Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

i)

«Доброго ранку, Семе», - жваво сказала я - людина, що йде й не зупиняється, коли вiтається. Семен не вiдповiв, навiть не подивився на мене. Про те, щоб хоч кивнути у вiдповiдь - годi було й думати; але така вiдсутнiсть реакцiї не була для мене чимось новим.

Учора в супермаркетi я зустрiла хлопця, з яким часто спiлкувалася, коли ми були пiдлiтками. Познайомили нас собаки. Так дивно - виходиш гуляти iз собаками, а спiлкуєшся все одно з людьми. Його прiзвисько я досi пам'ятала: Пiй. Не знаю, хто й чому дав йому таке iм'я, але ми тодi вирiшили, що це походить вiд перших лiтер його справжнiх прiзвища та iменi - Петрина Iгор. А «й» вiдповiдно до сталих хулiганських традицiй двору завжди ставилося наприкiнцi слова. Вiн був цiкавим хлопцем: наприклад, коли бiльшiсть iз нас усвiдомлювала, що ми просто вигулюємо собак, то вiн думав, що зустрiчається з тiєю чи iншою дiвчиною (звiсно, не зi мною). Мабуть, у нього було романтичне сприйняття навколишнього середовища.

Я блукала помiж пакункiв iз соком, бо дуже важко визначитися, що тобi хочеться випити: яблучного, полуничного чи щось iз цитрусових напоїв, коли стан душi благає про горiлку. «Ганна, Ганна. Га-н-на», - раптом зашепотiв за спиною якийсь невгамовний привид, смакуючи моє iм'я. Спочатку тихо, потiм гучнiше. Наче хтось потроху пiдсилював звук. Я повернулася. «То це ти!» - сказав вiн. Це був Пiй. Спершу я зрадiла: давно його не бачила й усе таке. Його худi ноги бовталися в холошах шортiв кольору блiдої поганки, як дзвоникове телiмпало (до речi, наскiльки менi було вiдомо, основна вимога, яку вiн висував до потенцiйної обраницi, була така: ноги її мають бути худiшими за його власнi; я ще тодi нiяк не могла уявити такi ноги у живої та здорової дiвчини).

«Гей, привiт! Як справи?!» - запитала, наближаючись. «Нормально», - вiдповiв вiн i хутко подався у бiк кас. В руках у нього нiчого не було. Нi кiльця ковбаси, нi пляшки, нi якого-небудь пакунка. «Пiй!» - заволала я, бо такий уже був у мене настрiй. «Пiю!» Вiн не озирнувся. Я склала руки рупором: «Чуєш, Пiю?! В мене теж усе нормально-о-о-о-о-о!» «Нор-маль-но!» Вiд мого голосу його, як недолугого богатиря вiд свисту Солов'я-Розбишаки, що розгулявся не на жарт, вiдносило все далi й далi до виходу. «Нормально? От уже й нi», - сказала незнайома бабця. Вона привiтно зиркнула на мене. В цьому поглядi так само не було нiчого дивного, хоча не можу пригадати, коли востаннє менi посмiхалися бабусi. Загалом же я маю вигляд бабусиної мрiї. Акуратна, зiбрана, вдягнута в щось подiбне на унiформу. Стара пантофля!

Опанувала я себе бiля каси, коли викладала на касовий ескалатор пляшку горiлки, пакуночок духмяного перцю-горошку, паковання пряженого молока та бляшанку консервованої кукурудзи. Супермаркетова стажерка «Коваль Олеся Петрiвна» гмикнула, бо уявила собi, що я можу зготувати з такого набору харчiв.

Я все це до того, що мене не дуже здивувало мовчання Семена. Вiн стояв, наче прибитий цвяхами до цегляної стiни, й тримав у руках дитяче вiдерце кольору скажених пожежникiв. Менi б замислитися, на що може очiкувати людина в центрi мiста, ховаючись за стiнами та притуляючи до себе дитяче вiдерце, о восьмiй ранку? Та - нi. Я настiльки звикла думати про себе, що iнших могла тiльки iдентифiкувати. Дякую й на тому, що вiрно.

Семена на минулому тижнi було звiльнено з нашої контори. Тобто його попросили пiти. Тобто сказали, що вiн, звичайно, вельми розумний, здiбний i дуже перспективний молодий чоловiк, i що його знання та досвiд були надзвичайно кориснi, але наша контора не варта того, щоб його велике iм'я було вписано в новий трудовий контракт. У такий спосiб у нас прийнято позбуватися людей. Справдi, урочисто? «Щоб людина не втратила гiднiсть», - каже Ернест, наш офiс-менеджер, чи, як зве його моя мати, «ваш кадровик».

Насправдi Семен програв вiйну, яку вiв iз нашим бухгалтером Катериною. Навiть я, iстота зi зсунутим почуттям самозбереження, усвiдомлюю, що воювати з бухгалтером - остання справа. Семен був переконаний у своїй перемозi. Я навiть не знаю, навiщо йому це було потрiбно. Невже вiн хотiв бути бухгалтером? Чому ж тодi вчився менеджерувати проекти? Може, кровожерний Марс не давав йому спокою? Але в наш час завжди можна задовольнити Марса, бо мiсць, де триває вiйна, де розпочинається вiйна i де можна розпочати вiйну всього-на-всього за один барель нафти - скiльки завгодно. Звiсно, треба зважити на той факт, що супротивник там може бути не такий вихований i стриманий, як бухгалтер Катерина. Ще й в окулярах. Ще й такий, що нараховує тобi твою заробiтну платню щомiсяця.

Семен угнiздився в наших комп'ютерах, як вiрус. О, офiснi вiйни,

я спiваю вам пiсню! Щоранку кожен спiвробiтник нашої контори отримував листа, в якому паплюжився досвiд, професiоналiзм, людськi якостi та реакцiї панi Катерини. Знаряддями вiйни були меморандуми, доповiднi, пояснювальнi та службовi записки. Катерина витримувала це довго, бо вважала Сема бовдуром, аж поки Ернест не попросив її покласти край цьому безладу. I вона поклала край протягом однiєї доби. Ернест знав, що й кому доручати, сам звiльняти людей вiн не любив. Катеринi було набагато простiше, тому що люди для неї вмiщувалися в рядки цифр, якi вона сумлiнно перевiряла, коли нараховувала заробiтну платню та звiтувала про податки. Тому, коли Семен став для неї не тiльки витратним рядком, а ще й ранковим листом iз погрозами, вона з властивою їй методичнiстю його знищила.

Тим часом ранкове засiдання все нiяк не розпочиналося. Кожного понедiлка ми збираємося, щоб обговорювати щось. Що то є, це «щось» - нiхто не знає i не хоче знати, як i сушити мiзки - навiщо його обговорювати, але ви б чули, якi всi активнi! Навiть я, навiть я. Хоч як це огидно. Вже те, що ми збираємося на понедiлкове обговорення, свiдчить, що всi ми, i я так само, входимо до кола осiб, так чи iнакше обтяжених вiдповiдальнiстю та вiдносною владою. Що це за вiдповiдальнiсть, яка це влада - можна дослiджувати довiку, але одне я знаю точно: все це береться до уваги, коли нам нараховують заробiтну платню.

Усi ми пили каву та чай. «Тому що це зближує колектив та вивiльняє особистiсть». Влад, як завжди, читав газету. Насправдi йому кортiло, щоб усi второпали: вiн є дуже розумним та полiтично обiзнаним. Леонiд Юрiйович, жахлива вусата iстота з очима кольору оцту, колишнiй народний обранець, розглядав свою люльку, наче бачив її вперше. Любаша роздивлялася своє обличчя в люстерко. Кривилася. Вона робила вигляд, що сьогоднi не дуже задоволена своєю зовнiшнiстю, хоча яке це має значення, коли твоєю зовнiшнiстю задоволена переважна бiльшiсть жiночо-хтивно орiєнтованих чоловiкiв? Трiйка молодикiв тихо теревенила про футбол. Я їх не називаю, тому що плутаюся в їхнiх iменах, але когось iз них точно звуть Сергiєм. Ася робила вигляд, що дає вiдпочинок очам, саму ж її сватали слiпцi. Валентина та Надiя оглядали всiх нас i займалися своєю улюбленою справою: уявляли нас мертвими, втопленими у соромi, в коротеньких, нами ж оброблених штанцях. Гралися нами, нiкчемами, як хлопчисько солдатиками. Ежен вiдкинувся у фотелi й читає якийсь огляд. У нього настiльки рiдке свiтле волосся, що потилиця здається (а може, так воно i є) рожевою. Не було тiльки Ернеста. Великий Керiвник нервував. Вiн не любив слухати балачки iнших, вiн любив слухати тiльки себе, тому конче мав дочекатися Ернеста. Бо лише Ернест, як нiхто iнший, прислуховувався до кожної фрази й мiг необтяжливо, в легкiй чи навiть грайливiй формi донести її до вух Великого Керiвника.

Коли врештi-решт з'явився Ернест, усi принишкли. Бо не кожного разу бачиш стриманого австрiйця, втiм, як i будь-кого, незалежно вiд характеру та нацiональностi, хто приходить на роботу весь у плямах фарби, що урiзноманiтнюють волосся, одяг, шкiру. Скаженої пожежної фарби. «Еп», - вичавив iз себе Великий Керiвник. Любаша запанiкувала: «Жах. Абсолютно!» Валентина вирячилася на Ернеста, наче корова на лiкарську ковбасу, якби та їй пiдморгнула по-родинному. Надiя пустила пробний гигик. Ернесту це не сподобалося, тому вона швидко проковтнула наступний тiльки-но народжений смiшок. Один iз молодикiв почав говорити про ацетон, просту воду й розчинник. Я чекала, коли хтось запропонує хiмчистку та перукарню. Анiчичирк.

«Я дуже цим вражений», - почав Ернест. Вiн зажди все розпочинав цим висловом, доводячи всiх нас до сказу. Востаннє я бачила його таким знервованим, коли Арнольд Шварценеггер перемiг на виборах i отримав пост губернатора Калiфорнiї (Ернеста тодi ґречно поздоровляв увесь наш офiс, включно з Великим Керiвником; загалом же нашому офiсу не властиво перейматися людськими почуттями). Ернест тодi так соромився свого земляка, що не знав, куди подiти очi, наче це вiн власнопiхвенно народив чи власнопрутнево створив могутнього Арнi. А єдиним одкровенням, що я чула вiд Ернеста (вiн мав рацiю, коли казав, що вiд червоного вина йому стає зле), була розповiдь про те, що залiзний Арнi, коли холостякував, робив фотокартки сiдниць своєї майбутньої дружини й надсилав їй анонiмно. Вiн вважав усе це невиправдано непристойним. Я тодi хотiла сказати, що, як на мене, значно приємнiше побачити на анонiмно надiсланiй фотокартцi свою дупу, нiж чужу. Все-таки щось своє, рiдне. Але тодi обачливiсть мене зупинила вiд ознайомлення Ернеста з моїми думками. Сама я людям, до того ж стороннiм, надсилала ще й не таке.

«За рогом мене чекав…» - Ернест зупинився i вдячно подивився на чиюсь руку, яка протягнула йому склянку з водою. «…Манiяк», - пошепки додав Влад. Вiн був свято переконаний у тому, що дуже дотепний.

Любаша гигикнула. О, вона це вмiла. Робити так, щоб чоловiки змiцнилися думкою саме в тому, в чому їм кортить змiцнитися думкою. Я вважаю, що це природжений хист. Бути такою вродливою, вмiти пiдтримувати таємнi бажання чоловiкiв i вдягатися на межi високого смаку й розпусти. Коли дивишся на Любашу, нiколи не можеш зрозумiти: чи вона справдi сексапiльна, чи просто причмелена? Втiм, цими сумнiвами гризуть себе жiнки. Чоловiки лише тамують подих. Бо - чарiвна.

«Мене чекав Сем. Вiн привiтався, назвав мене… е-е-е… -

тут Ернест спробував пiдiбрати англiйський вiдповiдник того, як означив його Сем: - Падлюкою. - Великий Керiвник трохи пiдвiв лiву брову догори. Ернест почервонiв: - I вилив на мене вiдро фарби».

«Я знала, що вiн якийсь навiжений», - розважливо промовила бухгалтерка Катерина.

«Повне вiдро?» - недовiрливо поцiкавився Влад.

«Нi, порожнє«, - бовкнув хтось iз молодi.

«Це було дитяче вiдерце», - втрутилась я.

«Так! Дитяче! Точно!» - зрадiв Ернест. Надiя з Валентиною пильно глянули на мене.

«Зрада! Зрада, Сiр!» - якби вони були вiдвертiшi, то саме так i заволали б. Королiвськi фрейлiни. Але ж хитрi потвори. Завмерли в очiкуваннi. Вони мене розглядали. Думали: як це вони мене прогледiли? Ким я досi прикидалася? Як же вони проґавили мої ницi намiри? I тут Ернесто спалив недоброзичливi погляди, спрямованi на мене, як сонце спалює залишки туману. На таке здатен тiльки вродливий чоловiк.

Ернесто таким i був. Засмаглий красень. Рятувальник Малiбу. Аргентинець, який нiколи не приходив на роботу вчасно, чим мене пiдсвiдомо дратував.

Я не люблю людей, якi постiйно спiзнюються й не цiнують ранки. Мабуть, ще й тому, що я сама дуже пунктуальна, вранцi завжди активна, енергiйна й зiбрана, але нiхто цi мої якостi не вiдносить до чеснот i, вiдповiдно, не цiнує. Хiба це справедливо? А ще я знаю таке: Ернесто може запiзнюватися стiльки, скiльки йому заманеться. Менi ж досить одного разу випадково спiзнитися хоч трошки - матиму великi неприємностi.

Влiтку в нас набагато менше роботи, нiж в iншi сезони. Вiдверто кажучи, ми й тодi не дуже перевантаженi працею. Якщо можна взагалi вважати працею те, чим ми зазвичай займаємося. Але влiтку в нас з'являються визнанi керiвництвом (адже це головний чинник, чи не так?) об'єктивнi причини не заглиблюватися в роботу. «Можете самi регулювати свiй робочий день. Тому що лiто. Наплив роботи зменшується. Можна приходити на годину пiзнiше чи йти на годину ранiше», - сказав нам Ернест. Ернесто, випещений традицiйними сiєстами, жваво вiдгукнувся: «Так! Можна взагалi не стирчати на цiй роботi, коли нема чого робити». «Я дуже цим вражений, - сказав тодi Ернест i додав: - Ти, звiсно, маєш на увазi бути вiдсутнiм на роботi ментально?» «О, так, так. Si! Ментально», - вiдповiв Ернестiно. Вiн просто не любив втрачати обличчя.

«О… де це ти вештався?» - спитав Ернестiно Ернеста.

Цi слова бiльше пасували б Ернесту, тому що Ернестiно запiзнився бiльше нiж на годину. Але то дрiбницi. «Я дуже цим вражений», - знову розпочав свою сумну розповiдь Ернест, але Ернестiно, як завжди, його не дослухав. Вiн скривив мармизу, тицьнув пальцем у напрямку клубного пiджака Ернеста: «Це треба негайно здати до хiмчистки. Матiр Божа, який бруд. А з цим треба негайно йти до перукаря». I вони пiшли.

Я ж думала про те, що менi бракує смiливостi одного разу взяти та й плеснути фарбою в обличчя людинi, котра мене образила. Чекати її попiд стiною. Годину, двi. Порожнiми очима проводжати людей, що поспiшають на роботу. Не вiдволiкатися нi на що. Чекати одну, особливу людину, притиснувши до себе вiдерце кольору скажених пожежникiв. I серце лунко б'ється, завмирає, наче перед першим побаченням. Хiмiя ненавистi, як вона схожа на хiмiю кохання! У своїй уявi я швидко розправляюся з усiма ворогами. Фур-фур! - летять їхнi голови. Вони потрапляють у рiзнi халепи, пiдозрiлi особи пiдпалюють їм дверi, хтось невiдомий, а через те страшний, надсилає їм у блакитних конвертах курячi кiстки та шовковi мотузки з незрозумiлими вузликами. Пiсля того напруження, якого я завдаю своїй уявi, менi бракує сил на реальнi дiї. Мiй мозок наситився помстою. Я вичерпалася. А ворог, як i ранiше, ласує тiстечками, торкається язиком кокосового кришива.

Iнколи менi дуже не хочеться працювати. I що бiльше про це думаєш, то менше хочеться. Я завжди заздрила таким постатям, як Влад.

От зараз вiн сидить з такою розумною пикою, роздивляється щось на порносайтi. Я звiдси не бачу, що саме, але здогадатися не важко. У звiтi вiн напише, що ретельно вивчав деякi питання французького законодавства. I нiяких докорiв сумлiння. Я ж змучуся. Вже зараз я байдикую, i менi соромно за це. Соромно й заздрити Владовi. В мене природа чи Бог вклали стiльки комплексiв, що я дивуюся, як я оце народилася собою, а не наочнiстю для якогось психотерапевта.

Сам на сам iз комп'ютером годинами, коли не вiдчуваєш, що тобi трохи нiяково, не треба ховати очi, тому що це - рiч. Ми не ховаємо очi вiд речей. Нiколи. Можливо, вони щось приховують вiд нас. А ми перед речами справжнi. Нам не лячно. Не соромно. Ми не стежимо за собою, за виразом свого обличчя, ми не приховуємо слiз. Коли до мене прийшов англiйський лицар, вiн почав зi звинувачень, що я завжди чогось боюся. «Що було б iз тобою, коли б ти зiткнулася з драконами?» - спитав мене вiн. Я тодi сказала, що баталiї з фантастичними драконами - нiщо в порiвняннi з розмовами зi спiвробiтниками ЖЕКiв та вiдчуттям на собi поглядiв вуличних пiдлiткiв. Менi вже за тридцять, i для мене нестерпно спiлкуватися з тими, хто опiкується комунальними та соцiальними питаннями, я завжди оминаю групи неповнолiтнiх, що блукають вулицями мiста.

Дiвчатка подiляються на тих, хто танцює, i на тих, хто грiє спинами стiни, коли грає справжнiй «мєдляк». Однi дiвчатка бояться «мєдляка», iншi його обожнюють, але тi й iншi iз завмиранням серця чекають. «Можливо, сьогоднi вiн нарештi пiдiйде саме до мене?» «А раптом саме сьогоднi вiн мене не запросить?» Реальнi прототипи класичних театральних масок. Трагедiя та Комедiя. Їх єднає одне: неоднозначнiсть. Помста прирiкає всiх на трагедiю. Але чому вуст того, хто мститься, торкається життєствердна посмiшка? Пошили в дурнi лиходiя та йолопа, нарiд святкує. Комедiя, сповнена смiху та веселих обертiв. Але чому такi сумнi очi в дiвчини, яка продовжує кохати його, попри всi його вади?

Я iгнорувала танцi. Тому що я боялася. I того, що стоятиму пiд стiною, спостерiгаючи, як вiн обiймає когось iншого. I того, що буду з ним танцювати, а всi дивитимуться прямо на нас. I того, що потiм буде з нами. Що ж буде далi?

Моє життя дуже просте. Простiше за рецепт приготування торту, який моя мама зве «п'ять склянок». Склянка борошна, склянка цукру, склянка збитих яєць, склянка сметани, склянка манної крупи. Воно складається з роботи та приватного життя. Моє приватне життя вимiрюється дев'ятьма годинами сну, двома кiлометрами ранкової пробiжки, сорока хвилинами поїздки в метро та стокiлобайтною електронною поштою. Мабуть, у деяких людей реальне життя коротше за моє приватне.

Моя оселя простора. Тому що крiм мене та моєї мами в нiй нiхто не живе. Для двох людей, якi поважають особистий простiр одне одного, будь-яке примiщення буде придатним та затишним для самостiйно обраної самотностi. Ще в нас мешкає гранат, який саме зараз цвiте. Його квiтки схожi на червонi лiхтарики, що зваблюють промiнцi сонця, бо без кохання сонця гранат помре. А ще є iграшковий цуцик кольору вологого пiску на iм'я Паско Лi. В Паско м'який живiт, та й узагалi вiн не вiдзначається твердiстю характеру. Типова дзиґа. Лi вiн тому, що виготовлено його в Кореї, а придбала я його, мабуть, iз героїко-рятiвних почуттiв, щоб урятувати Паско Лi вiд корейських дiтлахiв, котрi за звичкою чи жартома могли б його зжерти. Вдячностi вiд нього я досi не дочекалася. А вдячнiсть для мене - не остання рiч.

Питання шосте в «одкровеннику», який був у кожної порядної дiвчинки шостого класу вiсiмдесятих рокiв двадцятого сторiччя. Товстезний зошит iз запитаннями, якi будь-яка американська дитина назвала б втручанням у приватнiсть. Товстезний зошит, прикрашений видаленими з вiтальних листiвок хiрургiчним шляхом, наче аденоїди, квiтками, стрiчками. Наклеєнi клеєм ПВА (щоб не жовтiли) обличчя акторок та бiлявка з коробочки сиру «Вiола» - далека, чарiвна, синьоока, з таким казковим, спiвучим iм'ям. «Чи є у вас друзi, хто вони?» Вiдповiдь: у мене були друзi. Друзi дитинства, завдяки яким i пам'ятаєш його, дитинство. Якби не вони, що б я пам'ятала? Тiльки те, як боялася портрета Максима Рильського на входi у Голосiївський парк i просила бабцю, щоб вона його десь подiла. Та ще, може, Зубну Фею, котра залишала маленькi подаруночки та грошi за кожний втрачений молочний зуб. Вона наче була доброю. А я думала: як може добра Фея мешкати в палацi, побудованому з молочних зубiв дiтлахiв? Усi iншi мої спогади були б точно такими самими, як i в будь-якої iншої дитини з благополучної родини. Мої друзi. Це - Юлька та Майборода.

Юлька з екзотичним прiзвищем Сiан (Юлька не знала, хто вона за нацiональнiстю, а тодi моя мудра мати сказала менi: «Доню, якщо ти бачиш прiзвище, а не бачиш за ним нацiональної належностi, i якщо для тебе важливо про це знати, знай: це певно що - євреї«).

Юлька… Якщо вирiзати її постать iз мого життя, то на ньому залишаться такi космiчнi дiри, в якi може легко провалитися моя душа, тому я не вирiзаю, а обережно пiдклеюю краєчки.

Юлька могла розколювати зубами грецькi горiхи, могла фарбуватися, одночасно примощуючись у туалетi кримського потягу, який дуже непевно тримався на рейках i розхитував саму Юльку, що всiлася на унiтаз, розхитував її щiточку для вiй, але в неї все виходило бездоганно. А ще Юлька вмiла смiятися смiхом навiженої дружини ослiплого красеня зi стрiчки «Джейн Ейр».

Разом iз Юлькою ми ворожили шiстьма новими олiвцями. Одна бере три олiвцi та складає їх лiтерою «п», те саме робить iнша, а потiм усi цi шiсть олiвцiв складаються у прямокутник. Треба викликати дух померлого, а потiм ставити йому запитання. Коли дух вiдповiдає «так», олiвцi на змичцi пiдiймаються вгору, коли «нi» - йдуть донизу, коли дух не знає чи не хоче вам вiдповiдати, олiвцi перетворюють прямокутник у незрозумiлу, подiбну до зiрки, фiгуру.

Ми викликали дух моєї бабусi, бо духiв революцiонерiв та письменникiв побоювалися. Мою бабусю звали Орина Савiвна. Вона вiдповiдала нам те, що ми хотiли почути. Бабуся завжди була добра i, як каже мама, любила прибрехати задля благополуччя родини. Цим вона займалася й пiсля смертi.

Юлька залишається єдиною людиною, котра склала справжню пiсню на мою честь i спiвала її пiд гiтарний квадрат. I дивилася на мене очима, схожими на спiлий аґрус.

Вона грала та спiвала пiсню в дитячому садку, де ми любили збиратися вечорами i звiдки нас постiйно намагався випхати наш дiльничний iнспектор Василь, котрого тричi намагалися, але так i не спромоглися повiсити на гiлцi могутнього дуба статевозрiлi хулiгани. Тому вiн перетворився з простого дiльничного iнспектора на легенду. А легендам не мiсце в реальному життi, вони пiзнали вiчнiсть, а вiчнiсть отримала їх.

Юлька спiвала i грала, ми слухали, а потiм помiтили чорну кицьку, котра застигла в мiсячному сяйвi й слухала цю пiсню. Ми тодi дуже злякалися. А чорна кицька дуже повiльно подалася в кущi, коли Юлька поклала гiтару собi на колiна. «Це - знак», - сказала вона. I я знала, що це - Знак, Поганий Знак, i щось вiдбудеться. Врештi-решт ми не помилилися, щось вiдбувається завжди.

Юлька постiйно закохувалася. Якщо не в кiноакторiв, то обов'язково в перших красенiв школи.

Крава вважався першим красенем школи. Не знаю, хто перший таке вигадав i перетворив у незаперечну iстину. Це, до речi, цiкаве питання: хто їх вигадує - цих шкiльних красенiв та красунь: хто з них перший, другий, десятий? Хто цi люди, де вони, чим займаються, як це формується в їхнiх головах? Менi вiн теж подобався, але не до фанатизму. Ми з ним навiть були подiбнi одне на одного. Обидва бiлявi й сiроокi. Але його всi сприймали, як шикарного бiлявця, а мене як бiлявку не сприймав нiхто й нiколи, бо насправдi я нею нiколи й не була.

Кравi у школi було важко. Вiн постiйно змiнював мiсця для курiння. Наприклад, до однiєї визнаної всiма «курилки» треба було йти вузьким темним коридором, i саме там ставали одна навпроти iншої, притискаючись до стiн, Галя та Валя, Люда та Нiна, Наталя та Олена - Кравинi палкi прихильницi. I коли вiн iшов цим коридором, затиснувши в руцi болгарську цигарку, вони штовхали його одна до другої й намагалися цiлувати. Незважаючи на те, що Кравченко нiколи не виглядав охлялим, вiд дiвки до дiвки вiн летiв футбольним м'ячем, вiдбитим вправною ногою. А потiм був злий, як дiвчина, що сидить на вимушенiй дiєтi.

На початку такої кравченкоманiї вiн навiть усiм цим пишався. Ну, як же. Визнаний секс-символ. Хоча тодi сексу не було, тобто про нього не писали, його не фотографували. Сексу не було, а секс-символи були. Але з часом життя його ускладнювалося. Дiвчата були винахiдливими й надзвичайно активними. Яка-небудь Лiля могла зазирнути в клас, де вчився Крава, коли там саме викладали якусь важливу тему, i проверещати в щiлину: «Сергiйку!!! Краво!!! Обожнюю!! Цьом-цьом!!» Однокласники та однокласницi починали хихотiти. Нi, спочатку вони йому заздрили, це вже потiм почали хихотiти. Вчителi зазвичай були незадоволенi, бо вважали, що учнi мусять самi розбиратися з такими ганебними хулiганськими вибриками.

Краву мацали протягом перерв, засовували йому в кишенi записки. Хтось обiцяв принести рiдкiснi платiвки, хтось пропонував книги. В роки тотального дефiциту можна було здивувати, здавалося б, звичайною рiччю. Все це дуже псувало його характер, який i без того мав садистськi ознаки. Зустрiчатися з Кравченком чи вважатися його дiвчиною було небезпечно. Вiн пробував зустрiчатися зi справжньою красунею Ланою або з Каролiною, в якої були розкiшнi рудi кучерi. Але всi цi стосунки були приреченi з самого початку. Бо дiвкам мстилися. Суворо. Як умiють тiльки ображенi дiвки. Лiля, наприклад, мочилася пiд їхнiми вхiдними дверима, присилала їм бандеролями свої випорожнення. А скiльки їм довелося витримати погроз! Безлiч. Каролiна вимушена була перейти до iншої школи, так i не встигнувши гаразд помацати Кравченка.

I от сталося страшне. У Краву закохалася моя Юлька. Вона стала загадковою, припинила менi телефонувати щогодини. Стежила за ним, освiдчувалася в коханнi попiд його балконом (Крава мешкав на першому поверсi), спiвала йому пiд гiтару й навiть написала пiд вiкнами: «Сергiй К. + Юлiя С. = Любов та Дружба». Величезними лiтерами, якi час вiд часу пiдмальовувала. Це чомусь дуже веселило сусiдiв. На Краву постiйно тикали пальцем, кидалися в нього iдiотськими лiчилками: «Кравченко, Крава всiм дiвкам забава!» й таке iнше, навiть здавалося, що його волосся почало темнiшати через усю цю дiвочу увагу та власнi нерви. Коли йому запропонували знятися в кiно, вiн так почав трусити руками, що злякав асистентку режисера. Жiночка не могла зрозумiти, в чому рiч, а вiн, мабуть, уявив собi, який галас почнеться пiд його вiкнами, коли стрiчка вийде на екрани.

Я вже не пам'ятаю чому, але якийсь час я себе вважала Юльчиною боржницею (можливо, вона дала скатати математику чи вийшла вiдповiдати замiсть мене на хiмiї, в нашому класi то була поширена практика, бо вчителька хiмiї була закохана в нашого фiзрука й не вiдволiкалася на такi незначнi речi: їй було байдуже, чи вийшов до дошки учень, якого вона викликала, чи хтось iнший), i одного разу Юлька цим скористалася. На великiй перервi пiдiйшла до мене i промовила таке: «Жити не можу без Крави. Я ж усе роблю, щоб… А вiн? А вiн на мене не реагує. Вчора мама говорила: є такi бабцi, якi ворожать на кохання за фотокарткою. А ще для надiйностi треба дiстати якийсь iнтимний предмет об'єкта кохання, краще труси…»

I я подумала: еге, ось i воно. Вiдплата. Не можна бути такою дурепою, щоб залазити в борги до власних подруг. Я уявила собi, яким чином можна дiстати труси в Кравченка. Добровiльно ж вiн їх не вiддасть! Я зiтхнула, менi стало моторошно. Напад у чоловiчому туалетi? Або нi: пiдiйти й спитати, а чи не треба тобi, Краво, щось попрати? Що,

нiчого брудного немає? А може, труси? «Над чим ти замислилася?» - запитала Юлька. «Як зняти з Кравченка труси», - щиро вiдповiла я. «Та ти що!» - обурилась Юлька, i я зрозумiла, що щастя стягти з живого Кравченка труси не для мене. В Юльки був план. «Адже ти ще з пiонерського табору краще за всiх лазиш по деревах, так? Так. А ще вiдкриваєш будь-якi дверi шпильками, так? Так. Отже, ти залазиш до нього на балкон або через кватирку, а потiм вiдчиниш дверi та впустиш туди мене. I вже я буду шукати труси та фотокартки. Тому що все це має потрапити прямо в мої руки, а не до когось iншого, зрозумiло?» «I коли, е-е-е, ми це будемо робити?» - спитала я, особа, що володiла навичками зразкового крадiя. «Завтра буде повний мiсяць. Це саме воно для ворожби! Тобто треба йти прямо зараз. Збрешемо щось хiмiчцi, їй не до нас. А у Крави контрольна з геометрiї, тобто сидiтиме вiн тихо у класi й строчитиме. А його мати з батьком на роботi».

I ми пiшли. Ось будинок Кравченка. Розташовано його поруч зi школою. Був травень, i все дихало квiтами, iспитами, що швидко наближалися, та канiкулами, якi корчили нам зухвалi мармизи за спинами суворих iспитiв. Балконнi дверi були вiдчиненi. Це свiдчило про незрозумiлу байдужiсть до власного майна з боку Кравченкiв. Але менi це було на руку. Я легко залiзла на балкон, Юлька стояла на шухерi, добре ще, що поруч не паслися, вишукуючи новi плiтки, лавовi бабцi. Бабцi, мабуть, стояли в чергах за курми з татуюванням на стегенцях, яйцями з гостiвським орнаментом та прозорим молоком. У Кравченковiй домiвцi було затишно, тiльки годинник намагався потрапити в лад iз ритмом мого пульсу. Але скоро мудрий час припинив свої спроби наздогнати його. Iнколи наш пульс випереджає час. «Скорiше! Що ти там роздивляєшся?» - шепотiла Юлька.

I я вiдчинила їй дверi. А потiм вийшла, грюкнувши ними за собою. Юлька довго вовтузилася. Менi набридло, i я почала розглядати бузок пiд вiкнами: обiрвати чи нi? Минуло хвилин десять, як я побачила… Краву. Менi навiть зараз важко описати свiй тодiшнiй стан, коли я побачила його вродливу свiтловолосу голову, цигарку «НБ» в його довгих пальцях та модну на той час польову сумку через плече. На балкон видряпалася Юлька, зашепотiла: «Слухай, не розумiю, як вiдкрити дверi, якими ти грюкнула. Я майже все знайшла. Фотокартку - зразу. А от труси… Не знаю, де його, а де його батька, вхопила двi пари про всяк випадок». «Швидко виходь iз квартири, дурепо ти ненормальна, - iстерично прошепотiла я. - Вiн iде!» «Хто?» «Крава!» «Як? У нього ж контрольна… Боже мiй, а як же я вийду? Я не можу вiдчинити цi клятi дверi! Боже мiй, що ж тепер буде, що буде?» «Слухай, не репетуй, вiн уже виходить на фiнiшну пряму. Там проста засувка. Смикни її в бiк, та й усе». «Легко тобi говорити. Я не мо-жу-у-у-у-у!», - завила на балконi коханого Юлька й висякала носа в труси коханого.

«Стрибай з балкона!»

«Не можу-у-у-у-у. Висоти боюся».

Я кинулася назустрiч Кравi. А що було робити? «Привiт, Сергiю. То як контрольна?» - спитала я. Вiн випустив з рук цигарку. Я з ним заговорила! Це було ще бiльш несподiвано, нiж якби з ним заговорила шкiльна ганчiрка, яку мотузкою припинали до дошки. «Може, погуляємо?» - запропонувала я. «Що тобi треба?» - запитав Крава. Першi красенi рiдко вiдзначаються ввiчливiстю. «Нiчого менi не треба. Може, пройдемося до грибка?» «Добре». Вiн засунув руки до кишень i першим рiшуче попрямував до грибка. Я пленталася позаду.

Я не знала, про що можна було говорити з Кравченком. Абсолютно не знала. В мене вже тодi були певнi проблеми з «говорити». Я уникала розмов, там де можна було написати, подумати чи мовчати замiсть говорити. I я писала, думала та мовчала. Саме тому я почала Кравченка цiлувати. До того я нi з ким не цiлувалася. На вiдмiну вiд Кравченка, котрому доводилося цим займатися досить часто. Що вам розповiсти про перший поцiлунок? Вiн смакував менi Юльчиним страхом. Ми цiлувалися. Пiд грибком притулилися одне до одного нашi шкiльнi сумки, покинутi та самотнi. «Зайдемо до мене?» - запропонував Кравченко, коли цiлуватися йому набридло. I я знову покiрно попленталася за ним.

Бiля будинку ми зустрiли Юльку. В неї були подряпанi колiна. Вона стояла i мовчки дивилася на напис «Сергiй К. + Юлiя С. = Любов та Дружба». «О, i ти тут», - сказав Кравченко i криво посмiхнувся: «За тобою що, чорти гналися?» Юльчина форма була брудною. «Собака покусав», - сказала Юлька. «Ой, Юлю, треба до шкiльного медпункту, негайно!» - зрадiла я, тому що Кравченко у поєднаннi зi своєю порожньою хатою лякав мене страшенно. «Вибач, Сергiю, е-е-е. Iншим разом, е-е-е, зайду. Треба Юльцi допомогти». «Та ну? Як хочеш». Йому було байдуже.

Юлька запитала, що ми робили. «Курили», - вiдповiла я. «Ти ж не куриш!» - обурилася Юлька. «Я й не цiлуюсь», - подумала я. Зiтхнули разом. «А я з балкона зiстрибнула. Боялася, але ще бiльш боялася, що вiн зараз як прийде…»

У Юльки так нiчого з Кравою i не вийшло. Певно, труси були таки батьковi. От якби Юлька потрапила на очi Кравченковому батьку, тодi було б їй щастя.

А потiм, коли ми вперше по-дорослому напилися, вона сказала менi, що давно в мене закохана. «Це, мабуть, тому, що в тебе його очi. Сергiєвi очi. А ти знаєш, дитяче кохання нiколи не забувається». Це було нестерпно. «Сергiй К. + Юлiя С. = Любов та Дружба». Немає вже того напису. Немає вже тут Юльки. А я тодi настiльки злякалася сили її почуттiв, що не здатна була розмiрковувати над тим, жарт це, чи нi, п'яна балаканина, чи нi, правда, чи нi. Я зробила те, що робила завжди. Я сховалася. Я уникала спiлкування.

Майборода теж мене кохав. Але на якомусь етапi його почуття, що кипiли й кипiли, нарештi випарувалися, як не було. Я цього не помiтила.

Ще б пак. Я з тих людей, у яких завжди збiгає молоко, якi не здатнi стежити навiть за чайником. Як людина, що не може вчасно вимкнути чайника, може зрозумiти, що киплять почуття? Та нiяк.

З Майбородою ми з Юлькою познайомилися в пiонерському таборi. Я його навчила, як за допомогою плойки, яку брала з собою Юлька завивати кучерi, можна тi самi кучерi вирiвнювати. У Майбороди була буйна чуприна, яку вiн ненавидiв. Так ми й познайомилися. Ми з Юлькою його звали - Май. А нас трьох звали «Ганамаюл». Вiд Ганна, Майборода, Юлька. I нам це дуже подобалося. Бо ганамаюл було дуже хитре звiрятко з величезним пухнастим хвостом. Воно стрибало, мало гострi зубки та вмiло лазити по деревах. Ну i, звiсно, лiтати, лiтав ганамаюл легко! Я розумiла, звичайно, що подобаюся Майбородi, але сприймала це, як прочитану в книзi фразу: «Майборода закохався в Ганну». Беземоцiйно. Наче то були невiдомий лицар Майборода та невiдома книжкова панна Ганна.

Одного разу хлопцi з нашого табору мали грати в футбол з табором «Гагарiн». Це була непересiчна подiя, бо ми ненавидiли пiонерський табiр «Гагарiн». На те в нас були вагомi причини. Пiдйом там був на пiвгодини ранiше, але ми також мусили прокидатися, бо в них на весь табiр гримiло: «Он сказал: «Поехали» и махнул рукой…» Ми й пiсля цього намагалися заснути. Аж нi - тут їх виводили на зарядку, i починалося: «Закаляйся, если хочешь быть здоров, постарайся обойтись без докторов, водой холодной обливайся, если хочешь быть здоров». Жахливо. Потiм їх краще годували, видавали навiть тiстечка-кошики. Неймовiрнi тiстечка-кошики - заповненi вершково-кремовими трояндочками та незабудками. За яке таке? А ще - це був табiр для дiтей спiвробiтникiв Комiтету державної безпеки (цiкаво, чому це їхнiй табiр не називався, наприклад, «Дзержинський»?

Мабуть, їхнi батьки i тут мiмiкрiювали). Але найголовнiшим було те, що вони нас завжди закладали начальству, коли ми крадькома пробиралися до сiльської лавки за забороненими продуктами - консервами.

Погода того дня була чудовою. Тренери нервувалися. Все як у дорослих.

Матч вiдбувався на нашiй територiї, тому до нас прийшли вболiвальники з «Гагарiна». Поруч зi мною та Юлькою всiвся Андрiй Поляк, який жив у сусiдньому будинку, в тому мирному, позатабiрному життi, а у футбол не грав з огляду на зламану руку. Гепнувся з паркана. Юлька була вiдповiдальна за «кричалки». Я їх вигадувала. Щось на зразок: «Гей, ви з «Гагарiна», не виграти вам нi хрiна!», «"Гагарiн" - чемпiон iз пiрнання у бетон!» «"Салют" - ти крут!» А Юлька змушувала всiх це вчити й сумлiнно репетирувала.

Матч триває, нашi ведуть у рахунку. Андрiй Поляк постiйно до мене нахиляється i верзе казна-що. Про якихось «мiсцевих», яких вони побили. Хто такi «мiсцевi», навiщо їх було бити - такими питаннями Андрiй себе не втомлював. Я сиджу й посмiхаюся Майбородi, тому що вiн заволодiв м'ячем i вправно оминає супротивникiв. Я усмiхаюся Майбородi. Вiн - менi. Тренер кричить: «Чого застиг, Май? Бий!» Майборода заносить ногу над м'ячем i б'є. А б'є вiн туди, куди дивиться, тобто в мене. Отямилась я, коли м'яч уже вiдскочив вiд мого писка. Майборода вцiлив менi в око. Понад iмпровiзованим стадiоном пролунало: «О-х-х-х-х-х-х». Майборода кинувся до мене, тренер до Майбороди: треба продовжувати гру, дiвчам хтось займеться. Мною справдi зайнялися. Юлька побiгла до їдальнi, принесла менi шматок м'яса з морозилки (за що її наздогнав кухар дядько Степан i вiдлупцював низкою сосисок); хтось принiс холодної води, хтось - виделку.

Синця в мене не було. Хоча бiльшiсть табiрчан дуже хотiло побачити, всiм було цiкаво, який вiн, синець вiд справжнього футбольного м'яча. «Розумiєш, мала, площа футбольного м'яча набагато бiльша за площу твого ока, тому нiякого синця не могло бути. От якби в тебе жбурнули камiнцем, маленьким тенiсним м'ячем чи вишневою кiсточкою, от тодi зовсiм iнша справа, такий був би синець, мала, мамо не журись», - учив мене життю тренер. Але з цього всього я усвiдомила, що Майборода був по-справжньому в мене закоханий. Бо якщо посмiшка дiвчини переважує футбольний азарт, нiчим iншим, нiж кохання, це й бути не може!

Май знав, який я люблю чай, жасминовий, як я люблю вживати все гаряче, жартiвливо звав мене «дракоша» й завжди перебував на вiдстанi, що дорiвнювала одному телефонному дзвонику. Картинка з зображенням пухнастохвостого гамаюлу довго висiла над моїм столом. Звичка може зруйнувати все, звичка ж може i заколисати.

Вiн одружився тодi, коли менш за все менi хотiлося бачити когось щасливим. Його дружина була зовсiм не схожа на мене. Чомусь усi були переконанi, що коли вiн у когось закохається, то ми з цiєю дiвчиною будемо подiбнi одна до одної, як близнюки. А може, вiн мене такою бачив? З широкими вилицями, рудим коротким волоссям, совиними очима? Я досi не запам'ятала, як її звуть. Її iм'я постiйно крутиться в моїй пам'ятi, як варена цибулина в супi, а я мiшаю його й дуже боюся, щоб цибулина не опинилася в моїй ложцi. Я не могла змусити себе спiлкуватися з нею. Я завжди була егоїстична. Менi потрiбна була увага Майбороди лише тодi, коли саме я цього потребувала, я любила слухати його розповiдi про життя, але тiльки тодi, коли менi хотiлося щось таке слухати. Зi мною було важко. А вона зве Майбороду - «моя миша». Просто нестерпно.

«Моя миша» мешкав поруч, якби бажання, то завжди можна було його вiдшукати, навiдатись. Але не хотiлося.

Я намагалася шукати Юльку. Вона з родиною подалася в iншу країну. За хорошим життям. Я уявляла собi, що от виходить її родина з аеропорту, i бачать вони: сидить на лакованому стiльцi Дещо, тримає кошика iз соцiальними пiльгами, грошима, узагальненими зразками щастя, кохання, здоров'я, очима Кравченка, картковими знижками, пухнастим ведмедиком Вiннi, Алевтиною Федорiвною, «цьоцею Кiрою», бузковими кущами пiд триповерховим цегляним будиночком, форшмаком, яблучними штруделями та пакетом унiверсальних послуг, - i посмiхається до них. А на шиї, точнiсiнько як в Зої Космодем'янської, висить табличка «Хороше життя Сiанiв».

Я шукала Юльку, використовуючи можливостi Iнтернету. Писала листи на електроннi адреси, якi комбiнувала з її iменем, прiзвищем та роком народження. Вiдповiдь прийшла тiльки з однiєї. Sean74@yahoo.com. «Хай, Ена! Що краще, блакитний чи бузковий? Цiлую, обiймаю. Шон1». I тиша. Бiльше нi вiд кого i нiчого. Звiсно, я вiдповiла на той чудернацький лист. Я з тих людей, що обов'язково вiдповiдають на чудернацькi листи, говорять iз незнайомцями по телефону та на вулицях, чудовий персонаж для художнiх стрiчок на кшталт «Крик». Уже потiм, коли ми з Шоном стали листуватися, я стала думати, що це i є моя Юлька. Юлька, котра завжди хотiла бути кимось iншим. Ось вона й перетворилася в iрландського хлопця на iм'я Шон. Зустрiла там, за обрiєм, «Хороше життя Юлiї Сiан». Так у мене з'явився друг. Його звуть «Sean74» або Sean74@ yahoo.com, а в окремих випадках навiть - Sеan@dc.isi.ira. Якби менi хтось сказав, що в мене буде приятель iз таким iм'ям, я б порадила читати на нiч менше американської фантастики.

Шон був родинним виродком, карою Господнею, собакою Баскервiлiв до двадцяти семи рокiв. Вiн мав величезну родину: двох братiв i двi сестри. I всi - суцiльнi достойники, на вiдмiну вiд телепня Шона, який не хотiв учитися, носив одяг, який кидався в очi, матюкався й переспав iз дружиною священика. Один брат якраз вiдкривав ювелiрну крамницю («знаєш, вишуканi прикраси з бiлого золота, всi цi дiамантовi черепашки тощо»), коли Шона вперше затримала полiцiя. Братовi якраз вистачило сплатити заставу. Iнший брат був юристом. Але ним не дуже пишалися, тому що вiн одружився з англiйкою на iм'я Пруденс. «Яка може бути в тих клятих англiйцiв, до бiса, пруденс?» - обурювалася мати Шона. Сестри займалися м'ясом. Вирощували, рiзали та продавали корiв. Шон казав, що вiн дуже добре розумiє, чому

корови почали казитися. «Менi ще поталанило, що я вчасно почав жити з сестрами нарiзно». Так казав Шон. Ще сестри спiвали в хорi тiєї самої церкви, де Шон займався коханням з дружиною священика Шарлот. «Її вразило не те, що я насмiлився займатися з нею коханням, i що вiдбулося це в церквi. Її вразило те, що я насмiлився її кинути».

У двадцять сiм рокiв Шона в черговий раз вигнали з дому. Вiн вештався мiстом, аж потiм заскочив на лекцiю про персiянську мiфологiю та персидськi килими. I миттєво захворiв Персiєю. Тепер вiн учиться виготовленню килимiв в Iраку та збирається здобувати науковий ступiнь. Варто сказати, що його родина була бiльше шокована цим його вчинком, нiж усiм тим лайном, яке вiн на них вивалював протягом двадцяти шести рокiв свого спiльного з ними життя.

«Хай, Ена. Помаранч. Шлях до раю. Сiк з моркви. Настурцiї. Календула. Лисиця. Вогонь. Спалах. Енергiя. Радiсть. Роздратованiсть. Листя горобини восени. Цеглина. Гумова маленька качка. Напад. Клоун. Раптом. Далi?

Я знаю, що вона зараз фарбує хустки саме цим кольором. I я думаю, чи вiдчуває вона, що в цьому кольорi ховається мiй сум, моя радiсть, моє кохання? Я летiв уночi до неї, але мене схопила величезна сарана, потягла до пустелi й промовила: коли пiде пiсок на Схiд, тодi ти опинишся в мiстi своєї мрiї. Нерухомiсть пiску пiд пекучим сонцем. Моя помаранчева смерть. Моє помаранчеве життя.

P. S. Ти знаєш, що вiзерунок на персiянських килимах має бути таким дрiбним для того, щоб здавалося, що вiн кудись бiжить? Утiкає. Що вiн рухомий, живий. Ти це знаєш? То вiд кого вiн тiкає, Ена?»

Шон був закоханий в Аят. Вона мешкала в Маракешi, фарбувала тканини, хустки, постiльну бiлизну. Її нiколи не випускали з пiдвалу. Їй було чотирнадцять рокiв, вона любила гризти твердi мюслi й нюхати червоний чай iз пелюсток шипшини. Вона постiйно дихала фарбами, тому всi її внутрiшнi органи мали рiзнi кольори. Її насправдi не iснувало. Я думаю, що її iм'я вiн склав з тих лiтер абетки, в якi влучив дротиками, коли грав у дарц.

Я теж колись кохала. Я була нагороджена тим самим, рiдкiсним даром - умiти кохати. Треба лишень додати, що вiн дiстався менi трохи бракований. Я була обдарована кохати не тих, кого треба. Таке трапляється.

Не так уже й рiдко. Я колись кохала. Так. Поки не почала пити, закохуватись i, як наслiдок, не зазнала безсоння, я не розумiла, кому й навiщо потрiбнi нiчнi радiоефiри. Сон для мене був важливим, менi необхiдно було добре виспатися, щоб свiжою та всмiхненою зустрiчати чистий дзвiнкий ранок. Ранок, яким я була зачарована ще з дитинства. Надмiрне вживання горiлки та кохання вiдбирало в мене ранок. Вiдбирало в мене те єдине, що нiколи не могло б менi зашкодити, що завжди зустрiчало мене, де б я не була, що б я не робила, i нiколи не запiзнювалося.

Мiй цiлющий ранок, що поцiлунками будить мої сiрi очi.