Похорон богів

Року 984-го

У великокняжому хоромі був пир горою, а Доброчинові чомусь постала перед очима подія давно минулих літ. Світлий князь спробував пригадати, скільки ж років минуло з того дня, й розгублено глянув на Претича.

— Лют Свенельдич устрелив був мужа твоєї сестри, — сказав світлий князь до тисяцького. На мить це здалось йому важливішим за все, й він з надією подивився йому в очі. Літа були виписані на Претичевому чолі, але Доброчин одчув себе негодним прочетати те заплутане літописання. — Скільки ж одтоді літ?..

Пам'ять чіпко тримала людей і події, Претич був тоді чорновусий і худий, Доброчин навіть пам'ятав його шиту сріблом боярську свитку — він був єдиний серед полян, бо в сріблі та золоті за тих часів ходили тільки варязькі князі та ярли.

Багатьох уже не було серед живих: і Люта Свенельдича, який підступно вдарив затруєною стрілою Вовчого Хвоста, і самого всюдисущого Свенельда, й навіть Вовчого Хвоста, в якому не було нічого вовчого. Не було вже вельми багатьох.

Доброчин глянув уздовж пирового столу. Навпроти сидів молодий київський князь, перекинувши через ліве плече ткане золотом грецьке корзно, брита голова його блищала проти двох свіч, поставлених за ним у божниці, тонкий оселедець на маківці та вуса хвильками спадали вниз, роблячи Володимира дуже схожим на батька. І все-таки ця схожість між ним і Святославом була суто зовнішня. Святослав завжди хмурив брови й дивився цупко впрост, а Володимир удавсь очима в матір...

І раптом Доброчин усе згадав. Малуші й Святославові минало по чотирнадцять — як він міг забути таке!

А ще минало восьме літо його холопства.

Тепер Малуші виповнилося сорок і п'ять, стільки ж було б і Святославові, а Доброчин раптом уявив собі, що було б і чого не було б на світі, коли б живий був Малушин муж. Для такого жилавого пардуса, яким удався великий князь київський Святослав, сорок і п'ять літ — пора розквіту. А ми з Володимиром, подумав Доброчин, сиділи б у Новігороді й збирали дань на словінах та на всій отій муромі та воді, як тепер Путята Кислиця та Угоняй.

Але він тут-таки подумав, що Святославові було писано вмерти молодим. І згадав його схожі на дві жарини булгарські очі.

Доброчин перехилився до Претича через стіл:

— Знаєш, скільки відтоді минуло?

Претич кивнув — він уже й сам устиг полічити:

— Тридцять і один рік. — Його теж охопив потяг до спогадів.

Доброчин заспокоївся й глянув на головних воєвод, які сиділи по ліву й по праву руку великого князя: Ждана Будимировича та Яна Усмошевця. Власне, тридцять і один тому рік не відбулося нічого такого, що мало б відгукнутись у цей новорічний день. Доброчин цокнувся до Претича й почав розпитувати, чому приходив тоді до нього папський єпископ Адальберт. Тисяцький воєвода нічого не міг згадати. Адальберта він пам'ятав, але що цей єпископ хотів од нього вдома?..

— Ти кинув тоді мені вельми важкі слова... — Доброчин дослівно пам'ятав сказане, він заходився відновлювати в Претичевій пам'яті той давній день, але тисяцький лише безпорадно розвів руками,

Доброчин дав спокій тисяцькому воєводі й вийшов до сіней. Теремні двері зсередини були густо обмерзлі, він заходивсь оббивати носаками паморозь і лід, а коли трохи збив і вийшов на чисто виметений од снігу терем, побачив обох великих княгинь. Марія й Рогніда стояли біля Княжих воріт і мирно гомоніли. Це скидалося на добрий знак, і світлий князь подумав, що все-таки багато чого змінилося за ці кілька десятиріч, якщо навіть княгині стоять і так любо щебечуть, позираючи на своїх дітей, що бавляться лиглим снігом.

Тоді він з раптовою підозрою глянув на обох великих княгинь, і добрий знак нараз перестав здаватись йому добрим: світлий князь навіть не давав собі звіту — чому. Та коли знову ввійшов до Володимирової світлиці, то збагнув причину несподіваного почуття: великі княгині дійшли згоди... Ці дві жінки не бозна-скільки важили в Києві й княжому дворі, та якщо дві такі непримиренні особи перестали ворогувати, міркував світлий князь, то це мусило насторожувати.

Він глянув на сина своєї рідної сестри. За Марію Доброчин не відчував перед ним провини, але Рогніда була якщо не його гріхом, то, в усякому разі, прикрістю. І все-таки в душі підіймався спротив до обох жон.

Світлий князь Маломир Любечанин, що сидів праворуч од малого воєводи Яна Усмошевця, поза його спиною говорив з онуком. У цій світлиці то було двоє найрідніших йому людей, і Доброчин підійшов і сів коло батька, поклавши руку иа срібне руків'я його меча. Великий князь говорив з дідом про Грека Мудролюба. Доброчин аж тепер збагнув, чому княгиня Марія, яка досі й не плювала в бік другої Володимирової жони, сьогодні була така незвично весела. Причиною мав бути цей самий грецький сол, який сидів через трьох бояр од Маломира Любечанина, говорив щось до Дюка й Чурила і сьорбав зеленкуватий мед, смачно плямкаючи мокрими губами. Доброчин спробував бути безстороннім і сам собі проказав, що людина почуває себе серед чужих самотньо й ніяково, кожному хочеться жити серед таких же людей, як і сам, їі він не мав права винуватити княгиню в тому, що вона так несподівано ожила. Просто поговорила зі своїм земляком і втішилася, сказав Доброчив, але самого його це не втішило й не влаштувало.

Й тоді він пригадав, кому належать слова про людину, яка прагне жити серед своїх. Слова належали отцеві Григорієві. Царгородський сол Грек Мудролюб теж був волохом грецького бога Христа, але він дуже мало нагадував отця пресвітера, хоч його чорне корзно так само сягало п'ят.

Грек мудрий і любий, з неприязню пережував його ім'я світлий князь Доброчин. Усі вельми розумні й мудрі, всі, окрім нас.

Він пішов і сів на своєму місці біля Претича, який теж скоса зиркав на грецького сла. Але Доброчин не перейнявся неприязню тисяцького воєводи. Перед щедрим вечором Добриня говорив — з грецьким слом, і тепер у нього було таке враження, мовби мусить зробити якийсь відповідальний і вельми небезпечний крок. Доброчин хотів і не міг заперечити життєвої мудрості цього чоловіка.

На хвилинку веред очима постав єпископ Адальберт. Цей папський нунцій мав звичку всі балачки дивним робом звертати в небо, далі від людських клопотів та буденної суєти, але це розраховувалося на невіголосів.

Зовсім іншим видавався на перший погляд сол грецького царя. Грек Мудролюб усі небесні діла звертав на землю, це припало світлому князеві до душі, він лише боявся довіряти першим враженням. Доброчин підняв братину за обидва вуха й голосно проказав, щоб передужити гомін новорічного пиру:

— П'ю здоров'я царського сла?

Це викликало загальний подив. Світляй князь Маломир Любечанин глянув на свого сина поза спинами бояр. Доброчин витримав батьків погляд, і колишній велій жупан іскоростенський похмуро сказав:

— На новорічному виру п'ють за старшістю.

— Хоч раз поламаймо закон, — весело відповів Доброчин батькові. — Один мудрий сказав був мені дуже давно, що колись надходить пора розкидати каміння, тож я помислив так: як же його розкидаєш, коли мусиш раз по раз озиратися на дідній закон?

У світлицю мовби вкотилася німа тиша. Дехто сприйняв Доброчинові слова за жарт, але таких жартів з його вуст іще ніхто ніколи не чув у Києві, й це дуже швидко збагнули навіть найлегковажніші мужі.

— Ми всього боїмося, — розчаровано сказав Доброчин. — А є ще й друга половина приказки... — Він з надією глянув на божник. — Після розкидання надходить час громадити каміння.

Претич глузливо запитав:

— Одно розкидати та громадити?

Царський базилік одчув у притчі голос святого писання й підвівся за столом:

— Твоїми вустами глаголить істина!

Тлумач переклав, але Доброчин відповів не слу, а Претичеві:

— Якщо стіну викладено навперекіс, краще розкидати її й викласти заново, бо рано чи пізно сама впаде.

Претич, до якого звертався Доброчин, не знайшов гідної відповіді, й тоді князь звернувся до царевого сла:

— Цю істину не я вигадав — є в Києві один мудрий муж, йому треба дякувати.

— На новорічному пиру, — врешті обізвався Претич, — заведено все казати навпростець. Мав єси на оці дідні закони?

Доброчин збагнув, що відтепер із цими людьми йому буде дуже важко. Досі вони розкидали каміння разом з ним, а тепер злякались і впираються. Громадити каміння, видно, ще не настав час: треба було спершу як слід розкидати недорозкидане, щоб не мурувати вище по кособокій стіні.

По обіді, коли скінчився вранішній і ще не почався вечірній новорічний пир, Доброчин пішов сам розшукувати отця Григорія. Під ногами рипів мокрий сніг, на Боричевім узвозі мало бути слизько, й він звелів осідлати свіжо підкованого коня. Отець Григорій сидів тепер в Ольжиному дворі на Щекавиці, й коли Доброчин з розгону в'їхав до воріт, відчинених задля Нового року навстіж, побачив серед двору гуртик Володимирових належних жін. Вони ліпили жертовну снігову бабу, ходили кругом неї корогодом і співали врочих щедрівних пісень. Серед них була й Ліла-Софія. Вона побачила світлого князя й підійшла:

— Щедрого літа.

— Спаси біг, — відповів Доброчин і пильно глянув на молоду русяву наложницю.

— Я чекала на тебе тут, світлий княже, — сказала вона — й творила потвори... Тобі випадає далека путь.

На віях у Ліли-Софії забриніли сльози, а Доброчин поспіхом сказав:

— Маю справу до отця Григорія.

Наложниці крутились навколо баби й потайки позирали в їхній бік. Доброчин кинув повід на конов'язь і пішов поза хоромом, де була Григорієва кліть.

Григорій одчинив двері. В кліті сидів патлатий рудобородий чоловік, якого Доброчин уже колись бачив. Григорій сказав:

— Це отець протоієрей Анастасій Корсунянин, Буданка Смоляковича з Вишагорода-Деснянського син...

— І зять Муромця, — згадав світлий князь. Він бачив цього рудобородого дивака перед п'ятьма роками, коли в Києві сидів ще небіжчик Ярополк, а Доброчин стояв станом у Дорогожицькій пущі. Згадка про Ярополка найшла хмарою Доброчинові на чоло, але він поспішив її відігнати.

— Ти єси тлумачем у грецького сла? — спитав він у Настаса. — Чого ж я не видів тебе на пиру?

Настас відповів надто дивно:

— Понеже поімал єсть трою тлумачі.

Доброчин засміявся — цей Муромців зять і того разу говорив так.

— По-якому нявкаєш?

Настас повагом одказав:

— Божими словеси глаголю, княже.

— А по-людськи хіба вже забув?

— Можу й по-людськи, — врешті згодився Настас.

Отець Григорій пояснив світлому князеві, чому базилік архімандрит узяв не одного тлумача:

— Не довіряє.

— Для чого ж тоді взяв?

— Тлумачити божі справи. А для царських має грецького тлумача, світлий княже. Отець Настасій же русин.

— І ти не вельми довіряєш грекам, — посміхнувся до старого пресвітера світлий князь. — А замолоду ти говорив по-іншому... — Він згадав свої сьогоднішні роздуми за пировим столом: вустами отця Григорія говорив булгарин, а не християнський жрець. — То правда? — глянув на Настаса Корсунянина світлий князь,

Настас підвів косату голову:

— Що?

— Не довіряють?

Настас розвів руками й знову потупив зір. Доброчин спробував пригадати, чому він сюди прийшов; спонука не варта була уваги. Він ступив до дверей, але Григорій глянув на нього з таким докором, що Доброчин повагався й сів під вікном, звідки линула дзвінка щедрівка. Потім пісня ввірвалася, й стало чути цокіт копит.

Отець Григорій і протоієрей Настас говорили між собою тією самою гутіркою, але Доброчин не слухав і взагалі мало що з того розумів. Грецьке сольство прибуло за два дні до щедрого вечора, але Доброчин лише допіру почув одцих двох, що базилік архімандрит має до нього і якісь «царські» справи. Справа могла бути лише одна.

Ще перед дев'ятьма роками, коли паракімомен Василій заколов царя, вірменина Іоанна Цімісхія, а на його місце посадив Романових синів — малолітніх Василія й Костянтина, яким за законом належав батьків імператорський стіл, — Грецька земля збурилася. Царями стали ще зовсім шмаркаті дітваки, їхнім же опікуном і справжнім царем зробився той самий убійник Іоанна оскоплений паракімомен Василій, якого ненавиділи в Царігороді й усіх волостях Грецької землі.

Бажаючи здобути прихильність вельмож у столиці й поза столицею, паракімомен зробив свій перший хибний крок: вирішив позбутися впливового Варди Скліра й призначив його стратигом Анатолії. Склір заратився й оголосив сам себе царем. Відтоді війна у Греції не припинялася. В Царігороді так само сиділи два царі, хоч і малолітні, третім став коромольний Варда Склір. А був ще й четвертий, якого ненавиділи найдужче від усіх: євнух паракімомен Василій.

П'ять літ тому паракімомен прислав був свого сла — архієпископа Димитрія. Димитрій мусив повернутись ні з чим. Світлий князь тоді відбувся жартом:

— Пождемо, поки в Царігороді буде не четверо, а один цар.

Наступного року Претич підбивав Доброчина:

— Ходімо за Дунай, світлий княже, як ходив Святослав.

Доброчин нагадав старому воєводі, що Святослав повернувся з-за Дунаю без голови, з якої тепер п'ють вино печенізькі хани, а сьогодні ладен був пошкодувати за цей грубий жарт. Греція й досі борсалась у коромолах, такою слабкою вона вже дуже давно не була. Булгарія, яку відвоював був у Святослава цар Іоанн, знову відпала від греків: вони не мали змоги втримати навіть цієї геть знекровленої землі. Тепер Доброчин був певен, що паракімомеи Васнлій удруге прислав просити допомоги супроти самозваного булгарського царя. Він спитав у протоієрея Настаса:

— Як теперішнього булгарського царя звуть?

— Самуїлом, — відповів не Настас, а старий пресвітер Григорій. — Має ще й трьох братів: Аарона, Давида й Мойсея, а коміт[25] Никола був їхній отець.

— То він простого роду! — здивувався світлий князь, а тоді з підозрою глянув на отця Григорія. Колись Доброчин уже був сказав отак, а старий християнський жрець прискалив око: «Інколи в княжі червоні чоботи взувається й холоп...» Цього разу Григорій змовчав, але світлого князя раптом узяла безпричинна злість, і він спитав уже в протоієрея Настаса: — То з чим же прийшов до нас грецький сол? Якщо по допомогу супроти того Самійла (чи як його там), то мусимо вдати: межи Києвом і Царемгородом вічна любов!

Він повів оком на пригніченого отця Григорія, ляснув себе по колінах, крекнув і вийшов надвір. Християнський жрець дратував нині світлого князя, й Доброчин знав причину цього, хоча й не хотів сам собі визнати.

Біля конов'язі заливистим голосочком виспівував його жеребець. На другому кінці була прив'язана біла Володимирова кобила, а Доброчин відчув під серцем несподіваний холодок. Ольжин двір був майже порожній, лише біля брами стояло кільканадцятеро дружинників і сторожових воєвод, які позирали на нього та в бік хорому, звідки линув нестрункий спів.

Доброчин скосував на дружинників і пішов до хорому. Мостини терема були мокрі й слизькі, біля порога світлий князь посковзнувся, знічено кахикнув од лихого знаку й ступив до сіней. Починалась відлига, але двері й досі стояли в паморозі та крижаних коржах. Доброчин налапав клямку четвертях дверей. Двері виявилися замкнені зсередини, з інших світлиць та одрин чулися розхлюпані жіночі голоси, й Доброчинові вдруге похололо під серцем.

А потім узято на шал.

Сяк-так себе опанувавши, він зійшов з терема й скочив у сідло. Кінь не хотів іти від конов'язі, але Доброчин, уп'явшись йому в боки острогами, приборкав його й проскочив браму на повному скаку — аж дружинники шарпнулись і з подивом розступилися. Хтось із них щось крикнув йому вслід, але Доброчин гнав коня до самого Щекавицького узвозу, а над урвищем посадовив на круп. За обліпленими снігом кущами дерези стояла Ліла-Софія.

— Ти чого стоїш тута? — спитав здивовано він.

Дівчина підвела на нього пойняті імлою очі:

— Жду тебе.

Доброчин озирнувся до воріт Ольжиного двору. На містку над ровом було повно дружинників і сторожів, які знітилися й почали ховатись один за одного та за браму, а з Кожум'яків котився вгору гуртик отрочат, певно, щедрувальників, які йшли посівати в цей Володимирів двір. Доброчинова рука сіпнулася. Першою думкою було огріти русяву наложницю межи плечі бичем, бо виставила його на загальне позорище, натомість він перехилився з сідла, взяв дівчину попід пахви й посадив попереду.

Й, уже не звертаючи уваги на дружинників та на дітей, погнав коня до Почайни. Спинився лише біля княжого двору Ольжиного села.

— Сидітимеш тута?

Дівчина й досі міцно тримала його за шию й горнулася до грудей.

— Сидітиму.

Він згадав, як вона стояла в снігу під дерезою:

— Чого втекла?

— Боялася... щоб не передумав молодий князь.

— Пощо це мав би передумувати?

— Бо я найкрасніша серед усіх його дівчат. Міг розкаятися, що віддав тобі. А я ж незайнята...

— Хто тобі сказав, ніби ти найкрасніша? — засміявся Доброчин.

— Сама себе бачила в зиркало.

З прибудови вийшла тивуниця й заходилась одмикати хором.

— Три дні непалено, — застерегла вона, позираючи на князя та його наложницю. — Допіру збігаю запалю... Давно не рипані двері весело рипнули.

Того вечора ніхто в Києві не знав, що сталося з Доброчином Маломировичем, чому він скликав гостей до свого хорому на новорічний пир, а сам наче в землю запався. Про це знала тільки його жона, світла княгиня Богуслава, бо людина зрештою не голка в сіні й не пліточка в Дніпрі: людину видно здалеку...

Такої раті йому ще не доводилося сукупляти. Дружина й вої йшли окремими полками й були схожі на три нескінченно довгі змії. Товар рухався понад берегом, сажнів за сто праворуч ішли кінна дружина й піший ратник полк, а третя витяга сунула водою: двісті дракарів і насадних човнів та ладь. Досі Доброчин збирав по шість-вісім тисяч, сьогодні за ним Ішло п'ятнадцять тисяч мечів.

Од гирла Дніпра до гирла Дунаю рухалися два тижні. П'ять днів тому ввійшли в Дунай, а не бачили на тому боці жодного булгарського воя. Воєвода Претич сказав, що трохи нижче від Дрестра є чималий острів, і Доброчин, приклавши до очей долоню, вдивлявся в каламутну дунайську широчінь. Ця порожнеча починала його бентежити. Мав таке відчуття, що женеться за невидимою марою: жодної душі на обох берегах.

Він суворо попередив рать і дружину, щоб і не заглядали до придорожніх сіл, бо перед виступом уклав з тутешніми князьками угоду. Місцеві чорні люди все-таки остерігалися й не показували носа з хуторів та сіл. однак булгари на тому березі вже давно мусили б показатись, і ця безмовність непокоїла його. Доброчин ладен був знову запідозрити греків, яким із самого початку не довіряв. Той лукавий оскоплений паракімомен Васнлій міг улаштувати яку завгодно пастку, як він улаштував своїм численним ворогам.

«Але наврядчи греки зважаться», — подумав він, озирнувшись на нескінченні полки дружини й раті.

Перший острів Доброчин побачив аж під обід: жовта смуга виникла відразу за переліском, з якого до Дунаю впадав неширокий рудий струмок. Острів видавався досить зручним для переправи: низенькі миршаві кущі й піски, які не могли чаїти жодної несподіванки.

— І протока з того боку острова вузька, — сказав Претич, згадавши подію чотирнадцятирічної давнини: Свенельд утік з усією кінною дружиною саме через цей острів, покинувши Святослава з геть пошарпаним пішим полком. — Тут швидко переберемося й на ладдях, і плавом.

— І, може, не буде оцих боліт, — сказав Доброчин старому воєводі, якого перед витятою призначив головним: то було само собою зрозуміло. — Болота й болота п'ятий день!..

Ладді пристали до острова й скинули своїх воїв, потім швидко повернулись і почали переправляти іншу пішу рать. Дружину Доброчин поки що лишав на лівому березі. Вивідники висадились у булгарських переділах і незабаром доповіли, що бачили роз'їзд навпроти горішнього краю острова. Дружині Доброчин і Претич дозволили переправитися тільки тоді, коли сторожова сотня обстежила ввесь острів. Самі піски та обрідний верболіз.

Булгари й досі нічого не підозрювали. Претич мовби сам до себе пробурмотів, але щоб світлий князь міг почути:

— Святослав перед витягою рядив сла.

Цю приказку знав кожен киянин: «Іду на вас — бороніться!» Доброчин так само ні до кого проказав:

— Був ще молодий вельми. Ратна мудрість у тім і є, щоб коротшим мечем дістати довшого. Як ото тебе мій сват Мешко у витоках Дністра.

Аж тоді глянув на шістдесятип'ятирічного великого боярина, який і досі жив пам'яттю молодих літ. Але Доброчин подумав, що з такою раттю міг би спокійнісінько попередити булгар, і він примирливо сказав Претичеві:

— Ми ще ж не виділи живої душі.

Спершу переправилася старша дружина — воєводи й решта княжих мужів, а потім у ладді й насади сіли молоді дружинники, кожен підтримував за повід свого та заводного коня, а дехто й воєводиного. По той бік острова протока була ще вужча, ніж по цей. Коли дружина та рать вилаштувались на правому березі полками, Претич почав переправляти товар. Вози накочували на ладді помостами, по два вози на ладдю й насад, а волів погоничі гнали у воду в ярмах і хапалися за їхні хвости.

Раннього надвечір'я, коли сонце почало хилитися за верхні острови, що тяглись угору нескінченною вервечкою, воєвода сторожового полку доповів:

— До Дрестра версти чотири.

Доброчин звелів далі не йти. Це було на догоду Претичевим спогадам, які мали здатність пекти. Коли після переправи минали село Остров, Претич звелів узяти там кількох вилицюватих булгар, схожих на печенігів. Тепер ці люди зізналися під батогом, що дрестрськии коміт усі дні пильно стежив за київською раттю, а в Дрестрі сидить сам цар Самуїл.

Це для Претича було цілковитою несподіванкою, а Доброчин зрадів:

— Я досі не бачив живого царя в очі!

То був явний жарт, але Претич міг би заприсягтися, що світлий князь має якусь дальшу ціль.

На цю витягу він сам підбив Доброчина, а тепер могло вийти так, що світлий князь дав себе підбити цілком свідомо. Євнух паракімомен Василій просив у київського князя спомоги супроти булгар. Він посилався при цьому на добролюбне звіщання Святослава з Іоанном Цімісхієм. Звіщання по суті давно втратило вагу, бо паракімомен власною рукою заколов царя Іоанна Цімісхія, Святослава ж убив сам Іоанн, підкупивши печенізького Курю-хана, хоч те саме вчинив уже був і Свенельд, пообіцявши віддати за ханича свою онуку.

П'ять років тому Доброчин відмовив наставникові грецьких царчуків, бояри київські думали, що він одмовить і тепер, але Доброчин зненацька згодився. Це сталось у кінці Новорічних свят. Паракімомен вустами свого сла — архімандрита Грека Мудролюба — просив надіслати до города Несебра шеститисячний полк, який мав зустрітися з грецьким полком на початку цвітня. Претич сказав:

— Для чого тобі звіщатися з тим убивцем? Коли надумав піти за Дунай, ходімо собі, без греків. Заодно і грекам допечем!

Претичеві свербіли старі рани, але Доброчин відповів:

— Рать — діло темне. Ніколи не знаєш наперед, хто візьме гору в битві. А євнух судить нам золото й срібло: Грек Мудролюб уже дав дванадцять тисяч гривних, а ще сорок вісім тисяч дасть їхній корсунський протсвон. Шістдесят тисяч на дорозі не валяються. Так я кажу чи не так?

Він за звичкою хитро скалив око. Тоді далі цієї розмови справа не пішла, а Претичеві ще дужче засвербіли старі рани, й він сам умовляв Доброчина аж до кінця свят. Світлий князь урешті піддався на вмовлення, а тепер Претич відчував, що Доброчин не тільки прикидавсь неохочим, а все вже вирішив був сам і давно.

Копати рів закінчили пізньої ночі, насипавши над ровом височенний рихкий вал, який утоптали тільки вгорі та ззаду, а обидва проходи заставляли рядами возів. Київський стан тепер нагадував добре зладнану міцну твердиню, яку нелегко було взяти не тільки мечем, але й хитрістю та несподіванкою.

Трупи попалили ще вчора звечора, справивши бучні поминки над спільною могилою полеглих у січі киян, і тепер околиці Дрестра нічим не нагадували січового поля. Рать обрилася навколо східної й західної городських стін, а дружина стояла просто перед брамою, взятою на замок.

Доброчин, Претич і Ян Усмошвець ішли вздовж двох рядів булгарського полону.

— А ці геть-чисто як ми. Зовсім не нагадують печенігів, — сказав світлий князь. — Тільки чорнявих трохи більше. — Він згадав отих кількох булгар, що їх Претич був узяв у недалекім селі Острові: ті були вилицюваті й скидалися на печенігів та чорних круків. Старий воєвода, як давній знавець цієї землі, пояснив світлому князеві, що в цих східних волостях простий люд особливий: то справді колишні степовики, прийшли сюди з-над Волги, а ці полонені ратники, певно, з полудневих і західних земель.

— А поглянь-но на їхні ноги! — сказав Доброчин. Претич глянув і нічого дивного не помітив: ноги, та й квит, — Але всі в чоботях! — пояснив старому воєводі світлий князь. — Ці люди нам не вдадуть дані.

— Чого?

— Бо в чоботях! — зареготав світлий князь. — Для дані пошукаймо лапотників!

Заклопотаний погляд воєводи тішив його, Претич не відгукнувся, Коли Доброчин скалив око й смикав себе за вус, годі було второпати, що він намислив і що мав означати такий жарт.

На вежі воріт майоріло біле знамено, на якому можна було розгледіти людські очі, рот і ніс, але Доброчина зовсім не бентежили ті згаслі божі очі, Йому не раз доводилося спостерігати образ Христа, Золотий Дажбог колись був розхвилював його значно дужче, й Доброчина охопило якесь підсвідоме й невимовне відчуття, ніби він ладен примиритися з чимось чи з кимось, хоч і сам до пуття не знав, з ким і чим. Час розкидати й час громадити каміння, подумки проказав світлий князь, це в тому була ще незрозуміліша двозначність, яка бентежила й змушувала заглядати в своє ж власне нутро. Час розкидати чи час громадити?

Над брамою дзвінко вдарило в мідний щит, хтось невидимий вигукнув по той бік брами:

— Отваря-аййй!..

Голос був приглушений товстими колодами, але чіткий, і кована брама почала хрипко розчинятись.

Доброчин з обома своїми першими воєводами відступив убік, і до розчиненої навстіж брами, вишикувавшись по п'ятеро в ряд, почали заходити старша й молодша дружини.

Так було домовлено з булгарським царем.

Учорашня січа була несподівана й коротка. Доброчин висидів у стані за чотири версти від города три дні, пославши під город лише п'ять тисяч ратників. Він ще не мав і на думці брати Дрестр, просто вирішив був подратувати того таємничого царя Самуїла.

— А коли попруть — не змагайся: біжи чимдуж назад! — суворо попередив він Ждана Будимировича, який очолював усю пішу рать.

— Отак без усякого спротиву? — нахмурився Ждан.

— То не твій клопіт.

Цар виявився надто запальним: більше двох днів не зміг витримати маячіння київської раті за валами. Вирішивши відігнати її далі від городських стін, він випустив старшого брата Аарона з вісьмома тисячами кінних і пішців. Ждан Будимирович не чинив опору й побіг, але царський брат Аарон утратив чуття міри: гнався за ним до самого ярка.

А там стояла вся київська дружина.

Рать раптом перестала втікати й наїжачилася п'ятьма тисячами рожнів, а дружина під проводом молодшого воєводи Яна Усмошевця вдарила ззаду. До київського стану лишалося версти півтори, до города — вдвічі більше. Якби Доброчин випустив і решту боїв на булгар, Аарон уже не встиг би повернутися до города, а січа була на диво вперта й крута.

Сили виявились приблизно рівними, але несподіваний вихід київської дружини ошелешив булгар. Аарон збагнув свою помилку й хотів вискочити з пастки, яку підставив йому київський князь, однак було вже занадто пізно: Доброчин випустив навперейми булгарам ще цілий п'ятитисячний полк.

До Дрестра пощастило втекти лише шістьом чи сімом сотням вершників, дві тисячі булгар полягло, дві і псячі покидало зброю, решта розсіялася по виярках та гаях, але Доброчин не велів гнатися й виловлювати.

Він утратив понад три сотні ратних і дружинних мужів, а в булгарського царя залишилась менш як чотиритисячна засада. Такою силою цар не міг утримати Дрестра й вирядив до київського князя сла: свого найстаршого брата Давида, який подарував Доброчинові золотий щит, викладений дорогим камінням. Доброчин глянув на сивого царського брата й нічого дивного в ньому не знайшов.

— Цар також схожий на тебе? — запитав він.

— Подобен є, — з не меншим подивом відповів Самуїлів брат.

Доброчин не допитувався. Булгарської мови тут ніхто не знав, а цей Давид своїм виглядом зовсім розчарував Доброчина. Царський брат нічим не відрізнявся від простих київських воєвод.

Але він швидко дійшов згоди з Давидом. Булгари не мали надії вистояти проти такої сили більше дня, тому цар вирішив упустити до Дрестра київську дружину, якщо вона не зачепить царської дружини й самого царя. Ян Усмошвець обурився:

— В них у городі чотиритисячний полк, а нас буде, вважай, удвічі менше!

Але це не мало тепер особливої ваги, й усі воєводи схилилися до думки, що можна прийняти умову булгарського царя.

Булгарам ще вчора дозволили поховати вбитих і забрати покалічених, до города підійшла вся майже п'ятнадцятитисячна київська рать, учора ж кияни спалили своїх забитих і вчинили над ними щедрі поминки, а сьогодні княжа дружина входила в навстіж розчинену браму дрестрських воріт. Коли в полі залишилась остання сотня, Доброчин кивнув:

— З богом!

Перейшовши попереду дружинної сотні місток, усі троє позлазили з коней. Збоку за брамою стояв гурт пишно вбраних людей, і Доброчин спробував угадати, котрий з них цар. У першу мить усі здавались однаковими, він не зразу звернув увагу на невисокого кремезного чоловіка років під сорок п'ять — упала в око тільки невелика золота булавиця, яку чоловік тримав коло плеча. В решти ж руки були на руків'ях мечів або опущені додолу. Чоловік з булавою щось проказав, а якийсь інший виступив на крок і почав тлумачити:

— Цар сказав, що радий вітати славетного Доброчина, которий прогнав варягів з Руської землі.

Цар стримано вклонився, не відвівши булави від плеча, Доброчин і головні воєводи теж уклонились, відповідаючи на кивання царських бояр. Самуїл знову щось промовив, і вдруге виступив тлумач:

— Булгари теж визволяють свою землю від нашесників. Перед місяцем часу ми перемогли під Несебром грецького царя.

Тепер уже Доброчинові стало смішно, він глянув у вічі Самуїлові й сказав:

— Паракімомен Василій чекав і нас перед місяцем часу під тим Несебром.

Самуїл не швидко зрозумів, а перепитавши тлумача й нарешті збагнувши натяк київського князя, мовчки показав булавою на дворядний кам'яний хором. Доброчин зрозумів це як запрошення до господи.

— Ходімте, коли кличуть на пир, — сказав він воєводам, які досі не випустили й пари з вуст. Він був розчарований і не приховував розчарування. Йому відразу не сподобався сей скупословий цар, і не з тієї причини, що так холодно зустрів його — свого переможця, в чиїх руках були тепер його доля і його живіт. Доброчин навіть не давав собі звіту, чим саме не сподобався йому цей чоловік.

Якийсь він наче дерев'яний, уже в хоромі сам собі сказав Доброчин, бо Самуїл і тут лінувався взайве ворухнутись: навіть за столом і далі тримав булаву біля плеча. Лише коли молодий челядин узяв її від нього й поклав на гексамитове узголів'ячко, Самуїл мовби звільнився від непосильної ноші й зітхнув:

— А євнуха-паракімомена вже немає.

Здивованому цим повідомленням Доброчинові пояснив царів брат Давид:

— Василія-паракімомена вбив цар Василій.

Доброчин швидко збагнув, що всі свої обіцянки він давав саме паракімоменові, він мовби теж скинув із себе якийсь тягар. Той потаємний задум, що привів його в ці краї, позбувся всіх сторонніх уз і став мовби ще більш здійсненним.

Поряд із Самуїлом сиділи всі його брати, Давид здавався скорше батьком, ніж братом, і мав щонайменше шістдесят і п'ять літ — як головний воєвода Претич. Винуватець за вчорашню поразку Аарон зухвало поглядав на Самуїла, а Мойсей здавався зовсім німим. Доброчин мав таке враження, ніби прийшов непроханим на чужий пир ніби його кожної миті можуть вигнати.

Світлого князя почали хапати чорти — він ледве стримав себе до кінця пиру, що тривав години півтори.

Потім усі порозходились, у довгій склепінчастій світлиці залишилися тільки цар Самуїл і Доброчин. Цар гукнув тлумача й сказав Доброчинові:

— Ми всі у твоїх руках. Ти можеш мене помилувати або вбити, але знай одне: булгарський цар — то ще не Булгарія. Коли Іоанн Цімісхій повів Бориса Другого в полон, він думав, що Булгарію вже ніяка сила не зможе скресити до життя. Цімісхія давно немає живого, а ми стоїмо, бо на світі були ми й наш батько Никола, простий велбуджський коміт. А таких комітів по всій нашій землі вельми багато. Доки є бодай один — доти буде Булгарія. Осе я й хотів сказати тобі, княже Доброчине, — мовив Самуїл через свого тлумача, ходячи світлицею й вимацуючи переможця допитливим поглядом.

Доброчин з подивом стежив за перетвореннями царя. Тепер це була зовсім інша людина, й він збагнув, що Самуїл тільки допіру розкрив перед ним своє справжнє обличчя. Щось мусило досі стримувати його, і світлий князь був подумав на братів Самуїла, але потім викинув цю думку з голови. То було просто безглуздо й смішно.

Та згодом до світлиці ввійшли Давид і Мойсей, і цар знову втратив рухливість. Царя сковували рідні брати. Випадковий здогад уже не здавався таким безглуздим, і Доброчин став терпляче ждати біля немитого вікна, коли старші брати наговоряться з царем і знову вийдуть.

Потім він з цікавістю запитав:

— Скільки років твоєму найстаршому братові?

— Шістдесят шість. На двадцять один рік старший од мене... — сказав Самуїл, несподівано замислившись. — Вони тільки через те наставили мене царем, що маю довше від них жити, — наче з осудом докинув Самуїл.

Осуд лише тоді міг мати підставу й слушність, якби наймолодший не довіряв старшим братам, а в цьому Доброчин був зовсім не певний. Іноді старші просто пригнічували молодшого вагою своїх літ.

Це вже більше скидалось на правду. Коли брати пішли, Самуїл сказав Доброчинові:

— Київ уже раз дошукувався нашої землі. Хіба йому мало своєї? Таких обширів не має жоден у світі цар.

— Святослав був онуком вашого царя Владимира, тому мав Булгарську землю за свою. Святослав помер перед чотирнадцятьма літами...

— Але тут єси ти, — перебив цар світлого князя.

— Я не для цього прибув сюди...

— Для чого ж? — Самуїл схрестив руки на грудях і став схожий на куцоногого степового боввана.

— Для чого? — замислено повторив Доброчин. — Як кажуть, для вічної любові. — А потім швидко запитав: — Дочку маєш?

— Трьох... і сина Івана-Радомира, — підозріливе глянув на нього Самуїл. — Чого запитуєш? — Доброчин мовчав, і Самуїл повернувся до сказаного раніше: — Ти прийшов не дошукуватись Булгарської землі, а полонив булгарського царя і його воїв... І речеш про «вічну любов».

Доброчин засміявся:

— То не я тебе полонив, царю Самуїле! Тебе полонив той князь, що в мені.

— Для чого? — вже чи не втретє спитав булгарський цар.

— Для тої ж таки вічної любові. — Оте дивне й трохи бентежне враження від царя, що охопило було світлого князя, тепер остаточно пройшло. Він зрозумів цього чоловіка.

— Але ж ти прийшов на клич грецького царя?

— Євнуха-паракімомена! — поправив його Доброчин. Це було важливо. — А ти забув про одне, я це казав тобі ще коло брами, — нагадав він. — Греки чекали на нас під Несебром у кінці березіля. Нині ж маємо Юрів день.

— Ти умисне припізнився? — з недовірою в голосі спитав Самуїл. У кінці березіля він розбив греків під Несебром.

Доброчин кивнув:

— Зима затримала. — Він заклопотано подивився на тлумача під стіною, але все-таки доказав: — Тепер євнуха-паракімомена вже немає живого, це путо спало мені з рук, був-бо я взяв у паракімомена многе срібло й золото. А тебе й цей город я полонив .на те, щоб ти віддав свою доньку за князя Володимира. Оце моє слово тобі.

Самуїл опустився на лаву під стіною, де сидів ошелешений тлумач. Цар теж був не менш розгублений — він аж зблід.

— Негоже віддавати хрещену душу за нехрещеного — нарешті проказав цар.

Це нагадало Доброчинові слова отця Григорія який сказав був йому в давні часи, що всі християни суть Христові діти. Світлий князь запитав:

— Оддав би ти дочку грецькому цареві?

Самуїл потупив зір. Це було навіть смішно. Хто не хотів би породичатися з самим грецьким царем? Але той гидував варварами — навіть доньками давно хрещених князів і королів. Пощастило тільки Оттонові Другому, якому небіжчик паракімомен Василій оддав сестру Василія-царя. Був і ще один випадок перед шістдесятьма роками: тоді цар Роман Лакапин видав онуку за булгарського царевича Петра, але й сам Роман не був царського роду — він зарізав законного царя Олександра й сів на його столі, до того ж і видав за варварського царевича не доньку — онуку!

Самуїл і досі мовчав, і Доброчин зверхньо засміявся:

— Отож бач? А й ти не царського роду, а батько твій Никола й не князем був, а боярином. Так я кажу?

Самуїла неначе вдарило:

— Мене помазав на царство патріарх!

— Булгарський, — мав за необхідне вточнити Доброчин. — Отож видиш? Усе в людських руках: і земне, й небесне... Нині патріарх помазав тебе, взавтра помаже когось іншого.

Затяжне Самуїлове мовчання свідчило про те, що він урешті замислився. Доброчин підійшов і став над ним. Це мовби само собою вивищувало київського князя, Самуїл несвідомо відчув те, підвівся й одійшов до вікна. Двір був повний київських дружинників, що остаточно зламало булгарського царя.

— По которому року їм минуло? — спитав Доброчин, збагнувши стан царя Самуїла.

Тлумач не зрозумів і перепитав. Доброчин розсердився:

— Ти хто єси: русин?

— Тиверець, — промимрив чоловічок.

Доброчин охолов:

— Питаю про царівен.

Не обертаючись до вікна, Самуїл мовив:

— Велику ціну з мене гнеш, світлий княже.

Доброчина почало знову брати на шал. Скільки ж стоятиме той грецький бог на його дорозі! Він спробував заспокоїтися й кинув до вікна:

— За віно поверну тобі цей город! — Голос нагадував кинутий у шибу камінець, і Доброчин додав значно тихіше: — А булгарам поверну їхнього царя, — й силувано посміхнувся. Це несподівано примирило обох. — А вчорашній полон можеш забрати.

Самуїл так само непорушне й мовчки стояв коло вікна, але те мовчання вже було інше. Він сказав:

— Брат мій Мойсей теж має доньок. Візьми за великого князя Володимира одну з них.

Доброчин весело й зовсім вільно засміявся:

— Візьму твою! Але й брата твого Мойсея не зобиджу — візьму двох.

Це несподівано змирило їх удруге, булгарин опирався вже з останніх сил.

— Обох зразу? — запитав він. — Скільки ж жінок має князь Володимир?

— Три.

— Наш закон велить мати одну жону,

— А наш стільки, скільки подужаєш! — сказав світлий князь. — Дві жони Володимира хрещені. Тепер буде ще дві.

Доброчин раптом затих і нахмурився. Думка понесла до далекого звідси підкиївського села, де лишилась дивна русява дівчина Ліла-Софія, на шиї якої теж був хрест. Вона клялась обернути Доброчина в свою віру. Кожного разу дорогу Доброчинові перетинав цей хмароокий грецький бог, од якого не було спасу й спочинку: Христос, Христос... Князь відчув наплив страшенної втоми.

— Дам тобі шеститисячний полк, — сказав він Самуїлові. Це вже не було віном за доньку та небогу царя — це був давній, ще київський задум, виважений перед походом на Дунай. За той полк він уже отримав платню від небіжчика паракімомена, якого нарешті зарізав грецький цар. — Лише перебери київських воїв у булгарські свити, бо греки перестануть пускати до Царягорода наших купців. А може, й не тільки для цього... — вголос подумав світлий князь.

Він знову відчув у собі старечу втому. Тоді з надією глянув на булгарського царя. Самуїл нарешті відійшов од вікна й сів до столу, заставленого не по-царськи бідно. Він здавався просто викрученим...

Щойно відгомоніло весілля з булгарською царівною, як до Києва прибуло сольство від грецького царя. Очолював його той самий базилік у чорному корзні. Доброчин сказав:

— Хай трохи погуляє.

Базилік архімандрит обурився й сказав через тлумача, що царських слів усі приймають у першу чергу. Доброчин відповів:

— Великому князеві зараз не до того, він узяв молоду жону, а вона також царського роду й не може ждати, поки князь тішитиме сла.

Так Доброчин зволікав цілий тиждень, хоч і не мав до того якихось певних причин. Він обговорив з боярами й вирішив, що скаже слові Василія-царя: просто мусив урешті показати грекам київський норов, як це зробила була тридцять років тому стара. Хоч княгиня Ольга мала тоді значно вагоміші причини.

Цей тиждень Доброчин майже безвиїзне просидів у теремному хоромі Ольжиного села, де всім тепер порядкувала Ліла-Софія. Такого неробства в його житті ще не було.

Тихого теплого вечора він любив сидіти на теремі й дивитися, як Ліла-Софія розплітає косу й пускає її русим струменем до мостин, а потім, схиливши голову на ліве плече, починає розчісувати величезним дерев'яним гребенем. Якось він сказав їй:

— Пощо розчісуєшся цим одороблом?

А вона подивилася й стала перед ним:

— Коли я була маленькою, княжа повариця розчісувалася таким. Зуперша пряде з гребеня плоскінь або матірку, а потім зніме прядиво й оддасть мені, а сама бере гребінь отак і довго чешеться, я вже, бувало, й засну. Я все життя марила таким гребенем...

Доброчин досі й гадки не мав, що це може людину так утішатн: сидіти й дивитися на важке хвилювання русої коси, яка ледь потріскує під дерев'яним гребенем.

У такі хвилини забувалися всі клопоти й настирні думки, він почував себе молодим і незвично безтурботним. Потім Ліла-Софія перекидала косу з лівого на праве плече, й тоді він зовсім не бачив її виду, а Ліла-Софія крізь доріжки від зубців гребеня бачила все.

За ті дні вона тільки раз осмутила Доброчина, й це сталося ввечері першого ж дня. Ліла-Софія спитала:

— А ти за Дунаєм згадував мене?

Він мгукнув і тут-таки нахмурився: згадка повернула його до булгарського царя, вона була не на користь Ліли-Софії. Він тоді саме боровся з грецьким богом Христом, а Ліла-Софія теж раптом виринула й стала впоперек дороги. Нічого приємного в спогаді не було. Доброчин вирішив перемовчати його й заплющив очі, але це збентежило її, вона сперлась ліктем на узголів'я й хотіла поцілувати князя. Персо Ліли-Софії млосно ковзнуло по його грудях. Доброчин розтулив вуста — й раптом відчув на зубах цокіт заліза. То був хрест. Князь у нестямі зірвав його з її шиї разом із шнурком і пошпурив.

Ліла-Софія зойкнула й підвелась. У кутку горіла свічка, вона взяла її й почала нишпорити під ослоном і під стільцем. Нарешті знайшла й од радості заплакала.

— Я вимолю в божої матері твій гріх, нехай перекине його на мене, — сказала вона.

Це більше ніколи не повторилося, й Доброчин з огидою до самого себе відчував, що той хрестик дратує його дедалі менше й менше. Світлий князь Олевський до нього просто звик.

Цей тиждень здався на диво коротким, але Доброчин не міг дозволити собі розкіш і далі сидіти в Ольжиному селі, коли в Києві на нього чекали грецькі сли та інші невідкладні клопоти.

В красній світлиці його хорому вже були Претич і Ждан. Претичеві після Дунаю Дума знову повернула булаву тисяцького воєводи, але головний воєвода Ждан Будимирович тут-таки нагадав йому:

— Кого наставиш на молодшу дружину?

Досі молодшу дружину очолював Ян Усмошвець: його Доброчин залишив з полком у Булгарії.

— А кого б ти хотів?

— Претич пре свого Муромця! — засміявся Ждан, на свій лад висловивши власну думку.

— Ну, а ти, ти? — Доброчин аж у груди ткнув Ждана Будимировича. Той лише дивився на Претича й реготав.

Претич був похмуріший од звичного, його виводив з терпіння Жданів сміх.

— Достойний богатир може бути достойним воєводою, — сказав світлий князь — Веліть гукнути Вадима Муромця.

— Який там Вадим! — заляскотів Ждан Будимирович, — Вадима Муромця вже немаа!

Претич буркнув:

— Охрестився Муромців син.

— Тепер він уже Іл-ля Муромець! — урочистим голосом проказав головний воєвода Ждан. — Уже гидує нашими «поганськими» іменами.

— Хай прийде сюди, — сказав Доброчин Жданові.

Ждан вийшов і гукнув з терема до якогось челядина чи робітника: «Знайди м-м-м... Муромця!»

Незабаром Муромець увійшов, але це був Вадимів батько. Він спинився на порозі й глянув на Доброчина та бояр.

— Це правда про твого сина? — запитав Доброчин.

— А най би ся оно ему сквасило! — вилаявся гончарівський токар і знову повторив.

— Охрестився-таки наш молодий боярин? — точніше запитав світлий князь.

Муромець огризнувся:

— Боярином назвав його ти, то ти про своїх бояр і думай! А я маю доволі клопоту й без таких бояр, най би ся воно їм усцєло...

Доброчинові ще не доводилось чути від Муромця стількох слів за раз, принаймні тепер він уже більше не сумнівався: каміння розкидалося само по собі. Доброчин знову відчув оту вже знайому йому неміч, яку він досі приписував своїм літам. Усе виявилося значно складнішим. Його охопило відчуття, ніби щось дороге й життєво необхідне вислизає йому з рук і проціджується крізь пальці. То було відчуття порожнечі, й воно лякало його. Каміння громадив отець Григорій.

Згадка про пресвітера кинула його в жар, та коли нарешті розшукали й привели Вадима Муромця, жар мовби вкрився попелом і зачах. Вигляд у боярина був винуватий. Цей під стелю заввишки велетень нагадував щойно натовчене носом у калюжу котеня, й Доброчинові несподівано стало смішно. Він загнав усмішку під нахмурені брови й спитав:

— То що: охрестив тебе отець Григорій?

Муромець протяг:

— Та тро-охи...

Ждан Будимирович глянув на старшого Муромця та тисяцького й реготнув.

— Як то «тро-охи»? — не зрозумів Доброчин.

— Тро-охи, кажу ж... Тільки по колі-іна, я й штани не скидав, лише закасав холо-оші.

Брови Доброчинові розійшлись. Він знав од інших, що отець Григорій заганяє новонавернених зовсім голими в Почайну або Дніпро. Старий став отець пресвітер, чи що, подумав він і знову спитав у Вадима Муромця:

— То дав тобі й хреста?

— Оттаку-усінького, — показав кінчик нігтя богатир. — Нема на що й гля-анути.

— Ану ж покажи.

Вадим Муромець розтулив шестипалу долоню. На такому лопатищі хрестик справді здавався мідним павучком.

— А чого ж не почепив його на гриву?

— Вони-и не дають, — кивнув велетень на батька, який не сягав йому й плеча. — Зривають з гри-иви й б'ються...

— А в кулаці?

— Кулака не поду-ужають розняти.

Старий Муромець пробурчав:

— А най би ся оно єму сквасило, щоб я ще роздіймав його кулаки. — Він помулявся й вийшов якось, боком. За інших обставин мав би вклонитися до бояр, але тепер він і сам був мовби боярським батьком, хоча й далі точив миси та веретена в старій хаті на Гончарях.

Колись велика Муромцева родина майже розпалась. Жона й менша донька загинули під печенізьким мечем, старша, Жирка, втекла з патлатим нечесою, якого на свою голову пригрів був Вадим. А це вже не стало й Вадима.

Гончарівський токар Муромець нога за ногою сходив Боричевим узвозом на Поділ. Тут, коло глибокого Гончарівського яру, він завжди згадував печенізьку навалу.

За сімнадцять років біль притупився, але не зник: зайшов усередину. Це Муромець відчув особливо тепер. Він здавався собі сиротою, якому нікуди притулити душі. Вдома лишилися тільки Раткова жона та діти: Ратко як пішов з весни, то так і зостався десь за Дунаєм. Перед походом він простяг батькові десять гривних і сказав: «Оце вам мої десятницькі. Десятникам воєвода Претич дав наперед».

Стільки срібла у своїй руці Муромець зроду не бачив, але воно не тішило його. Старший син досі не промишляв ратництвом, хоч звався Ратибором і тоді порятував Київ од степовика. Певно, зазіхнув на славу молодшого брата. Старий Муромець не розраджував Ратка — й не через оті ваговиті десять гривних: просто вважав, що Доля сама визначає шлях чоловікові, наперед відмірявшії й визначивши йому життя. Тут чоловік просто безсилий.

Унизу Муромець повернув ліворуч і ввійшов у Гончарі, що врізались у гору між Претичевим дідинцем і Києвом. Сонця в яру вже не було, хоч дідинець іще купавсь у сонячному промінні. Здалеку побачивши свій димар, Муромець зупинився: хто його там жде? Він поважав Янку й любив онуків, але сьогодні власна хата здавалась незатишнішою за труну. В вухах іще й досі шелестіли слова з княжого хорому.

Тепер уже й Вадим, сказав собі старий Муромець, вагаючись, — іти далі чи не йти. Він не покладав якихось особливих життєвих надій на Вадима, опорою на старість іще замолоду звик вважати Ратка, бо молодший син і народився з вадою, й зростав не як усі. І все-таки він любив Вадима найдужче за всіх своїх дітей. Можливо, через оту його божу чи чортову ознаку. Позначеного люди бояться й при зустрічі тричі спльовують через ліве плече, а то для батьків гірше від ножа в серці, й коли б хто сказав, що це допоможе калічкуватому синові, Муромець віддав би йому обидві свої руки.

Муромець забув про допірішні вагання й потягся далі, зрідка киваючи до гончарів і гончарих, що вешталися коло хатів або траплялись назустріч. Він кивав навмання. Вадима порятувала несподівана й майже нелюдська сила. Коли б не це, думав Муромець, то хоч кидайся сторч головою з Претичевого дідинця, нан би ся оно єму сквасило. А воно, бач, стало богатирем...

Коли син три роки тому сказав батькові, що Добриня дав йому боярський знак, Муромець майже байдуже знизав плечима: дав-то й носи. Певно, Добриня згадав свої холопські літа, тож і розщедрився. Але позаторік Вадим знову сказав: «Добриня дає нам Ольжичі». — «Кому «нам»?» — спитав старий Муромець. «Ну, вам і мені-і».

Старий нічого не відповів синові, син теж більше не згадував про те село, яке мовби стало між ними впоперек дороги, бо батько й далі токарював за своїм станком, а син зробився чи не справжнім боярином.

А потім старий побачив у нього на шиї хрест.

То вже було ділом рук зятя Настаса, котрого Муромець інакше й не називав, як «патлатим нечесою». Й це переступало останню межу: далі Муромець бачив прірву.

Він дійшов до своєї хвіртки й сів на дубках. Янка вийшла з повітки, побачила свекра й підступила до воріт, але він навіть не глянув на невістку.

— Не бачили на Подолі Ратка?

Старий Муромець покрутив головою; Ратко був найменший онук. Янка обернулася й почовгала знову до повітки, а Муромець ляснув по обкорованій колоді долонею й раптом згадав щось таке, від чого зморшки на його чолі почали поволі розпростуватись.

На цьому місці в нього щороку лежало по кілька липових та дубових колод, старанно обкорованих. Він заносив їх до повітки аж восени, а на їхнє місце клав свіжі. Тоді деревина ставала чиста й дзвінка, без жодної плямки й тріщинки. Дехто витримував деревину місяць у воді, перш ніж покласти в затишок. Муромець давно вже так не робив. Морена деревина справді не тріскалась і робилася ще дзвінкіша, але була в синіх пасмугах і надто важка, до того ж при падінні розбивалась на друзки, мов скло або черепок.

Старий Муромець доти гладив колоду, на якій сидів, аж поки почув давно забуте: «Ма-амко, дайте пирога-а...» Й аж тоді зморшки на його чолі розгладились. Сімох молодших за Ратка дітей узяла Мара, потім народилася Жирка, а відразу за нею й Вадим. Але він був не тільки позначений: ще більше він запам'ятався сусідським жонам тим, що ссав грудь до семи років, — аж поки народилося нове життя. Муромчиха марно намагалась його відлучити: Вадим ревів до посиніння й нічого не брав у рот. Дайте циці — й годі! Років у чотири він уже збагнув, що це соромно й ніхто так не чинить, і коли сусідки збиралися ввечері на цих дубках. Вадим підходив до матері й грубим уже голоском канючив:

— Ма-амко, да-айте пирога-а...

А всі добре знали, що то за «пиріг»! Муромець прояснілими очима глянув на невістку, яка зіп'ялась на ворота й дивилася вздовж Гончарів.

— І де те бісеня забігло? Вже й полуднувати час...

— Піду пошукаю, — сказав старий Муромець і підвівся з колод, які навіяли йому цей спогад.

Доброчин вирішив розкидати каміння.

Він звелів переказати базилікові грецького царя, що радий вітати його не в Києві, а в Ольжиному селі, «де не так жарко й гамірно». Коли ж Грек Мудролюб прибув з челяддю до Ольжиного села, домажирич його повідомив, що князі та великі бояри ждуть он у тому гайку.

До гайка було верстов чотири, а коней уже встигли розпрягти, й греки мусили йти пішки. З неба сипався живий жар, і поки вбрані в довгі підрясники сли допленталися лугом, вони нагадували мокрих чорних ворон. Доброчин зустрів їх веселим бадьорим сміхом:

— Роздягайтеся й ви! Сьогодні вода в Дніпрі гаряча — аж кипить!

Він був зовсім голий, тільки обмотав стегна пілкою вибіленого полотна, й на плечах його ще блищали рясні краплі. Світлий князь щойно плавав і виліз із води. В такому самому вбранні були й Ждан та Володимир, і тільки тисяцький воєвода сидів у довгій сорочці, під якою, проте, також нічого іншого не було.

Всі троє розгублено кліпали, позираючи то на світлого князя, то на чорноризих грецьких слів. Доброчин сказав Володимирові та боярам:

— Їх кликано на обід, а вони прийшли зарані.

Грек Мудролюб нахилився до свого тлумача, й той сказав Доброчинові:

— Зараз саме обідня пора.

— А ми влітку обідаємо пізно, — недбало відповів світлий князь, розтираючи на собі краплі. — Ну, та не вертати ж вас тепер назад. А в нас і тут є що попоїсти й запити, вже хай буде як є.

Всі зрозуміли, що Доброчин зумисне влаштував грекам такий прийом. Світлий князь олевський нічого не робив без задуму.

Сол теж усе зрозумів і принишк. Він не дуже впирався, коли Доброчин почав умовляти греків перед стравою викупатись у Дніпрі.

— Негоже для мого сану, — сказав був базилік архімандрит, глянувши в бік розстеленої скатертини, біля якої клопоталися дві жони: до них було зо півсотні сажнів. Але опір сла тривав зовсім недовго й скінчився тим, що всі греки почали роздягатися.

— Мудрий грек, — сказав Доброчин до великого князя. — Недаремно носить ім'я, ви тільки подумайте. Інший би ставав дибки й кричав: «Я базилік імператора!»

— Ходімо й ми? — запропонував Володимир.

— Стій тут і дивись, як вони дертимуться піском угору, — порадив Доброчин. — Це немало важить: хто внизу і хто вгорі. — Він подумав, що було б ще ліпше тим часом одягтись: тоді враження було б значно повніше. Але ввесь одяг залишився в Ольжиному селі.

Греки викупалися досхочу і стали виходити. Коли під ногами в них почав сунутися пісок, Володимир глянув на материного брата:

— Ти правду казав.

Греки померзли й мали геть жалюгідний вигляд. Двічі на стегнах в архімандрита мало не розсупонилося полотно, це його ще дужче бентежило, й він жалісно посміхався до двох князів угорі. Хоча князі теж стояли в самих пов'язках, але проти незасмаглих і вислошкірих гостей здавались олімпійськими богами. Доброчин задоволене проказав:

— Ну, а тепер можна й до столу.

За «столом» він у першу чергу поспитав сла:

— Що переказує нам наш друг паракімомен Василій? — Він навіть не глянув на Володимира та двох бояр.

Архімандрит чемно здивувався:

— Ти воював у Мізії й нічого не чув? Цей євнух паракімомен був зрадник. Тепер його вже нема.

— То це ми досі мали справу із зрадником? — так само чемно здивувався й світлий князь, дивлячись на півголого архімандрита. — Добре, що ми не встигли під Несебр.

— Ми звемо той город Месемврією. Там був імператор, і він не діждався тебе.

— Месемврія — теж гарна назва, — сказав князь. — Я не встиг до кінця березіля. Мене затримала зима. Ти був сам у Києві й бачив, які лежали скрізь глибокі сніги. Ну, а що ж переказує нам цар-імператор?

— Імператор Василій казав, — озвався царгородський вісник, — що шістдесят тисяч сріблом він сплатив тобі. За укладом, маєш прислати йому шість тисяч воїв.

Доброчин відповів:

— За те срібло наші вої сплатили своєю кров'ю: ми взяли Дрестр.

— Краще було б узяти Месемврію, — сказав сол.

Світлий князь Олевський жваво заперечив:

— Але ж у Дрестрі сидів булгарський цар. Я хотів полонити царя Самуїла.

— Мізія не має свого царя, світлий княже, — м'яко заперечив грецький сол. — Ти бився з комітопулом.

Доброчин сказав:

— Ти не віриш, то подивись на оцю жону: вона — донька булгарського царя Самуїла.

— Самуїл сам себе назвав царем, світлий княже. Батько його був велбуджський коміт — чоловік простого боярського коліна.

Доброчин відповів:

— Його помазав на царство патріарх булгарський.

— Він теж не патріарх. Патріаршію в Мізії скасував ще Іоанн Цімісхій. А в Мізії лише митрополит.

Доброчин із знанням справи заперечив:

— І митрополит має владу помазати на царя. А коли ти вже нагадав Іоанна Цімісхія, то цей таки справді своєю рукою помазав себе царем. І Никнфор Фока, котрого він убив, також не був царського роду. А також небіжчик паракімомен.

Претич тихо сказав Жданові:

— Чорт, а не чоловік...

— Грек тільки блимає, — згодився з ним Ждан. — Ті двоє тупляться в скатертину.

Візантійський сол спитав:

— Що сказати цареві про ті шість тисяч воїв?

Доброчин глянув на Володимира та двох великих бояр, тоді на булгарську царівну Іванку — п'яту Володимирову жону, яка разом з Лілою-Софією позирала на дивних цирувальників, і чітко проказав, карбуючи кожне слово:

— Ми дамо Василієві шеститисячний полк. А він хай дасть сестру за нашого великого князя. Це йому й перекажи!

Пир на березі Дніпра так і не відбувся. Гості й господарі смішною вервечкою повернулись до Ольжиного села, всі були просто приголомшені зухвальством світлого князя, а найдужче — чи не він сам.

Досі Доброчин думав про це з якоюсь самонасмішкою. Так само він міг би мріяти, скажімо, про те, щоб злазити на небо й подивитися, що чинить Дажбог у раю. Тепер він висловив свою безумну мрію прилюдно вголос.

До самого Києва всі їхали похнюпивши носи. Але дорога заспокоїла Доброчина, її коли вступили до Княжих воріт, він уже зміг побажати грецькому слу щасливого сновидіння. Грек Мудролюб несподівано підійшов до його коня:

— Не б'ється?

— Ні.

Сол поляскав коня по шиї, не виказуючи наміру йти геть. Він дорогою теж трохи заспокоївся.

— Я чоловік мала, — раптом заговорив сол ламаною мовою, але без тлумача. — Мала чоловік — мало сказати. Княз Доброчин — велика чоловік. І князь Володимир велика. Але не мають хрест! Цар Василій сестра не давати. Хрестити княз Володимир і Доброчин і хрестити Русь — тоді давати сестра Василій. Хрестити Русь!

Доброчин зрозумів думку базиліка архімандрита. Він сказав:

— А булгарський цар не завагався віддати дочку за нехрещеного.

— Булгарський — не цар.

Доброчин згадав іншого, якого вже й на світі не було, але до якого він і досі відчував чорну заздрість. Світлий князь роздратовано запитав сла:

— А імператор отієї Священної Римської імперії Оттон Другий? Він був справжнім царем?

— Ну — імператор, — погодився грек Мудролюб.

— Рівний грецькому?

— Рівний грецькому нема.

— Але ж грецький цар віддав свою сестру Оттонові, — сказав Доброчин.

Грек Мудролюб засміявся — якось весело й образливо водночас:

— Феофано-о!.. Феофано...

Він кілька разів повторив це відоме Доброчинові ім'я, неначе вліз ногами в ожину й не міг виборсатись; йому забракло слів. Нарешті він зважився й гукнув у темряву:

— Ніко!..

Тлумач підійшов дуже швидко. Грек Мудролюб заходився щось йому говорити, й тлумач знічено кахикнув і переклав:

— Феофано — розпусниця: мала вже двох мужів. У Царігороді ніхто вже не хотів брати її жоною, бо не тільки стара й страшна лицем, але й недужа... — Тлумач помулявся й доказав: — Шаленством Афродіти... Ну, кидається на всіх мужів... Це така жіноча недуга. А ще кір. Архімандрит велів розтлумачити тобі, що Феофано — незаконна сестра царя Василія: її матір подарував цареві Роману багдадський халіф...

Доброчина охопив дивний настрій. Це визнання архімандрита позбавляло його всіляких надій. Досі він люто заздрив Оттонові, але та заздрість підстьобувала й додавала нових сил, а тепер не стало навіть чому заздрити. Грецькі царі й далі узвишалися над цілим світом у недосяжній самоті, й марно намагались європейські князі та королі породичатися з константинопольськими царями: навіть германському імператорові Священної Римської імперії підсунули не царську сестру, а бридку байстрючку.

Доброчина знову охопило оте знайоме відчуття, ніби щось важливе й життєво необхідне вислизає йому з рук і просочується крізь пальці. Колись він упіймав був у болоті за Іскоростенем величезного вугра, та хоч як силкувався й напружувався — не зміг утримати його в руках. Враження було подібне.

Доброчин побачив коло стаєнь Претича й знічев'я розповів йому про того вугра. Він не міг би достеменно стверджувати, що тисяцький воєвода збагнув хід його думок, але той підійшов до нього майже лице в лице й сказав:

— Знаєш, як на Касплянському волоці ловлять вугрів? Вугрі з Двіни переповзають уночі лугом, бо ікру мечуть у Дніпрі. Вранці можна видіти засоплену стежечку. Каспляни ж чинять так: беруть і пересипають ту стежку попелом, а вугор через попіл не переповзе, там ото й крутиться. А каспляни вранці приходять і збирають їх у мішок.

Доброчин з подякою глянув на тисяцького воєводу, який свідомо чи мимоволі влучив у ціль. Київ і вся земля борсалися в якихось тенетах, з яких не було вилазу в широкий світ. Ні, не в тенетах, згодом подумав Доброчин, уже лежачи на прохолодному лляному простиралі, втупивши очі в темно-синє розчинене вікно. Таку многу силу, як Київ і Київська земля, ніхто не міг узяти в жодні тенета — просто нікому не стало б зваги й сил. Це скорше якась глуха сива порожнеча, подумав світлий олевський князь. Як оте барило, що в ньому віз мене з Бортничів до Києва Каніцар: кричи хоч лопни — й ніхто не почує. Це відчувала ще стара, несподівано згадав він хитру княгиню Ольгу, чи не вперше віддавши належне її далекоглядним очам.

Того літа стара ще з весни стала збиратись до Царгорода: тільки-но скрес Дніпро.

Мені вже тоді минало двадцяте літо. Я цілими днями товкся в княжому хоромі й багато чого знав сам, бо вже трохи навчився бачити, а чого не щастило бачити мені, те підказував отець Григорій або хто інший. Про Царгород він і сказав — він перший, бо по тому вже гомоніли всі.

Одного разу — було це десь після стрітення весни, а в княжому да=ворі стояло болото, — приходить до моєї кліті, що я в ній ночував, та й каже:

— Покидає нас єпископ усієї Русі.

Кажу: як це покидає? З папою ж у старої вічна любов.

— Ніщо, — каже, — не буває вічним під зорями.

Отак пишно й сказав.

Каже таким сумним голосом, а в самого очі горять.

— А ти, — кажу, — чого радієш? Думаєш, стара знову приголубить тебе? Скучив за її хоромом...

— Ні до чого, — каже, — мені хором! Я покликаний дбати про людські душі, а не про блага земні.

— То чого ж, кажу йому, — радієш?

Він рече:

— Збирається стара до Царгорода.

— А тобі що?

— Візьме, — каже, — й мене з собою.

— А чого її туди понесе?

Каже: хотіла охрестити Русь за латинським обрядом, але папа вельми дорого просить за свій хрест.

Мені це вже було відомо: папа виканючував Червенські городи, щоб віддати їх ляському князеві Пясту, а князь тоді передасть своє Помор'я германському королю. Все як на пальцях. Але яка ж, думаю, користь нашій старій, що аж отак пнеться, аби тільки доп'ястися до того клятого хреста?

Мені здавалося, що отець Григорій або щось надумавсобі та мовчить, або ж, бідолаха, й сам не все знає.

Ну, охрестить землю стара (та й то ще надвоє баба ворожила), а далі що? Якась же, певно, має бути з цього вигода? Тоді яка?

Якось, в хоромі був саме пир, чую — балакають. Стара сиднть межи обома братиками й мовить до них:

— Обридло, обридло! Тільки що сталось — Ольго, дай полк! Шлють і шлють безперестану. Торік прислав графа Базена — бери. А де ж полк позаторішній? Як пішов у Помор'я — наче в воду пірнув. Я не скупа — хай би; але що він сказав моїм слам, коли я просила вдарити угрів з заходу? «Негоже спомагати нехрещеному супроти хрещеного короля». Як просить нас — тоді йому байдуже, а як просимо ми — тоді ми вже для нього «погані».

Асмус їй відказав:

— Не поступайся Червенськими городами, їх до Києва примучив ще наш батько Ольг.

А Свенельд каже старшому братові:

— Доки ж ми торгуватимемося за ті городи? Без них папа римський зроду не згодиться. Хто ж нас охрестить задарма? Кожен хоче мати вигоду,

Стара ж каже мовби сама собі:

— Поїду до Царягорода...

Отаке-то я підслухав на тому пиру, поки нібито воловодився з тивунами та поварною челяддю, що тягала туди-сюди їдло та питво. Джерготять собі по-варязькому й думають, ніби в мене вухо до того джерготання глухе. Мовляв, що той чорний холоп може відати!

А я тепер затямив ще одне: в старої розвелося багато причин для хрещення. Сутужно їй стало серед хрестатих царів та королів. Якесь найнікчемніше короленятко — й те чваниться своїм хрестом. Хоч головна причина була в іншому.

Перед трьома роками заратилися були Радимицька та Муромська землі, а це підвели голову знову наші деревляни. Й так майже рік у рік.

Ото був для старої найперший клопіт.

Здибав я опісля отця Григорія й кажу:

— Готуйся до Царягорода. Чув я, візьме стара й тебе. Може, дорога до Царягорода веде через Булгарію?

Бачу — в його аж очі горять, а сам не признається, каже:

— Скрізь Христова земля.

Його стара так чи так мусила взяти. Він умів по-грецьки й міг бути тлумачем, а до того ж був пресвітером грецького обряду. Якщо стара вирішила їхати до царя, то вона ж не промине показати його цареві Костянтинові. Бо, мабуть же, й до Царягорода дійшли чутки, що київська княгиня перекинулась до папи римського. Між Римом же та Царемгородом давня боротьба: чий обряд істинний і чий хибний.

Отож за отця пресвітера я знав. Але не було в мене й на думці, що стара візьме до Царягорода й мене. Коли це гукає перед Великоднем і каже:

— Поїдеш і ти.

Оце так, думаю собі, пригода!

А вона знову своє:

— Прикинь усе дуже добре, бо їдемо ж не на день чи два, а може, на два й три місяці.

Царські дари вона вибирала сама. Я дбав про вдяганку, взувачку та харч, бо й народу стара намітила чимало взяти.

Коли це на Великдень отець Григорій каже мені;

— Лютує супроти тебе Лют Свенельдич.

Я того Люта десятою дорогою обминав, і не через те, що боявся, а просто не міг дивитись на нього після тії пригоди з Вовчим Хвостом. А це думаю — дай же сам подивлюся, чого те Щекове гадюченя сичить. Ходжу хоромом і зумисне муляю йому очі, він же терпів, терпів та й каже при мені старій:

— Невже не маєш кого взяти до Царягорода? Якщо візьмеш отого робітника — тоді я не поїду.

Стара каже: пощо?

Лют каже: він усіх нас там потруїть!

Вона каже: досі ж не потруїв?

— Бо не мав змоги, — каже той. — Інакше нас уже давно не було б на світі.

Ах ти ж, думаю, гад! Він мене підозрює в підлості. Ну, я тебе, думаю, провчу!..

Пішов я до Кунегунди Одноокої, так, мовляв, і так. коли в тебе ще є оте жовте зілля, то дай.

Рюрикова сестра вельми зраділа, втупилась у мене своїм оком і сичить:

— Кластимеш по пучечці в братину, тоді воно хапає не враз, а десь аж уночі або над ранок. Бо як більше покладеш, то хтось один здохне, а ті схаменуться й роздеруть тебе на шматки. Шкода гайнувати таке зілля.

Пішов я до Малуші й кажу:

— Хто розливає вино в братини?

— Якщо, — каже, — многий пир — то стара ключниця, а в простий обід чи вечерю — я.

— А хто підносить?

— Котрийсь поварний робітник.

— А де чия братина — знаєш?

— А то ж, — каже, — як! Кожен має свою братину. Княгинина з квітками по краях, а Свенельдова з двома вушками, Асмусова — з одним...

— А в Люта?

Малуша каже мені:

— В нього повно ратників.

— Більше він з ніякої не п'є?

— 3 ніякої!

Тепер я стеріг, коли Людвік прийде вечеряти чи обідати до тітки. А він, як на зло, не приходить і не приходить. Аж одного разу надвечір дивлюсь — іде. Пиру не передмислялось — це я знав, отже, вино мусила розливати Малуша.

Пішов я до неї нишком і шепочу:

— Дай Лютову братину.

— Нащо тобі?

Кажу — треба. Кажу — не питай.

А вона злякалась — та в сльози!

— На мислі, — каже, — в тебе лихе!

Кажу: ти мені віриш?

Вона подивилася на мене так пильно й шепотить:

— Вірю.

Я всипав зілля й розколотив вино. Кунегунда казала одну пучку, а я сипнув п'ять, а сам пішов до стравної світлиці: начебто мав щось казати старій.

Там уже була вся сімеєчка: й стара, й Свенельд та Асмус, і Лют, і твій батько — молодий княжич Святослав, і п'ять або шість ярлів. Усе вже на столі, а вони ще сидять попід вікнами та добалакують, стара щось казала твому батькові про якогось варязького жерця — чи не про того Ансгара Хрестителя, а княжич не слухає та бавиться з кудлатим старезним псом. Я цього пса вже застав у Києві, він уже й тоді був старий. А стара побачила мене й кличе: зачала розпитувати про Ігореву ладдю — мала нею пливти до Царягорода. Ладдя була із змієм на носі й уміщала сто душ, а на кормі стояла велика кліть із теремом.

Ну, я їй розказую про той Ігорів дракар, а сам стежу за челяддю: коли ж почнуть уносити братини з вином, щоби не вгавити. Стара кивнула всім сідати до столу, а сама не йде, бо я заходився розказувати, як дереводіли оббивають паволокою зсередини кліть ладді. Стара сміється:

— Ну ти ж і хитрець! Ну, добре, їду ж до царя, а не до вятицького лапотника. Ти лише підганяй отам тих, бо за два дні треба рушати.

Дивлюся — дві челядниці вносять вино, ставлять перед кожним його братину, а я й далі затуркую стару, щоб довше лишатись у світлиці. Туркочу та позираю на стіл. Челядниця поставила перед Лютом братину з ратниками. Стара каже мені:

— Ну, йди вже. Вранці сама поїду на Поділ.

І дибає до столу, а я через усю світлицю так повооленькн човгаю до дверей, аж Людвік з виду міниться. Десь-то стара за спиною в мене знамено подала, бо дивлюсь — Асмус і Лют уже тягнуться до братин. Тоді я підходжу до Люта й на всю світлицю кажу, щоби кожне почуло:

— А ти зараз умреш!

Він як визвіриться на мене...

А я вломив з його тарелі куряче крильце, вмочив у його братину й кинув псові: ніхто й зоглядітися не встиг. Пес ковтнув і ще просить, а я стою й бликаю на того пса: ану як одноока кочерга надурила? Або зілля не те дала, або воно вже видихалося й вивітрилось...

Лют почав озиратися на свій меч — черес із мечем лежав під вікнами на лаві, а я трохи позадкував до дверей. Княжич Святослав заходився реготати — він Свенельдича терпіти не міг, а стара дивиться на мене, дивиться — ось-ось ковтне. Ярли повилазили з-за столу, мабуть, хотіли викинути нахабного холопа за поріг, а Лют уже дійшов до ослону: схопить меч — і край...

Коли це пес ліг і почав совати ногами. А тоді посовав, посовав і затих, і в світлиці втихло й попринишкало. Дивлюся на Свенельдича — блідий як стіна, а його батько Свенельд каже до старої:

— Якщо ти його й тепер не вб'єш — то вже тоді нарікай сама на себе!

Аж дивлюся — підводиться й Лют.

— Я, — каже, — зараз сам заколю його як собаку...

Й іде на мене з мечем, а стара кричить до небожа;

— Ти ж сам говорив, що він хоче звести тебе зо світу! Тепер він показав, що міг би, коли б схотів. Уклади свого меча в піхва!

Отак-то було. А я й досі думаю, що стара й рада була б, якби я тоді не перейняв затруєного вина від її небожа, бо Свенельд спав і бачив свого сина на великокняжому столі. А Лют коли не цього, то другого чи третього літа десь та підбив би твого батька на боротьбу. Святослав і сам був палкий та шкваргучий, але хіба міг би він упертись Лютовому мечу? Княжичеві ж тоді минало тільки п'ятнадцяте літо...

Після тії пригоди я вже знав, що стара не візьме мене до Царягорода, але вона все-таки взяла. Взяла й Люта, взяла й мою сестру, ну, а про отця Григорія вже нема чого й казати. Він же був пресвітер і тлумач.

Як ми пливли до Царягорода — може, колись іншим разом розповім тобі, але пливли п'ятьма дракарами й сімома ладдями з насадом, бо то ж таки чималий народ: самих тілько дружинників п'ять сотень, а ще ж тридцятеро князів та княгинь, ярлів та ярлих, простих челядників та холопів-робітників. А ще за нами плив купецький київський товар на п'ятдесят насадів, тож наша валка розтяглась версти на три.

Припливли до Царягорода десь дня дев'ятого чи десятого серпня, а грецький митний воєвода як поставив нас у Суді (це так зветься Боспорська протока), то наче й забув про нас. Цілісінький місяць простояли ми в тій протоці. Стара приспокоювала себе попервах:

— Певно, царя немає вдома...

А тоді ж сама занепала духом і тільки сопе. Та й од нас ніяково: збиралася до царя на пир, а мусить днями й ночами гойдатись у дракарі. Бо ж митний воєвода нас і на берег жодного разу не пустив.

Аж рівно через місяць зглянувся. Підходить дев'ятого вересня й каже старій:

— Кличе тебе цар на страву.

Ну, тутки вже таке почалось... Заходилось убиратися наше варязтво, начіпляло на себе чересів та золотих сустуг...

А я гасав туди-сюди й думав: як же вбереться стара? Коли це дивлюся — виходить з кормової кліті: довге чорне копринне корзно до п'ят, а через усі груди золота вузенька гривна з камінцями. От же ж, собі думаю, стара змія! Додумалася, щоб якось вирізнитися серед усіх.

Ну, зібрала вона всю свою півнячу і пав'ячу орду й повела до города — в браму височенних кам'яних воріт: сто з гаком душ разом із київськими купцями!

Мене й твою маму стара не взяла — веліла стерегти ладді та дракари, поки вони пируватимуть із царем.

Повернулася стара з усіма аж надвечір: усі потомлені та лихі, а вона найлихіша. Питаю в отця Григорія — що таке?

Каже: дав цар жменю золотників нашій княгині.

Жменю золотників... А вона ж веліла холопам тягти цілу скриню з дарами! Оце тобі багатий костянтинопольський цар...

Дивлюся — простягає мені Григорій щось на долоні:

— А це, — каже, — тобі.

Ногата.

Невже, думаю собі, цар Костянтин і про мене знає? А тоді думаю: а що? Мусить знати! Це ж було в той самий рік: мій батько Маломир саме заратився був з Ігорем, як Костянтин з братом Стефаном скинули Романа Лакапина й самі сіли на царський стіл. Ігор же мав спутані руки й не міг допомогти Лакапинові.

Й зароїлося мені в голові: піду сам до Костянтина. Скажу йому: так, мовляв, і так, допоможи мому батькові Маломирові, бо коли б Маломир перед дванадцятьма роками не підняв був деревлян, то Ігор допоміг би твому недругові Лакапинові.

Аж тут пресвітер Григорій каже:

— Цар дав потроху всім челядникам та робітникам. І на твою сестру вдав куну. На, віддаси їй сам.

Стара думала похизуватись перед царем пресвітером, а цар як почув, що Григорій роду булгарського, то й не глянув більше в його бік. Греки споконвіку бридяться булгарами.

Про що вона говорила з царем-того пресвітер не відав, бо цар не схотів мати його й за тлумача. Отак-то закінчилось Ольжине звіщання з Костянтином.

Ну, думаю сам собі, взавтра повертаємо голоблі додому. Але стара сидить у своїй вистеленій килимами та паволоками кліті й мовчить. Отак і взавтра, й позавтра — ні сюди ні туди, аж нарешті прийшов отой грецький митний воєвода знову. Прийшов сам і привів тлумача-довго він просидів у кліті, але й це нічого нікому не дало.

Знову потяглися дні й тижні — я вже був утратив і лік тим дням, а в Суді така спека, як ці кляті греки тутки живуть?

Аж сімнадцятого жовтня дивлюся — знову той митник воєвода з тлумачем. Знову лізе в кліть до старої. Ну. думаю, взавтра нарешті попливем. Та як пішов той митник, стара кличе Людвіка й мене. Так і так, каже, зантра йдемо до царя. А в самої губи сіпаються. Тоді глянула й каже мені:

— І ти збирайся.

Лют мало не вдавивсь язиком, але змовчав і лиш одвернув писок. Після того випадку він і не плюнув у мій бік, але то він тілько виглядав нагоди: я добре знав уже того зміюка.

Збиратись почали ще вдосвіта, але цього разу стара гукнула не всіх, що були з нею того разу, а десятків п'ять.

Ну, що я тобі скажу про цей їхній Царгород? Досі його бачив лише з пристані Суда. Високі кам'яні ворота й стіни. Ну то й що? Київ чи Іскоростень захищені значно ліпше: глибокий рів і високий крутий вал, а на валу натрамбовані глиною городні — зруби з дубових вив'ялених колод. Од такої городні каміння з пороків одскакує, мов м'яч од стіни, Київ можна взяти тільки приступом або ж голодом.

Ну, а про сам Царгород я вже не кажу: куди там Києву! Глянеш у цей бік — хороми, хороми, хороми, глянеш у той бік — теж... Та все великі, та все на два або й три ряди.

Царя я так і не побачив. Царський логофст (це щось наче наш княжий огннщанин) повів усю челядь до довгої склепінчастої світлиці на обід, а мені згадалась київська гридниця. Покуштував це та те — можна їсти. Та чи варто було бити для того таку довгу путь?

А тоді нас удруге обдарували: по дві — по три векшиці на ніс, а ярлам по куні чи ногатій, наче жебракам. А тоді кажуть: дибайте.

Отак ми погостювали в царя. Я по тому мовлю отцеві Григорієві:

— Пощо, — кажу, — грецький цар такий скупий? Чи, може, він просто бідний?

А наш пресвітер і рече:

— Не такий він скупий та бідний, як, мабуть, пихатий та лихий. Цього разу я добре роздивився. — Потім отець Григорій сказав ще: — Княгиня просила в царя єпископів та митрополита. Хотіла охрестити всю Русь. А цар каже — дам тільки єпископа.

— Чому? — кажу.

— Щоб Ольга була під царевою рукою.

— А чим же ліпший митрополит?

— Тим, що вищий: митрополит — це майже патріарх, єпископів же багато.

— Один, — кажу, — біс.

Григорій сердився, коли я називав чортами та бісами їхніх жерців, але цього разу тільки зблиснув очима й каже:

— Та то ще й не все. Ольга просила царське вбрання й царське очілля.

— Мало в неї своїх? — кажу.

А пресвітер Григорій каже:

— Свої не такі. Ольга просила митрополичого помазання! — Він розтлумачив, що то таке: — Хотіла, щоб цар звелів помазати її на царицю! А цар їй рече: «Бридко мені слухати! Такого ще не було, щоби грецький цар покладав корону на голову варварської княгині!»

— Й не дав? — кажу.

— Розсердився й вийшов. Тоді логофет і нам усім показав на поріг.

Отак-то стара «чоломкалася» з царем Костянтином. А мені цар припав до душі, хоч я його й не бачив. Думаю: ось як визволюся та народиться в мене син — назву його в ім'я царя Костянтина. За те, що так хнацько дав по носі старій кочерзі.

Ну, приїхали ми до Києва, а стара й справді через губу не плює: на всі боки бреше й пишається, нібито вчинила з царем Костянтином добрий уклад. А князі та ярли, що просиділи з нею майже чотири місяці в Суді, лише мовчать та хмуряться: ні пари з вуст.

А після того чутка пішла гуляти Києвом; сама себе виказала стара.

Після прибуття її з Царягорода в Києві стало тихо й смутно. Брати Ольговичі теж повішали носи, а нижчі кияни тішились. Поки ми каталися туди й сюди, Свенельд ходив воювати на Волгу, бо тамтешні булгари перейняли в Києва мордву. Повернувся битий. А потім з Іскоростеня прийшов гонець: хтось убив князя Володислава Ігоровича, що сидів там посадником дев'ятий рік.

Може, стара злякалася, що те вбивство розбурхає деревлян, а може, й з іншої якоїсь причини, та коли я одного разу складав до підклітей радимицький урок, вона підкликала мене й каже:

— Я звеліла познімати Маломирові пута з рук і з ніг.

Батько мій дев'ять літ просидів у порубі закутий. Протії цього всі мої муки та поневіряння здавались нічим...

Тісно стало уличам і тиверцям за Богом і Дністром, і рекли старійшини та волохи: «Хай зберуться всі отроки та молоді мужі — матимемо жереб». Метнули на отроків та на молодих мужів, і половина лишилась межи Дністром та Богом, друга ж половина пішла вгору Дністром. Перейшла гори Горватські й побачила орду й вежі угорські.

Була межи ними та уграми січа зла, а не змогли одні одних здолати. По Тисі ж та по Дунаєві сидів немногий горватський та горутанський люд. Сказали до феєделема Горватські та горутанські бани: «Вам уличів і тиверців не змогти, а нас тіснять готські франки. Маємо землю й хліб, а ви маєте воїв і не маєте хліба. Переходьте до нас».

І сказав банам феєделем Алмош: «Не хочемо сидіти у чужій землі!»

Й була знову січа з уграми, й побили уличі й тиверці незчисла угорських мужів, і сказав Арпад батькові своєму Алмошу: «Буде нам смерть, якщо не підемо в землю горватів та горутанів. Веди нас на Тису та Дунай». Розлютився на сина феєделем Алмош і кинувся на нього з мечем, і була боротьба велика, й переміг син.

І пішли угри за феєделемом Арпадом, і стали сидіти з горватами й горутанами на одній землі, сукупно з франками ратячись. Уличі ж і тиверці сіли по той і по цей бік гір.

У літо 899-е. Став на прю Леон-цар з булгарами, намисливши потребити булгар, і послав Леон до угрів, щоби вдарив Арпад-феєделем Симеона в тил.

У літо 900-е. Симеон же був юний і нехитрий у битвах, і злякався великий князь Симеон Борисович та пішов до батька свого в монастир, так мовлячи Борисові: «Оце вже хоче йти на мене цар Леон. Що маю вдіяти?»

Й каже до нього отець його Борис: «Оце вже треба шукати спомоги проти Леона. Треба породичатися з князями передільних земель, але всі мої дщері давно віддані, ти такоже маєш молоду жону. Твій брат Владимир уже дванадесять літ сидить у порубі закутий — звели випустити брата свого. А й жона його Десислава померла. Знайди жону для брата свого».

В те ж літо. Народився Ольгові другий син, і прозвав його Ольг Свенельдом — в ім'я діда свого.

В літо 901-е. Не хотів одпускати брата Владимира Симеон, за свій стіл боячись великокняжий, але ще вячше боявся грецького царя. Й відпустив брата з порубу та посадив його в Плескові-городі, почавши шукати для нього жону.

Почув про те цар Леон і послав дари всім князям передільним, мовлячи до них так: «Не давайте дщсрей своїх булгарам!» І ніхто не давав. Дійшли булгарські сли до Києва, й сказав їм Ольг: «Не послухаю я Леона, віддам за вашого Владимира дщерь свою».

Й узяли булгари Ольгову дочку Хельгу, й многе віно дав за нею Ольг. І сказали сли до Ольга: «Рече тобі князь великий Симеон: «Маєш вічну любов з уграми, слухають угри слова твого. Скажи фееделему Арпадові, хай не звіщається з Леоном-царем. Якщо ж Арпад тебе не послухає-піди на нього сам!»

Уклав Ольг мир з булгарами, булгари цілували хрест, клянучись, Ольг же присягав своїм варязьким богом Туром.

Повезли булгари Ольгову дщерь за Дунай, охрестили Хельгу й нарекли ім'ям Олена, й узяв її старший Симеонів брат, княжачи в Плескові, старому стольному городі булгарських князів.