Поки Бог спить

Розділ 19 БИТВА НА КАЛЦІ

Того дня Данько Гостомислович чекав синів — Боримира та Мирослава — у гості. Світловида все бігала до воріт, виглядала синів, але їх не було. Якесь недобре передчуття стискало старому воїну груди.

Сини, а також старший син Боримира, шістнадцятилітній Левко, прибули лише надвечір. Данько Гостомислович помітив, що сини чимось стурбовані, але не став одразу розпитувати. І лише коли вже повечеряли, звернувся до них:

— Щось ви зажурені, хлопці мої. Чи всі у вас здорові, чи не сталося якогось лиха?

Боримир несміливо кашлянув.

— Усі в нас здорові, дякувати Богу! А лихо… Лихо у всіх зараз одне.

— Говори, не тягни.

— А що говорити? З'явились у Дикому полі народи, яких ніхто як слід не знає: хто вони, звідки прийшли, яка їхня мова, якого вони роду-племені та якої віри. Одні називають їх татарами, інші — таурменами, а дехто — й печенігами. І хоч ніхто про них достеменно не знає, але ходять чутки, що замучили вони ясів, обезів та касогів[59], а також розбили половців. А ті, разом із ханом своїм великим, Кобяком, прибігли до наших князів, та й допомоги просять. «Сьогодні нас, — кажуть, — не буде, а завтра — вас». Ну, князь наш Мстислав послав своїх людей до інших князів, а нам наказав збиратися у похід…

— Так… — Данило Гостомислович обміркував почуті слова. — Виходить, племена невідомі, а вже стількох замучили?

— Дехто каже, що це гоги та магоги, яких Гедеон запер у горах і вийти вони мали при кінці світу, — поважно докинув Мирослав.

— Ой, лишенько! — зойкнула Світловида.

— Не лякай матір, Мирославе. Русь стояла, стоїть і стояти буде! Але, чую, сильні вороги прийшли до нас… Тому, синочки мої, і я піду з вами.

— І я, діду, — підхопився з місця Левко.

— Та ти що? На старості літ — й у похід? Чи мало ти ходив у ті походи! Вже хай сини йдуть! — заголосила Світловида. — А ти, Левчику?! Ти ж ще хлопчисько зовсім!

— Цить, стара! — прикрикнув Данько Гостомислович. І вже лагідніше: — Це вже останній похід, присягаюсь! Та й синочкам треба допомогти… І не перечте мені! — хряснув він кулаком по столу, що аж миски підстрибнули, коли побачив, що Боримир та Мирослав хочуть щось сказати проти.

— А ти, юний лицарю, — це вже до Левка, — будеш сидіти з бабусею. І не скигли, бо зовсім відправлю додому, сестер доглядати. Затямив?

— Затямив… — невдоволено пробурмотів Левко.

У літо 6732[60] у квітні місяці три князі Мстислави: Київський, Чернігівський та Торопецький, що княжив на той час у Галичі, рушили у Дике поле. Зібралося руське військо біля Славутинських порогів, біля Варязького острова[61], куди прийшли і чернігівці, і кияни, і смоляни. Були тут і кінні дружини галичан, волинців, курян, трубчан і путивльців. Одним словом, уся Руська земля! А частина галичан прибула на човнах — спочатку Дністром у море, морем до гирла Славути і з гирла — до порогів. І було човнів багато, чи не тисяча.

Данько Гостомислович не міг нарадуватися. Уся, уся Руська земля[62], як за часів великого князя київського Володимира Мономаха, йшла на небаченого ворога!

Та радість його була передчасна. Толковини-половці[63] вели їх Диким полем назустріч ворогові, а кляті татари все уникали бійки. Двічі руські наздоганяли їх, і двічі невідомі степняки розсіювалися, залишивши по собі лише велике стадо корів, яких забрали у половців.

Здобувши легкі перемоги, князі руські почали сваритися, хто з них перший. Особливо ж не могли помиритися князі Київський та Торопецький, хоч і були братами у других.

Аж, нарешті, біля річки Калки, супротивники зустрілися віч-на-віч[64]. Князь Мстислав Торопецький, прозваний Удатним за сміливість та хвацькість, не став чекати інших князів, бо не хотів ділити перемогу з іншими, а одразу, щойно перейшовши річку, кинувся у бій. Чернігівці ж тільки-но переправились через річку, а кияни взагалі залишилися на іншому березі і почали ставити табір.

Данько Гостомислович перепливав Калку серед останніх. Його загін, іцо складався зі старих воїнів, славетних у минулому богатирів, князі спогорда навіть не брали до уваги. Та й навіщо брати в бій цих обважнілих дідуганів на старих шкапах, із якими вони, може, ходили ще в перший свій похід? — думали зверхники. — Нам треба міцно вдарити, і татари побіжать! А як їх ловити та брати в полон, то краще це зроблять молоді та прудкі. — Та старі воїни не зважали на кпини і без зайвих слів зайняли місце у хвості, яке їм відвели князі.

Воїни вплав, дуже поволі, тримаючись за кінські гриви, долали швидку течію річки Калки. Сірий, далекий нащадок того Сірого, якого Данько Гостомислович привів зі Святої Землі, плив поруч. Нарешті Данько Гостомислович дістався до берега і одразу ж спробував залізти на прибережну кручу.

— Що ти там виглядаєш? — гукнув знизу Ольбег Путятич.

— Та своїх видивляюся. Пішли в перших рядах. Дуже вже хотіли битися…

— І куди так квапитися? Ще встигнуть повоювати!

— Молоде, кров гаряча… — Данько Гостомислович почав спускатися додолу.

— Молоді — то хай. А ось Мстислав Торопецький уже не хлопчик — куди ж він погнав стрімголов?! Галицький боярин Юрко Домажирич, що вже був у бою з татарами, казав мені, що вони гарні ратники й стрільці вельми влучні. їх сідлами не закидаєш.

— Ото ж бо і воно. Хоч би нам самим прочуханки не дали.

Олександр Попович, славний богатир, що вів їхній загін, вже сидів на коні.

— У лаву шикуйсь! — наказав він.

Воїни потроху почали шикуватися.

Раптом на обрії з'явився вершник. На ньому, наче крила, розвівалося червоне корзно, і за ним богатирі впізнали Мстислава Удатного.

— Куди це він?! — у Данька Гостомисловича болісно защеміло серце.

— Тікає, сволота! — сплюнув Путятич.

Мстислав Удатний, наче вихор, пролетів повз руських богатирів на своєму прудкому «угорці», не удостоївши старих воїнів навіть поглядом. Та їм і без слів усе було зрозуміло. Однак ніхто не кинувся назад, на інший берег; усі продовжували шикуватися у лаву. Тільки робили це мовчки.

Слідом за Мстиславом з'явився молодий князь Данило Романович Галицький, а за ним ще кілька дружинників. Обличчя молодого князя було перекошене та сіре від злості. Він був у крові, але не зважав на це.

Пан Данько не встиг добре розгледіти облич воїнів, що супроводжували Данила Романовича. Утім, він і не намагався це зробити, бо в душі сподівався, що серед них є або Боримир, або Мирослав.

— А що ж кияни? — оглянувся на той берег Путятич. — Вони що, думають витримати облогу у чистому степу?

— А біс його знає, що вони там собі думають!

На обрії з'явилися нові втікачі. Дехто з русичів був піший. За ними по п'ятах гналися татари. Одного за одним вони наздоганяли русичів і рубали їх своїми кривими мечами.

— Куди ви тікаєте! — закричав Путятич до втікачів, немов вони могли його почути. — Станьте гуртом та бийтеся! Переб'ють всіх! Тьху!

— Що ти їм кричиш? — Данько Гостомислович смикнув Ольбега Путятича за лікоть. — Дарма. На смерть привели ми смердів, відірвали їх від рала та просто в пекло.

— А що ти хочеш? Щоб уся Русь гриднями стала?

— Хай би й так!

— Дурниці! Хто б тоді жито сіяв, чоботи робив?

— Самі б і робили.

— Та ніколи такого не буде!

— Хто зна… — Данько Гостомислович знизав плечима.

Олександр Попович дав знак, і лава, поволі набираючи силу, покотилася назустріч ворогові. У цю мить Данькові Гостомисловичу пригадалося бусурманське повір'я, що всі, хто гинуть у бою, одразу ж потрапляють у рай. Він посміхнувся цій згадці і тієї ж миті загадав: «Порішу трьох — тоді можна і в рай!» Досвідчений воїн не сподівався вціліти у цій сутичці, але вірив у загальну перемогу. Хай їх мало. Однак умів же богатир Дем'ян Кудиневич із Переяслава сам-один розганяти цілі ворожі дружини. А тепер вони не одні. їх ціла ватага. І всі вони — русичі!

Дві лави схльоснулись у відкритому бою. Данько Гостомислович вибив одного татарина із сідла, зламав спис об щит іншого, але встиг рубанути його мечем. Третій спробував захиститися шаблею, але хіба шабля витримає удар справжнього меча? І голова татарина покотилася під копита коня. «Три є!» — радісно подумав Данько Гостомислович.

І в ту ж мить ворожа стріла влучила йому просто в груди. Болю Данько Гостомислович не відчув, але одразу стало важко дихати. Якийсь татарин поцілив йому мечем по шолому. У старого потемніло в очах, і він упав. Сірий ще пробував захистити тіло господаря від копит інших коней, та світло в очах славного воїна померкло…

— …Діду! Діду! — хтось обережно торсав Данька Гостомисловича за плече. Він повільно відкрив очі і побачив Левка.

— Йди геть, маро! — махнув рукою Данько Гостомислович. У грудях заболіло.

— Це не мара, діду. Це я, Левко.

— Левко?! Як ти… тут… опинився? — долаючи біль, запитав Данько Гостомислович.

— Втік. Щоправда, бабуся Світловида спіймала мене, як я сідлав коня, — почав розказувати Левко, перев'язуючи дідові рану. — Спочатку вилаяла мене добряче, а потім заплакала. «їдь, — каже, — весь ти в діда вдався, все'дно тебе не зупиниш». Ще й благословила на дорогу. Я пробрався до Києва, за вами їдучи. А там одягся по-половецьки і пішов до їхнього воєводи, Яруна. Він мене і взяв.

— Як бій… закінчився? — у душі старого воїна жевріла надія, що все обійшлося, що руські зупинили ворога, що прийшли на допомогу кияни… Та Левко убив і ту маленьку надію.

— Розбили нас, діду. Розвіяли, як сміття по степу. Хто не встиг утекти, того наїзники засікли своїми кривими мечами. Кияни закрилися возами, ще відбиваються, але надії жодної. Кляті таурмени взяли їх в облогу.

— А як ти… мене… знайшов?

— Як почався бій, половці разом із галичанами та волинцями дуже вдарили на татар. Ті мало не побігли. Та швидко удар наш ослаб. Половці перші не витримали і кинулися тікати. А коли тікали, зламали стрій чернігівців, що тільки підходили до бою. Я ж упав на землю і прикинувся мертвим. А вночі пішов шукати вас, батька та стрия Мирослава.

— І що?

— Батька я не знайшов. Сподіваюсь, що він живий та здоровий. А стрий Мирослав… Загинув. Від стріли. Просто в горло.

Данько Гостомислович застогнав. Від болю в грудях, що завдавала рана. Від болю в серці, що завдала почута звістка.

— Тихше, діду! — зашепотів Левко.

Поряд почулися чиїсь кроки. Левко розтанув у темряві, та кроки наближалися.

Данько Гостомислович на хвилю заплющив очі, а коли відкрив їх, то побачив біля себе татарина зі смолоскипом у правій руці. У лівій він тримав вуздечку, за яку вів невеликого кошлатого коня.

Татарин вишкірив свої зуби у посмішці і вштрикнув смолоскип поряд із Даньком Гостомисловичем. Потім дістав свій меч. Старий воїн застогнав і по-половецьки проказав:

— Не вбивай мене! Я князь! Я дам тобі відкуп!

Видно, що татарин зрозумів слово «відкуп», тому вишкірився ще більше. Він сховав меч, схилився над Даньком Гостомисловичем і почав шукати у того на грудях схований «відкуп».

Та тільки він поліз старому воїнові за пазуху, як Данько Гостомислович, долаючи біль, схопив його за зап'ястя. Татарин не злякався — він бачив, що цей урус геть слабий та зранений, щоб із ним боротися, — але здивувався. Потім його обличчя стало схожим на вишкірену вовчу морду. Він рвонув руки, щоб звільнитися від хватки русича, рвонув ще раз, сильніше, і… З горла його широкою рікою хлинула кров. Це Левко, стрибнувши вражині на спину, полоснув того засапожником[65]. Недаремно дід учив його!

— Коня! Коня лови! — пошепки наказав дід. Татарський кінь, пирхнувши, хотів кинутися в степ, та Левко вчасно схопив вуздечку.

— Тікати треба, Левку! Тікати на Русь! Поки вони не кинулися шукати свого воя!

— Так, діду.

Розділ 20 ТАТАРИ ЙДУТЬ НА РУСЬ

Вони пробиралися додому кружними шляхами. їхали вночі, вдень ховалися в балках. Багать не палили, щоб не видати себе, їли тільки черствого коржа, що ділили на двох. Одного разу їх мало не застукала татарська сторожа, яка їхала повз їхньої схованки, але вони встигли сховатися.

За ці дні Данько Гостомислович більше пізнав Левка, ніж за попередні шістнадцять років. Спостерігаючи за вправними, впевненими рухами онука, як він вужем здирається на черговий курган, щоб звідти глянути, чи не чатує їх небезпека; як він сторожко слухає степ і безпомилково знаходить рятівні балки, — старий воїн ловив себе на думці, що Світловида мала рацію. Так, Левко був такий, як Данько Гостомислович у молодості. Ба, навіть більше! Данько Гостомислович розумів, що онук де в чому навіть перевершує його.

І тоді, вдень, ховаючись від татар, він почав розповідати Левкові про своє життя. Ні, не ті байки, що розповідають за чаркою меду захмелілі дружинники. Ні! Він розповідав про те, як ходив із Дідом Волхвином налови; як прохромив першого ведмедя; як подужав вишатинського «воєводу» Микулу; як потрапив у поруб до боярина Івана Вишатича, якого Левко вже не застав на цьому світі; як він уперше зустрів Світловиду; як він ходив у далекий похід… Похід…

Про похід у Святу Землю він розповідав так, наче це було вчора. Про Боримира Убийвовка, про Мирослава Ступу, про Левка Вишатича. Про те, як він викликав на прю і переміг знаменитого німецького лицаря. Згадав він і казку про Аніку-вої-на, яку розповів Боримир.

Чомусь саме ця казка найбільше зацікавила Левка.

— Діду, а що вона означає?

Данько Гостомислович глибоко задумався. Як відповісти онукові?

— Знаєш, Левку… Адже той лицар… Конрад… Він же був набагато кращий воїн, ніж я… Це був великий лицар, переможець багатьох турнірів… І я довго не міг зрозуміти, ЯК я його переміг?! ЯК?!.. зміг здолати того, що був майже незборимий… І одного разу я осягнув це! Ми, Божі діти, живемо на цій землі, щоб виконати свій обов'язок, віддати борг Богові та іншим людям. У кожного він свій. Хтось сіє жито, хтось кує мечі, хтось цими мечами долає півсвіту… У всіх — це народити і виростити дітей… Але він є! І його треба виконати! А коли людина забуває про це і починає жити лише для себе, то Бог покидає її у всіх починаннях. І тоді будь-яка людина стає схожою на комашку, яку несе вітер, хоча комашка думає, що то вона летить сама.

Ось і цей лицар. У своїй гордині він забув про Бога, і Бог допоміг мені, а не йому! А смерть… від смерті не втік і Аніка, то нам чого від неї втікати!

— Діду, а ти вже виконав свій обов'язок, віддав Богу борг? — запитав Левко.

— Знаєш, Левчику… Ризи я вже, певно, повернув… А істо віддам, як вже стану на суді Божім.[66]

За кілька днів закінчилося Дике поле і почалася Русь. То там, то там перед очима втікачів ставали невеликі поселення русичів, що не боялися межувати зі степом. Та степ нині був особливо неласкавий. Із його глибин ішов вихор, що змітав вщент і ці мирні хатинки, і золоті житні поля, і навіть долі господарів цих полів.

У кожному селі Данько Гостомислович разом із Левком зупинявся, щоб повідомити про небезпеку і порадити скоріше сховатися або втекти від несподіваної напасті. Деякі селяни спішно збирали речі, бо вже чули про татар і про Калкське побоїще.

Та коли вони під'їхали до Витичева, славного містечка, де понад сотню років тому відбувся з'їзд усіх руських князів, то побачили, що на стінах його воїв немає, а ворота розчахнуті настіж.

Занепокоєні, втікачі обережно в'їхали до містечка.

Раптом біля них, невідомо звідки, з'явився маленький веснянкуватий хлопчик років семи-восьми з вогненно-гарячим волоссям.

— Гей, дрібното пузата, а де всі? — запитав Левко.

Хлопча недовірливо примружило око.

— А ви хто єсте будете? Може, ви татари чи мунгали?

Втікачів розсмішила недовірливість малого.

— Го-го! Ти глянь, який сторож знайшовся! Ось тобі хрест, що ми люди руські! — і Данько Гостомислович разом з онуком Левком перехрестилися. — Ну що, віриш? То де всі люди?

— А дайте мені меча, то скажу, — хлопча захопленим поглядом подивилося на меч, що висів на поясі у Левка.

— Меч?! Та меч треба заслужити! Тримай краще це! — і Левко простягнув малому блискучого ножа, що зняв у вбитого татарина. Хлопчак жадібно схопив ножа і почав роздивлятися його. — То де дорослі?

— Ген там, біля церкви. Вранці прискакав княжий дружинник, що врятувався від татар, і розповідає нашим про бій, — хлопчик махнув рукою, вказуючи напрямок. Утікачі негайно поїхали до церкви.

І справді, біля церкви зібрався чималенький натовп селян. Посередині натовпу, видершись на колоду, стояв чоловік у подертій і скривавленій сорочці і щось гаряче розповідав селянам, а ті дивилися на нього, витріщивши очі. Данько Гостомислович та Левко під'їхали ближче.

— …І тоді кляті моавітани кинулися на нас усією своєю силою, і сила ця була незчисленна! Билися ми цілий день, але нічого вдіяти не могли! І побігли полки руські!..

— А які вони, ті татари? — запитав хтось із натовпу.

— О! Справжні чудовиська! На зріст, як копиця сіна, морди ведмежі, очі, якчашищі, плечі — о! — оповідач розвів у сторони руки, показуючи, які широкоплечі ці татари. — Січеш їх мечем, а їм хоч би що! — Юрба перелякано загула, залементували жінки.

— Та бреше він! Не слухайте його! — не витримав Данько Гостомислович. — Били ми татарву, аж гай шумів! Я сам трьох зарубав. Якби не князі наші, що весь похід у гризні провели, подужали б їх!

Селяни обернули голови і зацікавлено глянули на прибульців. Оповідач на хвилю розгубився, але тільки на хвилю. Він затупав ногами, забризкав слиною, вказуючи кривим пальцем на несподіваних для нього гостей.

— Тримай їх, народе православний! Тримай! Це вивідувачі татарські! І кінь у них не наший!

Натовп завив розлюченим звіром. Десятки рук миттєво схопили Данька Гостомисловича і Левка. Втікачі пробували боронитися, кричали, що руські люди, але їх не слухали і ледь не розідрали на шматки.

Раптом із натовпу вихопився рудоволосий здоровань у непідперезаній сорочці і голосно закричав.

— Стій! Стій, народе православний! Не вбиваймо їх! Відвеземо краще до Києва, віддамо їх князеві та отримаємо винагороду!

Лють натовпу почала потроху вщухати. Побитих Данька Гостомисловича і Левка зв'язали сирицевими ременями. В цей час на колоду заліз піп.

— Народе православний! Настали останні часи! Йде на нас народ моавітанський, сила нечиста! І немає від нього захисту оружно. Тому нам треба, як це бувало у давнину, обійти хресним ходом Витичев, щоб нечиста сила не змогла увійти у місто!

— Правильно! Правильно! — загукали селяни.

— Що ви робите?! Схаменіться! — закричав Данько Гостомислович. — На чорта — хрест, а на ворога — меч! Меч! Бо це люди, хоч і не знані нами!

— Заткніть цьому нехристу пельку! — заверещав недавній оповідач і вже медово-улесливо звернувся до святого вітця. — Істину глаголете, отче! Істину!

Даньку Гостомисловичу та Левку заткнули у рота кляп і кинули їх у свинарник.

Натовп ще деякий час гув, а потім стих. Потім ударив дзвін. Данько Гостомислович зрозумів, що то витичівці почали хресний хід.

Несподівано до свинарника, сутулячись через низьку стелю, прокрався селянин, що пропонував відвести їх до князя, а поряд із ним хлопчик, що так допитувався, хто вони є.

— Це вони? — запитав чоловік у хлопчика, і той ствердно кивнув головою. Чоловік витяг кляпи у них із рота.

— Хто єсте будете?

— Татарські вивідувачі! Хіба не знаєш? — сплюнув кривавою слиною Данько Гостомислович.

— Ну ж бо! Не гарячкуйте! Якби не я, то вже подерли б вас люди на смерть!.. То як вас звати? Мене — Рижій, я тут бондар. А ось це Веселун, син мій.

— Добре ж у вас зустрічають!.. А звати мене Данько, син Гостомисла, я гридень князя Мстислава Чернігівського. А це мій онук, Левко. Були в поході у Дике поле. Та руським полкам не пощастило. Тепер ось тікаємо від татар.

— А куди тікаєте?

— Туди, де люди візьмуться за мечі, а не за кадила, щоб захистити рідну землю.

— А хіба не вірите ви, що татари наслані на нас за гріхи наші? — Рижій примружив око так хитро, як оце мружився малий Веселун.

— За гріхи… Так, за гріхи! Що князі чубляться і плювати вони хотіли на землю Руську!.. За русичів, що геть схолопились і тільки спину гнути вміють перед наїзниками, а не хочуть взяти списа до рук!..

— Ось тепер вірю, що ви не татарські вивідувачі!.. — Рижій розрізав пута дарованим ножем. — А що ти трьох татар зарубав — не брешеш?

— Хай собака бреше!

— Тоді вам у Чернігів треба. Там, кажуть, князь Василько Ростовський із дружиною сидить. Не встиг він прийти до наших князів на поміч вчасно, а тепер не знає, що робити.

— Ми йому підкажемо. Виведи нас, добрий чоловіче, звідси, щоб ми могли втекти.

— Добре.

Вони вийшли на Божий світ. Десь, із-за околиць, долинав спів хресного ходу.

Рижій підвів їх кошлатого коника.

— Ану, гляну, що вони там співають, — сказав Данько Гостомислович і сів у сідло.

Втікачі разом із Рижієм та Веселуном проїхали безлюдним Витичевом до частоколу і визирнули з-за нього.

Хресний хід, на який вийшло майже все село — старі, жінки, діти, — вже вкотре обходив Витичів. «Господи, помилуй! Господи, помилуй!» — долинуло до них.

— Батьку, глянь! — Веселун указав рукою на хмаринку куряви, що дорогою швидко наближалась до хресного ходу.

— Татари! — вихопилося одночасно із грудей Данька Гостомисловича та Левка.

Хмаринка вже перетворилася на справжній вихор, і ось на юрбу беззахисних людей вилетіли кілька десятків татарських вершників з оголеними кривими мечами. Засвистіли стріли, почулися перші зойки поранених. Спів урвався, а наступної миті юрба заголосила диким лементом і кинулася геть. Та куди пішому від кінного! Татари наганяли селян і безжалісно рубали всіх.

— Там мамка! Мамка наша! — закричав Веселун. Левко спритно затулив його рот долонею. Данько Гостомислович повернувся до зблідлого як смерть Рижія.

— Тікаймо з нами до Чернігова!

Рижій заперечливо затряс головою.

— Ні! Ні! — він кинувся до найближчого тину, вихопив кілок і перемахнув через частокіл.

— Загинеш, дурню! — закричав услід йому Данько Гостомислович. Та той його вже не чув.

— Із села можна виїхати непомітно? — звернувся він до Веселуна. Малий, ковтаючи сльози, кивнув.

— Тоді веди!

Розділ 21 ЛИЦАРСЬКА ЧЕСТЬ

Князь Ростовський Василько Костянтинович гаряче молився похідній іконі Божої Матері. Ще місяць тому він просив свого стрия, великого князя володимиро-суздальського Юрія Всеволодовича відпустити його у похід проти невідомих татар. Стрий із великим невдоволенням врешті-решт відпустив п'ятнадцятирічного небожа у далекий похід. Все-таки його прапрадід, великий князь київський Володимир Мономах, уперше пішов у похід у тринадцять років!

Та зараз Васильку було страшно. На Калку зі своєю дружиною він не встиг вчасно прийти, і тому він зараз живий. А багато князів уже склали свої буйні голови на Калці. Кляті ж татари вже плюндрують київські землі. Кажуть, і в Чернігівському князівстві почали грабувати та палити села, бо вирішили помститися землям князя Мстислава Святославича Чернігівського, який теж пішов у цей похід і теж не повернувся з Дикого поля.

І молодий князь продовжував молитися, сподіваючись на підказку вищих сил, які допоможуть вирішити, що робити у цей непевний час.

Несподівано у шатро зайшов боярин Твердислав Опята, його вчитель і перший порадник у ратній справі. Твердиславу Опяті вже йшов шостий десяток, але срібло майже не лягло на його скроні, і виглядав він, наче могутній дуб.

— Княже! До тебе просяться двоє…

— Хто такі?

— Кажуть, що гридні князя Мстислава. Втекли від татар.

— То хай ідуть до Чернігова, до своїх князів. Чого вони прийшли до мене?

— Кажуть, пильна справа.

Василько на хвилю задумався. А потім махнув рукою:

— Проси.

До шатра увійшли два воїни: старий, певно, одноліток боярина Опяти, та молодий, мабуть, одноліток князя Василька.

Князь Василько набрав поважного вигляду і якомога владнішим голосом запитав:

— Хто єсте будете і що вам треба?

Але голос вийшов зовсім не владний, а якийсь задерикувато-хлопчачий. Василькові одразу стало ніяково від цього голосу. Але прибульці не зважали на те.

— Княже, ми гридні князя Мстислава Чернігівського, рятуємось від злих татар. На Калці військо руське розбито, і вся земля Руська беззахисна. Татари вже грабують села київські, невдовзі будуть і тут.

І Данько Гостомислович докладно розповів князеві Васильку про похід, про Калкське побоїще. Згадав і про напад татар на Витичів, не приховуючи жодних подробиць.

— І що ж ви хочете?

— Княже, врятуй Русь!

— Але як я можу її врятувати?! — безпорадність була у кожному слові князя Василька. Твердислав Опята прийшов на допомогу юному князеві.

— Ціла рать Київська, Чернігівська та Галицька, а також половці й інші толковини не змогли зупинити степняків. Як ми, ростовці, можемо захистити цілу Русь? Нас не більше восьми сотен!

— Княже! Боярине! — Данько Гостомислович схилив голову. — Кожен воїн зараз вартий десятка. І ніхто інший не прийде на допомогу.

— Я не поведу своїх воїв гинути задурно!.. До того ж Ростовська земля так само беззахисна, як і Київська, і Чернігівська!

Данько Гостомислович поглянув на молоденького князя, геть хлопчака, на боярина Опяту, що висів над ними, мов скеля, і вираз обличчя якого ніби промовляв: «Ні!»

Левко також стояв розгублений. Та й що казати, Василько був по-своєму правий.

І тоді Данько Гостомислович зважився. Він обдумував ці слова, ще як їхав до Чернігова, щоб перехопити князя Василька, що вже повертав додому. Від цього хлопчака у княжому корзні зараз залежить доля мало не всієї Русі, бо він, Божою волею, має хоч якусь дружину. І якщо він відмовиться…

Данько Гостомислович знову почав говорити. Він говорив повільно, карбуючи кожне слово, щоб воно дійшло до самого серця і юного князя, і непоступливого його воєводи.

— Княже, дозволь слово мовити… Ніхто з нас не втече від нашої долі, і ніщо не діється на землі без волі Божої. За гріхи наші прийшли погані татари на нашу землю! Але якби Бог хотів нас узагалі знищити, то це б він зробив і без татар. Тому ми повинні опиратися і чекати на милість Господа нашого… У мене є один задум, але без допомоги твоєї я не зможу його виконати…

Данько Гостомислович почав розповідати, що він задумав. І поки він розповідав, і князь Василько, і воєвода Опята перемінилися в лиці. Левко раз по раз намагався втрутитися у розповідь діда, але Данько Гостомислоич завжди його зупиняв владним жестом руки. Коли ж Данько Гостомислович закінчив, слухачі дивилися на нього ошелешеними очима.

Нарешті Василько зважився на слово.

— І… не боїшся?..

— Я вже старий, щоби боятися. І єдине, чого я все-таки боюся, то це втратити свою честь.

— Ну, добре… зараз я відпишу листа до ліпших київських мужів та князя Володимира Рюриковича… Але підуть із тобою лише охочі…

…Відчуття не зрадило старого воїна — саме біля цього лісу на них і чекала татарська засідка. Данько Гостомислович ще встиг наказати воїнам, що його супроводжували: «Оружитися!», але татари вже оточили їх. Ворогів було зо три десятки, тимчасом як Данька Гостомисловича супроводжували лише п'ятеро воїнів та ще Левко.

Двоє воїнів одразу впали, вражені татарськими стрілами, — те, що татари гарні лучники, Данько Гостомислович зрозумів ще на Калці. Але мечами русичі володіли не гірш за наїзників, а може, й краще. На Данькові Гостомисловичу були посріблена кольчуга та посріблений шишак[67] — подарунок князя Василька, і в новій броні старий воїн почував себе впевнено й безпечно.

Він уже поранив одного татарина, що нахабно ліз просто на нього. Голова другого татарина, що кинувся рятувати товариша, покотилася по дорожній пилюці. Третього уразити Данькові Гостомисловичу не пощастило — кинутий кимось із татар аркан затягнув зашморг на його шиї.

Вже впавши на землю, Данько Гостомислович побачив, як Левко і ще два воїни тікають від татар. Коні у них швидкі, повинні втекти!

А татари вже в'язали його, радіючи знатному, як вони вважали, полоненому.

Права рука Великого володаря світу Чингісхана, темник Субудай-баатур[68], який утратив у походах праве око та скалічив праву руку, але від цього не став менш мудрим, роздумував. Він, «барс із розрубленою лапою», як називали його монголи, здобув за своє життя багато перемог, але остання, надуруським військом, не надто його порадувала. Так, його непереможні тумени знову розсіяли ворогів. Та ціна перемоги виявилася завеликою. Кляті уруси забрали життя багатьох його кращих воїнів. І тепер, хоч вони і прийшли на уруську землю як переможці, діяти доводилося обережно.

Кожного дня Субудай-баатур скликав своїх найкращих розвідників і вимагав від них полонених. Вони не можуть йти по чужій землі навпомацки! Де полонені?! Де «язики»?!

Та ранком до юрти великого темника прискакав сотник передової сторожі Тутай і, впавши на одне коліно, схиливши голову, повідомив:

— Великий! Ми взяли уруського воєводу, що їхав до Киюва[69], а з ним і таємне донесення! — у голосі сотника бриніла гордість. Очі Субудай-баатура спалахнули радісним вогнем, але він одразу ж пригасив його, щоб Тугай не надто хизувався своїм успіхом.

— Як це сталося?

— Ми підстерегли їх на дорозі. Воєвода уруський їхав із великою охороною, чоловік двадцять, та ми їх перебили, а воєводу привели до твоєї юрти на аркані! Кляті уруси завзято билися, ми втратили трьох людей. На грудях у полоненого воєводи ми знайшли ось це, — Тугай поштиво передав Субудаю невеликий сувій із княжою печаткою. Той покрутив його в руках.

— Добре! Покличте Джебе-нойона, а також товмача, щоб розтовкмачив мені ці уруські письмена.

Джебе-нойон, також славетний темник Чингіс-хана, з'явився майже одразу. Він поважав Субудай-баатура, як поважає старанний учень свого вчителя, а тому й не думав зазіхати на першість «барса з розрубленою лапою» у цьому поході.

Товмач довго крутив перехоплений лист у руках, розглядав печатку, про щось радився із Плоскинею[70].

— Ну, що там у вас? — нетерпляче звернувся Субудай до товмача. Той виглядав дещо розгубленим.

— О великий! Цей лист скріплений печаткою ростовського коназа[71] Вашилька. В ньому коназ пише жителям Киюва, щоб добре зачиняли ворота міста і чекали на його прихід і прихід коназа ульдемарівського Гюрге з великим військом, що вже близько.

Субудай пожував сухими губами.

— А що каже полонений? — це вже до Тугая. Тугай знітився.

— Нічого не каже, хоч ми добре припалили йому п'яти…

— Копек-огли! — вилаявся Джебе. — Хай його приведуть сюди. Мої люди краще зуміють розв'язати йому язика!

За мить до юрти великого Субудай-баатура затягли закривавлене тіло в одній сорочці і кинули до ніг славетного баатура. Субудай байдуже глянув на попечені ноги полоненого і звернувся до товмача.

— Хай скаже, хто він! Куди їхав і навіщо? Скільки у коназа Вашилька воїнів?

Товмач старанно переклав. Данько Гостомислович важко підвів голову.

— Я боярин князя Мстислава Чернігівського, а зараз служу у князя Василька Ростовського. А більше, собаки, я вам нічого не скажу!

Товмач переклав відповідь Субудай-баатуру.

Раптом Плоскиня, що пильно вдивлявся в обличчя полоненого, радісно засміявся.

— А, старий знайомий! Ось і зустрілися! — Він нахилився до самого обличчя полоненого і зловтішно вишкірився.

Данько Гостомислович примружив очі і впізнав у одягненому по-кипчацьки Плоскині того воїна, що гукав мешканців Витичева зустрічати татар хресним ходом.

Кривавий плювок уліпився між очей зрадника. Плоскиня, лаючись на всі заставки, відсахнувся назад.

— Що він каже? — запитав Субудай. Товмач, перекинувшись кількома реченнями із Плоскинею, поштиво доповів:

— Він каже, що знає цього уруса. Полонений мало не викрив Плоскиню, коли він об'їжджав уруські села та сіяв там страх. Тоді ж цей воїн нахвалявся, що вбив трьох наших баатурів.

— Он як!.. Скажи йому, що ми поважаємо славних воїнів. Якщо він скаже, навіщо він їхав до Киюва, то отримає волю, а також коня та юрту, де зміг би гріти свої старі кості.

Товмач переклав. Старий воїн зібрався із силами і щось різко відповів.

— Що він сказав? — нетерпляче перепитав Субудай-баатур.

Товмач збентежився.

— Він… Виявив непоштивість до вас, о великий, а також до всього нашого непереможного війська.

Джебе-нойон налився гнівом.

— Покличте сюди Ху Ліна!

Ху Лін, кат, якого Джебе-нойон вивіз із упокореного царства Цзинь[72], з'явився одразу. Він прийшов босоніж. Низько уклонившись великим темникам, Ху Лін повернувся до полоненого, якого підхопили два дужі охоронці, і вдарив п'ятою під саме серце.

Біль пронизав Данька Гостомисловича наскрізь. На мить перехопило подих. Коли ж він зміг, нарешті, хапонути ротом повітря, Плоскиня зловтішно порадив йому:

— Краще скажи одразу, і тоді тобі просто відрублять голову.

— Незабаром прийде сюди князь Юрій Всеволодович із новгородцями, тоді ми й поговоримо. А з тобою, зраднику, розмова буде коротка…

Субудай вислухав відповідь і наказав Ху Ліну продовжувати.

Раптом зовні почувся тупіт копит, хтось сплигнув з коня і почав лаятись з охоронцями, вимагаючи негайно впустити його.

— Хто там? Упустіть! — наказав Субудай, упізнавши знайомий голос.

До юрти увійшов запилений та змоклий Ульмас, сотник одного зі сторожових загонів, і впав перед темником на коліна.

— О великий! Я скакав півдня, щоб повідомити тебе. Біля Черніга ми зустріли велике уруське військо. Вони виставили сторожу, але вночі я зміг підібратися до них поближче і нарахував понад тисячу воїнів. Місцеві кажуть, що це передовий загін, а за ним іде великий коназ Гюрге, що веде все своє військо.

— Ти ж казав, мерзенний пес, що уруські князі всі у гризні і на поміч Киюву не прийдуть! Куди ти нас завів?! — різко звернувся до воєводи бродників Субудай-баатур. Переляканий до смерті Плоскиня впав навколішки.

— Хто ж знав, великий Субудай-баатуре!

— Скільки коназ Гюрге може виставити воїнів проти нас?

Плоскиня зніяковів.

— Тисяч десять. А якщо і Коломна, і Білоозеро, і Суздаль, і Ростов приєднаються, то, може, й двадцять. А як новгородці прийдуть на допомогу — і всі сорок…

— Ешшек баласи! — знову вилаявся Джебе-нойон. — Сорок тисяч! Схоже, бог війни Сульде виказує нам свою немилість.

— Навпаки, славетний Джебе! — Субудай закліпав єдиним своїм оком. — Він застерігає своїх онуків, щоб ми не йшли у ці незвідані землі самі, а прийшли з великим військом Чингісхана. Віддавай наказ своєму тумену — на коня!.. Але ми скоро повернемося! Товмачу! Скажи це цьому клятому урусу!

Товмач і Ху Лін винувато впали не коліна.

— О великий! Старий урус помер! Ху Лін трохи не розрахував!

Субудай глянув на побіліле лице полоненого уруса і побачив на його губах посмертну посмішку. Мрець сміявся зі своїх катів!

Субудаю чомусь стало лячно від цієї посмішки і він наказав винести тіло.

Татари повернули своїх коней геть. Та за п'ятнадцять років повернулися. Русь не скористалася наданою їй відстрочкою. Спочатку наїзники зруйнували Заліську Русь. У битві на річці Ситі великий князь володимиро-суздальський Юрій Всеволодович, який свого часу не прийшов на допомогу трьом Мстиславам на Калці, загинув. Його голову як трофей татари відправили у місто Каракорум. Полоненого у битві на річці Ситі князя Василька Ростовського, який відмовився від служби у хана Батия, було скарано на горло. Через рік татари пішли на Південну Русь…

Змалку мене вабило красне письменство, тим більше що українська література завжди була надзвичайно багата і у мене перед очима було чимало взірців для наслідування.

Закінчивши школу і вступивши до інституту, я не покинув писати. Навпаки, із завзяттям неофіта кинувся пробувати свої сили в журналістиці та поезії. Особливо мені подобалося перекладати українською вірші Дж. Байрона. На мою думку, саме в перекладах та віршуванні найкраще відточується володіння словом.

А 2003 року вийшла друком моя перша книжка — сучасний детективний роман-есе «Нація білих комірців».

У вас у руках мій історико-пригодницький роман «Поки Бог спить». Переповідати його не має сенсу — ви все прочитаєте самі. Це мій перший роман на історичну тему. Хочу запевнити вас, що я намагався писати легко та невимушено і, по можливості, «тримати марку».