Пожежник

1

Коли човен грюкнувся боком об пірс, Гарпер окинула оком узбережжя, але Карґілла вже й слід охолов. Вудку він покинув лежати на камінні. Проте гвинтівку забрав.

Либонь, кинувся доповідати Керол, що проти неї щось затівається. Але нехай. Так чи інакше, а вже за кілька хвилин їй би і так усе стало відомо.

Для вагітної жінки підйом крутим схилом перетворювався на важку працю — діставшись лазарету, вона вже насилу переводила дух. Обличчя їй вкривав бридкий піт, і щойно вони стали підніматися східцями до парадного входу, як від раптових переймів у Гарпер підігнулися ноги. Вона схилилася, притиснувши руку до низу живота, і крізь зціплені зуби вирвався різкий видих.

— Усе гаразд? — запитав у неї Джон.

Гарпер кивнула й змахнула рукою, мовляв, «іди». У грудях не вистачало повітря, щоб заговорити, хоч перейми і стихли, залишивши по собі тупий біль і відчуття, наче вона проковтнула каменюку.

Гарпер рушила слідом за ним у порожню почекальню. У сусідній кімнаті мав бути Майкл. Пожежник відсмикнув убік бляклу шторку і зайшов, Гарпер не відставала.

— Отче... — почав Пожежник, і тієї ж миті дістав прикладом гвинтівки в шию. Пролунав глухий звук, від якого у Гарпер всередині все перевернулося. Джон повалився додолу, наче його розтяли навпіл.

Гарпер розтулила рота, щоб закричати, але Майкл саме повернув рушницю, цілячись у Ніка. Хлопчик спав на ліжку, склавши руки на животі, ледь не торкаючись підборіддям до грудей. Вираз у нього був насуплений і задумливий, наче він намагався згадати щось важливе, щось таке, що мусив пам’ятати.

— Прошу, не треба. Я не хочу стріляти в малого, — сказав Майкл.

Голова Отця Сторі була розвернута в бік Гарпер, і здавалося, він дивився на неї. Втім, хоч би що він зараз бачив, це точно була не кімната, де всі вони були присутні. Його обличчя потьмяніло, набравши відтінку, що нагадував грозові хмари влітку. Крапельниця впала. Голку з руки було висмикнуто. На білих простирадлах виступили яскраво-червоні плями.

— За кілька годин тут усім стане відомо, що ви намагалися вбити Отця Сторі, аби змусити його мовчати, — майже вибачливим тоном провадив Майкл. — Що планували вбити Керол і Бена, щоб захопити табір. У мене є все необхідне, щоб люди повірили, але буде легше, мем, якщо ви у всьому зізнаєтеся. Розумію, що у вас немає жодних причин повірити мені на слово. Проте клянуся, якщо ви це зробите — якщо визнаєте, що разом з Руквудом мали намір порішити Керол — клянуся подбати про Еллі та Ніка, щоб їх не спіткала ваша доля. Я попіклуюся про них.

Гарпер схилилася над Джоном, який завалився на бік. Намацала пульс — повільний і стійкий. Вона вся тремтіла. Спочатку думала, що то від горя, та варто було заговорити, як дівчина зрозуміла, що в ній закипає лють.

— Ви з Керол убили Гарольда Кросса.

— Не я його застрелив. Це зробив Бен Патчетт, — відказав Майкл. — Я мав його застрелити, а тоді подумав, що буде краще, якщо постріл зробить Бен. Тож я передав йому гвинтівку. Та й взагалі. За останні місяці, поки він був тут, я навіть трохи почав симпатизувати Гарольду. Він учив мене грати в шахи. Я маю такі ж сентиментальні почуття, як і всі інші. Не дуже вже хотілося бути тим, хто його застрелить.

— Це ти допоміг йому вислизнути з лазарету, — провадила Гарпер. — Але в записнику він називав тебе... — «ДР», пригадала вона. Гарольд усе записував великими літерами, наче йому хотілося кричати, тож вона зробила цілком логічне припущення, що ті букви позначали Джона Руквуда. І раптом Гарпер осяяло, чому Майкл нагадував їй небожа. Підсвідомість увесь цей час розмахувала перед нею прапорцем, намагаючись попередити про те, що поєднувало їх з милим, безневинним малям Коннором Вілловзом. — ...джуніор.

— Ага. Саме так Гарольд часто мене й називав: Джуніор. Майкл Ліндквіст-молодший. Від батька мені не дісталося нічого, крім імені, якщо вже хочете знати. Бувало, правда, ще частував мене стусанами.

— Ніхто не повірить у те, що я так довго тримала Отця Сторі живим, щоб оце тепер його вбити, — відповіла Гарпер.

— А ось і повірять. Ви вже кілька разів намагалися його вбити, тихцем, вколюючи інсулін, щоб викликати напади. Прямісінько між пальцями ніг. Але по тому ви не могли більше цього робити, бо на місці був Нік, який постійно за вами приглядав. А ще ви були налякані, нерви здали, — Майкл тримав гвинтівку однією рукою, націливши ствол на Ніка. Вільною рукою він потягнувся до неї, ухопив за пасмо білявого волосся і щосили за нього смикнув. — Це важливо. Саме ця частина. Не забудьте. Ви кололи йому інсулін. Сподівалися, що він помре так, що все виглядатиме природно. А ще ви зірвали ту операцію на мозку, застромивши йому дриль у голову. Робили все, що могли, аби тільки порішити його, однак він перебував під захистом.

— Яким ще захистом? — запитала Гарпер.

— Під захистом Блискоту, — спокійним голосом промовив Майкл, свята простота. — Його розум і душа тепер покояться не лише в його тілі, а й у драконячій лусці, яка вкриває його шкіру. Вони зберігатимуться в Блискоті віднині й навік, наче файли, завантажені на зовнішній жорсткий диск. Він залишив записку, в якій розповів, як усі ці місяці його захищав Блискіт. Я змусив його написати перед тим, як уколошкати. Міг і сам нашкрябати, але подумав, що з його почерком вийде правдоподібніше. Вона під подушкою. Хай Керол знайде.

Майкл потягнувся до сусіднього столика, знайшов шприц і простягнув їй.

— Коліть себе, зараз. Не в зап’ястя і не в шию. А у свою здорову круглу сраку. Хочу, щоб усі побачили, що я застав вас зненацька.

— Я не буду.

— Що ж, тоді ви спробували відібрати у мене гвинтівку, а в Ніка влучила куля під час метушні, — відповів їй Майк. — А знаєте, могли би мене і вберегти від зайвого клопоту, якби дали себе вбити ще тоді, кілька місяців тому, коли й повинні були сконати. Це я нацькував на вас Берегових спалювачів, того разу, як ви подалися додому по медикаменти. У голову не вкладається, чого вони вас так і не зловили. А коли ви пішли в ту вилазку зі швидкою, я їх знову викликав. Хоч убий, не знаю, як вам вдалося отак від них двічі втекти.

— Як ти з ними зв’язався? Я думала, Бен відібрав усі телефони.

— Ну і кого, по-вашому, він посилав їх збирати? Кілька штук я притримав для себе.

Вражена та приголомшена, Гарпер не розуміла, як бодай на мить дозволила собі припускати, що Мальборо-Мен справді мав дар пророцтва, якийсь протиприродний доступ до таємничого знання. Чомусь їй подумалося, що навіть діти, за якими вона доглядала у початковій школі, не повелися б на таку кричущу нісенітницю.

— Досить хернею маятися, — відрізав Майкл. — Коліть уже себе.

Вона взяла шприц і подивилася на прозору рідину всередині.

— Що це таке?

— «Версед»[153]. Гарний вибір? Ви тримали його разом з іншими сильними медикаментами. Я не дуже тямлю в заспокійливих. Раз був приспав Еллі... того дня, як ми позбулися Гарольда. Я мусив забезпечити жирдосу втечу з табору, а вона саме чергувала. Але тоді в мене було трохи «Лунести»[154], яку моя мама свого часу тримала в нашій аптечці, тому я чітко знав, що роблю, коли підсипав трохи їй у каву.

— Майкле, прошу тебе. Я на восьмому місяці. Я не знаю, як «Версед» може вплинути на дитину. Абсолютно не знаю.

— Байдуже, як він на неї вплине. Ми все одно цю дитину любитимемо, навіть якщо вона народиться розумово відсталою чи калікою. Керол за нею доглядатиме, потурбується про виховання. Весь табір потурбується. І не варто хвилюватися. Я знаю свою кохану. Керол виріже з вас дитину до того, як ми вас стратимо. Вона висмикне те маля і любитиме його, як рідне. Я в табірній бібліотеці відшукав медичну книгу, де щось говориться про кесарів розтин. Це наче не так уже й важко. Певен, Дон Льюїстон з усім упорається. Дон неодмінно захоче уникнути вашої з Пожежником сумної долі. Ну ж бо. Коліться вже. Я не з тих, хто балакає. Я з тих, хто робить.

— Якщо ви спробуєте провести кесарів розтин без жодної медичної підготовки, то вб’єте і мене, і мою дитину.

— Нє-а. Та й до того ж. Ми лишимо вас при тямі. Будете нам радити, що робити. Хіба ні?

— Господи! — вирвалося в Гарпер. По щоці гарячою цівкою збігла перша сльоза. — Як ти можеш так чинити з Еллі? Убити її дідуся. Погрожувати її братові. Вона кохає тебе. Мені здавалося, ти її теж.

— Та, мабуть, так воно і є. Типу того. Але ж вона — не Керол. Керол досі незайманка. Тридцять років зроду, а ще й досі не кровила. Хоче, щоб я став у неї першим. Вона сказала, що чекала на мене все життя.

Обличчя хлопця світилося від захоплення, в очах сяяли дивні вогники. Гарпер пригадала, як Бен розповідав, що бачив Майкла та Еллі за каплицею, як парочка пристрасно зажималася. Тієї ж ночі Отцю Сторі розбили голову. Звісно ж, у темряві легко можна було сплутати небогу з тіткою. У кіноверсії їх, мабуть, змогла б зіграти одна акторка.

— Том сказав, що власна дочка не здатна завдати йому шкоди. Повірити не можу, що він так сильно помилявся, — промовила Гарпер.

І здивувалася, коли на щоках у Майкла спалахнув рум’янець. Він притис до вуст палець, наче промовляв до неї «шшш».

— Ну, це я сам зробив. Керол розповіла, що Отець Сторі взнав, як ми подбали про Гарольда, але гадала, що як йому дати трохи часу, то він змириться. От тільки тоді я стрів його, коли ми всі збиралися вирушати на порятунок тих в’язнів. І дорогою до берега Отець Сторі відвів мене вбік і попередив, що, коли всі повернуться, доведеться посадити Матінку Керол під замок. Під замок, а тоді заслати у вигнання. Він був дуже засмучений. Мені спало на думку, що для всіх у таборі буде краще, якщо він помре. Я вам так скажу: довбешка у того скурвого сина ще й яка тверда. Я лупонув його кийком з такою силою, що кавун би на кашу перетворився, а він ще майже десять секунд на ногах стояв. Стояв собі, похитувався й дивився на мене зі здивованою такою усмішкою.

— Коли Керол дізнається, що ти зробив з її батьком, вона накаже тебе вбити. Сама й уб’є.

— Нічого вона не дізнається.

— Я їй розповім.

— Ще одна побрехенька. Усе вами сказане буде лише брехнею. І я подбаю, щоб Нік та Еллі сконали разом з вами. Чи згодом. Та байдуже. Єдиний для вас шанс захистити тих дітлахів — це кинутися грудьми на вістря власного меча.

— Ти не можеш...

— Годі балачок, — відрізав Майкл і зиркнув на Ніка. — Ще одне слово, одне-однісіньке, і клянуся Богом, мізки малого глухаря вкриють усю срану подушку. Коліться. Вже.

Гарпер зробила собі укол.

2

Хтось дав їй ляпаса, до половини розвернувши голову.

— М’ні жкода, — пробурмотіла Гарпер, силкуючись вибачитися. Її пронизало відчуття, що вона скоїла щось погане, от тільки ніяк не могла пригадати, що саме.

Джеймі Клоуз знову її ляснула.

— Ще поки ні, та зовсім скоро буде. Давай же, нахер, піднімайся. Я твою жирну сраку, суко, не тягтиму.

З обох боків Гарпер оточували невиразні постаті. Дівчину взяли попід руки й поставили вертикально, але варто було її відпустити, як ноги підігнулися, наче ватяні, і люди знову мусили її підхопити.

— Обережніше, — застерегла Керол. — Дитя. Дитя ні в чому не винне. Якщо воно постраждає, комусь доведеться за це поплатитися.

Світ довкола перетворився на погану картину Пікассо. Очі Керол сповзли наліво, а рот перекосився. Гарпер була в почекальні, але кімната стала геть інакшою, геометрія втратила бодай якийсь сенс. Ліва стіна була завбільшки з шафу, а права — велетенська, немов полотно автокінотеатру[155]. Підлога перекосилася, і Гарпер вражало, як хтось може ходити по ній рівно.

Позад Керол стояв Бен Патчетт. Він був схожий на тхора: в роті вишикувалися рядочки дрібних зубів, а з круглого гладенького писка на неї позирали маленькі тхорячі очиці. В них спалахували жовті вогники страху й зачудування.

— Дайте мені чотири години з нею наодинці, — промовив Бен. — Вона назве всіх, хто був з нею заодно. Розколеться про всю змову. Я певен, що змушу її говорити.

— А ще можеш спричинити викидень. Ти не почув, що я сказала?

— Я не завдам їй болю. Хочу лише побалакати. Дам їй шанс зробити правильний вибір.

«Я любила Отця Сторі», — силкувалася сказати Гарпер. Їй видавалося, що цей факт обов’язково слід озвучити. Та натомість спромоглася тільки на «я люблила оцці історії».

— Ні, Бене. Я не хочу, щоб ти її допитував. Мені не потрібні ані її допомога, ані інформація від неї. Її версія історії мене не цікавить. Не хочу чути більше жодного слова з її брехливої пащеки.

Гарпер перевела погляд на Бена, і на якусь мить зір загострився, картинка сфокусувалася. Опанувавши також голос, вона вимовила шість слів, промовляючи їх чітко й підкреслено, як надзвичайно захмеліла людина.

— Вона і Майкл підставили Гарольда разом.

Однак реальність від неї вислизала. Коли Керол заговорила, її рот знову опинився з іншого боку обличчя.

— Джеймі, будь ласка. Зроби так, щоб вона замовкла.

Джеймі Клоуз ухопила Гарпер за щелепу, розтулила їй рота і запхнула туди камінець. Той був завеликий. Здавалося, завбільшки з кулак. Дівчина тримала їй рота стуленим, поки хтось інший намотував Гарпер клейку стрічку довкола голови.

— Усе, що тебе цікавить, зможеш почути від Рене Ґілмонтон чи Дона Льюїстона пізніше, — відповіла Керол. — Нам відомо, що вони були до цього причетні. У нас записник Ґілмонтон. Вони обоє були кандидатами на головування. Лише п’ять голосів за Ґілмонтон. Певно, гордість їй ой як щемить.

— І чотири за Еллі, — десь праворуч від Гарпер заговорив Майкл. — Як щодо цього?

Обличчя Керол вкрилося брижами, нагадуючи велику снігову кулю, всередині якої вирують сніжинки. Від цього видовища Гарпер трохи замлоїло.

— Дамо їй шанс, — відповіла Керол. — Дамо вирішальний шанс зробити правильний вибір. Показати, що вона з нами. Якщо відмовиться, тоді нехай нарікає сама на себе. З нею вчинять так само, як і з Рене Ґілмонтон та Доном Льюїстоном.

Десь позаду Гарпер пролунав дівочий голос:

— Матінко Керол, Чак Карґілл чекає надворі. Це стосується Дона Льюїстона. Здається, справи кепські.

Гарпер нудило, і їй подумалося, що блювати не можна, бо тоді вона, скоріш за все, вдавиться на смерть. Грубий камінь дряпав піднебіння і розплескував язик. Втім, цей камінь — його прохолода, його шорстка поверхня — був такий реальний, такий дійсний, що вона відчула, як потроху виривається з полону заціпеніння.

Почекальня була залюднена: Бен, Керол, Джеймі, четверо чи п’ятеро інших людей, Пильнувальники зі зброєю. Майкл стояв у проході до палати. Мерехтіли відблиски смолоскипів — їхнє світіння линуло не з кімнати, її осявали хіба що кілька гасових ламп. Гарпер одразу розчула звук, який спершу сприйняла за шерех вітру поміж дерев, безперервні подмухи та свистіння. Але тепер вона зрозуміла, що то гомін збаламученого, розтривоженого натовпу. Їй стало цікаво, чи не весь табір зібрався надворі. Цілком можливо.

«За наступні кілька хвилин тебе вб’ють», — подумалося їй. Це була перша ясна думка після того, як її ляпасами привели до тями, і щойно вона пронизала її розум, як Гарпер захитала головою. Ні. Не її. Джона. Її вони вб’ють пізніше, коли дістануть дитину.

— Хай увійде, — мовив Бен Патчетт. — Послухаємо, що там таке.

Стишені напружені голоси. З рипінням петель двері розчахнулися, потім грюкнули, зачинившись знову. Чак Карґілл обійшов Гарпер і став перед Керол. Виглядав хлопець кепсько, наче його щойно віддухопелили; бліде обличчя обрамлювали кошлаті бакенбарди. Джинси промокли наскрізь.

— Мені дуже шкода, Матінко Керол, — він увесь тремтів, від холоду чи нервів. Або, може, і того, і іншого.

— Я впевнена, Карґілл, що для цього немає жодних причин, — промовила до нього Керол. Її голос звучав напружено.

— Я вирушив на острів Пожежника з Хадом Лурі, як нам наказав містер Патчетт, по містера Льюїстона. Він зняв із судна брезент і розвісив вітрила з боків, щоби провітрити чи ще для чого. Ми думали, він у трюмі. Думали, він не знає, що ми по нього прийшли. Гадали, що вийде захопити його зненацька. На краю судна звисала мотузяна драбина, ми почали здиратися нею, дуже тихо. Але гвинтівки довелося закинути через плече, щоб залізти. Хад ліз наді мною, і тільки-но він вибрався на палубу, той старий... той старий паскудник вгатив його веслом. А наступної ж миті дуло Хадової гвинтівки дивилося мені в лице.

Ніхто не зронив жодного слова, і Карґілл, здавалося, миттю втратив дар мови. Обличчя Керол припинило розпливатися, її риси нарешті зібралися докупи там, де їм і належало бути. Гарпер вдавалося вберегти їх на місці лише силою волі й неабиякої зосередженості, хоча від цього вже й боліла голова. Вуста Керол зблідли.

— Що сталося потім? — зрештою запитала вона.

— Ми мусили це зробити. Мусили, — відповів Карґілл, тоді припав на коліно, взяв Керол за руку й почав ревіти. У правій ніздрі набухла зелена бульбашка шмарклів. — Мені так шкода, Матінко Керол. Я візьму камінь. Тиждень ходитиму з каменем.

— Ти хочеш сказати, він утік? — уточнила Керол.

Карґілл кивнув, розтираючи сльози і шмарклі об її руку, притискаючи кісточки її пальців до своєї щоки.

— Ми спустили вітрильник на воду. Він змусив нас. Тоді під дулом рушниці примусив підштовхнути його. Забрав наші гвинтівки і... забрався. Просто забрався. Ми нічого не могли вдіяти. Він підійняв вітрила, наче його геть нічого не турбувало, а ми... розумієте, ми жбурляли каміння, кричали... кричали йому, що він ще пошкодує... ми... ми... — хлопець знову заплакав і заплющив очі. — Матінко Керол, клянуся, я носитиму камінь стільки, скільки накажете, тільки не виганяйте мене, будь ласка!

Керол ще якусь мить дозволила йому плакатися собі в руку, та коли він став цілувати кісточки на її долоні, скоса зиркнула на Бена Патчетта. Здоровило-коп миттю виступив уперед і вхопив хлопця за плечі, відтягуючи його і ставлячи на ноги.

— Ми з тобою, Чаку, ще поговоримо про те, що сталося, але пізніше, — заговорив Бен. — Матінка Керол втратила сьогодні батька. Не надто вдала мить, аби всю її замастити шмарклями. Та й нема чого хнюпитися. Це прихисток милосердя, синку.

— Для декого, — стишеним голосом докинула Джеймі Клоуз.

Проте Гарпер відчула полегкість. Біль відступив. Чимось це навіть нагадувало відчуття, що наступає після раптових переймів. Дон утік. Бену не вийде скористатися кусачками чи рушником, повним каміння, щоб змусити Дона говорити. Джеймі Клоуз не випаде запхнути йому до рота камінь і закинути зашморг на шию. Від думки про Дона, якому холодний бриз відкидає волосся з чола, а вітрила, напнуті від подмухів вітру, несуть його судно вперед, Гарпер на душі трохи потеплішало. Дон лютуватиме, можливо, лаятиметься і тремтітиме, місця собі не знаходитиме через те, що залишив позаду стільки хороших людей. Та вона сподівалася, що він з цим все-таки змириться. Бо вибір був між «залишись та помри» і «тікай, поки ще можеш». Гарпер тішилася, що бодай один з них переживе цей вечір.

— Матінко Керол, — промовив Майкл, стоячи біля входу до палати. Вперше Гарпер чітко розчула це: стишений голосок, у якому бриніло благоговіння — не просто прихильність, а чиста одержимість. — Що ви збираєтеся робити з Пожежником? Дія препаратів не вічна, він отямиться. «Версед» уже й так скінчився. Я використав усе, що лишалося.

Керол похилила голову. Відсвіт від гасової лампи зафарбував бронзою гострі кути її поголеного черепа.

— Я не можу цього вирішувати. Не можу думати. Тато завжди казав, що коли несила думати, треба завмерти і змовкнути, щоб почути тихенький голос Бога. Але єдиний голос, який чую я, повторює: «Хай все це буде брехнею», знову і знову. «Хай усе це буде брехнею. Хай татуньо знову буде живий». Батько хотів, щоб я любила людей і доглядала за ними, але тепер я не знаю, як. Хоч би що вирішили робити з Пожежником, це має залежати не від мене.

— Тоді вирішуватиме табір, — промовив Бен. — Але, Керол, ти мусиш сказати їм бодай щось. Вони всі там, надворі, й половина людей нетямиться від страху. Люди плачуть. Кажуть, що оце воно і є, оце й настав кінець табору. Ти мусиш із ними поговорити. Розповісти, що знаєш. Викласти перед ними історію. Якщо тобі не чути голос Бога, то принаймні почуй їхні. Всі ті голоси допомогли нам пережити останні дев’ять місяців, вони допоможуть перебороти й цю ніч.

Керол гойднулася, потупивши погляд у підлогу. Майкл поклав долоню на її оголену руку — вона була вбрана в шовковисту рожеву піжаму з короткими рукавами, затонку для такої холодної ночі, — і його великий палець ніжно ковзнув її плечем; цих пестощів закоханого, здавалося, не помітив ніхто, крім самої Гарпер.

— Гаразд, — відповіла Керол. — Ми виведемо їх і поставимо перед усім табором.

— У церкві? — запитав Бен.

— Ні! — закричала Керол, немов почувши якусь осоружну дурницю. — Я хочу, щоб і ніг їхніх там більше не було. Хай це буде деінде. Будь-де.

— Як щодо Меморіального парку? — запропонував Майкл. Його палець знову ніжно ковзав тильним боком її руки.

— Так, — мовила Керол. Її широко розплющені очі не кліпали, а погляд блукав, наче вона й собі прийняла трохи «Верседу». — Там ми і зберемося. Там усе й вирішиться.

3

Весь час, поки вони балакали, Гарпер не полишало відчуття, наче вона здирається вгору нескінченими східцями — можливо, до капличної дзвіниці, — невпинно лине до світла та свіжого повітря. От тільки ті тисячі сходинок були у неї в голові, то був шлях назад до усвідомлення та визначеності. Ця праця була виснажливою, від неї аж загула голова. Шпички та голки болю впивалися у скроні. Рот був заткнутий каменем.

Перед нею чітко постала необхідність зберігати спокій і спробувати врятувати тих, кого вийде. Насамперед — Ніка та Еллі; а тоді вона вже спробує захистити інших — Рене та всіх, хто покладав надії і сподівання на Пожежника й сестру Вілловз. Вона казатиме будь-яку брехню, якщо це применшить страждання інших. Якщо, звісно, їй узагалі дадуть говорити.

То було по-своєму навіть гірше — знати, що вона змушена буде дивитися, як вмиратиме Джон, і не спроможна буде розділити з ним цю долю. Вони триматимуть її живою доти, доки не розчахнуть їй живіт і не витягнуть звідти дитя. Бідолашне вовтузитиметься, все червоне, щойно полишивши її матку. А тоді вмре й вона. Вони дадуть їй спливти кров’ю під крики малюка.

Двоє Пильнувальників, які тримали Гарпер за руки, розвернули її лицем до ґратчастих дверей.

Люди вишикувалися вздовж вкритої багнюкою стежки, яка вела повз кафетерій до каплиці та Меморіального парку. Дехто тримав смолоскипи. Тієї миті Гарпер усвідомила, що хода табором буде ще й якою важкою. Вона ніколи не була набожною жінкою — її віру в Бога зруйнував Джейкоб, — але зараз подумки промовила щось на кшталт молитви. Гарпер й сама не знала, до кого скерувала її: можливо, до Отця Сторі. На мить заплющивши очі, дівчина побачила перед собою його спохмурніле, зморшкувате і сповнене любові обличчя. Вона просила сили, щоб тут, у кінці, не втратити найкраще, що плекала в душі.

— Рухайся, сучко, — сказала Джеймі Клоуз, схопивши Гарпер за потилицю і з силою штовхнувши вперед.

Ноги в Гарпер досі були слабкі й підгиналися, тож Пильнувальники, які тримали її попід руки, наполовину вивели, наполовину витягли жінку в студену ніч. Вона роздивилася, що ті двоє — Ґейл та Ґіліян Нейборс. Вигляд у них був настільки ж переляканий, наскільки вона почувалася. Гарпер хотіла була промовити, що їм не варто турбуватися, вони все роблять правильно, але, звісно ж, не зронила ні слова, бо в роті в неї був камінь, а довкола голови обвивалася клейка стрічка.

Юрба сахнулася від неї, наче вона була заражена чимось набагато страшнішим від луски. На замурзаних дитячих обличчях застигли вирази зачудування і жаху. Сивочола жінка в модних окулярах «котяче око» стояла й, скрушно похитуючи головою, плакала.

Першою з юрми роззяв вирвалася Норма Гілд і плюнула на Гарпер.

— Душогубська підстилка! — загорлала вона нестямним голосом.

Гарпер здригнулася, позадкувавши, і Ґейл міцно стисла її руку, втримуючи на місці. Гарпер захитала головою, рефлекторно — «ні, то не я, я не...» — а тоді опанувала себе. Наступні півгодини їй доведеться змиритися з роллю душогубської підстилки. Вона гадки не мала, що буде з Ніком після її смерті, але, поки жива, мусила робити все можливе.

— Та як ти тільки могла?! — закричала гарна молода жінка з обличчям, вкритим прищами. Рут-як-її-там? Вона була одягнута у візерунчасту нічну сорочку, поцятковану маленькими блакитними квітами, поверх якої накинула пухку помаранчеву парку. — Як посміла?! Він любив тебе! Життя віддав би за тебе!

Черговий згуслий плювок опинився на короткому волоссі Гарпер.

Попереду вона бачила масивні кам’яні брили та грубо витесану гранітну лаву, яка так нагадувала їй місце для жертвоприношення — гоже місце, де біла королева могла би вбити священного лева. Саме там чекала решта таборян.

Коли вони дісталися зовнішньої межі кола, права нога Гарпер остаточно відмовила, підігнувшись, і жінка впала навколішки. Ґіліян схилилася над нею, немов збираючись прошепотіти щось підбадьорливе.

— Мені начхати, що ти вагітна, — промовила дівчина. — Сподіваюся, що ти тут і сконаєш.

Вона затисла Гарпер носа, перекриваючи дихання.

— Як на мене, то хай здихає і дитина.

Якусь жаску мить Гарпер не було чим дихати. З голови повтікали геть усі думки. Ґіліян могла вбити її так само легко, як і вмикачем на лампі клацнути. Тоді Джеймі знов ухопила Гарпер за потилицю, підірвала на ноги і пхнула вперед, а тоді ляснула по заду, підганяючи. Гарпер знову могла дихати.

— Вйо, кобилко! — гукнула Джеймі, і у відповідь почувся чоловічий регіт.

Озирнувшись, Гарпер побачила Майкла, який ішов між Беном і Керол. Хлопець тягнув попід руку Пожежника, наче ніс на собі мішок з вівсом. Пожежник завжди здавався дорослим, а Майкл — дитиною. Але тепер Гарпер бачила, що рудий хлопчина більший за Джона, ширший у плечах. На голову Джонові було щось натягнуте — скидалося, що то була мішковина.

Гарпер підвели до одного з високих покручених кам’яних постаментів. Уперед виступив хлопчик (якого вона подумки називала Бові), в руках він тримав жовтий держак від швабри. Гарпер подумала, що зараз її поб’ють. Однак ні. Сестри Нейборс смикнули її за руки назад. Держак притисли до дальнього боку кам’яної колони, а тоді дівчата знову взялися за клейку стрічку, прив’язуючи Гарпер зап’ястями до швабри. Варто було їм скінчити, як жінка усвідомила, що опинилася в пастці, зіперта спиною на зазублену каменюку, з відведеними назад руками.

За десять футів від неї Чак Карґілл разом з іншими хлопцями приставили до однієї з брил Пожежника. Вони так само завернули йому руку та прив’язали зап’ястя клейкою стрічкою до лопати, притиснутої з іншого боку брили. Щойно вони його пустили, коліна у Джона підігнулися — чоловік досі був непритомний — і він з’їхав донизу, розставивши ноги та похиливши підборіддя на груди.

Таборяни стояли осторонь, уздовж зовнішнього рубежу кола каменів, витріщаючись на дійство. У миготливому світлі смолоскипів їхні обличчя видавалися їй геть незнайомими — то були бліді нерозбірливі плями, на яких жевріли повні страху очі. Гарпер шукала поглядом бодай одне знайоме обличчя і побачила одинадцятилітню Емілі Вотерман. Вона спробувала всміхнутися очима до Емілі, однак дівчинка лише здригнулася, наче на неї вирячилася якась божевільна.

Позаду натовпу, біля підніжжя широких сходів, що вели до прочинених дверей каплиці, коїлася якась метушня. Гарпер розчула викрики, серед людей почалась штовханина. Двоє хлопців випхали попереду себе Рене Ґілмонтон, штовхаючи її прикладами у спину та плечі. Вони її не лупцювали. То не було побиття. У такий спосіб вони підганяли жінку, поперемінно гепаючи у спину, тим самим нагадуючи про власну присутність. На думку Гарпер, Рене ступала з неабиякою гідністю. Її руки були зв’язані за спиною розкошланою мотузкою, з тих, якими перев’язують пакунки, обгорнуті коричневим крафтовим папером. Поріз у неї на лобі кровив, і Рене кліпала очима, змахуючи кров, яка цівкою стікала їй на ліве око, але, попри це, обличчя залишалося спокійним, а підборіддя навіть трохи здіймалося догори.

Еллі йшла відразу за нею, викрикуючи хрипким і тремтливим голосом:

— Нахер пішли, вилупки! Позабирали свої срані руки від мене!

Руки в неї теж були зв’язані за спиною, Джеймі Клоуз тримала її за плече. Гарпер навіть не здогадувалася, що Джеймі відійшла від неї, але ось вона, ця дівчина, ступає, ведучи Еллі. Допомоги Джеймі вистачало: обабіч Еллі йшло два хлопці, тримаючи її за плечі, а ще двоє простували позаду. З губ Еллі крапала кров. Зуби вкривав багрянець. На дівчині були фланелеві піжамні штани та кенгурушка «Бостон Ред Сокс». Босі ноги вже встигли забруднитися у болоті.

— Ставай навколішки, — промовила Джеймі, коли вони дісталися до краю кола. — І стули свого сраного писка.

— Ми маємо право висловитися на власний захист, — сказала Рене Ґілмонтон. Позаду неї виринув приклад гвинтівки й ударив її в ліву ногу. Обидві ноги їй підкосилися, і Рене впала навколішки.

— Маєш право стулити хавальника! — вигукнула якась жінка. — Свого бридкого брехливого хавальника!

Гарпер не помітила, як Бен і Майкл пішли, але розгледіла їх тепер, коли вони виходили з кафетерію. З собою вони вели Ґілберта Клайна та Мацца.

На обличчі Ґіла застиг байдужий вираз досвідченого гравця у покер, в якого на руках міг бути як «фул-хаус», так і геть нічого — годі було розгадати. Мацц, проте, перебував у стані піднесення. Хоча і був одягнутий у джинсове пальто та поплямовану футболку «Bad Company»[156]. Ступав він ледь не підстрибом, з бадьорою впевненістю крутія-бізнесмена, який прямує на роботу в мангеттенську висотку, де його дожидається чек на шестизначну суму.

Ґіліян допомогла Керол зійти на кам’яну лаву, розташовану акурат між Гарпер та Пожежником. Керол стала, похитуючись. Погляд у неї був нестямний, з очей струменіли сльози. Щоб привернути загальну увагу, рук вона не здіймала. Не було потреби. Тихе гарячкове бурмотіння — суміш стурбованого шепоту та стишених ридань — принишкло. Якусь мить панувала така тиша, що єдиним звуком було шипіння і потріскування смолоскипів.

— Мій батько мертвий, — промовила Керол, і понад натовпом з 170 душ здійнявся повний розпачу стогін. Керол не зронила ані слова, поки знову не настала тиша, і лишень тоді повела далі. — Три місяці тому Пожежник намагався його вбити, але зазнав невдачі. Цієї ночі він повторив спробу. Цього разу успішно. Він увів йому в кров бульбашку повітря, викликавши тим самим смертельний серцевий напад. А може, це зробила медсестра.

— Це цілковита нісенітниця, — голосно й упевнено промовила Рене.

Один з хлопців позаду завдав Рене удар між лопатками, від якого вона завалилася вперед, обличчям додолу.

— Не чіпайте її! — закричала Еллі.

Джеймі схилилася до Еллі та промовила:

— Ще раз своє патякало роззявиш, я відріжу тобі язика і приб’ю його до дверей церкви.

В одній руці Джеймі тримала ніж — звичайний ніж для м’яса з зазубленим лезом — який піднесла Еллі до щоки, повернувши його так, щоб він відблискував у світлі смолоскипів.

Еллі шалено, розлючено і злякано зиркнула на тітку. Але Керол зустріла той погляд очима, які, здавалося, не впізнавали дівчину.

— Дитя, — промовила Керол, — тобі дозволено буде говорити, коли до тебе звернуться, і ні на мить раніше. Роби, як кажу, або я не зможу тебе захистити.

Гарпер була певна, що зараз Еллі закричить, ляпне щось дошкульне, і тоді Джеймі справді її поріже. Натомість дівчинка ошелешено втупилася у власну тітку — наче щойно дістала ляпаса — а тоді розплакалася, і плечі в неї здригалися від схлипувань.

Керол обвела поглядом свою парафію, кожне її обличчя. У вологому прохолодному повітрі витав запах солі. У небі, повний на дві третини, сяяв Місяць. Хлопець у церковній вежі — від ока в дзвіниці нікому не втаїтись — нахилився вперед, зіпершись ліктями на бильця, і спостерігав, що відбувається внизу.

— Я також переконана, що Пожежник убив мою сестру, Сару, — промовила Керол. — Думаю, вона дізналася про його наміри порішити мого батька, тож йому довелося вбити її до того, як вона встигла нас попередити. Довести це я не можу, але вірю.

— Та ти нічого довести не можеш! — прокричала з землі Рене. Вона й досі лежала в грязюці, у принизливому положенні, з зав’язаним за спиною руками та задертим догори задом. На підборідді, яким вона приземлилася у болото, виднілася подряпина. — Жодного свого слова!

Керол зиркнула на неї крижаним скорботним поглядом.

— Можу. Найважливіші моменти. Можу довести, що ви з медсестрою та Пожежником змовилися вбити мене й Бена Патчетта, сподіваючись здобути над усіма владу та перетворити цей табір на тюремний. Можу довести, що на черзі були ми.

У голові Керол все так спотворилося, що Гарпер відчула запаморочення і ледве втримувалася від істеричного реготу. Але засміятися вона, звісно, не могла.

— Вони провели голосування! — вигукнула Керол. І піднесла догори аркуш жовтого паперу в лінійку, вирваного з блокноту. — Підтасоване, але все-таки голосування. Понад двадцятеро людей з цього табору віддали голос за сестру Вілловз та Пожежника, розв’язуючи їм руки до сваволі. Хай вбивають кого хочуть, мордують кого хочуть, кидають кого хочуть під замок.

Вона стишила голос, а тоді ледь чутно додала:

— Серед тих, хто проголосував, була й моя племінниця.

Крики розпачу громом вибухнули над натовпом, який юрбився довкола Меморіального парку.

— Це не правда! — вигукнула Еллі.

Джеймі вхопила Еллі за щелепу, відтягла їй голову назад і піднесла ножа до обличчя дівчини, а тоді глянула на Керол, чекаючи подальших вказівок. Гарпер було видно, як на блідому горлі Еллі пульсує артерія.

— Я пробачаю тобі, Еллі, — промовила до племінниці Керол. — Не знаю, які брехні про мене тобі розповіли, як налаштували тебе проти мене, але я все тобі пробачаю. Заради твоєї матері. Ти все, що у мене від неї залишилося. Ти і Нік. Можливо, тебе змусили думати, що я маю померти. Сподіваюся, одного дня ти зрозумієш, що я готова померти заради тебе, Еллі. Щодня.

— Може, давай сьогодні, маніпуляторко, суко ти сракоголова? — відказала Еллі. Вона промовила ці слова пошепки, але вони швидко рознеслися всім парком.

Джеймі провела лезом ножа Еллі по вустах, розтинаючи обидві губи. Дівчинка скрикнула й впала вперед. Із зав’язаними за спиною руками вона не могла спинити кровотечі, звивалася й била ногами, розмазуючи кров і бруд по всьому обличчю.

Керол не закричала ані від жаху, ані на знак протесту. Довгу трагічну мить вона роздивлялася небогу, а тоді відвела погляд, обвівши ним натовп. Тиша, яка повисла у парку, жахала. Здавалося, її можна було відчути на дотик.

— Бачите, що вони з нею зробили? — запитала Керол. — Пожежник та медсестра? Як спотворили її ставлення? Налаштували проти нас. Певна річ, Еллі також кохається з Пожежником. Вже багато місяців.

Еллі захитала головою, з її грудей вихопився стогін — у ньому бриніли лють, розчарування та заперечення — хоча з вуст не зірвалося жодного слова, не могло зірватися з понівеченого рота.

— Гадаю, саме тому Джон Руквуд і намірявся порішити мого батька. Тому він, підкравшись, спробував проломити йому голову в лісі. Тому що батьку стало відомо, що Пожежник робить із шістнадцятилітнього дівчиська хвойду, і він збирався це викрити. Щоб погнати геть з табору. От тільки Пожежник вирішив не зволікати і пустив у хід ту свою зброю. Ви всі бачили його з тією штукою. З халіганом. Він навіть не завдав собі клопоту його чистити. Халіган досі вкривають кров і волосся мого тата. Покажи їм, Майкле.

Майкл обійшов колишніх ув’язнених, тримаючи в руках довгий іржавий прут з чорного заліза. Прямуючи до натовпу, хлопець проминув Гарпер, тож на якусь мить вона встигла як слід розгледіти халіган. У тому місці, яким кілька місяців тому, блукаючи в диму, вона поцілила Протигазнику в голову, тепер красувалася вм’ятина. Нині ж до неї додалися клейкі мазки застиглої крові та пасма волосся, що сріблом і золотом виблискували у сяйві смолоскипів.

Майкл здійняв металевий стрижень догори, показуючи його юрбі роззяв. Норма Гілд простягнула товсту бліду тремтливу руку й доторкнулася до халігана, ледь не побожно, а тоді опустила очі на кінчики власних пальців.

— Кров! — загорлала вона. — Кров Отця Сторі ще й досі на ньому!

Гидуючи, Гарпер відвела погляд. Вона загадалася, коли ж це Майкл прокрався до елінгу, щоб поцупити звідти халіган і підготувати його до вистави. Лишалося тільки сподіватися, що Отець Сторі був уже мертвий, коли хлопець вимащував це іржаве залізо його кров’ю та висмикував волосся зі зраненої голови старого.

Утім, варто було відірвати погляд від Майкла, як вона побачила дещо таке, від чого їй на якусь мить перехопило дух. Нога Пожежника смикнулася спершу вліво, тоді назад — вправо. Чи помітив це хтось у натовпі, Гарпер не знала. Мішковина на рівні його рота затремтіла, неначе він зітхнув.

— Усі ви знаєте, яким сильним був мій батько. Як він боровся, бідолашний, щоб повернутися до нас, одужати... одужати... — на якусь мить Керол затнулася, не в стані побороти власні емоції.

— Він не покинув нас! — закричав якийсь чоловік. — Він назавжди з нами, у Блискоті!

Керол умить виструнчилася, наче звідкись виринула невидима рука й випрямила її.

— Так. Щира правда. Він завжди був там з нами і завжди буде. Ця думка втішає мене. Нехай же вона всіх нас втішає. У Блискоті ми житимемо вічно. Там наші голоси ніколи не стихають, — вона протерла одне око кінчиком великого пальця. — Як мені також відомо, сестра Вілловз була певна, що їй вдалося понівечити татів мозок під час операції на його розбитій голові і він більше ніколи не отямиться, тож їй би не довелося турбуватися про його смерть. Ба більше: підтримувати в ньому життя — для неї то був найкращий спосіб приховати справжні наміри щодо мене та Бена, щодо усіх нас. Але ні, власна пиха привела її до фіаско! Невдовзі він усе одно почав виказувати ознаки одужання, черпаючи сили з нашої пісні, з самого Блискоту. Тоді-то вона і спробувала викликати в нього напади, вколюючи інсулін. Проте їй вистачило нахабства робити це лише раз чи два. Біля неї постійно був мій небіж, і я певна, вона думала, що малий Нік прийшов, щоб шпигувати за нею, щоб доглядати за моїм батьком.

Керол укотре затнулася, збираючись із думками. А коли заговорила знову, її голос лунав стишено, і люди в натовпі аж тяглися вперед, намагаючись розчути її слова.

— Тато. Тато був такий сильний! Повертався з боєм, знову і знову. Почав пробуджуватися. Гадаю, він волів пробудитися, попри усе безладдя. Він розумів, яка небезпека чигає над ним. Тому знайшов ручку і папір та встиг написати послання, — вона змахнула рукою, стрясаючи долонею зібганий аркуш білого паперу. Плечі Керол тремтіли. — Це його почерк. Я знаю його ще відтоді, як навчилася читати листи. Дещо звивистий, але все-таки його. Тут написано... — вона потупилася на папірець, змахуючи сльози. — Тут написано: «Люба Керол, невдовзі мене не стане. Сподіваюся, що записку знайдеш ти, а не медсестра. Бережи себе. Бережи дітей. Бережи табір. Вбережи їх усіх від Пожежника. Пам’ятай, Ісус не мир принести прийшов, а меча. Люблю тебе»[157].

Керол опустила записку й, похитуючись на місці, заплющила очі. Варто їй було їх розплющити та підвести погляд, як Майкл уже чекав на вказівки. Керол простягнула йому аркуш паперу, і хлопець знову підніс доказ до юрми, щоб усі могли побачити його на власні очі, а тоді передати далі натовпом.

— Це нічого не доводить! — прокричала Рене, досі борсаючись у грязюці. — Жоден суд в Америці не визнав би це належним доказом. Ані записку твого батька, яку, цілком можливо, він написав під примусом, ані халіган, сліди на якому могли підробити.

Вона повернула голову, скерувавши погляд до юрби, яка вишикувалася край кам’яного кола.

— Ніхто нікого убивати не планував. Ми говорили про втечу! Не про вбивство. Усе, чого хотіли Гарпер і Джон, — зібрати невеличку групу людей та полишити табір, попрямувати до острова Марти Квінн... він справді існує. Маючи на руках заряджений телефон, ми можемо це довести. Їхній сигнал досі транслюється в інтернеті. Ніхто з них — ані Керол, ані будь-хто інший — не може запропонувати вам прямий доказ злочинного умислу, який би справжній суд визнав правочинним.

— Дозволю собі не погодитися, — промовив Мацц, стоячи ззовні кола.

Щойно Рене згадала острів Марти Квінн, як натовпом поширилося знервоване бурмотіння, тихий гомін, неначе загудів від перешкод аудіопідсилювач. Та щойно заговорив Мацц, більша частина юрми знову затихла.

— Кілька ночей тому всі ми зустрілися на таємному зібранні, на острові Пожежника: я, Ґіл, Рене, Дон Льюїстон, Еллі... онде вона... Пожежник та сестра, — гучно промовив Мацц. — Рене питала мене, чи бажаю я стати главою служби безпеки табору, коли Пожежник позбудеться Бена Патчетта і Керол. А сестра, вона обіцяла, що я зможу обрати собі будь-яку дівку, якій тільки виповнилося чотирнадцять. Мені б лише доводилося тримати всіх у шорах. От тільки вони не здогадувалися, що я вже шепнув на вухо містеру Патчетту, що заварюється каша, і пообіцяв працювати подвійним агентом на благо табору. Рене та Еллі гадали, що розумні, коли допомогли нам крадькома полишити камеру. Вони-бо не знали, що містер Патчетт дозволив їм нас викрасти. Бен Патчетт, Чак Карґілл та Майкл Ліндквіст підлаштували все, щоб я міг зібрати потрібну інформацію.

— І Клайн усе це може підтвердити, — сказав Бен Патчетт, стусонувши Ґіла у спину. — Правда ж, Клайн?

Ґілберт спрямував погляд своїх спокійних сірих очей на Рене. Вигляд у неї був такий, немов їй щойно зацідили прикладом гвинтівки в живіт. Наче її от-от мало знудити.

— Я хіба одне підтвердити можу, — промовив Ґіл. — Що Мацц — брехлива повзуча гнида, яка будь-що скаже Патчетту, лиш би з морозильної камери випустили. Усе інше — то сендвіч з гівном, і я повірити не можу, що ви от-от його схаваєте.

Бен вгатив руків’ям пістолета Ґілові у спину. Пролунав тихенький стукіт, наче хтось кісточками пальців постукав по дереву. Ґіл опустився на одне коліно.

— Ні! — закричала Рене. — Ні, не смійте його кривдити!

Гарпер сумнівалася, чи багато хто з юрби, яка тепер гомоніла стишеними скриками подиву й люті, розчув її крики.

Бен стояв позаду Ґіла Клайна, хитаючи головою і обурено витріщившись на Керол.

— У підвалі він інакшої співав, — просичав Бен. — Так і було! Заливав, що підтакуватиме Маццу, скільки буде треба, доки ми гарантуємо йому ті самі умови, що й Маццучеллі. Казав...

— Просив же я не втягувати його у це, — відказав Мацц. — Чого, по-вашому, я від самого початку його не намовив? Я вам сказав, він не стане...

— Досить! — загорлала Керол, і майже вся балаканина довкола них вмить урвалася. Майже. Проте не вся. Тепер паства була збентежена, люди тупцювали на місці, переминаючись із ноги на ногу, шепочучи одне до одного. — Хто не сліпий, той бачить, що Клайн закоханий у Ґілмонтон, тож готовий верзти казна-що, аби вберегти її.

— О, без сумніву! — викрикнув Мацц. — Вони вже тижнями трахаються! Той її фальшивий книжковий клуб був прикриттям, не більше. Які там в сраку «Небезпечні мандри». То був лише їхній пароль, за яким ховався справжній намір: трахатися, як ті кролики, тільки-но випадала наго...

— Скоробрехою вродився, ним і загнешся.

— Містер Маццучеллі не єдиний наш свідок! — відгукнулася Керол. — Є й інший! Запитайте саму сестру! Запитайте! Хіба це не правда? Хіба вона не бачила, як Пожежник вколов моєму батькові бульбашку повітря, тим самим покінчивши з ним? Хіба то не вона приспала мого небожа, Ніка, щоб можна було спокійно вчити душогубство? Питайте! Чи правда це, сестро Вілловз? Так чи ні?

Гарпер здійняла голову і роззирнулася. На неї дивилося сто сімдесят облич, забарвлених пекельно-помаранчевим сяйвом смолоскипів. Вони були сповнені страху й гніву. Емілі Вотерман стояла як прибита. Цівки сліз лишили по собі риски на її брудних щоках. Джеймі ж, навпаки, ледь не тремтіла від очікування вказівок, досі тримаючи Еллі за щелепу. Врешті погляд Гарпер натрапив на Майкла, який стояв позаду обох тюряжників, праворуч від Бена Патчетта. Хлопець зняв гвинтівку з плеча і тримав її тепер на рівні поясу, цілячись у напрямку Еллі. Він ледь помітно кивнув до Гарпер: «Давай».

Гарпер поволі кивнула, смикнувши підборіддям. Так. Усе правда.

Верески здійнялися довкола, виття, сповнене болю й гніву. Здавалося, що від них здригається сама пітьма. Такого тривалого стогону Гарпер не чула ще ніколи. То був якийсь химерний хор, і вперше вона розгледіла, що дехто з юрми починає сяяти. Очі Джеймі виблискували, мов доларові монети під полуденним сонцем. Укриті драконячою лускою руки Норми Гілд пульсували бузково-багряним світінням.

— Гмм, — заговорив крізь мішковину Пожежник. — Що це таке? Що сталося? Що відбувається?

Його п’яти ковзали землею, шукаючи опори.

— Він прокидається! — високим, пронизливим голосом заволала Емілі Вотерман. — Він повбиває нас! Усіх спопелить!

І знову першою з натовпу виступила Норма Гілд. Розігнавшись, вона жбурнула камінь, дрібну білу гальку, заледве більшу від м’ячика для гольфу. На якусь мить застигла тиша, неначе всі одночасно вирішили перевести подих. Камінь влучив Пожежнику в плече, пролунало кістяне «чвак!»

Юрба, охоплена шаленством, вибухнула переможним лементом.

Ніхто не побачив, як за триста футів далі від парку прочиняються і знову зачиняються двері до лазарету. Звідти виповз Нік — спотикаючись, досі не оговтавшись від снодійного. Так само й Пильнувальник у дзвіниці проґавив сигнал з автобуса менш ніж за милю від них, де вартовий несамовито зблискував фарами, намагаючись попередити табір Віндем. Пильнувальник дивився вниз, споглядаючи дійство. Спостерігаючи, як летить каміння.

4

Камінь відскочив від гранітної брили трохи вище голови Пожежника. Від звуку удару він здригнувся. Інший камінь влучив йому в коліно, і пролунав сухий тріск.

Джонова ліва рука спалахнула блакитним полум’ям, розплавляючи клейку стрічку. Тріснув держак від лопати.

Білий камінь завбільшки з прес-пап’є поцілив у мішковину понад його головою. Ліва рука вмить згасла — замість полум’я заструменів їдкий чорний дим. Підборіддя Пожежника похилилося на груди. Каміння гупало йому в плечі, живіт, стегно, грюкало об кам’яну брилу позаду нього.

«НІ, — подумки заблагала Гарпер, — ні, ні, ні...»

Вона, заплющивши очі, поринула глибоко в закутки власних думок, а тоді почала виводити пісню без слів, виспівуючи без мелодії.

5

Фільм Запрудера, німа кольорова зйомка сцени вбивства президента Джона Кеннеді, триває менш ніж 27 секунд, втім, цілі томи досліджень написано у спробі адекватно обстежити кожну деталь, що потрапила в кадр. Щоб осягнути істинну картину будь-якого хаосу, плин часу мусить уповільнитися до млявого плазування — тоді можна сповна узріти шквал людської метушні, безладної череди рухів, котрі миготять, наче нескінченні вервечки феєрверків, що спалахнули всі разом. Кожен перегляд плівки розкриває новий шар деталей, дарує свіжі враження. Кожен огляд доказів відкриває нові шляхи до інтерпретації, припускаючи що не одну історію — погибель визначної людини — а дюжини історій волею долі було схоплено medias res[158].

Гарпер Вілловз не випало привілею — не кажучи вже про достатню відстань та безпеку — переглянути події тих одинадцяти хвилин пізніше, зафіксованих на плівці. Як і не поталанило передивитися сцену бійні, щоб розгледіти, чи, бува, не проґавила вона чогось. Та навіть якби це й було можливим, Гарпер усе одно б відмовилася. Їй би не вистачило сил пережити це знову, ще раз перенести біль втрати.

Хай там як, а побачити їй довелося значно, значно більше, ніж усім іншим. Мабуть тому, що вона не піддалася паніці. Такою вже була Гарпер — коли всі навколо неминуче впадали в істерику, вона ставала лише незворушнішою; там, де інші не могли навіть очей підвести, паралізовані страхом, вона завжди збирала волю в кулак. З неї б вийшла чудова військова санітарка.

Вона розплющила очі саме тоді, коли з її долонь вирвалося полум’я. Клейка стрічка, обмотана довкола долонь, зморщилась і розплавилась, залишивши по собі лише бридкий сморід. Вона вивільнила руки... на яких тепер зміїлися язики жовтого полум’я, сягаючи їй майже до самих плечей. Та болю не було. Її руки вкривала блаженна прохолода, приємний холодок, неначе вона занурила їх у море.

Потреба у смолоскипах відпала. Усі таборяни сяяли. Перед Гарпер постав натовп з чоловіків та жінок, чиї очі палали, засліплені блискотом. Кожного вкривали завитки драконячої луски, які пульсували світлом: спора жевріла червоним, і це світіння пробивалося крізь светри та сукні. Дехто був босий, ступаючи землею у капцях з блискучої бронзи.

Норма Гілд, чиї очиська світилися, немов дві багряно-вишневі неонові цятки, схилилася до землі, щоб схопити ще один камінь. Гарпер зробила випад уперед, змахнувши правою рукою — полум’яний серп, завбільшки з бумеранг, розітнув темряву ночі, а тоді влучив Нормі в передпліччя, порснувши навсібіч краплинами вогню. Здригнувшись, жінка позадкувала назад і впала, потягнувши за собою ще принаймні двох людей з юрби.

До Гарпер долинули крики. Краєм ока вона помітила збоку від себе рух: люди бігли, штовхаючи одне одного до землі. Повз її ліве вухо промайнув камінь і з гуркотом відскочив від брили, до якої вона ще кілька секунд тому була прив’язана.

Гарпер рушила до Пожежника, але на дорозі їй стала Ґіліян Нейборс. Гарпер здійняла ліву руку й розчепірила пальці, наче збиралася «дати п’ять». Однак натомість жбурнула вперед вогненний таріль, немов цілила пирогом дівчині в обличчя. Ґіліян закричала, тоді схопилася за очі й відступила, щезнувши.

У спину Гарпер влучив камінь. Шпичак болю пронизав поперек, та вже за коротку мить ущух.

Вона потягнулася рукою до клейкої стрічки, якою їй обв’язали голову, і щосили смикнула. Скотч не так відірвався, як зісковзнув з обличчя, обернувшись на розплавлену масу. Вона розтулила рота, й камінь випав з нього їй на долоню. Гарп затисла камінець у кулаці, той став нагріватися — його поверхня почала тріскатися й репати, біліючи від жару.

Запам’ятайте той камінь у її кулаці.

Майкл потягнувся, щоб ухопити Керол за зап’ястя, немов Ромео, котрий тягнеться до коханої Джульєтти через балкон: ти і я, крихітко, як тобі таке?

Ґілберт Клайн уже зірвався на ноги, щосили зацідивши Бену Патчетту кулаком у живіт. Бен зігнувся в попереку, скорчившись на очах. Чомусь Гарпер це видовище навіяло думки про пекаря, який замішує руками стигле тісто.

Ще один камінь влучив у Гарпер, цього разу втрапивши у стегно, і від удару в неї підкосилися ноги. Поряд виринула Еллі, підставила власне плече й допомогла жінці втримати рівновагу. Обличчя дівчинки перетворилося на закривавлену маску. Крізь понівечені губи проступав вищир. Її запястя досі лишалися скутими, перев’язані за спиною розкошланим мотузком. Гарпер доторкнулася до них рукою, оповитою рукавицею білого полум’я. Мотузка осипалася додолу, перетворившись на жмут звивистих палаючих червів.

Ще якихось три кроки, і Гарпер та Еллі опинилися біля Пожежника. Гарпер ухопила чоловіка попід пахви, зануривши долоні у вогнетривкий матеріал його куртки. Рукавиці з полум’я вмить згасли, порснувши чорним димом, оголюючи плетиво драконячої луски, яка звивалася її передпліччями. Спора й досі жевріла лиховісним червонясто-золотавим сяйвом. Щойно полум’я вщухло, як усе тіло Гарпер задубіло, а шкірою забігали мурашки. У голові запаморочилося, і вона ледь не повалилася на землю, та Еллі підхопила її і допомогла випрямитися, тримаючи рукою за плече.

Крізь мішковину, натягнуту Джонові на голову, проступали дві криваві плями: там, де мав би бути його рот, та з лівого боку голови. Еллі одним порухом зірвала шматину, відкривши заховане під нею обличчя. На вилиці зяяла рана, а верхня губа, задерта у кривавій усмішці, вся спухла. Втім, Гарпер уже приготувалася до гіршого. Його очі забігали — а тоді сфокусувалися, врешті спинившись поглядом на ній. На ній та Еллі.

— Встати зможеш? — запитала Гарпер. — У нас тут проблеми.

— Та шьо ти кашеш? — промовив чоловік, спльовуючи кров. Він дещо розгублено переводив погляд з жінки на дівчинку. — Про мене не турбуйтешя. Ідіть.

— Ой, та годі вже варнякати, — відрізала Гарпер, посмиком підводячи його на ноги.

Але Пожежник уже не слухав. Він стиснув їй плече, тицяючи кудись пальцем, широко розтуливши закривавленого рота й вибалушивши очі. Вказував він у небо.

— Правиця Божа! — залунав чийсь крик. — Це правиця Божа!

Гарпер підвела очі й побачила в небі велетенську вогненну руку, завбільшки з залізничний вагон, яка прямувала додолу. Рука метнулася в центр кола каменів, опустившись на гранітну лаву, де ще мить тому стояла Керол, яка тепер ховалася під нею в обіймах Майкла.

Від удару гігантського розпеченого кулака задвигтіла земля. Кулак вибухнув, перетворившись на величезні крила з полум’я, які здійнялися догори, випалюючи поверхню валунів довкола. Трава зашипіла, обертаючись на збляклі помаранчеві нитки, а тоді спалахнула й вигоріла. З центру кола порснуло розжарене повітря, і порив був таким сильним, що повалив Гарпер долілиць, Джонові на коліна. Від вибухової хвилі люди у натовпі заточилися — ті, хто стояв у передніх рядах, сахалися й задкували, таранячи спинами юрбу.

Лунали розпачливі зойки та перелякані крики. Емілі Вотерман збили з ніг ошелешені, приголомшені дорослі, а тоді колишній сантехнік Джош Мартінґейл усією своєю вагою у 212 фунтів наступив їй на зап’ясток. З лунким хрускотом її рука зламалася.

Вогненна рука з небес щезла практично відразу, як з ударом опустилася на землю, залишивши по собі тільки опалену траву й кам’яну лаву, що й далі диміла, подарувавши сховок Керол та Майклу, які лежали в обіймах попід нею.

— Як? — дивувалася Гарпер. — Хто...

— Нік, — відповів Пожежник.

Ще якихось кілька секунд тому вся паства Керол Сторі яскраво сяяла, єднаючись у сліпучій гармонії гніву й тріумфу, але тепер уже не світився ніхто — дременувши навтьоки, таборяни наштовхувалися одне на одного, сахаючись на всі боки з грацією переляканої худоби. Північніше, з боку лазарету, в натовпі виникла прогалина. Люди роззиралися, а побачивши, що наближається, пускалися тікали. Білл Гетворт, двадцятидворічний юнак, який колись був студентом інженерного і пробув у таборі вже чотири місяці, побачивши те, що рухалося до них, не зміг дати раду своєму сечовому міхуру — спереду на його джинсах поволі розпливлася темна пляма. Чотирнадцятирічна Керрі Смолз, яка пробула в таборі Віндем лише три тижні, впала навколішки, забурмотівши собі під носа: «Отче наш, що їсть на небесах, най світиться тім’я Твоє».

До них поволі наближався Нік. Голова його палала, на місці очей палахкотіли дві жарини, руки перетворилися на вогненні пазуристі лапи, а позаду тягнулося довге пасмо чорного диму.

6

Вони розступилися: море людських тіл перед Мойсеєм, загорнутим у рясу з полум’я. Крокуючи до них, він уже почав поволі гаснути. Блакитна корона, що палала довкола голови, замерехтіла, мигочучи барвами різних відтінків — смарагдовим, тоді блідо-жовтим, — перш ніж зблякнути, порснувши хмаркою білого диму. Утім, його очі й далі палахкотіли: розпечені, сліпучі жарини.

— Вперед, — промовив Пожежник. — Це наф сигнал до втефі.

Щоразу як він силкувався вимовляти шиплячі, з понівечених губ добряче бризкало кров’ю.

Гарпер та Еллі підвели Джона, взявши його за руки з обох боків. Він ледь тримався на ногах, які підтиналися під ним, мов ватяні, і одразу ж заточився уперед. Гарпер з Еллі вдалося втримати Пожежника, підхопивши його попід руки і підперши плечима.

— Ховаймося за Ніка, — промовив Пожежник. — Вони жахаються його. Жахаються не менфе, ніж мене.

Та не встигли вони й кількох кроків ступити (Еллі з Гарпер допомагали Джону переставляти ноги), коли пролунало пронизливе пищання клаксона, верескливе «бііп-бііп», яке, здавалося, прошивало Гарпер наскрізь. Вона завмерла і спантеличено роззирнулася, кидаючи погляд то на дорогу, то на вершечок пагорба.

Раптом спалахнули фари — сліпуче блакитне світло ксенонових фар, крижане сяйво, яке струменіло над величезним снігоочисним плугом.

Промені осяяли людину, яка стояла футів за вісім перед вантажівкою, чоловіка у брудному светрі з вишитим оленем, що стрибав на зеленому тлі. На шиї в чоловіка теліпався зашморг — розпатлана мотузка, яка тягнулася понад плугом до решітки вантажівки. Руки в постаті були зав’язані за спиною. Під світлом фар тонке біляве волосся перетворилося на блискотливі сталеві волокна.

Сяйво також вихопило з темряви Марка Маццучеллі. Мацц подолав уже ярдів п’ятдесят ґрунтовою дорогою, бо, певно, вирішив, що вдосталь часу провів, насолоджуючись принадами табору Віндем, тому час пошукати кращої долі. Та щойно спалахнуло світло фар, він зробив ще один непевний крок і закляк на місці.

— Якого хера? — проказав Мацц, і в раптовій тиші його голос пролунав напрочуд гучно.

Спалахнула ще одна пара фар, тоді інша. Одні належали «гамві» з відкритим верхом, інші зблиснули на «шеві сілверадо інтимідейтор» на шістьох гігантських шинах. З прожекторів, встановлених на даху авто, било сліпуче світло. На дорозі, позаду цих автівок, стояли ще як мінімум два «пікапи».

Нельсон Гайнріх, кульгавий із зашморгом на шиї, озирнувся до світла.

— Бачите! — закричав він. — Бачите, казав же я вам! Казав, що тута вони і будуть! Усі вони! Сотні дві заражених назбирається! Казав же, що поможу! А тепер відпустіть мене! Ви обіцяли! Обіцяли, що на цьому наші справи буде скінчено!

Нічну тишу розітнув підсилений голос (на даху «інтимідейтора», поряд з прожекторами, було приладнано гучномовці). Гарпер упізнала його. Усі вони впізнали. Мальборо-Мен був популярною персоною на всьому узбережжі.

— Обіцянка є обіцянка, — промовив він. — І ніхто не насмілиться сказати, що Мальборо-Мен не дотримує слова. Хто-небудь, звільніть містера Гайнріха.

На пасажирському сидінні «гамві» підвелася постать у камуфляжі. У руках чоловік тримав «бушмастер». Він припасував ствол рушниці до верхівки лобового скла, а тоді відкрив вогонь.

7

Нельсон Гайнріх смикнувся. Його хребет вигнувся дугою, неначе хтось зацідив йому по спині сталевим прутом. З грудей чоловіка порснув червоний дим, який багряною хмаркою завис у повітрі. Нельсон спробував був бігти, ступив два кроки, але мотузок, обв’язаний довкола горла, рвонув його назад. Він поточився і впав додолу.

Мацц і собі розвернувся, кинувшись бігти. Зробив крок, другий, а тоді кулі настигли і його — шматуючи спершу ноги, потім влучаючи у спину, лунко, немов краплини дощу розбивались об натягнутий барабан. Остання куля наздогнала його, коли він уже падав на землю, поцілила в плече і з силою розвернула тіло — Мацц розпластався горілиць посеред дороги, втупившись в імлисте нічне небо.

«Гамві» рушив з місця, гуркочучи по вибоїстій дорозі та здіймаючи в повітря білу крейдяну хмару. Авто попрямувало у темряву, кудись між каплицею та кафетерієм, відтинаючи можливий шлях для втечі у той бік. Промені фар ковзнули по багнистій дорозі, вихопивши з пітьми Ніка. «Гаммер» не став спинятися, а лише прискорився, на всіх парах женучи до хлопчика. Гарпер викрикнула його ім’я. Він, звісно, нічого не чув.

«Гамві» з хрускотом прокотив по Маццу, стрясаючись, наче втрапив у глибоку вибоїну. Нік розвернувся, безтурботно, наче уві сні. Здійняв праву руку. З його долоні повалив фонтан іскор. Вони круговертю здіймалися до неба — тисяча розпечених дрібних зірочок, які вилітали з його руки, тільки замість того, щоб злітаючи згасати, як годиться справжнім іскринам, ставали все більші та яскравіші. Піднімаючись, вони злилися у зграю палаючих горобців, де кожен був завбільшки з м’ячик для гольфу. Сотні вогненних пташок. І всі разом вони пірнули донизу.

Зграя налетіла на «Гамві», опустившись на нього зливою миготливих червоних вогників, коли він був ще за п’ятдесят футів від хлопця. Шквал вогненних дротиків з клацанням таранив лобове скло, яке піддалося й тріснуло; за якусь мить чоловіки на передніх сидіннях перетворилися на верескливі фігурки, охоплені полум’ям; під натиском рою колеса стали кружалами з вогню; під барабанними ударами птахів коробка з боєприпасами спалахнула, а тоді з деренчанням вибухнула розсипом яскравих білих феєрверків.

«Гамві» вильнув вліво, дорогою зачепивши Ніка правим краєм автомобільного крила, відкинувши його вбік. «Гамві» продовжував рух, далі відхиляючись лівіше. Пасажирським боком авто в’їхало у напівзакопану білу каменюку. Передні колеса «гаммера» підскочили, і він перевернувся назад, з оглушливим тріском вдарившись об землю. Назовні, осяявши нічну темряву, вивалився охоплений полум’ям мрець — водій.

Еллі знову і знову гукала Ніка на ім’я. Вона не могла поворухнутися. Заклякла на місці. Дівчинка спробувала кинутися до брата, але Пожежник сильніше притис її до себе рукою.

— Бен дістанеться до нього, Бен... — заговорив Джон, ще якусь мить притискаючи Еллі, поки дівчина не вивернулася з-під його руки й не чкурнула до брата.

Втім, Бен усе ж кинувся першим. Він стрімко шкандибав попереду неї, подолавши вже дві третини шляху до хлопця. В одній руці він тримав пістолет і наосліп палив у бік «фрейтлайнера». Куля влучила у плуг, викресавши блакитні іскри. Бен припав на одне коліно, взяв задимленого малого на руки, а тоді перекинув через плече. Знову стрільнув, лише раз, а тоді кинувся шкутильгати назад, цього разу не так рвучко.

Позаду снігоочисного плуга стояли люди, використовуючи його як прикриття. Пітьму осяяли спалахи дул. Затріщали гвинтівки. Бен спіткнувся, збиваючись зі шляху, тоді рушив далі. Куди саме поцілила перша куля, Гарпер розгледіти не могла. Друга ж влучила у праве плече, з силою шарпнувши чоловіка. Здавалося, він от-от поточиться на землю чи впустить Ніка. Аж ні. Бен утримав рівновагу і побіг далі, таким собі втомленим підтюпцем, наче саме добігав до фінішу у стомливому забігу спекотної днини. Третя куля начисто знесла йому верх голови. Гарпер не могла стримати думки про хвилю, яка пінно розбивається об скелястий берег. Череп чоловіка луснув, бризнувши червоною піною: волосся, уламки кісток і мозок розлетілися у темряву.

Однак він і далі біг, крок за кроком переставляючи ноги, а коли зрештою впав навколішки, до нього саме добігла Еллі з широко розпростертими руками. Бен майже ніжно передав їй Ніка, неквапом умощуючи їй на руки, так, наче йому зовсім не знесло шматок черепа. Перш ніж Бен повалився обличчям уперед, Гарпер встигла розгледіти передсмертний вираз на його обличчі. Їй здалося, що він усміхався.

— Тікайте! — пронизливо закричала Керол. — Тікайте до церкви! Усі тікайте!

Вона знову вилізла на кам’яну лаву і стояла, широко розвівши руки у сяйві фар, яке било їй у спину. Кулі свистіли і вгризались у гранітні брили довкола неї. На якусь мить Гарпер навіть здалося, що поділ халата Керол смикнувся, так, ніби щось її шарпнуло. Але в неї не влучила жодна куля. Над почорнілим каменем, на якому вона стояла, здіймався дим. Жінка виглядала наче жива ілюстрація Старого Заповіту, — божевільна пророчиця, що у тяжку розпачливу годину ночі закликала Господа змилуватися й опустити на землю Свій праведний гнів.

Таборяни кинулися бігти. У паніці вони продиралися до сходів, усі сто сімдесят душ, горлаючи і штовхаючись. По Емілі Вотерман, яка ще й досі не могла підвестися з землі, потопталося з півдюжини людей. Останньою, хто на неї наступив, була Шейла Дакворт, колишня асистентка дантиста, яка стала ногою Емілі на потилицю. Обличчя дівчинки загрузло в багнюці, від чого бідолашна одинадцятирічна і задихнулася. На той момент шия в неї вже була зламана, і повернути обличчя по ковток повітря вона не могла.

Гарпер роззиралася, шукаючи Рене, і помітила її біля дальнього рогу церкви. Поряд з жінкою був Ґілберт, який тягнув її за руку. У каплицю вони не збиралися, натомість прямували кудись за будівлю, оминаючи її. Очі в Рене були на мокрому місці, сповнені страху й благання. Виглядало все так, наче вона хотіла залишитися, але Ґіл тягнув її за собою далі. Гарпер подумки благала: «Йди, ну ж бо, йди». Те відчуття, коли Рене зникла з очей, нагадало Гарпер глибокий ковток чистого, свіжого повітря. З Джоном туди годі було дістатися — він ледве стояв на ногах, — та Рене й Ґілу це вдалося, вони могли тікати далі пагорбом до дерев. Може, дістануться до байдарки й повеслують до Дона Льюїстона, якщо він ще десь там, чекає на них. Вона сподівалася, що так і буде. Що вони тікатимуть, не озираючись.

Майкл вибрався з-під вівтаря, тягнучись взяти Керол за руки. Але вона не звернула на нього жодної уваги. Жінка стояла й кричала до своєї пастви, закликала всіх тікати, а коли він схопив її за зап’ястя, посмиком вивільнила їх. Майкл обхопив її за талію і потягнув геть з лави. А тоді розвернувся і побіг з нею так само, як ще кілька секунд тому біг Бен з Ніком. Він прямував до каплиці. Більшість таборян уже заштовхалися досередини через червоні двері.

— Вперед, — сказав Пожежник. — До церкви.

Ноги у Джона підкосились, але Гарпер допомогла йому втримати рівновагу.

— Ні, — запротестувала жінка. — Це пастка...

— Це укриття, хутчіш.

Нутрощі стягнулися тугим вузлом, неначе їх здавило сталевою скобою. Від сильного болю в животі аж дух перехопило. У паніці вона подумала, що це воно, що через увесь стрес почалися передчасні пологи на місяць раніше.

Але Гарпер притлумила цю думку і рушила, спотикаючись, до каплиці. Пожежник переставляв ноги, імітуючи ходу, але, правду кажучи, жінка тягла його на собі. Поряд виринула Еллі, тримаючи на руках Ніка. Кров цівкою збігала з її підборіддя, однак губи розійшлися у хижому вишкірі.

Вони збігли сходами разом: Еллі з Ніком, Гарпер з Пожежником, а Майкл — тягнучи Керол. І тільки-но вони встигли піднятися, як сходи почали розриватися на друзки: кулі, вгризаючись у деревину, наповнювали нічне повітря приємним ароматом свіжої тирси.

«Шеві інтимідейтор» — на пасажирських дверцятах виднілася охоплена язиками полум’я емблема WKLL — з’їхало з дороги, з гуркотом попрямувавши схилом донизу, рухаючись уздовж зовнішнього кордону кола з каменів. Автівка виїхала до південного боку каплиці, зайнявши вузьку смужку відкритого простору між церквою та лісом. З відкритого кузова затріщав автомат. Гарпер не знала, що то за зброя, але вона видавала рівномірний пластмасовий звук, зовсім не схожий на постріли «бушмастера».

Два інші пікапи з ревом погуркотіли до північного боку будівлі, перерізаючи шляхи для відступу з іншого боку. «Фрейтлайнер» лишився на вершині пагорба, не зрушивши з місця, наче Джейкоб видивлявся, де саме його допомоги потребують найбільше.

В одному проході стояла Ґейл Нейборс. В інших дверях був худорлявий, ельфоподібний хлопчина, що скидався на молодого Девіда Бові. Вони саме зачиняли каплицю, коли Гарпер з Пожежником заскочили всередину: туди, в пітьму, де чекали схлипи, крики та жах. Двері з гуркотом зачинилися за ними — і більше ніколи не відчинилися знову.

8

У затіненому фойє Майкл схилився уперед і ніжно — благоговійно — поставив Керол на ноги.

— Тебе поранено? — надтріснутим голосом запитав він. — О, Боже, молю... молю... лиш би тебе не поранили. Не знаю, що тоді робитиму.

Керол закотила очі і стала схожа на злякану кобилу. Здавалося, вона ледве його впізнає.

— Так. Ціла. Блискіт. Гадаю, то був Блискіт! Він відвернув від мене їхні кулі. Наче силове поле, витворене з любові. Думаю, він і тебе захистив!

Гарпер кашлянула. Ступивши вперед, вона обережно відштовхнула Керол ліктем убік. У лівій руці в неї лежав камінь, більший за м’ячик для гольфу, той камінь, що його Джеймі Клоуз запхнула їй до рота чверть години тому, які тепер видавалися вічністю. Тепер він димів, бо весь цей час нагрівався в оповитій лускою долоні. Гарпер зацідила ним Майклові Ліндквісту-молодшому в щелепу, вибивши два зуби.

— Нє-а, — промовила вона. — Жодного силового поля не помічено.

Коли хлопець зігнувся й поволі опустився додолу, вона заїхала коліном у його розбите обличчя, принагідно вгативши розпеченим каменем у плече. Розлетілися іскри. Зі звуком корка, що вилітає з пляшки, плече вискочило з суглоба.

Гарпер могла продовжувати його бити. Вона геть втратила самовладання. Її рука немов зажила власним життям, жадаючи будь-що вбити цього хлопця. Але тоді довелося б опуститися навколішки, а через біль від перейм, що допікали їй, це завдало б зайвого клопоту. Крім того, Пожежник ухопив її рукою, і хоч сил її відтягти йому бракувало, він принаймні намагався це зробити.

— Стривай, — мовила вона. — Усе гаразд. Я закінчила.

В усякому разі так їй здалося, але коли Джон її відпустив, вона вдарила Майкла ногою в шию.

— Він був добрим старим, — обурювалася Гарпер, поки Пожежник відтягував її з зони влучання. — Як тобі не соромно?

Керол кинула на неї спантеличений, здивований погляд. Частина її обличчя порожевіла й розпухла, з вуха облазила шкіра. Спадаючи, правиця Божа обдарувала її щоку миттєвим сонячним опіком.

— А ти! — промовила до неї Гарпер. — Я так зрозуміла, коли Майкі кортіло попестити тобі піхву, твоє силове поле вимикалося.

Керол здригнулася, немов Гарпер дала їй ляпаса. Ліва щока почала буряковіти, набираючи того ж відтінку, що й попечена.

— Якщо хочеш, можеш убити мене, — відповіла вона. — Це лише відправить мене в обійми батька. Він чекає на мене у Блискоті. Усі, кого ми втратили, чекають на нас там. Тепер то єдиний наш порятунок.

— Я не збираюся тебе вбивати. І ніколи не збиралася. Мені цього не треба. Ті, що надворі, потурбуються про це замість мене. Ця церква — коробка, а в них повно зброї. Але, може, як пощастить, ми ще маємо якісь п’ять-десять хвилин. Тож поки ти от про що поміркуй. Майкл убив твого батька... задля тебе. Щоб тебе врятувати. І себе. Твій тато збирався вигнати тебе за те, що ти скоїла з Гарольдом Кроссом. Майкі розбив Отцю Сторі голову, щоб він не встиг розповісти всім у таборі про те, як ти підставила Гарольда й підлаштувала його вбивство. Ти відправила Гарольда в могилу? Та тільки й батька свого ти відправила в землю слідом за ним. Одне неминуче призвело до іншого. Вдалого польоту в Блискіт з цією думкою.

Голос Гарпер поволі стишився до хрипкого шепоту. Коли вона вже закінчувала говорити, то вся тремтіла. Зрештою, вона не дуже добре вміла бути жорстокою, хай навіть до людей, що цілком цього заслуговували. Від наляканого, блідого й розгубленого обличчя Керол їй зробилося зле. Під очима в Керол залягли темні кола, а під рожевими опіками було видно бліду сірувату шкіру. Гарпер спало на думку, що нарешті вона виглядає як доросла: виснажена, втомлена і не надто приваблива жінка, якій зараз непереливки.

Керол спрямувала збентежений погляд на Еллі, яка стояла, тримаючи на руках Ніка. Від виду небоги її обличчя скривилося, і вона почала плакати.

— Еллі, — попросила жінка, простягнувши вперед руки. — Дай мені потримати Ніка. Дай подивитися на нього. Прошу.

Еллі харкнула Керол в лице. Та закліпала. По щоках і бровах стікали червоні краплини. Керол виставила руки, немов боронячись, та Еллі й на них плюнула: жінку обдало зливою слизу та кривавих шмарклів.

— Хер тобі, — промовила Еллі понівеченим ротом. — Не хочу, щоб ти його торкалася. Ти хвора на дещо гірше за драконячу луску, і Боже збав, щоб воно ще й йому передалося, якщо ти заразна.

Краплини крові бризкали з її рота на кожному вимовленому складі. Рана на губах була жахливою. Гарпер подумала, що знадобляться шви, але моторошних шрамів не уникнути.

— На це нема часу, — втрутився Пожежник. — Треба піднятися на дзвіницю. Звідти ми ще можемо поборотися.

Гарпер здавалося, що то найбезнайдійніші слова, які їй доводилося колись чути, і вона вже було розтулила рота, щоб це сказати, та Джеймі заговорила перша:

— Там є як мінімум одна гвинтівка. — Обличчя в неї було брудним, дівчина нестримно дрижала, хоча Гарпер і не могла зрозуміти, від страху це чи від шоку. — І коробка з набоями. Там завжди є принаймні одна рушниця, для того, кому випаде вартувати.

Джеймі Клоуз була жорстокою малою дикункою, але аж ніяк не дурепою. Дівчина добре тямила, що відбувається, тож її відданість — з легкістю рухів банківського касира, котрий видає решту, — вмить змістилася у бік найбільш імовірних кандидатів уціліти.

— Добре. Це добре, Джеймі, — закивав Пожежник. — Підіймайся туди. Ми за тобою. З дзвіниці ми зможемо відкрити вогонь, щоб розчистити дорогу від підвальних дверей до...

Джон затнувся, напружено дивлячись убік. Дорогою він десь загубив окуляри. Гарпер знала, що він уявляє мапу табору і бачить подвійні двері підвалу, які виводять до північного поля: широкої відкритої ділянки, де годі шукати укриття. Надворі стояли дві вантажівки, повні людей та зброї. Гарпер уже все обміркувала й не бачила жодного виходу.

— Де Ґіліян? — кричала Ґейл. — Хтось бачив мою сестру? Хтось бачив, щоб вона заходила всередину?

Ґейл відступила від дверей і рушила до нефа, де скупчилися майже всі таборяни.

Гарпер стисла Джонове плече.

— Думаєш, зможеш піднятися тими сходами?

— Іди, — відказав він. — Я за тобою.

— Я не лишу тебе позаду. Цього не буде. Ми підемо нагору разом.

Він закивав, витираючи зі щоки кров.

— Що ж, тоді гайда. Звідти матимемо гарну позицію для обстрілу. Байдуже, скільки їх там. То снайперське гніздо. Ми ще можемо пробитися звідси з боєм. Якось. Ще не все втрачено, Вілловз.

Та він помилявся. За якусь мить, розлітаючись бризками блакитного полум’я, у південну стіну церкви влучив перший коктейль Молотова.

9

Керол рвучко крутнулася на підборах. Під склепінням нефа луною розносилися крики про допомогу, молитви до Ісуса, благання милосердя та прощення. Збита з пантелику, Керол тупо витріщалася у довге заповнене юрмою приміщення.

Хтось розтягнувся на підлозі, а хтось тулився на лавах в обіймах близьких. Багато людей повсідалися попід вівтарем. Норма сіла на східцях, які вели до помосту, без упину гойдаючись та хитаючи головою.

— Чого ви плачете? — загорлала вона. — Нащо ви плачете? Ви думаєте, нам звідси не вибратися? Гадаєте, ми у пастці? Блискіт дожидається і нікому нас не спинити. Ми полетимо туди гуртом і врешті звільнимося! Не час ридати! Час співати!

Вікна з вітражами, що тягнулися уздовж зали, були зашиті листами фанери, прибитими знадвору гвіздками. Один такий лист тепер палав, і мерехтливе полум’я кидало на лави яскраві барвисті відблиски світла.

— Час співати! — знову заголосила Норма. — Нумо! Нумо, давайте!

Її шалений погляд урешті відшукав Керол, яка стояла у протилежному кутку зали, відрізана збентеженою юрбою.

— Матінко Керол! Ви знаєте, що нам треба! Ви ж знаєте!

На якусь довгу мить Керол застигла, втупившись у Норму, немовби геть нічого не розуміючи. А тоді набрала повні груди повітря й узялася співати.

— «Прийдіть усі вірні...»— заспівала Керол[159]. Спершу, крізь стогін й крики, її було важко розчути.

Ззовні об каплицю забарабанили кулі, обдаючи будівлю сталевою зливою.

— «...в радості і торжестві!» — провадила Керол сумним, наляканим і приємним голосом. Вона обійшла Майкла й ступила до нефа, широко розвівши руки. З кінчиків пальців на долівку скрапувала кров.

Поряд була Ґейл. Очевидно, покинувши спроби відшукати сестру, вона стояла збоку і вся тремтіла. Керол узяла дівчину за руку. Ґейл здивовано глипнула на неї, ледь помітно здригнувшись, неначе Керол її вщипнула.

Керол стисла її пальці та провадила:

— «Прийдіть усі... прийдіть усі... до Віфлеєма!»

— Так! — заволала Норма. — Так! До Віфлеєма! До Блискоту!

До голосу Керол долучився інший — чийсь переляканий голосок з юрми недоладно їй підспівував.

Десь у натовпі хтось знову і знову викрикував: «Ми всі помремо! Ми всі тут помремо! Боже, ми помремо!»

Глянувши на руку Керол на своїй руці, Ґейл не стрималась і заплакала. Вона ридала так гірко, що здригалися плечі. Але потім теж долучилася до співу.

Невдовзі співало вже з півдюжини людей. Їхні голоси здіймалися, підносячись до кроков: «Прийдіть та узрійте його! Родився янголів король!»

Завитки драконячої луски Керол замиготіли блискучими рожевими вогниками. Крізь тонкий шовк піжами Гарпер бачила, як Керол уся починає сяяти.

Журливим, скорботним голосом, Норма заголосила: «Прийдіть, поклонімося! Прийдіть, поклонімося! Прийдіть, поклонімося!»

Це було щось більше, ніж заклик — це прозвучало майже як погроза.

Ще один «Молотов» поцілив у південний бік церкви. Стіною заструменіло полум’я. Двоє чоловіків кинулися до неї та пальтами силкувалися загасити вогонь.

— Це кінець, — сказала Пожежнику Гарпер. — Усе скінчено.

Керол поволі рушила до вівтаря. Вона ступала крізь натовп, а люди підводилися й тягнулися до неї. Заскрипіли лави — люди совали їх убік. Вони пхалися й продиралися, аби дістатися ближче до неї.

Віряни простягали до Керол руки, співали з нею, обличчя багатьох світилися обожнюванням. Один маленький хлопчик поспішав за нею слідом, підстрибуючи та плескаючи в долоні, в якомусь незбагненному пориві хвилювання, неначе прямував до воріт парку розваг, у який його давно обіцяли зводити батьки. Керол тиснула людям руки, пробираючись уперед, як справжній політик крізь юрбу, часом нахиляючись та торкаючись губами до чиїхось долонь, ані на мить не спиняючи співу. Певна річ, вона любила їх. Це була любов хворобливого, зіпсованого ґатунку — десь така, гадала Гарпер, яку до неї плекав Джейкоб, — проте вона була щирою, і це все, що Керол могла тепер їм дати.

Кулі забарабанили по дерев’яних дверях позаду них, вирвавши Гарпер з трансу. Вона розвернула Пожежника і так-сяк дотягла його до прихистку кам’яної арки, за якою здіймалися догори сходи. Кулі сичали й свистіли, щерблячи плити на підлозі за Гарпер і Пожежником. З братом на руках Еллі протиснулася поміж них.

— Є ідеї? — запитала вона, не виказуючи паніки.

— Можливо, вдасться вибратися дахом, — відповів Пожежник.

Гарпер знала, що тільки-но вони вилізуть на дзвіницю, вороття назад не буде — принаймні для неї. Дахом каплиці вона не втече ніяк. Занадто високо. Якщо вона зірветься, то потрощить собі ноги і неодмінно станеться викидень.

Але ці міркування вона лишила при собі. На думку їй спало, що принаймні Еллі — спритній, моторній Еллі — може, вдасться перебратися дахом до ринви, звиснути й зістрибнути додолу. Довкола суцільний дим і шум. Хтозна, можливо, їй вийде дістатися узлісся і сховатися.

— Так, — відповіла Гарпер, досі вагаючись і не рушаючи з місця, витягуючи шию, щоб глянути, що коїться в нефі.

Голоси присутніх зливалися в мелодійній болісній пісні. Вони співали і сяяли. Їхні очі палахкотіли блакиттю, нагадуючи паяльні лампи. Маленька дівчина з поголеною голівкою видерлася на лаву, щодуху виспівуючи рядки. Драконяча луска на її руках світилася так яскраво, що руки, здавалося, стали прозорими, і Гарпер могла розгледіти крізь шкіру обриси кісток.

Першою спалахнула Норма. Вона стояла за вівтарем, погойдуючись перед розп’яттям і вивергаючи з себе слова пісні. Її дебеле, грубе обличчя порожевіло і блищало від поту. Жінка розтулила рота й закричала: «Співайте во торжество!» Зсередини її горлянки променіло світло.

Норма глибоко вдихнула, наміряючись заспівати наступний рядок. З її рота порснув жовтий спалах полум’я. Голова жінки відкинулася назад, горло стало червоним, нелюдськи вигнулося. Тоді Нормина шия почорніла, а з ніздрів заструменів темний дим. Драконяча луска на обвислих оголених руках палахкотіла ядучим криваво-червоним сяйвом. На Нормі була чорна квітчаста сукня завбільшки з невеличкий намет. По її спині заструменіли блакитні язики полум’я.

Ґейл захрипіла і, спотикаючись, поточилася на мале хлоп’я, яке все підстрибувало. Вона розмахувала рукою, неначе намагалася відігнати від обличчя надокучливу мошку. Коли дівчина махнула втретє, Гарп розгледіла, що її рука у вогні.

— Що з ними коїться? — крикнула Джеймі, яка підбігла до них, під широку кам’яну арку.

— Це ланцюгова реакція, — відповів Пожежник. — Вони відходять усі разом.

— Слава навіки! — співала юрма. Принаймні якась її частина. Решта людей почала кричати. Ті, хто досі не спалахнув.

Коли загорілася Керол, вона була у самому серці стовпища, десятки вірян тягнулися до неї. І вмить вона обернулася на білосніжний стовп полум’я, відкинувши назад голову і розвівши руки, немов поривалася прийняти в обійми невидимого коханця. Керол спалахнула з неймовірною силою, наче наскрізь просякнута керосином. Навіть скрикнути не встигла — настільки швидко все сталося.

Кулі дзижчали й сюрчали, пролітаючи крізь неф і без розбору стинаючи людей на краю натовпу. Гарпер побачила, як підліток, худорлявий чорношкірий малий, ляснув себе по лобі, наче щойно згадав, що забув узяти на урок підручник. Та щойно він опустив руку, стало видно діру, що зяяла посеред його чола.

Дівчина-підліток зігнулася, обхопивши себе руками. Її спина палала у вогні. Довготелесий юнак, двійник Девіда Бові, опустився навколішки позаду юрби, схиливши голову, наче молився, і міцно стискав долоні. Його голова горіла: чорна голівка сірника серед несамовито яскравого жовтого полум’я. Мале дівча носилося проходом, розмахуючи охопленими вогнем руками у повітрі та кличучи матір. Хвостик дівчинки перетворився на волошковий вогненний шарфик.

— Ох, Джоне, — промовила Гарпер, відводячи погляд. — Ох, Джоне.

Він узяв її за руку й повів за собою у задимлену пітьму сходів. Вони вдвох почали підніматися, геть від скриків, сміху, співу пісні, та понад усе — геть від зойків та вереску, останніх стражденних акордів хору, що у фінальному акті злагоди ринув у забуття.

10

Того дня, коли в будівлі веж-близнюків врізалися літаки, Гарпер думала, що ж мали відчувати люди, котрі застрягли в ту мить на сходах; як почувалися, пробираючись сліпма донизу, крізь пелену диму. Знову ця думка зринула в її голові того дня, коли чоловіки й жінки почали стрибати з верхівки Спейс-Нідл у Сієтлі, у ті перші тижні епідемії. В ті дні, сповнених неспинних пожеж, це ставалося знову й знову — хмарочоси спалахували один по одному, люди всередині щодуху намагалися втекти від полум’я, знайти шлях порятунку, ані на мить не позбуваючись думки, що їхнім єдиним спасінням може стати стрибок і запаморочлива мовчазна круговерть падіння: останній шанс урвати собі момент спокою.

Найбільше Гарпер боялася паніки. Боялася, що втратить над собою контроль. Та коли вони пробиралися нагору, то почувалася вона майже по-діловому, зосереджуючись на наступному кроці, тоді — ще на наступному. Саме лише це було приводом для втіхи. Більше ніж смерть, її жахала втрата власної гідності: Гарпер боялася в останні миті життя перетворитися на загнану тварину, не здатну зібратися з думками через розпач, що паралізує волю.

Гарпер дерлася вгору, а Пожежник тримався за неї. Раз по раз вони зупинялися — коли йому паморочилося в голові або коли їй треба було перевести дух. Вони підіймалися, наче парочка стариганів: роблячи крок, тоді спиняючись, тоді роблячи ще один. Джон був надто слабким, щоб квапитися, а її не відпускали перейми. Черево перетворилося на важкий камінь, непідйомний тягар у самісінькому центрі її єства.

Джеймі Клоуз уже збігла сходами до вежі. Вона промчала повз них ще хвилину тому. Гарпер уже чула, як згори лунає потріскування гвинтівки.

Еллі йшла трохи попереду, несучи Ніка на руках. Хлопчикове підборіддя спиралося їй на плече, тож Гарпер могла добре розгледіти його обличчя. Лице йому вкривала кривава маска, а на голові зяяла рана, там, де його торкнувся цілунок «гамві». Утім, вираз він мав спокійний, неначе просто дрімав. На якусь мить хлопчик розплющив ліве око, щоб зиркнути на неї, але одразу й заплющив.

— Майже дійшли, — сказав Пожежник. — Майже дійшли.

І що ж вони робитимуть, коли опиняться там? Чекатимуть, поки вогонь дістанеться дзвіниці, думалося Гарпер. Або поки їх не пристрелять. Але з Джоном своїми міркуваннями вона не ділилася. І так була вдячна долі, що він був поряд, тримав своєю рукою за стан, похиливши голову їй на плече.

— Я рада, що все-таки закохалася у вас, містере Руквуд! — промовила вона до нього, цілуючи у шию.

— О, та я теж, — відказав він.

Спів позаду них тривав й надалі, хоча тепер уже здавалося, що крики переважають. Крики, а ще сміх. Хтось дуже гучно сміявся.

Дим у дзвіниці був ароматним, пахнув печеними шишками.

— Джоне, — озвалася Гарпер під впливом раптової ідеї. — А що, як ми повернемося? Спробуємо пройти крізь полум’я. Драконяча луска захистить нас, хіба ні?

— Але, на жаль, не від куль. Крім того, Еллі б не вибралася. Вона не вміє керувати лускою так, як я... чи як ти. Та й Нік непритомний, тож навіть не знаю... але цеє... якщо хочеш спробувати, то чекай, я спершу піднімуся нагору. Можливо, у нас вийде тебе прикрити. Хтозна... посеред метушні... — його очі засяяли, сповнюючись надії через несподіваний задум.

— Ні, — відповіла Гарп. — Твоя правда. Я навіть не подумала про Еллі й Ніка. Без них я нікуди не піду.

Вони вже дісталися верхнього майданчика. Двері були напівпрочинені, відкриваючи краєвид на темне задимлене нічне небо. Джон ухопив її за плечі й стис їх.

— Тобі про дитину думати треба.

— І не про одну, містере Руквуд, — відказала вона.

Джон дивився на неї з ніжністю, а тоді поцілував, і вона відповіла на його поцілунок.

— Ну що ж, — промовила вона. — Гадаю, варто нам дати бій. Тіт-топ, ходімо.

— Ходімо, сестро Вілловз.

Дзвіниця була відкритим майданчиком, посеред якого зяяв квадратний отвір, який з усіх чотирьох сторін обрамляли вузенькі помости з соснових дощок. Над просвітом звисав мідний дзвін, з віком побляклий до поважного зеленого відтінку. Він дзеленчав щоразу, як у нього знизу влучала куля. На балюстраді з білого каменю було мармурове поруччя. Свинець вгризався в камінь, викрешуючи хмарки білої порохняви.

Гарпер аж ніяк не очікувала натрапити на труп, але на останніх кількох східцях лежало тіло мертвого хлопця. Мрець покоївся долілиць, ззаду на батистовій сорочці світила червона дірка. Гарпер подумала, що то Пильнувальник, якому випало цієї ночі вартувати у дзвіниці. Він проґавив сигнал з автобуса, що стояв далі по дорозі, бо надто захопився видовищем, дивлячись, як унизу людину забивають камінням. Втім, за свою неуважність він розплатився більш ніж сповна. Гарпер схилилася, щоб перевірити пульс. Шия хлопця вже була холодною. Вона облишила його, допомогла Джону пройти повз тіло, і вони вдвох ступили в ніч.

Еллі сиділа на підлозі попід поруччям, пригортаючи брата. Обоє вони виглядали так, наче повзком продерлися крізь загиджену бійню.

Джеймі припала на коліно, сперши гвинтівку загиблого на кам’яне поруччя. Рушниця тільки клацнула глухо. Вона вилаялася, відсмикнула затвор і потягнулася по кулю в пошарпану картонну коробку, що стояла біля її коліна.

Щойно вони вийшли просто неба, Гарпер інстинктивно пригнулася. Але тепер підвела голову, щоб оглянути масштаби руйнувань. Звідси було видно все, табір розкинувся перед нею як на долоні.

Меморіальний парк починався одразу біля верхніх сходинок каплиці. Згори те варварське кружало кам’яних брил ще більше нагадувало Стоунгендж. Півдюжини чоловіків розбрелися серед валунів та постаментів, шукаючи прикриття. Один з них, худорлявий хлопака у товстих окулярах з чорною оправою, таких, як у Бадді Голлі[160], присів за зчорнілим вівтарем, тримаючи щось на зразок «узі». Хлопець шкірився, його обличчя, затінене густою зачіскою а-ля «афро», було густо перемазане сажею.

Якась незбагнена примха повітряних потоків донесла до Гарпер його голос. Цей котячий писк вона упізнала одразу ж, бо виразно пригадувала це пискотіння з того дня, коли ледь не потрапила до рук Мальборо-Мену в своєму будинку.

— От же ж повне гівно! — скрикнув Марті. Зброя стрекотіла у його руках. — Та це натуральний, курвамать, бойовик!

На північ від них розкинулося заболочене футбольне поле і перекинутий «гаммер». Кілька чорних пікапів припаркувалися з того боку, щоб перегородити шлях з подвійних дверей, що вели до підвалу. Крізь кіптяву годі було розгледіти, скільки саме чоловіків вели вогонь з кузовів, та Гарпер бачила, як раз по раз мерехтіли і блимали, неначе спалахи фотокамер, вогники пострілів. «Фрейтлайнер» загуркотів пагорбом донизу, рушивши в бік решти автівок, до північного боку каплиці. Напевно, Джейкоб сподівався, що підвальна перегородка лусне і звідти у відчаї посиплють купки людей — тоді й плуг стане в пригоді.

На південь глянути було важче. Між церквою та лісом пролягала смуга трави, настільки широка та рівнесенька, що нагадувала дорожнє полотно. Гарпер знала, що десь там був і Мальборо-Мен, у своєму великому срібному «інтимідейторі», але розгледіти їй вдавалося хіба вершечок кабіни, та й то — добряче витягнувши шию. Авто було надто близько припарковане до будівлі, щоб як слід його роздивитися.

Знизу повалив гидкий чорний дим, клубами струменіючи до піддашку та фонтануючи крізь отвір у дзвіниці, умить перетворивши башту на велетенський димар. Крізь товщу диму пульсували лиховісні відблиски вогню. Гарпер припускала, що знизу дзвіницю було ледве видно, бодай це вселяло якусь надію.

Клуби диму валили догори, зливаючись у величезну чорну хмару, яка сунула на схід за пагорб, у бік океану. Гарпер майже не бачила неба — зірки та місяць поглинуло темне хмарисько.

Вкритий чорним шифером похилий дах від поруччя вежі відділяло футів з п’ятнадцять. Гарпер уявила, як вона стрибає, вдаряючись, падає на п’яти, розриває собі зв’язки на щиколотках, тоді валиться, з тріскотом б’ється стегном об покрівлю, з’їжджає до краю даху, а тоді раптом відчуває гострий біль, коли всередині розривається матка...

— Ну нахрін, — сказала собі Гарпер.

Вона підповзла до Еллі.

— Як фобі мій роф? — запитала Еллі.

— Могло бути й гірше, — відповіла Гарпер.

— Та яке, нахер, гірше. Я тащуся. Тепер я справжній панк. Завжди мріяла стати панком, — Еллі скуйовдила Нікове волосся рукою. — У самому кінці, міс Вілловз, я намагалася вчинити правильно. Може, я й завалила іспит, але на додаткових заняттях виклалася на повну.

— Який ще іспит?

— З основ людяності, — відповіла дівчинка, змахуючи з очей сльози. — Потримаєш мене за руку? Мені страшно.

Гарпер взяла Еллі за руку і міцно стиснула.

Пожежник пробрався помостом до південного боку вежі, зупинившись поряд з Джеймі.

— Ті гандони засіли в «сілверадо», — повідомила Джеймі. — Надто близько до будівлі. Мені в них не влучити. Якби вдалося їх відігнати, можна було б спустити мотузку...

— Яку мотузку? — запитав Джон.

— Не знаю. Мо’, з одягу зробити. Доберемося до дерев. Помчимо в бік дороги. Викрадемо авто.

Голос дівчинки перетворився на збентежену скоромовку, перестрибуючи з однієї неймовірності на іншу.

— Я знаю людей з Рочестера. Вони б нас прихистили. Але спершу мусимо відігнати ту вантажівку.

Пожежник стомлено закивав.

— З цим я, може, й зараджу.

Але, щойно підвівшись, він захитався і ледве не впав. Гарпер помітила, як затріпотіли його повіки. У цій позі Джон нагадував їй дівча-інженю з музичних комедій 40-х років, яке намагається привабити любчика. Якусь мить неможливо було опиратися враженню, що він от-от поточиться і полетить, перечепившись через залізні поручні, в діру в центрі вежі та щезне у задимленій темряві.

Джеймі вхопила його за лікоть до того, як він встиг перелетіти через поруччя. Гарпер скрикнула, відпустила руку Еллі й поповзла помостом до нього. Коли вона вже була поряд, Джон знову опустився на одне коліно.

Гарпер доторкнулася до його щоки і відчула липкий піт.

— Дзвін зараз б’є? — ледь розбірливо пробурмотів Джон.

— Ні, — відповіла вона. — Саме зараз — ні.

— Господи. Отже, це у мене в голові так гуде, — він притис долоні до скронь. — Здається, мене зараз знудить.

— Навіть не намагайся встати.

— Ми мусимо їх відігнати, якщо таки хочемо звідси вибратися.

— Лишайся на місці. Переведи подих. Користі з тебе буде мало, якщо відключишся.

Вона відпустила його руки й підвелася, вкладаючи усе серце в безмовну пісню. Її права рука обернулася на вогненну шаблю. Викусіть ложечку цього, вилупки.

Гарпер пожбурила вигнуте лезо блакитного полум’я в нічну темряву. Воно просвистіло, викрешуючи у повітрі блискотливі латки вогню, і неприродно крутнулося, завернувши за край даху і непомітно опустившись на «сілверадо інтимідейтор». Залунали крики, коли капот авто розірвало у яскравому спалаху світла.

Кулі задзеленчали об дзвін, барабанили по перилах та з сердитим виттям, немов люті оси, пролітали повз них. Гарпер припала додолу, з її полум’яної руки валив дим.

Одна з куль поцілила в линву, на якій висів дзвін, і розітнула її, лишаючи всього декілька волокон. Велетень гойднувся, видавши кволий дзеленькіт. Ті останні кілька ниток, що втримували його, з мелодійним звуком луснули, наче гітарні струни. Дзвін упав у чорний отвір. За якусь мить з лунким «ДЗЕНЬ», від якого здригнулося повітря, він ударився об підлогу церкви. Від удару в них перед очима задрижали клуби диму, а Гарпер позакладало вуха.

Нік підвів голову і збентежено роззирнувся. Удар дзвона був таким гучним, подумалося Гарпер, що навіть глухого пробудив.

— О Господи, тепер ще що за хрінота!.. — закричала Джеймі, вдивляючись на північ, а тоді поквапилася повз Пожежника до іншого краю вежі.

Джейкоб.

«Фрейтлайнер» розвернувся, примірившись на північний бік церкви. З рипучим ревінням вантажівка загуркотіла вперед, опустивши плуг і прямуючи в каплицю.

Джеймі підвелася, спираючи гвинтівку на плече. Вистрілила. На кабіні вантажівки креснула біла іскра. Дівчина смикнула засув, і на землю вистрибнув порожній набій — ясний полиск латуні. Джеймі заклала наступний набій і вистрелила знову. Лобове скло вкрилося блакитною тріщиною. Вантажівка вильнула вліво, і Гарпер подумала: «Попався». Але тоді «фрейтлайнер» перемкнувся на вищу передачу і, промчавши останні п’ятдесят футів, протаранив стіну каплиці.

Гарпер відкинуло на кам’яну балюстраду. Відчуття було таким, наче велетенська невидима рука вхопила згори будівлю, відірвавши її від фундаменту, й порухом посунула на кілька футів південніше. Задній кут будівлі, який виходив на північ, завалився. У повітря здійнялися гуркіт обваленого шиферу і тріскіт потрощеного дерева. Велика охоплена полум’ям купа уламків посипалася на перед «фрейтлайнера», поховавши плуг у звивистих хмарах диму та розкришених уламків. Вежа затремтіла від удару. Джеймі відступала, щоб відкрити затвор свого «22-го», коли поштовхом її відкинуло у повітря. Дівчина налетіла на металеві перила, які обгороджували центральний отвір. Вона впустила гвинтівку, змахнувши руками у спробі за щось вхопитися... але марно.

— Джеймі! — закричала Еллі вслід дівчині, яка понівечила їй обличчя. Через Ніка вона нізащо не змогла б підхопитися, та й на це не було часу.

За якусь мить дзвін унизу тихо дзенькнув, коли на нього приземлилася Джеймі.

Пожежник ошелешено оглядався довкола, і його обличчям цівками збігала кров. Гарпер рукою забрала йому з очей волосся, а тоді ніжно, акуратно пригорнула. Вона відчула, що годі вже боротися. Час уже всім огорнути одне одного в обіймах: їм чотирьом, їхній маленькій звихнутій родині. Їм п’ятьом, якщо рахувати маля. Вони обійматимуться, зустрічаючи кінець у теплі та близькості. Принаймні поки Джейкоб не розженеться, щоб знову взяти будівлю тараном. Цього разу вже ближче до вежі, скидаючи кожного з них у вир полум’я.

Луна від дзвона досі розкочувалася внизу. Він дзень-дзеленькав тихим, пронизливим, золотистим звуком, неначе був лише крихітним дзвіночком. Пожежник підняв голову і визирнув, поглядаючи в дим уздовж південного боку каплиці.

Пожежна вантажівка — за кермом якої сидів Ґілберт Клайн, який саме витягнув руку, щоб задзвонити в мідний дзвоник — вирвалася з клубів диму, на повному ходу таранячи «шеві сілверадо». Стара пожежна машина з номером «5» на решітці важила під три тонни. Вона розплющила передок «інтимідейтора» з легкістю черевика, який чавить банку з-під пива. Двигун «шеві» втиснувся в кабіну, трощачи панель приладів і розтинаючи водія навпіл. Пікап відірвався від землі. Якийсь час передні колеса крутилися в повітрі, а тоді авто беркицьнулося назад, поховавши під собою стрільців, що стояли на кузові.

Пожежна вантажівка потягла «шеві» за собою, проволочивши його грязюкою аж до ґанку церкви. Пожежна машина рвучко спинилася, завищали пневматичні гальма. Круглолиця низенька жіночка з заплетеним у кіски волоссям, яке де-не-де вже посріблила сивина, вистрибнула з пасажирського сидіння та поквапилася до хромованої сходинки на задньому бампері.

Рене забралася на дах вантажівки і підняла дерев’яну драбину, повернувши її в бік церкви. Кінець драбини гепнув у зовнішню стіну. Тоді Рене стала озиратися ліворуч та праворуч, неначе впустила щось, можливо, сережку, і намагалася розгледіти, куди та впала. Жінка схилилася й відчинила невеликий відсік на даху вантажівки, вишукуючи щось серед пожежних сокир і сталевих багрів. Вона розпачливо захитала головою.

— У тебе прямо під ногами! — заволав до неї Пожежник. Здавалося, він здогадувався, що саме шукає Рене. Він приклав долоню до рота і знову гукнув: — ПІД НОГАМИ!

Рене підвела погляд, примружившись і вдивляючись у клуби диму, та витерла тильним боком долоні піт зі щік. Вона знов опустила погляд, потупившись собі під ноги, а тоді кивнула й припала навколішки. У круглому заглибленні даху виднівся іржавий залізний кривошип. Докладаючи зусиль, Рене почала його обертати. Дерев’яна драбина затремтіла і, погойдуючись, почала підійматися вздовж церковної стіни у бік вежі.

Хлопець, якого Гарпер знала під іменем Марті, витягнув шию з-за каменя посеред галявини, щоб глянути, що там коїться за перевернутим «шеві». Куля відскочила від кам’яної лави прямо в нього перед ногами. Марті скрикнув і став задкувати, а тоді, зашпортавшись, повалився на землю.

— Бляха, — промовила Еллі. Дівчина звелася на ноги, приклавши гвинтівку Джеймі до плеча. Вона смикнула рукоятку затвора, і порожня гільза зблиснула в нічній пітьмі.

Гарпер дивилася на Еллі, а не на пожежну вантажівку та перекинутий «шеві», тому проґавила момент, коли лисий чоловік у блакитній джинсовій сорочці виборсався з пасажирського сидіння «сілверадо». Гарпер помітила його, щойно її погляд ковзнув назад: на чоловікової сорочці ззаду був вишитий американський прапор, дуже помітний у темряві. Голова в нього стікала кров’ю. Рухався він непевно, спотикаючись. Чоловік мав широкі плечі й випнуті колесом груди, нагадуючи хафбека[161] в літах, який, попри свій вік, досі займається в залі, силкуючись відігнати невблаганну старість. При собі він тримав чорний пістолет.

Пожежна драбина з глухим стукотом гепнулася, впершись у піддашок та застрягши на півдорозі до них.

Чоловік зі стволом — Гарпер була певна, що то Мальборо-Мен (із тим американським прапором на сорочці ззаду то неодмінно мав бути він) — підкрадався до водійської кабіни пожежної вантажівки.

— Рене! — закричала Гарпер. — Рене, стережися! Він наближається!

Гарпер невпинно тицяла пальцем у бік чоловіка.

Рене Ґілмонтон стояла на даху вантажівки, тримаючи обома руками драбину та силкуючись її посунути, зрушити з місця, щоб та підіймалася далі піддашшя. Коли в неї це вийшло, жінка відступила назад і примружила очі, вглядаючись у дзвіницю.

— Бережися! Пістолет! — кричала Гарпер.

— Мужик зі стволом! Мужик зі стволом! — загорлав Пожежник.

Рене вказала на вухо й захитала головою. Вона опустилася на коліно і знов завовтузилася з кривошипом. Драбина грюкнула об край даху, відновивши своє сходження до дзвіниці, поволі здіймаючись дюйм за дюймом у небо.

Мальборо, скрадаючись, дістався кабіни пожежної вантажівки та присів під водійськими дверима.

Гарпер підвелася, думаючи: «Я жбурну й поцілю у нього вогнем та врятую своїх друзів». Вона знову подумки завела пісню, виспівуючи без слів. Драконяча луска на долоні потрохи яскравішала, розжарюючись, немов нитка в лампочці. Проте рука гуділа від болю і все ніяк не загорялася. Поки Гарпер чекала на перші спалахи полум’я, Мальборо-Мен випростався, однією ногою став на підніжку, просунув пістолет крізь вікно і вистрілив.

Рене заклякла, підвела голову, зиркнула на перед вантажівки, а тоді кинулася долілиць, розпластавшись на даху автівки.

Від драбини їх відділяло дванадцять футів.

Гримнула рушниця Еллі. Серед кола каменів ховалося шестеро чоловіків зі зброєю, дівчина тримала їх на місці, не даючи нікуди поткнутися з-за брил. Еллі вилаялася та заклала в гвинтівку новий набій.

Мальборо-Мен припав до боку вантажівки й щез з-перед очей. Зі свого місця Гарпер не могла побачити, де той подівся. Як і Рене. Та він причаївся десь там — поволі крадучись попід вантажівкою, поки не зможе вилізти на дах і пристрелити Рене Ґілмонтон.

Поряд з Гарпер виріс Нік, вдивляючись униз із заспаним, непрочуманим виразом. Вона взяла малого за плече й повернула до себе, пригорнувши обличчям до грудей, так само, як майже рік тому Реймонда Блая — хлопчика, якому кортіло визирнути у вікно і подивитися, що коїться на шкільному подвір’ї. Гарпер не хотілося, щоб Нік бачив те, що відбуватиметься далі — хоча сама вона не могла відвести погляд.

Рене нишком лежала на даху пожежної вантажівки. Рухалася лише її права рука — нею вона намагалася намацати щось поряд із собою. Пальцями Рене знайшла краєчок відсіку, який відчинила, коли шукала, як запустити драбину. Жінка потягнулася всередину і вхопилася за держак пожежної сокири.

Мальборо-Мен рвучко вискочив, наче Пилип з конопель, по-звірячому вишкірившись і водячи дулом пістолета увсебіч. Рене опустила сокиру на його зап’ястя, і він з криками відстрибнув назад. Його рука так і зосталася на даху, міцно тримаючи руків’я пістолета. Рене пожбурила її геть, змахнувши лезом сокири. Права рука Мальборо полетіла, щезнувши з очей.

Мальборо заскімлив: його тихий, низький крик, повний люті та болю, лунав, наче відгомін з дна колодязя.

Рене стала навколішки на краю даху. Вона повернула голову й глянула у бік кабіни. Щось прокричала, однак Гарпер була задалеко, щоб розчути. Їй здалося, що жінка гукала Ґіла. Рене просиділа так, здавалося, довгу мить, хоча насправді збігло всього кілька секунд. Тоді вона розвернулася і знову взялася за кривошип, тепер уже мляво його крутячи.

Мальборо-Мен кричав і кричав, не спиняючись.

«Фрейтлайнер» скреготливо порснув повітрям і почав здавати назад. Будівля церкви знову задрижала, коли авто витягло плуг з проробленої діри, волочачи за собою уламки в бік футбольного поля.

Вантажівка від’їхала від каплиці на п’ятдесят ярдів, а тоді з ляском спинилася. Зусиллями Джеймі на лобовому склі автівки тепер красувалося павутиння з тріщинок. Гарпер раптом спало на думку: Джеймі вдалося поранити Джейкоба, добряче зачепити. Можливо, вона майже прикінчила його.

Еллі пожбурила гвинтівку і присіла навпочіпки.

— Порожньо! — вигукнула дівчина. — Набої скінчилися.

Ручки пожежної драбини виринули збоку, поволі здіймаючись до поруччя. Пожежник підвівся, злегка хитаючись, потягнувся через край та вхопив її, вирівнюючи.

— Ходу. Спускаймося. Уже. Ти перша, — промовив Пожежник, кивнувши до Гарпер.

— Нік... — почала вона.

— Еллі доведеться посадити його собі на спину.

— Він у мене, — відповіла дівчина, підповзаючи помостом до Ніка.

З іншого боку від каплиці зарухався «фрейтлайнер», з гуркотом несучись до опори дзвіниці.

Гарпер не любила висоти, і від самої думки про те, щоб перекинути ногу через край, їй ставало зле. Однак вона вже перелазила через поруччя, тягнучись ногою до першої сходинки.

Дівчина озирнулася, шукаючи очима драбину, і побачила пожежну вантажівку на відстані сорока футів унизу: та була такою крихітною, що її наче можна було підхопити рукою. Якусь мить Гарпер здавалося, що дзвіниця гойдається, як квітка від вітру, і от-от скине її з себе. Вона міцно стиснула руки на кам’яному поруччі і заплющила очі.

— У тебе вийде, Гарпер, — промовив Пожежник і поцілував її у щоку.

Вона кивнула. Їй хотілося відказати йому щось миле та зухвале, але вона не те що говорити — навіть слину проковтнути не могла.

Гарпер перекинула іншу ногу через поручень.

Правою ногою вона вже ступила на другу сходинку, відпускаючи рукою поруччя і несамовито хапаючись обома руками за драбину. Уся конструкція непевно захиталася під її вагою.

З протилежного боку будівлі долинув гуркіт «фрейтлайнера», який змінив передачу, розганяючись усе більше.

Гарпер встигла спуститися на п’ять сходинок, не більше, коли Пожежник став помагати Еллі з Ніком на спині, перелізти через край поруччя. Еллі лізла за Гарпер, несучи на собі Ніка з тією ж легкістю, що й рюкзак до школи.

Пожежник перекинув ногу через поручень, ставши одним чоботом на верхню сходинку. Тоді інший чобіт відшукав другу. Він потягнувся і ухопився рукою за верхівку драбини, повиснувши на ній.

Зі швидкістю п’ятдесят миль на годину «фрейтлайнер» заїхав у північну стіну каплиці. В останню мить авто крутнуло, зносячи геть увесь фасад будівлі та розкидаючи вбік достатньо деревини, каміння і скла, щоб заповнити кузов самоскида.

Вежа похитнулася, на мить застигла... а тоді завалилася. Щойно вона була. А ось її вже немає. Кам’яне поруччя, балюстрада, дах дзвіниці, балки та дощані помости — уся конструкція обвалилася всередину. Оглушливий грюкіт від падіння Гарпер відчула навіть у грудях — він нагадував шалене стугоніння крові. Тепер пожежна драбина зависла в порожньому повітрі, а Джон Руквуд завис на самому її вершечку. З руйновища повалив густий чорний дим. Іскристий вир темряви поглинув Джона.

За якусь мить подув прохолодного вітру, який приніс із собою запах моря, розвіяв частину диму. Але Пожежник уже зник.

Гарпер розтулила рота, щоб закричати, а тоді побачила його: Джон уже подолав десять щаблин донизу. Драбина дрижала й погойдувалася в повітрі. Еллі рухалася так швидко, що ледь не наступала Гарпер на руки.

Гарпер зрештою подолала тяжкий спуск до пожежної вантажівки. Нижче, де ще лишалася покрівля даху, драбині було на що зіпертися. Південна частина церкви лишалася цілою. Дівчина зрозуміла, що нарешті спустилася на вантажівку, лише коли відчула під босими ногами метал. Вона зійшла з драбини, ледве тримаючись на ногах, та роззиралася в пошуках Рене. Жінки вже не було на даху. В якийсь момент вона, вочевидь, злізла з машини.

Тепер Гарпер уся тремтіла й почувалася слабкою; холод, здавалося, закрався їй аж у кістки. Хвилями підіймаючись від ніг і до тулуба, тілом розходилися дрижаки. Спершу вона подумала, що впадає у шок. Тоді на думку їй спало, що, може, річ в іншому: Джон розповідав, що прикликання вогню спалює калорії та кисень, і опісля тобі стає зле й паморочиться в голові, тому краще знайти безпечне місце, щоб перепочити.

Вона, спотикаючись, попленталась углиб вантажівки, де була прилаштована коротка стара драбина з поіржавілого заліза. Гарпер злізла нею до бампера і ступила на землю — тієї ж миті ноги зрадливо підігнулися, вона поточилася додолу й важко опустилася у вологу траву. Над нею, немов карусель, що спиняє свій хід, повільно закружляли іскри та завитки диму.

Гарпер відігнала слабкість геть і, спершись на бампер, підвелася.

— Ах ти ж сука! Моя рука! Моя РУКА!

Гарпер обійшла пожежну вантажівку, прямуючи на звук криків. Мальборо-Мен лежав на спині серед трави, звиваючись змією та брикаючи каблуками у грязюці. Скидалося на те, що він намагається рухатися по багнюці на спині. Лівою рукою він затис понівечене зап’ястя. Правої руки більше не було. На її місці стирчав зламаний шматок порожевілої кістки.

Вона переступила через нього, рушивши до Рене, яка схилилася у прочинених водійських дверях. Коли Гарпер підійшла, жінка гойдала Ґілберта Клайна в обіймах. Кров досі струменіла з відкритої рани у нього на шиї, але вже зовсім мляво. Переднє сидіння було все в крові.

Гарпер відзначила — майже відсторонено — відтяту руку, яка й досі стискала пістолет, обережно покладену на панель приладів. Рене завбачно підняла обрубок і помістила туди, де Мальборо нізащо б не дістав свій «ґлок», якби надумав його повернути.

— Ми майже дочитали «Небезпечні мандри», — промовила Рене. — Ґіл казав мені, що ніколи б не подумав, що йому так сподобається історія про балакучих звіряток. А я відповіла, що життя дивна штука. Я от ніколи б не подумала, що закохаюся в чоловіка, який крав автівки.

Рене не плакала й говорила напрочуд чітко.

— Він замкнув дроти, щоб завести вантажівку. Ми не знайшли ключів. Поки він це робив, то сказав, що це найкраще ілюструє правдивість твердження, що злочинці, щойно їх випускають з в’язниці, беруться за старе. Сказав, що шкодує, бо мимоволі довелося підвищити рівень рецидивізму. Я хіба за якусь мить втямила, що він жартує. Стриманий був, не те слово. На власні дотепи навіть не усміхався, куди вже там засміятися. Годі було вгадати, коли він жартує. Ох, Гарпер, мені без нього жити не хочеться. Я почуваюся, наче все життя прожила, не відчуваючи смаків. А тоді в таборі з’явився Ґіл, і все змінилося. Усе почало смакувати. А тоді цей покидьок застрелив його, і тепер Ґіл мертвий, а я повернуся до життя без барв та смаків. Не знаю, чи здатна на це.

Гарпер раптом закортіло дібрати потрібні слова. Хтозна, може, такі й були, проте вона ледь трималася на ногах, паморочився мозок, і з голови повилітали геть усі думки. Натомість вона пригорнула Рене рукою і незграбно поцілувала її у вухо. Рене заплющила очі, схилила голову й тихо, довірчо заплакала.

Мальборо-Мен скрикнув.

Гарпер розвернулася і побачила Еллі, яка стояла над чоловіком. Дівчина знову тримала брата на руках. Вона спинилася, подумалося Гарпер, щоб добряче копнути Мальборо в ребра.

— Ах ти ж сука недобита, ти горітимеш, а я ще подрочу на твої обвуглені цицьки! — кричав Мальборо-Мен.

— Як захочеш подрочити, — відказала Еллі, — доведеться навчитися це робити лівою рукою, каліч.

— Він не заслуговує жити, — промовила Рене, витираючи обличчя. — Після того, скільки людей загинуло. Це несправедливо.

— Хочеш, я прикінчу його? — озвався Пожежник. Гарпер навіть не здогадувалася, що він вже спустився і стояв позаду неї. Він і сам похитувався, і виглядав так само кепсько (може, навіть і гірше), як вона почувалася. Піт стікав його змореним, блідим обличчям. Проте очі в нього були темними, як вороняче крило, й цілковито спокійними.

Він узявся за пожежну сокиру, яка стояла зіпертою на автівці.

Рене все обміркувала, а тоді захитала головою.

— Ні. Усе-таки ні. Гадаю, я надто слабка й дурна, бо не можу поквитатися, поки є нагода.

— Як на мене, це робить тебе якою завгодно, та тільки не слабкою. Аж ніяк, — відповів Пожежник. Він озирнувся на Еллі, яка долучилася до них. — Еллі, тобі доведеться вести вантажівку. А ще знайти місце неподалік, де всі ви зможете сховатися. Я зустрінуся з вами пізніше.

— Що ти таке торочиш? — запитала Гарпер. — Ти їдеш із нами.

— Не зараз. Пізніше.

— Джоне, це ідіотизм. Тобі не можна лишатися самому. Ти ледве стоїш.

Він відкинув цю заувагу, захитавши головою.

— В очах уже не двоїться. Це вже якийсь прогрес, — побачивши вираз її обличчя, він твердо промовив: — Я не кину вас. Нікого з вас. Обіцяю, я приєднаюся до вас не пізніше, ніж за день. Максимум два.

— І як ти нас розшукаєш? — запитала Гарпер.

— Нік пошле по мене, — відповів Джон, зиркнувши через плече Еллі на Нікове набрякле, брудне, нестямне лице.

Пожежник почав виробляти щось руками, рухаючи ними туди-сюди у повітрі. Хлопчик повільно кліпнув і, здавалося, кивнув. Гарпер подумала, що він щось сказав хлопцеві про пташок.

— Доведеться тулитися з Ґілом, — озвалася Рене. — Сподіваюся, ви не проти. Я його тут не покину.

— Ні, — відказала Гарпер. — Звісно, що ні.

Рене кивнула, тоді стала на підніжку і обережно посунула Ґілберта вбік, звільнивши місце за кермом.

Пожежник розвернувся й рушив прим’ятою травою; він присів біля Мальборо-Мена.

— Ти, — промовив Мальборо. — Я тебе знаю. Тобі кранти. Моя людина, Джейкоб, розкатає твою педикувату британську сраку по всій дорозі. Усе шосе тобою розфарбує. Джейкобу по кайфу вбивати паяльників — каже, вперше в житті йому вдається робити щось на славу. Та найбільше йому кортить дістатися до тебе. Хоче зробити це, поки вона дивитиметься.

— Джейкобу подобається кінчати паяльників, еге ж? — запитав Пожежник. Він здійняв ліву руку, і цівка зеленого полум’я, тремтлива, наче шовкова стрічка, заструменіла з кінчика його вказівного пальця. В’ялим, задумливим поглядом Пожежник зиркнув на вогник, а тоді загасив, залишивши хіба дрібку попелу на пальці. Потім опустив руку і розмазав попіл Мальборо по чолі, малюючи хрест. Чоловік здригнувся. — Нуу. Тоді краще тобі не баритися й починати рухатися. Бо тепер ти один з нас, друже. Той попіл просочений моєю отрутою. Можливо, якщо тобі поталанить, тобі зустрінуться інші заражені, які прихистять і доглянуть за тобою, як це колись зробили для нас люди з цього табору. Можливо... але я в цьому сумніваюся. Думаю, що більшість людей затріснуть двері перед твоїм носом, щойно ти розтулиш рота, благаючи про допомогу. Надто вже в тебе впізнаваний голос.

Мальборо-Мен забрикав ногами, посунувшись землею на шість дюймів. Він несамовито струшував головою і почав волати.

— Ні! Ні-ні-ні, ти не смієш! Не смієш! Послухай мене! Послухай!

— Знаєш, — відказав Пожежник, — гадаю, я вже вдосталь почув. Гірше, ніж слухати таку, як ти, паскуду по радіо — лише наживо зустрітися. Бо тут, у реальному світі, просто перемкнути станцію не вийде.

Тоді Джон копнув його — легко, майже кумедно — попід щелепу. Голова Мальборо відкинулася назад, а зуби клацнули, затиснувши кінчик язика. Його крик переріс у високе, огидне, нерозбірливе голосіння.

Пожежник рушив геть, трохи похитуючись, а його куртка затріпотіла по боках.

— Якщо не об’явишся до завтрашнього вечора, — гукнула до нього Гарпер, — то я кинуся на пошуки.

Джон озирнувся до неї, його вуста скривилися в усмішці.

— А я тільки-но почав думати, що виборсався з вогню. Постарайся не турбуватися. Вже невдовзі я знову буду з вами.

— Ну ж бо, міс Вілловз, — промовила Еллі. Дівчинка вже сиділа у вантажівці за кермом, однієї рукою тримаючись за дверцята і виглядаючи на Гарпер. — Час рушати. Десь там ще повно озброєних чоловіків. І той плуг.

Гарпер кивнула, а тоді роззирнулася, сподіваючись востаннє глянути на Джона. Та його вже й сліду не було. Пожежника поглинув дим.

11

Пожежна вантажівка відкинула вбік уламки «шеві інтимідейтора», наче комашку, жбурнувши каркас автівки до кола каменів. Гора брухту з брязкотом налетіла на одну з кам’яних брил. До перевернутого «шеві», коли вантажівка тріпнула його, саме наближався Марті Кассельман. Він встиг відстрибнути, але затиснутий у правій руці «узі» затріскотів, відтинаючи хлопцеві три пальці на нозі.

Кремезний «фрейтлайнер» почав здавати назад від напівзаваленого охопленого вогнем руйновища, яке колись було каплицею. Чоловік за кермом угледів, як пожежна машина з гуркотом попрямувала пагорбом догори, та, коли Джейкоб нарешті спромігся розвернути «фрейтлайнер», за його дружиною, Рене Ґілмонтон і двома дітьми, що були з ними, вже й слід загув.

12

Еллі загальмувала вантажівку в місці, де ґрунтова дорога вливалася в Літтл-Гарбор-роуд.

— І куди тепер? — запитала дівчинка.

Гарпер визирнула з пасажирського сидіння, шукаючи очима іржавий синій кістяк шкільного автобуса. Фари на ньому були ввімкнуті. Худорлява дівчинка років п’ятнадцяти, з поголеною головою, лежала, згорбившись, на кермі. Хтось встромив їй у потилицю мачете.

Нік потягнувся до щоки Гарпер, повертаючи голову жінки до себе. Він сидів у неї на колінах. Від хлопця тхнуло смаленим волоссям, виглядав він так, наче пустився ловити яблука у тазку[162], повному червоного «Кул-Ейду» — обличчя було вкрите липкими плямами крові, але очі тепер світилися ясністю. Хлопець заговорив до неї жестами.

— Нік каже, що знає одне безпечне місце, — промовила Гарпер, зіщуливши при цьому очі. Жестами вона звернулася до малого:

«Що за місце?»

«Довіртеся мені, — відповів Нік. — Там безпечно. Ніхто нас не знайде. Я там ховав усе, що цупив».

Погляд Гарпер хлопчик зустрів з похмурим виразом:

«Це я злодюжка».