Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

хi)

Зирк-зирк. Що менi з його зирк-зирк, коли кортить мац-мац? Але вiн - безнадiйний. Тобто навiть безнадiйнiший за мене, якщо для мене великий клопiт познайомитися з кимось, першою подати голос, без команди, як невихований собака, «ув-ув-ув», то для нього це взагалi нездоланна проблема. Завтра я пiдiйду до його вiкон, простягну йому руку, завтра я скажу йому, що менi теж усе це - важко, тому що ми - дорослi люди, тому що ми згорали у вогнi кiлька разiв, хоча ще не потрапляли до пекла, тому що нам - лячно, тому що нам страшно просто сказати комусь сторонньому, але такому надзвичайно близькому - привiт. Менi важко, але я це зроблю, тому що вiн несподiвано став людиною, котра бiгає разом зi мною. Навiть коли дивиться на мене з вiкна. Чи зрозумiє вiн? Що це значить - бiгає поруч зi мною. Разом. Назустрiч усiм. Чи зможе вiн зрозумiти, що менi кортить промовляти його iм'я, якого я не знаю, але яке я вигадала. Я назвала його Андрiєм. Я вже розповiла про нього Боговi. Хто ще здатен терпляче вислуховувати нашi дурницi, окрiм Бога?

Зазвичай мене будить радiо, в яке вмонтовано будильник. Останнiм часом я ворожу на пiснях. Яка пiсня мене розбудить - так i пiде мiй день. Сьогоднi це було: «Мрiй, мрiй про мене, мрiй, знаю, будеш мiй, мрiй про мене мрiй, любий». Такий прозорий натяк. А завтра що мене збудить, завтра? Я не знаю, але все одно пiдiйду до вiкна Андрiя, посмiхнуся йому, скажу: отже, це - я, мене звати Ганна, i ви менi подобаєтеся, я вчиню саме так, як усi цi навiженi американцi в навiжених серiалах, якими керують навiженi американськi психоаналiтики. I я буду щаслива. Нi! Я й зараз щаслива. Коли б це я посмiхалася пiд час снiданку? Своїм думкам, своїм сподiванням? «I лиш любов цвiте один-єдиний раз…» Я спiваю… Насправдi я вже обрала iм'я нашим синам, як це вульгарно, але я це зробила, так.

Я снiдала канапкою (хлiб, намащений переперченим смальцем iз додаванням часнику та кропу), присьорбувала мiцну каву з пряженим молоком. Менi було смiшно, тому що саме зараз я вiдчувала себе європейкою з українським корiнням. Кава та сало - кумедно. Десь такi самi європейцi, як я, вживають зараз свою ранкову каву, запивають сир, круасани, тост iз конфiтюром, булочку з карамеллю. Якщо злити всю каву, якою снiдають оце зараз усi європейцi, чи вийде маленьке море? Думаю, що обов'язково має вийти. Нiщо так не поєднує людей, як дрiбнi звички. Всi ми з них складаємося.

«Алло? Хто це? Мiла»? Телефонувала Мiлена. Моя рiдна сестра. Мiлена сказала, що їй самотньо. Я спочатку подумала, чи не порадити їй купити якусь мелодраму, фєнєчку на руку, почитати книжку з Букерiвського шот-листа, або сходити до зоопарку, подивитися, як вправно кидаються лайном бандерлоги, але потiм знiяковiла: як я можу, я ж така щаслива зараз, чи менi важко скласти компанiю сестрi?

Я давно не бачила Мiлену, тому що вона була людиною, яку надзвичайно дратують власнi родичi. А за таких умов важко бачитися часто. Взагалi, бiльшiсть людей, з якими я спiлкуюся, не в захватi вiд власних родичiв, але деякi з них виявили себе бiльш терплячими, нiж Мiла. Це їй ще поталанило, що в неї не було батька, не було вередливих племiнникiв, тупого чоловiка сестри, хворого дiдуся й гонорової бабцi. Мiлена пiшла вiд нас дуже давно, втiм, я не пам'ятаю, до когось чи просто пiшла. Думаю, що Мiла цього також не пам'ятає. Вона дуже рiдко давала про себе знати. Але якщо менi телефонував хтось невiдомий, кажучи, що його просила зателефонувати одна панi, у якої в метро вiдвалилися пiдбори i яка в такому вiдчаї, що навiть не пам'ятає власне iм'я, але розумiє, що їй потрiбнi новi туфлi, я знала, що це - Мiлена. Тому пiдхоплювалася, з'ясовувала, на якiй станцiї метро чекає ця безпiдборова панi, чортихалася й везла їй взуття. Мiлена старша за мене на три роки.

Менi було цiкаво, чим керувалася мати, коли називала нас. У Мiлени таке нiжне, лагiдне iм'я. До всiх вона - Мiла. А чому я маю iм'я, схоже на питання дебiлкуватої постатi: «га?», якiй вiдповiдають «на». Чого б не назвати мене iнакше? Я, звiсно, не найурiвноваженiша людина в цьому шаленому свiтi. В мене є свої примхи. Торги з Богом щодо власної смертi, а ще я святкую, нi, краще буде сказати, жалкую за Кеннедi. Кожного його дня народження, а вiн народився наприкiнцi травня, менi скорботно, я дiстаю траурнi чорнi стрiчки, прикрашаю ними офiс, у мене траур. Я п'ю лише тi напої, якi любив вiн. Слухаю пiснi Мерелiн, сподiваюся, що йому це приємно. I вдягаюся, наче Джекi з обов'язковою чорною єдвабною стрiчкою в волоссi. I думаю, чого вiн пiшов з життя, коли був такий енергiйний, сонячний, натхненний? Чому Бог обрав його? Боговi в той день, день загибелi Кеннедi, було сумно, лячно - як йому було? Колись я помiтила, що iграшковi Кени, цi самозакоханi друзi Барбi, зазвичай схожi на педерастiв, i лише один Кен, той, якого зроблено в шiстдесятi роки, дуже схожий на Джоннi Кеннедi, я тодi купила його, щоб витягувати iз шухляди раз на рiк, щоб поговорити, розповiсти, що вiн був нормальним, порядним, гарним, розумним хлопцем, перспективним полiтиком, не знаю, навiщо все це менi, але я це роблю. Менi легше спiлкуватися з тими, в кого не всi вiрять, та з мерцями.

У порiвняннi зi мною Мiла - щось надзвичайне. Наприклад, вона вiрить, що скособочена хатка бiля калюжi - це палац на березi Днiпра, i змушує повiрити в це iнших. Мiлена завжди вiдкрита для будь-яких людей, для будь-якого спiлкування. Вона може мити вiкна на сiмнадцятому поверсi, вдягнута лише в лiфчик та стринги, i щиро дивуватися, чому такi збудженi будiвельники, що зводять будинок поруч, i сусiди. Коли вона повiдомила, що працює на митницi, в мене був шок, тому що Мiла нiколи не вмiла складати цифри та речi, вона складала вiршi, та й то не всi вважали тi слова, що вона складала, вiршами. Мiла… Мене називали дивачкою, а Мiлена була незбагненною дiвчиною, батьки в дитинствi нав'язують нам одяг, вони ж та iншi люди в подальшому - моделi поведiнки.

Замiсть того, щоб вiдправити її в зоопарк, я сказала: а чом би нам не випити пива? Я була добра, все це - через Андрiя, тим бiльше, що сьогоднi - вихiдний. Мiлена зрадiла. Вона спитала, що я збираюся вдягнути? «Джинси й чорну майку», - вiдповiла я. «Це ж просто супер!» - заверещала Мiла.

Вона повеселiшала i сказала, що зателефонує згодом, щоб «домовитися бiльш конкретно». За годину я була готова й чекала її дзвоника. I вона зателефонувала. «Слухай, ти не будеш проти, якщо зi мною будуть Омар i Едик?» «Це взагалi хто?» Мiла затнулася. «Ну, розумiєш, вони задзвонили якраз коли i я тобi, i ти знаєш, це дуже незручно, але було б iще бiльш незручно, якби я, але я тебе знаю краще, нiж… тому я подумала, що з тобою, якщо це є менш незручним, нiж… тому я…» Я подумала, що коли я ще раз почую слово «незручно» вiд Мiли, я вчиню щось ганебне як на родичку, i взагалi мене може знудити. «Я чекаю на вас на затоцi», - пiдозрiло лагiдно промовила я.

Омару було десь пiд п'ятдесят. Я не думала, що такi блискучi сорочки, як була на ньому, хтось iще вдягає. А ще я не думала, що з таким чоловiком опинюся саме я. Добре було те, що Омар був мовчазний. Едуард - молодший, приблизно мiй однолiток. У нього було маленьке обличчя, блискучi оченята бiгали. Коли вiн щось говорив - вiн посмiхався. I менi було цiкаво, як це вдається йому одночасно? Чомусь, коли вiн щось казав, менi кортiло вимити руки. Як вiд чогось липкого. Я подивилася на Мiлу, вона вдягнулася в блакитнi джинси й чорну майку. Їй пасувало. Очима вона показувала на мiй одяг. Їй подобалося, що ми вдягненi майже однаково. В мене було враження, що це не вона мене, а я скопiювала її. Було огидно.

Столик обрала я. Менi набридло вештатися. Я подумала, якщо я їх не всадовлю за столик, ми будемо вештатися без кiнця. Вздовж цiєї дамби я бiгала щоранку й була щаслива, але вранцi для бiгання та вдень для прогулянок - це були двi абсолютно рiзнi дамби. Денна менi зовсiм не подобалася - забагато людей, забагато свiтла, замало кисню та води, навiть воду окупували, затьмарили люди. Омар мiг мовчати дуже довго, Едику було байдуже, про що молоти язиком, давно я не зустрiчала людину, яка постiйно щось говорила, але щось таке, що неможливо вiдтворити. А ще менi хотiлося попоїсти. Омар попрохав меню i втупився в нього. Едуард прасував меню нiгтиком, який був знайомий з манiкюром, вiн наче диригував назвами блюд та їхнiми цiнами. Торочив про щось незрозумiле, зокрема, про гумовi рукавички для миття посуду. Мiла копирсалася в серветках. Я терпляче чекала, поки вони визначаться, а що менi було робити? Минуло п'ятнадцять хвилин. Офiцiантка, яка завзято почала нас обслуговувати, зiв'яла на дванадцятiй хвилинi й пiшла собi.

«Мiло, ти будеш пиво?» Запитала я. «Так», - тихо вiдповiла Мiла, яка встигла зробити собi дуже гарну браслетку з блакитної серветки. Едуард дiстав iз сумки вологi серветки й почав терти свої доглянутi руки. Якийсь час я стежила за тим, як ретельно вiн дiставав пил з-пiд нiгтiв. Омар мовчав собi. «Дiвчино!» Звернулась я до офiцiантки. «Будьте ласкавi, нам - «Стелла Артуа» - два по нуль п'ять». «А може, будете щось до пива?» - натренованим голосом спитала дiвчина. «Кальмари є?» «Є анчоуси, жовтопузик та кiльця омарiв».

Я подивилася на Омара. Вiн мудро змовчав. Вiн був схожий на щось таке величне, що вiдкриває писок тiльки тодi, коли просиш його про пораду. Напевне, по ньому можна було ворожити, як по Книзi Змiн.

«Знаєте, омари в нас уже є, дякую». Нi, i зараз не вiдреагував! «Ну, оце тепер знаю. А ви знаєте, в нас не можна вечеряти своїми омарами». «А ми не будемо їх їсти». «О'кей. Але звиняйте, я буду придивлятися. То що вам принести?» «Анчоуси». Менi було шкода, що нiхто не додумався назвати продукти «едиками». Могли б так назвати, наприклад, цитрину. «Едичка». На честь Едуарда Лiмонова, але - нi. А якби назвали, тодi б ця дiвчина могла спитати: «А едичок до коньяку не бажаєте?» Я б тодi таке їй вiдповiла… «Анчоуси i все?» «ЦЕ ВСЕ??» - не вiдмовила собi в задоволеннi заверещати я до своїх спiвзастiльникiв.

«Зачекайте». Промовив Омар. «Три пива», - виник Едик. Вистрибнув грайливою рибкою з власної промови. «А анчоусiв на порцiю - нормально»? Запитав. «Едик, може, анчоусiв на порцiю i нормально, але менi, наприклад, треба подвiйна порцiя», - сказала я. «Тодi менi - грецький салат». Едик сяяв. «Яблучний сiк». Це вже Омар. Усi ми мовчали, тiльки Едик щось говорив по мобiльному телефону. Я в принципi не дуже балакуча, але то був мiй вихiдний, я мала намiр спiлкуватися з сестрою, а натомiсть отримала двох незрозумiлих чоловiкiв. Один - постiйно мовчить, iнший - несповна розуму. Я вiдчувала напруження. Мiла чухала плечi. Спочатку - лiве, потiм - праве. Було б у неї бiльше плечей - вона б перечухала всi по черзi. Едик теревенив по телефону, Омар мовчав. Чудово.

Я кахикнула. «А чим ви займаєтеся?» - спитала. Омар подивився на мене несподiвано уважно, покопирсався в барсетцi, яка нагадувала морду бульдога, i витяг вiзитiвку. На нiй було написано, що вiн - власник ресторацiї схiдної кухнi, розташованої в центрi мiста. «Це ж треба! - не витримала я. - А чого ж тодi ми тут сидимо? Ти чого нас до себе не запросив? Посидiли б, як люди, люля-кебаб, самса, кальян». Я була настiльки здивована, що покликала офiцiантку й замовила ще пива собi та Мiленi, а також каву, арахiс, фiсташки та прикопчений сир - сулугунi. Омар не вiдповiдав. Вiн знизав плечима. «В Омара кухня на цiнувальникiв саме схiдної кухнi, вiн нiкому не нав'язує свої смаки». Сказав менi Едик, вiн уже скiнчив розмовляти по мобiлцi. «А ти - цiнувальник?» Поцiкавилася я. Едик зареготав. Менi було сумно. Я замовила ще пива. Менi неважко напитися, як будь-якiй людинi, хто зазвичай не зловживає спиртним, хоча чому, власне, зловживає, хто це сказав? Людина спиртним насолоджується. Або використовує його. Я подумала, що зараз натовчу пику Едику. Встромлю йому в очi анчоусiв, що вiн тодi теревенитиме?

«Може, i в тебе є ресторацiя?» Запитала в Едика. Той знову протер руки вологими серветками. Потiм узяв серветку й почав терти краєчок свого бокала. Потiм схопив i почав терти бокал Мiлени. «Нi, я - хiрург». I тут мене наче вразила блискавка, я згадала, хто такий Едик. «Мiлено, це той бовдур, який вигнав тебе зi свого замiського будинку в Новий рiк, тому що ти наставила вiдбитки пальцiв на його вiтражних дверних врiзах?» «Так, це вiн. Слухай, менi так приємно, що ти пам'ятаєш цю дотепну iсторiю». Мiла мала натхненний вигляд. Я не зводила очей з Едуарда. Вiн посмiхався. На його мiсцi я б не почувалася так упевнено, я можу бути брутально-невихованою з людьми, яких ненавиджу. А ще я думала, як менi примудритися насцяти в його бокал або, може, просто прополоскати там руки так, щоб вiн цього не побачив, а потiм випив цю рiдину.

Я згадувала, як вона менi телефонувала тодi. Мiла. Трохи завернуло на першу ночi, i я встигла випити келих шампанського (тiльки через повагу та за компанiю з мамою, тому що я ненавиджу цей напiй), як зателефонувала Мiлена. Розгублена, чужа. Вона була наче зламаний банкомат, повiдомляла, що не може йти, не може їсти, нiчого не може. Не знає як. I я тодi зiрвалася й поїхала в передмiстя - забирати її. Скiльки коштувало менi таксi в новорiчну нiч? О, це пусте. Скiльки коштували мої сльози, коли я побачила це створiння, яке було подiбне на снiговика на узбiччi. Я б його застрелила, цю наволоч. Едуард. Чого вiн запросив мою нечупару Мiлу в свiй охайний будиночок? На що вiн сподiвався? На те, що вона стерилiзує себе на цю новорiчну нiч? Або на все подальше спiльне життя пiд одним дахом? Яке право вiн мав вигнати її надвiр тої казкової ночi, її, Мiлку, яка до двадцяти рокiв вiрила в дiдуся Мороза? Вбити.

Замiсть убивства я спокiйно допила своє пиво i з'їла все, що залишилося в тарiлках. Знищила недоїдки. «Я пiду». Сказала я. Пiд моїм поглядом Мiла закрилася, як денна квiтка надвечiр. «Заходьте при нагодi до мене в ресторацiю». Урочисто промовив до мене Омар. Вiн заслiпив мене металокерамiкою, наче сонцем. «Слухайте, панночко-Ганночко, було великим задоволенням нарештi познайомитися з вами. Треба частiше бачитися!» - джеркотiв Едуард.

Мiла задзвонила менi ввечерi. «Привiт. Дякую тобi за… Як тобi Омар та мiй Едик?» Я думала, чи гострiше їй вiдповiсти, чи нiчого не вiдповiдати, а просто заслати на хер? Якби в мене не було Андрiя, я б поводилися, як завжди - безцеремонно. Сказала б Мiлi, що вона непристосована до життя iстота, позбавлена можливостi думати ще з дитинства, що вона обирає чоловiкiв, поруч з якими я б не пiшла виносити навiть смiття, що кращого екземпляра на вiдстрiл, нiж Едик, не iснує… Але зараз я наче побачила, як Мiла сховалась у власнi плечi, тому я була шляхетною, Андрiй облагородив мене м'якiстю. Я була поблажливою. «Я думаю, Мiло, що ти - доросла дiвчина i сама здатна обирати собi знайомих». Тiльки це й вiдповiла. «А вони тобi не телефонували?» «Хто?» Я встигла подумати про господарiв, якi здають Мiлi хату, про податкових полiцiянтiв, про сусiдiв, яких Мiла перiодично затоплювала, але аж нiяк не про…

«Омар та Едик. Менi здалося, що вони тобi хотiли зателефонувати. То вони не телефонували, нiчого не питали про мене?» Я мовчала. «Розумiєш, я почала думати, а чи кохаю я Едика? I не змогла собi нiчого вiдповiсти. Уявляєш, зовсiм нiчого? Так дивно, я завжди наодинцi з собою була такою вiдвертою. Тодi я випадково познайомилася з Омаром. Вiн такий надiйний, ти не вважаєш? Вiн менi здається саме таким, але для впевненостi менi конче необхiдно було комусь його показати. Таким людям, що розбираються в людях. А в людях серед усiх моїх приятелiв розбираєшся ти та Едик… От я i… Вiн вiдмовився зi мною говорити про Омара, а що скажеш ти?» «Ну, вiн дуже стриманий». Так вiдповiла я. I поклала слухавку. I пiшла вкладатися спати. Завтра я буду точно знати, як звуть Андрiя. Обов'язково буду це знати. Знати - або вмерти. Тiльки так.