Поки Бог спить

Розділ 7 ЛИЦАРСЬКИЙ ГЕРЦЬ

Суперник графа Конрада Гуннара, дон Дієго Густіос, був одним із найкращих лицарів ордену Калатрави. До того ж дон Дієго був нащадок самого Родріго Діаса де Бівара, більш відомого як Сід Кампєадор[18]. Перемогти такого суперника — це значило здобути велику славу, якої Конрад так прагнув.

Ще до поєдинку Конрад вирішив, що не пощадить Густіоса, але й сам не проситиме пощади. Ще б пак! Вони посперечалися з доном Дієго не через даму серця або те, чий кінь прудкіший. Вони битимуться, щоб вирішити, який із лицарських орденів більш славетний — Храму чи Калатрави[19]. І хай допоможе їм Бог!

Конрад — досвідчений воїн. Він брав участь у походах на лютичів, не раз був переможцем лицарських турнірів. Та цей бій особливий, і серце його шалено калатає у грудях. Знервованість господаря передається й бойовому коню. Завжди спокійний Іггдразіль нервово пряде вухами та б'є копитом землю. Ну ж бо!

Здавалося, минула вічність, перш ніж герольд дав знак розпочати поєдинок. Конрад одразу ж дав шпори коню, і той болісно заіржав. Вибач, друже, так треба. Іггдразіль рвонув, наче вихор, і цієї миті всі страхи разом зникли. Конрад відчув себе часточкою цього несамовитого вітру, злився з ним у єдине ціле. Тяжкий спис став не важчий за пір'їнку. Ще мить — і дон Дієго виріс перед ним, наче скеля, затуливши собою півобрію. Дер Гот міт унс![20] Удар! Щит Гуннара розлетівся на друзки.

Як Конрад не вилетів із сідла, залишилося дивом. У ту ж мить спис тамплієра влучив у самісінькі груди дона Густіоса. Той зойкнув і впав з коня. «Після таких ударів не підіймаються», — майнула думка у Конрада.

Натовп глядачів загув, наче осине гніздо, почулися вигуки — зовсім не вітальні, бо за дона Густіоса багато хто вболівав. Дарма! Німецький граф не зважає на юрбу. Зброєносці та молодші брати по ордену вже поряд, допомагають йому злізти з коня і турботливо ведуть до шатра. Ліва рука й плече наче заніміли…

Брат-ескулап уважно оглянув Конрада і заспокійливо сказав:

— Слава Ісусу Христу, серйозних ушкоджень я не бачу. А вивихнута рука — то пусте. Головне для вас, брате, відпочинок.

Напоївши хворого якимсь узваром та поставивши примочки, ескулап дав йому пораду скоріш заснути і велично покинув шатро.

Спав Конрад погано. Біль у плечі й збудження після вдалого поєдинку довго не давали заснути. Лише глибокої ночі граф стулив-таки повіки. Але і сон його був неспокійний. Йому снилося, наче на нього полює великий та злий звір, схожий на ведмедя, але з пащею лева. Конрад усе намагався видобути меч із піхов, але йому несила була це зробити. Звір наблизився до лицаря вже на відстань одного стрибка й люто рикнув. Гуннар закричав — і прокинувся.

Тяжко дихаючи, Конрад підхопився і так сидів деякий час, намагаючись прогнати марення сну і повернутися до дійсності. На лобі виступив холодний піт, який лицар витер здоровою рукою. Від поруху приспаний біль ожив й нагадав про себе. Конрад закусив губу, щоб не застогнати, і навпомацки почав шукати біля себе ківш із водою.

— Що, аміго, й уві сні доводиться воювати? — несподівано пролунав чийсь голос. Конрад здригнувся від несподіванки, але не розгубився і миттю вихопив з-під узголів'я кинджал.

— Хто тут?

— Заспокойся, аміго. Побережи сили. Вони тобі ще знадобляться.

Спалахнув каганець, і в непевному його світлі Конрад розгледів обличчя… О майн Гот! Та це ж Один із Тринадцяти Безсмертних[21]! Магістр[22] Леонський та Кастильський дон Рамірес Меркадо.

— Дон Рамірес? — Конрад не міг приховати свого збентеження. — Ви… тут…

Дон Меркадо задоволено вишкірив свої білі зуби.

— Орден ніколи не забуває своїх вірних братів, чи не так? А тим паче тих, хто самовідданою службою довів своє право називатися тамплієром. Як ось ти, брате Конрад Гуннар.

— Я дуже схвильований вашими словами, брате магістр. Не знаю, чи заслужив я їх?.. — Думки Конрада ще плутались, але потроху він приходив до тями. Навіщо магістр, член колегії виборників, прибув у Дель-Перейро, коли він має бути у Толедо або й у самому Парижі?

— Брате Конрад, лягай. Тобі треба ще трохи відпочити. Зараз ти блідий, наче місяць. — Дон Рамірес знову посміхнувся. Гуннар підкорився цьому напівжартівливому наказові, бо покора — то перша чеснота тамплієра. Брат Рамірес примостився поряд, на похідному килимі. Від нього добре війнуло потом та конячиною — певно, магістр був тільки з дороги.

— Чи заслужив ти мою похвалу, кажеш? — продовжив розмову дон Меркадо. — Звісно, заслужив. Після твоєї перемоги над доном Густіосом до наших лав стануть десятки… Ба! навіть сотні лицарів із Кастилії, Наварри та Арагону. Кожен хоче відчути себе переможцем. А ти своєю перемогою тільки зміцнив славу нашого Ордену. За цю заслугу Орден своєю владою надає тобі звання комтура.

— Не мені, а імені Його![23] — радісно відгукнувся граф Гуннар. — Я лише виконав наказ пріора Муньо Антолінеса. Треба було провчити цього хвалька Дієго Густіоса, а разом і всіх лицарів Калатрави.

— Ось і добре. На жаль, брате мій, не довго тобі відпочивати. Ходять чутки, що лицарі Калатрави хочуть помститися за загибель свого бойового побратима. Тому вирішено відправити тебе, брате Конрад, у безпечне місце. Ти поїдеш до Тулузи. Там саме збирається весь цвіт лицарства, щоб іти у новий хрестовий похід.

— Мене відправляють до Святої Землі?

— Так. Але спочатку ти поїдеш до Константинополя, де зустрінешся з абатом монастиря Св. Бенедикта Алоїзіо. Йому ти передаси ось цей лист, — дон Меркадо дістав із-за пазухи невеликий сувій і протягнув його лицарю. — Абат наш вірний прихильник, він і утаємничить тебе у справу.

— Я негайно ж накажу осідлати Іггдразіля і рушу до Тулузи!

— Не гарячкуйте, брате мій! — дон Меркадо доторкнувся до хворої руки Конрада, і лицар скривився від болю. — Зараз тобі сідати на коня не можна. Та я привів із собою кілька інохідців[24] і зараз брати прилаштовують ноші. А твій кінь хай поки трохи відпочине. — Меркадо знову посміхнувся. Граф Гуннар зрозумів, що магістр глузує з нього. На давній германській мові «Іггдразіль» означало «кінь Ігга». А Ігг — «Страшний» — це ім'я-прізвись-ко Одіна. «Чортів Меркадо! — розізлився Конрад. — Звідки він знає?» Новоспеченого комтура могли звинуватити у гордині — аякже! вважає себе за найстрашнішого; а то і поганстві — поклонінні язичеським богам. За таке можуть і голову зняти! Своїм жартом магістр водночас підкреслив і прихильність до нього, і ту прірву, що розділяла молодого комтура і визначного магістра.

Під ранок невелика процесія братів-тамплієрів разом із Конрадом покинула містечко Дель-Перейро і рушила на північ.

Розділ 8 СТОЛИЦЯ СВІТУ

Царгород, і так велелюдний, із приходом воїнів Христових перетворився на суцільне людське пекло. Усюди гомін, лайка, іржання коней, скрип возів…

Хрестоносці добиралися до Царгорода трьома шляхами.

Річард Левине Серце на чолі своїх вірних пуатуйців, анжуйців, нормандців, англійців, шотландців та валлійців морем із Марселя одразу ж рушив до Єрусалима, побешкетувавши дорогою на Сицилії, оминувши Крит та захопивши Кіпр.

Франки, бургундці, фризи та фламандці, очолювані королем Філіпом, через Бургундію та Північну Італію мандрували спочатку до Генуї, потім на Сицилію, а вже звідти, на кілька днів випередивши англійського короля, — морем прямо до Аккри.

Третій лицарський потік (переважно германці, ведені Фрідріхом Барбароссою), дзюркочучи з лісових хащ Буйону, через Регенсбург та Відень, гірською річкою уривався до Угорських земель, щоб уже звідти розлитися повінню по Візантії. Саме з цим потоком ішли й руські воїни, очолювані воєводою князя Ярослава Осьмомисла, боярином Мирославом Ступою.

Ісакій Ангел, що не так давно сам став василевсом унаслідок заколоту, почувався не дуже впевнено навіть у столиці, намагався якомога скоріше здихатись непроханих гостей і безперешкодно надавав їм кораблі для переправи в Азію та Левант[25]. Та брати во Христі не дуже поспішали скористатися цією люб'язністю. Підхоплені течією загального піднесення, визволителі у Царгороді поводилися вільно, наче це була не столиця християнського світу, а сарацинська фортеця. Жадібним оком накидали на віковічні багатства міста, вродливих жінок та християнські святині. Порядок у Царгороді підтримувався вельми умовно, і з заходом сонця його безроздільними господарями ставали свавільні юрби гостей. Патриціат ремствував, що в Римі часів Аларіха було краще: там, принаймні, не вбивали вже пограбованих.

Одного буденного ранку Данько прокинувся від того, що хтось тряс його за плече. Розплющив очі — боярин Левко.

— Уставай, Данько, треба йти до церкви. Сьогодні свято великомученика Леонтія.

«Що, знову? — ледь не вихопилося у хлопця. Відколи вони прибули до Царгорода, Левко щодня відвідував святі місця та відзначав церковні свята. — Знову вшановувати якогось святого ледаря. А військові вправи?.. І коли це все закінчиться?» Та вголос промовив:

— Слухаюсь, боярине, — і покірно схилив голову. За спиною Левка Вишатича радісно шкірив зуби Лизогуб. Певно, він залишався господарювати на постоялому дворі.

— Боярине Левку, дозвольте мені не йти сьогодні до церкви, — несподівано навіть для себе набрався нахабства Данько. Боярський син здивовано підвів брови.

— Данько, ти зовсім недавно став християнином і мусиш ревно спокутувати своє поганське минуле, — у голосі Левка забриніла криця. — Чи не так?

— Так, боярине. Але я ніколи не був далі Вишатинців… Опинившись у столиці світу, хочеться ближче її роздивитися, щоб потім було що розповісти дітям.

— Ну добре, — після хвилини вагань несподівано згодився Левко. — Залишайся на господарстві. Доглянеш коней, приготуєш їжу, а вже потім можеш оглянути місто, серце істинної віри. Та затям собі, що справжнє царство — на небі. А це… — боярин презирливо махнув рукою, — мирська суєта… Ввечері прочитаєш десять разів «Отче наш». Лизогубе, пішли.

Лизогуб перестав посміхатися і хотів щось заперечити молодому Вишатичу, але той вже прямував до дверей. Служці не залишалося нічого іншого, як прослідувати за господарем, показавши Данькові на прощання кулака.

Данько швидко виконав всю загадану роботу і рушив на оглядини Царгорода. Не встиг відійти на десять кроків від заїзду, як його зупинив чийсь голос:

— Чи далеко зібрався, друже?

Парубок оглянувся і побачив міцної статури мужа середніх літ; з одягу було видно, що він один із ватагів руської дружини. На лівій щоці у нього був шрам, схоже, від половецької шаблі. «Та це ж боярин Боримир Убийвовк, відомий звитяжець», — упізнав незнайомця Данько.

— Добрий день, друже Боримир.

— Здоров був. На базар зібрався?

— Може, й туди.

— Та і я ноги розімну трохи. Пішли.

Продираючись крізь юрбу, воїни рушили до відомого на весь світ торжища.

— Скажи-но мені, Данько, — обійняв Боримир його за плечі, — що ти чекаєш від цього походу? Взагалі, яка твоя мета?

— Як це? Звісно, я хочу здобути собі честі, а бояринові — слави. Що ще може бажати воїн?!

— Так воно так… Але хіба бояри не дорікали Святославу Войовнику, відомому войовникові: «Ти шукаєш чужі землі, а свою залишив без захисту». Чув, що половці розбили князя Новгород-Сіверського Ігоря? Чому ми не б'ємося з половцями, а дійшли чи не край землі?

Згадавши Ігорів похід, Данько спохмурнів. Образа здавила груди.

— Ми визволяємо Гроб Господній від невірних! — відбувся завченою фразою. — І ведуть нас найславетніші лицарі: Річард Левине серце, Філіп Святенник та Фрідріх Рудобородий!

— Га-га! Славетні лицарі! — зневажливо пхикнув Убийвовк. — Не слухай базікання п’яних зброєносців, а слухай мене. Круль англійський схибнутий на війні; його братець ледве випер його з країни у цей похід, бо боявся міжусобиць. Пилипко, круль франків… Хоч і тече в його жилах частка крові Ярославової, та він — ревний папіст, хоче всіх навернути у латинську віру, а ні — голову з плеч. Рудобородий же просто тварюка. Примучив велетів, поморян, лютичів і тягне свої лапи до наших земель.

— Тоді навіщо ви самі пішли у цей похід? — здивовано запитав Данько.

Убийвовк широко посміхнувся.

— Я іду не тільки битися, а й спостерігати, як б’ються інші. Чує моє серце — ці зайди, — Боримир кивнув на «визволителів», — скоро полізуть і до нас.

— Що ж ви видивилися? — зацікавлено і трішечки кепкуючи, мовив Данько.

— Що?.. Он глянь праворуч. Бачиш того німецького кнехта?.. Ну, той, що п'є пиво біля діжки… Він озброєний здоровезним мечем. Страшний меч, але в густій січі майже безпорадний: битися треба дворучно, а в тісняві це непросто. Таким мечем можна тільки рубати, а колоти неможливо. До речі, перед битвою з сарацинами притороч до сідла сарацинський меч — він набагато легший і тонкий, наче шило. Сарацини не носять важкі панцирі, тому вони рухливі, але майже беззахисні перед колючим ударом. Поглянь ще. За пасом у кнехта бойова сокира…

— Така маленька?

— Це франциска. Нею не б'ються, а кидають. Є в німців більші бойові сокири, також дворучні. На сокирах вони битися мастаки, нашим не поступаються. На палицях також добре б'ються. Та найбільше полюбляють молот: і панцир можна розбити, і руку зламати.

Відчувши, що його пильно роздивляються, кнехт підняв свої осоловілі очі і щось незадоволено прогорлав. Боримир, не довго думаючи, тицьнув йому здоровезну дулю мало не під носа, і спантеличений вояка розгублено закліпав очима від такої шани. Поки німець допетрав, що і до чого, русичі вже розчинилися в натовпі.

— Або ще… Данько, ти бачив англійців?

— Так. Подейкують, вони вправні лучники.

— Найвправніші. І горе тому війську, яке опиниться під смертоносним дощем їхніх стріл, — ватаг рубонув долонею повітря, — розметуть вщент!

— А франки? Чим вони сильні? — захопився Данько. Боримир почухав потилицю.

— Є й у франків своя гордість. Пішли покажу.

Зайшовши до якоїсь зброярської крамниці, Убийвовк очима вказав на чудернацький лук.

— Бачиш? Це — самостріл, а по-їхньому — арбалет[26]. Б'є напрочуд потужно і влучно — краще, ніж звичайний лук. Римський папа заборонив застосовувати самостріл у битвах між християнами, а тільки супроти бусурман. Пилип Святенник вже створив великий загін, який озброїв самострілами, і навіть призначив над ним гросмейстера. Іншим королям таке не до снаги — дорого.

— А ромеї?

— Ромеї? Не скажу, що вони воїни кепські, але їхня головна зброя — це отрута в чаші з вином. Скільки воєн вони так виграли! А ще — надзвичайно вони хитрі та придумкуваті. Човни великого князя Олега Старого вони попалили якимсь бісовським вогнем, що навіть у воді не гасне! Правду кажу тобі. А як готувати той вогонь — це їхня найбільша таємниця.[27]

— Боримир?! Це ти? — раптом пролунав за спиною незнайомий голос. Убийвовк і Данько озирнулися і побачили добре вдягненого чоловіка середніх літ, здорового та гладкого, з усього видно — купця.

— Вадим?! Ех, скільки років ми з тобою не бачилися. — Друзі обійнялися.

— Знайомся, Данько. Це мій давній приятель — Вадим Купихутро.

— Добридень, — хлопець привітно посміхнувся.

— Доброго дня, юначе, — міцно потис руку Данькові Вадим.

— Як твої купецькі справи? — поцікавився Боримир.

— Ет, не питай. Хіба це торг? Ось за Володимира Старого — оце, кажуть, торгувалося! Руські купці мали у Візантії привілеї, свою власну слободу… А договір на продаж царгородського шовку? Жодна шовкова нитка не могла проминути Київ, перш ніж опинитися у німців. Тепер ми возимо у Царгород лише збіжжя та хутро, платячи величезне мито. Головні купці тепер — спритники з Генуї та Венеції, — сумно похитав головою Купихутро.

— Нічого, друже Вадим, — Боримир поплескав купця по плечу. — Знайдуться ще відчайдухи, що приб'ють новий щит на головних воротах цього міста, вкрутять роги нахабним іноземцям, поновлять споконвічні руські права та привілеї…

— Сумніваюсь, Боримире. Ваші «брати по зброї» нишпорять містом, вивчають фортечні укріплення та базікають про якусь «Латинську державу». А генуезці та венеціанці їх до цього підбурюють. Мури ж старі, лагодились, певно, ще за Цимісхія[28]… Місто можна брати чи не голіруч.

— Та ні. Річард Англійський рветься до Леванту, а без нього німці та франки брати місто не наважаться.

— Не тепер, то в четвер. Не захоплять зараз — захоплять через кілька років. І зовсім занепаде руська торгівля… Та що ми все про сумне, — змінив тему розмови Купихутро. — Бачу, зовсім вже охляли на місцевих харчах. Підемо зі мною, пригощу вас рідною солониною та медом.

— Рушаймо, — задоволено засміявся Боримир.

…Поверталися русичі вже затемно, добряче хильнувши у гостинного купця. Хода їхня була нетверда, а тому Боримир та Данько міцно обійняли один одного за плечі, щоб почуватися певніше.

Вулиці Царгорода з сутінками швидко вилюднювали. Полохливі городяни вже поховалися по домівках, і лише п'яні юрби «визволителів» безцільно блукали містом. Десь за рогом лунало:

— У-У-УІ — клята німота, — промугикав Боримир, — розспівалися, мов у себе вдома. Нумо, Данько, затягнемо нашу! — І два дужі голоси загорлали свою, рідну, про славного князя київського Володимира та про його походи:

Якийсь випадковий перехожий злякано сахнувся убік, та русичі не зважали і продовжували хрипкими голосами.

Із темряви несподівано вигулькнув парубок у білій сорочці. Данько вгадав у ньому меченошу боярина Мирослава Ступи.

— Боярине Боримир, це ви?

— Я, дідько тебе забирай! Чого ти вештаєшся серед ночі?

— Біда, боярине Боримир! Сьогодні ввечері на наших напали і декількох вбили. Боярин Ступа наказав скликати всіх на заїжджий двір.

Ще не до кінця усвідомивши цю звістку, Данько разом з Боримиром та вістуном кинулися до заїзду, неслухняними ногами місячи болото царгородських вулиць.

Вже у дворі, протискуючись крізь ряди мовчазних воїв, юнак трохи перевів подих. Та серце шалено калатало, мало не розриваючи груди.

На широкому рядні посеред двору лежали п'ять тіл, скупо освітлені полум'ям смолоскипів. Крайнім зліва, спотворений багатьма ранами, лежав Левко, а поряд із ним назавжди застиг Лизогуб. Данько впав на коліна і доторкнувся до холодного чола господаря. Позаду хтось пошепки розповідав:

— Служба вже закінчувалася, коли до церкви увірвався гурт п'яних німців. Вони зчинили ґвалт, почали кричати, що ми схизматики і нам місце у вогні. Дехто погрожував нас посікти на дрібні шматочки. Ось тоді і вихопився молодий Вишатич. Він вигукнув, що радо викликав би когось на поєдинок за наругу віри, та оскільки бешкетники — бидло, то заслуговують тільки батогів. За канчук— і ну їх лупцювати. Німці розгубилися і кинулися навтьоки. Вишатич сміявся і говорив, що вигнав нечестивців майже так само, як Ісус звільнив храм від мінял. Та коли ми вже поверталися, чималенький загін німців наскочив на нас. І ось…

— А що ж ромеї?

— Боярин Ступа послав послів до єпарха і до логофета[30]. Та перший сказав, що хай варвари самі розбираються між собою, а другий наших посланців навіть не прийняв…

— Ось така нам шана! — заволав хтось. — А ми з ними ще йдемо Гроб Господень визволяти! Ні, хлопці, гори воно все полум'ям! Поїхали додому!

Виникли суперечка. Одні хотіли повернутися, інші казали, що повернутися зараз — то ганьба на все життя.

Данько не зважав на суперечку. Його душили сльози. Він підвів очі. Похмурі обличчя воїнів ніби докоряли: де ж ти був, вірний зброєносцю, коли вбивали твого боярина? Лише зараз Данько зрозумів, як були близькі йому загиблі. Хай вони суворо до нього ставилися, хай він був їхнім служкою! То все пусте! Вони ж були свої, рідні! Данько ладен був хоч щодня чистити коней всьому загонові, аби лиш боярин Левко і Лизогуб стали поруч, живі й здорові!

А що ж тепер? їхати додому із цією жахливою звісткою? Сказати старому Вишатичу просто в очі, що його син так задурно пропав?! А якщо він запитає: а де ти був, сміливий юначе, коли їх вбивали? Чом ти не лежиш поряд із ними? Боже Всевидячий, яка ганьба! Ні! Тільки не додому! У Левант, у піски, у пустелю, до чорта в зуби — тільки не додому!

Підійшов Боримир Убийвовк і поклав йому руку на плече.

— Кріпись, хлопче.

— Хто?! Хто це зробив?!

— Кажуть, серед нападників бачили воїнів у білих плащах з червоними крижами[31]. Це храмовники, найлютіші слуги Антихриста та його намісника — Папи Римського.

— Я повбиваю їх усіх! — Данько схопився на ноги.

— Не гарячкуй, — Боримир стиснув лікоть хлопця. — Помститися ти не зможеш, бо загинеш раніше, ніж вихопиш меч із піхов. Краще подбай про гідний похорон Левка Вишатича, царство йому небесне.

— Обов'язково… Боярине Боримир, візьміть мене за меченошу до себе! Я не хочу повертатися!

— Добре, Данько, добре…

— І все одно, я їм відплачу! — поклявся Данько, коли Убийвовк відійшов від нього.

Розділ 9 ОСОБЛИВЕ ДОРУЧЕННЯ

Темінь впала на передмістя Царгорода, столиці Візантії. В Німецькому кварталі не було видно жодного вогника; і лихо тому, хто з'являвся у такий час на вулиці, — грабіжники заполонили велике місто. Який же сміливець з'явиться о цій порі там, де навіть удень префект воліє не потикатися?

Та ні, сміливець є! Ось він, стиха лаючись, під'їжджає до стін монастиря і, не злазячи з коня, грюкає у ворота. Рука у подорожнього важка; заспаний вартовий без зайвих слів упускає його. Монастир слугує притулком для всіх: убогих, хворих, мандрівників — хто потребує допомоги.

Але гість не шукає місця для ночівлі. Він шукає абата Алоїзіо, бо, бачте, має до нього пильну справу.

За кілька хвилин гість уже у келії згинається у шанобливому поклоні.

— Не нам, не нам, а імені Його!

— Амінь. Хто ви, брате?

— Я комтур Конрад Гуннар. Прибув до фамільяра[32] Алоїзіо з листом від магістра Раміреса Меркадо, — і передає ченцеві сувій, скріплений печаткою.

— Боже правий, та на вас кров!

— Не хвилюйтесь, святий отче! Це кров якоїсь наволочі, що здумала ображати славних воїнів Христа. Мене попросили втрутитися, і я з радістю допоміг!

— Похвально, мій сину, похвально! Ви справжній лицар!

Поки абат читає, гість терпляче чекає, поштиво схиливши голову.

Святий отець худий, а у своєму чорному вбранні здається ще худішим. Рудувата борідка. Обсмалене вітром пустелі обличчя вказує на те, що абат не сидить сидьма у чотирьох стінах обителі. Тримається святий отець гордовито й незалежно, видно, знає собі ціну.

Приїжджий — германець, велетень із русявим волоссям до плечей. Він у лицарських обладунках; білий плащ із червоним хрестом вигідно підкреслює стрункість його статури.

Брат Алоїзіо ознайомився уважно зі змістом листа і жестом запропонував комтуру сісти.

— Як доїхали, брате?

— Милістю Божою, добре. — Гість примостився на лаві.

— У листі написано, — пильно глянув фамільяр Алоїзіо в очі співбесіднику, — що ви, брате, належите до відомого роду Гуннарів?

— Мій батько справді є графом Саксонії. Я успадкував цей титул, але не більше, — недбало відповів Конрад.

— Так-так, — ледь помітна посмішка промайнула на губах абата. — У Саксонії про ваших, брате, предків згадується у багатьох баладах. Ось, наприклад, «Ночівля Відікінда». — Абат наспівує зовсім неголосно:

Комтура не вразив ані спів абата, ані слова пісні. Зовні він залишався незворушним, хоча деінде це могло бути сприйнято як кревна образа.

— Це правда. Мій далекий предок чинив Карлу Молоту[33] шалений опір. Бився до останнього подиху за віру у Валгалу, на відміну від герцога Відікінда, який схилився перед непереможним франком, як трава перед вітром. Але мої пращури були не тільки запеклими язичниками, а й славними визволителями Гробу Господнього, непохитними Христовими слугами у пісках Леванту і ретрських лісах[34].

Певно, поведінка графа Гуннара сподобалась брату Алоїзіо.

— Ніхто не заперечує заслуг вашого роду перед Святим Хрестом. Вашу службу на благо лицарів Храму оцінено належним чином. Більше того, — святий отець зробив значущу паузу, — саме вам належить зробити ордену тамплієрів важливу послугу. Ви чули останні вісті з Леванту?

— Правду кажучи, ні. Подейкують, що там дуже кепсько…

— Не те слово — «кепсько»! Вкрай погано! Король Болдуїн Єрусалимський втратив Святе Місто і три чверті королівства, так щедро свого часу полите шляхетною кров'ю, — святого брата взяло за живе. — А володарі європейські і бровою не повели. Неквапом готують черговий похід, і їм навіть на руку наші поразки. А як же, стануть новітніми визволителями Гробу Господнього та приберуть Єрусалим до своїх рук!

— Це невиправдана самовпевненість! — згодився Конрад.

— Справа не тільки у чиїйсь самовпевненості! — піднявся абат. — Клятий Саладин розвинув таку кипучу діяльність, що незабаром утілить у життя своє гасло: «Франки, забирайтеся геть!» Особливо ж він ненавидить нас, братів Храму, і видав наказ — у полон не брати! — Алоїзіо гірко посміхнувся. — Скількох добрих лицарів ми втратили! А сплюндрована Газа?..

— Саладин такий недосяжний для нас?

— Саладин — це не караюча рука Господа, а лише батіг у цій руці. Жодний сарацин не зломив би нас, якби ми були єдині. Та владики західні схильні до найстрашнішого гріха — гордині. Ось тут я і переходжу до найголовнішого, заради чого ви, брате, покинули рідний край… — абат притишив голос. — Граф Едесський Раймунд чинить Храму всілякі перешкоди у своєму домені: він не дозволяє будувати наші фортеці, наклав свою жадібну руку на торговельні справи, якими традиційно займалися тільки ми. Наші посланці всіляко намагалися настановити графа на шлях істинний, та дарма. Тому генеральний капітул видав таємний едикт… щодо усунення цього нахаби.

— Я мушу його вбити? — роздумуючи, запитав граф Гуннар.

— Усе не так просто, брате. Граф Раймунд найкращий боєць у світі… після Річарда Левине Серце, звичайно. Навіть ви, брате, переможець багатьох турнірів та учасник запеклих боїв, маєте небагато шансів приборкати його. Охорона Раймунда непідкупна, лікарі — найкращі на Сході, знають всі отрути та протиотрути. Сам Раймунд хитрий та обережний…

— Але ж є спосіб його дістати, інакше я не був би зараз тут, чи не так? — зупинив Конрад брата Алоїзіо.

— Звичайно, — задоволено потер руки абат. — Зараз Раймунд сильний як ніколи. Вдало відбивається від Саладина, жорстоко карає заколотників. Але його зірка почала хилитися додолу ще тоді, коли він уперше кинув виклик ордену. Раймунд приречений. Кари на горло йому не уникнути. Бідні брати Храму Соломона мають таких друзів, котрих ніхто і ніщо не зупинить у цьому світі.

Комтур злегка зблід.

— Невже це…

— Тс… — злякано приклав палець до вуст абат. — їхнє ім'я заборонено не лише промовляти, а й навіть згадувати подумки. Ніде ми не убезпечені від їхніх довгих рук. На вас, брате Конрад, покладена надзвичайна місія, до того ж дуже небезпечна. Ні, ви не будете один кидатися на вороже військо або ж голіруч душити левів. Однак один візит до наших друзів потребує не менше мужності. То як?

— Яз радістю виконаю доручення Храму! — Конрад не вагався жодної миті.

— Ось так повинен відповідати справжній тамплієр! Тепер слухайте уважно. Через три дні до князівства Антіохія відходить корабель купця Никифора. Це наша людина, він усіляко вам сприятиме. Вже у самій Антіохії ви звернетесь до пріора Ульріха, він дасть вам останні вказівки та надійних провідників, — абат бере Конрада за руку і вкладає в його долоню перстень-печатку із зображенням хреста та півмісяця. — Це ваша перепустка, а водночас й оберіг у мандрах. До речі, на цьому самому кораблі пливтиме і Гастон де Брієн, довірена особа Раймунда.

— Що він тут робив? — здивувався Конрад.

— Вербував найманців для війська свого сюзерена. Цього разу він зупинив свій вибір на воїнах руського князя Рослафа Галіційського.

— Русішен швайне! Як можна довіряти таким дикунам? Воістину, якщо Бог хоче когось покарати, він забере у нього розум.

Абат заперечливо похитав головою.

— Це мудра політика. Ще римські імператори набирали особисту охорону з диких германців.

— «Диких»? Шановний фамільяр, напевно, забув, що я належу саме до цих «дикунів»? — від слів Конрада війнуло холодом. Брат Алоїзіо заспокійливо поклав йому руку на плече.

— Не ображайтесь, брате. Всі ми сини одного ордену Храму і нам чужі племінні забобони. Ми знаємо істину і маємо мету, гідну подиву. Краще спробуйте свяченої води життя з нашого монастиря. — Простягнув чашу. Конрад зробив ковток.

— Та це ж вино!

Абат змовницьки посміхнувся: мовляв, ніщо нам не чуже.

— Родоське. Міцне. Ін віно верітас,[35] казали давні римляни і мали рацію. — Алоїзіо взяв до рук чашу. — Тож вип'ємо за успіх у нашій безнадійній справі! — І голосно засміявся.

Розділ 10 НА КОРАБЛІ

Із самого ранку Конрад вирушив на пристань шукати корабель Никифора. Одягнений Конрад був скромно навіть як для пілігрима. Але комтур міг легко перевтілюватися у різних людей, що і дозволило йому стати неперевершеним емісаром ордену для особливих доручень.

Пробитися до корабля виявилося доволі непросто, бо на пристані розташувався великий «дикий» базар. Ось до тихого мандрівника причепився шмаркатий хлопчисько і почав канючити:

— Дядечку, купіть у мене ножа. Ну купіть! Якщо я не продам товар, батько мене відлупцює.

— І вчинить правильно. Геть від мене!

Не встиг Конрад перевести дух, як незнайомі жінки повисли на його ліктях. Конрад удав, що не розуміє ромейської, але ті відчули у ньому германця і заторохкотіли німецькою:

— Унзер брудер! Дас Гетесгеріхт вірт! Вір айвіен зі: ерінерн зі убер ден Гот!

— Ге ін ден арш, ді тейфельсбрут[36]! — відрубав Конрад, відбиваючи старим дурепам бажання рятувати людські душі. І допоки фурії оговталися, чкурнув геть…

Уже на кораблі Конрад зміг спокійно зітхнути.

Відомості абата Алоїзіо виявилися достовірними: супутниками тамплієра були схизматики-русичі, які у пошуках пригод вирушили воювати у Святу Землю. їх було десь із дві сотні, і пливли вони на кількох кораблях візантійського купецького каравану.

Це була якась іронія долі! Адже саме когось із їхніх бойових побратимів порішив Гуннар ще в перший день прибуття до Константинополя. Конрад не став про це говорити абатові Алоїзіо, бо той обов'язково посадовив би його на інший корабель. А Конраду так хотілося погратися з ними у кота й мишку, розбурхати свою кров, перевірити міць своєї витримки. Цікаво, а впізнає його хтось? Напевно, ні. Бій був короткий, сам Конрад був у лицарському вбранні…

Брата Конрада, ніде правди діти, цікавили ці люди, що самою долею призначені йому у вороги. Він розумівся на слов'янській мові, бо змалечку ходив із батьком примучувати навіжені племена полабських слов'ян. Один із конюхів графа Гуннара-старшого був полонений з племені лютичів (слуг лютого Бога, як звали їхні єпископи), і маленький Конрад напрочуд швидко й легко схоплював слов'янські слова. Як це зараз стало у пригоді!

Підставляючи своє обличчя свіжому морському вітрові, перебираючи у руках пацьорки, брат уважно слухав їхні розмови.

Дивні люди! Ще з дитинства Конрад знав: «Дойчланд юбер аллес!» [37] І плювати він хотів на щось інше. А ці язичники сперечаються, яке князівство краще, чий князь ліпший. У душі брат Конрад реготав, бо, як зіткнешся в бою з цими недолюдьми, не буде часу роздумувати, кого вбивати: гордовитого галичанина, впертюха-киянина або авантюрника чернігівця. Він убиватиме всіх!

Конрада тішило те, що русішен швайне не могли дійти згоди у жодному питанні. Якщо хтось хвалив їхнього Вольдемара Святого, то зараз же інші починали лаяти його на всі заставки, славлячи його батька Свентослава Войовника; коли хтось вихваляв київбурзьких дівчат, то негайно інші починали казати, що у Галичштадті вони ще краще. Як кажуть, девіде ет імперіє — «Розділяй і владарюй». Очевидячки, особливих клопотів із русичами не буде. І хоча вони звали себе «слав'яни», тобто «славні», Конрад називав їх про себе «слевс» — раби.

Особливу насолоду Конрад дістав від розмов русичів про невдалий похід Інгвара Хорислафича, який переломив списа край поля половецького. Зрештою, русішен — гребля, яка не дає східній повені розлитися по Європі. Допоки одні варвари чубляться з іншими, все добре. Однак дитині зрозуміло — похід на кочівників лише привід, щоб пробитися до Тавриди, котру князь Інгвар вважає своєю дідизною. Ха, дідизною! Та в Таврійських горах ще досі живуть готи, нащадки тих, хто зруйнував Рим і першими серед неромеїв прийняв Хрест. Таврида — колиска германської нації, одразу ж після визволення Гробу Господнього слід повернути її справжнім господарям!

Графа Гуннара вивела з роздумів поява руського зверхника. Це вже був похилого віку чоловік, але міцний мов дуб. Слухаючи запальні розмови молоді, він ховав у сиві вуса посмішку, а лівою рукою закручував за вухом пасмо посрібленого волосся. Коли ж молодь звернулась до Мирослава з проханням висловити свою думку, той сказав:

— Поважаю я всіх князів старих, бо справжні то були вої. Русь же має бути єдиною від Сяну до Дону, від Верхньої до Нижньої Булгарії… А щодо дівчат… Вони в нас усюди гарні!

Всі засміялись: а й правда, чого ми кидаємося один на одного, неначе сказились, — з будь-якого приводу?

— Боярине Ступа, а чи не могли б ви розповісти нам щось цікавеньке? — попросив Данько.

— Цікавеньке? Чом ні? — всівся Мирослав на порожню діжку. — Слухайте…

…Де я тільки не побував, які народи не бачив… Ходив і на мазурів, і на угрів, і на половців… А й досі нудить, як згадаю свою службу у князя Юрія Суздальського, прозваного Довгоруким. І справді, руки у нього були довгі та загребущі. Зовсім не вдався князь Юрій у батька свого, Володимира Мономаха: у мирі жить не хотів, клятв не дотримував, весь час на чуже задивлявся.

Володів тоді Довгорукий Києвом. Я, боярський син, пішов до нього на службу. Служив не вдома, а у далеких північних лісах. Бояр суздальських та володимирських посилав цей паскуда до нас, у Київ, — цим хотів він убезпечити себе від ворожості боярської, бо боярин, відірваний від своєї вотчини, вже не боярин, а звичайнісінький служка.

Посадовили мене старшим над княжими мечниками у селі Москва, що по-місцевому означає «болото». Болото є болото. Кажуть, цю місцину відвоював князь Володимир Красне Сонечко. Ходив він на волзьких булгар, переміг, проте не завоював, міцно булгари трималися. Боярин Добриня, вуйко князя, глянув на булгар та мовив: «Ні, не завоюємо їх, бо всі ходять у чоботах. Підемо краще пошукаємо тих, хто в личаках ходить».[38] Ось так, випадково, натрапили на місцину і прилучили до Русі.

Князь Юрій часто-густо бував у Москві, бо не любив він міст великих, неохоче їздив у Київ або Ростов. Мов боявся чогось…

У тій Москві руських — лише дружина, а то все угри, мордва, мурома та інша нерусь. По-нашому ледь белькотять, та так смішно. Не кожен міг лоба перехрестити, але хитрувати всі були мастаки. За чуби наші вони звали нас «хахли» та «мазніци», бо купці наші чоботи дьогтем мазали. А ми їх — «хайли», себто бидло. Ще їх кликали кислопузими, бо вони все квас, сирівець та брагу п’ють. Жита там сіють мало, а лише ріпу, а потім цілу зиму її їдять. Поля недоглянуті, заростають бур’яном. Порядки дикі, багато хто поклонявся різній нечисті. Бувало, і людей у жертву приносили…

Розбійників, ушкуйників різних — хоч греблю гати! Свого часу ми всіх розбишак половили і на осиках порозвішували.

Як помер Юрій Володимирович (ходили чутки, що отруїли його бояри київські), народ усіх суздальців вельможних перебив, а палац княжий, Раєм прозваний, спалив…

— А що ж син його, князь Андрій? Кажуть, у вірі він кріпко стояв, бо й прозвали його Боголюбським, — подав хтось голос.

— О, та то стерво було згірш за батька. Знаю… Сам бачив! Ще княжичем приїхав був Андрій Юрійович у Київ помолитися. І винесли попи софіївські йому ікону з ликом Божим. А ікона не проста, візантійської роботи, оздоблена золотом та коштовним камінням. Упав наш Андрійко на коліна і ну тую ікону цілувати. Всі аж розчулились — он як Бога любить. А потім — ґвалт! Цей падлюка княжич кілька камінчиків коштовних з ікони відкусив! Ну, звичайно, татусь тоді ганьбу цю до поголосу не довів, але Андрійка з того часу так і прозвали — Боголюбським.[39]

Князь Андрій лихим та лютим виявився без міри. Не простив киянам того глуму. І дев'ятнадцять років тому наказав сплюндрувати Київ, вирізати всіх мешканців, не жаліючи ні ченців, ні жінок, ні немовлят. Мене на той час у Києві не було, а були там моя жона і діточок двоє…[40]

Мирослав на мить замовкає, міцно стиснувши у долоні руків'я меча. Молодь приголомшена. Очі блищать гнівом.

— Та як же це! — вибухнув хтось із галичан. Вони вдома звикли крутити своїми князями як ся схочуть. Навіть Ярослав Осьмомисл без згоди бояр не міг взяти собі жону. А тут таке свавілля! Переяславці та чернігівці чухають потилиці і соромляться глянути один одному у вічі. Кияни несвідомо тримають руки на мечах — у кожній родині пам'ятають про той страшний день.

У Конрада з'явилась божевільна думка: а що, як ці несамовиті повернуть корабель на північ і помчать мститися за давні кривди? О майн Гот!

Але Мирослав продовжує:

— За свої гріхи дістав Андрійко смерть страшну та жахливу. Заколот проти нього очолив боярин Яким Кучка, його шурин. Хоч і родич був князю, але хтів мстити за кров вітця свого, вбитого за княжим наказом… Убійників було чоловік з десять: сам Яким, його брат Петро, ключник Анбал, боярин Мойзович та ще декілька вельмож. Увірвалися вночі у ложницю княжу, там його, беззбройного, і порішили. А що убійники були п’яні, то в темряві закололи одного зі своїх. Над тілом князя заколотники познущалися і голе викинули на їжу псам. Але якийсь Кузьма, родом із Києва, зжалівся над небіжчиком, загорнув тіло у килим та й відніс до церкви.

По всьому князівству Суздальському, як дізналися люди про смерть князя Андрія, то кинулися палити палаци князівські та боярські хороми. І вельми раділи смерті цього аспида.

Та недовго раділи заколотники і бунтівники. Наслідував стіл володимирський брат Андріїв, Всеволод. Тихцем розправився він із ворогами, а Кучковичів за його велінням усіх зашили у мішки та втопили у озері Пловучім, біля стольного града Володимира. Кажуть, що тіла їхні і донині там плавають, а коли настане Божий суд, виберуться утоплені з мішків і підуть свідчити на своїх катів.

— Свят, свят, — перехрестився хтось.

Конрад вже не став дослуховувати розмову руських…

Розділ 11 У «ДРУЗІВ»

За кілька днів Конрад був у Антіохії.

Знайти резиденцію тамплієрів у цьому східному місті було неважко. Великий кам'яний будинок у центрі міста біля новенької кірхи свідчив про те, що брати-храмовники тут у пошані та мало в чому бідують, хоча останнє і суперечило орденському статуту.

Вартовий кнехт заступив дорогу Конраду, і той мусив чекати, допоки не з'явиться пріор. Це було дещо на руку графу Гуннару — він-бо хотів зустрітися з пріором так, щоб не привернути до себе зайвої уваги. Проте графу довелося ще деякий час стовбичити біля входу, очікуючи на появу високого орденського зверхника.

Той з'явився не скоро. У руці він тримав смажену баранячу ніжку і був дуже невдоволений, що його відірвали від обіду.

— Що, але тойфель, сталося? Кого ще тут чорти принесли в обідню пору, — голосно рикнув пріор Ульріх уже на сходах. Це була людина вже немолода, із засмаглим обличчям та густою укладистою бородою, колір якої Конрад визначив як рудий. Граф не дав шановному пріорові можливості ще якось негарно висловитись на власну адресу, одразу ж тицьнувши йому під ніс кулак. Пріор хотів вибухнути новою лайкою, та, уздрівши перстень, умить затнувся. На його обличчі з'явилася мерзенно медова посмішка, що мала означати велику радість пріора на знак появи такого поважного гостя. Ульріх не знайшов нічого ліпшого, як сховати смажену ніжку за спину і гаркавим голосом запропонувати Конраду пообідати разом із ним.

— Що Бог послав, тим і раді! — широким жестом запросив брат-тамплієр гостя до столу. А Бог послав сьогодні бідному брату печене по-місцевому ягня, а також місцевого приготування вино. Конрад глитнув слину і, розміркувавши, що на порожнє черево справи не робляться, без вагань прийняв цю пропозицію.

їв Конрад завзято, аж за вухами лящало, бо подібні морські подорожі для бідних пілігримів лише заохочують до споживання саме смажених ягнят. Пріор же, навпаки, побачивши такий життєстверджуючии інстинкт у гостя, якии досі навіть не назвався, зовсім утратив до цього непоганий апетит.

Нарешті гість відсунув миску з кістками вбік і блаженно посміхнувся пріорові.

— Може, винця?

— Можна! І не калічте франкську мову. Ви ж із Саксонії, брате, чи не так?

— Так. То й ви звідти?

— Комтур Ордену лицарів Храму граф Конрад Гуннар-молодший із Нідервальду. Може, чули про такий?

— Аякже! Чув! І у якій справі ви прибули до нас?

— А чому ви один, брате Ульріх? Де ж усі?

— Частина зараз у Єрусалимському королівстві, допомагає там нашим братам. Сьогодні я ще послав людей супроводжувати караван. Тож із лицарів я сам-один.

— Може, це й добре: що менше людей знатиме про мій приїзд, то краще. Мені ж потрібен місцевий провідник, добрий провідник, надійний.

— Знайдемо. А куди ж вам треба?

— До Бахріна.

— До Бахріна?!

— Так, до Бахріна. Вас це, брате Ульріх, дивує?

— Та ні… Шляхи Господні несповідимі. До Бахріна, то й до Бахріна. Зараз я накажу привести одного провідника, такого, який вам потрібен.

— Ось і добре. І хай ваші люди приготують для мене все для дальньої дороги. Я й без того два дні зайві прометлявся у морі, треба поспішати.

— Буде зроблено. Та поки накази виконуватимуться, я б запропонував вам, брате, трохи вина.

— Не відмовлюсь!

І справді, вино було явно не зайвим. Після чергового кухля Конрад утелющив свій погляд на пріора і запитав руба:

— Скажіть-но, брате Ульріх, а що ми, тод унд тойфель, тут робимо?

— Тобто як? — не зрозумів пріор.

— Тут уже пахне смаженим, невдовзі доведеться накивати звідси п'ятами. Невдовзі-таки, брате Ульріх, не будемо обдурювати себе. Як то співають трубадури:

А що потім? Ми постаріємо — і в храмову богадільню, розповідати молодшим братам, як ми пр…ли Гроб Господень? А за душею жодної монети, хоч Орден Храму володіє такими маєтками!

— Я вже думав про це, брате Конрад, — пріор стишив голос, наче їх хтось міг почути. — Нам не потрібні ці піски, ці горлорізи, ця пустеля. Нам потрібні раби, працьовиті й мовчазні. Хіба сарацини — раби? Вони ж такі ледачі та безрукі. їх навіть ромеї у полон брати не хочуть. А ось слов'яни…

— Слов'яни, кажеш?..

— Так, слов'яни. І роботящі, і в баранячий ріг їх можна зігнути. Тому нам, німцям, треба не тільки горлати про «Дойчланд юбер аллес!», але й щось робити. Треба створити власний орден, німецький. І щоб воював він не тут, у пісках, а десь у Помор'ї, душив би все це бісівське поріддя: прусів, лівів, русів. Дранг нахт ост аж до Тавриди, до наших братів готів. Я тут недавно говорив з одним госпітальєром, із наших… То вони вже про це давно думають!

— Ви кажете розумні речі, мій дорогий брате. — Конрад задумливо відпив із чаші. — Мені здається, що франки не надто нас цінують, а тому не пропускають на головні посади в ордені. Тому нам справді потрібний свій орден. Там такі, як ми, що мають міцну руку та гострий розум, будуть у пошані. Залишається тільки одне, — Конрад посміхнувся, — придумати назву для ордену і затвердити його у Папи.

— За назвою справа не стане. Я пропоную назвати його іменем Святої Діви Тевтонської. Тевтонської, бо саме під Тевтобургом понад тисячу років тому вождь херусків Герман, що означає «воїн», завдав першого удару по Римській імперії.

— Віва, ордо до мус Санкта Марія Тевтонікорум![41]

— Віва!

Брати по духу випили ще вина. І цієї миті до кімнати зайшов юнак років вісімнадцяти. З усього було видно, що це місцевий житель, сарацин.

— А ось і Ібрагім! Ваш провідник, брате комтур.

— Ібрагім?

— При хрещенні йому дали ім'я Авраам, але ми звемо його по-тутешньому.

— А чи не замолодий він для такої справи?

— То ви його ще не знаєте. Він один вартий трьох, а то й чотирьох воїв. Для нас він просто знахідка. Ви ж знаєте, що з місцевими у нас справи не дуже. А цей сам погодився нам допомагати.

— То він відведе мене до Бахріна? — усе ще із сумнівом у голосі перепитав Конрад.

— Брате мій, це ж земля сарацинів. І тут усе не таке, як здається на перший погляд. Він знає Левант як свої п'ять пальців.

— Добре, брате Ульріх! Вірю кожному вашому слову. — Конрад легко, мов і не було довгого застілля, встав із-за столу. — Ну що ж, Ібрагіме, веди мене до Бахріна. А ви, Ульріху, чекайте на мене. Я повернусь, і тоді ми разом із вами поїдемо у Рим до Папи затверджувати новий орден…

Цілий тиждень вів Ібрагім графа Гуннара плутаними, знаними тільки ним самим гірськими стежками до фортеці Бахрін. І ось коли сили та терпіння почали вже полишати гордовитого графа, Ібрагім, що їхав попереду на своєму мулі, повернувся до нього і з притиском сказав.

— Ось і Бахрін.

У його голосі комтур відчув і захоплення, і страх, і задоволення від того, що важкий шлях подолано. Конрад під'їхав до провідника, і перед його очима постала грандіозна, захоплююча картина.

На крутій неприступній скелі височіла фортеця. Її мури були продовженням стрімкої скелі. До масивної брами фортеці вела вузенька гірська стежка, і граф мимоволі відзначив про себе, що на цій стежці двадцять воїнів можуть зупинити багатотисячну армію.

— Що людськими руками робиться, то людськими руками й нищиться, — по хвилі роздумів вирік комтур.

— Що ви сказали, пане?

— Нічого. Поїхали мерщій, мені кортить скоріше зустрітися з господарем цього гнізда.

Певно, їх уже чекали, бо коли вони постукали у ворота, їм негайно відчинили. «Мабуть, помітили нас зі стін», — подумав Конрад. Босоногі брудні підлітки в одних сорочках повели їх до невеликого, але гарного палацу. Зайшовши в палац, Конрад одразу ж опинився у залі з кедрового дерева, пофарбованого червоним кольором. Криваво-червоний килим біг у глиб залу, аж до білого трона, на якому сидів сарацин, теж у білому одязі, але з чорною пещеною бородою аж до грудей. Обабіч трону стояли охоронці володаря фортеці, теж усі в білому, але підперезані червоними поясами.

Ібрагім, тільки-но уздрівши коменданта фортеці Хасана, одразу ж упав ниць і вужем поповз до нього. Конрад на мить розгубився, але падати на коліна, а тим паче на живіт перед ним не став, а лише низько вклонився.

— Шановний Хасане, син не менш шановного Халлафа. Я, граф Гуннар, комтур ордену Храму, прибув до тебе з миром…

— Знаю, знаю, чого ти прибув до мене! Ви знову хочете прибрати одного зі своїх ворогів руками моїх федаїв. — Хасан глянув на Конрада таким поглядом, що того пробрало до печінки. Або ж цей пихатий убивця справді такий проникливий, або ж вивідувачі у них працюють добре. Навіть дуже добре. Ну що ж, тим краще. Не треба ходити коло та навколо.

— Так, графе Хасан, — одразу ж «титулував» він коменданта по-західному, — орден потребує вашої допомоги, а тому передає цей маленький подарунок, — Гуннар підкликав хлопчика з тацею і поклав на неї надзвичайно ваговитий гаманець, — на знак нашої дружби. І це лише п'ята часточка того, що ми можемо дати потім, після того як справу буде зроблено.

Хасан милостиво прийняв дар, але відповіді прямої не дав.

— Ми подумаємо. Нам треба доповісти про це Сейдну[42]…

«Комизиться, — зрозумів Конрад. — Щоб потім побільше здерти. І триматиме тут місяців зо два. Ну що ж, ти так, а ми так».

— Як скажете, шановний графе. Я розумію, потрібен час, щоб викликати з Аламута справжнього, найкращого знавця своєї справи. У вас, я так розумію, сама дрібнота…

— Дрібнота?! — ледь не скипів комендант, але одразу сховав свою уражену гордість під маскою гостинності. Він устав із трона, підійшов до Конрада, взяв його за лікоть і повів до бічних дверей. Двері відчинилися — і Конрад разом із комендантом опинився на невеликому уступі, прямо перед глибоченною прірвою.

Це враз протверезило Конрада. Він скосив погляд у провалля і не розгледів дна. Серце гулко забухкало, на чолі з'явилися краплини поту. Тод унд тойфель! Що за жарти!..

А комендант і не думав жартувати. Він стояв трохи позаду і все ще тримав Конрада за лікоть. Конрад боявся й поворухнутися, тим більше що носки його чобіт вже висіли над чорною пащею прірви.

— Алі! — покликав комендант. Ураз молодий хашашин опинився праворуч від Конрада і схилився у поклоні. — Убий себе — і ти одразу ж опинишся серед гурій, чиї перса, наче ці гори.

Молодий убивця у ту ж мить вихопив кинджал і встромив його собі просто в груди. На білосніжній туніці враз розпливлася червона пляма, а тіло самогубці, хитнувшись, безгучно полетіло у прірву.

Якби не засмага, комендант Хасан побачив би, як пополотніло обличчя його гостя. Але Конрад не втратив самовладання. Блискавкою майнула думка, що в разі, коли комендант захоче і його зіпхнути у прірву, то він прихопить із собою і вождя хашашинів.

Можливо, Хасан здогадався, про що подумав Конрад, а може, він просто вирішив припинити виставу, бо мав ілюзію, що гість його надзвичайно вражений. Тому він потягнув комтура з уступу.

— У мене таких тисячі! — беззаперечно заявив комендант.

— Головне для воїна не самому героїчно вмерти, а дати це зробити своєму ворогу, — парирував Конрад. Комендант похмуро глипнув на графа, а потім ляснув у долоні.

— Приготуйте частування моєму гостеві. І погукайте Азазіла.

Конрад не знав, хто такий Азазіл, але здогадався, що це саме та людина, яка йому потрібна.

Розділ 12 ФЕДАЙ

Тут, у гірському Леванті, розташована фортеця, одна з багатьох, де живуть ісмаїліти. Ця фортеця зветься Бахрін, а франки охрестили її Орлине гніздо. До неї веде лише одна гірська стежка і здобути фортецю неможливо.

Коменданта Бахріна Хасана ібн Халлафа бояться всі навколо, бо йому підлеглі федаї — «ті, що жертвують собою». Ще їх називають «хашашини» — «задурманені гашишем»; франки перекручують це слово на «ассасини». Федаї, хлопці, що дістануть навіть шайтана з пекла, наганяють на всіх дикий жах. Лише Рашид не боїться федаїв та їхнього зверхника, бо він сам найстрашніший федай на прізвисько Азазіл — ангел смерті.

Батько Рашида був купцем. Справи йшли не дуже, часто-густо на п'ять дирхем прибутку припадало шість дирхем витрат. Улюбленим прислів'ям батька було — «Краще швидкий збиток, ніж повільний прибуток». Тому не дивно, що через деякий час він зубожів украй і мусив віддати свого восьмирічного сина ісмаїлітам — усе краще, ніж вмерти з голоду.

А порядки в Бахріні суворі. Хлопчаків навчали лише двох речей: володіння зброєю та зубріння сур. Перевагу віддавали першому, а якщо ти знаєш: «Ла іллаха іл Аллах! Мохамед русул Аллах! Нема бога крім Аллаха! Мохамед пророк Його!», то і добре. Зрештою, Хасан ібн Халлаф вимолить кожному своєму вірному слузі місце в раю. Те, що комендант з Аллахом на короткій нозі, знали всі.

Захоче Хасан нагородити свого вірного федая: дасть чарівного питва, сотворить молитву — і розплющиш очі вже в раю. Гурії не гірш самої Сокейни[43] тебе всіляко задовольняють; хоча це і небесні створіння, але… реальні, все у них справжнє. Інколи таке виробляють, що і в маренні не присниться. Вина п'єш досхочу. Це там, на грішній землі, за таке голову відрубають. А тут — рай! Щоправда, у раю довго затримуватися не можна. Знову заснеш — і прокинешся у похмурій гірській фортеці.

Та невимушена легкість, з якою комендант Хасан відправляв своїх слуг у потойбіччя і повертав звідти, вселяла у кам'яні серця воїнів такий неймовірний жах і водночас таку величезну шану, що накажи він покінчити з собою — кожен федай зробив би це, не вагаючись. Колись і Рашид так сліпо вірив йому…

Уперше молодий федай одягнув білу туніку та підперезався червоним пасом[44] у сімнадцять років. Комендантові здалося, що один із купців приховав від нього кілька динарів, і відправив хлопця покарати зухвальця.

Життя поза межами мурів вже саме по собі скидалося на рай. Навіть таке нікчемне містечко, де жив бідолашний купець, вигравало в порівнянні з Бахріном. Утім, тоді Рашид не мав часу насолоджуватися краєвидами. Вистеживши безталанного Ашшаба[45], федай завдав тому смертельного удару кинджалом, як наказали. Торговець помер одразу ж, не встиг навіть злякатися. На його обличчі не було переляку, а лише безмежне здивування: «За що?» Рашид без перешкод повернувся до гірської оселі. Та обличчя купця ще багато днів виринало із глибин пам'яті, не даючи спокою.

Кінець у всіх федаїв один — смерть за віру! Бо рано чи пізно охоронці твоєї жертви виявляться спритнішими і доведуть, що недарма їм платять грубі гроші. Справжній федай не помре від старості: на два-три вдалих замахи завжди трапляється один невдалий. Щоправда, можна закінчити вишкіл федаїв і прожити довго, залишаючись у фортечній варті. Однак у такому разі федаєм тебе не назвуть.

Рашида після вдалого замаху зарахували до загону «справжніх федаїв», отже, він уже був приречений. Та доля посміхнулася йому.

До Бахріна приблудився один індус, тхаг. Тхаги — ще більш жорстокі та безжальні, ніж федаї. Живуть вони у квітучій Індії і поклоняються богині Калі, а точніше її темному втіленню — богині Бахвані. Навіть звичайна жінка у гніві страшна, а що вже казати про богиню. Спосіб поклоніння їй простий; головне, як вчив гуру, — виконувати її заповіт: «Вбивайте, вбивайте, вбивайте — заради миру на землі». Якщо дотримуватимешся цієї заповіді, тобі відкриється Велика Істина у всій її цнотливості.

Завдяки доступності поклоніння Бахвані знайшло своїх прихильників серед людей будь-якої віри. Молись хоч шайтану, але вчасно принось жертви богині. У пору дощів тхаги виходили на полювання…

Труп закопували на місці вбивства. Вбивця викопував своїм заступом яму і клав туди ще тепле тіло жертви, вміло задушеної хусточкою. Заступ для тхага — сакральна річ, святіша від Корану та хвиль Гангу. Клятву вірності, сміливості та мовчання давали тхаги саме на своєму заступі, а хто її порушував — умирав за тиждень.

Жертви вибиралися випадково. Вбивайте, вбивайте, вбивайте! Однак інколи гуру міг натякнути, що смерть такого і такого може бути особливо приємна богині.

Тхаг завзято й наполегливо йшов через жертви до, як він вважав, найвищої істини. Врешті-решт гуру зізнався…

Істина, Велика Істина була болісною. Немає ніякої ні Бахвані, ні Калі, а є лише особливий вид руху, внутрішньої сили людини. Взагалі богів немає, то все казки та забобони. Життя дає насолоду лише тому, хто пам'ятає про смерть. Як вийшла людина з пороху, так у порох і повернеться. Так що хапай за життя від цього світу все, що прагнеш.

Бідний тхаг. Він не виніс таких відвертих зізнань свого вчителя і в розпачі тут же його придушив. Потім дременув світ за очі, подалі з Індії, де за ним розпочали полювання як слуги раджі, так і колишні брати по вірі. Лише дивом тхагу пощастило уникнути смерті, але він тяжко захворів.

Комендант Хасан спочатку хотів використати приймака у власних інтересах, та потім махнув рукою на цю безнадійну справу: що можна вимагати від людини, яка за день-два сконає?

Рашид узявся доглядати цього чоловіка. І не пожалкував. За ті декілька місяців, котрі він виторгував у смерті для індуса, вдячний тхаг навчив його досконалого володіння хусточкою, а головне — відкрив шлях у іншии світ, утаємничив у мистецтво зосередження, зосередження до такої міри, що душа облишала грішну землю і мандрувала у по-тойбіччя.

Коли тхаг усе-таки помер (хай Аллах упокоїть його душу!), Рашид узявся вдосконалювати це своє вміння, що, без сумніву, допомогло йому вижити. Рашид став єдиним серед своїх однолітків-федаїв, хто перейшов межу тридцятилітнього віку. На його рахунку було близько трьох десятків вдалих замахів. Найславетніша справа — вбивство багдадського візира Нізама аль-Мулька, якого ісмаїліти прозвали Шакалом шайтана за сліпу ненавість до їхньої секти. Аль-Мульк кусав їх де тільки міг, здавалося, що перемога у нього в руках. Та вдалий удар Рашида не дав честолюбним намірам візиря справдитися.

Із самої столиці хашашинів-ісмаїлітів, від самого Сейдна Хасана-ібн-Шабата, Старця Гір, приїхав до Бахріна гонець із словами схвалення та задоволення. Тоді ж комендант Хасан уперше відчув страх перед вірним Азазілом.

Підлестити або ошукати Рашида стало неможливо. Араби кажуть: «У світі існують три задоволення: їсти м’ясо, їздити на м'ясі та пхати м’ясо в м’ясо». Рашид від усього того відмовився, бо це заважало йому зосереджуватися. їв він тільки рослинну їжу, пив джерельну воду, ні з ким не спілкувався, уникав спокус. Навіть від карооких гурій відмовився, бо були то зовсім не гурії, а повії. Вся хитрість коменданта полягала в тому, щоб напоїти довірливого федая сонним зіллям і занести до внутрішнього двору, куди простим смертним вхід суворо заборонено. Наївний хашашин очунював у товаристві наложниць, а потім через сонне зілля повертався до холодної казарми, щиро увірувавши, що був у раю.

Цей викритий обман розвіяв віру Рашида в коменданта, мов вітер ранковий туман. Світ цей примарний, міраж, а Хасан ібн Халлаф — брехун. За таких обставин відійти у потойбічний світ, потрапити у рай — твоя власна справа. Щодня треба зосереджуватись, вивільняючи свій дух усе далі й далі від тіла у пошуках власного світу. Не слід одразу далеко відпускати своє єство у невідоме, бо дух може заблукати і не повернутися. Мандрівка ж лабіринтом всесвіту аж до кінця часів — гірше за пекло.

Одночасно з вивільненням духу Рашид намагався замирити свою плоть, морив себе голодом, вивільняв своє Я і чекав. Чекав на смерть. Смерть не від ножа ката, а як прояв найвищої свободи. Та смерть також не поспішала…

Одного дня до помешкання Рашида увійшло кілька федаїв. Вони обережно підхопили його попід руки і потягли до коменданта, бо сам він уже не в змозі був поворухнутися. Несподівано Рашид зрозумів: ось воно! Йому надається можливість звершити таке, після чого весь світ може захлинутися у крові, а Смерть особисто забере його і посадовить по праву руку від себе.

…У келії Хасан був не один, а з кяфаром. Комендант з гостем уже домовилися, «що жирне курча ножа чека», коли занесли напівживого Рашида.

— Оце і є ваш найкращий федай? — з обуренням у голосі запитав невірний. — Та на першому-ліпшому цвинтарі я накопаю з десяток таких федаїв.

Рашид утупив погляд у гостя.

— Жоден із тих, кого ви викопаєте, не візьметься за справу усунення шейха Раймунда.

Кяфар неймовірно здивувався, а комендант Хасан задоволено засміявся.

— Що я вам казав, шановний? Коли Рашид народився, сам шайтан пролітав над ним, та ще й крила звісив, — комендант був радий спекатись федая, що став некерованим, а тому не жалів хвалебних слів. — Рашид сміливий, має живий розум, словом — небезпечніший, ніж скорпіон за пазухою! — остання фраза прозвучала з притиском. «Скорпіона боїться, а сам зі зміями живе», — подумав Конрад.

А Хасан тим часом продовжував:

— Рашид допоможе вам, але Великий Старець Гір сподівається, що борг буде повернуто.[46]

Три тижні федай пив юшку і набирався сил. Лише після цього спільники рушили до Едесси.

Розділ 13 ЗАМАХ

Едесса — гарне та багате місто, окраса лицарських надбань на Близькому Сході. Чого тільки немає в Едессі: і міцні мури, і розкішні східні базари, і величні храми.

О, храмів тут багато! Бо Едесса є, певно, одним з осередків віри у Леванті. З давніх-давен це форпост християнства, саме звідси благодать Божа полилась на Візантію, щоб потім повернутися у вигляді ортодоксального православ'я.

Крім православних, тут багато єретиків. Сильні несторіанці, що стверджували єдність людського та Божого в Ісуса Христа. їм вторили монофізити, переконані у боголюдськості Христа, але не згодні, що Діва Марія — звичайна жінка. А яковіти, севіліани, аріани, євтихіани, мариніти, назаріяни? Вони також були в чомусь не згодні з ортодоксами, також посіли своє місце в палітрі віровчень.

Довгий час Едесса підкорялася багдадському халіфу, і чимало мечетей було збудовано в цей час. Мусульмани терпимо ставилися до християн, бо відомо, що Іса, якого кяфари звуть Ісусом, був найвеличнішим пророком Аллаха. Після Мухамеда, звичайно. І саме в Едессі зберігається убрус — рушник, яким утирався Іса і на якому залишився його нерукотворний образ. Убрус був святинею як християн, так і мусульман. Можливо, саме ця спільність у поклонінні убрусу не довела едессців до братовбивства. Хоча злі язики пустили плітку, що справжній убрус ще двісті років тому імператор Костянтин вивіз до Царгорода як військовий трофей, віруючі заперечували: вивезли тільки копію, а сам убрус, молитвою тодішнього єпископа Павла, повернувся у місто.

Були в Едессі, як і в кожному порядному місті, всюдисущі іудеї, що пристосовувались до будь-якої влади, жили й багатіли.

Громада латинів до часу найменш численна. Вона складалася з декількох десятків пілігримів. Після захоплення міста воїнами Христа вони зміцніли, почали наступ на всіх схизматиків. Не варто говорити, що майже всі латини були рішуче налаштовані, симпатизували тамплієрам, всіляко їм допомагаючи. Едесса почала захлинатися у крові.

Та прийшов новий володар, граф Раймунд, який бачив згубність таких дій. Він відновив свободу — віковічне право едессців сповідати віру, яку сповідали їхні предки, та почав патронувати торгівлю, чим врятував місто від занепаду. І мешканці міста підтримали енергійного графа, графство продовжувало існувати серед бурхливого мусульманського моря.

Католики відступили у тінь, але не змирилися. Вони мріяли про смерть ненависного графа, не усвідомлюючи, що з загибеллю Раймунда їхні голови полетять під мечами саладинських вояків.

Конрад зненавидів Раймунда ще до того, як перший раз побачив, бо вороги ордену — це і його вороги. Рашид же не відчував до графа жодної ненависті. Просто виконував свою роботу. Дивлячись, як Конрад казиться від люті, небезпідставно підозрював у ньому — навіть не язичника, ні! — звичайнісінького безбожника, бо тільки безбожники вміють так ненавидіти.

Рашид намагався в цьому місті, де так часто говорили про любов до ближнього, втрапити у цю хвилю любові. Тому став жебраком.

Думаєте, жебрати легко? Де ж пак! Це справжнє мистецтво. По-перше, треба виглядати так, щоб тебе жаліли. По-друге, вміти говорити такі слова, які б пройняли цих жорстокосердих воїнів, скнарих купців, поважних матрон, затурканих фелахів — словом, юрбу.

Здавалося б, каліку мають жаліти. Та ні! Ти вимахуєш обрубком руки або милицею і репетуєш, що тебе покалічили саладинові посіпаки. Від правовірних у такому разі й драхми не діждешся. Почнеш волати про зарізяк-кяфарів — і добрий християнин у твій бік навіть не плюне. Ти їм: я за вас кров проливав, а вони: тю, шановний, ми ж цього не просили, сиділи б краще вдома. Та я був найкращим лучником барона дай-Бог-пам'яті якого! А тобі: стріляв би гірше, давно б халвою багдадською об’їдався.

Тому краще пустити сльозу, сказати, що рука всохла від тяжкої роботи, дружина померла, а старшенький не піклується про батька. Дочка — повія, безчестить рід. А молодшеньких… Скільки ж їх? Це не важно, головне, що з ранку починається: «Тату, дай ї-їсти! Хоч щось у рота вкинути дай!»

Тут люди добрішають. Немає у світі нічого приємнішого, ніж муки ближнього. А звіроподібний вояка ще пустить сльозу, як почує про діточок. У нього вдома їх із десяток, а ще більше по завойованих містах. І рука несвідомо тягнеться до гаманця у пошуках дріб'язку. От шайтан, дрібних же монету мене й немає. Кріпись, небораче. Бог подасть.

А хтось пожертвує останні гроші. Не перевелися ще такі. Один розчулений єпископ писав: «Жебраків треба знищувати, бо жертвувати їм боляче, а не жертвувати — також боляче».

Жебрацтво — ремесло, чийсь шматок хліба. Якщо поставити його на широку ногу, то вийдуть грубі гроші, вирішили якісь розумні голови і створили жебрацький цех. І платять жебраки цехмейстрам, а ті — каді та суддям, щоб не гнали бідолах у три шиї.

Коли Рашид почав жебрачити, то ледве не був розшматований натовпом калік, юродивих і хворих. Одна стара карга мало не видряпала йому, справжньому федаю, очі, бо, бачте, став на її місце. Негайно довелося, використовуючи зв'язки Конрада та хабарі, викупити місце жебрака біля головного собору. Це було першим кроком Рашида до здійснення свого задуму.

…Нарешті настав день Різдва. Ще вдосвіта потягнувся народ християнський до церков. Жебраки вже були тут. Рашид посилено працював ліктями, протискуючись до церковного входу. Де ті кляті помічники? Ага, он один, а там Конрад. Десь за рогом стоять коні, варта східної брами підкуплена. Все буде добре.

Граф Раймунд з'явився у щільному кільці охоронців. Він повинен був з'явитися, бо до Бога, як і до вітру, людина ходить сама, а не посилає іншого. Посунься, кривий. Ах ти, віслючий посліде, я кому кажу — посунься! Граф роздає милостиню. Хвала Аллаху! Охоронці тіснять натовп. Щось відчули? Ну, ще зо три кроки. Моя правиця простягнута. Пода-а-айте убогому заради всього святого! Я не дворушник, чесно дотримуюсь цехового статуту — простягаю лише одну руку. Ліву не простягаю, бо в кулаці трубочка з отруйною стрілою. Ближче… Ближче… Все!

…Зойк, що прокотився над юрбою, дав зрозуміти Конраду — справу зроблено. Рашид не міг схибити, а пріор тим паче. Два трупи — і кінці у воду. Що може бути краще?

Треба негайно зникати. Всюди метушня, крики. Кіннота розсіює натовп, хтось когось ловить. Ха-ха, запізно, шановні!

Втікаю з площі разом з усіма. Де коні? Певно, той йолоп, якого призначили стерегти коней, вже здимів разом із ними. Ну що за нікчеми у місцевій філії Храму! Навіть дрібниць не можна їм доручити!

Усі міські брами вже зачинені, і сьогодні з міста не вибратись. Треба йти до шпиталю. Пересплю ніч — і геть! Кричать: «Вбито хашашина!»

Про мою участь у цій справі знає тільки пріор, а Рашид уже цілується з гуріями. Хоч цей шмаркач-конюх міг і здогадатись про щось. Тікати. Поки що до шпиталю.

…Шпитальна келія невелика. Дві грубі дерев'яні лави, стіл. Вузеньке віконечко. Міцні двері. Сусіда по келії— старий смердючий дідуган. Молиться. Вже глупа ніч, а він молиться. Чи заснеш ти нарешті?! Що, Бог? Ось тобі в зуби, щоб не згадував ім'я Боже всує. Кривава юшка. На ще! Ну, де твій Бог? Чом він мене не покарає?

Що ти там скиглиш? Ах, він уже мене покарав… Відібрав у мене розум? Отримуй ще! І— геть звідси!..

…Я вже задрімав, а це знову ти, старий мерзот… — Слова Конрада перетворилися на хрипіння, бо якась дужа рука вхопила його за горло.

— Рашиде?!

— Так, це я, свиняче вухо! Ти зрадив мене!

— Пусти, задушиш. Як ти вибрався?

— Твоїми молитвами. Хотів позбутися мене, Азазіла? — Рука ще міцніше вчепилася в горло. Конрад намагався прийти до тями.

— Ні, Рашиде, ні! Це помилка. Хлопчисько-ко-нюх утік, і я…

— Певно, він нас виказав. — Федай відпустив тамплієра. — По всій Едессі носяться ці навіжені уруси.

— Я вже давно молюсь, щоб вони здихали ще в колисці. — Комтур ковтав повітря, як риба на піску.

Раптом Рашид схопився на ноги і почав вслуховуватись у нічні звуки.

— Тс… Усе. Сюди йдуть. Чую тяжку ходу воїнів. Треба тікати. — Рашид сипонув прокляттями і кинувся до віконечка, намагаючись пролізти. Він худий, може, і вдасться. Конрад вискакує у темний коридор, б'є першого нападника кинджалом в обличчя. Але інші кидаються до нього і валять на долівку. З келії долітає передсмертний хрип Рашида. О, він живим не здасться…

Розділ 14 ПОЄДИНОК ЧЕСТІ

…Сарацини навіть не встигли нічого второпати, як загін хрестоносців узяв їх у мечі. Данько наскочив на одного з охоронців шейха і поцілив йому мечем у груди. Той зойкнув і впав під копита власного коня. Бусурмани ще намагалися опиратись, репетували: «Аллах!», та справу вже було вирішено. Бойовий клич русів «Слава!» перекривав передсмертні зойки ворогів…

За хвилю все скінчилося. Данько перевів подих і раптом побачив, що ж вони відбили у бусурман.

Це було не золото, паволоки або оксамити. Це були жінки, одягнені по-франкськи. Вони стояли непорушною групкою під час бою. І дивно, жодна стріла, жоден спис не полетів на них під час бою.

Одна з жінок помітила, як хлопець дивиться на них, посміхнулася і зняла свою білу хустку. Пишне золоте волосся розсипалося в неї по плечах. Лице жінки, хай вона і не була красунею, світилося радістю й спокоєм, здавалося таким гарним та одухотвореним, що молодий воїн замилувався нею.

— А добре ти сьогодні бився, друже Данько! Молодець! — До Данька під'їхав Убийвовк.

— Спекотно, — хлопець зняв шолом. — А що це за жінки? Бранки зі шляхетних родин? Чому бусурмани їх так стерегли?

— Подобаються? — Боримир хитро посміхнувся. — Вони такі ж шляхтянки, як і ти. Глянь на їхні руки. Це пралі.

— Пралі?!

— Ти, парубче, хоч і вмієш махати мечем, а зовсім ще зелений у військовій справі. Та ці пралі нам дорожчі за цілу сотню кнехтів. Ще й усіх повій віддамо за раз. Якби не вони — все б Христове воїнство давно погризли б воші та забрала б якась трясця. Кожен місцевий воєвода краще віддасть півобозу, але праль своїх збереже. Бусурмани ж їх ловлять та на своїх шейхів міняють.

Франкська красуня з викликом подивилася на Данька. Той не витримав її прямого погляду і опустив очі.

— Що, хлопче? Це тобі не з бусурманами різатись! Га-га! А ти вже і спасував. Чого? Діло молоде! — Боримир змовницьки підморгнув.

— Не хочу я.

— Що, чекає тебе хтось? Кинь! Уже давно видали дівку заміж!

Ніхто Данька не чекав, як не гірко у цьому зізнаватися. Ярина? Давно вже забула ту скороминущу їхню зустріч. А бояриня Світловида? Та вона навіть не впізнає його, коли зустрінеться з ним віч-на-віч. Хто він, а хто — вона. А мо, вона пішла в монастир після смерті чоловіка? У Бога наречену не вкрадеш!

— Спекотно, — Боримир подумав, що його друг образився, і перевів розмову на інше. — І бої стають дедалі запеклішими. Бачу, не втримати нам Едесси. Клятий Саладин, чорти його забирай, взяв нас у міцні лещата.

— Нічого, граф Раймунд дасть бусурманам прочухана. Та й поміч, кажуть, близько.

— Поміч? Річард Англійський носить воду решетом: тільки захопить одну фортецю, як бусурмани візьмуть другу. Так і борсається туди-сюди, а до Єрусалима — зась! Франки після від'їзду короля Пилипа думають накивати п'ятами. А німці після смерті Кривавобородого вже чкурнули до фатерлянду.

— Кривавобородий вмер?

— Ба, та ти й не чув, — здивувався Боримир. — Утопився ще під час переправи, слава Богу, — і зловтішно додав: — Тепер його святим не зроблять.[47]

— А куди ми зараз?

— До Едесси. Нас замінить інший сторожовий полк, із франків. На Різдво Раймунд хоче зібрати все військо.

Загін, не гаючи часу, потягнувся до столиці графства, бо хоча ця земля належала графові Едесському, справжніми господарями на ній почувалися Саладинові воїни. Прикордоння починалося одразу за фортечними мурами.

Ще завидна русичі дісталися до Едесси і були дуже здивовані тим, що брама вже замкнена, а на мурах перегукуються вартові.

— Чи часом не сталося чого? — захвилювався Убийвовк. — Ось так, ні сіло, ні впало завидна зачинити ворота? Поїду, дізнаюся…

Охорона довго не пускала русичів у місто, мляво огризаючись на лайку воїнів. Нарешті з'явився шевальє Гастон де Брієн, права рука графа, і загін пропустили. Ось тоді стало відомо про причину ужиття надзвичайних заходів. На графа було вчинено замах, тому вся гвардія залучається до пошуку нападника та його можливих спільників.

Дружина розсипається на десятки і починає перевіряти заїзди та шпиталі, шукаючи сарацина, котрий жебрачив біля головного собору. Водночас перевіряються всі мандрівники та купці.

Данькові здавалося, що їхні пошуки марні — федай давно десь причаївся і навряд чи знайдеш його, навіть перевернувши місто догори дриґом. Та впертий Боримир Убийвовк ішов по сліду, мов хорт, і не давав спокою: хутчіш, хлопці! Він десь тут, я відчуваю…

Уже глупої ночі доля посміхнулася переслідувачам. На кривулястій вулиці, що гадюкою звивалася десь на околиці, русичі помітили невиразну постать людини. Під'їхавши ближче, Данько розгледів літнього чоловіка, що беззвучно плакав, втираючи побите обличчя. За інших обставин на нього ніхто б не звернув уваги, але Убийвовка наче щось підштовхнуло. Перекинувшись із дідом кількома реченнями на суміші франкських та місцевих слів, ватаг повернув коня.

— Поїхали до шпиталю Іоанна Хрестителя. Здається, там той, кого ми шукаємо.

— Там той, хто відлупцював цього старого злидня. Чого ми маємо туди їхати? — невдоволено промимрив хтось із русичів. Втома давала себе узнаки; провівши понад добу верхи, усі страшенно хотіли просто впасти й заснути. Та Боримир негайно зупинив навіть цю несміливу спробу непослуху.

— Такий мій наказ! — і вже трохи спокійніше додав: — Назагал шпиталь Іоанна дуже тихе місце, там доживають свої дні старі та немічні люди. І якщо там хтось чинить бешкет, то це підозріло.

Чуття не зрадило Убийвовка. Під час обшуку шпиталю з однієї келії вискочив озброєний чоловік і поранив руського воїна. Та інші негайно повалили його на підлогу. Поки нападника приборкували, Данько увірвався у пітьму келії, із якої той вискочив. Долі борсалися два тіла, і знайомий голос хрипів: «На поміч!» Роздумувати було зайве. Хлопець вихопив кинд жал. Лиш на якусь мить рука зі зброєю завмерла, поки розум молодого воя благально звертався до Нього: «Боже, направ!», і Данько не схибив…

Відтягнувши вбік труп ворога, він схилився над Убийвовком. Той був живий, але втратив свідомість, ледь не задушений супротивником. Федай намагався відправити старого воїна на той світ за допомогою нашийної хусточки і мало не досяг свого. «Ти диви! Ганчірка, а теж може стати зброєю», — подумав тим часом Данько. Миготів каганець. Шпитальний служка тремтячими руками подав кухоль води. «Очуняє», — глянув на бойового побратима.

— …На підставі всього вищесказаного я роблю висновок, що вся ця історія, всі ці обвинувачення є просто вигадкою деяких слуг вашої світлості та нещасливим збігом обставин. Сподіваюсь, добра слава брата Конрада і незаперечний авторитет нашого ордену, котрий не раз у тяжкий час приходив на поміч Едессі, переконають вас у невинності нашого вірного лицаря, а всі звинувачення виявляться звичайним непорозумінням. Амінь, — представник храмовників вклонився й зробив крок назад, до тісних рядів воїнів Храму.

Граф Раймунд Едесський сидів на своєму троні в аудієнц-залі. Голову його прикрашала графська корона, і лише зараз він усвідомив, яка вона важка. Раймунд слабував після замаху. І хоча отруту майже одразу відсмоктали, а лейб-лікар пустив зайву кров, вже подейкували, що графу три чисниці до смерті. Просто перед ним стояв храмовник, якого сторожа схопила разом з хашашином. На жаль, убійник уже покинув цей світ і правди не дошукатися. Недарма цей тамплієр так сміливо дивиться на нього, графа Едесського. Можливо, відчуває підтримку, яка могутніша за владу графа навіть у власних покоях.

—І все одно, пане пріор, мене гризуть сумніви, — тихо вимовив граф Раймунд. — Чому ваш брат опинився у шпиталі поряд з хашашином, чому вчинив опір і чому приховував свою приналежність до ордену Храму? Вам не здається, що дуже вже багато цих «чому»? — погляд графа, мов стріла, вп'явся в обвинувачуваного, але той залишився незворушним. Знову вихопився пріор.

— Наш брат вже давав детальні свідчення з цього приводу шевальє Гастону де Брієну, — заторохкотів він, боячись, щоб Конрад випадково не бовкнув якусь дурницю. — Що ж до таємничості… Річ у тому, що брат Конрад виконує особливі доручення і підзвітний у своїх діях лише гросмейстерові ордену Храму або ж самому Папі Римському, Його Святості Інокентію. Ось булла з цього приводу, — пріор передав сувій почту графа і вклонився, як помітив граф, не так шанобливо, як передбачав етикет.

Граф знову глянув на храмовників і помітив, що їхні білі плащі вкрилися пилюкою і набули бруднуватого відтінку. «Сіроманці, справжнісінькі сіроманці». Раймунд не сумнівався, що брат Конрад причетний до замаху на його особу, а значить, має умерти. Але володар Едесси був політиком, і чуття політика віщувало недобре. У разі його смерті місто залишиться без захисту й допомога храмовників, котрі так турботливо нав'язують себе в захисники, буде не зайва. Васали це розуміють. Накажи граф стратити цього нахабного комтура, чи послухають вони, прирікаючи себе на неминучу загибель? Раймунду стало не по собі. Не смерть лякала, лякала можливість непослуху і зради у таку скрутну хвилину, коли він безпомічний і згасає мов свічка.

Але внутрішній голос графа не заспокоювався. Заглушуючи голос розуму, він вимагав помсти. І Раймунд не мав сили йому опиратися.

— А що може сказати сам комтур на своє виправдання? — звернувся Раймунд до обвинувачуваного. Конрад, вже досить оговтавшись, із викликом глянув у очі володаря Едесси. Тамплієрові обридла ця гра у піжмурки. Слід показати васалам, хто є справжнім володарем Едесси. Графу слід уже потурбуватися про інший світ. Свої думки Конрад мало не вимовив уголос, але стримався і сказав зовсім інше.

— Ваша світлосте! Присягаюсь, що я ніколи не зраджував ідей ордену Храму, не порушував жодного його закону. Не мені, не мені, а імені Його! І хай будь-хто прийме мій виклик, якщо сумнівається у цьому! — І бойова рукавиця комтура полетіла під ноги васалам графа.

Це був дошкульний удар. Конрад клявся іменем Храму, а хто б насмілився сумніватися у святості ордену, освяченого самим Папою? Конрад не міг з мечем у руках захистити свою честь, кинувши виклик Раймунду, бо схрестити зброю з немічним — верх блюзнірства. Однак запропонувати іншим викликати себе на двобій — хіба не тріумф, бо хто ж наважиться?

Раймунд у безсилій люті закусив губу: вірні васали зробили вигляд, що не зрозуміли більш ніж прозорий натяк.

Раптом із гурту лейб-гвардійців вихопився молодий воїн і впав на одне коліно перед графом, поштиво схиливши голову. Раймунд одразу впізнав його: саме він полонив Конрада.

— Говори! — милостиво дозволив граф Едесський.

— Ваша світлосте! Я ні на мить не сумніваюсь у винуватості комтура Конрада, і якщо тільки поєдинок може вирішити його долю, то я приймаю його виклик! — Данько підхопив із долівки так недбало кинуту рукавицю.

Вчинок Данька був несподіваний для всіх, у тому числі і для русичів. Конрад скреготнув зубами: у нього забирали моральну перемогу. Раймунд задоволено примружився — саме Провидіння мститься за нього!

Першим отямився пріор. Кинувши лиховісні блиски на комтура — «Добалакався, дурню!» — він відчайдушно вступив у новий словесний герць.

— Ваша світлосте! Маю надію, що ви розсудливо поставитесь до нерозважливих слів вашого найманця і вгамуєте його запал, — пріора можна було зрозуміти: навіщо піддавати славу ордену навіть найменшому ризику, коли за кілька тижнів вся Едесса впаде до ніг Храму, мов стигле яблуко.

— Чому ні? — граф Едесський був сама доброзичливість. — Якщо судовий розгляд можна завершити тільки в такий спосіб…

— Однак ваш вояк — схизматик, до того ж низького роду. Чи личить шляхетному лицареві Конраду Гуннару із Нідервальду виходити з ним битися? — пріор, здавалося, грав напевно.

— Воїн, що б'ється за святу віру у Леванті, не може вважатися схизматиком, чи не так? А щодо низького походження… Даніель, — звернувся граф до Данька, — підійди ближче і стань на коліно. — Граф видобув меч і поклав його на праве плече русича. Це коштувало Раймунду величезних фізичних зусиль, але він намагався ніяк не виказати це. — За вірність і мужність, — голос графа трішки хрипів, — я, Раймунд Едесський, своєю владою надаю тобі титул шевальє[48] і дарую тобі замок Шато де Шевальє[49] у вічне володіння. Амінь. — Дихав Раймунд важко, холодний піт виступив у нього на чолі.

— Мій володарю! Дякую вам за довіру і присягаюсь бути вірним аж до скону, — голос Данька був трохи схвильований, але потиск руки, що підтверджував вірність сюзерену, був міцний.

По залі пробіг шепіт. Шато де Шевальє, що межував із землями сарацинів, був суцільною руїною, де поночі вили шакали, а довколишні села ще то-горіч вщент спалені саладиновим воїнством. Даньковий титул був пустим звуком, за який він мав розплачуватися кров'ю. Та кого це хвилювало? Граф жадав помсти!

До поєдинку Данька споряджав особистий зброєносець графа. Коли русич переступив поріг зброярської кімнати володаря Едесси, у нього просто розбіглися очі. Чого тут тільки не було! Раймунд добре знався на зброї і не шкодував грошей на її придбання.

Різноманітні обладунки, дорогі дамаські та толедські мечі, багатий вибір кинджалів (як східних, так і західних), чеканів, бойових сокир, палиць, списів та іншого спорядження справжнього лицаря. На хвилю Данько навіть позаздрив графові. Для воїна зброя — це його душа, його частка, його внутрішній світ, а не просто знаряддя вбивства.

Спочатку зброєносець допоміг новоспеченому лицареві одягти гамбуазон — хітон для пом'якшення ударів. Мереживо стальних кілець приємно облягло тулуб. Поверх кольчуги Данько одягнув кілька металевих пластин, і зброєносець міцно затягнув ремінці — цю «подвійну» броню русичі підгледіли у степовиків. Шолом і палицю Данько залишив свої, а ось щит довелося шукати новий. Після недовгих роздумів Данько зупинив свій вибір на щиті візантійського зразка, однак зробленому на Русі — на це вказувало зображення палаючого сонця. Хто був той майстер, невідомо. Але він добре потрудився. Хай сонце замінить молодому лицареві герб, якого той ще не мав.

Потім Данька відвели у замкову каплицю і залишили там самого.

Хлопець став навколішки, та молитва, що мала зірватися з його губ, залишилася несказаною. До кого мав звертатися він із проханням захистити справедливість та дарувати перемогу? До Даждьбога? До Ісуса? До Аллаха?

Ось так, катуючись невідомістю, Данько і простояв на колінах, аж поки за ним не прийшли. Час.

Тричі заревли труби, й герольд проголосив, що на ристалище викликаються шляхетні лицарі Конрад Гуннар із Нідервальду та Даніель де Шато де Шевальє. Бійці б'ються пішо, палицями, на смерть. Данько свідомо вибрав саме такі умови поєдинку, користуючись правом позивача: верхи, як з'ясував Убийвовк, Конрад був сильніший.

Уже перед тим, як русич мав ступити на поле бою, до нього востаннє нахилився Боримир.

— Хлопче! Я не хотів тобі спочатку говорити, але… Славута з Веприка, ну той, рудуватий… Божиться, що впізнав твого супротивника. Це він був з убійниками твого боярина.

Данько примружив очі.

— Що ж, тим краще. Хай Бог розсудить нас! — І зробив крок назустріч своїй долі.

Знову бугаячими голосами заспівали труби чиюсь останню пісню — і замовкли, дозволяючи тиші напруження різати слух.

Бій на палицях — не миттєвий кінний герць, коли переможений перед смертю не встигає навіть злякатися. Бій на палицях прийшов із сивих давен, коли люди кийками лупцювали один одного за шмат м'яса чи жінку. Є в такому поєдинку щось невимовно дике, варварське; тому тамплієри гаряче його заперечували як негідний шляхетних людей. На це люди графа відповідали: а як же славний лицар Ренвар, про якого складено стільки балад? Він віддавав палиці перевагу навіть перед мечем!

Бійці почали сходитись. Кроки за три Конрад зловтішно вигукнув:

— Чи сповідався ти, нещасний, перед поєдинком? Чи потурбувався про свою дідизну?[50]

— Не переймайся тим. У пеклі тобі вистачить і своїх клопотів, — не залишився в боргу Данько.

Бій розпочався.

Конрад не боявся смерті і свято вірив у перемогу. У свої удари він вкладав усю злість на нідерменшів, що так нахабно рвалися до тих самих висот, що й вищі люди.

Данько ненавидів Конрада. Ненавидів не тільки як супротивника, але й як носія червоного хреста на білому тлі. Червоного, як кров Левка, як кров Лизогуба, як кров невідомих братів, що гинули у німецькій неволі.

Супротивники були варті один одного. «Яке їхало, таке і здибало», — казали русичі і тримали кулаки. Тамплієри дружно молилися. Поєдинок на палицях має свої закони. Перемагає не лише сильніший фізично, а й спритніший, витриваліший, розумніший. Рухи бійців тільки збоку здаються повільними та незграбними. Насправді вони неповторно граціозні.

Після одного удару по умбону щита Данько відчув, що ліва рука вже не підкоряється йому. Та, зціпивши зуби, продовжив бій. У роті сухо, як на пательні, легені, здається, ось-ось розірвуться, мов старі ковальські міхи. Навіть щити не витримували поєдинку! А серце шалено калатало у бубон грудей.

Якоїсь миті храмовники, відчуваючи, що їхня бере гору, затягли свій гімн, струсонувши своїми горлянками вже затхле повітря.

Данько раптом із жахом усвідомив, що не витримає, ще трохи — і зламається. Сил майже не лишалося. Хотілося заволати, та судома безнадії зціпила щелепи. Руків'я палиці пекло долоні розпеченим залізом. Плутаючи язичницьку молитву і «отченаш», молодий воїн просив захисту в того, хто єдиний міг йому допомогти, створивши диво.

«Боже! Єдиний! Той, кому ми, люди, поклоняємось, але кожен по-своєму! Во ім'я Вітця, і Сина, і Святого Духа — Спаси і Збережи!»

І диво сталося. Конрад також був неймовірно виснажений і тримав щит з гербом ордену[51] трохи нижче, ніж потрібно. Коли Данько зробив свій останній удар, комтур не встиг добре прикритися. Палиця русича зачепила шолом храмовника. Дехто з глядачів навіть не помітив цього. Конрад ще мить продовжував стояти на ногах — і раптом упав горілиць, як падає підрубане дерево під своєю вагою.

Спів обірвався на півслові, зойком прокотився по лавах — і згас.

Данько протримався на ногах не набагато довше, а потім упав навколішки. Перед його очима пливли кольорові плями. Останнє, що він бачив, — це бліде, подібне до маски обличчя графа й обриси людей, що поспішали на допомогу…

…Конрад помер надвечір, так і не прийшовши до тями, хоча котрийсь із братів терпляче чекав його останньої сповіді.

…Третій хрестовий похід, незважаючи на несамовитість нащадка вікінгів та французьких графів, англійського короля Річарда Левине Серце, закінчився невдачею.

Ібрагім, провідник Конрада, дослужився до звання маршала ордену, був викритий як агент хашашинів і таємно страчений. Сам орден тамплієрів проіснував до 1307 р., коли французький король Філіп IV спокусився на гроші далеко не бідних «братів», звинувативши їх у єресі. Останній великий магістр (гросмейстер) ордену Жак де Моле прийняв аутодафе[52], але так і не зізнався, де сховані скарби ордену. їх шукають дотепер.

Інший орден, Тевтонський, який зародився саме під час III хрестового походу, процвітав аж до битви при Грюнвальді, а потім занепав. 1525 р. він перетворився на світську державу, а гросмейстер Альбрехт Гогенцоллерн став герцогом Прусським. Утім, слов'яноненависть передалася Пруссії у спадок.

Секта хашашинів ще довго плодила вбивць і наганяла жахна півсвіту. Від рук федаїв загинуло п’ять султанів, три халіфи, п'ять візирів, а також інші сильні світу цього. У 1256 р. монгольський хан Хулагу звільнив світ від цієї погані, підкоривши їхні фортеці. Однак саме слово «ассасин» залишилося в європейських мовах синонімом політичного вбивці.