Похорон богів

Року 987-го

Цей рік з першого ж дня мав стати особливим: уранці першого січня на усході з'явилося троє сонць — двоє по боках і одне посередині, й ніхто не знав, котре з них тире. А першого лютого над Києвом прокотилася літня гроза: дощ був рясний і теплий, а з-за Либеді та Передславиного раз по раз били перуни, неначе в горобину ніч або на Купала.

Орачі з навколишніх сіл та кияни стурбувалися за врожай, Доброчинові та декому з бояр це здалося лихим знаком. Єдиним спокійним чоловіком у Києві був Стан, вісімдесятивосьмирічний старійшина волохів. Стан сказав:

— Нічого лихого цього літа не бійтесь. Буде тільки затяжна весна, а неврожай на мак та на вишню.

Й це миттю приспокоїло киян. Хай би мак не родив і сім років — голоду не було б: кожен знав цю приказку.

Другого ж лютого почалася справжня й звична зима, за три дні навалило по коліно снігу, м'якого, мов лебединий пух, яким бояриням і княжим жінкам набивають перини та узголів'я.

Доброчин прокинувся вдосвіта й вийшов протоптати стежку в незайманому снігу. Це ще з невільницьких літ завжди викликало в нього почуття якоїсь причетності до вічного й без кінця повторюваного світу. Він сам не розумів цього почуття, але на душі щоразу ставало вільно й просторо.

Доброчин пройшов цілиною до Володимирової кам'яниці й глянув на вкриту снігом вежу Подільських воріт, що здіймалась по той бік заборол княжого двору, тоді озирнувся на тихе порипування снігу й побачив старого одновухого пса. Пес підійшов і мовчки став коло князя. Доброчин провів долонею по його набокуватій голові:

— Також маєш свої клопоти?

Пес по-людському важко зітхнув. У нього була геть сива морда й розумні очі, він так задумливо дивився на чорне небо й свіжий сніг, наче всвідомлював оту вічно повторювану безконечність, яка викликала в Доброчина невиразні й майже несвідомі відчуття.

— Й ти маєш душу, — теж зітхнув Доброчин, намагаючись запам'ятати мить отієї причетності, що охопила все його єство. Тоді він помітив коло дальніх стаєнь кількох людей, і його взяло легке розчарування. Доброчин усміхнувся й пішов своїм же слідом назад. Усе було не так просто, кожна думка й кожен порух мали свою межу, просторий княжий двір теж почав здаватися тісним і суточним, і Доброчин з надією глянув у мерехтливі простори зір. Тільки там було безмежжя. Потім на причілку кам'яниці засвітилось вікно, й це повернуло князя на землю. Він мовби вдруге прокинувся й увійшов у коло звичних думок. Мав повідомити Володимира, що в нього позаторік народилося ще двоє синів. Рогніда розщедрилася близнюками, зачавши в ту ніч, коли була вирішила вбити мужа.

Доброчин поплентав на хозний двір. Він любив заходити до стаєнь раннього досвітку, коли ще не було конюших і сходилися перші робітники. «Як дивно влаштовано чоловіка», — подумав він, удихнувши різучих парів сечі та свіжого гною. Це неодмінно повертало його до найтяжчих холопських літ, а йому було приємно. Мабути, це через те, подумалось князеві, що замолоду чоловік найживучіший і легко переносить біль. Навіть страждання тих років здавалися не так стражданнями, як відчуттям подоланих мук. Молодість завжди перемагала.

Робітники й челядники вже позапалювали скіпки вздовж усієї стіни, дехто вигрібав гній і покрикував на коней. Якийсь молодий голос незлобиво вилаяв коня: «Повернись! А най би ся оно єму сквасило...» Доброчин пройшов уздовж стайні й побачив незнайомого вусатенького юнака, який лаявся Муромцевими словами. Все замкнулось в один вузький нерозривний круг.

Доброчин підійшов до свого вороного. Кінь вигнув шию й заходився бити копитом у настил. У нього ще не було вичищено. Доброчин узяв у найближчого холопа вила й вигріб гній у рівчачок, а тоді приніс із кутка оберемок сіна. Холопи знали цю звичку князя й не дивувалися. Коли він вийшов із стаєнь у двір, уже розвиднялось. На кам'яному теремі стояв великий князь. Він побачив вуйка і збіг до нього, щоб побажати доброго дня. Звістку про близнюків Володимир Святославович сприйняв значно схвильованіше, ніж того сподівався Доброчин, але перспіггав дуже стримано:

— Всеволод і Мстислав?

Усе знову було непросто. Двадцятисемирічний Володимир переживав останні юначі літа, коли отрок ще живе серцем, але в ньому вже визріває муж. Стриманість небожа втішала Доброчина.

Повз них промайнув гуртик десяти-п'ятнадцятирічних отрочат, серед них і Доброчинів син Вишата, який був найстаршим і, певно ж, верховодив над усіма.

— Бояться отця Григорія! — задоволене сказав Доброчин, дивлячись услід боярським та княжим дітям, які бігли до училища вчитися письма й четма. Училище було в Ольжиному дворі на Щекавиці, де сиділи отець Григорій та нешлюбні Володимирові жінки.

Доброчин потяг Володимира до свого хорому. Останнім часом він заходився дедалі наполегливіше прилучати його до княжих справ, бо чоловіче єство було далеко це вічне, а старість уже чатувала на Доброчина коли не за Почайною, то за Дніпром.

Поки Богуслава з челядницями лаштувала обом князям снідання, Доброчин знову згадав отрочат, що бігли до училища.

— А сина Любомира Вовка угледів чи ні? — засміявся Доброчин і вдоволено поторкав вуса. — Прислав синка Любомир, а спершу казав: негоже бояринові!

Перед різдвяними святами в Києві була справжня котора: бояри мало за мечі не хапались, коли Доброчин звелів, щоб усіх десяти-п'ятнадцятирічних боярчуків оддали в науку старому пресвітерові. Доброчин ледве вмовив бояр та інших княжих і нарочитих мужів, що письмо й четмо тепер перестало бути справою волохів, бо що то за боярин буде чи князь, який не вмітиме пьсати й четати, а в усьому муситиме довірятись непевним ларникам-писцям? І коли бояри нарешті повкладали мечі в піхви, заратилися боярські жони та жінки. Боярині вдались у крики й голосіння, страшніші за гарячкуваті боярські мечі, немов у кожному теремному хоромі був наглий похорон. Жона Звенислава Претича — Боринка прибігала аж під Доброчинів хором, упала в сніг і заходилася скубти на собі волосся, як наче ховали її єдине дитя. Вона так і верещала:

— Ліпше живим його та в могилоньку покладіть, як ото знущатися та з боярського дитя-атка!..

Вона голосила й качалася в снігу, аж поки вийшов старий Претич та огрів Блудову дочку бичем межи плечі. Претич також не схвалював Доброчинових починань, але не міг дивитись на розтелесовану невістку.

Боярині перестали обсідати княжий двір, але наглухо позачинялися з дітьми в хоромах, і тоді Доброчин сказав:

— Оддам пресвітерові Вишеслава!

Вишеславові минав двадцятий рік, його місце було швидше серед дружини, в такому віці боярчукам і княжичам належало вручати коня й меча, але Доброчин послав сина в училище.

Лише після цього київські боярині здались.

На снідання була холодна яловичина з хроном, бо вранці Доброчин ніколи не вживав гарячої страви та вина, а потім челядниця поставила князям лише по малому пугарику калинової браги. Доброчин сьорбав брагу й розповідав небожеві про те, що мала сьогодні вирішити Княжа дума: йти до Порогів чи аж на Лиман?

Торік з грецьким слом усе було домовлено: отримавши шеститисячний Звенків полк, цар Василій одразу почне готуватися до весілля. Анна прибуде до Корсуня своїм кораблем, а Володимир вийде їй назустріч до Порогів, узявши многий полк, щоб убезпечити від можливого наскоку печенігів, хоча Булгак-хан не був ратний з Києвом і кочував десь аж у низах Сіверського Дінця.

— Пересторога не зашкодить, — сказав Доброчин, коли старці зібрались у думній світлиці.

Але куди йти? До Порогів чи таки до Лиману? Ждан Будимирович стояв за Лиман:

— Ми ж не будемо знати, де хан Булгак. Бува, котрась його орда докочує аж до Лиману? Треба йти на Лиман.

Йому несподівано заперечив малий воєвода:

— А якщо царівна рушить через Переко-оп?

— Кубарою? — засміявся Ждан. — Кубари по землі не плавають!

— Та хіба ж я що кажу-у? — збентеживсь Ілько Муромець. — То я тільки та-ак... А бува, думаю...

Претич сказав:

— Треба йти до Порогів. Бува й справді вирушать через Перекоп навпрошки до Дніпра? А ми ждатимемо на Лимані. Хоч і не ратний Булгак-хан, а все-таки... Береженого боги бережуть.

Він був за цей давно вимріяний і майже невірогідний шлюб Володимира з царівною, шлюб мав урешті взаконити силу й значимість Києва та Русі: такої честі ще нікому не таланило домогтись од Царягорода. Але він одразу хмурнів, щойно подумував про можливі наслідки цього казкового шлюбу. Тоді Претич замикався в собі на всі замки.

Малий воєвода Муромець мав слушність: вирішили йти до Порогів п'ятитисячним полком, щоб остерегтись від будь-яких несподіванок. Цар Василій мав лише одну сестру.

Володимир був жвавий і збуджено посміхався, зиркаючи на бояр, та коли Дума закінчила чиньбу й старці почали розходитись, він раптом притих.

— Не треба наперед журитися, — сказав Доброчин. — Я знаю, над чим сушиш голову.

Це вони вже обговорювали не раз: Володимирові жони... Оті вісімсот наложниць в Ольжиному дворі, в Білігороді та в селі Берестовому не йшли в лік — то були невільниці, холопки. Але ж Володимир мав і п'ятьох законних жінок, а також десять синів і доньок. Минулого року Грек Мудролюб сказав:

— Християнський закон не дозволяє багатоженства. Тепер, коли Володимир прилучився до віри в єдиного бога та його сина Христа, поганські шлюби незаконні.

Перед цим Доброчин радився з отцем Григорієм і перепитав у сла:

— А Володимирові діти? Восьмеро їх!

Тоді ще ніхто не знав про близнюків опальної княгині Рогніди. Грек Мудролюб сказав:

— Діти незаконного шлюбу також не в законі.

Але Доброчин знав од Григорія про інший християнський закон, він сказав базилікові архімандриту:

— А якщо великий князь київський їх усиновить?

Грек Мудролюб засміявся. Обізнаність скіфського архонта на мить загнала його в глухий кут, але він знайшов безпечний для себе вихід:

— Це може вирішити патріарх Николай.

Тепер Доброчин намагався згадати кожне слово й кожен вираз очей Грека Мудролюба. Базилік архімандрит, певно, схитрував: так потім висловився і пресвітер Григорій. Усиновлення міг дозволити патріарх, але це міг дозволити також будь-який інший єпископ. Десь-то базилік просто змовчав про те.

— Коли царівна буде тута, — сказав Доброчин, — вони покрутяться, повертяться та й здадуться. Назад тієї Анни вже ніхто звідси не забере, коли вона побуває в руках «скіфського архонта», як рече пан базилік архімандрит. Не треба наперед журитися.

Журитись належало хіба що за жінок, але тут ніхто вже не міг нічого вдіяти. То була плата за руку багрянородної царевої сестри.

Ніхто не міг зрівнятися в силі з великим князем, він мав право на життя й смерть тисячі тисяч людей, не мав лише одного простого звичаєвого права: права на любов, яку боги дарували кожному смертному за життєві муки.

Це казав колись Доброчин, і це Володимир запам'ятав на все життя. А в зламні літа воно набувало особливої ваги й вирішального значення.

Тепер належало ступити останній крок, і вони обидва, кожен по-своєму, відчували, що в них паморочиться в голові. То був крок у повитий темрявою незнайомий простір.

Доброчин і Володимир ішли понад берегом Дніпра майже два тижні. Позаду лишилися Родня, Воїнь та всі інші низові городи. Десь на тому боці промайнуло вчора гирло передільної річки Ворскли, за якою починалися кочовища печенізької орди. Чотиритисячна комонна дружина йшла правим берегом, а тисяча пішців пливла рівнобіжне з дружиною Дніпром, розтягшись на стрижні двадцятьма ладдями й дракарами.

Товару Доброчин цього разу не взяв: корм для коней та борошно для людей теж пливли ладдями. Два дні Доброчин та Володимир і самі сиділи на чільній ладді, якою тридцять і три роки тому Доброчин плив з Ольгою до Царягорода. Течія швидко несла їх униз — коні ледве встигали за ними берегом, на кормі чатував лише стерновий, а вої розморено смажились під пекучим полудневим сонцем, наставивши йому свої могутні тіла: весла мали знадобитись тільки на зворотній дорозі.

Ця лінькувата розмореність воїв наганяла клейкий сон, і на третій день Доброчин і Володимир покинули ладдю й сіли верхи, лише на ніч залазили в обкладену гексамитом кліть, коли дружинники стриножували коней і пускали пастись. Коней Доброчин звелів тримати на підножних кормах, і Володимир сердився на вуя, що не знати для чого береже овес. Але в Доброчинові прокинувся колишній Ольжин холоп і чашник, який мав усе передбачити на півроку вперед.

— Ладдям од вівса не важко, — жартував Доброчин. — А й коні собі йдуть ступою — досить з них і цієї трави.

Трава в степу ще не встигла пожухнути, але тирса вже відцвіла, й над степом літало шовкове ниття волоті.

Вчора вперше зустріли в степу орду — три невеликі отари овець і табун коней, яких печеніги швидко відігнали геть од Дніпра, вгледівши київську дружину. Володимир уперше був у степу, його тут усе дивувало: куди не глянеш — ні города, ні бодай поганенького села, самі балки та пагорки, й ніде ані живої душі. Так само пусто-порожньо було хіба що на полуночі, яку він устиг забути за останні дев'ять чи десять літ. Тільки на полуночі були нескінченні ліси та драговиння, а тут протканий тирсою безмежний степ.

Володимир поділився цією думкою з вуєм. Доброчин розглянувся й проказав:

— Не дурно ж тута сиділи тиверці й уличі. Звідсіля їх прогнав Ольг... А в степу вельми ліпо! — з несподіваним тремом у голосі докинув світлий князь, його розчулило це схвильоване зелене море. Він спробував дошукатися причини того розчулення й мовив сам собі: настав час громадити каміння.

Це мала бути найголовніша з усіх причин. Час визбирувати й громадити в купу...

Оте легке запаморочення голови, яке полонило було його ще взимку, не пройшло й дотепер, але зараз воно змішалося з передчуттями й побоюваннями, яких не можна було навіть визначити й назвати своїм ім'ям. Доброчин був переконаний, що людині не може щастити без угаву й кінця. Все в житті має межі та переділи, і якщо тобі надто довго щастить — спинись і подумай, де й що ти вчинив не так або не зовсім так. Бо щастя й нещастя відміряно людині порівно: гляди не перебери — потім усе життя розплачуватимешся.

І все-таки Доброчин не міг позбутися радісного почуття, й коли попереду зарябіли перші пороги, він пустив повіддя й зострожив коня. Скучивши за волею й пружним вітром, вороний коняга радісно заіржав і взявся з ходу в скач. Пороги були розрізнені й між ними лишався широкий звивистий прохід, який, проте, швидко вужчав і звивався дедалі крутіше й крутіше. Жеребець угамував жагу вітру лише тоді, коли попереду сяйнула неширока річка. Він був увесь у милі й збуджено хропів. Йому тепер хотілося пити, але Доброчин зіскочив додолу й почав обтирати мило віхтем ковили. На мокрій чорній шерсті лишалось шовковисте ниття волоті.

Ця річка мала бути Сура.

Поріг навпроти гирла Сури клекотав багатьма вирами, з води стирчали визубні жовтих і позеленілих скель. Коли прискакали Володимир та Ілько Муромець, Доброчин сказав:

— Сюди ладді ще можуть... А це Сура... — Йому було трохи ніяково за свій юнацький вибрик. Ілько Муромець розвернув коня й тихим клусом подавсь назад, і Доброчин мимоволі замилувався велетом. Коли на стрижні з'явились перші ладді. Муромець махав їм із високої кручі й показував, де можна найбезпечніше пропливти. Доброчин сказав до Володимира: — Справжнім воєводою став малий!.. А при Жданові й пікнути боїться.

Ладді одна по одній підходили до берега і вгощались чорними носами в ясний пісок, сонце хилилося до заходу, а Муромець і досі стояв на кручі й стежив за полком, який поволі розбивався сотнями й розсідлував коней. Доброчин час по час позирав у той бік. Муромець був схожий на давнього грецького бога, що його Доброчпн бачив у Корсуні тридцять і троє тому літ. Велетенський молодий вершник сидів посеред города на здибленому коні і тримався рукою за мідну гриву. Хоч кінь під Муромцем стояв сумирно й лише відмахувавсь од мух, враження було таке повне, що Доброчинові аж подих перейняло. Потім Ілько Муромець приклав долоню до очей і довго дивився понад дніпровим берегом. Доброчин мимоволі глянув і собі, але нічого не побачив. Тим часом воєвода підкликав трьох отроків і послав через Суру — верхи з мечами та луками.

Доброчин сів у сідло й поїхав на той горб, де стояв воєвода молодшої дружини.

— Що там є?

— Якісь комонці... — сказав Муромсць і показав на Суру. Доброчин аж тепер побачив купку вершників, які наближалися берегом Дніпра. За півгодини вони були разом з трьома посланими туди отроками.

Це були Звенкові гінці. Останній гонець прибув од Звенка на початку місяця березіля, й відтоді Доброчин не знав, що діється в царя й Царігороді. Нинішнім гінцем виявився переяславльський сотник Покотило з десяткою отроків і конюхів.

— З чим прийшов із славного Царягорода? — спитав Доброчин. Гінці були голодні й виснажені, але він не помітив тривоги в їхніх очах. — 3 гарними чи поганими вістями?

— Варда Фока вибив царя Василія з Анатолійської землі, — сказав Покотило.

— А де ж царева сестра?

— Не відаю... Я її не наздогнав.

— І не боявся йти отак з десяткою?

Покотило відповів:

— Ми йшли разом з купецьким товаром. Один печеніжин сказав, що до Порогів іде київська дружина, то я сьогодні вранці й покинув купця. Його товар тягнеться волоком од Хортича.

Доброчин дав змогу Покотилові спочити й прийти до княжого шатра, коли дружина оближеться.

З Дніпра тягло прохолодним вітерцем, зійшов повний, як хлібина, місяць, лютували комарі, а Доброчин ратився з комарями й слухав Покотила.

Розповідь переяславського сотника була довга й нудна, але Доброчин слухав з великою цікавістю, раз по раз перепитуючи те й се. Кинувши торік до порубу свого найбільшого суперника Варду Скліра, Варда Фока сам оголосив себе царем: це було вже відомо Доброчинові. Фока насамперед спирався на Іверійський полк, і Доброчин спитав Покотила:

— Чому?

— Фока посулив іверійцям волю: нібито після перемоги над Василієм матимуть свого царя, — сказав Покотило. Фока розділив рать і дружину на два полки: один оддав під руку свого брата Никифора та стратига Калокіра Дельфіни. Це був головний ударний кулак. Полк мав стати на Босфорі під городом Хрисополем, щоб нагнати жаху на царгородців та на царя.

Другий полк Фока послав під город Абідос на Дарданеллах. Цим полком орудував Лев Меліосен; він мусив перетяти всі дороги, якими до Царягорода досі йшов хліб.

— Хоче зморити Царгород голодом, — здогадався світлий князь. — А з Європи цар також нічого не візьме, бо там стоїть наш сват Самуїл.

Покотило докинув:

— І твій воєвода Ян Усмошвець.

Переяславльський сотник був добре обізнаний. Далі він розповів, що в Царігороді Василія вельми не люблять, а Василій усі свої надії покладає на Київський полк.

— Звенко вже бився? — спитав Доброчин.

— Ще не було нагоди.

Доброчин розворушив пригаслий вогонь, бо комарі відчули волю й налітали цілими хмарами. З головешок заклубочився рятівний дим. Звенків полк був ще й не торканий. Доброчин розумів, що Василій береже киян для вирішальної січі, розумів і те, що цареві зараз непереливки, ніколи дбати про шлюб власної сестри; але разом з тим непокоїла думка, чому Звенко нічого не переказує про цареву сестру.

Василій мусив усвідомлювати, кому й за що зобов'язаний Київським полком. Битва не повинна була стояти на перешкоді шлюбному укладові.

— Щось нічого не чую про свою наречену жону, — покрутив головою Володимир. — Ми вже прийшли, а царівни немає.

Це був жарт, але Доброчин уздрів у небожевих очах тривогу. До княжого шатра підбіг Доброчинів Вороний. Він розтриножився й міг наробити в стані шелесту. Доброчин звівся на ноги й почав пестити розгуляного жеребця, аж поки підійшов конюх з вуздечкою.

— Я краще його припну, — почав скаржитися конюх. — Бо йому що з путами, що без пут...

Світлий князь байдуже махнув рукою. Він знову розворушив головешки й кинув зверху жмуток трави. Трава засичала й взялась димом, ураз прогнавши набридливу комашню. Доброчина теж бентежила невідомість. Але для тривоги не було жодних підстав. Світлий князь гак і відповів своєму небожеві:

— Дорога неблизька. В нас попереду ціле літо, поспішати нема куди, великий княже Володимире. А маємо доволі борошна й вівса.

Він почав пояснювати Володимирові, що Анна має пливти кораблем, а це ж не так швидко й вельми складно: поки подолають море та ввійдуть у гирло Дніпра, тоді ще, гляди, заглянуть і до Корсуня.

Це й справді було так. Він спитав у сотника Покотила;

— Скільки днів ти добирався сюди?

— Місяць, княже.

— Отож бач? — мовив Доброчин Володимирові. — Місяць конем. А ти мислиш, коли ступив ногою на цей Сурський поріг, то царівна мусила дожидатись тебе тута?

І все-таки він і сам не вірив своїм словам.

Передчуття не зрадили Доброчина.

Муромець проказав:

— Узавтра Золотий Плу-уг сходить.

Доброчин уже не сприйняв цього як натяк. Чекали рівно чотири місяці. В степу стало холодно й незатишно, і почалися дощі, вже давно належало зніматись і йти додому, але він поставив був перед собою й цей крайній переділ: день сходу Золотого Плуга. Узавтра ввечері Плуг мав зійти.

Вдягнені по-літньому дружинники мерзли й ремствували, а вздовж Дніпра та обох берегів Сури — скільки сягало око з найвищої могили — не видію було жодної осики й верби: отроки все давно вирубали й попалили. Борошна ще трохи було, та коней доводилося ганяти на пашу за довгі версти, бо коні витолочили навколишній степ і луг.

Щось мало статися у Царігороді, але Доброчпн не знав що. Він одразу ж повернув назад сотника Покотила, посадовивши ще п'ять сотень воїв на човни. Якщо Василій опинився в ще більшій скруті, думав Доброчин, п'ять зайвих сотень ніколи не завадять.

І все ж було щось таке, що змушувало його й Володимира не дивитись один одному в очі; в Доброчина це звалось «боятися слів». Якщо йому легше було признатись Муромцеві, то на самий вигляд Володимира в нього дерев'янів язик, а в горлі пересихало. Це тривало вже кілька днів підряд.

— Що, треба рушати? — спитав Володимир у ту мить, коли Доброчин теж нарешті був зважився. Доброчин полегшено зітхнув.

— Треба рушати, — сказав він. — Уже цього року не діждемося. Взавтра сходить Золотий Плуг...

Але вони й далі уникали дивитись один на одного. Доброчинові було шкода сина своєї сестри, почував себе винним. Він показав кудись у пониззя Дніпра:

— Ну що ми з тобою відаємо? Може, в нього під столами земля горить... Як ото буває? Коли на столі лежить мрець — кому там до весілля?

Вони стояли на мокрій витолоченій косі, де Дніпро сходився з Сурою, й дивилися на гомінкий стан. Дружинники мовби попрокидались, хоч зараз готові йти назад, а дехто навіть поприводив коней. Один отрок очманіло вимахував над головою сідлом:

— Домів беремося-а!.. Цариця прийшла-а, взавтра весілля-а!..

Старий дружинник ляснув його по пиці й видер з рук сідло, кивнувши в бік Доброчина й Володимира, які могли подумати казна-що. Муромець їздив між коней і людей і був схожий на втомленого велета, котрий не знає, що йому робити й куди йти. Князь Володимир увійшов до шатра й сів під заднім полотнищем, дивлячись у продухвину на розбурканий стан. Нікого не хотілось чути й бачити. Великий князь почував себе так, наче йому дали ляпаса, а він навіть не знає хто.

Він спробував уявити себе в Києві, в напханому хоромами та службами княжому дьорі й це здавалося нестерпним. Володимир дуже добре відав наперед, хто як сприйме в Києві це його дивне сватання, лише не знав, хто яку машкару почепить на очі, а це здавалося тепер мало не головним. Лишався один можливий порятунок — надіслати до Києва гінця, щоб до їхнього повернення город перекипів і переказився.

Він ще з минулого літа відчув певне похолодання з боку киян. Мало хто схвалив його хрещення, яке вирило між ним і киянами глибокий рів, і тільки сватання до царевої сеетри всі сприйняли схвально: ця подія підносила киян у власних очах. Досі вони вважали грецьких царів мало не богами, бо такими вважав їх цілий світ, а проти греків почували себе чорними людьми й зеленими отроками. Тепер київський князь мав порівнятися з царем.

Мав, та не порівнявся. Володимир сприйняв це як найбільшу в своєму житті ганьбу, він до половини витяг з піхов меча й поклявся, що зірве з себе той грецький хрест, якщо шлюб з Анною остаточно розладнається.

Володимир не міг бачити людей. Він підвівся й опустив завісу над входом, але тепер йому почали дошкуляти голоси. Князь чув кожне мовлене надворі слово, й хоч ті слова стосувались не його, але йому здавалося, що в кожному чаїться якийсь потаємний підступний зміст.

Це було ще нестерпніше. Володимир ліг на ложе й з головою закутавсь у ведмежий кожух, і коли голоси віддалились і мов почужіли, він з подивом побачив себе у княжому дворі. Володимир не зразу второпав, що це сон, і намагався пояснити княгині Іванці, чому він так довго забавився в печенізьких степах. Іванка спитала: «А к'де ж вуйко Доброчин?» Голос видавався зовсім звичним, звичним було й оте ще булгарське Іванчине «к'де», але запитання про вуйка змусило Володимира прокинутись. Однак у вухах і досі бриніли Іванчині слова, і тепер Володимир відчув у них приголос їдкого докору, на який не звернув уваги вві сні. Потім Іванка спитала: «А як же Борис?» Борис теж стояв поряд з матір'ю й дивився на нього не по-дитячому проникливими: очима, від синового погляду Володимир аж змерз, а княгиня Іванка сказала: «Він же народився на Новий рік...» Великому князеві станка ще морозніше. Він знав, що новорічні діти приречені. Досі вони з Іванкою жодного разу не говорили про це й князь здогадався, що знову спить.

Зусиллям волі він змусив себе прокинутись і побачив вуйка.

— Що буде з Борисом та всіма синами? — спитав молодий князь.

— Не клопочись марницями.

Володимир сказав:

— Мушу клопотатись, то моя кров.

— Не журися, — заспокоїв його Доброчин. — Покладись на мене. Я теж твоя кров.

Володимирові стало млосно — він шарпнувся й скинув із себе ведмедячий кожух.

— Усе сам чиниш за мене! — з раптовою злістю проказав він, і йому зробилося ще млосніше. — А як ти помреш?

— Мені з тим ще рано поспішати, — всміхнувся Доброчин.

— Ра-ано? — перепитав Володимир і побачив кров на вуєвій руці. Кров густою цівкою цідилась і всотувалася в килим. — А це що таке?

— Ра-ана... — Володимировим голосом відповів материн брат. — Але то дрібниця.

— З тебе скоро витече вся кров! — вигукнув Володимир. — А ти кажеш мені, начебто не збираєшся помирати. Ти геть ізжовк. Купаєшся в своїй власній крові й не бачиш. Глянь-но вниз!

— Чи не застудився, княже?

Стягши кожуха з голови, Володимир пильно глянув на вуйка. Руки в Доброчина були чисті й сухі. Килим теж був просто затоптаний, та й годі, й Володимир пробурмотів:

— Приверзлося...

Доброчин сів поряд на ліжку й поторкав руків'я свого меча.

— Я оце подумав, — сказав він, — для чого нам ждати завтрього...

Володимир і досі був під враженням лихого кількашарового сну, тож довго не міг збагнути, про що каже вуй. Згодом Володимир проказав:

— Рушаймо!

Кількатисячний стан піднявся враз. І коли витоптані береги Сури лишились позаду, коли не стало видно й Сурського порога та розкиданих на плесі зубатих скель, настрій Володимира поліпшився. Ганьба чотиримісячного виглядання царівни була вже не така страшна, як це здавалось біля Сурського порога. Люди й коні застоялися й знудились у голодному степу, їх манили дороги й далекий Київ.

Рівнобіжно з дружиною Дніпром пливло десять ладь — решту Доброчин віддав Покотилові. Й хоч коні йшлиі швидко й іноді навіть зривалися на клус, а ладді пливли супроти течії, вони встигали за комонним полком, бо кожен насад мав по двадцять і сорок весел, а сильннй низовий вітер мало не рвав полотнища вітрил.

І все-таки коли полк спинився й почав готуватись до ночівлі, а Доброчинові й Володимирові поставили спільне шатро, київського князя знов обсіли важкі думи.

Йому не сиділося в шатрі. Він накинувся сукняним корзном і пішов до берега, порослого кущами верболозу та вільхи. Листя ще не пообпадало, хоча вже й пойнялося жовтизною та червецсм, і між кущами було тепло й затишно. Володимир сів на поваленому бобрами вільшиновому стовбурі й задивився на Дніпро. В піщаному березі шаруділа хвиля. Убутний місяць витяг золоту ряднину й прослав на воді, ряднина здавалася такою пружною й надійною, що нею вільно можна було перейти на той бік Дніпра. Вона тільки зрідка здригалась і починала підтавати, коли зі стану накочувались хвильки людських голосів.

Ці голоси вносили безлад у нічну злагоду й дратували Володимира. Він підвівся й піщаною стежкою зійшов між кущиками верболозу до води. Коло високої стрункої вільхи стояла людина, спершись на чорний стовбур плечем, і дивилась на воду. Володимир збочив і знову ввійшов у верболіз, та хоч як шукав повалений бобрами стовбур, так і не зміг знайти. Він прослав плащ і сів під кущем верболозу, але невдовзі звідусіль хлинули дружинники й почали рубати лозу — мечами й бойовими сокирами, готуючи паливо на холодну ніч. Кожен підходив і довго вдивлявсь у Володимира, потім упізнавав і пирскав у кулак, але князь навіть не міг підвестися й зійти в берег: там під вільхою стояв його вуйко Доброчин.

Володимирові не хотілося бачити вуя. Його знову посіли чари того випадкового вранішнього сну, дивного й невідчепного. Він підняв із землі корзно й поплентав між дружинниками до шатра.

Володимир скинув черес із мечем та чоботи й сів на ложе, і його раптом охопило химерне відчуття, нібито він і досі не прокинувсь, а все довкола тільки видимість і відбувається в тому неприємному сні. Відчуття й тоді не розсіялося, коли почулись легкі знайомі кроки й увійшов Доброчин.

— Чи ти не застудився, княже? — спитав вуй, а Володимир нерухомо сидів і не зважувався відповідати. Про це дядько запитував його й у тому сні. Доброчин вийшов і небавом повернувся з запаленою свічкою в пригорщах. Вогник осяяв йому знизу голене підборіддя, підбрів'я та ніс, чорні вуса ряхтіли золотом, і Доброчин був схожий на срібного золотовусого Перуна, що стояв на Священному пагорбі в Києві. Володимир простяг руку й для певності провів пальцями по піхвах меча. Золота скань під хрестовиною була шерхка й холодна, неначе він погладив проти «шерсті» ящірку або вужа, й враження сну остаточно розвіялося.

Доброчин сказав:

— Я бачив тебе в березі. Лише не кажи, ніби не впізнав рідного вуя.

Володимир і досі гладив золотий обклад. Вуйко допитувався, що з ним таке, а він і сам не міг би відповісти на те запитання. Думки сплутувалися з думками й породжували якісь нові й невиразні думки, котрих він не міг убрати в слово.

— Втомився ти, — озвався Доброчин і важко сів на своєму ложі. — Мене також чорти беруть, і мені теж часом не хочеться нікого видіти. Цими перегонами я втомив тебе й себе... А що маємо діяти? — схопився він, наче досі не сидів розслаблений на ложі. Тоді знову сів і мовби поринув у сон чи забуття.

Володимир з надією прислухався. Від багать долинали притамовані відстанню голоси, але тиша в наметі була оманлива. Доброчин підвівся й почав ходити під ліжка до дверей, мов посаджений у клітку пардус. Товстий недогарок свічки був приліплений до притичини головного стовпа, й коли світлий князь олевський проходив повз нього, вогник хижо тягся за ним, наче голова отруйної змії-мідянки.

Володимир убачав в тому якийсь незрозумілий несприятливий знак, і коли вогник блимнув і захлинувся, він аж зітхнув.

— Коли від Звенка прийде гонець і я довідаюся, що цар Василій бавиться зі мною в хитрого зайчика й недолугого ловця, хай сам на себе нарікає, — сказав Доброчин, якому погаслий вогник мовби додав рішучості. А може, лише допоміг зосередитися й виснувати давно назрілі думки.

І все-таки темрява йому заважала, бо він раптом зовсім нерішучим голосом сказав сам собі:

— Але якби ж я був певен... Уже чотири місяці бодай сліпого гінця... Сидиш, як у темному порубі, й не знаєш, що діється нагорі...

Ці слова здалися йому знаменними, він дістав з-за череса трут і кресало й заходився видобувати вогонь, але трут був лиглий і не приймав іскру. Тоді Доброчин налапав поночі свічку й вийшов надвір.

— Даниле! — гукнув він.

Отрок з християнським ім'ям швидко підбіг і взяв свічку, а потім так само швидко вніс до шатра, тримаючи в руці на дні власної шапки, й теж нагадував срібнолицього Перуна, в якого ще не виросли золоті вуса. Він приліпив свічку на місце й мовчки зник, але світло не додало Доброчинові рішучості. Він сів на ліжку й озвався лише тоді, коли ґнотик недогарка почав загрозливо нахилятись й тріщати.

— Немає путньої свічки, чи що? — сказав він мовби аж утішно, глянувши на розхитану тінь від стовпа, яка коливалася разом з вогником. Щоб вивести його з забуття, потрібна була бодай така зміна. Ґногик зашкварчав і погас. У шатрі стало зовсім темно, але це тривало тільки хвилину чи дві, потім полотно з лівого боку заясніло. Спершу Володимир побачив прямовисну смужку головного стовпа, потім розглядів друге ліжко й вуя на ньому. Доброчин скинув шапку і провів тилом долоні по тріскучій щоці, а Володимир подумав, що все те вже колись було: і темне шатро на березі, й зблиски вогню на парусині шатра, й двоє людей у півтемряві, яка бентежила їх обох... Відтоді минуло добрих десять років, але спогад так урізався в пам'ять і був такий чіткий, що князь не міг утриматися й нагадав про це вуєві.

Доброчин сприйняв слова небожа як гіркий докір і жорстокий натяк. То було за недружелюбним Варязьким морем, кругом чатували відверті й приховані вороги, життя й смерть ішли рука за руку, а вони могли здобутії все і втратити все. Доброчин теж пригадав ту ніч на чужому скелястому острові.

Тоді він вимагав од юного Володимира клястися на мечі — то була страшна клятва. Відтоді спливло багато води, все докорінно змінилося, навіть десь на шиї у Володимира висів бісівський знак — золотий хрестик з п'ятьма камінцями. Цей хрест, виявилося, нічого не додав і нічого не відняв, ні Володимир, ні він сам, ні хтось інший не надавав йому значення. Все з часом могло забутися й перейти на старе, Київ знову міг повернутись до звичайних буднів.

І все-таки з'явилося щось нове, через віщо Доброчин не міг просто переступити. Він сказав слова, які сьогодні вже раз були сказані:

— Ці перегони натомили тебе й мене, але мусимо зціпити зуби й бігти, коли завдалися добігти до кінця. — Потім він нагадав інше: — Тої ночі на острові ти клявся мені на мечі. Думаєш, не пам'ятаю? Тепер я мав би поклястися тобі, але не можу: я вже клявся про це. Клявся твоєму дідові Маломиру. — Доброчин підійшов до Володимира й став над ним: — То була страшна клятва — страшніша, ніж ото на мечах... Я їв землю! — моторошним шепотом проказав Доброчин. — Хто переступає через цю клятву — того по смерті не приймає матір-земля.

Доброчин повернувся до свого ліжка, звідки Володимир почув:

— То було перед тридцятьма роками!..

Його самого наче здивувало це несподіване відкриття.

То був перший рік нашого боярування.

По правді скажу тобі: не вельми весело боярувалось. Але то був не тільки для мене важкий рік. Стара тепер ні на стопу не відпускала од себе Малушу. Поки твоя мама тягала на чересі ключі — ще могла вирватися й прибігти до мене: поскаржитись на життя-буття. Поки я був холопом, то мав клопіт лише в Ольжиному дворі.

А як став боярином, то став за того куди пошлють.

Спершу стара сказала настановити мене сотником. Я впирався й не хотів: який сотник з учорашнього холопа? Сотенного воєводу повинна слухатися гридьба. А хіба слухатимуть деревлянського бранця, чорного робітника, що тільки й умів вигрібати гній з-під коней?

Я так і сказав старій:

— Коли хочеш мене збутися — тоді так.

А вона мала на мене й Малушу якісь промисли: я не вже добре знав: од Претича та отця Григорія. Претич буч сказав мені:

— Добре, що ти позаторік не піддавсь Адальбертові. Оце ти вже боярин і маєш коня. Побачимо, що з того вийде. Старій теж не з медом у княжому дворі — боїться за себе та онука Святослава. Особливо ж тепер, як померла його матка.

Я знав про це. Твоя баба Передслава померла після водосвяту. Стара як почула про доччину смерть — узялаі Святослава й поїхала з ним до Персяславля: тихенько, щоб не знав і Свенельд, бо то ж його був город. Твій дідо помер ще років за п'ять перед цим, він був чи не ровесником старої Ольги. Поки Ульвсванс жив, стара не боялася за себе та онука Святослава, бо Ульвсванс мав добрий опричний полк, хоч був Свенельдовим посадником; та й Свенельдова переяславльська дружина ніколи б не стала супроти старого Вовчого Хвоста.

Навіть по його смерті стара була спокійна, бо Передслава вміла тримати пасинка в руках: нового посадника Вовчого Хвоста-молодшого. Той навіть допоміг старій просватати за Святослава роденську княжну — Ярополкову матір Данимиру-Дацку: Свенельд лише зубами скреготав.

Але як поведеться Вовчий Хвіст-молодший після смерті мачухи — оце непокоїло стару. Вона не боялася, що Вовчий Хвіст полюбить Свенельда й дасть надіти на себе вузду. Стара боялася іншого — Претича. Святославів старший брат Вовчий Хвіст був жонатий на Претичевій сестрі, то чи не знюхаються ці двоє свояків та вдарять на Київ?

Старої щось довгенько не було — чи не до самого стрітення, дивлюся — начебто не вельми сумна, мов їздила на шлюб, а не на похорон доньки: Вовчий Хвіст упевнив стару, що стоятиме й далі за рідного брата Святолслава. Претич усе відав і переказав мені.

Кажу Претичеві:

— То коли стара вже не боїться Вовчого Хвоста — що їй промисляти коло мене?

Каже — пождім. Думаю: каже — то знає. Він же старший од мене на п'ятнадцять літ, я його в усьому слухав. А стара знову мені:

— Йди сотником.

Ледве я її вговорив, щоб не сотням, а бодай десятним воєводою. Досі малим воєводою був Гліб — син Кунегунди-Одноокої, але Свенельд з якоїсь притичини наставив Гліба головним, певно, ще не довіряв своєму синові Людвіку, скаженому, як чорт.

Зате Людвіка наставив малим воєводою. Думаю — хай. Малий воєвода вельми високо проти мене, а наді мною те буде сотник Прастен Акун: ховатимуся за ного спину. А той доводився Глібові Кунегунднному свояком. Але Лют одразу ж сів на мене верхи. Там хто що чинить, а хто ні — Лют не зводить із мене ока. Ну, я на мечах уже добре вмів, твій батько Святослав навіть узяв був мене сотником, як ото ми ходили з ним на радимицького Родго-князька. Що з того вийшло?

Я міг би вчити отроків та дітеських на мечі, але ж не знав аніякісінької воєводської хитрості. Лют же Свенельдич уже перебув десятником і сотником і все вмів. А на мені катався — та ще й не просто так, а поки в мене й холка милом візьметься...

Так от перші воєводські хитрощі мені дав отой зміюк. Не те щоб йому хотілося мене навчати — Лют Свенельдич лише хотів мені допекти, зганьбити в очах любих своїх гриднів. Та й хитрощі його були не бозна-які, він і по п'ятнадцяти літах товкся на тому самому, недаремно ж його розтрощили мій шуряк Зорич та твій брат Ольг. Але попервах я й за Лютову науку дякував.

Згодом я вже всі його хитрощі зміг, але він і далі на мені їздив: аби допекти. А може, думав, що я не витримаю і втечу. Або кинуся з мечем на нього, а за напад на воєводу — смерть. Чорти його батька відають, чого він хотів. Просто ненавидів, та й годі.

Але ненавиділа мене й уся гридьба. Навіть оті вахлаки з моєї десятки — так, бувало, й стережуть, щоб десь підкусити чи поставити пастку, а тоді сипнутії на загальний глум. Одного ж разу хотіли вбити. Були ми в Дорогожицькій пущі на боротьбі, сотня Прастена Акуна йшла задньою, а моя десятка позаду всіх. Коли це мій кінь як здибиться! Думаю: що за чорт? Аж дивлюся — стріла в його ребрах! Коло самісінької моєї ноги. Я кинувся й виганяв усі хащі — який там біс! А мої з десятки тільки посміюються.

Кінь уночі здох: стріла виявилася затруєна. Свенельд сказав старій, що в мене стріляв якийсь розбишака. А тим розбишакою був якщо не його синок, то хтось ним підісланий. А то й сам Свенельд.

Бо незадовго перед цим мене зустрів Блуд Асмусович та й питає: то правда, що тітка хоче сватати за свого онука твою сестру?

Кажу — неправда. Питаю: хто тобі сказав такс?

Каже — сам чув од дядька Свенельда.

Я заходився розпитувати Асмусового синка, а він узяв та й вибовкав слово в слово: як до Ольжиного двору прийшов Свенельд, та про що говорив із братом Асмусом, та що йому відповів брат, а тоді Свєнельд нібито каже: «Казав я ще відколи потребити отих трьох деревлянських свиней, а ти все зволікав та відтягував. Тепер Хельга хоче сватати за онука оту молоду деревлянську свиню!»

Вже й не відаю, для чого мені все це сказав Блуд, — певно, мав якесь лукавство на оці. Хоч він і не любив свого братка; ладен був позбутись Люта, щоб самому колись умоститись на київському столі. Бо інакше незрозуміле.

А днів за п'ять після цього в мене пущено оту затруєну стрілу. Та ще чим затруєну: квашеним молоком! Од цієї отрути немає рятунку. Стан казав колись, що від квашеного молока він ще не врятував жодного чоловіка. То, вважай, нагла смерть.

Ну, а ще днів за п'ять кличе мене стара й каже:

— Хочу сватати за Святослава твою сестру. Як ти на це дивишся?

Кажу: а чого це ти питаєш мене? Малуша має живого батька.

А стара:

— Я-то скажу твоєму батькові, але боярин Маломир на мене лихий — може впертися. Піди скажи йому ти. Якщо ти сам згоден з нами посвоячитися.

Я давно вже думав про це, а сказав твоїй прабабі, що то річ непроста, мушу все спершу виважити.

Стара знову:

— Оддам твоїй сестрі всю вашу Деревню україну.

Кажу: віддай її тому, в кого її забрала. Велій іскоростенський жупан живий.

Каже: про це марно говорити. Якщо поверну йому іскоростенський стіл, усе почнеться спочатку.

— Тоді, — кажу, — віддай Деревню україну мені. Я житиму з вами у вічному мирі.

А вона сміється й турчить:

— Поки всі землі не стануть однією землею, буде безконечна котора. Один мусить бути князь на всю землю. Один в усій землі народ.

А я кажу до старої:

— Як же це один? Ви ж варяги, а в наших жилах тече інша кров.

А стара мені й каже:

— Всю Русь охрещу, тоді всі стануть одним народом.

Кажу, народ, може, й буде одним, але над народом сидітимуть варяги.

Вона ж знову за своє:

— Якщо видаси свою сестру за мого онука, то в їхніх дітях буде й ваша кров. Твоїм небожатам уже не доведеться ділити людей на варягів та не варягів. Подумай і приходь.

А я вже й без неї думав та передумував.

Мені був відомий задум тієї мудрої змії. Віддасть ніби-то Малуші Деревню землю — ось яка вона, мовляв, княгиня Ольга, добра до нас! А тоді пойме за Святослава деревлянську княжну разом із усею землею. Бо досі було як? Досі Деревня земля була просто загарбана, а відтепер усе ввійде в закон: Малуша мовби сама віддасть Деревлянщину мужеві — як посаг на шлюб.

Так учинив Свенельд із Сіверською землею, так учинила й сама стара, взявши за Дацкою та Ружею Роденську й Новгород-Сіверську землі. Так вона хтіла вчинити й тепер.

Ми з Претичем це вельми добре знали.

Пішов я до старої днів за кілька та й кажу:

— Я згоден. Але наш батько Маломир Нискинич живий — проси Малушу в батька.

Стара аж сичить:

— Твій батько Малко чоловік норовистий! Поговори з ним ти — я вже тобі казала.

Ну, кажу, поговорю...

Поїхав я до батька в Любеч. Кажу йому, так, мовляв, і так, сватає стара Малушу за свого онука Святослава. А тепер уже батько кричить:

— Не буде того ніколи! Щоби дочка велійого жупана деревлянського стала варягові за жону? Та я швидше здохну!

І хоч ти йому що.

Сиджу в Любечі день і другий, а тоді знову кажу:

— Що ж вирішили чинити, батю?

Мовчить, Я вже й так, і так до нього — ані тобі пари з вуст.

Кажу, а чого не бриєте голови й запустили бороду? Колись носили тільки вуса та оселедець на голові...

Тоді він каже:

— Хай оддасть Деревню землю мені, як межи нас був уклад перед одинадцятьма роками, от тоді я, може, й оддам дочку за того її байстрюка.

Кажу батькові:

— Не оддасть. Марно балакати. Я вже і сам їй говорив про це.

Батько каже:

— Тоді хай оддасть тобі!

Кажу: й про це вже говорено — не віддає.

Більше батько ні про що не хотів слухати. Вернувся я до Києва й кажу старій:

— Не хоче бути сватом.

— Що сказав?

— Щоби ти оддала йому або мені Деревлянську землю.

Вона як закихкотить:

— А більше Мал нічого не хоче? Може, йому заодно дати й київський стіл? Він же колись до мене сватався! Скажи йому, що він дурний. Було б тоді брати Київ, коли твій тато повісив Ігоря й полонив увесь його полк. Ми всі думали, що нам уже настав кінець, а дурний Малко прислав не дружину, а старостів. Київ би й перед сотнею ваших боїв не вистояв!.. Отак поїдь і скажи: «Якщо Ольга буде в тебе бояринею, а ти — князем на київському столі, тоді згадуй про якісь уклади. В чиїй руці меч — у того й правда». Так йому й скажи!

Не хотілося мені їхати, бо знав наперед, що скаже батько, та все ж поїхав. Прибув до Любеча днів через п'ять, заходився знову вмовляти, але марно: ні, й край. Кажу батькові:

— Забудьте ви про іскоростенський стіл. Вороття назад немає й не буде. Що вчините голими руками протії такого меча? Злізьте на землю й протріть очі. Було б змагатися тоді, а не слати старостів до баби.

Батько на мене розсердився й аж кричить:

— Так усталила була Жупанська дума! Я до старців казав: «Треба спалити Щекове кубло й пустити попіл за вітром!» А старці речуть: «Ми не щеки й не варяги. Негоже на безборонного йти мечем. Учинімо все за діднім поконом: зашлімо старостів». А їй тільки того було й треба.

Я йому кажу:

— Нащо тепер згадувати, що було б, якби чогось не було? Тепер уже пізно. Даваймо думати про те, як далі жити. А ваше раз по раз обертається на смерть.

— А мені, — каже сердито, — ліпше вмерти, аніж з власної волі йти на таку ганьбу!

Ну, тоді я й сам розсердився:

— Ви вже старий — нажилися на світі, а ми з сестрою ще молоді, нам помирати рано! Та й було б за що, а то ж таки задаремно. Не вельми намахаєшся голим кулаком.

Тепер як згадаю — самого сором бере, але тоді й мене чорти хапали.

Так ми ні до чого й не дійшли.

Повернувся я до Києва й кажу все Прстичеві, а він мені:

— Може, піду я до старої? Сиди тут, а я навідаюсь до княжого двору.

Цілий день висидів я в його дідинці, аж надвечір вертає. Каже:

— Боїться брата стара. Ледве я пробився до хорому, бо Свенельд на мене аж зубом скреготить. Посадить вас стара світлими князями: батькові твоєму дасть Любеч, а тобі — Олевськ. Ну, а сестрі — всю вашу Дерсвню землю. Отож, думаю собі, світлий князь... То вже не малий боярин, світлий князь — таки ж князь. Виторгував Претич. Що то, думаю, старий чоловік!

А тому «старому» заледве тридцять і восьме чи сьоме літо.

Ну, поїхав я до батька втретє й кажу:

— Дає вам стара світлого князя любецького.

А він мені:

— Хай вона вдавиться тим Любечем!

А я мовлю йому:

— А мені дає світлого князя олевського. Ну, ви сидітимете тут, за Дніпром, а я ж буду в нашому-таки Олевську: це ж вам уже не ніщо. Я матиму деревлянський город, а там — що боги пошлють.

Батько каже:

— Відвернувся Дажбог од деревлян.

Кажу: то ще надвоє баба волошила.

Але батько й думати не хотів про це. Отак ми з ним знову розлучились.

А стара в Києві як почула та як заверещить:

— Хай Малко вибирає: або те, що я даю, або поруб! Обридло мені панькатися з тим смердючим кабаном!

Оце вже й вона вивернулась. Пішов я до Претича, кажу:

— Неволя мені з батьком. Ні на що не пристає.

Каже: давай поїдемо вдвох.

Поїхали з ним уже вдвох до Любеча. Батько побачив Претича й аж наче зрадів, хоч вони досі зроду не бачилися. Претич йому розказує за Київ та за нещасних полянських бояр, що їх понищено або позаганяно в ховрашини, попринишкали й сидять, бо ближчі села та городи варяги давно позабирали. Згадав і про боярина Зорича та його сестру — твою дядину Богуславу: Свенельд саме був одібрав і їхнє село Мутижир.

Претич мовить твому дідові:

— Тепер черга моя. Вже нікого не позосталося. Хіба що швагер Вовчий Хвіст захистить...

Батько слухає та сумно покивує головою. Коли ж Претич перейшов на Малушин шлюб, мій батько знову вперся.

Претич каже йому:

— Не позосталося жодного боярина, оце тілько я доживаю своє. Заберуть мій дідинець і витурять у потилицю. А ще певніше — вб'ють. Хто ж довго терпітиме русина, вважай, у самому Києві? Уб'ють, та й край. А ти ще думаєш — брати тобі світлого князя чи ні. Бери й не думай, а там — що боги дадуть. Усе ж наших стане більше: ти, та твій син, та я...

Марно.

Тоді Претич рече:

— А чи ти відаєш, Маломире, з чим прислала нас до тебе стара? Сказала: або шлюб — або ж поруб!

Батько мій аж наче зрадів:

— Ліпше поруб. Радше в порубі догнию, аніж узаконю доброхіть волость находниківі. Коли все й справді так, як кажеш, бодай своєї руки не докладу до того паскудства...

Я бачив у його очах, що батька вже нічим не здвижиш. Мене розібрав жаль. Але чим я міг би спомогти свому батькові? Оцим нужденним мечем? А кому від того стане легше? Батькові чи мені? Тільки ворогам нашим.

І я зважився на своє. Це я був уже давно промислив.

Підходжу до батька й кажу:

— Батю! Послухайте мене! Так уже нам з вами на роду писано, щоб не бути веліїм жупаном ні вам, ні мені — вашому єдиному синові. Я знаю — вам це болить. Але я піду вам на яку загодно роту, найстрашнішим присягнусь: ваш онук буде великим князем, господарем усіх земель, про які нам з вами й не снилося. Буде царем усієї Русі. Та що там царем: хаканом!

Я довго обмислював ці слова. А тепер виказав і дивлюся, що скаже твій дідо. Він довго мовчав, тоді глянув на Претича й на мене та й каже:

— Поклянешся на землі?

— Присягну, — кажу, — чим хочете. Мені немає іншою життя.

Каже:

— Їж землю.

Від його моторошного зору мені аж мороз поза спиною пробіг.

Ото була та присяга, що я тобі про неї казав. Я тоді їв землю. А це можна робити лише раз, бо немає страшнішої роти, як ота земляна...

Вертаємо з Претичем до Києва, аж там переляк: друга жона твого батька породила нараз чотирьох отроків, але один був неживий, другий помер за тиждень, а третій по ньому днів за п'ять. Четвертий також видавався кволим, сама кірочка та кісточки, але потроху вичухався. То був твій середульший брат Ольг.

Твоїй мамці я все сказав тільки після цього приїзду, а вона каже мені:

— Наче я й сама не знаю!

— Хто тобі, — питаю, — сказав?

Каже — княгиня.

Питаю: ну то як ти на це?

А Малуша тільки тепер заплакала. Тоді втерлася та й рече:

— Якщо ти та батя приневолите, то не матиму чого діяти й піду.

Кажу: треба.

Одмовляє — піду.

Питаю: а ти його любиш?

Каже — ні.

Питаю: любиш когось іншого?

Каже — тебе. Й не сміється! Кажу: я тобі рідний браті

— А я, — каже, — тобі рідна сестра. Ріднішого за тебе не маю.

Отак-то було...

Прислав король франкський сла, так Ольгові промовляючи: «Єдина в нас урманська говірка й кров одна. Піди на великоморавського князя, не хоче-бо визнати нашу зверхність і наш закон. А роду він того-таки, словінського, іже суть і твої вороги!»

Сказав Ольг королеві франкському: «Піду!»

Та не сам пішов Ольг на моравського князя, а послав до угрів на Дунай, кажучи Арпадові: «Ти перед чотирма літами не послухав мене — створив мир з князем булгарським Симеоном. Послухай тепер. Піди на моравського князя, пойнявши всі череди, стада й табуни. А ще ж не послухаєш, піду на тебе з моравським князем і франкським королем!»

І вбоявсь Арпад-феєделем Ольга, послухав його. Пішли угри на моравського князя, й витолочили ниви та попалили села й городи, й хотіли населити землі Моравську і Словенську. Але сказав Арпадові Ольг: «Ці землі будуть франкському королеві, ти ж вертайся за Дунай».

І повернули угри, землі ж моравського князя посів король.

У літо 907-е. Послав Ольг до франкського короля, так до нього мовлячи: «Потребив я землю Моравську копитами угорських орд, населив ти землю Моравську. Піші споможи мені: вдар на грецького царя Леона в Італії, я ж прийду до Царягорода й обстану кораблями Суд».

Послухався король і вдарив на грецького царя в Італії, давно-бо хотів підкорити цей полуденний край. І послав цар Лсон усі кораблі до Італії, ратячись із королем.

Ольг же з дружиною й двомастами кораблів пішов на Царгород. І виступив супроти Ольга цар Леон, і була межи ними січа дужа, й побіг Леон, незможний битися зразу з ним і з франками, й многе вбивство творив Ольг, палячи села й твердині під Царемгородом, великий беручи на греках полон, і тих велів кидати в море, тих сікти мечем, а тих мучити й розстрілювати.

Сказав Леон боярам своїм і князям: зачинив Ольг море кораблями, переймаючи наші товари з борошном і вином, а сулицями підпирає стіни з берега, обставши суходіл. Буде голод і моровиця, неволя нам. Удамся в дань дикому варварові!

Сказали бояри грецькі та всі князі: «Віддавайся!» Й послав цар, і сказали сли до варяга: «Хочемо віддатися тобі в дань, не можемо битись, убо далеко наші ладді й кораблі, борошна ж не маємо. Сказав слам царським Ольг, так до них промовляючи: «Добре, йдіть!» І послав до царя воєвод своїх Карла, Фарлафа, Вермуда, Рувала й Стеміда, так мовлячи до царя: «Дай на ключ і коня по п'ять гривних». Прийшов-бо до Царягорода в двоюсот кораблів, а в комуждо кораблі ключів чотиридесять, а комонних чотири тисячі мужів.

І дав Леон по п'ять гривних на мужа, й вернувся Ольг усп'ять, і стали потому ходити купці до Царягорода, водячи товари шкір, меду, воску й мечів, як було за великого київського князя Оскола Юровнча, мав-бо Оскол з царями вічну любов.

У літо 908-е. Заратився Нискин, велій жупан іскоростенський, і зачинився в городах своїх, і була битва мала межи деревлянами й варягами, сказв-бо Нискин: «Ходили ми з вами на греків, дав Леон многу дань — по п'ять гривних на мужа, деревлянам же ти дав по одній».

І дав Ольг ще по чотири, як укладено з грецьким царем.

У літо 909-е. Пішов Ольг на деревлян, так кажучи до Нискина: «Віддайся мені в дань, як було спрежда!» Й не віддався Нискин, і зачинилися деревляни, варяги ж попалили села над Ужем та за передільним Ірпнем.

У літо 910-е. Пішов на варягів Нискин, і взяв Нискин сіверський город Любеч, і ратився по Десні.

Послав Нискин до князя чернегівського Боронислава, кажучи до нього так: «Настав час прогнати варягів, зачинись у своєму городі Чернеговому й не пускай!»

І каже Боронислав Нискинові: «Неволя нам. У городі сидить многа засада варязька, а я вже вельми старий, не годен ратитися з Ольгом».

І знову була рать, і вийшли варяги чернегівські, Нискин же пішов назад за Дніпро.

В літо 911-е. З'явилася на заході зоря велика в образі суличнім, ратище було на всхід, а рожен на захід, і убоявся Щек, і сказав до своїх варягів: «Осе вже нам погибель од Нискинових деревлян!» І вдруге сказав Ольг варягам: «Готуймо багато дорогих дарів!» Узяв дари та послав до Іскоростеня, так промовляючи до деревлян: «Многу кров пролляли ми в січах ратних, а ні ти мене зміг, ні я тебе примучив до дані. Хай будуть межи нами вічна любов і мир. Оце по Дніпро й Ірпінь буде моя волость, а по той бік буде твоя!»

Й зраділи деревляни, й клялися Дажбогом на мечі, ходячи на роту варягам, а варяги клялися Тором на своїх мечах.

Зоря ж повернулася ратищем до Києва, й заплакав Ольг Щек, так мовлячи до варягів: «Неволя моні! Злякався я був того знаку небесного, показував-бо рожном на нас, а це обернув на Іскоростень. Пощо ходили на роту до деревлян, клянучись мечами та богом Тором? Неволя мені».

В літо 912-е. Заратився Ольг, не було-бо такого літа, щоби не воював він, і надумався на деревлян і їхнього жупана, щоби примучити їх у дань.

І почули деревляни, що йде Щек на Іскоростень многим полком, і послав Нискин до Ольга, так йому мовлячи: «Ходив єси до нас у роту й присягався Тором своїм і на мечі. Пощо ж хочеш тепер зламати роту?»

Сказав деревлянам Ольг, так до жупана їхнього мовлячи: «Убоявся був того літа небесного копія, показувало-бо рожном на Київ. Але обернулося на вас. Хочуть наші боги варязькі, щоб я примучив вас у дань!»

І заплакали деревляни, й пішли до Іскоростеня назад, так мовлячи велійому жупанові: «Йде на тебе Щек». Заплакав велій жупан іскоростенський, кажучи старцям думним і веліїм та малим панам: «Оце вже наша погибель! Стоїть Щек на Ірпні, ми ж повірили його клятьбі й розпустили воїв. Зможе Щек деревлян!»

І сказали думні старці Нискинові: «Переступив Щек свого бога й свій меч — негоже битися з переступником і татем. Учинімо над варязьким татем божий суд: якщо скажуть боги помилувати — помилуємо, скажуть же погубити — хай умре яко тать!»

І створили суд божий Ольгові, скликавши на віче всіх іскоростенських мужів: вічове-бо слово — то слово Дажбоже. Й сказали мужі вічові, творячи суд божий над находником: «Щекові — щекова ж смерть!» І гукнули юного кричника, іменем йому було Здан, і говорили до Здана: «Викуй смертну стрілу, нею ж будемо требити татя, так-бо уклав божий суд».

І викував Здан-кричник, удавшися до спомоги всіх небесних сил, і було жало стріли тонше від голки, й затруїли жало квашеним молоком, узятим з гулої корови, од нього же спасу нема.

Сказали старці Нискинові: «Оце тобі смертна стріла, жалить лютіше за зміїне жало, на гадюку-бо ніхто не йде з мечем — гадюці роздавлюють голову. Шли требника в Щеків стан».

І послав Нискин требника, давши йому смертну стрілу, й знайшов требник Щека в його стані, переступнв-бо був Щек Ірпінь, палячи деревлянські села, й пустив требник смертну стрілу. Закричав Щек до своїх варягів, стоячи над Ірпнем: «Оце вже моя погибель! Не розпізнав-бо я знаку тої торішньої зорі, показувала-бо на Київ, знакуючи мою смерть, а тоді показала на Іскоростеяь, звідкіль мусила прийти моя смерть. А я не розпізнав того знаку. Горе мені!»

Й зачав Щек сутужитись, і перевезли його ладдею через Ірпінь, і віддав Щек чортові душу. Схоронили ж його лід Києвом на горі, й прозвав народ гору ту Щековою горою, переставши класти там своїх мерців. Було там давнє київське кладовище, кияни ж прокляли те місце й зачали ховати на Лисій горі.

В літо 913-е. Плакала по Ольгові вся гридьба: «Де знайдемо ліпшого воєводу, при ньому же мали ми многе золото й срібло, й уся земля тут була наша. Горе нам!» І плакали сини Ольгові й Ольгова дщерь Хельга. Й сказали до Хельги брати Асмус і дітеський Свенельд: «Оце вже кас потребить Ігор!»

Сказала Хельга братам своїм: «Не бійтесь Ігоря, чинить-бо Ігор усе по-моєму й на мій лад: не вдам вас Ігореві».

Й знову плакали Хельга та її молодші брати, Ігор же радувався: не боявся-бо більше за свій живіт.

У те ж літо зачинилися деревляни, ставши на передільному Ірпні, й сказав Нискин Житомирович, так мовлячи малим жупанам та панам: «Убиймо Рюриковича й Щековичів, а їхній город візьмім собі. Неспроможні битися з нами».

У літо 914-е. Убоявся Ігор деревлян, і заплакав Ігор за Ольгом, іже вбив його батька та дядьків, і сказав Ігор до жони своєї: «Горе нам! Не слухають мене ярли й гридні, деревляни ж прийдуть і візьмуть нас у полон. Утікаймо за море Варязьке!»

Сказала Ігореві жона: «Слухай мене й не побивайся. Приведи печенігів на деревлян, яко вдіяв би і мій батько».

І вчинив Ігор так.

У літо 915-е. Прийшла з Либедії велика печенізька орда й чинила татьбу на землях полянськнх і сіверських, Ігор же нічого не чинив орді.

Сказав Ігор ханам печенізьким: «Оце вам передільна ріка Ірпінь — толочіть і землю Деревлянську!»

Й переступив печеніжин передільну ріку, й почав палити та витолочувати ниви деревлянські, й ратився з ним Нискин, і не міг подолати, втікали-бо печеніги перед його полком. І вдруге бився Нискин Житомирович, а печеніжин знову втікав, і так було до першого снігу.

Пішли печеніги за передільний Ірпінь, а Нискин Житомирович гнався за ними, поки зустрівся з варязьким полком. І сказав Ігор до Нискина, як повчала була його жона: «Витолочили печеніги всю вашу землю, попалено ваші села й городки, буде в Деревній землі голод. Якщо ж не віддасися мені в дань, прийде хан і на те літо. А моя дружина многа й такоже хоче йти на вас, твоя ж дружина вельми посічена печенігом. Іди до мене в легку дань!»

І не міг битися Нискин Житомирович, і віддався Ігореві в дань.

У літо 916-е. Був у Деревній землі голод.

У літо 917-е. Ратився з греками великий князь булгарський Симеон, і побігли греки до Ахелою-річки, й гнався за ними Симеон, обставши Царгород, і дав Леон Симеонові велику дань, і вернувся Симеон у свій город, і став межи ними вічний мир і любов.

У літо 918-е. Не було нічого.

В літо 919-е. Нічого же.

В літо 920-е. Мав цар Левон любого мужа при собі, патрикія Романа Лакапина. Й добув Роман ножа з-за череса й протнув ним Левона-царя. Й сів на столі Левоновому, сказавши: «Буду тепер я царем».

У літо 921-е. Столкувалися сини Левонові, Костянтин і Степан, і хотіли потребити Романа Лакапина, сказавши до нього так: «Ти не єси роду царського, а ми царі, а ти вбив нашого батька». Сказав Роман: «Не єсьм роду царського, а став царем. І царюватиму до смерті». Але забоявся потребити Левонових синів, інші-бо вельможі не любили Романа, Роман же боявся й цих.

У ліго 922-е. Змовилися Костянтин і Степан, і сказав Костянтин князеві Симеону булгарському: «Візьми город наш, хочемо-бо потребити Романа, щоби сісти на отньому столі».

В літо 923-е. Почав нарубувати многі вої Симеон, хотячи йти на Царгород. І пішов на Царгород Симеон, великий князь булгарський, взявши Андріянь-город та інші грецькі городи, й прийшов під Царгород та обстав його з моря й берега, й вийшов до Симеона патріарх, так йому промовляючи: «Візьми яку хочеш дань!»

І сказав Симеон у гордості: «Дайте купу золота й дві купи срібла, й віддайте за мого сина Петра вашу царівну!»

Знявся в греках великий плач, але мусили дати. Віддав Роман онуку свою за княжича Петра, хоч не була вона роду царського, бо дід її такоже не був. І вернувся Симеон у ще більшій гордості, бо досі такого не було.

В літо 924-е. Назвав себе Симеон царем, досі-бо прозивався князем, і поставив патріарха в Булгарській землі.

В те ж літо. Ратився з сербами й підкорив сербів.

У літо 925-е. Нічого не було.

В літо 926-е. Такоже нічого.

В літо 927-е. Такоже, як і торік.

У літо 928-е. Помер цар Симеон Борисович, сів на столі отньому його син, Петро Симеонович, а сини його — Борис і молодший Роман. Був Петро-цар муж тихий і не любив ратитись, як його батько Симеон, і молився богові по церквах і соборах, і була в нього з царем грецьким вічна любов.

У літо 929-е. Сказала Хельга мужеві свому Ігорю: «Піди на булгарського царя!» Й сказав Ігор: «Боюся». Ратився-бо на печенігах і побіденний був. І сказала вдруге Олена-Хельга: «Нашли печенігів за Дунай. Витолочать землю печеніги, ти ж підеш і візьмеш землю булгар». Сказав Ігор: «Не можу дати ради своїй землі — як же піду шукати чужої?» Сказала жона: «Не чужа мені Булгарія, то моя поконна земля, я була великою княгинею булгарською, а моя дочка Преслава велика княжна. Вбий Симеонового сина, невіголоса Петра, мій-бо муж Владимир був старший од його батька, маю вячше право на їхній стіл. Найми печеніга — хай потолочить землю булгар, як потолочив Деревню землю!»

Сказав Ігор до своєї жони: «Не переможу царя булгарського, Романового Лакапинового свояка, бо заодно суть». Але послав до печенізького хана, хан же сказав: «Не хочу бути псом варязького князя».

Сказала до Ігоря жона: «Найми угрів. Якщо ж не послухає тебе угорський князь — найми на нього короля франків».

Не хотіли угри за Дунай, але убоявся їхній князь франків і варягів, і пішов на булгарського царя Петра, й воював його землю, толочачи ниви й палячи села та городи. й настав за Дунаєм голод і велика розруха.

В літо 930-е. Забрали угри землю на полуніч од Дунаю-ріки, й сказала Хельга-Олена Ігореві: «Тепер іди».

Пішов Ігор і вернувся побитим, не здолавши великою дружиною малу дружину Петра-царя, й сказала Хельга: «Нашли тепер угрів на грецького царя».

Й наслав Ігор угрів, і змогли угри Романа-царн, й вернулися з великою данню. Ігор же не зміг.

У літо 931-е. Були на Русі пруги.

В літо 932-е. Сиділа дщерь Хельги Передслава в своєму селі, й сватали її ярли й воєводи, Хельга ж не віддала. Й коли Передславі минуло двадцять і сьомий рік, сказала Хельга мужеві Ігорю: «Кого посадиш у своє місце на київському столі? Старий уже ти й не маєш сина». Минав-бо Ігореві 57-й рік. І сказала Хельга вдруге: «Оце ж має Петро Симеонович двох синів — Романа й старшого, Бориса. Хай просватає Преславу Петро».

Послав Ігор до царя булгарського, й сказав Ігореві Петро: «Сини мої ще вельми дітеські — одному 10, а другому 7. Та й негоже сватати поганську княжну за боговірного царевича». Й не віддав.

У літо 933-е. Знову сказала Хельга найняти угрів на Петра, й полонили угри булгарські землі полунічні, й поступився Петро. Сказала Хельга Ігореві: «Йди тепер ти за Дунай, прихили до Києва стіл булгарський, посади Преславу на Преславському столі, немає-бо іншого достойного князя, іже би міг стати мужем дщері моїй».

Пішов Ігор за Дунай і вдруге вернувся побіденним, покликав-бо Петро Симеонович на спомогу грецького царя.

Й сказала Хельга Ігореві: «Пошли угрів на грецького царя!»

В літо 934-е. Послухався князь угорський і знову перейшов Дунай, і дав Ігор уграм вельми многе срібло та золото, й бойові комоні та харалужні мечі, й полонив князь угорський Тракію й Адріянь-город, і гукнув Роман Лакапин зятя свого Петра, але здолали угри й стали під Царемгородом. Запекло бився з города Роман, не мали-бо угри ладь і насадів, щоб обстати город з води.

Сказав князь угорський Романові: «Віддайся мені в дань, якщо ж не віддасися, то стоятиму під городом хоч і за троє літ!»

І не вмів далі ратитися цар і схилився перед уграми. Й поклали межи себе вічну любов і мир, і вернувся за Дунай князь угорський, везучи в товарах багато золота, срібла й паволок.

У літо 935-е. Сказала Хельга мужеві своєму Ігореві: «Оце вже зможеш булгарського Петра. Далі мені несила ждати з Преславою!»

Минало-бо Передславі тридесять і перший рік.

Ходив Ігор на Дунай многою раттю, воєводами ж у нього були Асмус і Свенельд, і зустрів Ігоря в гирлі Петрів боярин-чиргубіля Мостич, і була межи ними кріпка рать, і переміг Ігоря чиргубіля Мостич, знову-бо дав Петрові спомогу Роман-цар.

У літо 936-е. Сказав Асмус і сестра його Хельга: «Коли хочемо змогти Петра, маємо спрежда змогти Романа, суть-бо обидва хрестаті й свояки. Нарубай вої многі, насади й ладді, рекомі дракарами, іже мають для устрашіння щекові голови на носах, і дошукуйся толковипів».

Сказав Ігор Асмусові та своїй жоні: «Не хочу ратитися, ліпше збиратиму на полюддях дань, мені-бо минає шістдесят і перше літо, а боги досі в жодній битві не спомогли мені».

Сказали Асмус і Свенельд Ігореві: «Коли не спомагали боги тобі — нам споможуть!»

І почали набирати воїв і ладити ладді, Ігор же вбоявся й такоже спомагав Щековичам.

В літо 937-е. Нічого не було.

В літо 938-е. Нічого же.

В літо 939-е. Заплакала Передслава-княжна, так кажучи до матері своєї Хельги: «Горе мені! Сулила мені великих княжичів і царевичів — а де вони? Мені ж минає тридесят і шосте літо. Оце сватається до мене ярл Ульвсванс — віддай мене Ульвсвансові!» Сказала Хельга дщері своїй: «Ульвсванс простий боярин — не віддам йому». Сказала Передслава: «Аще не віддаси — повішусь або потнусь мечем!»

І не віддавала Хельга. Сказав же до Хельги молодший брат Свенельд: «Віддай дщерь за ярла Ульвсванса — буде добрим мужем дщері твоїй». Був-бо Ульвсванс переяславльським посадником Свенельда, й хотів Свенельд видіти Передславу в боярських руках, а не в царських а чи великокняжих. А мав же сина Свенельд — хотів сам сісти в Києві, сина ж Люта посадовити на булгарському столі.

Послухала брата Хельга й віддала Передславу бояринові Ульвсвансу, прозваному Вовчим Хвостом, і стала Передслава бояринею-посадницею в рідного вуя.

В літо 940-е. Звеліла Хельга найняти угрів і послати на Романа-царя. Й перемогли угри, попаливши й полонячи села та городи, й удався Роман князеві угорському, й вернувся князь о многому сріблі й золоті за Дунай.

У те ж літо вродився син Вовчому Хвостові й Передславі, й дали ім'я йому Святослав.

У літо 941-е. Кликнувши з-за моря многу дружину варязьку, набравши воїв серед вятичів і полян, серед словін і кривичів, найняв Ігор печенігів і пішов за Дунай-ріку, ведучи водою двісті ладь і насадів. А коли переступив Дунай, послав Петро булгарський до Романа: «Йде на вас руський полк!» І зачинився Роман у Царігороді, іі послав Роман до Петра, мовив же Петро дідові своєї жоіиі, кажучи: «Неспроможні тобі спомогти, ратні з нами угри». Угрів-бо Ігор найняв супроти булгар.

Варяги ж почали воювати Вітінську землю, полонячи Понтійський берег аж до Гераклеї та Патлагонської землі, й усю волость Никомедійську полонили, а Суд спалили дотла. Кого ж у полон брано, тих або розіп'ято на хрестах, або ставлено сторонню[26] й розстрілювано, або вбивано їм залізне гвіздя в лоби.

Многі церкви попалили варяги, многі монастирі й села пустили з вогнем, гарбаючи й беручи робітників па сьому й на тому березі Суду.

Й прийшов доместик Пантіл з многим полком, і патрикій Тока з македонянами, тракіян же привів Теодор-стратилат. Обстали вони варягів, і була межи ними люта рать, і надвечір стали долати греки.

Побігли варяги до ладь і човнів, хотячи втекти до моря Руського, в гирлі ж Суду перестрів їх понтіарх Теопач, пускаючи трубами грецький вогонь на кораблі варязькі. Поймало полум'я дракари та човни, й увергалися варяги в море, рятуючи животи, і мало хто порятувався.

Вернувсь Ігор до Києва малим полком, і сказала Хельга Ігореві: «Горе мені! Мій батько Ольг зміг Левона Мудрого, тебе ж переміг невіголос Роман. Не муж єси, але жона з бородою! Не зможеш перейняти булгарський стіл, оддай дружину братам моїм Асмусові й Свенельду. Вони-бо суть мужі!»

В літо 942-е. Стали ратні печеніги. Була рать, і ледве втік Ігор до Києва, лишивши ханові увесь обвізний товар.

В літо 943-е. Заратились деревляни, й зачинився Нискин Житомирович у городах своїх, і послав стати на Ірпні сина свого Маломира, сам бувши для раті вельми старий.

Ігор же був ратний з греками, й каже Ігор до Хельги та Ольгових синів: «Як піду воювати землю Дерсвську? Ану скаже корсунянам Роман-цар: «Підіть на Київ, ратиться-бо Ігор у Деревській землі»?

Сказав Асмус Ольгович і Хельга: «Гукни варягів з-за моря й набери многий полк. І піди полком до Царягорода, цареві кажи так: «Оце я прийшов мститися, нарубавши новий полк. Глянь на моїх воїв. Давай вийдемо в поле й схрестимо мечі — або ж зачиняйся й борись із городі, я ж обстану тебе з суходолу й з води, а там-хто дужчий! Але хто може знати божу волю наперед? Послухай же мого слова: хочу мати з тобою вічний мир і звершену любов!»

У літо 944-е. Послухався Ігор жони та Ольговичів, і набрав великий полк, прикликавши варягів з-за моря, й зладив ладді й дракари та пішов за Дунай. І зустрів його в гирлі чиргубіля Мостич, і спитав Мостич Ігоря: «На кого йдеш?»

І сказав Ігор Мостичеві: «На Романа-царя. Хочу миритися, створивши з греками вічну звершену любов» Сказав чиргубіля Мостич: «Коли хочеш творити мир, пощо йдеш такою витягою?»

Вбоявсь Ігор булгар, і послав Ігор до царя Романа, не зважившись переступити через Дунай, і сказали Турберп і Руальд цареві Роману, як було сказано перед цим, і вчинив цар уклад з Ігоревими слами, порвавши старий Олгів уклад.

І зрадів Ігор, що замирився з царем, хоч був уклад вельми збитковий і соромний, і повернувсь Ігор уп'ять, наславши печенігів на землю Булгарську, так-бо звеліли йому Ольгові сини — Асмус і Свенельд і їхня сестра Хельга, хотячи на друге літо знову йти на булгар.

І вернувся старий Рюрикович Ігор до Києва, й зачав Ігор з Ольговичами строїтися на деревлян.

У те ж літо Перунового дня вбили царевичі Костянтин і Степан Романа Лакапина, що вбив був їхнього батька Левона й сів на його стіл. І стали царювати сини Левонові.

Пьсав Корота Велесь.

Те літо було для всіх нас найважче.

Почалося з Передславиних роковин. Стара перед цим начеб нічого й не казала, а тут звеліла твоєму батькові й мені, щоб готували сотню Прастена Акуна. Каже до нас обох:

— Самі поведете сотню. Хай Прастен посидить у дворі: старому ні до чого трястись по такій дорозі.

А їй самій минав уже сімдесят четвертий рік.

Ну, про Акуна вона без нас урядила. Як на те глянув Свенельд — я того не відаю, тільки навряд чи обійшлося тихцем, бо Свенельд усі дні дививсь на мене вовцюрою. Ну, та вже було, як було. Зібралися ми й поїхали. Стара їхала критим візком, а ми за нею верхи. Твій батько був веселий і раз по раз вискакував наперед, хоч дорога була грузька й уся в калюжах, а стара одно погукувала па Святослава:

— Куди так біжиш? Не на весілля їдемо...

А вже далеко за переправою каже мені:

— Зумів хитрощі десятницькі? — Я мовчу. — Світлому князеві не личить бути десятником. Це тобі вже котрий рік?

Кажу: двадцять четвертий.

Каже:

— Отож! Скажу Свенельдові, хай сотню дасть. Швагрові великого князя не личить бути десятником. Після шлюбу й скажу.

Вона це мовила таким голосом, що я одразу збагнув, як вона остерігається брата й нетія Людвіка.

Твій батько каже старій:

— Нащо аж після шлюбу? Оце вже хай на сотні й сидить!

А стара якось кволо похитує головою.

До Переяславля їхали ми цілих три дні, бо їхали ж тільки ступою — через стару. Я ще зроду не бував у Переяславлі, припала мені до вподоби ця земли, а стара й собі каже:

— Добру україну придбав брат.

Їй цей Переяславль був наче більмо на оці. Ну, та помисли сам: тут сиділа й тута померла її дочка Передслава, а господином україни був Свенельд, бо Передславин муж був тільки Свенельдовим посадником. Сміхота, й край.

Ну, була річниця на могилі твоєї баби Передслави, після того — поминальна страва в хоромі та кутя, а я сидів за столом і дивився на Вовчого Хвоста й твого батька. Одразу було видно, що це рідні брати, хоч батько твій був молодший на цілих двадцять п'ять років: такі самі очі, лоби й носи, тільки Вовчий Хвіст із вусами та бородою, а в твого батька лише вусенята на верхній губі.

Тоді мені в голову запала думка, і я сказав старій:

— На весіллі Святослава треба оббрити. Вона скинулася: як це так?

— По-деревлянському, — кажу, — як брився велій жупан іскоростенський: тільки вуса та оселедець на голові.

Замислилася, згодом каже до Святослава:

— Маєш повернути собі булгарський стіл. Твоя мати була донька великого князя Владимира — не забувай про це. Ігор не вмів одвоювати, а ти відвоюй.

Коли ми вернулися з Царягорода, Григорій-пресвітер мені казав, нібито стара говорила про свої права на булгарський стіл з царем Костянтином, але Костянтина брали чорти, тільки-но хто заводив про Булгарію.

А стара, поки й жива була, одно торочила твоєму батькові, щоб пішов та зайняв булгарськнй стіл. І таки свого доторочилася. Коби ти лише бачив стару, яка вона була щаслива, коли Святослав за два роки перед її смертю сів на булгарському столі!

Ну, та до того ще було вісім років, а в Переяславлі я ще й думки не мав про те, що це колись буде й станеться. й що батько твій накладе гарячою головою саме через той стіл. Хоч Щековичі ціле життя пнулися до Булгарії. А головне Свенельд. Претич же одговоряв твого батька.

Ну, а в Переяславлі я не зводив із старої очей. Вона провела поминки з добрим зиском для себе: разів з десять балакала око до ока з Вовчим Хвостом, братом Святослава. Врядилася вона з Вовчим Хвостом.

Уже перед Києвом сміється до Святослава:

— То коли ж думаєш засилати сватів?

Батько твій не озвався. Та й сам розсуди: Святославові в голові влови та раті, а стара торочить йому ще про один злюб. Та й мені теж на душі було не з медом: шкода стало сестри. Не любили вони одне одного.

Хто ж тоді знав, що так злюбляться! Батько твій і після того думав тільки про копія та мечі, але якби не твоя мамка, а моя рідна сестра, він би літував і зимував у полі: така ратна душа була! То здолав хазарського хакана, то долучив до Києва Тмуторокань, то пішов на ясів та касогів, то підібгав під себе вятицького князька, то за Дунай ходив п'ять лід зряду: одно рать і рать. Ну, та вже як з'явиться було в Києві — зразу ж до вашої сім'ї: причаклувала його твоя мамка. Він любив і тих двох дітей, але Ярополкова мати сиділа в Родні, а тоді швидко й одійшла, а до хорому княгині Ружі він і не навідувався.

Але ж хто це міг відати наперед! Отож я і вболівав за сестричку.

А стара й досі не призначала дня. Думаю, чого вона зволікає?

Претич каже мені:

— Щось отой Щекович куйовдиться. Мав послати дружину в Смоленськ — а це вже передумав? Ти, — каже, — розпитай стару.

Стару я не хтів розпитувати, сестра ж відала стільки, як і я. Спитаю, думаю, у Святослава. Святослав подивився, подивився та й каже мені:

— Ходімо до баби.

Кажу — йди сам. Бо наче я набиваюсь із сестрою. Подався Святослав сам, тоді назавтра мені й каже: так, мовляв, і так, баба боїться, що Свенельд обступить нас у княжому дворі. А дружина слухається Свенельда.

Оце-то, думаю собі, сім'я! Не сімеєчка, а щековине кубло, ладні одні одним горлянки поперегризати.

— А що ж, — кажу твому батькові, — думає чинити стара?

Він тільки плечима знизує. Я до нього кажу:

— Хто тута великий князь київський? Ти чи Свенельд?

Каже: я ще не доріс літами.

Кажу: якщо не доріс, то для чого тобі аж три жінки?

Каже: баба велить.

А ти, кажу, сам не хочеш?

Батько ж твій помислив і каже мені:

— Який же князь не хотів би зайвої україни? Та ще такої, як Деревня земля!

Все тямив у свої дев'ятнадцять років. Пішли ми з ним до старої, і я кажу:

— Треба трохи розтринькати дружину.

Стара рече: як? Але мою думку вона втямила. Кажу: Святослав уже ж великий князь — хай візьме зо дві, зо три сотні, виведе їх і зоставить у Переяславлі братові,

Стара помислила, помислила й рече:

— І для Вовчого Хвоста буде діло — не займайте Вовчого Хвоста. Ведіть у Новгород-Сіверський.

Кинувся Святослав збирати охочу гридьбу, але Свенельд щось, певно, внюшив, бо почав сам вести дружину на Смоленськ.

Виходило начебто ще ліпше, але Щекович не пішов на Смоленськ, а лише переправився через Дніпро і став на Переяславльській дорозі: десь-то розчолопав промисли старої та Вовчого Хвоста.

У Києві ж лишив сина Люта. Правда, Лют без гридьби ніщо, але він мав пильні очі й вуха. Тоді стара покликала мене й бубнить:

— Можеш вибратися серед ночі з Києва? Але щоб тебе Лют не підстеріг.

Кажу, можу.

— Тоді, — каже, — поїдь до Вовчого Хвоста. Нехай обмине Свенельда й переправиться під Вишимгородом-Деснянським.

Налаштував я собі конягу з дня — Борис-холоп вивів і поставив у себе на Кожум'яках, а вночі я тихо вибрався з Подільських воріт, мавши там вірного чоловіка, й гайнув понад Дніпром униз.

На другий день над обід я був уже в Переяславлі. Вовчий Хвіст зорить на мене та на мого коня, але нічого не питає, твій дядько був небалакучий муж; ба він і так про все здогадався, лише спитав:

— Уже виходити?

Кажу, вже. Я йому повідав, де на нього чатує Ольжин брат, і що стара звеліла обминути його й переправитись під Вишимгородом-Деснянським. А він прикладає пальця до губів:

— Свенельд має в Переяславі послухів. Підемо вниз.

Вовчий Хвіст узяв лише своїх опричників — посадської дружини не брав, і подалися ми вниз до Родні, щоб збити послухам слід, а тоді звернули до Зарубської переправи. Дорога сюдою була довша на цілий день, але це спантеличило Свенельда. Його стежі нас вистежили тільки тоді, як ми були вже навпроти його стану. Але він ще мусив переправлятися через Дніпро, а ми йшли правим берегом, якраз на Берестове.

Підходимо до Києва через Хрещатий Яр, аж брама на замку, а сторожа не хоче відчиняти, каже — світлий князь Лют не велить, звелів ждати за воротами до ранку. А до ранку міг доспіти Свенельд, у нього ж дружина втричі більша, ніж у Вовчого Хвоста.

Пробрався я Подільськими воротами, мавши там своїх людей, — і до старої. Стара видибала до Красних воріт, а там уже її нетій Людвік, вона як засичить на того зміюка:

— Не впускаєш брата великого князя?

Аж тицяє межи очі йому ціпком. Дивлюся — Лют вагається, а тут і Святослав підбіг: бере й сам одсовує засуви. Забоявся Лют — у нього ж була тільки одна сотня, у Вовчого Хвоста — п'ять.

Ну, а вже на мене так зиркнув, що коли б я був молоком — скиснув би.

А вранці підійшов і Свенельд. Пізно. Переяславльська опрична дружина засіла вже була весь княжин двір. Стара йому так любенько каже:

— Маємо вже й перших весільних гостей.

А ті «гості» стоять у боронях та шоломах. Свенельд покрутився та й пішов геть. Хоч його дружина була втричі більша, зате Вовчий Хвіст укріпився в княжому дворі, а на таку валку Свенельд не зважився.

Я після цього достеменно збагнув, що Свенельд аж ніякий не воєвода: інакше не чатував би Вовчого Хвоста за Дніпром, а стояв би в Києві. Такого ж маху він дав і тоді, коли стара привела до Києва Ярополкову матір Дацку.

Ну, коли до Києва вступив твій дядько Вовчий Хвіст, можна було готуватися й до шлюбу.

Твоя мамка також звиклася до цієї думки й уже не квасила щік, а Святослав нетерпеливився, казав старій:

— Доки ви тут мньохатиметеся з тим шлюбом? Я вже досі мав бути в степу!

Він уперше хтів піти на печеніга. Нишпорив тоді по лтавських і голтавських низових селах Кочу-бей — двоюрідний брат Курі-хана, що потім пив із Святославового лоба вино. Коли б тоді знав твій батько, що доведеться прийняти од нього смерть, ганявся б не за Кочу-беєм...

Врешті діждалися ми й шлюбного дня. З Любеча приїхав мій батько Маломир Любечанин — головний сват. Він ще зроду не бував у Києві, тож ходив і скоса зириз на все й на всіх. А я ходив за ним назирці, тримаючи жменю на руків'ї меча, щоб бува не трапивсь йому на дорозі Свенельд або Лют Свенельдич. Або ще якийсь гад, бо він же не одному залив сала за шкуру: всю Ігореву дружину перебив був і пойняв у полон.

Але Щекович і Щековичич принишкли. У княжому дворі сидів з опричниками Вовчий Хвіст, а Свенельдова дружина турмилася в Ольжиному дворі на Щекавиці. Бо стара так ласка-авенько сказала була:

— Негоже ж виганяти гостя за город. А ти вже якось перебудь у моєму дворі.

Коли стара говорила так солодко — аж змії вискакували в неї з очей.

Потім я ще змагався із своїм батьком: попервах і слухати не хтів, щоб стригти Святослава «по-жупанському». Насилу вмовив його. Кажу: Святослав окремі від усіх Щековичів, хай ліпше буде він, аніж би став Свенельд а чи Свенельдич. А про синів Малушиних я вже подбаю сам.

Згодився.

Малушу до шлюбу було вбрано так, як убиралися колись доньки жупанів: сукня з тонкого червоного сукна, поцяткована золотими бляшками, — ввесь перед золотий, а ще ж кругом по рукавах та подолі, а рукави заковрашами сягають колін, а з-під подолу червоні ж чобітки на рипах, а підбори та урізи такоже золоті, а поверх сукні біле корзно в срібну бляшечку, а на шиї важка широка сустуга золота ж, а на голові золоте-таки очілля, а з-під цього дві отакенні чорні коси — Малуша все поправляла їх на грудях... Попросту тобі скажу: такої красної дівки я зроду не бачив, побий мене Перун!

Твій батько також мов уперше побачив наречену, хоч росли в одному-таки княжому дворі: аж очі йому горять од пихи!

Ну, а тоді почалося головне: підійшов мій батько й заходився постригати твого батька: на це мав право тілько велій іскоростенський жупан. Попоскуб же мій батько твого батька: тягав уже його за кучму й так, і сяк, аж поки на маківці лишився тільки вузький довгий оселедець.

А затим прийшов Стан. Він уже тоді був старійшиною київських волохів. Заходився брити голову Святослава священним бричем. Батько твій був з виду засмаглий, а поголене тім'я здавалося білішим за сніг.

Отак твій батько став веліїм жупаном деревлянським. Йому минав дев'ятнадцятий рік.

Я глянув на свого батька, й мене взяло на жаль. Вигляд у нього був якийсь змертвілий. Це ж було не жартома, це ж Маломир навіки втрачав своє жупанство. А також і моє.

Та я намагався про це не думати. Попереду ще був шлюбний обряд — усе малося бути за деревлянським поконом. З Іскоростеня, Вручого та мого тепер Олевська приїхало кілька малих панів, тих, що позоставалися живими, й вони привезли дванадцятьох деревлянських дівчат, що мали нести корзно нареченої. Це теж був наш обрядовий покон.

Я дивився то на Малушу, то на стару, то на Свенельда та Свенельдича, то на весільних гостей, то на свого батька та Святослава. Це був Малушин день. Вона переносила на собі всі оті сотні поглядів, та я відчував, як їй моторошно, але й щасливішою вона досі зроду не була. Стара наче спала, проте насторожено позиркувала на Свенельда та його зміюка. Свенельд намагався посміхатись, неначе сам хотів цього шлюбу й тепер радів, але той його усміх більше нагадував хиже скірення. Ну, а Людвіг і не приховував своєї зненависті до всіх нас. Асмус був байдужий, Блуд Асмусович весело підморгував до свого лютого братка, в самого ж око було хитре й нещире, бо він хтів знати одне: скільки йому збитків і скільки вигоди в цьому шлюбі. Вовчий Хвіст поглядав на Святослава так, як дивиться рідний старший брат на молодшого: все на виду.

Й одначе ж той день був днем старої. Я збагнув це на весільному пиру, а ще достеменніше після того, як старий Щекович вирішив увечері виходити на Смоленськ. Він здався. Старій мовби хто скинув берковця з пліч. Вона враз випросталася й помолодшала, і я збагнув, що стара йшла до цього дня важко й сутужно, продиралася крізь непевнощі й страхи цілих чотирнадцять літ, щоб віддати всі землі бодай онукові, коли Христос не дав їй синів. І що врешті їй пощастило узаконити свою кров на столі великокняжому, бо досі варяги й самі почувалися зайдами в нашій землі, а Святослав ставав законним князем, повівши найродовитішу тутешню княжну, настольницю найдеревнішої держави.

Вона дбала не про полян чи там деревлян — дбала про своїх же таки суплемінців, що мали нібито стати вічними володарями «тутешніх свиней». Але вона й на думку собі не покладала, що я теж маю свої промисли до цих справ. І що я їв землю перед рідним батьком.