали назад. Ти хіба не бачив?

— Та вони не давали задню, поки ти палити не почав! — Посеред Бенового чола, запульсувавши бридким багряним хробаком, випнулася вена.

— Ні. Ні! Клянуся, вони кинулися навтьоки. Серйозно! Джеймі, ти там стояла. Хіба вони не задумали дати драла?

Джеймі стояла над тілом поліцейського Пітера, цілячись «бушмастером» у труп, наче він ось-ось скочить і кинеться тікати. Пітер, однак, лежав, вигнувшись назад і гротескно зіщулившись. Його розчавлені груди вкривав червоний слід від шини. Від сили тиску кишки видавило крізь горло, звідки тепер стирчало лискуче синювато-червоне місиво.

— Що? — Джеймі підвела голову, перевівши спантеличений погляд з Нельсона на Бена. Вона приклала палець до правого вуха. — Що ти кажеш? Я нічого не чую.

— Слухай. Може, якби ми мали таку можливість, то змогли би перемотати і глянути, що насправді трапилося. Не знаю. Мені видалося, що вони хотіли тікати. Хтось мав щось робити, того я стрельнув у шину. — Нельсон знизав плечима. — Може, я припустився помилки новачка. Як хочеться когось звинуватити, то валяй! Все на мене! Я не проти побути цапом-відбувайлом.

Бен мав такий вигляд, наче його щойно різонули ножем — рот розтулений, очі широко розплющені й не кліпають. Він спробував запхнути пістолет назад у кобуру, але промахнувся з перших двох спроб.

Джеймі обійшла авто й випустила Гарпер із заднього сидіння.

— Ну ж бо, — мовила Джеймі. — Ходімо.

Рушивши до багажника, вона дістала звідти речмішки.

Гарпер перейняло подих, немов вона щойно вступила у крижану воду. Ноги підкошувалися. У вухах стояв пронизливий дзвін.

Вона рушила до швидкої, відчуваючи, як хрупає під ногами скло, і зазирнула всередину. Водієм виявилася молода темношкіра жінка з пофарбованим у стигло-банановий жовтий колір коротко стриженим волоссям. Її рот був розтулений, наче вона збиралася когось кликати. Очі широко розплющені й перелякані. Коліна вкривали уламки синього небиткого скла.

Кулі Гарпер не бачила й на перший погляд не могла визначити, що саме вбило жінку. Без жодних сумнівів, вона була мертвою — це було видно з обличчя, — та Гарпер усе одно відчинила дверцята і притисла два пальці їй до шиї, намацуючи пульс. Щойно вона це зробила, як голова жінки з’їхала й похилилася на праве плече, залишивши по собі на вініловому підголівнику мазок. Куля влучила їй у розтулений рот і вийшла крізь основу черепа.

Жінка на пасажирському сидінні — маленька, крихкотіла дамочка, зодягнута в синій комбінезон парамедика, — застогнала. Вона впала на бік, уткнувшись обличчям у переднє сидіння.

Гарпер облишила водія і рушила до іншого боку кабіни. Вона відчинила дверцята й вибралася на одну сходинку. Пасажирське сидіння було в крові, як і праве плече самої пасажирки. Гарпер припускала, що на виході куля роздробила жінці лопатку... вкрай болісно, але навряд чи смертельно. Бодай комусь вона таки могла допомогти. Гарпер відчула неймовірне полегшення, від якого аж замліла вся.

— Ви мене чуєте? — запитала Гарпер. — У вас поранене плече. Рухатися можете?

Звертаючись до жінки, Гарпер ніяк не могла позбутися враження, що річ не лише в потрощеному плечі. Її насторожувало те, як ця тендітна жінка дихала. Щораз вдихаючи, вона схлипувала; з видихом усе було навіть гірше — поранена видавала напружене булькання.

Гарпер ступила однією ногою в кабіну, нахилилася всередину швидкої й узяла жінку за стегно, піднімаючи і злегка її перевертаючи. Медик мала ще одне кульове поранення, прямісінько посеред грудей. З нього, заливаючи перед її комбінезону, заструменіла кров. Коли жінка видихала, в рані пінилися й лускали бульбашки.

Очі в пораненої вибалушилися від болю, і вона втупилася в Гарпер. Та теж розглядала обличчя жінки — і враз відсахнулася, заскочена зненацька, і вдарилася головою об панель приладів. Гарпер її знала. Влітку їхні доріжки кілька разів перетиналися, поки вона ще працювала у Портсмутському шпиталі. Парамедик мала веснянкувате, по-хлоп’ячому гарне обличчя: кирпатий ніс та зачіску «піксі».

— Черіті, — промовила вголос її ім’я Гарпер, щойно пригадавши його. — Ми разом працювали в лікарні. Не знаю, чи ти пам’ятаєш мене. Я про тебе потурбуюся. У тебе стався колапс легені. Зараз я відійду, поставлю каталку й перекладу тебе на неї. Тобі потрібен кисень і компрес на груди. З тобою все буде добре. Ти мене розумієш? Я зараз повернувся, і ми зробимо так, щоб тобі було зручно.

Черіті вхопила Гарпер за руку і стиснула її. Пальці в неї були теплі й липкі від власної крові.

— Я тебе пам’ятаю, — промовила Черіті. — Ти — мала Мері Поппінс. Постійно мугикала ту пісеньку, «Ложечка цукру».

Попри кров та сморід від стріляного пороху, Гарпер усміхнулася.

— Це я.

— Хочеш, дещо розкажу, мала Мері Поппінс? — запитала Черіті. Гарпер кивнула. — Ти зі своїми друзями щойно вбила двох парамедиків. Я помру, і тобі мене не врятувати. Викуси це з ложечкою цукру, суко.

Вона заплющила очі й відвернулася.

Гарпер здригнулася, знову стукнувшись головою, поки вилазила з кабіни.

— Сьогодні ти не помреш. Тримайся, Черіті. Я повернуся за мить, — Гарпер розуміла, що голос у неї зривається і звучить вкрай непереконливо.

Вона зістрибнула з кабіни і вже була на півдорозі до кузова швидкої, коли Бен обережно вхопив її за лікоть.

— Ти їй нічим не зарадиш, сама повинна це розуміти, — сказав Бен. — Хай Господь милує, але ти їй вже нічим не допоможеш.

— Забери від мене руку, — Гарпер вивільнила плече з його хватки.

Повз неї пройшла Мінді, тримаючи в кожній руці по порожньому речмішку та відводячи погляд від розчавленого поліцейського, котрий лежав посеред дороги. Червоно-блакитні спалахи нарізали нічне повітря на завмерлі дольки, маленькі шматочки часу, що застигали в кольорових скельцях.

— Мусимо забрати те, по що прийшли, й тікати звідси, — мовив Бен. — Скоро прибудуть інші поліцейські. Доти нам треба звідси забратися, Гарпер.

— Треба було про це думати до того, як перетворювати вулицю на стрільбище, гівнюки. Тупі ви гівнюки.

— Якщо спіймають когось із нас, то доберуться до всіх інших. Якщо любиш Ніка, Рене, Отця Сторі та Пожежника, то вхопиш усе необхідне й тікатимеш.

«Я помру, і тобі мене не врятувати. Викуси це з ложечкою цукру, суко». Ці слова знову пролунали Гарпер в голові. Вона відчула роздратування — гнівне і таке сильне, що її, здавалось, аж нудило від нього. Їй кортіло зацідити Бену, закричати на нього. Кортіло бити знову й знову, поки по щоках тектимуть сльози.

Та натомість вона заговорила м’яким ніжним голосом, який тремтів від емоцій і який вона заледве впізнала сама. Гарпер не звикла чути власні благання.

— Будь ласка, Бене. Будь ласка. Лише компрес на груди. Вона не мусить помирати. Я можу її врятувати. Я можу зробити все, щоб вона залишилася жива доти, поки не з’явиться наступне поліцейське авто.

— Спакуй все необхідне для табору, і тоді побачимо, чи буде ще час, — відказав він. Гарпер одразу зрозуміла, що жодного компресу їй прикласти не дадуть.

Похиливши голову, вона попрямувала до карети швидкої.

Мінді вже стояла всередині яскраво освітленого кузова, з його сталевими іржостійкими поверхнями, висувною каталкою, шухлядами і шафками. Нудотне роздратування Гарпер почало поволі блякнути, поступаючись місце гіркому на присмак горю. З вбивством вони впоралися; настав час для грабунку. Десь підсвідомо вона відчувала, що план від початку полягав у тому, щоб убити й обікрасти, і їй випала роль не просто співучасниці, вона ж бо й була архітектором цього плану.

Вона бездумно згрібала речі. Наповнила термобокс плазмою та рідинами і відправила Мінді його віднести. Спакувала перший речмішок, тоді другий, збираючи всі ті речі, які мали бути неодмінними атрибутами будь-якої клініки, що себе шанує, і яких так бракувало її лазарету: рулони марлі, пляшечки зі знеболювальним, ампули антибіотиків, стерильна нитка і стерильні інструменти, пов’язки проти опіків другого ступеня. Коли Мінді повернулася, Гарпер стала навколішки, спаковуючи підгузки для дорослих у другий мішок — їх вона вирішила напхати, щоб відокремити й убезпечити від биття скляні пляшечки з епінефрином та атропіном — і міркуючи, чи вдасться їй втиснути ще й кисневий балон.

Джеймі загупала кулаком у сталеві двері.

— Пора. Треба рушати.

— Ні! Ще дві хвилини. Мінді, мені потрібен шийний комір, а ще...

— Уже пора, — проказала Джеймі, потягнувшись по наповнений мішок та виволікши його на землю.

— Ідіть, — мовила Мінді. — Міс Вілловз, я візьму шийний комір.

Гарпер кинула нещасний, майже розпачливий погляд на розчахнені шафки та прочинені шухляди. На очі їй трапився кардіодефібрилятор, не більший від портфеля для ноутбука.

— Нельсоне! — прокричала Гарпер.

Він виринув з-за швидкої, вибалушивши очі на химерно гладенькому рожевому обличчі, від одного погляду на який у Гарпер постійно зринали думки про опецькувату дитину.

— Дефібрилятор, — сказала вона йому. — Він мені потрібен.

Гарпер вистрибнула з кузова, в одній руці тримаючи речмішок, а в іншій — бандаж для компресу. Вона промайнула повз Нельсона і швидко рушила до кабіни швидкої.

— Я прийшла, тільки-но...

Черіті вже не дихала через силу — вона взагалі перестала дихати. Гарпер перевернула її на бік і розстібнула змійку на комбінезоні. Коли та застрягла, вона просто розірвала комбінезон. Отвір від кулі був праворуч, трохи нижче грудей. Гарпер торкнулася зап’ястя Черіті, аби перевірити її пульс. Нічого. Гарпер була майже певна, що пульс уже давно увірвався.

— Сестричко, — промовила Джеймі. — Їй ти уже не допоможеш, але в таборі є люди, яким ти потрібна. Ну ж бо. Час вертатися додому. — У голосі дівчини лунали навіть ласкаві нотки.

Гарпер не опиралася, коли Джеймі тягнула її за лікоть зі швидкої. Вона розвернулася в бік Бенового «челенджера» і наосліп намацала ремінь від речмішка.

— Я зберу наших. Побачимося біля машини, — сказала Джеймі.

Заціпеніло рухаючись, Гарпер підійшла до відчиненого багажника Бенової автівки. Запхнула туди мішок, поряд з термобоксом, а тоді глянула на вулицю.

Наприкінці Верден-авеню виднівся почорнілий, вигорілий бетонний каркас будівлі, яка колись була аптекою CVS. Позаду аптеки, на перетині Верден та Саґамор, стояв припаркований білий фургон без вікон. Збоку на автівці були надруковані літери позивного, за якими тягнулися по-мультяшному намальовані вимпели з полум’ям: «WKLL • ДІМ МАЛЬБОРО-МЕНА». Гарпер чула, як звіддаля лунають звуки іншого авто, яке прямувало з Саґамор, важке й неквапне: до її вух долинало м’яке форкання-шипіння повітряних гальм і дизельний рев важкого двигуна. Звучало це так, наче їхав шкільний автобус.

Пасажирське вікно фургона WKLL було опущене. З нього висунувся чоловік з прожектором і клацнув вмикачем. Сліпучий промінь світла, блискучий, немов щойно огранений діамант, впав на Нельсона Гайнріха, пришпиливши його на місці посеред дороги. Нельсон тільки-но виліз зі швидкої, тримаючи обома руками портативний дефібрилятор. Зіщулившись, він витріщився у джерело яскравого світла.

Прикріплені до даху фургона динаміки заскрипіли.

Гарпер відчула, як кров застугоніла в жилах, розганяючи всередині хімічну карусель.

Голос, який пролунав слідом, зарокотів, немов Глас Божий. То був хрипкий, жорсткий голос людини, яка прогорлала весь концерт «Металліки». Гарпер чула його наживо лише кілька днів тому, у власному будинку. До того він часто лунав по радіо у нескінченних теревенях про Апокаліпсис та проміжках між саундтреком до Кінця світу, в якому переважав кок-рок сімдесятих.

— І що то ми таке сьогодні робимо, народ? Грабуємо швидку? Зі зґвалтуванням черниць та підпалом сиротинця облом, чи як? Ну, я вам так скажу. Маю дві новини: добру і ще кращу. Я Мальборо-Мен, сьогодні я тут з Береговими спалювачами, і якщо ви шукали собі ліків — лишенько, ви таки потрапили за адресою. Ми якраз маємо те, що треба, для лікування таких заражених мішків з м’ясом, як ви. Краща новина полягає в тому, що онде карета швидкої, тому, тільки-но скінчимо з вами, клята крадійкувата мерзота ви така, то далеко по мішки для трупів ходити не доведеться.

— Всі в укриття! — закричав Бен.

Бічні дверцята фургона WKLL від’їхали вбік. На власні очі Гарпер подібної зброї ніколи ще не бачила. Тільки в кіно. Їй не відомі були ані марка, ані калібр — вона гадки не мала, що дивиться на кулемет «браунінґ М2» 50-го калібру — знала тільки те, що таку махину очікуєш побачити припасованою до даху танка чи всередині військового гелікоптера. Ззаду, в кузові, тягнулася кулеметна стрічка, яка звисала з відкритого металевого корпусу.

На низькому табуреті позаду кулемета сидів чоловік у парі яскраво-жовтих захисних навушників. Перш ніж ніч розірвалася на клапті гуркоту і білястих спалахів, у голові Гарпер зринули дві думки.

Перша (досить безглузда) — що така зброя просто не може бути легальною.

І друга — про те, що інше авто, яке саме звертало з-за руїни аптеки, було, звісно, аж ніяк не шкільним автобусом, а помаранчевим «фрейтлайнером» зі снігоочисним плугом, завбільшки з крило літака, прилаштованим спереду. За кермом сидів Джейкоб.

4

«Браунінґ» відкрив вогонь, здригаючись від вервечки поштовхів, які були не просто звуками. Гарпер відчувала ті уривчасті струси всім своїм тілом, вони відлунювали їй у зубах і очах.

Карета швидкої задрижала. Черга «Браунінґа», прошиваючи вулицю зліва направо, перетворювала асфальт на дрібну порохняву. Кулі прошили ноги Нельсона Гайнріха, розриваючи їх на шмаття у сполохах багряного димку: кров перетворювалася на парові хмари. Його права нога відігнулася назад, наче лапа богомола. Портативний дефібрилятор зблиснув зливою білих іскрин. Нельсон здригався, наче відвідувач біблійного наметового служіння, якому перепала доза Святого Духу.

Гарпер впала на руки й коліна, кинувшись за «челенджер» Бена. З-за колеса вона побачила Бена, який заліз до «крузера» Пітера й Бетан. Навколішки всівшись на водійському сидінні, він висунувся зі своїм автоматичним пістолетом. Вона бачила, як спалахнуло дуло пістолета, та самого пострілу крізь нещадний цокіт 50-го калібру не почула.

Тоді Бен відсмикнув голову назад у машину і зіщулився. Наступної миті поліцейське авто Пітера та Бетан затряслося з боку в бік, ніби потрапивши в бурю. Вікна порснули дощем уламків. Кулі угвинчувалися в сталь, розривали шини, стяли відчинені водійські дверцята — ті з гуркотом відлетіли на дорогу, — розчахнули багажник і розтрощили габаритні вогні.

Джеймі сховалася за швидкою й присіла, зіщулившись і затиснувши «бушмастер» між ніг. «Додж челенджер» стояв за якусь дюжину кроків від її сховку, але з тим самим успіхом це могла бути сусідня країна. Перетнути цю відстань було б не менш розумно, ніж у деревоподрібнювач пірнути.

Тоді стрілянина припинилася. Гарпер почула приглушене дзеленькання гільз, які загупали об землю. У повітрі пульсувала луна.

— Ой-ой-йой! — закричав Мальборо-Мен. — Я був на виступі «AC/DC» та Бона Скотта у сімдесят дев’ятому, але поряд з нашим гуркотом вони б скавчали, як сцикливі шавки. Лежіть і не ворушіться, якщо тільки не хочете, щоб ми вшкварили на біс. Давайте я вам розповім, що відбуватиметься далі. Ви всі зараз...

З-за швидкої виринув ствол. Після реву «Браунінґа» постріл з маленького срібного пістолета Мінді Скіллінґ пролунав, як дитяча хлопавка.

— Біжіть, містере Патчетт! — заволала Мінді. — Я вас прикрию! Біжіть, біжіть, тікайте всі! Життя за Матінку Керол! Життя за Блискіт!

Пістолетні хлопки лунали знову й знову. Мінді покинула швидку, присівши на тротуарі позаду автівки.

— Мінді! — закричав Бен. — Мінді, не тре...

«Фрейтлайнер» увімкнув першу передачу й, шалено заревівши, рвонув уперед. Він виїхав на бордюр, з коренем вирвавши кущ гостролиста і пожбуривши його вбік. Зі сталевим хрускотом вантажівка перейшла на другу передачу, а за якусь мить — уже на третю. Брудний дим валив з вихлопної труби позаду кабіни. Маленький пістолет Мінді бахкав і бахкав, а кулі мелодійно відскакували від плуга. В останню мить Джеймі Клоуз впустила свого «бушмастера» і чкурнула від швидкої, поповзом через вулицю, щоб заховатися за телефонним стовпом.

«Фрейтлайнер» узяв карету швидкої на таран, здійняв її над асфальтом і пожбурив через двір на десятий будинок. Мінді Скіллінґ, яка досі була за швидкою, відразу опинилася під нею, коли автівка приземлилася на неї згори і протягнула по газону. Потрощений каркас швидкої вивертав землю й траву, лишаючи по собі широкий паруючий слід. Один чобіт Мінді глибоко втиснуло в багнюку, але решта її тіла зосталася під понівеченими уламками автівки. Вона казала, що помирати перед аудиторією вкрай важко, але врешті-решт їй це вдалося напрочуд легко.

— Хто ще хоче погратися в героя? — загримів голос Мальборо-Мена з динаміків. — Попереду ціла ніч, у нас є купа набоїв і найближчий родич танка. Можете повилазити з піднятими руками й погратися у «Давайте домовимося», або можете спробувати опиратися й боротися. Але от що я вам скажу: якщо випробовуватимете фортуну, то ніхто з вас не доживе до світанку. Всім усе зрозуміло?

Ніхто не зронив ані слова. Гарпер відібрало мову. Вона думала, що ніщо не може бути гучнішим за 50-й калібр, який влаштовує на вулиці світлове шоу, але гуркіт «фрейтлайнера», який таранить швидку, був немов залп з гармат лінійного корабля. Гарпер здавалося, що вона геть не здатна на те, щоб сформулювати якусь думку чи бодай почати про щось думати. Спливла одна мить, тоді друга, і врешті Мальборо заговорив знову — от тільки цього разу в його голосі прозвучала спантеличена невпевненість.

— Якого хріна? — приглушеним голосом промовив він. Гарпер здалося, що цю фразу він транслювати не повинен був.

Раптом вулицю залило світло, неначе якимось неймовірним чином у небо вистрибнуло сонце. Запалахкотів сніп золотистого світла, осяюючи дорогу з досконалою полуденною ясністю. Чи майже досконалою. Це невидиме сонце рухалося, прямуючи одразу над провулком. Спекотний літній буревій промчав уздовж дороги, розгойдавши автівки і наповнивши повітря запахом Четвертого липня: сумішшю вишневих бомб, багать і розпеченого асфальту. Тоді він враз стих, і темрява знову опустилася на Верден-авеню.

— Хто мені скаже, що це за херня така була? — нервово посміхнувшись, протягнув Мальборо-Мен. — Хтось по нас сигнальною ракетою стрельнув?

Світло вже наростало знову: палахкотливе бронзове жевріння, від якого прожектор на даху фургона став таким же непотрібним, як і ліхтарик опівдні в липні. Гарпер звелася на коліно й розвернула голову, щоб глянути понад дахом «челенджера»... саме вчасно, аби побачити сльозину полум’я, завбільшки з приватний літак, яка мчала з нічного неба прямо на них.

5

Спершу світло було таким сліпучо-яскравим, що Гарпер геть не могла розібрати рис того, що ринуло до них з неба. То був лише згусток червоного сяйва, який рвучко прямував додолу, наміряючись приземлитися десь між фургоном «WKLL» та «доджем».

На висоті тридцяти футів від дороги, ні на мить не спиняючись, вогненна куля розгорнулася — й назовні, випроставши крила, виринуло палаюче страхітливе птаховисько. Розжарене повітря довкола птаха тремтіло в мареві; Гарпер дивилася на нього крізь пелену сліз. Вона стояла вражена, серце їй переповнювали захват і жах. Ті, кому випало побачити, як над Хіросімою здіймається ядерний гриб, почувалися, мабуть, так само. Розмах палаючих крил істоти становив двадцять чотири фути. Розтуливши дзьоба, птах завиграшки проковтнув би дитину. З його хвоста сипалися блакитні й зелені полум’яні пір’їни, кожна завдовжки в цілий ярд. Чудовисько не видавало жодного звуку, окрім гулкого реву, який нагадував Гарпер звук потяга, що мчить тунелем метро.

Час застиг. Птах завис менш ніж за дюжину футів від дороги. Асфальт попід ним почав димітися й смердіти. Кожне вікно на вулиці віддзеркалювало палахкотливе сяйво Фенікса.

Тоді він рушив, а за ним і Гарпер.

Птах змахнув крилами, сповнивши повітря палом, наче хтось розчахнув заслінку на велетенському горнилі. Стрімкий потік хімічного жару пронісся вулицею, від його буремного пориву загойдався «додж челенджер». Гарпер поволі повзла до пасажирських дверцят.

Фенікс кинувся на білий фургон. Одне крило птаха зачепило живопліт, і ряд кущів спалахнув, ураз перетворившись на стіну вогню. Фенікс влетів у прочинені бічні двері фургона. Гарпер краєм ока побачила, як стрілець за «браунінґом» заверещав, затуляючи обличчя руками. Передні двері стояли розчахнуті. Водій та пасажир повистрибували на вулицю.

Вогненний велет завдав такого потужного удару по фургону, що той припіднявся на двох колесах, нахилившись до водійського боку, ледь не перевернувшись, а тоді гепнувся назад на всі чотири. Усередині все завирувало вогнем, потонувши в язиках полум’я. Пролунав постріл, до вух Гарпер долинуло металеве «дзелень!» Знову. А тоді набої 50-го калібру почали вибухати, немов зернята попкорну, бам-бам-бабам, всередині білого фургона. Спалахуючи, лускали гільзи, кулі гупали об дах і стіни, деформуючи авто зсередини.

Гарпер принишкла за кермом Бенового «челенджера», всівшись на розбите скло. Ключі були в замку запалювання. Зачаївшись і визираючи з-за панелі приладів, вона завела авто.

Далі по дорозі, місячи колесами перед десятим будинком сніг та болото, повільно розвертався «фрейтлайнер».

Авто рушило, Гарпер натисла педаль газу. Втім, проїхала вона лише коротку дистанцію — менш ніж п’ять ярдів — потім вдарила по гальмах. «Челенджер» з виском спинився біля телефонного стовпа, за яким зіщулилася Джеймі. Дівчина зірвалася й побігла. Перетнувши вулицю, вона застрибнула на пасажирське сидіння. Вона щось казала, викрикувала, проте Гарпер не чула й не зважала на її галас.

Далі від них, з бічних дверей фургона, виринув Фенікс, витягнувши голову на кумедно-довгастій шиї, наче поривався тріумфально скрикнути в нічне небо. Потрощений фургон і далі здригався та підстрибував, поки всередині лускала амуніція. Лобове скло вибухнуло. Хтось закричав.

Гарпер скерувала «челенджер» вулицею, оминаючи розсипаний на дорозі напіврозплавлений брухт, і спинила авто біля розстріляного поліцейського «крузера». З нього вискочив Бен і, кульгаючи, добіг до припаркованого «доджа». Він застрибнув на заднє сидіння, лишивши ноги стирчати у прочинених дверцятах. У повітрі висів сморід паленої гуми.

Заревівши, «фрейтлайнер» рвонув вулицею у бік фургона та Фенікса. З оглушливим брязкотом плуг врізався в «еконолайн»[120], відкинувши авто вбік, наче то була лише порожня коробка з-під взуття. Фургон покотився, крешучи блакитні іскри, дах почав провалюватися всередину. Попрямувавши слідом, «фрейтлайнер» наздогнав і знову взяв фургон на таран, перекинувши його на дальній бік поперечної вулиці — Саґамор-авеню. Фенікс випурхнув з розтрощеного лобового скла й знявся в небо. Гарпер помітила, що птах відчутно поменшав. Якусь хвилину тому він був завбільшки з «Лірджет»[121], а став розміром заледве з дельтаплан.

Гарпер намацала ногою педаль газу. «Челенджер» із силою смикнувся вперед, втиснувши її в сидіння. Ноги Бена досі стирчали з задніх дверцят. Він обмотав ремені безпеки довкола рук, щоб не вилетіти з машини, і невпинно борсався ногами, щоб пролізти далі в салон.

Гарпер визирнула у вікно, коли вони мчали повз Нельсона Гайнріха, який лежав посеред вулиці на спині, а його ноги, пошматовані й понівечені, неприродно вигиналися врізнобіч. Дефібрилятор покоївся в мертвого на грудях: чорний пластиковий корпус трохи обвуглився, а посередині зяяла дірка від кулі, завбільшки з кулак. Принаймні вона думала, що Нельсон мертвий. І тільки коли вони проминули його, Гарпер на спало думку, чи не проводжав він їх поглядом.

«Фрейтлайнер» виринув і перегородив їм дорогу. Гарпер повернула на паркувальний майданчик перед вигорілою аптекою. «Челенджер» підстрибнув на бордюрі. Гарпер відчула, як підлітає на сидінні, мов пір’їнка. Авто ковзнуло на парковку, викресавши сніп іскор, і Бен застогнав, бо його ноги досі стирчали з салону назовні.

Вихляючи, вони виринули на Саґамор-авеню, і Гарпер щосили втиснула педаль газу в підлогу. Бронзове світіння осявало їм дорогу з неба. Фенікс супроводжував їх з чверть милі, — своїм мідним сяйвом усуваючи будь-яку потребу в світінні фар, — а тоді знизився й летів перед ними. Кілька секунд він ширяв перед автівкою, цей велетенський повітряний змій, зітканий з яскравого вогню. Та зрештою, востаннє змахнувши крилами, покинув їх. Засичавши, птах зринув у нічне небо й щез, розчинившись понад деревами на сході.

Чималий уламок скла (чи металу) муляв Гарпер у сідниці, тож вона потягнулася, щоби прибрати його. Виявилося, що то мобільник, яким Мінді Скіллінґ скористалася, аби зателефонувати 911. Не задумуючись, вона запхала його в кишеню зимової куртки.

Ніхто цього не побачив.

6

До того, що вона повернеться в лазарет, переповнений людьми, у кожному кутку горітиме лампа, а від притиснутих одне до одного тіл повітря повнитиметься вологою, Гарпер була зовсім не готова. Не встиг ніхто ще й словом до неї озватись, як вона з поглядів, які на неї кидали, вже зрозуміла, що всі чимось стривожені. Вона загадалася, звідки вони вже знають про бійню, яка спіткала їх на Верден-авеню.

Почекальня була забита Пильнувальниками: Майкл Ліндквіст, близнята Нейборс, Чак Карґілл, Бові, ще хтось, чийого імені Гарпер не знала. Еллі теж там була, і виглядала вона перелякано. Дівчина була бліда, засмучена й голодна; Гарпер просто не могла відчувати до неї люті. Норма Гілд сиділа в кутку — тремтлива купка білої плоті у квітчастій сукні.

Та найбільше Гарпер здивувалася, побачивши там Керол, закутану в поношений рожево-жовтий халат, такий старезний, що кольори набули виснаженого, бляклого відтінку. Ці слова — виснажена, блякла — тією ж мірою пасували й самій Керол. Шкіра на лиці стяглася, від чого риси обличчя стали кістлявими, а в очах палав вогонь, якій не віщував нічого доброго.

Гарпер підтримувала Бена за поперек і допомагала йому, поволі кульгаючи, йти вперед. З його лівої щоки, лівого передпліччя, лівої руки та лівої сідниці стирчали скляні шпичаки. Джеймі йшла одразу після них, тягнучи пінопластовий термобокс, повний плазми. Додому вони принесли значно менше крові, ніж пролили деінде.

— Що? — запитала Гарпер. — Чому ви всі...

— Напад, — промовила Керол. — У батька стався напад. Поки тебе носило десь там, він тут залишився зовсім сам. Його серце спинилося. Він помер.

7

Пізніше Нік усе розповів Гарпер, частково жестами, частково занотовуючи на папері. Він був у лазареті від початку й аж до самого кінця. Саме він тримав Отця Сторі за руку, коли дихання старого урвалося.

Коли Гарпер вирушила з Беном у засідку на швидку, Нік почувався досить знервовано. Якимось незбагненним чином він передбачив, що має статися, і був переконаний, що хтось загине. Майкл Ліндквіст намагався його заспокоїти. Вони їли квасолю, запиваючи чаєм, і гралися в морський бій. По тому, як Нік позіхнув удруге, Майкл сказав, що час йому вже вкладатися. Хоча Нік і відмовлявся, мовляв, він зовсім не втомлений, але не минуло й п’яти хвилин, як він уже сопів на розкладачці, сусідній з дідовою.

Йому наснилося світло, що пірнало в темряву, світоч, що падав із синяви нічого неба. Смолоскип гримнув об землю за пагорбами, морок осяяло червоним спалахом, і весь світ довкола затремтів і задеренчав, наче заховане під зеленою травою риштування зненацька почало розпадатися на друзки. Нік підхопився на ліжку, але брязкіт лунав і далі.

Саме тоді він усе й побачив: голова Отця Сторі смикалася з боку в бік, а з кутиків рота стікали цівки піни. Усе ліжко Отця хаотично стрясалося. Нік рвонув до почекальні, де сидів на чатах Майкл, гортаючи примірник «Рейнджера Ріка», старший навіть за самого Ніка. Він стягнув Майкла з дивана і, потягнувши за собою в палату, підвів до ліжка Отця Сторі. Майкл завмер біля підніжжя ліжка, заклякнувши від шоку.

Нік оббіг розкладачку й витяг зі свого маленького ранця, де тримав одяг та книжки, найцінніший тієї ночі предмет: свисток. Він розчахнув вікно і дмухнув.

Однак на поклик відгукнувся не Пожежник, а Еллі та ще півдюжини Пильнувальників. Але до того, як вони прибули, Отець Сторі вже затих. Його груди перестали утруднено здригатися. Повіки вкрила сіра, хвороблива блідість. Нік тримав його за холодну кістляву руку з млявою обвислою шкірою, поки Майкл нестримно ридав, наче мале покинуте дитя.

Еллі промчала повз них обох. Пальцем вона прибрала піну та блювотиння Отцю з рота, приклала свої губи до його і вдихнула в легені повітря. Потім сплела пальці й стала гупати йому в груди. Робити серцево-легеневу реанімацію вона навчилася два літа тому, коли була стажером-вихователем у таборі Віндем. Навчання й захист проходила у Джона Руквуда. Тож у певному розумінні Пожежник таки відповів на посвист.

Вона докладала зусиль майже п’ять хвилин — безнадійно довгий мовчазний відтинок часу, який тягнувся цілу вічність, — тиснучи йому в груди й роблячи штучне дихання, поки присутня аудиторія дедалі більшала. Та лише коли прийшла Керол, проштовхнувшись крізь шторку з криком «Тату!», Отець Сторі закашляв, давлячись, і, втомлено зітхнувши, знову почав дихати самостійно.

«Тітка Керол прикликала його з тамтого світу», — написав Нік Гарпер.

«Його прикликала твоя сестра», — нашкрябала Гарпер у відповідь, але в серце їй закрався неприємний сумнів, що більшість людей думатимуть, як і Нік, приписуючи появі Керол своєрідне диво. Зрештою, вона й так щодня піснею відганяла від них смерть. А хіба в цьому є щось відмінне? Вкотре зіткнувшись зі смертю, озброївшись лише власним голосом, вона врятувала приреченого.

Гарпер провела біля Отця Сторі годину: зібрала трубку для харчування, якою годувала його через ніс, поставила чисту крапельницю, поміняла підгузок і наволочку, від якої тхнуло їдкою сумішшю блювотиння й крові. Пульс у нього був сильним, проте нестійким, раз по раз то підстрибуючи на кілька ударів, то вповільнюючись, лише щоб знову підскочити. Його бородате обличчя було сірим, майже безбарвним, з-під розтулених повік виглядали білки очей.

«Інсульт», — подумала Гарпер. Життя повільно вислизало від Отця. Раніше вона ще на щось сподівалася і в щось вірила, однак тепер ловила себе на думці, що навряд чи старому колись доведеться розплющити очі або всміхнутися.

Вона дістала пінцет, стерильну нитку, голку, бинти та йод і вирушила на пошуки Бена Патчетта. Надворі, випромінюючи бліде тьмяне світло, яке ідеально відображувало настрій Гарпер, зійшла ранкова зоря.

Бена вона знайшла біля Керол у почекальні. Він сидів однією сідницею на краєчку журнального столика, побоюючись всідатися іншою, і методично висмикував найбільші уламки скла з обличчя та руки, складаючи їх на купу: блискучу гірку скелець та закривавлених дрібненьких шпичаків.

Решта люду розійшлася, залишилися тільки Майкл та Еллі. Вони сиділи на дивані, тримаючись за руки. Майкл припинив плакати, проте на щоках у нього, там, де текли сльози, досі лишалися білі смужки. Джеймі спиралася на двері. Один бік її обличчя розпух, перетворившись на червоний набряклий синець.

— Він помирає, — сказала Керол.

— Він стабільний. Отримує рідини. Думаю, наразі з ним усе гаразд. Керол, ти втомилася. Тобі варто піти додому. Спробуй відпочити. Батьку потрібно, щоб ти була сильною.

— Так. Я буду. Саме це я й збираюся робити. Бути сильною, — Керол палким зосередженим поглядом втупилася в Гарпер. — А ось ще й привід для тебе подумати. Якби мій батько таки помер, хтось у цьому таборі — може, й не одна людина, — зрадів би. Той, хто вгатив його по голові, потайки молить Бога, щоб він помер. Заразу шукаєш? У цьому таборі є люди, які всім серцем бажають моєму батьку смерті. Мабуть, так само, як і мені. Гадки не маю, чому. Цього мені не збагнути. Я лише хочу, щоб усі ми були в безпеці... і виявляли одне до одного доброту. Однак є ті, хто хоче, щоб мого тата не стало, щоб і мене не стало, хочуть розсварити нас й нацькувати одне на одного. Ось тобі зараза, сестро Вілловз, і жодні засоби з тих, які ти притягла зі швидкої, не в змозі її вилікувати. Її можна лише вирізати.

Гарпер подумала, що Керол просто змучена та схвильована, і відповідати на це не варто. Вона перевела погляд на Еллі. Гарпер хотіла була подякувати дівчині за те, що вона врятувала життя Отцю Сторі, але, щойно розтуливши рота, згадала ту мить, коли Еллі стояла й спостерігала за тим, як дівчата жбурляють у неї снігом і відрізають волосся. І слова розтанули, так і не зірвавшись їй з губ.

Натомість вона звернулася до Бена.

— Іди в палату й знімай штани. Треба промити тобі рани.

Не встиг Бен звестися на ноги, як Керол заговорила знову:

— Ти покинула мого батька раз, і тебе ледь не спіймали. Ти покинула його вдруге, і в нього стався напад, від якого він ледь не помер. Він таки помер. І був прикликаний знову. Ще раз тобі його не покинути. Ти лишатимешся тут, у лазареті, допоки він не одужає.

— Керол, — сказала Гарпер, намагаючись відшукати в серці ласку. — Я не можу обіцяти, що він одужає. Я не хочу вводити тебе в оману стосовно його шансів.

— А я не хочу вводити в оману тебе стосовно твоїх шансів, — відрізала Керол. — Ти, може, думаєш, що як даси йому померти, то це розчистить дорогу тобі й Пожежнику...

— Що? — не зрозуміла Гарпер.

— ...але коли відведений батькові час у цьому таборі збіжить, він так само збіжить і для тебе, сестро Вілловз. Якщо він помре, на цьому твоє перебування тут скінчиться. Я хочу, щоб ти чітко розуміла, що на кону. Ти сама сказала, що мені варто бути сильною. Я згодна. Я маю бути сильною, щоби бути в змозі притягти людей до відповідальності, і саме це я і маю намір робити.

Драконяча луска, що звивалась у Гарпер на грудях, болісно защипала, нагріваючись під светром.

— Я зроблю все, що зможу, — промовила Гарпер, силкуючись не зірватися. — Я люблю твого батька. Як і Джон. Він не зацікавлений захоплювати табір і верховодити у ньому. Як і я! Керол, я лише хочу мати безпечне місце, де змогла б народити це маля. Оце й усе. Я не збираюся щось чи когось підривати, але ти мусиш зрозуміти... якщо він помре... попри всі мої старання...

— Якщо це станеться, ти підеш геть, — відказала Керол. Зненацька в її голосі залунала якась нововіднайдена впевненість, і вона випросталася, прибравши заледве не королівської пози. — Тож я вірю, що ти цього не допустиш.

Дихання Гарпер стало прискореним та уривчастим. Вдруге за одну ніч вона відчула себе пришпиленою та охопленою смертельним полум’ям.

— Я не можу тобі обіцяти, що він виживе. Ніхто не може цього обіцяти. Він був важко поранений, і враховуючи його вік, повне одужання... малоймовірне, — вона затнулась, а тоді провадила: — Ти зараз говориш несерйозно. Моє вигнання поставить під загрозу увесь табір. Що, як мене схоплять? Такі люди, як ті, що сьогодні намагалися нас убити? Вони б змусили мене виказати все, що я знаю... це слова Бена.

— Ні, якщо твоє дитя залишиться тут, з нами, — сказала Керол. — Тоді ти мовчатимеш, хай там що вони з тобою робитимуть. Звісно, я не вижену тебе, поки ти не народиш, хоч би що сталося з моїм батьком. І, звісно, я б не стала карати ще й маля, відправивши його у вигнання з тобою. З дітьми так не чинять, ні. Якщо тато помре, ти підеш, але дитина лишиться з нами, щоб гарантувати твою мовчанку. Я сама про неї піклуватимуся.

8

Гарпер протягла нитку крізь Бенову щоку. Він заплющив очі, знову скривившись від болю. Вона різко смикнула ниткою, змусивши його глянути на неї.

— Ти її чув? — прошепотіла Гарпер. Серце досі калатало у грудях. — Бене. Ти чув ту божевільну маячню, яку вона верзла?

Бен всівся на розкладачці. Вони були в палаті, далеко від інших, і розчути їх могли хіба що Отець Сторі чи Нік, але жоден з них не слухав.

За вікнами з вервечок бурульок скрапувала вода, зблискуючи у молочному ранковому серпанку. Бен кволо вдихнув, і повітря засвистіло йому в грудях.

— Сестро, як думаєш, у тебе вийде не зняти мені обличчя з черепа? Я ніби як прив’язаний до нього.

— Я нікому не можу обіцяти, що Отець Сторі виживе, — зашипіла Гарпер. — Не можу обіцяти, що врятую його. Мені потрібно знати, що ти робитимеш, якщо він помре. Ти станеш тим, хто забиратиме в мене з рук немовля?

— Ні! Ні. Гарпер, я б нізащо не забрав у тебе дитину, — прошепотів Бен у відповідь. — Певен, що якби Керол дала такий наказ, охочих би не бракувало. Джеймі Клоуз. Норма Гілд.

— І ти просто стояв би осторонь? Допустив би це?

Шторкою між палатою і почекальнею ковзнула тінь. Керол? Еллі?

Бен глибоко вдихнув, а коли заговорив знову, то голос його звучав достатньо голосно, щоби чути було не лише в сусідній кімнаті, а й, може, на півдорозі до кафетерію.

— У цьому таборі ледь не кожен когось втратив. Кожен з нас по-своєму сирота. Твоє маля нічим не відрізнятиметься від інших. Мені б не хотілося, щоб до цього дійшло, проте мені в житті доводиться миритися з багатьма неприємними моментами. Якось і з цим упораюся. Та хай там як, а змовлятися з тобою чи шепотітися проти Матінки Керол я не стану. Ті, хто перешіптуються, не єднаються в злагоді з рештою табору, а єдиний спосіб вижити — якщо всі ми говоритимемо одним...

— Бляха, та стули вже ти пельку, — і Гарпер тицьнула йому в обличчя голкою, щоб зробити стібок, який насправді був уже зайвим.

9

Минув майже тиждень, перш ніж Гарпер увімкнула телефон.

Увесь цей час вона ховала його в кишені спортивок. Кілька разів на день тягнулася туди долонею, щоб перевірити, чи він ще на місці. Її заспокоювало, коли під великим пальцем виникали обриси скляного екрана та гладенькі сталеві вигини.

Але скористатися ним Гарпер не наважувалася. У перші дні по тому, як вони повернулися з вилазки, вона з неприємністю відзначила для себе, що перебуває під постійним наглядом. У почекальні завжди був хтось із Пильнувальників — буцімто для того, щоб оберігати Отця Сторі, — і вартові мали звичку відсмикувати шторку, коли їм заманеться, і з надуманих приводів зазирати в палату. Гарпер навіть не наважувалася сховати телефон у стелю, до Гарольдового нотатника. Занадто великою здавалася ймовірність того, що хтось зайде в кімнату, поки вона стоятиме на стільці й ставитиме підвісну панель на місце.

Гарпер визначилася з датою, коли ризикне зробити дзвінок. Дев’ятнадцятого лютого в її батька день народження. Якщо він ще й досі живий, йому мало виповнитися шістдесят один. Та тільки дочекатися не вистачило сили волі.

Вона прокинулася рано-вранці сімнадцятого лютого, важко дихаючи від переймів. Нутрощі перетворилися на сире тісто в руках кремезного пекаря, що вирішив місити його ретельно, брутально й методично. Це відчуття чимось нагадувало судоми від діареї; піт пощипував їй обличчя, поки вона намагалася перетерпіти.

Її внутрішня медсестра ідентифікувала ці ритмічні стискання як перейми Брекстона-Гікса, невеличку репетицію перед головною подією. Голову майбутньої матері заповнювали бридкі думки про передчасні пологи. Вона була на двадцять восьмому тижні. Таке цілком могло статися, особливо з жінкою, яка пережила всі мислимі різновиди стресу, стрілянину та бійню. Думка, що в неї можуть початися пологи — що маля почне народжуватися цієї ж миті — змусила її почуватися так, наче вона в ліфті, що падає, бо обірвалися всі троси.

Не встигла ще Гарпер себе накрутити, як перейми вщухли, залишивши всередині булькотливе відчуття, наче вона щойно вижлуктила банку холодної «кока-коли». У вухах стугоніла кров. На думку їй спало, що варто зателефонувати батькові вже сьогодні, розповісти йому про те, що на день народження вона планувала подарувати йому онука. Здавалося неймовірним, що батьки гадки не мали про її вагітність... не кажучи вже про те, що вона жива. Її мати зайшлася б пронизливим криком, буквально криком.

Нік спав на розкладачці, скрутившись клубочком і підклавши собі руку під щоку. Його Гарпер розбудити не боялася. Він би спав собі, навіть якби вона телефонувала біля його ліжка. Підлога була такою холодною, що на неї навіть боляче було ступати босими ногами. Вона відсмикнула шторку, щоб зазирнути до почекальні. Хлопчина, малий на ім’я Хад Лурі, якому часто випадало рибалити з Доном Льюїстоном, закуняв на дивані. Гвинтівка лежала поряд, на підлозі. Хлопець смоктатиме на сніданок камінь, якщо до лазарету вирішить завітати з перевіркою Бен Патчетт.

Гарпер зайшла у вбиральню і зачинила по собі двері. Всівшись на кришку унітаза, увімкнула телефон. Він мав менш ніж чверть заряду і лише одну поділку зв’язку. Вона дивилася на плаский дзеркальний і неймовірно блискучий екран секунд з десять, тоді набрала з пам’яті номер матері й натиснула кнопку виклику.

Телефон лунко засвистів, і це протривало секунди зо три. Пролунав запис голосу жінки, яка ображеним, звинувачувальним голосом проказала: «Номер, який ви набрали, не обслуговується. Перевірте правильність набраного номеру і спробуйте ще раз».

Тоді Гарпер спробувала набрати номер батька. З телефону долинули уривчасті гудки, наче хтось надсилав їй повідомлення, закодоване азбукою Морзе. А далі пролунало таке страхітливе люте мекання, що довелося урвати дзвінок.

На думку спало надіслати листа електронною поштою. Вона натиснула на позначку браузера, щоб увійти в свій gmail-акаунт. Майже не дихаючи, Гарпер чекала, коли з’явиться віконце для логіну. Цього так і не сталося.

Натомість її скерувало на домашню сторінку «Ґуґл». Тільки тепер вона була інакшою. Замість великої порожньої білої сторінки зі словом «Google» посередині вона потрапила на сторінку зі словом «Goodby» замість нього. Під написом — пошуковий рядок і дві знайомі кнопки. Коли Гарпер востаннє користувалася «Ґуґлом», на одній з кнопок був напис «Пошук Google», а на іншій — «Мені пощастить». Тепер на вкладці ліворуч було написано «Наш пошук скінчено».

На вкладці праворуч значилося: «Нам дуже щастило».

З незрозумілої причини (може, Гарпер ще й досі не оговталася від різкого нападу переймів) від попсованої таким чином сторінки «Ґуґл» долоні в неї вкрилися потом і вона відчула тривогу. У неї було передчуття, що нічого доброго зі спроби пошуку не вийде, однак вона все одно надрукувала «Google Mail» у пошуковому рядку і натиснула «ШУКАТИ».

Замість того, щоб вивести результати пошуку, слова, які вона надрукувала в пошуковому рядку, зашипіли, почорніли й розсипалися на піксельний попіл. Над обвугленою купою крихт майоріли чорні цівки цифрового диму.

Дурнувато було б заплакати через те, що «Ґуґла» не стало, але тієї миті Гарпер почувалася за крок від того, щоб заплакати. Уявити, що «Ґуґлу» може настати кінець, було так само важко, як уявити собі падіння веж-близнюків. Принаймні й те, й те здавалося невід’ємною частиною культурного ландшафту.

Річ, можливо, була зовсім не в «Ґуґлі», а в тому, що він уособлював: усі ті хороші, розумні, мудрі творіння, які тепер вислизали, тонули в минулому. Вона сумувала за смс-ками та телебаченням, «Інстаґрамом» і мікрохвильовками, гарячим душем і шопінгом, а ще ласим арахісовим маслом. Гарпер задумалася, чи залишилися взагалі ще люди, які вирощують арахіс, і від цього на душі стало паскудно. Проковтнувши слину, вона відчула присмак сліз. Усього цього їй дуже бракувало, але найдужче вона сумувала за матір’ю, батьком і братом. Вперше вона дозволила собі безборонно подумати про те, що, можливо, нікого з них більше не почує і не побачить.

Розбудити раптовим плачем Пильнувальника в почекальні Гарпер не хотілося. Вона затиснула телефон у долонях, затулила собі пальцями рота й зціпила зуби, чекаючи, коли на душі переболить. Врешті, впевнившись, що опанувала себе, Гарпер поцілувала екран і тихо промовила: «З днем народження, тату», а тоді вимкнула телефон.

Повернувшись до палати, вона заховала телефон у стелі, поряд з нотатником. А тоді ковзнула під ковдру й тихенько проплакалася в подушку.

Вже невдовзі дівчина заспокоїлася, відчувши сонливість і затишок. Маля притисло до жорсткої, жилавої стіни своєї в’язниці тендітну ручку з розчепіреними пальцями — вона була певна, що відчуває дотик пальчиків, — немов намагаючись втішити її, ніжно погладжуючи зсередини. Гарпер притисла свою долоню до його. Їх розділяло менш ніж півтора дюйма тканини.

— Лишилися ми з тобою вдвох, маленький, — промовила вона. Втім, так було вже довгі місяці.

10

Тієї ночі, вперше за довгі місяці, їй знову наснився чоловік. Уві сні перед нею постали Джейкоб та «фрейтлайнер»; світло фар наближалося до неї; двигун ревів, виказуючи, здавалося, більшу ненависть, ніж на це був здатен навіть людський голос.

Але тепер Джейкоб був у кабіні не сам.

Уві сні — дивина та й годі! — поряд з ним їхав Нельсон Гайнріх.

11

За чотири дні після того, як Гарпер заховала телефон туди, де він більше її не турбуватиме, Майклові Ліндквісту випало вартувати в лазареті. Він прийшов до неї одразу ж, як почалося його чергування.

— Мем? — сказав він, просунувши обличчя між шторкою та дверною рамою, чим нагадав Гарпер Жабеня Керміта, яке нервово поглядає на публіку, що зібралася дивитися шоу[122]. — Можу я з вами про щось поговорити?

— Звісно, — кивнула Гарпер. — Навіть без попереднього запису. Приймаю з будь-яким медстрахуванням.

Майкл сів до неї на розкладачку, і вона засмикнула блідо-зелену шторку, задля приватності відгородившись від Ніка. Їй стало цікаво, чи хлопець розпитуватиме її про контрацептиви.

Натомість він дістав з кишені аркуш паперу і простягнув їй.

— Мені здалося, що вам краще прочитати це без сторонніх очей. Ніколи не знаєш, коли нагряне містер Патчетт, щоб перевірити, чи всі хлопці й дівчата чемно поводяться.

Розгорнувши записку, Гарпер взялася читати.

Майкл сидів, склавши долоні й затиснувши їх між колін. Вигляд у нього був хворобливий, і одна нога смикалася безперестанку.

— Дякую, що приніс листа. Я знаю, що за доставку таємних послань ти міг вскочити в серйозну халепу.

— Пусте, — знизав він плечима.

— А от і ні, — Гарпер почувалася чарівно, вільною, немов десятилітнє дівча, у якого щойно розпочалися літні канікули. Еллі вона вже пробачила геть усе. То була її невід’ємна здатність — пробачати швидко й легко, почуваючись якнайкраще. Але потім вона знову пробігла очима лист. І спохмурніла. — Чому це вона під арештом у гуртожитку?

Очі Майкла розширилися від подиву, надавши йому кумедного вигляду. З усіх, кого знала Гарпер, цей хлопець найгірше контролював власну міміку.

— А ви не в курсі? Ні. Ні, звісно ж, не в курсі. Ви майже не виходите з лазарету. Тієї ночі, коли ви пограбували швидку, Еллі пішла до Пожежника, щоб розповісти про все, що відбувається. Це через неї він дізнався, що треба послати Фенікса, щоб усі повернулися цілі й неушкоджені. Відтоді на Еллі звалилася лавина лайна. Керол усунула її з Пильнувальників і змусила ходити з каменем цілих три дні. З погляду Керол, Еллі виступила проти неї і виставила в поганому світлі. Тож тепер їй дозволено полишати гуртожиток лише для того, щоб виконувати обов’язки на кухні й відвідувати службу. І вона більше не сяє, коли всі ми співаємо! Стоїть собі осторонь, похиливши голову, і ні на кого не дивиться!

— Дівчинка ж врятувала життя Тому Сторі, — промовила Гарпер. — Як після такого Керол може карати Еллі?

— Ну... — протягнув Майкл.

— Що?

— Табірна версія така, що в Еллі опустилися руки і вона покинула спроби врятувати Отця Сторі. Мовляв, вона просто стояла і плакала, коли зайшла Керол і прикликала Отця назад, вигукнувши його ім’я. Саме Керол витягла його з глибин Блискоту, куди кожен потрапляє після смерті.

— Еллі не... вона не... що за нісенітниці! Ти ж був там, хіба ти не розповів... хіба ніхто не пояснив, що насправді...

Голова Майкла понуро похилилася, й обличчя прибрало винуватого виразу.

— Нині варто пильнувати, що й кому розповідаєш. Керол і Бен мають власні версії того, що відбулося. Для інших версій місця немає. Коли Еллі сказала, що це неправда — а вона таки сказала, — Бен видав їй камінь за неповагу до керівництва. Люди в цьому таборі, в ці дні, ну... ви, може, чули, що тепер ми всі говоримо єдиним голосом, — його голова похилилася ще нижче, і він опустив погляд. — Знаєте, нема сил це терпіти. Усе це. Не лише те, що відбувається з Еллі, а ще й Керол. Вона підозрілива й напружена, постійно готова зірватися. Наказала патрулям кружляти довкола її будинку, бо якось вночі їй здалося, що вона бачить тіні, які скрадаються в деревах. Емілі Вотерман вийшла з кафетерію, заливаючись сміхом, і Керол вирішила, що та насміхається з неї, тож одразу вручила їй камінь. Емілі потім довго плакала. Вона ж лише дитина.

Майкл змахнув ногою. Розв’язані шнурівки на його чоботах погойдувались уперед-назад, клацаючи об дно розкладачки. За якусь мить він запитав:

— Мем, чи можу я поділитися з вами чимось особистим?

— Звісна річ.

— Про це дуже мало людей знає, але одного разу я намагався вкоротити собі віку. Одразу по тому, як мої сестри згоріли живцем. Я ховався в тому, що лишилося від нашого будинку, який вигорів практично дотла. Батьків не стало. Мої сестри, вони... перетворилися на ледве впізнавані купки попелу посеред руйновища вітальні. Я просто хотів, щоб усе це закінчилося. Втомився чути скрізь запах диму. Втомився від самоти. У мене був невеликий скутер «Хонда», на якому я свого часу розвозив піцу. Я завів його в гаражі й чекав, поки задихнуся від вихлопів. Спочатку розболілася голова, тоді мене знудило. Зрештою я знепритомнів. Так я і пролежав хвилин сорок, а тоді в скутері скінчилося пальне і я прокинувся. Гадаю, гараж не був герметично зачинений.

За кілька днів після того я вирушив блукати. Думав, що, може, відшукаю дорогу до океану і тоді увійду у воду, щоб нарешті очиститися від смороду.

Гарпер пригадала власну самотню ранкову прогулянку до океану невдовзі по тому, як прибула до табору. Їй стало цікаво, чи Майкл поривався до води з тих самих причин, що й вона: бажаючи поринути в тиху холодну темінь, залишити позаду всі турботи й самоту.

— Натомість я почув дівочий спів. Десь напрочуд гарно співали дівчата, лагідними чистими голосами. Я... я зовсім себе не тямив, подумав, що, може, то вже сестри мене кличуть. А потім вийшов з-під дерев до Парку монументів і побачив, що то аж ніяк не мої сестри. Там були Еллі та Керол, а ще Сара Сторі з Пожежником і кілька інших людей. Вони співали дуже стару пісню, ту, де хлопець розповідає, що кепсько знається на історії. Сем Кук, здається[123]. Вони співали, і кожен з них сяяв, від них віяло затишком і спокоєм. Вони всі подивилися на мене так, наче цілий день чекали моєї появи. Я сів, щоб поспостерігати й послухати, і за якийсь час поряд зі мною сіла Керол, з вологим рушником у руках, і стала витирати бруд з мого обличчя. «Ох, ви лишень подивіться! — сказала вона. — Та це ж хлопчик». Я розплакався, а вона лише посміялася з мене і додала: «Це ще один спосіб позбутися бруду». Я блукав босоніж, а вона сіла до мене і витерла кров та бруд з моїх ніг. Я нізащо не зміг би заподіяти їй шкоду. Я думав, що вже ніхто ніколи не любитиме мене так, як любили мама й сестри, але потім шлях привів мене сюди.

Майкл затнувся, соваючись на місці, тоді зітхнув, а коли заговорив знову, то голос його був стишений:

— Але те, що Керол сказала про вашу дитину, що вона її забере... я не знаю, як вона могла навіть помислити щось таке. Ми не можемо так вчинити. А ще те, як вона обходиться з Еллі. Схоже, Еллі тримає того каменя в роті цілий день, щодень, і нізащо його не виплюне, бо це б означало визнати власну поразку. Еллі радше помре з голоду. Ви ж її знаєте. А ще... часом після служби, де ми співаємо, викладаючись на повну, я повертаюся до себе, і голова гуде, як тоді, коли я намагався вкоротити собі віку в гаражі. Я інколи думаю, що те, як ми тепер віддаємося Блискоту, схоже на маленькі самогубства, — Майкл схлипнув, і Гарпер усвідомила, що хлопець за крок від того, щоб розплакатися. — Раніше було краще. Раніше тут було чудово. Але нехай. Те, що Еллі вам у листі написала, правда. Ви не самі. У вас є ми. Я й Еллі.

— Дякую, Майкле.

— Є щось таке, що я можу зробити для вас?

— Так. Дещо є. Проте якщо це занадто, то так і кажи. Ти не повинен наражати себе на більший ризик, ніж це припустимо.

— Ой-ой, — сказав він. — Я сподівався, що ви попросите пронести вам вершків для кави. Але, по-моєму, ви мислите масштабніше.

— Чи є можливість влаштувати так, щоб я вислизнула звідси бодай на годину, щоби побачитися з Пожежником? І якби мені це вдалося, чи не наглянув би ти за Отцем Сторі?

Він зблід.

— Вибач. Не варто було просити про таке.

— Ні, — відповів Майкл. — Усе гаразд. Думаю, в мене б вийшло прикрити вас, якби нагодився містер Патчетт. Я можу затулити шторку перед вашим ліжком, напхати подушок під простирадла і сказати, що ви дрімаєте. От тільки, якщо я допоможу вам вислизнути, допоможу зустрітися з ним... ви обіцяєте повернутися? Ви ж не застрибнете з Пожежником у машину і не втечете звідси, правда?

З усіх можливих запитань, які він міг поставити, саме цього вона точно не очікувала.

— Ох, Майкле, звісно ж, ні. Я б не покинула Отця Сторі в такому стані.

— Добре. Бо ви не можете покинути табір, — сказав він, а тоді нахилився вперед і взяв її за зап’ястя. — Не забравши мене та Еллі з собою.

12

Гарпер спускалася пагорбом. Від лютого холоду пощипувало ніс і щеміло в легенях. З рота валила пара, наче вона врубала дракона й почала згоряти зсередини.

Найхолодніше було на сланці, вздовж води, де відкриті вітрам частини тіла німіли від холоднечі. Цівка диму — єдина ознака життя у скутому кригою світі — здіймалася від бляшаного димоходу Пожежникової хижі. Найбільше Гарпер допікало, що мусить йти пірсом, почуваючись незахищеною, постійно очікуючи, що от-от хтось закричить до неї. Але ніхто її не помітив, та й пірс від дзвіниці ховали вічнозелені велети. Вона залізла в човен і скинула мотузку. Тільки-но опиниться на воді, її можуть помітити (від ока в дзвіниці нікому не втаїтись), проте ніч видалася темна, без Місяця і зір, і Гарпер сподівалася, що зможе проплисти непоміченою.

Цього разу вона спромоглася дістатися хижі, не погубивши чобіт у багнюці. Грязюка замерзла, ставши твердою, мов цегла. Гарпер загрюкала у двері. Ніхто не відповів, тож вона постукала знову. Зсередини пахло горілою деревиною та недугою.

— Відчинено, — озвався Пожежник.

Вона увійшла в кімнату, і враз її огорнула задушлива спека. З відкритої печі ринуло золотаве світло.

Він лежав у ліжку, під простирадлом, натягнутим на ноги до пояса, з рукою в брудному перев’язі. У кімнаті витав запах мокротиння, дихання Пожежника було напруженим.

Гарпер підтягнула стілець до краю ліжка і всілася. Тоді схилилася і приклала щоку до оголених грудей Пожежника. Його шкіра пашіла, пахла сандалом і потом. Драконяча луска вкривала йому груди, і звивисті візерунки скидалися на мотиви перських килимів.

— Дихай нормально, — проказала вона. — Я без стетоскопа прийшла.

— Мені вже ставало краще.

— Цить. Я слухаю.

Коли він вдихав, у грудях йому слабко шурхотало, наче хтось розкручував пластикову обгортку.

— Бляха, — промовила Гарпер. — У тебе розвинувся ателектаз. Градусника з собою я не маю, але й так бачу, що тебе лихоманить. От же ж паскудство. Я не розумію.

— По-моєму, «Ателектаз» — це один з ранішніх альбомів «Genesis»[124]. З тих, що вони записали до того, як Філа Коллінза поставили на спів, і вони перетворилися на пересічне емтівішне лайно.

— Це мудрагельське слівце, яке означає окремий випадок пневмонії. Таке ускладнення трапляється при переломах ребер, але для чоловіка твого віку це досить нетипово. Ти курив?

— Ні. Ти ж знаєш, що я не маю цигарок.

— Повітрям свіжим дихав?

— Ще й як.

Гарпер глянула на нього, примруживши очі.

— «Ще й як» — це скільки?

— Ем, годин вісімнадцять? Плюс-мінус.

— Що ти робив надворі вісімнадцять годин?

— Так не було задумано. Я знепритомнів. Так завжди буває, коли я виряджаю Фенікса, — Джон винувато всміхнувся. — Гадаю, я був занадто слабкий. Не готовий його створювати. Це забрало забагато сил. Хоча добре, що я таки його відіслав. Мало того, що в них кулемет був, то ще й твій колишній на тому снігоочиснику, як на танку, роз’їжджає...

— Хвилиночку. Відмотаймо назад. Звідки ти знаєш, що мій колишній був на Верден-авеню? Хто тобі сказав?

— Ніхто не казав. Я був там з тобою.

— Тобто як це, ти там зі мною був?

Він зітхнув, скривився, а тоді притис здорову руку до пораненого боку.

— Коли розпочалася стрілянина, ти сховалася за Беновим поліцейським «крузером». Нельсон помер першим — його розірвало на шмаття посеред вулиці. Тоді міська вантажівка в’їхала у швидку, і нею розчавило Мінді Скіллінґ. Потім ти рвонула звідти, наче один з тих гонщиків з тієї вашої «Наскар»[125]. Я пригадую все аж до моменту, коли твій колишній вписався у фургон і ледь мене не розчавив. Ледь не розчавив Фенікса, тобто.

Гарпер ніяк не могла розібрати, що до чого. Доти вона вважала, що Фенікс — то лише видовищний піротехнічний трюк, якимось чином керований з відстані, наче літак з дистанційним керуванням. Полум’яна лялька, яку за шворки смикав Джон Руквуд, відсиджуючись тут, на цьому острові.

Але все-таки сутичку з Джейкобом та Мальборо-Меном він пригадував так, наче власноруч з ними боровся, і ця думка одночасно спантеличувала і дратувала Гарпер. Бо очевидно було, що Джону подобається грати роль постаті загадкової та разючої.

— Неможливо. Ти не міг усього того бачити.

— Ой, ну ти не перебільшуй. Це лише малоймовірно. Та й до того ж, я не казав, що бачив усе на власні очі. Бо це не так. Але я це пам’ятаю, — Пожежник бачив, що вона поривається його перебити, і здійняв руку, долонею назовні, випереджаючи будь-які запитання. — Тобі відомо, що з часом драконяча луска проникає в людський мозок. Вона дослухається до твоїх думок і почуттів та реагує на них. Спора за своєю природою є дендритною і пов’язується з розумом.

— Так. Тому люди спалахують, коли налякані чи перебувають під дією стресу. Паніка спричиняє викид кортизолу. Драконяча луска реагує на кортизол, припускаючи, що хазяїн перестав бути безпечним. І загоряється, виробляючи величезну кількість попелу та забезпечуючи собі можливість підшукати кращу нерухомість.

Джон захоплено подивився на неї.

— Так, механізм саме такий. З ким ти балакала?

— З Гарольдом Кроссом, — відповідала Гарпер, втішена, що нарешті вона його здивувала.

Якийсь час Пожежник це перетравлював, а тоді куточок його рота сіпнувся в посмішці.

— Ти знайшла його нотатник. Хотів би я на нього якось глянути.

— Може, коли я його дочитаю, — відказала вона. — Кортизол каталізує самозаймання. Але окситоцин — гормон соціальних мереж — заспокоює драконячу луску. Щоразу як дістаєш схвалення від своєї групи, почуття безпеки драконячої луски збільшується, і шанси не згоріти живцем підвищуються. Це я зрозуміла. Чого я не розумію, то це як ти можеш перебувати тут, у цій хижі, й одночасно бачити те, що відбувається за дві милі звідси.

— Кажу ж тобі, я нічого з того не бачив. Але я пам’ятаю, ось у чому вся різниця. У самому серці Фенікса палахкотить хмара драконячої луски. Та луска містить сиру копію моїх думок, почуттів і вказівок. Це зовнішній мозок. З часом він повернувся до мене, до гнізда, де і вмер, виконавши завдання. Попіл випав на мене, наче сніг, поки я, непритомний, валявся на пляжі, і протягом наступних годин мені снилося все, що робив і бачив птах. Усе це повернулося до мене, спочатку уривками, але згодом намалювалася вся жахлива картина.

Якусь мить Гарпер подумки все зважувала. Попіл, здатний думати, живе полум’я, спора, котра могла обмінюватись імпульсами та спогадами з людським розумом. Гарпер подумала, що то якраз такі фантастичні нісенітниці, на які весь цей час зважувалася еволюція. Магічні фокуси та спритні трюки були візитівкою природи.

Коли вона заговорила знову, теми драконячої луски це вже не стосувалося.

— Тобі потрібен курс антибіотиків. Так уже сталося, що я їх маю. Я пришлю Майкла з пляшечкою азитроміцину. По ідеї, він зміг би вислизнути під час зміни варти на світанку. Ану, містере Руквуд, оглянемо вашу руку.

— Я так розумію, що сама ти мені ліки принести не зможеш?

Гарпер уникла його погляду. Натомість обережно опустила перев’яз і розігнула його лікоть. Джон скривився, але Гарпер здогадувалася, що то радше від очікування болю, ніж фактичних страждань.

— Справи погіршали, Джоне. Я під арештом у лазареті, і мені заборонено відходити від Отця Сторі. Я сьогодні прийшла тільки тому, що Майклу випало вартувати, а він більше не грає за правилами Керол. Як і Еллі, яка потрапила під постійний домашній арешт у гуртожитку. Майкл боявся, що як відпустить мене до тебе, я можу не повернутися. Не хоче, щоб я поїхала без нього, — якусь мить Гарпер міркувала. — Коли кількадесят відступників спробують покинути табір — це лише питання часу. Заповнять автівки припасами й дадуть драла. Рене вже заводила розмову про від’їзд: з Доном, в’язнями та кількома іншими людьми.

— І куди б ви поїхали?

— О, я не певна, що взагалі поїхала б, хай що собі думає Майкл. Поки є шанс врятувати Отця Сторі, кидати його не можна.

Пожежник зробив дещо дивне. Він зиркнув повз Гарпер на піч — а тоді нахилився й заговорив тихим голосом, наче боявся, щоб його не підслухали.

— Я понад усе ціную в людині добру дрібку шалапутства, Гарпер, та в цьому разі користі з цього не буде. Твій обов’язок — передусім турбуватися про себе й маля, а не про Тома Сторі. Він мав найбільше серце серед усіх людей, яких мені довелося знати, та я певен, він би не хотів, щоб ти застрягла тут через нього. Він уже не при тямі скільки — шість тижнів? Сім? Після страшного удару в голову? У сімдесят років? Йому кінець. Він уже не повернеться.

— Люди й після гіршого одужували, — сказала Гарпер, хоча, вимовляючи ці слова, задумалася, чи розуміє вона сама різницю між діагнозом та запереченням очевидного. — Та й крім того, Джоне. Вже скоро. Дев’ять тижнів? Вісім? Мені потрібно десь це маля народити. Лазарет — гарне місце. Не знаю, чи вдасться підшукати краще. Прийняти пологи може Дон. Він за життя не одну рибину зловив — думаю, ще одну потягне. Так близько до кінця терміну я не покину табір, хіба що вибору не залишиться.

Гарпер не стала згадувати, що в разі, якщо Отець Сторі помре, іншого вибору в неї не буде. Вона або втече з дитиною, або її виженуть, забравши дитя. Та вона не хотіла засмучувати Джона погрозами Керол. Зараз не час. Джон був хворим — потовчений, з лихоманкою та легенями, повними рідини. Її роботою було обдаровувати людей співчуттям та ласкою, а не самій просити цього в інших.

Вона підвелася, покопирсалася в шухлядках колишнього робочого стола й повернулася з ножицями, якими обрізала з зап’ястя Пожежника брудну стрічку. Зап’ястя й досі було набрякле і гротескно знебарвлене, проте, коли вона попросила Джона покрутити ним, виявилося не надто закляклим, тож потреби у повторній перев’язці не було.

— Думаю, з перев’язом також покінчено. Але шина на лікті хай залишається доти, доки не зможеш згинати руку без гострого болю. І дай їй трохи відпочити. Поки не пощастить приділити загоюванню ран більше часу, обмежся лише інтелектуальною мастурбацією. Не варто дарма напружувати зап’ястя.

Вперше він не знайшов, що відповісти.

— Знаєш, Майкл не покине табору без Еллі, — промовила вона, знову сідаючи. — А Еллі точно нікуди не тікатиме без Ніка. Мене до всирачки лякає сама думка про те, що вони втечуть з табору й шукатимуть кращої долі десь у глушині. А як щодо тебе? Вони були б у безпеці, якби вирушили з тобою. Ти міг би за ними доглядати. За Еллі та Ніком.

Він кинув короткий погляд на піч позаду неї, а тоді опустив очі.

— Думаєш, я в тому стані, щоб кудись вирушати?

— Може, не зараз. Але ми поставимо тебе на ноги. Я поставлю тебе на ноги.

— Не забігаймо наперед. Це ще навіть не план. Самі пустопорожні балачки.

Гарпер поволі й собі глянула на відкриту піч. І не побачила в полум’ї нікого: ані загадкової жінки, ані Сіріуса Блека. Вона згадала, як Джон глянув на вогонь, перш ніж нахилитися вперед і заговорити стишеним голосом, наче побоюючись, що його підслухають. На думку, майже випадково, спало ще дещо. Це стосувалося фрази, яку він кинув про Фенікса: «Це зовнішній мозок». Від цієї думки спиною забігали мурашки.

— Так, — погодилася вона. — Та час уже нам план обміркувати. Гадаю, можна спробувати зустрітися тут. Усім нам. Навіть в’язням, якщо вийде це влаштувати. Потрібно спланувати у найменших деталях не лише нашу втечу, а й те, куди ми попрямуємо і як саме плануємо виживати.

Опанувавши себе, Гарпер м’яко додала:

— Ти кажеш, що Отець Сторі не хотів би, щоб я ризикувала своїм життям чи життям немовляти, лишаючись тут. А я тобі кажу, що Сара не хотіла би, щоб ти ризикував життям, лишаючись тут.

— Ой, ну не знаю, — озвався він. — Не так уже й погано: бути похованим тут. Чом би й ні? Мені здається, що в певному розумінні саме тут насправді розпочалося моє життя. Тут, у таборі Віндем, де я зустрів Сару і куди всі ми повернулися, підчепивши драконячу луску. Та й до того ж, якщо я доживу віку саме тут, це додасть певної наративної елегантності моєму життю.

— Нахер наративну елегантність. Як сталося, що ви всі вирішили ховатися саме тут?

— Не було більше куди податися. Отак-от усе просто.

— Я хочу почути довшу версію, — сказала Гарпер.

— Якщо ти наполягаєш, — промовив він.

13

— Мітки проступили на нас усіх. Перші смужки з’явилися в Ніка на руці та спині. А за три дні ми вже всі мали такий вигляд, наче сходили в один і той самий тату-салон у пеклі. Усі, крім Сари. За якісь сімдесят дві години Сара опинилася віч-на-віч з думкою про те, що може втратити сина, дочку, сестру, батька та хлопця. Більшість людей за таких умов зламалися б.

Але не вона. Діти досі потребували її, і доти, доки Еллі та Нік могли відчувати, думати та прагнути материнської втіхи, вона збиралися бути тою, хто зможе їм це забезпечити. Крім того, кілька тижнів вона думала, що теж заражена, просто не має симптомів. Гадаю, коли вона врешті усвідомила, що не захворіла, це засмутило й шокувало її більше, ніж якби вона таки виявилася хворою. Як усі ми могли підчепити болячку, крім неї? Сара кілька разів зривалася на мені, наче то я був винен, що вона не вкрилася карлючками луски. «Чому всі, окрім мене?» Вона постійно повторювала це запитання.

— Вона була в басейні, — пробурмотіла Гарпер.

— Ти вже зрозуміла, правда ж? Так. Отруєний попіл випав з неба, осівши на кожному з нас, але Сара в той час купалася. Хлор убив спору чи принаймні створив для неї бар’єр. У будь-якій окремо взятій бійні різниця між тими, хто гине, і тими, кому вдається вижити, нечасто пов’язана з силою волі, мудрістю чи звитягою. Вся річ у тому, де ти стоїш. Два дюйми правіше — і тебе збиває автобус. Якщо твій офіс на дев’яносто другому поверсі, а не на дев’ятнадцятому, тобі не вибратися живим.

Сара поборола горе. Поборола нервовий зрив. Не знаю, як вона знайшла в собі сили, та їй це вдалося. На межі істерики я її бачив тільки одного разу, коли її батько сказав, що нам усім варто записатися у федеральний карантин, в Конкорді. Думка про те, що заберуть дітей, вогнем пекла їй душу. Нам довелося відступити. Ми всі остерігалися, що вона щось собі заподіє, якщо станеться так, що Еллі та Ніка заберуть від неї і вона ніколи їх більше не побачить.

Кілька днів Еллі пролежала, згорнувшись клубочком і ридаючи. А тоді, якось уранці, вийшла з ванної зі свіжовиголеною головою і заявила, що з неї досить сумувати. Тієї ж ночі Еллі з матір’ю вгасили разом гриби. А наступної — Сара з дочкою пішли на вилазку і вкрали автівку. Обидві поводилися, мов очманілі, але принаймні вони були щасливі. Якось обікрали крамницю з костюмами. Сара вернулася додому в образі Гілларі Клінтон. Еллі взяла собі маску Капітана Америки, бо їй припала до душі та велика «А» в нього на чолі[126]. Не забули вони й про Ніка: йому принесли маску Тигра Тоні. Я сказав, що завжди хотів стати пожежником і був би вельми вдячний, якби наступного разу вони й про мене подумали. За дві ночі по тому вони вкрали зі стоянки музею, по зав’язку забитої класичними авто, старомодну пожежну машину з усім пожежницьким спорядженням усередині. Довелося поставити її в елінгу табору Віндем, бо більше вона нікуди не влазила. Еллі була сповнена рішучості перед смертю набешкетуватися досхочу, а Сара вирішила, що їй, як матері, належить підтримувати життєві починання дочки.

Я сумнівався, що Керол вистачить надовго. Це я пригадую. Вона схудла на десять фунтів, хоча причин для цього не було. Перестала спати. Постійно дивилася ТБ, напівроздягнена, по дванадцять годин поспіль, безтямна, наче їй зробили лоботомію. Від неї тхнуло, як від підпаленого сірника, вона повсякчас димілася. Єдиним, хто міг ті міазми припинити, був її батько, який піклувався про те, щоб вона їла та пила, не забуваючи подбати й про інші її потреби.

Якось вранці я почув гупання в двері та крики надворі. Було рано, я єдиний не спав. Я підкрався доріжкою до огорожі й визирнув назовні. Перед одним з будинків, далі по вулиці, стояв припаркований ваговоз, поліцейський фургон, на якому тепер їздив карантинний патруль. Якісь типи-спецпризначенці у протигазах затягували досередини жінку. З ними був лікар, у масці та рукавицях, з планшеткою в руках. Він казав жінці, що це задля її ж дітей, аби вони були в безпеці. Казав їй, що вони повідомлять когось із родичів, щоб ті могли забрати малих. Чотирирічний на вигляд хлопчак гірко плакав, намагаючись устигнути за ними. Котрийсь із патрульних без упину відтягував його за плече. Десь у будинку лунав дитячий вереск. За мить до того, як ці люди заштовхнули жінку у вантажівку, вона розвернула голову, і я побачив її обличчя. То була та сама жінка, яка побивалася на узбіччі, того дня, коли спалахнула аптека.

Опівдні того ж дня ми провели сімейну нараду, зібравшись довкола обіднього столу, і я розповів усе, що побачив. Еллі сказала, що нам варто мати якийсь план, на випадок, якщо вони повернуться і цього разу застукають у наші двері. Том відповів, що коли таке станеться, найкраще, щоб на той час у будинку вже нікого не лишилося. Він казав, що останні сорок років кожне боже літо проводив у таборі Віндем, і не бачив причин, чому це літо мало стати інакшим, хай табір і було офіційно закрито. З його слів, одного разу він уже відвідав табір з Керол, і там було вдосталь запасів, щоб годувати ціле військо протягом десятиліття. Втім, у розрахунках він схибив років десь так на дев’ять.

Він оселився у будинку, в якому зупинявся постійно, разом з Керол, буцімто для того, щоб вона могла за ним доглядати, хоча насправді все було якраз навпаки. Ми з Сарою вибрали собі хатинку біля елінгу, бо Ніку подобалося бавитися у пожежника на вкраденій пожежній машині. Ти здивуєшся, якщо я скажу, що то були чарівні дні? Ми насолоджувалися свіжими яйцями, вафлями та кавою. Плавали на світанку, сиділи біля багаття у присмерку. Сара витерла порох з оргáна, який стояв у каплиці, і грала то Біллі Джоела, то Пола Маккартні[127]. Намагалася залучити до цього й сестру, але Керол не полишала Будинку з чорною зорею. Її луска постійно димілася і парувала. Вона чекала на смерть.

Одного ранку Сара вирушила до Портсмута, щоби дізнатися новини й розжитися деякими харчами. Вона могла вільно ходити до крамниці, бо ж не була хворою. Повернулася вона з дівчатами Нейборс. А через два дні нагодилася Норма Гілд. Раніше вона щоліта працювала в кафетерії, тож вирішила, що буде безпечніше пошукати харчів у таборі, ніж у супермаркеті. Так почала збиратися Томова паства.

За кілька днів по тому, як Норма з’явилася в таборі, Керол буквально вилетіла з Будинку з чорною зорею, шаленіючи, ледве тямлячись від жаху, знайшла Сару і сказала їй, що це почалося. Сказала хутчіш піти з нею. Мовляв, Том та Нік засяяли — обидва от-от спалахнуть.

Ми мчали так швидко, що лишили Керол далеко позаду. Бігли щодуху. Ти навіть не уявляєш, як воно — стрімко прямувати до чогось, що боїшся побачити. Це як мчати назустріч Розстрільному загону. Я був певен, що ми знайдемо їх обвугленими й почорнілими, а будинок палатиме у вогні.

Сара кинулася в передні двері й спинилася, та так раптово, що я налетів на неї і збив з ніг. Еллі, яка бігла позаду, перечепилася через нас обох. Тож ми всі валялися посеред підлоги, коли я побачив їх.

Посудомийка в тому будинку, мабуть, старша за тебе, Гарпер. Вона була у вжитку майже тридцять років, і коли її вмикали, неодмінно гуркотіла й трусилася. Ритм, який вона відстукувала, віриш чи ні, нагадував стареньку пісеньку «Вулі-буллі»[128]. Знаєш її? Том сидів, притулившись спиною до машини, а Нік влаштувався в нього на колінах, і той ритм вібрував крізь них обох. Їхні пальці перепліталися, Том співав, і обидва вони сяяли. Том засукав рукава, оголивши луску, що вкривала його передпліччя. Вона блищала яскравим світлом, закарлючки сяяли, наче намальовані фарбою, що світиться в темряві.

Його геть не турбувало, що ми завалились у двері, наче ті поліцейські з Кістоуна[129]. Він насмішкувато на нас подивився, а тоді продовжив виспівувати. Сара промовила: «О, Господи, тату, що з вами таке?»

А він їй на це відказав: «Не певен, але, здається, драконяча луска вподобала Сема Шема. Нумо, заспівайте з нами, подивимося, що ви скажете про це відчуття».

Коли Керол зрештою увійшла в двері, ми вже всі сиділи гуртом у колі, попід стугонливою посудомийкою, співали гаражний рок і блимали, наче карнавальні ліхтарики. Тільки-но драконяча луска нагрілася й почала сяяти, ми зрозуміли, що все гаразд. Що ніхто з нас не згорить живцем. Ну, ти знаєш, як воно — поринути у Блискіт.

Ми співали, поки в посудомийки не скінчився цикл, і щойно вона припинила гуркотіти, як наша луска охолонула й потьмяніла. Ми були під таким кайфом. Я не міг навіть пригадати, з котрою з Томових дочок зустрічався, тож поцілував їх обох. Сару це неабияк розвеселило. Еллі без упину рахувала пальці ніг, бо не могла згадати, скільки ж усього їх мала. Гадаю, можна сказати, ми добряче відсмалили. Відсмалили! Ах-хах! Хіба не дотепно? Хіба не... ні? Ой. Ну гаразд.

Того вечора ми зібралися з іншими в каплиці. Сара сіла за оргáн, а Керол витягла своє укулеле, і вони зіграли «Міст над бурхливою водою» та «Хай буде так»[130], і всі ми разом запалали, наче роздмухані довкола багаття іскри. Їхні голоси були такими солодкими та млистими. Я ніколи ще не був таким п’яним або таким щасливим. Я відчував, як моя особистість тане; це було таке відчуття, наче позбувся важкої валізи, яку більше не потрібно за собою тягати. Думаю, саме так почуваються бджоли. Не як індивід, а як окрема дзиґотлива нотка в цілому світі досконалої цілющої музики.

По тому, як ми наспівалися, Том до нас заговорив. Це видалося цілком природним. Те, про що він казав, ми знали й самі, але потребували почути. Казав, що ми щасливі мати кожну хвилину, яку нам випало провести разом, і я розумів, що це щира правда. Казав, яке це благословення — відчувати любов і щастя одне одного так сповна, всіма фібрами душі, тому я мовив «амінь», як і всі інші. Том сказав нам, що у найтемніші моменти історії єдиним світлом, яке вказує шлях до безпеки, залишається доброта, і я певен, що розплакався, почувши це. Я й зараз, пригадуючи все, відчуваю той щем. Релігію легко відкинути як щось криваве, жорстоке та племінне. Я й сам так робив. Але не релігія збивається зі шляху, а сама людина. Глибоко під машкарою кожна віра є своєрідним заповітом доброчесності. Різні підручники для одного класу. Хіба не в усіх сказано, що турбота про інших приносить більше щастя, аніж турбота про себе? Що щастя ближнього не применшує твого власного?

Лише Сара не сяяла, бо вона єдина не мала драконячої луски. Проте вона, як і всі ми, розуміла, що чогось-таки ми гуртом досягли. Знайшли дієві ліки. Нам не потрібна була ложечка цукру, щоб заковтнути ліки. Той цукор і був ліками. Сара співала з нами, спостерігала, як ми загоряємося, але свої наміри тримала в таємниці. На ту мить я вже достатньо довго пробув з нею, щоб передбачити, до чого все йде. Що саме вона збиралася втнути.

От тільки я був сліпий, бо в той час майже завжди ходив п’яний. Не від пійла, сама розумієш. А від того припливу світла та задоволення, яке затоплювало мене щоразу, як ми співали гуртом. Еллі почала ходити в нічні вилазки в тій своїй масці Капітана Америки, щоб шпигувати за друзями, яких знала ще зі школи. Якщо вона бачила, що вони хворі на луску, то вербувала їх разом із сім’ями. Розповідала їм, що існує шлях до порятунку. Що інфекція — це не обов’язково смертний вирок. Щотижня прибували десятки нових людей.

Сара відправляла мене з Еллі, щоб я за нею наглядав і вона поверталася в табір цілою та неушкодженою. Тоді я й почав виряджатися пожежником, бо зрозумів, що у світі, охопленому полум’ям, на пожежника ніхто не зважатиме. У червні я був такий сп’янілий від Блискоту, що навіть власного імені пригадати не міг. Я був просто... просто Пожежником, — Джон кволо кашлянув. Пахучий дим вирвався з його рота, перетворився на примарні контури іграшкової пожежної машини, а тоді розтанув у повітрі.

— Хвалько, — сказала Гарпер. — І що було далі?

— Сара померла, — відповів він, нахилився вперед і, несподівано для Гарпер, цьомкнув її в ніс. — Казочці кінець.