Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

vi)

Додому. Мерщiй. Сьогоднi нiч була важкою, таке враження, що з першими весняними дощами (щось середнє мiж снiгом та дощем) Бог змив мiзки у великої кiлькостi людей. А головне управлiння державної автоiнспекцiї настiльки потребувало грошенят, що продало права найскаженiшим верствам населення. Або виробники та продавцi алкоголю знизили цiни на напої, що взагалi-то звучить занадто фантастично.

Тi з людей, хто вважає, що людська ушкоджена голова схожа на розчахнутий грецький горiх - останнi романтики сучасностi, якi нiколи не мали справу з такими головами. Принаймнi не бачили це зблизька. В мене не було часу на спiлкування з янголами та Циганом. Нiч я також позбавив уваги, коротке вiтання i все.

Машину нарештi полагодили. Автомайстерня (та, послугами якої я користуюся) має багато переваг, але одну ваду - майстри нiколи та нiкуди не поспiшають. За якiсть їхнiх робiт я пробачаю їм мої розхитанi нерви та затяжну необхiднiсть користуватися наземним громадським транспортом. Я ненавиджу громадський транспорт. Чи з цього можна зробити висновок, що я ненавиджу громадськiсть? Не певен. Хоча менi справдi бiльше подобаються iндивiдуалiсти, нiж суспiльнi дiячi. Автомайстерню менi порадив Будда. Напевно, пiсля щiльного спiлкування з моїм автомобiлем вiн дiйшов висновку, що саме така майстерня психологiчно пiдходить цiй машинi. Цiкаво, що балаканина Будди, яку я сприймав доволi iронiчно, все-таки на мене впливала. Коли я купив свою машину, я думав, що вона - жiночої статi, називав її - донечка. Будда поiнформував мене, що це - чоловiк. Я молив, щоб вiн позбавив мене вiд знання iнших подробиць долi цього чоловiка, що переродився в мою машину, i Будда пiшов менi назустрiч. Треба вiддати Буддi належне, коли хтось просив його не вантажити, вiн не вантажив. Але тепер я звертаюся до свого автомобiля, враховуючи його чоловiчу стать. Нiяких образливих «донечок».

Я їхав додому, почувався втомленим, але щасливим вiд того, що я прямую у власну квартиру, де зручно влаштуюсь i подарую собi години спокiйного сну. Ця квартира була моєю гордiстю. Не тому, що вона була шикарною - шикарною вона не була, але була зручною й затишною. Двi кiмнати. Широкi та свiтлi. Я довго обирав фарбу для стiн, щоб хата здавалася теплою. (Я з тих людей, на яких впливають кольори. Я достеменно знаю, що колiр моїх депресiй - темно-бузковий). Я доводив до сказу продавцiв фарб, намагався пояснити їм, що саме я шукаю. Принагiдно зауважу, що величезний вiдсоток тих, хто займається фарбами, на моє тверде переконання, страждають на дальтонiзм або кольорову аномалiю. Бачили б ви, який колiр вони вважають фiсташковим, теракотовим чи кораловим. Ви б знайшли, чому подивуватися. Нарештi я обрав тендiтний помаранчевий колiр, не яскравий, а такий, наче його розбавили молоком. Для iншої кiмнати, моєї спальнi, я обрав фарбу кольору листя щойно народженої кукурудзи. Не можу передати, чого менi вартувало пояснити, який саме колiр менi потрiбен. Колобок говорив, що в мене проблеми з визначеннями кольорiв. «В тебе взагалi проблеми з визначеннями. Для розумiння таких, як ти, треба винаходити спецiальнi словники». Колобок казав. «Може, пiдкинути таку iдею Борису? Хай почне укладати. Буде в нього ще один довгопис». Я штукарив.

Кухня в моїй хатi була велика. Моїй кухнi заздрили всi знайомi, напiвзнайомi та незнайомi жiнки, звiсно, з тих жiнок, яких хвилюють розмiри кухнi. А ще Колобок. Якого взагалi хвилюють розмiри. Кухня була кольору «кавового свiтанку». Як говорила Ксена. Вона, як нiхто iнший, розумiлася на кавових свiтанках. НАТО розумiвся на свiтанках, але не на кольорах. З iншого боку, йому вистачало одного погляду на форму вiйськового, щоб безпомилково визначити, який то рiд вiйськ. Менi б таку спостережливiсть. Ксена вважала, що я обрав дуже вдалий колiр для стiн в кухнi. Я теж так вважав, хоча якраз менi було невiдомо, який вiн - колiр кавових свiтанкiв, бо саме в цей час я iз задоволенням спав. Кухню я облаштував меблями цегляного кольору. Такi ж були вази - статурнi, наче iндiанки; миски, полумиски - комбiнованi зi скла та порцеляни; рiзноманiтнi шабатури зi спецiями, якi я щоразу привозив iз Туреччини. Люди везли шкiру та золото, я ж скуповував спецiї. Деякi з них я не мiг правильно iдентифiкувати, тому залишав загадковi турецькi назви, якi менi старанно виводили амари та вагiби. Невiдоме збуджувально дiє на певну категорiю жiнок.

Ванна кiмната, де знаходили собi вiдпочинок наркоманськi подружки брата Iрини, була об'єднана з туалетом. Кольору коралiв. З мозаїчними вставками, на яких маленькi чоловiчки з'ясовували стосунки за допомогою домашнього начиння. Колобок говорив, що таке оздоблення для ванної кiмнати мiг вибрати тiльки мазохiст чи гомосексуалiст. Я не зважав. Вони менi подобалися. Коли Будда подовгу стирчав у туалетi, в мене складалося враження, що вiн веде напутливi розмови з чоловiчками, пояснює їм, що людство створене зовсiм не для того, щоб битися каганцями та рогачиками. «Авжеж, - казав якийсь iз них. - Ще є мотики, кайла та ломи». Будда по-фiлософському зiтхав. (Вiдверто кажучи, не знаю, як це, але переконаний, що Будда робив саме так.)

Цю квартиру я купив на «вдячнi грошi» пiсля довгого вештання найманими хатами. Було б наївно думати, що я змiг придбати квартиру за свою заробiтну плату. Колись у революцiйнi часи двi iсторичнi наволочi спiлкувалися на тему оплати працi бюджетникiв. Ленiн та Бухарiн. «А чому ви визначили такi мiзернi грошi для лiкарiв та вчителiв?» Спитала одна з них в iншої. «Тому що поважнi ж професiї. Їх люди прогодують». Була вiдповiдь. Той час вiдiйшов, тi наволочi - так само, натомiсть той пiдхiд перетворився на стiйкий звичай. Квартиру я купив саме на «вдячнi грошi». Простiше кажучи - на хабарi, на те, чим «прогодують люди». Хоча я не вважаю цi виплати хабарами. Не можна заборонити людям бути вдячними. Це якось не по-християнськи. Якщо хтось вважає, що пакунок з коньяком, 100 й бiльше доларiв чи ще щось допоможе менi бути уважнiшим пiд час операцiї або потiм забезпечити хворому належний догляд, - я не з тих людей, хто буде з цим сперечатися. Кожен говорив, що його вдячнiсть буде необмежна. Але кожен її обмежував. Втiм, одного разу я помiтив, що цих меж вистачить на нову двокiмнатну хату, якщо хтось iще позичить грошей. I Колобок їх менi позичив.

Переконаний у тому, що якби телевiзiйникам спало на думку пройтися шляхами моїх помешкань, вони б створили серiальний шедевр. Тому що мої хатнi господарi були оригiнальними персонажами. От, наприклад, Геня. Геня турботливо запитував мене, чи я не алконавт? Я чесно вiдповiв, що вживаю спиртне дуже рiдко, але iнодi трапляється. «Добре». Зрадiв маленький, сором'язливий Геня з рожевими щiчками. Я не додумався поставити йому тотожне запитання. А дарма. Тому що Геня вживав часто. Ви можете сказати: а тобi яка рiзниця, скiльки вiн вживає? А нiякої, якби не одне «але». Коли Геня напивався, вiн пригадував не ту адресу, де вiн мешкав з однiєю кралею, а ту адресу, де мешкав я. Вночi або вранцi мене будив дзвiн розбитого скла. Це Геня входив до хати крiзь вiкно. Спочатку вiн намагався вiдкрити дверi ключем вiд квартири кралi, а вже потiм, сиплячи чортами, йшов надвiр, щоб завiтати до мене у вiкно. Вдень йому було дуже соромно, вiн давав менi грошi на те, щоб я вставив скло, i зникав. Але майже щотижня таке повторювалося. Майстер, який щоразу вставляв менi скло, почав дивитися на мене з пiдозрою. «Слухай, давай ми спробуємо закрити вiкна муляжем дверей, може, вiн походить - походить, потикається - потикається, та й пiде собi», - запропонував НАТО. Ми так i зробили. НАТО - визнаний вiйськовий стратег i тактик. Вiн не пiшов собi. Вiн десь узяв сокиру, прорубав муляж i знову побив скло. П'яний чолов'яга, який ввалюється у ваш сон пiд супровiд дзвону розбитого скла, це - нiщо у порiвняннi з таким самим п'яним чолов'ягою з сокирою.

Чи взяти Дусю. Колишню балерину, яку звiльнили з театру в 26 рокiв, тому що вона звабила генерала КДБ, а дружина цього генерала вирiшила поставитися до цього трохи непоблажливо. Вiдтодi вже понад 20 рокiв Дуся жила тим, що здавала квартиру в центрi. Це дозволяло їй не знати розмiру мiнiмальної заробiтної плати. Дуся думала, що їй досi 26, такий висновок я роблю з того, що вона носила викличний одяг. Такий, що за певних обставин кортить стягти. Бодай мало б кортiти, якби Дуся була молодшою й апетитнiшою. Вiд її оголених нiг, на якi я часом натикався, в мене були синцi. Сама снасть. У Дусi були свої звички. Час вiд часу я заставав її в своєму туалетi чи у своїй ваннiй кiмнатi. Зазвичай у дуже дивний для вiзитiв час. «Була поруч, як схопило-о-о-о». Це могло бути чудовим поясненням для вiдвiдувань туалету. Як лiкар, я розумiю, що може схопити справдi нестерпно. Але менi було важко уявити собi, як людину може раптом «схопити» помитися в чужiй ваннiй на свiтанку. Коли я не мiг приховати незадоволення, Дуся погрозливо тицяла в мене пальцем i казала: «Не забувай, що це - моя квартира!» Мабуть, то були просто нагадування. Пiд час першої спiвбесiди з Дусею вона спитала мене, чи буду я водити до себе жiнок. «Нi, борони Боже». Я вiдповiв. Тому що в мене був великий досвiд спiлкування з господарями квартир. «О'кей». Просто вiдреагувала Дуся. Якби ж я знав, що це моє зiзнання буде сприйнято нею як сигнал - хлопчик вiльний. I це надасть їй наснаги пропонувати в жiнки себе.

Але це ще нiчого. Принаймнi вона була весела й пригощала мене кавою з зеленим лiкером, вiд якого починала здаватися менi звабливою мавкою. А якщо згадати тiтку Полiну - ото була жiнка. «Тiтка Поля Вибий Око». Тiтка Полiна була надзвичайно практичною жiночкою. Коли вона зметикувала, що я - лiкар, постiйно приводила до мене родичiв, знайомих та «подруньок», вже не кажучи про те, що змушувала мене опiкуватися її власними проблемами. Виглядало це так. Тiльки-но я звiльнюся з операцiї, мию руки й думаю, чи не перехопити щось у вiльнi 15 хвилин, у маленькому дзеркалi, що висить над рукомийником, бачу похмурого лоба тiтки Полiни. «Ох, синку, бiда за бiдою». Полiна каже. «В моєї подруньки щось на оцi». Спочатку я намагався пояснити, що я - хiрург-травматолог. Але Полiна робила такий розгублений вигляд, однiєю рукою тримала мене за рукав, другою - потискувала руку й не вгавала: «То що ж поробиш, синку, що ж поробиш. Ти ж, мабуть, знаєш, синку, якогось хорошого лiкаря, га? Це - моя кума». I починала вiдчайдушно рюмсати. Квартиру вона здавала знамениту. До того ж дешево брала. Велика, простора квартира тiтки Полiни, поблизу лiкарнi. Це було важливо, тому що в той час я не мав машини. Але я був вимушений виїхати.

Скiльки ж їх було? Мартина Федорiвна на моє прохання прибрати штучнi квiти, якими була прикрашена вся квартира так рясно, що я почувався, наче в могилi, сказала менi: «Дорогенький, але ж ви в такий спосiб зiпсуєте стиль!» Валентина Олексiївна постiйно менi щось пропонувала: починаючи зi своєї недолугої доньки, закiнчуючи золотою зубною ламанню померлого дядечка. Максимко любив випити моє пиво чи залишити свого злого бультер'єра Пупса, який дивився на мене так, наче побачив великий набiр смачненьких маслакiв. З Пупсом я навчився вправлятися, дражнив його палицею, аж поки той не стискав її щелепами, а розiмкнути щелепи самотужки вже не мiг. Чудова прикраса для палиць у виглядi злого песика. Так я це називав. Друзями ми не стали. З Максимком теж. Арiадна Венедиктiвна позичала в мене грошi. I не повертала. Шкода, що нiхто не вигадав спецiальних полиць для арiадн венедиктiвнiв. «Ви маєте пишатися, чiко, що допомагаєте професору». Казала Арiадна. Вона була професоркою-iспанiсткою. За допомогою моїх грошей «зубожiла стараннями держави» професорка задовольняла свою пристрасть до шовкових хусток.

Бабця Акулiна погрожувала менi тим, що в її роду були циганки, тому якщо я замислю щось зле, в мене зникне прутень. «Зовсiм зникне?»

Я дивувався. «Як i не було». Вона пiдтверджувала. Перевiряти не хотiлося. Ще вона мала пiдозри, що я розводжу плодову мiль, тому вона нишпорила по всiй хатi, зазирала в кожний кут - намагалася знайти недогризки яблук i груш. Якi я, певна рiч, спецiально ховав за шафи. Пiдхарчовував мiль. А ще була Тамара Павлiвна, яка мала жагу до спiлкування. I подруги Тамари Павлiвни, якi теж хотiли спiлкуватися. Влаштовувати вечiрки. «Ти все одно чергуєш уночi».

Цi бруднi чашки, з яких я дiзнавався, якiй помадi кожна з них надавала перевагу. I донька Тамари Павлiвни, яка любила заїхати, щоб подивитися мої вiдеокасети й позайматися коханням зi своїми хлопцями, замiсть навчатися в унiверситетi. А ще були два колишнiх чоловiка Тамари Павлiвни, якi сприймали мене як третього колишнього чоловiка Тамари Павлiвни й потребували мого спiвчуття: «Яка ж Тамарка хвойда, це ж була моя квартира, все вiддав їй, як рогуль останнiй, а вона…» Потребували також окремого лiжка: «Де ж менi ще перекантуватися, колего?» У Тамари не було звички забирати в них ключi.

Коли я паркувався, побачив струнку шатенку - густе волосся зiбране у хвiст, легка куртка. I незбагненнi очi кольору нестиглого волоського горiха. Як у тої дiвчини. Я поринув у спогади, у такi спогади, через якi в мене змерзли руки, довелося вдягати шкiрянi рукавицi. Їх подарувала Катерина. «Ти маєш дбати про руки». Я сидiв у припаркованiй машинi, бiля своєї затишної квартири, i згадував.

«Я нiчого звiдси не викидала, - квартирна господарка говорила до мене довiрливо. - Ви можете не повiрити, але зовсiм нiчого. I диван iз зiпсованою пружиною, кiнець кiнцем не я його псувала.

Крiм того, один йог сказав менi, що на таких корисно спати. Кухонну шафу теж не викидала. Навiть картинки. Я знаєте, чим керуюся? Я керуюся тим, що все це не моя справа. Ось здам квартиру, вам, наприклад, людинi тут жити, тобто людина сама визначить, чи потрiбно їй таке, чи нi. Вона може викидати, залишати, продавати. Але хай вирiшує це сама. Бо їй тут жити, не менi ж тут жити, логiчно? Логiчно». В мене склалося таке враження, наче вона ставить питання, якi маю ставити я, i сама вiдповiдає на них.

У якийсь момент я щасливо усвiдомив, що вона не потребувала моєї реакцiї, розумних тлумачень та вiдповiдей, заклопотаних уточнень; чхати вона хотiла на мою ввiчливу увагу. Вiдтак я дозволив собi насолоджуватися тишею. На мiй погляд, будь-якi звуки, якi не потребують твоєї уваги, не порушують твою власну тишу. В цiй моїй можливiй новiй квартирi були двi кiмнати. Перша, куди мене запросили на огляд, була маленькою з одним вiконцем, наче намальованим на стiнi. Досить затишна. Шпалери свiтло-бузкового кольору, який тодi не сприймався мною як колiр депресiй, але трохи бентежив. «Змiню». Подумав я тодi. З меблiв я бачив широкий диван, той, iз зламаною пружиною. Я присiв на нього й почав вмощуватися. Вiн не рипiв. На вiдмiну вiд дивана, який був налаштований по-приятельськи, плед, що вкривав його пухке тiло, злегенька вкусив мене за руку. «Справжнiй смушок», - почув я голос господарки. «Вкусив мене. Мабуть, треба погодувати цього барана щасливим листям конюшини, може, тодi буде люб'язним до гостей». Вирiшив пожартувати я. Вона подивилася на мене такими очима, наче тiльки второпала, що до неї завiтав манiяк.

Потiм щось почала говорити про кухню. Розмiри її були важливими для мене, але я мало що чув. Тому що побачив цi картинки на стiнах. «Що це?» Можливо, я занадто довго мовчав, тому господарка не збиралася вiдповiдати на це моє запитання. А, можливо, вона не почула його. Мабуть, я не сказав його вголос. Сам спитав себе мовчки. Я стояв посеред другої кiмнати, я не пам'ятав, коли вона мене сюди завела. Розглядав картинки. «Я ж вам розповiдала про картинки. Знiмiть, якщо дратують». В її голосi вiдчувалося роздратування. «Знiмiть». Сказала вона тоном кравчинi, якiй примхливий клiєнт повiдомив, що йому тисне у плечах.

Якщо я й був у чомусь впевнений, так у тому, що цi картинки я не знiму. Менi здавалося, що я знайшов. Нарештi знайшов, якщо взагалi шукав. Вона дивилася на мене з чорно-бiлих картинок беззахисними очима, що

були сповненi нiжнiстю. Очима кольору нестиглого волоського горiха, як у дiвчини, що промайнула зараз. «Фотокартка ж була чорно-бiлою, як ти дiзнався про очi?» Колобок запитав. Я це знав. Вона здавалася менi мертвою, тiльки її очi жили, випромiнювали свiтло, кохання, щастя. На кожнiй картинцi з нею було щось не те: нога з накладеною шиною; рука в гiпсовiй пов'язцi; свавiльнi залiзяки апарату Iлiзарова на її гомiлцi. Бiлий гiпсовий комiрець, бiлий гiпсовий гольф, бiла гiпсова рукавиця. Бiлий, схожий на ескiмо, палець.

Увечерi я влаштувався на кухнi, на яку так i не кинув оком, пив бiле напiвсолодке вино. Я хотiв, щоб воно остудило мiй мозок, натомiсть воно розжеврювало моє серце. Я мав знайти цю понiвечену дiвчину з фотокарток за будь-яку цiну, i знав, як це зробити. «Ти нас усiх лякаєш. Знаєш, ти деградуєш, старий». Колобок зауважив менi на це. «З чого ти взяв?» Я запитав. «Шукати невiдому дiвчину зi зламаними кiнцiвками зi старих потворних фотокарток, це ти вважаєш нормальним? Це не збоченство, нi?» Тодi я сказав йому, що не хочу це обговорювати. «Ну-ну. А скажи-но менi, ти дивився стрiчку «Єлена в ящику»?» Пiсля цього запитання я не розмовляв з Колобком тиждень.

Я знайшов її через три мiсяцi. У вiддiленнi полiтравми (одна з бiлявок Колобка, як виявилося згодом, вважала, що полiтравма - це спецiальне мiсце для полiтичних калiк, тому має таку назву: «Полiтична травма». Ми з Колобком уявляли собi людей, що зазнали ударiв режиму, начиталися пропагандистських газет i наслухалися полiтичних iнформацiйних кiлерiв до такого, що їм стало зле) однiєї з мiських лiкарень. Не в моїй. З множинним переламом гомiлки та стегна. Я б нiколи не впiзнав її, якби не очi, котрi нiжили високого молодика, що примудрився поставно влаштуватися на розхитаному стiльцi поруч iз її лiжком. Вiн читав товстезний яскравий журнал, котрий виглядав, наче квiтник на тлi його темно-зелених, схожих на доглянутий газон, штанiв. Коли вона байдуже глянула на мене, я вiдчув, що це зовсiм iнша дiвчина. Не та, з картинок на стiнах моєї квартири. Коли вона дивилася на мене, в неї були чужi, невиразнi, тьмянi очi.

I все ж вона звернула на мене увагу: «Ви когось шукаєте?» Не голос, а каркання. «Вже нi». Вiдповiв я. Менi стало сумно. Я розвернувся й повiльно зачинив за собою дверi. «Хто це?», - почув я горловий чоловiчий голос. А потiм зi здивуванням почув дивовижний жiночий голос, зовсiм не схожий на каркання. «Хтось переплутав палату, любий». Це було неймовiрно! Справжнє диво. Безперечно, то було чаклунським насланням. Я пiшов, забравши з собою стiйкий запах лiкарняної пiдлоги, заквецяної змоченим у хлорцi ганчiр'ям. Коли я вийшов на вулицю, то пiдняв очi й намагався вгадати, за яким вiкном сховано дiвчину, яку я помилково записав у свої мрiї. Вiкна дивилися наче крiзь мене, нiхто з них не хотiв пiдказати менi, де ж вона. Зрячi люди, обдарованi бачити, ми дивимося на однi й тi ж самi речi, але попри це кожний бачить щось своє, якщо бачить. Я зiщулився, пiдняв комiр пальта, шукав порятунок вiд голчастого вiтру. Я пiшов шукати мою дiвчину з картинок. Я пiшов шукати свiй втрачений свiт. Я усвiдомив тодi, що мiй свiт настiльки малий, що його змогли поглинути очi кольору нестиглих волоських горiхiв з чорно-бiлих фотокарток найдивовижнiшої дiвчини у Всесвiтi. Я повинен був вiдшукати його. Я досi його шукаю.

Одного разу до мене задзвонили, коли я нiкого не чекав. То було вранцi, я тiльки влаштувався поспати. То був вiн. Високий молодик у штанях кольору газона. «Вибач». Сказав вiн. Вiн назвався, сказав, що мешкав тут передi мною. «Я тут залишив деякi особистi речi». Йому було нiяково. Мене трохи хитало. Вiн витяг коньяк. «Тобi, я бачу, трохи зле. Будеш?» Вiн подумав, що в мене похмiлля. «Нi, не те. Просто я працюю…» Я хотiв сказати, що працюю хiрургом, добу чергував i втомився, тому мене хитає, аж потiм злякався, що вiн ув'язнить мене у їхнiй новiй хатi, i я буду вимушений постiйно оперувати її. «Мiлiцiонером. Тiльки повернуся з чергування». «Ти що, думаєш, я ментiв за людей не вважаю?» У вухах застряг лункий вiдгомiн вiд того, як вiн торохнув пляшкою коньяку об стiл. «Чарки є?» Я принiс чарки, витяг нарiзану цитрину, вершкове масло, сальмину. «Непогано живеш, мент, - сказав вiн, оглянувши мої чарки та сальмину. - А от я погано живу», - повiдомив вiн спокiйним тоном i хильнув двi чарки поспiль.

«Це, мабуть, ваше». Я поставив перед ним коробку з фотокартками. «Моє«. Погодився вiн i хильнув ще. «Вiриш, болить серце». Сказав менi цей здоровань. Я повiрив. «Зi мною таке теж трапляється». Сказав я. «Ти одружений?» Запитав вiн. «Розлучений». Збрехав я. «Вип'ємо». I ми випили. «А я вже понад три роки одружений, уявляєш?» Його язик ворушився, наче повстяний. «I от що хочу тобi сказати: нiколи з цим не поспiшай». Я пообiцяв. «Ти ж одного разу вже поспiшив?» Я кивнув. «Е… Мабуть, думав, що вона - одна-єдина така дiвчина на свiтi, так? А потiм подумав, що є ще дiвчата. А потiм подумав, що вона - не та дiвчина, що тобi потрiбна, так?» Я сказав, що приблизно так. «Всi iсторiї, коли люди не сходяться характерами, майже однаковi». Необережно додав я. Не варто було таке робити.

«Не. У. Сi». «Що?» Запитав я, не зрозумiвши. Якоїсь митi менi здалося, що вiн перейшов на iталiйську. «Не всi, кажу. От я зараз тобi дещо розповiм! Ти ж не поспiшаєш?» Важко переконати людину, яка тебе розбудила, i яку ти зустрiв у трусах та майцi, що ти надзвичайно поспiшаєш. Я, бачте, з тих людей, якi викликають довiру в п'яних чоловiкiв. Краще б у п'яних жiнок. «У той Новий рiк я вже хотiв було їй освiдчитися…» («О, нi», - подумав я). «Не те, щоб мене вело кохання. Нi. Вона менi навiть не подобалася. Зовсiм не мiй тип. Зовсiм не мiй. Коротше, щоб ти зрозумiв, менi зараз сорок п'ять, вiриш? Це в мене оманливо гладка пика, тому що я сам гладкий. От, тому справа була не в нiй, а тому що настав час. Вiн, падлюка, все-таки настав. Мiй час одружуватися. В тебе щось випити є?» «Шампанське». З огидою запропонував я. Шампанське принiс Колобок для своїх бiлявок, вiн привчив їх любити шампанське. «Та нiчого. Я теж не люблю, але ми ж не дiвчиська-вередуни? Що п'ється, то треба й пити». Не погодитися з цим було важко.

«А я був дуже ледачий. Такий, як зараз, навiть гiрше. I я розумiв, що не буду нiкого шукати. Навiщо воно треба, цi пошуки? Iдеальнi дружини з американських тестiв, усе таке, ну, ти розумiєш». Вiн почав реготати. «Лоскотно». Почав чхати. «Хто це тiльки вигадав?» Вiн уважно розглядав пляшку з шампанським. «Тому я вирiшив зупинитися на нiй. Я її не шукав. Що ти питаєш? Чи я не сумнiвався? Дуже. Дуже сумнiвався, ти що… До того ж вона постiйно до мене лiзла. Як плющ. Така вона плющеподiбна». Вiн показав, яка саме. «А. А. А в мене є плющ». Сказав я. «Хочеш покажу?» «Потiм». Притримав мiцною рукою вiн моє поривання. «То вона була плющеподiбна. А я не розумiв, на якого дiдька їй це потрiбно? А коли я щось не розумiв, починав пити, щоб не ґвалтувати мiзки». «Як зараз?» Поцiкавився я. «Нi. Я ж тобi вже казав. Зараз у мене болить серце». Вiн пошукав серце спочатку лiворуч, потiм праворуч. «Бачиш, щось не на мiсцi». Вiн сказав. «А вона не збиралася мене залишати наодинцi з пияцтвом. Тому теж пила. Казала, що поряднi дiвчатка не залишають хлоп… хлопнемо»?

Ми хлопнули. «Не залишають хлопчикiв у скрутi. А їй не можна було пити, вона була мала, несерйозна зовсiм. Куди такому нещастю пити?» «Не знаю». Визнав я свою неспроможнiсть це осягнути. «Ти розумiєш, я потiм збагнув, що такi жiнки не дають тобi спокою. Навiть вiдносного. Вона постiйно мала за мною наглядати, розумiєш? Твоя за тобою наглядала?» Я хитав головою. «А потiм вона як запропонує, а давай хто кого? I перехопила мою руку, що тягнулася за пивом». «Армреслiнг!» Зрадiв я, бо все це менi нагадувало Аврору. «Чекай, ти що, її знаєш? Слухай, може, це твоя дружина - моя дружина?». «Нi». Сказав я. «Аврора неодружена. Вона пiшла до мого друга, уявляєш?» «Пощастило тобi». Таке вiн вiдповiв. «От ти вiдразу збагнув, чого їй треба. А я - нi. Тому перепитав її, що вона хоче». Вона запропонувала йому боротися на руках. Авроро, Ав-ро-ро, я познайомився з чоловiком твого другого «я». Мого помилкового «ми».

«А тепер подумай, що сталося? Я тодi важив 92 кiлограми, а вона - 46. Якщо б ми пили менше, можливо, нiчого б не сталося. Анi її переламу зап'ястка в трьох мiсцях, анi моїх п'яних слiз та намагань подути на її травму. Анi моїх губiв на її зап'ястку, що раптом перетворилися на губи моєї матерi бiля мого ж ушкодженого колiна. Анi мого (чи маминого) шепотiння: "Малеча, так боляче? А так? Почекай, маленький, усе загоїться, все мине"«. Я дивився на нього, шампанське лилося додолу. Вiн скерував мою руку в потрiбному напрямку. До чарок! «Опануй себе. Зараз буде ще зворушливiше…

Не було б нi моїх п'яних вибачень, нi намагань протверезiти. Не було б нi її навiженої посмiшки, нi її раювання, нi слiв: «Слухай, ти знаєш, ти народив у менi таку нiжнiсть, таких почуттiв до тебе в мене нiколи не було». Тодi б не було нашого вiдчайдушного сексу, її пристрасних зойкiв, лiкарнi, здивованого погляду молодого хiрурга, її незрозумiлого смiху, її маячних слiв: «Будь ласка, не прибирай свої руки, я хочу вiдчувати твої руки, тiльки не прибирай руки», мого переляку втратити розгубленiсть її погляду, нашого подальшого спiльного життя».

Я наче закляк. З його рота зухвалим язиком стирчав шмат нiжної помаранчево-рожевої сальмини. «Вона перетворила мене на ката, розумiєш? Я - кат. Мордую власну дружину. Три роки, розумiєш, мент? Ти на мента не ображайся, мент. Вважай, що я людина, зiпсована росiйськими серiалами. От… Ми хотiли гострих стосункiв, почуттiв, вона цього хотiла. Я мав робити їй боляче, дедалi частiше, дедалi iстотнiше… Мент, арештуй мене, мент». Вiн витяг свої великi руки. «Сам Бог здав тобi цю хату, мент. Роби свою справу».

Вiн похнюпив свою круглу голову. «Цю хату менi здала панi Марiя». Уточнив я. «Дiва Марiя». Виправив вiн. Я сказав, що зараз я не мент, у мене закiнчилося чергування, тому не можу його заарештувати. Я порадив йому прийти завтра до мене в управлiння. «Я - слабкий. Можу злякатися». «То не приходь. У мене теж була дiвчина, яка захоплювалась армреслiнгом». «Ти її катував?» «Нi, не було потреби. Вона сама могла кого завгодно закатувати». «Ну, ти - людина, мент». Вiн полiз обiйматися. Я дав йому коробку з фотокартками. «Слухай, а якi в неї очi?» «В кого?» «В твоєї дружини». Вiн замислився. «Середнi». «А колiр?» Вiн замислився знову. «Такi… засльозливi». Так вiн пiшов iз мого життя.

Треба випити чаю з молоком. I - в лiжко. Нi, навiть без ча… Неспокiй я вiдчув не вiдразу. Спочатку почала здригатися моя квiтка, традесканцiя на пiдвiконнi. Я почув, як торохтить її будиночок-горщик об пiдставку. Потiм пiдставка розвалилася. I я прокинувся. Я живу на першому поверсi. Нещодавно бiля моїх вiкон мiсцева влада вимостила бiгову дорiжку для тих психiв, якi замiсть того, щоб ловити кайф вiд сну або сексу, розтрушували жировi утворення. Це було нестерпно. Я не дуже вибаглива людина, але менi необхiдний ранковий сон, я маю виспатися пiсля виснажливих чергувань. I потiм, я - хiрург, мiй зiр має бути гострим, а очi - невтомленими, рука твердою, як у iндiанцiв iз улюблених стрiчок моєї юностi. Я обожнював Фенiмора Купера. Та й зараз час вiд часу зазираю в «Звiробiй».

Отже, мене позбавили сну. Таке було не вперше. Знаєте, як то буває, коли очi хочуть спати, а розум уже нi. Катування. Я нервував, час вiд часу пiдходив до вiкна, як тiльки чув тихе гуркотiння моєї квiтки. Я вивчив майже всiх тих, хто рухається бiгцем. Якийсь час я спостерiгав за ними. Всi цi їхнi дурнуватi шапочки, козирки, штанцi, смугастi гетри, куртки. Я помiтив, що найвиразнiше моя квiтка реагує саме на одну з них. Потвора у кросiвках. Чого - не знаю. Вона не хекала, вона була доволi худорлява, щоправда, ноги були сильнi, такi опуклi литки, бiгла вона легко, мабуть, серед них, цих ранкових збоченцiв, це називається - професiйно. Кросiвки її були схожi на котячi лапки. Бiлi та м'якi, навiть на вигляд. Але це шумовиння та локальний землетрус породжувала саме вона. В мене не було сумнiвiв. Я визирнув з вiкна. Хотiв крикнути їй щось у спину, але її ноги справляли таке враження, що один помах цiєї ноги - i бувай, щелепо. Тому я утримався.

Я потягнувся. Сволоцюга. Клята погань. Вдягла бiлi кросiвки, i вже думає про себе казна-що. Дiтей до школи треба збирати - вже он яка: двiчi повнолiтня, - а не трусити тут своїм неприбраним волоссям. Знищувачка квiтiв. Я змiнив зiпсовану пiдставку. Традесканцiя докiрливо зашурхотiла листям. Я подивився на пошту, витягнуту поспiхом з поштової скринi. «Тим, хто хоче близько познайомитися з Господом Богом» iнтригувала мене яскрава глянсувата брошура з зображенням панянок з пухнастим волоссям та напiввiдкритими пухкими губками. Я подумав: наскiльки близько? А ще я замислився, чи хтось питав Бога, чи хоче вiн знайомитися з кимось занадто близько? «Самотнiй Бог бажає познайомитися». Вималювалося в мене. «Тримайся». Сказав я йому. «Вони не наважаться таке з Тобою утнути. Ти ж не пересiчна людина, Ти - Бог. А потiм Ти завжди можеш усе звернути на нас, недосконалих людей. Тобто я маю на увазi, що хвилюватися Тобi нема про що, поки в Тебе є я, Колобок, ну i, звiсно, Джордж Клунi».