Поки Бог спить

Розділ 15 ДОДОМУ!

…Данькові снився сон. Наче йде він вузькою стежкою. Навкруги суцільний морок, і тільки десь вдалині наче щось біліє. Данько підходить ближче і бачить велику кам'яну церкву, подібну до тієї, що у Царгороді. Якась сила штовхає хлопця зайти усередину, але він стримується і проходить повз неї…

— Данько, прокидайся! — хтось трясе його за плече.

— Зараз, Діду. Ще трошечки…

— Прокидайся! Бусурмани штурмують місто. Хлопець спросоння одразу не добирає, що й до чого, та це триває якусь мить. Ураз пригадується далека дорога, поєдинок із храмовником. Молодий воїн уже на ногах.

— Що сталося, друже Боримир? — Данько вже не каже йому «боярин», бо зараз він рівня досвідченому воїну. Він — лицар! А інші русичі — бойові побратими, друзі.

— Бусурмани дізналися, що граф Раймунд при смерті, ось і захотіли поживитися свіжатиною.

— Звідки ж вони дізналися?

— Звідки, звідки? Храмовники ж пішли геть із міста після того, як ти порішив їхнього фроінда[53]. А шкода. Зараз кожен меч як золото. Пішли на стіни!

Данько ледве встигав за старим воїном. А тут ще й біль у плечі — досі нагадував про себе поєдинок із німцем. По дорозі вони бачили десятки людей зі смолоскипами, озброєних абичим — списами, різницькими ножами тощо. Вони бігали від будинку до будинку і голосно горлали.

— Що вони роблять, Боримире?!

— Що-що?! Вирізують місцевих бусурман. А ні — так ті їх не пожаліють, якщо у місто ввійдуть саладинові мамлюки.

Данько забіг на фортечне забороло і ойкнув від несподіванки: від міської брами аж ген до обрію — всюди були чужинські полки. їм не вдалося взяти місто «із ходу», і зараз вони готувалися до штурму: підкотили порок[54], піднесли драбини.

Проте їхній перший штурм не вдався. Русичі та франки стріляли з луків, кидали каміння, зіштовхували драбини рогачами. То тут, то там кільком бусурманам удавалося забратися на стіну, але їх одразу ж брали в мечі. Порок застряг десь на півдорозі, бо влучні руські стрільці вибили всіх, хто його котив. Зрозумівши, що перший штурм не вдався, сарацини відступили.

Та ненадовго. За годину вони знову пішли на штурм, але вже з протилежного боку. Гастон де Брієн наказав своїм воїнам припинити охороняти браму і відбивати новий штурм.

Однак і цей штурм не вдався. Та бусурмани були завзяті. І ось вони знову штурмують браму; прикрившись великими дерев'яними щитами, підкотили порок до самих воріт і почали їх трощити.

Штурм вщух лише тоді, коли зайшло сонце. Бусурмани, наче одна жива велетенська хвиля, відкотилися до свого табору. І тут воєвода Мирослав погукав усіх русичів на нараду.

Вони зібралися в тісне коло, обступивши свого улюбленого воєводу з усіх боків. Данько одразу ж помітив, як їх поменшало. Вирушило в похід понад дві сотні, а зараз їх менше п'ятдесяти.

Ступа, обвівши усіх важким поглядом, сказав:

— Сьогодні граф Раймунд Едесський, який запросив нас до себе, вмер. Ми чесно служили йому, та, на жаль, наша угода з ним на цьому закінчилась. Нам так і не пощастило побачити Єрусалим. Але я не думаю, що ми марно пройшли півсвіту. Ми виконали свій військовий обов'язок, і тепер у нас є вибір. Або залишатись в місті до кінця і покласти на Божу ласку. Ви всі бачите, як мало воїнів захищають місто. Самі його мешканці не хочуть за нього боротися. За день, за два воно впаде. Що тоді буде з нами, важко сказати: ті, хто не загинуть, потраплять у полон… Або ж ранком усією нашою силою кинутись на ворога і пробити собі шлях мечем до Тріполі. Але може статися, що ніхто… Ніхто не побачить наступний захід сонця. То як?

— Пробиватися!..Тільки пробиватися!.. Хоч хтось, та врятується! — загули русичі.

— Я так і думав. Тепер усім спочивати. А під ранок збираємось біля західних воріт — і хай Бог нас розсудить! Чи любо вам таке?

— Любо! Любо!

— Ось і добре.

Данько валився з ніг від утоми. Зранене плече ще нагадувало про себе.

Проте він знайшов у собі сили піти до Сірого, нагодувати його, напоїти, добре вичистити. Цей кінь — трофей того незабутнього поєдинку з комтуром Гуннаром — припав юнакові до серця. Хоч і норовистий, але швидкий та гарячий, наче вогонь. Він довго не давався новому господареві. Боримир навіть пропонував продати, від гріха подалі: «Ще невідомо, що він викине під час бою!» Та Данько не послухав — і правильно зробив. Тепер вони справжні друзі.

Молодий русич поплескав коня по загривку, дав йому кусень коржа. Сірий схопив хліб своїми тепдими губами і вдячно глянув на господаря. «їж, Сірий, їж. Як то буде завтра?»

Уночі Данькові не спалося. Він лежав на ряднині і дивився на небо. А це безмежне небо миготіло сотнями зірочок. У дитинстві Данькові казали, що то не просто зірочки — то душі вмерлих дивляться на людей. Десь там далеко на нього дивилися батько і мати, Левко й Лизогуб…

— Що, Данько, не можеш заснути? — Із темряви з'явилась постать Боримира Убийвовка.

— Не можу, друже Боримир! Думки не дають заснути.

— А, може, тобі страшно? Страшно померти — ось так, невідомо де і за що?

— Може… — неохоче зізнався Данько.

— Тоді розповім я тобі одну історію.

Жив-був богатир, і звали його Аніка. Був він славетний, багато розорив церков і монастирів, нажив собі велике багатство. Прожив він триста та дев'яносто літ та все берігся смерті. Одного разу захотів богатир розорити сам Єрусалим, зібрався й пішов у похід. І десь у цих місцях зустрів він Диво дивнеє — саму Смерть: лапи у неї звірячі, тулуб конячий, а голова — людська. Злякався тут богатир та й питає: а хто ти є? А Смерть йому і каже: я єсмь Смерть! Час уже тобі, славний богатирю, і честь знати, зажився ти на світі білому. Аніка ж почав перед Смертю вдаватися до крутійства. Дам, каже, я тобі сто мішків золота, тільки відпусти мене. Та Смерть каже: ні до чого мені твоє золото. Аніка каже, що він богатир великий, — Смерть відповідає, що знала багато великих богатирів. Аніка почав проситися у Смерті: відпусти мене, а я твій лик намалюю і щодня молитися йому буду. Та Смерть відповідає: ні до чого це їй. Схопив тут Аніка палицю свою та як замахнеться! А Смерть вихопила меч свій…

Боримир замовк, ніби обдумуючи свої слова.

— І що ж далі було, Боримире? — запитав Данько.

— А що далі? Махнула Смерть мечем — і вмер наш богатир…

Боримир знову замовк. На нічному небі так само миготіли зірки. І під їх пронизливим поглядом хлопець подумки поклявся, що обов'язково виживе у завтрашньому бою. Виживе, щоб розповісти невтішним батькам боярина Левка та меченоші Лизогуба, як гідно, за віру, вмерли їхні сини.

Ранком, як тільки муедзини закликали своїх вірних до молитви, загін русичів зібрався біля західної брами. Вони вишикувалися клином, на вістрі якого був сам Мирослав Ступа. Місця одразу за його спиною було довірено Боримиру і Даньку як найславетнішим воїнам цього походу. Сірий у передчутті бою гриз вуздечку і бив копитом.

Воєвода Мирослав ще раз оглянув воїнів, перехрестився й надів шолом.

— Ну, браття, мертві сраму не ймуть!

Вони виїхали з воріт, які в ту ж мить за ними зачинили, і рушили назустріч своїй долі.

Бусурмани спочатку не второпали, що й до чого. Лише коли руські підійшли на відстань, меншу від польоту стріли, вони заметушилися. І тут загін дав шпори, і коні помчали чвалом. Бусурмани заволали й кинулися врозтіч. їм здалося, ніби то духи пустелі стрімголов летять на них, здіймаючи величезну хмару куряви.

Щоправда, шейх Абдулла, який привів до Едесси військо, одразу ж зрозумів, що то не духи, і почав скликати своїх вояк збиратися гуртом. На його наказ зібрався чималенький загін кінних мамлюків, що й перегородив дорогу звитяжцям. Вони були греблею, що мала зупинити руську хвилю.

І руська хвиля вдарила! Русичів було мало, жменька супроти цілого загону. Але за ними була сила. Наче вихор налетіли вони на бусурман — і передні мамлюки полетіли під ноги коням. Бусурмани позадкували, але лав своїх не розімкнули. Данько, прохромивши списом першого мамлюка, взявся за меч. Він рубав з плеча, із ліктя, із-за голови, ухилявся, відбивав і знову рубав та колов. Сірий скаженів, кидався на ворожих коней, чим немало прислужився своєму господареві.

Ось вже за кілька кроків від себе Данько побачив білу чалму шейха. Його охоронці мужньо відбивалися від скажених русичів. У один із моментів бою погляди Данька й Абдулли зустрілися. Це була лише мить, але її вистачило, щоб шейх зрозумів головне — руські не здадуться. Він щось загорлав — і бусурманський загін розступився. У виниклий пролом ринулась вся та ж могутня руська хвиля.

Услід русичам полетіли стріли, однак у погоню за ними ніхто не кинувся. Сарацини пішли на приступ фортеці…

Проскакавши диким чвалом кілька поприщ, Данько притримав Сірого й обернувся. За ним поспішали його бойові побратими. їх було десь двадцятеро, не більше. Серед тих, хто прорвався, хлопець не побачив ні воєводи, ні Боримира. Тепер він сам вів цей загін.

— Слава тобі, Господи! Алілуя!

Данько повів свій пошарпаний, але непереможний загін до Тріполі…

…Це була його земля! Земля батька, і діда, і прадіда, і багатьох-багатьох поколінь, що споконвіку жили тут. Грайливий вітерець ласкаво скувойджу-вав його чуб, ніжно обдував обличчя. Запах лісу й трав п'янив краще, ніж мед, а спів жайворонка насолоджував слух краще, ніж музики.

Ген там, за лісом, були Вишатинці. А від Вишатинців рукою подати до Старосілля. Чи очікує його дід після скількох років розлуки? І чи впізнає він свого онука? Данько час від часу підганяв коня, хоча Сірий і так не пішки йшов. А коня варто було б притримати, бо він, сердешний, чого тільки не натерпівся під час подорожі додому.

Загін русичів кілька місяців суходолом добирався до рідної землі і розпався на кордоні галицької землі та Валахії — більшість воїнів була саме з Галичини. Потім супутників у Данька стало ще менше, і ось курною дорогою їхав самотній вершник, що не жалів власного коня.

Назустріч Данькові йшов подорожній. Побачивши вершника, він злякано зупинився, а коли вони майже порівнялися, зняв тттапку і вклонився. Данько встиг розгледіти обличчя подорожнього і різко зупинив Сірого.

— Дід Бурмило, ви?!

Від різкого вигуку подорожній ледь не підстрибнув, ніби його кілком по спині погладили. Він злякано обернувся і знову поклонився.

— Киньте кланятись! Чи ви не впізнали мене?

— Вибачте, боярине, не признаю я вас. Зовсім сліпий став, — почав виправдовуватися дід. Бурмило мружив очі, але він стояв лицем до сонця і ніяк не міг розгледіти хлопця. Той зліз із коня, підійшов упритул.

— А тепер? — І побачивши, що дід досі шамкає губами, прийшов тому на допомогу: — Та це ж я, Данько! Діда Волхвина онук! Не впізнали?

— Слава Даждьбогу! Казав я Волхвину, що ти повернешся, а він не вірив! І ось! Та який ти став — і не впізнати! — Бурмило ніжно обійняв хлопця. — Йшов у похід — ледь вуса пробивалися. А тепер он і борода. А засмаг як! Чистий тобі половчанин! І одежа у тебе боярська. Ну як тут тебе впізнаєш!

— Справді, впізнати важко. Скільки років минуло. — Данько збирався знову скочити на коня. — Приходьте до нас увечері, побалакаємо, повернення моє відсвяткуємо. А де зараз Дід, не знаєте?

— Так це… Поховали ми його ще торік.

У Данька впало серце.

— Умер? А такий міцний був на вигляд, наче дуб. Я думав, він ще моїх онуків няньчитиме…

— Та він і був міцний. Але загинув він.

— Зірвався з дерева?

— Та ні! Зарубали його таті. Біля дупла розореного його і знайшли. Ось так зарубленого, — Бурмило показав від шиї до пояса навскіс.

Данькові стало важко дихати, він рвонув сорочку на грудях.

— Та звідки ж тут таті?! Завжди ж спокійно було! І що, не знайшли убивцю?! Це ж важлива справа![55]

Бурмило огледівся, наче їх хтось міг підслухати на безлюдній дорозі.

— Знайти то не знайшли… Бо хто ж буде шукати. А тільки ж кожен знає, що зять тіуна Ратка дуже до хмільного меду охочий.

— І що?

— А те, що мед у них завжди є, хоча угідь медових у них катма. А ще… Шульга[56] він. А Діда твого саме так і рубанули — зліва направо.

— А що ж пан Вишатич? Князю не жалівся?

— А що жалітись? Князь у нас новий, молодий.

Вишатича він на дух не терпить.

А Славута, зять Ратка, його дружинник. Ось і виходить, що бояри деруться, а холопи кров'ю вмиваються…

Данько стояв стовпом і мовчав. Бурмило кахикнув, нагадуючи про себе.

— Данько, я піду вже…

— Ні, стійте! Ходімо, покажете мені могилу Дідову.

— Та яка ж могила? То християни так ховають. А ми поклали Діда на купу хмизу та й спалили… А попіл розвіяли по вітру над річкою. Старий завжди казав: «Як помру, то розвійте мій попіл там, де я все життя…»

— Добре, Бурмило, добре. А зараз ходімо зі мною. Покажете, де Діда… Там і пом'янемо.

Розділ 16 СПІЗНІЛА ТРИЗНА

…Вони сиділи на камені біля згарища старого капища. Старий рибалка і молодий воїн. Перед ними лежала розгорнена скатертина, а на ній сніданок Данька — хліб, сіль, головка цибулі, солонина і два глиняні кухлики. Тут же стояв глечик ромейського вина, яке Данько віз із самого Царгорода.

Сірий пасся неподалік, із задоволенням уминаючи соковиту траву. У Данька на очі набігали сльози. Все навкруги було таке знайоме. Ось тут він грався малюком, їздив на «конику» — обтесаному кілку. А там стояла їхня хата. Боже, як це було давно! Молодий лицар крадькома змахнув сльозу і повернув лице до діда Бурмила.

— …Добрий був друг твій Дід! Завжди допоможе: і меду дасть, і хворий зуб заговорить. Ось пам'ятаю…

— Дід Бурмило, ви казали, що князь у нас новий.

— Аякже. Князь Олег.

— І він нашого Вишатича не любить?

— Ой, не любить! Правду кажучи, боярин Іван теж не подарунок, а особливо зараз. Він як почув, що Левко загинув, то місяць із дому не виходив — пив. А стара Вишатичиха зовсім змарніла. Худа, мов тріска стала. А була ж така повновида.

— А невістка їхня що? Світловида, здається?

— Хотіла спершу в монастир іти, та Вишатичиха не пустила. На кого, каже, ти нас кидаєш. Зовсім одні ми залишимося. Ось помремо — то і йди. Та й залишилася. Хоча, по правді сказати, жаль її. Молода ще жінка, гарна. їй би дітей народжувати…

— А Ратко що?

— Як старий Вишатич кинув господарювати, цей зайда почав майно його до рук прибирати. До князя зачастив. А як його Ярина вийшла заміж за Славуту, то зовсім пиши пропало. Борті розорює, оброк боярину не дає. Вишатич на те спочатку не дуже зважав. Нащо мені це, коли нікому й передати, каже. Та цей гаспидський Ратко зовсім страх утратив. Уже почав виганяти старого Вишатича з дому. Хоч би почекав, коли той упокоїться. Так ні! Хочеться йому все і негайно! Хлопці Вишатича хотіли йому опиратись, то він їх усіх у колодки, наче поган якихось. А інші й розбіглися. Вишатич до князя на суд поїхав, щоб на цього Змія управу знайти…

— Змія?

— То так у довколишніх селах Ратка називають за лютість його. Так ось, поїхав він до князя Олега. А той йому: я нічого не знаю, розбирайтесь самі. Або на прю виходьте. А куди ж Вишатичу на прю?! Він у походи ходив ще тоді, як це змієня під стіл пішки ходило. А тепер у нього і руки тремтять, і ноги болять… На прю! Он що придумали!..

— Давайте, діду Бурмило, вип'ємо за Діда мого!

— Та й вип' ємо! Хай земля буде йому пухом! — Бурмило хильцем випив міцне вино і не скривився.

— Царство йому небесне! — промовив Данько і зробив кілька ковтків.

— То ти, Данько, тепер християнин? — запитав Бурмило, смакуючи солониною.

— Я тепер, діду, в Бога вірю.

— Он як! — Бурмило поплямкав губами, але так і не второпав, що хотів йому сказати Данько.

Вони випили ще заморського вина. А потім Данько підвівся.

— Дякую вам, діду Бурмило, за те, що Діда мого зі мною пом'янули. А тепер мені час.

— Куди ж ти зараз?

— Мені треба віддати колишні борги. Ну, щасти вам!..

…Данько вільно зайшов у двір. Видно було, що давно вже за боярським подвір'ям не було хазяйського ока: воно виглядало занедбаним, подекуди заросло бур'яном. Здавалося, тут немає жодної живої душі. Та то тільки так здавалося.

Звідкілясь вискочили кілька здоровенних псів і зі злим гарчанням кинулися на незваного гостя. Попереду мчав величезний сірий пес. Данько витяг із-за халяви чобота нагайку і позадкував до дверей.

Та ватажок зграї за кілька кроків від хлопця несподівано зупинився і дружньо замахав хвостом. Інші пси також зупинилися.

— Лютий! Старий друзяко, впізнав-таки! — Данько підійшов до пса і пошарпав того за чубок.

— СИНКУ!!! ЛЕВЧИКУ!!! ВЕРНУВСЯ!!! — раптом почув молодий воїн жіночий крик. Він підвів голову і побачив на ґанку немолоду жінку в жалобному вбранні. Наче пташка полетіла вона до Данька і лише за крок від нього застигла кам'яним ідолом.

Це була бояриня Миловида. Данько відразу ж упізнав її, хоча вона з часу їхньої останньої зустрічі дуже змінилася. Глибокі зморшки прорізали її чоло. Лице, колись рум'яне та повновиде, тепер посіріло. Сама вона стала тендітна, наче підліток. А очі, великі карі очі, не вицвіли на сонці, не виплакані темними ночами, благально дивилися на незнайомця, пильно вглядалися у обличчя хлопця, шукаючи знайомі риси. Данько не витримав того погляду й опустив голову.

— Доброго здоров'я, боярине Миловида. Це я, Данько. Я супроводжував вашого сина Левка в поході…

Миловида похитнулася, затулила рота своєю маленькою всохлою рукою і тихо заплакала. Хлопець підхопив її під руку, щоб вона не впала.

— Мамо! Що з вами?! — на ґанку з'явилась молода жінка, у якій Данько одразу ж упізнав Світловиду. Вона майже не змінилася, була по-дівочому струнка й приваблива. Молода господиня підбігла до свекрухи й обняла її. Миловида втерла сльози.

— …А я побачила у вікно молодого мужа у дорожньому вбранні і що собака наш до нього лащиться — так у мене серце і впало. Думала, Левко повернувся… — пожалілась вона невістці. Данько почувався ніяково і тупцював на місці.

— Я тут привіз вам речі пана Левка, — показав він на велику торбу у своїх руках.

— Ой, та чого ж ми тут стоїмо, — сплеснула руками Вишатичиха. — Зайдемо у дім, як і належить, поговоримо. — Вовче! — звернулася вона до літнього чоловіка, що невідомо звідки з'явився, — візьми коня вельмишановного гостя, відведи у стайню і нагодуй!

Усі разом вони зайшли у світлицю, і там Данько почав розпаковувати торбу.

— Ось ікони візантійські, у самому Царгороді куплені. Після похорону… залишалися ще гроші, а пан Левко казав, що хоче купити ікони для нашої церкви. Повертаючись додому, я там-таки, у Царгороді, в самій Святій Софії замовив панахиду за спомин його душі. Ось сорочка його закривавлена… Перед похороном ми його у нову одягли, а цю я вирішив не викидати… — Миловида тремтячими руками взяла сорочку, притисла її до грудей і мовчки пустила сльозу. Світловида прикусила губу.

— А це господареві вашому, — Данько дістав із торбини і розчохлив арбалет, — знатному мисливцю від мене подарунок — самостріл заморський, дорогий. А де ж сам господар?

— Тут я, — почув Данько скрипучий голос. Хлопець підвів голову і побачив у дверях старого Вишатича.

Той сильно подався після їхньої останньої зустрічі. Ноги вже його добре не тримали, і він спирався на ключку.

— Подарунки, значить, привіз. Який добрий! — боярин Іван підшкандибав ближче. — Ти б краще сина нашого привіз живим!

— Не в моїй волі це було, боярине! — Данько скорботно опустив голову.

— Не в твої волі, кажеш?! — розпалився ще більше Іван Вишатич. Стара Вишатичиха хотіла його зупинити, та він відмахнувся від неї, наче від докучливої мухи. — Мабуть, ус…ся, коли кровушку побачив, втік, полишив господаря! А ще залізяки на себе почепив! Думаєш, я свою кольчугу не впізнав?! Скурвій син! Холоп! — пан

Іван замахнувся на молодого воїна ключкою, та Данько перехопив його руку біля зап'ястя і міцно стис.

— А ви мене не ганіть! — скипів гнівом Данько. — Це кольчуга, яку я в поході здобув. І я в ній не до дівок ходив, а кров проливав! Спитайте кого схочете, хто в тім поході був. І звання лицарське від графа Едесського не зате отримав, що ус…ся, як ви кажете. І вбивцю Левка знайшов і ось цією рукою покарав! А що ви самі зробили, щоб Діда мого уберегти? Він для вас медок лазив добувати, а його убивць навіть не шукали!

Данько відпустив панську руку, і старий Вишатич безсило сів на лавку. На хвилину запала важка мовчанка. Нарешті Вишатич голосно засопів, кахикнув і стиха сказав:

— Вибач, воїне… Як дізнався, що Левко помер, сам не свій…

— Бог простить, і я разом із ним, — схилив голову Данько. Мужчини потисли руки на знак примирення.

— Стара, та чого ж ти стоїш! Стели скатертину, став усе на стіл!

За мить поставили стіл, а на нього різні наїдки. Принесли і меду боярського.

Сіли, неквапом пригубили мед, завели розмову. Данько розказав про похід, про битви, у яких брав участь, про поєдинок із храмовником. Час від часу він ловив на собі захоплені погляди молодої боярині, які та крадькома кидала на нього.

І від тих поглядів гаряча хвиля пробігала по всьому його тілу.

— А де челядь ваша? — нарешті, коли про все було перебалакано, обережно запитав Данько. Старий Вишатич дещо роздратовано замахав руками.

— І не питай! Розбіглися. Всієї двірні: ключниця Янка та конюх Вовк.

— Чого ж вони розбіглися?

— Заворогував я з княжим тіуном Ратком. Раніше він для мене був би ніхто — так, комашка. Та як дізнався про смерть Левка, одразу ж почав підлещуватися до мене — продай та продай вотчину. І гривні срібні у нього були, і золото, і куни. Та я йому відмовив. А як одружив він дочку свою Ярину зі Славутою, гриднем молодого князя, то зовсім опаскудився і почав уже вимагати, щоб я продав свої села, інакше силою забере. А зять у нього лихий, і друзяки у нього такі самі. Почали парубків моїх бити, двох собак уночі хтось отруїв, Діда твого знайшли зарубаного. Ось і почали хлопи тікати. А як я їх ловитиму? Мені й на коня сісти важко! Князь молодий мені не хоче в цьому допомагати. Послав по інших своїх селах гукнути хлопців — так ні посланця, ні допомоги. Сидимо у хаті, мов сичі. Страшно із дому вийти. Слава Богу, хоч сюди не сунуться…

Надворі люто забрехали собаки. Стара Вишатичиха виглянула у вікно і перелякано зойкнула.

— Ой лишенько! — сплеснула руками. — Наврочив старий!

На подвір'ї шестеро чи семеро чоловіків вимахували нагайками, відганяючи собак. Старий Вишатич схопився за ключку і скоріш почимчикував на двір. Пси, побачивши господаря, зовсім оскаженіли.

— Віджени собак, старий! Поговорити треба! — загорлав один із незваних гостей, у якому Данько одразу ж упізнав тіуна Ратка, якому не раз носив відкупного від громади Даждьбожих онуків. Той не змінився: середнього зросту, але доволі кремезний, із круглою головою та довгою, без жодної сивої волосини бородою.

Поряд із ним стояв невисокий, але широкоплечий муж, який люто махав нагайкою і лаявся на всі заставки. Своєю статурою він більше скидався на не дуже добре обтесану кам'яну брилу. Нагайку він тримав у лівій руці, і тому Данько одразу ж угадав у ньому Славуту. Один молодий пес необережно наблизився до нього, і в ту ж мить у повітря полетіла скривавлена шерсть, а дебелий волохатий вовкодав по-щенячому заскавучав і кинувся геть.

«От недолюд! — відзначив про себе Данько. — Свідомо приніс нагайку із залізними гачками, щоб познущатися із собак, а разом і господаря настрахати. Не коня ж він цією нагайкою б'є! І за воротами не стали чекати, а одразу ж поперли на рожен. Ну що ж, вільному воля…»

— Прибери псів! — гаркнув ще один добрий молодець за спиною Ратка.

Данько встиг розгледіти і його: високого худорлявого молодика, рисами обличчя схожого на тіуна. «Твердислав, — упізнав і цього прибульця молодий воїн, — син Ратка. Усі зібралися. Ось і добре». І поки Вишатичиха металась по світлиці: «Ой лишенько, вони його вб'ють!», а Світловида у розпачі заломила руки і дивилася на подвір'я, Данько поправив кольчугу, приторочив меч до пояса, надів шолом і спокійнісінько почав заряджати самостріл. Його впевнені і, на перший погляд, неквапливі рухи вселили в жінок упевненість, що все буде добре. Вони дивилися на нього з надією, а він їм зробив знак, щоб вони мовчали.

А тим часом на подвір'ї події шли своїм ходом. Старий Вишатич погукав собак, і ті відійшли на кілька кроків, шкірячи зуби і готові наступної миті кинутися на непроханих гостей. Лютий причаївся біля ніг господаря і грізно гарчав.

— Чого ви прийшли, як таті?! Ідіть собі геть! — кричав Вишатич і войовниче вимахував ключкою.

— Ми давно вже тобі казали, діду, щоб ти зібрав свої лахи і йшов в інші села! А ти все своє. І ось ми прийшли тобі допомогти! — вигукнув Славута і ляснув нагайкою. Пси знову загавкали, але до гостей близько не підходили.

— Ідіть геть! Я тут господар! — усе ще тряс ключкою Вишатич.

— Не дурій, діду! Повзи звідси, поки можеш! — вихопився з гурту незваних шибайголів один парубок. Вигляд у нього був дурнуватий і неохайний. Певно, він грав роль скомороха у цій зграї. — А баб своїх можеш нам залишити! Вони тобі ні до чого, а ми їх — хухх! — І блазень показав, що вони з ними зроблять. Прибульці недобре засміялися. Вишатич посинів від злості, та вже не мав сил що їм сказати.

— Заткніть свою пельку, дурносміхи! — почули раптом чийсь владний голос прибульці. На ґанку з'явився воїн у бойових обладунках, при мечі і з якоюсь чудернацькою штукою у руках, спрямованою у їхній бік.

— Ти хто єси будеш? — похмуро запитав Ратко.

— Не тикай, я з тобою свиней не пас! Я єсмь лицар графа Едесського, що у Святій Землі, на ймення Даніель де Шато де Шевальє. Затям це собі!

— Далеченько ВИ, лицарю, забралися від Святої Землі. І дуже добре щось ВИ по-нашому балакаєте! — Ратко зробив наголос на «ВИ». Данько бачив, що прибульці дещо розгублені, і вирішив розвинути свій успіх.

— Балакаю, як умію, а якщо ТИ тугий на вухо, то це твоя справа. Ані руш! — крикнув хлопець, коли хтось зробив крок уперед. — У мене в руках німецька штука, «самостріл» називається! Може прохромити одразу ж трьох чи чотирьох! Так що стійте спокійно і слухайте мене! Зараз ви кидаєте ваші нагайки, а ти, Славуто, ще й меч, і повільно-повільно задкуєте до воріт. — Данько вже зійшов із ґанку і стояв кроків за п'ятнадцять від прибульців. — А вибравшись за ворота, чкурнете геть, і не потикайтесь сюди більше! Усе зрозуміло?! — Молодий воїн узяв на приціл Ратка.

Тіун гарячково розмірковував. Так, їх семеро проти одного — Вишатича можна не рахувати. Однак зброя у них кепська — ножі та нагайки, лише у Славути меч. Якщо кинутися гуртом, то цей заморський лицар, обличчя якого видалось тіунові знайомим, встигне вистрелити і може не схибити. Навряд чи схибить. А цілив він Раткові прямо в груди.

Припустімо, що й схибить або влучить у когось іншого. Та він в обладунках і при мечі. Якщо він добре ним володіє, а скидається на те, то вбити його буде важко. А ще ці злющі пси! Зараз вони жмуть хвости, та, почуявши кров, озвіріють, порвуть когось. А хто разом із ним, на кого можна беззаперечно покластися? Тільки син та зять. Як не крути, нічого не виходить!

— Ми тут за наказом князя нашого Олега! — пустив Ратко останній козир.

— Ніякого такого наказу князя Олега я не знаю! За три дні я сам буду в нього, там і побалакаємо! А тепер кидайте нагайки й зброю та вимітайтесь звідси! Я двічі не повторюватиму!

Славута переглянувся із Ратком, поглядом указуючи на свій меч. Тіун заперечно мотнув головою.

— Я довго чекатиму?!

— На, подавись! — Славута скривився й пожбурив нагайку на землю.

Інші наслідували його приклад.

— І меч!

Приймак повільно зняв пояс і також пожбурив його під ноги.

— А тепер повільно задкуйте до хвіртки! Повільно, я сказав! Бо пси вас подеруть! А ти, голубе, — звернувся Данько до скомороха, — залишись!

Скоморох геть зблід.

— А чого я?!

— Ти ж у нас полюбляєш жінок?! Так і залишайся!

— Босота — мій холоп! — Налились кров'ю очі Славути.

— Погано ж ти навчаєш своїх холопів! Доведеться мені цим зайнятися. А ви скоріше збирайтеся звідси, бо в мене вже руки чешуться когось стрелити!

— Ми з тобою ще зустрінемося! — погрозливо пообіцяв Славута.

— Через три дні у князя! — нагадав Данько.

Стиха лаючись, непрохані гості покинули двір.

Лише Босота залишився стояти посеред двору, кривлячи свій щербатий рот і зиркаючи загнаним вовченям. Данько направив на нього самостріл.

— До жінок, значить, ласий… Ну-ну! — із погрозою у голосі сказав Данько. Босота вишкірився.

— Стріляй уже! — подер він сорочку на грудях. — Убивай християнську душу!

— Про душу згадав! А як на стару людину накинулися, то де була твоя душа, га?.. Та я стріляти в тебе не буду. Стріл шкода. — Данько опустив самостріл. — Лютий! Ату його! Ату!

Пес знову люто загарчав, а з ним і вся зграя. Босота не витримав і кинувся до рятівних воріт. Це була його помилка. Дужий пес в три стрибки наздогнав його і плигнув на спину. Босота впав, і на нього накинулися інші пси, мстячи за недавню ганьбу і покаліченого товариша. Незваний гість дико заверещав, та це тільки розохотило псів. Більшість із них були молоді та недосвідчені. У Леванті Данько бачив бойових псів, псів-убивць: дебелих, наче годоване теля, із прилизаною шерстю та здоровезною пащею, що одразу ж хапали людей за горло. Дворові вовкодави були ненавчені, але для Босоти це було ще гірше. Розлючені пси хапали бідолаху за все, що підвернеться: руки, ноги, боки, лице. Той крутився по траві, наче вуж на пательні, відбивався від псів, а ті все рвали його на шматки.

Ратко із товаришами не встигли від'їхати далеко і напевно чули зойки свого спільника. Це мало протверезити нахаб. Але після цього випадку вони стануть ще зліші. Особливо Славута, бо саме його холопа так жорстоко зараз карає інший господар.

— Нетреба! Нетреба! Вони ж загризуть його! — вибігла з дому Світловида. Старий Вишатич також не витримав і почав розганяти собак. Коли, нарешті, йому це вдалося, Босота являв собою суцільну криваву рану. Він жалісно стогнав і тихо-тихо плакав.

— Як вам не соромно! Вони його ледь не загризли! — накинулася Світловида на Данька.

— Бояриня! Якби ви потрапили до його рук, то він навряд чи вас би пожалів!

— То ж він! А ми повинні мати Бога в серці!.. Янко, Вовче! Давайте занесемо його у дім!

Вони потягли бідолаху до будинку, а Данько стояв непорушно і дивився їм услід. «Мати Бога в серці!» Боже, почуй мене! Увійди в моє серце!

Розділ 17 ПРАВДИВИЙ СУД

Данько добре розумів, що цією невеликою сутичкою справа не закінчиться. Тому він одразу ж почав роздумувати, як врятувати і себе, і Вишатичів. Ще під час повернення з Едесси додому, коли на загальній раді його обрали ватажком їхнього невеликого загону, хоча були і досвідченіші воїни, він скуштував це неповторне відчуття — відчуття турботи за інших людей. Йому треба було домовлятися про зміну коней, про харч, виставляти вартових, а вночі вставати і слідкувати за їх зміною — тобто виконувати безліч марудних

і, на перший погляд, дрібних справ. І саме ці турботи, ця відповідальність, а не тільки участь у боях, дозволили йому самоствердитись, відчути себе потрібним іншим людям.

Хлопець знав, що тепер, розлютовані своїм приниженням, Ратко і його спільники та родичі одразу ж почнуть діяти, мститися за потоптану честь. Уже надто пізно, а до Вишатинців, де була садиба тіуна, шлях не дуже близький. Коли ці таті повернуться додому, то їм знадобиться певний час, щоб добре озброїтись, зібрати значну ватагу і наскочити до двору Вишатича. Отже, нових гостей треба чекати лише під ранок. І щоб не бути захопленим зненацька, починати діяти треба зараз.

— Боярине Вишатичу, — звернувся він до старого боярина, який тільки-но прогнав собак від Босоти. — Нам треба негайно збиратися й тікати звідси!

— Чому «тікати»? Ці душогубці — Ратко і його поплічники — самі чкурнули геть!

— Але невдовзі повернуться, і не з нагайками. Тому кажу одразу: хай жінки беруть найнеобхідніше. І ви збирайтесь! Звісно, вам зараз не дуже просто їхати на коні, та краще вже трохи потерпіти, ніж лежати з перерізаним горлом.

— Твоя правда… Я зараз же скажу, щоб вони збиралися. Тільки куди ж ми поїдемо?

— Жінок сховаємо у надійному місці в лісі, а самі до князя Олега.

— До Олега?!

— Так. До речі, де він зараз?

— Та де ж йому бути, як не у Веприку — селі поблизу міста. Там він полює.

— І ще. Мені треба послати гінця. Ви не підкажете, хто б міг поїхати?

— Ніхто, крім Вовка — конюха нашого. Це надійна людина, до того ж ще при силі — не те що я.

— Ось і добре. Гукніть його.

Поки жінки збиралися й споряджалися коні, Данько вже детально обдумав свої дії. Це було небезпечно, але хлопець за сім років устиг звикнути до постійної небезпеки. Інколи він сам дивувався зі своєї холоднокровності. Але зараз він трохи нервувався, бо важив не тільки своїм життям, але й життям інших людей. Людей, про яких він мусить турбуватися.

— Слухаю, боярине Данько! — з'явився старий Вовк.

— Коні готові?

— Так. Для пана Вишатича я підготував угорського інохідця. А жінки поїдуть на Ласкавій та Вороному.

— Добре. Обмотаєш копита коней якимсь ганчір'ям, а на їхні морди надінеш мішки, щоб не викрили нас. У Чернігові був колись?

— Скільки разів! Ми з боярином Іваном там коней купляли, а ще…

— От і добре. Поїдеш одвукінь у Чернігів, там знайдеш Ольбега Путятича. Передаси йому ось це, — Данько простягнув конюху перстень. — А на словах скажеш, що в середу він має бути у Веприку — селі князя Олега, інакше його побратим загине. Усе зрозумів?

— Так, боярине!

— Тоді йди.

За годину Данько і сім'я Вишатичів, захопивши із собою лише їжу та одяг, покинули старий двір, де залишилися тільки стара ключниця Янка та поранений Босота. Вовк одразу помчав до Чернігова. Данько навмисно послав його першим, бо не хотів показувати схованок, де жінки на кілька днів знайдуть собі притулок.

Хоча до лісу (а саме там Данько збирався заховати жінок) було недалеко, їхали вони мало не півночі: Миловида все зойкала, бо погано трималася у сідлі. Вишатич їхав мовчки, тільки час від часу скреготав зубами від болю. Добре хоч Світловида на своїй Ласкавій не мала жодних труднощів, інакше вони не доїхали б і до ранку.

Нарешті Данько зліз із коня і кілька разів крякнув качкою. Тиша. Данько знову крякнув. Поблизу дещо злякано відповів пугач.

— Данько, це ти?! — почувся здивований голос Бурмила.

— Так, це я. Виходь!

Із кущів вийшов заспаний рибалка. І саме в цю мить вітер прогнав хмару і на небі засяяв повний місяць. У його світлі старий рибалка побачив, з ким саме прибув Данько. Побачив, але одразу не повірив своїм очам.

— Боярине Вишатич, невже це ви?! — у голосі Бурмила було і здивування, і збентеження. Він зігнувся у поштивому поклоні.

— Так, це боярин Вишатич. А ти, Бурмило, мусиш нам допомогти, — узяв бика за роги Данько. — 3 нами жінки, і їх ти мусиш добре заховати від чужих очей хоча б на три-чотири дні. Зможеш?

Бурмило широко посміхнувся.

— А то! Та я ліси знаю як свої п'ять пальців!

— Ось і добре!

Данько допоміг жінкам зійти з коней. Стара Вишатичиха вже стогнала, а коли ступила на тверду землю, радості її не було меж. Молодий хлопець простягнув руку, щоб підтримати Світловиду, і на якусь мить її долоня опинилася у його. Це була лише мить, але саме в цю мить у Данька перехопило подих. Дотик її ніжних маленьких пальчиків здався неземними пестощами. У серці приємно защеміло. Ні, Данько не був уже тим зеленим хлопчиськом, якого доля закинула на край світу. У далекому поході він став справжнім мужчиною. Але цей дотик, цей миттєвий дотик молодої жінки знову повернув його на кілька років назад.

Та ця прекрасна мить не могла тривати вічно.

— Данько… — кахикнув за спиною Бурмило. Світловида притисла руки до грудей і відвернулася вбік. — А що буде за три-чотири дні? Ви повернетесь?

— Як буде на те милість Божа! — Очі молодого воїна блиснули у срібному місячному промінні. — А як ні… Тоді турбота про жінок ляже на твої плечі. Не підведи!

— Борони Боже!

— Ну, ось і все! — Данько зрозумів, що старші Вишатичі нічого не помітили. — Нам час!

— Хай вас Бог боронить! — перехрестила стара Вишатичиха своїх оборонців.

Узявши Ласкаву та Вороного запасними, Іван Вишатич та Данько, онук Волхвина, рушили до Веприка — мисливського села князя Олега. Сірий збуджено пряв вухами і все поривався заіржати та відтіснити Вороного. Аякже, адже поряд ішла Ласкава! Данько змушений був привести коня до тями, а сам сумно подумав: «Добре бути конем. А людині все дістається потом та кров'ю. А чи буде коли людина такою щасливою та безтурботною, як вони? Напевно, ні!»

Попереду подорожніх чекала невідомість.

…Князю Олегу було заледве сімнадцять років. Звісно, це вже поважний вік як для князя, однак порівняно з Даньком, не кажучи вже про Івана Вишатича, він виглядав хлопчиськом. Вуса й борідка були рідкі, тонкі губи покривлені пихатою посмішкою. Він прийняв прохачів у своєму мисливському шатрі під Веприком. Було видно, що він нудиться своїм обов'язком оправлювати[57] своїх підданих. Молодому князеві не терпілося скоріше на полювання, і тому він усе вирішував нашвидкуруч.

Слухав прохачів він упіввуха і лише раз зосередив увагу — коли прохачі піднесли йому в дар самостріл. Очі князя загорілися, він почав роздивлятися його з усіх боків, навіть спробував натягнути тятиву. «Старший» боярин, якому лише на два роки було більше, ніж князеві, Дмитро Лазарович, мусив кілька разів кахикнути, щоб Олег знову звернув увагу на прохачів.

— Так що ви просите, я не розумію, — звернувся він до Вишатича. Той ледве стояв — важка та довга дорога вкрай виснажила його, — але голос його звучав твердо.

— Князю! Твій тіун Ратко творить безчинство, намагається відібрати у мене мою дідизну, поводить себе, як тать! Князю, Христом богом прошу тебе: угамуй свого слугу. Інакше кара Господня і тебе не омине, як не оминула свого часу мене.

Олег від такого зухвальства мало не підстрибнув.

— Як смієш ти, боярине, казати мені такі речі! Не забувайся!.. І чого Бог мене каратиме, як то не я, а тіун Ратко чинить кривду? Га?

— Бо тільки князь відповідає за те, що робиться у його волості.

— Добре! — молодий князь трохи охолов. — А де ж відповідачі? Де Ратко?

— Вони тут, княже! — вступив у розмову Дмитро Лазарович. — Чекають твого дозволу увійти!

— Хай зайдуть!

Лазарович кивнув головою гридням — і за мить Ратко, Твердислав і Славута увійшли в шатро, вклонилися Олегові і стали поруч позивачів. На їхній одежі ще була пилюка, із чого можна було дійти висновку, що прибули вони тільки-но. Данько відзначив про себе, що, якби не прихильність до них старшого боярина, навряд чи вони змогли б ось так просто опинитися у князя. Данько внутрішньо напружився. Наближалася вирішальна мить.

— Що ти нам скажеш, Ратко? Чи правдиво свідчить пан Вишатич?

— Він усе бреше, мій князю! Холопи від нього самі розбіглися, бо старий геть спився і за господарством не слідкує. А коли я спіймав кількох його холопів-втікачів, одразу ж почав звинувачувати мене у татьбі… А ще, князю, він злі слова казав на тебе.

— Які слова?! — у голосі молодого князя задзвеніла криця.

— Не можу так ось при всіх і сказати, князю…

— Це лжа! — Данько виступив наперед. — Тіун Ратко вигадує всякі брехні, щоб уникнути покарання.

— А ти хто такий? — князь Олег ніби уперше звернув увагу на молодого воїна.

— Я лицар його світлості графа Едесського, що у Святій Землі, Даніель де Шато де Шевальє. Прибув сюди, щоб разом із боярином Вишатичем відстоювати правду.

Молодий князь уважним поглядом почав вивчати Данька.

— Та який він, на біса, лицар! — спробував перехопити віжки розмови тіун. — Упізнали його люди. Холоп він боярина Вишатича, до того ж онук Волхвина. Поганське поріддя! Кілька років тому я зруйнував їхнє капище, схопив цього молодця і віддав на суд пану Вишатичу. А той, бач, пригрів бісівське сім'я.

— Так, я був поганином. Але тепер я вірую у Єдиного Господа Бога, Сина Його Ісуса Христа, що прийняв смерть на хресті, і Святого Духа! Ось вам хрест! — Данько поважно перехрестився.

— Та бреше він! Хто може підтвердити його слова?! — обличчя Ратка налилося кров'ю.

— Я можу! — раптом прогримів за спинами чийсь голос. На вході в шатро стояв чоловік середнього віку, також у дорожньому одязі. Данько одразу його впізнав і щиро посміхнувся. Той кивнув йому.

— Ти хто єси будеш? Як тебе пропустила сторожа? — здивувався князь Олег.

— Я єсмь Ольбег Путятич, боярин князя Чернігівського Ярослава, вашого стрия[58]. Привіз вам від нього послання, — новоприбулий підійшов до Олега, вклонився і поштиво простягнув тому сувій. Молодий князь разом зі старшим боярином уважно оглянув княжу печатку — чи не підробка? — а потім зірвав її і почав читати листа.

У міру того, як Олег знайомився з посланням, його лице все більше витягувалося. Князь Ярослав був старшим у їхньому роді, і тому його слово для Олега — закон. До того ж свою волость Олег отримав саме від стрия, і йти проти нього — це крамола. А те, що чернігівський князь вимагав від Олега рішення на користь позивачів, не викликало сумніву.

Усі ці думки відбилися на чолі молодого князя. Але той ще вагався.

— Справа заплутана… — промурмотів він собі під ніс.

Данько знову пішов у бій.

— Якщо князь вважає справу заплутаною, то її можна вирішити поєдинком. І хай Бог нас розсудить!

— Поєдинком? — ця думка здалася князю цікавою.

— Так! Я маю позов до тіуна Ратка, його сина та зятя за вбивство мого діда. До того ж тіун звинуватив мене у поганстві. За це тільки одна кара — смерть!

Старший боярин щось почав шепотіти у вухо князеві, але той відмахнувся від його слів, наче від надокучливої мухи.

— Хай б'ються! — І вже до Данька: — Кого ж би ти хотів викликати на поєдинок? Ратка? Твердислава? Славуту?

Ратко переглянувся зі Славутою та Твердиславом.

— Чи, може, ти хочеш викликати їх по черзі? Це було б… сміливо!

— Хай молоді б'ються! — подав голос Ратко.

Данько навіть не поглянув у його бік.

— Чому ж «по черзі»? Я викликаю ВСІХ і ОДРАЗУ. Але за однієї умови.

— Якої? — видно було, що князя дедалі більше захоплювала ймовірність такого поєдинку.

— Битися будемо без броні, пішо, на мечах.

— Що скажете? — Олег кинув швидкий погляд на Ратка. Той лихо посміхнувся.

—їхньому теляті та вовка з'їсти!.. Згода!

— І ще. Пощади не просити! — докинув Данько.

— І не сподівайся!

— Ось і добре! — князь задоволено потер руки. — Поєдинок відбудеться сьогодні після обіду біля Бабиного пагорба. Навіщо тягти сірка за хвіст?!

Розділ 18 ВИРІШАЛЬНИЙ ВІЙ

Щойно Данько, Вишатич та Путятич опинилися на самоті, бойовий побратим одразу ж обійняв молодого воїна.

— Данько! Ти поводишся, як задерикувате хлопча! Скільки сил знадобилося, щоб випросити у князя цей лист! Я двох коней загнав — боявся запізнитися. А ти все псуєш!

— Що ти робиш, хлопче? — Вишатич схопив Данька за руку. — Я ж усе можу втратити через тебе!

Данько обережно розчепив долоню старого боярина.

— То ви боїтесь за ваші землі?

— Не жаль мені земель моїх, срібла або кун. Я боюсь, що кривда моя буде не відомщена! — заплакав старий.

— Все в руках Божих. І я не даремно викликав усіх трьох. Знаючи цю гадючу породу: Ратка, Славуту, Твердислава, від них можна коли завгодно, навіть після перемоги над котримсь із них, чекати удару ножем у спину. А так ось вони всі тут. Я пішов до церкви. Не заважайте мені.

— Може, тебе супроводити — раптом щось стукне в голову цим розбишакам, — взявся за руків'я меча Ольбег.

— Ні, не треба. Бачите тих двох молодиків, що крутяться біля нас? Кажу вам, що то князь Олег їх приставив, щоб не було бійки чи підлого удару. Хочеться йому поєдинок подивитися.

Церква була дерев'яна, невелика. Всередині було порожньо, лише біля вівтаря стояв молоденький піп. Данько одразу ж підійшов до ікони Божої Матері з маленьким Христом на руках і впав навколішки. Піп співчутливо глянув на нього — певно, звістка про майбутній поєдинок вже прокотилася по всьому Веприку.

Данько схилив голову і гаряче звернувся до Христа і Діви Марії. Він просив їх — ні, не перемоги! Він просив справедливості. «Боже, дай мені наснаги битися за праве діло! Якщо ж я дарма підняв свій меч, хай твоя рука покарає мене». Молодий воїн на мить підвів очі. Божа Матір скорботно дивилася на нього. Данькові здалося, що вона чимось схожа на Світловиду. А може, всі жінки на світі несуть у собі часточку Великої Захисниці сірих та вбогих — адже вони також матері, теперішні або майбутні?

Важка рука лягла йому на плече. Данько обернувся і побачив Ольбега.

— Час.

Півдня минуло, що Данько і незчувся.

Молодий воїн підвівся і пішов за боярином Путятичем.

Біля Бабиного пагорба і на самому пагорбі зібралося вже чимало людей.

Усі стояли, лише князь Олег примостився на якійсь подобі лави. Побачивши Данька, князь підбадьорливо підморгнув йому. Данько зняв кольчугу та шолом, сорочку, а потім подумав і роззувся. Ратковичі, роздягнуті по пояс, але в чоботах, вже чекали його. Данько став на траву, відчувши її м'якість всією стопою, і підняв меч. Один із підлітків, що виконував роль герольда, засурмив у посріблений мисливський ріг.

Бій розпочався. Ратковичі накинулися на Данька, намагаючись одразу ж вирішити долю поєдинку на свою користь. Данько ухилився від разючого удару Славути, відбив меч Твердислава і атакував самого Ратка. Тіун ледве відбив цей удар, але Данько не мав часу атакувати його ще раз і відступив два кроки убік. Ратковичі знову напали на нього, намагаючись узяти у лещата, щоб він не вислизнув. Данькові знову довелося відступати та відбиватися.

Наміри супротивників Данько зрозумів одразу. Оцінив і сили кожного бійця. Славута бився без всякої вигадки, сподіваючись на свій могутній улюблений удар. Твердислав взгагалі був боєць недосвідчений, сам на сам Данько переміг би його одним ударом. Та битися йому довелося проти трьох, і в такій ситуації навіть він ставав небезпечним. Твердислав мав довгі руки, і його меч вже кілька разів загрозливо просвистів біля грудей Данька.

Тіун Ратко був найнебезпечнішим ворогом. Він навіть не намагався уразити Данька на смерть. Але підкручував свій удар, намагаючись хоч трохи зачепити Данька. Розрахунок був простий: поранити супротивника — найкраще відрубати великий палець руки — знекровити його, а потім вбити. Скарати на горло, щоб іншим було не унадно.

Збоку бій здавався грою в кота і мишку, де три жирні кицьки ось-ось зловлять сіреньку. Олег прикусив губу. Старший боярин Дмитро Лазарович нахилився і зашепотів на вухо князю:

— Що я казав? Далеко куцому до зайця! Приріжуть зараз вони його!

— Помовч! — буркнув Олег. — Ще не кінець. Чим чорт не жартує, поки Бог спить…

У цю мить Раткові вдалося-таки поранити Данькові кисть. Рана була неглибока, але з неї широкою хвилею бризнула яскраво-червона кров. Глядачі, більшість яких вболівала за Ратка і Славуту, радісно загукали. Відчувши близьку перемогу, Ратко вичі почали насідати. Вони важко дихали перегаром, але чужа кров надала їм сили.

Данько зрозумів, що треба діяти негайно. За кілька хвилин він втратить занадто багато крові і стане легкою здобиччю ворогів.

Бойове щастя і цього разу йому посміхнулося. Славута в черговий раз схибив, і це дало Данькові можливість тієї ж миті його атакувати. Він ухилився від удару, мало не розпластавшись по землі, а коли меч просвистів поряд із вухом, рубонув нападника по нозі, трохи нижче коліна. Щось тріснуло.

Славута заволав нелюдським голосом, зронив меч і впав на землю. Високий чобіт дещо пом'якшив удар, але було зрозуміло, що він вже самотужки не встане. Ратко кинувся закрити Славуту від повторного удару, а Твердислав залишився розгублено тупцювати на місці.

— До мене!!! — загорлав Ратко синові, однак було запізно. Данько вже вдарив його мечем. Раткович, здавалося, відбив його, але Данько зробив ще один крок і прохромив бідоласі живіт.

— А-а-а!!! — заволав Ратко і кинувся на Данька. Молодий воїн крутнувся на місці, і ворожий меч проткнув повітря. А Данько, що завдяки своєму маневру опинився за спиною тіуна, рубанув по його товстій потилиці.

Тіун Ратко ніколи не носив довгого волосся, і тому смерть його була миттєвою та легкою. Меч пройшов наче по маслу. На всі боки бризнула кров.

Це було жахливе видовище. Тіло ще стояло, а голова вже котилася під ноги глядачам. Якийсь слабкодухий глядач заверещав на все горло. Наче мішок впало обезголовлене тіло.

Данько оглянув поле бою. Твердислав лежав на землі, затуляючи рану рукою. Але Чорнобог вже стояв поряд, щоб забрати його душу до себе. А ось Славута якимось дивом зумів звестися на ноги, спираючись на свій меч. Данько підняв свою зброю над головою і пішов на нього.

Славута вишкірився. Коли між ними залишалося два кроки, він спробував ударити. Данько відбив і цей удар. А наступним рухом відрубав тому кисть. Славута замахав своїм обрубком, кров бризнула в очі Данькові. Той примружився і вже наосліп ударив. Ударив улюбленим славутиним ударом — згори-вниз, розсікаючи супротивника навпіл.

Сказати, що всі були ошелешені, — це нічого не сказати. Такої різанини не бачив ніхто із присутніх, окрім Ольбега Путятича. Князь Олег схопився на ноги і стояв, відкривши рота. Данько підійшов до князя і схилив голову.

— Дарую тобі всі землі, а також майно Ратка, його сина та зятя, — нарешті знайшовся князь. — Ти їх заслужив! Підеш до мене в дружину?

— Дакую за честь, княже. Трохи оклигаю — і піду! — погодився Данько. До нього підскочив Ольбег Путятич і підхопив під руку.

— Ходімо, тобі треба перев'язати руку і змити кров.

— І нам час! — Олег махнув рукою. — Качки нас зачекалися. А ти, — тицьнув він пальцем у груди старшому боярину, який змінився в лиці, — не забудь, що винен мені сто кун. І хай тут повбирають!

Князь, а за ним і все оточення рушили до коней.

— …Не їхав би ти туди сам! — просив Данька боярин Вишатич. Данько, із перев'язаною рукою, гарцював на Сірому, а старий боярин сидів на возі.

— Самі ж казали, що у Вишатинцях сидять ваші холопи. їм зайвий день роком видасться. Треба їх відпустити.

— А відпустиш — що будеш робити?

— Ви ж чули — князь жалував мені землі та майно Ратка.

— То ти тепер справжній боярин! — посміхнувся Вишатич.

— Боярин, не боярин… до чого ви хилите?

— То такому лицарю й жона потрібна…

— Потрібна, — глянув просто у вічі Вишатичу.

— То й бери Світловиду. Вона гарна буде жона…

Данько на хвилину замислився. Слова старого Вишатича заскочили його зненацька. Боярин Іван розтлумачив його вагання по-своєму.

— Не бійся, ми за неї добре придане дамо: і скриню, і худобу…

— Та я не про це подумав, — сумно посміхнувся Данько. — Усе добре. Тільки ж ви у неї самої не запитали. Може, не люб я їй?

— А що тут питати? Ти парубок добрий, вмієш себе відстояти… А як вона на тебе дивилася!

— Однак вона невістка ваша…

— Не вік же їй жалобу носити. Загинув Левко, царство йому небесне. А іншим теж жити треба. Таке життя. То як?

— Подумаю я. А зараз мені треба у Вишатинці їхати! — Данько легенько стьобнув коня. Сірому не треба довго наказувати. Він звівся дибки, а потім стрілою полетів по дорозі, що тільки курява за ним лягла.

— Ну, думай, думай… — посміхнувся Вишатич. Він ліг на солому. Ноги не крутило від болю, і в попереку не стріляло. — Гей, Вовче! Поїхали!

— Куди поїхали, боярине?

— Не закудикуй дорогу. Додому, куди ж ще! Та їдь потихеньку, не тряси мої старі кості… Подумає він… Та що тут думати!

А Данько тим часом летів по дорозі, наче шалений. Повз нього пролітав ліс, поле, знову ліс. І аж коли на обрії з'явилися Вишатинці, він притримав коня і пустив його ступою.

Він заїхав у село. Ніде не було видно жодної живої душі. Всі поховалися в очікуванні нового господаря, котрий, як казали, був лихіший за смерть.

Данько під'їхав до тіунового подвір'я і постукав у ворота. Загавкали собаки, але ніхто не виходив. Данько постукав ще раз, сильніше. Біля воріт з'явився якийсь молодик.

— Чого треба? — запитав він грубувато.

— Води попити дайте, Христа ради. Цілий день їду, в роті макової росинки не було.

— їхав би ти звідси, добрий чоловіче. Не приведи Господи, новий господар з'явиться.

— Новий? А де ж ви старого діли?

— Зарубали його. А також сина його і зятя. Так що їдь, куди очі дивляться…

— Нумо, відчиняй! — знову гримнув кулаком по воротах Данько. — Новий господар приїхав!

— Не дурій! Який ти «новий господар»? Той, кажуть, справжній велет. Трьох одним ударом зарубав.

— Відчиняй, а не то будеш такий, як Босота!

— Ой, леле! — зойкнув парубок. Де й поділась його вайлуватість! Миттю відчинив ворота, відігнав собак і впав на коліна.

— Господарю! Змилуйтесь!

— Добре, не кидайся поклонами! Як кликати тебе?

— Скалозубом кличуть. А по-хрещеному — Миколою.

— Ось що, Миколо… Ти не скажеш, де зараз дочка тіуна Ратка, Ярина?

— А де ж їй бути! В хаті вона. Оплакує загиблих…

Данько рушив до дверей. Микола задріботів поряд.

— Ви б не ходили, господарю. Вона після звістки про смерть рідних того… Трохи несповна розуму.

— Добре, я зважатиму на те.

Данько зайшов у простору світлицю. У дальньому кутку він помітив людську постать.

— Хто там є? Душе християнська, озвись!

— А ти хіба християнська душа? — Постать вийшла на світло, і Данько упізнав Ярину. Вона змінилася за цей час: молода струнка дівчина перетворилася на огрядну бабу, із першими зморшками на чолі, з огрубілими руками. — Порішив усю мою рідню, а тепер і сам заявився, хоч ще земля на могилах не засохла.

— Вони самі вибрали свою долю, ти ж знаєш.

— Знаю… Скажи, Даньку, ти їх порішив заради мене?.. Я пам'ятаю, як ти на мене дивився… Тоді, на купальському святі.

— З того часу багато води утекло. Та й хіба можна говорити про якісь почуття, коли ми здибались через стільки років. Якщо колись у моїй душі і горіло багаття, то тепер там лише попіл.

Ярина стояла непорушно, як скеля. її обличчя було геть сіре.

— Он як!.. А я, дурепа, думала… Дай хоч поцілувати тебе на прощання… Як сестра…

Вона підійшла ще на крок.

Раптом у її руці блиснуло лезо ножа. Данько ледь встиг перехопити лівою рукою її зап'ястя. Але Ярина із силою, якої від неї не можна було сподіватися, вільною рукою ухопила за пов'язку. Хлопець скреготнув зубами від болю, але йому вистачило спритності вивільнити руку і штовхнути жінку на підлогу. Та впала й істерично заридала.

— Убий мене! Убий, інакше я сама себе вб'ю!

На крик прибіг Скалозуб. Побачивши господиню, що лежала долі, і Данька з ножем у руках, челядник злякано зупинився.

Данько спересердя метнув ніж у стіну. Той із глухим звуком угризся у дерево.

— Миколо, допоможеш Ярині зібрати свої речі. Все, що зможе відвезти на возі, — усе її. А тепер ходімо зі мною. Покажеш, де холопи боярина Вишатича сидять. І людей із сокирами поклич, щоб поруб розбити.

За кілька хвилин чоловік десять звільнених полонених вийшли з темної в'язниці на світ Божий, мружачись від сонячних променів.

Данько скочив на коня.

— Хлопці! Неправедний тіун Ратко, іже з ним його син та зять пали у чесному прю. Я, Данько, син Гостомисла, тепер новий господар цього двору. Ви можете вільно повертатися до боярина Вишатича. Скалозубе, йди-но сюди. Що там у тіунових погребах?

— А що там може бути? Вісімдесят відер меду та двадцять корчаг вина.

— За ваші муки, хлопці, Скалозуб, якого я призначаю ключником, дасть вам стільки меду та вина, скільки ви зможете випити та унести із собою.

— Слава Даньку Гостомисловичу! — радісно загорлали бідолахи.

— Але одна умова: допоможіть колишній господині забратися геть звідси!

— А що тут важкого? Поможемо! — холопам Вишатича не терпілося випити за своє звільнення.

— Ось і домовилися! Я зараз поїду у справах, а до вечора щоб ви впоралися!

— Буде зроблено! — вклонилися холопи.

Данько дав п'яти Сірому, і той, як на крилах, виніс його з колишнього тіунового двору.

Він мчав до двору боярина Вишатича. Кінь біг весело, і ще завидна хлопець був на місці.

Данько заїхав на подвір'я і легко сплигнув із коня. Навколо були численні сліди короткочасного панування Ратковичей. Світловида саме йшла з коромислом, на якому гойдалися два повні відра. Від несподіванки вона здригнулася і ледь не розплескала воду. Та Данько був уже поряд. І ось відра важко плюхнулися на траву.

Вони стояла упритул одне до одного. Данько взяв Світловиду за руку, а вона притулилася щокою до його широких грудей.

— Світловидо, люба моя, — зашепотів він їй у вухо, — чи підеш за мене заміж?

— Я згодна, — вона глянула йому просто у вічі. Данько схилив голову і ніжно поцілував її губи. І вона відповіла на його поцілунок…