Пожежник

1

30 червня

ПОВЕРНУВСЯ З БУДИНОЧКА. НЕ ВАРТО БУЛО ЇСТИ ТУ ТРЕТЮ «ГАРЯЧУ КИШЕНЬКУ». ТЕПЕР МЕНЕ ПІДНУДЖУЄ, І НАВІТЬ МОЯ ДИМНА ПЕРДЯЧКА ТХНЕ ПЕПЕРОНІ.

ЦІКАВІ НОВИНИ З КОРДОВИ. ДВІ СОТНІ ЗАРАЖЕНИХ БУЛО ВБИТО В ЄЗУЇТСЬКОМУ МОНАСТИРІ В АЛЬТА-ҐРАСЬЯ, ЇХНІ ТІЛА ВІЙСЬКОВІ БУЛЬДОЗЕРОМ ЗВАЛИЛИ ДО КОТЛОВИНИ[101]. ДОКТОР БА СПРОМІГСЯ ДІСТАТИ ЧОТИРИ ТІЛА, ВКЛЮЧНО ІЗ ТРУПОМ ЕЛЬ ХОРНО ДЕ КАМІНАР, ЯКИЙ САМОТУЖКИ ПРОТЯГОМ ЦІЛОЇ ГОДИНИ ВІДБИВАВ НАПАД ВІЙСЬКОВИХ, СТВОРЮЮЧИ ЩОСЬ НА КШТАЛТ ВОГНЕННОГО ТОРНАДО. ЦЕЙ ВЧИНОК ДАВ МОЖЛИВІСТЬ ПОНАД ТИСЯЧІ ЛЮДЕЙ ІЗ ДРАКОНЯЧОЮ ЛУСКОЮ ПОВТІКАТИ ДО ДЖУНГЛІВ. НІКОГО З НАШИХ ЗНАЙОМИХ НЕ НАГАДУЄ? У ПЕРЕКЛАДІ «ЕЛЬ ХОРНО ДЕ КАМІНАР» ОЗНАЧАЄ «ХОДЯЧА ПІЧ».

ДОКТОРОВІ БА ВИПАЛА НАГОДА ОГЛЯНУТИ ВИЛУЧЕНІ ТІЛА, І ВІН НАДІСЛАВ МЕНІ ЛИСТА З ПОПЕРЕДНІМИ ПІДСУМКАМИ. ЦІКАВА ШТУКА. ВІН ЗРОБИВ РОЗТИН МОЗКУ НЕЩОДАВНО ІНФІКОВАНОЇ ДИТИНИ, ЯКИЙ ПОКАЗАВ ЛИШЕ ПОВЕРХНЕВІ СЛІДИ СПОРИ У СИНУСАХ ТА МЕМБРАННІЙ ОБОЛОНЦІ КОРИ ГОЛОВНОГО МОЗКУ. АЛЕ АРГЕНТИНСЬКИЙ ПОЖЕЖНИК ПРОБУВ ЗАРАЖЕНИМ ЗНАЧНО ДОВШЕ, ТОЖ DRACO INCENDIA TRYCHOPHYTON ПРОНИКЛА ГЛИБОКО У ЙОГО ВЕРХНЮ СКРОНЕВУ ЗВИВИНУ.

ЩЕ НА ПОЧАТКАХ ЧУМИ ЕЛЬ ХОРНО ДЕ КАМІНАР ДАВ ІНТЕРВ’Ю В ОДНОМУ БЛОЗІ З АЛЬТЕРНАТИВНОЇ МЕДИЦИНИ, ПОЯСНЮЮЧИ, ЯК МОЖЕ КОНТРОЛЮВАТИ ВОГОНЬ, НЕ ЗАВДАЮЧИ СОБІ ЖОДНОЇ ШКОДИ. «МОЖЕШ ПОПРОСИТИ СПОРУ ЗАХИСТИТИ ТЕБЕ, ТА СПЕРШУ МАЄШ ЗАБУТИ ВЛАСНИЙ ГОЛОС. МОЖЕШ ПРОСИТИ ЇЇ БИТИСЯ ЗА ТЕБЕ, ТА МАЄШ ЗВЕРНУТИСЯ ДО НЕЇ ЯК БЕЗМОВНИЙ ПРОХАЧ». ПЕВНО, ГІВНЯНИЙ ПЕРЕКЛАД, ТА МЕНІ ЦЕ ВИДАЄТЬСЯ ЦІКАВИМ. ВЕРХНЯ СКРОНЕВА ЗВИВИНА МІСТИТЬ ОБЛАСТЬ ВЕРНІКЕ, ЯКА БЕРЕ УЧАСТЬ У МОВЛЕННІ. МЕНЕ НЕ ПОЛИШАЄ ВРАЖЕННЯ, ЩО ВІН УСЕ ПОЯСНИВ, АЛЕ ВСЕ-ТАКИ Я АНІЧОГІСІНЬКО НЕ ВТОРОПАВ.

2

Гарпер читала нотатник у туалеті, за зачиненими дверима, щоб убезпечити себе від непроханих гостей, які могли б тут на неї натрапити. Вона почувалася підлітком, котрий потайки, з пересохлим ротом та серцем, яке шалено калатає, роздивляється порнографічний витвір.

Вона врешті ступила назад до палати, освітленої молочним ранковим сяйвом, і побачила у ногах власної розкладачки білий камінець, а під ним аркуш паперу. Хтось нашкрябав на ньому: «КОЛИ ТИ ВЖЕ ПРИЙМЕШ СВОЇ ЛІКИ?»

У ліжку сопів Отець Сторі, в сусідньому з ним — Нік. Дивлячись, як обидва сплять в однаковій позі, з ідентичним насупленим, зосередженим виразом обличчя, годі було не помітити фамільної схожості. Десь усередині Отця досі жила ця дитина, як прекрасно збережена муха у краплині бурштину. Так само й на Ніка чекав цей старий, мішкувате пальто, яке малому доведеться напнути за шість десятиліть.

Гарпер зиркнула на шторку до почекальні, щоб упевнитися, що ніхто за нею не спостерігає, і заховала нотатник назад у стелю. Тоді взяла камінець і пірнула в сусідню кімнату.

Там тримала варту Мінді Скіллінґ, гарненьке, крихкотіле дівча років двадцяти. Минулого місяця Гарпер лікувала її від інфекції сечовивідних шляхів. Мінді кинула на Гарпер безхитрісний, жалісний погляд. У неї було миле, виразне обличчя — світлі очі та довгі кучеряві вії — і Гарпер пригадала, що в попередньому житті Мінді вивчала акторську майстерність.

— Це ти поклала мені на ліжко? — запитала, простягнувши камінець, Гарпер.

Мінді захитала головою.

— А хто?

— Вам хіба не стало б краще, — запитала дівчина, — якби ви врешті прийняли покарання? Певна, Еллі стало б. — Її очі розширилися від раптового осяяння. Вона посунулася до краю дивана. — Що, як ви покладете камінець до рота на якихось п’ять хвилин? Я всім розповім, що то було цілих півгодини.

— Навіть на п’ять секунд не подумаю, — відказала Гарпер. — О, і Мінді? Наступного разу, як матимеш запалення міхура...

Мінді витріщилася на неї зляканими очима, очікуючи приниження.

«То підеш і просцишся», — подумки сказала Гарпер, та в реальності лише зітхнула й промовила: — Забудь, — розвернулася і пішла назад до палати.

Її темперамент не надто добре поєднувався з дошкульними ремарками. Кілька разів у житті, коли вона говорила людям справді гидкі речі, у роті лишався неприємний присмак. Камінь навряд смакував би гірше.

3

Це сталося знову — цього разу гірше — наступного ж вечора, під час сніданку.

Коли Гарпер виринула з темряви, обтрушуючи з волосся талий сніг, приміщенням кафетерію, звиваючись, уже тягнулася черга. Вона притьмом бігла з лазарету, поки холодний вітер усю дорогу шарпав їй спину. Гарпер не відчувала власних вух, і, щойно вчувши запах кленового сиропу та вівсянки, зрозуміла, яка все ж таки голодна.

Половина людей з табору вже повсідалися, приміщення наповнював жвавий гамір розмов та клацання ложок у мисках. Було так шумно, що вона спершу навіть не розчула, як до неї говорить Ґейл Нейборс, аж поки Ґіліян Нейборс не тицьнула їй у бік, щоб привернути увагу.

Близнята Нейборс стояли пліч-о-пліч відразу за нею. Вони були одягнені в однакові водолазки, і через цей невдалий підбір гардеробу обидві були схожі на Штучку №1 та Штучку №2 з книжок Доктора С’юза[102].

— Учора Еллі цілий день не їла, — промовила Ґейл. Гарпер була майже певна, що говорила саме Ґейл — вона була поміж них тією, в якої гостре підборіддя.

Гарпер повернулася до них спиною.

— Якщо вона не хоче їсти, це її справа. Ніхто її голодувати не змушує.

Одна з сестер смикнула її за рукав, тож Гарпер довелося озирнутися на них.

У Ґіліян вигляд був куди менш привітний, ніж у сестри. Її губи стислися в тоненьку бліду смужку. Дівчина давно не голила голову, тож шкіра на ній встигла вкритися легкою щетиною.

— Це правда, що потрібно лише півгодини з камінцем у роті, щоб ви загладили свою провину? — запитала Ґіліян.

— Ага, а ще мою гідність на додачу.

Сестри змовчали. Гарпер знову розвернулася до них спиною. Черга повільно рухалася вперед.

— Ну ти й зарозуміла сука, — стишено проказала котрась із них.

Цього разу Гарпер озиратися не стала.

— Знаєш, дехто думає... — промовила інша, але перша відразу ж її обірвала.

Гарпер було байдуже, хто там що думав, тож вона не стала вшановувати цю ремарку відповіддю.

Вона гадки не мала, що Еллі чергує в їдальні, накладаючи черпаком вівсянку, поки не дісталася прилавка. Вона й досі мала камінь у роті, це було помітно по тому, як вона стискала губи.

Еллі підвела погляд і втупилася в Гарпер мокрими, повними презирства очима. Тоді потягнулася під прилавок, дістала звідти гладенький овальний шматок граніту, поклала його в миску і простягнула їй.

Гарпер поставила свою тацю й пішла геть, поки сестри Нейборс давилися сміхом.

4

Пізно вночі — чи рано вранці, це вже як подивитися, — в самотній палаті лазарету, яка слугувала за класну кімнату, Нік навчав її говорити без слів, а Гарпер була його уважною ученицею.

Якби в когось виникли запитання, чому Нік досі залишався у лазареті, а не з сестрою в дівочому гуртожитку чи з рештою чоловіків у чоловічому, Гарпер відповіла б, що хоче тримати його біля себе, під наглядом. Вона б заявила, що хвилюється за можливе запізніле утворення пахової грижі внаслідок проведеної нею влітку апендектомії. Одного лише слова «пахова» вистачало, щоб відстрашити будь-кого від подальших запитань. Втім, жодних розпитувань не було взагалі; Гарпер припускала, що лише кільком людям насправді цікаво, де взагалі спить Нік. Коли не маєш голосу, то й особистості не маєш. Більшість людей звертали на глухих не більше уваги, аніж на власну тінь.

Вони сиділи одне навпроти одного на розкладачці Ніка, у піжамах. Гарпер розстібала три нижні ґудзики, з-під них назовні випиналася рожева ґуля живота, а коли вони скінчили практикуватися у мові жестів, Нік зняв кришечку з маркера «Шарпі» й намалював на животі усміхнене личко.

«Як ти плануєш її назвати?» — запитав Нік. Він намагався поставити питання мовою жестів, та вона швидко заплуталася, і йому довелося записати.

«Хлопчика», — промовила вона порухами рук.

Він притиснув обидві долоні до її випуклого живота, заплющив очі й легенько вдихнув. Тоді показав жестами:

«Пахне як дівчинка».

«А як пахнуть дівчатка?» — запитала вона. Долоні інтуїтивно знаходили потрібні слова, її щоки вкрилися легким рум’янцем від гордості.

Він знічено глянув на неї і написав:

«Як прянощі і квіти і все-все чудове, лол».

«Та ну, неможливо відчути нюхом, чи це дівчинка», — відписала йому Гарпер.

«У людей, які втратили 1 чуття, — нашкрябав він, — краще розвиваються інші. Ти хіба цього не знаєш? Я вчуваю безліч УСЯКОГО, чого інші не помічають».

«Наприклад?»

«Наче й досі щось ни так всередині Отця Сторі, — його вираз став серйозним, хлопчик перестав кліпати. — Він пахне недугою. Пахне... надто солодко. Як квіти, коли гниють».

Це Гарпер не сподобалося. Колись вона знала лікаря у медсестринській школі, який стверджував, що чує смерть нюхом, мовляв, розклад тіла має особливий аромат. Наполягав, що цей запах — душок зіпсутості — можна почути у крові.

Мохастого кольору шторка між палатою та почекальнею сіпнулася, і з-під неї випірнула Рене Ґілмонтон, тримаючи в руках вкриту фольгою миску.

— Норма відправила мене з цією вівсяною кашкою до хворенького малого розбишаки, — промовила Рене, прямуючи до Нікового ліжка, а тоді всілася на матрац, якраз навпроти Гарпер. Рене потягнулася до кишені своєї парки й видобула звідти ще один згорток з фольги. — А я собі подумала, що він не єдине маля, яке не проти трошки перекусити. — Вона кивнула на випнутий живіт Гарпер.

Десь підсвідомо Гарпер очікувала відгорнути фольгу й побачити під нею камінець. «Цього скуштуй, суко, — промовила б до неї Рене, — а тоді ставай навколішки й покайся перед Матінкою Сторі». Та, звісно ж, то був ніякий не камінь — вона це зрозуміла, ще навіть не розгорнувши пакунка, з самої його ваги. Рене принесла їй булочку, від якої солодко повіяло медом.

— Еллі мало би бути соромно, — провадила Рене. — Отак-от простягнути тобі камінь замість сніданку. Ти вже посеред другого триместру. Тобі не можна нехтувати харчуванням. Мені байдуже, що вона там собі вбила в голову.

— Я її підвела. Вона повірила, що я не утну щось дурне, а я її намахала.

— Ти намагалася роздобути медикаменти для догляду за пацієнтами. Зі своєї ж домівки. Ніхто не може заборонити тобі ходити додому. Ніхто не може забрати твоїх прав.

— Щодо цього не певна. Табір проголосував за те, щоби поставити Бена та Керол на чолі. Це демократія, а не тиранія.

— Та щоб мені моя чорна дупа репнула. Ніякі то були не вибори. Вони проголосували після години співів, тож усі досі були подумки у Блискоті. Більшість у таборі були такі зачмелені, що могли б і за циліндр проголосувати, щиро вірячи, що то Абрагам Лінкольн перед ними.

— Правила...

— Річ не у правилах, — Рене скрушно захитала головою. — Невже ти цього не розумієш? Річ у контролі. Ти пішла додому по припаси, щоб допомагати людям. Щоб допомогти батькові Керол! Твій злочин полягав не в тому, що ти порушила правило, покинувши табір. Насправді ж ти винна у тому, що сама вирішила, щó краще для людей під твоєю опікою. Відтепер тільки Керол та Бен мають право вирішувати, що краще для людей у таборі Віндем. Керол каже, що ми говоримо єдиним голосом. Ось тільки вона опускає той момент, що голос цей — її власний. Тож тепер усі співають єдину пісеньку — гімн Керол — і якщо не потрапляєш у ноти, то можеш запхнути собі до рота камінь й стулити пельку.

Гарпер зиркнула на Ніка, котрий схилився над мискою вівсянки, не звертаючи на них жодної уваги, і наразі не виказував ознак кольок у животі, через які досі лишався у лазареті.

— Це звучало б переконливіше, якби, поки я була вдома, не нагодився кремаційний загін, — промовила Гарпер. — Якби вони мене знайшли, то змусили б мене заговорити, перш ніж убити. Мій чоловік був з ними. Колишній. Він змусив би мене заговорити. Я собі це виразно уявляю. Як він запитує мене щось холодним, розсудливим тоном, відтинаючи садовими ножицями один по одному пальці.

— Так, цей момент... навіть не знаю, що тут можна казати. Тобто, які взагалі були шанси, що вони прилізуть туди, якраз у той час, коли ти була там? Це як удар блискавкою отримати.

Гарпер подумала, чи варто розповісти Рене про Мальборо-Мена та його таємне мовлення у голові — радіостанцію, яку він буцімто чув подумки, надприродний сигнал з майбутнього, — тоді вирішила, що поки не хоче про це думати. Натомість узялася за булочку. Скуштувавши меду, вона відчула присмак жасмину, патоки та дрібку літа. Шлунок у неї забурчав, загуркотівши так, наче хтось совав підлогою меблі, й обидві жінки, всміхаючись, обмінялися здивованими поглядами.

— Якби я тільки мала нагоду якось показати Еллі, як мені шкода, — промовила Гарпер.

— Ти пробувала їй сказати про це?

— Так.

— Ну, то й по всьому тоді. Цього мало би бути достатньо. Вона... вона сама не своя, Гарп. Еллі та я ніколи аж так не ладнали, але тепер вона стала наче якоюсь чужинкою.

Гарпер залюбки відповіла б, якби саме не наминала рештки булочки. У руці та виглядала чималенькою, але за якусь хвильку її вже й не стало.

— Справи тут гіршають, — мовила Рене. Гарпер очікувала, що та жартуватиме, тому занепокоєний, серйозний вираз на обличчі жінки став для неї несподіванкою. Рене втомлено, криво посміхнулася та провадила: — Ти сьогодні пропустила сцену в школі. Я дала дітлахам двадцятихвилинну перерву після уроку історії. Надвір їм не можна, але ми відгородили половину каплиці, щоб їм було де погасати. Я помітила, як Емілі Вотерман та Джанет Керсорі шепочуться в одному кутку. Раз чи двічі до них підходив Оґден Левітт, але обидві дівчинки шикали й проганяли його. Тож після перерви я всіх зібрала в коло, щоб розповісти казку, але побачила, що Оґден спохмурнів, ледве стримується, щоб не заплакати. Йому лише сім, він став свідком смерті батьків — їх убили під час втечі, карантинний патруль. Він тільки нещодавно знову почав говорити. Я всадовила його собі на коліна й запитала, що трапилося, а він відповів, що Емілі та Джанет — супергероїні, і йому теж кортить стати супергероєм, та тільки вони відмовляються казати йому чарівного віршика, а він-бо думав, що таємниці заборонені правилами. Джанет розізлилася й назвала його патякалом, але Емілі зблідла. Я сказала Оґдену, що мені відомий той віршик, який дарує суперздібності: «Ти дарма сі не тривож, маєш здібності також!» Він одразу повеселішав і сказав, що нарешті зможе літати, а я подумала: «Молодчина, Рене, ти знову врятувала ситуацію!» Я спробувала знову звести все до оповідки, але тоді Емілі встала і запитала, чи може вона покласти в рот камінь, щоб загладити провину через таємниці. Я відповіла, що правило стосується лише серйозних секретів, дорослих таємниць, та вигляд у Емілі все одно був кепський, і вона сказала, що якщо не спокутує провину, то не зможе співати з усіма в каплиці, а якщо не співати і не єднатися з Блискотом, то можна спалахнути. Джанет це теж налякало, вона й собі стала просити камінець.

Я намагалася їх заспокоїти. Казала, що вони нічого такого не скоїли, тому нема потреби нічого спокутувати. Гарпер... вони ж просто дуркували, як і належить дітям. Тоді Чак Карґілл почув увесь цей рейвах і підійшов. Це один з друзів Еллі, десь її віку. Пильнувальник, певна річ. Він сказав: круто, що вони хочуть відбути покарання як дорослі діти, тож якщо потримають камінь у роті якісь десять хвилин, то на тому можна й порішити. Він обом їм дав камінчики, і поки я розповідала казку, вони їх смоктали так, наче то Карґілл кожній з них дав по льодянику.

А хочеш почути найгірше, Гарп? Тільки-но скінчилася казка, як Оґден підбіг до Чака й заявив, що він ховає у себе під ліжком стосик коміксів, і спитав, чи можна і йому відбути покарання. До кінця шкільних занять половина дітей ходили з камінцями в роті... і, Гарп... усі як один сяяли. У них світилися очі. Наче вони всі разом співали.

— Окситоцин, — пробурмотіла Гарпер.

— Окси-Контин? Хіба це не знеболювальне таке?

— Що? Ні. Нічого. Забудь.

— Сьогодні ти пропустила ранкову службу, — мовила Рене.

— Я ладнала Отцеві Сторі трубку для харчування, — вона кивнула в бік старого. Пластиковий пакет яблучного соку звисав з торшера, який стояв біля розкладачки. Трубка згиналася у кілька завитків, аж поки не зникала в ніздрі.

— Тепер усе інакше, без Отця Сторі.

— Як інакше?

— Раніше, коли всі долучалися до Блискоту, це було наче... ну, всі це порівнюють з легким сп’янінням, правда? Наче зробити кілька ковтків справді доброго червоного вина. А тепер враження таке, немов уся паства закидується дешевим каламутним самогоном. Вони співають аж до хрипоти, а тоді, потім, просто... якийсь час дзижчать. Стоять, погойдуючись, і дзижчать з палаючими очима.

— Дзижчать? — перепитала Гарпер.

— Як ті бджоли у вулику. Або... або ніби хмара мух довкола збитої тварини, — Рене здригнулася.

— Це і з тобою сталося?

— Ні, — відказала Рене. — Я ніяк не могла доєднатися. Дон Льюїстон теж. І ще дехто. Не знаю чому.

Та Гарпер подумала, що вона знає. Коли вона вперше прочитала нотатки Гарольда Кросса, то подумала (мимохіть) про солдатів у пустелі та палаючі серед ночі розп’яття. Тоді вона жодного зв’язку не бачила, однак тепер він їй відкрився. Окситоцин був дурманом, який вивільняє тіло в нагороду, коли людина здобуває схвалення свого племені... хай навіть тим племенем виявиться Ку-клукс-клан чи загін морпіхів, які принижують полонених в тюрмі Абу-Ґрейб. Якщо ти не був частиною племені, то й віддачі не отримував. Табір розділявся самотужки, узгоджено, природно, на тих, хто свій — і тих, хто становить загрозу.

Рене нещасним поглядом глянула на кімнату й відсторонено, недбало промовила:

— Часом мені здається, що краще буде, якщо одного дня ми просто...

Її голос стих.

— Ми просто... що?

— Просто завантажимося у одну з вантажівок, прихопивши деякі запаси, і зірвемося з місця. Зберемо гурт з тих кількох свідомих людей, які ще лишилися в цьому таборі, і втечемо. Бен Патчетт десь заховав ключі від усіх автівок, та за це хвилюватися не доведеться. З нами буде Ґіл, і він зможе...

Вона затнулася і сиділа мовчки.

— Ґіл?

— Ґілберт. Містер Клайн.

Її обличчя набуло вдавано невинного виразу. Та на це Гарпер вестися не стала. Щось у її спогадах заворушилося, думки охопив набридливий свербіж, а тоді раптом до неї дійшло. Влітку, коли Рене Ґілмонтон ще була пацієнткою Портсмутського шпиталю, вона розповідала Гарпер про те, як на волонтерських засадах працювала у в’язниці штату, де організувала й очолювала читацький гурток.

— Ви між собою знаєтеся? — запитала Гарпер, тієї ж миті прочитавши відповідь у ясних, наляканих очах Рене.

Рене зиркнула на Ніка, який сидів з порожньою мискою на колінах, і уважно слідкував за ними обома.

— По губах він не читає, — мовила Гарпер. — Ледве-ледве.

Рене всміхнулася до Ніка, скуйовдила йому волосся, а тоді знов заговорила:

— Добре, що він уже оговтується від болю в шлунку, — вона підвела голову, зустрілася з Гарпер поглядом і промовила: — Так, упізнала його відразу ж, як побачила. Ну, Нью-Гемпшир — малий штат. Дивно було б, якби бодай хтось не натрапив на знайоме обличчя з колишнього життя. Він був учасником книжкового клубу, який я зібрала ще тоді, в Конкорді. Певна, більшість чоловіків вступили до клубу лише заради змоги побазікати з жінкою. Коли ти довго у відсидці, планка падає, тож навіть хтось п’ятдесятилітній зі статурою містера Картоплини[103] починає здаватися привабливим.

— Ох, Рене!

— Але Ґілу подобалися історії, — посміявшись, провадила Рене. — Певна у цьому. Спочатку він мене нервував, бо тримав при собі нотатник і записував усе, що я тільки казала. Та з часом нам стало затишніше разом.

— Як це — затишніше? Він теж у тебе на коліні сидів, поки ти розповідала історії?

— Ой, та май сором! — скрикнула Рене з виразом обличчя, з якого ставало зрозуміло, що безсоромність Гарпер її навіть потішила. — Ми про літературу балакали, а не про інтим. Його важко було залучити — розумієш, він сором’язливий — але мені здалося, що в нього непогане чуття, про що я йому і сказала. Я заохочувала його здобути ступінь з англійської в УНГ[104]. Гадаю, він саме мав податися на онлайн-курси, коли в Новій Англії почали з’являтися перші випадки драконячої луски.

Рене опустила погляд до своїх чоботів, а тоді, між іншим, промовила:

— Скидається на те, що мій книжковий клуб відновить свою роботу. Бен надав дозвіл відвідати в’язнів. Навіть дозволив обставити кут підвалу парою пошарпаних крісел та подертим килимом. Раз на ніч ув’язненим дозволяють вийти з тієї жахливої холодильної камери, щоб випити чаю і посидіти зі мною. Під наглядом охорони, певна річ, хоча кого б не поставили на варту, той зазвичай сідає на східцях, щоб забезпечити нам бодай дрібку особистого простору. Разом ми читаємо «Небезпечні мандри». Спершу містер Маццучеллі опирався ідеї читати історію про кроликів, та, гадаю, мені вдалося його переконати. А Ґіл — містер Клайн — що ж, гадаю, йому просто до вподоби, що є з ким поговорити. — Рене завагалася, а тоді додала: — Мені також до вподоби, що є з ким поговорити.

— Добре, — сказала Гарпер.

— Я так розумію, у Ґіла на грудях витатуйована цитата з Ґрема Ґріна[105], — мовила Рене. Вона спостерігала, як грудка талого снігу зісковзує з кінчика її чобота. Голосу вона зумисно надала байдужого тону. — Щось про природу ув’язнення, але, певна річ, я його не бачила.

— Ах! — мовила Гарпер. — Гарно. Якщо Бен запопаде вас із Ґілом напівроздягнутими, скажеш йому, що провадиш важливу літературну розвідку, тож хай зайде пізніше... коли ти скінчиш із його Лонґфелло[106].

Рене затряслася, ледве стримуючи сміх. Гарпер очікувала, що от-от в неї з вух піде дим — у дні вируючих пожеж та пошесті це було не так уже й нереально. Приємно було бачити, як Рене хихоче через незначний сороміцький жартик. На мить до них повернувся нормальний плин життя.

— Ой-ой. Квочки собі кудахкають про щось, — до палати, крізь шторку, вліз Бен Патчетт, обдаровуючи їх непевною усмішкою. — Мені починати турбуватися?

5

— Про вовка промовка, — сказала Рене, витираючи великим пальцем кутики очей.

«Квочки собі кудахкають». Гарпер подумала, що їй важко визначитися щодо того, яке з цих зневажливих прізвиськ на позначення жінок вона ненавиділа більше: сука чи квочка. Квочку пасувало тримати у клітці, і її справжня вартість, як така, зводилася до яєць. Сука принаймні мала зуби.

Якщо на її обличчі і проступило роздратування, то Бен його або не помітив, або просто проігнорував. Він підтюпцем рушив до розкладачки Отця Сторі, став розглядати трубку, наповнену янтарного кольору соком, а тоді майже спорожнілий пластиковий пакет, який звисав з лампи над ліжком.

— То так годиться? — запитав Бен.

— Годувати його з пластикового пакета «Зіплок»? Чи ти про дірку в черепі, яку я затулила корком та свічковим воском? Цілком годиться. Усе за найвищими стандартами Клініки Мейо[107].

— Окей, окей. Тільки не треба на мене гарчати. Я ж на тебе не гарчу. Я шанувальник, Гарпер! Ти тут неймовірні речі робиш, — він присів скраєчку ліжка Отця Сторі навпроти неї. Пружини зарипіли. Він поглянув на похмуре спляче обличчя старого. — Жаль, що він не розповів тобі більше про ту жінку, яку намірявся відправити у вигнання. То він нічого не казав, окрім того, що збирається вислати її та подумує вирушити з нею?

— Ні. Він ще дещо сказав.

— Що саме?

— Він сказав, що якщо покине табір, то хоче лишити Джона за головного.

— Джона. Пожежника, — його голос враз став млявим.

— Так.

— Оце цікаво зараз почути такі напрочуд захопливі вісті. Чого б він... Пожежник же навіть не мешканець табору. Сміх та й годі. Чому не Керол? Чому він не обрав би рідну дочку для цієї роботи?

— Може, він знав, що вона з тих параноїдальних невротиків, які вважають вдалою ідеєю роздати дітям зброю, — відказала Гарпер.

Бен рвучко озирнувся на шторку перед почекальнею, наче страшився, що хтось стоїть по інший бік, підслуховуючи їх.

— Це я вирішив розподілити вогнепальну зброю, і ніхто молодший шістнадцяти років її не отримав. І я ще дещо тобі скажу. Я вимагаю, щоб усі Пильнувальники повсякчас ходили з відкритим затвором, щоб наочно довести, що рушниці не заряджені. Якщо я бодай раз побачу закритий затвор на тих гвинтівках, вони смоктатимуть каміння аж до... — він затнувся, залишивши речення незакінченим. Його щоки вкрилися легким рум’янцем. — І якщо заманеться ходити табором й обзивати Керол «параноїдальною», то подумай краще. У тебе й так неприємностей вдосталь. Власне, саме тому я тут. Ти покинула табір два дні тому, подалася додому й ледве не потрапила в руки кремаційного загону. Тоді, втікши від них — дякувати Богу — замість того, щоб вернутися на свій пост, ти попрямувала до Пожежника й пробула там майже всю ніч.

— Мій пост?

— Матінка Керол чітко дала зрозуміти, що очікує від тебе постійного нагляду за батьком, удень і вночі, доки не мине криза. Хоч би якою була розв’язка.

— Найтяжча криза вже минула, і в мене є також інші пацієнти.

— Матінка Керол трохи інакшої думки щодо цього, — Бен похилив голову, якусь мить подумав, а тоді підвів погляд. — Тоді Пожежник і планує виступити? Коли загояться поламані ребра?

— Куди виступити? Нащо?

— Сюди. Щоб захопити табір.

— Він нічого не збирається захоплювати, — Гарпер спало на думку, що вона, цілком можливо, припустилася тактичної помилки, повідомивши старшому лейтенанту Керол, що Отець Сторі уявляв когось іншого на її посаді. А тоді подумала: «Похрін». Якщо на саму думку про боротьбу за владу з Пожежником Бен весь зіщулився, воно й добре. Хай хоч раз відчує себе гнаним та безсилим. — Втім, гадаю, зрештою він вчинить так, як буде краще для табору. Джон завжди так робить.

Рене закашляла, здавалося, промовляючи: «Заткнися».

Бену знадобилася якась мить, щоб опанувати себе. Він зчепив пальці рук на колінах і поглянув на чашку, утворену долонями.

— Повернімося до того, як ти подалася блукати з табору. Я все думав, що нам з цим робити. І здається, я знаю, як усе залагодити.

— Що значить «залагодити»? Нема чого лагодити. Я пішла, я прийшла, все гаразд, та й по всьому.

— Не все так просто, Гарпер. Ми тут намагаємося захистити сто шістдесят три людини. Сто шістдесят чотири, якщо рахувати дитя, яке ти виношуєш. Ми мусимо вдатися до певних заходів, щоб гарантувати всім безпеку. Якщо люди робитимуть певні вчинки, які є небезпечними, що ж, неодмінно мають бути наслідки. Якщо люди крастимуть. Якщо приховуватимуть запаси. Якщо їм заманеться кудись податися і, цілком імовірно, потрапити в полон до людей, які бажають нам усім смерті. Гарп, я розумію чому ти повернулася додому. Розумію, що ти бажала як краще. Та всім дітлахам, які бодай раз відвідували недільну школу, відомо, куди ведуть благі наміри. Ти ризикувала не лише своїм життям та життям того цінного вантажу, який носиш під серцем...

Гарпер не була певна, чому від слів «цінний вантаж» їй стало зле. Не стільки через «цінний», скільки через «вантаж». Певно, знову ж таки через відразу до кліше. Коли доходило до мовних кліше, Бен Патчетт за словом у кишеню не ліз.

— ...ти також ризикувала життям Отця Сторі, та й кожного в таборі. Це було небезпечно та необдумано, ти порушила правила, які існують з поважних причин, і це не може лишитися без наслідків. Навіть для тебе. І повір мені: наслідки за небезпечні діяння мають бути неодмінно. Мусить бути спосіб підтримувати порядок. Кожен бажає цього. Інакше б тут нікого не залишилося. Люди хочуть знати, що ми вживаємо заходів задля убезпечення цього сховку. Їм потрібен закон. Потрібно розуміти, що хтось за ними приглядає. Можливо вони навіть почуватимуться краще, якщо знатимуть, що за головних у таборі — кілька самодержців. Міць породжує впевненість. Отець Сторі, хай його Бог милує, — він нерішуче зиркнув через плече на непритомну сплячу постать позаду, — здавалося, ніяк не міг цього втямити. Його рішенням для всіх негараздів було слово «обіймімося». У відповідь на низку крадіжок він сказав, що матеріальні блага високо переоцінені. Справи почали гіршати ще до того, як ми привели до табору тюряжників. Отож...

— Отож, — повторила Гарпер.

Він підняв плечі, а тоді, розпачливо зітхнувши, опустив їх.

— Отож, ми маємо показово покарати тебе. І саме це ми й зробимо. Керол хоче бачити тебе завтра, щоб дізнатися новини про стан батька. Я відведу тебе до неї, ми собі посидимо, поп’ємо з нею чаю. Коли повернемося сюди, я повідомлю решті, що ти залагодила свою провину в Будинку з чорною зорею, що більшість часу там провела з каменем у роті. Як не подивись, це найсправедливіше вирішення ситуації. У моїй парафії ми кажемо, що незнання закону не звільняє від...

— Ignorantia juris non excusat[108], — промовила Рене. — Та тільки покарання в цьому таборі призначають на місці, без можливості звернутися до неупередженого судді чи надати чесний...

— Рене, — втомлено сказав Бен. — Те, що ти прочитала кілька романів Джона Ґрішема, не робить з тебе судді Верховного суду[109]. Я даю Гарпер можливість вийти з цієї халепи, то, може, не морочитимеш мені яйця?

— Бен, дякую тобі, — м’яко сказала Гарпер.

Якусь мить він мовчав, тоді підвів погляд і непевно, мляво всміхнувся до неї.

— Та пусте. Якщо хто в таборі й заслуговує на маленьку поблажку... — почав був він.

— От тільки хрін я стану це робити, — відрізала Гарпер.

Він витріщився на неї, застигнувши з напіврозтуленим ротом. Йому знадобилося трохи часу, аби зібратися з думками, а тоді тоненьким та хрипким голосом він спитав:

— Що?

— Ні, — відповіла Гарпер. — Я не пхатиму камінь до рота в ідіотському самобичувальному пориві каяття, коли мені навіть нема в чому розкаюватися. І я так само не маю наміру брехати людям, кажучи їм, що пристала на це ваше істеричне гівно.

— Можеш припинити лаятися на мене? — запитав він.

— Чого, лайка теж тепер протиправна, чи як? Буду цмулити камінь на годину довше тепер? Ні, Бене. Я кажу «ні». Однозначно «ні». Я, бляха, медсестра, і це моя робота — казати, коли відбувається щось нездорове, і ось це — це таки щось нездорове.

— Господи-Боже, я ж стараюся як краще.

— Краще для кого? Для мене? Для тебе? Чи, може, для Керол? Вона схвильована, що це підірве її владу, якщо я не схилю миролюбно голову разом зі всіма вами? Якщо не підіграю, то решта теж почнуть створювати неприємності, у цьому річ?

— Бен, — озвалася Рене, — хіба зберігати таємниці — це не порушення одного з правил? Тобі ж нічого не буде за те, що ти плануєш, як Гарпер уникнути покарання? Мені б не хотілося побачити, як наш шеф служби безпеки блукає табором з каменем у роті. Бо це може дорого обійтися його репутації.

— Йсууусе, — вимовив він. — Йсусе Кристосе. Ви тільки послухайте себе. Гарпер... вони змусять тебе... ти не можеш отак... я не зможу захистити тебе, якщо ти сама мені не дозволиш.

— Твоє поривання захистити мене суперечить моєму бажанню захистити власну гідність. Вибач. Та й до того ж мене не полишає бентежне відчуття, наче ти намагаєшся захистити мене від себе самого. Тож це ніяка не ласка — це примус.

Якийсь час він просто сидів, та врешті безвиразним офіційним тоном промовив:

— Керол усе одно захоче побачитися з тобою завтра.

— Добре, бо мені треба побачитися з нею. Моя мандрівка додому по аптечку першої допомоги була гарним стартом до поповнення припасів лазарету, але цього аж ніяк не достатньо, і наступного разу мені таки знадобиться допомога. Твоя, а може, ще кількох людей. Певна, Керол це зважить. Я ціную, що ти потурбувався про мою аудієнцію в її превелебності.

Бен стояв, крутячи в руках свій вовняний кашкет. М’язи в нього на щелепі стискали й розтискалися.

— Я намагався, — промовив він.

Дорогою геть він ледь не зірвав шторку.

6

13 липня

ВІД САРИ СТОРІ НЕ ЛИШИЛОСЯ НІЧОГО, КРІМ ОБВУГЛЕНОГО ЧЕРЕПА І СТЕГНОВИХ КІСТОК. ГЛУХОНІМИЙ БУВ У КОТЕДЖІ РАЗОМ ІЗ НЕЮ, КОЛИ БУДІВЛЯ СПАЛАХНУЛА, АЛЕ НА НЬОМУ АНІ ОПІКУ. ВІН, МОЖЕ, Й ЛИШИВСЯ Б ЦІЛИЙ, ЯКБИ ДАХ НЕ ЗАВАЛИВСЯ ЧЕРЕЗ ЖАР. Я СЛІДКУЮ, ЧИ НЕМАЄ В НЬОГО ОЗНАК УШКОДЖЕНЬ ВНУТРІШНІХ ОРГАНІВ, ТА Я НЕ БАГАТО ЗМОЖУ ДЛЯ НЬОГО ЗРОБИТИ, ЯКЩО У НЬОГО РОЗІРВАНИЙ КИШЕЧНИК. ЙОМУ ДОВЕДЕТЬСЯ ЗВЕРНУТИСЯ ДО ПОРТСМУТСЬКОГО ШПИТАЛЮ, І НА ЦЬОМУ ЙОГО ПІСЕНЬКА СКІНЧИТЬСЯ. ТІ, ХТО ПОТРАПЛЯЄ ДО ПОРТСМУТСЬКОГО ШПИТАЛЮ, БІЛЬШЕ ЗВІДТИ НЕ ВЕРТАЮТЬСЯ.

НІХТО НЕ СКАЖЕ ЦЬОГО У ПРИСУТНОСТІ ОТЦЯ СТОРІ, ТА Я ЗНАЮ ЧИМАЛО ЛЮДЕЙ У ТАБОРІ, ЯКІ ДУМАЮТЬ, ЩО ЯКБИ САРА БІЛЬШЕ ЧАСУ ПРОВОДИЛА В ТАБОРІ, СПІВАЮЧИ З РЕШТОЮ У КАПЛИЦІ, ТО ВОНА Б НЕ ЗАГИНУЛА. Я НЕ НАСТІЛЬКИ ПЕВЕН ЩОДО ЦЬОГО. ХОТІВ БИ Я ЗНАТИ, ЩО ВОНА ТАМ ТАКЕ РОБИЛА, ІЗ ПОЖЕЖНИКОМ ТА СВОЇМ МАЛИМ. А ЩЕ, ВІДВЕРТО КАЖУЧИ, Я ПРИГОЛОМШЕНИЙ: ВОНА ПІДХОПИЛА ДРАКОНЯЧУ ЛУСКУ МЕНШ НІЖ ДВА ТИЖНІ ТОМУ. ДОВГИЙ ЧАС ВОНА БУЛА ЄДИНОЮ «ЗДОРОВОЮ» В ТАБОРІ. Я НІКОЛИ НЕ ЧУВ, ЩОБ ХТОСЬ ТАК ШВИДКО ЗГОРІВ ПІСЛЯ ЗАРАЖЕННЯ. ТРЕБА ЧИМСКОРІШ ПОВЕРНУТИСЯ ДО БУДИНОЧКУ Й ВИЙТИ В ОНЛАЙН, ЩОБ МОЖНА БУЛО ПОВІДОМИТИ ДЕТАЛІ ЇЇ ВИПАДКУ ПОТРІБНИМ ЛЮДЯМ.

ПІСЛЯ ІНЦИДЕНТУ ПОЖЕЖНИК ДОСІ НЕ ПОКИДАЄ ОСТРІВ. ГЛУХИЙ ХЛОПЕЦЬ ТУТ, ЗІ МНОЮ В ЛАЗАРЕТІ, АБИ Я МАВ ЗМОГУ СЛІДКУВАТИ ЗА ЙОГО СТАНОМ. А ЕЛЛІ ЗУПИНИЛАСЯ З СЕСТРОЮ ТА ДІДУСЕМ. ВОНА ТИНЯЄТЬСЯ ДОВКОЛА З ТАКИМ ВИГЛЯДОМ, НАЧЕ ЇЇ НАКАЧАЛИ СИЛЬНИМИ НАРКОТИКАМИ. СТАЛА ЗОМБІ-ВЕРСІЄЮ СЕБЕ САМОЇ, ХОДИТЬ БЛІДА З МЕРТВИМИ ОЧИМА.

ЦЕ ПОГАНО, ЩО Я ДУМАЮ ПРО ЇЇ СМУТОК, ЯК ПРО АФРОДИЗІАК? ЯКЩО ВОНА ШУКАЄ ВТІХИ, ТО ПЛЕЧЕ МІСТЕРА ГАРОЛЬДА КРОССА ЯКНАЙКРАЩЕ ПІДІЙДЕ ПРОПЛАКАТИСЯ.

ОХ, Я ПОГАНА ПОГАНА ПОГАНА ЛЮДИНА.

ДУМКА, НАВІЯНА ПІДСМАЖЕНИМ ФІЛЕ А-ЛЯ СТОРІ: САРА СТОРІ ОБЕРНУЛАСЯ НА ПОПІЛ, І ТОЙ ПОПІЛ МІСТИТЬ АКТИВНІ СПОРИ, ЯКІ ОЧІКУЮТЬ НА НОВОГО ХАЗЯЇНА. ЦЕ ЗНАЧИТЬ, ЩО СПОРУ ДО РЕПРОДУКЦІЇ ГОТУЄ ЖАР, ОТ ТІЛЬКИ ВІН ЇЇ НЕ РУЙНУЄ. ВІД ПОШКОДЖЕНЬ ЇЇ МАЄ ЗАХИЩАТИ ПЕВНИЙ ЕНЗИМ. ВДОСТАЛЬ ТОГО ЕНЗИМУ МОЖЕ — ТЕОРЕТИЧНО — ВКРИТИ ШКІРУ Й СЛУГУВАТИ ЯК ВОГНЕТРИВКИЙ ПОКРИВ. ОТЖЕ, МОЯ ТЕОРІЯ: ПОЖЕЖНИК МОЖЕ АКТИВУВАТИ ТОЙ ЕНЗИМ, ЩОБ ВІН ЗАХИЩАВ ЙОГО ОРГАНІЗМ. САРА СТОРІ ТОГО НЕ ВМІЛА, ТОМУ Й ПЕРЕТВОРИЛАСЯ НА «ФЛАМБЕ». ТА ЩО ЗАПУСКАЄ ЦЕЙ ЕНЗИМ? ЩЕ ОДНА ТЕМА ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ З ХЛОПЦЯМИ ОНЛАЙН.

НІК СТОРІ НЕ ПОВНІСТЮ НІМИЙ. САМЕ ЗАРАЗ ВІН СТОГНЕ ТАК, НАЧЕ ПРОСРАТИСЯ НЕ МОЖЕ. ЩЯЗ[110]. МЕНІ НІЗАЩО НЕ ЗАСНУТИ.

7

Гарпер прокинулася від поштовху, наче спала не на ліжку, а в човні, який щойно наскочив на скелю, скрегочучи корпусом об шорсткий камінь. Вона кліпнула, вдивляючись у темряву, не певна, чи то хвилина минула, чи, може, цілий день. Тоді човен знову здригнувся від удару. Біля підніжжя розкладачки стояв Бен, копаючи коліном раму ліжка.

Вона проспала від світанку до заходу, настав уже новий вечір.

— Сестро, — промовив Бен. Тільки це вже був не той Бен, який вмовляв її минулої ночі. Це був офіцер Патчетт. Його м’яке й приємне кругле обличчя набуло нечулого та офіційного виразу. Він навіть напнув на себе поліцейську уніформу: темно-сині штани, випрасувана блакитна сорочка й темно-синя куртка з білою вовняною підкладкою та словами «ПОЛІЦІЯ ПОРТСМУТА», витиснутими ззаду великими жовтими літерами.

— Так?

— Матінка Керол сподівається отримати новини щодо стану Отця Сторі, — відказав їй Бен. — Тільки-но ви будете готові, ми з Джеймі проведемо вас до неї.

Джеймі Клоуз стояла у дверях до почекальні, перекидаючи білий камінець з руки в руку.

— Перш ніж я зможу повідомити їй ці новини, мені самій спершу треба оглянути Отця. І хвилю, щоб зібратися. Ви можете почекати в сусідній кімнаті?

Бен кивнув і окинув недбалим поглядом Ніка, який саме всівся на ліжку, спостерігаючи за ними широко розплющеними зачудованими очима. Бен підморгнув, та у відповідь хлопець не всміхнувся.

Офіцер поліції пірнув під шторку, але Джеймі Клоуз затрималася.

— Роздавать ліки вам подобається, — проказала Джеймі. — Подивимось, як вам сподобається їх приймать.

Гарпер намагалася вигадати якусь кмітливу, дошкульну відповідь, та Джеймі розвернулася і попрямувала за своїм керівником до почекальні.

«Не йди», — жестами сказав Нік.

«Мушу», — відповіла вона йому порухом рук.

«Не треба, — не зронивши жодного слова, наполягав хлопець. — Вони задумали щось погане».

Гарпер узяла до рук планшетку з аркушами й написала:

«Не накручуй себе. А то ще живіт розболиться».

Вона саме розчісувала волосся, коли почувся легенький стукіт у двері.

— Так, проходьте.

Майкл прочинив двері на три дюйми. За крученою мідною бородою ховалося веснянкувате хлоп’яче лице.

— Укол інсуліну?

— Заходь. Я одягнута.

Він зняв кришку з туалетного бачка й видобув звідти пластиковий пакет, де зберігалися одноразові інсулінові шприци, які ще лишилися. Місце було не найгігієнічнішим, щоб тримати там медикаменти, але принаймні там вони лежали в прохолоді. Він задер сорочку, оголивши кістлявий край блідого білого стегна, яке протер серветкою з антисептиком.

— Мем, — мовив він, не підводячи на неї погляду. — Будьте сьогодні обережні. Люди не при тямі. Не думають тверезо. Еллі не думає тверезо.

— Ти лишишся тут, щоб приглянути за лазаретом, поки я буду у Керол? — запитала Гарпер.

— Так, мем.

— Добре. Нік буде радий компанії.

— Мем? Ви чуєте, про що я кажу? Про те, що люди не думають тверезо? Я спробував поговорити з Еллі під час сніданку. Не знаю, що на неї найшло. Вона вже купу днів не їла, та й від самого початку була не в найкращій формі, щоб їх пропускати. Хтось має щось зробити. Мені страшно...

— Майкле Ліндквіст! Вона може витягти той камінь з рота й поснідати, коли тільки схоче. Мені шкода, якщо тобі забажалося, щоб я допомогла їй легко відбутися, та тільки я не збираюся заохочувати ці варварські нісенітниці, підтримуючи їх. Якщо ти прийшов, щоб спробувати залякати чи присоромити мене...

— Ні, мем, ні! — розпачливо скрикнув він. — Я зовсім не це намагаюся сказати! Ви нічого поганого не зробили. Мене зовсім не це хвилює. Мене турбує, що Керол та Бен, разом з рештою друзів Еллі, підбадьорюють її, поки вона себе голодом морить. Ви тут у лазареті вдень і вночі, тож цього не бачите. Не бачите, як сестри Нейборс нашіптують їй, що вона не може здатися, що весь табір вірить у неї. Чи те, як усі її друзі сідають довкола неї, по тому як Еллі вкотре пропустить прийом їжі, й починають виспівувати її ім’я, аж поки її очі не починають світитися і вона не поринає у Блискіт. Таке враження, що їхнє схвалення для неї стократ важливіше за їжу. Їм усім байдуже, якою тоненькою та крихкою вона стає. Я боюся, що вона себе так до гліпоглікемічного шоку доведе. Знепритомніє і, не дай Боже, вдавиться тим каменем! Господи, та як тут... як тут не почати думати, щоб ухопити її за шкірку... знаєте... зібрати у валізу речі, та й того.

Він був уже другою людиною за останню добу, яка зізналася, що подумує над тим, щоби дати драла. Гарпер загадалася, чи багато інших уже планують, як би їм чкурнути геть звідси, і чи знає Керол, що її влада над табором може от-от вислизнути з рук. Може, й знає. Може, це все й пояснювало.

Майкл зглитнув. Спокійнішим, тихшим голосом він додав:

— Чиніть, як вважаєте за потрібне. Тільки, прошу, не завдайте собі шкоди. Еллі, може, й до нестями люта на вас просто зараз, та ще більше вона зненавидить себе, якщо ви постраждаєте через неї, — він уривчасто вдихнув, а тоді провадив: — Я люблю Керол так сильно, як рідну матір любив, розумієте? Щиро! Я би помер заради неї, не вагаючись.

Очі в хлопця були на мокрому місці, він благально дивився на неї, і Гарпер відчувала, що в повітрі між ними зависло невимовлене «але».

Йому ще було що сказати, та часу зовсім не лишалося. Бен та Джеймі Клоуз чекали.

8

Попереду йшов Бен. Вони перетинали місток, складений із соснових дощок, що були щільно припасовані одна до одної на снігу. Здавалося, світ поглинула цілковита пітьма, якщо не рахувати білого промінчика від ліхтарика Бена. Замикала шерегу Джеймі. Через ліве плече в неї висіла гвинтівка, а правою рукою вона тримала держак від мітли, обрізаний і перев’язаний з одного кінця стрічкою. Джеймі насвистувала, розмахуючи держаком вперед-назад.

Вони вийшли з-під ялин і попрямували до Будинку з чорною зорею, котеджу, в якому зимувала Керол з батьком. Це була маленька одноповерхова будівля з візерунчастою черепицею та чорними віконницями, названа на честь величезної кованої залізної зірки, яка висіла на північному боці будинку між вікон. Гарпер спало на думку, що то надзвичайно вдалий декоративний елемент, який пасував би темниці інквізитора чи, може, катівні. Двоє Пильнувальників сиділи на одному-єдиному кам’яному східці, та відразу ж і підскочили, угледівши, як з-під дерев вийшов Бен. Не звернувши на них уваги, Бен пройшов повз і загупав у двері. Керол запросила їх увійти.

Вона сиділа в старому місіонерському кріслі, обтягнутому потрісканою блискучою шкірою. Крісло, без сумніву, належало її батьку: гарне місце, щоб читати Мілтона, курити люльку та гадати добрі мудрі дамблдорівські думи. Поряд стояло підібране за стилем двомісне крісло зі шкіряними подушками блідо-кремового кольору, на якому не сидів ніхто. Разом з Керол у кімнаті були двійко Пильнувальників, але сиділи вони на підлозі, у неї в ногах. Однією з них була Мінді Скіллінґ, яка з благоговінням та обожнюванням дивилася на Матінку Керол. Іншим Пильнувальником виявився зніжений хлопчина з коротко стриженим русявим волоссям, жіночними вустами та великим ножем, припасованим на худому поясі. Майже всі у таборі кликали його Бові, та Гарпер не була певна, то через ніж чи його подібність до Зіґґі Стардаста[111]. З-під своїх рожевуватих опущених повік він дивився, як вони заходять.

Гарпер аж ніяк не очікувала побачити тут ще й Ґілберта Клайна, який сидів на кам’яному виступі перед каміном. У купі жарин звивалися червоні язички полум’я, і тепло від вогню не доходило далеко. Мороз знадвору перетворив скляні шибки на блискучі діамантові квадрати, від чого на Гарпер накотило відчуття, наче вона потрапила до печери, прихованої за замерзлим водоспадом.

Джеймі Клоуз пристукнула двері й зіперлася на них. Бен, важко зітхнувши, завалився на двомісне крісло, неначе тільки-но тягав оберемками дрова. Він поплескав місце поряд із собою, але Гарпер зробила вигляд, що не помітила. Поряд з ним вона сидіти не бажала, як і не бажала падати до ніг Керол. Вона лишилася ближче до стіни, спиною до вікна, відчуваючи зимовий подих потилицею.

Погляд Керол ковзнув по Гарпер; її осклілі налиті кров’ю очі гарячково блищали. З голеною головою та втомленим голодним обличчям вона нагадувала літнього пацієнта ракового корпусу, який погано реагував на хіміотерапію.

— Рада вас бачити, сестро Вілловз. Вдячна, що ви змогли завітати. Знаю, ви були зайняті. А ми саме слухали розповідь містера Клайна про те, як він опинився у сховку біля ставка Саут-Мілл за якусь сотню ярдів від поліцейського відділка. Чаю хочете? Чи, може, поснідати?

— Так. Дякую.

Мінді Скіллінґ підвелася, хоч до неї і не зверталися, та попрямувала в затемнену кухоньку.

— Скидається на те, що містер Клайн навряд чи мав бодай якийсь стосунок до нападу на мого батька, — провадила Керол. — А мені закортіло дізнатися, заради кого ж мій тато ризикував життям. Цілком можливо, навіть пожертвував ним. Ви ж не проти, правда, сестро Вілловз? Він саме взявся розповідати, як вони втекли.

— Ні. Не проти, — відповіла Гарпер. Мінді вже повернулася, простягаючи їй маленьку порцелянову чашку гарячого чаю та блюдце з тоненьким шматочком духмяного кавового торта з горіхами. Шлунок Гарпер гучно забурчав. Кавовий торт? За рівнем розкішності він лише на крок поступався гарячій ванні з піною.

— Прошу, містере Клайн. Продовжуйте. Ми саме казали, де зустрілися з містером Маццучеллі.

— Це сталося у Брентвуді, в окружній буцегарні, — Клайн затримав допитливий погляд на Гарпер — «Що ти тут робиш?» — а тоді повернувся до Керол. — У них там установа, де можна розмістити десь близько сорока ув’язнених. А нас там було десь із сотню.

Там було десять камер, кожна завдовжки футів по десять і набита десятком людей. У коридорі поставили телевізор, по якому йшли «Набалдашники та мітли» і «Дракон Піта», тож нам було що дивитися[112]. Дитячі фільми — то все, що вони мали, їх приберігали для сімейних відвідин. Один хлопець навіть з’їхав з глузду. Часом починав горлати «I’ll be your candle on the water!»[113], поки інші не починали його лупцювати, щоб заткнувся. Через якийсь час мені почало здаватися, що вони постійно крутять ті фільми, щоб допекти нам. — Гарпер приголомшила розповідь про те, що хтось міг збожеволіти від паніки та ув’язнення, співаючи саме цю пісеньку. Якоюсь мірою Ґілберт описував саму Гарпер, коли вона застрягла у дренажній трубі.

— Ніхто з нас не повинен був там залишатися довше кількох днів. Існує лише кілька причин, чому ти опиняєшся у Брентвуді. Більшість чоловіків там чекали суду. Що ж до мене, то я прибув з в’язниці в Конкорді, щоб свідчити у відкритій справі, не моїй. Мацца притягли з в’язниці штату в Берліні на слухання апеляційної комісії.

— За що він опинився у в’язниці? — запитала Керол.

— З вигляду він, звісно, той ще головоріз, — мовив Ґіл, — та тільки запроторили його через неправдиві свідчення. Я не знаю, чи завдав він шкоди вашому батькові, мем. Та Мацц не з тих хлопців, які втрапляють у халепу, бо руки чухаються. Його ворогом завжди був язик. Не може собі зарадити. Не знає, як розповісти історію так, щоб не приправити її купою брехливого гівна.

— Ще одна причина почути про втечу з Брентвуда від вас, а не від нього, — мовила Керол.

— І сильно язика не розпускай, поки розповідатимеш, — втрутився Бен. — Тут присутні леді.

Гарпер ледь не вдавилася останнім шматком кавового торта. Вона нізащо не змогла б пояснити, чому фраза «не розпускай язика» турбувала її більше, ніж «брехливе гівно».

Відкашлявшись, вона похмуро оглянула спорожніле блюдце. Гарпер збиралася їсти свій шматочок торта повільно, та його й так було небагато, а потому як, скуштувавши, вона відчула м’який смак цукру й мускатного горіха, який просто танув у роті, вже не могла втриматися. Тепер же, жахливим, трагічним, неможливим чином, його просто не стало. Вона відставила тарілку на журнальний столик, щоб не піддатися спокусі всю її вилизати.

— Я мав пробути у Брентвуді, допоки не надам свідчення, — провадив Ґіл. — Та суд припинив роботу. Я чекав, що нас повантажать і відправлять назад, та цього так і не сталося. Вони лише продовжили згрібати туди ув’язнених. Один мужик у моїй камері якось підійшов до ґрат і сказав, що хоче подати скаргу та зустрітися зі своїм адвокатом. Патрульний штату підійшов і зацідив йому кийком у писок. Вибив три зуби з одного удару. «Вашу скаргу взято до відома. Прошу повідомити, якщо вас іще щось турбує», — промовив до нього коп, а тоді обвів нас усіх поглядом, щоб побачити, чи є ще хтось незадоволений умовами утримання.

— Нічого з цього не було, — втрутився Бен. — За свої двадцять років у поліції мені довелося чути тисячі заяв про жорстоке поводження, і лише три з них мали під собою бодай якісь підстави. Решта звернень були лише спробою жалюгідних наркоманів, пияків та злодюг розквитатися з людиною, яка їх засадила.

— Було, ще й як, — відповів Ґіл спокійним, безтурботним голосом. — Тепер усе інакше. Закон вже не закон, як раніше. Без вищої інстанції, перед якою доведеться відповідати, закон на боці того, хто тримає кийок у руках. Кийок... чи, може, рушник, повний каміння.

Бен наїжачився. Його груди напнулися, ґудзик на сорочці ледь не лускав. Керол здійняла руку долонею назовні, і Бен стулив рота, так і не вимовивши ні слова.

— Нехай говорить. Я хочу дослухати. Хочу знати, кого саме ми привели в наш табір. Що вони бачили, що робили, через що пройшли. Продовжуйте, містере Клайн.

Ґіл опустив погляд, наче людина, що силкується пригадати рядки вірша, якого вивчила на пам’ять багато років тому, можливо, для давно минулого уроку англійської. Врешті він підвів очі, зустрівшись поглядом з Керол, не виказуючи жодного страху, й розповів їм, як усе сталося.

9

— Не всі копи у Брентвуді були поганцями. Не хочу, щоб ви так подумали. Були серед них хлопці, які завжди перевіряли, чи забезпечені ми їжею, питвом, туалетним папером, ще чим необхідним. Та чим більше часу минало, тим важче було відшукати серед них дружнє обличчя. Довкола було повно розлючених копів, яким абсолютно не кортіло нас вартувати. А коли люди почали вкриватися лускою, то вони стали не просто розлюченими. Тоді в них оселився страх.

Усі розуміли, що має неминуче трапитись, враховуючи, що ми там були як оселедці в діжці. Якось вранці один хлопака вчепив драконячу луску, в камері в кінці блоку. Інші в’язні запанікували. Я розумію, чому вони зробили те, що зробили. Я сподіваюся, що мені вистачило б сили духу не брати в такому участі, та напевно не знаю. Співкамерники загнали зараженого хлопця в куток, не торкаючись його, просто витісняючи подушками та всяким таким. А тоді забили ногами до смерті.

— Господи, — прошепотів Бен.

— Та легко померти йому не вдалося. Тюряжники лупили його головою об стіни та підлогу, а ще об бік параші, цілих двадцять хвилин, поки той схибнутий в іншій камері співав «Свічку на воді» і реготав. Зрештою той заражений в’язень почав тліти й обвуглюватися. Повноцінно він так і не розгорівся, та диму перед своєю смертю напустив чимало. Це нагадувало індіанську парильню. Чоловіки кричали, давлячись усім тим димом та попелом.

Ну, потому як вони забили бідолаху до смерті, наглядачі в гумових рукавицях витягли труп з камери та позбулися його. Але всі добре розуміли, що болячка поширюватиметься. Усе те місце було однією великою бетонною чашкою Петрі. Вже невдовзі луска виступила у кількох інших в’язнів, які сиділи у зовсім різних камерах. А тоді заразилося троє хлопців з іншого крила. Гадки не маю, яким чином недуга отак перескакує кругом.

Гарпер могла б йому розповісти, але тепер це вже не мало жодного значення. Пожежник казав, що світ поділено на здорових та хворих, але скоро лишаться тільки хворі та мертві. Для всіх присутніх у кімнаті механізм поширення драконячої луски становив тепер суто академічний інтерес.

— Патрульні штату не могли збагнути, що ж їм робити. Окремої установи, оснащеної для утримання інфікованих лускою кримінальників, не існувало, а випускати всіх ув’язнених до цивільного населення ніхто не бажав. Копи повдягалися у спецспорядження та гумові рукавиці й зігнали всіх чоловіків, заражених драконячою лускою, гуртом в одну камеру, на той час, поки думатимуть, як з ними чинити далі.

Тоді, одного ранку, якийсь хлопець закричав: «Мені гаряче! Здається, я вмираю! Повсюди вогняні мурахи!» Потім замість криків повалив дим. Він валив йому з рота, поки хлопець весь не спалахнув. Наскільки я чув, коли ти дихаєш вогнем перед тим, як померти, то це називають «врубати дракона». Це стається, бо тканина в легенях спалахує, і ти починаєш згоряти зсередини. Він носився довкола й кричав, а з його горлянки все валив і валив дим; це нагадувало один з тих старих мультиків, де хтось ненароком випив гострого соусу. Усі в’язні в тій камері попритискалися до шлакоблоків, щоб і собі не загорітися.

Тоді, звісно, примчали копи, їхній стрій очолював ще той воляка, Міллер його звали. Вони кілька секунд позазирали у камеру, де бігав той палаючий тюряжник, а тоді відкрили вогонь, — він спинився, очікуючи, чи стане заперечувати його слова Бен. Але той сидів у тріпотливому багряному світлі вогнища нерухомо, склавши руки на колінах, і пильно дивився на Ґілберта. — Вони вгатили туди хтозна-скільки, може, триста набоїв? Повбивали всіх до одного. Убили хлопаку, який палав, і всіх чоловіків довкола нього.

По тому, як спинилася стрілянина, той воляка, Міллер, підтягнув ремінь, наче тільки-но скінчив снідати млинцями та беконом, і сказав нам усім, що порятував наші життя. Спинив ланцюгову реакцію до того, як вона встигла розпочатися. Мовляв, якби вони не розстріляли всіх гамузом, то тюремний блок перетворився б на справжнісіньке пекло. Решта копів стояли поряд приголомшені, витріщившись на зброю в руках, наче не тямлячи, як усе це могло статися.

Вони розпорядилися кільком з нас одягти захисні гумові рукавиці та повиносити звідти тіла. Я зголосився, бо хотів подихати свіжим повітрям. Я пробув у Брентвуді три, чотири місяці, а смороду паленого волосся та стріляного пороху в тюремному блоці їм позбутися так і не вдалося. О, а та спорожніла камера? Її вони знов заповнили. Судів не відбувалося жодних. Справ щодо в’язнів не порушували. Але поки й далі заарештовували людей, яких схопили за мародерство й таке інше, їх доводилося десь тримати.

Перші кілька місяців нас годували солониною та лаймовим «Джелл-О»[114]. Тоді ситуація з харчуванням стала дещо непевною. Якось нас удень навіть годували консервованими персиками. В інший день троє копів розтрощили торговий автомат і роздавали усім батончики. Вісім разів поспіль ми їли рис. Тоді вони заявили, що від сніданку тепер доведеться відмовитися. Тоді я й почав вірити, що так і помру у Брентвуді. Рано чи пізно вони скасують обід. А одного прекрасного дня взагалі не з’являться в тюремному блоці.

Його скреготливий голос навіяв Гарпер думки про ніж, яким водять уздовж шкіряного ременя. Вона рушила на кухню, ні в кого не питаючи дозволу, знайшла чашку й налила йому трохи води з-під крана. Потім повернулася й простягнула чашку, яку Ґіл узяв, глипнувши на неї з виразом, повним подиву та вдячності. Він осушив чашку за три ковтки.

Допивши, Ґіл облизав губи та провадив.

— Як я вже казав. Деякі копи були нормальні. Був серед них один, Девон звався. Делікатний витончений парубок. Решта хлопців кликали його гомиком поза очі, що, може, й було правдою, та ось що скажу я. Він за весь час нікого не застрелив, а одного дня навіть приволік нам два пакети, по зав’язку набитих пивом. Сказав, що в нього день народження і він хоче відсвяткувати. Тож він розлив тепле пиво нам у пластикові стаканчики й роздав кожному по кексу, тоді ми всі заспівали йому «З днем народження». То було найліпше святкування дня народження, на якому мені випадало бути. Черстві кекси з супермаркету та «Бад» кімнатної температури, аби їх запивати, — він зиркнув на Бена і додав: — Бачите, в цій історії є і добрі копи.

Бен крекнув.

— Завжди є дещиця гідності в найгірших місцях, — мовила Керол, — і трохи потаємного себелюбства в найкращих.

Гарпер стало цікаво, чи то Керол так завуальовано пожбурила камінь у її город. Навіть якщо так, то була вкрай незграбна та невдала спроба — зрештою, це не Гарпер тримала у себе в буфеті кавовий торт, поки решта табору обходилася консервованими буряками. Вона припускала, що невелика кількість припасів досі час від часу потрапляла в табір, так чи інакше, щоразу, як прибували нові обличчя. Гарпер гадала, що найкраще з тих припасів неодмінно опинялося тут, з ласки Бена та його Пильнувальників: дарунки Матінці Керол, щоб вона не розгубила всі сили у цей тяжкий час випробувань.

— Хай там як, а то не єдиний раз, коли Девон гідно повівся з нами. Наприкінці він зробив дещо більше, ніж просто дав випити пінного з пластянок. Ми повернемося до нього за хвилину.

Розчин між цементними блоками у стінах камер був досить крихким. Не настільки аж крихким, щоб його можна було відшкребти та втекти — для цього десяти тисяч років не стало би, — та достатньо крихким, щоб на пальцях лишалася крихта, якщо трохи подряпати об нього. Мацц докумекав, що як змішати ту крихту зі слиною, то вийде біла паста. Нею він і скористався, щоб приховати драконячу луску, коли вона виступила на ньому, нею скористався і я. Кілька хлопців у нашій камері підчепили луску, але всю її розчухали, а тоді заявили, що просто побилися з кимось. Коп жбурнув у камеру рулон бинтів для них, так вони і приховали власні мітки. До кінця тижня всі в нашій камері мали драконячу луску і в будь-який спосіб намагалися її приховати. Бачте, ми всі боялися, що прийде Міллер з рештою і розстріляють ще одну камеру.

Подібне було і в інших камерах. Не знаю, чи всі вже мали ту болячку в січні, та на Новий рік кількість заражених перевалила за половину. Комусь вдавалося її приховувати. Комусь ні. За деякий час копи вже про все довідалися. Це стало зрозуміло з того, як вони приносили їжу в довгих, по лікоть, рукавицях та поліцейських шоломах, якби раптом комусь закортіло плюнути в них. Це було написано на їхніх переляканих обличчях, схованих за лицьовими щитками.

Отже, одного ранку Міллер спустився до нас із дюжиною копів; усі були одягнуті у спецспорядження й мали при собі щити. Міллер оголосив, що має добрі новини. Сказав, що надворі на нас чекає транспорт. Мовляв, кожен заражений драконячою лускою має право бути доставленим до табору в Конкорді, де буде забезпечений найкращим наявним лікуванням і гарантованим триразовим харчуванням. З папірця Міллер прочитав, що того вечора в меню входитиме шинка та ананаси, плов і приготована на пару морква. Жодного пива, натомість — холодне незбиране молоко. Камери відчинилися, і Міллер наказав усім з драконячою лускою повиходити. Першим за ґрати ступив чорний хлопчина, коротун, у якого луска мереживною смужкою збігала до лівої щоки. Це нагадувало татуювання у вигляді папороті. Більшості таланило, і луска не виступила в них на обличчі, певно, тому, я так собі думаю, він і вирішив, що немає сенсу її приховувати. Після нього вийшов інший хлопець, тоді ще кілька, а тоді декілька хлопців, про яких я навіть не здогадувався, що в них теж луска. Вже невдовзі півблоку висипало в коридор між камерами. Я й собі збирався виходити. Мене полонила обіцянка холодного молока. Ви б знали, як це — випити скляночку холодного незбираного молока, коли вже вічність його не куштував. У мене від самих думок про це в горлі защеміло. Я вже навіть зробив крок уперед, та Мацц ухопив мене за руку й ледь помітно захитав головою. Тож я лишився.

Втім, більшість хлопців з нашої камери таки пішли. Один парубок, який був там з нами, Джуно Ґомес, розгублено подивився на мене і пробурмотів: «Коли завтра їстиму сніданок, то думатиму про тебе». — Ґілберт підніс склянку до рота і лише потім згадав, що вона порожня. Гарпер запропонувала йому принести ще води, та він заперечно похитав головою.

— Що ж трапилося? — запитала Керол.

— Настільки очевидно, що вони ніколи так і не отримали свою шинку та плов? Певно, що так. Вони повели їх нагору й розстріляли всіх у дворі. Від гуркоту рушниць затремтіли стіни, вони гриміли десь близько півхвилини. То були не пістолети. Ми чули черги автоматичного вогню. Мені здавалося, це ніколи не скінчиться. Не чутно було більш нічого: ані зойків, ані криків... лише тріскотіння гвинтівок, наче хтось згодовував дровиняки в подрібнювач.

По тому, як стрілянина затихла, повисла мовчанка. У тюремному блоці ніколи ще не панувало такої тиші, навіть уночі, коли всі мали спати.

За якийсь час Міллер з рештою повернулися. Від них тхнуло душогубством. Стріляним порохом та кров’ю. З собою вони мали «М16», Міллер встромив ствол своєї гвинтівки крізь ґрати, і я подумав: «Що ж, тепер наша черга». Приречені, якщо підемо, приречені, якщо зостанемося. На душі стало зовсім паскудно, та падати навколішки й благати я нікого не став.

— Добре, — промовила Гарпер. — Для вас же краще.

— Він сказав: «Треба десятеро, щоб усе поприбирати. Як зробите роботу добре, то потім, може, й газованки поп’єте».

На що Мацц йому відказав: «А може, скляночку холодного молока?» Хотів дошкулити йому, знаєте. От тільки Міллер жарту не зрозумів і просто відповів: «Звісно, якщо ще лишилося».

Мацц запитав його: «А що там трапилося?» Наче ми й так не знали.

На це Міллер відповів: «Вони намагалися втекти. Спробували захопити вантажівку».

Ну а Мацц, він лише розреготався.

Міллер зморгнув і докинув: «Вони й так усі були мертві. Воно й на краще. Ми їм послугу зробили. Впоралися хутко. Все-таки краще, ніж живцем згоріти».

«Отакий ви, Міллер, — кинув йому Мацц. — Завжди думаєте, як би то помогти ближнім своїм. Еталон співчуття». Як я й казав — у Мацца наче інстинкт базікати, коли всі решта знають, що ліпше заткнутися. Я був певен, що зараз і його встрелять, але знаєте що? Гадаю, Міллер був так само вражений. Може, в нього досі дзвеніло у вухах, і він не міг нормально розчути. Знаю тільки, що він просто кивнув, наче погодившись із Маццом.

Він відчинив камеру, і ми з Маццом вийшли назовні. Ще кілька хлопців повиходили з інших камер. Охоронці всадовили нас та змусили познімати черевики й лишити їх, щоб нам не спало на думку спробувати втекти. Коли нас набрався десяток, ми пішли нагору, під конвоєм чоловіків у бронежилетах. Вони провели нас довгим бетонним коридором і вивели надвір через пару подвійних пожежних дверей прямо на парковку.

Був прохолодний ясний ранок; спершу мене так засліпило, що годі було щось побачити. Принаймні на мить увесь світ перетворився на розмиту білу пляму. Відтоді я частенько про це думаю. Ті чоловіки, яких вони розстріляли — вони, певно, хитаючись, блукали наосліп, коли по них відкрили вогонь.

Коли зір прояснився, я побачив, що цегляну стіну перетворили на сране сито. Більшість покійників лежали рядком під нею, але кілька хлопців намагалися тікати. Принаймні один з них відбіг футів десь на двадцять, а тоді йому рознесло голову.

У задвір’я підігнали задом міську вантажівку. Нам роздали гумові рукавиці й наказали братися до роботи. Вони збиралися доправити тіла до Портсмута для «утилізації». Той хлопчина, про якого я вже розповідав, Девон, той іменинник, який нам пиво приніс, — він теж там був, стояв собі з планшеткою. Він відмітив нас, коли видавав рукавиці, і мав відмітити знову, коли ми будемо повертатися до камер. То була вже наче інша людина. Враження склалося таке, що за минулий місяць він відзначив не один, а десять днів народження.

Спочатку закидати трупи в кузов вантажівки було доволі легко, однак уже невдовзі нам з Маццом довелося залазити всередину, щоб совати їх та звільняти більше місця. У таку холоднечу трупи вже починали дубіти. Як не дивно, це нагадувало розчищання лісу від сухої деревини. Я перевернув Джуно Ґомеса, який помер з розтуленим ротом, наче хотів про щось запитати. Може, хотів поцікавитися, що в Конкорді подавали на сніданок, — на цих словах Ґілберт Клайн розсміявся, коротким різким смішком, надто деренчливим, щоб бути схлипом. — Ми поскладали у вантажівку вже десь трупів із сорок, коли Мацц схопив мене за лікоть і потягнув за собою додолу. Він накрив нас тілом Джуно. Ось так просто. Без жодних обговорень. Наче ми так і планували. У мене навіть жодних задніх думок не виникло.

Ну, не знаю, чи було там взагалі про що думати. Охоронці тоді вважали, що ми здорові, і їм би навряд чи вклалося в голові, що двоє здорових мужиків попхаються в купу інфікованих трупів. Та й не сказати б, що залишатися було безпечніше. Так чи інакше, нас би рано чи пізно однаково розстріляли. Постріляли б і переконали себе, що то було правильне рішення, що врятували нас від голоду, чи згоряння живцем, чи ще чогось. Ті, хто головує, завжди можуть виправдати жахливі вчинки прагненням до вищого блага. Трошки різанини тут, трошки катування там. Стає цілком морально робити те, що було би аморальним, якби це втнув звичайний смертний.

Хай там як, а розповідати лишилося небагато. Ми ховалися під тілами, поки решта в’язнів продовжували закидати трупи в кузов. Здавалося, нашої відсутності ніхто не помітив. Тоді, коли всі вже майже скінчили, я почув, як хтось застрибнув у вантажівку і почав роздивлятися довкола. Каблуки чоботів брязкали об метал. Трупи не до кінця прикривали нас, і я міг трохи бачити крізь них, аж раптом угледів Девона з тією його планшеткою, і хай мене грім поб’є, якщо він не витріщався прямісінько на мене. Ми дивилися один на одного протягом найдовшої секунди за всю писану історію світу. Тоді він кивнув, ледь помітно. Виліз із кузова й грюкнув відкидним бортом, зачиняючи, а потім вантажівка завелася. Один з охоронців гукнув до Девона, запитати, чи всі в’язні на місці, на що Девон відповів ствердно. Він збрехав заради нас. Знав, що ми у вантажівці, і все одно збрехав, щоб ми могли вислизнути. Колись усе це скінчиться, і я збираюся знайти того хлопця, щоб купити йому пива. Хто-хто, а він його вже точно заслужив.

Вогонь посвистував і клекотав.

— А тоді? — запитала Керол.

— Водій увімкнув першу передачу й покотив геть звідти. Десь за півгодини ми заїхали на великий паркувальний майданчик у Портсмуті, де тоді палили тіла. Мацц і я вибралися з вантажівки непоміченими, але змогли дістатися хіба до канави на краю ставка. А тоді застрягли. Не могли перебратись ані через ставок, ані через парковку. Не знаю, що сталося б, якби не нагодився Пожежник. Гадаю, ми або замерзли б до смерті, або, може, здалися і були розстріляні. Сподіваюся, у мене ще буде нагода йому подякувати. Певно, це неабияка радість мати його на своєму боці. Мало не шкода тих, хто зважиться виступити проти нього.

Повисла довга, незручна пауза.

— Дякую, містере Клайн, — відказала Керол. — Дякую за те, що поділилися своєю історією. Ви, мабуть, втомлені після такої довгої розповіді. Джеймі, проведи його, будь ласка, до камери.

— Наручники, Джеймі, — нагадав Бен.

Джеймі виступила вперед, а Мінді звелася на ноги, й обидві рушили до Ґілберта, обступаючи його з обох боків. Ґіл перевів погляд з Керол на Бена. Його сірі очі були втомлені, повіки помалу опускалися. Він підвівся і склав руки за спиною. Наручники брязнули, коли Джеймі застібнула їх у нього на зап’ястках.

— Я хотів запитати, чи є якийсь шанс, щоб мене перевели з холодильної камери до решти чоловіків, — промовив Ґіл. — Та, підозрюю, це не варіант.

— Я дуже вдячна вам за вашу відвертість, — відказала Керол. — Вдячна... і втішена. Втішена, що ви з нами. Втішена, що вам не доводиться боятися, що вас будь-коли витягнуть на парковку і застрелять. Але, містере Клайн, після того, що зробив для вас містер Маццучеллі, я не певна, що звільняти вас із ув’язнення — в інтересах нашої громади. Він поміг вам утекти, а ви справляєте враження людини відданої. Хіба вам би не захотілося зробити для нього те саме? Ні. У камеру, Джеймі. Це поводження може видаватися жахливим, однак я певна, містере Клайн, ви розумієте, чому це необхідно. Як ви самі зазначили, ті, хто головує, завжди можуть виправдати жахливі вчинки прагненням до вищого блага. Здається, я добре зрозуміла, на що ви тоді натякали. Всі ми зрозуміли, що це був закид у мій бік.

Кутики рота Ґіла здригнулися у ледь помітній усмішці.

— Мем, покійники, під якими я ховався, були не такі холодні, як ви, — мовив Клайн. Він зиркнув на Гарпер і коротко кивнув їй. — Дякую за воду, сестро. Побачимося.

Джеймі пхнула його у спину держаком від мітли.

— Нумо, красунчику. Пора вертати тебе в люкс для молодят.

Коли вона прочинила двері, подмухом вітру в кімнату намело снігу. Мінді та Джеймі випровадили Ґіла, глухо пристукнувши по собі двері. Від буревію, що вирував надворі, будинок заскрипів.

— Твоя черга, Гарпер, — промовила Керол.

10

— Розкажи про мого батька, — сказала Керол. — Він помирає?

— Наразі його стан стабільний.

— Та він ніяк не прокинеться.

— Я налаштована оптимістично.

— Бен каже, що він уже мав би прокинутися.

— Так. Якби це була субдуральна гематома без ускладнень.

— То в чому ж річ?

— Очевидно, виникли певні ускладнення.

— Наприклад? Що саме ти маєш на увазі під «ускладненнями»?

— Не можу сказати з певністю. Я медсестра, а не нейрохірург. Шматочок кістки в мозку? Чи, можливо, сильний забій мозку. Або в нього стався інсульт, поки ми оперували. Я не маю діагностичного обладнання, необхідного, щоб це встановити.

— Якщо він усе-таки прокинеться, — почала Керол, та її подих обірвався на півслові, хоча обличчя залишилось розслабленим та невиразним, — наскільки він буде відсталим?

Слова «відсталий» щодо ушкоджень мозку ніхто не вживав, та Гарпер подумала, що не час і не місце її виправляти.

— Погіршення може не бути жодного, або навпаки, завдана шкода може виявитися напрочуд серйозною. Зараз я можу тільки гадати.

— Ти принаймні згодна, — сказала Керол, — що він уже мав би оговтатися? Це несподіваний результат, правда ж?

— Я сподівалася на краще.

Керол кивнула, повільно, ледь не сонно.

— Чи є щось таке, що ти могла б для нього зробити?

— З тим, що маю напохваті? Небагато. Я знайшла спосіб постачати в його тіло рідину — розбавлений яблучний сік — та надовго цього не стане. Втім, якби лазарет був краще укомплектований, це відкрило б ряд можливостей покращити догляд за ним. Це також дало б мені певну гнучкість з іншими пацієнтами. Про це я й сподівалася з тобою поговорити. Я розмовляла з Джоном...

— Так, — мовила Керол. — Про це я чула.

Гарпер провадила, так наче її і не перебивали:

— ...і в нього є план, як нам дістати необхідні запаси...

Цього разу перебив Бен.

— Хіба я не казав? — звернувся він до Керол. — Хіба не казав, що у Пожежника буде для нас план? — Говорив він млявим, майже знудженим голосом, та під цієї машкарою чувся надрив.

Гарпер спробувала знову.

— Джон гадає, що зможе допомогти нам дістати необхідне для догляду за твоїм батьком і подбати про тривале піклування, якщо він залишиться недієздатним. Мені здається, на це варто зважити.

— Розповідай, — попросила Керол.

Гарпер виклала план Пожежника: як їм треба буде дістатися на поліцейському «крузері» Бена до Верден-авеню, по якомусь із табірних мобільників викликати швидку, дочекатися їхньої появи, а тоді...

— ...тоді, зі слів Джона, він відправить фенікса, щоб розігнати медиків та тих поліцейських, що приїдуть з ними, — закінчила Гарпер. Їй здалося, що то досить недолугий спосіб закінчити виклад плану, і на якусь коротку мить вона відчула роздратування через Джона та його збочене тяжіння до мелодраматизму. — Не певна, що саме він має на увазі, та раніше він не підводив.

— Ще один з його трюків, — промовила Керол. — Один з його фокусів, щоб відвернути увагу. Ті свої витівки він полюбляє.

— Не розумію, нащо нам його поміч, — втрутився Бен. — Зі швидкою ми впораємось і без нього. У нас удосталь зброї.

— І скільки людей задля цього поляже? — запитала Гарпер.

— Ой, та до цього не дійде. Ми це обставимо так: або ви віддаєте нам те, що в кареті швидкої, або й самі потрапите в таку. Більшість людей стають досить охочим до співпраці, коли їм тицьнути рушницею в око.

— Вони теж матимуть зброю. Їх супроводжуватиме конвой поліції.

— Звісно. Та коли ми їх зустрічатимемо, я буду в своїй уніформі й за кермом поліцейського «крузера». Вони втратять пильність. Доведеться заскочити їх до того, як вони допетрають, що відбувається, — відказав їй Бен.

— Нащо робити це самотужки? — запитала Гарпер. — Чому не діяти за планом Джона?

— Востаннє, коли ми діяли за планом Джона, хтось мало не вбив мого батька, — кинула Керол.

— Те, що сталося з твоїм батьком, сталося тут, на території табору. Його план спрацював.

— Так. Для нього він ще й як спрацював.

— Це ще що означає?

Замість відповісти, Керол запитала:

— І коли ж Джон планує зглянутися й допомогти нам?

— За три ночі.

— Ми не можемо чекати так довго. Це має відбутися завтра. Бене, я сподіваюся, в тебе вийде виконати це доручення, не вдаючись до насильства, хіба якщо це буде абсолютно неминуче.

— Що ж. Добре, — мовив Бен. — Їх буде четверо — двоє медиків у кареті швидкої, двоє у поліцейському «крузері» — тож ліпше, щоб нас було п’ятеро. Джеймі — найкращий стрілець у таборі, після мене. Нельсон Гайнріх раніше мав власну сторінку НСА на Фейсбуці. Судячи з усього, він ще й вправний з гвинтівкою. Та дівчина, Мінді Скіллінґ, котра щойно пішла, може зателефонувати для нас до служби порятунку. Вона достатньо доросла, тож я не вважатиму себе безвідповідальним, взявши її з нами, та й до того ж вона має акторський хист. Вчилася в Емерсоні, здається[115]. Я так гадаю...

— Чекайте. Чекайте, — перебила Гарпер. — Керол, нема жодних причин, чому б не зачекати три ночі. Твоєму батькові...

— ...майже сімдесят років. Ти б чекала три ночі, якби це був твій батько? Якби могла зарадити вже?

Гарпер би вистачило норову відповісти: «Мій батько не хотів би, щоб задля нього хтось потрапив під кулю», — та слова застрягли їй у горлі. Правду кажучи, їй навіть подумалося, що Керол права. Якби то був її батько, вона би благала Пожежника зробити все можливе, і чимшвидше. Благання — це не зовсім те, до чого вдалася б Джулі Ендрюз, та Гарпер би на це пішла.

— Гаразд. Я поговорю з Джоном. Побачу, чи зможе він прискорити все до завтра.

Керол спробувала поправити пасмо чорнявого волосся, яке спало на чоло.

— Джон Джон Джон Джон Джон Джон Джон Джон. Якщо Джон не квапиться допомагати моєму батькові, то я почуватимуть жахливо через спроби його підігнати.

— Він не просто так зволікає. Керол, у нього травмовані ребра.

Керол співчутливо закивала.

— Так. Так, звісно, Джону варто відпочити. Не хочу його турбувати. Він нам не потрібен. Сестро Вілловз, Бену знадобиться детальний список усього, що тобі потрібно, щоб якнайкраще доглядати мого батька.

— Так не піде. Я маю поїхати з ними.

— О, ні. Ні, тобі не можна. Це дуже відважно й сердечно з твого боку, та я хочу, щоб ти залишалася біля мого батька. Тобою ми ризикувати не можемо.

— Доведеться. У Бена буде лише кілька хвилин в кареті швидкої. Ти справді хочеш, щоб він копирсався з двома сотнями пляшечок, намагаючись розібратися у фармакологічних абревіатурах? Особисто я не ризикувала б, якби то був мій батько, — Гарпер кинула Керол її ж аргумент, гадаючи, як їй самій це сподобається.

Керол зиркнула на неї недобрим поглядом.

— Батькові треба дещо більше, ніж хороші ліки. Йому потрібна хороша медсестра, — відказала Керол. — Одне без іншого нічого не варте. Ти вже потурбуйся повернутися.

Гарпер не знайшла, що на це відповісти. Уся ця розмова її бентежила, бо була сповнена натяків, яких вона до кінця не розуміла, та підтексту, який не дуже їй подобався.

— Бене, я хотіла б обговорити з тобою план, — сказала Керол. — Хочу знати все. Кого ти візьмеш із собою. Який вигляд має ця Верден-авеню. Усе. Сестро... — вона окинула поглядом Гарпер. — Я сподіваюся, дорогу назад до лазарету ти відшукаєш.

Гарпер здивувало, що вони отак відпустять її без нагляду. До певної міри вона вважала себе так само ув’язненою, як і Ґілберт Клайн, хіба що камеру мала охайнішу. До Будинку з чорною зорею її привели під конвоєм, тому назад вона очікувала піти так само.

У душі Гарпер поривалася ступити за двері негайно ж, поки Керол не передумала й не вирішила відправити її назад з Бові чи з кимось із Пильнувальників, які стовбичили надворі. Вона вже подумки спланувала скромний обхідний шлях дорогою до лазарету. Утім, Гарпер змусила себе зачекати, перебираючи чорні ґудзики свого пальта. Залишалося, зрештою, ще одне незакрите питання.

— Керол... я сподівалася, ми зможемо поговорити про Еллі. Вона цілими днями ходить з тим каменем у роті, бо вірить, що їй є що спокутувати. Я гадаю, що частково вона чинить так, бо рівняється на тебе. Хоче справити на тебе враження. Хоче, щоб усі знали, яка вона віддана табору. Ти можеш змусити її припинити це?

— Ні, — відповіла Керол. — Проте ти можеш.

— Ну звісно ж, ти можеш її спинити. Скажи, що вона вже достатньо себе покарала. Ти її тітка, і вона тебе любить. Напевно послухається тебе. Ти — практично все, що в неї лишилося. Ти за неї відповідаєш. Ти просто мусиш втрутитися, поки вона не впала від знесилення.

— Але ми всі відповідальні одне перед одним, — відказала Керол, і її обличчя набуло виразу безумної безтурботності. — Ми картковий будинок. Якщо бодай одна картка перестане підтримувати свою частку ваги, весь табір завалиться. Ось що Еллі намагається тобі донести. Вона носить твій камінь у роті. Лише ти можеш його забрати.

— Вона дитина й поводиться відповідно. Бути дорослою — це твоя робота.

— Моя робота — доглядати за ста п’ятдесятьма зневіреними людьми. Тримати їх у безпеці. Не дати їм згоріти живцем. Я теж свого роду медсестра. На мені обов’язок захистити цей табір від вірусу відчаю та егоїзму. Захистити нас від таємниць, які можуть бути подібними до раку. Від невірності та недружності, що ширяться, наче лихоманка. — Говорячи, вона випросталася у кріслі; у її вологих очах блищало нездорове жевриво. — Відтоді, як мій батько занедужав, я намагаюся бути тою, хто потрібен цим людям. На кого вони заслуговують. Мій батько бажав, щоб табір Віндем був гарним місцем для людей, яким більше нема куди податися. Це все, чого хочу я. Лише щоб це було гарне місце... і найкращим воно стає, коли ми приглядаємо одне за одним. Мій батько теж так думав. — Вона зчепила руки, а потім затисла їх між колін. — Ми сильніші, коли разом, Гарпер. І якщо ти не з нами, то ти сама-самісінька. А в такі часи бути самотньою — то кепський вибір.

«Вигляд у неї майже співчутливий», — подумала Гарпер.

— Невже ти цього не розумієш?

11

Гарпер простувала ледь видимою стежкою попід захмареним небом.

Хоч би куди вона повернула голову, обличчя обдавало снігом. Довкола нуртував вітер. Затріщало дерево. Дошки в неї під ногами хиталися й гнулися, через що рухатися вперед доводилося поволі, щоб не поточитися й не впасти.

Коли Будинок з чорною зорею зник позаду, вона й далі прямувала крізь морозну темряву, у якій пахкотіло сосною. За якісь двісті кроків вона натрапить на доріжку, яке звиватиметься униз, до галькового пляжу та пірсу. Гарпер змогла б перетнути воду хвилин за десять, сказати Джону, що вони вирушать до карети швидкої вже завтра, розповісти йому...

Крізь сосни, праворуч від неї, пробігла дитина, мерехтлива постать у тінях. Вона повернула голову, щоб роздивитись як слід, і побачила, що ніяка то не дитина, а лише завиток снігу, котрий вітер ганяв між дерев.

Бух!

Сніжка влучила їй у голову, та сповна відчула вона це, лише ступивши ще два кроки. Саме стільки часу їй знадобилося, щоб зрозуміти, що сталося. Гарпер не усвідомлювала, що її хилить убік чи що праве коліно підгинається, аж поки не повалилася навколішки у сніг.

Краєм ока жінка помітила якийсь розмитий рух і вчасно здійняла лікоть, у який тієї ж миті влучила наступна сніжка. Від удару рука заніміла. Болючий шок розтікся від ліктя до кисті. Сніжка розкришилася, тільки-но влучила в неї, і на сніг викотився поцяткований білий камінець, який щільно втрамбували досередини.

З-за дерев, обабіч од неї, давлячись від сміху, вистрибували дівчачі постаті. Гарпер здалося, що вона побачила сніжку, яка летіла їй у живіт, тож одразу опустила руки, щоб його прикрити, натомість діставши удар у зашийок — різкий гострий поштрик, за яким ішло оніміння.

Вони кружляли довкола.

Волога у неї в очах готова була обернутися на лід, замерзнути на місці. Біляві обличчя довкола були суворі й бездушні, наче на неї напали манекени з супермаркету.

Одна з постатей підбігла до неї ззаду і штовхнула. Гарпер завалилася на бік.

— Дівчата, прошу, обережніше, — промовила вона. — Я вагітна. Я не чинитиму опору.

— Відбіли, відбіли! — проспівав чийсь голосок, до болю схожий на Емілі Вотерман.

Хтось ухопив пасмо її волосся обтягнутою рукавицею рукою, загріб жменю снігу іншою і втер його Гарпер в обличчя. Дівча зойкнуло від сміху.

Коли Гарпер зморгнула сніг, перед нею навколішках стояв Тиріон Ланістер з «Гри престолів». Він поглядав на неї сповненими недовіри порожніми очима: дешева пластикова маска. Він... ні, вона — за маскою ховалася дівчина — простягнула руку, долонею догори. На ній лежав плаский білий камінчик.

— Їж, — пролунав з-під маски голос. — Їж, суко.

— Змусь її з’їсти, — мовила інша дівчина.

— Їж, їж, їж! — заволали дівчата.

Гарпер лежала на боці в снігу, однієї рукою прикриваючи опуклий живіт, притиснувши іншу всім тілом. Дівчина, котра тримала її волосся, смикнула. Тоді смикнула сильніше.

Гарпер розтулила рота і тримала його роззявленим, наче дитина, якій лікар оглядає мигдалини. Тиріон Ланістер запхнув досередини камінь: холодний плаский тягар.

Поміж двох сосон, за п’ять кроків від них, за цим усім спостерігав Капітан Америка. Гарпер вп’ялася поглядом в Еллі, поки зір їй не розмило слізьми, спочатку подвоївши, а тоді потроївши картинку.

Пролунав звук, неначе хтось навпіл роздирав простирадло. Рука, що стискала її волосся, смикнула знову, підіймаючи підборіддя Гарпер, змушуючи її відкинути голову назад. Інша рука сильно ляснула її по губах. Кількома порухами великого пальця вперед-назад губи їй заклеїли клейкою стрічкою.

— Півгодини, — промовила дівчина, котра тримала її за волосся. — Він там залишиться на півгодини. Тепер підводься. Ставай навколішки.

Гарпер поставили навколішки. Дівчата завели їй руки за спину, знову почувся різкий звук, наче щось рвалося, а тоді свіжим шматком липкої стрічки їй зв’язали зап’ястя.

— Ммдитя, — промовила Гарпер, застерігаючи про її дитя. Вона гадки не мала, чи хтось її взагалі зрозумів.

Дві дівчини танцювали разом, тримаючись за руки, крутячи й обертаючи одна одну: на одній була маска Обами, на іншій — обличчя Дональда Трампа. За весь час Капітан Америка навіть не поворухнувся, лишаючись нерухомим поміж двох сосон, навіть оком не змигнувши, наче сова.

Промені ліхтариків стрибали поміж соснами, рій яскравих золотавих вогників. Гарпер глянула ще раз і лишень тоді зрозуміла, що жодна з дівчат не мала з собою ліхтарика. То були самі дівчата: вони плигали, сміялися й жбурляли в неї грудками снігу. Усі вони сяяли, як у каплиці, коли співали гуртом. Вони світилися одна до одної, їхня луска пульсувала, досить сильно, аби яскраві спалахи виривалися з-під курток, струменіючи назовні крізь відгорнуті комірці.

Отже, існував ще й інший шлях досягнути піднесеного стану Блискоту. Хай то буде хор або Розстрільний загін: обидва варіанти задовольняли луску. Групове зґвалтування нічим не поступалося читанню Євангелія.

Гарпер почула квиління ножиць. Її золотаве волосся почало спадати на сніг.

— Ха-ха! Ха-ха! — промовила найменша з нападниць; Гарпер була певна, що то Емілі Вотерман. — Відрізай відрізай відріжжай! — Її голос зривався на сп’яніле бурмотіння.

Вітер неохоче зітхнув, наче коханець, якому вже час іти. Її волосся опадало довкола неї, поки ножиці собі й далі квилили.

— Як тобі смакує камінь? — запитала одна з дівчат. — Але ясно, що не такий ласий, як прутень Пожежника.

— Хіба не сексуально? — запитала дівчина, яка відтинала їй волосся. — Звук, з яким ріжуть ножиці?

Вона клацнула ними біля вуха Гарпер.

— У мене від нього мурашки. Мені так сподобалося різати твоє волосся, що його вже майже не лишилося. Шкода, що довелося спинитися. Може, наступного разу відчикрижу щось інше. Тобі треба визначитися, чи ти з нами, чи проти нас. Будеш сяяти з нами чи геть перестанеш сяяти. Хочеш почути медичну пораду від мене? Я призначаю тобі змінити твоє суче ставлення.

Так, усі вони сяяли... усі, окрім Еллі. Дівчинка зробила крок до неї, з її грудей вирвався здушений скорботний схлип, проте коли Гарпер підвела на неї погляд, Еллі спинилася й заклякла на місці. Вона навіть здійняла одну руку, долонею назовні, наче Гарпер могла підскочити, звільнити руки і дати їй п’ять.

Гарпер подумала, що цілком можливо зараз хтось із них розбіжиться й копне її в живіт, як футбольний м’яч, задля сміху. Вони геть втратили розуміння того, що роблять. Можливо, вони вже зайшли далі, ніж повинні були. Хтозна, може, вони лише хотіли закидати її сніжками й забратися геть. Їм цілком повідбивало пам’ять. Вони геть позабували свої імена, голоси власних матерів, обличчя своїх батьків. На думку їй спало, що вони можуть отак-от запросто і вбити її тут, у снігу. Розітнути горлянку парою ножиць. Коли ти у Блискоті, то почуваєшся добре, почуваєшся правильно. Ти не ходиш. Ти линеш. Світ пульсує у ритмі потаємної пісні, а ти стаєш зіркою власного мюзиклу в «Техніколорі». Кров, яка струменітиме з її сонної артерії, видаватиметься їм такою ж прекрасною, як бенгальський вогник, що розсипає палаючі червоні іскри фосфору.

Дівчина, яка стояла позаду неї увесь цей час, штовхнула її, поваливши у сніг. Всередині Гарпер скипів пухир сильної, небезпечної емоції, і вона вклякла, побоюючись, щоб той пухир не луснув. Їй зовсім не кортіло дізнатися, що за емоції нуртували у ній... чи то був гнів, чи жах, чи, гірш за все, визнання поразки.

Кожна дівчина по черзі, танцюючи, підходила й била ногою в сніг, сиплючи ним їй в обличчя. Гарпер лише заплющила очі.

Дівчата обступили її, шепочучись. Гарпер не знаходила в собі сил поглянути на них, на те коло облич у масках, що оточувало її. Вони балакали й балакали, тихими, шепітними, нерозбірливими голосами. Гарпер уся тремтіла. Її джинси змокли, зап’ястя стогнали від болю, а лице пощипувало й пекло від усього того снігу, яким у нього жбурлялися.

Врешті вона трохи розплющила очі. Шепотіння тривало, але дівчата зникли. Єдиним, що й далі промовляло, був вітер, котрий насвистував поміж сосон.

Гарпер засмикалася, намагаючись звільнити зап’ястки. Стрічку приліпили їй на рукавиці, а не на шкіру, і за якийсь час вона спромоглася вивільнити одну руку. Потім стягнула іншу рукавицю і пожбурила обидві вбік, досі зв’язані клейкою стрічкою. Вона, не вагаючись і не замислюючись, узялася за краєчок стрічки, що вкривала їй рота, і рвучко здерла її. А разом зі стрічкою відірвала шматочок верхньої губи.

Гарпер сплюнула камінь на сніг. Від крові той був рожевий.

Коли вона підвелася, у голові запаморочилося настільки, що довелося зіпертися рукою об сосну, щоб не впасти. Вона рухалася від стовбура до стовбура, наче хитляве маля, яке робить перші кроки, спираючись на меблі. Знайшла поворот до набережної і почала спускатися пагорбом. Гарпер зробила заледве дванадцять кроків, коли хтось гукнув її.

— Сестро Вілловз? — гукнув Нельсон Гайнріх. — Куди ви йдете? Дорога до лазарету осьде.

Він стояв на дошках поряд з Джеймі Клоуз. Джеймі була в тому ж одязі, що й останнього разу, коли вони бачилися: яскраво помаранчеві штани та пухка синювата парка. Відмінним було тільки те, що вона зняла з себе маску Тиріона Ланістера.

— Вам сніг до шиї дістає. Чом би вам не вернутися сюди, поки вас живцем під ним не поховало? — обличчя Нельсона розчервонілося від холоду, він шкірився, показуючи свої передні два зуби.

З рота Гарпер виривалася пара. Лизнувши верхню губу, вона відчула присмак крові.

Їй знадобилося майже п’ять хвилин, щоб подолати ті двадцять кроків, які відділяли її від дощок, продираючись крізь кучугури снігу по пояс заввишки, снігу, що загрібався їй у чоботи.

— Ми з Джеймі саме прямували до Матінки Керол, аби замінити Пильнувальників на посту! Добре, що ми вчасно нагодилися. Ви йшли зовсім у протилежний бік, — він простягнув обидві руки, щоб допомогти їй стати на дошки. Чоловік насупився, але очі в нього світилися від утіхи. — Та ви тільки погляньте на всі ці сліди! У нас є правила, ви в курсі! Не можна сходити зі стежок! Дошки можна рухати, але зникнути сліди не змусиш. Що, як об’явиться мисливець? Господи, та якби нас відшукали, то всіх би відправили в Конкорд! Якби не розстріляли просто на місці! Блукання ставить під загрозу весь табір! Містер Патчетт і Матінка Керол це чітко дали зрозуміти. Одна година з каменем мала б нагадати вам про ваші обов’язки.

Джеймі Клоуз обійшла його, тримаючи білий камінець у долоні. Вона вишкірилася, показуючи надщербленого зуба.

Гарпер узяла камінь і слухняно поклала його до рота.

12

Її, наче в’язня, вели до табору поміж деревами. Нельсон ішов попереду, Джеймі простувала позаду неї з гвинтівкою та обпиляним держаком мітли. На власний подив, Гарпер зрозуміла, що камінь не такий осоружний, як вона могла подумати. Може, з часом вона навіть знаходитиме в ньому втіху. Камінь навіював спокій, вдумливість. Вимагав тиші — внутрішньої так само, як і зовнішньої.

Він потребував повноти її уваги, що стало для неї справжнім полегшенням, оскільки більшість думок, які завше роїлися в голові, зводили її з розуму: чи вдасться їй врятувати Отця Сторі, чи вдасться їй самій порятуватися, що робити, якщо маля так само має драконячу луску, що, коли через стрес у неї стануться передчасні пологи?

Камінь прогнав усі ці турботи геть, і спершу вона навіть подумала, що якби тільки знала, яку полегкість їй подарує камінь, то не стала б так люто йому опиратися. А потім подумалося, що глибоко всередині вона завжди це знала. Завжди знала, що покора принесе їй неабияку втіху, і саме тому вона насправді опиралася. Бо побоювалося, що коли здасться бодай раз, то наступного разу це буде занадто легко.

Вони вийшли з лісу поблизу каплиці. Подвійні двері були розчинені, й люди дивилися на неї. Гарпер відчувала, що більшість з них добре знає, через що їй довелося пройти.

Гарпер окинула їх своїм поглядом, холодним, відстороненим, геть позбавленим сорому, і від вигляду людей, які боязко зіщулювалися в тінях, їй потеплішало на душі. Більшість дітей, втім, лишались незворушними. Споглядання за чужим покаранням неабияк цікавило дітей, було джерелом надзвичайного задоволення.

Еллі стовбичила біля підніжжя сходів до каплиці, та щойно побачила Гарпер, заклякнула на місці.

— Рухайте задком, сестро, — промовила Джеймі.

Еллі чекала, поки Гарпер не пройшла повз, і не змогла стриматися. Вона зірвалася з місця й помчала засніженим двориком, щоб наздогнати її.

— Еллі, — озвався Нельсон Гайнріх, — ти сьогодні маєш пильнувати у дзвіниці. Повертайся на свій пост.

Еллі проігнорувала його.

— Гарпер. Я хочу, щоб ти знала, я не хотіла, щоб...

Гарпер нишком впустила камінь собі у долоню. Вона як слід набрала мокротиння в роті й плюнула Еллі в щоку. Дівчинка здригнулася, наче їй дали ляпаса. Джеймі стусонула її у потилицю: кулаком чи палицею, щодо цього Гарпер певності не мала.

— Тому каменю місце у вашому роті! — заверещав Нельсон. — Тепер можете його там протримати до самого світанку!

Гарпер не зводила погляду з Еллі, чиє обличчя зморщилося від шоку й безнадії, а очі наповнилися слізьми. Гарпер дивилася, аж поки Еллі не почала схлипувати. Потім поклала камінь до рота й рушила далі до лазарету.