Похорон богів

Року 977-го

Галасливі купальські свята відгомоніли. Сім днів не гасли священні вогні, запалені в перший день великодня, найдовшого дня, коли небо не встигає вичахнути на заході, як з-за Дніпра підводиться Ранкова Зоря.

Вже третій день кияни працювали, над Гончарівкою здіймались у небо сизі дими, Поділ гомонів торжищами й усіма причалами, Боричевим узвозом тяглись вервечки чорних та ліпших людей, а через Щекавицю й Претичів дідинець раз по раз доносило вітром важкий сморід Кожум'яцького яру. Старий Муромець одно морщив носа й незлобиво бурчав:

— А най би ся оно єму сквасило...

Цю приказку він ще замолоду почув на Подолі від горватського чи запрутського купця, що торгував у ті часи сіллю, приказка спочатку була насмішила його, а згодом уїлася й учепилась, мов реп'ях до собачого хвоста: най би ся оно єму сквасило!..

Старий Муромець виніс із повітки токарний стан, прилаштував його за хатою, де був холодок, і почав ритися серед заготовок — липових, дубових та осикових кружал.

— Ді-іду, — затяг онук, — я ви-иточу верете-енце...

Якийсь час Муромець одмахувався від малюка, потім таки дозволив:

— Ну вже виточи одне.

Онука й собі хотіла була прилаштуватись, та братик одігнав сестричку грубим голоском:

— Це не жіноче діло!

Він узяв липову паличку з загостреними кінцями й заплішив у стані клинком, тоді почав крутити паличку тятивою й наставив різець. Сили в руках було ще надто мало, в онука то заїдало різець, то випорскував лук або випадала з гнізда паличка-заготовка. Дідо нишком поглядав на Раткового синка. Онук удався беручким і настирливим. Висолопивши від напруження язик, він довго водив луком униз і вгору, аж поки різець таки підкорився йому, почав поволі знімати стружку. Малий од задоволення аж упрів.

— Ну що, виходить? — спитав Муромець і перехопив рукою лук. — Виростеш-будеш токарем, — похвалив він, хоча веретено в двох місцях було надто переточене й не зовсім гладеньке. — Ану ж теперечки я.

Він уставив у гнізда широку заготовку, покрутив її для проби луком і взяв різець. З дубового коліщати міг вийти глибокий полумисок. Різець спочатку стрибав, а потім угризся й точив плавно й легко. Муромець працював, обливаючись потом, аж поки м'язи лівої руки, що шарпала вниз і вгору луком, наллялися важким свинцем.

Сонце пекло з самого ранку. Ратко та Янка поїхали волами до Дніпра — косити сіно в болотах на Оболоні, Жирка варила в хаті обід, а діти спершу тікали побіля діда, тоді вибігли на вулицю й подалися вниз — дивитись купецькі ладді коло причалів. Муромець докінчив точити полумисок і якийсь час прискіпливо крутив його в руках — чи немає ґанджу. Ганжду не було. За такий полумисок на торгу могли дати виверицю: аж дзвенить у руках, мов залізний, такого не соромно поставити й на боярський стіл.

Блажій узяв нове кружальце й вирішив виточити з нього салотовку. Рука скучила за роботою і вправно тримала різець, берестовий цурпалок поволі круглів і починав блищати рівними пасмугами — поясок по пояска, різочка до різочки.

Сонце стало над Подільськими ворітьми, тінь за хатою геть звузилась, і Муромець аж тепер збагнув, що не помітив, як підкрався обід.

— А най би ся оно єму сквасило, — засміявся він, утішений зробленим. Досі Муромець не виточував стільки за півдня. — Одначе ж і їсти хочеться...

Він потягся до хрускоту в плечі, обтрусив стружку й увійшов у хату.

— Вимудрила вже свій куліш?

— Зварила... — Жирка не почула батькових кроків і з несподіванки випустила ніж. Муромець засміявся. Донька була в рясній новій спідниці й сорочці з широкою мережкою по рукавах та душі.

— Куди це ти так убралася по-святошному? Великдень уже минув.

Жирка зашарілася, та батько й не думав лаяти її: дівин вік недовгий.

— Насип кулешу, — примирливо сказав він і вголос подумав: — Жона теж чоловік.

Перед очима постала Жирчина мати-небіжчиця, яка загинула дев'ять літ тому разом з найменшим синком, коли Святослав бився в Булгарії, а печеніги палили все довкіл Києва й різали посадських людей. Муромець не зумів захистити жону й сина — степовики вбили їх у нього на очах, розпоровши черево жінці, яка чекала на дитя. Посадські кріпко відбивались, та що вони могли вдіяти супроти тисяч степовиків, які навалились на мало захищений Поділ та інші слободи? То була страшна орда. Вона зім'яла їх і затоптала кіньми. Люди намагались вилізти на Претичів дідинець, але самого Претича не було вдома, а воєводський огнищанин не відчиняв — боявся печенігів. Дехто встиг добігти до Красних київських воріт. Вадима й Жирку не наздогнали, а всіх тих, хто намагався боронитись, рубали шаблями і брали посічених у полон. А коли останніх чоловіків поскручували, то почали різати бабів та дідів, непорожніх жін та найменших отрочаток, які нічим не могли придатися диким степовикам...

Раптовий спогад розчулив старого Муромця, й коли донька поклала на стіл чорну хлібину й усипала кулешу, він уже намагався не дивитись на неї. Жона теж чоловік, цього разу мовчки подумав Муромець, сьорбаючи гарячий куліш. Він відчував провину перед донькою. Жирці вже минав дев'ятнадцятий рік, а вона й досі дівувала, хоча двічі траплялися свати. Мало давали — в тому була вся біда. А він покладав на віно якісь надії.

— Ти бери та йди, — сказав Муромець. — А я дітей погодую сам.

Жирка мала нести братові та братовій Янці обід на сіножать, але вона збиралася так мляво, що старий аж перестав сьорбати свій куліш. Тоді зненацька почала хапатись, усе їй падало з рук, нарешті-таки зв'язала горщик і хлібину в клуночок, а далі знову застигла коло печі й мовби забула про все.

Треба буде якось побалакати з тим клятим городником, сам собі пообіцяв Блажій і, несилий далі дивитись на Жирчину задуму, досьорбав нашвидку з полумиска й вийшов надвір. Якщо не поступиться — оддам і так, знову подумав він про городника Малюту з Кожум'яків, який уже присилав сватів, щоб віддав Жирку за його сина. Віддам, і край, най би ся оно єму сквасило, закінчив вагання Муромець і відчув, що на душі аж мовби полегшало. Бо жона — теж чоловік, теж хоче жити, а як перестигне — то куди ж воно? Кожному овочеві боги виділили своє врем'я.

Він узявся переносити стан, а коли вмостив його в холодку під яблунькою й заглянув до хати, Жирка вже нарешті пішла.

Сьогодні погомоню з бісовим городником, твердо вирішив він, перелаштовуючи стан для точіння кістки. Так затято він давно вже не працював. Тятива розмірене вертіла валиком, тонко повискував різець, знімаючи з кістки стружечку, місцями вгризаючись і роблячи мережку на колодочках для ножів.

Сонце давно повернуло понад Старокиївською горою й стало за гаєм Копиревого кінця, надходив паркий вечір, од Почайни потягло рибним вітерцем, від якого в Гончарівському яру навіть повітря стало зеленкуватим. Аж тоді Муромець опустив лук стану й зібрав виточені колодочки для ножів.

Виткою вулицею Гончарівки ходили люди, ревла худоба й рипіли вози. Вже поночі повернулися й косарі з Оболоні. Муромець одчинив ворота й здивовано запитав:

— А де Жирка?

— Де та де, — огризнувся Ратко до батька. Янка мостилась між полудрабками на свіжій траві. — Хто ж бачив ту вашу Жирку? Так і косили без обіду цілий день.

Спочатку Муромець нічого не міг уторопати, Жирка ж несла братові та братовій хліб і куліш — де ж вона могла подітись? Потім спиною йому побіг мороз. Дівка могла заблукати в оболонському драговинні...

Муромець кинувся до сусідів просити коня, бо волами далеко не заїдеш, а надворі давно вже була ніч. Він марно вибігав усю Гончарівну — коняку у цю пору ніхто вдома не тримав, усі були на громадських випасах. Муромець обминув стрімку гору Претичевого дідинця, перебрів через мілку Киянку й пішов уздовж Кожум'яцького яру. Коли дійшов до самих круч, де сидів його майбутній сват-городник, назустріч трапився менший син. Старий спочатку не впізнав його в темряві, а лише, коли той наблизився впритул.

— Жирка пропала, — сказав старий.

Вадим зневажливо пхикнув:

— Здоганяйте хвилю в Дніпрі...

— Як це «здоганяйте»? — Голос батька охрип.

— Утекла Жирка. Умикнув її Наста-ас. Претичів тиву-ун видів, що вона з Настасом крутилася коло грецьких ладь.

— Грецьких? І ти досі мовчав!

— Тивун сказав аж оце вве-ечері.

Старий ледве дістав сина долонею по пиці, той одсахнувся й ображено засопів:

— Було б не пра-авити за неї, як за боярівну чи княжну-у...

Муромець почав пригадувати й усе зіставляти. Був би не такий сліпий та дурний, мав здогадатися, чому Жирка сьогодні чіпляється за поріг.

— Ті ладді ще стоять на Подолі?

— Де там стоя-ать! Уже досі десь коло Трипілля або й Витичевого. Одчалили ще в обід.

З двору навпроти вийшов городник Малюта, відомий усьому Києву хитрець, якого завжди кликали князі та ярли, коли треба було ставити городні або лагодити городську стіну.

— Доторгувався! — сердито вилаявся він, коли Муромець поскарживсь йому на гірку долю. — Та ще кому вдалась — хрестатому ізгоєві, що його ніхто й за чоловіка на мав. Такого в наших краях уже давно не бачено, щоб умикали дівок!

Він хряпнув хвірткою, не попрощавшись, а Муромець із сином попленталися яром униз. Між Претичевим дідинцем та Вишимгородом-Київським — Ольжиним теремним двором, де тепер сидів Ольжин-таки брат Асмус, Вадим сказав:

— Ба-атю...

— Йди ти під три чорти! — замахнувся на сина Муромець, а Вадим тільки шморгнув і замовк. Вони обігнули Претичів дідинець і вийшли на Гончарівку. Ввесь кінець уже спав, на довжелезній звивистій вулиці не блимав жоден вогник, і Блажій Муромець відчув себе покинутим богами й людьми. Нікому не було діла до його лиха. Вадим шкрьобав за ним кованими дружинницькими чобітьми, й це завдавало старому ще більшої прикрості. На брамі Претичевого дідинця, що чорною марою здіймався над Гончарівкою, горів смолоскип, і від того єдиного в цілім світі вогника Муромець ладен був вити жіночим голосом, наче по мерці.

Жирко, Жирко, мовчки торочив він, що я тобі вчинив лихого, що ти так оце зганьбила мене? Тоді йому знову спало на думку, що винен таки сам: надто дрібно торгувався з тим городником Малютою. Справді, наче за боярівну або княжну. А ще ж торік могла мати мужа, вже досі й отроча привела б...

Од цієї думки Муромцеві стало ще гірше. Лихо й ганьба!.. Його розібрала шалена лють на синів та на самого себе, й коли дійшов до своїх воріт, відштовхнув Ратка й хряпнув хвірткою. Біля воза хоркав чийсь кінь. смикаючи нескидану траву з полудрабків.

— Я знайшов коня, — сказав старший син і глянув на брата. — Понесла нам обідати на Оболонь і десь, мабуть, заблукала...

Янка рипнула дверима й стала коло Ратка, а старий Муромець гаркнув:

— На яку там Оболонь! Умикнув її той шолудивий. Отой хрестатий смердюх Настас! А ми з ним ще панькалися, хай би його побив Перун... Чого стовбичиш? Геть! — визвірився він на молодшого сина. — Йди на свій чортів дідинець!

Вадим потупцявся, шкрьобнув чоботом і сказав до Ратка, який був ошелешений не менше від батька:

— Відведи цього чужого коня, а волів забирай і їдь у пла-авні. Куди-небудь за Ли-ибідь чи й за Ірпі-інь.

— З якого дуру? — огризнувся Ратко, ображений наказовим тоном молодшого брата. Янка теж здивовано глянула на дівера й хмикнула в ніс: так мав право розмовляти тільки старший до меншого. — Йди ото на свій дідинець, не твоє діло.

Вадим підійшов до брата ближче й таємниче прошепотів:

— Воєвода сказав нишком, що хто мо-оже, хай утече-є!

— Претич? — іще дужче здивувався Ратко. — Пощо маю втікати й од кого?

Старий Муромець підійшов і собі, не розчувши здалеку:

— Що ти там жебониш? Це тобі таке сказав Претич?

— А то хто ж! — не без гордості відгукнувся юний дружинник Претича. — А хіба що-о? Бо Щекович звелів рубати ратників у посадах: узавтра ввечері Ярополк іде на брата Ольга Святославовича через Ірпінь.

— На Ольга Деревлянина?.. Щекович таки домігся свого, — сказав старий Муромець.

— Бери волів і поганяй, бо я вже маю вертати... Й сусідам шепніть.

Особисте горе мовби відступило назад і поменшало.

Київ та посади прокинулися ще вдосвіта, коли над Дніпром і Почайною стояла синя Ранкова Зоря — провісниця доброго бога. Але добра цього ранку ніхто не чекав. На Подолі та в посадських ярах валували собаки. Сотники й десятні воєводи ходили з двору в двір, не минаючи жодного кутка й вулички, набираючи ратників із возами та тяглом.

Кожного малого воєводу супроводжувала десятка гриднів, які заглядали до обор та хлівів, грюкали в двері й будили господарів, штрикали оскіпами збудоражепнх собак, обдивлялися худобу й визначали, кому що запрягати й кому лаштуватися з княжою дружиною в товар. Але на всьому Подолі, Гончарівці та Кожум'яках вони майже нічого путного не знайшли. Хліви здебільшого стояли порожні, худоби теж не було в дворах, а господарі — рільничі мілкі, менші люди та хитреці, розводячи руками, казали, що діти погнали худобу пасти аж за Дніпро.

Княжі челядники та малі воєводи веліли гридням бити подолян, зганяли на торжище біля пристані все найпридатніше для товарного обвозу, а тоді гнали верхи до Претичевого дідинця, щоб поскаржитись новому тисяцькому воєводі.

Претич лаявся й бив биричів та огнищан, не здатних виконати княжої волі, а коли вони обертали коней і знову гнали понад яром до Ручая, хитро підморгував до своїх опрічників — полянських отроків з Києва та навколишніх посадів і сіл, серед яких виділявся шестипалий син токаря Муромця.

За минулий рік Вадим звикся з крутим норовом Претича й цілком довіряв йому, а на Юрів день цього літа навіть не пішов рядити собі нового господаря — лишився в Претича й на наступний рік. Коня воєвода дав йому не відразу, як пообіцяв був на торішньому торгу, але на дідинці не було варягів і ніхто не знущався з Вадима. До зими він так само порався біля коней, як і на княжому дворі, а після першого різдва Претич підвів до нього новенького конюха:

— Оцей у твоє місце крутитиме коням хвости, а ти дибай за мною...

Вадим передав дерев'яні вила отрокові й пішов, а Претич показав йому височенного конягу, що стояв біля ясел у самому кутку. Досі Вадим тільки мріяв осідлати цього звіра, а тепер Претич коротко проказав:

— Їздь на здоровля!

Потім звелів домажиричеві дібрати для Вадима оружжя та бороню. Так малий Муромець став дружинником. Володіти бойовим конягою та оружжям навчався спочатку сам, а згодом у парі з десятником або й Претичем. Колишній Святославів воєвода не міг надивуватися силі і вправності цього зовні такого вайлуватого юнака, хоча вже давно пильно придивлявся до нього.

— З тебе буде славний борець, — якось мовив Претич, коли Муромець одного за одним скинув з коней чотирьох міцнющих юнаків. Такого борця мав не кожен князь чи воєвода, а доля витяги часом залежала від одного борця: супротивники виставляли двох охочих поборотися, й чий витязь перемагав, ті й брали гору, бо така була воля богів.

Ярополк наставив Претича тисяцьким воєводою перед вербним тижнем — так звелів молодому князеві Свенельд. За давнім звичаєм, тисяцький у Києві завжди був полянського роду, бо ратну тисячу, коли город облягали орди степовиків, теж набирали з полян-хитреців, оратаїв та всілякої іншої черні.

Попервах Претич відмовлявсь од воєводської булави. Та потім передумав і дав згоду: мусив перехопити від Ольговичів бодай дещицю до своїх рук, бо часи настали дуже смутні й непевні, ніхто наперед не знав, чим усе скінчиться.

До обіду послані Претичем тивуни й огнищани ледве зібрали на Подільському торжищі сто ратників та з півсотні возів, бо решта киян та посадського люду так поховалися, що нарочиті майже нічого не знайшли.

А витяга мала рушати надвечір, щоб до півночі перейти на той бік Ірпня.

Дружина гуртувалася за Копиревим гаєм. Кожна сотня стояла своїм полком, гридні жваво перемовлялися, ховаючись у холодку, коні хропли від спеки, воли спроквола ремиґали серед возів, а десятні воєводи бігали до сотників і допитувалися, коли ж нарешті вийде князь.

Ярополк вийшов із Красних воріт разом з князями та ярлами. Праворуч од нього був світлий князь Свейнальдр, а з лівої руки його син Местиша Варяжко. Позаду цих трьох виступав Блуд — воєвода молодшої княжої дружини, хоч мав би йти з лівого ярополкового плеча.

Свейнальдр перший звернув на це увагу.

— Ставай отут, — махнув він до свого небожа, той підігнав коня й пішов поряд із ним.

Тепер попереду було четверо, й Блуд знову відчув себе не в своєму сідлі. Попереду мав іти князь із двома головними воєводами, а князів виявилося два. Це старий Свейнальдр умисно мене підкликав, подумав Блуд, не хоче бути крайнім.

Ярополк теж звернув на це увагу й почервонів, аж заходився шарпати повіддя, кінь став дибки й порушив стрій. Навколо товклося безліч народу, найбільше жінок і дітей, бо дорослих киян та посадських, котрі не встигли втекти вночі, взяли ратниками й конюхами, зосталися самі каліки та діди. Всі чекали врочистої треби, бо перед витятою належало вмилостивити богів. Але Свейнальдр покликав тисяцького воєводу Претича:

— Скільки є ратних людей?

— Півтораста.

Декого варягам пощастило витягти з дальніх сіл — захопити просто зненацька.

Світлий князь глянув на тисяцького й нічого не відказав. Усе було наперед відомо: воєвода зробив йому на зло, але Свейнальдр не хотів дратувати Претича перед витятою, від якої залежало майже все.

— Княже, — сказав Свейнальдр, мовби забувши про тисяцького воєводу, — вели рушати на Поділ.

— Вели рушати, — кивнув до Местиші Ярополк, не бажаючи встрявати в суперечку, й спрямував коня назад до Красних воріт. Валка вершників поволі витяглась головною вулицею, й коли Ярополк проминув і Подільські ворота й почав сходити Боричевим узвозом униз, ратники в гаю Копиревого кінця ще тільки запрягали волів у ярма.

Подільське торжище ледве ввібрало вершників обох дружин. Коло Турової божниці варяги правили требу, хто ще вірив у дідніх богів, а хто поклонявся грецькому богові Христові, потяглися до божниці святого Іллі, що на горі Хориві. На чолі хрестатих поїхав Свейнальдр, а Ярополк лишився на Подолі, де челядники вже різали бугая — жертву варягів перед походом.

Свою требу вони творили години півтори — поки спікся бугай і кожен гридень покуштував жертовного м'яса, трохи з'ївши, а трохи кинувши у вогонь. Тільки на требищі Ярополк відчув себе вільніше: тут він був першим вікінгом і першим жерцем, не бачачи над собою гладкого Свейнальдра. Бентежила Ярополка лише стримана зневага киян, для яких він був ненависним князем.

Свейнальдра з гриднями-християнами Ярополк наздогнав під горою Хорив — у Дорогожицькій пущі. Світлий князь поспішав. Була неділя. Мали ще до півночі перейти рубіжну річку Ірпінь, бо кожна почата в понеділок справа приречена на невдачу. В цій витязі не повинно було бути жодних перешкод. Світлий князь усіляко догоджав Ярополкові, який згодився на цей похід ледве після купальських свят.

— Великий княже, — сказав Свейнальдр уже в Надлибідських лісах, зумисне величаючи молодого Святославовича, хоч бридився звертатись такими словами до сопливого дітвака. — Великий княже, звели воєводам швидше йти, бо до Ірпня ще далеко, а взавтра лихий день!

Ярополк відчув нещирість у голосі Свейнальдра, та не встояв супроти солодких слів. Гордий Ольгсон сам назвав його великим князем, а то таки мало якусь вагу. Серце Ярополка мліло, але він намагався відігнати всі тривожні передчуття. Свейнальдр поклявся йому на мечі, хресті й золоті, закликаючи в свідки старих і нових богів, що не домагатиметься живота Ольга Святославовича, якщо той визнає вищість київського столу на всій Святославовій землі: законну першість Києва та найстаршого брата Ярополка.

Адже Святослав визначив київський стіл і першість саме йому — своєму найстаршому синові, а Святославова воля свята.

— Інакше, — сказав Свейнальдр, — я не зможу оборонити твого брата, бо Местиша й так домагається мсти. А то ж його святе право...

Останнім часом Свейнальдр зловажив на Ярополка тим словом «святе»: свята воля, святе право... Ярополк відчував, що має щось вирішити, бо та видима лагідність світлого князя не могла тривати добезмеж: терпець Свейнальдрові міг кожної днини ввірватися, це ж зрештою могло призвести до ще більшого зла. Найприкріше полягало в тому, що Ярополк не мав на кого покласти руки. Воєводою старшої дружини був Свейнальдрів син Местиша Варяжко, молодшу дружину вів Асмусів син Блуд, єдиний небіж Свейнальдра.

Ярополк не міг покластися на жодного з них.

Він з розпачу спробував був просити допомоги в Претича, але колишній батьків воєвода тільки вилаяв його. Та й що міг учинити той зі своїми тридцятьма опрічниками? Претич не схотів підставити йому свого плеча. Та й з якої речі.

Небіжчика Люта Свенельдича Ярополк відверто боявся й не любив — Людвік був лихий і підступний, як і його рідний татусь. Местиша вдався трохи іншим — десь-то в ньому час од часу прокидалася кров чернегівської княжни. До Людвікової смерті Ярополк найменш остерігався Местиші Варяжка, але тепер між ними пролягла смерть. Местиша не міг не бути йому ворогом.

А Блудові Ярополк ніколи особливо не довіряв. Так чи так Ярополк мусив згодитися на цю витягу. Інакше Свейнальдр перестав би ламати перед ним дурника й пішов би на Іскоростень сам. Або послав би Местишу, а той викликав би щирого, запального Ольга на боротьбу. Ольг нізащо не переміг би Местишу, бо ходили чутки, що він і досі не видужав після боротьби з Лютом Свенельдичем.

Отже, Ярополк вирішив обрати менше з двох зол: піти самому на Іскоростень і цим урятувати Ольга.

Й тільки коли пізньої ночі дістались Ірпня, Ярополкові сяйнула щаслива думка. Він аж звеселів, дивлячись на свого бойового конягу, який остережливо заходив у темну воду й промацував копитом дно. Нікому нічого не доведеться визнавати. Все залишиться так, як було за життя батька: Ольг княжитиме в Деревлянській землі, а він знатиме тільки свій Київ.

Ярополк уявив, як підійде до Іскоростсня, як Ольг вийде назустріч йому, — вони ж не бачились уже стільки років. Свейнальдр неодмінно вимагатиме свого: щоб Ольг привселюдно визнав першість старшого брата — великого князя всіх Святославових земель. Ярополк пообіцяє так і вчинити, а вчинить зовсім навпаки. Треба буде тільки лишитися віч-на-віч з братом.

Кінь переплив глибоке й вибрався на той бік Ірпня, Ярополкові ж раптом стало моторошно: він порушив Ольгові рубежі... Досі зроду не бував далі Вишагорода-Деснянського, а це переступив Ірпінь — рубіж землі Ольгової.

Він заспокоївся тільки тоді, коли гридні поставили для нього шатро й розіклали багаття.

Свейнальдр мав ночувати в сусідньому шатрі, яке вже теж ставили. Світлий князь потер над багаттям руки й стомлено проказав:

— А ще до півночі таки далеченько. Щасливо ми дійшли, великий княже. Зараз повечеряємо й вип'ємо медку.

Ярополкові стало смішно від базікання перестарілого Свейнальдра. Коли той потирав руки над вогнем, у вогні спалахували іскри, неначе з трухлих пальців князя сипався пісок. Це видиво остаточно повернуло Ярополкові рівновагу. Тепер він уже легко уявив навіть те, про що досі боявся думати: що відчуває чоловік, зустрівши рідну людину? В цілому світі Ярополк мав двох рідних людей — братів Ольга та Володимира. Матері він зовсім не пам'ятав: мати сиділа в Родні, вона була роденська княжна. Там і померла, коли Ярополкові минав третій або четвертий рік. Прабаба Ольга взагалі ніколи не розповідала йому про матір, і Ярополк навіть не знав, що може відчувати людина до рідної матері. Та це зроду й не хвилювало його. Про батька ж у нього лишилося кілька чітких спогадів, і всі вони були з останніх років Святославового життя: Святослав після першої булгарської витяги; на ньому позолочена грецька бороня, ткане золотом і сріблом грецьке ж корзно; лискуче поголене підборіддя й темно-русяві вуса кінцями вниз, а на теж поголеному лискучому тім'ї змійка чуба, ліва рука туго обмотана й підв'язана хусткою до плеча; батько нахиляється до нього й каже: «Який-бо ж ти й досі малий!» І гладить здоровою рукою по білявих патлах... Або ще таке: батько сидить за столом у самій сорочці, мережаній червоним і чорним на подолі, рукавах і душі, душа розсупонилась, і в пазусі заяскріла туга смужка — давній рубець од хазарської шаблі чи касозького рожна. Ярополкові кортить підійти й поторкати давню батькову рану, але Святослав не сам за столом: по праву руку сидить Ярополкова мачуха Малуша, а по ліву — кілька мужів...

Був і такий спогад: Святослав тримає Володимира на руках, Ольг стоїть у нього між колінами, а він, Ярополк, намагається витерти з батькового шишака пилюку; пилюка в'їлась у доли рівчачків: Ярополк слинить палець і тре щосили, поки з-під бруду починає прозирати щире срібло: він простягає шолом батькові: «Бачиш, як блищить!» А батько надягає шолом йому на голову — шолом накриває його до самих губів; у шоломі темно й пахне кінським потом...

Але батька давно вже не було. Були брати Ольг і Володимир, і князь думав про них, аж поки й заснув.

Найбільш за все Ярополк потерпав, що гридьба почне розоряти деревлянські села. В другий день походу він помітив у товарі двох дівчат. Сидячи по пояс у сіні, вони зацьковано зиркали навкруги.

— Чиї це діви? — спитав у ратника Ярополк, але той похмуро відмовчувався, неначе й не чув.

— Попросилися з нами, — відповів за нього Флелаф, який їхав поряд із возом.

Ярополк недовірливо глянув на гриднів і на дівчат. Руки в обох були вільні. Та коли князь перехилився й розгріб сіно кінцем меча, ноги в обох дівчат виявилися скручені сирицею.

— Розв'яжи, — сказав він ратникові, й коли той розплутав тугий ремінець, дівчата незграбно позлазили з воза, кривлячись од болю в набряклих ногах, а тоді посідали на взбіччі Соляної дороги, якою їхали вершники та вози. Ярополк сердито махнув дівчатам рукою, щоб ішли геть, обидві важко підвелися й раптом кинулись утікати — через мочарі та верболіз, а гридні вслід їм свистіли й тюгукали.

Князь погнав коня до передніх лав, але Свейнальдра й там не побачив, там були тільки воєводи Местиша Варяжко та Блуд. Свейнальдр відпочивав на котромусь возі. Ярополк насуплено проказав до обох воєвод:

— Гридьба гарбає по селах.

— На те й гридьба, — засміявся Блуд і розвів руками — аж повід упав на холку коня.

— За всіма не вганяєш. Хай десятники стережуть, — відповів Местиша Варяжко.

Певно, вони підкрутили хвости гридьбі, та й Свейнальдр мусив дізнатися, бо вже другий день Ярополк нічого такого не помічав. Свейнальдр сказав Ярополкові, коли витяга входила в темний бір:

— Великий княже, деревляни не мають нас за розбишак. Ніхто перед нами не розбігається й сіл не палить. Дасть бог, і твій брат зустріне пас хлібом-сіллю. Потім скажеш, що я брешу!

Ярополк заспокоївся. Блуд і Местиша порядкували і в товарному обвозі та серед гридьби, все мало скінчитись лагодою, як про те і мріяв Ярополк.

Скажу братові своєму, думав, їдучи, князь, ми ж з тобою рідні, ти в Іскоростені також сам-один, бо немає в нас більше родаків на світі, батька-матері нема, є те Володимир у Новігороді, але він надто далеко від нас... Тоді Ярополк здумав, що матері в Ольга та Володимира різні, але це нічого не змінювало, бо батько-боронець був у них один, і його нема. Скажу братові Ольгові: боронім один одного кожен на своєму столі. Й не хочу я бути старшим, волію лишитися рівнею своїм рідним братам, як нам звелів наш батько, що з його лоба поганий печеніжин тепер п'є вино. Житимемо у вічній любові й злагоді.

Так мріяв молодий київський князь Ярополк, їдучи попереду тритисячної дружини, яка підкорялася не йому, а Свейнальдрові. Тепер він навіть радів, що дав себе вмовити на таку витягу: інакше не зміг би зустрітися з братом Ольгом і домовитися про все.

Надвечір Соляна дорога привела до драговиння, за яким мав бути Уж.

— Пошлемо кількох ярлів до Іскоростеня, — сказав Свейнальдр, — хай мовлять твоєму братові, що ми прийшли не з мечем, а з миром.

Ярополк кивнув. Світлий князь досі дотримував свого слова. Це був добрий знак, належало тільки благати богів земних і вишніх, щоб не збили світлого князя з пуття.

Сонце зненацька виринуло з-за борів, якесь руде, аж червоне, й тепер Ярополк пошкодував, що не взяв із собою жодного київського волоха. Волох зумів би витлумачити цей знак.

Але чекати лишалося вже недовго.

Над Красними воротами Іскоростеня маяв бойовий Ольгів стяг. Це означало, що деревляни їх помітили й узяли брами на замки. На городнях де-не-де мелькали шоломи, але київські бої стояли станом оддалік — на тому самому місці, де велій жупан Маломир схопив був Ігоря й увесь його полк. Під бором і досі виднілась Ігорева могила, безладно закидана камінням і розмита дощем.

Невже Свенельд навмання обрав місце для стану, здивувався князь Ярополк. Він знову глянув на город і мимоволі замилувався стягом, що майорів над вежею Красних воріт. На широчезному білому полотнищі з двома кінцями яріло червоне сонце... Навіть з такої відстані Ярополк розрізнив: вісім променів, давній полянсько-деревлянський Дажбог.

Ярополк озирнувся на стяг київського князя. Зубатий бик на синьому полотнищі скоріше нагадував рогатого пса. В душі наростала невиразна образа, і Ярополк знав, що мусить і надалі вдавати з себе зеленого княжича, який дозволяє чинити всім, що кому заманеться. Йому вривався терпець.

До Іскоростеня послали Блуда з п'ятьма ярлами, які понесли в дар деревлянському князеві не меч — знак ворожнечі, а щит — знак миру. Свейнальдр сам вигадав такий дар, і це не було позбавлено натяку. 3 походу вертаються під щитом або на щиті.

З витяги, подумав Ярополк. Йому став зрозумілим прихований смисл дару. Чи зрозуміє ж це брат Ольг?

Сольство повернулося за годину, і Блуд розповідав:

— Чудний народ оці деревляни. Під городом у них стоїть чужий полк, а вони й не чухаються. Твій брат хотів прийти сам, княже, хотів прилучитися до нас шістьох. Але я йому мовлю, як були домовилися перед цим: «Бери для початку сотню мужів деревлянських, а Ярополк приведе сотню своїх, і зійдетеся між нашим станом і городом, бо нині ж не весілля й не купальські вогні, коли кожне бреде, куди кому заманеться. Нині княжий з'їзд». Отак я сказав твоєму братові, — закінчив Блуд.

Ольг не вбачив у щиті жодного натяку, подумав Ярополк, а коли глянув на Свейнальдра, то збагнув, що світлий князь невдоволений сольством.

— Що вчинив, те вчинив, — буркнув Свейнальдр у бік Блуда. Ярополк відчув: світлий князь волів би мати Ольга голісінького, без оружжя й без мужів, так з нього легше було б вити мотузку. Ярополк навіть на думці не мав, що Свейнальдр шкодує про втрачену можливість просто полонити Ольга Святославовича. Світлий князь присягнув не зазіхати на Ольгове життя, і на це можна було покластися.

Усю розмову Местиша Варяжко мовчки вистояв біля підпори шатра. Він мав лишитися в стані, був-бо месником за Людвікову кров, пролляту Ольгом Святославоничем. Це розуміли всі.

Ярополк хотів би мати поряд бодай балакуна Блуда, але Свейнальдр сказав:

— Хто ж догляне молодшу дружину?

Це теж був натяк. Сьогодні Свейнальдр говорив і діяв самими натяками, й Ярополк більше не наполягав.

На з'їзд виділили сотню Лідулфоста, безвусого рудого бороданя, вилучивши з його сотні одну десятку, щоб замінити її десятком ярлів та малих князів. Опецькуватий дружинник Флелаф і його друг довгань Карл опинилися серед вилучених. Свейнальдр подумав і поманив за собою обох. Світлий князь любив Флелафа — це для Ярополка не становило таїни. Він не розумів цієї любові, але кожен підступ супроти брата допікав і йому. Київська сотня тепер налічувала сто два витязі.

Коли деревлянське з'їздове сольство виходило з Красних воріт, піднявся рвучкий вітер. З усього сольства тільки Ольг був у сідлі, і Ярополк бачив, як Ольгове корзно шарпнулося назад, мов крила жар-птиці, а стяг з образом Сонця в руках переднього боя-ринді аж забринів. Так само бринів стяг над Красними ворітьми Іскоростеня.

Посеред поля між городом та київським станом уже стояло шатро, в якому брати мали перемовлятись. Від стану й од города до шатра було перестрілів по п'ять. Ярополк завагався, чи злізти йому з коня, бо світлий князь також їхав верхи, а це мовби порушувало якийсь дуже суворий закон.

Але він поїхав далі. Інакше скидалося б на те, ніби київський князь ходить у приспішниках Свейнальдра, а Ярополкові не хотілося так низько впасти в братових очах.

Вітер дужчав і дужчав, поки іскоростенці й кияни сходилися до шатра. Гриву Ярополкового коня геть закудлало, не стало видно навіть золотих цепків, повплітуваних у гриву, а коли наблизилися на півперестрілу до шатра, Ольгів кінь здавався зализаним і зовсім лисим. Ярополк першим зіскочив із сідла, тим часом до Ольга підійшов бойко й допоміг злізти. Ольг важчо спирався на меч. Поголос виявився правдою: Ольг і досі не видужав після Людвікового меча.

Між ними був перестріл відстані, та Ярополк ніяк не міг розгледіти братових очей — бачив лише розколошкані вуса та голе підборіддя, бо Ольг затулявся від вітру червоним рукавом.

А киян вітер шалено підганяв у спину, хльоскаючи краями корзен по щоках. Свейнальдр тримавсь обома руками за Карла та Флелафа й про щось перемовлявся з ними, а вся сотня ярлів та вікінгів нагадувала отару овець, яку щось наполохало. Ніхто вже не дотримував ряду й лав, а деревляни мали ще жалюгідніший вигляд, бо в обличчя їм летіли хмарк піску, листя, очеретяних волотків та куряви.

Гнані в спину кияни значно випередили іскоростенців і першими підійшли до шатра, яке стійко трималося під натиском вітру. Ледве Ярополк і Свейнальдр улізли в продухвину дверей, почорнілі й розгублені, як над полем запала справжня ніч. У хмарах щось перекочувалося й дзвеніло, небо розпорювали сині звивисті стріли перунів, почалася сильна злива, змокле шатро двигтіло й ось-ось могло впасти на голови ошелешених людей.

Чорна злива тривала чверть години, потім пішов град. Нічого подібного Ярополк досі не бачив. Градини були завбільшки від голуб'ячого до гусячого яйця — перед дверима шатра їх насипало товстим шаром, доводилося дякувати кмітливості десятних воєвод, що вгадали поставити шатро бодай боком до вітру, — інакше його давно зірвало б і понесло не знати куди.

Мимовільні в'язні забули про все на світі. Свейнальдр одно хрестився й навіщось прикладав руку до вуст, кілька гриднів і ярлів навалилися на поділ шатра всією вагою, а перуни били й били з хмар, осяваючи вкриту сліпучо-білим градовинням землю.

Деревляни так і не дійшли, не було видно майже нікого й з київської сотні, зникли навіть нерозлучні Флелаф і Карл.

Ярополк аж тепер помітив, що ввесь тремтить. Земля в наметі зболотилася, звідусіль бігла вода, полотно місцями попроривалось од граду, звідти на голови цебеніли струмки, а перуни все ганялись один за одним і моторошно реготали.

Скільки тривала ця небесна боротьба — того в шатрі ніхто не міг би сказати навіть приблизно. Та все зрештою має свій початок і кінець. Ярополк спершу помітив, що град нібито перестав, а дощ періщив по полотнищі шатра так само люто. Ярополк вибрався поповзом надвір. Пітьма не розсіювалась. Він не зміг розгледіти ні городськгх стін, ані лісу, під яким мав бути Київський полк. Київський князь так само повернувсь досередини й зіскулився, тіпаючись усім своїм єством. По якомусь часі йому здалося, що він оглух. Ярополк злякано лапнув себе за вуха. «Це мене вдарив перун», — подумав він і почав уже розтирати очі.

— Наче вляглось? — раптом почув Ярополк знайомий рипучий голос. Говорив Свейнальдр.

Вікінги повиповзали з шатра й роззирнулися, Ярополк теж вибрався надвір, тримаючи себе обома руками, щоб угамувати дрижаки.

З одного краю небо наче репнуло. Під тією голубою стрічкою прояснів бір. Над полем стояла бахка тиша, й коли б не далекі приглушені перуни, можна було б подумати, що їм наснився важкий примарний сон.

З поріділих сутінків, мов з-під землі, виник князь на коневі й веселим голосом Блуда Асмуссона поцікавився:

— Всі живі?

У таку мить веселощі здавались недоречними.

— А де полк? — Київському князеві не хотілось відповідати Блудовим хихонькам. — А сольська сотня де?!

— Всі живо-здорові! — ще веселіше засміявся Блуд, чепурний і сухісінький, неначе й не був під дощем. У далині з'явилася купка вершників, кожен вів за собою вільного коня. — Сідайте! — запросив Блуд. — Іскоростенський князь кличе всіх на гостину. Вже й меди на столі стоять!

Це була така несподіванка, що вимоклі й змучені люди пороззявляли роти. Ярополк мріяв про мирне звіщання з братом Ольгом, плекав навіть надію вирватися з чіпких Свейнальдрових пут, але про ось таку ласку богів не смів і думати.

— Де мій брат Ольг? — спитав він у Блуда.

Той широко махнув рукою в бік городських стін:

— Де ж йому бути, якщо не там!

Ярополк швидко глянув на Свейнальдра. Обличчя в старого було розгублене й бліде. Це заспокоїло Ярополка. Він легко скочив на поданого йому коня, його вже перестало тіпати, київський князь знову відчув себе дужим і легким, навіть зверхньо й зневажливо косував на світлого князя, якого двоє гриднів підсаджували в сідло. Холод і пережитий страх остаточно знесилили старого Ольговича.

Коли під'їхали до Красних воріт, Блуд махнув рукою:

— Треба до тих, бо тут місток завалився. Мабуть, підмила вода... Зігберне, кудою ближче до тих воріт?

Сотенний воєвода, безвусий рудий бородань Зігберн Лідулфост, показав праворуч. Ярополк озирнувся до надбрамних веж, де вранці маяв стяг Дажбога. Стяга не було. Над вежами стриміло тільки голе оскіпище, з якого звисав уривок білого полотна. Тур-Перун передужив Дажбога.

Обійшовши понад ровом і діставшись Чорних воріт, Ярополк із Свейнальдром та іншими вступив у город. Вузькими вуличками бігли каламутні струмки, стікаючи попід валом до городської греблі. Іскоростенці сиділи по обшарпаних небаченим градом хатах, певно, й досі видихаючи жахи минулої бурі. Лише на першому перехресті стояв бородатий дід з безрогим цапом на мотузку. Цап копилив губу й смішно кивав до киян, мовби глузував з них чи нахвалявся.

Блуд нібито по-деревлянському запитав:

— Діду, де Ольгова жупа?

Дід повагом відповів йому:

— Ззаду.

Блуд озирнувся до Чорних воріт. Попід валом тяглися самі хижки, рублені плазом і сторч. Він зареготав і стьобнув бичем діда, але влучив у козла, бо дід несподівано спритно ухилився,

— Он там наші стоять, — кивнув Лідулфост на кількох витязів, що намагалися завести коней у надто низький хлівець. Витязі показали, де княжий двір, і Ярополк подався з князями вгору. Над Іскоростенем западала ніч, і йому стало дивно: невже вони висиділи під зливою цілісінький день?

Час був не такий пізній — просто небо знову обклало й пішов набридливий дрібний дощ. На вулицях і далі не було народу, лише де-не-де траплялись купки ратних людей, які, проте, перемовлялися свейсько-урманським суржиком. І коли зайшли до княжих воріт, Ярополк уже був майже певен, що все зовсім не так, як казав Блуд Асмусович,

— Де князь? — роздратовано спитав він у Свейнальдра, зіскочивши з сідла.

— Мене питаєш? — прорипів Свейнальдр. — Ми з тобою сиділи вкупі.

Ярополк набрів у темному дворі на Местишу Варяжка й схопив його за заковраш випускного рукава, прошитого шорсткою срібною ниткою:

— Де мій брат?

— А я знаю? — Местиша сприйняв це як натяк. — Я його й бачити не бачив! Десь тут він, у городі. Хіба я відаю де?

Він сердито висмикнув заковраш з рук Ярополка.

— Я сам щойно прийшов, — сказав Местиша спокійніше, але в Ярополка лишилося відчуття, що Варяжко дуже хоче, щоб він повірив йому.

В Ольговому дворі було вже повно гриднів. Дружинники сходилися сюди з усіх вулиць і кінців, і незабаром від коней та людей стало ніде повернутись. На теремі горів смолоскип, Ярополк несвідомо поплентався до лізниці, що вела на повершя княжих світлиць, і сів коло різьбленої опори. Підійшов Блуд:

— Не журися, твій брат здорово-живий.

Київський князь швидко глянув на воєводу молодшої дружини:

— Живий? Ти його бачив?

— Побачиш у таку ніч! Але я розпитував. Ніхто з наших його й пальцем не торкнув... Хіба Местиша? — несподівано завагався Блуд.

Ярополк більше нічого не слухав. Він щойно бачив Местишу й повірив йому — повірив, та й годі. У світлицях горіло світло й чулися голоси. Ярополк зійшов лізницею вниз і почав блукати в темряві серед гриднів. З окремих слів та розрізнених перемовок він урешті збагнув те, що від нього старанно приховували: була рать, билися на мечах...

День почався з дощу, холодної, майже осінньої мряки. Волохата хмара над Іскоростенем була схожа на старий ведмежий кожух, а жупанськнй двір нагадував толочне глинище, розмісене тисячами ніг і копит.

Ярополк за всю ніч так і не ввійшов до хорому, хоча Блуд і Лідулфост зо три рази розшукували його і намагалися затягти в дім. Ярополк урешті забився під лізницю й висидів там до ранку.

А коли розвиднилося й пішов дощ, він важко піднявся нагору до світлиць і відкрив перші-ліпші двері. Ярополк угадав: на лаві красного кута сиділи Блуд і Местиша, а Свейнальдр грів над вогнищем руки й застуджено сопів.

— То хто ж учора затіяв? — глянув на всіх по черзі Ярополк.

Блуд Асмуссон сприйняв закид на себе і аж нахопився:

— В нього спитай — ми з ним були вкупі, аж поки скінчилася гроза. — Він закликав у свідки Местишу: — Скажи, Варяжко, де я був?

Местиша мав би образитися за прізвисько, його в очі ніхто так не називав, але зараз було не до цього, й він похмуро кивнув:

— Були до кінця грози скупі.

— А хто ж почав?

— Та вже так сталося, княже, — озвався з-від вогнища Свейнальдр. Він говорив по-свейському й, певно, зумисне уникав називати Ярополка великим князем, як називав усі останні місяці й дні. — Воно як піде коли навиворіт, то вже не спиниш його й сам не втечеш. Хто ж думав... — мовби сам до себе пробурмотів Свейнальдр. — Ти ж знаєш моє слово. Я хотів лише, щоб...

Він урвав себе на півслові, бо раптом відчув, що далі не слід нічого говорити. Ярополк був уже не тим сопливим отрочам, як після смерті Святослава. Свейнальдр тільки розвів руками й знову простяг їх до вогню. А потім скоса втупився в Ярополка, і в його лагідно прискаленому оці ожив червоноголовий жучок.

Усе те було колись раніше: й той злий жучок, і так само прискалене око, й трухляві Свейнальдрові руки над вогнем. Усе повторювалось, і Ярополк відчув, що так повторюватиметься й далі; він безвільно підійшов до вікна, за яким лунали голоси княжого двору. Це теж уже було.

— Я послав шукати жупана, — сказав Блуд.

Ярополк уже ні в що й нікому не вірив, його знову оточував чужий і ворожий йому світ. Десь на мить промайнув образ Марії, але такий розпливчатий і нечіткий, що Ярополк не міг утримати його перед очима.

Він вийшов з братової світлиці й потяг ноги надвір. Усе повторювалось двічі й тричі, безліч разів, мов у тому зачарованому колі, що його нарисовував старійшина київських волохів Стан, коли сонце на Великдень починало танути: так було торік, так буде й наступного літа, й через п'ять і п'ятсот літ. Не було виходу з того кола...

Ополудні Ярополка гукнули до теремних світлиць. Гукати прийшов якийсь київський ратник: у самій сорочці до колін, підперезаній широким чересом з мідними бляшками, в безрукавій гуні на одному плечі; судячи з вигляду це був подільський кожум'яка або швець, бо від нього трохи тхнуло сирицею. Він дивився на носаки чобіт, говорячи до князя, й посмиком раз по раз поправляв гуню на плечі.

— Хто кличе? — байдуже запитав Ярополк.

— Там принесли Ольга Святославовича, — глухим голосом мовив гонець, уперше глянувши князеві в вічі, а на вустах його запеклося співчуття.

Ярополк був до всього готовий. Усе діялося мовби поза ним, він почував себе лише байдужим свідком, якого ледве стосувалися чужі дії й чужі слова. Біля теремного хорому юрмилися гридні й ратники, Ярополк проминув їх і почав сходити крутими приступками до світлиць.

На килимі красної світлиці лежав чоловік ногами до порога. Ярополк з раптовим страхом ступив через поріг. Обличчя мертвого було прикрите. Блуд зняв з нього рушник, не дивлячись на Ярополка. Київський князь підійшов ще трохи ближче й застиг. Він ніколи не бачив цього обличчя, в пам'яті зберігся зовсім інший брат, мертвий нічим не нагадував того Ольга, якого знав колись Ярополк.

І все-таки це був Ольг Святославович. В очах Ярополкові запекло, йому підказало серце, що перед ним лежить брат. І тепер уже Ярополк намагався запам'ятати кожну його риску, кожну зморшку біля міцно стулених вуст, які, напевно, вперто стискалися в передсмертну хвилину, щоб стримати смертельний біль і жах, не втративши людської й княжої гідності.

Одяг на Ольгові був мокрий і брудний, червоне корзно, яке здавалося вчора парою дужих крил, що намагаються подолати удари бурі, тепер лежало зіжмаканою купкою біля його ніг, і на хазарському килимі зібралась каламутна жовта калюжка. Кров тугими хвилями вдарила в скроні Ярополка й змусила взятися за меч: то був правічний поклик рідної крові, Ярополк дав йому захопити всього себе, тоді спитав, ні на кого не дивлячись:

— Із кого маю правити мсту?

Ніхто в світлиці не ворухнувся. Блуд сказав:

— Хай увійде боярин Зорич! — І мовив до Ярополка та щойно прийшлих воєвод: — На мосту їхніх Красних воріт зчинилася тиснява. Була ж буря, а тоді сипонув отой град. А хтось із наших заходився гнати. А може, то й вони, того вже ніхто не відає. Отож багато попадало з мосту в рів, по-їхньому гробля, та й з города була вийшла їхня рать...

Увели деревлянського воєводу боярина Зорича, Доброчинового шуряка — рідного брата княгині Богуслави. В старого воєводи була поранена нога, й він спирався на плече пораненого в голову деревлянського ж боя. Вони стали в Ольгових ногах. То були перші деревлянські витязі, яких побачив з учорашнього вечора київський князь, відколи потрапив до Іскоростеня. Один з них доводився Ярополкові далеким родаком.

Зорич сумно глянув на Ольга, важко нахилився й поправив на голеній голові його злиплий чуб, тоді з допомогою товариша підвівся й мовив:

— З мосту в гроблю попадало кількоро боїв і панів, бо гридьба напирала ззаду, а нам у вічі лупив град — годі було обернутися. Коби не це... він би не дався! — кивнув Зорич головою на мерця. — Хоч і кульгав на ногу..

Ярополка охопила розслаблива млість, він озирнувся на Свейнальдра й з гіркотою мовив:

— Ти цього хотів?

Свейнальдр, його небіж і син уникали дивитись на київського князя, який розумів, що вже ніколи не вирветься з їхніх чіпких пазурів, котрі дедалі міцніше стискали його. А Свейнальдрову радість виказував лише червонодзьобий жучок у вдавано сумному оці.

У Києві все змінилося. Змога в Іскоростені додала Свейнальдрові Ольгсону ще більшої рішучості й сил, хоча на таку легку змогу він і сам не сподівався. Але на владу Ярополкову не зазіхав, що вельми дивувало юного київського князя. Не настав час, із похмурою байдужістю думав Ярополк і старанно уникав говорити й бачитися з перестарілим Ольговичем.

Після повернення до Києва Свейнальдр запитав:

— Кого посадовиш в Іскоростені? — Й сам же відповів: — Хіба що Сфірку? Бо більше нема кого.

Ярополк стенув плечима, Свейнальдр однаково повернув би все на своє. Світлий князь Сфірка був правнуком самого Хрьорека-Рюрика, онуком Кунегунди Одноокої — Ігоревої сестри, сином князя Гліба, котрого скарав під Дрестром грецький цар Іоанн; братом світлих князів Арфаста й Турда.

Сфірка Глібович вирушив посадником до Іскоростеня наступного ж дня.

— Великий княже, — врочистим голосом проказав Свейнальдр, — оце тепер ти вже став справжнім великим князем!

Ярополк зловтішне нагадав йому:

— Забув ти про Володимира. В Новігороді є свій князь.

Він хотів не просто допекти Свейнальдрові за смерть Ольга, а й нагадати йому та решті київських ярлів і князів, що рано радіють. Вони домоглися смерті Ольга деревлянського, але забули про Володимира та його вуя.

Світлий князь збагнув Ярополків натяк. За два дні до Кведдінбурга вирушило Свейнальдрове сольство, везучи імператорові Оттонові Другому багаті дари, а також настійне прохання: послати супроти Новагорода морську рать — свою або норманську; на знак подяки вся Русь увірує в Христа.

Це було в середині липня, а в третій день серпня з Новагорода прийшов гонець. Свейнальдр зачинився з ним у своїй світлиці, а за дві години пішов до Ярополка й те врочистіше оголосив йому:

— Новгородський стіл гуляє. Тепер ти великий князь усієї Русі, як твій батько...

Голос його раптом охрип, і Ярополк подумав, що це неспроста. Перед ним був справжній Змій Горинич, зовні рихлий і нетривкий, наче пень старої осики, але в пащі в нього було ще повно зубів, отруйних і жалючих, як у варязького бога Тура в княжому дворі...

Світлий князь Доброчин сидів у темній кам'яній світлиці, наставивши мокру спину до вогню. За сім літ він так і не звикся з полунічною вологою. Полум'я у вогнищі було туге, але несиле висушити корзно. Доброчин зняв його і повісив на стільчику ближче до вогню. Й нараз по спині сипнуло морозом.

Принц Сігурд сидячи спав за столом. «Мабуть, я застудився», — подумав розгублено Доброчин. Хоріти йому саме тепер аж ніяк не належало. Мав таке відчуття, ніби світ поволі звужується й звужується, невблаганно затискаючи його серед цих кам'яних стін. Тепер усе починалось і кінчалося в кам'яниці, яка могла ось-ось упасти й розчавити його: Доброчин аж боявся глянути на стелю. Навіть сама думка про безвихідь стислась у маленький давучкий клубок.

Маю взяти себе в руки, абощо, спробував збадьоритися Доброчин. Коли Сігурд прокинеться, буде вже пізно зробити щось. А Сігурд уже прокидався.

Ще годину тому їх безжально хитало в сорокавесельній варязькій ладді, яку Сігурд уперто називав «дракаром», хоча дракона в неї на носі не було. Поверталися з города стольного Упсали. Свейський король Олаф був надміру ласкавий з Доброчином і сам доливав у його братину новгородський мед, і це насторожувало Доброчина. Потім Сігурд уже йому сказав, чому конунг Олаф такий запопадливий. Од імператора Священної Римської імперії німців прибув гонець. Імператор Оттон Другий попереджав свейського конунга, щоб той не давав новгородському втікачеві жодного вікінга й жодної ладді, інакше німці не випустять свейських ладь з гирла Рейну, куди свейські гості привезли новгородські хутра та полянські харалужні мечі. Перед тим були сли від норманського короля Еріка, який вимагав, щоб Олаф Добрий видав йому Сігурда. Свейський конунг спочатку не зважав на це, але після розмови з імператорськими слами завагався: молодий Оттон Другий був здатен на все.

Сігурда свеї не видадуть, думав дорогою Доброчин, Сігурд їм самим вельми потрібен: завжди корисно мати при собі сина сусідського короля; але можуть його налякати. Сігурд не мав надії самому стати королем. Норманські ярли зроблять усе можливе, щоб не допустити цього, бо Ерік незаконно захопив стіл свого померлого брата, законного ж королевича Олафа потай продав заїжджим купцям.

Такого ярли не могли подарувати Ерікові. До того ж він намагався знищити всі їхні дотеперішні вольності й усе прибрати до своїх рук, а то було ще вагомішою причиною.

Пливучи з Упсали в Сігурдовій ладді, яку той пишно називав «дракаром», Доброчин щулився від холодного дрібного дощу. Сорок вікінгів гребли проти вітру, й холод крізь уже змокле корзно пронизував Доброчина до кісток; від «дракара», що по-варязькому означало «змій», думка, природно, привела його до іншого Змія, котрий закублився на київській Горі. Тепер Доброчинові мовби проясніло. Цей Змій ще за життя Ольги домагався дружби з німцями, тоді Свенельда притримувала сестра, тепер же його нікому було стримувати. Він домігся свого.

Це невеселе відкриття ще дужче вдарило по Доброчинові, але тепер він хоч знав, скількох ворогів має перед щитом і з тилу. Вельми й вельми багатьох.

Ще в ладді Доброчин відчув у тілі млосну слабість. Спершу думка повернула його на конунгів мед: від варягів можна було всього сподіватись. Але від трутизни спершу мала б розколюватися голова, Доброчин же відчував тільки млість і слабість, до того ж конунг пив мед з того самого корця.

— Просто я застудився від мокви й холодного вітру, — пошепки сказав собі Доброчин, наставляючи до вогню мокру спину, але відчуття зацькованості не полишало його. Тільки б зараз не піддатися хоробі, розпачливо підбадьорював він сам себе, дивлячись на змореного Сігурда, який спав сидячи за столом, поклавши голову на руки.

Все мало вирішитися серед оцих кам'яних стін, які й далі звужувалися й тиснули на Доброчина, але що я йому скажу, подумав він з відчаєм, бо в нього теж важніли повіки і його тягло на сон. Коли Сігурд прокинеться, буде вже пізно й усе зійде нанівець. Свейський конунг сказав Сігурдові після пиру, що чекатиме його на Готланді рівно через три дні, а саме три дні шляху було від Упсальського озера до того свейського острова. Тепер світ звузився до цих чотирьох стін.

Принц Сігурд уже прокинувся, та Доброчин теж обдумав кожне своє слово й кожен наступний крок. Починати належало з Готланда, й світлий князь удавано байдужим голосом проказав:

— Супроти вітру туди не догребешся веслами.

— Догребусь. Вікінги гребтимуть по черзі. — Сігурд його чудово зрозумів.

— А до Новагорода вітер у спину. Вітрила в нас теж є.

— Конунг боїться імператора Оттона. — Сігурд і досі розморено лежав головою на столі, й од того слова його теж були розморені й не обов'язкові.

— Конунг ще дужче боїться мене. До Оттона вельми далеко, — сказав Доброчин.

— А дракари в гирлі Рейну? Якщо Оттон не випустить свейських купців, конунг видасть мене Ерікові.

— Кажеш так, ніби Ерік тобі чужа людина, — заперечив світлий князь. Він поки що не сподівався нічого іншого. Хотів закинути Сігурдові про небожа та сестру, але роздумав і сказав інше: — Ерік не шукає твого живота, Ерік — твій батько. — Сігурд потер залежалу щоку рукавом, але про сестру та небожа й тепер було ще рано говорити. Долаючи в тілі тягучу млість, Доброчин і собі заходився розтирати щоки. Це мовби зрівняло їх обох. — Чого ти крутишся між сими свейськими островами? — спитав Доброчин. — Далі від конунга й короля почуватимешся вільніше. А тут Ерік здибає тебе.

— Він мій батько.

— Ти знаєш сам, про що мовлю... — тремким, упалим голосом сказав світлий князь. Він уже розхвилювався: настала мить сказати Сігурдові про небожа та сестру — королеву-вдову Астріду. — На твоє життя Ерік не зазіхне, він-таки тобі батько, але ти забуваєш про сина своєї сестри. Король Ерік давно пантрує за принцом Олафом: уже років півтора або й два.

П'ять останніх літ Сігурд служив у Новігороді — ходив у полюддя на чудських берегах, а його сестра Астріда, жона покійного норманського короля, сиділа на Готланді й побивалася за сином, який невідомо як і де зник. Ніхто не відав, що Ерік продав його бохмицьким купцям, котрі мали завезти малого принца аж до халіфату в Іспанії. Та, збираючи позаминулої осені оброк, Сігурд несподівано знайшов свого небожа серед челяді багатого чуди на Реааса. Сігурд викупив Олафа й прикликав до Новагорода свою сестру. Так вони й сиділи до минулої осені втрьох на Неревському кінці, аж поки варяги вчинили змову. Добричин і Володимир утекли, Сігурд теж не хотів більше лишатися в Новігороді, хоча одноплемінці-варяги навряд чи вкоїли б йому щось лихе. Просто він шанував світлого князя Доброчина.

Королевича Олафа хтось хотів украсти ще позаминулої зими — відразу ж після того, як його знайшов і викупив материн брат, а на Сварож-день у руку королевича влучила невідомо ким пущена стріла. Відтоді Сігурд оберігав небожа пильніше.

Тепер Доброчин нагадував йому сам про це.

— Нам з тобою одне на віку написано, — сказав він, і Сігурд пильно глянув на нього. — Ти так чи так ніколи не станеш норманським королем, а я — руським або деревським. Тебе не пустять ярли на королівський стіл тільки вже за те, що Ерік — твій батько. А я не хочу й сам.

Сігурд здивовано глянув на Доброчина. Світлий князь ніколи досі не говорив про таке. Той помітив його здивування й осміхнувся:

— Іскоростень міг би й надалі бути стольним городом Деревньої землі. Але всіх наших земель він не міг би врядити. Тепер це посильно тільки одному столу, київському. Лише на тому столі має сидіти наш король, а не чужоземець, — із притиском мовив Доброчин. Він уже бачив, що Сігурд не так уперто відвертає очі вбік. — А в жилах мого небожа тече кров мого діда й батька, бо він — син моєї рідної сестри.

Цього вже можна було не доказувати — цих останніх слів. Сігурд важко підвівся й вийшов. Доброчин не пішов за ним, а сперся ліктями на коліна, поклав гарячі щоки в долоні й дав слабощам зморити себе. Цього небалакучого ярла він добре вивчив ще в Новігороді.

До ранку Сігурд спорядив півсотні свейських та норманських дракарів, хоча своїх у нього не було й двадцяти. Доброчин розгубився. На всіх у нього не вистачило б платні, та Сігурд зрозумів це й заспокійливо махнув рукою:

— Ти вчора забув сказати мені про одне: що твоєму небожеві потрібна моя допомога, а моєму — твоя... Вони не хочуть іти до конунга на Готланд, — кивнув Сігурд на мурашник вікінгів коло пристані. — Хочуть іти на схід, і я нічого не годен їм удіяти. Якщо тобі не вистачить срібла на всіх, я сам сплачу половину.

Доброчин стримано кивнув, і того було досить: цей вікінг не полюбляв занадто пишні й велемовні слова.

Вирушили перед полуднем, тільки-но пересівся рясний дощ, а з Вестгайма прибули Володимир, Олаф та Астріда.

Доброчин глянув понад головами веслярів назад. Дракари пливли довгою низкою, передній уже заплив на той бік острівців, що відділяли море від Упсальського озера, а задні ще погойдувалися коло причальних поплавків та колод.

Півтори тисячі варягів, зі злістю подумав Доброчин; я все життя боровся з цими татями, а тепер мушу дякувати їм...

Він мигцем глянув на Сігурда. Сігурд на викликав у нього того самого почуття. Роздратування, навпаки, несподіваним чином уляглося, й Доброчин уже спокійно глянув на двох юнаків — князя й королевича. Обом минав вісімнадцятий рік. Обидва були ізгоями, й жоден з них не мав певності в прийдешньому дні; але вони мали перед ним одну суттєву перевагу, яка захищала їх од важких дум; свою молодість. Отроки свейською мовою обговорювали достойності Володимирового меча. Але то теж не була розмова двох витязів, січених у січі та боротьбі, а звичайне вихваляння двох підлітків, яким дозволено поносити батьківські мечі.

— Цей меч по-нашому зветься харалужний, — сказав до королевича молодий князь. — Бачиш мереживо на лезі? Немає міцніших понад харалужні мечі! — В голосі Володимира було стільки гордощів, що Доброчинові раптом стало сумно за себе й за сина своєї сестри. Володимир більше не мав чим похвалитись. У них була одна-єдина ладдя, якою вони втекли з Новагорода, взявши зо два десятки найвірніших витязів та княжий скіт[9]. А той безпритульний королевич міг би сказати одноліткові: «Ану ж бо поглянь, скільки в мого вуя дракарів та вікінгів!»

А що має Володимирів вуй? Доброчин з запалом звернувся до богів небесних: «Якщо ви справді там жиєте й жалуєте своїх людей — споможіть нам у цю лиху годину!..»

Й важко зітхнув: молитва починалася зі слів невіри. Це мовби стало знаком на те, що чоловік мусить сам за себе дбати, бо якщо там нагорі і є хтось, то в нього доволі небесних клопотів. Кожен мусив промишляти сам.

Доброчинові й досі крутило руки та ноги, але вчорашнє почуття безвиході розвіялося й зійшло. Світ уже не меншав і не загрожував, як серед отих вогких кам'яних стін.

Кам'яниці завше викликали в ньому пригнічення. Він навіть дивувався з людей, які зводили собі кам'яні теремниці.

Жона норманського короля-небіжчика сиділа біля насаду корми, вона вже не носила чорної жалоби, й це чомусь навертало Доброчинову думку на власну сім'ю. Рятуючи Володимира й себе від розлючених варягів, Доброчин сховав сім'ю під Ладогою в надійних людей: і своїх синів та доньку з Богуславою, й Малушу та Володимирову жону — чехиню Людмилу, яку висватав в оломоуцького князя щойно перед тим.

Пливли майже за вітром, піднявши полотнища чорних вітрил. На деяких були зображені зубаті бичачі голови, на інших — червоні або білі хрести, й тільки одна ладдя була з червоним Сонцем на білому вітрилі: покровителем Новагорода за часів Доброчина й Володимира був Дажбог, котрого лише подумки чи пошепки називали Хорсом, як належало називати всіх богів, земних і небесних, щоб про це не здогадалися божі вороги.

Вітер надвечір подужчав, хвилі щораз настирливіше били в правий насад, і королева-вдова Астріда почала болісно морщитись. Олаф сміявся з матері й удавав, ніби падає в воду. Королева не витримала й нарешті попросилась під настил корми, де все було забите міхами з водою та харчем. Сігурд пильно вдивлявся в затуманену далину (десь там мав бути крайній острівець Арандської купи, на якому він збирався провести ніч), але нічого не міг розгледіти.

А вітер міцнішав і ставав злим. На дракарах уже хвилювалися, потомлені вікінги збивали весла й частіше змочували водою рипучі кочети, лаючи своїх ботсманів, які розучилися тримати стерно в руках. Це були поки що приховані закиди Сігурдові, але він знав, що незабаром неприязнь стане відвертою, якщо так і не пощастить надибати того клятого острівця.

Доброчин теж пильно вдивлявся в почорніле море, але й він не міг нічого розгледіти в пітьмі. Нарешті Володимир уздрів праворуч блимаву зірочку, яка то зникала, то знову спалахувала в суцільній чорноті.

— Для зірки наче б занизько... — сказав Доброчим.

В усякому разі, належало спробувати. Сігурд крикнув до ботсмана за стерном:

— Праворуч!

Зірка мовби потонула в воді, але коли врешті виринула, Доброчинові здалось, ніби вона стала ясніша.

Врешті зірка виявилася буйним багаттям серед скель, і ботсмани заходилися шукати чистого берега, бо на вузенькій смузі піску, де стояли чотири дракари й дві менші ладді, не лишилось вільного місця. Коли ж доправилися до пісків, їх зустріла півсотня озброєних мечами вікінгів. Чільний підійшов до Сігурда й проказав;

— Ярл Торіссон з Еланду! — й ударив себе в груди кулаком.

— Ярл Сігурд Еріксон. Хочу заночувати на острівці.

— Місця вистачить, ночуйте. А вранці попливемо гуртом.

— Куди прямуєте?

— Чекаємо на вас. Конунг Олаф звелів завернути всі твої дракари, якщо з'явишся на Арандських островах.

— Як же ти думаєш мене завернути? — розсміявся Сігурд і показав ярлові Торіссону на довгу низку своїх човнів, що вже кінчали причалювати в темряві. — Маєш усього шість човнів?

Ярл відповів не зразу. Він був одверто спантеличений і довго добирав слова, тоді ще довше бухикав.

— Конунг Олаф мені не казав, що ведеш по собі таку силу, — нарешті вимовив він. — Я з тобою не зможу впоратися.

Вікінги Сігурда назносили дров, якими був закиданий берег, і над морем спалахнули сотні багать.

Доброчин зашепотів до Володимира, коли для них двох поставили окреме шатро:

— Бачиш оцих варягів?.. Це ж ми з тобою прикликали їх доброхіть.

— А як же ще можна прикликати? — здивувався молодий князь. Він так само, як і його вуй, ненавидів тих варягів, що поралися десь там у їхній землі, цих же мав за друзів, які допоможуть йому повернути собі новгородський стіл, даний йому батьком Святославом.

Доброчин сам до себе голосно запитав:

— А що робитимемо з ними в Новігороді?

Голос прозвучав так, наче ці слова мовив йому хтось інший, зовсім чужий і байдужий чоловік, і це змусило Доброчина підхопитися.

— Чуєш? — пошепки сказав він, бо в шатра теж були вуха. — Поклянися мені на мечі, поклянись такими словами: «Хай мені шмат хліба в горло не йде, хай не зможу води проковтнути, хай мене не прийме Матір-Земля, коли я всеньке життя не нищитиму варягів!»

Князь Володимир мовчав. Од нього вимагали страшної клятви, клятви на все життя, а він не був готовий до цього. Та коли лезо Доброчинового меча скреготнуло в піхвах і тьмяно блиснуло в сутінках шатра, на очах Володимира виступили сльози. Він гарячкове зняв свого меча з підпори й кинув навхрест на дядьків меч. Тоді так само квапливо заходився скидати з шиї й пальців усе золото, що було на нім, бо золото додає людині нещирості, а щирим воно стає тільки в Матері-Землі.

І присягнув угору правицею.

Все тіло його пройняв якийсь не звідуваний досі трем, і голос теж тремтів і вривався до хрипкого шепоту, й світлий князь Доброчин раптом відчув, що син його сестри аж оце стає дорослим...

Уже вчетверте Володимир і Доброчин разом з варягами ночували в новгородських переділах: три дні пливли повз погости й села чудських племен, а вчора ввечері розіп'яли шатри на землях Воді — їхніх найближчих родаків. Молодий князь не приховував хвилювання. Наступного дня Сігурд обіцяв досягти гирла короткої повноводої річки Неви, а то вже було майже вдома.

Назустріч траплялося чимало варязьких і новгородських дракарів та ладь, із деякими ботсманами Сігурд сходився просто в морі й подовгу розпитував, що діється в Новігороді та суміжних краях. Доброчин теж не минав слушної нагоди.

Для себе він почув головне: до Новагорода ще це дійшла чутка про їхнє повернення, в городі так само відбуваються гамірні торжки, повно гостей з країв близьких і далеких, лише віча посадник Арфаст Глібович Муромський заборонив. Арфаст був побічним нащадком Рюрика.

— Сьогодні будемо в гирлі Неви, — сказав Сігурд уранці. — Озеро Нево теж подолаємо за день, а позавтра зайдемо в гирло Волхова...

— Якщо морський бог дасть. — Доброчин намагався стримувати схильного до захоплень варязького ватага.

— А звідти до твого Новагорода також день.

— Супроти течії? — нагадав Доброчин. — І супроти вітрові.

Сігурд мусив зважити на його слова, хоч вітер ще міг п'ять разів змінитися до того часу.

Королева Астріда та її син Олаф уже третій день не вилазили з-під настилу корми: їх пойняла вельми бридка морська хвороба, а ліків од неї не було.

По обіді Доброчин сказав Сігурдові:

— Посадови небожа на ключ.

Сігурд насилу витяг Олафа з-під настилу. Очі в королевича були наче залляті молоком, збляклі губи кривилися й сіпались, він ледве тримався на ногах. Тоді Доброчин зігнав одного вікінга з ключа й натомість посадив свого небожа. Володимир жваво замахав довгим веслом, зиркаючи на хворого королевича. Олаф мовби збагнув, що від нього вимагають, і сів на лаві поряд з ним. Попервах весло зовсім не слухало. Доброчин потяг Сігурда на носовий настил, а коли вони трохи згодом озирнулися, то не впізнали юнака. Олаф працював з несподіваним жаром, весло його більше не стукалось об сусідні весла й стало з ними в лад. А Сігурд спочатку не вірив у такі ліки.

Позаду лишилися Нева й озеро Нево, вкрите зморшками дрібних брижів. Дракари низкою входили до поцяткованого піщаними острівцями гирла Волхова. Зустрічні судна траплялися вже на кожній версті. Але Доброчин і тепер не підганяв Сігурда.

— Постіймо в Ладозі якийсь день. Хай «посадник» Арфаст має більше часу для страхів, — сказав він.

За півдня від гирла стояв давній город Ладога, а недалеко від нього той погост, у якому Доброчин сховав своїх родичів. Тепер його самого проймав страх. Він так давно не мав про них жоднісінької звістки, в Свенельда ж була довга й пазуриста рука, і в грудях Доброчинові дедалі частіше кололо.

Ладога не швидко відкрилась їхнім очам: город стояв на невисокому острові, стіни та чотири вежки його ледве здіймалися над верхівками найвищих дерев, що обступили береги довгастого озера. Доброчин одтрутив ботсмана й сам став до стерна. Йому не раз доводилося причалювати в Ладозі. Озеро було мілке й закидане майже невидимими валунами, тут не кожен зміг би провести ладдю, не сівши на валун або не розпоровши днище.

На найближчій вежі вдарив дзвін, і коли дракар торкнувся боком причалу, сторож стурбованим голосом гукнув:

— Що ви за люди?

До Ладоги рідко приставало стільки дракарів та ладь. Він швиденько збіг із вежі й почав зачиняти ворота, тоді знов озвався вже з гори:

— Що ви за люди?

Городні стояли на не дуже високому насипному валу, й з води Доброчинові було добре видно розгублене обличчя сторожа.

— Вже ось обід, а ти й досі не прокліпався? — спокійно проказав Доброчин. — Князь новгородський Володимир та його посадник! — уже з притиском докинув він.

— А я й дивлюся — ти це чи не ти! — зрадів сторож. — І Володимир Святославович онде на кормі, їй же богу, правда! То це ж ви як? Повернулися з убігу? Й варягів многих ти нарубав.

— Одчини ворота! — гукнув світлий князь, утрачаючи терпець вислуховувати балакучого сторожа. — Хіба не видно й так? Повернулись до Новагорода! Відчиняй.

— А це не Новгород, — спокійно почав пояснювати воротар. — До Новагорода ще день з гаком дороги. А супроти вітру й два дні. Цей город зветься Ладога, а Новгород — на озері Ільмень. Вийдіть назад у Волхов, а там зверніть у праву руку й гребіть супроти води! — охоче пояснював сторож, бо така валка невідомо чиїх ладь не сулила йому добра.

Доброчин остаточно втратив терпець і сердито крикнув:

— Ану відчиняй, бо враз пришпилю тебе до городні стрілою! Ну ж!

Кілька варягів і справді похапали луки. Доброчин глянув на них і раптом поник. Варяги могли взяти Ладогу приступом, а тоді їх і не викуриш звідсіля. Він махнув на лучників і сказав якомога спокійнішим голосом:

— А погукай-но там когось. Тисяцького чи посадника.

— Я тут, — негайно почувсь інший голос, і Доброчин спочатку був здивувався, тоді згадав, що сторож уже давно зняв тривогу, вдаривши в дзвін. — Чого хочеш од нас, княже Доброчине? Якщо я тобі відчиню, а взавтра гору над тобою візьме Арфаст Глібович, я позбудуся голови. Він і так на мене косо зорить, а я ж іще й клявся йому на золоті та на мечі.

— Ти як звешся? — спитав світлий князь.

— Боярин Путята Кислиця.

Доброчин уперше чув таке боярське ім'я, тому спитав у посадника:

— А родом ти з яких країв, боярине Путято?

— З Римова на Сулі.

— Послухай, — сказав Доброчин. — Я не хочу заходити до Ладоги. — Вірність Путяти дедалі дужче подобалася йому. — Дай мені лише кілька возів і коней.

— Підійди до Красних воріт, — негайно відгукнувся Кислиця.

Невдовзі з Ладоги вивели двадцять осідланих коней і п'ять парокінних возів.

Досі Володимир стежив за всім з усмішкою. Він зрозумів, чому вуй відмовився заходити до Ладоги: Володимир і досі не міг забути його схвильованого шепоту в нічному шатрі. Але сьогодні Володимира охопило почуття якогось лінькуватого споглядання. Та коли сів у сідло норовистого буланого коня, його взяла нетерплячка. Десь там за лісом та болотом стояв погост, у якому вони з вуєм сховали своїх родичів, найрідніших людей.

Якби не ці вози та два десятки вершників позаду, Володимир зострожив би буланого конягу й погнав його з усіх сил. Але запряжені в хомути коні бігли вайлуватим підтюпцем. А що, як Арфаст Глібович вистежив той погост, з охололим серцем подумав Володимир. Путята Кислиця не згадав ні про що таке, хоча погост був ладозький. А може, Путята саме через це й не схотів пускати їх до Ладоги?

Володимир притримав коня.

— Чого цей Путята не впустив нас до города? — сказав він.

З білих плям на Володимирових щоках і чолі Доброчин здогадався, про що питає молодий князь, але не хотів завчасно його втішати. Доброчина давно вже непокоїли такі думки. Він думав про своїх родичів на глухому погості, але не міг не думати про дракари та ладді, що лишилися під Ладогою. Від варягів можна було сподіватися всього: вони могли взяти Ладогу мечем і засісти в городі, могли просто розгарбати його й спалити вщент, і Сігурд не міг би їм завадити.

А тоді знову линув думкою на погост, а з погосту вертався до посадника ладозького. Володимирові невисловлені страхи посіяли ще більшу смуту в його душі, й коли на горбку зачорніли перші стріхи погосту, він уже майже напевно знав, що в житті не може все йти тільки плавною злагодою.

Тим часом сонце схилилося над західні бори, світило просто в очі, й годі було щось розгледіти серед хижок над горбом. Володимир, мов зацькований вовк, шарпав коня й розглядався. П'ятеро варягів сиділо на возах, верхи їхав десяток новгородських воїв, і майже кожен тримав у руках повід заводного коня: заводних Доброчин звелів узяти про всяк випадок, а тепер ці коні навіювали Володимирові ще лихіші думки. Коні без вершників поверталися тільки з ратної січі.

Видовище позаду було просто сумне, й, щоб не піддаватися тим лиховісним знакам, Володимир зострожив буланого коня. Норовистий кінь скоторився й став диба, коли ж Володимир нарешті змусив його перейти на рівний галоп, з-за крайньої хижі вигулькнула молода ратайка чи робітниця. Вона була в латаній-перелатаній свиті й несла на руках дитя.

Помітивши стількох верхівців, жінка шаснула назад за ріг, а Володимир погнав коня до знайомої старостиної хати. Доброчин та інші вершники наздогнали його аж тут.

Матір Володимир упізнав одразу. Велика княгиня київська стояла й дивилася на нього з темних сіней. Володимир зіскочив із сідла й несміливо пішов назустріч матері, тоді розгубився й уповільнив крок. Простоволоса материна голова була вся сива, але його вразила не так її несподівана сивина, хоч матері минав ледве тридцять восьмий, як брудне подерте вбрання.

— Оце ми з вуйком... — почав був молодий князь, не знаючи, як повести себе.

З хати вискочила дядькова жона Богуслава, за нею обидва його сини — Коснятко та Вишата, а донька Славка трималася матері за шию й перелякано глипала на незнайомих страшних чоловіків...

— Ну, як ви тута? — озвався Доброчин.

— Живі-здорові, — сказала княгиня-вдова братові й заллялася несподіваними сльозами. То були перші сльози, які Володимир побачив у материних очах. — Коли це все скінчиться?

Доброчин нічого не відповів, його жона Богуслава міцно тримала чоловіка за руку, хоча цього й не личило робити отак при всіх. Коснятко й Вишата позирали па призабулого батька вовченятами, а Володимир дивився на носаки чобіт.

— Он і твоя Людка, — сказала мати Володимирові й кивнула за хлівець, де тупцював староста погосту, не зважуючись підійти ближче до високих гостей. Коло старости спинилася та сама жінка, обшарпана й з немовлям на руках, яку він сприйняв був за бідну ратайку чи холопку.

Велика княгиня Малуша сказала йому:

— Оце твоя княгинька Людмила.

— А з ким то вона?

— З Вишеславом.

— Яким?

— Княжичем Вишеславом Володимировичем!

Варязькі найманці стали за Ладогою. Ворота города вже третій день лишалися на замках, боярин Путята Кислиця не робив спроб налагодити перемови, Доброчин теж йому не докучав, навіть не думав докучати, хоча легко міг би взяти город за півдня, та й то не всією потугою.

Він діяв навпаки: сказав Сігурдові розбити стан за п'ять верст од Ладоги.

— Так можна вистояти до самої зими, — трохи глузливо сміявся Сігурд, але Доброчин мовчав.

За ці три дні з Ладоги не було жодного сольства, зате згори раз по раз прибували прості й мережані ладді, пливли поодинці й гуртиками, під парусами та без парусів. У Новігороді відразу ж довідалися про повернення Доброчина, бо чутки прудкіші за коня й стрілу. Перші новгородці з'явилися ще вчора перед смерканням.

Доброчин дуже розраховував на цих гостей, дарма що викликали невеселі спогади. Якщо плід наллявся й достиг, сказав він вірному сотникові Ждану Будимировичу, грушу не треба трясти: плід сам упаде з дерева. А після розмов з багатьма гостями він уже знав, що чекати лишилося недовго.

Перед обідом прибув новгородський тисяцький Угоняй. Доброчин чудово знав цього багатого боярина, високого згорбленого бороданя, який ніколи не розлучався з кутою міддю сулицею, що правила йому за ціпок. Угоняй був у кожушку й високих ловецьких чоботях, чиї підбиті псиною халяви поскочував нижче від колін. Усе те вбрання мало справляти враження, нібито новгородський тисяцький випадково заблукав аж сюди, полюючи звіра.

Доброчин удавав, що вірить у ті його ловецькі чоботи.

— То це ж ти як: уже вертаєш після влозу до Новагорода? — спитав він.

— Ще тільки зібрався... — потрусив сивою лопатою бороди Угоняй. — Мої ушкуйники вже всі подалися до Білого моря — добувати рибій зуб, один же мій челядник видів на Свирі многого соболя, дай, думаю, піду...

— А як життя-буття в Ногігороді? — спитав Доброчин, якому набридли лукаві теревені.

— Да як... — замулявся боярин. Він хотів би довше побалакати про соболя та риб'ячий зуб, аби зробити «випадкову» зустріч не такою вимушеною. — Да оно звісно як. Время тепер суморочне...

— З Арфастом Глібовичем добре живете?

— Варяги завсігда пекли Новугороду, — пішов на більшу відвертість Угоняй.

Доброчин глянув на Володимира. Молодий князь був думками далеко від цього шатра, й Доброчинові стало прикро. Небіж не вмів довго думати про щось одне.

— А що мислить новгородський посадник? — спитав у боярина Доброчин.

Новгородський тисяцький глянув з-під кошлатих брів і сказав якнайщирішим голосом:

— Новгород і досі має за посадника тебе, світлий княже. А той Арфаст і спить головою на сідлі.

— Лаштується на влови? — лукаво подивився Доброчин.

— Та нехай хоч і на той світ лаштується, нам хіба що! Родак і прихвостень Змія Горинича.

— Він і тоді був його родаком.

— То ж були збаламутились варяги, а в наших же сила яка: по сотні кривого та сліпого... — Боярин зрозумів його натяк. — Тепер би ми стали за тебе горою!

Доброчин водив пальцем по мережаному вруччі свого меча. Тоді цей самий тисяцький воєвода не вдарив пальцем об палець, аби порятувати Володимира та йот, коли варяги вчинили були смуту.

— Це тільки твоя думка така? — зумисне викликав його Доброчин на відвертість. — Чи тебе послали бояри новгородські до мене слом?

Він довго цілився й добре влучив. Новгородський тисяцький ніяково посміхнувся й важко-важко зітхнув. Далі прикидатися було нічого. Він хрипко проказав:

— Коли рішиш іти на Новгород, пришли когось до мене й дай знак. І хай нам дідівські боги помагають.

Увійшов Сігурд і став коло пройми шатра, схрестивши на бороні великі дужі руки.

— Плід іще не зовсім достиг, — сказав йому Доброчин свейською мовою. Сігурд нічого не зрозумів, але зі звичайною чемністю посміхнувся. Тоді Доброчин знову звернувся до верховоди новгородських бояр: — Нам нема куди квапитись, воєводо, грушка рано чи пізно сама впаде — пощо ж без надоби трудити руки?

І все-таки його зрозуміли всі троє в шатрі. Володимир підхопився й швидко вийшов, а Сігурд розчаровано позіхнув.

— Посадник Арфаст Глібович про мене знає? — запитав у боярина Доброчин.

— Весь Новгород знає.

— І що ж Арфаст?

— Боїться. А до Києва вже не добіжить: дороги й волоки розгрузли.

— То ти скажи йому, хай не боїться, — мовив до боярина світлий князь. — Я не вчиню йому лихого, так і скажи. Якщо відчинить мені ворота Новагорода, дозволю діждатися в городі зими, поки дороги підмерзнуть. А ворота хай одчинить післязавтра в обід.

Було хмарно, й сіявся холодний дрібний дощ, але Новгород мовби днював і ночував на торжищі. На кожному кутку й перехресті стояли криті парусиною купецькі вози. Тивуни й челядники купців до хрипу дерли горлянки, але майже ніхто нічого не купував. У ходу в новгородців були сьогодні лише пироги та бублики: по срібній векшиці за п'ять або й три, бо пекарі не встигали підносити.

Володимир товкся в натовпі простих і чорних людей, якими були переповнені вулиці. Зранку він виходив усі новгородські кінці. На ньому було чорне корзно з наголовником, який спадав мало не на самий ніс, і ніхто не впізнавав молодого князя. Від довгого ходіння ноги Володимирові аж гули, хотілося їсти, але не мав за що купити бублика чи пирога. А до дідинця не хотілося вертати.

Він уже другий день просто втікав з того дідинця, переповненого гридьбою та боярами. В городі було понад півсотні лише словінських боярських родин, які мали багаті землі попід Новимгородом і Псковом, у Вожанських, Їжорських, Веських, Водських, Мерських та Муромських краях, у краях пермі та югри, печори та зирян, що давали дань риб'ячим зубом і моржевою скорою, з якої новгородські рукомисники виробляли червоні непробивні щити.

Кожен боярин та боярський син поспішав засвідчити свою вічну любов і відданість, хоча світлий князь Доброчин Маломирович відчув був на своєму горбі, чого варта ота їхня відданість. Цим боярам-купцям та земляним господарям потрібна була в Новігороді лише тверда рука, здатна захистити їхні торги та товари: аби довший меч і важчий кулак, байдуже — свій чи варязький.

І все-таки Доброчин цілувався до новгородських бояр.

Зате Володимирові було тепер не до цих клопотів. З боярами та купцями впорувався світлий князь, Володимир же намагався дати раду своїм власним гризотам.

Коли тиждень тому Володимир побачив на заладозькому погості Людмилу з отрочам на руках, його збурила якась невідома ворожа сила. Він випадково зиркнув був княгиньку й перед цим, коли першим наблизився до погосту. Тоді Людмила була в дранті й нагадувала казна-кого: робітницю чи ратайку. Потім він удруге побачив свою молоду законну жону, а мати сказала, що на руках у Людмили — його син.

Спочатку Володимир думав, що то в ньому викликала відразу ота одіж на ній. Але ж так само були вбрані й мати та вся вуйкова родина. Староста погосту зумисне вбрав їх так: щоб новгородський та ладозький посадники їх не вистежили. Володимир не знав цього, та справа була не в тому, а в безлічі невідомих йому інших причин.

Наступного ранку Людмила вийшла із свого шатра в ратному стані, з голови до п'ят убрана в дороге княже вбрання, яке сяяло коприною, сріблом і золотом. З-під мережаного подолу виглядали мережані ж золотом червоні чобітки. Обличчя її сяяло радісною гідністю. Вона була сама: сина лишила на свекруху та княгиню Богуславу.

Уздрівши такою свою молоденьку жону, Володимир аж рота з подиву роззявив. Він і сьогодні ледве впізнав її. В тому не було нічого дивного, бо скільки вони бачилися після весільних треб? Сватівники привезли Людмилу з Чехії наприкінці серпня, місяць заплітали косу молодій, сховавши наречену від чоловічого ока. В середині жовтня почався весільний обряд, який тривав також місяць. Увесь цей час чеська князівна не скидала покрову з очей, і лише потім увели її до княжої одрини.

В одрині горіла одна свіча, на яку молода сама ж дмухнула, соромлячись його й себе. Так цілу ніч вони й перебули в темряві.

А вранці Доброчинові хтось доніс, що варяги вчинили заколот і готуються всіх їх перебити. Володимир бачив свою жінку й удень, але княгинька Людмила, як і мати та вуєва жона, були заповиті по самі вічі, всю дорогу їх переслідував постійний страх, що недруги кинуться їм навздогінці, й Володимирові було не до розглядань.

Пливли невеликим човном без насадів. У човні, крім них, було лише зо два десятки вірних мужів та отроків, які не змогли б оборонити їх і себе, коли б варяги почали наздоганяти.

Вже під Ладогою світлий князь Доброчин сказав, що має тут на якомусь погості вірного старосту, який сховає жінок і дітей.

До погосту йшли пішки й прибились аж надвечір, уникаючи сторонніх очей. А коли влаштували дітей та жінок і подалися назад до Ладоги, западала ніч. Тоді вони блукали серед боліт до самого ранку.

Ото стільки бачив Володимир свою жону торік. Тепер він дивився на неї вдруге, й нічого дивного в тому не було, що не міг її впізнати.

Шатро княгинь стояло осторонь від Доброчинового та його шатра, варязькі ж вогні диміли кругом досить широким колом, звідти долинали приглушені, невиразні голоси. Підступивши на кілька кроків, Людмила потупила зір.

— Кня-аже, — розтягуючи звуки на чеський лад, сказала вона Володимирові. — Твій син уже прокину-увся і жде тебе...

Тієї єдиної шлюбної ночі княгинька вміла розмовляти лише по-моравському, при тому смішно розтягувала слова. Тепер вона говорила вільно й сливінь чисто, вивчивши мову мужа за минулий рік, лише подекуди розтягала звуки: Вишесла-ав...

Це її вміння говорити ще дужче вразило Володимира, він розгубився й тепер уже зовсім не знав, що відповісти і як повестися. Лише ствердно кивнув. Перед ним стояла зовсім не знайома й чужа людина, й коли б не мати та вуйкова жона, міг би подумати, ніби хтось його навіщось обдурив.

Не маючи куди подітися, він увійшов до жіночого шатра, сковано постояв над міцно заповитим сином, щось самоплинне відповів матері й поквапився надвір.

Утретє він побачив Людмилу вже в Новігороді, коли бояри прислали до Доброчина гінця, мовляв, городські ворота відчинено. Плід остаточно визрів і впав сам.

На валах було повно чорного люду, який гомонів і викрикував на всі голоси, підкидав угору шапки й вимахував руками. Доброчина й Володимира новгородці вітали як покликаних вічем новгородських князів. Через увесь Словінський кінець до самого Дідинця вилаштувалися хитреці й челядники, купецькі й боярські домажиричі та тивуни, бродячий люд і боярські дружинники, а найзначніші бояри піднесли на рушнику та срібній дарниці хліб і сіль. Угоняй був простоволосий і врочистий.

— Спаси тебе Дажбог, світлий княже! — сяйнув він на Доброчина промінням лукавих чорних очей. — І тебе, Володимире Святославовичу! Такоже й вас, Малушо й Богуславо, й тебе, княгинько... — Він марно намагався пригадати її ім'я, потім безпорадно зітхнув і заходився цілуватись до варязького принца Сігурда, чиє ймення, одначе, також забув.

У Дідинці всі пішли просто до теремного двору, піднялись лізницею й ступили до сіней.

За дверима було глухо.

Ніхто з них не сподівався на таке. Угоняй сказав Доброчинові, що в хоромі жде його ласки світлий князь Арфаст, якого Свенельд прислав був своїм посадником. У хоромі нікого не було. Коли повідчиняли всі двері, що вели в сіни з княжих світлиць, на них війнуло пусткою.

Тоді Володимир з раптовою веселістю озирнувся й утретє побачив свою чеську княжну, яка вже рік була княгинею новгородською й навіть народила йому сина.

— Наша одрина-а була ту-ут? — перейнявшись його настроєм, проспівала вона.

Це справді була та сама одринна світлиця, в якій вони провели злюбну ніч, але співучий голос княгиньки чомусь образив Володимира. У вигнанні він часто згадував ту таємничу шпарку ніч, коли вперше й востаннє звідав жіночої ласки. Ті години марилися йому вві сні. За цей рік вони стали чимось святим і недоторканним, до чого він нікого не допускав, а вона сказала про це так просто й буденно, неначе випила кухоль води.

В душі Володимира збурились темні ревнощі, неначе та таємниця належала лише йому, а ця людина поряд була чужа й непричетна.

«Чужа...» — вороже подумав Володимир, раптом збагнувши те, чого досі не міг зрозуміти. Зовсім, зовсім чужа — в тому й полягала головна причина.

В хоромі теремного двору почалося нове життя, від якого він за останній час устиг одвикнути. Кліті й підкліті знову загомоніли голосами челядників та тивунів, які не знати звідки й взялися, мовби чекали їх тут увесь цей рік; у гридницях один на одному спали покотом вікінги; лізниця й сіни двигтіли під вагою боярських чобіт, скрізь пахло печеним і смаженим, золоті й срібні братини не висихали від меду та вина, бояри один з-поперед одного змагалися в дарах та словах вірності, й це тривало до перших півнів.

А коли лізницею вниз прогуркотіли нетверезі кроки останнього боярина, тиша в хоромі здалась Володимирові підступнішою за найулесливіші боярські голоси. Княгинька Людмила чекала на нього в тій самій одрині, але він не мав сили переступити через поріг. У сінях мигтіла жовта воскова свічка, ґнотик інколи загинався й тріщав, а Володимирові вчувалися в тому звуці чиїсь ворожі скрадливі кроки.

Він так довго стояв посеред освітлених сіней, що вже стало неможливим ні ввійти до спальної світлиці, ні збігти лізницею в двір, де поступово також западала середнічна тиша.

Зненацька його охопив ще більший страх. Що я чинитиму, коли зараз вийдуть мати або ще хто? — подумав Володимир, але щось мовби поприбивало йому підошви до мостин. За дверима одрини почулись тихі кроки. Він з ляку забув про страхи й кинувся до вікна — бодай погасити зрадливу свічку!.. Але не встиг. На порозі з'явилась Людмила: в довгій сорочці з червоно-чорними квітами по подолі та рукавах, а довга руса коса розплетена й кинута за плечі.

— Ти цо-о? — прошепотіла Людмила.

Вони стояли віч-у-віч, княгинька дивилася на нього знизу вгору, й у зляканих зіницях її Володимир побачив себе. Це його мовби зламало. Вона відчула той злам, підійшла ще ближче й поклала голову йому на груди.

— Стоїш тута-а й стоїш...

— Бо в одрині парко, — якимось дурним голосом завиправдовувався молодий князь.

— Я тобі не красна-а...

— Та чого?

Людмила підвела голову, й у мерехтливому світлі Володимирові здалось, ніби це та сама оломоуцька княжна, яку він уперше побачив тієї далекої шлюбної ночі. Тепер він її впізнав...

А коли вранці прокинувся, розбуджений голосами за вікном, на узголів'ї поряд лежала тільки копа волосся. Він обережно розгріб русяві пасма й побачив зблідле чоло й кирпатенький ніс. Володимир довго роздивлявся це припухле від сну та несну обличчя, роздивлявся й знову не впізнавав, навіть злізши з одра й ставши долі наоколішки. Пізнавав і не впізнавав.

Людмила прокинулась ї перелякано вирячила очі:

— Ти цо-о-о?

Обличчя її перекосилося, пошерхлі губи стали тоненькі й цупкі, мов дві валові мотузочки; Володимир поволі підвівся й одійшов. Тепер він остаточно пересвідчився, що це зовсім не та оломоуцька княжна, про яку він думав цілу зиму й ціле минуле літо. Невідомі сили підмінили її.

Він квапливо вдягся й вийшов на гомінке дворище.

Це тривало всі три дні. Ввечері Володимир сяк-так передужував у собі опір, заходив до одрини й ночував там. Часом йому навіть починало здаватися, що він помилився й даремно шарпає себе і всіх. Нічого не змінилось. Людмила була по-дитячому довірлива й палка, вона лише тепер відчула в собі жіночу силу, яка захоплювала їх обох, укручуючи до незрівнянного ні з чим ненаситного вогняного виру; торік же була по суті дитям. Це заспокоювало Володимира, й він засинав міцним і безтурботним сном, забувши всі свої денні терзання.

Та коли вікна ясніли й з клітей та двору починали долинати звичні буденні голоси, він прокидався, а разом з ним прокидались і його денні настрої та чорні думки. Навіть не кивнувши стривоженій Людмилі, він квапливо виходив з одрини в розкислий двір, а далі накидав просте чорне корзно з каптуром і пірнав у городську тисняву.

Й так щодня.

— Мордуєшся від неробства, — сказав йому вчора світлий князь. — А забуваєш, що князь новгородський — ти: я лише твій допоміжний. Доки я сам одгавкуватимуся від тих боярських псів?

Понуривши голову, молодий новгородський князь мовчав. Вуйко каже правду, думав він, усе те мордування від неробства, але йому не хотілося йти вислуховувати нещирі слова новгородських бояр.

— Я не лукавіший од тебе, — засміявся він. — Хіба зможу отак з тими лукавцями, як це робиш ти?

В його житті материн брат посідав місце батька.

Зморений голодом і штовханиною в тисячній юрмі, яка й досі не могла вгамуватися після їхнього повернення, Володимир почав продиратись у бік княжого Дідинця, чиї вежі бачив звідси. Біля вічового помосту збирався різношерстий люд, чулися безладні палкі вигуки, що не спроможні згуртувати всіх. Володимир прислухався. Якийсь гончар у завоженій глиною запасці вибрався па поміст,ударив повстяною шапкою по личаках й крикнув:

— Коли посадник Арфаст Глібович утік, наші новгородські бояри та купці повипускали були всіх закупів, а тепер визбирують їх оп'ять, бо за Доброчином пришили такі самі варяги, як і спрежда були. Що ж змінилося, питаю вас, коли бояри новгородські...

Володимир виборсався з натовпу й пішов, бо від голоду й холоду в нього вже почали тремтіти коліна, а чорне корзно геть вимокло під дрібним дощем.

Дідинець стояв між трьох посадів Новагорода: Словінського, Неревського та Горицького кінців, оточених загальним валом та ровом. Навколо ж княжого двору — Дідинця — були окремий вал та свій рів, так само наповнений водою. До того ж над валом здіймалася досить висока стіна-частокіл із вежними воротами, з яких через рів було перекинуто місток. Такий город вельми легко взяти, сказав йому одного разу Доброчин: на це він розраховував.

Перейшовши місток, Володимир скинув каптура, інакше сторожа не впізнала б і не впустила в Дідинець. На княжому дворі було майже порожньо, Сігурдові гридні й челядь поховалися від дощу. Володимир збіг лізницею на теремне повершя й увійшов до сіней. Усі двері були зачинені, але в красній світлиці лунали голоси. Говорили по-варязькому. Це мали бути Сігурд і Доброчин. Володимир хотів вийти й гукнути которогось челядинця, щоб приніс їжі та якогось питва, але двері світлиці рипнули.

— Це ти? — озвалася мати. — Зайди-но сюди, княже. Володимир помулявся й таки ввійшов. Доброчин і Сігурд говорили про щось не вельми приємне, сидячи на лавах біля протилежних стін. Княгиня Малуша стала збоку.

Сігурд спитав:

— А ти як собі мислиш? Вікінг лише жадібний і дурний?

— Межи нами був ряд і толкування, — відповів Доброчин, чітко глянувши на норманського принца, який теж не потупив зір.

— Твій вуйко хоче наставити над варягами своїх сотників, а цей чужинець не пристає на те, — пошепки пояснила мати Володимирові, хоча Сігурд однаково нічого б не зрозумів.

Доброчин доводив чільникові варязької вольниці, що ці заходи на користь усім, бо новгородські сотники знають город і його околиці, та й для простого люду вони свої.

— А як твоїх сотників розумітимуть мої вікінги? — спитав син норманського короля.

— Наші по-свейському балакають, — зі злим насміхом промовив світлий князь.

На це Сігурд не міг нічого відказати, лише спробував так само посміхнутися й застеріг:

— На багатьох доведеться ділити здобичі.

Доброчинові кортіло нагадати Сігурдові його ж власні слова, мовлені ще за морем: якщо тобі не стачить срібла на всіх, я сам сплачу половину. Доброчин подумав і не сказав цього. Вікінг у чужій землі ставав просто варягом, а Доброчин мав інші задуми на грядучі літа. Сігурд був йому потрібний, тому він притрусив попелом свій душевний жар.

Увійшла Сігурдова сестра Астріда. Володимир побачив її сина Олафа й хотів був скористатися з цього й піти, але норманська королева сказала Малуші, ніби в Новігороді лихо ставляться до сина норманського короля, й Володимир мимоволі прислухався.

— Сьогодні його оточила на торжищі чорна юрба, — сказала Астріда, — побила королевича, зірвала з нього корзно та меч.

Велика княгиня обіцяла захистити Олафа, а Доброчин сказав, що його вже слід було б залучити до дружини. Володимирові ж згадалися слова гончаря, який волав з вічового помосту. Все зв'язувалось одним мотузком. Володимир з неприязню глянув на варязького княжича, вже по-справжньому готуючись іти геть, але до світлиці вскочив захеканий княжий бирич, який схвильовано проказав:

— Упіймали Арфаста Глібовича!

— Де? — запитав Доброчин.

— На Шелонських волоках аж підо Псковом.

— Питаю, де він є!

— А тута...

— Приведи.

Незабаром Арфаст Глібович, Свенельдів посадник і світлий муромський князь, стояв на килимі проти Доброчина, зацьковано зиркав на всі боки й витирав зв'язаними руками червоний ніс. То був низенький гладкий чоловічок, швидше схожий на доброго кабанця, ніж на ярла чи вікінга.

— Я тепер у твоїх руках! — заверещав він несподівано жіночим голосом. — Січи мене або вішай — воля твоя!

— Розв'яжи руки цьому пискунові, — сказав до бирича Доброчин, а тоді спитав Арфаста: — Цей муж правду рече, ніби ти хтів утекти до Пскова?

— Куди хотів, туди і втікав. Чи мав би ждати тебе в Новігороді?

— Але ж ти муромський князь? Чого ж намірився до Пскова? Я велів переказати тобі, що не зачеплю тебе й пальцем. Хіба тобі не говорив тисяцький воєвода Угоняй?

Арфаст розтирав набряклі руки, потім почав сякатися й долонями втирати застуджений ніс. Вигляд у нього був розгублений. Доброчин дарував йому життя не за так. Староста заладозького погосту розповідав Доброчинові, що напровесні Арфастові люди натрапили на жінок і дітей, які переховувалися в старости, але новий новгородський посадник заявив, що не личить князеві змагатися з дітьми та жонами, звелів дати їм спокій і поїхав геть. Доброчин хотів був розпитати, для чого він учинив саме так, але зрештою відмовився.

Лише сказав:

— Ти ж світлий князь муромський? Їдь до Мурома й сиди там. Як буде потреба — покличу. Тільки до Свенельда більше не ходи.

Арфаст нарешті отямився й вийшов. Доброчин коротко переказав розмову Сігурдові й повів його у двір до гридьби, думаючи в цю мить про ще одного Свенельдового ставленця, якого сам волів би бачити серед своїх бояр: ладозького посадника Путяту Кислицю.

Коли князь Дсброчин та Сігурд пішли, велика княгиня запросила королеву до своїх світлиць, поманивши й Олафа та Володимира. Малуша провела їх першою світлицею й розсунула килимовий заслін, де були двері до внутрішньої одрини.

— Оце мій онук, — сказала вона королеві Астріді і показала очима.

Колиска висіла на гаку, заповита пілкою прозорої паволоки.

Княжич Вишеслав ураз розплющив очі й пильно дивився на двох жон. Королева почала агукати до нього, але княгиня взяла онука й піднесла до вікна, де стояли Олаф і Володимир.

— Подерж, — сказала вона й простягла княжича синові. — Нічого не зробив, сухенький.

Вона познімала з нього зайві пелюшки, бо в одрині було добре натоплено, й у руках Володимира опинилося зовсім голеньке маля.

Перед очима Володимирові попливло. Він уперше тримав у руках рідного сина, закам'яніло стояв і боявся відійти од вікна.

Тоді в Києві був з'явився ще один змій, не менш підступний від Свенельда, — патрикій Калокір, син корсунського протевона. Він привіз Святославові півтори тисячі фунтів золота й заходився підмовляти великого князя київського йти за Дунай. Калокір сказав Святославові:

— Це дарує тобі Никифор Фока, наш цар. А коли зможеш Булгарію, цар дасть тобі ще цілу гору золота.

Цей Калокір добре знав полянську мову. Відкликавши Святослава вбік од бояр, він таємниче повідомив:

— Я теж хочу мати з того зиск.

— Що хочеш мати? — спитав київський князь. — Я добре знаю греків: ви лукавий народ!

— Це правда, — згодився патрикій і ще тихіше прошепотів: — Повідаю межи нами — Никифор Фока хоче ошукати тебе. Щоб ти та булгарський цар Петер Симеонович зійшли кров'ю борючись, а він тоді прийде до вас і до булгар, щоб узяти їх і вас голими руками.

— Єхидні твої слова, — похитав головою великий князь київський, аж чуб упав йому з-за вуха на очі й ніс. — Приходиш од імператора, приносиш од нього дари — й на нього ж гавкаєш.

— Я сам хочу стати царем, — несподівано заявив корсунський патрикій. — Уб'ю Никифора й сяду на його столі.

Це була хвилина, коли він відчув, що недовіра Святославова потроху тане. Незважаючи на те, що Калокір був лише десятьма роками старший, Святослав здавався протії нього рожевощоким юнаком, а вуж коси на бритій голові надавав йому задерикуватого вигляду. І все-таки Святославові минав усього двадцять восьмий рік.

— Якщо Никифор Фока такий лукавий, — сказав він, — мусимо з тобою його перелукавити. Я заберу Булгарію собі. Ця земля належить мені по крові. А на царгородський стіл підсаджу тебе! — Він засміявся, глянувши на кривоногого царського сла.

Саме такий був задум імператора Никифора Фоки: зіткнути й виснажити булгар і киян, бо кияни завдавали йому клопоту в Корсунській волості, адже Святослав давно вже захопив Корчів і Тмуторокань, посадовивши там князя Борислава, з Корсуня ж ішов до Візантії полянський хліб, не кажучи про інше.

Але й Никифор Фока теж не все знав: Калокірові самому закортіло стати імператором. Коли б цар здогадався про ці його думки — повісив би був Калокіра посеред царгородського гіпподромоса.

Святослав опинився між двох зміїних пащ. Але звитяжний князь про це навіть не думав, бо був надто молодий.

Його не треба було довго вмовляти: столицю Булгарії Преслав він давно вважав серединою скосі землі. Баба Ольга торочила йому про це багато років зряду — ще з наймолодших юначих літ, мовляв, твій дід Владимир теж був царем Булгарії.

І Святослав заходився сукупляти дружину й набирати ратних людей.

Свенельд усіляко підтримував Калокіра, бо до безтями мужній, але необачний Святослав, який завжди боровся в перших лавах, серед рядових мужів, рано чи пізно мусив накласти головою. Ось про що мріяв Свенельд.

Єдиний, хто відмовляв молодого войовничого князя йти за Дунай, був головний воєвода Претич.

— Чужої землі шукаєш, — докоряв він Святославові. — Ти ліпше тут усе владнай.

Святослав обурився й змістив Претича, а головним воєводою знову призначив бабиного брата Свенельда, який в усьому йому потурав.

— Отож як прибули ми до Києва, я й кажу собі: «Добрине...»

— Ти про се ще не оповідав. Ти тоді скінчив на тому, що до Іскоростеня заходила гридьба. А що було далі?

— Ой було ж... Як увійшла гридьба до города, тута й наших попривозили на возах. Усі такі похмурі, аж чорні, тільки зиркають спідлоба та мовчать. Батькова голова заросла чорною щетиною, під оком в нього отакенний синяк, а дядько Володарко й ще їден пан лежать мертві на возі.

— Хто їх?..

— Побила гридьба вранці. Я вже згодом довідався про все... Стара княгиня ще звечора їм сказала, мовляв, отак і так, однаково нема вам куди подітися. Голод вас ізсушив, не можете боротись далі, взавтра чи там позавтра здастеся моїм братам. Он Вручий уже здався. Пощо марно мордуєте себе та нас? Я б вас одпустила, бо ви є нібито сли, але то буде ще більшим глупством. Краще підіть до города й гукніть своїм, нехай одімкнуть перед нами ворота.

Батько їй одказав, що ліпше боротися до скону, ніж удатися на ласку ворогів, вони виріжуть увесь Іскоростень. Ольга ж відповіла, що коли волею не здадуться, то Свенельд однаково візьме город силоміць і справді виріже багатьох. Але наші пани не хотіли йняти віри княгині.

Стара розсердилась і знову поїхала геть, а коли впала ніч і нашим поскручували руки-ноги, сторожа всілася кружка й почала пекти м'ясо на вогні. Наших струже голод, а варяги регочуть та жеруть. А тоді потроху всі розімліли, на чатах лишилося душ, може, з п'ять або шість.

Батько мій поманив нишком одного сторожа: так, мовляв, і так, бери мою великожупанську сустугу, а мені дай ножа — порозтинаю пута. Варяжин і не вагався й дав батькові яожа, бо сустуга була золота й вельми ваговита, але сказав, щоб усі наші пани поскидали й свої сустуги, в кого які є.

Пополуночі наші порозрізували пута, накинулися на тих чотирьох чи п'ятьох сторожів, подавили їх тихо й утекли. До схід сонця було ще ген скілько, та й варяги кинулися не враз. Можна було б добігти до самого Іскоростеня, але слабкий та голодний хіба далеко втече? Плентали наші та блукали, аж поки й сонце зійшло. А кругом повно гриднів. Наші мали того ножа та ще здобули два мечі, почали боронитись, аби не датися живими гридьбі до рук.

Варяги вбили дядька Володарка та ще одного пана, а тих усіх похапали й повезли назад — до того самого дуба. Аж там уже стара: сидить і сміється. «А що, — каже, — далеко добігли за цілу ніч? Я б могла, — каже, — одпустити й тепер, ідіть до свого Іскоростеня, але тоді вже затямте собі: поїду геть і віддам вас братові своєму наймолодшому Свенельдові, а в нього важка рука. Виріже Іскоростень і спалить усе до останньої билинки. А я б, — каже, — не хотіла цього. Мені потрібні живі данники. Послухай мене, велій жупане Маломире. Я помилую Деревню землю й іскоростян, коли ти та твої панове переберуть на себе ввесь їхній гріх».

Мій батько був добряче побитий тієї ночі, але підвівсятаки над силу й спитав стару:

— Хіба боронити свою землю — то є гріх?

Княгиня відказала голосно, щоб чули всі наші пани:

— Негоже тепер шукати крайнього. Я теж могла б жадати крові за Ігореву кров. Мала б посікти тут вас усіх до єдиного, але не вчиню того. Вирішила покарати вас по-іншому: подарую вам життя, але заберу в неволю. Зате жодному дрібному, чи меншому, чи простому, чи чорному деревлянинові нічого не зроблю. Помисли, Маломире.

Батько мій сказав до старої княгині так:

— Відітни ліпше мені їдному голову, а панів та людей наших не займай: це все я проти тебе боровся. І мужа твого Ігоря теж я вбив — своєю волею.

— Е, ні, — каже стара. — його вбило все ваше віче, не сам лише ти, тож твоєї голови мені замало. Та й коли б я відпустила твоїх, вони б ще до осені відкинулись од мене, нового жупана посадовивши на іскоростенському столі. Який мені зиск од того? Подумайте тепер і скажіть: або ви сідаєте на десять літ у поруб, або ж я тепер вас одпущу, а взавтра чи позавтра візьму город сулицею. А тоді вже нехай ніхто пощади не жде. Віддам вас на ласку свого молодшого брата...

Отак рекла стара княгиня й повіялася казна-куди, а наші посідали й зажурились. Гридні вперше дали їм хліба, м'яса та вина, але нашим їжа не йшла на душу, їх обсіли важкі думки.

Й коли стара знову приїхала, батько встав і сказав:

— Підемо до порубу: так-бо вирішили всі. Але що вчиниш нашим сім'ям?

— Учиню те, що й вам. Лише не вкину до порубу, а держатиму їх у неволі десять літ. А тепер ідіть до Іскоростеня й кажіть городянам, хай одчинять переді мною брами та складуть мечі.

Не було нашим куди подітися.

Над городом висів жахкий шаруватий туман — я ще такого туману зроду не видів. Одцуралися нас боги. Як туман розсіявся, в городі знялось ще більше виття, бо всі вулиці заполонили супостати. Отаке-то було...

— А коли повезли вас до Києва?

— Аж перед кінцем зими... Отож як прибули ми до Києва, я й кажу собі: «Добрине, це вже тобі не мамин дім, теперки ти робітник і робич, обільний холоп!» Мені минав лише дванадцятий.

Загнав нас Каніцар у якусь вогку підкліть — душ до півсотні отрочат і дітеських, одне на одному сидимо, під себе й робимо, бо не випускають і надвір. Твоїй мамі минало сьоме літо, була така хоровита й худа, аж мені ставало лячно: коли б не вмерла в цьому багні, їсти нам кидали як поросятам: кинуть отак на всенький гурт, а тоді дивляться й веселяться. Найдужче збиткував чудин Каніцар, він тоді був тивуном у старої княгині. Кажуть, і досі в Києві сидить.

Отак пробули ми в підкліті зо два тижні. Ночами мороз, бо діло ж було перед сиропусними заговінами, скулимося ми з твоєю мамою й тремтимо, не годні зігрітись. Я вже помислював утекти — а там що буде. Аж тут Каніцар почав по одному витягати нас. Попервах більших, а тоді й до мене черга дійшла. Малуша кричить і не пускає, та що вдієш супроти тивунового бича!

Полишив я твою маму в отій багнюці, а мене Каніцар витяг і повіз хтозна-куди, їхали ми саньми до самого вечора, перебравшись кригою через Дніпро, а перед смерканням спинилися в якомусь хуторі чи місті — десятка так на півтора хиж. Підходить староста й вітається до Каніцара, а тивун киває йому на мене й рече: «Осе тобі холопчик. Ганяй його якнайдужче та добре стережи, бо як утече або ще десь дінеться — пропала твоя голова!»

Цей хутір звався Бортничами, він і на хутір не дуже тяг: просто місто, та й годі. Й сиділи там самі Ольжині холопи та кілька закупів без плуга й тягла — на всьому княжому. Староста міста був лютий чоловік, звався Воротиславом, але на нього ніхто так не казав, казали просто Ворота.

Як рано поїхав Каніцар, Ворота поманив мене пальцем, узяв ручищем за худий карк, підняв над долівкою, мов цуценя, й питає:

— То ти Малків синок?

Кажу — Маломирів. А йому це десь не припало до смаку, то він як кине мене на лаву — я аж носа собі розтовк. Піднявся й мовчки сьорбаю юшкою, а з запечі на мене дивляться його дітлахи — не сміють писнути. Ворота сміється й рече:

— Ба яке затяте. Справдешнє тобі вовча. Але в мене присмирнієш.

Та як огріє межи плечі батогом. Звірюка, та й годі. Тоді замкнув у хижі з дітворою й пішов кудить. І чимало загаявся. Діти посміливішали й пострибали з запечі на діл. Було їх семеро. Старшому також минав дванадцятий рік, а найменшому — третій або четвертий. Старший питає мене:

— Як себе кличеш? — Я сказав йому своє ім'я й заходився висякувати ніс. — А мене, — каже, — кличуть Яном. Хочеш коржа?

Я взяв коржа наминати, бо звечора Ворота з Каніцаром щось там довго їли та пили, а про мене й не згадали. Нічого смачнішого досі не їв за той корж: вівсяний, та ще й з медом?

Посвоячилися ми з тими старостенятами, Ян і питає мене:

— То ти княжич?

Кажу «угу», а той не йме віри!

— Хіба княжичі бувають такі? Он я видів княжича того літа — так той тю-у-у! Всей у сріблі та золоті, а кучма до самих віч, а чоботики на йому червоні, а на чересі справдешній меч, тільки манюній!

Мене диво взяло: що то за княжич, а тоді подумав трохи й згадав, що це ж Ольжине місто, певно, вона привозила сюди своє внуча.

Мене батько в Іскоростені не вельми панькав, пани наші носили сустуги та золочені мечі, а дітей своїх убирали простенько: аби в ціле та щоб не марке,

Аж тут надійшов і староста Ворота — сердитий і лається на дітей.

— Житимеш, — каже мені, — тут, хай тобі чорт. Удостоїв мене Каніцар ласки. Ну, якщо ж утечеш — уб'ю. Й не подивлюся, бо хоч так, хоч інак голову знесуть, бодай не гарно. — Й визвірився за піч: — А ти чого ховаєшся?

Ян потихеньку виліз і став коло дверей. Староста взяв між рогачами в кутку сокиру, а вона в його рухах здавалась така страшна, що мене почало млоїти: ану як візьме й заб'є! Та він лише сказав синові:

— Пантруватимеш за ним.

Вони вбралися й узяли мене з собою. Ворота йшов попереду з сокирою за чересом і ціпком у руці. Відразу за містом починалася дубина. В місті та полі сніг уже де-не-де попротавав, а в дубині ще лежав ціло. Ян сказав мені, що ця дубина теж Ольжина, в ній повно бортей із бджільми, а мед бортницькі холопи витягають для княгині.

Між дубами побачили ми двох людей. Один з них уклонився Вороті, а другий і не глянув на нас. То були княжі холопи.

— Тешіть, тешіть! — Це так до них привітався Ворота.

Холопи знову взялися до своїх сокир. Один обсвіжувая старі затеси, другий вирізував на них по три хрести: Ольжине бортне знам'я. На кожному позначеному дубі або ж виднілося бджолине дупло, або висіла в гіллі колода. Це зветься борть.

Отак я й став бортником.

Як підоспіла весна, почав ганяти нас Ворота з рання до вечора, вгору глянути не давав: то пожене обдивляти борті, чи не внадився до бджоли ведмідь, а то йдемо гуртом і затруюємо мишачі нори, бо миші обгризають стільники. Інколи ж ганяв нас облапувати борті та дупла — чи не позатікали водою або снігом з весни.

Я ще нічого не тямив у бортях, попросту боявся бджіл, зате Ян був хитрецем у цьому ділі. Лазив по деревах, як дикий кіт. Коли ми після великодня почали дерти перший луговий мед, Ян щодня вхитрявся потай від батька приховати кавалок вощини.

Мед видирали гуртом. Один холоп оповивав голову шматиною, чіпляв на ноги коти, брав димничку й ліз до дупла чи борті. Обкурював борть, бджоли ставали кволі-кволі, тоді він починав гаком витягати стільники, складати до берестяного кузова на шиї. А ми всі стояли й дивилися на холопа звіддалік. Ворота не давав дерти кілька бортей одразу, щоб холопи не розкрадали стільники. Часом Ян випрошувавсь у батька, це траплялося раз чи двічі на день, а то все дерли княжі холопи.

За другим дранням, то було вже після Купала, бо на липах висів цвіт, ми всі так потомилися, що я ледве ноги тяг. А ще мене покусали бджоли, верхню губу нагнало, як у коня, хотілося вельми їсти, а Ворота не давав. Ми з Яном несли на суку цілий кузов медяної вощини, а покуштувати годі було: за нами пильно пантрував староста.

Дійшли ми до Бортничів і повисипали все з кузовів у дуби, що стояли в підклітях Вороти. Хотіли з Яном трохи обібрати пальцями з кузовів медок, але староста дав нам потиличника й вигнав. Мені стало так прикро й зле, що коли б мав силу, був би його вбив отам. Аж сльози мені виступили од несили та люті, від цілоденної важкої роботи розколювалася голова, вкушену губу ще більше розігнало - просто лихо, та й край.

А коли Ворота замкнув підкліть і пішов до хижі, Ян мені підморгнув:

— Не журися.

Їхня мати (я тобі про неї не казав: то була вельми гладка жінка, звалася Рожею), всипала нам на вечерю щерби з куснем житняка, ми сьорбаємо, а ми знову підморгує й сичить:

— Не їж хліба...

А по вечері потяг мене надвір — мовбито до вітру. Коли це витягає з-за пазухи чималий шмат стільника:

— Тепер бачиш? А ти, дурний, поїв увесь хліб!

Я ж тоді його не второпав. А він порскає в жменю й жебонить:

— Осьо тобі шматик!

І ділить свій окраєць пополам.

Ну вже ж і пополасували! Тут губа вжалена пече, а меду ж хочеться, їм — аж за вухами лящить! А Ян нишком регоче, щоб батько з хижі не почув, бо дасть лемішки.

Отакий-то був Ян. Коли б не цей старостенко, я б у Бортничах ракотиці відкидав геть. А так ще й зміцнів за літо, вже й коліна мені не деремизилися, як по зимі, й рука подужчала.

Й почав я замислювати лихе: як би його втекти з Бортничів! Та Ворота не зводив із мене ока ні вдень, ні вночі. А я одно думав про свою та твою матір — де-то вони тепер? Думав і про батька. Про нього я знав одне: що сидить закутий у Любечі, далекому городі над Дніпром, десь аж під радимичами. Як добратись туди? То ж таки далеч неабияка. Коби хоч Дніпром униз — я б зладнав плота й подався, а то ж угору, супроти води.

Про твою матір я розпитував старосту, але той бурчав:

— До княжої котори[10] не хочу тручатися. Питай сам у тивуна.

Та Каніцара я не видів, бо той приїздив, коли ми, всі княжі холопи, лазили по дубах.

Тоді я вблагав Яна — більше ж не мав кого, щоб його мама Рожа сама якось розпитала Вороту, де мої матір і мала сестра.

З того теж нічого не вийшло: Ворота дав жоні стусана, а тоді й мене оддубасив.

І я затамував на нього ще більшу злість. Хоч він був і не таким лихим чоловіком, як здався першого дня, коли Каніцар привіз мене в Бортничі. Але в мені нуртували кров і жаль.

Ворота щось-таки та завважив. Мені скільки було? Дванадцятилітній отрок нетямущий. Він почав ще більше стерегти мене — не відпускав од себе ані на сажень, хоч сядь та й плач.

Тоді я вдруге підмовив Яна. Цього разу ми намислили тікати вдвох. Але ще не вирішили: чи до Києва або Любеча, чи, може, таки Дніпром униз — аж до того грецького Корсуня. Я йому казав: як виростемо — зберемо багатьох воїв і візьмемо Київ мечем, виженемо геть усіх варягів, щоби й духу їхнього тута не було, ні в Полянській, ні в Деревній землі.

Украв десь Ян старого човника. А неділями чи в який святий день, коли Ворота не гнав нас у дубину, Ян конопатив і смолив його, бо мене староста на відпускав од себе.

Ян щоразу по тому казав мені:

— Скоро доконопатю. Рушимо в перший мороз. Поки схопляться й кинуться в погоню, тут на Дніпрі вже стоятиме лід, а ми ще проскочимо водою.

Отакий був Ян.

Але наперед ніколи не заглянеш.

Одної неділі приходить Ян увечері й шепотить:

— Готово. Й полотна шмат е. Можна буде пливти за вітром, якщо споможе Дажбог. Наче старий мовив.

Уже ночами бував добрий мороз, але вдень пересідався й калюжі танули. Вирішили ми потерпіти ще сім днів, тим часом запастися хлібом чи якимсь іншим борошном — що боги пошлють.

Боги послали нам клунок жита: Янові пощастило відімкнути княжу підкліть. Уже настала п'ятниця, до збігу лишався день: ми вирішили втекти в ніч проти неділі. Зміцнів і мороз, далі вже не слід було зволікати, бо ще стане Дніпро — тоді все пропало.

Староста цілий день нас не відпускав: то садив тіпати з іншими холопами коноплі, то мити барила під новий мед.

Але врешті-таки смеркло. Коли Ворота кріпко заснув, ми з Яном обережно вислизнули й побігли. Наш човник стояв у верболозі Гусятиного ручая. Я ще не бачив того човника й думав, який-то він є. Ян веде мене престо плавнями, поміж уже замерзлих озерець та калюж. Коли же чую — як крикне Ян!.. Що сталося? Чого він, думаю, кричить?

Потрапив ногою в пастку. Хтось поставив на вовка чи кабана: така зубата й туга залізна пастка.

Ми ледве визволили його ногу вдвох. Пастка простромила зубами халяву й пожувала Янові ногу. Вертати назад? Ян каже: не можна вертатися з дороги вп'ять, якось підемо далі.

Беру його попід пахви й веду. Коли це доходимо до того верболозу — аж там нова біда: човна немає...

Так і поплентали ми з Яном назад. Він ковиляє й скиглить:

— Оце батько дадуть! Порвало ж чобіт...

А про те й не дбав, що ногу геть до кістки побило.

Отак і скінчилася та наша втеча в низи Дніпра.

Ворота й цього разу щось таки винюшив, оту пастку поставив таки ж він, а тут пастка спущена, а чобіт у Яна всенький у дірках, та ще й нога пожована. «Чого ти ходив до Гусятиного ручая?» Хотів був Ян одпиратись, але Ворота приклав зуби пастки до чобота й до ноги: впиратись було нікуди. Тоді Ян заходився каятись про свій гріх. Я боявся, що назве й мене, та він сказав батькові, буцім ходив на яму ловити судака.

Ворота знову подався до того місця. На сніжку побачив не один слід, і тоді взявся до мене. Відшмагав батогом, та ми вже з Яном гули в одну дудку: нібито Ян сам ходив до ручая,

Однак Ворота все-таки не повірив, а коли Каніцар приїхав забирати мед, Ворота сказав цьому рудому чудинові, що я натираю п'яти втекти.

Тивун одшмагав мене сам і повіз у порожній каді до Києва.

Це вже було десь коло другого різдва, Дніпро стояв під грубою кригою: ми до самого Києва так і їхали Дніпром. Я ще тоді добре застудився в тій каді — цілу зиму кашляв, як чахлий кінь. Та й як не застудишся, коли Каніцар звелів Вороті забити в цієї каді дно! Я сидів там і почав задихатись, був би задихнувся геть, але припав ротом до дірки з-під чопа й зачав отак сапати морозом. А піт аж очі мені виїдав...

Отож, небоже, як привіз мене Каніцар та як вибив дно тої каді, куди був мене засадив, щоб не втік дорогою, то я од скарлючення та задухи геть закляк. Вилазь, каже, деревлянське щеня, бо враз полічу тобі ребра! Лютий був пес. В руках у нього дубовий молоток та бондарна натяжка — сам же знімав обруч з барила й вибивав дно. А я скарлючивсь і не можу випростатись. Каніцар бачить таке — та як перекине барило! Я й викотився клубком. А земля в Княжому дворі грудкаста й мерзла. Зачав штурхати мене молотком та чобітьми — я насилу-насилу розворушився. Запалав у мені по тому такий жар, що й пам'ять одбило. Вже згодом казав один княжий холоп, що Каніцар був налякався: ану ж помру! А княгиня ж не веліла мене вбивати. Перетяг він мене в якусь підкліть, привів із Кожум'яків відьму-шептуху. Так я ото й вилежав до весни. Коли ж став потроху підніматися, під призьбою теремного хорому вже витикалася молода трава. Сідав ото я на призьбі й вигрівався проти сонечка. Стара побачила мене такого й питає тивуна:

— Вичухався? Ну, хай живе... Поставиш його до коней.

Як уже я трохи ожив, став розпитувати про своїх рідних: що з ними й де вони? Питаю в старого конюшого Миронога, а Мироніг лише сопе: не твоє діло.

Сказав холоп Ольжин Борис — якось увечері підсунувся до мене й шепоче:

— Матки твоєї вже нема. Привела неживе дитя й сама померла. Чи в Будутині, чи в Ольжиному селі...

Я попервах не второпав. Маткою в Іскоростені називають кобилу з лошам або свиню з поросятами. Аж він говорив про матір мою, велію жупанницю Мирославу. Я спитав у Бориса про батька та про свою сестру.

— Батько твій у Любечі — це днів п'ять угору Дніпром. Сидить у порубі закутий. А княжна в Будутині чи теж в Ольжиному селі.

Я питаю: жива? Бо торік напровесні ледве дихала, як я цієї зими.

— Начебто, — каже.

Й пройнявся я думкою збігати в те Ольжине село. Але ж де воно в бісового батька? Так просто собі не побіжиш, нас, холопів, тоді вельми блюли, щоб ми не повтікали. Треба було випитувати й пильнувати, чи не буде в Миронога в тому Ольжиному селі якоїсь нагальної справи. Та ще щоб зважився пустити мене.

Заходився я доводити Мироногові, який я смирний та вірний холоп, а сам тільки про те й думаю, що про кляте село та свою сестру. Попервах Мироніг не випускав мене з княжого двору, ще й сторожу на воротях перестеріг. Але після зелених свят коней виганяли на пашу — це на тому боці Почайни коло Дніпра. А коней же багато, в стайнях воно ще сяк-так, якось устигали і напоїти, й почистити, й винести гній, і дати вівса та сіна, й поводити двором, аби не застоялися. Через Почайну ж цілим гуртом не поженеш — треба частинами.

До цього діла Мироніг залучав гридьбу, але того літа гриднів у Києві лишалось мало — стояли засадами по деревлянських городах. Мироніг набрав усілякої челяді. Ну, рядовичів та закупів не треба стерегти, у них тут своя домівка. А таких, як я, пильно стерегли, бо нас ніщо не в'язало до Києва: вирвався й полетів на всі чотири вітри.

Та я й не промишляв уже про втечу. Куди міг утекти, коли в їхніх руках мої сестра та батько? А старий конюший того не знав, отож і стеріг мене, як ока в лобі, не підпускав і близько до Княжих воріт.

Аж тут чую — каже мені конюший сам:

— Спомагатимеш Борисові. Одведете й повернетеся ще раз.

Нав'язали ми з Борисом по десятку коней, посідали верхи й женемо через Глибочицю до ручая, в бік Малого броду, що за ним плавні, дубини та Дніпро. Іду я та й мислю: де ж оте кляте Ольжине село, щоби скакнути туди й увидіти сестричку? А Борис бачить мене такого замисленого й рече:

— Чого набурмосився?

Я йому: так і так, уже більше року не бачив Малуші й не відаю, чи є ще вона на світі, чи нема. Він і каже: ти зараз цього не роби, а як сьогодні впораємося, відведемо цих коней та ще одних, то я скажу Мироногові, мовляв, так і так, Добриня вельми хитрий до коней, пусти мене завтра з ним і до Ольжиного села.

Я мовлю Борисові:

— А як не пустить, тоді що?

Він тільки розвів руками. Бо холопська воля яка: що звелить тивун — те маєш чинити, а ні — то огріє тебе бичем.

Отож пристав я на Борисову думку.

Покинули ми коней на пастухів коло Дніпра, вертаємось до Києва, а Мироніг скоса зиркає на мене й мовчить. Беремо ми з Борисом ще по десятку коней, женемо через Малий брід у плавні до Дніпра, тоді пішки вертаємо назад на Гору. Стайні порожні, аж лункі, лишилося дві пари коней та жеребна кониця, що ось-ось приведе лоша. Чую — ввечері Мироніг питається Бориса: «Як отой малий? Не кував копит утікати?» Борис йому: «Плохий і сумирний. Та й куди втече: в нього в заставі сестра та батько. Не на умі йому біг».

Наче з язика зняв моє-таки слово, аджеж так само думав і я. Лежу в яслах, і вони мене не бачать. Мироніг знову рече: «Конюший з Ольжиного села переказував, щоб я прислав когось. Узавтра рано підеш». А Борис йому: так і так, пусти зо мною Добриню, може, треба буде помогти мені.

Слухаю — Мироніг сопе, а тоді одказує: «Ну вже бери. Але не зводь з нього ока, бо голову скручу».

Отаке-то... Взяли ми рано з Борисом по півперепічки просяної й подалися до Ольжиного села. В мене на спині наче крила виросли — мало не біжу, а Борис мене застерігає:

— Наперед, брате, ніколи не радій. Ще не відаємо, є там твоя сестра чи нема. Може, вона... в Будутині?

До Ольжиного села ми дістались мало не під обід. Ідемо до старости, кажемо, хто такі й чого прийшли. Він одсилає нас до конюшого, а той аж репається — кричить: «Де вас Неберя носе? Як не виведете сьогодні всіх отих шкап — нарікайте на себе!» Ми тільки дивимося й мовчимо, бо в нас інше на мислі: як би розпитати кого про мою сестру.

А Ольжине село велике...

Ми б з Борисом могли впоратися за півдня й без отого крикливого конюшого. Там тих коней було якихось п'ятнадцять пар, а плавні недалеко. Але Борис мені шепотить: як упораємося зарані, конюший вирядить нас назад, отож не поспішаймо.

Вже в сутінках Борис підходить до конюшого й рече: мовляв, до Києва не дійдемо, краще заночуємо тута, в Ольжиному селі.

Конюший радий, що ми всіх коней перегнали в низи, махнув рукою: хочете — спіть, все одно ясла порожні.

Конюхів у стайні жодного не було, отож Борис трохи понишкнув, поки в старостиній хаті поснуть, і каже: сходжу розпитаю в людей.

Пішов Борис і довгенько не вертався, я вже потерпав, а тоді він підкрадається до моїх ясел і каже: жива-здорова твоя сестра, саму не бачив, але розпитав, де її шукати.

Й повів мене стежкою поза селом, щоб собак не розгавкувати.

За крайніми хатами стояв якийсь довгий хлів, Борис повідав, що то для Ольжиних свиней, бо й справді дуже тхнуло. Борис підійшов до якоїсь жони — я чув поночі лише її голос, а тоді вони виринули переді мною втрьох. Одне було таке мале й обшарпане, що я одразу збагнув: моя сестричка.

Їй минав тоді восьмий рік, а воно ж таке мале та захляле — аж мене розібрав жаль. Стоїмо й дивимось одне на одного, Малуша таки впізнала мене, але мовчимо обоє й лиш тупцюємо. Вдяганка на ній з якогось дрантивого рядна, та й тхне од неї поросятами, а очі дивлються на мене так, наче ось-ось вилізуть, біда мені, та й край. Кажу: «Малушо... Як тобі ведеться? Хочеш коржа?» Питає: «Якого?»

Віддав я їй того просяного коржа, що приніс із Києва, бо нас у плавнях двічі годували кулешем, а вона бере та зразу до рота... Біда, та й край!

Отак побачилися ми з твоєю мамою вперше. А вдруге я збігав до неї вже восени, випросився в Миронога. Сказав йому так: «Як не одпустиш — сам утечу, а з тебе спитають!» Одпустив.

Аж тоді нарешті розпитав я в сестри про нашу маму, мама померла-таки в Ольжиному селі, але на цю згадку сестра тільки плакала. Я приніс їй уже кусників як на два цілі коржі — наскладав за літо.

Отак-то було...

Жилося нам, холопам, туго. Мироніг був дуже скупий чоловік, але Борис крав потроху овес у коней, а мені приносив з дому чи якогось коржа, чи шмат перепічки, кулешу. Мироніг часто пускав його додому. А я допомагав Борисові красти конячу мішку та вівсо.

Сутужно жилося. Цілими днями, бувало, думаєш про того коржа, що за пазухою: коржа тивун давав на ввесь день, хоч його можна було за раз ковтнути, такий він був малий.

Князів я того літа в Києві, вважай, не бачив. Стару бачив іще хіба раз. Під Києвом у неї стояло вельми велике перевісище[11]: в тому яру, що збігає на Поділ з Хрещатого яру. Там ночами літали дикі гуси та качки, а ловчі мужі вдосвіта тільки підбирали спійманих. Стара була скупа. Я дивився на тих гусей та качок і думав: навіщо їй стільки дичини? А Ольга все гребла й горнула під себе.

Вже перед Новим роком іду повз теремний хором, коли це видибує княгиня, а за нею кількоро якихось чужих мужів, я їх досі жодного разу не бачив у Києві. Один, сивий, рече:

— Обдираєш наш Ізборськ, як липку. Все у Псков та в Псков, велика княгине, а як же ми?

Стара одказує тому бояринові:

— А як би вчинив ти? Псков належав моєму мужеві, а тепер належить мені. Чи мала б обдирати свій власний город?

Загребущу руку мала стара. Всю дань з уставів та уроків ділила на три частки: дві давала київським ярлам та князям, а третю клала до своєї скітниці. Про це я довідався через ген скільки літ!

А сама ходила в простому чорному корзні, не маючи на собі ні золота, ні камінців, мов подільська чи новгородська чорна людинка.

Зате батька твого, Святослава, вбирала як павича.

Йому минув восьмий рік. А кормильцем його був Асмус — Ольжин та Свенельдів брат. Він ходив за Святославом попаски. А те княжа було буйне й лихе, ще й меча отакісінького носило при боці. Бувало, витягне й починає штрикати всіх підряд, та ще й лепече: «Охищай живота — йду на тебе!» Аж поки котрийсь гридень і собі видобуде меч: хоч не хоч — одбивайся, бо малий княжич уштрикне.

Йому також минало восьмий, як мамі твоїй. Я був за них п'ятьма роками старший, але в Іскоростеці батько не навчив мене боротися мечем, а тепер мені кортіло мати хоч поганенького мечика. Та звідкіля!

Кажу про це холопові Борису, а той сміється та вигортає вилами гній. А по якомусь дні приносить мені меча дерев'яного. Потримав я в руках того меча, тоді розсердився й жбурнув під ясла, щоб ніхто й не побачив тої ганьби. Такий здоровило, як оце я, почав би виграшками бавитись!

Смішний чоловік був той Борис, хоч і мав уже літ під тридцять.

Десь перед колядою падав густий лапатий сніг, під ногами чавкало. Ми з Борисом виносили гній на бурт. У постолах у мене також чавкало. Холопська недоля, й край! Коли це дивлюся — княжич. Вибігає з хорому без Асмуса Ольговича й біжить просто сюди. Борис каже:

— А бий тебе сила божа й земна! Ховаймося до стайні, бо зараз почне штрикати отим меченям. Воно ж таки залізне й гостре, хай йому чорт. Ховаймося.

Ми вбігли до стайні й підперли двері зсередини кілком. А воно почало гатити в двері й щось кричати по-варязькому. Та ще так люто кричить! А тоді стало штрикати мечиком попід двері стайні, аж поки прийшов світлий князь Асмус і забрав його.

Борис одчинив двері, коли це дивлюсь — у руці його щось виблискує. Отой манюній княжичів меч! У стайні саме не було жодного конюха. Кажу Борисові: «Віддай мені!» А він: — «Не можна — схопляться». Так і не віддав.

Ми довго розглядали ту виграшку, крутили й так, і сяк, Борис каже:

— Справжній харалужний меч. Бачиш мереживо на лезі? Ото тільки що маненький і легкий, а так справжнісінький.

Я теж його виважив і з великим жалем оддав назад, а Борис одніс до княжого хорому.

А на святвечір манить мене Борис у куток, де висіла коняча збруя. Кажу: чого? А він скрадливо роззирається, хоч у стайні тілько він та я. Хтів мені щось повідати чи показати, коли це ввалюються до стайні двоє менших конюших та старий Мироніг. П'яненькі задля святвечора. Борис мені шепотить:

— Хай вийдуть... — А сам бере вила й мовби підчищає з-під коня, ще й помалу погукує: — Повернись, а воно!..

Ті троє потовклися й невдовзі вийшли, а Борис виглянув у двері й знову шепотить, аж губа йому сіпається:

— Ходи сюди.

І знову повів мене в куток до кінської збруї. Відгортає попону й дістає звідти довгого меча.

— Це чий? — шепочу. — Звідки?

— Під скиртою знайшов. Якийсь п'яний гридень забувся. Це, — каже, — буде тобі. Але спершу навчись на тому дерев'яному. А цього мені смерком перекинеш через пліт. Казав Мироніг — одпустить на святвечір додому.

Я слухав і тільки кивав, не здатен виказати й слова.

І сталася тоді дивна ніч. Уселилася в мене якась бісівська чи божа сила, вже й не скажу до пуття, та почав я відтоді вилічувати, скілько ще мені лишилося ходити в робітниках. Сім літ і ще півроку. Але тепер я вже знав, що мушу витримати й витримаю, бо десь на мене чекав справдешній двоюгострий меч...

Заратилися новгородські словіни, кривичі, чудь і весь, і зіпхнули короля варязького в море, й стали вольними в переділах своїх, а вів їх новгородський князь Вадим Хоробрий.

Та був під Вадимовою рукою полчок варязький малий — морська вольниця воєводи Хрьорека, а з Хрьореком його брати Сіневс і Трувор. Мали ці три варяги ладді з воями, й спомагали Вадимові за срібні гривни виганяти варязького короля.

Був пир побідний у Новігороді, й прикликав князь Вадим словінських, і кривицьких, і чудських, і веських князів та бояр, Хрьорека ж того не прикликав, а такоже братів його. І сказали варязькі ватаги до Вадима Хороброго: «Пощо зневажуєш нас? Поки ми служили тобі своїми ладдями та мечами, виганяючи свейського короля, були тобі добрі й милі, а як побідили вкупі з вами свейського короля, стали тобі нижчими? Ми не бояри й не князі, але й ми важили за вас животами».

І сказав до них Вадим: «Сплатили ми вам сповна срібними гривнами, як про те був межи вами та нами ряд, та коли хочете до нас поцілуватися — йдіть і ви на наш пир».

І пішов Хрьорек зі своїми братами. Коли ж бояри новгородські та інші повпивалися медом та грецьким вином, Хрьорек та брати його кого вирізали, а кого скрутили по руках та ногах, і пішли до воріт, і відчинили ворота новгородські, й убігла до Новагорода многа варязька розбійна тать, і захопила вали та вежі. Й вирізали незліку новгородських витязів та бояр, а по тому й князя Вадима Хороброго. Й вельми його били й повісили у брамі городських воріт.

І сказав Хрьорек новгородцям: «Оце ваш князь! Більше не будете варязькими руками нищити варягів же. Відтепер і до скону віку даватимете варягам дань!»

І став Хрьорек володіти з Новагорода словінами, а над чуддю та вессю сів у Білігороді середульший, Сіневс, а молодший, Трувор, брав дань на кривичях з Ізборська. Й корилися старшому братові молодші брати.

В те ж літо. Великоморавський князь Ростіца, а такоже його брати Коцел і Сватопулк, пославши многі дари Михаїлові-цареві, просили грецького царя: «Дай нам витязів грецьких і судна пришли Дунаєм, не маємо-бо спасу од урманського короля. Й наш архієпископ уклониться царгородському патріархові, й буде межи нами вічна любов, а од Рима папського відвернемося».

Й послав Михаїл-цар бої та судна в Дунай, і прийшли греки до князя Ростіци, й многі єпископи та попи, й ченці та книжники, й був межи ними такоже ченець велемудрий і хитрий Кирил, його же і я знав у Корсуні, яко їхали ми з товаром додому, везучи паволоки та грецьку сіль. А було це перед чотирма літами, дав я тому Кирилові дошки свої, й вельми дивувався Кирил руським четним різам, і навчив я його четати різи, й Кирил той ченець їх прочетав. А їхав Кирил з грецьким сольством до Саркела хазарського. Й сказав до мене Кирил: «Вельми добрі руські четні різи!»

В літо 863-є помер середульший брат варязького татя Хрьорека — Сіневс. Помер нагло, й ніхто не знав причину смерті його, був-бо снажний і дужий тілом. І посадив Хрьорек у його місто воєводу свого — Ольг ім'я тому воєводі, а сам він Хрьореків швагер, маючи його сестру Гільду, й родом не боярин ані князь.

У літо 864-е. Помер і Трувор — молодший браг татя Хрьорека, такоже нагло помер, а було йому літ з роду двадесять. І став Хрьорек сам дань імати на всій землі отій: і на словінах новгородських та кривичах, і на веських та чудських селах та городах. А було йому з роду літ двадесять і чотири, і був Ольг першим воєводою його. Та звинив Хрьорек свого швагра, кажучи: «Чи не ти долив братові моєму трути у вино?» Й сказав Ольг до Хрьорека: «Ліпше поглянь на свою жону — як вона побивається й рве на собі коси. Чиє ото в її череві дитя? Хіба ж не твого брата Трувора? Про те відають усі, лише ти не знаєш. Вона й дала йому те затруєне вино: я це на пиру добре видів, лиш не хотів казати тобі».

Й звелів Хрьорек убити жону свою непорожню, а швагра Ольга ще дужче полюбив. Та не було дітей у воєводи Ольга, й поміж варягів та новгородців ходили чутки, що то Ольгові кара з неба, але ніхто татя за руку не впіймав.

У літо 865-е. Заратився грецький цар Михаїл, і нарубав многі вої, й пішов на булгар, і зійшлися під городом Несебром, і січа велія була, й не витримали булгари. Сказав грецький цар Михаїл, до булгарського князя Бориса говорячи: «Прийняв єси од мене хреста, й нарік єсьм тебе в ім'я своє Михаїлом же, пощо ж не хочеш охрестити ввесь булгарський народ, і дружину княжу, й усілякий люд чорний та малий?»

Відповів князь Борис Пресіянович: «Одступись од землі Булгарської — й охрещу народ свій. Бо так дружина та бої не схочуть».

І відступився цар Михаїл, і пішов назад до Царягорода.

Та почув про це велій князь київський Оскол, і сукупив дружину та нарубав ратних боїв, і рушив через Дунай-ріку, щоб постояти за булгарського князя Бориса, була-бо межи ними вічна любов. А як прийшов Оскол де города стольного Плескова, що на два поприща од Дунаю-ріки, то послав до Бориса, кажучи: «Оце прийшов з дружиною й ратним полком!» Сказав князь Борис, питаючи: «Пощо ви прийшли? Ми вас не кликали».

Сказали Борису-князеві полянські сли, так йому кажучи: «Ми ходили з вами к роті на вічну любов, піднімали мечі свої і клали богам своїм чересне й гривне золото. Й казали вам: аще прийде гречин або інший хто на Булгарську землю — стати за вас дружиною й ратним полком».

Та сказав князь Борис Пресіянович: «Ідіть назад, ми вас не кликали. Все одно віри дідньої не встережем. Примучив уже нас цар до грецької віри. Грецький бог істинний і найліпший від усіх. Прийми й ти віру Христову!»

Одповів на те київський князь Оскол: «Греки лукаві. Сьогодні забрали віру ваших дідів, а завтра заберуть вашу землю. Ми, поляни, своєї віри не зречемось, ми любимо богів дідніх, а боги люблять нас».

І пішли назад до Києва, нарікаючи на булгарського князя та його боляр, що неправдива була їхня клятва на мечі й на золоті.

Сказав цар грецький наздогнати й потребити Оскола та полян, і погналися булгари, і не змогли. Й почали боляри та князь неволити людей до грецької віри, й не хотів народ, і коромолився вельми, й настала в землі Булгарській смута страшна, брат ішов на рідного брата, а батьки супрути синів.

У те ж літо. Прийшла звістка Ладиного дня, що помер у Моравах Кирил Мудрий, вельми хитрий у пьсаннях муж, іже переложив книги грецькі по-моравськи. Я також видів у Корсуні цього книжного хитреця, і показав йому наші книги, й спитав мене Кирил: «Як це речеться твоєю говіркою?» Я йому: «Книга». Рече: «Пощо так?» Кажу: «Спрежда-бо книги були на сувоях, а як розгорнеш сувій — він стрибає, як коняга, сиріч звитяжний кінь. А кобила спрежда прозивалась конигою альбо книгою. Й у нас так». І рече мені цей Кирил Мудрий: «По-грецькому це зветься бібліон, але я також назву книгою», й знову мені рече: «А яка це в тебе книга?» Я йому речу: «Апостол». Питає: «А ти сам його переложив?» Речу: «Це ще спрежда переложений. І пьсав не я, лише мені дісталася». Й каже мені Кирил: «Ану ж послухаю».

Й четав я йому, й дивувався Кирил Мудрий, а по тому каже мені: «Слово боже чую по-руському!» Й знову мені: «А хто створив письмо руське?» — «Не відаю», — кажу. Й почав казати сьому гречинові, же ці знаки спрежда пьсалися на вербових паличках, то-бо дерево священне, а це пьсання звалося вірба — тобто віра чи волошебне вірення. Тепер же на саме дерево кажемо верба. Спрежда знаки були різані, бо як же зробиш на вербі знак? А тепер на ці знаки речемо «різи». А до цих різ іще треба знати «чет», щоб прочетати пьсане чи різане. Не знавши «чету», не прочетеш: не знатимеш, котра різа котрій до пари й за котрою має йти».

Й рече мені той Кирил, кажучи: «Скільки просиш за книгу сю?» Речу: «Ніскільки». Й оддав йому ту книгу за так, і навчив четати руські різи. Й нічого не сказав мені Кирил, а лиш обдарував золотою булавицею. Й найняв я за ту булавицю грецьку ладдю, що йшла товаром до Києва, й довіз мене грек. А цей Кирил Мудрий, чутка пішла, переставився в Моравах.

Пьсав Велесь же таки Яцко.