Похорон богів

Року 983-го

Заратилися радимичі. Це викликало подив і навіть сміх. Коли сказали Доброчинові, світлий князь аж перепитав, скосувавши на головного воєводу:

— Хто-о?

Радимичі були найближчі родаки вятичів, але якщо ті посідали великі обшири по той і по той бік Оки — аж до Москви-ріки та муромського драговища, то радимичі сиділи вузенькою смужечкою в злучині Сожу та Дніпра, сиділи тихенько й сумирненько ще від часів Ольга.

Про цю коромолу можна було здогадатися ще торік, коли радимичі з першим снігом не прислали повозу — з давніх часів уставлений оброчний урок. У листопаді-грудні справи закрутили світлого князя, й він про це забув, а тепер з подиву шкріб потилицю: ну й новина!

Це виходило за всі рамця.

Торік Доброчин погарячкував: зопалу гримнув на Претича, що той не спромігся здогнати Местишу та його волоцюг, нахвалявся сам їх упіймати. Потім пошкодував про ці свої сердиті слова: не так просто зловити вітра в полі; хоча слово теж виявилось не горобцем.

Доброчин вирішив сукупити до літа дружину, а також нарубати многу рать, щоб самому повести їх на полудень. Нарешті треба було вибити з-під Местиші Варяжка те сідло, за яке він Уже котрий рік тримався руками й ногами: печенізьку орду.

Претич торік її добре поколошкав, навіть убив головного печенізького хана Ільдею. То була давня мрія Претича: помститись Дикому степовикові за Святославову смерть.

А Доброчин ще тоді зрозумів, що того замало. На місце вбитого Ільдеї-хана сів його братко Булгак, і печенізька орда знову згуртувалась.

Після довгої перерви печенізькі наскоки без угаву тривожили Київ уже п'ятнадцятий рік: відколи Куря-хан мало не взяв був його приступом. Святослав тоді попер Курю-хана аж за Дін, це, здавалось, навіки чи бодай надовго. Але на третє літо великий князь сам загинув од печенізької руки.

Доброчин сказав Претичеві:

— Мій швагер був хоробрий муж, але для волостелина цього не досить.

Претич не розумів, чому Доброчин говорить про Святослава, коли належало говорити за радимицького князька. Воєвода завжди ревно ставився до Святославової пам'яті й тепер нахмурив брови. Доброчин пояснив:

— Поки на сході сиділи касоги та ясичі, степовикам не було волі розгулювати аж до Дніпра. Тепер же наче прорвало греблю.

Претич так само похмуро мовчав. Він любив Святослава, одначе ніколи не дарував йому й хиб. Справа була не тільки в ясах та касогах. А Хазарський хаканат? Хіба не то була головна гребля між Дніпром і диким степом? А Святослав розгромив і хазар Претич мигцем глянув на світлого князя, який замислено потирав долонею золоте руків'я меча. Хотів сказати Доброчинові про це — й роздумав. Зруйнування хаканату нічого не віднімало й нічого нового не додало. Це було лише доруйновування тієї самої греблі. Потім на думку йому спало щось інше, й він сказав:

— Забуваєш про щека Ольга: цю греблю почав руйнувати він.

Доброчин мусив згодитися. Почав справді щек Ольг. До нього на сході сиділи угри, які своїми ордами стримували орди степовиків, а Ольг показав їм дорогу через Русь на захід.

Це начебто змирило обох. Доброчин заходився міркувати, як краще спинити радимицьку котору, щоб не зв'язувати собі рук перед задуманим походом на печенігів. Якщо Местиші Варяжкові пощастило минулого літа перебратися в степи, він міг дійти згоди й з новим ханом Булгаком. Доброчин сказав:

— Погано, що ми мало знаємо.

— Про що речеш?

— Про доньку Людвіка Свенельдовича. Ти не зміг її тоді взяти в полон, а ми тепер навіть не відаємо, чи є в неї сини від Ільдеї-хана, чи нема.

Претич відповів:

— Хан Булгак не схоче ділити владу із синами Ільдеї-хана, якщо Аюдвікова доня Ольгерда й народила йому десятьох синів.

— Про це ж і мислю, — не посміхнувсь у відповідь Претичеві Доброчин. — Якщо Ільдея залишив по собі бодай одного сина, — сказав він, — то цей син мусить бути в Києві. Зрозумів? Щоб ми могли грозити Булгакові: «Коли спомагатимеш нашим ворогам — споможемо синові Ільдеї-хана!» Зрозумів?

Він допитливо глянув на тисяцького воєводу. Претич замислено кивнув.

Доброчин міг власними силами добити печенігів, прогнати Булгака за Донець і навіть за великий Дін, віддавши його на поталу іншим ордам. Але Доброчин відчував, що рано чи пізно все довелося б починати заново: різним степовикам за Доном та Волгою ліку не було. Про це свідчили саркельські та хорезмські гості, а також київські купецькі товариші.

З печенігів треба було створити нову греблю, зруйновану Ольгом та Святославом протягом багатьох останніх десятиріч.

— Пошлеш Вовчого Хвоста на радимичів, — несподівано сказав Доброчин.

Претич здивувався. Вовчому Хвостові минав чи не сімдесятий рік. Претич напружив пам'ять — виходило майже на те: шістдесят дев'ятий; Ульвсванс був старший од нього на п'ять літ. Він знову підозріливо глянув на світлого князя. Чи не мститься за минулий рік, коли Претич підкорив лише вятичів, а Местиші Варяжка так і не наздогнав? Але Доброчин розвіяв його підозри.

— А ти підеш за Рось і за Сулу. Мусиш привести мені бодай одного ханича, — сказав він. — А ще ліпше — ввесь виплодок Ідьдеї-хана.

Князь мусить бачити на тридцять років уперед, не без самовдоволення подумав Доброчин і тут-таки згадав отця Григорія, якому належали ці слова. Вперше за стільки літ він згадав про нього минулого року.

Коли Претич пішов виряджати нарочитого до Вовчого Хвоста, Доброчин звелів челядникові гукнути отця пресвітера, якого ще наприкінці грудня сказав перевести з Вишагорода-Деснянського й посадити в Ольжиному дворі — Вишігороді-Київському.

Він глянув на Григорія й ще від порога запитав:

— Скільки належить бачити наперед волосному князеві?

— На тридцять літ! — урочисто проказав отець Григорій. — Властелинові належить бачити далі од усіх.

— Замало, — цикнув язиком і розвів руками світлий князь.

— А як ти вважаєш?

Доброчин раптом спохмурнів. Хотілось поділитися з «отцем» допірішніми думками, а тепер несподівано відчув, які вони дрібні й недалекоглядні. Він роздратовано сказав:

— Це ти так навчав мене замолоду — тридцять літ... А треба на сто й на триста.

— Це людському розумові не до снаги, — заперечив отець Григорій. — Так далеко може видіти лише бог.

Доброчин глянув на Григорія з недовірою, хоча тут не могло бути двох думок.

— А що діяти! — трохи згодом уже примирливіше сказав він. Останнім часом він утратив оте чуття впевненості, яке досі не полишало його. — Богам то не дивно. А нам...

Отець Григорій з повагою глянув на світлого князя, якого знав ще хлопчиком біля Подільських та Княжих воріт. Від настовбурченого хлопчика не лишилось і сліду, але пресвітер Григорій відчував, що час і для нього не минув зовсім безслідно.

Щось подібне думав і Доброчин.

Раніше, за часів його невільницьких літ, отець Григорій поділяв людей на язичників та християн. Але вже кільканадцять років розрізняв народи й за найменнями. Християнську Булгарію захопив християнський грецький цар — це нині було найголовніше для Григорія. Тепер він уже не казав: «Усі християни суть діти господа бога», бо деякі християни виявились лихішими за бісопоклонців і бісових дітей. Коли Доброчин якось нагадав йому цю істину, отець Григорій глянув на нього стражденними очима й зробив сам для себе несподіване відкриття:

— Носити за пазухою хрест — цього ще замало.

Але він і далі не переставав підбивати Доброчина, щоб охрестився чи охрестив Русь. Якщо розмова й починалася з чогось іншого, то врешті обов'язково зводилась на це, й ці змагання чимось вабили Доброчина. Інколи його охоплювало відчуття, ніби ковзає на лезі: в дитинстві часто снився такий моторошний сон, і він прокидався мокрий від холодного поту й разом з тим щасливий, що то було тільки вві сні.

Він висловив зовсім іншу думку:

— Ми уявляємо богів схожими на нас.

Для отця Григорія то було блюзнірство, з яким він не міг погодитись, та й не хотів.

— Плутаєш, світлий княже, — сказав він. — Бог сотворив нас за своєю подобою, а не ми його.

— Хай буде по-твоєму, — згодився Доброчин. — Але ми так чи так мусимо мати в собі бодай трохи божого.

— Ти про що? — спитав отець пресвітер.

— Про божу змогу заглядати наперед.

Доброчина мучило одне й те саме. Він вимагав доказів або спростувань, але отець Григорій усе розумів по-своєму.

— Людина хоче бути схожою досущ на всіх. Печеніжин воліє сидіти серед печенігів, а грек серед греків.

Пресвітер казав про нехрещених і про християн, але Доброчинові здалося, що той так само міг би мати на оці й себе.

— За стільки років ти так і не звикся з нами, — сказав Доброчин. — А багатьом же повішав на шию хрест: мала б то бути твоя братія.

— Я не про себе речу, — невпевнено заперечив отець Григорій.

Це не переконало жодного з них. Перед тринадцятьма роками отець Григорій охолов до Києва: Святослав підкорив Булгарію й полонив булгарського царя Петра, а потім кинув їх у ще гірше пекло: в криваві узи візантійського царя. Цього Григорій не міг подарувати Святославові, а свою образу переносив і на теперішніх князів, хоча й надалі лишався Христовим воїном. Він сказав:

— Бог усе передвидів. І твої богохульні думки, світлий княже. Хочеш глянути божим оком наперед.

Григорій суворо блимнув на поганського князя, в душу якого вселився біс, але не знайшов у собі сили затаврувати нечистого. Він знав цього чоловіка з юнацьких літ, тому несподівано для самого себе мовив:

— В Еклезіасті сказано так: «Час розкидати каміння — й час каміння громадити».

Доброчин спантеличено мовчав, уражений тими словами. Йому перехопило подих і затуманило зір. Він зробив зусилля виплутатися з липучої павутини. Отець Григорій помітив це й повагом проказав:

— Час розкидати каміння вже позаду. Ти не лишив каменя на камені від ворогів своєї землі. Тепер мусиш громадити каміння в купу.

Доброчин сказав:

— Іди вже додому. Маю й інші клопоти, крім цих. Клопотів справді було задосить, однак після відходу Григорія він ще довго не міг позбутися тих думок. Час розкидати каміння й час каміння громадити. Доброчин мав таке відчуття, що колись та десь уже чув цю притчу, а не міг пригадати, де й коли. Певно, існував також і час для розуміння та нерозуміння.

Він думав над цим до кінця дня, а вже поночі знову звелів покликати отця Григорія, щоб витлумачив йому ті слова, які його сьогодні так уразили. Пресвітер занепокоєно сказав:

— Негоже тлумачити на свій ум речене богом. Але є в писанні притча про виноград, світлий княже. — Й він почав згадувати напам'ять рядки святого письма: — «Чим кращий виноградний кущ од іншого дерева, а його лозина від галузок лісових? Чи можна взяти шмат виноградної лозини, щоб зробити з неї якусь корисну річ? Чи можна витесати з неї бодай кілочок для одежі? Ось кинули лозинку у вогонь... Кінці зайнялись і вже згоріли, середина також займається й горить — на що більше придатна лозина? Придатною й корисною вона була лише в землі...».

Очі в старого пресвітера горіли. Доброчин затамував дух і принишк. Старий булгарин здавався божевільним.

Але це враження тривало мить або дві. Закінчивши боже слово, Григорій свідомим голосом розтлумачив його:

— Кожна річ і коможде твореніє корисні суть на своєму місці.

— І чоловік теж? — Доброчин уже добре збагнув думку отця Григорія.

— Рече апостол Павел до ефесян, — знову почав напам'ять пресвітер: — «Раби, слухайтеся господаря свого зі страхом і трепетом у простоті серця вашого, як слухаєтеся Христа. Не чиніть нічого же про людське лише око, а чиніть од душі, мов чините для господа бога. Служіть, господа любя, а не чоловіка. Яко же вчините ви, тако вчинить і вам Всевишній, хоч вільні єсте, хоч раби».

— Дивно слухати, — сказав Доброчин. Вів був у захваті. Але потім перейшов подумки ще раз через усі щойно вимовлені слова, й у ньому зненацька прокинувся холоп Ольжиних і Свенельдових стаєнь. Він розчаровано скинув бровою на отця: — Чим же припаде твій бог до душі обільному холопові?

У Цей час увійшов тисяцький Претич і спинився коло дверей, Отець Григорій відчув себе вельми незатишно. Претич не полюбляв його ще з тих часів, коли Григорій був дворовим княжим пресвітером, а Претича позбавили воєводської булави. Тепер Григорій охочіше встав би й пішов геть, але Доброчин мовби прибив його цвяхом до лави.

— Комуждо своє, — впалим голосом проказав пресвітер, — Холопа бог утішить на небесі. За муки на землі господь дарує царство небесне — ось що припаде до душі робітникам.

— А багатому й так рай на землі? — Присутність воєводи вивела Доброчина з того стану пригніченості, що був охопив його перед цим. Тепер він знову відчув себе могутнім князем і вільно й розкуто засміявся: — Христос — істинно княжий та боярський бог! Чуєш, воєводо?

Той стримано кивнув, а пресвітер Григорій невідступно дивився на Доброчина.

— Ти мене питав, — сказав він до нього, — на скільки має передбачати князь. Чоловік передполагає, а господь розполагає. А я також чоловік, як і ти єси, світлий княже.

Доброчин уперто не відпускав його.

— Коли б ми вірили твоєму богові, — мовив він, — то й досі б тягли чортове ярмо варязьке. А я так і лишався б обільним робітником: ждав би віддяки на тому світі, чи є той рай, чи його нема. Наші боги справедливіші: ким був на землі, тим станеш і на небі. Отож на богів сподівайся, а сам про себе дбай.

Князь нарешті відпустив Григорія, і Претич аж по тому сказав:

— Бридко й гидко.

— Зате князям та боярам зиск! — Доброчин глянув на двері. До нього знову поверталось оте гнітюче й вельми неприємне почуття, коли хочеться звільнятись од настирливої липкої павутини. Щоб перебити його, він запитав у воєводи:

— Послав нарочитого до Вовчого Хвоста?

— Поїхав Муромець з моїми опричниками.

Спільний клопіт зблизив обох, але Доброчин і далі не міг позбутись неприємного осаду, неначе напився води після коня. І все-таки від розмови лишилося й щось щемне та піднесене, й Доброчин подумки повторив сам собі: час розкидати каміння й час каміння громадити...

З Києва рушили одночасно, з одних і тих самих Подільських воріт, навіть разом пливли до гирла Почайни. Потім Претич подався двадцятьма ладдями Дніпром далі вниз, а Вовчий Хвіст повернув свої десять насадів угору. Травневі хмарки над головою були схожі на отари білих викупаних овець, але Вовчому Хвостові стислося серце. Він і сам не знав чому. Білі вівці завжди приносили йому щастя, але цього разу він тоскно глянув назад. мовби прощався з київськими горами.

Він прожив тут велику частину життя, хоч народився й виріс у Переяславлі, й київські роки залишили на ньому свій незгладимий карб.

Вовчий Хвіст іще раз озирнувся. Теплий низовий вітер допомагав ненатомленим веслярам, надуваючи білі полотна, з яких на дружинників дивився сонячний бог. Воєвода вірив у сього полянського бога, хоч був родом чистісінький варяг: Дажбогові приносив жертви ще його батько.

Свенельд казав:

— Дограєшся з тими руськими богами. Найліпші ярли перейшли до Христа, а ти горнешся до чужого бога.

Батько не зважав. Свенельд нічого не міг удіяти своєму посадникові, який утримував многий опричний полк: п'ять добре навчених і зоружених сотень. Хоч, з іншого боку, це було Свенельдові з руки: Переяславль був під надійною засадою старого Ульвсванса, тобто Вовчого Хвоста.

Тепер уся опрична дружина перейшла його синові.

Дружина витяглася з Києва Юрового дня, Вовчий Хвіст уже чотири дні перебував у землях коромольних радимичів, а ще й в очі не бачив їхнього недолугого князька, який хтозна на що й сподівався. Князьок був ще зовсім молодий, і Вовчий Хвіст ніяк не міг запам'ятати його імені; це муляло йому цілу ніч. Ім'я випливло несподівано над ранок, і Вовчий Хвіст уголос проказав:

— Родя...

Сотник Покотило, який спав з воєводою в одному шатрі, прокинувся й підвів голову:

— Га?

Воєвода не обізвався. Його звичка думати вголос пантеличила багатьох, але Покотило знав її й лише перевернувся з лівого боку на правий.

Одначе вже займався день. Вовчий Хвіст вийшов із шатра й глянув на луки, якими слався тонкий рожевий туман. Воєводські коні звідси здавались теж рожевими. Коли сонце вигулькнуло з-за горба, Вовчий Хвіст побожно скинув шапку:

— Хорсе, боже наш...

Він і це, за звичкою, проказав уголос. Покотило міг почути його з шатра, та це з боку Вовчого Хвоста не було зумисним блюзнірством.

Усі дванадцятеро коней теж попідводили голови й вітали тихим іржанням сонячне божество, й воєводі вперше за останні дні стало на душі приємно й затишно.

— Теж Дажбожа творь...

Підійшов сотенний Покотило. Дружинники вже попрокидались і жували в'яленину та мочені сухарі, воєводські конюхи йшли до коней із сідлами, в одного попруга випорснула й тяглася по росяній траві, схожа на чорну гадюку. Покотило запитав:

— Рушаємо?

Насади стояли поприпинані линвами до беріз, і дружинник в насадах теж снідали.

— Перейшли радимичів з краю в край, — сказав сотник По котило, знизу вгору глянувши на високого Вовчого Хвоста, — І ще не бачили того шолудивого Родю, чи як там його... Дружина вже сміється, — засміявся й він, — буцім радимичі од вовчого хвоста втікають!

І в цей час почувся знайомий свисткий звук. Воєводи мимоволі втягли голови в плечі, а в траві під ногами забриніли дві стріли, оперені дрохвиним пір'ям.

— Що за тать? — крикнув Покотило, кинувшись до шатра по мечі й щити.

В насадах теж здійнялись крики, хтось болісно застогнав улучений стрілою, й поки Вовчий Хвіст і Покотило підбігли До човнів, невидимі таті вразили ще кількох дружинників. Усі поховалися під щити.

Стріляли з того берега Сожу. Лучники були верхи й цілилися з-за беріз. Покотило показав одну стрілу Вовчому Хвостові:

— Орда!

Якщо вірити оперінню, стріли справді належали печенізькій орді, але вершники здаля не були схожі на печенігів.

— Местиша... — подумав уголос Вовчий Хвіст. Якщо то справді не печеніги, майнуло йому, то такі стріли можуть бути в печенізького свата.

Вовчий Хвіст наказав перебратись п'ятьма насадами через Сож. Неподалік у Сож упадала річка Піщана з неприступним заболоченим берегом, і коли дві з половиною сотні переправилися на той бік, а супротивні вершники відступили за берези, неспроможні боротися проти піших серед дерев, переяславльський посадник звелів переправлятися й решті: сажнів за двісті від тих беріз.

«Добре вельми, — подумав він, — що я не став на ніч по той бік гирла Піщаної».

— Там сухі поля, — додав собі Вовчий Хвіст уголос. Боліт по той бік Піщаної справді не було, а якщо б йому тепер усміхнулася Доля, невідомі таті могли потрапити в злуччя між двох драговин.

— Гребіть ліпше! — озвався Вовчий Хвіст, і коли човни ввіткнулися носами в мулистий берег, він важко вистрибнув просто в мул, мало не до колін закалявши сині чоботи.

— Що то літа... — з прикрістю подумав Вовчий Хвіст і заходивсь обтирати халяви, нарвавши віхоть різучої осоки. Одна травинка полоснула його по пальці, виступила густа чорна кров, і він знову проказав сам собі вголос:

— І кров стала густа...

Поки що все виходило добре. Перші сотні ратилися десь по той бік беріз, але воєвода не бачив січі. Це його трохи непокоїло й змушувало прискорити крок.

— Важко, — згадав він свого коня, бо в поспіху ніколи було думати про коней.

Покотилова сотня вже вийшла з лісу на чистий луг, Покотило прислав дружинника сказати, що чужі комонці намагаються вийти з-між боліт, серед наших є вже чимало втятих, але стоять.

Вовчий Хвіст крикнув хрипко й протяжно:

— Бі-го-ом!

І махнув рукою в бік лугу.

Дружинники кинулись уперед, лишивши Вовчого Хвоста далеко позад себе. Він теж намагався бігти й спирався на меч. І тут його наздогнав конюх. Коли Вовчий Хвіст урешті сів на коня, в грудях йому пекло й боліло, але ніколи було самому собі скаржитися на свій вік. Він швидко наздогнав Покотила, якому теж устигли підвести жеребця, й звелів розтягти сотню широким цепом. За Покотиловою сотнею йшов ще один цеп, значно щільніший. Перші дві з половиною сотні помітили своїх, почулися переможні радісні крики, ворожі вершники відчули себе в пастці й почали відходити назад. Але дорога до сухих лугів була замкнена.

— Іди до тих! — сказав переяславльський посадник Покотилові. — Хай одходять у мій бік!

Покотило зострожив білого конягу.

— Дажбоже, поможи! — вголос подумав Вовчий Хвіст і доти дивився вслід сотникові, аж поки той підбіг до пішців і почав поволі спрямовувати їх сюди. Звідти долинали окремі варязькі слова й люта лайка. Вовчий Хвіст кивнув своїм власним думкам. Він уже не мав жодного сумніву, що несподівано натрапив на молодшого Свенельдового синка, й тепер тільки намагався вгадати, наставивши долоню козирком, котрий серед отих комонних мужів — Местиша Варяжко.

Тим часом Покотило намагався розвернути своїх спинами до Вовчого Хвоста, а це було зовсім нелегко. Вовчий Хвіст бачив ті зусилля і пошкодував, що залишив коней у Києві, бо п'ятьом сотням пішців було важко стримати чотири сотні комонної гридьби.

Але Дажбог відгукнувся на моління Святославового брата. Переяславльські сотні зрештою розвернулись тилом до Вовчого Хвоста, й коли сотник відвів обидва цепи ближче, деякі варяги почали рватися на пробій.

І тут Вовчий Хвіст нарешті визнав молодшого Свенельдича: не так упізнав, як здогадався, бо коли під Местишею Варяжком Упав кінь, йому негайно ж підвели нового. Так у січах ставилися лише до воєвод або князів.

Кілька варягів прорвались через передній цеп Вовчого Хвоста й намагалися прорвати й другий. Спроба не вдалась. Тоді варяги почали гуртуватись по п'ятеро й десятеро, двоє проскочило живими повз обидва цепи, але Вовчий Хвіст гасав позаду й нікому не дозволяв кидатись навздогінці.

Местиша Варяжко впустив щита, хтось подав йому щит убитого, й він і далі сікся з обох рук. Лугом уже гасало зо два десятки коней, збуджених кров'ю та криками поранених коней і людей, а варяги поволі відходили й відходили. Местиша Варяжко й не думав кидатися через цепи, щоб шукати порятунку в чистому лузі, й Вовчий Хвіст мимоволі замилувався виписами його меча.

— Схожий на Людвіка, — сам собі проказав Вовчий Хвіст, бо від Местишиного меча переяславльці відскакували, наче водяні бризки од розжареної сковороди.

Варяги відступили ще далі до драговиння, їхні коні грузли по бабки й до колін, а це давало перевагу пішцям, які користалися з того й давили щитом.

— І не думає Свенельдич, — у захваті дивився на Местишу Вовчий Хвіст, бо Местиша наче ошалів і бився з подвоєними силами, В ньому місці у переяславльців вигнулася помітна дуга, й Вовчий Хвіст послав туди десятку на допомогу, трохи розрідивши задній цеп, який добивав тих вершників, що кидалися на пробій.

Вовчий Хвіст помилився. Він помітив свою помилку лише тоді, коли Местиша разом з двома десятками товаришів почав прорубуватися в найрідшому місці цепу. Варяги перли на відчай душі, й Вовчий Хвіст уголос подумав, уперше дістаючи з піхов меч:

— Е, сину Свенельдів!..

Перекинувши кількох Покотилових мужів, Местиша здибив досить утомленого січею коня й звалився на голови наступних. Упала чиясь русява голова. До пробоїни кинулось одразу кілька переяславльців, але їх зім'яли Местишині товариші, й Вовчому Хвостові було добре видно, як одного з ударених затисло тушею вбитого варязького коня, Вовчий Хвіст кинувся туди й поклав двох варягів одразу, але третій вибив у нього меча з руки.

Кінь у Вовчого Хвоста був старий і чулий, він збагнув скруту свого вершника й усією своєю вагою вдарив у груди супротивникового коня. Доки варяг знову ставляв його на ноги, переяславльський посадник ударив його щитом.

Але Местиша й ще двоє пробились до останнього цепу, доки гурт переднього цепу на чолі з посадником добивав решту тих двадцятьох. Вовчий Хвіст перебував у самісінькому вировищі. Хтось із дружини подав йому чийогось меча, чужий меч не дуже йому підкорявся, залегенький для його руки. Він зробив кілька спроб пробитися до Местиші Варяжка, та коли нарешті виборсався з густосплетіння кінських в'язів, мечів і рук, молодший Свенельдич був уже далеко. Хтось крикнув до Вовчого Хвоста:

— Дай коня, воєводо! Я його наздожену!

Вовчий Хвіст хвилину сидів і дивився вслід утікачеві, потім погладив старого конягу по незмиленій шиї й сказав:

— Дай боже вдачі.

Кінь мовби тільки й чекав на ці слова. Куснувши вершника за брудну синю халяву, він зірвався в скач — Вовчий Хвіст мусив аж учепитися в луку. Местиша тим часом устиг шаснути за лісок, до якого було сажнів чотириста, та Вовчий Хвіст не поспішав, навіть жодного разу не зострожив розумного конягу. Він бачив Местишиного коня ще в цепу: кінь був переляканий і ввесь у милі; на такому коні далеко не втечеш.

— Помаленьку, помаленьку, — говорив до коняги Вовчий Хвіст, сам потроху охолоняючи після короткої палкої січі. В грудях ще пекло, але то було від тієї пішої біготняви, коли він намагався не відстати од молодих.

Вовчий Хвіст звернув за ліском ліворуч, куди подався й Свенельдів син, але нічого не побачив: попереду був рідкий перелісок та купа густого вербняка, схожого на копиці трави чи погано висушеного сіна. За вербняком починався довгий похилий торб. Вовчий Хвіст наставив кольчужну рукавицю козирком і раптом побачив Свенельдича.

— Отут єси й мій, — сказав переяславльський посадник. Местишин стомлений кінь мусив охлянути на довгому горбі, й Вовчий Хвіст погнався за молодим Свенельдовим сином. Він знав його тихим сором'язливим юнаком, зовсім не схожим на старшого брата Людвіка, але останні роки змінили його до невпізнання: тепер то був гідний син свого батька.

Коли переяславльський боярин догнав до підніжжя горба, Местиша був уже десь на його середині, але кінь під ним помітно збавляв швидкість і приставав. Местиша кілька разів озирнувся: колишній батьків посадник не підганяв коня, і все-таки відстань між ними невблаганно скорочувалась. Местиша потяг за лівий повід і погнав угору навпрошки.

Це була його помилка, Вовчий Хвіст кинувся навперейми й здогнав Местишу на самому версі горба. Вони спинились і якусь мить виважували один одного очима. Местишин кінь форкав кров'ю й тремтів.

Вовчий Хвіст загрозливо здибив свого конягу — хотів лише побачити відгук в смерть загнаного Местишиного коня. Местиша теж рвонув повід, але кінь його лише захропів, а потім повісив голову. Местиша повагався й вивільнив ноги із стремен.

— Ну, добре, — сказав Вовчий Хвіст. — І я злізу. — Й теж ізсунувся боком із сідла. — Боротимемося пішими.

Местиша ожвавився й дістав меч. Вовчий Хвіст був на тридцять з гаком літ старший од нього, й Местиша добре знав: молодість так або так мусила переважити. Він зловтішно стиснув скобу щита.

— Може, відчепишся? — востаннє запитав він.

Але Вовчий Хвіст почав приступати.

— Зажди! — знову сказав Местиша по-варязьки. — Що я за ворог тобі? Ми одного роду-племені, а наші вороги там! — Він махнув мечем у долину, де йшов або вже скінчився невидимий звідси бій.

— Боронися, — застеріг по-руськи Вовчий Хвіст. — Бо Щеків рід на тобі й скінчиться. — Местишине слово викликало в ньому злість.

— Дурний дідугане! — теж по-руськи крикнув Местиша й кинувся на нього відразу щитом і мечем. Вовчий Хвіст одбив цей удар і теж ударив. Луна від заліза та пересушеної турячої скори круглим одлунням скочувалася з горба, а двоє чоловіків ніяк не могли переміряти свої сили. Вони спинилися лише тоді, коли меч Вовчого Хвоста хрипко зойкнув і перекришився.

— Це був не мій меч! — якимось дитячим голосом сказав старий воєвода. — Не мій. Тоді давай рукопашно.

Він пошпурив уламок з горба, важко, з посвистом сапаючи, мов продірявлений ковальський міх. Свенельдів син теж сапав, але він був молодий, у ньому лишилося ще багато духу. Местиша й не думав кидати свого меча. Переяславльського посадника взяло на подив:

— Ти що? Хочеш мечем на голорукого?

Местиша раптом зірвався йому назустріч і щосили махнув мечем. Вовчий Хвіст мав багато хитрощів, яких навчився за довгий ратний вік. Він підставив під удар широку спину, але так вигнув хребта, що Местишин меч заскреготав по кільцях бороні й вихнув кінчиком у землю. Вовчий Хвіст обхопив Местишу з-поза спини щитом, і тепер той опинився між двома щитами, а меч його безсило мелькав десь угорі, не завдаючи шкоди Вовчому Хвостові.

Местишу посів смертний жах. Ліва рука його була притиснута скобами до черева, він хотів вивільнити праву руку й кинув меч, але Вовчий Хвіст уже вхопився правицею за другий край власного щита й напружив усі свої сили. Местиша вхопив його за вістря шолома й зірвав з голови — підборідний ремінець не витримав — і заходився бити ним у тім'я Вовчого Хвоста.

Розмах був дуже короткий, і Местишу охопив ще липкіший страх. Йому почало бракнути повітря. Він ще бив Святославового брата шоломом по голові, але удари були нікчемно слабкі й не дошкуляли Вовчому Хвостові. Местиші потемніло в очах. Рука з шоломом перестала махати, потім шолом вислизнув і впав у траву, а тіло почало безвільно м'якнути. Останнім крайком свідомості Местиша почув багатократний тріск — то Вовчий Хвіст розчавив йому груднину.

З рота Местиші хлинула ясна кров, але Вовчий Хвіст іще довго не випускав його з лабетів, утративши тяму й відчуття. Ноги йому дрібно тремтіли. Він глипнув досі заплющеними очима й побачив мерця, аж тоді почав поволі розчіпляти закляклі руки, й коли врешті-таки розчепив, мертве тіло повалило його на землю.

Він лежав із заплющеними очима й навіть не мав сили скинути з себе мерця. Врешті скотив його вбік і відчув полегшення. Горлянка йому пересохла й стала шкарубка, мов стара виношена халява. Страшенно хотілося води. Він сів і заходився стягати з рук кольчужні рукавиці — пальці були змережані кільцями й пекли. Він глянув на вбитого Свенельдича й хрипко мовив:

— Старий, старий, а бач...

Местишин кінь трохи оклигав, але з ніздрів його ще скрапала кров. Другий кінь підійшов спершу до Местиші, понюхав і захропів, а тоді торкнув господаря по потилиці верхньою губою.

— Трохи пожди, — сказав коневі воєвода. — Думаєш, це тобі так?

Він ліг навзнак і знову заплющив очі, й коли під горою почувся стукіт копит, навіть не підвівся, лише сам собі проказав:

— Біжать Вовчого Хвоста рятувати.

Претич повернувсь до Києва з добрим полоном: сотня самих тільки дівок і дівчат, вони сиділи по п'ятеро на возі. Яких тут тільки не було: чорнобриві, русяві й геть білі, косоокі, вирлоокі, носаті, кирпаті й навіть із сергами в носах, печеніжки, варяжки, грекині й ще хтозна-які.

— Це все для великого князя, — сказав Претичеві Доброчин, ходячи між возами, які заполонили ввесь вигін од Копиревого гаю до Красних воріт. — А для мене?

Претич повів його за вози. Там стояли й сиділи печеніги, чорні круки та берендеї: всіх близько трьохсот. Світлий князь нахмурився. Досі чорні круки та берендеї стерегли полудневі переділи Русі, й він подумав, що час громадити каміння ще не настав. Поки що доводилось і далі розкидати.

Бранці були всі дужі й молоді, частину з них належало поділити між воєводами, інших розпродати купцям, але він знову запитав Претича, який хитро посміхавсь у вус:

— А для мене?

— Ходім, — сказав Претич, киваючи в бік власних воріт. За воротами Претичевого дідинця стояла двоколісна печенізька вежа, така розложиста й містка, що в неї могло б улізти двадцятеро. Біла повсть вежі була вкрита ведмедном шерстю догори, а всередині вся вистелена килимами — такі дорогоцінні килими привозили до Києва лише багдадські та хорезмійські купці.

— Чия це вежа?

— Ольгердина.

— А вона... є?

Претич кивнув до свого хорому. Доброчин більше не питав.

Ольгерда сиділа в кутку невеликої одрини й ні на кого не дивилась, а з-за неї виглядало троє дітей, смаглявих і косооких.

— Це твої сини? — спитав Доброчин по-полянськи. Ольгерда навіть не глянула в його бік, і він повторив запитання свейською мовою. Ольгерда лише люто зиркнула з-під білявої брови.

— Ханичі. Її й Ільдеєні сини, — замість Ольгерди Людвіківни відповів Претич.

— Як же ти їх доп'яв?

Претич засміявся:

— Я досяг нового хана Булгака за Дніпром — аж по той бік Ворскли.

— Ратився з ним?

— Двічі. За другим разом кажу: «Давай таля[21]. Та не простого пастуха, а ханича!» А він. сам дав мені цих трьох, а з ними заодно й мамку, ханшу-вдову.

Донька старшого Свенельдового сина ворухнулася, щось по-печенізькому сказала до дітей, але цієї мови не знали ні Доброчин, ані Претич. Доброчин сказав:

— Стережи, як ока в лобі! Ці троє отроків будуть для нас мечем і щитом. Булгак-хан пошкодує. Він ще молодий і не навчився бачити на тридцять років уперед.

Доброчин згадав отця пресвітера, якому належали ці слова, Але йому належали й інші. Час розкидати й час громадити зовсім переплуталися й навіть злились, і Доброчин сказав Претичеві:

— Навчителем цим вовченятам буде Закур. Спершу пришлеш його до мене, бо з вовченяти вельми швидко виростає вовк.

І тепер йому вже згадалась княгиня Ольга, яка називала його теж вовченям. Закони життя були в усі часи однакові.

Претич стояв ще в прнпалих пилом чоботях і витяжному корзні через ліве плече. Старий мусив спочити після дороги, але за воротами стояв щойно пригнаний полон, і вони разом вийшли з хорому.

На вигоні Доброчина охопили інші думки. Він дивився на тисяцького воєводу, який порядкував серед дружини та малих воєвод, і намагався сам собі пояснити, чому й досі немає вісті від Вовчого Хвоста. Після його виходу минав одинадцятий тиждень, хоча за місяць можна було зламати князя Родю й давно повернутися назад. Змогти тих радимичів мечем не важко, сам собі думав Доброчин, бо скільки в того Роді лапотників! Але Вовчого Хвоста нема...

Щось мало статися.

І раптом Доброчин згадав, що не про все встиг розпитати старого воєводу.

— А варягів у Булгака-хана не було?

— Отой лише, — Претич показав пальцем на задній ряд. — Местишин гридень.

Доброчин пішов у задні ряди. Скуті по четверо в ряд натомлені бранці сиділи просто в поросі. Цього низького опецькуватого варяга князь добре пам'ятав, не міг згадати лише на ймення.

— З ним був ще один, — сказав Претич. — Довготелесий такий. Звався Карлом.

Доброчин кивнув. Коли Лідулфост вирішив одкинутись від Актутруяна, він прислав був до Доброчина двох своїх. Одним із тих двох був цей опецькуватий.

— А де ж той?

— Десь його клюють ворони. Ці обидва були Местишині гінді» Булгак обох видав, але Карл хотів утекти в степ...

— Де Местиша Варяжко? — спитав у опецькуватого світлий князь.

— Не відаю.

— Ти був його гінцем.

— Це було того літа.

— Де він тоді був?

— У вятичах.

— А чого слав вас у степ?

Варяг здвигнув круглими плечима:

— Ясно чого... Хан мав ударити Київ знизу.

Все впиралось у Вовчого Хвоста. Тепер Доброчин був уже майже певен, що Вовчий Хвіст не з доброго дива затримавсь у Радимицькій землі: це могло статися тільки через Местишу Варяжка.

По обіді він призвав Ждана Будимировича й звелів нарубати полк — сотень п'ять свіжої верхової дружини, яка не була з Претичем у степу. Він подумки картав себе останніми словами, що послав переяславльців на човнах, хоча для радимицьких боліт човни здались були йому тоді найпридатнішими.

Ждан Будимирович несподівано сказав:

— Прийшов гонець од переяславльського посадника.

— І ти кажеш мені це аж тепер! — Доброчин зрадів і розсердився на головного воєводу.

— Аж тепер, — підтвердив Ждан Будимирович. — Бо гонець уже два з половиною місяці як не бачив Вовчого Хвоста.

— Хай прийде, — зітхнув Доброчин, через силу посміхнувшись. — Що він рече?

— Судка знову чинить якісь кови[22].

Світлий князь нагадав:

— У нас його син Ходота.

Ждан покликав гінця, разом з гінцем до світлиці увійшов Претич.

— Коли ти бачив Вовчого Хвоста?

Гонець замислився:

— Сьогодні яке? Десяте? Він послав мене на третій день по Юровому дні... У двадцять шосте цвітня.

— З радимичами була рать?

— Не виділи й лаптя радимицького! — запевнив гонець.

— Тоді отой Флелаф щось плутає або бреше, — дійшов висновку Доброчин. Але згодом і цей здогад перестав триматися купи. За останні два з половиною місяці Вовчий Хвіст міг перетягтись волоками на Оку, якщо вятицький князь переступив клятву й знову заратився.

— А чого ти так «швидко» прибіг? — зайшов у розмову Претич, глузливо дивлячись на переяславльського гінця.

— Впіймали були мене радимичі... — зізнався гонець. — Тоді одпустили, але вже без коня...

— За два з половиною місяці можна було доповзти на череві. А де ж твій кінь?

— Погинув.

— Чому ж ти не зладнав плота? — спитав. Ждан Будимирович.

— Та ось через оце, — сказав гонець і зняв із себе штани та сорочку. Над правим ліктем і правим коліном видніли ледве загоєні рубці. Бояри й Доброчин мовчки відвернулися до вікон. Тепер, коли вони повірили йому, гінця взяв сором. Він заходився тремтячими пальцями натягати штани. Помахом руки Доброчин вирядив гінця із світлиці.

А надвечір прийшов ще один гонець: його привів до свого вуя великий князь Володимир:

— Од Вовчого Хвоста.

— Що переказує твій воєвода? — спитав Доброчин гінця.

— Вовчий Хвіст убив Местишу Варяжка.

— Хто це тобі сказав?

— Сам видів.

— Коли?

Гонець відповів без найменшого вагання:

— На п'ятий день од Юрового дня.

Доброчин розлютився: знову той самий Юрів день! То було якесь чортами зачакловане коло, а не божий день.

Але гонець розповів про січу біля гирла річки Піщаної та про те, як Вовчий Хвіст сам задавив татя Местишу. Потім вони ще півтора місяця ганялися за радимицьким князьком, ганялися й сміялись, мовляв, радимичі втікають на самий вигляд Вовчого Хвоста. А потім була друга січа на тій-таки Піщаній, вони розбили радимичів і взяли лапотника Родю в полон.

— Днів за два-три Вовчий Хвіст буде тута, — закінчив гонець.

Доброчин відчув себе молодим і безтурботним.

— Перелопатив уже Претичів полон? — весело спитав він у Володимира.

Великий князь київський байдуже кивнув:

— Дав Претич зо два десятки.

— Та забирай хоч усіх! — озвався тисяцький воєвода. — Ти більше сам не взяв. — Він виправдовувався задля Доброчина.

— Де посадив нових? — спитав світлий князь у сестриного сина.

— В Ольжиному дворі.

— А нам покажеш? Воно-то, щоправда, скоро ніч... але ми й уночі бачимо.

Претич відмовивсь їхати до Щекової гори, він був надто втомлений і хотів спати, але Доброчин, Ждан та Володимир посідали верхи й майнули на Поділ. На Ольжиному дворі ще не зайшло сонце, коли Володимир звелів повиводити на терем нових дшчат.

Очі Доброчинові знову розбіглися, як і сьогодні на вигоні за Красними ворітьми, і йому стало шкода себе й чогось назавжди втраченого.

— А мені на те літо вже буде п'ятдесят, — несподівано сказав він неначе сам до себе. Дівчата тислись на теремі біля дверей, мов отарка наляканих молодих ягничок, лише одна стояла осторонь і крутила пальцем кінчик коси, зрідка позираючи в бік світлого князя. Володимир теж помітив це й шепнув.

— На тебе накидає оком.

Доброчина мучили суперечливі почуття. Коли дівчата побігли до своїх світлиць, ота дівчина сказала, не потуплюючи зір.

— Я тебе знаю.

Доброчин аж похолов. Голос у дівчини був тихий і грудний і мовби закрадався видушу

— Звідкіль знаєш мене?

— Бачила у Перемислі. Ти світлий князь Доброчин.

— І що з того? — спробував засміятися князь, але усміх вийшов кислий і жалюгідний, і він це відчув.

— Нічого... — Дівчина аж тепер знітилася й потупила зір, а він побачив у неї в пазусі мотузочку То могла бути ладанка від уроків або хрест.

Наложниця пішла до сіней за іншими дівчатами, а домажирич Ольжиного двору сказав, що Володимир запрошує до вечері Стіл, у красній світлиці був накритий на трьох, і Доброчин відчув раптовий напад голоду

Володимир цілий вечір говорив із Жданом про дівчат, яких прислав йому Булгак-хан або взяв у полон сам Претич Він виказував неабиякі знання, й Доброчин не впізнавав загалом небалакучого небожа...

Вечеря затяглася до перших півнів

До своєї одрини, де спав сам, Доброчин ступив непевним кроком. Біля божниці блимав свічничок, який освітлював лише найближчий кут одрини, але Доброчин раптом відчув, що він не сам у напівтемнім приміщенні. Він підійшов до єдиного вікна. В сінях затихали кроки челядника, який завжди скаржився князеві на життя; сьогодні Доброчин не мав бажання слухати його скарги й нетерпляче махнув рукою. Світлий князь стояв і ждав, поки причаєна в одрині жива душа сама озветься Його знову посіли ті самі невиразні відчуття, що й на теремі Ольжиного двору

Нарешті в кутку за вогнищем хтось ледь чутно зітхнув, на середину одрини вийшла жінка в довгій світлій сукні

— Хто тебе сюди впустив? — Доброчин упізнав ту дівчину з Ольжиного двору. Він здогадався про неї ще тоді, коли ввійшов і відчув, що не сам в одрині.

— Молодий князь, — відповіла дівка — він оддає мене тобі, бо я знаю тебе ще з Перемисля.

Доброчин спитав:

— Ти русинка?

Для русинки в дівчини була надто світла коса, але говірка здавалась досить чистою.

Вона підступила ще на крок.

— Я не відаю... Торік мене взяв хазарський купець, а навесні перепродав ханові Булгаку. Тепер я тут...

— Була наложницею хана? — зверхньо посміхнувся в темряві Доброчин.

— Я незаймана, — майже спокійно відповіла вона. — Отой молодий боярин чи князь прислав мене до тебе. Він твій син?

— То великий князь київський.

— Він любить тебе.

— Я рідний брат його матері. Що він сказав?

— Щоб і я тебе любила.

— Взавтра княгиня тебе прожене. — Він казав про свою жону Богуславу.

— Не прожене, — відповіла дівчина — Княгиня сама привела мене сюди.

— Богуслава? — недовірливо перепитав князь. Він раптом витверезів Поряд із цією дівчиною йому стало самотньо й важко на душі Вчинок Богуслави його вразив. У щоденних клопотах він забував про свою жону, а вона так несподівано про себе нагадала Богуславі, як і йому, минав сорок дев'ятий, вона вже втратила божий дар народжувати дітей, навіть не робила з того таємниці, як декотрі княжі та боярські жінки. Одного разу навіть сказала була мужеві: «Стала вже я стара, візьми нову жінку чи наложницю, он скільки холопок у дворі...» Доброчин вважав ці її слова нещирим жартом. Але сьогоднішній вчинок його спантеличив і розчулив, і Доброчин не знав, що казати й що думати.

— Яке твоє ім'я?

— Було Ліла, — відгукнулась дівчина й підступила ще на крок, — а тепер Софія.

— Чому «тепер»? — спитав Доброчин і тут-таки здогадався: на шиї в дівчини висіла мотузочка чи тонесенький ремінець. — Ти хрестата?

Дівчина витягла хрестик з пазухи й показала йому:

— Я день і ніч молила бога..

— Про що?

— Щоб не дістатись печенігові, — сказала вона — Й тепер також молитимусь.

— А про що тепер?

— Щоб навернув і тебе до себе.

Вона стояла навпроти нього майже впритул, од її коси млосно пахло любистком — аж йому наморочилося в голові Коли и устигла змити голову? — подумав Доброчин, бо запах любистку ще й змішувався з духом юного дівочого тіла. Але останні слова Ліли-Софії вдруге витверезили його Йому стало прикро й гидко. Все життя його примучували до того грецького бога Христа, намагаючись мати з того якусь користь для себе. Ця дівка навряд чи сподівалася на зиск, але Доброчин уже не міг здолати чуття відрази, що його викликали в ньому її слова.

— Можеш ночувати тута, — сказав він і, обминувши дівчину, потяг ноги до сіней.

Ліла-Софія навіть не обізвалась.

Рогніда просто наступала Володимирові на п'яти, з ранку до вечора ходила за ним назирці й робила все, аби тільки чимось привабити ввечері до своєї одрини. Хором був великим і мав багато одрин та світлиць, і хоч по той бік сіней були володіння великої княгині Марії,'Рогніда часом заглядала й на той бік, щоб потай од Марії сховати десь у кутку ладанку з одворотним зіллям. А приворотного в Рогніди висіли на стінах цілі снопи Вона вдавалась до всіх випробуваних потвор і чарів, випробувала всі кови подільських ковалів, і все-таки їй дуже рідко щастило залишити в себе великого князя. Хоча в Марії Володимир взагалі не ночував, але це теж не бозна-як тішило Рогніду

Учора в Рогніди видався щасливий вечір: Володимир допізна загаявся коло дітей, а потім так і лишився в городі Рогніда обережно притулилася щокою до його плеча. Володимир завжди спав з розтуленими губами, й коли вдихав — спідня губа смішно деремезила: пеф-пеф-пеф... Од того звуку Рогніді ставало спокійно й весело.

За важкими дубовими дверима вже обережно походжали поварні та світличні челядниці й робітники, а в одчинене вікно долинало тонесеньке лошаче іржання: її-ї-і-і... Лошаті стурбовано відповідала кониця.

Рогніда підвелася з ложа й тихенько причинила вікно. В одрині знову стало тихо, Рогніда схилилась над Володимиром майже до самих вуст, аби відчути знайомий віддих Вона так довго й непорушно чипіла над ним, аж поки їй перейняло подих і спину всипали холодні мурашки.

Рогніда знову відійшла до вікна — якнайдалі від Володимира — й накинулась плащем. Це повторювалося вже втретє або вчетверте, й Рогніду пойняв страх, вона ладна була крикнути й збудити мужа.

Мурахи поволі вгамувалися й зійшли, але серце й досі перелякано гупало, аж під плащем стріпувалася ліва грудь На божнику горіла тільки Ладина свічка — за цим вогником Рогніда ревно стежила день і ніч. Тепер вона підійшла й позапалювала свічки перед кожним домовим богом, пошепки звертаючись до них зі словами каяття.

Слова були варязькі.

Коли Рогніда збагнула цей мимовільний гріх, одна свічка погасла й зачаділа Жовтий віск розплився коло свічки химерним горбкуватим коржем Велика княгиня глянула й затремтіла: корж нагадував жовтого мерця.

Рогніда мимоволі зойкнула Володимир прокинувся й сонним голосом запитав.

— Хтось наче крикнув?

— То тобі вві сні, — силувано посміхнулася Рогніда, знову нишком глянувши на божник Погасла свічка й досі курилася перед Дажбогом Це був лихий знак Рогніда найдужче боялася саме цього бога Можливо, той страх залишився ще від тих уже призабутих часів, коли Доброчинова рать узяла мечем її рідний Полоцьк, на знаменах та прапорцях ратників був Дажбожий лик — восьмипроменеве золоте Сонце, яке спопелило зубатого варязького Змія-Бика

Дажбог подавав їй знак смерті Сколупнувши наплилий під свічкою віск, вона почала дрібно його кришити, неначе це могло порятувати від близького зла, а потім викинула крихти в холодне вогнище

Володимир довго лежав, утупивши очі в стелю. Йому справді приснився лихий сон, але великий князь марно намагавсь його пригадати спогад щоразу вислизав і вислизав, просіювався піском між пальців

— Світлого князя там не видно в дворі? — спитав він Рогніду, яка дивилась у вікно. Спитав просто задля того, щоб перебити думку про сон, але це не допомагало.

— Ще рано, спи, — відповіла мужеві Рогніда.

— Приверзлася якась мара.. — Володимир підвів голову й з надією глянув на княгиню.

Це кинуло її знову в трем.

— Чого ти так дивишся? — раптом побілілими вустами прошелестіла вона.

Незрозумілий Рогнідин переляк його розважив. Князеві стало шкода жону, яка взагалі досить докучала йому переслідуваннями, хоч винним у цьому він відчував саме себе.

Володимир усміхнувся до Рогніди:

— Сонце зійшло?

Він бачив руде Рогнідине волосся, яке горіло під першим промінням ясним вогнем, неначе в одрині від того повиднішало, а про сонце запитав теж просто так — аби розвіяти її незбагненні страхи

— Зійшло, — прошепотіла Рогніда, думаючи про те, що іноді думки передаються від людини до людини.

Володимир більше не силкувався згадувати свій сон, і Рогніда почала потроху заспокоюватись. У стайнях знов тоненько заіржало лоша, з курників стало чути сокоріння, рипнули завіси Княжих воріт Володимир підвівся й почав шукати чоботи, він завжди мав клопіт з тими чобітьми.

У пошуках чоловікових чобіт Рогніда остаточно заспокоїлась. Коли на Маріїній половині почулися перші голоси, Володимир урешті вдягся й вийшов, а челядниця привела до Рогніди дітей. День починався звичними клопотами.

Але хоч би що вона цього дня робила й хоч би де була, рогніді раз по раз пригадувалась вранішня подія Перед очима неначе й досі стояла жовта мрецька голова, й княгиня над усе боялася, щоб цей знак не повторився сьогодні ще То було б уже геть нестерпно.

Таким знаком могла бути собача або й куряча смерть, і Рогніда вирішила цілий день не виходити з хорому далі терема — ба навіть далі сіней, щоб ненароком не вздріти чогось лихого.

Хворобливого Ізяслава вдарив Маріїн син Святополк. Іншим разом Рогніда не проминула б вилаяти Марію, але в сінях Марії не було, а на терем Рогніда не схотіла виходити Послала челядницю розборонити дітей.

Потім прийшов домажирич. Він просив велику княгиню спуститися до медуш, бо чашник і підчаший не можуть дати раду щойно привезеним з Корсуня винам, але Рогніда навіть у медуші не пішла, хоч мала це за свій особистий клопіт

Так минуло добрих півдня.

По обіді Рогніда звеліла челядниці принести кужіль і сіла прясти. Вовна була добре виварена в гречаному лузі, біла та пухка, веретено заспокійливо хурчало між пальцями й швидко повніло. До полудника Рогніда напряла двоє веретен, а коли гукнула челядниці принести третє, за Подільськріми воротами вдарили в щити

Удари були лункі й мірні, мов сотня дружинників ішла Боричевим узвозом крок у крок, і Рогніда затамувала подих

— Що там таке? — спитала вона в челядниці, яка ввійшла з новим веретеном у руці.

Челядниця стенула плечима й побігла глянути. Тим часом удари в щити ближчали й ближчали й незабаром почулись од самих Княжих воріт. Убігла захекана й збуджена челядниця.

— Вовчого Хвоста несуть!

Рогніда хотіла була вже перепитати, що то за такий «вовчий хвіст», якому стільки шани, а тоді раптом похолола й підбігла до вікна. Четверо мужів саме заносили до Княжих воріт небіжчика, накритого до підборіддя червоним щитом, за ним ішла сотня опричників, мірно вдаряючи оголеними мечами в щити.

Смерть спостигла Вовчого Хвоста сливінь під самим Києвом. Переяславльські насади вже проминули були Вишгород і пливли Повз гирло Десни. Ось-ось мало зійти сонце, вітер був низовий, коли з переднього насаду, на якому плив і велій боярин Вовчий Хвіст, помітили довбанку, що серединою річки прямувала до гирла Десни. Чоловік у довбанці сидів спиною до них і щосили гріб веслами. Довбанка йшла просто на передній насад, і коли до Неї лишалося сажнів з десять, переяславльський посадник гукнув жартома:

— Хапайте татя!

Заскочений зненацька низенький опецькуватий чоловічок здригнувся й глянув на насад, який сунув просто на нього. Обличчя йому перекосив такий тваринний жах, що всі в насаді дружно зареготали Опецькуватий стямився й почав утікати до Десни.

Певно, Вовчому Хвостові так присудила Доля, бо він гукнув своїм веслярам:

— Переймайте!

Насад поволі розвернувся носом до втікача.

— Десь я його наче бачив, — сказав до Покотила Вовчий Хвіст, але стареча пам'ять зраджувала, лишилось тільки невиразне і якесь вельми неприємне відчуття. Двадцятивесельний насад швидко наздогнав довбанку, Покотило дістав з днища багор, але Вовчий Хвіст вирішив сам підчепити вутлого човника: десь-то так було йому написано на роду. Він загородив гак багра в просмолену корму човника й потяг на себе, в цю хвилину чоловік у довбанці кинув весла й схопив лук, який лежав у нього під ногами. Переяславльський посадник і крикнути не встиг. Пущена майже вдотик важка стріла пробила горлянку й вистромилася з потилиці, Вовчий Хвіст і не мріяв про легшу смерть.

Тепер переяславльський посадник уходив до княжого київського двору, входив урочисто під червоним полянським щитом, а позаду вели на мотузку його вбивцю.

Кияни добре пам'ятали сього опецькуватого коротуна, Свенельдового й Местишиного гридня Флелафа. Претич подарував йому життя — продав Мусієві Хазарину холопом, та Флелафові пощастило втекти, й він вирішив пробиратися до радимичів, де, на його думку, мав бути Местиша з варязьким коромольним полком. Але біля гирла Десни натрапив на переяславльців.

Так загинув останній варязький ярл Ульвсванс — Вовчий Хвіст, Святославів брат і переяславльський посадник, який був не завойовником Полянської землі, а її захисником і рідним сином, хоча в жилах його текла варязька кров.

Був я вже другий рік підчашим, коли це каже до мене Вовчий Хвіст:

— Кличе тебе домажирич Мусій Хазарин.

Питаю чого? Каже — будеш теперки ти чашником. Кажу: а ти ж як?

— А мене, — каже, — Свенельд «жалує» сотником.

А бачу — не радий Вовчий Хвіст.

— Мене, — кажу, — сотником він ніколи не наставить.

А він рече:

— В Переяславлі я був би досі малим воєводою А що то за сотник у мої тридцять і дев'ять літ? Свенельд зумисне вдержує мене в Києві.

Питаю: пощо?

Каже: бо не любить мене та мого батька.

Це я вже й так знав. Старий Ульвсванс та його старший син дружили більше з переяславльськими сіверянами й полянами, а це було коромолою в Свенельдових очах. Він усіх нас давно б винищив, коли б мав з когось іншого брати дань.

Кажу Вовчому Хвостові:

— Ти ж варяг, то й іди.

А він одказує.

— Не всі ж бо варяги такі, як оці Щековичі.

Кажу йому йди бодай сотником

— Мушу, — каже, — йти...

Й сумно так усміхається.

Я вже теж збагнув, що в дружині йому буде не з медом, але ж і я ще всього не знав.

Його найлютішим недругом став там Людвік Свенельдич Дютові минуло двадцять і четвертий рік, а Свенельд уже давно наставив свого синка сотником. А Вовчого Хвоста аж оце тепер.

Ну, а мене домажирич наставив старим чашником. Своє діло я ліпо знав, тож і не випручувався, бо холоп є холоп, що скажуть — мусиш чинити, інакше заробиш і батога

Став я частіше заходити до княжого хорому то це, то те Наді мною ще були огнищанин та домажирич, але старий чашник також не останній у княжому дворі

Одного разу перестрів мене коло стаєнь Вовчий Хвіст і став розпитувати: та що, та як, та кого тобі дали підчашим? А тоді й рече:

— Щось ти вельми задрипаний. Он скоро пальці повилазять з чобіт, а лікті та колінця мало не світять.

Кажу, що мені дали, те й ношу.

А він каже:

— Тепер ти не простий холоп. У дворі всім усе дає чашник. А ти не жди, поки хтось прийде та покладе тобі на коліна, що хочеш, те й бери.

Досі я на все це просто не дивився, тепер же думаю: йдіть ви під три чорти! Візьму й на зло вам усім уберусь боярином!

Пішов я до підклітей і вибрав собі найдорожчий стрій. Боярського, правда, нічого не було в підклітях, кожен боярин шив собі все сам. Зате я взяв чоботи й стрій десятника. Хай їм усім чорт!

Ну, а Малушу, мамку твою, стара ще торік узяла пестункою Хоч куди, бувало, йде, а Малушу бере з собою А вбирала її так, як ото вбирають лельку перед святом Геть в усе чистісіньке та нове. Питаю Малушу:

— А де ж ти їси? На пекарні з челяддю?

Каже: нє, з княгинею за столом.

А була й досі худенька й квола.

Питаю: а про княжича мовчить?

Каже — не згадувала більше.

А твому батькові минув уже чотирнадцятий рік За це літо княжич Святослав добре вигнався й покремезнішав, а голос його згруб. То ж він колись бавивсь манюнім меченятком, а тепер уже носив при боці справжнього меча. Коли та як навчав його Асмус боротися — того вже й не скажу, бо досі княжич з гридьбою не боровся Сидів тоді Асмус у новому Ольжиному дворі, там, певно, й навчав княжича. В мене ж не було діла в Ольжиному дворі, там був свій чашник і свій огнищанин, бо стара тримала в порубах двору золото та повні барила гривних і ногатих кун

В Ольжиному дворі на Щекавиці сидів здебільшого й княжич — у Києві лише ночував. Бувало, як виїде зранку, то там і висидить усенький день, а з цього літа зачав ходити на влови з Асмусом — я видів його кілька разів, хоч він у мій бік і не дивився. Востаннє бачив княжича Святослава того Дня, як гридницею пішла чутка, що Лют убив Вовчого Хвоста

Видно, Вовчому Хвостові було на роду написано — вмерти од стріли Та й не якоїсь, а таки варязької.

Кови між ними почалися давно — ще як Свенельд наставив Вовчого Хвоста сотником. Лют раз по раз чіплявся до Вовчого Хвоста: то почне висміювати його конягу, то самого назве дідом або вайлом, а то нацькує на нього інших сотників, а ті й раденькі підлеститись до Свенельдового синка ~ чинять усе, що скаже. А коли Лют хотів найбільше йому допекти, то Називав його Претичевим приймаком або полянським сотником.

Жодного полянина в дружині давно вже не було: коли за Ольга та Ігоря ще лишалось кілька, то Свенельд вижив і їх. Останнім, мабуть, вигнав Претича. Та я в ті роки й не чув, щоб десь був на Русі боярином полянин а чи сіверянин. Про деревлян уже й не кажу. Єдиний був Претич, та й той тишком-нишком сидів у своєму дідинці, бо колись могла дійти черга й до нього.

А Вовчий Хвіст узяв та й посватався до Претичевої сестри. Хоч йому минав тридцять і дев'ятий, він досі не мав жони, бо не мав же в Києві й вогнища. Тепер же покинув гридницю й став сидіти в Претичевому дідинці — пристав цебто в прийми.

Отож Лют і називав його полянським сотником та Претичевим приймаком.

Вовчий Хвіст був зроДу небалакучий, і коли до нього сікався Лют, він, бувало, змовчить або відійде, а це ще дужче хапало Люта за живе.

Одного разу — я видів це сам — Лют Свенельдич так довго дошкуляв йому словами, що той не витримав і таки схопився за меч А тоді трохи охолов і каже:

— Якби ти був не такий молодий, я тобі закрутив би хвіст на спині.

Це було коло гридниці, й кругом товклося повно гридьби. Лютові підлабузники почали сміятися, мовляв, куди тобі, старому, мірятися з молодим Лют уже давно чекав цієї нагоди, а тепер лише підморгнув до своїх, мовляв, під'юджуйте далі, а сам каже до Вовчого Хвоста:

— Це ти мене боїшся. Злякався мого меча!

Лют був невисокий і не вельми кремезний, але мав страшенну силу в правому плечі — одним ударом одсікав живому бугаєві голову — я вже тобі казав колись про це? Й про оту його мечну хитрість, коли він мовби ставив себе під удар, але якось одвихавсь і вже сам замахувався. Цього в гридниці не вмів ніхто.

Отож він Вовчого Хвоста зумисне й під'юджував, щоб той урешті вийняв свого меча. Ну, Вовчий Хвіст не витримав і питає:

— Боротимемось пішки чи в сідлі? Лют каже:

— Верхи! — А кожен же гридень знав, що тої своєї хитрості Лют уміє лише верхи. — Боротимемося до кінця!

Цебто до смерті.

Посідали вони верхи й узяли щити, роз'їжджаються в різні кінці двору. Лют як зострожить конягу та як кинеться на Вовчого Хвоста — ну, думаю, пропав переяславець і зараз махне мечем, а Лют вивихнеться, й меч опиниться аж у коня за хвостом. А тоді Лют уже покаже...

Коли це сходяться — аж ні: Лют не діждався, махнув сам, і я аж геть потім усе второпав. Вовчий Хвіст якось по-вовчому вигнув свого хребта, що меч Люта зачепив його не кінчиком, а ближе до корінця — мало не хрестовиною. Такої хитрості Лют не вмів. Його меч ковзнув по хребті Вовчого Хвоста й розрубав чобіт самому ж Лютові, а Вовчий Хвіст ударив його в пику щитом, хоч міг би й стяти мечем голову, коли б захотів.

Після цієї пригоди Лют ще дужче затявся. Востаннє боролись у плавнях коло Дніпра, Вовчий Хвіст перебив меч Лютові Свенельдичу, а коли одкинув свого меча, бо мав за ганьбу йти мечем на голорукого, хтось простяг Лютові свій лук.

Вовчого Хвоста привезли вже возом. Коли я почув і прибіг, він ледве дихав. Подався я до Претичевого дідигщя, розказую Претичеві, а він вислухав і кричить:

— Біжи мерщій по волоха Стана!

Поки я того волоха розшукав, Претич уже перевіз Вовчого Хвоста до свого двору. Приходимо з волохом, а він:

— Рана затруєна.

Якби не волох Стан, а він був відьмак над відьмаками, поминай як звали Вовчого Хвоста, бо Лют устрелив його затруєною стрілою.

Вовчий Хвіст пролежав до самої зими, а з першим снігом забрав Претичеву сестру й поїхав до Переяславля. Свенельд уже його й не спиняв, щоб Вовчий Хвіст не мстився'Людвікові.

Новим сотником став Гліб — син Кунегунди Одноокої й Ігорів небіж. Він був дев'ятьма роками старіший за Вовчого Хвоста, але Свенельд Ольгович не любив усіх Рюриковичів, як і вони його. Тож він зумисне позбиткувався над Глібом, наставивши сотником у сорок вісім літ. Гліб же досі княжив у Ростові.

Але це сталося вже ген ближче до зими, влітку ж я їздив до батька в Любеч.

Кличе мене одного ранку стара — я з тивунами саме переважував горішнє збіжжя. Питає: батько живий? Кажу — не знаю Каже — то з'їздь та подивись. А сама дивиться, бо на мені новий десятницький стрій. Ти, каже, став схожий на боярина, котрий це, питає, тобі рік? Кажу: дев'ятнадцятий. Ну, каже, поїдь та подивись, а тоді й мені розкажеш.

Кажу: знову з Каніцаром, чи як?

А вона: з ким хочеш їдь.

Я вже й не пішов до Каніцара — подався просто до Миронога й кажу:

— Пусти Бориса.

Пустив. А далі йду до домажирича Мусія Хазарина: так і так, мовляв, їду до Любеча. Не питаю, а просто кажу, та й край. Вовчий Хвіст попереджав мене про Мусія, що то вельми підступний і лихий чоловік, але досі Мусій не вчинив мені нічого лихого. Я потім лише збагнув, що він хитрий: умів бачити наперед.

Ну, взяли ми з Борисом полотняний міх і йдемо до клітей. Одмикаю замок, кажу Борисові:

— Розсупонь міх. — І кладу туди пару чобіт і десятницьку свиту.

А він дивиться й рече:

— Поклади ліпше кожуха. Сам же казав, що поруб мокрий.

Я подумав, подумав і поклав кожух. Кожухи взимку носила сторожа — довгі такі, аж до п'ят.

Борис каже: а Мусій або Каніцар не одберуть?

А кат їх відає... Мене й самого вже трохи взяв страх. Щось я вельми розхазяйнувався, наче вже я огнищанин чи домажирич, а не холоп.

Але нічого, минулося. Борис каже про домажирича Мусія:

— Думаєш, він не видить, як до тебе та до Малуші ставиться тепер стара? Все видить і через те хитрує. Сподівається мати на тому зиск: бува станеш колись боярином.

Їдемо двоколкою через Дорогожицьку пущу й горлаємо пісень. Борис так досі й не викупився з холопства, я також обільний холоп, дарма що чашник. А вирвалися з Києва, й стало вільно на душі.

Й сторожів за нами немає. Бо колись же за мною щоразу плуганилися Аідулфост і Каніцар, а це стара вперше пустила самого. Десь-то, думаю, правду каже Борис. І мені ставало то весело, то тривожно, дивлюся на холопа й кажу:

— Було б і для тебе взяти яку свитку. Чому не нагадав?

А він махає руками та відмагається: холопові, мовляв, дрантя до лиця.

Сміємося.

Отак просміялись три дні, а там дивимося — вже й Любеч. І тоді мене вдруге посів страх. Чого, думаю, стара якось не так дивилася на мене, як виряджала сюди? Чи не з батьком що приключилося?

Упускають нас до воріт, сторожа вже мене знала, а я ще ж у всьому десятницькому та при мечі, а ще ж без Каніцара та дідулфоста.

Покинули ми двоколку на сторожів, іду до порубу під хоромом, Борис несе за мною міх. А гридень коло хорому каже:

— Ти чого?

Кажу — до деревлянського велійного жупана Маломира. Я, кажу, його син.

— Ніякого жупана, — каже, — тут немає.

Я так і похолов. Не дурно ж, думаю собі, стара дивилась на мене по-лисячому. А гридень натішився з моїх страхів і рече:

— Деревлянський тать сидить у засіці.

Біжимо з Борисом назад до воріт. Кажу до сторожа: так і так, мовляв, десь тутки в засіках сидить мій батько, деревлянський жупан.

А цей також регоче. Він же мене добре знав, міг би ще тоді сказати, як ми з Борисом уїхали до воріт, а, бач, змовчав, паскудник. Ну, думаю, пожди, пожди, невже ж моє слово до Дажбога не дійде? Тоді я вже вам геть за все...

Аж тут посадник. Каже сторожеві: пропусти. Лише заглянув до міха й витрусив усеньке: чи нема ножа.

Засіка була в самій брамі. Піднімаюся за сторожем і не вірю своїм очам: засіка — це вже не той пліснявий поруб під хоромом, тут навіть віконце є. Малесеньке та вузеньке, а віконце. Під ним твій дідо сидить.

Я аж тут його добре роздивився, бо в порубі під хоромом була ніч, а при свічці хіба все побачиш!

Який він був страшний... За всі ж ці роки жодного разу не митий, шкіра на ньому таким лепом обросла, що й не видно нічого: суцільний чорний корж, тільки клаптями шолудиться. Ну, а вже чуприна та борода — оттакенна сіра куделя. Мені просто дух перейняло, стою й глипаю, а батько дивиться і рече:

— Тута вже як на волі. Онде й небо виджу з вікна, й сухо, я тут наче народився на світ...

Мене аж у млість кинуло. Не втримався я й кажу:

— Коли ви тепер такі щасливі, то смійтеся чи ще щось таке чиніть!

Тоді він притих і каже:

— Крізь зціплені зуби не висолопиш язика...

Ніяково стало мені за мою невитримку, збагнув я тоді, що батько не хотів мене засмучувати, через те й хвалився своїм «новим життям».

Розповів я йому про себе та про твою мамку, а він довго не озивався, тоді каже мені такі слова:

— Стережися не тієї зміюки, що сичить, а тієї, що мовчить.

Я запам'ятав це батькове слово.

До Києва ми з Борисом їхали в товарі якогось хазарського купця — з товаришами безпечніше й наче веселіше. А в Києві новина, сольство од папи римського та Оттона, він тоді ще був не імператором, а королем. Я б, може, й не вельми зважив: ну, сли — то й хай собі жиють, яке холопові до них діло, в холопа своїх клопотів хоч гатку гати. Але мене насторожив отець Григорій.

То, бувало, повагом отак походжає княжим двором, або заглядає в кожну чиньбу чи службу, або сидить на теремі коло князів, або щось по-якомусь туркоче до старої чи разом з нею йде до божниці на Лисій горі. А це дивлюся й не впізнаю отця Григорія. Ховається від усіх, а сидить уже не в Ольжиному хоромі, як сидів, а по чужих клітях.

Одного дня прибився до мене: нахмарений такий, питаю, що там у хоромі. Він зуперша мовчав, а тоді каже:

— Там тепер Оттонові сли.

— Ото, — кажу, — диво!

А він знову за своє:

— Там і папський єпископ. — Я й це знав, а отець пресвітер заходився пояснювати: — Єпископ Адальберт хоче охрестити стару. — Він уперше назвав Ольгу «старою».

Я сміюся, кажу:

— Вона ж наче хрестата?

— Адальберт хоче перевести її в римський обряд.

Я ще тоді не мав і гадки, що то за такий «римський обряд», кажу, ви ж усі вірите в Христоса, а він:

— Це правда, що в Христа, але вони вірять неправильно.

Кажу: а як?

Він мовить: довго тлумачити. А згодом подумав і каже:

— Починають хреститися з правого плеча. Та ще й цілою долонею, а не двома пальцями, як ми! їхня віра єсть неправдива.

Оте хрестіння цілою долонею здавалось йому таким бридким, що він аж плюнув. Ну, думаю собі, диваки! Про мене, якою б рукою не чинив требу Дажбогові, аби чиста твоя душа, аби ти при потребі не мав на думці лихого супроти бога.

Але я збагнув, що межи царгородськими та римськими хрестатими вельми велика ворожнеча.

Отець Григорій пізніше мені сказав:

— Оце вже прийняла стара хреста за римським обрядом.

— Коли? — кажу,

— Сьогодні. Але це їй однаково нічого не дасть.

— А чого, — питаю, — вона сподівалася?

— Як то, — каже, — чого? їй хотілось митрополичого помазання, а цей Адальберт не митрополит, а простий єпископ. На короля чи імператора може помазати князя лише патріарх або митрополит. Єпископське помазання нічого не важить.

Усе це було для мене як густий ліс, і я знов заходився розпитувати в Григорія, для чого всі ті глупства старій, а він сердиться:

— Вельми єси ще молодий, не маєш у голові княжого смальцю! Даремно я, — каже, — тобі торочу. Як сядеш колись на батьковому столі великокняжому, то згадаєш мої слова. Чув коли про Ансгара або про Бориса? Ансгар був данський єпископ, а Борис — князь булгарський, тепер обидва прилучені до лику святих, бо обидва охрестили свої народи.

— Як це, — кажу, — «прилучені до лику святих»? Цебто поставали богами? Хіба з чоловіка може стати бог?

Каже — може. Церква, каже, має право залучати до лику святих.

— І тоді цим так само моляться, як богам? Дивна ваша віра, — кажу.

Прабаба твоя також хтіла стати богинею — жити на небі серед богів чи боженят, ото й старалася перед папою римським, щоб висвятив її на царицю й охрестив Русь. А папа не хтів того чинити, я спершу й сам не знав чому, пояснив мені той-таки отець Григорій.

— Папа, — каже, — не хоче чинити задарма.

— Просить плати?

— Просить для князя ляського Пяста Червенські городи. Ляський князь також поганин, але якщо б Ольга дала йому Червенські городи, він дав би Оттонові Помор'я. А стара не дає Червенські городи. Ось чому папа прислав до Києва не митрополита, а єпископа.

А потім я вже почув, що папа наставив цього Адальберта єпископом усіх земель руських, а митрополита обіцяв прислати тоді, коли й княжич охреститься.

Твоєму батькові минав ще тільки чотирнадцятий рік, але вже 'затявся й не хотів про це й слухати. Стара до нього вже й так, і сяк, а він каже:

— Мене, бабо, люди засміють!

Уже тоді вельми був упертий: затявсь — і край.

Ну, а я заходився підстерігати того єпископа Адальберта. Для чого я це робив — кат його відає, але ходив назирці й пантрував за ним, щоб заскочити самого.

А він ніколи не ходив сам. З ним приїхало ще кілька — всі в бурякових або білих плащах, а на кожному плащі хрести й хрестики: від уроків, абощо? Зневірився я його перестріти, бо ті ходять і ходять за ним хвостом, тоді й кажу отцеві Григорієві: так, мовляв, і так, зведи мене з цим Адальбертом. А Григорій питає мене:

— Нащо він тобі здався?

Треба — кажу. А Григорій каже:

— Мене самого тепер не пускають і на поріг.

І мало не плаче. Каже мені:

— Я знаю, чого ти хочеш.

Кажу — чого?

Хочеш, каже, щоб цей Адальберт охрестив тебе.

Я зо зла мало не сказився. Щоб я, кажу, прийняв у пазуху хреста? Ніколи того не буде! Затям, кажу, собі!

А коли казати щиро, я ще й сам не відав до пуття, для чого стережу Адальберта й що йому маю сказати.

Якось восени, вже ген після того, як Лют Свенельдович улучив стрілою Вовчого Хвоста, пішов я до Претичевого дідинця його провідати, аж дивлюсь — Адальберт. Претич киває на мене й пояснює:

— Це Ольжин робітник, але княжого роду: його батько — іскоростенський великий князь.

Думаю: невже Претич хоче охреститись? Оце-то дивина... Мені стало гидко, але я помислив собі так: поговорю з цим Адальбертом. Він був у Претича лише з тлумачем, без отієї своєї швори, що ходила за ним у білих та бурякових плащах. Іншої нагоди, думаю собі, не трапиться. Посидів я коло недужого Вовчого Хвоста, а сам пасу того Адальберта. А як Претич заходився виряджати його до воріт, я й собі заквапився. Здоганяю його вже за воротами й кажу:

— Я скоро стану веліїм жупаном.

Каже: то й що?

Кажу: допоможи мені й мому батькові.

— Чим?

— Хай стара віддасть нашу волость. А ми з батьком не лишимося в боргу.

Він питає:

— Як же ти хочеш оддячити мені?

А я стою та тільки бликаю. Зараз, думаю, скаже: прийми хреста. Але він сказав інше.

— Я, — каже, — не переймаюсь клопотом земним, а клопотом про людські душі.

Й пішов. А я стою та знов бликаю. От, думаю, який я ще дурний, правду казав отець Григорій, що не маю смальцю в голові. Ану як цей Адальберт викаже мене Ользі?

Озираюсь на Претичів дідинець — аж там Претич; манить мене до себе й бурчить:

— Може виказати.

Претич усе чисто чув.

Кажу: хай виказує.

Махнув я рукою та й пішов до Красних воріт, а на серці смокче: викаже чи це викаже мене старій?

Отак мені ще довго потім смоктало. Коли траплялася на очі стара, то я скоса зирив на неї. Нічого не каже, мовчить. Може, думаю, й не виказав. А тепер мислю собі так: Адальберт міг виказати, але стара мала своє на мислі про мого батька, мене та мою сестру, тож, може, тільки вдавала незнайчиху. Схоже на те.

А коли мене по тому зустрічав Претич, в очах його було щось таке, що змушувало мене потупляти голову. Якось я таки не витримав і кажу:

— А чого ж той Адальберт приходив до тебе? Ти ще його частував медом та вином.

А він мені одказує:

— Коли в домі гість, належить частувати, бо так велить закон. Але якщо ти мислиш, ніби хочу прийняти хреста, то про це й не думай: краще помру...

Нічого не було.

В літо 887-е. Помер Василій-цар, прозваний Македонянином, і сіли на столі батьковому Леон і Олександр.

В літо 888-е. Гукнув великий князь булгарський Борис обох синів своїх, так до Владимира й Симеона кажучи: «Оце вже помер грецький цар, мій заклятий ворог Василій Македонянин, тепер піду в монастир, маю-бо гріх на душі великий. Як скорив мене давнішній цар Михаїл, то мусив я зректися віри наших дідів і прийняти Христову віру, а мій брат і ваш дядько Радомир не прийняв її, й була межи нами рать велія, і многі його боляри та багаїни[23] полягли, я ж убив брата своєю рукою. Тепер я вже став старий, а кревний гріх не дає мені спокою. Піду замолювати його в монастир».

І віддав Борис великокняжу булаву синові старшому Владимиру, й натяг волосяницю та пішов у монастир.

В літо 889-е. Голод був на всій Руській землі, забирав-бо Ольг усе збіжжя на полянах і сіверянах, ішов-бо Ольг уперше в дань, і коли полянські та сіверські городи йому давали, він удруге йшов. І тільки Деревня земля перестала давати Ольгові, й була межи ними рать.

В літо 890-е. Вродивсь Ольгові син, і назвав Ольг сина Асмусом — в ім'я батька свого.

В літо 891-е. Ративсь Ольг на Деревній землі, й не змогли деревлян варяги, й пішли усп'ять.

В літо 892-е. Нічого не було.

В літо 893-є. Зібрав великий князь булгарський Владимир боїлів[24] та багаїнів і сказав: «Нелюба мені ця віра грецька, що прирівняла вас до слов'янських князів та бояр. Хочу вигнати з Булгарської землі священиків та єпископів, щоб усе стало як колись. Поборімося за дідню віру!»

Й підняли боїли та багаїни воїв-булгар, і почалася рать межи ними й слов'янськими князями та жупанами.

Й почув про це Борис, і вийшов з монастиря та взяв меч у руки, й велика січа під Плесковом-городом була, і переміг Борис боїлів та багаїнів, а сина свого Владимира закував. На великокняжому ж столі посадив молодшого сина Симеона. І княжив вісімнадцятилітній Симеон.

В літо 894-е. Нічого не було.

В літо 895-е. Була межи Ольгом та Нискином рать, і побігли Деревляни, й зачинилися в городах своїх, і кріпко боролися з Іскоростеня та Вручого.

В те ж літо була межи ними друга рать. Побігли варяги і гнали їх деревляни до передільного Ірпня.

В літо 896-е. Нічого не було.

В літо 897-е. Заратилися феєделем угорський Алмош та печенізький хан. І сказав хан Алмошеві: «Не паси коней на Дінці!» Одказав Алмош ханові: «Либедія — дідня угорська земля, тут пасли коней батько і його батько, куди подамся з дідньої землі!» Сказав хан до Алмоша: «Не дає мені пасти коня хазарський хакан. Хакан могутній, не сила мені впиратися хазарським полкам, піду на твоїх угрів!»

Була межи ними рать, і здолали печеніги. Й послав Алмош сла до Ольга й так тому сказав: «Подавав я тобі велику поміч, ходив на ворогів твоїх, коли ти кликав. А тепер споможи мені, вигнав-бо хан печенізький угрів з дідньої землі Либедії».

Сказав Алмошеві варяжин Ольг: «Дам тобі землю Білих Горватів, але потолочи землю деревлян». Одказав Ольгові феєделем Алмош: «Деревлян боюсь. Не зумів ти їх у дань примучити, як же примучу я? » Сказав Ольг до феєделема Алмоша: «Як не потолочиш Деревлянської землі, то сам приймеш смерть од печеніга. Бо вдарю тобі в тил!»

Одповів йому феєделем Алмош: «Неволя мені!»

І пішли угри з Либедії, й переступили святу руську ріку Дніпр, а стали вежами під Києвом — од Почайни до передільного Ірпня, і сказав Ольг феєделемові: «Переступай тепер і через Ірпінь, бо як не переступиш, то з одного боку вдарю на тебе сам, а з другого накличу печеніга. Й винищу всіх угрів або розпродаю грекам у робітники!»

І знову сказав Алмош-феєделем: «Неволя мені гірка!» Й переступив передільну річку, й зачали угри толочити деревлянські луки та поля, й вийшов навстріч їм велій жупан іскоростенський, і з рання до вечора була рать, а такоже наступного дня з рання до вечора. Почав долати велій іскоростенський жупан Нискин, та зайшли варяги в тил і взяли Вручий город.

Була рать велія з весни до зими, й столочили угри всю Деревню землю. За першими снігами вийняв Нискин Вручий город мечем, побігли варяги з Вручого, але сказав деревлянам Нискин: «Витолочили угри всю землю нашу, неволя нам». Відповідали пани велійому жупанові: «Оце вже нам прийшла голодна смерть. Даймо ліпше дань клятому Щекові, бо й угрів уже несила змогти: онде знову вертаються на нас угри, а за ними прийде й Щек».

І прийшов у грудні Ольг з варягами й уграми, й сказав Ольг до деревлян: «Оце вже вам смерть буде. Дайте Києву дань!»

І дали деревляни, і пішов Ольг усп'ять, угрів же пустив за гори Горватські, як речено було, через землю Деревлянську та Волинську, через Червенські городи, що вже давали многу дань варягові, й через землі Чорних Горват. А Білі Горвати не могли боронитися, кинули свої гори й пішли за Дунай. І давали Ольгові дань усі руські землі, остатніх же підкорив він деревлян. Не мавши сили примучувати своїми руками, примучував їх копитами и ратицями степових орд, яко тать послідущий.

Пьсав Мечимир Велесь.