Пожежник

1

18 червня

ДІВКИ В ТАБОРІ — ЗБІГОВИСЬКО СУЧОК-ЛЕСБУХ, І ЯКБИ ВОНИ ВСІ ЗАВТРА ЗГОРІЛИ, Я Б І ДИМКОМ НЕ ПЕРДНУВ.

ЗІ СФ ЧУТИ, ЩО В НИХ ТАМ 2500 ВЦІЛІЛИХ ЗАРАЖЕНИХ, ЇХ ТРИМАЮТЬ У ПРЕЗИДІО І НІХТО НЕ СПАЛАХУЄ[76]. НАХЕР ЦЕ ГІВНО. ЗАВТРА, ПІД ЧАС СЛУЖБИ, Я ЗБИРАЮСЯ ЗРОБИТИ ОГОЛОШЕННЯ. ХТОСЬ ЖЕ МАЄ СКАЗАТИ ЦИМ ПРОФАНАМ, ЩО НЕ КОНЧЕ БИТИ ПОКЛОНИ У СВЯТІЙ ЦЕРКВІ НЕЗАЙМАНОГО ЛОБКОВОГО ВОЛОССЯ КЕРОЛ СТОРІ, АБИ ВИЖИТИ. ВИДІЛЕННЯ ОКСИТОЦИНУ, ЗА БУДЬ-ЯКИХ УМОВ, ПОВІДОМЛЯЄ ЛУСЦІ, ЩО ВОНА ЗНАЙШЛА БЕЗПЕЧНОГО ХАЗЯЇНА[77].

ЯКЩО ЩЕ ХОЧ РАЗ ДОВЕДЕТЬСЯ СЛУХАТИ «ДУХ, ЩО НА НЕБІ» ЧИ «ГОЛЛІ-ГОУЛІ»[78], ТО Я БЛЮВАНУ. З ТИМ САМИМ УСПІХОМ МОЖНА ВТАМУВАТИ СПОРУ, СТАВШИ В КОЛО Й ГУРТОМ ПОДРОЧИВШИ. ВЕЛИЧЕЗНА ОБЩИННА КОЛОДРОЧКА, А МАЛЕНЬКА ГАРНЕНЬКА РУЦЯ КЕРОЛ У МЕНЕ НА ПРУТНІ. ЇЇ ТАТКО МОЖЕ ПОТЕРЕБИТИ ЇЙ, ПОКИ ВОНА ТЕРЕБИТИМЕ МЕНІ. ЗРЕШТОЮ, ЇЙ ТІЛЬКИ ЦЬОГО Й КОРТИТЬ.

ЖОДНОГО ВІРША ЗА ЦЕЙ ЧАС НЕ НАПИСАВ. НЕНАВИДЖУ ЦЕ МІСЦЕ.

2

Гарпер прочитала лише одну сторінку в нотатнику Гарольда, вибрану навмання, а деякі інші вирішила прогортати. Вона натрапила на карлючки, з малюнками цицьок та лобкових хащ, а тоді побачила виведені великими чорними друкованими літерами слова: «КУРВИ ШЛЬОНДРИ СУКИ». Гарпер не була знайома з Гарольдом Кроссом, але їй здалося, що вона досить-таки добре його розуміє. На думку спало, що збірка його поезій гарно би пасувала до примірника «Плуга спустошення».

Гарпер перегорнула сторінки назад до запису від 18 червня, затримавши погляд на єдиному реченні: «ВИДІЛЕННЯ ОКСИТОЦИНУ, ЗА БУДЬ-ЯКИХ УМОВ, ПОВІДОМЛЯЄ ЛУСЦІ, ЩО ВОНА ЗНАЙШЛА БЕЗПЕЧНОГО ХАЗЯЇНА». Вона згорнула нотатник, ляснула ним по стегну й поклала до однієї з шухлядок... але за якусь мить витягла знову.

Підвісну стелю було зроблено з великих білих квадратів ДСП. Щоб дістати до них, їй довелося вилізти на стілець. Гарпер припідняла одну з панелей і запхнула нотатник у отвір. Не така вигадлива схованка, як анатомічна модель людської голови, але на перший час зійде.

Вона не знала напевне, від кого саме його ховає. Можливо все тому, що сам Гарольд його ховав, а отже, він гадав, що хтось може відібрати нотатник, якщо випаде така нагода.

Відставляючи стілець на місце, вона помітила на суглобах пальців кров, яка плямами вкривала їй праву долоню. Кров Тома Сторі. Гарпер змила її під крижаною водою, спостерігаючи, як рожеві цівки стікають у раковину, потрапляючи струмочками до водостоку.

Отець Сторі спочивав, лежачи на спині; верхня частина його голови була обв’язана шапочкою з чистої білої марлі. Згори, крізь запилені вікна, просочувалися білуваті сонячні промені. Як і сам Отець Сторі, денне світло, здавалося, було стомленим і ледь присутнім. Втім, простирадло було підтягнуте йому до підборіддя, а не вкривало обличчя. Цю ніч він витримав. То була неабияка перемога.

Від утоми Гарпер паморочилося в голові, але дитя все одно не дало б їй заснути. Дитя було голодним. Йому хотілося глибоку, теплу, маслянисту миску «Пшеничних вершків»[79], залиту кленовим сиропом. Спершу їжа, тоді вже сон.

Коли вона йшла по снігу, крокуючи стежкою, викладеною з хитких соснових дощок, крізь туман, що здіймався аж до колін, то силкувалася пригадати все, що знала про окситоцин. Він також відомий як «гормон обіймів»[80], бо виробляється, зокрема, коли мати пригортає своє дитя, — як у тілі матері, так і в тілі дитини. Гарпер згадувала, як продиралася скрізь задимлену дренажну трубу і співала немовляті, якого ще й не бачила, але яке примудрилося вгамувати луску.

Мозок запускає порцію окситоцину, коли вас обіймають, коли вам аплодують чи коли ви співаєте з кимось разом у повній злагоді й отримуєте від цього втіху. Сильні переживання в товаристві інших людей сприяють його виробленню, як ніщо інше. Також дозу можна отримати від приємного враження, нишпорячи Фейсбуком або Твіттером. Коли купа людей поширюють ваш твіт чи вподобають знімок, то мимохіть запустять у ваше тіло чергову ін’єкцію окситоцину. Чом би його тоді не називати соціально-мережевим гормоном? Все одно краще, ніж «гормон обіймів», тому що... тому що...

Вона ніяк не могла згадати. Було ще щось стосовно окситоцину, щось вагоме, та збігло вже чимало часу відтоді, як вона про це читала. Втім, варто було їй заплющити очі, як перед внутрішнім зором чомусь поставала та сама картина: солдати в пустельному камуфляжі та військових чоботах, що тримають гвинтівки М16. Чого б це? Чому думки про окситоцин навіювали її уяві хрести, що палахкотять у міссісіпський ночі?

Кафетерій було замкнено ззовні, а вікна були забиті фанерою. Здавалося, що цей заклад зачинений на зиму. Втім, Гарпер достатньо допомагала поратися на кухні, щоб знати, де ховають ключі — їх вішають на гвіздок під сходами.

Вона занурилася у простору й запилену напівтемряву приміщення. Перевернуті стільці та лавки громадилися на столах. Кухня виглядала похмуро: усе було сховано й прибрано.

Гарпер знайшла в духовці тацю з булочками, вкриту харчовою плівкою. З шафки дістала цеберко арахісового масла й саме перетинала кімнату, аби взяти кухонний ніж, коли ледь не втрапила у відчинений люк до льоху. Похилі деревяні сходи вели униз, в темряву, від якої віяло землею та гризунами.

Насуплено вдивляючись у відкритий отвір, вона почула, як хтось внизу вилаявся, тоді долинув глухий стук, наче хтось впустив мішок борошна. Застогнав чоловік. Гарпер запхнула булочку до рота й почала спускатися.

Підвал був захаращений дешевими металевими стелажами, пластиковими каністрами олії та мішками борошна, щільно накладеними зверху. В одну стіну було вбудовано велику морозильну камеру, товсті металеві двері якої були на півфута прочинені, і зсередини лилося світло. Вона гукнула: «Агов», — проте з ротом, повним хлібних крихт, спромоглася лише на нерозбірливе кректання. Гарпер підкралася до масивних дверей і просунула досередини голову.

Тюряжники стояли навшпиньках навпроти дальньої стіни, обидва скуті наручниками, ланцюг яких було перекинуто через трубу, що стирчала на висоті семи футів над підлогою. З задертими догори руками обидва мали вигляд школярів, що намагаються привернути увагу вчителя.

Одного з в’язнів — здорованя з химерними жовтими очима — їй вже довелося зустріти, а ось іншого вона бачила вперше. Другому чоловікові могло бути як тридцять років, так і всі п’ятдесят — стрункий та незграбно збитий, він мав високе чоло, яке навіювало думки про чудовисько Франкенштайна, та коротко стрижену чуприну чорного волосся, де-не-де помережану сивими волосинами. На обох чоловіках були товсті вовняні шкарпетки та комбінезони кольору шкільного автобуса.

Здоровань, якого Гарпер зустріла попередньої ночі, вишкірився, показуючи рожеві зуби. Його верхню губу розтинала гидка рана, з якої досі юшила кров. У кімнаті повис їдкий сморід зіпсутого м’яса. Вицвілі калюжі згуслої крові вкривали бетонну підлогу, над якою звисали іржаві ланцюги — ті, що ними колись підвішували яловичі туші.

Бен Патчетт сидів на стільці з високою спинкою, затиснувши голову поміж колін. Здавалося, він намагається перебороти напад нудоти. На долівці, біля зібганого кухонного рушника, стояла лампа на батарейках.

— Що тут відбувається? — запитала Гарпер.

Бен підвів погляд, витріщившись так, наче бачив її вперше.

— Що ти тут робиш? Тобі слід бути в ліжку, під ковдрою.

— Але я тут, — на власний подив, її голос прозвучав холодно й відчужено. До друзів вона так не зверталася ніколи, приберігала цей тон для діставучих пацієнтів. — Ці люди страждають від переохолодження. Підвісити їх до труби, як на мене, — такий собі курс лікування.

— Ой, Гарп. Гарпер, ти й гадки не маєш... цей тип. Цей ось тип... — промовив Бен, тицяючи пістолетом. Спершу Гарпер навіть не помітила, що він його тримав.

— Я? — промовив в’язень із закривавленим ротом. — А, звісно, я. Мо’, вже й душу вилити, чом ні. Мені остогидло звисати з цієї сраної труби, поки гівняр тут волає на мене. Тож я піддався своєму лютому норову і спробував напасти обличчям на його пістолет. Шкода, що ти нам завадила. Я саме збирався атакувати його чобіт своїми яйцями.

Бен впився у нього лютим поглядом.

— То було аніщо інше, як самозахист, — він звів погляд до Гарпер. — Він повалив мене на землю. Ще намагався мені голову розчавити.

— Самозахист, та? Саме тому ти притяг сюди повний рушник каміння? Очікував, що доведеться боронитися ним, бо ж того твого тридцять восьмого не стане, та? — промовив закривавлений чоловік.

Бен зашарівся. Гарпер ще ніколи не бачила, щоб дорослий чоловік так червонів.

Вона присіла на одне коліно й загнула куточок рушника. Той був повен білого каміння. Гарпер підвела погляд, та Бен відвів очі убік. Тоді вона придивилася до чоловіка з розбитим ротом.

— Як вас звати?

— Маццучеллі. Марк Маццучеллі. Більшість хлопців кличе мене Мацц. Дамочко, без образ, та якби я знав, що оце ви мали на увазі, коли обіцяли нас порятувати, то я б вам сказав «дякую, обійдуся». Мені й там було нормально конати.

— Мені шкода. Нічого з цього не повинно було трапитися.

— Отут ти права, Гарпер, — сказав Бен. — Починаючи з тієї миті, як цей добродій вирішив розбити голову Отцю Сторі й дати драла. Кілька хлопців бачили, як він, увесь в крові, намагався викрасти одне з наших авто.

— Запечена кров. Господи, то була запечена кров. Ніхто не розуміє, що то була запечена кров. Та й на біса мені було на того вашого Отця нападати? Чувак мені життя врятував. Що мені з його вбивства?

— Його чоботи, — відрізав Бен. — Ті, які ти на себе вчепив, коли тебе зловили за втечею. Його чоботи і пальто.

Скривдженими, благальними очима Мацц поглянув на Гарпер.

— Цей чолов’яга, цей ваш Отець, дав мені свої чоботи, коли побачив, що я без взуття. Як і пальто. Дав, бо я нічо’ ногами не відчував через мороз. Ви б такій людині відплатили каменем у голову? Слухайте, я казав цьому чуваку, розповідав. Святий Отець та я повернулися раніше за інші два човни. До мене він поставився дуже чуйно. Дав чоботи й пальто, бо бачив, що я ніяк не перестаю дрижати. Коли ми дісталися берега, він повів мене до лісу. Ми пройшли, можливо, кількасот футів. Тоді він тицьнув на церковну дзвіницю й сказав, що як не сходити зі стежки, то за хвилину чи дві я вийду до каплиці, а там будуть люди, які мені поможуть. Сказав, що хоче повернутися й переконатися, що всі дісталися берега. Я пропонував повернути йому чоботи, а він відмовив. І... гаразд. Слухайте. Я вас нікого не знаю. Я побачив каплицю, а ще побачив «Б’юїк» у доброму стані, який стояв собі позаду неї, і подумав собі: «Курва, може, податися кудись туди, де я маю знайомих?» Нічого такого. Я гадки не мав, що авто комусь належить.

— Само собою. Не знав, що авто комусь належить. А в світі ж повно вільних машин. Їх як ромашок на узбіччі, — промовив Бен.

— Світ таки повен вільних машин, тепер уже так, — відказав Мацц. — Враховуючи, що людина поступається правом власності на колеса, коли нахрін у вогні згорає. В одному цьому штаті, певно, тисячі машин, які нікому ніколи не стануть потрібні.

Гарпер зробила крок до в’язнів. Бен простягнув руку і ухопив її за зап’ястя.

— Ні. Не підходь до нього. Стань позаду мене. Цей тип...

— Потребує медичної допомоги. Будьте такі ласкаві, містере Патчетт, відпустіть руку.

Він ледве не здригнувся, почувши таке офіційне звертання. Чи, може, її тон: холодний, терплячий, проте безсторонній і спокійно-командний. Бен відпустив її руку. Якщо на його обличчі й читався неприємний подив, то від розуміння, що водночас він втратив будь-який контроль над ситуацією. З Гарпер він сперечатися ще міг, але не з сестрою Вілловз.

Він поглянув повз неї на арештантів.

— Зачепите її — хоч хтось із вас — тоді вже в хід піде не руків’я пістолета, затямили?

Гарпер підійшла досить близько до Мацца, щоб відчути його віддих: металевий запах свіжої крові. Вона нахилилася, щоб оглянути його зарожевілі зуби.

— Шви не знадобляться, — промовила вона. — Та варто було би прикласти до рота холодний компрес. Як ваші ноги?

— Троха так давненько їх не відчуваю. Ґілберту гірше. Ґіл ледве стоїть, — він змахнув головою у бік іншого в’язня, який ще жодного слова не зронив. — І руки... наручники... кров не циркулює.

— Просто зараз і знімемо, правда, містере Патчетт?

— Ні. Вони зостануться.

— Якщо вважаєте, що це вкрай необхідно, то можна прикувати їх до чогось іншого, але отак, у незручній позі, їх залишати не можна. Досить уже. Хоч би що вони там, по-вашому, зробили, наруги це не виправдовує.

— Я вам розкажу про наругу! — викрикнув Мацц. — Тримати нас підвішеними — то ще квіточки! Слід вам почути, як мені писка розтовкли. Бачте, я стерплю бути підвішеним за руку, коли плече так і видирає з суглоба, без їжі, без питва і без відпочинку. От що мене справді харить, то це коли наче посрати підпирає. А цей-от каже мені, що з радістю підсобить, тільки-но я почну відповідати йому те, що він хоче почути. Каже, щоб ліпше я вже почав говорити щось путнє. Не хотів його засмучувати, тож харкнув йому в жирну копівську пику. Тоді він мені і втулив. І зарядив би знову, якби я не вгатив коліном йому в черево й не повалив на землю, що лише доводить, що я можу йому надерти гепу навіть з прикутою до труби рукою. Буквально.

— Може прикусиш язика, поки... — почав був Бен.

— Поки ви знову не влаштуєте закутій людині прочуханки пістолетом, містере Патчетт? — тихо запитала Гарпер.

Бен кинув на Гарпер остовпілий, зніяковілий погляд, наче шестикласник, якого застукали за спогляданням сороміцьких картинок.

— Пилять, — прошепотів він. Очевидно, чоловік не хотів, щоби в’язні його чули, але акустика в кімнаті з металевими стінами унеможливлювала приватну розмову. — Ну, Гарпер. Годі тобі. Усе було зовсім не так. Я прикував їх там, бо то зручне місце, а не щоб помордувати. Рушник з камінням — щоб як слід їх налякати. А цей хлопака намагався розтрощити мені голову, як він це вже втнув з Отцем Сторі. Мені пощастило ухилитися. Повірити не можу, що ти віриш його словам, а не моїм. Я просто переконую себе, що то все гормони.

— Та мені байдуже, хто з вас говорить правду, — промовила Гарпер. Їй довелося докласти зусиль, щоб в голові не бриніла лють. «Гормони». — Мій клопіт суто медичний. Цей чоловік поранений і не може далі так висіти. Спусти його.

— Спущу. Та в нужник він може і в наручниках сходити.

— Мені нормас, — запевнив Мацц. — Якщо тільки обіцяєш дупу підтерти, як закінчу. І ліпше тебе зразу попередити, бро: відчуваю, цього разу буде ріденьким.

— Ви не допомагаєте, — промовила Гарпер.

— Вас зрозумів. Перепрошую, мем, — Мацц потупив погляд, але кутиків його рота торкнулася посмішка.

— А ви? — запитала Гарпер, повернувшись до чоловіка що й досі мовчав. — Ґілберте, вам у вбиральню потрібно?

— Ні, мем, вельми вдячний. У мене тут запор. Вже кілька днів як я закупорений.

Після короткої миті тиші Гарпер розреготалася. Ніяк не могла стриматися. Не певна навіть була, що в цьому такого смішного.

— Ґілберт. А яке ваше прізвище?

— Клайн, але можете кликати мене Ґіл. Туалету не потребую, але за перекус готовий піти на будь-які злодіяння.

— Не хвилюйтеся, — озвалася Рене Ґілмонтон. — Ми вас голодом не заморимо, містере Клайн. У злодіяннях потреби немає.

Обернувшись, Гарпер побачила Рене, яка стояла в прочинених дверях морозилки.

— Щоправда, для мене загадка, як ви в такому місці примудрилися зберегти апетит, — провадила вона. — Фу-ух, але ж тут і тхне. Це найліпше, що ми можемо їм запропонувати?

— Господи, — пробурмотів Бен. — Спершу вона, тепер ти. Вибачте, що в клятому «Гілтоні» не було вільних місць для підозрюваного у вбивстві та його поплічника. Та й що ти тут, на Бога, робиш? Тобі слід спати. Нікому не можна бути надворі вдень. Правила існують не просто так.

— Дівчатам кортіло дізнатися, як там Отець Сторі, а коли я навідалася в лазарет, то Гарпер там не було. Тож я припустила, що, найімовірніше, вона пішла в кафетерій. Я можу чимось допомогти?

— Ні, — відповів Бен.

— Так, — сказала їй Гарпер. — Цьому чоловікові потрібен холодний компрес на обличчя, чашка гарячого чаю та похід у туалет. Хоча, мабуть, не в такій послідовності. Обом слід поснідати. І ти права: це загиджене місце не підходить. В лазареті стоїть два вільні ліжка. Нам варто...

— Обговоренню не підлягає, — відрізав Бен. — Вони залишаються тут.

— Обидва? Що ж. Я саме збиралася до цього дійти. Ти сказав, що містер Маццучеллі напав на Отця Сторі. Але я не дуже розумію, чому містер Клайн теж під замком.

— Бо вони заодно, ця парочка. Одного разу вони вже згуртувалися, щоб втекти з місця утримання.

— Але я так розумію, містера Клайна навіть близько не було біля місця нападу на Отця Сторі?

Очі Бена потьмяніли, а погляд став безвиразним.

— Ні. Він був у човні зі мною. Отець Сторі та Маццучеллі прибули до табору першими. Тоді Еллі та Майк. Клайн і я загубилися, блукаючи в імлі. Якийсь час я не міг відшукати бухту. Врешті помітив миготливе світло і попрямував до нього. То була Еллі, сигналила нам з берега. Вона лишилася на пляжі, щоб упевнитися, що ми знайдемо дорогу, коли Майкл рушив уперед. Ми левдве встигли затягти каное на берег, коли почули, як Майк кличе на допомогу. Тоді попрямували до того місця... — Гарпер помітила, що Бен почав розповідати історію так, наче його допитував ворожий адвокат. — ...і знайшли там Майкла, який сидів на снігу з Отцем Сторі, а навколо була кров. Майк сказав, що хтось його вбив. Та коли Еллі перевірила його пульс, ми визначили, що він поки ще з нами. Майкл доніс Отця Сторі до табору, де ми зустріли кількох людей, які тримали містера Маццучеллі. Еллі зауважила, що на ньому чоботи й пальто Отця Сторі. По тому становище швидко набуло ворожого характеру. Обом цим чоловікам поталанило, що їх не вколошкали на місці.

— Це все-таки не пояснює, чому з ним поводяться, як із загрозою, — сказала Рене.

— Коли справи стали кепськими, мій товариш погукав на допомогу. Я її надав, — відповів Ґілберт.

— Він зламав три пальці на правій руці Френка Пендерґраста, — пояснив Бен. — І вдарив Джеймі Клоуз у горло так сильно, що попервах я думав, що він перебив їй трахею. Джеймі, між іншим, дев’ятнадцять, заледве що не дитина.

— Дитина, яка тримала в руках розбиту пляшку, — виправдовуючись, сказав Ґілберт.

— Я маю оглянути їх обох, — промовила Гарпер. — А містера Пендерґраста мала б обстежити насамперед.

— Він не хотів відволікати тебе від Отця Сторі, — відповів Бен. — Дон його гарненько перев’язав підручними ганчірками.

— Бляха, — вилаялася вона.

Травми, яких Гарпер не могла як слід вилікувати через брак медикаментів, нагромаджувалися: субдуральна гематома, забиття обличчя, переохолодження, вивихи Джона. А ще його побиті ребра та численні зміщення, і от тепер — сильно потрощена рука. Вона мала йод, бинти та «Алка-Зельтцер». Дірку в черепі Отця Сторі Гарп запечатала корком та свічним воском, наче лікар із сімнадцятого століття. Хоча тут, посеред лісу, таки було сімнадцяте сторіччя.

— Що б там Клайн вчинив чи не вчинив, давайте дещо прояснимо. Нам усім відомо, хто розбив голову Отцю Сторі. І Клайну це відомо незгірш. Він став на його бік.

— Він став на захист друга, якому загрожувала зграя лінчувальників, — уточнила Рене. — Це цілком зрозуміло.

— Як на мене, йому слід краще обирати собі друзів, — промовив Бен, глянувши на Ґілберта Клайна. — Його друзяка мало не вбив людину. Клайн це знав. Він міг залишитись осторонь. Натомість вирішив і собі вдатися до життєво небезпечних порухів. Як маєш що заперечити, Клайне, валяй. Зараз саме час.

— Ні, сер, — промовив Ґілберт; тільки дивився він на Рене. — Так усе й було. Мацц — єдина причина, чому я не сконав у тюрязі. І я б нізащо не вибрався з того диму і не дістався каное, якби не він. Я заледве ноги волочив. Він мене на собі тягнув. Тому я вирішив, що мій обов’язок — не стояти осторонь, дивлячись, як його вбиватимуть.

— І ти не думав, що це він розбив голову Отцю Сторі? — запитав Бен.

Клайн подивився на Маццучеллі, а тоді знову на Бена. Обличчя його було спокійним та стриманим.

— Мені навіть на думку не спало, чи це має якесь значення. Я перед ним у боргу.

Дотепер Гарпер турбували лише травми і переохолодження. Вона жодної миті не замислилась над тим, що Марк Маццучеллі справді міг таке скоїти... опустити каменюку Отцю Сторі на голову, й усе заради пари чоботів.

Каменюка.

— А містер Маццучеллі мав при собі знаряддя злочину, коли його схопили за спробою втечі?

— Ні, — відказав Мацц. — Бо все це повна херня. Я ніколи його й не мав.

— Ми не знайшли, чим саме він розбив голову Отцеві, — жорстко відрізав Бен. — Поки що ні. Може, ще й натрапимо.

— Тож у нас є напад без жодних свідків, без знаряддя злочину, і людина, яка стверджує, що не винна, навіть потому як ти, катуючи, підвісив її в незручній позі й зацідив пістолетом.

— Усе було навіть близько не...

Гарпер здійняла руку.

— Ти не перед судом, і я не суддя. Я не маю жодних повноважень ухвалювати бодай якийсь вирок. Як, власне, і ти. Наскільки я можу бачити, ти не маєш жодних доказів. І поки вони не з’являться, ці чоловіки заслуговують такого ж ставлення, як і будь-хто інший у таборі.

— Та й без будь-яких доказів їхньої провини мені цікаво: скільки ж ти збирався їх тут утримувати і на якій підставі, — підхопила Рене. — Має ж бути якась справедлива процедура. Вони мають право на захист. Право на інші права.

— Я би вже й залюбки похезав, — втрутився Мацц, але ніхто його не слухав.

— Не в курсі, чи ти чула, Рене, — почав Бен, — але Конституція згоріла дотла разом з рештою Вашингтона. Люди в цьому таборі були б вельми вдячними, якби і їм не довелося обернутися на попіл, міс АСЗГС[81].

— До речі, я щороку робила туди внески, — відказала Рене. — Але зараз не про це мова. Я намагаюся викласти думку. Ми маємо не просто вирішити, чи винен цей чоловік у спробі вбивства Отця Сторі. Нам слід встановити, як та хто це рішення буде ухвалювати. І, якщо присутнього тут містера Маццучеллі буде визнано винним, нам, як громаді, слід вирішити, як саме з ним вчинити... і як нам потім жити з цим далі. Ось це буде важким завданням.

— От уже не певен, що аж настільки важке. Гадаю, ця громада вже ухвалила рішення. Ти б це знала, якби була там, коли люди почали жбурлятися камінням. Не знаю, чим ти була така зайнята вночі, але пропустила всю забаву.

— Може, я провела ніч, ховаючись у лісі, — відповіла Рене, — і чекаючи нагоди вбити Отця Сторі.

Бен витріщився, розтуливши рота й нахмуривши брови, наче вона загадала йому напрочуд складну загадку. І захитав головою.

— Давай тут без жартиків. Ти й уявити собі не можеш, що Еллі та Керол, разом з тим натовпом, зробили б з тобою, якби подумали... — його голос затих, а тоді він почав знову, з напруженою усмішкою на обличчі. — Річ у тім, Рене, що ти в нас добродійка. З тими своїми чаями, книжечками, оповідками для дітлахів — безневиннішу людину годі уявити. І, як більшість справді добросердих людей, ти й гадки не маєш, на що здатні інші люди.

— Бене, хіба ж ти не розумієш? Я до цього й веду. Ми й гадки не маємо, на що здатні інші люди. Ніхто з нас. Хто може впевнено сказати, що Отця Сторі не заскочив зненацька хтось із табору, той, хто бажає йому зла? Звідки тобі знати, чи не маю я причини бажати йому смерті, і чи це не я чигала на нього з каменюкою поміж дерев? Це міг бути будь-хто, а без певності ми не можемо взяти й публічно стратити людину. Не мали б навіть садовити її під замок на невизначений термін.

— Ось тут ти й помиляєшся, Рене. Твої балачки завели тебе у глухий кут. Бач, наш Марк Маццучеллі, він мав мотив і нагоду. Що й так кепсько. Та ще гірше те, що я навіть помислити не можу, чи є в цілому таборі людина, яка бажала б зла милому старому, який усіх нас прихистив, дав притулок та навчив як захищатися від драконячої луски. Ось наскільки все просто. Мені на думку жодна причина не спадає, навіщо б хтось бажав йому смерті.

Саме в ту мить Гарпер пригадала слова, промовлені до неї Томом Сторі в каное.

«Я вимушений буду спровадити декого, — сказав він тоді. — Людину, яка вчинила... непростимі речі».

— Ох, — зітхнула Гарпер, — здається, я знаю таку причину.

3

Зі щоденника Гарольда Кросса:

19 червня

ГІВНЯРІ. ГИДКІ НЕОСВІЧЕНІ ГІВНЯРІ.

19 червня, пізніше

ОФІЦЕР ЛАЙНЮК ЗАБРАВ МІЙ ТЕЛЕФОН. І ПЕРШ НІЖ ВИМКНУТИ, ВІН ВИДАЛИВ УСЕ НА НЬОМУ, ПРЯМО У МЕНЕ НА ОЧАХ. КОЖНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ, КОЖНОГО ЛИСТА, КОЖНУ ПРИМІТКУ.

ВОНИ НІЧОГО НЕ ВТЯМИЛИ. НАВІТЬ НЕ НАМАГАЛИСЯ ВТЯМИТИ. ТІЛЬКИ-НО Я СКАЗАВ, ЩО ПІДТРИМУВАВ ЗВ’ЯЗОК ІЗ ЛЮДЬМИ ЗЗОВНІ, СПАЛАХНУЛА ІСТЕРИКА. ЯКБИ ЇМ ДАЛИ ФІРМОВИЙ КОКТЕЙЛЬ ДЖИМА ДЖОНСА, ВОНИ Б АЖ БІГОМ ВИШИКУВАЛИСЯ У ЧЕРГУ[82]. ЗАСПОКОЇВШИСЬ, Я ПОЧАВ МІРКУВАТИ, ЧИ НЕ ВАРТО БУЛО ПЕРЕДБАЧИТИ ПОДІБНЕ.

НАЙБІЛЬШ УНІКАЛЬНОЮ ОСОБЛИВІСТЮ ГРИБКА Є СПОСІБ, В ЯКИЙ ВІН З’ЄДНУЄТЬСЯ З МОЗКОМ. ДОКТОР СОЛЖЕНІЦИН З НОВОСИБІРСЬКА ДОВІВ, ЩО СПОРА ЗА СВОЄЮ ПРИРОДОЮ Є ДЕНДРИТНОЮ, А ОТЖЕ — ЦІЛКОМ СУМІСНОЮ З АРХІТЕКТУРОЮ МОЗКУ. ОКСИТОЦИН ПЕРЕДАЄ DRACO INCENDIA TRYCHOPHYTON СИГНАЛ, ЩО ВОНА ЗНАЙШЛА БЕЗПЕЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ. ГРИБОК, СВОЄЮ ЧЕРГОЮ, СТИМУЛЮЄ СТАДНУ ПОВЕДІНКУ, ЩОБ УБЕРЕГТИ ВЛАСНЕ ПРОЦВІТАННЯ. ТЕ САМЕ ГРУПОВЕ МИСЛЕННЯ ДОЗВОЛЯЄ ЗГРАЙЦІ ГОРОБЦІВ ПЕРЕВЕРНУТИ МОНЕТУ. ЛУСКА НАСТІЛЬКИ ПОТУЖНА, ЩО НАВІТЬ ЗДАТНА ТИМЧАСОВО СТИРАТИ ФУНДАМЕНТАЛЬНЕ УЯВЛЕННЯ ПРО ВЛАСНУ ОСОБИСТІСТЬ. ДУМКИ ІНШИХ ЛЮДЕЙ ВИДАЮТЬСЯ ВЛАСНИМИ, ЇХНІ ПОТРЕБИ ВИДАЮТЬСЯ ВАЖЛИВІШИМИ ТОЩО. МИ ТАКИ НАПРАВДУ ЖИВЕМО В ЧАСИ ЗОМБІ-АПОКАЛІПСИСУ, ОСЬ ТІЛЬКИ МИ І Є ТІ ЗОМБІ.

УСЕ ЦЕ МАЄ СЕНС, ВРАХОВУЮЧИ ПРИРОДУ ОКСИТОЦИНУ, ЯКИЙ ДАРУЄ ПОЧУТТЯ РОЗРАДИ ТИМ, ХТО ДОЛУЧАЄТЬСЯ ДО ПЛЕМІННОЇ ПОВЕДІНКИ. Я НЕ Є ЧАСТИНОЮ ЦЬОГО ДУРНУВАТОГО БОГОМОЛЬНОГО ПЛЕМЕНІ, ТОМУ Й ДИМЛЮСЯ ПОВСЯКЧАС І НЕ ОТРИМУЮ ЖОДНИХ ХІМІЧНИХ ПЕРЕВАГ ВІД ЇХНІХ ІДІОТИЧНИХ ЩОДЕННИХ СПІВУЛЬОК. ЦЕ ТАКОЖ ПОЯСНЮЄ, ЧОМУ УСІМ ТАК НЕТЕРПЕЛИВИЛОСЯ ЗДАТИ МОБІЛЬНІ (АГА, МУДОДЗВОН ЇХ УСІ ЗАБРАВ, НЕ ЛИШЕ МІЙ). ЛУСКА ЗРОБИЛА ЇХ ЗАЛЕЖНИМИ ВІД СУСПІЛЬНОГО СХВАЛЕННЯ.

КОРТІЛО Б МЕНІ ЗНАТИ, ЯК ВИЙШЛО ТАК, ЩО ПОЖЕЖНИК МОЖЕ КЕРУВАТИ ЛУСКОЮ, А НЕ ВОНА КЕРУЄ НИМ. НІХТО, ОКРІМ НЬОГО, НЕ ТРИМАЄТЬСЯ ОСТОРОНЬ. Я ЛАДЕН ВБИТИ ЗА ТЕ, ЩОБ ДІЗНАТИСЯ, ЯК ЙОМУ ВДАЄТЬСЯ ПІДПАЛЮВАТИ ЧАСТИНИ ТІЛА Й НЕ ЗАВДАВАТИ СОБІ ШКОДИ.

ТА Я НЕ ЄДИНИЙ, КОМУ КОРТИТЬ ВЗНАТИ ТЕ, ЩО ВІДОМО ЙОМУ. ТРИ ДНІ ТОМУ Я СПУСКАВСЯ ДО ПЛЯЖУ Й ЧУВ ЇХ ТАМ, У СЕБЕ НА ОСТРОВІ. ЯК ВОНИ ГРИМАЛИ ОДНЕ НА ОДНОГО. ЩО Б ЙОМУ ТАМ НЕ БУЛО ВІДОМО, САРІ СТОРІ ВІН ЦЬОГО НЕ КАЖЕ, І, ОЙ ЖЕ ЛИШЕНЬКО, ЯК ЖЕ ВОНА БІСИТЬСЯ.

ЯКЩО ВОНА ПОРВЕ ЙОМУ ДУПУ, ТО МІСТЕРУ РУКВУДУ БУДУТЬ НЕПЕРЕЛИВКИ. У ЛАЗАРЕТІ СКІНЧИЛИСЯ ЛАТКИ НА СРАКУ. ЯК І ВСЕ ІНШЕ.

4

Гарпер згорнула нотатник у себе на стегні й визирнула у вікно. У повітрі ширяли пушинки снігу, вагаючись, падати їм додолу чи здійнятись у небо. Табір був сніговою кулею, а якась дитина-Бог задля забави запустила туди гадюку.

Вона уже чверть години як прокинулася, та все одно не могла впевнено сказати, ранок надворі чи день. Розсіяне тьмяне світло, здавалося, проступало крізь велетенську ковдру, якою огорнули світ. Вона сиділа скраєчку на розкладачці Отця Сторі. Том раз у раз раптово й перелякано ковтав повітря, наче щойно натрапив на щось жаске в газеті. Може, на некролог друга. Або свій власний.

Те, що було правдивим влітку за Гарольда Кросса, остаточно утвердилося тепер. У лазареті скінчилися латки на сраку. Як і все інше. Вона дезінфікувала трепанаційний отвір Отця кількома бризками портвейну і лікувала понівечену руку Джона Руквуда слабенькою дозою добрих намірів. Гарпер не знала, чи у всіх випадках добрими намірами вимощують дорогу до пекла, та медичний догляд з них точно був таким собі.

Вона вибралася на стілець і потягнулася, щоб заховати нотатник Гарольда за підвісною панеллю. І раптом краєчком ока помітила якийсь незначний чи то рух, чи то жест. Вона озирнулась і виявила, що цього ранку вони з Отцем Сторі мають компанію.

Нік лежав на розкладачці, що була найближче до дверей, стягнувши простирадло собі до грудей. Його гарненька чорна чуприна була скуйовджена. Він дивився на неї так, наче забув, як кліпати очима. Мабуть прокрався, поки вона спала, й тишком заліз у перше-ліпше порожнє ліжко.

Вона пхнула, ховаючи, нотатник і зробила вигляд, наче нічого й не відбувалося. Коли плита стала на місце, вона злізла зі стільця і підійшла до Нікового ліжка. Гарпер повільно рухала руками, використовуючи той обмежений набір жестів, яких Нік встиг її навчити, щоб запитати, чому він тут.

Він потягнувся по планшетку та ручки, які всюди з собою носив, і написав:

«Живіт болить. Еллі привела мене. Їй і так треба було у лозорет, сьогодні її черговання тут».

Гарпер підсіла до нього, взяла планшетку й написала:

«Блювота була? Діарея?»

Він захитав головою. Гарпер підозрювала, що хлопець схвильований через стан Отця Сторі й річ аж ніяк не в харчовому отруєнні.

«Яке в Еллі тут чергування? Що ти маєш на увазі?» — написала Гарпер і передала йому в руки планшетку з ручкою.

«Вона в сусідній кімнаті», — нашкрябав Нік.

Гарпер підкреслено знизала плечима, виставивши руки долонями догори:

«Нащо?»

«Еллі тут для захизту. Тітка Керол хоче бути пеуна, що з дідом усе гаразд. А що ти тільки-но заховала у стелі? — не встигла вона сформулювати відповідь, як він додав: — Якщо розповіси, клянуся, нікому не скажу ЖОДНОГО СЛОВА». Від цих слів їй закортіло всміхнутися. Ну звісно ж не скаже.

«Деякі нотатки, які я зберігаю», — відповіла вона щиру правду, хоч і опустила одну чи дві деталі.

«Нотатки про що?»

«Якщо не питатимеш про них, — написала вона, — то я не питатиму, чи справді в тебе болить живіт».

Він ляснув себе долонею по лобі — напевно, підхопив цей жест у якомусь телешоу. Та Гарпер не осуджувала. Інколи їй здавалося, що сама вона півжиття провела, вдаючи з себе Джулі Ендрюс у кіноверсії власного життя. Проблема рольових моделей саме в тому, що вони накладають певні ролі.

Гарпер на пальцях показала йому, що час уже «С-П-А-Т-И».

Кивнувши, він сказав:

«Ти ж теж, правда?», — промовляючи це в повній тиші, впевнено рухаючи руками в повітрі, наче налагоджував рух якогось невидимого механізму.

«Маю йти, — відповіла вона, своїми менш вправними руками. — Скоро буду».

«Обережно», — показав Нік руками.

Еллі була в почекальні, згорнулася калачиком на дивані. Не спала й не читала — просто лежала, притуливши стиснуту в кулак руку до губ. Вона кліпнула й підвела очі. Якусь мить її погляд був розсіяний — здавалося, вона не впізнавала Гарпер.

— Нік сказав, що у тебе тут чергування.

— Щось таке. Через тебе Бен та тітка Керол певні, що хтось у таборі жадає вбити дідуню. Як на мене, то це маячня — усім відомо, що то був отой тип, Мацц, — але команди не я віддаю.

— А хто, Бен?

— Він лише робить те, чого хоче тітка Керол. А хоче вона безпеки для дідуні. Її можна зрозуміти. Хтось таки намагався його вбити. А ще вона воліє, щоб ти залишалася відтепер тут. Щоб напохваті завжди був медичний персонал, якщо в нього станеться напад чи ще щось.

— Їсти я тепер теж буду тут?

Гарпер лише жартувала, та Еллі, очевидно, ні.

— Ага. Вона дуже засмутилася, коли почула, що вчора ти побрела собі десь, аби перекусити, і залишила його самого. У нього серце могло стати. Чи хтось міг зайти й придушити його подушкою.

— Я не можу тут лишатися цілий день. Якщо вже на те пішло, мені час. Джону теж сильно дісталося. Мені потрібно до нього на острів, аби накласти йому бинти й шину.

У руках Гарпер нічого не мала, але сподівалася, що Еллі цього не помітила... і сподівання виправдалися.

— Не можна, — відказала Еллі. — Навіть якби тобі було дозволено покинути лазарет, зараз середина дня. Ніхто не виходить надвір удень.

— Навіть якби мені було дозволено? Що ти маєш на увазі? Це наказ Керол? Хто призначив її головною?

— Ми.

— Хто?

— Усі ми. Ми проголосували. Тебе там не було. Ти спала. Ми зібралися в церкві й співали для Отця Сторі. Співали до всіх, кого ми втратили, прохали вказати нам шлях. Можу поклястися, я чула, як вони співали з нами. У каплиці було лише сто сорок людей, але, здавалося, у співі єднається тисячний натовп, — від цих спогадів шкіра на руках Еллі вкрилася мурашками. І вона ще щільніше стислася в клубок. — Це дарувало почуття порятунку... від усіх поганих почуттів, які ми колись мали. Саме цього й потребували. Потому всі ми заспокоїлися, трималися за руки і балакали. Говорили про речі, що й досі приносять радість. Дякували одне одному, наче перед прийомом їжі. І складали плани. Тоді-то ми й проголосували за те, щоб дати Бену повну владу над питаннями безпеки. І проголосували, аби зробити тітку Сторі головною під час служб у каплиці та відповідальною за щоденний розпорядок, яким завжди опікувався Отець Сторі. Спершу вона опиралася. Казала, що не може брати на себе додаткові обов’язки. Казала, що має доглядати за батьком. Тож ми знову проголосували, і знову усі одноголосно обрали Керол. Тоді вона заговорила про те, що ми припускаємося помилки. Що вона, мовляв, не така сильна, як її батько. Він був кращий за неї в усіх розуміннях. Сердечніший, вдумливий та більш терплячий. Та коли ми проголосували втретє, вона й тоді перемогла. Це було кумедно. Так кумедно, що аж Керол розсміялася. То був наче як сміх крізь сльози.

Гарпер згадала рядки зі щоденника Гарольда Кросса — «грибок, своєю чергою, стимулює стадну поведінку, щоб уберегти власне процвітання, те саме групове мислення дозволяє зграйці горобців перевернути монету» — та їй не сподобалося, куди така думка могла її завести, тож вона прогнала її геть.

— Не думаю, що можу собі дозволити тебе відпустити. Востаннє, як я чергувала в лазареті й не виконала свого обов’язку, померла дитина, — сказала Еллі, і подивилася на Гарпер з кривою, цілком позбавленою радості посмішкою.

— І що ти робитимеш, якщо я вирішу піти? Накинешся на вагітну жінку?

— Ні. Може, просто в ногу тобі вистрілю чи щось таке.

Вона самовдоволено шкірилася, поки це промовляла, і Гарпер мало не розсміялася. Але тоді побачила «Вінчестер», приставлений до одного кутка кімнати.

— Господи, навіщо тобі дали рушницю!? — вигукнула вона.

— Містер Патчетт переконаний, що Пильнувальникам на варті слід мати при собі гвинтівки, — промовила Еллі. — Сказав, що давно слід було видати зброю на руки. Якщо десь об’явиться кремаційний загін, невеличка стрілянина допоможе...

— ...відправити на той світ більше людей. Нікому з вас не слід мати при собі рушницю. Еллі, декому з Пильнувальників лише чотирнадцять років, — Гарпер не стала вказувати на те, що й самій Еллі ще не виповнилося сімнадцяти. Думка про дітей, які блукатимуть у снігу з зарядженими рушницями, неабияк її стурбувала... достатньо, аби Гарпер закортіло дати добрячого стусана Бену Патчетту в його м’яке черево.

— Та то лише старшим з нас, — пояснила Еллі, і, вперше за весь час, у її голосі лунали нотки виправдання.

— Я йду, — сказала Гарпер.

— Ні. Не треба. Прошу. Давай почекаємо темряви, а тоді поговоримо з Керол. Заборона тинятися надворі вдень — то чи не найважливіше правило в таборі. Скоро вже сутенітиме.

— В такий сніг уже могло стемніти.

— Ми позабирали дошки. Ти залишиш по собі слід.

— Ненадовго. Зараз сніжить. Сліди швидко занесе. Еллі. Ти б дозволила комусь вказувати, як тобі чинити?

На цьому вона її підловила.

Еллі вдивлялася у блакитну напівтемряву, в якій вирували мільярди діамантових сніжинок. М’язи в куточках її щелепи напружилися.

— Бляха, — промовила врешті вона. — Це так по-дурному. Даремно я так.

— Дякую, — відказала Гарпер.

— Тобі краще повернутися години за дві чи навіть швидше. Якщо тебе не буде за дві години, я тебе вовкам згодую.

— Якщо мене не буде за дві години, тобі доведеться шукати Дона Льюїстона, аби він подивився, чи все добре з Отцем Сторі і який у нього стан.

Еллі глянула на Гарпер.

— Ти гадки не маєш, як все хріново. Усі Пильнувальники зустрілися після служби. Бен Патчетт сказав, що забагато вже людей ставили себе понад добробутом цього табору. Сказав, що слід нам зробити кілька промовистих прикладів з тих людей, яким несила виконувати правила. Ми всі проголосували. Усі погодилися. Уклали договір.

— Містер Патчетт хай собі піклується про добробут табору, — відповіла Гарпер. — Я ж піклуюся про добробут своїх пацієнтів. Якщо він дізнається, то скажи, що пробувала мене спинити, але не змогла. Та він нічого й не дізнається, бо не встигнеш оком змигнути, як я вже буду тут як тут.

— Іди, якщо вже зібралася. Поки я не передумала.

Гарпер вже занесла руку до клямки, коли Еллі заговорила знову.

— Я рада, що ти йому подобаєшся, — мовила дівчина. — Джон — найсамотніша людина з усіх, кого я знаю.

Вона озирнулася, та Еллі вже на неї не дивилася. Вона вклалася на бік, знову згорнувшись калачиком.

Гарпер спало на думку, що ласкаві благословення з боку дітей такі ж безпідставні, несподівані й неждані, як і їхня жорстокість. Цієї зими табір Віндем, зрештою, не був ані Гоґвортсом, ані островом з «Володаря мух», а лише пристановищем заблукалих травмованих сиріт. Дітлахів, які готові були поступитися сніданком, аби лише інші мали що їсти.

— Я скоро буду, — сказала Гарпер, і, обіцяючи, вона свято в це вірила.

Та вона не поверталася ще довго по тому, коли впала темрява, а на той момент усе в таборі встигло знову змінитися.

5

Оповиті клубами диму й засипані сніговою порошею дерева нагадували бляклих примар. Полудень добігав кінця, навкруги повис запах горілих соснових шишок.

Гарпер була щирою, коли говорила з Еллі: вона збирається дістатися острова Пожежника, перевірити його самопочуття й повернутись назад. Про те, що спершу їй необхідно заскочити додому, бо шафка лазарету геть порожня, тож доведеться поритися у власних запасах, аби відшукати необхідне Джонові, — вона вирішила змовчати. Якби Еллі почула про це, то напевно завалила б її додолу і всілася на груди, щоби нікуди не пускати.

Вона думала, що заразом можна добре все там обнишпорити. Глянути, що ще корисного для табору Віндем вийде знайти: шампуні, книжки, шкарпетки.

Та діставшись до місця, Гарпер відкрила для себе, що нишпорити вже особливо нема де. Вона спинилася край узлісся, споглядаючи те, що лишилося від її будинку. Усередині неї розквітало здивування, яке повільно переростало в потрясіння.

Бік будинку, який виходив на вулицю, провалився досередини, поховавши під собою увесь фасад. Якась могутня лиха сила витягла диван з вітальні на подвір’я й пожбурила його аж до самого узбіччя дороги. Крізь кучугури снігу, що вкривали його, Гарпер і досі бачила бильця. Вона припускала, що на подвір’ї розкидано ще чимало всякого мотлоху, але тепер то лише поховані під снігом горби. Враження було таким, наче її будинок пошматував торнадо.

Гарпер затамувала подих і подумки повернулася до тієї ночі, коли полишила будинок. Пригадала той гучний тріск, розкотистий гуркіт, від якого здригнулася земля. Джейкоб забрався в кабіну «фрейтлайнера» й протаранив снігоочисним плугом фасад будинку, заваливши дах на все, що лишалося від їхнього спільного життя.

На голих гілках дерев висіли наштрикнуті папірці, розкидані уздовж всього узлісся. Гарпер потягнулася і зняла найближчий. Сторінка з «Плуга спустошення». Вона прочитала перші слова — «відчай не більш аніж синонім усвідомлення, а руйнування подібне до творення» — і дозволила поривчастому вітерцю підхопити аркуш у неї з рук. Розвіваючись, той понісся за вітром.

Гарпер була такою спантеличеною, що ледь не забула власний план і рушила від лісу до подвір’я, залишаючи по собі вервечку слідів. Зненацька дорогою прошмигнуло авто, видавши пискучий звук, схожий на засторогу — нагадування, що їй варто пильнувати. Вона прокралася довкола будинку до південного краю руїни, де дерева сягали аж до самої стіни. Понад снігом звисала мокра й блискуча галуза одинокої червоної смереки, лише трохи не дістаючи до панельного покриття дому.

В уявному кабінеті лікаря, серед власних думок, сестра Вілловз — зодягнута в накрохмалене медичне вбрання — звернулася до міс Вілловз, вагітної ось уже шість місяців, яка сиділа перед нею на оглядовому столі у лікарняному халаті. «О, так, міс Вілловз, сподіваюся, ви й надалі займатиметеся в залі. Важливо залишатися здоровою й активною, доки це дозволятиме ваш стан!»

Гарпер обхопила обома руками гілку, яка звисала за чотири фути від землі, глибоко вдихнула й повисла. Розгойдуючись, вона пролізла два ярди над снігом і опустила ноги, торкнувшись носками взуття мерзлого гравію, який облямовував будинок. Гарпер відчувала, що зісковзує й от-от впустить гілку та впаде додолу на холодну землю. Вона відштовхнулася від розхитаного каменя, гойднулась уперед і відпустила гілляку. Дівчина припала до стіни, злегка гепнувшись набубнявілою ґулею живота в облицювання будинку. Додаткова підкладка, як виявилося, стала у пригоді.

Вона пройшла тоненькою смужкою гравію, насипаного під звисом даху, до самого задвірку. Двері підвалу були зачинені, але, вдавшись до комбінації круть-клаць-плечем-бах, якої навчив Джейкоб, їй вдалося їх відчинити. Гарпер ступила в холодне сперте повітря й пристукнула по собі двері.

Коли вони лише сюди переїхали, то переобладнали підвал у «розважальну зону», устаткувавши її баром та столом для більярду, але, попри це, для неї погріб так і залишився погребом. Дешевий шорсткий килим вкривав цементну підлогу. У повітрі повис запах мідних труб та павутиння.

Обвал будинку нагорі призвів до вельми радикальної перестановки тут, внизу. Холодильник з кухні провалився крізь стелю й упав на один бік. Дверцята розчахнулися, демонструючи приправи та заправки для салатів, які й досі прикрашали полиці. З діри хаотично звисали дроти.

Більярдний стіл, як не дивно, залишився стояти цілісінький посеред кімнати. Гарпер так ніколи й не навчилася грати. Джейкоб же примудрявся не лише усі кулі заганяти в лузи, а ще й умів балансувати києм на одному пальці, поставивши на нього рамку — ще один з його численних циркових трюків. Озираючись назад, Гарпер нині розуміла, що не варто надто захоплюватися людиною лише тому, що вона здатна кататися на уніциклі.

Приладдя для кемпінгу — намет, портативна газова плитка, гасова лампа — містилося в шухлядках попід задньою стіною; десь там з ним також була аптечка першої допомоги. Їм обом завжди подобалося ходити в походи. То було, певно, єдине, що вона пригадувала з ніжністю: вони обоє нетямилися від сексу в лісі.

Одного разу, під час походу в Монтані, Гарпер підвернула щиколотку, і всю останню милю до Ґреніт-Парк-Шале Джейкоб, дуркуючи, проніс її в себе на спині. Тільки-но вони повернулися додому, вона одразу придбала аптечку першої допомоги на випадок, якщо й наступного разу хтось із них пораниться, але цього так і не трапилося, а за кілька років уже й самим походам настав кінець.

Аптечка була укомплектована краще, ніж вона пригадувала. Всередині знайшлася пачка бинтів, охолоджувальні пакети та крем від опіків. Але справжній приз лежав, запханий, поряд. То була саме та річ, якої вона потребувала, по яку фактично й повернулася: чорна еластична шина для ліктьового суглоба, придбана ще два роки тому. Джейкоб забився під час гри в ракетбол і вивихнув руку. Відтоді вони більше й не грали. Він стверджував, що лікоть йому й досі іноді щемить, тож він не хоче ризикувати знову вивихнути руку, але Гарпер часом здавалося, що він припинив грати в ракетбол через значно менш зрозумілі причини. Коли він в’їхав ліктем у стіну, вона саме обігравала його по повній. Річ навіть не в тому, що він не терпів поразки. Просто він не міг стерпіти програвати їй. У їхніх стосунках саме він мав бути злагодженим, а вона — кумедною милою незграбою. Джейкоб сприймав як особисту образу, коли вона виходила з цієї ролі.

Гарпер покопирсалася й у інших шухлядках, де знайшла блок «Ґолваз», запхнутий на верхню поличку. Целофан з нього був здертий, і кількох пачок бракувало. Джейкоб заявив, десь із рік тому — тепер уже мільйони років тому — що назовсім кидає палити, і йому шкода тих людей, яким не вистачає сили волі, щоб вчинити так само. Принаймні цього разу вона була рада, що він повен гівна. Як і в будь-якій іншій підпільній економіці, вартість цигарок цими днями важко було переоцінити. Люди марно згрібали золото, коли цивілізація довкола руйнувалася. Значно краще було запастися «Кемелом».

Вона обійшла бар, щоб поглянути, чи лишилося щось із випивки. Навпроти стійки, в неї за спиною, були дверцята з димчастого скла, які прочинялися в порожній отвір, де вони колись планували поставити стереосистему. Так ні до чого й не домовилися. Джейкоб наполягав на системі «Бенґ & Олуфсен», яка коштувала майже десять тисяч доларів, тож будь-які наміри заощадити на неї так і залишилися чисто гіпотетичними.

Гарпер присіла, щоб подивитися під стійкою, і знайшла там пляшку «Балвені», котре смакує як димка й сповнює тебе подихом янгола. Ще там була пляшка дешевого рому з банановим присмаком: те, що треба, якщо хочеш потім почуватися кепсько. Гарпер загадался, що Джон Руквуд міг розповісти їй про драконячу луску після кількох «Балвені» з льодом.

Вона й досі, зігнувшись, сиділа під барною стійкою, коли хтось крутнув-клацнув-плечем-бахнув і прочинив двері підвалу.

— Ґрейсоне! — пролунав хрипкий, гучний, незбагненним чином знайомий голос, і Гарпер ледь втрималась, щоб не скрикнути. Уся заціпенівши, вона не озвалась. Заклякнувши на місці, чекала, поки той голос вкаже, що їй робити далі.

— Ґрейсоне! — знов прокричав чоловік, і вмить до Гарпер дійшло, що гукав він не знадвору досередини, а навпаки — увійшовши, гукав надвір. — Спрацювало! Ми всередині.

— Я все збирався полагодити той замок. Завжди побоювався, що хтось вдереться, вкраде віскі і зґвалтує мою дружину, — відказав Джейкоб. — У мене щодо віскі сильні захисні інстинкти.

Від звуку його голосу їй неначе ножем у животі різонуло.

Гарпер прочинила скляні дверцята до діри, в якій вони збиралися помістити стереосистему. Простору там було десь приблизно стільки ж, як під великим письмовим столом, і всередині не було геть нічого, окрім жмута обірваних кабелів. Вона залізла туди з аптечкою першої допомоги і шиною з цигарками, щільно притискаючись до свого кулястого живота. Якихось три дні тому вона з цим-от животом проповзла крізь задимлену дренажну трубу. Але навряд чи їй тепер це б вдалося. Гарпер стиха причинила по собі скляні дверцята.

— Ага, — відказав перший чоловік. Від його голосу в Гарпер перед очима постав образ череваня, котрий пихкає над тарілкою з яєчнею та подвійним беконом. — Доганяю. Не хочеш, щоб якийсь непорядний паскудник вижлуктив увесь запас дорожезного бухла. Що ж, начувайся, сам мене сюди і привів. — Чоловік зареготав: здавалося, хтось стискає поламаний дитячий акордеон, бо лунав такий собі музичний схрип. — Може, зганяєш нагору і все обдивишся? Глянь, чи вона тут була. А ми убезпечимо підвал. Під «убезпечимо» я маю на увазі вип’ємо увесь віскарик, пограємо в більярд і, може, на брудні домашні відео натрапимо.

— Її тут не було. Я вибираюся сюди час від часу, сам розумієш. Приглядаю за будинком. Підозрюю, що рано чи пізно вона повернеться. По книжки або по улюблену піжаму, чи по свого старого ведмедика Вінні. Клянуся, часом я почувався наче якийсь розбещувач дітей, коли спав з нею. Щороку на Різдво ми сідали дивитися «Мері Поппінс». Одразу, як розгортали усі подарунки.

— Господи, — проказав той другий, з голосом товстуна, і Гарпер нарешті зрозуміла, чому він здався їй знайомим. Вона вдосталь наслухалася Мальборо-Мена по радіо. — І ти чекав, аж поки вона захворіла, щоб уколошкати її?

Він вибухнув реготом від власного жарту. Інший чоловік — не Джейкоб — вшанував його дотеп пронизливим смішком.

— Як бачиш, відтоді як засніжило, тут нікого не було. Жодних слідів, — промовив Джейкоб.

— Ти, мабуть, маєш рацію. Та ми все-таки порозглядаємося довкола. Просто для певності. Ти в курсі про мене й таємне мовлення? Про радіо у мене в голові? Ні? Коли мені було дванадцять, я міг прикласти долоню до вимкнутого радіо, заплющити очі, й мені було чути, як діджей представляє «Ходи сюди»[83]. Подумки чути. Наче я був якоюсь антеною, що тягнула сигнал прямісінько до мозку. Я усім друзякам кажу, і тут з кожним поб’юсь об заклад, якщо ми тільки увімкнемо радіо, то гратиме саме «Ходи сюди». Кожен завжди скидається по баксу. Тоді я клацаю радіо, а Стівен Тайлер тут як тут, розводиться про те, як дівка з нього кров смокче. Чи коли я був достатньо дорослий, щоб уже водити. Сиджу собі у гівняному Транс-Амі кореша, авто заглушене, чекаю поки він намалюється з-за рогу з упаковкою «Шлітца»[84]. І зненацька я знаю, що Мо Вон вибив гоум-ран[85]. Я знаю. Приходить мій приятель, повертає ключі — і цілісінький Фенвей вибухає ревом через цей славетний удар. Джо Кастільйоне розходиться, як далеко Мо вибив м’яча[86]. Якийсь час я гадав, що, може, приймаю сигнал через свої пломби. Та відтоді, як почалась чума, я почав чути нові сигнали. Часом я чую власний голос у таємному мовленні, зачитую якісь новини. Чую, що дюжину паяльників злапали, поки ті ховалися у підвалі Портсмутської бібліотеки, і що їх перестріляв героїчний кремаційний загін. Тож я підіймаю на ноги всю банду, ми мчимо туди, і як пити дати — паяльники, які ховаються у підвалі. Пригадуєш, Марті? Пригадуєш, як я сказав, що нам варто зганяти до Портсмутської бібліотеки й усе оглянути? Повбивали до останнього тих вишкребків. Усе склалося саме так, як я собі почув по телепатичному випуску новин.

— Щира правда! — вигукнув третій чоловік писклявим улесливим голоском. — Ти знав, що вони там будуть, Мальборо-Мен! Знав раніше за нас усіх.

— Це тому ми мали сьогодні сюди навідатися? Тобі духи нашепотіли, що моя дружина додому повернеться? — запитав Джейкоб. З голосу здавалося, що його точать сумніви.

— Може. Може, мені вчувся слабенький голосок, який сказав: «А чом би не забігти й усе не оглянути?» Але знову ж таки, може, я просто пригадав, як ти розводився, що маєш гарний скотч, і мені закортіло його скуштувати. Чому б тобі не оглянути все довкола, а тоді й з’ясуємо, яка відповідь правильна.

— Звісно, — відказав Джейкоб. — Подивись за баром. Глянь, що залишилося.

Десь на іншому боці кімнати відчинилися двері. З тріском вивалилися уламки гіпсокартону і потрощені планки. Джейкоб вилаявся. Той, котрий Марті, зайшовся гієнячим скавчанням, віддалено подібним на сміх. З гуркотом та дзенькотом Джейкоб став продиратися крізь завали будівельного сміття.

Хтось підійшов до бару. Крізь тоноване скло Гарпер нечітко бачила чоловіка в зимових штанях. Худорлявий хлопець з рудим волоссям, зібганим у кошлате «афро», схилився за стійкою, висунув шухлядку й видобув звідти «Балвені».

— Щось добротне?

— Курва мама. Сюди дай. Хочу глянути. — Тиша. — Бляха, та це коштує більше, ніж я раніше за тиждень заробляв. Думаєш, дружина у нього хоча б у половину така ж нічогенька, як більярдний стіл чи віскі? — протягнув Мальборо-Мен.

— Байдуже, — відказав Марті. — Вона гиддю вкрита. З тим гівном краще не трахатися.

— Правда. До речі про гидь. Глянь, чи є там які склянки. Мені твоя слина в пляшці нафіг треба.

Худорлявий присів, покопирсався у шухляді і звівся, тримаючи в руках келихи.

— Може, музику увімкнути? Судячи з грального столу та віскі, десь тут має бути ніхерова стереосистема, — сказав Марті. Він розвернувся до відведеної під стереосистему ніші й натиснув на магнітну клямку. Скляні дверцята прочинилися на півдюйма. Гарпер заплющила очі й подумала: «Відчай не більше, аніж синонім усвідомлення».

— Електрики нема, телепню, — нагадав Мальборо-Мен. — «Порш» перетворюється на півтонни нікудишнього залізяччя, якщо бак порожній.

— Бляха, справді. Точно, Мальборо-Мен! Я й не подумав! — він пристукнув дверцята, навіть не зазирнувши досередини.

— Хто б сумнівався.

Якусь мить обидва мовчали. Гарпер чула булькотіння віскі, яке розливали по склянках, тоді звуки ковтання і, зрештою, вдоволене зітхання.

Коли Марті заговорив знову, голос у нього був стишений:

— Він трохи лячний, хіба ні?

— Хто? Містер Громадські роботи?

— Ага. Джейкоб. З тим опіком на лиці. Та чорна рука — прямо у шкіру вварена. Та й ті його очі, знаєш. Наче старе запилене скло. Як у ляльки.

— Ви тільки послухайте. Та ти прямо лорд Байрон з цими порівняннями.

— Я от що скажу. Мені здається, він би волів тут Пожежника стріти, а не дружину. По-моєму, на нього він має більший стояк, ніж на ту свою наречену-втікачку.

— Нема ніякого Пожежника.

Повисла ніякова мовчанка.

— Ну, — мовив Марті. — Мальборо-Мен... хтось же попалив йому шию. А тоді, іншої ночі? Вісімдесят душ бачили диявола, два поверхи висотою, біля відділка поліції. Вісімдесят. І Арло Ґрейнджер, з пожежної частини, шарпався ж із якимось чуваком у димовій завісі. Якимось чуваком з британським акцентом, одягнутим у пожежний шолом і все таке. Арло б йому надавав копняків, от тільки у Пожежника були друзі, п’ятеро друзів, і вони кинулися на нього...

— Знаю я Арло Ґрейнджера. Те ще, курва, патякало. Якось заливав, що потрапив за лаштунки під час концерту «Rush» і тягнув кокс із Нілом Пертом[87]. Якби то тільки хлопаки з «Rush» нюхали кокс. Мо’, це б їх розрухало і вони бодай спробували зіграти пристойний рок, а не ту імпотентну проґівську хрінотінь.

— У мене кузина в Нацгвардії. Емі Кастіґан, ти зависав з нею...

— Емі... твоя кузина Емі... можливо. Ага, здається, вона якось мені відсмоктала...

— Так, так, мені теж, але послухай, послухай, Мальборо-Мен. Минулого вересня вона була вартовою на пропускному пункті, виставленому на Мосту Піскатау, посеред ночі... і от вона побачила червоне жевриво, що рухалося від річки. Наче хтось ракетою в них пальнув. Вона та інші хлопці кинулися врозтіч, і то вчасно. Сучий велетенський вогненний птах, з розмахом крил у тридцять футів, спікірував і бомбанув по них. Підлетів так близько, що мішки з піском спалахнули вогнем! Ну, а поки Емі та хлопці з її підрозділу шукали прикриття, крізь блокпост пронеслось авто і кілька паяльників повтікали до Мейну. То ж він і був! Ось на що він здатен! Чоловіче, він допер, як узяти драконячу луску на озброєння.

— Як варіант, — відповів Мальборо-Мен. — А ще може бути, що кузина в тебе — найвидатніша на Східному узбережжі лялька-давалка, і хтось просто прорвався крізь блокпост, поки вона ротиком обробляла увесь свій підрозділ. Нема ніякого Пожежника. І не було минулої ночі Сатани біля поліцейського відділку. Людям усіляке бачиться у вогні. Химерні обличчя, ще щось. Ото й усе.

Гарпер одразу ж пригадала дівчину в печі у Джона: вона була певна, що то Сара Сторі. Мальборо-Мен міг вірити у що завгодно, та часом обличчя в язиках полум’я справді дивляться на тебе.

Зі сходів посипалися дошки й шматки штукатурки.

— Нічого, — мовив Джейкоб. — Нічого й нікого. Як я й казав. Якби хтось тут побував, то залишилися б сліди. Гарпер на шостому місяці. Сумніваюся, що вона в змозі хоча б сто кроків пройти і не засапатися.

— Вагомий аргумент, сквайре, — кинув до нього Мальборо-Мен. — Моя колишня, коли була вагітна, як їй чогось кортіло — цигарок, пива, морозива, будь-чого — постійно мене ганяла, хай навіть треба було в сусідню кімнату сходити.

— Шкода, що твоя екстрасенсорика цього разу дала маху. Та принаймні ви знайшли «Балвені». Можемо забрати з собою. Я за пляшку п’ять сотень виклав, тож смакуйте помалу.

— Куди ти квапишся? Перехили-но кілька склянок, а тоді я тебе добряче обкатаю у більярд.

— Щоб тобі це вдалося, знадобиться більше, ніж кілька, — відказав Джейкоб.

— Б’ємося об заклад?

— На що? З грошей уже ніякого зиску.

— Якщо переможу, то ти сходиш нагору й відшукаєш мені трусики дружини, — мовив Мальборо-Мен.

— Якщо переможу я, то ти їх одягнеш, — відповів Джейкоб.

— Слухайте, а якщо виграю я? — запитав Марті.

— Ага, ще, може, ліки від клятої драконячої луски винайдеш? Чи перестанеш хихотіти, наче тринадцятилітнє дівчисько, на яке напала гикавка?

Марті захихотів, наче тринадцятилітнє дівчисько, на яке напала гикавка.

— Хто розбиває? — запитав Джейкоб.

Пролунав гучний стукіт, коли одна з куль влучила у дюжину.

— Граємо на вибування? — запитав Марті. — Чи до двох перемог?

— Пофіг, — відказав Мальборо-Мен. — Я нікуди не поспішаю.

6

Ніч пронизувала снігова пороша. Гарпер плелася крізь морозну темряву, ніздрі пощипувало від холоду. Коли вона заходила в будинок, надворі вже починало сутеніти. Тепер, після шести партій у пул, хтозна, котра була година — дев’ята? десята? — ноги їй судомило, після всього часу, проведеного згорбленою у тісній заглибині за тонованими скляними дверцятами.

Джейкоб грав у більярд краще, та Мальборо-Мен мав ліпшу витримку до спиртного. Товстун — із самого тільки голосу Гарпер була переконана, що він важив як мінімум фунтів триста, — полишив будинок з парою її трусиків у кишені пальта, наспівуючи «Розгортку»[88]. Потім вона ще з півгодини не вилазила зі свого сховку, бо думала, що Джейкоб та його нові приятелі досі там і мовчки чекають на неї. Порожню пляшку з-під «Балвені» вони залишили дороги дриґом в одній з луз.

Гарпер мала би почуватися знедоленою, задихаючись від ридань, чи безпорадно здригатися від шоку. Та натомість вона відчувала збудження, наче тільки-но з’їхала косогором на межі своїх можливостей, блискавично роблячи повороти, швидше, аніж будь-коли в житті. Раніше вона чула про викиди адреналіну, проте завжди сумнівалася, чи колись зазнавала подібного. Гарпер нетямилася, ноги й далі несли її вперед.

Вона гадки не мала, куди прямує, поки не дісталася до місця. Дівчина проминула вхід до табору Віндем — повз ланцюг, натягнутий між кам’яними монолітами, повз вигорілий кістяк автобуса, — і простувала по Літтл-Гарбор-лейн, поки не ступила на гравій. За якусь сотню футів вона дійшла до сліпа, а тоді почала спускатися до плескотливої піняви Атлантики.

І ось перед нею був острів Пожежника. Вона рвучко перелізла через кам’яний хвилеріз, дві хвилини йшла галькою і врешті опинилася біля пірса табору Віндем.

Гарпер обіцяла Еллі, що повернеться за дві години. А минуло вже, напевно, вдвічі більше. Вона боялася зустрітися з Еллі, в якої тепер уже, мабуть, були неприємності, і яка майже точно провела увесь вечір не знаходячи собі місця від хвилювання. Гарпер дала собі урочисту обіцянку, що зробить усе необхідне, аби загладити перед нею провину.

Та Еллі доведеться ще похвилюватися. Гарпер ось уже три дні як полишила Джона Руквуда самого на острові з забитими ребрами, розтягнутим ліктем та зап’ястям, що зазнало серйозного вивиху. Саме через нього вона і втекла з лазарету. Було б сумним жартом повернутися назад, так його й не побачивши.

Та й до того ж, попри всі ті розмови Еллі про те, що вони почнуть робити приклад з людей, котрі порушують правила, Гарпер досі не могла сприймати це все надто серйозно. Для неї то було мов знову потрапити до початкової школи. Там були, певна річ, правила й наслідки за їх порушення... але правила, як і наслідки, застосовували дорослі до дітей, а Гарпер доросла. Учень міг отримати догану, якщо гасав коридором, проте якщо хтось із персоналу кинувся бігти, імовірно, на це була вагома причина. Її поведінка, можливо, й дратувала Бена, та вона поговорить з ним і все владнає. Його авторитет (чи Керол) лякав її не більше, аніж учительська постать. Та й навряд чи її змусять писати «я не покину табір без дозволу» сотню разів на дошці.

Вона веслувала крізь пливку темінь, відчуваючи всередині слабенькі погойдування, наче й у собі мала маленьке море.

Гарпер постукала у двері хижі Пожежника.

— Хто це там?

— Гарпер.

— А! Нарешті. Попереджаю, я роздягнутий.

— Я почекаю хвильку.

Гарпер зробила ковток вологого солоного мерзлого повітря, видихнувши його цівкою білої пари. Вона досі не мала нагоди як слід оглянути його острів. Тож, скориставшись можливістю, видерлася на велику дюну, що здіймалася посередині, щоб роззирнутися навколо з найвищої точки.

Скелище було не таким вже й великим. Кілька акрів завдовжки, воно нагадувало формою око. Один центральний кряж тягнувся вздовж усього острова, а скраєчку тулилася хижа Пожежника. На південному гребні стояла руїна гостьового будиночка: завалений прямокутник обвуглених балок, що стирчали з-під снігової шапки, не товщої за простирадло. Побачити човен було для неї несподіванкою: він стояв на гальковому пляжі, що на східному схилі острова. Тридцятип’ятифутовий вітрильник на опорах з іржостійкої сталі з вкритою цупким білим брезентом палубою. Тоді вона пригадала, що Отець Сторі казав щось про човен — про те, щоб вирушити на пошуки Марти Квінн. Якщо й далі сніжитиме, то вже невдовзі судно зіллється з ландшафтом — суцільною широкою білою дюною, що майорітиме серед інших.

Від холоду в неї оніміли щоки. Гарпер збігла піщаним схилом донизу й зайшла в хижу Пожежника, навіть не постукавши. Вона переступила через поріг, потираючи руки та тупцяючи ногами, обтрушуючи сніг.

— Вілловз! Ніколи ще не був такий радий побачити інше людське обличчя! Почуваюся так, наче мені автівку на груди припаркували. Мені так не боліло відтоді, як «Guns N’ Roses» розпалися.

— Вибач, — промовила вона і опустила додолу полотняну торбину, з якою прийшла. — Напружений день.

Вона розтулила рота, готова розповісти йому про Джейкоба і Мальборо-Мена — про те, як її ледве не впіймали — та враз затнулася.

Він сидів на розкладачці у чому мати народила, не враховуючи перев’язу, який вона зробила йому з полотняного сагайдака. Сором йому прикривало хіба що простирадло, зібгане на колінах і підтягнуте до стегон. Уся шкіра була розписана диявольськими письменами чорним по золотому. Синці під лускою потемнішали, набувши смородино-ожинового відтінку. Їй самій заболіло у грудях від самого лише погляду на них.

— Ти й досі роздягнутий, — промовила вона.

— Ну, — відказав він, — подумав, що не варто завдавати собі клопоту. Ти хіба не оглянеш мене? А то стільки мороки одягатися, щоб потім одразу ж усе зняти. І де тебе носило? Я тут цілими днями був на самоті, покинутий на мулистій піщаній бульці. Ще й співрозмовників жодних, окрім себе самого.

— Ну, принаймні тобі випало порозмовляти з тим, хто вважає тебе розумним.

Він впився хижим поглядом у полотняну торбину.

— Сподіваюся, там є морфін. І цигарки. І свіжозмелена кава.

— Хотіла б я мати морфін. Власне, про це ми ще поговоримо.

— Цигарки?

— Наразі жодних цигарок для вас, містере Руквуд, я не маю, — відказала вона, обачно добираючи слова. Брехнею це не було — але й цілковитою правдою теж. Гарпер ставала дедалі вправнішою з цими вивертами. — Вважай це нагодою кинути курити, поки паління тебе ще не доконало.

— Думаєш, мене куриво доконає? Коли я димлю, сестро Вілловз, то це іншим варто турбуватися про здоров’я. Що ж, хай би хоч свіжа кава була.

— Я принесла тобі чудового розсипного чаю...

— Чаю! По-твоєму, мені хочеться чаю?

— Чом би й ні? Ти ж англієць.

— Того ти вирішила, що я п’ю чай? Ти, можливо, думаєш, що я раніше блукав затуманеним Лондоном у мисливському кашкеті, балакаючи до своїх кумпелів ямбом? Жінко, в нас теж є «Старбакс».

— О, добре. Бо ще є кілька пакетів розчинної зі «Старбакса».

— Чого ж ти зразу не сказала?

— Бо не натішуся, як ти дратуєшся. Давай я поставлю чайник, а ти бодай штани одягнеш. Щось я не пригадую жодних поранень нижче пояса, котрі потребують медичного огляду.

Він обвів каламутним поглядом підлогу, тоді потягнувся кістлявою ногою до пожежних штанів.

Гарпер глибоко вдихнула, наміряючись врешті розказати йому про мандрівку додому, — а тоді знову завела розмову на манівці, запитавши:

— Ти завжди хотів бути пожежником? Давно ти так одягаєшся? З дитинства? — На ці балачки Гарпер штовхав адреналін. Їй стало цікаво, чи саме так люди почуваються під час стрибка з парашутом. Руки в неї тремтіли.

— Аж ніяк. Я мріяв стати рок-зіркою. Хотів носити шкіряні штани й проводити вихідні у ліжку з обдовбаними моделями. А ще писати пісні, повні претензійної недомовленості.

— Не знала, що ти ще й музикант. На чому грав?

— Ой, та руки так і не дійшли навчитися грати на якомусь інструменті. Видавалося надто клопітним. Та й, оскільки мати була глухою, а батько — тираном, музична освіта до списку пріоритетів моєї сім’ї не належала. Найближче до життя рок-зірки я дістався, хіба продаючи наркоту.

— Ти барижив? Щось мені це не подобається. Які саме наркотики?

— Галюциногенні гриби. Мені здалося логічним спробувати отримати хоч якийсь зиск з власного вченого ступеня у ботаніці. Я продавав різновид псилоцибінового гриба, називався він «Смурфштик», — синенький такий, користувався попитом і добре смакував з парою яєць. Бажаєте якось зі мною скуштувати омлет з «Смурфштиком», сестро Вілловз?

Вона розвернулася до нього спиною.

— Драконяча луска — це ж спора. Грибок. Тобі, певно, чимало про нього відомо?

Він не відповів. Гарпер озирнулася. На обличчі в нього застиг безневинний вираз. Пожежник навіть не намагався натягнути штани. Вони й досі валялися, зібгані, біля ніг. Її дратувало, що він все ніяк не одягнеться: від цього він видався ще лячнішим, ніж вона сподівалася. Гарпер вкотре відвела погляд.

— Тому ти можеш її контролювати? Використовувати? І при цьому всьому не згоряти, наче азбестом вкритий? Це тому, що ти знаєш щось таке, що решті з нас не відомо?

Він стиха щось промурмотів, а тоді сказав:

— Мені здається, що я не стільки розуміюся на лусці, скільки поміг їй себе краще пізнати. Пательні в коробці, під пічкою.

— Нащо мені пательня?

— Ти хіба не посмажиш нам яєчні?

— А яйця є?

— Ні. А в тебе хіба нема? У тій твоїй торбі для закупів? Та вже Бога ради, сестро Вілловз, ти хоч якихось смаколиків мала ж принести!

— Мені дуже прикро, що я не принесла тобі жодних яєць, французьких тостів і морфіну. Натомість я прочовгала три милі, ледь не потрапивши в лапи кремаційного загону, щоб роздобути шину для твого ліктя та бинт для зап’ястя. Серед них був і мій колишній чоловік, — на власний подив, Гарпер відчула, як в очах злегка защипало, проте зусиллям волі не дала цьому перерости в щось більше. — А ще я принесла розсипного чаю, бо добра і думала, що тобі це трошки підніме настрій, навіть не стала просити подяки. Усе, чого я попросила, — це щоб ти натягнув штани, але ти навіть цього не бажаєш робити, бо, я так підозрюю, тобі весело бути голим і спостерігати, як мене це діймає.

— Я не можу.

— Не можеш що? Подякувати? Перепросити? Виявити дрібку люб’язності?

— Штани не можу одягнути. Не можу схилитися й натягнути їх. Надто боляче. І ти була надзвичайно добра до мене, тому я завинив тобі слова подяки. Тож скажу зараз. Дякую тобі, сестро Вілловз.

Якимось чином каяття в його голосі змусило її охолонути. Вона поступово оговтувалася після викиду адреналіну. Хвиля напруги потроху відступала і на поверхню почала виринати втома.

— Вибач. Непрості видалися кілька днів. І я щойно пройшла крізь найгірше. Я повернулася додому, щоби зібрати деякі припаси, і тут об’явився Джейкоб з гуртом нових друзяк. Одним з них був той радіохвалько, Мальборо-Мен. Той, що постійно розводиться про всіх убитих ним паяльників. Довелося ховатися. Тривалий час.

— Ти ходила додому? Сама? Чому ж не відправила когось?

— Кого? Усі Пильнувальники — діти. Голодні перевтомлені діти. Не мала бажання наражати їх на ризик. Тебе я відправити не могла, не з такими ребрами. Окрім того я знала, де саме варто шукати. Здалося слушною ідеєю сходити самій. Ти ж бо не розповів, що стало з моїм будинком.

— Про те, що твій колишній вирішив двотонним снігоочисником трохи перестановку зробити там? Мені здавалося, що за один тиждень ти і так досить втратила. Нащо навалювати ще? З тобою все гаразд?

— Я була... налякана. Чула, як вони говорять про мене. Вони й про тебе говорили.

— Та що ти кажеш! — картинно здивувався чоловік. Здавалося, він був втішеним.

— Так. Говорили про чоловіка, який зумів озброїтися драконячою лускою, може метати полум’я і вештається в пожежному одязі. Все ніяк не могли визначитися, чи ти справжній, чи, може, міська легенда.

— Овва! На півдорозі до того, щоб нарешті стати рок-зіркою!

— Здебільшого вони балакали про речі, які чинили хворим людям. Мальборо веде підрахунок за увесь кремаційний загін, розказував, хто з них загалом убив найбільше, хто вколошкав найбільше за один день, хто вбив найбридкішу дівчину або найвродливішу. Складалося враження, що він базікає про статистику власної команди у фентезі-бейсболі[89].

Мальборо-Мен нахвалював Джейкоба за те, що той так «надриває дупу» напередодні Нового року. Лише за кілька хвилин до Гарпер дійшло, що йдеться не про секс, а про вбивство. На своєму «фрейтлайнері» Джейкоб протаранив «Ніссан», у якому сиділа сім’я заражених людей. Чоловік, жінка і двійко їхніх дітей. Авто він розкатав у тісто. Тіла з уламків вийшли вичавленими, як зубна паста. Принаймні зі слів Мальборо. Джейкоб прийняв похвалу Мальборо не коментуючи, не виказавши при цьому ані гордості, ані огиди.

Химерна думка: чоловік, з яким вона була одружена, котрого кохала й котрому була вірна, пустився вчиняти вбивства. Вбивав і мав намір вбивати й надалі. Півтора роки тому вони проводили вечори, горнучись одне до одного на дивані, за переглядом «Майстра не на всі руки»[90].

— Я боялася, що почну тремтіти й вони мене почують. Почують, як у мене цокотітимуть зуби. А тоді вони пішли, і, коли я зрозуміла, що все гаразд — що покину будинок живою — я... я почувалася... наче хтось кинув мене під ноги гранату, а вона, з незбагненних причин, не вибухнула. Я пішла звідти на ватяних ногах, голова наче пір’ям набита. Ти хіба не збираєшся читати мені нотації?

— За те, що повелася як беззастережне дурко та втрапила прямісінько в халепу?

— Ага.

— Нє-а. Це ті дві якості в людині, які я ціную понад усе. Втім, я радий, що ти таки повернулась. Кави вже страх як давно не пив.

Коли вона обернулася, Пожежник позіхнув, заплющивши очі й приклавши кулак до рота; простирадло приспустилось, оголяючи лінію його стегна. Гарпер саму здивувала власна реакція на його худорляву, волохату постать, шорстке волосся на запалих, побитих грудях. Її пройняла миттєва судома фізичного потягу, яскравого й безглуздого, ще якусь мить тому цілком відсутнього.

Вона рушила до ліжка, відчуваючи, як рішучість додає їй впевненості.

— Підніми ноги.

Він здійняв п’яти. Гарпер натягнула Пожежнику штани до самих колін, тоді присіла поряд і взяла його попід руку.

— На рахунок «три» підведи свою кістляву дупу.

Утім, найтяжче довелося здебільшого робити самій Гарпер, а коли вона підважила його, то почула свистячий вдих, уривчастий придих, який швидко обірвався. Обличчя, й так зблідле, втратило всякий колір.

— Найгірше, коли я рухаюся, — це не біль. Це свербіж у грудях. Після кожного подиху. Не можу по-людськи через нього спати.

— Сверблячка — це добре. Сверблячка нам до вподоби, містере Руквуд. Кістки сверблять, коли вони ладнаються назад докупи.

— Я сподіваюся, що після бинтування стане краще.

— Гм, ні, мені шкода, але більше так не роблять. Ми ж не хочемо стиснути легені, яким потрібно дихати. Але я залюбки накладу пов’язку тобі на зап’ястя і прилаштую шину до ліктя.

Вона поволі натягла еластичну шину йому на передпліччя, виправивши його як слід, тоді взялася за набрякле, жахливо потовчене зап’ястя. Гарпер притисла ватні тампони з обох боків зап’ястя, а тоді почала обмотувати його бинтом, раз по раз, угору й вниз, роблячи жорсткий, проте зручний зліпок довкола суглоба. По тому вона здійняла його праву руку, щоб подивитися на знебарвлений бік. Провела рукою ребрами, обережно намацуючи кожен перелом. Гарпер намагалася не отримувати втіхи, водячи пальцями по хребту та завитках драконячої луски, що вкривали його шкіру. Виглядав він немов ілюстрована людина з ярмарку. Навіть близько не можна було уявити, скількох людей погубила драконяча луска, та попри все, Гарпер не могла нічого з собою вдіяти, думаючи про те, яка вона все-таки прекрасна. Звісно, сама вона до нестями пашіла хіттю. І це їй зовсім не допомагало.

— Може статися так, що самими докорами від Бена Патчетта все не обійдеться, — промовив Пожежник. — Тобі ще, можливо, доведеться отримати дуже засмучений погляд та кілька сумних зітхань від Тома Сторі. Ніщо не змушує почуватися так паскудно, як розуміння того, що ти підвів старого. Це майже те саме, що сказати магазинному Санті, що його борода несправжня.

— Не думаю, що з Отцем Сторі виникнуть проблеми.

Він кинув на неї гострий, проникливий погляд, і усмішка на його обличчі вмить зів’яла.

— Що ж, викладай як є.

Вона розповіла, як провела Отцю Сторі трепанацію черепа електродрилем і дезінфікувала рану портвейном. Розповіла про Бена та холодильну камеру, про двох закутих ув’язнених та повний каміння рушник. Тоді довелося повернутись дещо назад, до її останньої розмови з Отцем Сторі в каное.

Пожежник ставив дуже мало питань... доки вона не дійшла до своєї останньої бесіди зі старим.

— Він мав намір вигнати якесь бідолашне дівчисько через чайну чашку й кілька бляшанок «Спаму»?

— І медальйон. І «Портативну маму».

Він захитав головою.

— І все-таки. Це зовсім не схоже на Тома.

— Він хотів вигнати її не через самі крадіжки. А тому, що, на його думку, вона була небезпечною.

— І він знав це, бо мав розмови з нею через ті її крадіжки, і вона... що? Погрожувала йому?

— Щось таке, — відказала Гарпер.

Вона насупилася. Тепер уже їй було важко пригадати, що сказав Том, як саме висловився. Здавалося, та розмова відбулася багато місяців тому, а не якихось кілька днів. На власне роздратування, Гарпер зрозуміла, що їй неймовірно важко згадати, що саме він сказав їй про крадійку; бувало, вона навіть починала думати, що, може, Отець про злодійку навіть нічого й не казав.

— І він навіщось вирішив піти у вигнання разом з цією крадійкою?

— Щоб приглянути за нею. Він планував відшукати острів Марти Квінн.

— А, острів Марти Квінн. Люблю собі уявляти, що його заполонили вихідці з вісімдесятих, які тиняються довкола у спандексі та леопардовому хутрі. Сподіваюся, що Тоні Кітейн теж там[91]. Вона була джерелом усіх моїх ранніх сексуальних фантазій. Кого Том збирався залишити за головного в таборі?

— Тебе.

— Мене! — він зареготав. — Ти впевнена, що все це він казав не після того, як йому зацідили в голову? Я собі гіршої кандидатури уявити не можу.

— А як щодо Керол?

Він усміхався, але на цих словах його обличчя знову спохмурніло.

— Бачити Керол її святістю верховним жерцем я волів би десь так само, як ще раз по ребрах отримати.

— Ти не віриш у її добрі наміри?

— Я певен, що наміри в неї добрі. Коли ваші урядовці піддавали водним тортурам тих бідолашних телепнів, щоб дістатися до бен Ладена, вони теж мали добрі наміри. Батько був для Керол гамівною силою, стримувальним чинником для її хисткої особистості. Без нього... що ж. Ззовні Керол загрожують карантинні патрулі, поліція, кремаційні загони. Вона має на руках крадійку і двох полонених, які створюють напругу тут, усередині. Страх аж ніяк не схиляє людей до поміркованості в екстремальних ситуаціях. Тим паче таких, як Керол.

— Не знаю. Вона навіть не хотіла цієї посади. Керол тричі відпиралася, поки не погодилася.

— Цезар свого часу теж. Мені б лише хотілося, аби Сара... — він затнувся і кинув понурий погляд на піч. Тоді опустив очі й спробував знову. — Не те, щоб Сара втримала Керол під контролем або боролася б за першість у таборі, чи щось таке. Вона б бодай спробувала жбурнути їй мотузку, якби бачила, що та тоне. Про це я й хвилююся, розумієш? Погано вже те, що Керол може потонути у власній параної. Та навіть гірше, що потопельники тягнуть за собою на дно інших, а просто зараз — цілий табір до її послуг.

У печі з сухим різким тріском клацнула гілка.

— Якою була Сара? Я так розумію, що не подібна до Керол. Більше схожа на Тома?

— У неї було Томове почуття гумору. Іншої людини з такою силою духу я не зустрічав. Вона так завзято бралася до справ, наче куля в боулінгу на кеглі котила. Знаєш, дещо з цього перейняла Еллі. Сара завжди змушувала мене почуватися кеглею в неї на шляху, — довгим, вдумливим поглядом він втупився в язики полум’я, які вирували в печі... а тоді повернув голову й поглянув на Гарпер з милою, ледь не хлоп’ячою посмішкою. — Та, гадаю, це досить вдало змальовує певний різновид кохання, правда ж?

7

— Що можна розказати про Сару, якою вона була до того, як я її зустрів? Завагітніла в сімнадцять, від свого вчителя гри на піаніно, вродливого, мов той ангел, литовця, заледве старшого від неї самої. Тоді її відрахували з приватної академії, де її батько був викладачем. Том, найближчий її друг у цілому світі й наймилосердніша людина, котру вона знає, каже їй жахливі слова й відправляє жити з родичами. Останній рік вона з ганьбою довчається у громадській старшій школі, поки під светром випинається маля. Вона виходить заміж у мерії, наступного ж дня по тому, як отримала атестат. Той її литовець, принижений і не спроможний знайти собі викладацьку роботу, знов береться за приватні уроки, і саме тоді Сара дізнається, що в нього є нав’язлива звичка — трахати студенток. Однак вони лишаються одружені, бо в іншому разі їй би довелося повертатися додому, а вона ж пообіцяла собі, що більше ніколи у своєму житті нізащо не проситиме батька бодай про щось. Натомість вирішує, що найкращий спосіб врятувати стосунки — це завести ще одну дитину. Я не надто поспішаю? Обіцяю, ми от-от дійдемо до найцікавішої частини.

— Це ж до якої? — запитала Гарпер.

— До тієї частини, де в цій історії виринаю я. Народжується Нік. Нік глухий. Батько пропонує віддати його на всиновлення, оскільки він ніколи не зможе мати взаємини з попсованим виплодком, який не зуміє оцінити його музику. Сара пропонує чоловікові підшукати собі нове житло й жене його під три чорти. Однієї жовтневої ночі він вдирається крізь сітчасті двері о четвертій ранку й погрожує всій сім’ї ракеткою для бадмінтону. Сара домагається судової заборони проти нього. У відповідь на це він з’являється в початковій школі Еллі, буцімто забрати доню до стоматолога, і зникає з дитиною.

— Господи.

— Його заарештували лише за довгих чотири дні, в мотелі на кордоні з Канадою, де він намагався придумати, як перетнути митницю без паспорта своєї дочки. Підозрюю, він мав намір дістатися до литовського консульства, щоб забратися з нею назад до Європи. Коли його випустили під заставу, він повісився.

— Схоже, ми з Сарою собі чоловіків у одній крамниці вибирали, — резюмувала Гарпер.

— Втім, з останнього вальсу цього горе-піаніста щось хороше та й вийшло. У ті жахливі дні, коли Сара побивалася, не знаючи, де Еллі, на порозі з’явився її батько, готовий допомогти, чим тільки зможе. Він дбав про те, щоб вона їла і спала, горнув до себе, коли плакала, доглядав за Ніком. Розумієш, то був його шанс — стати нарешті тим батьком, якого їй так бракувало, батьком, якого Сара в ньому вбачала, а він її підвів, так гірко і так цілковито. Я знаю Тома й сумніваюся, що він усе ж таки зміг простити собі за те, що відвернувся від неї, коли вона була всього лише наляканою вагітною дитиною.

Том залишався з нею місяцями. Пізніше Сара переїхала ближче до рідної домівки, і він допомагав доглядати за дітьми, поки вона знову пішла вчитися, на соціального працівника. Догляд за неповносправними — таку вона вибрала собі царину.

Так уже сталося, що з 1980-х Том Сторі опікувався парафією в таборі Віндем, а ще за десять років став директором. Тієї весни, коли Ніку виповнилося сім, Сара запропонувала започаткувати в таборі двотижневу програму для глухих, і Том втілив це в життя.

Вона розпочала пошук вихователів, які б знали мову жестів, і я їм підійшов. Я вивчив мову жестів ще юним хлопцем від своєї глухої мами-ірландки... що, мушу додати, зачаровувало деяких дітлахів, які любили додавати, що у моїх рук ірландський акцент. Я приїхав у Штати, щоб здобути ступінь магістра, і був більш ніж радий гідно оплачуваній літній роботі. Чоловікові несила заробити собі на хліб, лише продаючи цій зіпсутій нації «Смурфштики». Мушу сказати, бариги-героїнщики та штовхачі мету зробили з цієї країни злощасне місце, аби тут можна було бути простим, чесним дилером, який усього лиш хоче подарувати власним покупцям з любов’ю відміряний кайф.

Том найняв мене навчити дітлахів усілякого про дичавину — які ягоди можна їсти, якими листками краще не підтиратися, як розвести вогнище без сірників. Особливо добре мені вдавався отой останній трюк. По прибутті кожному з нас призначили дотепне прізвисько. Мене нарекли Дров’яником Джоном. Сарі випало бути Рейнджер Сара.

Кілька днів до приїзду дітей відбувалося координування, і знадобилося небагато часу, щоб роздуплитися, що прізвисько «Дров’яник» віщує проблеми. Першого ж дня Сара привіталася: «Доброго ранку, Дрова», — з пестливим виразом самої невинності на обличчі. Решта вихователів почули й вибухнули реготом. І от невдовзі вже всі з цього збиткувалися. «Хто бачив Дрова?», «Агов, хлопці, легше з Дровами», «Я тут весь ранок з Дровами носився». Ну, ідею ти вловила.

Ну, і в переддень появи дітей ми всі гуртом пили пиво, і я сказав їй, що як пощастить і вона правильно розіграє свою карту, то, може, їй і вдасться погріти руки від моєї дровини. Усіх це розсмішило. Вона відказала, що, скоріш за все, зажене собі скалку в якесь незручне місце, тому пас, і від цього реготу стало ще більше.

Я запитав у неї, чому це вона Рейнджер Сара, і вона відповіла, що, як куратору програми, їй дозволено самій собі обрати прізвисько. Тож, за давнім англійським звичаєм, я оголосив, що кидаю їй виклик боєм, щоб змагатися за першість. Запропонував залагодити все грою в дартс. Кожному дається один кидок. Якщо ближче до центра потраплю я, то виграю право змінити своє та її прізвиська. Я заздалегідь попередив, що для себе обираю ім’я Вужак, а вона буде Бобрихою. На це вона кинула, що я й так програю, а моє нове ім’я вона мені вже після гри скаже, і я ще тужитиму за тими часами, коли звався старим добрим Дров’яником.

На той момент усі вже були зосереджено серйозними. Під «зосереджено серйозними» я маю на увазі «надривали животи від реготу». Певна річ, я був задоволений власними шансами. Ще студентом-бакалавром я більше часу згаяв у пабах, ніж в аудиторіях. Я відійшов добряче так й мало не поцілив у самісіньке «яблучко», навіть не розігріваючись. Зненацька всі позамовкали, вражені моєю майстерністю.

Сара ж навіть оком не змигнула. Вона дістала в себе з-за поясу маленький топірець, відійшла до лінії і жбурнула його. Не те що в «яблучко» поцілила, а мішень навпіл розрубила. До мене вона промовила: «А ти не казав, що обов’язково дротик кидати». Ну, отак-от я і став Шпурлею Джоном, через те, що добре шпурляв ті дротики.

Гадаю, тоді все й зародилося — те почуття, наче нам судилося бути разом.

Коли табір лише розпочав роботу, Еллі з матір’ю заледве розмовляла. Їй тоді було чотирнадцять років, і з нею саме кинув працювати вже третій психотерапевт, якому вона запустила прес-пап’є по яйцях. Вона розтрощила материне авто, коли каталася в ньому з хлопцями. Старшими хлопцями. Не скажу, звісно, чи її гнівливість коренилася в тому викраденні, яке її батько скоїв, коли вона була в третьому класі, та ці спалахи люті вже точно були чимось більшим за типові підліткові вибрики. Вона ненавиділа матір за найменший контроль, який та намагалася їй нав’язати, ще більше лютуючи через те, що її змусили стати стажером-вихователем. Перші кілька днів видалися нестерпними. Еллі кидала дітей і йшла собі клацати щось у телефоні. Якщо їй не подобалося, що подавали у кафетерії, вона автостопом добиралася до міста і зустрічалася з друзями. І тому подібне.

Сара вирішила, що Еллі разом з нею піде в похід з ночівлею до Джейд-Велл — ковбані крижаної води попід вісімнадцятифутовою кручею. Напевно, вирішила її придушити й подумала, що посеред глухого темного лісу легше буде позбутися тіла. Потрібен був ще один дорослий, і записали мене. Ми рушили з дюжиною малих дітей у десятимильний похід, продираючись крізь хмари комарів. Дякувати Богові, діти були глухими. Еллі з Сарою лаялися одне на одного всю дорогу. Тільки-но Еллі зиркнула у свій телефон, Сара відразу ж його конфіскувала. Еллі відводила гілки, щоб ті з силою гатили матері по обличчю. Дітлахи знали, що щось негаразд, і дедалі більше нервувалися.

На момент, коли ми дісталися Джейд-Велл, вони обидві вже горлали одна на одну. Усі були попалені сонцем і погризені комарами. Сара нетямилася від люті на Еллі, яка забула спрей від комах в автобусі, а Еллі злилася, що Сара в цьому звинувачувала її одну. Що ж до мене, то я готовий був уже все кинути. Вони обидві стояли на краєчку кручі, і я просто не зміг стриматися. Узяв обох попід руку і жбурнув зі схилу, отак прямо в чоботях. І знаєш що? Вони обидві випірнули регочучи... регочучи й плюючись водою одна в одну.

І аж до самого кінця походу вони згуртовано мені капостили. Коли подавали хот-доги, то мені дістався тампон у булочці. О другій ночі вони відгорнули дах намету й обдали мене крижаною водою. Оббризкали лаком для волосся замість лосьйону для засмаги. І знаєте що? То було добре. Похід назад був настільки ж радісним, наскільки похід туди був кепським. Діти почали боронити мене від Рейнджера Сари та Стажера-Видри Еллі. Особливо Нік. Гадаю, Нік вирішив, що його обов’язок — захищати мене від божевільних жінок з його родини. До кінця літа він був моїм охоронцем.

В останній тиждень табору був ще один похід з ночівлею. Саме в ту ніч Сара розстібнула вхід до мого намету й залізла всередину, сказавши лише: «Я правильно розіграла свою карту?»

По тому нам випало пробути разом десь майже рік. Їй кортіло поплавати у Великому бар’єрному рифі. Шкода, що ми не поїхали. Що не читали одне одному книжок. Нам випав один вікенд у Нью-Йорку для сексі-шмексі-штучок, поки її батько доглядав за дітьми. Шкода, що не більше. Що ми так мало гуляли разом. Шкода, що ми так багато часу проводили перед ящиком. То було приємно, ми обнімалися, сміялися з Стівена Кольбера та Сета Маєрса, але спогади з того були такі собі. Ми займалися такими звичними, банальними речами. Замовляли піцу й бавилися в «Нісенітну гонитву»[92] з її батьком та сестрою. Допомагали дітям з домашніми завданнями. Разом мили посуд куди частіше, ніж кохалися. Що це за життя таке?

— Реальне життя, — відказала Гарпер.

Розповівши історію свого залицяння, він більше не підводив на неї очей. Натомість втупився у власну тінь, яка здіймалася і спадала, майже як хвиля, у світлі багаття, що вирувало в печі.

— Я згаяв більше часу, гадаючи про все те, що ми так і не зробили разом, ніж думаючи про все те, що ми таки робили. Так, наче ми відкоркували пляшку доброго вина, зробили по ковтку... а тоді незграба-офіціант звалив пляшку додолу, і ми так і не встигли скуштувати ще.

Уперше я побачив спору під час сніданку-презентації у Бостонському товаристві мікології, за три місяці до Сіетла, — пояснювати, що він мав на увазі під «Сіетлом», не доводилося. Вона розуміла, що він говорить про Спейс-Нідл. — Чолов’яга на ім’я Гокінз, який щойно повернувся з Росії, влаштував нам сорок хвилин «Паверпойнту» про спору. Не знаю, що злякало мене більше: знімки чи сам Гокінз. Рот у нього постійно пересихав. Він осушив півграфина води, поки доповідав за трибуною. І говорив так стиха, що доводилося напружувати слух, аби його розчути. До нас долинали тільки уривки: «вектори хвороби», «шляхи зараження», «клітинне займання». Тим часом він демонстрував нам усі ці горор-знімки, на яких були обвуглені трупи, самі зуби й почорніла плоть. Повірте мені, ніхто не квапився вертатися до буфету, а ось біля бару метушня була ще та. Цей хлопець, Гокінз, на завершення додав, що наразі підтверджених смертей від спори лише сімдесят шість — на Камчатці. Внаслідок них зчинилася низка лісових пожеж, через які вже загинуло п’ятсот тридцять інших людей. Міським зонам завдано збитків майже на вісімдесят мільйонів доларів, і росіяни втратили чотири тисячі триста акрів найцінніших у світі лісозаготівель. Гокінз зазначив, що три нещодавні випадки захворювань у Канаді наштовхують на думку, що даний патоген може передаватися інакше, аніж інші традиційні віруси, і потребує нагального подальшого вивчення. За його підрахунками чверть мільйона хворих у Штатах з легкістю призведуть до смерті понад двадцяти мільйонів людей і перетворять більш ніж шість мільйонів акрів на згарище.

— А це багато?

— Приблизно площа Массачусетсу. Мушу зізнатися, тоді він нас до чортиків налякав, але якщо озирнутися назад, то він ще був досить стриманим в оцінках. Я припускаю, що в розрахунках він не брав до уваги соціальної кризи, такої масштабної, що вже й не буде кому гасити ті пожежі.

Але, розумієш... до обіду я вже й забув про те все думати. Невдовзі вже міркував, що то лише один з тих апокаліптичних сценаріїв, яких на наше століття випало повно: епідемія пташиного грипу, яка винищить мільярди людей, чи астероїд, що розколе планету навпіл. Ти цьому ніяк не зарадиш, і стається це з бідолахами на іншому боці світу, а вдома діти чекають з домашньою роботою, тож ти просто перестаєш про це все думати.

Наскільки це взагалі було можливо. Ця тема потрапила у заголовок кожного електронного листа і тридцять найтоповіших тредів усіх інтернет-форумів спільноти мікологів. Проводилися численні вебінари, конференції та президентські комітети. Було направлено звіт до Сенату. Якийсь час я стежив за всім чисто з академічної цікавості. А ще, ти ж мене знаєш, сестро Вілловз, я люблю повимахуватися. На всіх тих приватних барбекю я заробив собі неабияку повагу за свої дослідження спори. Думаю, на буденному рівні до мене навіть не доходило, що ця штука може й до нас дістатися, аж поки не спалахнула Манітоба[93] і ніхто не знав, як її загасити. То було десь за місяць до перших випадків у Бостоні.

Та який сенс був у всьому цьому знанні? Якби то була звичайна чума, як і всі інші, можна було б ховатися. Попрямувати до лісу. Зібрати всіх близьких, запхатися десь у діру, позабивати двері й чекати, поки інфекція сама не вигорить. Але це... Одна людина, що переносить спору, може розпочати пожежу, котра винищить півштату. Ховатися в лісі — це те саме, що на сірниковій фабриці. Принаймні в містах є пожежні частини.

Я можу тобі точно сказати, де і як я її підхопив. Я можу сказати, де всі ми були, коли підхопили її, бо ж, звісна річ, ми були всі разом. Гуляли на вечірці з нагоди тридцятиліття Керол, на самому початку травня. Ми з Сарою щойно з’їхалися, щоб жити разом. У нас був маленький басейн, але було так холодно, що нікому не кортіло в нього лізти. Нікому, окрім Сари. Вечірка не те, щоб була гучною: лише Том, діти, Сара з Керол і я, а ще безглютеновий торт для іменинниці.

Ми з Сарою часто дискутували до пізньої ночі про те, чи Керол взагалі колись займалася сексом. Молодшою вона цілих п’ять років була заручена з дуже побожним молодим чоловіком, про якого всі знали, що він гей, окрім, очевидно, самої Керол. Я думаю, він був одним з тих чемних стривожених молодиків-педиків, яких вабить до релігії, бо вони сподіваються, що зможуть відмолитися від гомосексуалізму. Сара казала, що сумнівається, чи вони з Керол взагалі колись спали разом, хоч і обмінювалися доволі пристрасними електронними листами. Керол застала свого нареченого зненацька, коли хлопець проходив ординатуру в теологічному інституті Нью-Йорка, у ліжку з дев’ятнадцятилітнім студентом-танцівником з Куби.

Якось я запитав Сару, чи не може такого бути, що Керол сама лесбійка. Вона довго супилася і зрештою відказала, що, на її думку, Керол просто гидує самою ідеєю сексу. Вона ненавиділа пов’язаний з цим безлад. Керол хотілося б, щоб кохання було наче кавалок мила: очисне, гігієнічне втирання. А ще вона казала, що Керол сповна володіла їхнім батьком і то був єдиний чоловік, який бодай щось для неї означав у житті.

Часом Керол і Сара ставилися одна до одної дуже сторожко. Коли Сара була підлітком, ще й вагітною, Керол надіслала їй гнівного листа про те, що та розбила батькове серце, і пообіцяла більше ніколи з нею не розмовляти. Так воно насправді й було, аж поки не народився Нік. Сара знову виділила у своєму житті місце для сестри, та справи у них завжди були непростими. Керол часом змагалася за увагу так по-дитячому, що це навіть бувало кумедно. Якщо Сара перемагала у «Скребл», Керол вдавала напад кашлю і заявляла, що це через контакт з якимось алергеном, тож батько віз її до лікарні. Коли Сара й Том заводили розмову про Віктора Гюго, Керол наполягала, що Сара не може сповна насолодитися його романами, оскільки не читала їх в оригіналі, французькою. На подібне Сара просто реагувала зі сміхом. Мені здається, їй шкода було Керол, яка постійно змагалася з нею, і вона докладала зусиль, щоб робити їй добро. Як вечірка на її день народження.

Я саме лаштувався йти в дім, щоб узяти собі ще пиво, коли пролунало гучне гупання — наче щось важке випало десь далеко з вантажівки, щось настільки важке, що вода в басейні взялася брижами. Усі роззирнулись довкола — навіть Нік, який відчув вібрацію ногами. Сара стояла біля мілкого краю басейну, вся вкрита гусячою шкірою, з синіми губами, гарненька, дослухаючись, чи не пролунає ще щось. Нік побачив це першим — темна вежа маслянистого диму, який здіймався на одному кінці кварталу. Гупнуло знов, і знов, а тоді ще кілька разів підряд, достатньо гучно, щоби затремтіли вікна й затряслося столове срібло.

Завили сирени. Сара сказала, що їй здається, то була аптека CVS на розі вулиці, і перепитала, чи не міг би я вийти на ґанок і глянути.

Багато сусідів повиходили до хідників і стояли в затінку дерев. Вітер змінив напрям і поніс дим уздовж вулиці. О, сморід був ще той. Наче обвуглені шини й тухлі яйця.

Я пройшовся кварталом, поки не дістався до аптечної крамниці CVS. Один її бік перетворився на палахкотливий стовп червоного полум’я. Якась жінка ридала на узбіччі, витираючи собі футболкою сльози. Я мав носовичок, тож простягнув їй і запитав, чи вона не постраждала. А вона відповіла, що в неї на очах ще ніколи ніхто не помирав. Розказала, що хлопець на мотоциклі в’їхав у заґратовану шафу позаду аптеки, ту, де зберігалися балони з пропаном. Вони вибухнули один по одному, як вервечка велетенських петард. Хтось промовив, що пекельний вийшов нещасний випадок, на що вона відповіла, що то не просто нещасний випадок. Сказала, що хлопець палав ще до того, як в’їхав у цистерни з пропаном. Що він був схожий на Примарного вершника[94]. З її слів, козирок шолома було припіднято, і всередині був палаючий череп — полум’я і вишкір зубів.

Я повернувся додому, хотів загнати усіх всередину. Без жодних чітких причин. Лише... якесь невиразне передчуття було. Усі вони стояли на тому ж місці, витріщившись на дим. Усі вони стояли під снігом. Почало сніжити, розумієш. Великі, з гусяче пір’я, сніжини попелу. Спадали всім на волосся. На святковий торт.

А вже за кілька тижнів Нік збудив мене та Сару, щоб показати смугу вздовж зап’ястя. Він навіть не питав, що воно таке. Уже знав. Пізніше, того ж дня, я помітив першу власну мітку. Не минуло чотирьох днів, як усі ми були вкриті драконячою лускою... усі, окрім Сари.

8

— Усі, окрім Сари?

— Думаю, це історія для іншого разу.

— Мабуть, ти дуже за нею сумуєш.

Його голос стих, і він порожніми, зачудованими очима подивився через усю кімнату у розчинену піч. А тоді повільно підвівся, озирнувся довкола і всміхнувся.

— Вона й досі зі мною.

— Що? — серцебиття підступило їй до самого горла.

— Я розмовляю з нею мало не щодня, — він звузив очі до тоненьких щілинок, пильно вдивляючись у мерехтливий морок, наче подумки уявляючи її постать там, по інший бік хижі. — Я завжди можу собі уявити, що б вона сказала, аби поглузувати з мене. Коли я ставлю собі запитання, то відповідь щоразу долинає її голосом. Ми навчені думати про особистість як про окрему, приватну власність. Усі думки, переконання та уявлення, які роблять вас вами — з дитинства нас вчать, що то стосики файлів, які зберігаються у скриньці нашого мозку. Більшість людей навіть не уявляє, скільки їх самих зберігається деінде. Ваша особистість — це не лише те, що ви знаєте про себе, а й те, що про вас знають інші. Ви одна людина з вашою матір’ю, вже інша — з коханою людиною, і знову відмінна — з дитям. Ці люди творять вас — довершують вас — так само, як і ви творите себе. Коли вас не стане, ті, хто лишиться, носитимуть у собі ту вашу частинку, яка завше була з ними.

Гарпер стиснула губи, зі свистом видихнувши. Він говорив про спогади, не про примар.

Його погляд ковзнув назад, до відчиненої заслінки збоку печі, і вона подумала: «Запитай його про побачене — запитай його про обличчя». Та інстинкт обережності завадив їй. Вона подумала, що якщо тиснути на нього зараз, він клеїтиме дурника, вдаватиме, що гадки не має, про що вона балакає. Та й були, зрештою, інші, нагальніші справи.

— Ти ледь торкнувся до кави, — нагадала вона. — Вона вже охолола.

— Це легко виправити, — відказав він, здійнявши бляшаний кухоль лівою рукою.

Золотаві ієрогліфи, які вкривали його драконячу луску, засяяли й почали миготіти. Рука Пожежника обернулася на чашу полум’я. Він повільно обертав кухоль пальцями, і його вміст почав парувати.

— Як би мені хотілося, щоб існували ліки від твоєї безсоромної хвалькуватості, — промовила Гарпер.

— Що, гадаєш, я зараз вимахуюсь? Це ще нічого. Учора, прикутий до ліжка, я конав від нудьги не менше, ніж від забитих ребер, і навчився пукати кільцями трьох різних кольорів. Ось це було вражаюче.

— Не натішуся, що комусь кінець світу таки приносить задоволення.

— З чого ти взяла, що світу надходить кінець? — У його голосі прозвучав непідробне здивування.

— Як на мене, то все це скидається на кінець світу. П’ятнадцять мільйонів людей заражені. Мейн тепер подібний до Мордору — смуга отруйного попелу на сотню миль завширшки. У Південній Каліфорнії справи ще гірші. З того, що я чула, тамтешній південь палав від Ескондідо до Санта-Марії.

— Бляха. Знав же, що не варто відкладати мандрівку на «Юніверсал Студіос».

— І чим саме кінець світу видається тобі кумедним?

— Та всім. Особливо пихатою думкою, що світу настає кінець, лише тому, що люди можуть не дожити до кінця цього сторіччя. Як на мене, ми ніколи достатньо не цінували того, що спромоглися вижити в минулому столітті. Людство гірше за мух. Якщо бодай одна зсохла грудка тельбухів переживе полум’я, ми обступимо її, мов сарана. Будемо чубитися, кому вона належить, і продаватимемо найдухмяніші шматки заможнім та довірливим. Ти боїшся, що настає кінець часів, тому що навколо нас — смерть і руйнування. Але, сестро Вілловз, хіба ж ти не знаєш? Смерть і руйнування — то улюблена екосистема людини. Читала колись про бактерії, які процвітають у жерлах вулканів, прямісінько на краєчку киплячої породи? Ото ми. Людство — це мікроб, який процвітає на самому краю катастрофи.

— Кому випадає слухати ці твої промови, коли мене нема поряд?

Він зайшовся реготом, тоді згорбився і скривився у гримасі.

— Смерть від сміху в теорії звучить романтичніше, ніж воно є насправді.

Вона розвернулася до нього й схрестила ноги, наче готуючись до медитації.

— Навчи мене того, що вмієш.

— Що? Ні. Не можу. Марно питати мене, як я це роблю. Я й сам до пуття не розумію. Я не зможу навчити, бо навіть не знаю, чого тут вчити.

— Господи, але ж і кепське з тебе брехло.

Він поставив миску з вівсянкою на підлогу.

— Це було гидко. Наче пасту жувати. Мені б ліпше жилося, якби я жуків з-під каміння собі шкрябав. Є в тій твоїй торбі щось зі знеболювального? Треба щось потужне, щоб вирубати мене. Останні три дні я не спав довше десяти хвилин поспіль.

Вона підвелася й почала копирсатися у полотняній торбині, що стояла на підлозі. Звідти видобула два слизькі пластикові мішечки «Адвілу».

— Усе, чим я можу зарадити. Треба чекати щонайменше шість годин, перш ніж приймати знову...

— Іменем святого піхвонаштрикувача, що це ще таке? — прокричав він. — «Адвіл»? Просто «Адвіл»? Ніяка ти не медсестра. Ти справжнісінький кат.

— Я у відчаї, містере Руквуд. Бачиш отой малий пакет для покупок? У ньому аптечка першої допомоги. А там — більш аніж половина всіх медичних препаратів, які я маю для догляду за ста п’ятдесятьма людьми, враховуючи коматозного пацієнта похилого віку, в чиєму черепі просвердлено діру з чверть дюйма.

Він подивився на неї виснаженим, змученим поглядом.

— Тобі потрібні препарати та інше.

— Ти собі навіть не уявляєш. Пластир. Морфін. Антибіотики. Бісова купа пов’язок проти опіків другого ступеня. Антигістамінні. Кардіодефібрилятор. У Норми Гілд ревматоїдний артрит, тож холодного ранку вона заледве може руки розігнути. Їй потрібен «Плаквеніл»[95]. Майкл діабетик, і за десять днів інсуліну для нього вже не стане. У Нельсона Гайнріха високий тиск, тож...

— Так, так, гаразд. Я зрозумів. Хтось має грабонути аптеку.

— Хтось має грабонути карету швидкої.

— Так, гадаю, це б зарадило, правда ж? — він обережно торкнувся свого боку. — Мені потрібно чотири-пять днів, і тоді я буду готовий. Ні, краще вже тиждень. Усе ниє, і я надто виснажений, щоб негайно ж узятися до справи.

— Ти будеш не в стані кудись іти ще два-чотири тижні. А в теперішньому стані — сумніваюся, що зможеш дійти кудись далі каплиці.

— Ох, та я і не піду. Я пошлю Фенікса. Тепер послухай. Там будинок...

— Як це, фенікса пошлю? — запитуючи, Гарпер пригадала Марті, приятеля Мальборо-Мена, який щось про це белькотів: «Сучий велетенський вогненний птах, з розмахом крил у тридцять футів, спікірував і бомбанув по них. Підлетів так близько, що мішки з піском спалахнули вогнем!»

— О, та то один з моїх маленьких фокусів. Трохи феєрверків, щоб вразити тубільців, і, на щастя, дещо таке, що мені вдається робити дистанційно. Ти та кілька надійних помічників маєте знайти бічну вуличку, подалі від табору. Верден-авеню згодиться, це навпроти кладовища, і так вже склалося, що мені відомо, що десятий номер там вільний. Припаркуєтеся на під’їзній доріжці і...

— Звідки ти знаєш, що десятий номер вільний?

— Там жили ми з Сарою. Я хочу, щоб за тиждень ви викликали дев’ять-один-один. Скористайся мобільником — в Бена їх має бути ціла колекція. Скажи екстреній службі, що у твого дорогенького старенького татуся серцевий напад. Коли запитають, запевни, що не маєш на собі драконячої луски. Скажи, що тобі потрібна швидка, і чекай.

— Швидку без ескорту поліції не відправлять.

— Так, але про це не турбуйся. Для цього й потрібен буде Фенікс — моє маленьке світлове шоу. Коли вони стануть перед будинком, я потурбуюся всіх розігнати, а ви вже заграбастаєте всі необхідні припаси. Звісно, було б краще, якби ви могли просто поїхати геть на швидкій, але...

— Там буде «ЛоДжек»[96]. Або інший спосіб відстежити авто.

— Точно.

— Я не хочу, щоб хтось постраждав. Люди у швидкій ризикують життям, щоб допомагати іншим.

— Ніхто не постраждає. Я їх до чортиків налякаю, от і все.

— Мені не до вподоби просити тебе про допомогу. Ти завжди такий. Поводишся загадково, коли це зовсім не обов’язково, бо тобі подобається, щоб усі сушили собі голови, думаючи про тебе. Це дешевий кайф.

— Не відмовляй мені в маленьких насолодах. Ти отримаєш усе необхідне. Не бачу причин, чому б і мені трохи не потішитися.

— Я отримую далеко не все. Якби я сама могла робити те, що вмієш ти, мені б не довелося про це тебе просити. Будь ласка... Джоне. Можеш бодай спробувати мене навчити?

Його погляд ковзнув повз неї і знову попрямував до печі.

— З тим же успіхом можеш попрохати рибу навчити тебе дихати під водою. Усе, йди. Боки болять і я маю трохи поспати. Без цигарок не вертайся.

— Ти пробував навчити її? Сару?

Він цих слів він здригнувся. На якусь мить його очі сповнилися таким болем й здивуванням, наче вона копнула його по ребрах.

— Ні. Не я, — пізніше їй спаде на думку, що то було досить дивне заперечення. Він витягнувся, повернувшись на здоровий бік, а вона вп’ялася поглядом у кістлявий вигин його спини. — Тобі хіба не треба доглядати за іншими? Можеш покрапати заспокійливий бальзам свого вміння шукати підхід до хворих на душу комусь іншому, сестро Вілловз. Із мене досить на один раз.

Гарпер встала і взула черевики. Застібнула на собі парку. Зібрала докупи речі в торбу. Вона спинилася, занісши руку до клямки.

— Сьогодні я три години провела, ховаючись у шафці, а за дюжину футів від мене стояв мій колишній. Я три години слухала, як він розводиться про все те, що він вчиняв з хворими людьми. Він і його нові приятелі. Три години розповідей про те, що він зробив би мені, якби випала така нагода. На їхній погляд, поганці в цій історії — це ми. Якщо він знову мене побачить, то вб’є. Якщо йому випаде шанс, він повбиває усіх в цьому таборі. А по тому почуватиметься, наче гарно виконав роботу. У власних очах він був тим хлопцем у ковбойському капелюсі з серіалу «І мертві підуть», який нищить зомбі[97].

На це Пожежник змовчав.

— Одного разу ти вже мене врятував, — провадила вона. — Я довіку буду за це перед тобою в боргу, хоч би скільки ще мені того віку випало. Та якщо я помру в наступні кілька місяців, а ти міг би мене навчити, як стати подібною до тебе — як захистити себе? Це буде те саме, якби ти просто сховався тієї ночі в лісі і дозволив Джейкобу мене вбити.

Пружини на ліжку важко рипнули.

— Я хочу прожити достатньо, щоб народити цю дитину. Якщо Бог може допомогти мені вижити протягом наступних трьох місяців, я готова молитися. Якщо Керол Сторі може вберегти мене від смерті, я співатиму з нею «Кумбайя»[98], поки не пересохне горло. А якщо ви, містере Руквуд, можете навчити мене чогось корисного, я навіть готова змиритися з вашим зверхнім ставленням, відсутністю хороших манер та недоробленими філософськими проповідями. Але навіть на мить не думайте, що я спинюся. Ви маєте життєдайні ліки, і вони мені потрібні, — вона прочинила двері. Знадвору до хижі влетіло завивання вітру, жахливе й мелодійне водночас. — І ще одне. Я не казала, що не маю цигарок. Я сказала, що не маю цигарок для тебе. І не матиму... поки ти не напнеш свого вчительського капелюха й не проведеш для мене перший урок «Як вижити від самозаймання». А доти «Ґолваз» залишатиметься у мене в торбі.

Коли вона зачинила по собі двері, він почав волати. Дорогою до човна Гарпер вивчила для себе кілька нових лайливих слів. Особливо до душі їй припало «вольтонута». Його вона вирішила приберегти для особливої нагоди.

9

Гарпер навіть не здогадувалася, що біля пірса на неї вже чекають, аж поки човен не гупнувся об нього і з темряви не потягнулася рука.

— Сестро Вілловз, вам допомогти? — запитала Джеймі Клоуз.

Здавалося, що до неї промовляє сама сутінь. Гарпер заледве могла розібрати силует Джеймі — згорблену постать на тлі темних сосон, що погойдувалися від вітру, темних звивистих хмар на темному небі. Вона була не сама: хтось узявся пришвартовувати човен. Еллі. Гарпер впізнала її за гнучкою хлоп’ячою статурою та граційними рухами.

Гарпер узяла Джеймі за простягнуту руку, а тоді завагалася. Полотняна торба з запасами була затиснута під лавою, на якій вона сиділа, і поміж інших речей у ній лежали цигарки, ром, розчинна кава і чай. Те, що належало їй, було вже спільним, згідно з давніми табірними правилами, — та тепер вона сама собі складала правила. Якщо випивка й цигарки допоможуть вивідати таємниці Пожежника, то табір може обійтися і без них.

Гарпер засунула руку під сидіння і витягла з торби аптечку першої допомоги. Вона підвелася, залишивши решту на місці.

Вона глянула повз Джеймі, сподіваючись зловити погляд Еллі, та дівчина вже звелася на ноги й розвернулася до них спиною. Вона вся тремтіла. «Від люті, — подумала Гарпер, — не від холоду». Через плече дівчина тримала гвинтівку. Як і Джеймі.

— Еллі, мені шкода, що я не повернулася раніше. Я розумію, що ти зла на мене. Якщо в тебе виникли неприємності, я поговорю з Беном, чи з Керол, чи з ким там ще, і поясню їм, що твоєї провини в цьому немає. Але, як на мене, проблем через це в тебе бути не повинно. Я сказала, що відлучуся, щоб перевірити стан Пожежника, і повернуся. Так я і вчинила. Більш-менш.

— А про той епізод, де ви попрямували додому, ви, сестро, забули? — запитала Джеймі.

Отже, їм було відомо, що вона дісталася острова Пожежника обхідним шляхом. Вона трималася поблизу узлісся, коли покидала табір, але один раз усе-таки озирнулася, загадавшись, чи не вдивляється в неї з церковної вежі Майкл. Від ока в дзвіниці нікому не сховатись.

— У лазареті бракувало деяких вкрай необхідних запасів. На щастя, я знала, що зможу дістати необхідне у власному підвалі.

Дівчата виструнчилися по обидва боки від неї. Гарпер на думку спав поліцейський ескорт, який веде ув’язненого до суду.

— Вам неабияк пощастило. А знаєте, що ще було чистим везінням? Те, що вас не забили до смерті більярдними киями. Вважайте, нам теж пощастило. Пощастило, що вони не пішли за вашими слідами у ліс, а тоді аж до самого табору. Йой, атож. Ми їх бачили. Кремаційний загін, який нагодився відразу ж, як ви зайшли до будинку. Рушниці мали ми обидві, та Еллі сказала, що застрелити вас доведеться мені. Її жахала сама лише думка. Ми ховалися в лісі, спостерігаючи, аж поки не посутеніло. Тоді вже чекати стало безглуздо.

Гарпер разом зі своїми конвойними вийшла з-під сосняку і порівнялася з футбольним полем: вкрите снігом, воно мріяло під місячним сяйвом. Гарпер ніяк не могла розібрати, що спричиняє ниючий біль у животі — напруга, чи, може, дитя, яке стукалося п’ятою.

— Еллі, — промовила до дівчини Гарпер. — Вибач, що налякала. Даремно я змусила тебе пройти через це. Але ти повинна зрозуміти: я навіть у своїх думках не можу відправити замість себе дитину, коли можу щось зробити сама. А ти ж дитина. Усі ви, Пильнувальники, ще діти.

— Але ви таки поставили нас усіх під загрозу, розумієте? Весь табір опинився під загрозою, — відказала Джеймі.

— Я була обережною. Вони б не знайшли моїх слідів.

— А їм і не треба було. Їм лише варто було знайти вас. Ви, певно, думаєте, що ніц би їм не сказали, та тільки встромлений в одне місце кий на диво легко розв’язує людям язика. Не варто вам було ходити. І ви знали, що не варто. А найбільше Еллі мучило те, що вона знала, що не варто вас пускати нікуди. Ми обіцяли турбуватися про безпеку людей. Тримати добропорядних тупаків, як ото ви, під наглядом. Усі Пильнувальники пообіцяли Матінці Керол...

— Матінці КОМУ? Вона нікому тут не мати, Джеймі, — Гарпер подумала, що «Матінка Керол та Пильнувальники» звучить наче назва гурту, який би добре вписався у «Ліліт Фейр», році десь так у 1996-му[99].

— Ми пообіцяли їй, пообіцяли одне одному, і ми налажали. Керол стало зовсім зле, коли вона дізналася, що ви пішли. Наче їй і так дісталося недостатньо.

— Гаразд. Ти своє вже сказала. Перекажи Керол, що її послання отримано, і коли наступного разу мені закортить вийти подихати свіжим повітрям, я обов’язково спинюсь, аби залишити їй записку. А ще, Еллі, може, вже зав’яжеш із цим мовчазним бойкотом? Я трохи застара, щоб мене таке могло вразити. Є що сказати? Зроби мені послугу — кажи вже.

Еллі повернула голову й подивилася на Гарпер вологими, повними звинувачення очима. Джеймі порснула.

— Що? — запитала Гарпер.

— Ви гадаєте, що це у вас неприємності. Але то сущі дрібниці порівняно з тією купою лайна, яка звалилася на голову Еллі за те, що вона пустила вас. Тепер Еллі відбуває покарання. Вона просила дати їй шанс спокутувати провину, й Матуся Сторі його надала.

— Тобто? Вона взяла обітницю мовчання?

— Не зовсім. Пригадуєте, що зазвичай робив Отець Сторі? Ту його звичку смоктати камінчик, коли йому треба було поміркувати?

Сніг хрупав у них під ногами, коли вони спиналися пагорбом. Гарпер знадобилося цілих три секунди, щоб до неї врешті дійшло. Нічка-бо видалася довгою.

— Та ти, бляха, знущаєшся.

— Навіть, бляха, не смію. Еллі тепер ходить з каменем у роті, щоб мати час подумати над власними помилками та зосередитися на обов’язках. Останнього разу, як нас захопили зненацька, хтось узяв камінь і розбив ним Отцеві голову. Тепер усі ми маємо при собі каменюччя, щоб ніколи не забувати, — Джеймі вийняла руку з кишені, демонструючи Гарпер камінь завбільшки з м’ячик для гольфу.

— Ой, заради Бога. Еллі, скільки ж ти збираєшся ходити й цмокати тим камінцем? — запитала Гарпер так, наче була бодай якась надія на відповідь.

Вигляд у Еллі був такий, наче вона залюбки плюнула б тим каменем в обличчя Гарпер.

— Це все залежить від вас, ви хіба не розумієте? — спитала Джеймі. — Вас, звісно, не було на зустрічі, на якій ми всі вирішили, що порушення правил має неодмінно тягнути за собою наслідки. Тож не сказати, щоб на вас дуже сердилися. Майкі бачив, як ви попливли до острова Пожежника, тому ми знали, що на деякий час ви в безпеці. Бен та Матінка Сторі поговорили й вирішили, що було б нечесно вас жорстоко карати за те, що ви полишили безпечну територію. Але в той же час Керол переживала, що решта табору може збунтуватися, якщо до вас застосувати поблажливіші стандарти, ніж до решти. Таким чином вони дійшли до компромісного рішення, й Еллі зголосилася. Еллі має носити камінь у роті, лише поки ви його не заберете. А ви маєте його носити в роті лише до...

— Джеймі, я ціную твою прямоту. Але тобі варто зрозуміти: хай що ви собі там навирішували, я в жодному разі не збираюся пхати собі камінь до рота, наче в акті середньовічної покути. Якщо ти цього не доганяєш, то не в однієї Еллі тут каміння в голові.

Вони вийшли до південно-східного рогу каплиці, біля східців, що вели до жіночого гуртожитку в підвалі. Троє Пильнувальників сиділи на колодах, наспівуючи сільський і навдивовижу жорстокий гімн — «Його розп’яли на хресті»[100]. Очі в них сяяли, наче мідні монети, а драконяча луска на руках жевріла запаленим мереживом, заливаючи сніг багряним світлом. З вуст котилися вервечки червоної пари. Всі, як один, мали вигляд голодних; на обличчях виступали кістки. Тонкі руки, тонкі шиї, запалі скроні, концтабірні зачіски. Неочікувано в Гарпер зринула цілком відсторонена думка: «Коли порожніє шлунок, голова порожніє разом з ним».

— Що ж, сподіваюся, ви ще передумаєте, сестро. Бо покута Еллі не скінчиться, поки не розпочнеться ваша.

— Еллі, — промовила до неї Гарпер. — Я беру на себе відповідальність за свій промах. Повну відповідальність. Тож якщо кортить погратися в мученицю, то будь ласка. Я тебе до цього не змушую, — скоса глянувши на Джеймі, вона додала: — І так само ніхто не змушуватиме мене. Це принизливо та інфантильно. Якщо хтось вважає, що я мушу начистити картоплі чи відшкрябати всі каструлі, то я не боюся забруднити руки. Та конкретно цей гротескний акт самоприниження я пропущу, ґречно дякую.

— Еллі готова на все, щоб залагодити ситуацію. Люди захоплюються вами, сестро, — і було б добре, якби ви чинили так само. Еллі рада послужити прикладом, допоки це буде потрібно.

— Або поки не настане час вечері.

— Нє-а. Тут ви неправі. Якщо не заберете в неї камінь і самі його не понесете, він залишатиметься в роті — на сніданок, обід та вечерю... хоча ви, може, і пригадуєте, що ми, Пильнувальники, відмовилися від прийомів їжі, щоб такі, як ви, могли поїсти. Я так гадаю, Еллі доведеться діставати його й класти під подушку, коли лягатиме спати, та й усе.

— Навіть не знаю, хто з вас гірший. Вона — з ротом, повним каміння, чи ти — з ротом, повним маячні, — Гарпер спинилася, повернулася спиною до Джеймі Клоуз і заговорила до Еллі жестами.

«Припини це», — сказала вона мовою мовчання, якої навчив її Нік.

Еллі зустріла погляд Гарпер холодними, сповненими ненависті очима. Вона володіла тільки дактильним мовленням, тож відповідала, повільно жестикулюючи, і Гарпер довелося озвучувати кожну літеру подумки:

Т-И

З-Н-А-Є-Ш

Я-К

Ц-Е

С-П-И-Н-И-Т-И

Наостанок Еллі продемонструвала їй середній палець — жест, знаний навіть серед людей, які не володіють пальцевою абеткою.