Поки Бог спить

Розділ 1 СВЯТО ХОРОСА

Данько нетерпляче переступив з ноги на ногу, і під личаками[1] м'яко зарипів сніг. Хлопець оглянувся навкруги — людей все прибувало й прибувало. Та й не дивно! Сьогодні було свято Хороса — зимового сонця, одне з найулюбленіших свят русичів[2]. Цього дня руські святкували сонцеворіт — час, коли день починав знову збільшуватися. За якийсь час Хорос перетвориться на Ярилу — весняне втілення Даждьбога. А далі і Сам Даждьбог вступить у свої права.

Глядачі суцільною стіною обступали місце, де ось-ось мала розпочатися головна забавка цього свята — кулачний бій. Найцікавіші навіть забиралися на найближчі дерева, щоб краще розгледіти всі деталі поєдинку. Молоді дівчата, що збилися у зграйку, споглядали на майбутніх учасників поєдинку із пагорбка, і це ще більше бурлило кров у хлопців. Дівчата сміялися, кидали на хлопців швидкі, але чіпкі погляди, іноді щось підбадьорливо вигукували.

Та не час було заглядатися на дівчат. Сьогодні був день, на який Данько чекав цілий рік. Його, молодого нежонатого хлопця, у якого на верхній губі ледь-ледь пробилися вуса, вперше взяли на кулачний бій!

Щороку, саме не свято Хороса, мешканці Старосілля, де жив Данько, мірялися силами із селянами з Вишатинців. Старосілля було невелике, сховане у лісах сільце. Вишатинціж, село велике, боярське, належали великому бояринові Івану, сину Вишати. Боярин Іван Вишатич був людина знатна, у старого князя чи не перший радник. І Вишатинці його йому відповідали: мали свою церкву (куди і старосільчани заглядали дедалі частіше, чим дратували Діда), невелике торжище (бо недалеко був битий шлях до княжого граду), а також ситаварню[3] на якій варили такий мед, що в самому Києві його знали.

Тому й ватага вишатинська завжди була велелюдніша, ніж старосільська. Та нелегко було здолати старосільчан, а частенько і вони самі брали гору над вишатинськими, втираючи тим носа.

Спочатку, як ведеться, на засніженому полі зійшлися хлопчаки та підлітки, які ще не могли стати до борні нарівні з бородатими мужами. Хлопчаки як хлопчаки — крик, гам, кілька розбитих носів — і все. Данько, який вперше спостерігав хлопчачий бій (а не сам брав у ньому участь), із легким невдоволенням зауважив, що вишатинські все-таки пересилили старосільських. Ех, його там не було! Минулого року — як Данько був за «воєводу» — вони за мить змели всю супротивну стіну. Велике діло — добрий «воєвода»!

Цього року старші вишатинці, які цілий рік ходили в «битих», зібрали не тільки величезну ватагу, але й запросили (а точніше, найняли за горнятко меду та два мішки жита) на «воєводу» найкращого місцевого богатиря — коваля Микулу із сусіднього села. Он він, на дві голови вищий за всіх, зовні байдуже споглядає майбутнє поле бою. Так, доброго «воєводу» вибрали собі вишатинці! Щоправда, і старосільський «воєвода», бондар Ясень, був муж кремезний, але все ж не рівня Микулі.

Ось кинули жереб. Випало йти першими старосільцям. Дідо, вишикувавши своїх бійців у добре збиту стіну, дав знак — і стіна повільно рушила вперед. Старосільці йшли обережно, виставивши вперед ліве плече та набичивши шиї.

Данько разом із іншими молодими парубками стояв позаду стіни. їм випало, у разі якщо прорвуть вишатинці стіну, затикати дірку. Раніше їх, нежонатих, не поставили б битися з мужами. Але що поробиш — бійців у с гаросільчан було обмаль.

Та ось, із лютим риком, від якого у Данька аж мурашки побігли по спині, вишатинці кинулися вперед. Вони не надто дотримувалися строю. Та й було чого! Перед тим як два людських потоки мали перетворитися на вир, з гурту вишатинців вискочив «воєвода» Микула — голий по пояс, в зубах тримаючи шапку — щоб не зламати зуби, якщо наскочить на чийсь міцний удар. Наче таран, налетів могутнім плечем на стіну старосельців — і двоє Данькових односельчан гепнулись на землю. Ще раз махнув Микула — і ще двоє покотилися покотом, умиваючись кров'ю.

Тут уже було зайво міркувати. З відчайдушним лементом, із божевільними очима кинулися молоді старосільчани затикати дірку. Попереду — Данько. Ще раз махнув Микула рукою, та Данько ухилився, притис підборіддя до правого плеча — і важезний кулак вишатинського «воєводи» просвистів повз обличчя. Ще раз вдарити Микулі Данько не дав — притиснувся до нього, охопив того руками, наче стовбур дерева, щоб не зміг ударити. А що був нижчий, то буцнув того щосили головою у підборіддя. Микула заточився. А цієї ж миті іззаду наперли хлопці із «засадних». Зчинилася така тіснява, що в Данька потемніло в очах. Упав Микула, впав Данько, а зверху навалилося ще кілька тіл.

А в цей час Ясень зміг продертися крізь стіну вишатинців, потягнувши за собою всю старосільську ватагу. Якби вишатинці не знехтували стрій та поставили засадних, то, може, їхня б і взяла. А так — завалилися вишатинські мужі у купу малу і знову були биті.

Вже після бою, коли Данько втирав розбите до крові лице снігом, до нього підійшов Дідо і, буркнувши «А що, видно, будуть із тебе люди. Вже час вчити тебе справжнього бойового ремесла», пішов собі геть. Від Дідових слів у Данька радісно закалатало серце. Нарешті старий погодився вчити! Ато все «молоко на губах не обсохло» або «нашому теляті та вовка з'їсти».

До Данька пришкандибав його друг Вирвидуб, тягнучи ліву ногу — у бою хтось добряче копнув його ногою у промежину.

— Ну, що?

— Дідо похвалив! Обіцяв навчати бойового ремесла.

— Щастить! — дещо заздрісно зауважив Вирвидуб. — А мій батько все каже: «Не лізь у ратники, а йди у ратаї — ходити будеш по землі…»

Перекинулися ще кількома словами про сьогоднішній бій, який ще стояв перед очима.

Раптом Данько відчув на собі чийсь погляд. Обернувся — і помітив неподалік кількох дівчат, що весело реготали та жартували. Лише одна не сміялась, а лише посміхалась ясною посмішкою. На ній був лисячий кожух, з-під кожуха виглядав поділ сорочки, розшитої сріблом. На ногах — добрі шкіряні червлені чоботи. Волосся сховане під повоєм із паволоки[4] та лисячою шапкою.

— Хто це, Вирвидубе?

— Га! Не для твого коня паша. Дивись, як одягнена: кожушок у неї не із зайця, як у наших дівчат-багатійок, а з лисиці[5], та ще й оксамитом червленим критий. На ногах не личаки і не поршні[6], а справжні чоботи. На зап'ястках у неї наручні срібні, глянь. І кольти[7] срібні… Бояриня, одразу видно. А з-під повою ні волосинки не видно — заміжня.

— Чого ж бояриня, та ще й заміжня, тут робить?

— Усім цікаво глянути на свято… А ти думав, на твій розквашений ніс прийшла подивитися?! — загигикав Вирвидуб. Данько повільно, але значуще підніс до обличчя друга кулак.

— Дивись, щоб і в тебе червона бульба з носа не вилізла.

— Та ти що?! І пожартувати не можна? — страхопудився Вирвидуб.

— А хто тобі сказав, що і я не жартую, га?

А свято йшло своїм ходом. Незнайома красуня швидко зникла, хоча Данько потім пильно видивлявся її у натовпі. Через якийсь час їм знову судилося зустрітися…

…А тієї зими сталася ще одна пригода, про яку Данько не розповідав жодній живій душі.

Та зима була надзвичайно люта й голодна. Вовки, що раніше близько не підходили до Старосілля, ночами почали кружляти навколо села, наганяючи на мешканців страх своїм нічним виттям. А потім знахабніли і почали цупити у людей усіляку дрібну живність.

І тоді Дідо зробив вовківню.

Вовківня — це така пастка, яка має вигляд огорожі з міцного хмизу. Стінки вовківні закручувалися по колу, утворюючи вузький прохід, який до середини звужувався дедалі більше й більше. Тому вовківня нагадувала Данькові гадюку, яка звернулася клубочком на сонці. Кінці огорожі, що стирчали досередини, загострювались так, щоб вовк, який поліз би за принадою, застряг би там і не міг повернути назад.

За принаду Дідо взяв порося, яке, не годоване зранку, верещало так, що й у лісі було чути, а Дідо задоволено крутив вуса і все промовляв: «Прийде голодний, то з'їсть і холодне».

Та не судилося Дідові того дня спіймати вовка. Приїхали люди з далекого села і запросили до себе допомогти хворому, якому було дуже зле.

Дідо дуже хотілося сьогодні ще перевірити вовківню, але як відмовити хворому. Тому він, хутко зібравшись, наказав Данькові забрати порося до хати, а сам поїхав геть.

Та Данькові й самому кортіло перевірити вовківню. І коли сани з Дідом виїхали за село, він засунув порося у пастку, а сам, озброївшись рогатиною, почав чекати.

Чекати надто довго не довелося. Щойно стемніло (а жили з Дідом вони на самій околиці), він почув вовче виття, що лунало все ближче й ближче. Потім виття стихло. А невдовзі Данько почув, як захрустіла огорожа. Видно, вовк збирався вибратися з пастки, але дарма — Дідо робив огорожу на совість.

Озброєний рогатиною, хлопець вискочив із хати. Охрипле порося вже тільки кувікало, а щось велике марно борсалося, застрягши в огорожі, і майже жалібно скиглило.

— Що, сіроманцю, наївся?! — вигукнув радісно Данько і замахнувся рогатиною.

Цієї миті із-за хмар з'явився блідий місяць, скупо кинувши своє сріблясте світло. Данько розгледів безпомічного розбишаку, і йому чомусь стало шкода вовка.

Несподівано навіть для самого себе Данько не вдарив сіроманця рогатиною, а піддів край огорожі. Вовк, відчувши, що стало дещо вільніше, заборсався щосили і таки вислизнув із пастки. Данько огрів сіроманця поперек хребта рогатиною і різко свиснув. Сіроманець, тявкнувши від переляку, кинувся геть.

— Е-ге-гей! — закричав йому услід хлопець. — Не тягай людську скотину!

Забравши геть змерзле порося до хатини, Данько ліг спати.

Та спати цієї ночі йому не довелося. Десь за північ Данько прокинувся від якоїсь неясної тривоги. Хлопець прислухався.

Рип-рип. Рип-рип — хтось повільно ходив біля хати. Рип-рип. І знову тиша.

Прислухаючись до чиїхось кроків, Данько гадав, хто це. Ні, не вовки. Або ведмідь, що не нагуляв за літо жиру, або… Або якийсь тать чи недобра людина забралася до них. Рип-рип.

Хлопець, намагаючись жодним звуком не виказати себе, взяв до рук рогатину. Під боком зарохкало поросятко і знову стихло.

Прочинивши тихенько двері, Данько вислизнув на подвір'я. Нікого не було. Блідий місяць так само визирав із-за хмар.

Рип-рип. Рип-рип — невідомий віддалявся від хати.

Данько вискочив за подвір'я й у нічному світлі побачив… Ні, навіть не людину, а тінь, що майже беззвучно прямувала у бік лісу.

— Гей, стій! — закричав Данько, але невідомий навіть не обернувся. Десь далеко загавкали собаки, і це підбадьорило Данька. Він кинувся за невідомим, загрузаючи у глибокому снігу. Та дивна річ: хоча невідомий і не додав кроку, та відстань між ними майже не скорочувалась.

Лише біля самого лісу постать зупинилася, і Данько мав змогу наблизитись до невідомого кроків на десять. І раптом за спиною у нього завили вовки. Завили так голосно, що Данько обернувся.

Обернувся — та завмер від несподіванки. Ціла зграя вовків ішла по його сліду, так, як оце він ішов за незнайомцем. У місячному сяйві виблискували очі хижаків, і їх було багато, дуже багато. Данько зрозумів усю безглуздість свого вчинку. Навіщо він кинувся за невідомим, сам потрапивши в пастку? І хоча ніхто не вважав Данька боягузом, ба навіть більше, на нього напав дикий страх. Руки заціпеніли, і він навіть не міг ворухнути ними. А вовки вже оточили його з усіх боків.

— То це ти?.. Ти випустив мого данника з пастки? — почув він голос. Навіть не почув, бо цей голос линув не від невідомого, а звучав десь усередині нього.

— Данника? — трохи затинаючись, перепитав Данько.

— Так! — відповів невідомий. Біля його ніг крутився, наче пес, що лащиться до господаря, вовк. І Данько готовий був заприсягнутися, що це саме той вовк, якого він так необережно випустив із вовківні.

— За це я милую тебе! — гримів у його вухах голос невідомого. — І навіть більше. Ти станеш воїном. Справжнім воїном! І це буде скоро. Але за те, що ти вдарив мого данника, ти помреш смертю лютою. Такою, що не побажаєш навіть своєму ворогові. Та це буде нескоро… А тепер іди геть, поки я не передумав!

Несподіваний порив вітру жбурнув просто в обличчя хлопцеві добрячу жменю снігу. А коли Данько, часто моргаючи, протер очі, навколо нікого не було. Данько хотів кинутися стрімголов до хати, але сили покинули його і він упав…

Данько підхопився на ноги. Він усе так само був у рідній хаті. Десь у кутку рохкало порося, радіючи життю. Хлопець витер холодний піт із чола.

Крізь щілини до хати проглядували ранкові промені. Данько обережно вийшов на подвір’я. Слідів нічної пригоди не було видно. Може, ранкова хурделиця замела їх геть, а може… А може, все те примарилося? Данько схопив у жменю снігу та витер ним обличчя.

Коли приїхав Дідо, Данько жодним словом не прохопився про те, що сталося. Боявся, що Дідо його вилає або, що в стократ гірше, підніме на сміх.

З часом Данькові почало здаватися, що все то був сон, страшний сон. І він забув, викинув із пам'яті ту ніч.

А вовки з того дня кудись зникли, і Дідова вовківня так і простояла до весни порожньою.

Розділ 2 КНЯЖІ ДУМИ

Невеселий сидів князь Ярослав Осьмомисл у своїй гридниці[8].

Тяжкі думи обступили його. Хто на Русі не знає Галицького князя? Всі чули про нього! Ось вже тридцять літ і два роки сидить він на княжому столі у Галичі — мало хто так довго зміг утриматись на човні влади у морі боярського свавілля. Про нього кажуть, що він підпер своїми залізними полками Угорські гори[9], затворивши угорцям та полякам путь на Русь. Правду кажуть. Та його могутність — це лише дим. Дмухне холодний вітер боярської нелюбові — і вся його міфічна сила піде порохом.

Ще з юних літ скуштував Ярослав гіркого княжого хліба. Йому було чотирнадцять років, коли батько, князь Владимирко Володарович, поїхав на полювання, прихопивши із собою княжича. Ще не встигли вони з почтом виїхати за стіни міста, як підступні бояри галицькі позвали на княжий стіл молодого Івана Ростиславича, його брата у других[10]. А коли вони повернулися з полювання, їх не пустили у місто. Ось тоді Ярославко вперше злякався. Злякався стати ізгоєм. Ізгоєм міг стати княжий син, який не отримав навіть малюсінького князівства; купець, що вклав усі свої гроші в товар та втратив його під час бурі чи пограбування татями; попівський син, який не вивчився грамоти. З часів Володимира Великого десятки, а то й сотні ізгоїв блукали Руссю, де-не-де здобували їжу, а врешті-решт йшли у дружину або й самі ставали татями. Кінець усіх ізгоїв один: умерти не в ліжку, а скласти голову в степу або бути повішеному десь у лісі. Кажуть, тепер ізгої тікають на низов'я Славути[11] і там промишляють грабунком та дрібною торгівлею, а звуть їх бродниками.

На щастя, ця чаша минула Ярослава. Владимирко Володарович вигнав племінника з міста. А щоби надалі убезпечити свого сина від крамоли боярської, посватав за нього Ольгу Довгоруку.

Князь Суздальський Юрій Довгорукий був наймогутнішим на Русі. Владимирко Володарович думав, що з таким тестем Ярослав скрутить бояр у баранячий ріг. Ті й справді принишкли.

Та не так сталося, як гадалося. Шлюб із нелюбою жінкою не приніс щастя, простого людського щастя. До того ж Ольга була владною та перекірливою. Бояри це одразу ж помітили і почали нацьковувати її на нього, внесли чвари у їхній дім. А тут Ярослав ще й покохав. Покохав пристрасно та палко. І не князівну, а простолюдинку, свою милу Настю, простого попа дочку. Лише з нею, своєю невінчаною жоною, він і був по-справжньому щасливий.

Проте ні Ольга, ні бояри галицькі не бажали йому щастя. Ольга забрала їхніх дітей — Володимира та Єфросинію — і разом із боярином Костянтином Сірославичем, головним заколотником, втекла до Польщі. Спочатку Ярослав зрадів, що справа так просто владналася. Утекла то й утекла. Тим більш, що ходили чутки про її грішки з боярином Костянтином. Хай кожен живе так, як того забажає.

Та заколотники думали інакше. Одного дня, хтозна-звідки, з'явилися на Галичині поодинокі гуслярі, а потім і цілі ватаги скоморохів. Вони грали різні «глуми» та співали про бідну жону, яку муж вигнав із малолітніми дітьми надвір, а сам загрузнув у гріхах, зажив собі з молодою шльондрою, прижив із нею байстрюка…

І одного дня збурились галичани. Перебили вони сторожу, схопили князя і кинули у поруб[12]. А Настю на головній площі прив'язали до стовпа, обклали дровами та й…

Сидів князь у порубі кілька місяців, поки галичани звали Ольгу та боярина Костянтина додому. Було у нього вдосталь часу, щоб подумати про своє минуле життя, про майбутнє. Сидіння у порубі зробило його іншою людиною. Саме так він став тим, ким є зараз, — Осьмомислом, мудрим, як вісім древніх мудреців.

І коли приїхала Ольга із Сірославичем і вивели бідного князя на світ Божий, впав він на коліна перед юрбою і цілував хрест, що буде жити із законною жоною у злагоді і що буде слухатись порад ліпших мужів галицьких. І пожаліли його галичани.

І знову він став князем. А ставши князем, зумів вигнати Сірославича. З часом померла Ольга. Його безпутній син Володимир втік на Русь. Ось недавно вийшла заміж за князя Ігоря Новгород-Сіверського Єфросинія. Князь Ігор, правда, вже не юнак, удівець, має дорослого сина. Та це нічого. Зате він муж хоробрий, запальний. І головне — з Ольговичів, а ті завжди воювали з цим зміїним кублом Мономаховичів-Довгоруких.

Від невеселих думок Осьмомисла відвернула поява його заслуженого воєводи, боярина Мирослава Ступи. Старий віл борозни не псує. Боярин виник перед ним, наче тінь, і вклонився.

— Що трапилося, Мирославе?

— Знайшов, княже.

— Кого знайшов?

— Ката знайшов. Ховався по далеких селах, потім втік до ляхів. Але все ж таки мої люди його знайшли.

— Уведи його!

Мирослав уклонився й вийшов. За мить він і ще двоє воїв штовхнули на коліна перед князем людину зі зв'язаними за спиною руками та мішком на голові. Осьмомисл дав знак — і вої вийшли із гридниці. Ярослав витер піт із чола — чомусь йому стало жарко у холодній гридниці, встав із княжого місця і впритул підійшов до бранця. Мить чи дві він вагався, а потім нахилився і різко зірвав мішок.

Кат виявився мужчиною років сорока, зі зляканим блідим обличчям та добре подертою бородою. Він підсліпувато мружився, та тільки-но зміг розрізнити, ХТО перед ним, упав ниць і почав дико волати.

— Княже! Княже! Не вбивай! Не винен я! Мене змусили! Ні! Я не винен! Я не хотів!.. Кня-а-а-а-ж-е-е… — Кат ридав гіркими сльозами, цілував його чоботи. Осьмомисл відчув, як від страшних спогадів у нього тремтять руки. Він схопив ката за загривок і наблизив його обличчя до свого.

— Розкажи, як вона померла! Усе розкажи, як було, все! І не скигли, бо накажу віддати тебе ведмедеві!

— Я… Я… Не винен! Мене змусили! Я…

Осьмомисл хльоснув ката долонею по обличчю. Хльоснув сильно, так, що у бідолахи пішла носом кров. Але він трохи заспокоївся і почав розповідати, глитаючи сльози й кров. Мирослав Ступа відійшов аж до самих дверей, щоб залишити князя з бранцем віч-на-віч.

— …Я челядник боярина Сірославича. Коли він утік до Польщі, я і ще кілька людей залишилися наглядати за його двором у Галичі. Коли ж був бунт і схопили вашу милість та… Настю-попівну, то до нас прийшов ключник боярський, Блуд. Він сказав мені, щоб я привіз кілька возів дров на площу. Я ж не знав для чого, не знав!.. Привіз я і бачу, що вони вже поставили стовпа і прив'язали до нього Настаську, у самій сорочці, та й то подертій. Вона вже й не кричала, а тільки стогнала. Мені наказали обкласти її дровами і підпалити. Я й обклав, вище голови. А проти грудей її поклав рогач — це щось на кшталт залізного списа, щоб перекидати дрова. Коли ж багаття зайнялось і вона почала… волати, я не витримав. Підійшов, ніби перекинути дрова, щоб краще горіли, а сам непомітно штрикнув рогачем. Вона замовкла і, сподіваюсь, тієї ж миті віддала Богові душу… Не вбивайте мене! Я не винен!

В Осьмомисла на очах були сльози.

Кат, біліший за смерть, чекав свого вироку.

Нарешті князь підвівся. Мирослав у ту ж мить опинився поруч.

— Візьми цього… і…

— Відтяти йому голову?

Хоча Мирослав запитав це пошепки, кат почув їх і знову забився у конвульсіях.

Ярослав скривився.

— Біс із ним, хай живе. Тільки викиньте його з нашої землі. Хай іде хоч до ляхів, хоч до угрів, але щоб він уже ніколи, ніколи не трапився мені на очі, бо я можу передумати. І поклич Олега.

Мирослав ухопив бідака за патли і потягнув до дверей. Той схлипував і все повторював: «Хай Бог тебе спасає, княже! Хай Бог тебе спасає, княже!»

Олег, молодший його син від небіжчиці Насті, незабаром став перед світлі очі князя. О Боже! Який він схожий на матір! Стрункий, світлочубий, блакитноокий.

— Ви звали мене, батьку?

— Звав, синку. Сьогодні, нарешті, я дізнався… Як мати твоя… А моя люба Настя… загинула. Царствіє їй небесне! Не довго мучилась голубка моя, швидко Господь забрав її до себе. Цим і тішусь.

У молодого княжича жилавки заграли на щелепах. Осьмомисл зрозумів, що Олегу боляче від згадки про матір, що ця новина не втішила його зранене серце, а тільки підсипала туди солі. Щоб якось виправити свою помилку, Осьмомисл перевів розмову на інше:

— Що чутно на Русі?

— Листа ще не маю, але кажуть, що наш зять, князь Ігор, збирається у похід.

Того року великий князь київський Святослав Всеволодович та Рюрик Ростиславич не покликали його із собою. Ось тепер він сам хоче переломити списа в Полі Половецькім.

— Кажуть, що і брат мій, Володимир, сидить тепер у Єфросинії і теж збирається йти у цей похід…

— Ось і добре. Бог не без милості, може, в цім поході і вразить його стріла половецька. Господи, помилуй мя грішного!

— Як ви можете так казати, батьку, про рідного сина? Невже вам його не жаль?

— Жаль мені його, та ще більше тебе. Ось забере Господь душу мою многогрішну, що станеться з тобою? Покличуть галичани нашого непутящого Володимира князем, а тебе — під зад коліном. І це добре, якщо просто виженуть. А якщо вб'ють?!

Олег повів плечами.

— …Якщо я не люб галичанам…

— До чого тут «люб» чи не «люб»? Як галичани образили мене за любов мою до твоєї матері! А Володимир? Як тут жив, що він чинив? Пиячив, зійшовся з попадею, нажив із нею двоє діточок! А як він зґвалтував Христину, дочку боярина Путяти? Ганьба! І він після цього любий галичанам?! — Ярослав перевів подих. — То просто бояри галицькі, що мають солеварні, і грошей, і земель, і соболів набагато більше, ніж я, крутять нами в різні боки, як жиди сонцем. А гак їм плювати на мене, на тебе, на Володимира…

— Ви думаєте, батьку, що це все тому, що вони такі заможні?

— Хіба ж тільки це! Земля наша межує з ляхами та уграми, багато приїздить до нас різних німців. А у них там свавілля, всім керують барони та графи, та удільні князі. Он у сусіда нашого, Казимира Польського! І там кожна комашка репетує: «Я поляк, я маю свій гонор!» Гонористі! І наші туди ж! Хочуть зробити з нас нову Моравію чи Богемію. Але ж ми не моравці! Ми — єдина Русь! Якщо відірвати нас від Русі, то ким ми станемо? Миршавеньким народом, холопами, що жебрачать на кордонах великих баронів!

— Ваші слова картають серце. Я бачу, що треба мені самому брати меч у руки і йти у похід.

— Який похід, синку?! — замахав руками Осьмомисл. — Я сам ніколи не ходив у походи, хоч ізмолоду мав у руках силу нівроку, — усе воєвод посилав. А княже діло — суди справляти та з сусідами дружити. Не бійся, Олеже! Я ось відпишу королю Казимиру, щоб він допоміг тобі після моєї смерті!.. І не крути головою, всі ми не вічні! З Казимиром ми мирно жили, він допоможе. І непутящому дам земельки — хай бере Перемишль. Теж місто багате! Та спершу хай цілує хрест, що не чинитиме тобі перешкод. Ось так і порішимо.

Після розмови із сином Ярослав Осьмомисл ще довго сидів у порожній гридниці, про щось собі розмірковував. Коли ж сонце почало хилитися до сходу, він покликав боярина Мирослава.

Цього разу воєвода з'явився не так хутко — усе-таки літа. «Старий віл борозни не псує, — знову подумав Ярослав, — але ж і глибоко не зоре».

— Скажи-но, Мирославе, де подівся той латинянин, що все просив зустрічі зі мною? Чи поїхав уже?

— Ні, князю мій, ще тут. Звати його Бруно з Регенсбурга. Його висвятили у єпископи і послали до печенігів, що ще живуть біля Дунаю, навернути їх до віри в Господа нашого. Зовсім ще хлопчисько! Нікуди я його не відправив.

— Це ж він розповідав тобі, що папа римський, а з ним і західні королі думають іти походом на землі бусурманські?

— Так, князю.

— Ну, що ж… Скажи йому, що я з ним невдовзі зустрінусь… на полюванні.

— Якому полюванні, світлий княже? — здивувався боярин Ступа.

— Полюванні із соколами. Чи був твій чернець на такому полюванні?

— Думаю, що ні. А хто ж поїде з вами?

— Запроси всіх ліпших мужів! Навіть тих, кого я терпіти не можу… Особливо тих, кого я терпіти не можу. Треба влаштувати таке полювання, що й василевсам та імператорам не снилося: гучне, яскраве, з бенкетом, із вином, медом, пивом. Нічого не жаліти! Все зрозумів?

— Усе, князю!

— Ну, то йди.

Трохи збентежений наказом князя, Ступа пішов геть. Чому князь дає саме йому таке доручення? Адже це справа княжого ловчого?

Ступа не бачив, як кутики губ Осьмомисла гірко скривилися.

Розділ З КНЯЖЕ ПОЛЮВАННЯ

Була весна.

Рано-вранці із Галича по весняному бездоріжжю виїхала процесія мисливців. Давно Галич не бачив такого пишного виїзду. На чолі загону на білому коні їхав сам князь Ярослав Осьмомисл. їхав сам-один, без сина Олега, прозваного галичанами Настасічем. Подейкували, що раптово занеміг княжич. Базікали, що тяжко він хворий. Та Осьмомисл «уважив» бояр, не відмінив полювання, яке так довго очікували.

За ним, хто на буланому, хто на гнідому, хто на вороному, рухався почет. Мисливці хизувались у дорогих оксамитових та парчевих каптанах, кожухах із дорогого хутра, в соболиних та бобрових шапках, у сап'янових чоботах із хвацько загнутими носками. Збоку у декого приторочено срібний ріг. На правицях ловчі везли хижих птахів — соколів та яструбів. Багато хто з птахів убрані до пари своїм господарям: на головках оксамитові клобучки, на лапах «ногавки», у хвостах срібні дзвіночки, для того щоб знайти птаха після полювання.

За вершниками неквапом рухався обоз із прислужниками, шатрами та всілякими наїдками. Хто не знає, що полювання з птахами не стільки черево насичує, скільки дає можливість проявити вдачу молодечу, відчути себе птахом вільним.

За обозом ішли прості воїни в повних бойових обладунках. Йшли не для охорони — та яка ж ватага наважиться напасти на кількасот мисливців? — для краси.

Невдовзі мисливці наблизились до угідь княжих, славних невеликими озерцями та різною дичиною: качками, гусьми, чаплями.

І почалося полювання.

Спочатку менші бояри знайшли на одній невеликій річці зграю качок та зацькували їх. Славна здобич — свіжа качка. Та то були яструби, що ловили птицю «в угон». Справжнє ж полювання розпочалося тоді, коли стали полювати із соколами.

— Нумо, несіть мені Пардуса! — наказав Осьмомисл. Мисливська жага охопила і його. Ловчий одразу ж подав князю його улюбленого сокола-сапсана, якого за швидкість льоту та силу охрестили ім'ям найшвидшого звіра. Він і справді був прекрасний: невеликий — із лікоть, із рудим тім'ям, широкою спиною від світло-сизого до майже чорного кольору. Його взяли не з гнізда, а спіймали вже тоді, коли він почав літати. Тому Пардус славився своєю дикою злістю, прагненням уполювати дичину набагато більшу, ніж він сам.

Княжий ловчий перший помітив зграю диких гусей, що мирно плавали по озерцю, і подав князю знак. Той зупинився, а разом із ним затамували подих й інші мисливці. Осьмомисл огледівся, зняв у Пардуса клобучок, повільно-повільно підвів праву руку і… кинув сокола з рукавиці вгору. Той одразу ж злетів мало не під хмари — «зробив ставку». Ловчий закричав, заплескав у долоні. Сполохані гуси заґелґотіли, замахали крильми й кинулися навтьоки. Та марно! Пардус згорнув крила й каменем кинувся вниз, «зрубивши» одного з гусаків. Той упав на берег, а хижак сів неподалік на кущ і поважно почав чистити пір'я.

— Любо! Ой, любо! З першої ж ставки, — мисливці у захваті зацокали язиками і пустили своїх птахів. Ярослав засміявся радісно, наче похвалили не птаха, а його самого.

Та на цьому князь Осьмомисл не зупинився. Йому хотілося показати свого птаха у всій красі, а тому він уперто потягнув своїх супутників далі. І йому пощастило. На сусідньому озерці він уздрів чаплю, що ходила по мілині і виловлювала риб.

Чапля — то особлива здобич для сокола. Вона значно більша за свого мисливця, озброєна гострим дзьобом, а на додачу кіготь її середнього пальця має зазублину. Тож соколові здобути її — це вершина сміливості та доблесті.

І Осьмомисл вирішив дати можливість Пардусу взяти цю вершину. Він «підняв»[13] чаплю, а потім указав на неї соколові. Той знову звився високо в небо, щоб уже звідти завдати смертельного удару своїм заднім кігтем. Але чагіля не стала чекати, а кинулась геть.

Князь дав п'яти коню і поспішив за цією дивною пташиною парою. Сокіл звився ще вище, але болотяна птиця не випускала його зі свого поля зору і дедалі швидше махала крилами, теж набираючи висоту. Так вони пролетіли кілька поприщ, аж поки Пардус не зважився на атаку. Та в ту ж мить чапля обернулася спиною вниз і приготувалася відбити нападника своїми довгими ногами та дзьобом. Осьмомисл затамував подих. Він весь напружився, наче то він був там, під хмарами, і це йому загрожувала небезпека.

Пардус якимось дивом устиг змінити напрямок польоту та уникнути смертельного удару. Чапля продовжила тікати, намагаючись дістатися рятівного лісу, що був уже поряд. Та сапсан не дав їй цього шансу. Він знову шугнув угору і звідти з якоюсь несамовитістю знову впав на здобич…

Коли Осьмомисл під'їхав до Пардуса, той розлютовано шматував тіло поваленого ворога. Князь дав йому сповна насолодитися перемогою, а вже потім забрав упольовану здобич, щоб показати іншим.

У своїй гонитві за сапсаном князь далеко відірвався від інших і тепер неквапом поганяв коня назад. Десь там заревів ріг, скликаючи всіх мисливців. Був час полуднику.

Зібравшись біля багать та наметів, мисливці, забувши про різницю у родовитості та посадах, гаряче обговорювали сьогоднішній ранок: хто що вполював і скільки? Чий птах був найкращим. Чий птах зробив більше ставок. Володарі соколів-балабанів презирливо кривили губи: їм не пощастило відзначитись. Балабани можуть брати здобич і «в угон», і згори. А найкраще беруть зайців.

То там, то тут лилося вино, чувся веселий сміх, жарти та мисливські байки. Осьмомисл прислухався і почув голос Мирослава Ступи: «Захотів одного разу вірмен купити сокола. Пішов, значить, він на базар, а там йому підсунули зозулю… Що ви гигикаєте, я тільки почав розповідати. От дурносміхи! Так ось, прийшов він до річки, випустив зозулю та й каже: „Лаві качка! Лаві качка!“ А та сіла на дерево та й каже „ку-ку“. Він знову: „Лаві качка! Лаві качка!“ А зозуля знову „ку-ку“.

Він розсердився та як тупне ногою: „Каку?! Каку?! Найжирнішу!“»

Слухачі від сміху покотилися покотом. Ярослав сам посміхнувся в густу бороду. Та наразі згадав свою сьогоднішню мету і сховав посмішку.

— Боярине Мирослав! А де наш німецький гість Бруно? Хай він нам щось розкаже!

Бояри заворушилися. Ніде правди діти, багато хто лабузнився передусім німецьким, хай би воно було й гірше за своє, рідне. Побачивши монаха, вони, хай і вже добре напідпитку, почали робити пісне обличчя, очікуючи слухати «щось божественне». Чернець, молодий хлопчина з тонзурою на маківці, почав говорити. Говорив він як для німця напрочуд добре, мало ламав слова. А слова ті — наче цвяхи в тім'я.

— Вельмишановне лицарство! Ось ви зараз п'єте, гуляєте і навіть не здогадуєтесь, що десь там, у далекому Єрусалимі, чиняться чорні справи. Бусурмани знову взяли в облогу Святе Місто, ось-ось воно впаде. І тоді заплачуть християни, бо в церквах будуть стояти коні, зі святої Чаші зроблять цебро для худоби, а душі християнські підуть у рабство… — говорив він запально, так, що аж брало за серце. Обличчя слухачів тверезішали, сірішали від люті. І коли монах заговорив про новий похід для визволення Гробу Господнього, бояри загули.

— Що ж це! Та допоки ж бусурмани знущатимуться з нашої віри! Ганьба!

Саме на цю мить і чекав галицький князь. Він підвів руку, і всі враз замовкли.

— Шановне лицарство! Ми всі зараз вислухали гіркі для нас слова. Чи справді ми християни, чи тільки вважаємо себе за таких? Чи не час нам на ділі довести це?

— Час! Час! — загорлали боярські сини.

— Ось і добре… Ви знаєте, що я вже старий, вже на санях сиджу…[14] Та й не ходив я ніколи у походи. Але є серед нас людина, здатна повести у бій за віру нашу християнську… Боярине Ступа, до вас звертаюся: чи не повели б ви наших відважних лицарів на визволення Гробу Господнього?

У Ступи від такої несподіваної пропозиції відібрало мову. Він розгублено глипнув на князя Ярослава, але очі того були, як дві шпаринки.

— …Якщо шановне лицарство довірить мені цю справу, я вважатиму це за честь! — відповів воєвода по коротких роздумах.

— Ось і добре! Хто ще воліє піти на визволення братів-християн? Боярин Ступа візьме всіх, хто погодиться, у дружину.

— Я піду!.. І я!.. Та що казати: йдемо всі!..

Ярослав Осьмомисл у душі торжествував. На полювання з ним пішли майже всі молоді нащадки боярських родів. Зараз вони сп'яну зголосяться до війська. Цікаво, а чи багато хто з них, протверезівши, відмовиться? Що переможе: страх за своє життя чи гонор? Якщо князь Ярослав не помиляється, то переможе останнє. І ти, мій любий Олеже, отримаєш від мене у спадок поле, проріджене від будяків. Звісно, Ступою довелося пожертвувати. Та в грі шатрандж[15] завжди треба жертвувати меншими вілеями, щоб врятувати більші. Старий кінь, звісно, борозни не псує, але…

Того дня князь Осьмомисл уникав зустрічатися поглядом зі своїм воєводою. Той дивився на свого зверхника з деякою образою: за що ж ти мене так? Навіть не порадившись? Та князь мовчав…

…Похмільним ранком Мирослав Ступа взявся за своє останнє доручення як воєвода галицький: відвезти Бруно із Регенсбурга до кордону Руської землі. їхали вони кілька днів. Коли ж, нарешті, вони прибули до останньої прикордонної залоги, монах затягнув молитву. Його голос, напрочуд гарний, узяв за серце старого вояка.

— Бруно, друже мій! Ось вже кордон. Тут кінчається моя земля, а ген там — то ворожа, печенізька. Заради Бога, залишися тут. Ніяких печенігів ти не навернеш, а тільки занапастиш своє життя! Це ж дикий народ!

Чернець мовчки зліз із воза, взяв свою торбинку і пішов геть від руських воїнів. Відійшовши на кілька кроків, він обернувся, перехрестив своїх супровідників і сказав:

— Нехай вам святий Петро відчинить двері раю, як ви відкрили мені шлях до язичників! Амінь.

З того часу ніхто нічого не чув про Бруно з Регенсбурга. Та й не до нього було: галицька земля споряджала своїх синів у далекий похід…

Князь Осьмомисл не досяг своєї мети. Одразу ж після його смерті почалися нові крамоли боярські. Олег за допомогою поляків сів на галицький княжий стіл, та невдовзі його отруїли. Його зведений брат Володимир також недовго протримався. Та це вже інша історія. А наша історія тільки-но починається.

Розділ 4 ОЙ, НА КУПАЛА

Хоча Данько прокинувся ще до схід сонця, Дідо вже не спав. Він порався по хаті і мугикав собі під ніс якусь пісеньку.

— Що, вже прокинувся? Тоді помолись— і за діло!

Пригорща холодної води допомогла Данькові прогнати сон та дрімоту. І ось він уже палко шепоче молитву Даждьбогу, головному богові всіх слов'ян:

«Даждьбоже, Істиний Господи наш! Приносимо Тобі квіти любові, слово вірності, поклін славлення. Вірою в Тебе, Всевишній Даждьбоже, милосердніють серця наші. І в діях милосердних ми, твої сини і дочки, зріднюємося, єднаємося, дітям нашим на щастя і собі на життя достойне, Даждьбоже наш».

Цієї молитви навчив Данька Дідо, приказуючи: «Як сонце в небі єдине й всевладне, так і Даждьбог наш серед інших богів. Молись Йому, онуче, і Він тобі допоможе».

Данько твердо запам'ятав ці слова, хоча молився й іншим зверхникам народу свого: і Велесу — богу тварин та пастухів, і Стрибогу — володарю вітрів, і Ладо — богу веселощів, і Коляді — богу зимового святкування… Особливо ж молодому хлопцеві був до вподоби Перун — бог блискавки та грому, покровитель воїнів, та Миха — опікун мисливців та войовник із нечистою силою.

Після молитви Данько назбирав хмизу та нарубав сухих дубових гілок для жертовного багаття. Потім хлопець ще трохи повправлявся з мечем, причому робив це так спритно, що Дідо, його вчитель у цій справі, кілька разів задоволено прицмокнув язиком.

— А славний воїн росте, — несподівано почув він чийсь голос. Обернувся — аж то рибалка Бурмило, старий приятель Діда.

— Слава Даждьбогу! — привітався Бурмило.

— І ти здоров був! Як справи? — відгукнувся Дідо.

— Та так, помаленьку.

— Ось онук готується до дня Святослава Войовника, жде посвячення у вої.

— А я вже думав, що він до чогось іншого готується, — лукаво посміхнувся Бурмило. Дід і собі хитро примружився:

— Та куди вже йому.

«І чого б ото я зранку зуби скалив», — незлобливо подумав Данько, перекидаючи меча з руки в руку.

І тут він згадав: «Ой, леле! Та сьогодні ж свято Купала! Хлопці обирають собі дівчат».

Діди вже помітили деяку його розгубленість і весело сміялись.

— Ой, жди, Діду, ухопить він собі тіунівну!

— Якби не князівну! Дивись, боки намнуть — порозумнішає!

Данько спересердя, як соломинку, перерубав товстезну гілляку. Знайшли з чого кепкувати!

Та старий Волхвин і його побратим Бурмило вже розмовляли про інше, про минувшину: про Володимира Запроданця, який зрадив рідну віру заради ромейської царівни; про князя Всеслава, якого повстання волхвів посадовило на київський княжий стіл, а він і пальцем не поворухнув, щоб віддячити. А як кепсько зараз лютичам, що геть згинули під німецькою неволею…

Розмов тих — слухати не переслухати. Однак справу також треба робити. Невдовзі почали прибувати селяни, мешканці довколишніх сіл, з дарами. Купала — бог дарів земних, тому і несли вдячні люди плоди різні, ягоди, зерно, молоко, сметану… Несли у плетених кошиках, глиняних горщиках, дерев'яних мисках, а то й просто в подолі. Прибула і волхвинка Любомира з дочкою. Розпалили жертовне багаття, посвятили плоди.

…Шанування Купала почалось ще до заходу сонця. Спочатку молодь йшла купатися. Потім дівчата одягли власноруч сплетені з чорноклена вінки і разом з хлопцями поставили два солом'яних опудала, які зображали самого Купала та злу Мару-Морену. А як стемніло, заспівали пісень, запалили біля берега десятки багать. Молодь плигала через вогнище: і поодинці, а частіше парами. Потім скинули і Купала, і Мару у воду. А хто в цю мить ловив ґав, того із гучним реготом жбурнули слідом за опудалами.

Дехто з молоді притяг огорнуті соломою та змащені дьогтем старі колеса, підпалили їх і також спустили з берега у воду. У цю ж мить десь далеко, біля самого небокраю, скреснули блискавки та гримнула гроза.

— Ой, любо! — загукала молодь. Усім-бо відомо, що в цей день Перун б'ється з Чорнобогом, який намагається вкрасти золоте сонячне коло. І те, що грім гримнув саме тоді, коли палаючі колеса спускали з берега, сприйняли як добрий знак.

Після того молоді хлопці потягнулися у глиб лісу, щоб шукати розрив-траву. Хто знайде цієї ночі розрив-траву, то ніякі перепони, ніякі замки та стіни йому не завадять. А коли пощастить, то можна знайти й цвіт папороті. Хто знайде цвіт папороті, розумітиме мову звірів та птахів, знаходитиме сховані скарби та зможе волхвувати.

Деякі молоді пари почали разом спускати за течією вінки із запаленими скіпами. А спустивши вінок, також зникали у темряві лісу. Бо хоч і за згодою йде дівка за парубка, та велить звичай, що треба її у цю ніч умикнути.

Данько ще під час танців запримітив таку собі кралю, що аж подих забиває. Відшила вже декількох хлопців, але ж і Данько не простий собі хлоп. Очевидячки, що й дівчина накинула на стрункого красеня оком, бо не відмовилась стрибнути разом із ним через вогонь. І коли трохи пізніше Данько дозволив собі неабияку зухвалість — злегка обійняти красуню за плечі, вона нічого не мала проти.

— Звідки ти, дівчино, як тебе звати?

— Ярина. Я з Вишатинців.

— То ти працюєш на тіуновому обійсті?

— Ха, чого б я працювала! Хай хлопки працюють. А я дочка тіуна Ратка.

— Овва! — «Все-таки наврочив Бурмило. З тіунівною зійшовся».

— А ти хто єси? Хто твій батько?

— Даньком мене кличуть. А батька в мене нема, загинув у бою з половцями. І мати померла, коли я був маленьким. Я живу разом з Дідом. Його всі прозвали Волхвином, може, знаєш?

— То ти поганин? — спитала Ярина з ледь прихованим розчаруванням. Спитала, як ножем під серце вдарила. Данько зняв руку з її плеча, а в грудях у нього закипіла злість. «Що, не подобається поганин? Подивилася на мою гарну одежу й зметикувала, що я велике цабе?» А вголос сказав:

— Та який же я поганин? Сам отець Спиридон каже, що ми однобожці, а не багатовірці-язични-ки…

Вони пройшли ще кілька кроків. Мовчанка, яка запанувала, була нестерпною, і першою її порушила дівчина.

— А тато казали, що на Купала всіх язичників половлять і до боярина відправлять.

Зміст сказаного лише за хвилю дійшов до Данька. Він міцно схопив Ярину за руки.

— Що ти сказала?!

— Ой, боляче! Те, що чув. Вранці приїхав якийсь чернець із боярським гриднем[16] та кількома озброєними челядниками і сказали всіх язичників… зловити. Та пусти мене!

Новина була занадто приголомшливою, аби одразу щось зметикувати. Та розгубленість минула за хвилину. Треба попередити Діда, рятувати друзів-старосільчан!

І хоча негоже було залишати дівчину саму ось так серед ночі, вибору у Данька не було.

— Бувай! Може, ще побачимося! — кинув він і метнувся стежкою додому. До нього долинув її плач, але то пусте.

Годі було шукати своїх, щоб попередити. Що й казати, час був обраний тіуном вдало. Навіть Даждьбог їх уже заплющив своє око і не бачив, як ґвалтують його онуків.

…Данько запізнився. Хижа догорала, а вої бігали по капищу і рубали дерев'яних ідолів. Хлопець кинувся до найближчого нападника і заїхав йому у вухо. Той упав мов підкошений. Данько вихопив у нього з рук сокиру і напав на іншого супротивника. Воїн заледве встиг ухилитися.

Хлопець не помітив, як іззаду до нього підкрався ще один вой і накинув йому на шию удавку. У Данька потемніло в очах…

Розділ 5 У ДАЛЕКИЙ ПОХІД

Усім славний боярин Іван, син Вишати. Ще змолоду здобув він славу звитяжця й богатиря. Його поважає князь, йому заздрять сусіди, його бояться хлопи. Рід Вишатичів старовинний, веде свій початок від Гуда — особистого охоронця князя Ігоря й княгині Ольги. І вотчина у боярина Вишатича, як до нього шанобливо звертаються, чималенька: з десяток великих сіл та безліч маленьких. Будинок Вишатичів не згірш княжих хором.

Одне лиш погано — не вдався його син Левко у батька.

Іван Вишатич, а ще більше жона його Миловида, змалку потурали примхам Левчика. І коли хлопець підріс, його віддали у науку до дяка Феофана. Хто ж міг подумати, що той гаспидський дяк (Господи, прости на слові!) так задурить голову молодцеві?!

А все ж, здавалося, йшло на добре. Три роки тому засватали йому дівицю з доброго роду на ім'я Світловида. Дівка — кров із молоком! Сам боярин Іван поряд із нею відчував себе безвусим юнаком. Вона, правда, привезла за собою невеликий посаг. Та що з неї, сироти, яка росла разом із тіткою, візьмеш? Боярин Вишатич навіть думав, що то на краще. Не буде дерти носа перед Левчиком, буде знати своє місце.

Турбувало, щоправда, те, що й після одруження Левчик більше волів ходити в церкву, розмовляти з божими людьми, ніж бути поряд із батьком чи милуватися з молодою дружиною. Та Вишатич на те спочатку не зважав. Що вони бачили у своїй молодості? Війни, походи, знову війни, знову походи. Якби не батько його, воєвода Вишата, що встиг засватати йому Миловиду, то він й досі парубкував би, ходив би в степ, спав на кулаку та вітром укривався. Хай хоч синочок його про спасіння душі вчасно потурбується, вченості набереться. Он боярину Івану вже на шостий десяток завернуло, а він досі «аз» від «буки» не відрізнить. А господарство нікуди не втече.

Час від часу боярин Вишатич брав сина із собою, коли їхав у дальні села, показував йому їхні володіння. Вечорами водив до зброярської кімнати, діставав зі скрині свої мечі, ножі, кинджали, палиці, списи, луки, бойові сокири. Дивись, синку, багато чого і в самого князя не знайдеш! А то водив до стайні — милуйся нашими красенями! Гнідими, вороними, буланими!

Та не потягнувся Левко ні до коней, ні до зброї, ні до господарства — до книжок церковних потягнувся. Почав ходити боярський син у якомусь лахмітті, на посміх холопам, верзти казна-що, прикидатися юродивим. Ні, боярин Іван щонеділі ходить у церкву, сповідається, причащається, поститься — але так… А тут Левко і зовсім здимів десь. Мати плаче, дружина плаче, і боярину на душі неспокійно.

Повз старого боярина мишкою прошмигнула невістка. Вишатич щось подумав собі і зичним голосом погукав її.

Світловида, із синцями під очима, покірно підійшла і опустила очі долу, як і належить скромній та слухняній невістці.

— Слухаю вас, тату.

«А гарна, навіть заплакана! І готує добре, і розумна, поштива, і, як то кажуть, все при ній. Інколи проходить поряд — то боярин Вишатич ледь стримується, щоб… гм… не вщипнути… люблячи, звісно. Та я б на місці Левка з такою… Але все ж таки спитаю».

Боярин кашлянув.

— А скажи-но, мені, Світловидо, чи все у вас із Левком було добре?

— Усе було добре, тату, — сльози душили бідну дівчину. — Я ніколи й слова поганого від нього не заслужила. А тепер ось і ради дати собі не можу, чому він… зник…

— Гм… та я трохи не про те. Як у вас, як у мужа з жоною… все добре було?.. Може, не вгодила чим? Ну, ти мене розумієш?..

Світловида почервоніла, затулила рукою обличчя і, залившись сльозами, кинулась геть.

Вишатич-старший спересердя плюнув. Він же хотів як найкраще! Що, й запитати не можна? От баби дурепи! І чого у них очі на мокрому місці завжди?

Здається, шум якийсь у світлиці.

— Що там сталося, трясця вашій матері?!

— Це я, Лизогуб, боярине Вишатич.

— Ну що, знайшов молодого боярина?

— Знайшов. Сидить наш Левко у ямі, яко вовк у западні.

— Якій ямі? Що ти верзеш таке?

— Та в ямі з юродивим Прокопієм та колишнім дяком Феофаном. Подвиг творять во ім'я Господа нашого Ісуса Христа. Я їх гукаю додому, а вони мені: «Відступися від мене, Сатано, — ти спокуса мені, бо думаєш не про Боже, а про людське!»

— Так що ж вони роблять у тій помийній ямі? Чим живляться?

— їдять, що Бог пошле. А Прокопій уже рік у ямі сидить, плоть умертвляє. Побив сам себе, а рани не гоїть. У ранах уже черви завелися, а йому байдуже. Котрийсь із червів випаде, то Феофан або наш молодий хазяїн їх знову до рани прикладають та ще й приказують: «їжте, що вам Бог послав».

Вишатича від цих слів мало не знудило. Він скочив із місця і заїхав своєю неслабенькою рукою у пику Лизогубу. Хай не варнякає зайве, раб лукавий. Бідний хлоп аж кров'ю вмився.

— Як, мій синочок, моя кровиночка — годує черви?! Та не бувати такому!

Боярин вибіг на подвір'я, а за ним, ще до кінця не прийшовши до тями, служка.

— Хлопці, сідлайте коней! їдьмо визволяти сина мого!

За мить коні були готові…

Коли Вишатич під'їхав до подвижницької ями (або ж печери), то побачив чималенький натовп. Були тут і ченці, прихильники та співчуваючі подвижників, цікаві селяни, а з ними різні дрібні злодюжки та покидьки. Всім було цікаво глянути на «святу трійцю». Дурні дітлахи крадькома крутили подвижникам дулі, але ті не зважали, бо сказано: «А хто витерпить аж до кінця, буде спасенний».

Від цього видовища злість боярина, що вже потроху почала пригасати, знову розгорілася. Він почав розмахувати нагайкою і видавати такі прокльони, що навіть терпеливі ченці від такого «сатанівського лихослів'я» тікали світ за очі. Юрба розбіглася вмить, але хлопи боярина спіймали-таки кількох роззяв і з реготом надавали їм під ребра. Просто так, щоб тим життя медом не здавалося.

Хлопці швиденько забрали із «самітницької печери» Левка Вишатича, незважаючи на його опір. Боярин і слова не зронив, коли сина одягали у нову вишиту сорочку, причепили біля стегна меч. І вйо — додому.

До двору доїхали спокійно, у повній мовчанці. Левко заглибився у свої думки, спрямувавши погляд під копита коня. Та вже біля дому, коли, здавалося, все пройшло добре, у молодого боярина з рота повалила піна, очі стали божевільними. Хлопець упав у калюжу, качався по ній і кричав: «Верблюдові легше пройти через голчане вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти!»

Челядники боярські спочатку розгубилися, а потім кинулися витягати сина хазяйського. Та де там! Одержимий, він був сильний і не одного потовк носом у багнюку. Потім раптом обм'як, ослаб і без боротьби дозволив затягти себе у будинок.

Боярин Іван не чекав такого і був просто приголомшений. Розгублений, він стояв і дивився, як кмітливий Лизогуб веде за білі руки Левка у світлицю, гукає знахарок…

Весь тиждень, поки сина лікували та виходжували, батько боявся і близько підійти до нього. Йому було страшно. І лишень коли Левко трохи оговтався, завітав до нього.

Левко, біліший за смерть, лежав у ліжку, вкритий ведмежою шкурою. Його морозило, хоча була середина літа.

Боярин дав знак служниці вийти з кімнати, а сам, наче ніяковіючи, підійшов упритул до хворого. Левко розплющив очі.

— Ну як, синку, краще?

— Спасибі, нічого.

— Ато ми з матір'ю вже хвилюємося. Не можна хворіти. Хто ж тоді догляне на старості за нами, якщо з тобою щось трапиться? А як же тоді господарство, холопи, срібло-злато, дім?

Левко ледь помітно скривився, і Іван зрозумів, що ляпнув не те, що могло розчулити сина.

— У Писанії сказано, тату: «Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа і де злодії підкопуються і викрадають. Складайте ж собі скарби на небі».

— Воно то так, але ж кожен чоловік повинен мати справне господарство, гарну дружину, здорових дітей. Та й Бог каже: «Живіть і плодіться».

— Ви помиляєтесь, тату. Це все мирська суєта, тлін. А Бог вустами Сина Свого сказав нам: «Усього того погани шукають; але знає Отець Небесний, що всього того вам не потрібно. Шукайте ж найперше Царства Божого й праведності Його, — а все це вам додасться».

— Е, синку! Нічого так просто не додасться. На Бога надійся, та й сам не сиди. Так мене батько, твій значить дід, учив, так нам пращури заповідали. Намагайся бути першим — і Бог буде прихильний до тебе!

— Вони помилялися, наші діди, бо поганами були. Не знали вони, що каже Слово Боже: «І багато хто з перших останніми стануть, а останні — першими».

— Першими? Оті покидьки та волоцюги, що за честь мають поспати під моїм тином і поїсти тих об'їдків, що я звелю їм дати?! Не може бути такого!

— Може, тату! Почитайте Святе Письмо і взнаєте: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне».

Кров ударила в голову боярину Вишатичу від таких слів. Він ладен був скипіти, але знайшов у собі сили якомога лагідніше заперечити:

— Не вірю я цьому, це помилка, брехня. Не може Бог так говорити. Ти краще слухай мене, батька свого.

— Батько Наш на небі, — сказав, як відрубав, Левко.

— А я тоді хто, га?

— Ви… Ви просто… тато.

Боярин Іван розвернувся і майже вибіг із кімнати. З цієї душної, незатишної кімнати, де все проти нього. Мерщій надвір, на свіже повітря!

Надворі боярин трохи заспокоївся. Розмова із сином не вдалася, це точно. Батько не розумів сина і навпаки. Які вони різні, як вони далеко один від одного! Іван Вишатич говорив із чадом своїм, як велів здоровий глузд, а той торочив, мов гострим різав. І вийшов переможцем.

Проте не та людина був боярин Іван, щоб так просто здатися.

Увечері, коли сонце вже сідало за обрій, старий воєвода покликав до себе невістку. Світловида змарніла за останній тиждень так, що вже ось-ось могла скидатися на мару. У боярина Івана болісно стислося серце, коли він глянув на неї.

— Світловидко, доцю, сядь-бо біля мене. Ти вже вибач мені, старому дурневі, що я тоді так…

— Та що ви, тато. Я розумію.

— Ось і добре. Скажи, доню, ти говорила з Левком після… Після того, як він повернувся…

— Та де там, — молодиця схлипнула. — Він і розмовляти зі мною не хоче…

— Не хоче то перехоче. Я ось що міркую… Ти одягни свою найліпшу сорочку… ну, ту… червону… Миловида тобі дасть гривну золоту[17], каблучки, кольти срібні… Це я з походу колись привіз. І йди до нього… Ніби кваску принесла… Та невже він на тебе, кралечку нашу, після цього й не гляне. Прийде коза до воза… Нумо, посміхнись, підборіддя вище!

Вишатич старший легенько, по-батьківськи, обійняв Світловиду за плечі. Невістка посміхнулася крізь сльози і пішла виконувати його прохання…

Вже пізньої ночі у двері кімнати, де відпочивав Левко, тихенько постукали.

Хлопець розплющив очі.

— Хто там?

— Це я, Левчику! Кваску тобі принесла!

Двері прочинилися, і в кімнату ввійшла Світловида. Вона поставила горщик із квасом на стіл і запалила кілька свічок. Левко замружився від несподівано яскравого світла. А коли очі його призвичаїлись, він зміг розгледіти свою дружину.

Вона була прекрасна! Полум'я червоної сорочки тільки підкреслювало місячну білизну її обличчя. На високих грудях яскравими зайчиками виблискувала золота гривна. Світловида була простоволоса, і дві її русі коси спускалися майже до землі. А очі! Ніжно-блакитні очі!

Левко відвів свій погляд убік.

— Що ти хочеш, Світловидо?

— Я хочу запитати, ладо моє, чи люба я тобі так само, як і колись? Чи вважаєш ти мене за жону свою? Адже в Писанії сказано: «…і пристане до дружини своєї, — і стануть обоє вони одним тілом». Та чи є ми зараз одним тілом? Чому ти мене уникаєш?

— Ех, Світловидо! Ти ж знаєш, як ще написано: «І кожен, хто за Ймення Моє кине дім, чи братів, чи сестер, або батька, чи матір, чи діти, чи землі, — той багатократно одержить і успадкує вічне життя». Надумав я спасти свою душу, а рівно і твою, а тому присвячую себе Богові… І тобі те раджу.

— Але… Але це нечесно! Ми ж хотіли дітей! Синів та дочок! Пам'ятаєш? А зараз ти покидаєш мене. І я ні жона, ні вдовиця. Ти вже мене покинув, лише тіло твоє тут, а думками ти далеко від мене!

— Ти знаєш, що я вирішив твердо. Тож йди, Світловидо, спати. — Левко повернувся до неї спиною і почав шептати молитву. Молодиця легенько доторкнулася до його плеча, але він порухом зняв її руку.

Вишатич бачив, як Світловида приречено вийшла з кімнати сина. Від безсилля він закусив губу. І в неї нічого не вийшло!

Син безнадійно втрачений для батька рідного, бо схилив голову свою перед Батьком Небесним.

А знайомі, друзі, князь, холопи? Хіба вони зрозуміють, як важко втратити сина тоді, коли він живий?! Що, всі труди, господарство — піде порохом? І не побачить старий Вишатич своїх онуків, не побавить їх на колінах! Ех!

Цілу ніч боярин крутився, ніяк не міг заснути. І раптом ранком рятівна іскорка надії зажевріла в душі боярина. Отець ігумен, його старий друг, мо' що порадить?

— Лизогубе, коня! — Служка з'явився миттєво.

— Слухаю, боярине!

— Не стій, ворушися.

— Боярине-боярине, там тіун Ратко прибув.

— Хай почекає.

— Він не сам. Язичників привів.

— Що? Половців? Ковуїв?

— Та ні. Наші. Старовірці.

— Що тут думати — відрубати їм голови!.. Хоча ні… Почекай, коли я приїду. Зрозумів?

— Зрозумів, боярине…

…Отець ігумен уважно вислухав Вишатича і розвів руками.

— Син твій хоче служити Господу нашому, і його нема в чому звинуватити.

— Ваша правда, отче, однак наш рід завжди мечем здобував собі хліб. І мені б дуже хотілося, щоб і чадо моє взяло у руки прадідівську зброю. Допоможіть, отче, і я в боргу не залишуся.

Останній аргумент виявився вирішальним. А й справді, думав отець ігумен, що таке один подвижник у порівнянні з укріпленням Церкви Божої?

— Добре, боярине. Поважаючи тебе, я спробую повернути твого сина у мирське життя. І хай Господь простить цей мій гріх.

Святий отець наклав на себе хрест, і Іван Вишатич не забарився за ним.

Коли ігумен Іоанн зайшов у кімнату, де був Левко, хворий намагався встати, та святий отець зупинив юнака і лише милостиво простягнув тому свою руку для поцілунку.

— Почув я, сину мій, іцо ти заслаб, і вирішив завітати до тебе.

— Дякую, отче. Хоча тіло моє хворе, та дух мій здоровий, бо сам Господь Бог зі мною!

— Вельми похвально. Однак чув я і те, що батьки твої у глибокій печалі, бо чадо їхнє неслухняне.

— Бо мої батьки не хочуть відпустити мене у Царство Боже, а залишають у мирському житті.

— Однак твоя доля — скоритися їм, бо сказано: «Чти вітця свого і матір свою, як велів тобі Господь». А ще сказано: «Діти, будьте покірні вашим батькам у всьому, бо це богоугодне діло». А твої батьки хочуть, щоб ти продовжив свій рід.

— Але мій батько хоче, щоб я взяв до рук меча. А Ісус твердо каже: «Сховай свого меча в його місце, бо всі, хто візьмуть меча, — від меча і загинуть».

— Однак це не стосується поганих, підняти проти яких меч — свята справа. Принести язичникам Слово Боже та мир на вістрі меча — добре, адже «блаженні миротворці, бо Синами Божими стануть». Хіба не так?

Левко замислився. А отець ігумен долив ще оливи до вогню.

— Сину мій, ти тільки глянь — кляті половці мучать руський народ. А сатанинський салтан Саладин, вірний слуга Антихриста Махмета, знову лізе до Єрусалима, щоб осквернити Гроб Господень. І недарма князь галицький Ярослав Осьмомисл готує загін, щоб послати його до Святої Землі. Згадай, що сказано в об'явленні святого Івана Богослова:

Левко якимись дикими очима глянув на ігумена, а потім несподівано знову припав до руки Іоанна.

— Я вдячний вам, отче, зате, що наставили мене на путь істинний. Батьку! — гукнув він.

Вишатич з'явився одразу — мабуть, підслуховував біля дверей.

— Батьку! (Замість ненависного «тату».) Я хочу вам сказати, що не піду ні в монастир, ні в печеру… Але ви повинні заприсягтися мені, що виконаєте одну умову.

— Заприсягаюсь, сину, нашим Спасителем. — Вишатич задоволено переглянувся з Іоанном. Але радість та була передчасна. Левко голосом переможця вирік:

— Після найближчого свята ви дасте мені коня, зброю та парубків — я поїду у Святу Землю визволяти Гроб Господень!

Це було як грім із ясного неба. Ігумен Іоанн знизав непомітно плечима — ну що ти зробиш?

— Але ж, сину, ти хворий!..

— Батьку, ви поклялися Сгіасителем нашим! — різонув Левко.

— Так… Поклявся… Але ж…

— Ніяких «але ж»! — Левко рвучко став на ноги і — в одній сорочці — збуджено почав ходити по кімнаті перед украй розгубленими боярином і ігуменом.

— Усе! Усе збувається, яку Святому Письмі! Сказано у Єзекіїля: «Сине людський! Поверни лице твоє до Гога в землі Магог, князю Роша, Мешеха і Фувала, і ізречи на нього пророцтво… ІЯ приведу тебе на Землю Мою, щоби народи пізнали Мене, коли я тобі, Гог, явлю святість Мою перед очима їх…

І буде в той день, коли Гог прийде на землю Ізраїля, гнів Мій…» Збулося! Збулося пророцтво, ви розумієте? «Князь Рош» — князь руський! Ярослав! — Лев упав на коліна. — Дякую, Боже, що дав мені можливість побачити твоє пророцтво на власні очі! Що я дожив до цього дня!

Ігумену та Вишатичу заледве вдалося умовити юнака знову лягти у ліжко. Той, щойно заплющив очі, одразу ж заснув міцним сном.

Засмучений боярин провів отця до порогу, але не забув дати тому вагомий гаманець зі сріблом.

— Ось вам, отче, за труди ваші…

— Не треба мені твоїх грошей, брате мій. Це тобі й сину твоєму я повинен дякувати! Він мені відкрив очі, що за гординею вже не бачили світла. Як я міг піти відмовляти твого сина не ставати на шлях, що йому вказав Сам! Хай Господь тебе благословить, боярине! Якого ти сина виростив! Велета духу!

Із цими словами отець ігумен — пішки! — пішов до монастиря.

…За три дні Левко встав на ноги, мов і не було тяжкої хвороби. А ось Іван Вишатич почував себе не дуже. Цей хлопчисько знову ошукав його! Яка різниця — похід у Святу Землю чи монастир? Дороги назад звідти немає!

Миловида тихенько плакала.

Нарешті боярин набрався духу і знову почав займатися господарськими справами, а також виконанням своєї клятви. Він придбав найкращих коней, із старих запасів вибирав мечі, щити, кольчуги, шоломи… Сину обов'язково оцей золочений шолом, подарунок князя.

З людьми було гірше. Парубків холопів у нього багато, та ось кмітливих воїв — один Лизогуб. Усі інші хлопи почали уникати зустрічей з господарем: сім'я, діти… Вишатич наказав двох чи трьох відшмагати, але справі не зарадив.

Лизогуб же, користуючись деякими перевагами свого становища, почав поводити себе з боярином дещо зухвало. Ось і зараз приперся, посміхається. Ледве вклонився.

— Ну, чого тобі?

— Боярине, боярине, так що ж робити зі старовірцями?

— А, старовірці! Пішли-но на них глянемо.

…У порубі було темно, і боярин ледве роздивився двох бранців: старого і молодого.

— Хто єсте будете?

Старовірці лише мовчки зиркнули на Вишатича. Лизогуб вирішив утрутитися.

— Оцей дід — їхній жрець. Його так і кличуть — Волхвин. А то його онук.

— Із якого роду будеш, діду? — не задовольнився боярин таким поясненням. Старий кахикнув і неголосно мовив:

— Із роду Межиборів ми.

— Овва! Мій пращур на ім'я Гуд колись був учнем волхва Межибора; ще у часи Ігоря Старого це було.

— Правда твоя, боярине. Чули ми про твого предка. Добрий був воїн.

— А що, твій онук добре володіє списом, сокирою?

— Непогано, — у голосі Діда прозвучала неприхована гордість. — А краще за все — мечем.

— Зараз ми це перевіримо. Лизогубе, зніми з хлопця пута.

Надворі Данькові дали меча і не встиг він ще призвичаїтися до сліпучого сонячного світла, як боярин одразу ж його атакував. Данько ледве встиг відбити удар, але й сам перейшов у атаку.

Данько виявився міцним горішком. Бійці довго кружляли, били, кололи, захищалися, однак ніхто не міг узяти гору.

Глянути на незвичайне видовище збіглася чи не вся двірня. Боярин трохи притомився і, побачивши, що це вовченя голими руками не взяти, зупинив бій.

— Добре, хлопче. Будеш служити моєму синові. Назавтра Лизогуб поведе тебе до церкви, там тебе охрестять.

— А якщо я не піду, боярине? — хлопець ще міцніше стиснув руків'я меча. Челядники боярські заворушилися, Лизогуб почав потихеньку заходити Данькові за спину.

Вишатич широко посміхнувся.

— А якщо ні, то я тебе і діда твого скараю на горло. Зрозумів?

— Зрозумів, боярине Вишатичу!.. Ваша взяла…

До натовпу челяді підійшов Левко. Він здивовано глянув на батька.

— Батьку, що діється?

— Вибираю тобі супутників у дорогу. Оцей парубок, хоч він і старовір, буде тебе супроводжувати.

Левко з цікавістю подивився на Данька. Лизогуб зашипів іззаду: «Вклонися молодому господарю». І Данько вклонився в пояс боярському сину.

А коли він підвів голову, то його погляд зустрівся з поглядом молодиці, що підійшла разом із Левком. Данька наче нагайкою вдарили. Та це ж та красуня, яку він бачив на свято Хороса кілька літ тому!

У Данька перехопило подих від краси незнайомки. Її тонкі риси обличчя, чисті очі, стрункий стан — усе це заворожило його. На хлопця найшло якесь запаморочення, він так би ще довго стояв і милувався нею…

На щастя, його миттєве запаморочення ніхто не помітив. Лизогуб уже схопив його за лікоть, відібрав меч і потягнув за собою.

— Куди ми? І де Дідо?

— Скоро дізнаєшся. А Діда твого на роботу поза боярським двором пошлють.

Такий порядок.

— А що то за жінка стояла поряд із молодим боярином?

— Тато дружина його, Світловида. Що, гарна? — Лизогуб грайливо підморгнув. — Гарна на вроду, та не нашого городу. Затям це собі, якщо не хочеш бути битий. А як зустрінеш її десь, то кланяйся низько, як і бояринові. Зрозумів?

Наступного дня Данька охрестили й навчили «Отче наш».

Розділ 6 НА БІЙ ЗІ ЗМІЄМ

Для Данька настали тяжкі та одноманітні будні підготовки до далекого шляху. До того ж щодня молодого християнина почали навертати до християнського життя. Він не тільки мусив щонеділі ходити до церкви, але й щовечора, після важкої роботи, мав плентатись до отця Спиридона, щоб той прочитав йому чергове повчання про його поганське життя до цього і про велику милість, що Бог дає йому, — можливість долучитися до істинної віри. Ці походи настільки виснажили бідного хлопця, що він мало не з радістю сприйняв звістку, що завтра вже, нарешті, вони вирушають у дорогу.

Та вночі, коли він вже ліг на тверду лаву, нові хвилювання обступили його. Він не був боягузом, ще змалку міг голіруч спіймати гадюку, а коли вже почали пробиватися вуса, то Дідо вперше взяв його на ведмедя. Але зараз вони йдуть не на ведмедя, а світ за очі. І Данькові, що ніколи не був далі Вишатичів, стало моторошно. Для чого доля штовхає його у незнані землі? І хто він врешті-решт такий: онук Даждьбожий чи раб Божий?

Надворі загавкав Лютий. Десятки сусідських собак забрехали разом з ним. Лизогуб спросоння підвів голову і вилаявся:

— От клятий собацюра, не дасть поспати! Данько, піди глянь, що там таке?

— А чого я? Тобі ж не спиться?

— Йди, сатанинське поріддя, кому кажу! Молодий ти ще, щоб мудрувати!

Данько встав і, прихопивши сокиру, що завжди лежала про всяк випадок біля дверей, вийшов надвір.

— Лютий! Лютий!

Кудлатий сірий пес, що люто гарчав на когось біля частоколу, знехотя підбіг до нього, але не полишав час від часу гавкати кудись у темінь.

«Що там за мара?» — подумав хлопець. Ведмідь? Не схоже. Але й людина в такий час вештатись біля боярського будинку не буде.

— Агов! Хто там? Якщо жива душа, відзовись!

— Данько! Це я, — почув він знайомий шепіт. — Йди до мене!

— Діду?! — Хлопець швидко прочинив хвіртку біля воріт і, відігнавши пса, впустив старого Волхвинау двір.

— Здоров-був, онуче. — Старий міцно обійняв його. — Ну, як тобі живеться?

— Як у клітці. Цілий день то верть-круть, то круть-верть, а все одно — смерть! Старий Вишатич все-таки вирішив відправити мене разом зі своїм сином у похід визволяти їхнього бога. Завтра вже й від'їжджаємо.

— Чув про те. Чом же ти не тікаєш?

— А куди? Кругом те саме. У ліс, до ведмедів? Усе'дно спіймають, буде ще гірше. До половців, чи що?

— Тобі що, воля не мила?

— Воля мила, та блукати по лісах не по мені.

— Он як! То, може, ти також повірив у бога ромейського? Га? Що це на тобі, я питаю? — Рука старого шмигнула йому за пазуху і витягла маленький олов'яний хрестик.

— Тут всі носять. А вірять так само, як і я. — Данько знову заховав хрестик на грудях. — А ось де наш Даждьбог, я питаю? Чом він нас не захищає?

Старий раптом заплакав. Данько розгубився, бо він ніколи не бачив Діда плачучим.

— Що сталося, Діду?

Той несподівано рвучко схопив хлопця за сорочку, притягнув до себе і гаряче зашепотів у вухо:

— Говорили мені… Говорили мені старі волхви, що Даждьбог помер, давно вже у царстві мертвих. Не вірив. А тепер — вірю! І зійдеться Перун зі Змієм у вирішальному герці, але де — не відаю. Мо' на тих східних землях, куди тебе тягнуть, і буде. Не знаю. Але тільки тоді Даждьбог оживе, коли переможе Перун. А поки він спить мертвим сном…

Від такої відвертості у Данька зовсім одібрало мову. Старий Волхвин утер сльози.

— Щось зовсім я слабий став. Та що ж ми стоїмо! Давай сядемо. Я тобі гостинця приніс… Хто ще тебе чим пригостить?

Вони сіли на колоду, і Дідо витягнув зі свого кошика, що приніс із собою, невеличке горнятко та окраєць теплого хліба.

— Та це ж мед!

— Звісно, мед! Я ж тепер у боярина Вишатича бортником. Щодня ходжу лісом, шукаю бджолині кубла і, де знайду, роблю на дереві мітку. Значить, що кубло належить боярину Вишатичу. Та кубел зараз мало, тож доводиться інколи і смерті між ноги подивитися.

— Тобто як?

— Атак! Залізеш на дерево, обв'яжешся мотузкою та й довбаєш нове дупло. А сам час від часу вниз поглядаєш, щоб не зірватися. Зірвешся — смерть! Та й хто тебе у лісі знайде, хто допоможе? Там і сконаєш. Можуть і бджоли кинутися, як їх чим-небудь розлютиш. Ато і бурмило бурмилович навідається…

— А багато бортей у боярина Вишатича?

— Багато! Та раніше ще більше було. Однак передушили багато.

— «Не подушивши бджіл, меду не візьмеш» — кажуть люди.

— Так то так. Однак заради горщика меду ціле кубло нищити. Воно б і наступного року ще дало, і ще… Я ось що придумав. Візьму я кльоц сосновий, завбільшки з людину, та й видовбаю у ньому дупло. Заманю туда бджіл, а як наберуть вони туди меду, зніму верх і весь мед заберу. І бджоли цілі, і бояри ситі.

— Хитро придумано!

— Ато як!

Данько приніс ще молока, і так, за медом і молоком та за розмовами про бджіл, сиділи дід та онук аж до світання. А як почало розвиднюватися, Дідо почав збиратися.

— Піду я, Даню. Час уже мені. Я ж до тебе крадькома навідався, бо боярин заборонив навіть наближатися до його двору. Хай тебе береже мати сира земля, і я за тебе помолюсь… А як побачиш у тих землях Змія — убий його!.. Бувай. — Старий поцілував хлопця у щоку і почимчикував геть.

Сумний повернувся Данько до людської. І як він не намагався йти тихо, Лизогуб таки розплющив одне око.

— Ти де був?

— До вітру ходив. Спи!

— А-а-а… — протягнув Лизогуб, позіхнув і перекинувся на другий бік.

Данько ліг на лаву, але й не думав спати. Він відчував себе бадьорим та свіжим, мов і не було важкого дня і безсонної ночі.

Ранком, коли Левка благословили у дальню путь батьки і він попрощався з дружиною, їх невеликий загін рушив до Галича.

Коли вони від'їхали від будинку боярина вже кілька поприщ, Данько озирнувся і побачив на дорозі самітню жіночу постать. Це була Світловида. Вона дрібно-дрібно хрестила їх услід.

— Боярине Вишатичу, там жона ваша! — доповів Данько. Та Левко лише глибоко зітхнув і навіть не повернув голови.

За кілька днів вони вже були у Галичі, а вже звідти вирушили до Царгорода…