Пожежник

1

Першою з дерева спустилася Еллі — ухопившись за гілку і гойдаючись, вона зістрибнула на землю. Гарпер збиралася злізти допотопною драбиною, прибитою до стовбура, але, щойно вона зісковзнула з гілки, на котрій сиділа, як одразу ж і впала.

Її падіння зупинив Пожежник. Не те, щоб він її зловив. Просто опинився під нею, коли вона летіла донизу. Дівчина гепнулася на нього, і вони обоє повалилися додолу. Потилицею Гарпер заїхала йому в носа, а її права п’ята вдарилася об землю. Щиколотку пронизав нестерпний біль.

Вони застогнали в обіймах одне одного, наче коханці.

— Чорт, — вимовила вона. — Чорт, чорт, чорт.

— Це все, на що ти здатна? — запитав Пожежник. Він тримався рукою за носа й кліпав очима, силкуючись втримати сльози. — Лише «чорт, чорт, чорт» знову й знов? А трошки розширити діапазон несила? «Суча клята гівножижа». «На кухні татко довбить мамцю». Такого роду речі. Американці щодо лайки якісь взагалі невигадливі.

Гарпер сіла, її плечі стали здригатися під перших схлипів. Ноги в неї тремтіли, щиколотка поламана, а Джейкоб ледь її не вбив, — хотів вбити — а навколо стрілянина, язики полум’я. Вона ще й з дерева впала, і дитя, дитя, вона ніяк не могла себе спинити. Пожежник сів біля неї і огорнув рукою, вона прихилила голову до слизького рукава його куртки.

— Ну, ну, — промовив він.

Якийсь час він обнімав її, поки вона добряче проплакалася.

Коли її схлипи стишилися до гикання, він заговорив.

— Нумо тебе піднімемо. Час нам вже рушати. Нам не відомо, що твій прибацаний колишній чоловіченько може утнути. Я зовсім не здивуюся, якщо він викличе Карантинний патруль.

— Він не колишній. Ми не розлучені.

— Вже розлучені. Владою, наданою мені.

— Якою ще владою?

— Ну, знаєш, як капітани корабля мають право одружувати людей? Маловідомий факт, але пожежники так само мають право людей розлучати. Ну ж бо, підводься.

Пожежник обхопив її за талію лівою рукою і підняв на ноги. Його долоня й досі була теплою, наче хлібина щойно з печі.

— Ти собі руку підпалив, — сказала вона. — Як тобі це вдалося?

Либонь, відповідь їй і так була відома. У нього була драконяча луска, як і в неї. Рука його досі була неприкрита, і вона бачила чорно-золотаві карлючки, що вкривали його долоні, кільцями звиваючись угору зап’ястям. Густі цівки сірого диму сочилися з товщих смужок.

Вона щонайменше сотню разів бачила на власні очі, як люди, вкриті лускою, спалахували — спалахували і починали кричати, охоплені блакитним полум’ям, наче залиті керосином, а їхнє волосся згоряло у миттєвому зблиску. Ніхто з них цього не бажав і самотужки спричинити не міг, а коли це все-таки траплялося, то контролювати це було неможливо і кінець завжди був один — смерть.

Але Пожежник загорівся усвідомлено. І то не увесь, а лише його рука. А тоді ще й спокійно сам себе погасив, залишившись при цьому цілком неушкодженим.

— Я собі якось міркував, що варто відкрити класи, — відказав Пожежник. — Та все не міг визначитися, чого ж я буду навчати. Просунута піромантія? Самозаймання для чайників? Вступ до підпалу? Та й потім, важко буде вмовити людей записатися на курс, де провалити іспит означає згоріти живцем.

— Це брехня, — промовила Еллі. — Він не стане тебе вчити. Нікого не стане. На брехунці горять штанці.

— Ні, не сьогодні, Еллі. Це моя улюблена пара джинсів, і я не можу собі дозволити спалити їх лише тому, що тобі кортить, аби я похизувався.

— Ви шпигували за мною, — промовила Гарпер.

Пожежник звів погляд на гілляччя дуба, де вона ще хвилину тому сиділа.

— Звідти гарний вигляд на твою спальню. Хіба не дивина? Коли людям є що приховувати, вони завжди зашторюють передні вікна будинку, та ніколи й не подумають завісити задні.

— Ти багато часу провела, вештаючись по будинку в спідньому й читаючи «Чого чекати, коли чекаєш на дитину»[33], — промовила Еллі. — Не хвилюйся. Він ніколи не підглядав за тобою, коли ти одягалася. Я, може, й підглянула раз чи два, та не він. Він вназ прядний англіський жентельмен, озь він хтуо, — підроблений англійський акцент Еллі був не гіршим за вимову Діка Ван Дайка в «Мері Поппінс». Якби Гарпер була шістнадцятирічним юнаком, вона б закохалася в це дівча по вуха. Відразу було видно, що вона — та ще штучка.

— Навіщо? — запитала у Пожежника Гарпер. — Навіщо шпигувати за мною?

— Еллі, — промовив Пожежник так, наче й не чув запитання Гарпер. — Біжи вперед, до табору. Приведи дідуся та Бена Патчетта. О, і розшукай Рене. Передай, що ми роздобули її улюблену медсестру. Вона так зрадіє.

Еллі чкурнула, зникнувши у листі, від чого Гарпер на думку спала тінь Пітера Пена, яка ширяє над ліжечком Венді. У Гарпер вся голова була забита дитячими книжками, тож у неї був пунктик приписувати людям ролі з казок.

— Радий нагоді нарешті побути з вами наодинці, сестро Ґрейсон, — промовив Пожежник, коли дівчинка пішла. — Еллі Сторі я би життя довірив, та певні речі я волію при ній не озвучувати. Вам відомий літній табір, той, що в кінці Літтл-Гарбор-роуд?

— Табір Віндем, — відказала Гарпер. — Звісно.

Мертве листя хрумтіло у них під ногами, наповнюючи повітря ароматами осені.

— Туди ми і прямуємо. Там є один чолов’яга, Том Сторі, дідусь Еллі. Його називають Отець Сторі. Свого часу Том був у таборі програмним директором. Тепер він зробив з нього притулок для людей з драконячою лускою. У нього там понад сотня людей переховується, і їм вдалося збити докупи пристойну маленьку громаду. Харчування тричі на день — поки що, в усякому разі. Не знаю, скільки ще вдасться цього дотримуватися. Електрика відсутня, та вони мають справні душові кабіни, якщо стане сил встояти під крижаною водою. Ще у них є школа і свого роду юнацький поліцейський підрозділ, який вони називають «Пильнувальники», щоб стежити за появою карантинних патрулів і кремаційних загонів. То все здебільшого підлітки — ті Пильнувальники. Еллі та її друзі. Займає їх роботою. А ще в них там повна хата релігії, по самі вінця. У певному сенсі, їхня релігія не схожа на жодну попередню, та й не тільки. Фундаменталісти, вони однакові повсюди, куди не піди. Частково про це я й хотів тебе попередити, поки Еллі побігла вперед. Вона навіть ревніша за більшість, а це про щось та й говорить.

Почувся гучний тріск — лункий, розкотистий гуркіт, від якого здригнувся підлісок — і в Гарпер сильніше забилося серце. Вона озирнулася й пильно подивилася у ліс, туди, звідки вони прийшли. Їй було навіть уявити важко, що могло стати джерелом цього жахливого, оглушливого шуму.

Пожежник кинув короткий, зважливий погляд через плече, тоді взяв її за руку й повів далі вперед, тільки тепер дещо швидше. І провадив, наче нічого й не сталося.

— Тобі слід зрозуміти, що значна частка людей у таборі десь такого віку, як ніби посередині між твоїм та Елліним. Є кілька літніх людей, але більшості місце в школі. Майже кожен втратив сім’ю, бачив на власні очі, як їхні рідні згоріли живцем. Вони, коли натрапили на табір, досі були в шоковому стані; утікачі, що нетямилися від болю втрати і все чекали, коли й самі спалахнуть. Отець Сторі зі своєю дочкою Керол, тіткою Еллі, показали їм, що смерть — не єдиний вихід. Вони подарували їм надію, коли її бракувало, і цілком конкретну форму спасіння.

Гарпер уповільнила ходу. Частково, щоб дати відпочити ушкодженій щиколотці, і частково — щоб перетравити щойно почуте.

— Тобто? Як вони показали людям, що смерть — не єдиний вихід? Ніхто не в змозі навчити хворого на драконячу луску, як не померти. Це неможливо. Якби існувало лікування, якісь пігулки...

— Нічого заковтувати не потрібно, — відказав Пожежник. — Навіть їхню віру. Запам’ятай це, сестро Ґрейсон.

— Якби існувало щось, здатне запобігти смертям від драконячої луски, уряду було би вже відомо про це. Якби було щось дієве, справді дієве, щось таке, що змогло би подовжити життя мільйонам хворих людей...

— ...людей, чия шкіра уражена смертельною заразною спорою? Сестро Ґрейсон, ніхто не зацікавлений подовжувати наші життя. Чогось менш бажаного навіть уявити годі. Вкоротити їх — ось що послужило би на благо суспільства. Принаймні на думку здорової частки населення. Єдине, що нам достеменно відомо про людей з драконячою лускою: вони не спалахнуть, якщо всадити їм кулю поміж очі. Хвилюватися про те, що труп заразить тебе чи твоїх дітей... чи перетворить цілий житловий район на згарище, не доводиться. — Гарпер розтулила була рота, щоб запротестувати, але він лише міцніше стиснув її плече. — У нас ще буде час посперечатися про це. Хоча, попереджаю тебе, суперечки про це вже точилися. Особливо відзначився бідолашний Гарольд Кросс. Гадаю, його випадок поставив жирну крапку під цим питанням.

— Гарольд Кросс?

Він захитав головою.

— Облишмо це поки що. Я лише хочу, щоб ти зрозуміла: Том та Керол дали цим людям дещо більше за харчі та притулок, навіть більше за спосіб втамувати хворобу. Вони подарували їм віру... одне в одного, в майбутнє, в силу, якою вони наділені усі разом. Бути частиною гурту не так вже й погано, якщо ти свій, але кількасот шпаків розірвуть нещасну ластівку на пір’я, якщо вона перетне їм шлях. Думаю, для відступника табір Віндем може виявитися дуже непривітним місцем. Том — він доволі терпимий. Такий собі інклюзивний, сучасний, вдумливий релігійник, за сумісництвом — професор етики. А от його дочка, рідна тітка Еллі: вона й сама ще дитина, та більшість інших дітлахів створили довкола неї своєрідний культ. Вона, зрештою, співає пісень. Повір, у немилість до неї краще не потряпляти. Вона досить добра, ця Керол. Бажає добра. Але якщо вона тебе незлюбить, то боятиметься тебе, а вона небезпечна, коли налякана. Мені стає незатишно на саму думку про те, що може статися, якщо Керол колись відчує від когось загрозу.

— Я не збираюся нікому погрожувати, — промовила Гарпер.

Він посміхнувся.

— Ні. Ти не справляєш на мене враження людини, яка завдасть клопоту. Радше навпаки — принесе мир. Я й досі не забув той день, коли наші шляхи перетнулися вперше, сестро Ґрейсон. Знаєш, ти ж врятувала йому життя. Ніку. Ще й принагідно черепа мені вберегла. Пригадую, мені саме мали його проламати, коли ти втрутилася. Я у тебе в боргу.

— Уже ні, — відповіла Гарпер.

Попереду них, у темряві, зашелестіли й розсунулися гілки. З-за них виринула скромна делегація, яку очолювала Еллі. Дівчина важко дихала, її тендітне личко вкривав гарненький рум’янець.

— Джоне, що сталося? — запитав чоловік, що стояв одразу за нею. Голос у нього був низьким та мелодійним, і навіть до того, як побачити його обличчя, Гарпер уподобала Тома Сторі. Спершу вона розгледіла лише його окуляри в золотистій оправі. — Хто це в нас тут?

— Дехто корисний, — відповів Пожежник, та тепер їй було відоме його ім’я: Джон. — Сестра, міс Ґрейсон. Можете показати їй решту шляху? Я не лікар, але, здається, вона зламала собі щиколотку. Якщо ваша ласка, допоможіть їй дійти до лазарету. Я хотів би повернутися й зібрати її речі, поки ще є час. Здогадуюся, що невдовзі її оселя кишітиме представниками поліції та карантинного патруля.

— Отакої. Я можу допомогти? — промовив ще хтось із гурту. Чоловік зробив крок уперед, прослизнувши між Пожежником та Гарпер, і обхопив її рукою за талію. Гарпер сперлася на нього, поклавши руку на плечі. То був дебелий чоловік, щонайменше на чверть століття старший від Гарпер, з похилими плечима та сивим волоссям, що починало вже рідшати на маківці. Їй на думку спав постарілий та всім обожнюваний ведмедик Паддінгтон. Чоловік заговорив знову.

— Бен Патчетт. Приємно познайомитися, мем.

Серед гурту людей також виділялася жінка — низенька, тілиста, зі сріблястим сивим волоссям, заплетеним у кіски. Вона невпевнено всміхнулася, немовби сумніваючись, чи пригадає її Гарпер. Та, певна річ, Гарпер не змогла б забути жінку, що втекла з Портсмутського шпиталю, яскраво сяючи, немов сигнальна ракета що от-от готова вибухнути.

— Рене Ґілмонтон, — промовила Гарпер. — Я гадала, що ти втекла кудись, аби померти.

— Я й сама так гадала. Та в Отця Сторі були інші думки з цього приводу. — Рене взяла Гарпер попід руку, допомагаючи підтримати з іншого боку. — Ти так довго піклувалася про мене, сестро Ґрейсон. Для мене радість нарешті мати змогу доглядати за тобою.

— Як ти ушкодила собі ногу? — запитав Отець Сторі, повівши підборіддям, від чого тьмяне світло зблиснуло на скельцях його окулярів. Вперше Гарпер як слід роздивилася його риси — худорляве обличчя з запалими рисами, сива борода, і на думку їй зринуло: Дамблдор. Сама борода була, звісно, радше як у Гемінґвея, аніж Дамблдора, але ясно-блакитні очі за скельцями окулярів мимоволі навіювали думки про чоловіка, що міг чаклувати з рунами та спілкуватися з деревами.

Гарпер було важко відповісти. Вона ще не знала, як описати словами те, що сталося з Джейкобом. Те, що він намагався їй заподіяти.

Пожежнику, здавалося, вистачило одного позирку на неї, щоб зрозуміти, що запитання загнало дівчину в глухий кут, тож він відповів сам.

— Її чоловік прийшов по неї з револьвером. Я відігнав його. Оце й усе. Часу обмаль, Томе.

— Хіба не завжди так? — відповів Отець Сторі.

Пожежник почав розвертатися... а тоді обернувся і вклав Гарпер щось у руку.

— О, сестро, ви дещо загубили. Тримайте це при собі. Як ще колись виникне потреба, лише дмухніть. — То був її свисток. Вона впустила його, тікаючи від Джейкоба, і думати про свисток забула, а тепер була до абсурдності вдячна, що його таки повернули.

— Він не кожному дає свій свищик кохання, — сказала Еллі. — Ти в грі.

— Стеж за словами, — відказав Пожежник. — Що б на це сказала твоя мати?

— Щось іще брудніше, — відповіла вона. — Ходімо, заберемо сестрине причандалля.

Знову начепивши маску Капітана Америки, Еллі побігла до дерев. Пожежник вилаявся собі під ніс і поквапився за нею, змахуючи своєю залізною палицею, щоб розчистити дорогу в чагарнику.

— Еллі! — вигукнув Отець Сторі. — Еллі, прошу! Повернися!

Та за нею вже й слід охолов.

— Тому дівчаті не слід було вплутуватися у справи Джона, — промовив Бен Патчетт.

— А ти спробуй її зупини, — підштрикнула його Рене.

— Пожежник — Джон — підпалив себе, — сказала Гарпер. — Його рука спалахнула. Як йому це вдалося?

— Вогонь — то єдиний товариш диявола, — відповів Бен і зареготав. — Правда ж, Отче?

— Не знаю, чи він диявол, — озвався Отець Сторі, — та навіть якщо так, він наш диявол. Все-таки... я волів би, щоб Еллі не йшла з ним. Чи їй кортить померти, як її мати? Часом мені навіть здається, що вона кидає життю виклик.

— Ох, Отче, — сказала Рене. — Ви виростили двох дівчат-підлітків. Якщо комусь і судилося зрозуміти Еллі, то саме вам.

Вона глянула на ліс, де щойно зникла Еллі, і додала:

— Звичайно ж, вона кидає життю виклик.

2

До табору Віндем була заледве миля шляху, але Гарпер здавалося, що вони вже багато годин крокують за Отцем Сторі крізь утомливу задушливу темряву. Вони продиралися крізь кучугури опалого листя, пленталися довкола сосон, дерлися через купи каміння, невпинно прямуючи на солоний запах Атлантики. Щиколотка гуділа від болю.

Гарпер не питала, чи довго їм ще йти, а сам Отець Сторі мовчав. Невдовзі по тому, як вони рушили, він щось поклав собі до рота — завбільшки з сойчине яйце — і більше не видав ані звуку.

Вони вийшли поблизу Літтл-Гарбор-роуд. Через асфальтобетонне покриття дороги було видно поворот до табору Віндем: стежку, вимощену втрамбованими білими мушлями та піском. Дорогу перекривав ланцюг, що звисав з пари високих валунів, які могли б гарно вписатися в ансамбль Стоунгенджа. За ними здіймалися зелені пагорби. Навіть у нічній пітьмі Гарпер розгледіла білу дзвіницю церкви, що стирчала над ними десь за півмилі звідти.

Край дороги, відразу за тими тотемними брилами граніту, стояв згорілий почорнілий каркас автобуса. Бур’яни діставали йому до самих обідків, сам автобус обгорів аж до залізного кістяка.

Перш ніж вони перетнули дорогу, Отець Сторі двічі поплескав у долоні. З чагарників випірнули четверо і попрямували через асфальтоване покриття до піщаної стежки. Сходинками автобуса спустився хлопчик, зупинився у дверях і спостерігав, як вони наближаються.

Отець Сторі витяг з рота біле яйце й озирнувся на Гарпер, яку підтримували попід руки.

— Автобус виглядає як гора брухту, але це не зовсім так. Фари працюють. Якби на дорозі з’явився чужинець, хлопець в автобусі почекав би, поки небажаний гість зникне з очей, а тоді блимнув би сигнал. Інший хлопець, що у дзвіниці церкви, постійно за цим пильнує. Від усевидющого ока в дзвіниці нікому не сховатись, — на цих словах він посміхнувся, а тоді додав: — У разі потреби ми можемо дістатися сховку за дві хвилини. Тренування проводяться щодня. Це заслуга Бена Патчетта — то все його задум. Мої ідеї зводилися до фантастичної системи пташиного свисту й можливості використовувати повітряних зміїв.

У хлопця в автобусі була борода, яка навіяла Гарпер думки про вікінгів: жорстка котушка переплетених помаранчевих дротів. Однак обличчя в нього було юним і ніжним. Гарпер сумнівалася, що він старший за Еллі. Хлопець ліниво вертів у руках кийок.

— Отче, я, мабуть, не так зрозумів план, — промовив хлопчик. — Мені здавалося, що ви пішли по медсестру, а не людину, якій вона потрібна, — його погляд ковзав з одного обличчя на інше; він усміхнувся, дещо стурбовано. — Щось я не бачу Еллі.

— Ми почули гучний тріск, неймовірний гамір безглуздого насильства та безтямного руйнування, — відповів йому Отець Сторі. — Певна річ, Еллі кинулася йому назустріч. Спробуй не хвилюватися, Майкле. З нею Пожежник.

Майкл кивнув, тоді, майже поштиво, нахилив голову у бік Гарпер. Його очі світилися запалом невинності, наче в людини, котра пізнала Спасіння.

— Мої вам вітання. Ми тут усі друзі, сестро. Тут ваше життя розпочнеться наново.

Вона всміхнулася у відповідь, не знаючи, як відповісти, і за якусь мить для цього вже було пізно — Бен та Рене потягнули її вперед. Коли Гарпер озирнулася, хлопець уже зник в автобусі.

Отець Сторі збирався було покласти жуйку знову до рота, та перехопив погляд Гарпер.

— А. Нав’язлива звичка. Підхопив її, читаючи Семюела Беккета. Час від часу кладу собі камінець до рота, щоб мовчати й дослухатися. Я кілька десятиліть викладав у приватній школі, а коли навколо вештається стільки молоді, важко втриматися, щоб не читати їм моралі.

Вони рушили звивистою стежкою крізь укриту листям темряву, повз висохлий басейн та стрільбище, де мідні патрони тьмяно виблискували серед опалих листків. Місцина мала вигляд давно закинутої — але цю видимість, як дізналася згодом Гарпер, вдавалося підтримувати не без зусиль.

Нарешті вони дісталися вершини пагорба. По інший бік схилу, в неглибокій, трав’янистій луці, погляду відкрилося футбольне поле, де діти галасували й ганялися за м’ячем, який світився слабким, моторошним зеленим сяйвом — наче привид. Далі, крізь дерева, виднівся довгий елінг і хвиляста темінь моря.

Каплицю було розташовано праворуч, на віддалі від дороги. Вона містилася в дальньому кінці саду скульптур, з вкритих мохом дольменів та високих монолітів. Цей Парк монументів видавався дивною, примітивною сторожею, яку виставили перед цілком сучасною церквою, з високою дзвіницею та яскраво червоними дверима. Церква, можливо, і є місцем поклоніння, але сад скульптур виглядав радше як місце жертвоприношення.

Увагу Гарпер привернув гурт із шістьох підлітків, які сиділи на колодах, на розі просторої комори, що виявилася кафетерієм. Вони зібралися довкола багаття, яке палахкотіло незвичним рубіновим відтінком червоного, наче полум’я просвічувало крізь червонясте скельце.

У хвилястому багряному світлі, бринькаючи на укулеле, гойдалася струнка красуня. На перший погляд то могла бути близнючка Еллі. Але ні, вона була старшою, з вигляду їй було трохи більше двадцяти років. Голова в неї була так само поголена, хоча на лобі й збереглося одне-єдине пасмо волосся, схоже на велику чорну кому. «Тітка», — подумалося Гарпер.

Вона заохотила решту підспівувати їй. Їхні голоси спліталися, наче пальці коханців. Дівчина співала стареньку пісню U2, про те, як вони були одним цілим, але не тим самим, і як вони й далі будуть разом. Коли Гарпер проминала їх, жінка з укулеле підвела погляд і усміхнулася до неї; її очі сяяли яскраво, наче золоті монетки, і саме тоді Гарпер побачила, що ніякого багаття немає. Світло йшло від них. Усі вони були вкриті звивинами й петлями драконячої луски, яка жевріла, наче флуоресцентна фарба під чорним світлом, галюциногенна суміш червоного вина та блакитного полум’я паяльної лампи. Коли кожен з них розтуляв рота, щоб заспівати, Гарпер мигцем помітила світіння цієї фарби у них в горлянках. Вони здалися їй чайниками, повними жаринок.

Гарпер подумала, що ніколи не бачила чогось настільки прекрасного та моторошного. Вона затремтіла, якусь мить відчуваючи власне тіло під одягом, наче хтось ніжно проводить пальцями по лініях драконячої луски на її шкірі. Вона похитнулася, в голові раптом запаморочилося.

— Вони сяють, — ледь розбірливо пробурмотіла Гарпер. Її голову заповнила пісня, важко було зосередитися бодай на якійсь думці.

— Ти теж зможеш, — пообіцяв їй Бен Патчетт. — З часом.

— Це небезпечно? — видихнула Гарпер. — Вони можуть спалахнути, коли так роблять?

— Драконяча луска, сестро Ґрейсон, вона як будь-яке інше джерело вогню, — проказав Отець Сторі, дістаючи камінець з рота. — Його можна використати, щоб спопелити будівлю... або засвітити собі шлях до чогось кращого. Ніхто не гине від самозаймання у таборі Віндем.

— Ви перемогли її? — запитала Гарпер.

— Краще, — відказав Отець Сторі. — Ми стали друзями.

3

Гарпер швидко отямилася, здригаючись усім тілом й плутаючись у простирадлах.

Керол Сторі схилилася над нею і торкнулася рукою зап’ястя.

— З тобою все гаразд. Дихай.

Гарпер кивнула. У голові паморочилося, від шаленого пульсу в очах аж мерехтіло.

Їй стало цікаво, скільки часу вона проспала. Дівчина пригадувала, як її попід руки вели сходинками лазарету, як Бен Патчетт та Рене Ґілмонтон слідували її обачним вказівкам, припіднявши щиколотку й забинтувавши її кількома рулонами марлі. А ще тьмяно пригадувала, як Рене принесла їй ледь теплої води та декілька пігулок парацетамолу: у пам’яті зринав холодний сухий доторк руки жінки на чолі, її схвильоване, зосереджене обличчя.

— Що тобі снилося? — запитала Керол. — Ти пам’ятаєш?

У Керол Сторі були величезні, сповнені подиву очі з райдужками кольору кави, де-не-де поцяткованими золотом драконячої луски. Зап’ястя вкривали золотаво-чорні кільця, а коротка футболка була задерта, виставляючи на огляд схрещені смуги луски над стегнами. Вигляд у неї був як у гота-стрільця. Шкіра в місцях, яких ще не торкнулася недуга, була такою блідою, що, здавалося, просвічувалася. Дівчина була такою витонченою, що складалося враження, ніби варто їй спіткнутися і впасти, як вона розлетиться на шматочки мов керамічна ваза.

У грудях Гарпер щеміло, а в зламаній щиколотці наче розпечена спиця засіла. Думки їй плуталися і ледве валандалися, ще й досі не вирвавшись із тенет сну.

— Мій чоловік написав книжку. Я її впустила. Сторінки розлетілися, і... напевно, я намагалася зібрати їх докупи до того, як він прийде. Не хотіла, щоб він дізнався, що я її читала.

То було не все — далеко не все — але спогади вислизали від неї, зникали з очей, наче пожбурений у глибоку воду камінь.

— Мені здалося, що краще тебе розбудити, — промовила Керол. — Ти вся тремтіла, видавала ці жахливі звуки, а ще... ну... трохи курілася.

— Я курілася? — перепитала Гарпер. І зрозуміла, що відчуває слабкий запах горілого, наче хтось спалив кілька соснових голок.

— Лише трохи, — Керол вибачливо подивилася на неї поглядом, повним співчуття. — Коли ти зітхала, виходив блакитний димок. Таке буває від стресу. Коли ти навчишся єднатися з Блискотом, такого більше не траплятиметься. Тільки-но станеш однією з нас — частиною гурту — драконяча луска вже ніколи не завдасть тобі шкоди. У це важко повірити, але одного дня ти, може, навіть вбачатимеш у лусці благословення.

Гарпер почула в голосі Керол безвинну й беззаперечну певність фанатика, і це її неабияк стривожило. Джейкоб навчив її вважати людей, які торочать про благословення та віру, дещо немічними та простакуватими. Люди, які переконані що на все є своя причина, були варті жалю — бо зреклися допитливості до світобудови на користь утішної дитячої казочки. Саме це прагнення Гарпер могла зрозуміти. Вона й сама була шанувальницею дитячих оповідок. Та одна річ — згаяти дощове недільне пообіддя за читанням «Мері Поппінс», і зовсім інша — думати, що вона справді з’явиться в тебе на порозі й проситиметься працювати нянею.

Гарпер, як могла, силкувалася напнути на себе вираз ввічливої зацікавленості, та, певно, її стривоженість усе ж проступила назовні. Керол відкинулася на стільці й засміялася.

— Забагато і заскоро, як на перший раз, так? Ти тут новенька. Спробую не тиснути на тебе. Утім, попереджаю: тут, у нас — навіжені хазяйнують в божевільні. Що сказав кіт Алісі в «Країні Див»?

— У нас у всіх не всі вдома[34], — відповіла Гарпер, мимоволі всміхнувшись.

Керол кивнула.

— Батько хотів щоб я поводила тебе, показала табір. Усім кортить познайомитися з тобою. Ми запізнюємося на сніданок, але Норма Гілд, яка завідує кафетерієм, пообіцяла, що не зачинятиме кухню, аби ми встигли поїсти.

Гарпер підвела голову і, примружившись, поглянула крізь вікно у темряву, таку кромішню, що, здавалося, її тримають під землею. У єдиній кімнаті лазарету стояло три розкладачки, з розвішаними між ними шторками, покликаними створити відчуття бодай якогось затишку; Гарпер займала середнє з ліжок. Коли вона знепритомніла, було темно. Темрява трималася й досі, а ще Гарпер ані найменшої гадки не мала, котра зараз година.

— Близько другої ночі, — мовила Керол, наче прочитавши думки Гарпер. — Ти проспала цілий день... але воно й не страшно. Ми тут усі як вампіри: прокидаємося під захід сонця, повертаємося до склепу на світанні. Крові поки ще ніхто не п’є, але коли скінчаться консерви, хтозна, що може статися.

Гарпер сіла в ліжку, скривившись, — єдиного доторку светра до набряклих грудей вистачало, щоб завдати їй болю — і виявила для себе дві речі.

По-перше, одна зі шторок була посунута, і на сусідньому з нею ліжку сидів хлопчик, якого вона впізнала — хлопчик з темним кучерявим волоссям та ніжними, ельфійськими рисами обличчя. Коли вона востаннє його бачила, він страждав від гострого апендициту, а лице йому вкривав піт. Ні, не зовсім так. Їй здалося, що востаннє вона бачила його не так уже й давно. Поза всяким сумнівом, то він у костюмі Тигра з’явився на порозі її будинку разом з Еллі. Тепер же хлопчик сидів, схрестивши ноги, і дивився на неї так пильно, наче споглядав улюблене телешоу.

По-друге, у приміщенні працювало радіо, налаштоване на статичний шум. Воно стояло на столі поряд з гіпсовою моделлю людської голови — з відсутньою черепною коробкою, щоб краще можна було роздивитися мозок.

Гарпер пригадала, що хлопчик глухий, тож повільно помахала йому рукою. У відповідь він потягнувся за спину, знайшов там аркуш паперу і простягнув їй. На ньому був малюнок — малюнок маленького хлопчика, хоч і не позбавленого хисту — великого смугастого кота, який гуляв у високій траві високо задерши хвоста.

Під котом, який блукав, був підпис: ТИМЧАСОВИЙ КІТ.

Гарпер запитливо поглянула на нього і всміхнулася, хоч він уже злазив з розкладачки і почимчикував геть.

— То ж Нік, правда? — запитала Гарпер.

— Мій небіж. Так. Ще той дивак. Це у нас сімейне.

— А Джон його вітчим?

— Що? — запитала Керол. Раптову різкість у її голосі годі було не помітити. — Ні. Аж ніяк. Моя сестра та Джон Руквуд зустрічалися декілька місяців, то було ще в зовсім іншому світі. Справжній батько Ніка помер, а Джон... що ж, тепер він нечастий гість у житті хлопчика.

Гарпер ця ремарка здалася дещо неґречною — не кажучи вже про те, що несправедливою — враховуючи, що Пожежник ніс Ніка до шпиталю на руках, а ще був готовий вступити у сутичку з охороною та будь-ким у черзі, лише б хлопця вилікували. А ще Гарпер тонко відчувала, коли предмет розмови є небажаним. Вона полишила тему Джона Руквуда до кращих часів і знову заговорила.

— Нік дав мені тимчасового кота. Нащо він дав мені тимчасового кота?

— Це подячна записка. Ти ж бо медсестра зі шпиталю, котра врятувала йому життя. То був жахливий тиждень. Найжахливіший тиждень мого життя. Я втратила сестру. Думала, що втрачу й небожа. Я знала, що ми станемо найкращими подругами і я буду від тебе без тями ще до того, як ми зустрілися, Гарпер. Через те, що ти зробила для Ніка. Мені хочеться, щоб у нас були однакові піжами. Ось настільки я шаленію від тебе. Хотілося б і мені мати тимчасового кота для тебе в дарунок.

— Якщо він тимчасовий, то я його маю повернути?

— Ні. Це лише на перший час, поки він тобі справжнього не знайде. Він в нас мисливець. Змайстрував кілька силець і складних пасток. Постійно вештається з сіткою на палиці, наче полювати на котів — те саме, що й метеликів ловити. Постійно всім допікає, щоб знайшли йому котячу м’яту. Не певна навіть, чи той кіт, на якого він полює, існує. Ніхто його більше не бачив. Я навіть починаю думати, що той кіт — як Снаффліпаґус, друг Великого Птаха[35] — лише в його голові.

— Але ж Снаффліпаґус був справжнім, — зауважила Гарпер.

— Це найдивовижніше речення, яке я коли-небудь чула. Хочу собі таке на надгробку. «Снаффліпаґус був справжнім». І все. Більше нічого.

Гарпер не могла ступити на праву ступню, та Керол огорнула її рукою і допомогла стати. Коли вони прошкутильгали повз радіо на столі, Керол потягнулася — хвильку завагавшись — і поволі просунула вказівник крізь смужки статичного шуму. Анатомічна модель людської голови з зачудуванням дивилася на них. То був гротескний предмет: шкіра на одній половині обличчя була відсутня, демонструючи сухожилля та нерви, а одне очне яблуко підвішене у волокнистому червоному гніздечку з оголених м’язів.

— Що? — запитала Гарпер. — Ти дослухаєшся до чогось конкретного?

— Снаффліпаґус, — промовила Керол і засміялася, вимкнувши радіо.

Гарпер чекала, поки та пояснить. Але вона не стала.

4

Кафетерій був розташований на вершечку пагорба, звідки відкривався краєвид на футбольне поле і вкритий галькою пляж. Обшитий ґонтом дах обріс мохом і де-не-де з нього стирчали жмутки пожовклої мертвої трави. Усі вікна були позабивані: скидалося на те, що будівлею давно не користуються.

Утім, враження занедбаності розвіялося тієї ж миті, коли Керол прочинила двері й попрямувала до сидячих місць — тьмяного, бляклого закутня, де назовні виступали балки з червоної сосни. З кухні долинав гуркіт тарілок, а повітря наповнював духмяний запах соусу «Маринара» і тушкованої свинини.

Зі сніданком, здавалося, вже було покінчено, проте в залі вони були не самі. Рене Ґілмонтон сиділа за столиком на двох, напроти старого чолов’яги в грецькому рибальському кашкеті — обоє горбилися над кавою, що парувала з чашок. За сусіднім від них столиком на самоті сидів хлопчик, той малий, що був схожий на вікінга. Майкл, наскільки пригадувала Гарпер. Він намотував локшину на виделку і гортав сторінки старезного примірника «Рейнджер Рік»[36], читаючи при світлі свічки, що стояла у банці з-під желе. Минулого вечора вона б дала Майклу років, може, сімнадцять. Тепер, схилившись над статтею «Дивовижні ламантини Маямі» з широко розплющеними від зачудування очима, він виглядав наче десятиліток з накладною бородою.

Рене підняла підборіддя, привернувши увагу Гарпер. Була якась приємність і водночас відрада в тому, щоб побачити дружнє обличчя, не бути цілковитою чужинкою серед незнайомців. На згадку Гарпер приходили інші сніданки, у незліченних інших кафетеріях. Те почуття тривоги, коли не знаходиш жодного знайомого обличчя, і не знаєш, де всістися. Вона припускала, що Рене затрималася в надії побачитися з нею, допомогти їй облаштуватися на новому місці... невеликий прояв чуйності, за який Гарпер була безмежно вдячна.

За прилавком, з якого роздавали їжу, хазяйнувала Норма Гілд, кремезна гора плоті з широкими, похилими плечима самця горили. Столи після їжі невдовзі мали прибирати (Гарпер помітила кількох хлопців на кухні, які під світлом гасової лампи занурювали посуд у мильну воду), але Норма приберегла трохи пасти в металевій грілці й кілька черпаків соусу. Ще була кава й бляшанка згущеного молока замість вершків.

— Якийсь час у нас був цукор, але він аж кишів мурахами. Кава з мурахами, кекси з мурахами, персикові пироги з мурахами, — промовила Керол. — Декілька тижнів мурахи були для мене основним джерелом протеїну, але тепер ніякого цукру! Лише сироп. Вибачайте! Як-не-як, настав кінець днів!

— Цукру не стало, скоро не буде й молока, — додала Норма. — Я виставила дві бляшанки молока для кави, але залишилася лише одна.

— Іншу всю використали? — запитала Керол. — Так швидко?

— Нє-а. Вкрали.

— Я впевнена, що ніхто не крав бляшанки молока.

— Вкрали, — повторила Норма. Тон її голосу був радше вдоволеним, аніж обуреним. Вона сиділа за прилавком, заклопотана парою срібних в’язальних спиць, які шугали взад-вперед, клацаючи й цокаючи увесь час, поки говорила. Плела вона з величезного безформного мотка чорної пряжі, який би цілком міг слугувати Кінг-Конгу за презерватив.

Гарпер та Керол рушили до столу Майкла. Керол жестом запросила Рене та старшого чоловіка до них.

— Сідайте вдвох до нас. Можемо розділити Гарпер між собою! Її на всіх вистачить.

Усі повсідалися довкола столу, стукаючись коліньми. Гарпер потягнулася рукою по виделку, та Керол перехопила її пальці.

— Перед прийомом їжі ми по колу ділимося однією річчю, за яку раді, — заговорила таємничим тоном Керол, нахилившись до Гарпер. — Часом це найкраща частина трапези. Що ти й сама, певно, зрозумієш, коли скуштуєш тутешній харч.

— Ми вже попоїли, та я не проти схилити з вами голову, — промовив старий чоловік, якого ще й досі не представили.

Рене стиснула іншу руку Гарпер; тепер усі вони сиділи колом, схилившись над світлом єдиної свічки, наче група спіритистів перед сеансом.

— Я розпочну, — промовила Керол. — Я рада за жінку, що сидить поряд зі мною, котра врятувала мого небожа, коли той мав апендицит. Я рада, що вона тут і я можу показати, наскільки їй вдячна. Я рада за її дитя, бо ж діти — це так захопливо! Наче маленькі сардельки з личками!

Заговорив старий з низько похиленою головою та напівзаплющеними очима.

— Я також вдячний за сестру, тому що сто двадцять чотири людини потребують чималого догляду, і я заледве давав собі раду всі ці місяці. З кінця серпня я — єдина медична допомога, на яку може розраховувати цей табір, і знаю я лише те, чого навчився на флоті. Не хочу розводитися про те, як давно я вчився на санітара, але в ті часи хіба тільки п’явками припинили користуватися.

— Щодо мене, то я радий бути в колі людей, які мене люблять, — промовив Майкл. — Людей на кшталт Тітоньки Керол та Отця Сторі. Я на все готовий заради них, щоб уберегти це місце. Я втратив одну сім’ю. Я радше загину, аніж втрачу ще одну.

— Я рада за гарячий сніданок, — сказала Рене, — хай це й була консервована шинка «Спам» під соусом «Рагу»[37]. Я також рада, що цей табір має такого вправного рибалку, як Дон Льюїстон, і буду навіть більш вдячна, коли настане моя черга скуштувати рибу.

На цих словах вона кивнула на старого. Тоді скоса зиркнула на Гарпер і провадила:

— І ще я надзвичайно рада бачити свою подругу з Портсмутського шпиталю, яка гарувала по вісімнадцять годин на день, наспівуючи диснеївські мелодії і намагаючись підбадьорити тисячу хворих і переляканих пацієнтів. Щоразу як вона заходила до кімнати, це було неначе побачити промінчик сонця в захмарену погоду. Вона спонукала мене боротися за життя, коли інших причин уже не було.

Захоплена раптовим напливом почуттів, Гарпер не знала, чи зможе дібрати потрібні слова. У дні свого перебування в Портсмутському шпиталі вона почувалася такою ж корисною, як вазонок з м’ятою, який мала Рене, тому це зізнання прозвучало для неї мов грім з ясного неба. Зрештою, вона спромоглася вимовити:

— Я лише рада, що відтепер не самотня.

Керол стиснула її пальці.

— Я рада бути частиною цього кола. Усі ми голоси одного хору, і ми співаємо наші подяки.

На якусь мить постала знайома картина: очі Керол яскраво мерехтіли, її райдужки перетворилися на кільця потойбічного зеленого світіння. Очі Майкла так само сяяли, і Гарпер побачила мерехтіння червоних і чорних спалахів уздовж завитків драконячої луски на його оголених руках.

Гарпер відсмикнула руку від Керол, наче її вдарило електричним струмом. Тоді дивне світіння згасло, і Керол пустотливо поглядала на неї.

— Я тебе перелякала, правда ж? Вибач. Утім, з часом ти і так призвичаїшся. Зрештою, це і з тобою станеться.

— Це трохи лячно, — промовила Гарпер. — Але також... ну, наче чари.

— Це не чари. Це диво, — відказала Керол таким тоном, наче говорила про модель свого нового авто: «Це мазда міата».

— Що відбувається, коли ти так сяєш? — запитала Гарпер. Раптом дещо спливло їй на думку, і вона ледь не осудливо поглянула на Рене. — Те саме сталося з тобою в шпиталі. Ти втекла, уся вкрита світлом. Всі були певні, що ти от-от вибухнеш.

— Як і я сама, — відказала Рене. — Зі мною це трапилося цілком випадково. Це називають єднанням з Блискотом.

— Чи Мережею, — заговорив Майкл. — Хоча, гадаю, так кажуть лише люди мого віку. Багато хто з моїх друзів жартує, що то лише нова соціальна мережа. Ось тільки насправді вони не жартують.

— Тобі, певно, відомо, що драконяча луска погано реагує на стрес, — промовила Керол.

Старий чолов’яга, Дон Льюїстон, зареготав.

— Ну це якшо м’яко кажучи.

— Це все тому, що вона відчуває те саме, що й ти, — провадила Керол. — Це дуже потужна концепція. Я здивована, що так мало людей вирішили піти за цією ідеєю аби побачити, куди вона їх приведе. Якщо ти зможеш створити відчуття безпеки, добробуту й прийняття, то драконяча луска реагуватиме зовсім інакше: змусить тебе почуватися жвавішою, аніж будь-коли раніше. Барви стануть більш насиченими, смаки густішими, а почуття — сильнішими. Це як палати від щастя. І ти відчуваєш не лише своє щастя. А й щастя усіх довкола. Кожного з навколишніх. Наче ми усі ноти, що зливаються в єдиному досконалому акорді.

— А ще ти не згоряєш, — докинув Майкл, намотуючи на палець помаранчевий виток власної бороди.

— А ще ти не згоряєш, — повторила за ним Керол.

— Це якось неправдоподібно, — промовила Гарпер. — Як це працює?

— Гармонія, — відказала Керол.

— Гармонія?

— Зв’язок, якщо вже так, — мовила Рене. — Стійкий суспільний зв’язок. У Джона є цікаві теорії щодо цього, якщо тобі вдасться його виманити на розмову. Якось він мені розповів...

Обличчя Керол спохмурніло. Артерія — завиток на її правій скроні — потовщала.

— Джона Руквуда тут немає, і бути він тут не бажає. Він вважає за краще тримати дистанцію. Таким чином йому простіше дотримуватися власноруч створеного міфу. Щиро кажучи, мені здається, що дивиться він на нас із погордою.

— Ти справді так гадаєш? — запитала Рене. — Мені так ніколи не здавалося. Я б радше сказала, що дивиться він на нас із турботою. Якщо в нього і є зверхнє ставлення до табору, то він якось дивно його показує. Він той, хто привів сюди більшість з нас, якщо вже на те пішло.

Повисла тривожна мовчанка. Рене дивилася на Керол з невинною допитливістю. Керол, своєю чергою, дивитися їй в очі не стала. Натомість довгим ковтком відпила кави... хоча Гарпер той ласкавий, безжурний жест не обдурив. На якусь мить в погляді Керол промайнула ненависть. Джон чітко дав зрозуміти минулої ночі в лісі, що він зовсім не шанувальник Керол Сторі; і це почуття, здавалося, було взаємним.

Майкл заговорив першим, згладжуючи ніяковий момент.

— Найпростіший спосіб доєднатися до Блискоту — це спів. Уся наша юрба, увесь табір збирається щодня після сніданку в церкві, і всі ми співаємо — завжди всі сяють. Ти теж засяєш. Нехай це станеться й не одразу, але ти тільки почекай. Коли почуття охопить тебе, здаватиметься, наче тебе під’єднали до велетенської батареї. Наче вперше у твоєму житті всі вогники душі палатимуть.

Скляний палкий вираз його очей викликав у Гарпер нестримне бажання перевірити, чи нема в нього часом гарячки.

— Я гадки не мала, що зі мною коїться, коли вперше долучилася до Блискоту, — промовила Рене. — Сказати, що я була приголомшена, то нічого не сказати, місіс Ґрейсон.

— Краще звертайся до мене просто «Гарпер», — попрохала вона. Гарпер не стала казати, що досить уже з неї бути місіс Ґрейсон. Це прізвище належало Джейкобу, а їй здалося, що все Джейкобове вона залишила позаду, у лісі. Її дівоче прізвище було Вілловз. Вона сумувала за тим відчуттям, коли це слово зринало в неї з язика, і думка повернути собі старе прізвище здавалася черговою втечею — куди більш втішною і спокійною, аніж стрибок через вікно у спальні.

— Гарпер, — промовила Рене, пробуючи вимовляти це ім’я. Вона всміхнулася. — Не знаю, чи колись до цього звикну, але бодай спробую. Що ж, Гарпер. Я читала дітям. Ми саме пробиралися крізь «Чарлі і шоколадну фабрику», і я зробила паузу, щоб заспівати пісеньку «Кенді-Мен» зі стрічки[38]. Дехто з них знав слова і підспівував мені. Це була така мила, затишна мить, що я забула, що ми всі хворі. У мене було те розмите, нестямне відчуття, що виникає, коли ти, випивши кілька коктейлів, сидиш перед теплом багаття. Зненацька діти почали кричати. Плин часу ущільнився та уповільнився. Я пригадую, як хтось із дітей перекинув вазонок з м’ятою з мого маленького журнального столика, і мені здалося, що я маю цілих півгодини, щоб простягнути руку й зловити його. А коли мені це вдалося, я усвідомила, що вся моя рука залита світлом. Мені це видалося такою дивовижею, що я навіть злякатися як слід не могла. А тоді хтось загорлав: «Забирайтеся від неї, вона зараз вибухне!» І в ту мить я одразу ж подумала: «Так! Я рвону, наче граната!» Часом мені здається, що люди значно легше піддаються впливу в такому стані. У Блискоті. Тож я щодуху побігла, захопивши вазонок з м’ятою. Дорогою проминула два пости охорони й з півдюжини лікарів та медсестер, проскочила парковку й попрямувала до луки, що південніше від шпиталю. Я думала, що трава довкола мене спалахне, коли я ступлю на неї, але цього не сталося. Минув якийсь час, перш ніж вогонь згас, а потім я вся трусилася і сп’яніла.

— Сп’яніла?

— Ох, атож, — озвався Дон Льюїстон. — Після Блискоту почуваєшся захмеленим. Особливо перші декілька разів. Навіть ім’я своє забуваєш.

— Своє... що?

— Багато хто з людей забуває і власне ім’я, — заговорила Керол. — Як на мене, то це найкраще. Все те, що, здавалося, тебе визначає — лущиться, мов різдвяна обгортка. Блискіт просіює тебе до найщирішої, найкращої версії тебе, глибшої, ніж ім’я чи футбольна команда, за яку ти вболіваєш. Усвідомлюєш, що ти лише листочок на дереві, а всі ті, кого ти знаєш і любиш, усі вони — решта листочків.

«На вербі», — подумала Гарпер Вілловз і здригнулася[39].

— Коли я вперше доєднався до Хору, — сказав Дон Льюїстон, — то забув обличчя власного батька, голос рідної матері й назву корабля, на якому провів останні двадцять років. Кортіло розцілувати всіх, кого тільки бачив. О, а ще став збіса щедрим. Пригадую, я був у каплиці після чудового тяжкого співу. Я сидів поряд з кількома юнаками, і мене так і підбивало сказати їм, як я їх люблю, і я тільки й думав про те, щоб зняти з себе чоботи і спробувати їх подарувати їм. Кожному по чоботу, щоб було мене за чим пом’янути. Вони посміялися з мене, наче дорослі, які гигочуть з малого, котрий вижлуктив своє перше пиво.

— Чому ж ти не повернулася до шпиталю? — запитала Гарпер у Рене. — Після... Блискоту.

— Спершу мені й на думку таке не спало. Я була сама не своя. Досі тримала свою м’яту, і тут до мене дійшло, що їй не місце у вазонку, що це жорстоко — тримати її там. Мені стало соромно за всі ті місяці, що я тримала її ув’язненою. Я попленталася далі в ліс і влаштувала маленьку затишну церемонію саджання. Потім я сиділа поряд зі своєю м’ятою, підставивши обличчя сонячним променям, уперше за все життя почуваючись максимально вдоволеною. Я переконана, що мені навіть здавалося, наче я от-от порину у фотосинтез разом з рослиною. У якусь мить я почула хрускіт галузки й розплющила очі. Переді мною стояли Капітан Америка та Тигр Тоні. І знаєш що? Я аніскілечки не здивовувалася, побачивши їх. Супергерой і хлопець-тигреня видавалися цілком логічним продовженням мого дня.

— Еллі, — мовила Гарпер. — І Нік. Нік! А як же Нік? Як він приєднується до ваших співів і сяє разом з усіма, якщо він не може чути?

Решта озирнулися одне на одного — і зайшлися веселим сміхом, наче Гарпер сказала щось насправді дотепне.

— Нік, — промовила Керол, — віртуоз. Він навчився сяяти ще до мене. Ось чому... чому для нього так легко доєднатися до Блискоту... на це запитання ні в кого з-поміж нас відповіді немає. Нік каже: якщо він не може чути музики, це зовсім не означає, що й драконяча луска не може. Мій батько каже, що то ще одне диво. Він узагалі щиро вірує в дива. Гадаю, я так само. Ходімо, Гарпер, я хочу показати тобі решту табору.

— Якщо треба милиця, — сказав Майкл, — то в мене є плече.

Виходячи, вони зупинилися щоб поставити посуд у цеберко з сірою мильною водою, і Гарпер зиркнула на двох хлопців-підлітків, що працювали на кухні. Вони руками протирали склянки, слухаючи радіо.

З нього долинав статичний шум.

5

Діти знову ганяли футбольного м’яча в долині. Химерний блідо-зелений м’ячик перекочувався з місця на місце, блукаючи, мов мандрівний вогник[40].

— Навіть не уявляю, чим ми їх займемо, коли сніжитиме, — промовила Керол.

— А що станеться, коли засніжить?

— Містер Патчетт каже, що нам доведеться бути обачнішими щодо пересувань, — відповів їй Майкл. — Якщо залишатимемо сліди, то їх може хтось помітити з повітря. Особисто в мене прихід зими не викликає жодного ентузіазму.

— Майкле, коли ти прибув до табору? — запитала Гарпер.

— Потому як сестри живцем згоріли, — відказав він без найменшого натяку за смуток. — Згоріли разом. Коли мені вдалося їх загасити, вони досі обіймали одна одну. Гадаю, то благословення. Вони померли не на самоті. Знайшли розраду у власному товаристві. Цей світ вони покинули, та я чую їхній шепіт у Блискоті.

— Часом, коли я єднаюся з Блискотом, — почала Керол, — то майже певна, що відчуваю присутність сестри поряд — так близько, що, здавалося, можу навіть покласти долоню їй на плече, як завжди це робила раніше. Розумієш, коли ми сяємо, усі вони вертаються до нас. Світло, що його ми витворюємо разом, показує все колись втрачене в пітьмі.

Гарпер зусиллям волі приборкала тремтіння, що зароджувалося в тілі. Коли вони заводили мову про Блискіт, то переповнювалися невигадливим щастям людей-овочів.

Керол привела Гарпер до саду, де височіли моноліти й язичницькі кам’яні вівтарі.

— Ходять чутки, що цим каменям тисячі років, і їх тут поставило давнє плем’я за допомогою позаземних технологій. Втім, мій батько каже, що їх сюди притягли з каменярні в Оуґанквіті. Саме тому його краще не запитувати ні про що насправді цікаве.

Проходячи серед каменів, Гарпер розгледіла мідні меморіальні дощечки, вгвинчені в кремезні стовпи граніту. На одній були перелічені імена сімнадцятьох юнаків, що померли в багнюці східної Франції під час Першої світової. На іншій — тридцять чотири імені юнаків, що загинули на узбережжі західної Франції під час Другої. Гарпер спало на думку, що всі надгробки мають бути такого розміру, бо ті маленькі плити, котрі вкривали більшість кладовищ, навіть близько не здатні були передати бридкого паскудства від втрати цнотливого сина, за тисячі миль від дому, в багні та холоді. Потрібне було щось аж таке велике, щоб у душу закрався страх — зараз камінь завалиться й розчавить мене.

— Це наша церква, — сказала їй Керол. — Якщо піднятися у дзвіницю, то за ясної погоди звідти можна розгледіти Мейн. Тільки повір, тобі не захочеться дивитися на Мейн. Далі на північ немає нічого, окрім чорного диму й заграви. Зранку ми приходимо сюди поспівати й розділити Блискіт, зазвичай мій тато може виголосити декілька слів. Опісля це місце слугує за шкільну аудиторію.

Керол вказала на стежку, що в’юнилася крізь зарості сумаху та ялин.

— Я живу там, далі в лісі, у маленькому білому будиночку, на якому зображена велика чорна зірка. Живу з батьком. Часом почуваюся через це винувато. Мені слід було б залишатися з рештою жінок, у дівчачому гуртожитку — туди ми далі й прямуємо. Тато каже, що я можу виїхати будь-коли, якщо забажаю бути з іншими жінками, та я знаю, що тоді йому нізащо не заснути. Питиме каву галонами, хвилюватиметься, носитиметься кімнатою і ще більше хвилюватиметься. Він і так спить заледве п’ять годин, та й то, лише коли змушую випити на ніч таблетку. Ходімо! Покажу тобі, де тримаю свій гарем!

Керол завела її на задвір’я каплиці, де чотири кам’яні сходинки спускалися до отвору, котрий розміром, формою та глибиною нагадував могильну яму. Внизу видніли старі двері на іржавих петлях, напівпрочинені, крізь які проглядав льох.

— Далі ви вже самі, — промовив Майкл, кивнувши убік Дона. — Нам сюди не можна.

— Це не місце для таких двох хвацьких парубків, як ми, — додав Дон Льюїстон. — Кожна молодичка тебе очима роздяга, шука шляхів задоволення своїх пригнічених потреб — пристойному чоловікові пощастить, якщо він втече звідтам цілісінький і не заплямує свою цноту.

Майкл, зашарівшись, похилив голову. Бліду шкіру його обличчя вкрив рум’янець. Дон зареготав.

Керол захитала головою і цмокнула язиком.

— Майкл Мартін Ліндквіст-молодший, тебе просто гріх не засоромити.

— Якщо не маєш підв’язок, можеш декілька позичити в мене, — звернулася до Гарпер Рене. — Одне з правил дівочого гуртожитку: не вдягати на себе нічого, крім французької білизни. Корсети і таке інше.

— Я вас не слухаю, — мовив Майкл. — Бережу себе до шлюбу.

Він посунув Гарпер до Керол і почимчикував геть, ледь не зриваючись на біг. Дон Льюїстон поплентався за ним, засунувши руки в кишені й насвистуючи «Іспанські дами»[41].

Керол допомогла Гарпер спуститися донизу. Східців по той бік дверей було більше, прохід вів углиб пагорба.

Приміщення під каплицею виявилося величезною просторою кімнатою, стелю якої підпирали вибілені цегляні колони. Табірні розкладачки утворювали вздовж щербатої цегляної підлоги плутаний лабіринт, що сягав аж до колін. Близько тридцяти жінок сиділи на ліжках чи стояли біля відкидного столика з кавоваркою «Містер Кава», примощеного до задньої стіни.

Насправді Майкл і Дон могли спокійно спуститися східцями, не побоюючись опинитись у шовковому саду насолод. У кімнаті витав далеко не сексуальний запах сирості та нафталіну, а більшість дівчат мали бліді, воскові обличчя людей, які вже довгий час не бачили сонячного світла. Жодних підв’язок видно не було, а от мокрі шкарпетки звисали, сушачись, з труб. Панівним був фасон одягу «дівка з Армії Спасіння»[42].

Біля підніжжя сходів стояла двостороння класна дошка, на кшталт тих, які крамниці сендвічів виставляли на тротуар, щоб розрекламувати страву дня. Гарпер спинилася, аби подивитися, що на ній написано — яскравою крейдою і дівочим почерком:

ВНУТРІШНІЙ РОЗПОРЯДОК

ЖОДНИХ МОБІЛЬНИКІВ! МОБІЛЬНИКИ НЕОБХІДНО ЗДАТИ ПИЛЬНУВАЛЬНИКАМ!

БАЧИШ ЩОСЬ, ЧУЄШ ЩОСЬ... СКАЖИ ЩОСЬ!

У КОЖНОГО Є РОБОТА! ЗНАЙ СВОЮ!

ЇЖА, НАПОЇ & МЕДИЧНІ ЗАСОБИ НАЛЕЖАТЬ УСІМ! ЖОДНОГО ЗАПАСЕННЯ!

НЕ ВИХОДИТИ НАДВІР УДЕНЬ!

СЛУХАЙТЕСЯ ПИЛЬНУВАЛЬНИКІВ! ЦЕ МОЖЕ ВРЯТУВАТИ ВАШЕ ЖИТТЯ!!

НЕ ПОЛИШАЙ ТАБІР, СПЕРШУ НЕ СКАЗАВШИ ПИЛЬНУВАЛЬНИКУ!

ЗБРОЯ СУВОРО ЗАБОРОНЕНА!

ЯК І ТАЄМНИЦІ!

БЕЗПЕКА — ЦЕ СПРАВА КОЖНОГО!!!

Поводься так, наче всі на тебе покладаються! БО ТАК І Є!!

— Ану, — мовила Керол. — Твоя улюблена пісня, знаменитість, за якою ти сохнеш та ім’я першого домашнього улюбленця.

— Це будуть «You’ve Got a Friend in Me»[43], Юен Макґреґор, здебільшого через «Мулен Руж», і першою моєю тваринкою був шнауцер на ім’я Берт, тому що він був чорнильно-чорним і нагадував мені сажотрусів з «Мері Поппінс», — відповіла їй Гарпер.

Керол вилізла на стілець, прокашлялася й помахала над головою рукою, щоб привернути увагу присутніх у кімнаті.

— Агов, люди! Це Гарпер! Вона наша нова медсестра! «You’ve Got a Friend in Me», Юен Макґреґор та шнауцер на ім’я Берт! Привітаймо як слід Сестру Гарпер!

Юрба зустріла ці слова сумішшю улюлюкання, оплесків та зойків. Еллі Сторі пожбурила Гарпер на голову бюстгальтер.

— Гарпер, а далі? — прокричав хтось у натовпі.

Керол розтулила була рот, щоб відповісти, та Гарпер її випередила.

— Вілловз! — вигукнула вона. — Гарпер Вілловз! — а до себе, стишеним голосом, сказала: — Знову. Схоже на те.

Керол провела Гарпер звивистим проходом між ліжками до акуратно прибраної розкладачки, що була майже в центрі кімнати. Її саквояж лежав на подушці.

Вона відкрила його і зазирнула всередину. Її одяг позбирали й розклали охайними купками. Поверх усього лежала «Портативна мама». Гарпер зібгала Тимчасового кота й сховала його під обкладинку. Перший улюбленець її дитини.

— Мені слід подякувати містеру Руквуду за те, що позбирав мої речі, — промовила Гарпер. І лише по тому, як слова зірвалися їй з язика, згадала, що Пожежник був, скоріш за все, найменш улюбленою темою Керол Сторі. Та було вже запізно, тому невимушеним, імпровізованим тоном вона закінчила: — Де б я могла його знайти?

Цього разу не було виразу, сповненого зневаги чи люті. Натомість Керол обдарувала її м’яким, мало не улесливим поглядом, а тоді легенько поштурхала за руку.

— Ходімо знову надвір. Я покажу тобі.

Навіть попри допомогу Керол щиколотка Гарпер гуділа від болю, коли вони нарешті піднялися сходами нагору й вийшли в ніч. Температура впала. Повітря тепер мало відчутну текстуру — тисячі дрібних тремтливих крупинок, майже дощових краплин, долітали до них з моря.

Вони стояли самі на задвірку каплиці, біля її північно-східного рогу. Керол рукою вказала повз футбольне поле, сосни та елінг унизу. У дедалі глибшій темряві води виднілась маленька чорна цятка, маленький острів.

— Онде він, — промовила вона. — Джон Руквуд. Він не приходить до церкви. Не їсть з нами. Тримається одинаком.

— Що він там робить?

— Не знаю. Це таємниця. Його таємниця. Він ніколи не покидає острова надовго, й нікому не відомо, чому саме. Можна почути різні історії. Вона там і померла, щоб ти знала. Моя сестра. Згоріла живцем і ледь Ніка з собою не потягнула. Може, він там тужить за нею. Може, спокутує. А може бути, що йому просто до вподоби вся ця таємничість.

— Спокутує? Він себе якось у цьому винуватить?

— Я певна цього, — відказала Керол, і, хоча вираз її обличчя був стриманим, Гарпер знову відчула гостру, їдку шпичку почуттів. — Не те, щоб це була його провина. Його й на острові не було, коли все сталося. Ні. Моїй сестрі не потрібна була поміч, щоб укоротити собі віку. Їй це чудово вдалося самотужки.

Скоса поглянувши на Гарпер, Керол додала:

— Але от що я тобі скажу. Більше я дітей туди не пускаю. Ніка та Еллі. Гадаю, що Джон це розуміє. Тобі й самій не слід призвичаюватися робити йому візити. Люди, які зближуються з Джоном, мають схильність конати у вогні.

6

Після сніданку з м’якої молочної вівсянки та гіркої кави настав час служби.

Бен Патчетт знову послугував їй за милицю і допоміг вийти в напрочуд теплу жовтневу ніч. У духмяній осінній темряві ширяли бабки. Гомін від захвату й задоволення, що долинав з натовпу довкола Гарпер, викликав у ній спогади про невеличкі сільські ярмарки, чортові колеса й смажене тісто.

Вони увійшли до вузької каплиці з високою стелею, під якою виступали дощані крокви. Неф був довгою затіненою кімнатою: вікна були забиті, щоб не світилися в темряві ночі, а єдиним джерелом світла у величезному приміщенні виявилося лише декілька свічок. Велетенські тіні метушливо стрибали на стінах, виразніші за людей, які їх відкидали.

Гарпер спиралася рукою на плече Бена Патчетта, поки той вів її до лави на півдорозі до вівтаря. Інший чоловік протиснувся праворуч від неї, низенький, вгодований і трохи старший за Бена, з рожевими щоками та гладенькою, ніби в немовляти, шкірою обличчя. Бен представив його як Нельсона Гайнріха, який у минулому житті був власником магазину під назвою «Крістмас-Март», що, певно, й пояснювало, чому він у светрі з північним оленем, коли на носі саме був Геловін.

Бадьорий гамір стих, коли Отець Сторі приступив до кафедри. Він насунув окуляри ближче й пильним совиним поглядом вдивлявся у пісенник, а тоді оголосив:

— Якщо розгорнете сторінку триста тридцять два, то розпочнемо сьогодні з простого, але все-таки шанованого гімну, що був улюбленим в пілігримів у ранні дні Америки.

Цю його репліку публіка зустріла стишеними смішками, хоч Гарпер і не розуміла причини — поки Нельсон не розгорнув пісенник на потрібному місці. То був табірний пісенник для маленьких хлопчиків та дівчаток, не справжній псалтир, і піснею на триста тридцять другій сторінці виявилася «Holly Holy» Ніла Даймонда. Гарпер схвалювала. Якщо вже хтось і міг врятувати її душу, то, ймовірно, він.

Керол піднялася з лави поза органом і вийшла наперед сцени. Вона підняла своє укулеле, чим викликала невеличкий шквал оплесків.

Нельсон нахилився до вуха Гарпер і досить гучно промовив:

— Це легко, ось побачиш! Нічого такого! Відкинься назад і насолоджуйся!

«Невдала репліка з невдалими відтінками значення», — подумала Гарпер.

Бен підморгнув, а тоді додав:

— Не завжди все стається одразу! Не хвилюйся, якщо сьогодні з тобою нічого не станеться. Це було би просто дивовижно, якби сталося! Це наче страйк вибити, коли ти вперше під...

Завершити Бен не мав змоги. Керол заграла, виводячи мелодію, яка одночасно скидалася як на госпел, так і на похідну пісню. Коли всі вони почали співати — понад сотня голосів, що зливалися в мороці, — з крокви знявся й полетів переляканий голуб.

Еллі та Нік сиділи в ряду перед ними, і Гарпер зрозуміла, що щось відбувається, коли хлопчик повернув голову й усміхнувся до неї, а його очі, зазвичай кольору аквамарину, перетворилися на осяйні кільця світла.

Смужки драконячої луски на тильному боці долонь Бена Патчетта засвітилися, наче ниточки оптоволокна, що наповнювалися сяйвом.

Заграва почала заливати кімнату з усіх боків, стаючи сильнішою за тьмяне світло свічок. Гарпер уявила собі спалах атомної бомби в пустелі. Звук пісні наростав разом зі світлом, аж поки Гарпер не почула усі ті голоси у себе в грудях.

На сцені оперезана біла сукня Керол стала просвічуватися, тіло під нею залилося світлом. Здавалося, вона цього не помічає. Або їй байдуже. Гарпер мимохіть подумала про маревних оголених красунь, що виробляють піруети в титрах фільмів про Джеймса Бонда.

Гарпер здавалося, що увесь їхній гамір поглинає її. Яскраве світло було не прекрасним, а жахливим, наче вона потрапила у світло фар, що шалено мчали в її бік.

Бен досі оповивав рукою її талію і несвідомо стискав стегно — цей жест видавався їй бридким, та вона, здавалось, не могла вирватися. Гарпер зиркнула на Нельсона й побачила в нього на шиї чокер[44] зі світла. Коли він розтулив рота, аби проревіти наступний рядок, вона помітила, що його язик світиться отруйним відтінком зеленого.

Гарпер задумалася, чи помітить хтось у гаморі всіх цих голосів, якщо вона закричить. Не те щоб вона збиралася — подих їй перехопило, вона не могла навіть співати. Якби не ушкоджена щиколотка, вона б утекла.

Єдиною причиною залишатися до кінця пісні були Рене та Дон Льюїстон. Вони стояли через прохід, трохи ближче до сцени, але Гарпер усе одно бачила їх крізь проміжок у натовпі. Рене повернула голову в її бік і співчутливо всміхалася. Петлі луски навколо шиї жінки сяяли, але той блиск був тьмяним, і світло не наповнило її добрі, ясні очі. Що важливіше, вона й досі була тут, досі присутня й досі пильнувала. І саме тоді Гарпер зрозуміла, що саме її так нервувало в решті цих людей.

У якомусь розумінні Бен та Нельсон, Еллі та Нік і всі інші покинули те приміщення, залишивши замість себе світильники з людської плоті. Думки затьмарило світло, а особистість — почуття гармонії, але принаймні Рене була ще досі тут... як і Дон Льюїстон, який сумлінно співав і не світився зовсім. Пізніше Гарпер дізналася, що Дон лише зрідка був у змозі сяяти разом з рештою табору. Коли він променів, то променів сильно, але значно частіше їхня пісня не зачіпала його взагалі. На думку Дона, причиною було те, що йому ведмідь на вухо наступив, але Гарпер це не переконало. Його буркотливий, грубий бас досконало виспівував в унісон з рештою, та й співав він зі стриманою, байдужою впевненістю.

Гарпер кволо всміхнулася до Рене у відповідь, але почувалася непевно й хворобливо. Їй довелося заплющити очі, щоб витримати шквал останньої строфи — драконяча луска неприємно свербіла, і єдиною думкою було: «Досить, досить, досить». І коли все скінчилося, а приміщення вибухнуло тупцянням ніг, зойками та оплесками, усе, на що її вистачило, — не розплакатися.

Бен відсторонено погладив її стегно. Вона була впевнена, що він робив це несвідомо. Нитки світла на його лусці тьмяніли, але в очах і досі лишався металевий полиск. Він поглянув на неї ласкаво, але не впізнаючи до кінця.

— М-м-нічого? — запитав він. В його голосі бриніла плинна, музична нотка, наче він щойно прокинувся бадьорим після дрімання. — Не пощастило? Я не звернув уваги. Трохи втратив над собою контроль на мить.

— Не пощастило, — відповіла Гарпер. — Може, це через щиколотку. Вона поболювала увесь ранок, це трохи заважає зосередитись. Може, я собі присяду, послухаю наступну пісню, відпочину.

І вона таки присіла на наступній пісні. Сиділа, заплющивши очі, щоб приглушити яскраве сяйво, яке здавалося світлом фар автівки, що наближається до неї.

Гарпер сиділа й чекала, коли ж її нарешті переїдуть.

7

У ніч, що передувала Дню подяки, Гарпер прокинулася від сну про Джейкоба та «Плуг спустошення». Вона відчула запах диму й не могла зрозуміти, що горить, аж поки не втямила, що він іде від неї.

Язики полум’я Гарпер не охопили, та смужка на шиї обвуглила комір футболки з «Coldplay», від чого той почорнів та задимівся. Під футболкою вона відчувала свербіж, наче хтось поприскав спреєм від комах на подряпину, але гуділо все тіло.

Скрикнувши, вона відкинула вбік простирадло й задерла футболку. Смуги луски вкривали її шкіру чорнильними рисками, де-не-де поцяткованими мерехтливими вогниками згубного червоного кольору. Дошкульна сверблячка посилилася, годі було зібрати докупи думки.

Звуки довкола неї від жінок, які неспокійно крутилися у своїх ліжках, навели її на глузливу думку про зграю голубів, що перелякано зривається у повітря: стривожене туркотіння. А тоді поряд опинилася Еллі. Вона охопила Гарпер ногами довкола талії і пригорнула зі спини. Потім заспівала м’яким, ледь розбірливим шепотінням, наблизивши губи до вуха Гарпер. Наступної миті біля неї зринула Рене, взявши в темряві за руку, міцно переплітаючи пальці.

— Ти не згориш, — промовила до неї Рене. — Тут ніхто не горить, це одне з правил. Хочеш його порушити і влаштувати нам неприємності з Керол Сторі? Дихай глибоко, сестро Вілловз. Довгі глибокі вдихи. Давай зі мною: Вди-и-их. Видих. Вди-и-их.

Еллі тим часом співала старий хіт гурту «Oasis». Солодким, безбоязним голосом вона виспівувала, що Гарпер — її «Wonderwall»[45]. Для цього вона навіть вдалася до голосу Пожежника, тої глузливої підробної англійської вимови, краще знаної як «мокні».

Гарпер не плакала, аж поки драконяча луска потьмяніла й згасла, а біль почав минати. По ньому залишилося пекуче, подібне до опіку відчуття, що пронизувало ділянки спори.

Еллі припинила співати, але й далі її тримала. Гостре підборіддя дівчинки зручно вмостилося в Гарпер на плечі. Рене з любов’ю, по-материнськи розминала великим пальцем долоню Гарпер.

У темряві, за чотири кроки від Гарпер, стурбовано спостерігаючи за нею стояв Нік Сторі. Він був єдиним хлопчиком, якому дозволяли спати в дівочому гуртожитку, ділячи розкладачку з сестрою. Однією рукою він притискав до грудей свисток. Сам би він його не почув, але знав, що може подмухати в нього й викликати Пожежника. Але яка з того користь? Хіба що, може, він притяг би шланг, щоб загасити її тліючий попіл.

— Розумниця, — промовила Рене. — З тобою все гаразд. Усе минулося. Могло бути значно гірше.

— Могло бути й краще, — сказала Еллі. — Ти щойно втратила надзвичайно гарну нагоду підсмажити жахливу футболку з «Coldplay». Якщо я колись раптово спалахну, то сподіваюся тримати в руках стосик їхніх дисків.

З грудей Гарпер долинули звуки: чи то сміх, чи то схлипування — навіть вона сама до пуття не зрозуміла, що це. Певно, всього було потрошку.

8

У своїй обпаленій футболці «Coldplay» Гарпер поринула в ніч, рушивши разом з усіма до кафетерію на сніданок. Вона рухалася, не зважаючи, куди прямує. Просто пливла за течією людського потоку.

Сон. Її ледь не занапастив сон. Вона й уявити собі не могла, що влягтися спати було не менш небезпечним заняттям, ніж розмова з Джейкобом за келихом вина й зарядженим револьвером.

У тому сні вона була дуже вагітною — такою величезною, що це жахало й смішило водночас. Гарпер намагалася втекти, але сил тільки й було, що на трагічне, сміховинне шкандибання. Вона притискала «Плуг спустошення» до своїх набряклих, спухлих грудей; сторінки злипалися від крові. Усю книгу вкривали багряні відбитки долонь. Крізь сон склалося враження, що вона забила Джейкоба рукописом на смерть і тепер намагалася приховати докази.

Гарпер бігла через дорогу, аби закопати його, наче то був труп. Крижаний вітер промчав уздовж шосе, підхопив рукопис і шпурнув його на чорне дорожнє покриття.

Гарпер опустилася на мерзлий асфальт, хапаючи сторінки й силкуючись зібрати докупи рукопис, оповита темрявою та холодом. За логікою сну було напрочуд важливо не втратити жодної сторінки. Вона саме зібрала їх десь третину, коли, за три сотні футів униз по дорозі від неї, спалахнули фари. Двотонний «фрейтлайнер», з плугом завбільшки з крило літака, стояв припаркований на узбіччі.

— Сука ти така! — вигукнув Джейкоб з-за колеса. — Знаєш, як важко я над ним працював? Де твоя повага до літератури?

Авто загуркотало. «Фрейтлайнер» рушив з місця. Джейкоб перевів промені фар на повну потужність, пришпиливши її до дороги сліпучим блакитним світлом. Він пришвидшив авто, перемкнувшись на другу передачу. Рев двигуна здійнявся до дизельного вереску, світло фар прошивало Гарпер наскрізь, не просто вкриваючи їй шкіру, а варячи живцем...

Лише на саму згадку про це її драконячу луску пройняли шпички хворобливого жару.

Вона ступала з похиленою головою, настільки занурившись у свої безнадійно похмурі думки, що аж перелякалася, коли відчула на щоці чийсь ніжний, прохолодний поцілунок. Вона підвела голову, цього разу діставши поцілунок у праву повіку.

Надворі сніжило. Великі густі сніжинки, завбільшки з пір’їни, безцільно виринали з темряви, такі м’які й легенькі, що здавалося, ніби вони ширяють у повітрі, зовсім не спадаючи додолу. Вона заплющила очі. Розтулила рота. Відчула, як на язик опустилася крупинка снігу.

Повітря в кафетерії було насичене парою та запахами «Спаму» й підливки. Гарпер просувалася крізь брязкіт посуду, гамір криків та сміх.

Діти майстрували з паперових серветок індичок, а тоді розфарбовували їх. Цього вечора всі діти були офіціантами, понапинавши на голови капелюхи пілігримів, що були зроблені з цупкого паперу.

Рене скерувала Гарпер до одного з довгих столів, де вони посідали разом. Бен Патчетт ковзнув з іншого боку, штурхнувши стегно Гарпер своїм поки всідався.

— Бене, хочеш сісти до нас? — запитала Рене, хоч він уже й так примостився.

За останні три тижні в Бена виникла звичка крутитися довкола неї. Коли Гарпер ішла до дверей, він, здавалося, завжди був поряд, щоб притримати їх прочиненими для неї. Якщо вона накульгувала, він підкрадався до неї, непрохано, і огортав рукою за талію, щоб слугувати милицею. Його товсті теплі руки навіювали їй думки про сире дріжджове тісто. Бен жодної шкоди не робив і лише намагався бути корисним, але, хоч вона й намагалася бути вдячною, постійна його присутність частенько виснажувала її.

— З тобою все гаразд, Гарпер? — Бен уважно приглядався до неї. — Вигляд у тебе змарнілий. Попий чогось.

— Зі мною все гаразд. Вже випила трохи води. Ти не повіриш, скільки я пісяю цими днями.

— А я кажу: попий, — він підштовхнув паперовий стаканчик з журавлиним соком до неї. — Так лікар Бен приписав.

Вона взяла стаканчик і спорожнила його, здебільшого щоб заткнути старого. Гарпер розуміла що він дуркує, намагається в такий от незграбний спосіб повеселитися з нею, та цього разу чоловік дратував її навіть більше, ніж зазвичай. Для нього доєднатися до Блискоту не становило жодних проблем. Бен Патчетт завжди загорявся в капличці, з перших акордів, які Керол виводила на органі. Не йому прокидатися серед ночі у вогні й щоразу зі страхом вкладатися до сну.

Постійні жахіття, в яких її посеред дороги збивало авто, жодним чином не дивували Гарпер. Вона принаймні раз у день почувалася скутою посеред дороги, поки на неї сунуть промені фар, — коли всі гуртом бралися співати. Дедалі більше її жахала необхідність заходити в каплицю на службу. Вона провела в таборі цілий місяць, та жодного разу так і не спромоглася доєднатися до Блискоту. У церкві вона була єдиним новорічним ліхтариком, який відмовлявся горіти. Щодня під час служби вона до побіління стискала кулаки на колінах, наче льотчик, що проривається крізь смугу турбулентності, нервово скрегочучи зубами.

Останнім часом навіть Бен припинив переконувати її, що це лише питання часу, коли вона доєднається, сполучиться, зіллється... усі ті словесні виверти, від яких складалося враження, наче їй лише треба вийти в онлайн через якийсь модем душі. Коли служба закінчувалася й усі розходилися, Гарпер помічала, як люди уникають дивитися на неї. Ті ж, хто позирав на неї, робили це зі здавленими, жалісливими посмішками.

На іншому боці приміщення відбувалася якась метушня, поки Керол допомагала Отцю Сторі зіп’ятися на стілець. Він підніс догори обидві руки, закликаючи до тиші, і всміхався до майже вщент заповненої людьми кімнати, кліпаючи крізь окуляри в золотій оправі.

— Я... — почав був він буркотливим, притишеним голосом, а тоді потягнувся до рота й дістав звідти білий камінець. Публіка відреагувала на це вибухом утішного сміху.

Хтось — на слух, то, здавалося, був Дон Льюїстон — вигукнув:

— Ей, Батюшко, то нам таке на вечерю? Господи, харч у цьому місці справді кепський.

Норма Гілд обурено зиркнула в той бік, звідки пролунав вигук, а тоді й собі гукнула:

— Отче, ніякого перекусу перед їжею!

— Я подумав, що оскільки сьогодні День подяки, варто сказати кілька слів, поки ми не налетіли на вечерю, — промовив, усміхаючись, Отець Сторі. — Можете плескати в долоні, можете взятися за руки з сусідом або не зважати на мене й слухати вітер. Це вже як забажаєте.

Почувся кашель, ковзання ніжок стільців. Бен Патчетт узяв Гарпер за руку; його долоня була пухкою й вологою. Рене скоса зиркнула на Гарпер, поглядом, сповненим глузливого співчуття («Ти диви, хто собі хлопця знайшов! Ото вже пощастило!»), і взяла її за іншу руку.

— Усі разом ми є хором пошани, спасенним піснею та світлом, — розпочав Отець Сторі. — Ми вдячні цій нагоді зібратися разом у злагоді, рятовані нашою любов’ю одне до одного. Так багато є речей, за які ми маємо бути вдячними. Я знаю, що вдячний за булочки і підливку. Пахне вона чарівно. Проспіваймо наші подяки Нормі Гілд, яка жили рвала, готуючи цю надзвичайну вечерю на День подяки з дуже обмежених запасів. Проспіваймо наші подяки дівчаткам, з яких піт рікою струменів, поки вони, як могли, допомагали їй на кухні. Заспіваймо для Рене Ґілмонтон, яка допомогла дітям з їхніми капелюхами пілігримів та навчила бути першокласними офіціантами. Співаймо за Джона Руквуда, якого цієї ночі немає поряд з нами, який, втім, дивом роздобув для нас какао й маршмелоу, про які я не мав би говорити: ми ж бо не хочемо, щоб дітлахи надто захоплювалися.

Щасливий вереск сповнив кімнату, за яким пролунало поблажливе мурмотіння сміху дорослих. Отець Сторі всміхнувся, а тоді заплющив очі. На лоб набігла хмура задума.

— Коли ми співаємо разом, ми співаємо для всіх людей, які любили нас і яких нині немає поряд. Ми оспівуємо кожну хвилину, яку нам пощастило провести з ними. Я втратив дочку — гарну, розумну, веселу, войовничу, часом складну, натхненну дочку — і мені нестерпно важко, так я за нею сумую. Я знаю інших присутніх тут людей, які так само побиваються за тими, кого втратили. Я співатиму про наше життя з Сарою. І коли наші голоси єднаються у злагоді, я й досі відчуваю її поряд. Я віднаходжу її дух у Блискоті. Я чую, як вона співає для мене, коли лунає мій спів.

Під дахом пронизливо засвистів вітер. Почувся чийсь здавлений подих. Гарпер відчувала тишу своїми нервовими закінченнями: солодке болісне пульсування.

Отець Сторі розплющив повні вологи очі й окинув вдячним, ласкавим поглядом кімнату.

— Решта з нас, ми й досі тут, і на душі від цього теплішає. Ще одна ніч на Землі, трохи музики, свіжих булочок і душевних розмов. Не знаю, як ви, а це все, про що я колись міг мріяти. А тепер, гадаю, всі завиють від щастя, якщо я заткнуся і всі ми візьмемося до їжі.

Залою прокотився радісний гамір, гучний вдоволений зойк, за яким розляглися оплески. Дон Льюїстон підвівся. За ним попідводилися й усі, відсуваючи вбік стільці та лавки, щоб як слід поаплодувати старому, котрий сказав їм, що навіть у такий час не гріх почуватися щасливим. Коли Отець Сторі зліз зі свого стільця, люди позводилися зі своїх, присвистуючи й плескаючи в долоні. Гарпер, радіючи за старого, приєдналася до них. Бодай на якусь мить вона забула про те нудотне відчуття, коли прокидаєшся під запах диму.

Вони їли жирні кубики «Спаму», до половини занурені в підливку, на борошнистих маслянистих булочках. У Гарпер зовсім не було апетиту, вона їла машинально, незчувшись, як їжі вже не стало, а вона вишкрібала з денця тарілки залишки підливки. Сама вона, може, голодною й не була, однак маля ніколи не заперечувало проти чогось смачненького. Її погляд на якусь мить затримався на половині булочки в тарілці Рене, і старша жінка, всміхаючись, тут же посунула її пластиковою виделкою до Гарпер.

— Ні, — відказала Гарпер, — Не треба. Я не хочу.

— Це звучало б трошки переконливіше, якби я не бачила, як ти визбирувала крихти на скатертині.

— Боже, я така свиня, — промовила Гарпер. — Біля мене сидіти, певно, наче срану свиню біля годівниці застати.

Бен смикнувся й відвів погляд. Гарпер не була палкою шанувальницею лайки, та коли він був поряд, нічого не могла з собою вдіяти. Бен уникав лихослів’я, наче кіт — води. Казав «щука» замість «сука» і «пака» замість «срака» — звичка, яку Гарпер вважала напрочуд манірною. Коли ж матюкалася вона, то це незмінно викликало в нього нервове сіпання. Часом Гарпер здавалося, що він ще більш древній, ніж Норма Гілд.

Вона підозрювала, що задум відплатити йому визрівав у ній з тієї ж миті, як він вирішив погратися в татуся і змусити її випити журавлиного соку. Однак, утнувши це, вона одразу ж відчула за собою провину. То був паскудний вчинок, націлений образити чоловіка, який нічого поганого не зробив, а всього-на-всього намагався бути порядним з нею.

Він відклав виделку й підвівся. Гарпер відчула спалах остраху, на мить подумавши, що він образився й хоче піти від них. Але ні: він лише підвівся зробити власне оголошення — піднявся на лавку, встромив два пальці в рота й оглушливо засвистав.

— У мене в роті нема камінця, — промовив Бен, — та коли я закінчу говорити, дехто з вас жалкуватиме, що це не так.

На цих словах він усміхнувся, та ніхто не був до кінця певен, чи варто з цього сміятися, тож у кімнаті повисла тиша, яку порушувала хіба що негучна зніяковіла балаканина на задніх рядах.

— Сніг, може, й гарний, та він значно ускладнить нам життя. Аж до сьогодні ми були вільні тинятися табором, як нам заманеться, а дітям вистачало місця, щоб гасати й бавитися. Мені шкода, та відтепер неминуче настануть зміни. Цієї ночі Пильнувальники викладуть дошками проходи між будівлями. Коли ви будете пересуватися між будівлями, ви мусите залишатися на дошках. Якщо повз нас проходитиме карантинний патруль і помітить відбитки ніг на снігу, стане одразу зрозуміло, що поблизу переховуються люди. Я хочу, щоб Пильнувальники зустрілися зі мною біля Парку монументів по закінченню служби. Нам необхідно повправлятися у викладанні та прибиранні дощок. Щоб навчитися прибирати їх не довше як за дві хвилини. У нас усе вийде, але для цього необхідно буде докласти зусиль. Тож налаштовуйтесь, що доведеться провести надворі трохи часу, й одягайтеся відповідно.

Новину зустріли стогонами, та Гарпер здалося, що вони не до кінця щирі. Підлітки, які записалися в лави Пильнувальників, тішилися нагоді посновигати у холоді, вдаючи, що вони морпіхи на секретному завданні. Більшість з них готувалися до постапокаліптичних потайних місій відтоді, як достатньо подорослішали, щоб узяти до рук джойстик від «Ікс-бокс».

— Отець Сторі зазначив, що Норма Гілд собі ледь спину не надірвала, готуючи сьогоднішню вечерю. Це було нелегко, враховуючи, щó в неї в наявності. А це, своєю чергою, підводить до невтішної новини. Норма, Керол та я провели шість годин учора на кухні, перебираючи залишки наших запасів. Не стану забивати вам баки. Ми в глухому куті, й довелося ухвалити кілька тяжких рішень. Тож, починаючи з наступного понеділка, усі, віком від тринадцяти до шістдесяти, окрім немічних і вагітних, — Бен зиркнув на Гарпер і підморгнув, — тягтимуть з капелюха квиток, саме перед сніданком. Якщо на квитку буде намальовано X, нам доведеться просити вас пропустити прийом їжі. У середньому, щоночі, близько тридцяти людей пропускатимуть сніданок. Якщо так станеться і ви програєте голодні ігри... — він затнувся, всміхаючись, очікуючи на сміх. Коли його не почулося, обличчя Бена спохмурніло, і він похапцем провадив: — Можете пропустити жереб наступного разу. Мені шкода, та це звичайнісінька математика. Цей табір було облаштовано з розрахунком на достатню кількість сухої та консервованої їжі, щоб забезпечити кількасот дітлахів протягом декількох місяців. Від липня ми розмістили тут понад сотню людей, і щотижня нас більшає. Припаси вичерпуються, і найближчим часом цього не змінити.

Цього разу жартома не застогнав ніхто. Натомість Гарпер чула стурбований шепіт і бачила збентежені погляди людей. Еллі, яка сиділа за два столики від неї, розвернулася до Майкла, який сидів поряд, прикрила рукою рота і люто зашипіла йому на вухо.

— Тому, хто дістане програшний квиток, все одно буде запропоновано каву або чай, і на знак подяки... що ж, Нормі вдалося відшукати трохи цукру. Величеньку банку. У ній навіть мурах не виявилося. Тож, якщо не поталанить з квитком, вам дістанеться ложка цукру до напою, який ви вже собі оберете. Одна чайна ложка. Це не багато, але все-таки щось. Це найкраще, що ми можемо зробити на знак подяки, — голос Бена посуворішав, і він провадив: — Стосовно малих запасів та зниклих харчів: хтось цупить згущене молоко. «Спам» теж пропадає, а ми не можемо собі цього дозволити. Цьому треба покласти край. Це вам не жарти. Ви буквально оббираєте дітей. І якщо хтось учора взяв велику чашку Емілі Вотерман для чаю, буду вдячний, якщо повернете на місце біля її ліжка найближчим часом. Виправдовуватися потреби немає. Просто зробіть. Це дуже, дуже велика чашка, завбільшки з супову миску, з тисненими зірочками внизу. Це її щаслива чашка з зірками, вона в неї з дитинства й багато для неї значить. Оце й усе. Дякую вам.

Він зачекав, щоб упевнитися, чи ніхто не аплодуватиме, та ніхто не став, тож урешті Гарпер простягнула руку й підтримала його, поки він злазив. Набридливим він їй здаватися перестав. Кімнатою знову ширилися розмови, хоч і принишклі.

Він сидів і тицяв пластиковою виделкою в мазки підливки у своїй тарілці. Рене нахилилася вперед, щоб побачити його за Гарпер.

— Бене, з тобою все гаразд?

— Бути хлопцем, який забрав у всіх мобільні, — то ще півбіди, — відповів Бен. — Тепер я ще й сніданку всіх позбавив. От триндець.

Він звівся на ноги, взяв зі столу тарілку й пожбурив її у відро, повне сірої пінистої води.

— Мені байдуже, чи пропускатиму я сніданки, — Рене провела поглядом Бена, який задер комір і попрямував геть з кафетерію, навіть не озирнувшись. — Вони й так були кепські, якщо вже на те пішло, і я планую схуднути на десять фунтів. Звісно, він усе не так зрозумів. Люди не злилися на нього, коли він позабирав мобільники. Тільки раділи! Їм полегшало від думки, що хтось опікується їхньою безпекою. Вони не тримають зла на нього за жоден вжитий захід. Навіть за те, як він вчинив з Гарольдом Кроссом. Єдина людина, яка не може пробачити Бенові Патчетту за те, що він зробив з Гарольдом, — це сам Бен.

— Гарольд Кросс, — промовила Гарпер. — Я вже чула це ім’я. Хто такий Гарольд Кросс і що з ним зробив Бен?

Рене кліпнула очима, здивовано поглянувши на Гарпер.

— Застрелив його. Ти не знала цього? Поцілив просто в горло.

9

На десерт були маленькі трикутнички кокосового пирога з заварним кремом, на хрумкій скоринці з крекерів — найсмачніше з того, що Гарпер довелося скуштувати відтоді, як вона потрапила в табір. Щоразу, підносячи повну ложку до рота, вона заплющувала очі, щоб краще зосередитися на вершковому смаку. Пиріг удався таким ласим, що їй навіть трошки хотілося плакати. Чи бодай підписати подячну листівку Нормі Гілд.

Рене відлучилася ненадовго, щоб допомогти дітям приготувати какао, а коли повернулася, то тримала в руках два кухлі з чорною кавою. За нею хвостиком йшли Дон Льюїстон та Еллі Сторі, а з ними й Нік Сторі, плентаючись за сестрою. Він ніс перед собою кухоль гарячого шоколаду — з благоговінням, наче підносив обручки молодятам.

— Усе гаразд? — запитала Рене. — Бо ти таку гримасу скорчила.

— Це в мене таке обличчя під час оргазму, — пояснила Гарпер, розправившись із останнім шматочком пирога.

— Гадаю, не випадково шмат пирога має точнісінько таку ж форму, що й піхва, — прокоментувала Еллі.

— Ви, дівчата, може, бажаєте собі погомоніти? — запитав Дон. — Я можу й пізніше прийти. Бо ця бесіда прямує туди, де вухам такого невинного паруб’яти, як я, може буть незатишно.

— Краще сядь, — приструнчила його Рене, — і розкажи, яка доля спіткала Гарольда Кросса. Я думаю, що Гарпер заслуговує знати, а з вас двох вийдуть кращі оповідачі, ніж я. Доне, ти працював з ним. Еллі, ти знала його краще від усіх. Та й ви обоє були з ним під кінець.

— Не скажу, щоб я так уже й добре його знала. Дійшло до того, що мені з ним несила було в одній кімнаті лишатись, — відповіла Еллі.

— Принаймні ти намагалася, — сказала Рене. — Докладала зусиль. Не так багато людей тут можуть сказати про себе те саме.

Нік прилаштувався на лавці зліва від Еллі. Він переводив погляд з Еллі на Рене й назад, тоді зробив кілька рухів руками, запитуючи щось у сестри. Еллі насупила чоло й почала дрібно жестикулювати пальцями.

— Мати значно краще знала мову жестів, — промовила дівчинка. — Я даю раду хіба з дактильним мовленням[46]. Йому кортить знати, про що ми говоримо. Хоч якийсь позитив у тому, що малий глухий: не треба хвилюватися, що він підслухає справді гнилі подробиці й засмутиться.

— І він зовсім не читає по губах? — запитала Гарпер.

— То тільки в кіно так.

Дон сьорбнув кави і скривився.

— Я вам ось що скажу: ніщо так не псує гарного настрою, як ковток цієї кави. Хіба, може, розмови про Гарольда Кросса, — він опустив свого кухля. — Гарольд здебільшого тримався самітно. Щось типу товстуна, з яким не хочуть гратися діти. Надто розумний, щоб це йшло йому на користь, кумекаєте? Розумніший за всіх решту й завжди радий на це вказати. Якби ви марудилися з нужником, він би вам вказав кращий, науковіший спосіб, як то зробити... та сам би за лопату не взявся. Сказав би, що карк ломить, чи ще щось. Знаєте, як воно.

— Він постійно носив таку смугасту футболку й пару чорних джинсових шортів. Я ніколи не бачила, щоб він щось інше вдягав. У нього якось коза з носа до тієї футболки прилипла, і він так три дні ходив. Богом клянуся, — промовила Еллі.

— Я пам’ятаю ту козу! — додав Дон. — Та штука так довго пробула в нього на футболці, що варто було вже дати їй ім’я!

Нік і далі спостерігав за ними, знову щось запитавши в Еллі — кількома повільними, обережними жестами. Відповідь Еллі цього разу була швидшою: суглобом пальця вона подлубалася в носі, вдаючи, що виколупує козу. Нік усміхнувся. Він видобув з джинсів цурпалок олівця і щось написав на своїй настільній серветці у формі індика. Тоді посунув її в бік Гарпер.

Ще він часом подимлював. Не так вже й дуже — як наче вологим мохом багаття посипати. Просто бридкуватий дим йшов у нього з-під шортів. Еллі каже, то в нього гузнохід димівся.

Коли Гарпер звела на нього погляд, Нік затис рота рукою і тоненько, ледь не щебетом, посвистів. Нехай дару мовлення він був позбавлений, але гигиканням, здавалося, були наділені навіть німі.

— Він був колишнім студентом-медиком, і коли я потрапила в табір, саме він керував лазаретом, — промовила Рене. — Я б сказала, йому було двадцять чотири роки, може, двадцять п’ять. Він усюди носився з невеличким записничком, часом всідався на каменюці й щось там вишкрябував. Думаю, багатьох це бентежило. Враження було, наче він робить про тебе якісь нотатки.

— Час від часу одна з дівчат намагалася поцупити в нього той записничок, побачити, що він там таке пише, — сказала Еллі. — Це розбурхувало його драконячу луску, і він похапцем вшивався. Дим буквально валив, розумієш?

— З гузноходу, — докинув Дон Льюїстон, і цього разу всі вони зареготали, окрім Ніка, який втратив нитку розмови й міг хіба що розгублено всміхатися.

— Вперше, як доєднався до Блискоту, він одразу ж засяяв, — провадила Еллі. — Комусь це вдається від початку, комусь ні. У випадку Гарольда це сталось аж надто швидко. Він занурився у Блискіт так раптово й сильно, що це його злякало. Він закричав і впав на підлогу, став качатися по підлозі, наче охоплений полум’ям. Пізніше казав, що йому не сподобалося, коли у нього в голові інші люди. Чого насправді не трапляється. То ж не телепатія. Ніхто не влазить тобі в голову. Це просто приємне відчуття, яке йде від навколишніх людей. Наче тебе огортають. Як ідеальні обійми. Після того першого разу Гарольд майже ніколи на сяяв. Тримався від усіх нас осторонь. Не долучався до гурту — лише стежив за нами.

— Угу. Щира правда, — погодився Дон. — Тоді, одного дня, тижнів через два, як прибув у табір, він підвівся наприкінці служби і сказав, що хоче звернутися до присутніх. Просто ошелешив усіх. Як правило, коли хтось у каплиці щось і говорить, то це Отець Сторі або ж Керол. Наче дивишся серіал, а тоді хтось із масовки раптово вирішує виголосити промову, якої нема в сценарії.

— Отець Сторі, — додала Рене, — Бог йому в поміч, просто засунув свій камінь роздумів до рота і всівся послухати, наче студент на лекції з улюбленого предмета.

Еллі провела рукою по своїй щетинистій голові.

— Гарольд сказав, що ми маємо моральне зобов’язання розповісти світові про своє «відкриття». Казав, нам не слід ховатися по кутках. Казав, що мусимо бути на кабельному телебаченні, оприлюднити, на що ми здатні. Говорив, що наш процес опановування драконячої луски має наукову значущість і багато людей хочуть дізнатися про нас більше. Тітка Керол промовила до нього: «Гарольде, любий, що ти маєш на увазі? Як це — багато людей хочуть дізнатися про нас більше?» Тоді Гарольд відповів, що він листувався есемесками з доктором у Берклі, який вважає, що наша спільнота, можливо, знаменує справжній прорив. Був іще один лікар, в Аргентині, який хотів, щоб Гарольд дістав зразки крові людей, поки вони у Блискоті. Усе це Гарольд промовив, наче то була дрібниця. Схоже було, що він й гадки не мав, що накоїв.

— Ох, Гарпер, то було жахливо, — промовила Рене. — Жахлива тоді видалася нічка.

— Містер Патчетт схопився і став розпитувати, зі скількома людьми він вів листування і чи робив це у межах табору. Містер Патчетт сказав, що вистежити місцезнаходження смартфону можна завиграшки, і що з таким же успіхом Гарольд міг намалювати на таборі жирну мішень для місцевих карантинних патрулів. Люди почали голосити, хапатися за власних дітей. Ми всі були наче купка пасажирів літака, яким пілот щойно повідомив, що в кабіні з ним терорист, — погляд Еллі став розфокусованим. Вона вже не бачила перед собою Гарпер, а подумки озиралася назад, на ту літню ніч, сповнену тривог і хвилювань. — Містер Патчетт примусив його віддати телефон. Він три хвилини гортав повідомлення Гарольда. Виявилося, що той підтримував зв’язок з трьома десятками людей по всій країні. По всьому світу! Ще надсилав їм знімки, усілякі подробиці, за якими можна було встановити, де саме ми переховуємося.

— Гарольду кортіло провести голосування, — втрутився Дон Льюїстон. — Що ж. Він його отримав. Бен провів голосування щодо вилучення всіх мобільників у таборі. Еллі й Майкі позбирали їх усі у великий сміттєвий мішок.

— Мені не до вподоби, що стало з Гарольдом потім, — сказала Рене. — Якщо ми колись і заподіяли йому кривди, то це було саме тоді.

Еллі закивала.

— Коли позабирали телефони, увесь табір почав сприймати Гарольда як отруйного жука, якого слід накрити банкою, щоб він більше нікого не вжалив. Малеча почала кликати його Гнирольдом замість Гарольда. Ніхто не хотів сидіти поряд з ним у кафетерії, окрім Дідуні, який ладнав з усіма. А потім, одного дня, котрась із дівчат розбила Гарольду окуляри, пожбуривши йому фризбі просто в обличчя. Вона вдала, що то випадково, наче хотіла, аби він його упіймав, та то був гівняний вчинок, я їй так і сказала. Я відчувала, що хтось має спробувати вступитися за нього. Відчувала, що це погано для всіх нас — отак-от нехтувати ним. Тому я допомогла йому полагодити окуляри й почала сидіти разом з ним та Дідунею під час сніданку. Я записалася на поденну роботу разом з ним, щоб він не залишався наодинці. Тішила себе думкою, що зможу достукатися до справжнього Гарольда. І мені таки вдалося, та лишень нутро в нього було таким самим гидким, як і увесь він. Якось ми разом мили посуд для місіс Гілд у кафетерії, і раптом він засунув мені руку під шорти. Коли я запитала, якого хріна він робить, він відповів, що, мовляв, мені нема причини перебирати з ким трахатися, бо людська раса і так котиться під три чорти. Я штовхнула його так сильно, що з нього злетіли окуляри і знову розбилися. Ось таким був Гарольд.

Нік переводив погляд з обличчя на обличчя, дивлячись на всіх великими, приголомшеними очима. Какао в кухлі майже скінчилося, і рот у нього був вимазаний шоколадом. Гарпер зловила себе на думці, що він виглядає так, наче зійшов з картини Нормана Роквелла[47]. Він показав Еллі те, що нашкрябав на серветці. Вона взяла в нього олівець, щоб записати відповідь. Нік кивнув, тоді схилився, щось дописав і знову посунув серветку до Гарпер.

Я намагався попередити Еллі, що йому не можна довіряти. Коли він був біля неї, гузнодим ставав ще бридкішим. Глухі можуть учути те, що більшість людей не може, і я внюхав у тому димі зло.

Гарпер повернула серветку, щоб Рене могла прочитати написане. Рене глянула, тоді звела погляд до Гарпер, і вони обидві зайшлися сміхом. Від такого нестримного спалаху веселощів Гарпер аж здригнулася; вона відчувала, що її сміх от-от перейде в плач. Нік розгублено дивився на них.

Вона трохи надпила з кухля, щоб заспокоїтися, і ледь не викашляла каву через ніздрі, коли відчула, як черговий приступ сміху підступив до горла. Рене поплескала її по спині, доки кашель не минув.

Дон прочитав написане Ніком, і кутик його губ смикнувся в посмішці.

— Оце кумедно. Я ж бо ніколи не чув зла у ньому. Та якось внюхав дешо інше... і то було, свого роду, перше доміно в тому рядочку, шо привів до його забою. Гарольд узяв роботу під моїм керівництвом, викопував черву для наживки. Було кумедно, шо він визвався до фізичної роботи. Наче королева напрохалася туалети драїти. Ніхто інший не схотів його брати, тому я взяв його у свою команду. Він шось баяв про точку, південніше від табору, болотиста рівнява, де повнісінько черв’яків. Він кумекав, про шо говорить. Не раз повертався зі жменями наживки, збирав більше, ніж будь-хто інший з хлопців, яких я посилав риться в землі. А в інші дні він об’являвся з — ну, може — двома червами у відрі, знизував плечима і казав, шо не фарт. Що ж, я собі гадав, шо тими днями він ходить десь покімарити собі, і сильно про то не хвилювався. Поки одного дня, в половині серпня, він не прийшов з пустими руками і, ставлячи додолу пусте відро, не пустив відрижку — і шоб мене грім побив, якшо я не відчув запах піци в його гівняному віддиху. Мене то грузило. Як ти, певно, помітила, у менью табору Віндем піци нема. Ту ніч я спав тривожно, наступного ж дня рішив про все розказати Бену Патчетту. Бену то ше менше сподобалось. Він весь напружився, зблід, сидів і чухав підбороддя, а тоді сказав, шо радий, що я не змовчав. Тоді спитав, чи я не проти, шоб Майкл з тиждень побув у моїй команді. Я знав, що Майкі мав накопати, і то були не черви, нє, але треба ж було взнати, шо собі надумав Кросс, то я й сказав «аякже». Ну, і Майкі начав стежити за ним з відстані. Перші пару днів найгірше, що він бачив, то як Гарольд срав і підтиравсь сторінками бібліотечних книжок.

Рене скривилася.

— Виявилося, що то був роман «Серце самотнього мисливця». Єдиний примірник. Якби знала, що він утне з книжкою, дала б йому «Атлант розправив плечі».

— На четвертий день наш хлопака Майк прослідкував за Гарольдом до покинутого літнього котеджу, за півмилі звідси, де був генератор та інтернет. Сидів малий за ноутом, однією рукою листи строчив, а другою вкидав до рота «Гарячу кишеньку» з пепероні. Гарольд не лише вернувся до своїх старих штучок, виказуючи наші таємниці тим самим людям, а ще й загріб собі повний харчу холодильник.

Дон передав естафету Еллі, навскоси поглянувши на неї. Вона кивнула і продовжила розповідь.

— Я була присутня, коли з’явився Майкл. Він прийшов до Будинку з Чорною Зіркою, де живе моя тітка з Дідунею. Це сталося невдовзі по тому, як померла мама, — говорила Еллі стишено, ані приховуючи власних почуттів, ані виставляючи їх напоказ. — У тітки залишилося дещо з материних речей, тож вона попросила, щоб я перебрала їх і подивилася, чи не схочемо ми з Ніком щось взяти собі. Нічого такого там не було, окрім цього, — рукою вона доторкнулася до золотого медальйона у формі книжки, що висів у неї на шиї. — Коли Майк прийшов і розповів, що бачив, ми облишили все і Дідуня відправив мене знайти містера Патчетта. Коли я нарешті повернулася з Беном, Тітка Керол сиділа в кріслі, затуливши обличчя руками. З неї сочилися цівки сірого диму; вона була дуже напруженою.

— Вона сказала, що нам слід витурити Гарольда з табору. Та містер Патчетт відповів, що то найгірше можливе рішення. Якщо видворити Гарольда й на нього натрапить карантинний патруль, то його неодмінно примусять усе про нас розповісти. Містер Патчетт бажав десь запроторити Гарольда, а Дідуня сказав, що вистачить узяти з нього обіцянку ніколи більше не покидати території табору й ні з ким ззовні не контактувати. Керол і містер Патчетт перезирнулися, наче промовляли одне до одного: «Хто з нас скаже йому, що такої старечої маячні зроду ще не чув?» Але річ у тім, що мій дідусь... його важко переконати, що люди не обов’язково чинитимуть правильно. Коли він поряд, важко навіть вимовити щось неприязне, недовірливе чи легкодухе. Боїшся, що він у тобі розчарується. Містер Патчетт здався. Він зміг лише переконати дідуся тримати Гарольда під пильним наглядом, оте і все.

Еллі, поклавши лікті на стіл, сперлася підборіддям на долоні. У цю мить вона ні на кого не дивилася, опустила погляд і нещасно втупилася поперед себе. Гарпер відчула, що розповідь добігає кінця. Завершення історії про Гарольда Кросса... так уже склалося, було й завершенням його життя.

Після тривалої паузи вона провадила:

— По тому, як містер Патчетт мав з Гарольдом бесіду стосовно його витівок, той зліг з болем в животі й залишався в лазареті. Містер Патчетт доклав зусиль, аби Гарольд не дав драла — поряд з ним завжди, денно й нічно, чергував хтось із Пильнувальників. Якщо вони стерегли його в палаті, то неодмінно — в залі очікувань. Це сталося в мою зміну, посеред дня, коли увесь табір спав. В якусь мить, під кінець моєї зміни, коли вже сутеніло, я захотіла в туалет, а дістатися туди можна було, лише пройшовши через палату. Я скрадалася навшпиньки, якомога обачніше, щоби не розбудити Гарольда. Він був в одній з відгороджених для сну секцій. Я бачила його, під простирадлами, крізь щілину між занавісками. Вже майже дісталася вбиральні, коли зачепила стегном підкладне судно й воно з гуркотом повалилося додолу. Гарольд навіть не перевернувся. Тут мене пройняли дрижаки і я миттю відтулила шторку, щоб поглянути на нього зблизька. Під простирадлами були самі подушки, — вона підвела очі й зустрілася з Гарпер болісним і присоромленим поглядом. — Розумієш... більшу частину полудня я проспала, тоді як мала вартувати в залі очікувань. Я переконала себе, що шкоди з цього не буде нікому. Міркувала, а що, як Гарольд спробує прокрастися, то я його почую. Мені здавалося, в мене надто чуйний сон, щоб йому це вдалося. Чуйний, аякже. Я, напевно, в легкій комі була. Може, Норма Гілд сипонула мені в чай трохи клофеліну й планувала скористатися моєю безпорадністю.

Куточок її губ на мить вигнувся у посмішці, але підборіддя тремтіло.

Дон поклав шорстку долоню Еллі на потилицю і ніжно, незграбно погладив.

— Ти ніколи не думала, шо якби прокинулась, коли він хотів шмигнути, він, мо’, гепнув би тебе? Він намірявся вийти в ті двері, так чи інакше.

— Повз Ніка Гарольд би не пробрався, — заперечила Еллі й сердито потерла очі тильним боком долоні.

— А хто говорить, шо він би став битись? Закликав би тебе до палати і вклепав би гайковим ключем. Ні, мем. Він мав намір полишити наше товариство, хоч верть, хоч круть. Дурістю було думати, шо можна тримати його в’язнем, не садячи під замок. За твого діда я б хоч з акулою влаштував кулачний бій, та він помилявся шодо Гарольда. А от Бен Патчетт мав рацію.

Нік помітив, що Еллі потирає очі, і щось нашкрябав на серветці. Прочитавши, Еллі захитала головою.

— Ні, я не хочу твого останнього маршмелоу.

Він ще щось написав, тоді встромив ложку в кухоль і витягнув шматок топленого маршмелоу. Еллі зітхнула, розтулила рота й дала себе пригостити.

— Каже, то ліки від усіх нещасть, — промовила, бурмочучи, вона, поки жувала в’язке маршмелоу. Яскрава цівочка стекла по щоці. — Насправді від цього таки легшає на душі.

Дон Льюїстон нахилився вперед, виставивши лікті на стіл.

— Гадаю, решта розповіді багато часу не забере. Еллі повідомила Майку, той побіг до Бена Патчетта. Я сплю на сусідній з Беном розкладачці, і все те шушукання мене збудило. Коли почув, шо вони намилилися йти шукати Гарольда, запропонував піти з ними. Може, навіть відчув, шо повинен піти. Гарольд був у моїй команді. Мені забракло пильності, того йому й вийшло знов вийти на зв’язок із зовнішнім світом. Я не згадаю, хто пішов узяти рушниці з тиру, та гадаю що усі ми думали, шо Гарольд може не хтіти вертатись по добру. Пам’ятаю, шо цій міс, — він поплескав Еллі по плечу, — сказано було лишатись тут. Як можете собі уявити, толку з того — шо горохом об стіну. Ми, певно, нагнали милі зо три пішки, пішли навпростець до сховку Гарольда. Еллі весь час ішла попереду. Та все одно то було збіса близько. Коли ми дійшли туди, то побачили таке, шо гірше нікуди. Мо’, якісь із тих друзів по листуванню Гарольда справді були тими, за кого себе видавали. Мо’, навіть більшість з них. Та бодай один брехав точно. Коли ми дісталися хатинки, спереду неї був припаркований фургон. На місці були озброєні люди. Не карантинний патруль штату, нє. Ті, з кремації. Ми за всім слідкували з-за старої кам’яної стіни довкола хатинки. Всі вони були озброєні гвинтівками «бушмастер» і лупили Гарольда прикладами. Шарпали. Глузували. Гарольд валявся у бруді, стискав свого ноута і просився, шоб не вбивали. Казав, шо він безпечний, шо опанував інфекцію. Казав, шо може показати їм сховок, де купа людей вміє контролювати драконячу луску. Тоді-то Бен і запитав Майкі, чи заряджена рушниця.

— Мені здалося, ми будемо битись за Гарольда, — промовила Еллі. — Як по телеку. Четверо проти дванадцятьох. Ото дурниця, ні?

Голос у неї був хрипким і напруженим. Гарпер розуміла, що дівчинка намагається стримати сльози.

— Руки в Майкі тремтіли так сильно, шо він всю землю кулями всипав, але Бен — той умить став іншою людиною. Знаєш, у колишньому житті він був копом. Копа в ньому по лицю було видно. Зразу став спокійний, але насторожений. Сказав: «Давай-но краще я, синку» — і взяв у Майка з рук рушницю. Перша куля поцілила Гарольду в горлянку. Друга — у його ноутбук. Кремаційний загін повалився пилюку цілувати — як про мене, то вони, мо’, й досі там. Ми ж бо схопилися й щодуху дали драла, жодного разу не озирнувшись, — кава в Дона скінчилася. Кухоль він вертів у руках. — Бен Патчетт, мо’, й виглядав крутеликом у лісі, та коли вернувсь, то проплакав усі очі. Сидів на церковній лавці, а Отець Сторі обіймав його, як дитину. Отець втихомирював його, казав, шо як і була в тому чиясь вина, то саме його, аж ніяк не Бена.

Нік супився, знову щось пишучи на серветці. Посунув її до Еллі, яка прочитала написане, тоді розвернула її до Рене та Гарпер, щоб і вони могли прочитати.

Містер Патчетт не мав посилати когось по рушницю. Слід було послати когось по ДЖОНА. Він міг би врятувати Гарольда.

— Може й так, — мовив Дон, прочитавши з серветки догори дриґом. — Та ми страх як спішили. А воно, як виявилось, і добре, шо спішили. Пришли б хоч на дві хвилини пізніш, то Гарольд, мо’, їм усе б вже розказав. Тоді замість одного мертвого шкета був би табір, — повний табір мертвих шкетів. А ще мертвих дорослих, — він поставив кухоль на стіл, і той дзеленькнув. У залі метушилися люди, заповнюючи приміщення гучними і щасливими теревенями. Настав час для каплиці. Гарпер відчула, як страх вкотре скручує вузол у животі. Знову буде пісня. Знову буде злагода, до якої їй долучитися зась. Знову нестримний сплеск шуму й світла.

— Оце, здається, й усе, — промовила Рене. — Сумна балада про Гарольда Кросса.

Гарпер зовсім не хотілося кудись іти, тому, коли вона заговорила, їй понад усе просто кортіло потягнути час.

— Може, й не все. Є одна дрібниця, яка мене непокоїть. Що було в його записнику? Хтось його потім знайшов?

— Я й сам над тим мізкував, — відповів Дон, підводячись з-за столу. — Він ніде так і не відшукався. Мо’, він був у Гарольда, коли той помер. Хай так, місцезнаходження табору там не було, бо ж інакше це місце давно б із землею зрівняли.

Він цмокнув язиком, тоді похитав головою.

— Сумніваюся, що колись ми взнаємо. Є таємниці, яким не судилося бути розкритими.

10

Між двома сестрами, Ґейл та Ґіліян Нейборс, виникла колотнеча.

У них була спільна пляшечка червоного лаку для нігтів, якої раптом не стало, тож тепер одна звинувачувала іншу в цій втраті або, може, навіть в зловмисному привласненні. Сестри були близнючками, і ставлення від природи мали одна до одної варварське. У Ґіліян вже був покручений сосок, а коли Гарпер розборонила їх, Ґейл притискала брудну шкарпетку до закривавленого носа — Ґіліян щонайменше на дюйм застромила їй у ніздрю свого великого пальця.

Гарпер патрулювала гуртожиток, розпитуючи всіх. Приємно було зайняти себе чужими клопотами. Усе ж краще за думки про згасле світло, коли вона лежатиме на ліжку, відчайдушно бажаючи заснути, але не в стані позбавитися страшних видінь того, що може тоді статися.

Вона вирішила, що якщо хтось і знає, кому заманулося привласнити собі лак для нігтів (відтінок називався «Запальний», хоча сестри явно не помічали в цьому іронії), то це Еллі. Вони разом з іншою дівчиною грали в «раммі»[48] на купці валіз. Гарпер підійшла до них і стала за другою дівчиною, Джеймі Клоуз, очікуючи, поки її помітять.

— Добре, що не я сплю поряд з нею, — промовила Джеймі.

Джеймі була однією зі старших Пильнувальників. Їй було майже двадцять років. Вона мала близько посаджені очі та кирпатий ніс, які у поєднанні утворювали недоладну свинячу міну.

— З нею — це з ким? — неуважно запитала Еллі, дивлячись у карти.

— Ну, знаєш: Сестра Сонечко, — провадила Джеймі. — Минулої ночі вона прокинулася, кашляючи димом. Ти її чула? Я така думаю: та гори вже, тут люди спати намагаються. Така думаю...

Еллі з силою наступила Джеймі на ногу. Якесь дівча могло подумати, що то випадковість — дуже мале, дуже наївне дівча. Джеймі ж насупилась і змовкла.

За якусь мить погляд Еллі ковзнув угору, і вона, здавалося, щойно побачила Гарпер.

— Гей! Як справи, сестро Вілловз?

— Близнята Нейборс загубили пляшечку лаку для нігтів. Просто розпитую, чи її часом ніхто не бачив.

Джеймі Клоуз нерухомо сиділа на перевернутому відрі. Її футболка була задертою, оголюючи наколку внизу спини: татуювання прапору Конфедерації, а під ним напис — «БУНТ». Їй не ставало духу озирнутися на Гарпер.

— Вибачте, мем. Я зі своїми нігтями нічьо не роблю, хіба гризу.

Еллі наче хотіла щось сказати — в очах у неї читалися смуток і хвилювання, — але лише на мить розтулила рота й похитала головою.

Гарпер через силу всміхнулася і подякувала їм, а тоді пішла. Її драконяча луска неприємно пашіла жаром. В уяві постала картина, як хтось роздмухує присок.

11

Їй снилося, що вона вбрана в сукню з ос, і прокинулася, коли ті почали її жалити.

У підвалі, ледь освітлюваному тьмяним ранковим сонцем, стояла задуха. Вона нерухомо лежала, ще й досі відчуваючи осині укуси: на ключиці, на внутрішньому боці стегна, між пальцями ніг.

Гарпер притисла підборіддя до грудей, поглянувши вниз, і побачила червону цятку, що пашіла крізь її футболку зліва над грудьми, наче хтось притискав кінчик цигарки до бавовни... зсередини. Цівка білого диму ниткою звивалася над опіком, що дедалі більшав. Охоплена жахливою втомою, Гарпер споглядала, як отвір ширшає, його краї розходяться яскравим помаранчевим мереживом. Врешті, вона розтерла діру пальцем, змітаючи іскри з грудей.

Тіло буквально гуділо від дюжини таких-от осиних опіків. Вона відкинула ковдру, щоб подивитися, чи ніде більше не жевріє одяг, і до стелі здійнявся стовп чорного диму. Їй згадалося захоплення димовими сигналами в дитинстві. Як би переклали це повідомлення? Певно: «Поможіть, я згоряю живцем».

«Досить», — подумалося їй.

Дуже обережно вона сіла в ліжку. Залізні пружини поскрипували. Їй зовсім не хотілося когось розбудити, завдати клопоту. Спершу, якусь мить, вона ще чітко не розуміла, що збирається робити. Вирішила тільки, що ні з ким про це не бажає говорити. Це вже свідчило про якесь рішення, хоча воно й залишалося для неї поки що нерозгаданим.

На сусідньому ліжку спала на боці Рене, глибоко поринувши у власні сни та всміхаючись якомусь уявному дійству. Гарпер так і тягнуло схилитися над нею й поцілувати наостанок у чоло, отримати останню мить фізичного контакту. «Останню мить?» — Гарпер зрозуміла, що не може довго дивитися на Рене. «Досить» було свого роду зрадою їхньої дружби. «Досить» завдасть Рене болю, залишить її... якою? «Покривдженою» — спало їй на думку. «Покривдженою» й «досить» ступали разом, наче молода з молодим.

Гарпер міркувала над тим, щоб спакувати «Портативну маму» та свій одяг у саквояж, та до пункту призначення «досить» багаж їй не був потрібен. «Досить» було відлунням десь глибоко всередині неї, лункою порожнечею; вона була наче дзвіниця, в якій урочисто вдарив дзвін. Ніколи не питай, по кому подзвін[49].

Гарпер підвелася і рушила холодним запиленим бетоном. Вона зупинилася біля підніжжя сходів й озирнулася на лабіринт розкладачок — лабіринт сплячих жінок. Тієї миті вона любила їх усіх, навіть нестерпну Джеймі Клоуз із її потворним ротом та кирпатим носом. Гарпер завжди хотілося мати таку сувору подругу, як Джеймі. Когось грубого й бундючного, хто міг присадити сучку, якщо та надто ляпала язиком. Вона любила Рене, дівчат Нейборс, маленьку Емілі Вотерман та Еллі з Ніком. Найдужче Ніка, з його зеленими, кольору пляшки очима та гнучкими руками, які вимальовували в повітрі слова, наче він хлопчик-чаклун, котрий викреслює заклинання.

Вона піднялася на три сходинки до дверей, клацнувши, послабила засув і вислизнула назовні. Від кволого сонячного світла закліпала. Гарпер давно вже його не бачила, тож очі в неї заболіли.

Високий блідий небосхил був схожим на блякле циркове шатро. Вона піднялася на кілька сходинок вище, залишаючи по собі тоненькі ниточки диму. Луска пропалювала дірки в її спортивках, у її футболці «Рент»[50]. Вона дивилися «Рент» разом з Джейкобом, і він тримав її за руку, коли вона ридала під кінець. Гарпер здивувало раптове бажання опинитися поряд з Джейкобом, щоб його гнучкі й дужі руки огорнули її за талію. Те, що під час останньої їхньої зустрічі він вимахував револьвером у неї перед носом, здавалося, втратило будь-яке значення.

Їй на думку спало, що Джейкоб, можливо, мав рацію. Набагато легше було вчинити так, як хотів він. Йому було відомо, як це жахливо — згоріти живцем. Він лише хотів позбавити її цих мук. А вона за це пошматувала йому обличчя уламком скла й зіпсувала їхню особливу пляшку вина.

Гарпер переконувала себе, що чіпляється за дійсність через дитя, але насправді ж дитя нічого в цьому питанні не вирішувало. Вона й далі трималася берега лише тому, що не готова була розпрощатися з життям та усім хорошим, що його наповнювало. Вона егоїстично бажала ще. Хотіла ще раз обійняти батька, відчути запах його одеколону «Ейт-енд-Боб», який завжди навіював думки про мотузку, просяклу морською водою. Хотіла сидіти десь біля басейну, щоби сонце виблискувало на її здебільшого оголеному тілі, і провалюватись у напівсон, поки мати щебетатиме про всі ті кумедні речі, які Стівен Кольбер напередодні увечері казав по телевізору. Їй хотілось перечитати улюблені книжки й бодай ще раз відвідати найкращих друзів: Гаррі та Рона, Більбо та Ґендальфа, Ліщину та Кучму, Мері та Берта[51]. Їй кортіло ще хоча б раз ревма ревіти на самоті й узятися від сміху за живіт. Хотілося ще безліч разів зайнятись сексом; втім, якщо озирнутися на минуле, більша частина її сексуальної історії була пов’язана з чоловіками, які їй не дуже вже й подобалися.

Вона запевняла себе, що продовжує жити, бо хоче, щоб її син (незбагненним чином вона була певна ще від самого початку, що то саме хлопчик) відчув хоч краплину всього того хорошого в житті: міг зустріти власних батьків, почитати трохи добрих книжок, завести дівчину. Та в дійсності її синові не судилося зробити нічого з цього переліку. Він був приречений померти ще до народження. Підсмажитися в утробі. Вона трималася, лише щоб зрештою вбити його. Їй хотілося попросити в маляти вибачення за те, що його було зачато. Гарпер здавалося, що вона не спромоглася виконати єдину обіцянку, яку коли-небудь йому давала.

Коли Гарпер дісталася верхівки сходів, то зрозуміла, що забула черевики. Та це вже не мало значення. Тонка скоринка першого снігу розтанула, окрім кількох купок попід соснами. Вітер тріпав високі жмути мертвої трави й каламутив поверхню моря, наганяючи на неї дрібні баранці.

Гарпер не була певна, чи довго вистоїть під вітерцем з моря, ще й у такому тонкому і пошарпаному одязі. Та кілька митей насолодитися подувом чистого морського повітря собі дозволити все-таки могла. Їй не слід було виходити надвір удень — якби Бен Петчетт дізнався, то неодмінно засмутився б, — але табір Віндем був сухим, холодним і порожнім. Навколо ані душі.

Вона рушила до берегової смуги, ступаючи вогкою, зогнилою травою. Гарпер спинилася лише раз — щоб оглянути білий камінець, завбільшки з череп немовляти, поцяткований чорними смужечками, що видалися їй схожими на драконячу луску. Не без зусиль їй вдалося запхнути камінець в одну з кишень спортивок.

Вона продерлася крізь чагарник вічнозелених, минула елінг, дорогою до узбережжя підібравши ще кілька чудернацьких на вигляд камінців.

Гарпер безрадісно наспівувала собі під носа, мугикаючи слова співанки, підслуханої у галасливої малечі. Їй стало цікаво, чи знають вони хоча б, що їхня пісенька пародіює мелодію «Гей, Джуд»[52]. Певно, що ні.

Вона всміхнулася без жодного задоволення.

Їй хотілося повірити в диво Тітки Керол — повірити, що можна піснею відшукати відповідь на усі свої проблеми. Це працювало для решти, тримало їх у безпеці й наповнювало утіхою. Також мало б подіяти на неї, але не подіяло, і Гарпер ніяк не могла цьому зарадити: вона гнівалася на них через власну неспроможність це зробити. Гнівалася, бо вони жаліли її.

Тут, самотня у пронизливій прохолоді чистого ранкового світла, вона могла зізнатися собі, що вони здавалися їй бридкими, коли всі разом починали сяяти в церкві. Стояти поміж ними, коли їхні очі світилися і пульсувала драконяча луска, було майже так само огидно, як бути обмацаною у натовпі рукою незнайомця. Найпалкіше від усього вона хотіла нарешті покласти кінець ранковій службі — тому галасу й шаленству, пісні й сяйву.

Гарпер м’яко ступала дощатим пірсом. Подмухи очисного дужого вітру доносили до неї морське повітря з відкритого океанського простору. Ступати дошками, зношеними десятиліттями плину води й вологи, було приємно. Дійшовши до краю, вона присіла. Камінці в кишенях гупнули об соснову поверхню.

Гарпер видивлялася острів Пожежника, ковзаючи кінчиками пальців по воді. Вона занурила великий палець й ахнула: вода була такою крижаною, що защеміли суглоби на нозі.

Хтось залишив шматок потріпаної зеленої ганчірки, обв’язавши довкола стовпа. Вона почала неквапливо його розв’язувати. Їй здавалося, що важливо сильно не задумуватися над тим, нащо вона справді прийшла до пристані. Якщо подивитися правді у вічі, їй може не вистачити духу.

Втім, на якомусь півпритомному рівні, вона розуміла, що холоднеча океану буде чи не такою ж нестерпною, як пекучі осині укуси на лусці, тож інстинкт змусить її повернутися до берега. Та якщо зв’язати зап’ястя, вона не зможе плисти, а холод досить скоро стихне до отупіння. Гарпер подумала, що варто розплющити очі, поки вона буде під водою. Їй завжди подобалася розмита пітьма підводного світу.

Імлистий серпанок на сході порідшав, і тепер було видно смугу блідої блакиті. Гарпер відчула себе такою ж ясною і безмежною, як блакитне небо. Відчуття було хорошим. Вона почала зав’язувати мотузку довкола зап’ясть.

Легкий бриз доніс чийсь віддалений крик.

Вона завагалася, а тоді повернула голову щоб прислухатися.

На одному боці острова стояла руїна однокімнатного котеджу. Залишилося лише дві стіни. Інші дві, разом з дахом, завалилися — посеред решток приміщення навхрест стояли обвуглені балки.

Друга, менша будівля, схожа на хижку без вікон — пофарбована в зелене, з білими дверима — була зведена на піщаному виступі, повернутою в бік табору Віндем. Через вкритий дерном дах і дюну, що височіла біля дальної стіни, хижка була схожа на гобітську нору, напівзариту в піщаний пагорб. З крихітного димаря щодня й щоночі звивалася цівка диму, та, наскільки знала Гарпер, це жодного разу не привернуло уваги зовнішнього світу. Годі було прочесати берегову лінію і не побачити бодай дюжину таких-от дрібних завитків диму.

Але натомість тепер, з димаря, долинав далекий відгомін спотвореного та стишеного голосу.

«Ні! Ні, не зробиш! Не посмієш! — прокричав Пожежник. — Не маєш права здаватись!»

Серце в неї шалено закалатало. На тривожну мить їй здалося, що він говорить до неї.

Та, звісно ж, чоловік ніяк не міг побачити її зсередини сараю. Він навіть гадки не мав, що вона там стоїть.

«Хіба я не виконав усе, чого ти бажала? — горлав він. Вітер здіймав його голос і, завдяки незбагненній акустиці, чітко доносив до неї. — Хіба я не виконав усе, чого ти бажала? Думаєш, я не хочу здатися? Але я досі тут. Якщо лишаюся я, то ти й поготів».

Їй здавалося, що слід негайно втекти — усе те призначалося не для її вух, — та вона не могла навіть поворухнутися. Лють, що бриніла в його голосі, наче паля, пришпилила її до землі.

З сараю почувся гучний залізний брязкіт. Двері в рамі струснулися. Вона безпорадно чекала, що ж станеться далі, усім серцем сподіваючись, що він не виходитиме назовні й не побачить її.

Він не вийшов, і все затихло. Дим мирно здіймався вгору з димаря і швидко танув у повислій імлі. Подуви вітру викидали на берег острова дрібні жмутки водоростей.

Гарпер дослухалася, вичікувала й вглядалась, аж поки не усвідомила, що від холоднечі вся тремтить. Вона впустила мотузку, яку намотувала на зап’ястя. Порив вітру підхопив її, підніс у повітря й відкинув у море. Гарпер притисла коліна до грудей, обхопивши їх, щоб зігрітися. Камінець — той, що був наче дитяча голівка — боляче впинався їй у стегно, тому вона дістала його з кишені й поставила на краю пірсу.

Заблизько до краєчку. Камінь захитався. «Бульк» — і море зімкнулося, проковтнувши його.

Звук був таким приємним, що Гарпер поскидала всі камінці, які позбирала, один по одному, лише щоб знову й знову чути той звук.

Норма Гілд казала, що там чигають примари. Примари з диму. Може, Джон кричав до однієї з них. Може, кричав на тіні. Чи на самого себе.

Примари втілювали повідомлення з потойбіччя, але слухачі з них, певно, були кепські. Голос Джона був нещасним і сповненим болю, тож Гарпер вирішила, що хтось мусить його вислухати. Хай не примари, то хоч вона.

Та й до того ж, Джейкоб завжди вважав, буцімто йому краще за Гарпер відомо, що для неї краще. Тому якби вона вкоротила собі віку, то лише зізналася б у тому, що він таки мав рацію. Це само по собі було причиною опиратися — бодай щоб допекти йому. Тепер, оговтавшись від сну, вона вже не так скоро була готова пробачити той револьвер.

Ніхто не чув як Гарпер проникла назад у підвал каплиці. Її ковдри пахли багаттям, та вони були такими затишними, що вона одразу ж провалилася в сон... цього разу без жодних сновидінь.

12

У першу ніч лотереї, яка мала визначити, хто їстиме, а хто — ні, Гарпер випало чергувати на кухні. Норма всадовила дівчину за роздатковим пунктом — складаним столиком з купою термосів, кухлів і великою прямокутною бляшанкою цукру.

— Тим, хто пролетить, каву можеш підсолодити. Кожному по ложці, не більше. І дай їм побачити свій живіт — хай пам’ятають про те, заради чого пропускають сніданок: твоє дорогоцінне крихітне диво, — промовила Норма.

Від цього Гарпер легше на душі не стало. Це лише змусило її почуватися товстою, обтяжливою і самотньою. Певна річ, що товстою вона не була, зовсім ні. Так, гаразд, тепер вона вже не могла застебнути джинси на верхній ґудзик; цей факт приховувала під довгими «кенгурушками». Але жодні меблі не дрижали, коли вона проходила кімнатою.

На сніданок була рідка вівсянка з консервованими персиками, висипаними з чергової бляшанки. Видавати лотерейні квитки випало Нельсонові Гайнріху, тож він з’явився на роботу, вдягнений в один зі своїх різдвяних светрів: темно-зелений з танцюючим пряничним чоловічком. Ще на ньому був капелюх Санти, і, на думку Гарпер, ця деталь уже була паскудною: можна було подумати, що він цукерки роздаватиме, а не забиратиме в людей харч.

Квитки поскладали у шкіряну жіночу сумку. На програшних квитках було виведено позначку — чорний X. Гарпер подумала, що ця сумка нагадує їй кармічну протилежність Сортувального капелюха. Замість того, щоб відправити до Слизерину чи Ґрифіндору, вас залишали голодним з чашечкою гарячої кави. Не дозволено було навіть залишатися з усіма в кафетерії.

«Не думаю, що це було б слушно, — пояснював Бен Патчетт. — Якщо дозволимо залишитися нещасливцям, люди почнуть їх жаліти і ділитися їжею. За звичних обставин я обома руками „за“, та в цьому разі це знівечить саму суть жереба. Запасів вкрай мало; якщо люди почнуть ділити власні порції, то нормально не поїсть ніхто».

Тоді він сказав, що в сумці буде лише двадцять дев’ять програшних квитків. Тридцятий він вирішив взяти собі, аби показати, що не проситиме нікого робити те, на що сам не здатен.

О другій ночі — їхня звична пора сніданку — Норма посунула засув на дверях до кафетерію і відступила, пропускаючи всередину натовп, в якому чи не кожен обтрушував від снігу плечі або капелюхи. Надворі знову сніжило дрібненькою, легкою порошею.

Очолював чергу Дон Льюїстон, що саме підійшов до Нельсона Гайнріха. Нельсон здивовано закліпав.

— Доне, тобі ж бо шістдесят три! Ти не маєш тягнути квитка! Я не тягнув, а мені ж лише шістдесят! Іди, бери свої персики. Я своє вже поїв. Йсусе, така смакота!

— Я тягтиму квиток, як усі тутки, красно дякую, Нельсоне. Ніколи ненажерою сильно не був, тому краще візьму чашечку кави з цукром.

Не встиг Дон простягнути руку до сумки, як Еллі прослизнула до нього й ухопила за руку.

— Містере Льюїстон, перепрошую, чи не могли б ви хвильку зачекати? У нас тут збіговисько Пильнувальників, які всю ніч провели на холоді, розчищаючи дошки між будинків. Отець Сторі сказав, що їм можна тягнути першими, — проказала Еллі. Вона дивилася повз Дона, далі уздовж черги, змахнувши рукою. Підлітки посунули вперед.

— Гей, чого чергу порушуєте? — вигукнув хтось. — Тут усі сподіваються, що щось перепаде.

Еллі його проігнорувала. Як і Майкл з дітьми, що прямували за ним. Той, кивнувши, прослизнув повз Дона Льюїстона та потягнувся до сумки — і дістав білий камінець, завбільшки з яйце вільшанки.

— Хах, — промовив він. — Тільки погляньте. По-моєму, витягнув невдало!

Він запхнув камінчик до рота й рушив повз роздаткові пункти до столика з кавою. Там тихо налив собі кави й простягнув керамічного кухлика, щоб Гарпер вкинула туди цукор.

Нельсон Гайнріх витріщався йому вслід, з безмозким виразом роззявивши рота. Зазирнув у сумку, намагаючись втямити, звідки взявся камінець.

Еллі стала насвистувати бадьору мелодію.

Наступною тягнула Ґіліян Нейборс. Знову камінчик.

— Мені щастить! — радісно промовила вона, запхнувши камінчик до рота. Потім підійшла до Гарпер, налила собі кави й чекала на цукор.

Позаду дівчини її сестра, Ґейл, саме тягнулася в сумку. Цього разу Гарпер помітила, що камінець уже був у неї в долоні до того, як вона занурила руку в квитки.

Гарпер кортіло засміятися. Кортіло заплескати. Вона почувалася, мов дівчинка, наповнена гелієм — такою легкою, ніби от-от відірветься від підлоги й бамкне об стелю, наче та кулька. Її розпирало від радощів — шалених, палких радощів, яких вона не відчувала жодного разу відтоді, як заразилася драконячою лускою.

Їй захотілося згребти дітей, Пильнувальників, друзів Еллі й усіх міцно стиснути. І не лише через те, як вони чинили: утримувалися від лотереї і просто добровільно утрималися від неї, вирішивши обійтися без сніданку, щоб могли поїсти всі решта. Річ була й у тому, що насвистувала Еллі в тій пісеньці, яку Гарпер упізнавала з перших тактів: такій милій мелодії, що, здавалося, від неї вона трісне навпіл, наче склянка — від певного музичного співзвуччя.

Еллі наспівувала «Ложечку цукру»[54] — найкращу пісню з найкращого фільму усіх часів.

Ґейл Нейборс витягла білий камінець, прицмокнула й рушила по обіцяну каву. Це робили всі дітлахи, товариші Еллі. Усі дівчата-підлітки, котрі поголили голови, щоб бути схожими на неї, і всі підлітки-хлопці, котрі записалися в Пильнувальники, аби тільки бути поряд з нею.

Дон Льюїстон, посунувши свого грецького рибальського кашкета і потираючи великим пальцем чоло, й собі почав насвистувати. Він кивав щоразу як Пильнувальник минав його, щоби витягти камінчик і пропустити сніданок.

Отець Сторі теж насвистував. Гарпер не бачила, щоб він заходив, та осьде він був — стояв біля дверей, широко всміхаючись та змигуючи сльози. Поряд з ним стояла Тітка Керол, прихиливши голову чоловіку на плече, наспівуючи разом з усіма; її очі повнилися золотом. Майже дюжина людей тепер наспівувала пісню —мелодію, таку ж прегарну, наче перший дотик весняного тепла. Їхні очі сяяли, мов ліхтарики. Паленіючи зсередини. Паленіючи з піснею та з Блискотом.

Ґейл Нейборс занесла кухоль, очікуючи на цукор. І, кладучи в нього цукор, Гарпер заспівала сама.

— Just a spoonful of sugar, — виводила вона захриплим від хвилювання голосом, — makes the medicine go down, makes the medicine go dow-own[55]...

Гарпер співала і, на якусь мить, геть забула про те, що вагітна, товста, самотня, вкрита якоюсь займистою спорою, яка щомиті може спалахнути. Вона співала, забувши про мерзенний револьвер Джейкоба, про його мерзенну книгу.

Стрижень тепла зблиснув і піднявся спиною, ширячись стрічками її луски по шкірі у приємній тремтливій гарячці. Вона хитнулася на підборах, навіть не усвідомивши цього. Світ набув нової, пливкої подоби. Гарпер відчувала рвучкий потік у крові, наче поринула у водоймище тепла й світла. Немов сама була ембріоном, а не виношувала його.

Наступного разу, коли сипався цукор, блискучі піщинки, здавалося, падали у вповільненому русі — наче каскадом коштовностей. Сріблясті трелі блиску розливалися драконячою лускою, ширилися зап’ястями та горлом. Вона почувалася повітряним змієм, гнаним піснею, а не вітром. Була такою ж теплою, як і змій під сонцем; шкіра яскраво блискотіла — не боляче, а зі зблиском насолоди. Руку обтягувала рукавичка зі світла.

Пильнувальники підходили й кивали їй, брали чай або каву і йшли собі, сяючи; всі вони палахкотали, мов примари. За кожного з них вона раділа й кожного любила, хоча й не могла пригадати, хто вони всі такі. Не могла пригадати нічого, що передувало би пісні. На думку не спадало нічого, важливішого за мелодію. Їй не вірилося, що якась ложечка цукру, хай навіть найсолодшого, могла б зрівнятися з пливкою солодкавістю, що протікала крізь неї.

Отець Сторі останнім підійшов по каву. Певна річ, він так само витягнув камінець. До рота він його не поклав, а лише тримав.

— Ось вона, міс Вілловз! — вигукнув він. — Нарешті щаслива. Щаслива й прекрасна!

— Міс... Вілловз? — запитала вона, і голос її був таким же примарним, як і цукор, що сипався з ложки. — Хто така міс Вілловз?

— Згодом пригадаєш, — пообіцяв він.

13

Так і сталося. Спомин про ім’я виринув у її пам’яті перед самим світанком — майже тієї ж миті, коли вона облишила спроби його згадати. Підсвідомість видала його без жодних попереджень, так само, як часом підносила в дарунок відповідь на питання у кросворді, яке не давало їй спокою.

Тепер уже Гарпер прокинулась, не кашляючи димом. Вона більше не пашіла жаром, що опалював уночі футболку. Під час наступної служби, коли Керол сиділа за органом і грала «Дух, що на небі»[56], усі в зібранні підвелися до співу. Вони ревіли й тупали ногами, мов п’яні моряки у розповідях Мелвілла, налигавшись грогу й відлякуючи чайок своїми морськими співами. Гарпер ревла разом з ними, ревла, поки не заболіло горло.

Усі вони сяяли, усі разом, і Гарпер з ними. Її очі палахкотіли, мов ліхтарі, шкіра дзижчала теплом й насолодою, думки злетіли від неї, мов боривітер у струменях літньої спеки, і кілька тижнів усе було майже чудово.