Похорон богів

Року 980-го

Була чисниця. По смерті старшого Святославового сина минув рік, і князі поверталися з поминальної треби, що відбувалась на кладовищі Лисої гори.

Володимир поклявся, що довіку пам'ятатиме про цей день: одинадесяте червця. Мабуть, в кожного чоловіка мусить бути бодай один чорний день, примирливо думав, ідучи, Володимир, мабуть, так було влаштоване людське життя.

Поряд ішли світлий князь Доброчин і княгиня Малуша. Мати була зосереджена й сумна, вуй теж здавався тихим і заклопотаним, як і протягом усього поминального дня. І все-таки Володимир нишком позирав на вуя. Це відчуття непевності не полишало його з того пам'ятного дня...

Тоді ввесь Київ чекав на роденців. Світлий вишгородський князь Блуд, беззастережно слухаючи Доброчина, врешті зумів переконати Местишу та всіх інших значних мужів, що далі сидіти в Родні — то певна смерть.

Найнедовірливішим серед усіх був Местиша Варяжко, який щоразу казав:

— Не вірю Добрині. Заманить у пастку й переб'є. І Ярополка не помилує.

Ярополк уже давно був згоден на все. В Києві сидів брат Володимир, єдина в світі рідна душа, і Ярополк думав: «Навіщо мені той київський стіл? Я однаково зроду не був князем, князями суть були Свенельд і його сини, лише мною прикривались. А Доброчин і Володимир що мені дадуть, на те й згоджуся. Хай навіть нічого не дають — мені байдуже. Хоч не тремтітиму за своє життя».

І це видавалося йому тепер найголовнішим: не тремтіти днями й ночами за своє життя, не замикатися на ніч в одрині, боячись підісланих мужів — Свенельдових душогубів, які вже вбили середульшого брата і вб'ють його.

«І я не хотів би бути князем», — уже не вперше думав Ярополк. Хотів би бути простолюдином. І сидіти десь у тяхенькому городку...

І коли Мстислав Варяжко нарешті згодився відчинити браму новгородцям, Ярополк зрадів: настав кінець влади Свенельда!

А на Свенельда вже ніхто не зважав. Світлий князь переяславльський, який стільки років наганяв жаху на тисячі тисяч людей, — від Варязького до Руського моря, від Волги аж до Карпатських гір, — несподівано втратив усю силу. Йому вже не підкорявся навіть його рідний син, на якого Свенельд поклав був на старість усі надії.

Свенельд сердився й кричав, погрожуючи всім найстрашнішими карами, а коли й це не допомогло, почав жахати страшним підступним деревлянином, тим гадом і чорним робітником, що його пригріла сестра Хельга.

Ці погрози впливали якийсь час, потім усі обложені збагнули, що найстрашніша для них — попільна голодна смерть. Навіть коли б Доброчин скарав їх або продав робітниками, то й це було б уже не таким страшним. Страшнішою здавалась обложена голодна Родня.

Ворота відчинили вранці восьмого дня, новгородці були не вельми ласкаві, але ніхто нікого не вбив і не зачепив. Свенельдові дружинники, пухлі від голоду або висхлі до кісток, мляво зносили оружжя й складали його купами коло брами, а за воротами новгородські десятники роздавали їм сухарі, безжально шмагаючи бичем кожного, хто, знетямлений голодом, намагався схопити по кілька шматків.

Зараз Свенельдову гридьбу не можна було гнати пішки до Києва, тому Ратша вирішив залишитися в Родні ще на якийсь день, а в супроводі сотні відправити тільки чільників — двома дракарами й одним насадним човном. Сотня була поспіль новгородська: жодного варяга Ратша до Києва не пустив, остерігаючись підступу.

До Києва пливли три дні, скориставшись попутним низовим вітром, і пристали па Почайні ввечері в одинадцятий день. Рік був високосний, і одинадцяте так само випало на чисницю, тож на Подолі вешталося чимало людей, київських і не київських, що здалеку поприїздили на завтрашній недільний торг.

Висівши з дракара, Ярополк полегшено зітхнув. Подільські ворота стояли вгорі навстіж розчинені, незважаючи на досить пізній час, і це ще дужче вразило Ярополка. його охопило піднесене святкове почуття. Він глянув на гладкого Свенельда, якого двоє ратників попід руки виводили з дракара на причальний поміст, і радісне почуття ще дужче посилилося.

Віднині починались нові часи. Поряд стояли Блуд і Местиша, Блуд широко посміхався до ратників у насадному човні, а Местиша відвертавсь і хмурився. Поки вони висідали на поміст, двоє ратників збігали до Києва й повернулись.

— Князі в старому хоромі й ждуть, — сказав один з них до свого сотника.

Усі поволі рушили Боричевим узвозом до воріт, що й досі стояли розчинені над Подолом, а Свенельда двоє ратників майже несли на руках.

— Коня б йому чи возика, — сказав сотникові Блуд, кивнувши на свого дядька.

— Дійде й сам, — відповів сотник.

А коли вони нарешті допленталися до воріт, ворота рипнули й зачинились. І поки сотник лаявся із сторожею й грюкав у ворота руків'ям меча, остаточно смеркло. Всю коротку дорогу до княжого двору й старого хорому навіть Блуд мовчав, а Местиша роззирався. Найспокійнішим серед усіх здавався Свенельд, а оте піднесене почуття так само не полишало Ярополка. Між будівлями княжого двору вешталася челядь і ратні мужі, у вікнах старого й нового хоромів світилось.

Тим часом Володимир і Доброчин, отримавши звістку від сотника, сиділи в красній світлиці за столом. Доброчин загадково посміхався, Володимир по-своєму сприймав ту посмішку й схвильовано наслухав, чи не почує в сінях кроків. Там тільки зрідка чулось рипіння двох пар чобіт: Сігурдова сторожа.

Доброчин усміхнене проказав:

— Одинадцять тому літ Ярополк був ще сопливим. Не впізнаєш брата свого.

Той усміх так само непокоїв Володимира, й коли він підвівся з-за столу й рушив до дверей, у сінях почулося шамотіння.

Володимир повагався й сів на старому місці. Й у цей час у сінях почувся гуркіт і пролунав болісний зойк. Володимир оторопіло глянув на Доброчина, тоді схопився з-за столу й кинувся до дверей, але двері не відчинялись.

Йому розповіли вже наступного дня, як і чому це стало можливим...

Перетнувши ще не заснулий княжий двір, прибульці почали підійматись лізницею на терем, а вже на теремі Блуд сказав:

— Постійте, піду повім, що це не таті прийшли в гості, а великі та світлі князі.

Він умів усе переводити в сміх за будь-якої нагоди. Переступивши через поріг, Блуд зачинив за собою двері. В сінях блимала свічка й стояло двоє мужів. Один щось мовив по-варязькому, Блуд прислухався й теж по-варязькому сказав:

— Доброчин і Сігурд велять убити чоловіка, що зараз має ввійти сюди. Це найлютіший ворог Сігурдів.

Сприйнявши Блуда за котрогось із своїх воєвод, чатники оголили мечі й погасили свічку. Блуд же повернувся на терем і кивнув, щоб князі заходили. Першим переступив поріг Ярополк. Блуд несподівано зачинив двері й підпер їх ногою, а Местиша закричав:

— Тут нечисто! Я ж казав тобі...

Турнувши в груди сотника, єдиного зоруженого серед них, він кинувся до ще відчинених воріт княжого двору. За ним ніхто не побіг. Замахнувшись мечем на Блуда, сотник одігнав його від дверей, за якими було чути зойк і гупання. Та коли переступив поріг, у сінях було тихо й темно. Тоді звідти вийшов один варяг і, побачивши Блуда, коротко по-варязькому доповів:

— Зроблено.

Аж тоді з хорому вихопився Доброчин, за яким відразу ж з'явився Володимир. Доброчин спитав:

— Хто це вдіяв? — Наперед виступив той самий варяг, який не так зрозумів, як здогадався, про що запитує світлий князь. — Для чого? — вже по-варязькому спитав Доброчин. Тоді побачив Свенельда: — Це твоїх рук діло, стерво старе?

Але варяг показав на Блуда:

— Цей ярл наказав.

Доброчин звелів схопити Блуда й кинути в поруб, а вранці сам спустився до порубу й спитав:

— Чого ти хотів цим добитися?

Блуд швидко заторохтів:

— Я думав, що цього жадаєш ти, княже Доброчине! Хіба ж не це передав мені твій гонець? Коли б ти хотів видіти на київському столі Ярополка, то не привів би на нього Сігурда й новгородську рать, а сидів би в своєму Новігороді. Й навіщо тобі той Ярополк, коли маєш рідного небожа, сина своєї таки ж сестри? А коли ти пожадав підмовити Ярополка вернутися, я одразу збагнув, чого ти від мене хочеш. Тому так і вчинив.

Світлий князь дивився з огидою на чоловіка, що стояв серед ослизлих кам'яних стін, і намагався зрозуміти, чого більше в його словах: страху за своє життя чи простої жорстокої тупості.

Володимирові та боярам Доброчин сказав:

— Коли чоловік зміг зрадити вперше, то вдруге зрадить і поготів.

Того ж таки дня Блуда вкоротили на голову.

Відтоді минув рівно рік. Сьогодні так само був червець, і так само на чисницю випав одинадцятий день, бо високосний рік на день довший, і в городі та на Подолі теж товкся многий люд, бо поминки князя Ярополка були добрим ділом, але не менш важливим був для народу й недільний торг — перший після святої трійці.

Ярополк мав за пазухою хреста. Коли простромленого двома мечами брата роздягали волохи, щоб обмити тіло його в святій дніпровій воді, Володимир сам бачив те християнське знам'я, але кожен киянин відав і те, що Ярополкові Свенельд накинув хреста силою, тож тіло годилося ховати за законом і поконом цієї землі, хоча Ярополк був майже круглим варягом.

— Він тобі рідний брат — маєш сказати останнє слово, — мовив тоді Володимирові Доброчин. — Як ховатимемо?

Володимир висловився за полянський закон, але не міг позбутись враження, що дядько намагається задобрити його.

Й це враження не покидало Володимира й коло поховального вогню, й на тризні та дев'ятизні, навіть тепер, коли ввесь княжий двір повертався з поминальної треби над могилою.

За Володимиром ішли обидві його жони — варяжка Рогніда та грекиня Марія, Ярополкова вдова, яка, за давнім звичаєм, мусила стати жоною живого брата, Рогніда й Марія не терпіли одна одну й не приховували цього навіть тепер, коли живі мусили думати про мертвих. Слідом ішли інші князі, бояри та вся дворова княжа челядь, а за нею сунув нижчий та чорний київський люд, заполонивши всю серединну вулицю города.

У княжому дворі — від нового до старого хорому — вже були накриті довжелезні столи, зрубані для поминальної учти.

На требу князі запросили всіх киян. Це була думка Доброчина та його батька Маломира — світлого князя любецького та навколишніх земель, колишнього велійого жупана деревлянського.

На Священному пагорбі за княжими воротами, де вже дев'яносто дев'ять років стояв варязький бог Тор, тепер було голо й чисто. Ще минулого літа кияни викорчували того бугая, що шкірився двома рядами хижих зубів і більше нагадував змія, й пустили його плавом у Дніпро. Цієї весни повінь несподівано винесла ненависного боввана на берег, а кияни розлютилися й спалили його. Тепер Священний пагорб лишався порожній, але на Гончарях та Подолі стукали сокирами й молотками теслі та ковні хитреці, творячи нових кумирів.

Доброчин годину вистояв у подільського коваля, який клепав малим молоточком золоту смугу, вижолоблюючи її гострим кутом.

— Що з цього буде? — спитав Доброчин.

— Хіба й так не видно? — Присутність князя та варязького воєводи дратувала коваля, але тепер він посміхнувся, щоб загладити свої надміру грубі слова: — 3 цього буде Сонце, Дажбожий лик, княже Доброчине.

Сігурд нетерпляче переступав з ноги на ногу й дивився на недалекий гамірний торг.

— А що ж це ти куєш у неділю? — знову запитав світлий князь, знехтувавши нечемність коваля та нетерплячку Сігурда.

— Боже діло і в неділю не гріх, княже Доброчине! — по-наставницькому проказав коваль, не перестаючи клепати.

На стіні вже висів золотий круг, а навколо нього сім готових променів. Доброчин постукав пальцем по дзвінкому крузі й запитав:

— І що ж він хоче?

— Знаєш сам.

— Я-то знаю, — відповів Доброчин. — А все ж таки...

Він відчував, що далі зволікати немає смислу, й пішов до воріт, а Сігурд поплентав трохи збоку. Він сам ішов на цю зустріч як на заріз. Його вікінги, яким обридло чекати обіцяної платні, поставили Сігурдові умову: будь-якою ціною привести Доброчина до них.

Варязькі ватажки вподобали собі двір скараного на горло Блуда. Двір був добре укріплений і стояв біля Копиревого ліска. Могло б здатися дивним, чому Доброчинові спало на думку йти туди через Поділ, коли Блудів двір стояв майже зразу за Красними воротами. Але Доброчин зволікав час.

Він не платив Сігурдовим вікінгам з минулого року, а йому здавалось несправедливим сплачувати борг саме тепер, коли він не мав у них жодної потреби.

Далі зволікати не було куди. Доброчин увійшов у хвіртку й попрямував до теремного хорому — Сігурд ледве встигав за ним.

У великій світлиці було задушно й темно, бо за вікнами розкидав галуззя бересток. Доброчин ледве впізнав сотника Актутруяна, який сидів за дальнім краєм столу й спирався бородою на руків'я меча. Праворуч і ліворуч од нього мостилось кілька вікінгів. Актутруян насмішкувато проказав:

— Радий тебе бачити, світлий княже.

— Чого кликали мене? Могли б прийти й до мого хорому — знаєте, де сиджу.

— У своєму хоромі стіни допомагають. — Актутруян іще й досі посміхався. — Якщо не зможемо столкуватись тут, то в твоєму хоромі поготів не столкуємося, бо гостям не личить грюкати по столі кулаком.

— А ви зібралися грюкати? — глянув уздовж столу Доброчин,

— Норманський принц мене добре знає, — перестав посміхатися варязький ватажок. — Нехай Сігурд скаже: люблю я кидати слова на вітер чи ні.

— Я й сам це відаю, — заспокоїв його Доброчин. — Ми з Сігурдом тебе слухаємо.

Доброчин і Сігурд стояли біля дверей, а ватажок варягів навіть не запросив їх сісти, неначе то були чолобитники й він мав розсудити їх. Актутруян та його товариші все добре обдумали, запрошуючи Доброчина саме сюди, де стіни були для нього вельми ворожі: тут витала Блудова душа.

Актутруян заходився довго й широко розповідати, хто він сам і хто його товариші, яка їхня мета і яких правил дотримують.

— А ти не тягни! — озвався найдальший від нього вікінг. — Кажи коротко.

— Ну, добре, я скажу коротко, — неохоче згодився Актутруян. — Київ — наш город. Ми його захопили, й він наш. Ти не платиш нам з минулого літа, а й торік заплатив далеко не все. Ми тут уже прикинули й знаємо, скільки в Києві людей. Маєш сплатити нам по дві гривних з киянина.

Запала тиша, й Доброчин спитав:

— А чи не буде забагато?

Актутруян ураз відповів:

— Не буде. Кияни мають срібло, а Київ — наш город, ми його взяли.

— Мабуть, все-таки забагато, — поважним, заклопотаним голосом проказав Доброчин.

— Вельми дешево цінуєш кров наших вікінгів! — гукнув через стіл Актутруян.

— А скільки ж вони пролляли тут крові? — несподівано вибухнув Доброчин. — Зо п'ять крапель буде? Ти тоді бачив свою кров, коли наколював ногу колючкою. Або коли в безділлі розквашували один одному носи. Від самого Новагорода жоден варяг не пролляв ані краплі крові. Скажи їм і ти, ярле Сігурде!

Сігурд потуплено мовчав, лише по сих словах безпорадно розвів руками, мовби уникаючи брати чийсь бік. Це збадьорило трохи приголомшених вікінгів, і їхній ватаг похмурим голосом проказав:

— Якщо не заплатиш по дві гривних з киянина, потім ні на кого не кивай: заберемо Київ у свої руки. Маєш сказати отут, при всіх. Інакше ми вирішили тебе не випускати, а наші вікінги схопляться на перший мій знак...

Доброчин підняв руку:

— Не поспішай, Актутруяне, я ще не все сказав. Ідучи до цього двору, я завбачав, чого не слід і чого слід сподіватися. Ти речеш, вікінги лише чекають твого знаку? А моїй дружині й воям не потрібен знак. Я звелів замкнути в княжому дворі майже всіх вікінгів. Про всяк випадок звелів. — Ярли за столом приголомшено слухали. — Чого ж мовчите? Ну, та це моє перше слово, а по-друге, я скажу так: не будемо сваритися. Просите по дві гривних з голови? — Доброчин зумисне вжив оте «просите» — це мусило принизити їх у власних очах. — Дам вам по дві гривних з кожного киянина! Але таку гору так швидко не збереш, доведеться пождати зо два тижні.

Доброчин глянув на Актутруяна через стіл. Якби він сказав про ці два тижні спочатку, ярли могли б скрутити його по руках і по ногах, бо й у Сігурда був такий настрій, Доброчин збагнув це аж тут. В усякому разі, Сігурд не схотів би остаточно пересваритися зі своїми. Але тепер Актутруян мовчав, мовчали й інші ярли, й це свідчило про те, що вони згодні й навіть задоволені, бо коли Доброчин замкнув їхній полк у княжому дворі, можна було сподіватися на найгірше.

Але Доброчин іще, напевно, не все сказав. Не зводячи ока з Сігурда, який байдуже дививсь на ближнє вікно, він промовив:

— А третє моє слово до вас буде таке. Печенізький хан Ільдея перейшов Рось і толочить наші ниви по цей бік Борчеська. Ярли й вікінги повинні турнути хана за Рось.

По хвилі Актутруян вигукнув:

— Ми підемо на орду, але якщо з нами підуть і твоя дружина та вої.

— Чому це так?

— Бо якщо ми вийдемо з Києва, — пояснив Актутруян, — ви зачините ворота й більше нас не впустите.

Доброчин почав ходити між дверима та найближчим вікном, поки ярли схвально кивали до Актутруяна. Після довгих роздумів квязь відповів:

— Хай буде так, як ви хочете.

Уже в городі Сігурд запитав:

— А якби Актутруян послав когось перевірити, чи вікінги й справді зачинені в княжому дворі?

— Було б трохи сутужніше, — відмовив Доброчин.

— Трохи?

Доброчин кивнув:

— Бо я перед цим звелів Жданові Будимировичу пильнувати.

Все закінчилося саме так, як і хотілось Доброчинові. Він навіть не сподівався на таке легке розв'язання котори.

А все подальше залежало від Ждана.

Грекиня Марія, колишня Ярополкова жона, а тепер третя жона великого князя київського Володимира, займала в старому гаремному хоромі половину світлиць. На другій половині сиділа друга жона Рогніда. А ще напровесні минулого року Марії належав увесь хором.

Відтоді в княжому дворі сталися великі зміни.

Іноді Марію обсідали сумні думки: що б вона вдіяла, якби Володимир вирішив привезти сюди й свою першу жону — чехиню Людмилу? Їй навіть з Рогнідою не було життя.

Великий князь рідко заходив на її половину, та й то здебільшого не сам, а найчастіше з вуєм Доброчином. А на ніч залишався в другої жони.

Найдужче страждала Марія вечорами, коли в усіх її чотирьох світлицях та одрині запалювали свічки, а по кутках оживали тіні. Марія з дитинства боялась темних кутків, а з роками ця боязнь не поменшала. В тому був винний Ярополк. Іноді він розповідав їй вечорами про своїх предків, цілком певний того, що душі померлих лишаються в своєму домі. Ця певність потроху передалась і їй, хоча Марія з народження була християнка.

Й не тільки це завдавало Марії вечорами страждань. Їй минало двадцять четверте літо, але в ній пізно прокинулася жона. Святослав привіз її до Києва ще дівчинкою й подарував старшому синові, коли їм з Ярополком і по тринадцять не було.

Та коли в Марії врешті-таки прокинулася жінка, це стало для неї неабияким відкриттям. Навіть приголомшило молоду княгиню. Раніше вона не вірила у всі оті захоплені потаємні жіночі балачки, слухала й не вірила, нібито людині дано такий жагучий і невситимий вогонь. Досі Марія просто терпіла Ярополка, звикнувши до нього з дитячих літ, а тепер закохалася всіма силами своєї душі й палкого полудневого серця.

А потім вона вперше понесла в собі плід. Це було для Марії не меншою несподіванкою, й вона замкнулася в собі. Не враз наважилась порадувати Ярополка, а коли врешті розповіла йому, була вражена його байдужістю. Ярополк забув про це наступного ж дня.

Тепер вона його розуміла. Для нього й для неї настали були такі часи, коли людині просто не до того.

У Марії народився син Святополк, якому тепер минав шостий місяць, але це не був Ярополків син. Коли Ярополк утік разом з варягами, покинувши її саму, в неї стався викидень. Марія сприйняла це як кару за гріхи, дорогу плату за дотеперішнє щастя, спокуту за провину перед Христом. Вона не знала, в чому полягає її гріх, і це озлобило її серце супроти бога.

До Києва ввійшла новгородська рать. У старому хоромі сіли Доброчин і Володимир, на тій половині з'явилась його молода жона, яка з погордою дивилася на Марію, знесилену недугою й озлоблену проти себе й усіх людей. Тепер вона ненавиділа свого мужа Ярополка, причинника її нещасть, ненавиділа й руду щебетливу Рогніду, яка поводилась господинею в хоромі й усьому княжому дворі. Од самого вигляду цієї щасливиці Марію судомило. Вона днями й ночами плекала думку про мсту, ця мста мала бути такою страшною й невідворотною, яку тільки могла побажати жона жоні.

Оружжям для своєї мсти Марія обрала Володимира. Вона хапала блискуче срібне зиркало й підходила до вікна. На неї дивилось красиве молоде обличчя. Густі чорні брови нагадували каппадокійську тасьму, губи під рівним носом примхливо звивались, мов деревлянський лук, а в очах жевріли чорні таємничі вогники... Вперше в житті Марія подумала про те, що володіє надзвичайною зброєю, перед якою не може вистояти жоден муж.

Це вселило в серце чуття живої радості. Вона заходилась розставляти пастки по всіх кутках. В одну з них рано чи пізно мав потрапити Володимир.

Сталося те наприкінці весни, перед юрівськими святами, коли на теремі буяв черговий вечірній пир. На той пир Марія покладала великі надії.

Сховавшись у найтемнішому кутку сіней, вона стояла й пильно стежила за кожним пирувальником, які зрідка заходили до світлиць. Марія була вся в чорному, наче мара, невидима для стороннього ока. Коли пирувальники почали один за одним сходити вниз, а на теремі лишились тільки світлична челядь та Доброчин з Володимиром, Марія затамувала подих у своєму кутку. Все мало статися зараз або ніколи.

Нарешті по лункій лізниці загрюкав чобітьми й Доброчин, а Володимир увійшов у сіни й нерішуче спинився. Це мала бути вирішальна мить. Марія давно чекала такої нагоди, а тепер несподівано й сама завагалась і прилипла спиною до стіни. З вуст її несамохіть зірвалися слова неусвідомленої молитви. Володимир почув шепіт і підійшов до темного кутка; на тлі освітлених з терема сінешніх дверей Марія з жахом побачила, що в руці його зблиснув ніж.

Вона зойкнула й заплакала.

— Братово, це ти єси? — не зовсім слухняним язиком прошепотів Володимир. — Чого тут стоїш?

— А твоє яке діло? — схлипнула вона.

— На когось чекаєш?

— А тобі що? Хочеш мене зарізати? На, ріж!

Володимир лапнув її за праву руку, чи немає ножа в руці, а тоді став і кілька разів сапнув повітря, неначе йому перейняло дух чи запаморочилось у голові. То було від тонких бактрійських пахощів, якими Марія щоранку натирала собі лише вершечки перс. Марія поволі пішла темними сіньми до своїх світлиць, і Володимир так само поволі йшов за нею до її одрини.

Це сталось напередодні Юрового дня, й відтоді Володимир приходив до неї мало не щоночі, скрадаючись попід дверима темних сіней. Марія бачила, як він старанно ховається від усіх, і її проймала злорада втіха. Марія вступила в боротьбу з рудою варяжкою й перемогла; тепер вона вже зверхньо дивилася на пихату княгиню, яка й далі ходила гоголицею по хоромі й ганяла своїх челядників і робітниць.

Так тривало місяць і тиждень. Володимир безвільно приходив до неї ніч у ніч, бо вигадлива грекиня робила все можливе, щоб затлумити в ньому докори сумління й збурити в жилах ще сильніший вогонь.

А потім настало одинадцяте червця. Після Ярополкової смерті Марія збагнула всю ницість та безглуздя своєї мсти. Вона зненавиділа Володимира, й ця зненависть виростала в ній день по дні. А коли в січні породила сина, Києвом пішли балачки, що дитя Ярополкове, бо ще дев'ять місяців тому Ярополк був тут.

Про викидень ніхто не відав, бо Марія тоді приховала це від усіх, переболіла його нишком. Ніхто, крім неї, не знав і про те, що Святополк народився семимісячним. Маріїні предки вважали семимісячних дітей обранцями небес, покликаними мститися за материнську кривду, й це додавало її зненависті ще більшого вогню.

Марія вже за півроку до народження сина була третьою жоною Володимира, великою княгинею Русі, але вона не сказала й Володимирові, що Святополк — його син. По-перше, він міг їй не повірити; по-друге, вона тепер і сама не хотіла сього. Марія хотіла, щоб син належав тільки їй, а вже вона зуміє виховати з нього месника!

Після братової смерті з Володимиром теж стався злам. Коли Марія зробилась його законною жоною, як того вимагав давній полянський покон, Володимир більше не зайшов до Марії. Вперше навідав тільки тоді, коли вона породила.

В Рогніди вже було двоє дітей: син Ізяслав і донька Перемислава — тримісячне маля. І все-таки Володимир без злоби сприйняв Маріїного сина. Це неабияк дивувало всіх, але в Святополкові Володимир любив свого загиблого брата, якого так і не побачив живим.

Марія страждала. Після пологів у ній ще з більшою силою розжеврів такий тепер ненависний їй жіночий жар, якого вона не могла в собі погамувати. Особливо ж коли на город насувалась ніч. Було нестерпно — сидіти самотою й слухати порипування мостин.

Марія часто в такі вечори порівнювала братів Святославовичів, і це порівнювання чимось ображало її. Володимир і Ярополк були на диво схожі — й не тільки станом та рисами облич, а й душевним норовом: обидва мовчуни, схильні хіба до роздумів, обидва позбавлені честолюбних мрій, які єдині роблять князів князями. Можливо, з Ярополка й вийшов би справжній князь, часом думала Марія, коли б він не опинився серед ворожих йому чужих людей. Однак потім і це припущення відпадало. Володимир жив серед своїх, але теж не став грізним володарем. А норов у обох був один. У них навіть голоси були однакові, й коли Володимир озивався десь із двору або сіней, Марія мимоволі здригалась: Ярополк!

Коли Володимир уперше торік увійшов до хорому, Марії теж привидівся Ярополк, вона навіть подумала, що це вернувся її муж: лише зблизька збагнула свою помилку.

Марії пригадалася давня розмова князів, які говорили про ще живого тоді Ольга Святославовича. Блуд був сказав: «Викапаний батько! О, то міцна рука, од цього ми ще наплачемось, хай-но тільки підросте! Цей нас із Києва швидко викурить — пом'янете мої слова!..»

Ольг Святославович єдиний серед усіх трьох був народжений для великокняжого столу. Був би живий його батько Святослав — неодмінно призначив би на своє місце середульшого сина: Ольг був рішучий і сміливий, як він сам, але й розважливий і хитрий, як їхня прабаба Ольга.

Усі такі порівняння смертельно ображали Марію й розпалювали в ній злість. Порівняння були не на користь Ярополка, й коли Володимир зрідка приходив глянути на її отроча, Марія аж блідла. Сьогодні вона просто кинула йому в лице:

— То ти вбив його батька!

— Я не вбивав, — так само зблід від обурення Володимир.

— Чужими руками вбив його.

— Це неправда!

Марія глянула у вічі своєму новому мужеві зблизька:

— Неправда? Коли не ти, то твій вуй Доброчин!

Володимир вийшов і подався до порожньої гридниці, Марія теж вийшла й мало не збила в сінях другу Володимирову жону. їй раптом закортіло розповісти Рогніді всю правду — розповісти просто так: аби допекти рудій варяжці. Вона підійшла й провела пальцями по її вишиваному рукаві.

— А чи ти відаєш, — майже лагідно сказала вона, — що Святополк народився семимісячним?

— То й що? — здвигнула плечем Рогніда. — Мій Ізяслав також семимісячний.

І вивихнулась та й пішла, але на теремі раптом обернулася й ошелешено глянула на Марію:

— Бреши, бреши! — й аж ляснула себе по стегнах. — Ну в тебе ж і голова... Але нікого ти цим не обдуриш. Святополк — Ярополків син!

Вона з реготом побігла до нового хорому, де сидів світлий князь, а Марія з сумом подумала, що Доля по-своєму розпорядилася її життям: призначила їй ділити мужа з Рогнідою. Рогніду сватав за Ярополка ще Свенельд, і Марія раділа, коли Володимир перехопив у старшого брата полоцьку княжну, але все одно не змогла втекти від невблаганної Долі, в якої виявилась міцна рука: так або так Марії довелося ділити мужа з Рогнідою.

День поволі доходив кінця. Марія сиділа в одрині й годувала сина груддю, син іноді боляче кусав її за сосок, але цей біль уселяв у душу тільки радість, мов невиразна обіцянка грядучої мсти.

В розчинене вікно Марія бачила Володимира, який разом з Доброчином виходив з княжих воріт. Щось у городі мало статися.

Син заснув. Марія поклала його в колиску й, випроставшись над ним, з раптовим тремом у колінах перехрестилася, шепочучи слова клятвеної ворожби. Присягалася зробити все можливе, щоб Володимир зненавидів оцього малюка, а потім зробити навіть неможливе, аби Володимира зненавидів і Святополк.

В одрині вже посутеніло, коли челядниця внесла недогарок і позасвічувала від нього свічки на столі. По кутках ожили тіні, але вони не викликали темних думок. Челядниця таємничим голосом проказала:

— Щось там знову коло Красних воріт... Мабуть, вертаються варяги.

— Хто тобі сказав?

— Закур з пекарні, княгине... Зачинити вікно?

Дівчина була русява й худенька, а в очах у неї відбивались вогники свічок. Її острах несподівано передався Марії, й вона відійшла за стіл.

— Позабивай усі мої вікна прогоничами.

Челядниця побігла виконувати наказ, і Марія чула з одрини, як вона грюкає знадвору лізницею й просиляє шворні прогоничів у дірочки. Потім вона прийшла й позаклинювала шворні зсередини скобками.

— То мені вже йти?

— Переповий Святополка.

Виконавши й цей наказ, дівчина стала коло порога, аж поки Марія дозволила їй іти. Мала б звеліти челядниці забрати дитя до себе, бо Святополк часто прокидався й будив її, але Марія воліла прокидатись од дитячого вереску, аби тільки не лишатися в одрині самій.

Разом з ніччю починались її тортури. Вона косувала на темні кутки, де прокидалися шарудливі або мовчазні тіні, як і за Ярополкових часів. І все-таки не вони найбільше лякали Марію, її змагало оте невгасиме вогнище в ній самій, яке цілий день ледве жевріло в попелі буденних клопотів, а звечора розгорялось вогнем.

Спершу Марія намагалася думати про Ярополка, але Ярополк був мертвий, а живий думає про живих. І тоді в Маріїній уяві поставав образ живого Володимира, їй ставало млосно й од жару наморочилося в голові, Марія поринала в напівсон-напівмарення, а схід сонця зустрічала розбита й лиха.

Й це повторювалося щоночі.

А Київ цієї ночі теж не спав. Десь біля Красних воріт і всього полудневого валу стояв невиразний гомін, іржали коні, й чувся цокіт копит, а в Маріїній уяві все це набирало рис багатотисячної витяги, яка поволі звивається правим берегом Дніпра. В такій витязі Святослав привіз її колись до Києва.

Позавчора пізнього вечора повернувся з Росі полк Ждана Будимировича, а Сігурдові вікінги почали прибувати лише тепер. То була добре задумана й не гірше виконана витяга, й Доброчин аж руки потирав.

Тиждень тому, виряджаючи полк за Рось, він сказав Жданові Будимировичу:

— Ніяких там печенігів нема. Ільдея-хан кочує десь лівим берегом — ну то й нехай. Десь там-таки з ним Местиша Варяжко — хай собі й він сидить: нам і до нього нема діла. Твоє діло буде таке: одведи варягів якнайдалі, хоча б і за саму Рось. А тільки-но трапиться нагода — нишком утечи од них і біжи сюди. Мусиш бодай на півдня їх випередити! Зрозумів? Біжи щодуху!

Ждан Будимирович добре все розумів: треба будь-що видурити варягів з Києва, а потім увійти в город без них. Полки були приблизно однакові: по тисячі мечів, і хоча варяги здавалися більш досвідченими, Ждан Будимирович не боявся за своїх. Він перевірив їх на всій путі від далекого Новагорода.

До Халепа дійшли за день. Наступного дня сягнули майже під Борчеськ, у якому сиділи чорні круки, й тут Жданові Будимировичу просто пощастило. Під Борчеськом трапився невеличкий печенізький полк — сотні півтори комонців, і Актутруян більше не сумнівався в правдивості Доброчинових слів. Актутруян сам запропонував Жданові Будимировичу:

— Удармо з двох боків — ти з лівого, а я з правого.

Ждан Будимирович повів свій полк, погнав печенігів просто в руки варягам, але несподівано з Борчеська вийшли чорні круки, й цього навіть Ждан Будимирович не сподівався.

Січа під Борчеськом затяглась. Чорні круки з невідомих причин вирішили допомогти печенігам, можливо, через те, що ті доводились їм далекими родичами, а між варягами й чорними круками злагоди зроду не було. Борчеськ визнавав зверхність лише київського князя й стеріг полянську землю від кочових орд, а на стягах Актутруяна не було знака київського князя.

Ждан Будимирович розгледівся й повернув назад. Варяги застряли за вісім верст од нього, до того ж недалеко починався вузенький, але довгий ліс, і дружина пішла назад поза цим лісом. Згадавши слова Доброчина не шкодувати сил, Ждан Будимирович посаджав пішців на крупи коней. Так дружина їхала цілий день: головне було — відірватись од варягів Актутруяна.

Ждан Будимирович про всяк випадок заплутав слід: пішов понад маленькою притокою Росі вгору, а потім звелів повернути бродом назад. І чи то Актутруяна надто далеко вбік відігнали чорні круки та печеніги, чи він упіймався в Жданову пастку й шукав його у верхів'ях струмка, але варяги прибились до Києва на півтори доби пізніше.

Актутруян усе зрозумів. Доброчин обкрутив його дуже легко, але це не повинно було зійти йому за так. Доброчина належало провчити. Варяги почали обступати Київ з боку двох стін, не захищених крутими обривами. Тут були тільки рів та вал. Актутруян хотів стати й на Гончарівці, але в такому разі в тилу б залишився Претичів дідинець, у якому сиділи три сотні: Доброчин випередив його й тут.

Доброчинові теж було не дуже весело. Актутруян повернувся до Києва не сам: за ним прийшла тисяча колишніх Свенельдових гриднів, яких Доброчин розмістив був засадами по низових городах — Сакові, Воїні та Голтаві. Отже, варяги мали дві тисячі мечів.

— Що робитимемо? — спитав Доброчин, зібравши великих і малих воєвод під полудневим валом.

Сігурд сказав:

— У Києві маємо сім сотень, а ще три сидять у Претичевому дідинці. Треба хоча б три тисячі, щоб приступити й вийняти нас мечем. Піду й скажу це Актутруянові.

— А вони тебе вб'ють, — відповів Ждан Будимирович.

— Мої ж — мене?

Сігурд вирішив, що обов'язково мусить піти, бо світлий князь вважає його причетним до заколоту. Доброчин переконував Сігурда нікуди не йти, але того вже годі було спинити.

Й коли Сігурда випустили в браму Красних воріт, світлий князь мовив Претичеві:

— Як не протримається до вечора — пропаде.

— Протримається. Ось-ось має надійти Вовчий Хвіст.

Доброчин недовірливо глянув на свого головного воєводу. То був Претичів задум — отой Вовчий Хвіст, і Претич покладав на Вовчого Хвоста великі надії.

З варязького стану чулися схвильовані голоси — певно, Сігурд намагавсь умовляти своїх вікінгів, але звідти довго не було жодних вістей. Нарешті з-за рову почали вигукувати, що Сігурд продався Доброчинові й вони його вб'ють.

Це вже було небезпечно, та ще більшу тривогу викликало в Доброчина те, що ввесь західний бік оточила колишня Свенельдова дружина. Після взяття Родня він не перебив цієї дружини й не продав жодного гридня купцям, хоча на тому найдужче наполягав Ждан Будимирович. А тепер варяги віддячили йому.

Певно, Актутруян через те так і запізнився, що збагнув усе ще біля Борчеська й вирішив підбурити своїх одноплемінців з низових городів.

Доброчин вирішив послати когось до Лідулфоста, який був у «низових» варягів за вождя. Вибір упав на знайомого йому ще з дитинства Каніцара, й коли бувалого в бувальцях огнищанина привели перед його лице, він посмикав його за рудувато-сіру нечесану бороду:

— Маєш багато гріхів, Каніцаре, але дам тобі змогу викупити своє життя. Ти добре знаєш сотника Лідулфоста. Підеш і скажеш йому так: «Доброчин велить своєму чорному робітникові, цебто тобі, щоб ти переказав іншим робітникам-варягам: хто покається й одкинеться від ворога київських князів, того Доброчин одпустить на всі чотири сторони. А хто піде за татем Актутруяном на київські вали, хай нарікає сам на себе, бо змога все одно буде за Доброчиновим мечем. Тоді вже Доброчин не зробить їм нічого доброго, натомість кого попродає в неволю, а кого скарає на смерть. А Лідулфоста роздере між двох сосен». Так і скажи, Каніцаре.

Когось іншого Доброчинові не хотілося слати до варягів, бо ті здатні були вбити будь-якого гінця, як, може, вже вбили й Сігурда.

Каніцар аж тремтів од страху за своє грішне життя, відколи в Києві сіли Доброчин та Володимир. Схожий на старого рудого печеніжина Каніцар знав, що з Доброчином жарти небезпечні, й, не вагаючись, пішов до варязького стану слом.

Він повернувся в другій половині дня й здавався надміру жвавим.

— Попервах і слухати не хотів, — сказав Каніцар про Лідулфоста, — але я добре налякав його.

— Чим же?

— Я сказав йому, що нам ось-ось надійде підмога з Переяславля, — всіляко підкреслював свої заслуги Каніцар.

Доброчин перезирнувся з Претичем. Головний воєвода лише знизав плечем.

— Звідки відаєш про Переяславль? — запитав світлий князь.

— Нізвідки. Просто обдурив сотника...

Доброчин відпустив Каніцара й повів Претича до тієї частини городської стіни, що нависала над глибоким Гончарівським яром. Варяги не наважилися захопити Гончарі, бо по той бік яру височів Претичів дідинець із трьома сотнями воїв. Але становище дідинця здалося Доброчинові досить хистким. Якщо варяги зуміють подолати глибокий, але сухий рів і недостатньо високий вал, вони захоплять цю важливу київську твердиню. Однак для того їм довелося б кинути на приступ добру половину своїх мечів.

Доброчин заспокоївся. Претич сказав:

— Про Дідинець не бійся. Перешийок надто вузький: більше сотні в ряд варяги не зможуть вистроїти. Та й там у мене такі богатирі...

Це нагадало Доброчинові давно забуту розмову — з грецьким сольським тлумачем. Він запитав Претича:

— Що то в тебе за богатир там якийсь? Нібито турам роги скручує?

— Муромців син Вадим. Отакі ручища!

— Так у Муромця ж син... Ратко!

— То старший, а шестипалий Вадим молодший. А ти досі не забув Ратка?

— Таке не забувається... А вже ж відтоді дванадцять літ! Ратко живий-здоровий?

— А що йому, — обізвався Претич. — Але в дружину до мене не схотів іти.

Доброчин дивився через яр на Претичеву твердиню, а думка його полинула дванадцятьма роками назад, коли зять Святослав подався був за Дунай воювати Булгарію. Київ обложив печеніжин Куря-хан — десять тисяч диких печенігів, про яких давно під Києвом ніхто не чув. У городі не лишилось жодного дружинника — лише малодосвідчена городська рать, а печеніги обложили Київ з усіх боків й ось-ось могли зважитися на приступ. Уже спалили були й вирізали всі Кожум'яки та Гончарі, Претичів дідинець також забрали, а сам Претич сидів засадою десь аж у Льті, бо Святослав розсердився на головного воєводу, який не раз дорікав йому за те, що великий князь чужих земель дошукує, а свою занедбав.

Доброчин узяв оборону Києва на себе, бо тодішній тисяцький воєвода Асмус був немічним дідуганом, який навіть замолоду не розумівся на обороні городів. Але печенізький Куря-хан міг щохвилини піти на навальний приступ і спалити Київ, а киян винищити до ноги, як у подільських посадах. Доброчин зібрав усіх воїв і запитав, чи не зміг би котрийсь пробратися за Дніпро до Претича, який з трьома сотнями сидить у Льті. Виступив колишній приворітній сторож Муромець, котрий уже давно токарював у Гончарях.

Два дні тому печеніги зарізали його жінку.

— Підемо я й мій син Ратко. Він знає трохи по-печенізькому.

Ратко, дев'ятнадцятирічний парубок, вийшов поперед батька й щось проджерготів. Доброчин поцікавився, що означають ті печенізькі слова.

— «Чи не бачив хто стривожену рябу кобилу?» — переклав Ратко. Він був смаглявий і кароокий і поночі міг зійти за печеніжина.

Старшого Муромпя Доброчин не пустив у печенізький стан, але парубок якось добрався до Дніпра й розшукав Претича. Претич тоді ледве встиг — печеніги саме лаштувалися йти в навальний приступ.

А тепер до приступу готувалися ще небезпечніші вороги. У стані Актутруяна відчувалось пожвавлення. Він міг ще сьогодні піти на приступ з боку Красних воріт. Тепер усе залежало від колишньої Свенельдової дружини: підтримає вона Актутруяна чи ні. Між обома станами варягів гасали вершники, напевно, гінці.

— Невже Каніцар зумів-таки налякати Лідулфоста? — вголос подумав Доброчин.

Претич стенув плечима:

— В Лідулфостовому стані не горить жоден вогонь. Добра прикмета.

Але ця прикмета могла бути й на те, що Лідулфостові варяги лаштуються першими йти на приступ. Напевно, Претич теж завагався, бо сказав:

— А ці чорні виселяються...

У двориках Підвальної вулиці був помітний рух. Чорні, менші та нижчі люди, позв'язувавши в клунки хатнє майно, носили його до родичів та знайомих, які сиділи далі від полудневої стіни, а хто мав коня чи іншу худобу, відводили їх аж до Подільських воріт, за якими не було варягів. Потривожена худоба ревла, й це додавало тривоги всьому Києву.

З високої вежі Красних воріт було добре видно й Лідулфостів стан. Надвечір сторожа помітила, що ці варяги теж почали розводити вогні. Вітер дмухав з полудня, й дим цих багать відчувавсь аж біля Подільських воріт. Напруження зростало до самих сутінків, коли сторожі вже не бачили одні одних і перекидались криками та умовними ударами в щити.

А пізнього вечора з Претичевого дідинця приліз через Гончарівський яр лазутник — здоровенний отрок з молотом на плечі. Він приставив пудового молота до ноги й сказав Претичеві:

— Отам за Глибо-очицею Вовчий Хвіст. Питає, що діяти.

— Варягів нема в Гончарях? — глянув на нього Претич.

— Та нема-а!

Претич порадився з Доброчином і сказав отрокові:

— Хай Вовчий Хвіст тихенько пробереться Подолом і зайде Лідулфостові в тил. А перед світанням нехай палять багаття, але не переходять через Хрещатий яр.

Отрок кивнув і вийшов, легко поклавши важкого молота на плече, а Претич сказав до Доброчина:

— Оце ж і є Муромців малий.

Доброчин весело засміявся:

— Я збагнув уже й сам. Схожий на Муромця й має по шість пальців. Ну й дитя!

Тепер уже обидва засміялись. Отрок приніс добру вість, можна було спокійніше чекати ранку.

Розвиднялося довго й мляво. З Хрещатого яру сунули череди оторочених сивими бородами хмар, змішаних із ликом. Дим був такий вологий і густий, що киянам виїдало очі. Доброчин сказав:

— А Вовчий Хвіст передав куті меду.

Враження було таке, що за Берестовим по той бік Хрещатика зайнялась діброва, хоча з Вовчим Хвостом, переяславльським посадником, прийшло не більше п'яти сотень мечів.

Ці дими справили неабияке враження. Коли з бородатої хмари почав сіяти дрібний дощ, до полудневого рову підійшло двоє варягів:

— Лідулфост передає, що не хоче йти на приступ Києва.

Один з варягів був височенний і худий, мов ліщинова жердинка, а другий опецькуватий і ледве сягав йому до плеча, тому намагався триматись трохи осторонь од нього. То були відомі на цілий Київ розбишаки Карл і Флелаф, нерозлучні друзі й неабиякі хитреці мечного бою.

— Налякав же вас Вовчий Хвіст! — гукнув їм з бійниці Претич, висунувши голову надвір.

— Ми не боїмося Ульвсванса! — настовбурчився опецькуватий Флелаф. — Хіба ми не знаємо, скільки в Ульвсванса мечів? І п'яти сотень не набереться!

— То чого ж тоді боїтесь?

— Вікінги нічого не бояться! — втрутився в розмову довгань Карл. — Тут Ульвсванс ні до чого.

Крім варягів, Ульвсванса вже ніхто так не називав. Ульвсванс був Свенельдовим посадником у Переяславлі й теж варягом, але вівся більше з полянами й горнувся до них, навіть у часи Ольги й Свенельда, поляни ж переклали його ім'я своєю мовою й називали Вовчим Хвостом.

— Яке буде твоє слово? — запитав Флелаф. Претич бачив, з яким острахом він поглянув через Хрещатий яр, звідки тягло ядучим димом, але підступність чужинців не знала меж, і це змушувало Претича зважувати кожне слово. Він поки що мовчав.

— Що сказати Лідулфостові? — вже зовсім нетерпляче перепитав опецькуватий Флелаф.

— Нічого.

— А вчора ж Каніцар...

— Каніцар сказав усе, — суворо відповів Претич. — Можете йти. Як мовлено, так і буде.

Варязькі гінці обернулись і побігли до свого стану, певно, боялися стріл у спину й поспішали відійти, а Претич сів і заходився розтирати коліно, яке крутило на дощ.

— Давня порубина, — пояснив він, коли підійшли Доброчин та Ждан Будимирович. Тоді розповів про гінців.

— Лідулфост хоче подивитись, як діятиме Актутруян. Я цього Зігберна Лідулфоста знаю, — підсумував Доброчин. — Але це також непогано: бодай не лізтиме вперед.

Знявся вітер, дощ то дужчав, то майже переставав, і це створювало настрій якоїсь непевності. Однак перед обідом прибіг воїн од Красних воріт:

— Актутруян одпустив Сігурда!

— Клич його сюди.

— Він стоїть за воротами.

— Чому стоїть?

— Ратша боїться підступу... Прислав спитати тебе.

— Упустіть Сігурда! — звелів Доброчин.

У світлиці нового хорому, де ще торік сиділи Местиша та Свенельд, було сіро й холодно. Сігурд мовчки привітався й став коло найближчого вікна, розтираючи по черзі обидва зап'ястки.

Доброчин спитав:

— Тримали тебе в узах?

Сігурд недбало махнув рукою й далі дививсь у вікно, крізь слюдяні шибочки якого однаково нічого не бачив. Корзно на ньому було мокре й виваляне в кінських кізяках, і це чи не найдужче бентежило Сігурда. Доброчин співчутливо посміхнувся й проказав:

— Підкріпись братиною меду.

Сігурд глянув на нього та Претича й нерішуче підійшов.

— Актутруян хоче в греки, — сказав він.

— Хо-оче? — протяг Доброчин.

— Проситься, — подумавши якусь мить, уточнив Сігурд. — Проситься на службу до грецького царя.

— Отже ж, таки про-оситься! — засміявся Доброчин. — Це вже інша притча. То що ж відповімо?

До світлиці зайшли Ждан Будимирович і Володимир.

— Чули вість? Наші варяги просяться в греки! — сказав він до них. — Що відповімо Актутруянові?

Володимир гостро зиркав на вуя та воєвод, Претич зосереджено тер коліно, а Сігурд сказав:

— Була б моя воля, хай би дехто залишився тут...

Він без особливих сподівань глянув на Доброчина, але світлий князь не розсердився й не підняв його на глум. Тепер, коли Актутруян опинився між трьома вогнями, він не міг підійти навіть до Дніпра, бо попереду в нього був Київ, з лівого боку — засада Претичевого дідинця, а в тилу — п'ять переяславльських сотень: безвихідне становище за всіх умов, навіть коли б Лідулфост мирно пропустив його через всій стан до Почайни, де стояли Актутруянові кораблі.

— Хай буде по-твоєму, — сказав Доброчин, оскільки всі інші мовчали. — Виберемо найщиріших і тільки тих, хто має в Києві жону й діти. Ну, а з тими всіма як? Дозволимо їм піти в греки — чи хай дибають, звідки прийшли?

— Чи в греки, чи за Варязьке море — це вже не має великої ваги, — сказав Претич, але Доброчин відчував, що його бентежить присутність Сігурда.

Доброчин звівся над столом. Він не поділяв думки головного воєводи, нібито це вже не має ваги. Для нього воно набуло особливого значення. Він усе життя жив мрією про той день, коли зможе показати зайдам, де біг, а де поріг.

— Відпустім їх у греки, — сказав молодий київський князь. Доброчин аж здригнувся й довгу мить дививсь на Малушиного сина.

— А чому саме так? — Найменше за все Доброчин сподівався цього від небожа. Так просто відпустити варязьких волоцюг?

— Ти їм не дав жодної гривни, — докинув Святославів син, — то хай хоч ідуть за своїм хотінням.

Доброчин сів і надовго замовк. Він відчував у душі образу.

Надвечір станом Актутруяна й Лідулфоста їздили верхові биричі та гінці, голосно викрикуючи слова світлого князя:

— Хто хоче йти на службу грецькому царю — світлий князь Доброчин ласкаво дозволяє! А хто має в Києві діти й жону, а сам не хоче йти в греки, хай ще до заходу сонця підійде безоружний до Красних воріт: світлий князь ласкаво дозволить йому лишитися в Києві!

Тим часом Доброчин зостався в світлиці сам. У ньому й досі кипіла образа, мовби його зрадив син рідної сестри. Він підвівся й важко рушив до одрини, де жона Богуслава наглядала за вкладанням дітей. Семирічна донька Славка звикла засинати під казку, й одпущений печеніг Закур, колишній робітний холоп у пекарні Ярополка, розповідав їй печенізьку казку про злого кудлатого чарівника Бабай-агу, якого дівчинка ввесь час називала бабою Ягою, перекручуючи складне для себе печенізьке ім'я.

— Й що вчинила баба Яга дитині?

— Не баба Яга, а Бабай-ага! — терпляче поправив її печеніжин, який ходив тепер коло княжат — малих Доброчиновичів. — Бабай-ага її проковтнув.

— Для чого?

Закур угледів світлого князя й поквапливо доказав:

— Бо не хотіла спати.

— Не лякай дітей перед сном, — озвалася Богуслава. — Йди вже собі.

Княжата принишкли — Доброчин не панькав дітей, а княгиня Богуслава підійшла до мужа. Звичай не дозволяв їй уникати в чоловічі діла, але вона знала свого мужа й відчувала, що Доброчин зайшов до дитячої одрини неспроста. Щось його муляло. Доброчин сказав:

— Десь я щось проґавив.

— Ти про що?

— Про свого небожа, — відповів світлий князь.

— Що сталося, княже? — посміливішала жона. — Я допіру бачила Володимира...

— В ньому сьогодні прокинувся варяг.

Він раптом подумав про княгиню Рогніду. Тепер усе розставилося по своїх місцях...

— Поговори з Рогнідою й Володимиром, — сказав Доброчин. — Якось треба спровадити її з Києва.

Такі бісівські справи він завжди доручав жоні.

— А чим тобі ліпша ота грекиня? — здивувалася вона.

— Хоч би тим, що не варяжка.

Коли чоловік опиняється між двох сулиць, мусить насамперед сахатись од гострішої, подумки сказав Доброчин сам собі. Небезпечнішою цього разу була варяжка. Він уже спокійніше звернувся до жони:

— Й нагадай йому про княгиньку Людмилу.

Ця рятівна думка сяйнула Доброчинові щойно. Коли князь надто клопочеться жонами, подумав він, це рано чи пізно приведе до лиха, бо князь не належить сам собі, а передусім княжінню.

Глянувши на ще не поснулих дітей, які боялись батька й нишкли під ковдрами, Доброчин зітхнув і вийшов у княжий двір. Небо проясніло й стало білясто-синім, а червоне сонце сідало за вежу Красних воріт, віщуючи годину. За воротами чулися сплутані людські голоси. Воєводи вибирали з-поміж Актутруянових та Лідулфостових варягів найщиріших. Доброчин виїхав за браму Красних воріт. Обрані стояли невеликим гуртиком, наскладавши осторонь на купу мечі, а Претич долучав до гуртика то одного, то другого варяга.

Доброчин раптом пошкодував, що дав необачне слово, яке могло обернутися йому ж на зло.

Претич вибрав уже зо дві сотні, коли Доброчин гукнув його підійти.

— Чи не вельми ти розласкавився?

— Розішлемо їх десятками по низових городах, — тихо сказав головний воєвода.

— А про Местишу Варяжка не забув?

Свенельдів син блукав десь у степах із Лютовим зятем Ільдеєю-ханом.

— Ось кого б я ще взяв, — озвався воєвода Претич, — так це Местишу Свенельдюка.

Доброчин теж не раз думав про Свенельдового сина. Чесний, непідступний Местиша подобався йому, ця приязнь виникла в нього ще з дитинства.

— Спробуй розшукати його в степу, — сказав він Претичеві. — Дамо йому Курськ або Рязань.

— Побоїться.

— Не побоїться, якщо слово даси ти. Тобі Местиша повірить... А тих двох прожени, — сказав Доброчин на цибатого Карла та малого Флелафа.

— Сігурд випросив їх собі.

Доброчин удруге нахмурився. Пересіяні варяги чемненько стояли за ровом і позирали на браму Красних воріт. Коли б не довелося пізніш починати все спочатку, дивлячись на помилуваних, думав Доброчин. А я ще дивуюся з Володимира, хай мені чорт!

Він пильніше глянув на темну купку варягів і раптом почав сміятися. Варяги були такі тихенькі й дрібні, що Доброчин лише тепер уторопав: це вже не вікінги, а побиті пси, ладні лизати господареву руку. Почувши його веселий сміх, варяги теж почали догідливе підхихикувати, тепер уже справді нагадуючи принижених побитих псів.

Доброчин пішов у вже згуслих сутінках до хорому, й коли повносили свічки, наїдки та братини з вином, наказав гукнути Претича. Скінчився знаменний для Києва день, і цих двох перехвильованих і перевтомлених людей тягло в минуле. Вони сиділи й згадували те, що відбувалось перед десятьма літами, бо й саме життя чоловіче боги створили якось так, що воно нагадувало величезне колесо, котре обертається навколо невидимої осі. Те колесо крутилось і миготіло спицями, в дивний спосіб повторюючи події й давно забуті дні. Все в житті повторювалося. Дивлячись на свічку й дослухаючись гомону за чорним слюдяним вікном, Претич спогадував літні дні перед десятьма роками, які дуже скидалися на нинішній літній день...

Тебе в Києві вже не було, коли Святослав заходився рубати многу рать і садовити на коні молодшу й старшу дружини. Ти тоді вже сидів у Новігороді з малим Володимиром і збирав з новгородців дань. Рубав наш князь рать нібито многу, а вона виявилася замала: десять тисяч воїв і дружини. А коли ми дійшли під булгарський стольний город Преслав, булгарський цар Петро Симеонович витяг супроти нас тридесять тисяч: по троє воїв на кожного з нас. Я вже думав, що тут нам і край. Поперли булгари — хоч плач, хоч скач.

Але вони ще не знали Святослава. Як вийде наш князь конягою наперед та як крикне — аж передужив січу та брязкіт мечів: «Браття й дружино!.. Оце доведеться нам тут і полягти. Не зганьбім же київського оружжя!»

І знову до самого вечора кріпка січа була, а надвечір побігли булгари. Ввійшли ми до Преслава й сидимо. А грецький цар Іван Циміський бачить, що ми зачинились і не віддаємо Преслава йому, сле до нас доместика царського й каже: «Вдав я тобі срібло многе й ще вдам, але вийди з Преслава, бо такий був межи нами ряд: щоб ти для мене зайняв Булгарську землю. Бери з мене ще вчетверо срібла й золота та й іди собі».

А Святослав каже: «Тут середа моєї землі, бо ще мій дідо був царем булгарським. Не піду назад!»

Ну, а там ти вже знаєш... У нас воїв та дружини лишилося тисяч сім, а цар витяг супротиву нас вісімдесят тисяч. Зміг нас тоді грецький цар. Святослав каже: «Укладімо з греками вічну любов і мир, а на ту весну знову повернемось і зможемо греків».

Тоді князь іще не знав, що нам учинив Щекович. Думав — утік Свенельд у Дрестр і жде нас там, а коли підходимо до Дрестра, там і сліду Свенельдового нема: побіг до Києва поперед нас разом з усією комонною дружиною.

Йдемо малою витягою пішки понад Дніпром — аж коло Порогів печенізький Куря-хан з ордою: перегородив дорогу й стоїть. Несила нам братися з печенігами, а кінної ж дружини в нас нема... Мусимо вертати до гирла. Важке то було зимування в гирлі Дніпра. Чорний голод нас геть виснажив. Не відали вже — діждемо весни чи ні. Перебіг до нас печеніг Закур та й каже: «Свенельд урядив з Курею-ханом ряд — щоб Куря вбив вашого князя, а воїв потребив до ноги. Обіцяв йому за це свою онуку». Святослав розсердився та як закричить: «Ну, постривай же, Свенельде Ольговичу! Хай-но тільки доживу до весни — вкорочу тебе на голову! Й тебе, й синів твоїх! Кореня твого не зоставлю!..»

І якби був лишився живий — учинив би.

Звелів нам Святослав рубати дерева й ладити ладді та човни, пішому годі було проскочити повз печенігів Курі-хана, бо той поклявся Свенельдові не пропустити нас.

Як провідав я батька вперше, то закортіло ще. Почав я ходити до старої та все торочу їй і торочу: пусти до Любеча. Вона сміється й нічого не каже на те. Не лається. Зате Свенельд, чую, аж кипить. Казав дідо Дан-приворітник, нібито Свенельд нахвалявся своїй сестрі: «Заберу дружину й піду до свого Переяславля!» А стара й до нього сміється: «Йди!»

Не пішов Свенельд ні до якого Переяславля, бо дружина ж таки була не його, а сестрина, в Переяславлі ж у Свенельда якихось п'ять сотень, та ще й непокірливий посадник Вовчий Хвіст — вельми не довіряв йому Свенельд Ольгович, бо той був начебто варяг, а любився з полянами. Цей Ульвсванс був ще тоді молодий — років на двадцять хіба старший од мене, але вельми міцно тримав меча в руці. А перед ним посадником був його батько, так Свенельд і того не любив, бо той теж ладив з полянами, хоч мав Ольжину дочку за жону.

Я спрежда довго думав, чому Свенельд, коли вже так ото його не любить, не прожене Вовчого Хвоста. Спитав якось у Дана-приворітника, а дідо Дан лише скоса зиркнув на Свенельдів хором:

— Змій Щекович і раден би його з'їсти, та, бач, не вгризе. У Вовчого Хвоста чимала опрічна дружина.

А я досі й на думку не покладав, що хтось може мати воїв, а чи гриднів, опрічних од київських князів, бо в нас в Іскоростені дружина та вої були всі під рукою велійого жупана: споконвіку було так.

Колись я вже тобі казав про старих княгинь Гертруду та Кунегунду — Ігоревих сестер, дочок Рюрика. Гертруда була старша від Ігоря й померла ще торік, коли почула, що Ольга пустила мене до батька й навіть дозволила носити меч. Я згадав оце про Рюрикових дочок, старих Ігоревих сестер, бо була в мене пригода з Кунегундою — вже після смерті її старшої сестри...

Я й того літа бігав до Борисового родича, що вчив мене мечної боротьби. Бувало спрежда, бігав до нього ще з княжих стаєнь.

Довкіл кожум'якової хати стояли каді та діжки, що в них він квасив шкури. Найгірше тхнуло не від тих, що вже кисли два тижні. Й були готові й виквашені, а від тих, що їх кожум'яка запарив уперше, аби випарити з них шерсть. Я спитав одного разу, чий то він випарює їх таким лихим, а він каже:

— А що — тхне?

Та, кажу, трохи. Він і товкує мені:

— Отсе тута паряться телячі шкури. Ану ж підійди нюхни.

А тоді підводить мене до крайнього кадовба, якось отак посміхається й знімає з нього кружок. Ану, каже, понюхай тута.

В мене аж голова обертом пішла.

— А тута, — регоче, — вепрячі та вовчі шкури паряться. А вгадай чим!

Я не міг угадати, а він посміхається та знов:

— Не крути своїм носом, а коли хочеш знати, то чуй: шерсть із вовчої та вепрячої шкури можна зняти тільки собачим послідом.

— Де ж, — кажу, — ти стільки його береш?

— Так отож, — каже мені, — не з медом живеться кожум'якам.

Тепер я вже знав, як приходив до нього по мечні хитрощі, які шкури він сьогодні м'яв: телячі, волячі чи вепрячі.

Стояв ще в кожум'яки посеред дворика шаплик. Уритий був до половини в землю й мав голоблю. В цю голоблю кожум'яка запрягав коня — стару шолудиву шкапицю з вислою губою. До шаплика кожум'яка накладав повно шкур, а кінь ходив круга й розминав їх валиками.

Одного разу боремося з кожум'якою на мечах, від нього так люто тхне собачим, а він десь-то вгледів мою збриду й бурчить.

— Не приходь більше до мене.

Кажу — пощо? А він сміється:

— Бо тут дуже тхне.

Я почав упевняти кожум'яку, що давно звикся й не тхне мені, але він недвижно стояв на своєму слові. Так я й пішов пріч. А тоді він переказав Борисом, що пожартував отак, мовляв, Добриня перейняв од нього всю його мечну хитрість, нехай дошукує собі вячшого хитреця.

Колись він був мені мовив, що як занедбати меч бодай на день, то меч мечника забуває. То що ж мені — знову сікти лозу?

Ні, тепер він порадив управлятися з Яном, бо, мовляв, хоч Ян і дужчий у плечі, зате ти верткіший, а це найліпше для обоюдного набивання рук: так воєводи-хитреці навчають отроків княжої дружини.

Почали ми боротися з Яном Усмошевцем. Але ж він цілими днями шив у свого шевця чоботи, швець одпускав його тільки над кінець дня. Ну, та ще в неділю. Боролися ми сливінь щодня, а щоб не дратувати варягів, виходили за ворота на узвіз чи на Боричів тік, і тоді там стояв такий брязкіт, аж на Подолі починали валувати пси. Тепер я вже бачив, що кожум'яка правду казав. Малим Ян був тоненький і вельми верткий отрок, та в шістнадцять років набрався м'яса й викремезнів плечем, а в боротьбі брав силою. Я ж залишався так само худим, десь-то далися мені взнаки оті дитинські голодування. Але меча вже добре тримав у руці — особливо в оце останнє літо: підгодувала мене сестричка сальцем.

Наші мечі геть потупіли, зате похитрішала рука. Ян Усмошвець і далі здебільшого брав силою, а силу мав уже тоді таку, що як не встигнеш підставити меча руба — не втримаєш у руці: аж задеренчить об землю. Але отої Лідулфостової хитрості він так і не зумів, хоч як старався. Зате я часто видирав йому меча.

Одного разу я стояв коло гридниці й дивився на Лідулфоста — він сам навчав котрогось із своїх, і мені так закортіло поважитися з Лідулфостом, що не витримав і сказав:

— І я вмію.

Він і не глянув у мій бік. Тоді я заходився знову його задирати, мовляв, не тільки він їден тут хитрець. Лідулфост глянув скоса та й цідить крізь зуби:

— Іди пріч звідціль, бо зітну твою холопську голову — і аж загуркотить!

А я кажу до нього:

— Дивися, щоб не загуркотіла твоя.

Це вивело його з терпіння. Він замахнувся й хотів ударити мене плазом по горбі, але я увихнув і витяг свого меча з піхов. Тоді вже хвацько відбив його другий удар. Це збудило в Лідулфостові варяга. Він примірився й хотів висмикнути мені меча з руки, але я ж недаремно жив оці два літа. Лідулфост аж оскаженів. Досі ще ніхто не витримував його хитрості, а тут якийсь деревлянський робітник махає залізякою і впирається!

Він був старший од мене літ на п'ять, але зростом не вельми вдався, а я набив руку з кожум'якою та Яном Усмошевцем. Лідулфост був подивований і злився: досі ніхто ще так довго не міг утримати меча в руці — Лідулфост вибивав його коли не за першим, то за третім разом, а тут устосовував свою хитрість разів до десяти — й ніякої ради. А ще гридні зібралися й пуляться на нас: горе варягові, та й годі!

Я також не зміг вибити в нього меча, але й він мені нічого не вдіяв. Нарешті плюнув і пішов геть:

— Махає, як дурень ломакою!

Гридьба зареготала йому вслід, мені теж зробилося весело, та я бачив по очах теї гридьби, що вони ладні затоптати мене чобітьми в пилюку, бо для них я не тільки холопський робітник, а ворог і син робітника Маломира, що був їх розколошматив коло Іскоростенських лісів.

Отож я не вельми сміявся, натомість поволі побрів до своїх Подільських воріт. Але ніхто не зачепив мене й пальцем, хоч я й позирав туди й сюди.

Дідо Дан і Муромець раділи з тої нагоди. Дідо Дан казав:

— Хай знають, що не тільки варяги вміють на мечах. Але ти таки стережися нічного меча або стрілки з-за рогу...

Стрілки не було. Варяги про ту боротьбу швидко забули, мабуть, і Лідулфост забув, бо по тому жодного разу й не глянув на мене, дарма що я вертівся в нього на очах. Зате наглий меч мені довелось одбивати...

Того літа Ольга викінчила на Щекавиці новий великий теремний двір, а назвала його Вишимгородом-Київським. Тримала в ньому все своє срібло-золото та дорогі камінці, посадивши там брата Асмуса а дружиною, щоб стеріг. В Асмуса ж була й своя волость — Вишгород супроти гирла Десни. Асмус же послав туди посадником свого сина Блуда. Він був страшенний гульвіса й крикун. День через день товкся в Києві. Приходив і серед ночі й починав грюкати в браму руків'ям меча. Я вже розказував, як одного разу протримав його за воротами цілу ніч, упустив лише перед сходом сонця. Так він убіг до брами й вихопив проти мене меч. А я, не довго думавши, також вихопив свого щербатого з піхов та так ним крутонув, що Блудів золочений брязнув об землю. Довкола не було жодної душі. Міг би заколоти Блуда, й ніхто б не довідався про це, але я одпустив його живим-здоровим, лише добре настрахав.

Ось по тому й сталась ота пригода з Кунегундою Одноокою.

Я й гадки не мав, що хтось довідається про мене та Блуда, але колись іду повз найстаріший хором, будований ще полянським князем Осколом Юровичем, аж чую — щось сичить. Дивлюся — Кунегунда. Махає до мене, мовляв, іди сюди.

Підходжу, а вона моргає мені своїм одним оком — закликає в хором, чи що. Піднімаюсь лізницею на терем, а Кунегунда штовхає мене поперед себе до якихось дверей. У світлиці темно й тхне сечею, віконця ледь мерехтять, а вона зиркає на мене й запитує:

— Чи правда люди казав, що ти хотів убивати сина Асмунда?

Кажу — неправда. Вона скалить око й сичить:

— Правда, правда! Але чого ти не вбивав його?

Навіщо, кажу, вбивати, хай його нечиста сила б'є. А Кунегунда знімає зі стіни меч у піхвах і каже:

— Це мого батька Хрьорека меч. Як будеш убивати сина Асмунда — цей меч буде твоя.

І тицяє мені меча в руки. Меч широкий і вельми дорогий, піхви внизу обкуті золотом, а руків'я щиро золоте. Років зо сто тому мечеві. Але мені стало бридко його тримати в руках. Я поклав меча на одру й кажу Кунегунді:

— Дивно слухати таку річ. Ти єси варяжка й підмовляєш мене вбивати варяга.

А вона знову сичить:

— Всі Ольговичі — вороги! Ольг отруїти мого батька Хрьорека, отруїти моїх обох дядьків — Сіневса й Трувора, отруїти всіх. Мені мати казали перед смертю. Коли б не ваша деревлянська стріла, Ольг отруїв би й мого брата Інгвара. То був змій! Убий синів Асмунда й Свейнальдра, ось тобі меч — бери меч мого батька Хрьорека, покоритель уся Руська земля! Вбивай усі Ольговичі, вбивай, убивай...

Вона була як скажена, вже й не виділа мене, лише сичала й сичала кудись у вікна, мов бачила там Ольгових синів, хоч у шибки не сочилося й боже світло.

Я вийшов у сім й подався пріч. Мав би сказати одноокій княгині, що он у неї син Гліб — також месник за того вовка Хрьорека, а в Гліба є аж троє синів: Турьд, Арфаст і пришелепуватий Сфірька — таких самих літ, як і я. Чим вони ліпші для мене від Ольговичів? А нічим.

Отак я неждано довідався про тайну, що розділяла Рюриків та Ольгів рід.

До Любеча я того літа їздив двічі — обидва рази також утрьох: з Каніцаром і Лідулфостом. Другий раз уже після тої нашої боротьби, але Лідулфост і словом не прохопився. Думаю собі: їдь, їдь, я тепер і сам тебе не хочу знати, а як доведеться коли схрестити з тобою меч — от тоді й побачимо, в кого хитріша рука.

Тепер у мене й самого був сякий-такий меч на чересі, я міг би потяти обох цих і втекти, але мав же думати про батька та сестру Малушу.

Батько був слабий. Сидів у порубі так само закутий, але цього разу я вже знав, що таке поруб, і не лякався, як тоді. Привіз йому на гостинець трохи сала, було воно вже досить-таки старе, дала його Малуші ключниця. Тепер і не скажу — з дозволу чи без дозволу твоєї прабаби Ольги. А батько на самий вигляд того сала аж затремтів... Я на таке не міг дивитися.

На той час він просидів у порубі вже п'ять літ, а ще ж лишалося стільки ж.

Привіз я йому свитину й пару чобіт, уже добре-таки стоптаних, дідо Дан передав. Батько накинув свитку поверх дрантя, без рук, бо на руках мав залізні пута, а на чоботи лише глянув і відсунув босою ногою вбік. Мені ж і в думці не ворухнулося, як це можна взути чоботи з путами на ногах, а батько відчув мою розгубу й каже:

— То дарма, взуюся якось. Лише халяви одріж чи повідривай. Без халяв також буде ліпо й тепло.

А як ти відріжеш без ножа? Та й меча мого сторожа одібрала — хоч зубами гризи. Заходився я гризти. Шкура мовби вже й стара, але я попомучився: гризу та плюю, гризу та плюю. Можна було б випросити ножа в отих гриднів за дверима, але я затявся й не хотів кланятись їм. Нарешті-тахи понадгризав халяви коло задників, а тоді вже й пододирав по швах.

Тепер батько міг узутися, не знімаючи пут: усе ж таки не босоніж на мокрій долівці.

Розповів ж потім усе це сестрі, а вона слухає та плаче. Кажу, чого ревеш, батькові тепер буде тепло в ноги. А вона плаче, та й край: шкода батька. Потім мовби заспокоїлася й перестала ревти. Думаю собі — слава богу. Аж вона вп'ять реве. Питаю, чого знову, а вона каже мені:

— Княгиня... казала, щоб Славко... зо мною... гуляв.

Отак і каже з хлипанням.

Ну, мене взяло на шал. Це було в п'ятницю надвечір, а в чисницю вранці я пішов до княжого двору шукати стару, тільки не міг її ніде здибати. Здибав аж у неділю під обід — ходила з пресвітером Григорієм до їхньої грецької божниці, що на горі Хорив. Це було свято воскресіння грецького бога. Стара вся в чорному й із свічечкою в руці, той щось до неї тихо говорить, а по-якому — не доберу. Вона побачила мене й каже:

— Христос воскрес із мертвих.

Кажу — то й що, яке мені до грецького бога діло? А тоді їй: так і так, мовляв, що єси надумала з моєю сестрою?

Нічого, бурчить. Як це, кажу, нічого? Надумала лихе вчинити моїй сестрі. Пощо змушуєш забавляти свого онука? Мислиш — не відаю, що то таке? Намислила спортити дитину!

Дивлюся — в очах її такий зміїний вогонь — ладна вжалити мене отруйним оком, а сама так солоденько сокорить, аж сокоче, мов курочка-несучка з яйцем:

— Святослав ще маленький, не суши собі голови.

Кажу, як не облишиш цієї думки — викраду сестру і втечу, жодним конем не зможеш мене здогнати. А ще ж, кажу, маю й меча — і вдарив п'ястуком по руків'ї.

Стара хрипкенько засміялася й пішла, але я знову побачив у її очах оте гадюче жало. А пресвітер Григорій торкнув мене двома пальцями по плечі, наче посвящав своєму богові.

— Ти, — каже, — про неї не думай так. Дасть бог, буде твоя сестра княгинею київською.

Думаю, бреши-бреши, я все ваше кодло знаю, кажу:

— Чого б це іскоростенська жупанівна ставала княгинею київською?

А він каже: гай-гай! Ось як приймуть поляни, та деревляни, та всі інні язики єдиного бога в душу, то настане між вашими землями любов і мир, лише всі ухвалятимуть істинного бога,

Цей пресвітер Григорій був грек, але давно сидів у Києві й добре вмів нашої мови. Я ще не знав тоді, звідки він узявся, — чи не від самого грецького царя, але був Григорій уже геть-чисто лисий, хоч і не дуже старий. З тим пресвітером Григорієм я ще мав не одну пригоду, але вже в грядучі літа. Як нагадаєш або прийде само до слова — може, колись і розповім...

Сидів у Києві варяжин Ольг, шлючи багаті дари Чернезі Чернеговичу, великому князеві Сіверської землі, а ще багатші дари Житомирові Іскоростенському, велійому жупанові Деревньої землі, був-бо велій жупан муж могутній і гордий. І була межи Ольгом та Житомиром вічна любов — аж до місяця листопада, в листопаді ж пропав жупанич Нискин. Чинив лови жупанич на вовка та вепра, й забіг вепр у ліси понад передільною рікою Ірпнем, і погнався за ним жупанич. По тому знайшли іскоростенські пани та ловчі люди криваву свиту жупанича й переламаний оскіп.

Узяли все те пани та ловчі люди, віднесли до Іскоростеня й поклали велійому жупанові до ніг. І впав жупан Житомир та заллявся гіркими сльозами, не мав-бо іншого сина велій жупан. І заплакала вся земля Деревня.

Той же варяжин Ольг прислав до Житомира малого сла, кажучи Житомирові: «Це шле тобі наш воєвода Ольг многе золото й срібло, щоби втішити тебе в твому горі. Пришли ж і ти до Ольга свого сла, щоби подовжити вічну любов і мир межи нами, й удасть тобі воєвода ще многший дар».

І послухався велій жупан іскоростенський Житомир, пославши до Києва трьох веліїх панів, а яко прийшли ладдею до Києва, сказав їм Ольг: «Оце ваш іскоростенський жупанич».

І дивувалися пани, бачачи Нискина живо-здорового, й вельми раді були. Сказали пани до Ольга: «Оце шле тобі дари наш велій жупан Житомир і вся Деревня земля, а ще вячші дари пришлемо тобі до різдва води прісної, як позамерзають річки».

Сказав Ольг-варяжин, кажучи до них так: «Удайте мені дань по срібній куні од диму».

Й зрозуміли іскоростенські пани, що Ольг умисне полонив їхнього жупанича Нискина, щоби примучити їх у дань. І пішли назад і сказали Житомирові, той же їх запитав: «Що просить?» Сказав старійшин пан: «По білій од диму». Й рече жупан: «Удайте тому татеві по дві білих».

І дали Ольгові по дві куни сріблом, і відпустив Ольг Нискина-жупанича. Житомир же лежав у судомі рук і ніг, не мігши ратитися з Ольгом, що вбив топіть Оскола Київського й одуром забрав його стіл.

Казали пани до велійого жупана іскоростенського: «Оскол Юрович був недругом нам, а цей варяг став лютим ворогом. Убиймо його».

І сказав до них Житомир, мовлячи так: «Чорні боги наслали корокоту на мене, не годен я утримати меча. Підождім до літа».

І згодилися думні старці та пани, й почали дожидати літа, набираючи собі воїв та многу рать.