Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

ii)

«Я її питаю: Каролiнко, а тобi не набридли цi льодяниковi кольори? Давай зробимо щось оригiнальнiше. Як ти щодо екстравагантського? Незвичайного?» I вона захоплено погоджується. А потiм я їй кажу: «Дивись, люба. Один бiк ми зробили бiлим, ним ти будеш посмiхатися добрим людям на здоров'я, а другий бiк ми зробили чорним. Ним ти будеш кривитися всiляким волоцюгам та пройдам. Маєш пару знайомих волоцюг чи пройд? Може, вчитель фiзики чи музики?» А потiм вона подивилась у люстерко i стала скавулiти так жалiсно. Дивилася на бiлi й чорнi гумочки брекет-системи й ридала ридма. «Не подобається? Ти що! Це ж такий пришпил!» - не здавалася я. Бо це справдi виглядало чудово. «Я тобi присягаюся! Знаєш, ми, дантисти, завжди намагаємося робити все, щоб людина почувала себе бiльш розкутою. Щоб нас не боялися. Нас бояться бiльше, нiж звичайних лiкарiв… Але ж ми насправдi заслуговуємо на повагу, тому що робимо для клiєнтiв геть усе! Музика, веселi кольори, жарти». А вона плакала. Ох, цi пiдлiтки, нiколи не розумiєш, чого вони насправдi хочуть. Та й вони самi навряд розумiють».

Жiнка, що промовляла до мене, була схожа на квiтку. Тонка, довга шия. Голова сповита газовою вишневого кольору хусткою. Правильними трикутниками викладений комiрець винної сорочки. Нiщо не заважало менi милуватися її шиєю. Я любив цю шию. То була шия моєї сестри - Катерини. З-пiд вишневої хустини вибивалося темне волосся. Катерина надавала перевагу сутiнковим кольорам. Стигла вишня. Сором'язлива фiалка. Воронець, що напився травневого сонця. Королiвський пурпур. «Та-а-а-ак. Ти мене взагалi чуєш, Андрiю?»

Звiсно, я її чув. Я мiг би сказати їй, що вона не може правильно зрозумiти пiдлiткiв та їхнє сприйняття власної зовнiшностi, тому що в неї самої немає дiтей. Але то були б злi слова. Таке я легко говорив своїм коханкам, набагато рiдше спiвробiтницям, нiколи - їй. Брати не можуть глумитися над власними сестрами, як татусi над донечками; ми саме тi чоловiки, що нiколи не завдамо їм шкоди. Принаймнi, так би мало бути. Принаймнi, так було зi мною. «Чую, чую. А ти не спитала, на яку екстравагантнiсть та незвичайнiсть вона погоджувалася?» «Та спитала. Треба ж було щось переробляти. Мої переконання та запевнення на неї не дiяли. Їй мої iдеї не смакували. Тому я зробила блакитнi. Пiд очi. А вона думала, що я зроблю щось блискуче, з камiнцями, срiбно-золоте. Стразоманiя. Я ж тобi кажу, важко їх зрозумiти, бо вони хворi на барбiзм та стразоманiю».

Ми трохи помовчали. Я потягнувся. «Ох, ти й лiнько. От скажи, коли ти сьогоднi встав?» Я посмiхнувся. Знову вона за своє. «Катрусько, ти ж знаєш, мене влаштовано так, що нiч - для роботи та розваг, ранок - для сну та вiдпочинку. I ще. Катрусю-Катюню, коли я встав та з ким я лягав, це не твоя справа». Легенько луснув її по гостренькому носику. Це - фамiльне. В нас iз нею носи, наче пташинi дзьоби.

Я прокинувся близько дванадцятої години. Це ще не дуже пiзно, я можу взагалi проспати до другої. Але в мене був сьогоднi традицiйний обiд iз сестрою. Я вiдчув, як вона по-пташиному тицьнулася в мою щоку носиком-дзьобом. «Який ти колючий». I замовила собi ще кави. Подивилася на мене задерикуватими очима. Дитячий погляд, наче вдалося перехитрувати пильну бабцю. Вона завжди так дивилася, коли хотiла з мене трохи поглузувати. Я сперся на спинку плетеного крiсельця, схрестив руки на грудях. Ну-ну, подивимося, зараз вона почне питати про щось, на її погляд, iнтимне. «До речi, Лорде Ендi, а з ким ви спите? Ви не подумайте, що нам це конче необхiдно знати, тому що ми безпардонно цiкавi. Нi, ми цiкавимося цим тiльки тому, що фамiльна честь може бути пiд загрозою». «Ледi Катрiн, хоч це й не ваша - як це? О! - собачача справа, я вам вiдповiм з огляду на те, що ви так переймаєтесь питаннями честi нашої родини. Родинна честь, так би мовити, понад усе! Я сплю з янголом», - спокiйно вiдповiдаю я, а поки вона набирає повiтря в легенi, щоб докорiнно розiбратися зi мною, кличу офiцiанта й замовляю щербетовий десерт. Вона його любить. «Що? З ким? Ендi, у вашiй лiкарнi є тямущi психiатри?»

Я висовую язика й починаю ним змiїти. «Припини це, - пирскає Катерина. - Припини це негайно. На нас дивляться люди». «Катрусю, а в тебе самої на прикметi є якiсь перевiренi психiатри? Бо я так само за тебе хвилююся, тому що тобi всюди маряться дуже доскiпливi люди, якi чомусь на тебе дивляться. Ти переконана, що за тобою спостерiгають? Давно це в тебе? Хочеш поговорити про це?» «Ха! Не забивай менi баки. Ти, потворо, що вже почала спокушати янголiв. Що ти верзеш узагалi, ти думаєш? Не показуй менi того… свого… язика!» Я насправдi сплю з янголами, бо янголи - це медсестри, а ще її звуть Ангелiна. Мiй квадратурний янгол. I я з ним сплю. Час вiд часу. Навiть у хiрургiї бувають вiдносно спокiйнi чергування. А хтось узагалi замислювався над тим, що янголам теж треба з кимось спати? Врештi-решт вони заслуговують на щасливе повноцiнне життя, бо вони чемно поводилися. То чому б їм не спати зi мною? Звiсно, все це я не викладаю Катеринi, тому що вона може бовкнути мамi, а мами, як ви всi, мабуть, знаєте, стають дуже серйознi, коли йдеться про те, з ким сплять їхнi сини.

«Сплю з медсестрами. Знаю, знаю, що в моєму вiцi треба спати з кимось одним, з кимось порядним, гарним, розумним i все таке iнше». «I зi скiлькома ти спиш?» - питає Катерина наче крадькома, їй дуже кортить це з'ясувати, але сполохати мене вона боїться. «Ну, як коли…» - навмисно тягну слова й пiдморгую. «Брехло!» - обурюється Катерина. «Хвалько!» Я не поспiшаю назвати їй iм'я Ангелiни, тому що воно не поширене, i моя доскiплива Катруся може якось зайти до шпиталю й познайомитися з нею. А я не хочу балувати рiдних та близьких знайомствами з моїми персональними лiжковими янголами. Ще чого. «Слухай, може змiнимо тему на щось приємнiше?» «Приємнiше для кого? - питає вередлива Катерина. - Знаєш, я все-таки твоя сестра й вiдповiдаю за твоє життя», - каже вона. Це так мило. Насправдi, коли iснують люди, якi переконанi, що вiдповiдають за твоє життя, ти можеш бешкетувати без усяких докорiв сумлiння. «Ти нiколи не думав, що ми з мамою та Борисом за тебе щиро хвилюємося?» «Зрозумiй, наскiльки нам буде спокiйнiше жити, коли ти нарештi знайдеш собi нормальну дiвчину. Коли ви будете жити разом, коли з тобою буде рiдна людина. Як ти не розумiєш сам, що в твоєму вiцi це так само необхiдно, як кожних пiвроку робити УЗО. Твоє ставлення до себе безвiдповiдальне…»

I бла-бла-бла… За схiдним гороскопом моя сестра Катерина - Кiнь. Бачите, як намотує кола, га? Вiдверто кажучи, я про таке не думав. Про їхнi щирi хвилювання. Навiть не мрiяв. Особливо про те, що мною переймається її Борис. Таке й ворогу не побажаєш. Борис. Коли менi хтось говорить про переваги родинного життя, про те, як це важливо - прокидатися з рiдною людиною в родинному лiжку, дiлити бiди та радощi, я нiчого не можу з собою вдiяти, бо менi на думку миттєво спадає Борис. Його капцi та салати, якi моя сестра обов'язково розiгрiває йому на парi. Тому що в Бориса вразливе горло. Тому що Борис читає лекцiї. Колись я запропонував застрахувати Борисове горло на велику суму, аж потiм дати йому попоїсти холодного салату… Бiльше нiчого не робити - чекати, коли його вразливе горло нарештi вразиться. Це був простий спосiб заробити трохи грошви. Мене назвали нечуйним. Як мене назвав сам Борис, я тут згадувати не буду. Не тому, що це була банальна лайка, а тому що менi таких слiв нiколи не запам'ятати.

Борис має шкiру кольору сiльської сметани. Вiн нiколи не загоряє - ви що? Псувати природну красу? Борис вважає, що наявнiсть у чоловiка м'язiв у тонусi свiдчить тiльки про те, що цей чоловiк - дебiл. Борис переконаний у тому, що чоловiк, який не встиг одружитися до тридцяти рокiв, - обтяжлива обставина для його близьких та стовiдсотковий нездара. Борис знається на всьому тому, на чому не знається бiльше нiхто (не раджу вчитуватися в цю фразу, бо вам може стати зле). Борис має твердi переконання й дивовижнi знання щодо погоди, природи, хiрургiї, права, приготування їжi, макроекономiки, мiкроекономiки, виховання дiтей та собак, пiдгортання дерев, гiмнастичних вправ, популяцiї блакитних китiв, сантехнiки, дiєт… Я вже не кажу про книги, пiснi та тексти. Борис - «професiйний бiблiотекар». Вiн себе зве «професiйний книгар». Ха. Книгар. Професiйний. Вам iще не лячно? Тодi продовжу.

В бiблiотецi, на радiсть усiм прихильникам художнього слова, вiн нiколи не працював. Борис усе своє життя займається тим, що, переписуючи слова з трьох енциклопедичних словникiв, намагається скласти новий. Величезний ультра-енциклопедичний словник! Якби цi три пихатих та надзвичайно освiчених енциклопедичних словники (а я так думаю, що з бозна-чого енциклопедичного словника не зроблять) могли говорити, ми б дiзналися про Бориса багато чого цiкавого й жахливого. Переписувати три словники в один - непогана роботка, чи не так? Вимагає терпiння, цiлеспрямованостi, уважностi та спостережливостi. Сиди собi, наминай розiгрiтi салати та вивчай новi словеса. На моїй пам'ятi, а в мене дуже добра пам'ять, Борис нiколи не принижував себе щоденною працею. Мабуть, у його розумiннi тi, хто займається щоденною працею, теж вiд дебiлiв не набагато вiдкрокували. Борис не хоче дiтей. Можливо, вiн переконаний у тому, що це - суцiльнi обтяжливi обставини, яких в енциклопедичний словник не впишеш.

Катерина говорить про те, що дружина, якби я її собi завiв, не дозволила б менi так недбало ставитися до себе, своїх професiйних здобуткiв i обов'язкiв, а також так марнувати час. Насправдi, якби я всю цю її балаканину сприймав серйозно, мене б паралiзувало вiд перспективи одружитися. «Кожнiй людинi необхiдно, щоб її хтось розумiв!» А от iз цим я цiлковито погоджуюся, але де гарантiя? Де гарантiя, що тебе буде розумiти твоя власна дружина? Якщо такого фокусу не вдалося утнути твоїм рiднiй сестрi та матерi? Останнiм часом менi здається, що тiльки моя традесканцiя (ампельна рослина! Чи не гарна назва?), що стоїть на пiдвiконнi, вiдчуває, в якому я перебуваю настрої. Iнших зазвичай це мало хвилює.

Та й мало обходить. А ще я не розумiю, чому я маю себе поводити так, щоб комусь було спокiйнiше вiд цього жити. «А як, до речi, поживає Борис? На якiй лiтерi вiн зупинився, на «Л»? «Лускунчик»?», - запитую, тому що я, хоч i обтяжлива обставина, дебiл i стовiдсотковий нездара, - та все це не заважає менi бути ввiчливим стовiдсотковим нездарою, дебiлом та обтяжливою обставиною. «Борис? - чомусь захвилювалася Катерина, - А що Борис? Борис себе чудово почуває, а що?» Я знизую плечима. «Я просто поцiкавився. Добре, що з ним усе добре». «Вiн багато працює«, - додає Катерина. «О, - кажу я. - Катько, я забув коли проходив УЗО», - додаю. «Завжди з тобою так!» Катерина помiчає, що досi не торкнулася щербету, починає його їсти. «А як Колобок, НАТО та Будда?» - питає вона.

Наш сусiда за лiвим вiд нас столиком припиняє ласувати горiлкою та уважно дивиться на нас. Настiльки уважно, що моя спина посилає менi сигнал. «Вам теж є що сказати про НАТО, Будду та Колобка?» - звертаюся я до нього. «Особливо про Колобка, друже», - каже вiн менi. Пiдморгує при цьому. «Я його краще за iнших знаю. Ще з дитинства». Сучасний прогрес iще не знищив усiх людей, що вiдзначаються товариськiстю. Вiльна людина. Байдикань. Зовсiм не кохана, як вiдомо з пiснi, - «працею зморена». Бач, як хлебче горiлку вдень! Уже одну карафочку вихлебтав. Щасливий. Хоча не знаю, як би поводився я сам. Не часто почуєш вишуканих жiнок (а Катерина справдi вишукана жiнка), якi допитуються у привабливих чоловiкiв (а янголи кажуть, що я - привабливий, хiба можна не вiрити янголам?) про життя колобкiв, НАТО та Будди.

Ще й усiх разом. Поки Катерина, не дуже добра до людства, як бiльшiсть лiкарiв-дантистiв, намагається з'ясувати в офiцiанта, чи змiнюють вони людей за столами чи столи пiд людьми, а сусiда замовляє чергову карафку горiлки, щоб дати зрозумiти Катеринi та офiцiанту, що вiн тут надовго, - я згадую про Колобка, НАТО та Будду.

День Злуки, об'єднання українських земель, Україна святкує 22 сiчня. А в мене, Будди, НАТО та Колобка теж є свiй день злуки. Це - 11 березня. Мiй день народження. Буду радий, якщо привiтаєте. Надаю перевагу несподiваним подарункам.

Але тiльки в тому випадку, якщо ви не вважаєте за несподiванi подарунки хом'якiв, гiпсовi фiгурки балерин, китайськi одноразовi будильники тощо. Отже, саме в цей день, десь п'ятнадцять рокiв тому, мiй приятель Будда та його приятель Колобок, котрий уже на той час став i моїм приятелем, притягнули на мiй день народження приятеля Колобка - НАТО. Правда, тодi НАТО був не НАТО, а - ДБ. Дуже рiдко буває так, що ти сам знайомишся одночасно з трьома вiрними, я б сказав, довiчними друзяками. Зi мною, принаймнi, такого не було.

У Медичному я познайомився з Буддою. Високим, дуже худим Буддою. З сiро-карими прискiпливими очима. Правда, Будда тодi був не Будда, а Сергiй. Потiм вiн був Мрiйником, потiм - Манiяком (насправдi це було найвдалiше прiзвисько для Будди), а вже потiм - Буддою. Ставлення Будди до буддизму було зовсiм не таким, на яке можна б було очiкувати. Вiн нiколи не шукав i не шукає для себе Великих та Малих Шляхiв, йому просто цiкаво, на що перетворюються люди, коли вмирають. Науково це явище називається «анiмiзм». Жива душа, яка є в усiх предметiв. Коли Колобок уперше почув про захоплення Будди анiмiзмом, вiн спитав, чи не означає це, що Будда думає, нiби люди перетворюються на героїв мультикiв? Будда на такi запитання нiколи не вiдповiдав. Через це Колобок став майстром риторичних запитань. Ще Будда вивчав «мудри», але про «мудри» i що про них спочатку подумав Колобок, я розповiм пiзнiше.

Отже, я познайомився з Буддою, а Будда товаришував iз Колобком ще зi школи. Колобок тодi вже був Колобком, i не тому, що був товстезним (Колобок - стрункий i вправний парубiйко. «Колобок - занадто гарний як для чоловiка» - так сказала колись Катька; пам'ятаю, як незнайома дiвчина обернулася на цi слова, кинула на Катерину оком, а потiм покрутила пальцем бiля скронi, бо вона, мабуть, уперше побачила жiнку, якiй до вподоби був казковий колобок), а тому, що вiн постiйно тiкав од бабiв. Ми ж його лякали неодмiнною лисицею, яка з'являється в життi кожного порядного колобка. Колобок на той час займався бiзнесом, у нього була стара iномарка «з генетичною пам'яттю про нiмецькi дороги» (заради порозумiння з власною машиною Колобок вивчив нiмецьку мову, це було його правилом; а через те, що не змiг опанувати японську, йому згодом довелося продати улюблену мазду), своя хата та дiвчата - фарбованi бiлявки, яких вiн постiйно мiняв, але нiколи не зраджував улюбленiй мастi.

Свiй перший капiтал, який вiн використав для започаткування бiзнесу, Колобок заробив, коли служив у лавах звитяжної радянської армiї пiд Москвою. Для цього вiн продав за 300 американських доларiв iноземцям, якi на той час полювали за будь-якими предметами радянського культу, великий дерев'яний герб ручної роботи, який прикрашав кафедру в залi урочистих засiдань командування. Вiн довго намотував бiля кафедри кола, чекав слушної нагоди, зокрема наказу щодо своєї демобiлiзацiї. Коли Колобок вiдчепив герба, вiн з жалем помiтив, що кафедрi чогось бракує. («Наче прооперував i не зашив!» - намагався пояснити вiн менi й Буддi ситуацiю тiєю мовою, яку ми, на його погляд, могли зрозумiти). Тому, не дуже довго думаючи, Колобок присобачив на це мiсце дерев'яне кружало, яке прибиральниця баба Валентина використовувала як прес для заквашування «пiдгорiлкової капусти». Цiкаво, що пiдмiну герба на кружало полковник Н. помiтив тiльки через два роки пiсля Колобкової демобiлiзацiї.

До речi, полковник Н., який на той час не на жарт захопився релiгiєю, вирiшив, що це - знак Божий, кара Господня, послана радянським безбожним державним символам. «Бог стер обличчя гербове», - пошепки говорив полковник Н. Солдати тихо, тобто статутно, реготали. Слiд сказати, що зникнення кружала, на вiдмiну вiд зникнення гербу, бабою Валентиною було помiчено вiдразу, вона обмежилася тим, що тричi послала «сучим дiтям» прокльон: «Щоб руки вам повiдсихали, сучi потрохи», - i здiйняла галас на тамтешнього столяра Миколу, який божився, що нiякого кружала не пропивав («Ет, хiба можна пропити кружало, дурна бабо? Кому воно тре'?») i зробив бабi Валентинi новеньке. Загалом же кафедрi та генералам без герба жилося непогано, а от «пiдгорiлковiй капустi» й тим самим генералам без кружала - нi.

На мiй день народження Колобок привiв свого друга НАТО, який тодi був ДБ, що про нього ми постiйно чули якiсь Колобковi теревенi. ДБ вiн був тому, що служив в органах державної безпеки. До того ж його звали Дмитро Байбак. Колобок не мiг не використати такий дивовижний збiг професiї та iм'я. Я помiтив, що в кишенi ДБ на цепурi було прикручене службове посвiдчення. «Це навiщо?» - поцiкавився я. «Це щоб не загубити, коли напиваєшся. Загублю - звiльнять». Як ви розумiєте, НАТО був цiлком нашою людиною: вiн навiть не подумав, що для того, щоб не загубити посвiдчення, можна спробувати не пити. ДБ був невеличким на зрiст, але дуже кремезним. I пив вiн так, що про це можна складати народнi пiснi.

Одного разу, коли в рамках НАТiвської програми ДБ послали стажуватися до їхнiх капiталiстичних вiйськ, ДБ як досвiдченому фахiвцевi доручили вивести в море корабель, де, крiм нього, були вiйськовi стажери з Хорватiї. ДБ цей корабель разом iз хорватами пропив. Як це сталося, ДБ не пам'ятав. Звiсно, коли б корабель разом iз пiдступними хорватами, яким закортiло емiгрувати, можна було прицепурити до кишенi, як посвiдчення, цього б прикрого випадку не сталося. А так НАТО пам'ятає лише горiлку, потiм - мокру дупу, вiдчуття, наче тебе хтось гойдає чи колисає, та блакитне свiтло, яке сяяло навколо його маленького човна. В цей човен його скинули хорвати, щоб не заважав. Пiсля цього ДБ й перетворився на НАТО.

З усiх нас НАТО був єдиним одруженим чоловiком. Його дружина Наталка на прiзвисько Ксена працювала в Мiнiстерствi оборони. Це була жiнка, яка економила на повсякденному одязi, крiм того, примудрялася шити своїй доньцi Варцi чудовi сукнi та штанцi кольору хакi. НАТО познайомився з Ксеною на спiльному засiданнi служби безпеки та мiнiстерства оборони України. Пiсля спiльного засiдання було спiльне застiлля. А вже пiсля цього НАТО, душа якого насвистувала веселi маршi, напросився проводити чарiвну вiйськовичку додому. На шляху до оселi коханої НАТО нестримно захотiлося сексу. Вiн пiдстрибнув на мiсцi, бо в паху дуже муляло, i сказав, що на його службi секс називають «святковим пiстоном». Ксена давно зрозумiла, чого насправдi хотiв НАТО. Бо НАТО - це ж безпосередня дитина. Всi його бажання кольоровим фломастером написанi на лобi (до речi, коли я намагався поводитися просто, мої фломастеровi написи з невiдомих менi причин дiвчатами iгнорувалися). «Брате, тут усе прозоро, як бульйон iз курки. Є простi речi, а є складнi речi. От дивися: є кухонний нiж та складаний нiж. Я - кухонний, а ти - складаний. До того ж ти такий складаний нiж, що й гадки не має, яке лезо йому необхiдне. От i все пояснення, - говорив НАТО. - Дiвки дуже спостережливi. Як вiвчарки», - НАТО додавав. А я тодi запитував його, чи не занадто довго ввечерi вiн спiлкувався iз Буддою.

Ксена була досвiдченою жiнкою, тому вона запросила НАТО випитикавичичаю, а потiм поiнформувала його, що в них, у мiнiстерствi оборони, секс називають «зарядив цiлу обойму - розрядив цiлу обойму». В правдивостi цього НАТО тiєї ж ночi переконався. Незважаючи на такi рiзнi погляди на секс, союз НАТО та Ксени вiдбувся i залишається рiдкiсним прикладом взаємопорозумiння. З тiєї ночi в НАТО з'явилося пiдпрiзвисько «Пiстон».

Що ж до Колобка, то навiть до армiї вiн потрапив через одну фарбовану бiлявку. «Це було єдиним способом дати їй самiй збагнути, яка вона шльондра». Насправдi Колобок дуже боявся, що хтось завагiтнiє, через що йому доведеться одружуватися. Вiн не мiг жити без присутностi фарбованих бiлявок у своєму лiжку. Може, такi смаки в нього сформувалися через те, що в дитинствi його сестра не давала йому гратися своїми ляльками, бiлими та пухнастими. А гратися дуже хотiлося. От вiн i грається, дякувати сестрi. «Слухай, Колобок. А тобi не примарювалося, що раптом ти прокинешся i усвiдомиш, що фарби для бiлявок немає?» - спитала в нього якось Ксена. «Примарювалося, - вiдповiв Колобок. - Щоб уникнути таких ситуацiй, я вивчив хiмiю». Таким був Колобкiвський пiдхiд до всього. Розумний та виважений. Щиро кажучи, я дуже радий, що товаришую з Колобком. Крiм того, що вiн - хороший друг, вiн iще й неодружений друг, якого я завжди можу поставити за приклад, коли мама та Катерина починають свої весiльнi зазiхання на мою свободу. Мiй останнiй бастiон. Друзяка Колобок. Та ще - Джордж Клунi.

А от у Будди з жiнками не склалося. Не те, щоб Будда не любив жiнок, вiн приязно ставиться до людства взагалi й до жiнок зокрема. Але Будда з тих навiжених, яких жiнки обминають. Особливо важко з ним стало, коли вiн почав стежити за предметами й аналiзувати, ким цей предмет був ранiше. Всi цi каменi та цеглини на iм'я Карл Ваганович, Маня та Агнес. Усi цi дерева, яким кидалося: «Привiт, Кирило, як ся маєш?» Усi цi собаки, яких вiн чухав за вухом: «А не треба було постiйно собачитися iз сусiдами, Ганно Митрофанiвно, тодi б, може, квiтли на лузi на радiсть закоханим». Я вже не кажу про раптовi запитання: «А як ти думаєш, Днiпро знає, що вiн зветься Днiпро? А ким вiн був, поки не став Днiпром? А може, вiн був знайомим Гоголя? Взагалi цiкаво, ким треба бути, щоб потiм тобi довiрили повiльно текти у вiчнiсть…» Спочатку жiнкам було цiкаво, тому що, погодьтеся, таке явище, як Будда, не часто побачиш, але як тiльки вони помiчали, що Будда вiтається з їхнiми трусами, погрожує сукнi чи сперечається зi шкарпетками, їм ставало трохи не по собi. «Я бiльше так не можу. Я вдягаюся й чекаю, коли власнi труси скажуть менi: "Хай, Тасю. Сьогоднi менi хотiлося б чогось нестандартного!"«Таке розповiдала Колобку його колишня подружка, яку вiн залишив з Буддою на якихось вечорницях.

Колись Будда працював хiрургом. Вiн був дуже талановитим. Одного разу, невiдомо через якi причини, вiн приклав дефiбрилятор не хворому, а собi. «Ми були очевидцями справжнього дива i наслiдкiв ранкового пияцтва», - казав професор Микита Васильович Живоглот пiсля того, як Будда опритомнiв. Професор тодi й припустити не мiг, що буде далi. А потiм сестри почали помiчати, як Будда спiлкується зi скальпелями. Та що там сестри! Коли Будда в їдальнi довiрливо схилився до мене й видав: «А ти знаєш, що Аристарх служив на флотi?», - я вiдчув деякий дискомфорт. Тому що людей з таким iм'ям я не знав. А коли Будда уточнив, що Аристархом є один зi скальпелiв, менi закортiло випити.

Якось на вечiрцi менi здалося, що Буддi сподобалася одна дiвчина. Вона була цiкавої зовнiшностi. Не дуже яскрава, але досить стильна. Синi очi, довге та пряме русяве волосся. Непоганi ноги. Принаймнi не короткi, рiвнi. Будда ж весь час витрiщався на її руки. Я теж подивився, Колобок теж. «Гарнi руки», - констатував Колобок. «Довгi пальцi», - додав я. Ми з Колобком утворювали гурт шанувальникiв довгих дiвочих пальцiв. «А ви свiдомо тримаєте так пальцi?» - раптом запитав Будда у незнайомої чарiвнопальцевої дiвчини. «Що?» - не зрозумiла вона. «Пальцi, вашi пальцi. Ви часто їх так скручуєте?» «Час вiд часу», - вiдповiла дiвчина й посмiхнулася. «А ви знаєте, що це - мудра?» «Я багато чого роблю мудро», - продовжувала посмiхатися русявка. «Мудра», - наполягав Будда. «Мудра-мудра», - пiдтвердила дiвчина. «Ви не розумiєте. Те, що ви викрутили пальцями, це - мудра. А крутять такi мудри зазвичай тi, хто страждає на манiакально-депресивний психоз». Власне, на цьому чарiвна зустрiч двох самотнiх сердець i завершилася.

З лiкарнi, як ви розумiєте, Будду звiльнили. Пiсля того, як почули, що вiн робить зауваження стерильним бинтам. Запевнення Будди, що бинти все усвiдомили й бiльше такого не повторюватиметься, остаточно переконали адмiнiстрацiю лiкарнi в тому, що вони ухвалили правильне рiшення. Зараз Будда працював на цвинтарi, причому вже й там прорiзалося певне непорозумiння мiж Буддою, який працював там молодшим адмiнiстратором (а простiше - вiдповiдав за чистоту, порядок та оформлював папери) та адмiнiстрацiєю цвинтаря. Буддi працювати подобалося, вiн мiг днями спостерiгати за тим, кого ховають, i за тим, що вiдбувається потiм. Я, власне кажучи, не хочу в це заглиблюватися й думати, чим вiн там займається на тих могилах, тому що починаю вiдчувати свiй шлунок, коли замислююся над такими речами.

Конфлiкт мiж Буддою та адмiнiстрацiєю розпалився через те, що Будда на табличцi, встромленiй у свiжу могилу, на якiй крейдою було зазначено прiзвище небiжчика та дати його народження i смертi, тiєю ж крейдою дописав наступне: «Коли звiльнитесь - термiново зайдiть до нас. Адмiнiстрацiя». Поруч теж когось ховали, i дамочка з поганими нервами, очi якої блукали в пошуках вiдносного спокою, натрапила на цей напис, прочитала його, а потiм здiйняла вереск. «Не розумiю, чого лякатися написiв, якi безпосередньо тебе не стосуються», - щиро обурювався Будда. «Як узагалi можна лякатися написiв?

Це ж не з лопатою хтось за тобою женеться», - продовжував Будда. Адмiнiстрацiя ж сподiвалася, що в дамочки не вистачить сил знайти родичiв «зайнятого» померлого й подати спiльний позов до суду. «Навiщо таке було писати?» - цiкавився Колобок. «Я домовився щодо облицювальної плитки. А де менi ще їх шукати? Вiд могили не вiдходити, чи що?» Так вiдповiдав Будда.

«То як вони всi?» - ще раз запитала Катерина, яка, поки я мандрував спогадами, домоглася свого: доскiпливого чоловiка пересадили за iнший столик. «Мабуть, у менеджера проблеми з зубами», - подумав я. «Вони… е… загалом… цiлком нормально». Взагалi, якщо ти маєш за друзiв таких людей, як Колобок, НАТО та Будда, розповiдати про їхнi справи треба дуже обережно. «Як у Колобка на особистому фронтi?» Це Катеринi дуже цiкаво. Ще б пак! «Посварився з Мариною. Сказав, що вона постiйно хоче його вранцi, а вiн чоловiк, що любить вранцi спати, а не знежирений йогурт - чудовий для снiданкiв». Я люблю небезпечнi для мене розмови з Катериною переводити на секс, тодi вона знiчується та змiнює тему. От i зараз. «Зрозумiло. А Будда що? На цвинтарi ще працює?» «А тобi що, треба про когось домовитися?» Я намагаюся зробити сумну пику. «Яка ж ти…» Злоститься Катерина. «О'кей-о'кей. Будда зараз вiдловлює людей, якi носять пакети з написом «Шамбала» та рiзними методами цi пакети в них вiдбирає«. Катерина мовчить. «Тiльки не запитуй у мене, навiщо вiн це робить, запитай у нього при нагодi сама». Кажу я. Катерина мовчить. «Звiсно, якщо тобi це цiкаво». Додаю я. «Звiсно». Вичавлює з себе Катерина.

«А як дитина НАТО?» Згадує вона. Катерину нiколи не цiкавлять розповiдi про дiтей, якщо вони не пов'язанi з нею. Я не помилюся, якщо скажу, що iм'я дитини НАТО вона не пам'ятає. «Щоб ви поздихали всi, американськi запроданцi! Наплодили тут своїх НАТ та пiднатникiв, самi в своїй державi розберемося!» - запально каже до нас сивий чолов'яга, що сидить на мiсцi доскiпливого чоловiка. Поряд iз нами з'являється менеджер з обличчям спанiєля, що не виловив качку. «Порахуйте нас», - кажу я. «Я хочу кави». Каже моя сестра. Нам пропонують «чудовий iнтимний столик». Менi дуже смiшно. Катерина незворушна. Вона каже, що такий столик мав би бути запропонований нам вiдразу, а ще каже, щоб каву принесли туди. Я починаю пiдозрювати, що їй є що менi сказати.

«А знаєш, хто до мене приходив?» Каже дiловито Катерина, яка тiльки-но перемогла краєчок пакетика з цукрозамiнювачем. Ось воно, почалося. Думаю я. Коли Катерина робить вигляд, наче буде говорити про банальнi побутовi речi, треба готуватися до найгiршого. «Хто?» Менi справдi цiкаво знати. «Аврора!» Каже Катерина, вона навiть не намагалася гратися зi мною в гру «здогадайся з трьох спроб», i це правильно, я б не здогадався i з десяти. Аврора. Я мовчу. Я чекаю. «Ну, ти що, зовсiм не здивований? Не бреши!» Катерина розраховувала на мiй подив. Не треба засмучувати жiнок. «Та ну?» - кажу я голосом людини, що виграла фальшивий мiльйон у шахрайську лотерею. «Припини це. Чому ти не здивований?». Катерина набурмосилася. Цi жiнки. Все їм не до вподоби. В головi, як i завжди, лунає пiсня про сни славетного крейсера. «Що ж тобi сниться, крейсер «Аврора», га?» Тiльки Будда може вiдповiсти на це питання.

«А чого б менi дивуватися? - питаю я. - Вона приходила лiкувати зуби?» «Полiрувати». «Полiрувати». Повторюю я. «Це не викликає подиву. Було б дивно, якби вона приходила до дантиста проповiдувати слово Боже; або привела до тебе дитину, кажучи, що ця дитина - твоя; або просто зайшла принести тобi насiннячка, щоб ти чогось перехопила до вечерi, або…» «Коли я чую, що ти iнодi говориш, я розумiю, чого з тобою не залишаються нормальнi жiнки». Каже зла Катька. «Що ж тобi сниться, крейсер «Аврора»?» «Що ти там наспiвуєш?» «Нiчого такого. Попурi». «Тобi нецiкаво?» «Цiкаво, ти що! В неї хорошi зуби?» Катерина починає тягнутися до мене, щоб уп'ястися в мою чуприну.

Зуби в неї завжди були хорошими. Бiлi, мiцнi. Вона сама була бiлою та мiцною. Аврора. Її батьки були диваками. Вони щиро сподiвалися, що виняткове iм'я Аврора, яке було дароване їхнiй дiвчинцi, народженiй у 60-ту рiчницю Великої Жовтневої Соцiалiстичної Революцiї, буде сприйматися радянськими людьми (не повiрите, але тодi вони жили повсюдно) як iм'я Богинi Вранiшньої Заграви,

а не як назва революцiйного крейсера.

Як я познайомився з Авророю? Володаркою струнких та сильних нiг, сильних стегон, сильних рук, сильного характеру, сильних та широких плiч та вузьких поглядiв на свiт? Зi стрункою фарбованою бiлявкою зi сталевими очима? В ресторанi. Ми одночасно просили рахунок. Ми однаково просили рахунок. Ми малювали в повiтрi маленькi прямокутники. I ми закохалися.

Першу половину свого життя Аврора була донькою тренера з футболу, а другу половину свого життя Аврора була пасербицею… тренера з футболу. Це були рiзнi люди. I не думайте, що я знущаюся чи жартую. Таке вже було її життя. Її мати любила брати шлюб винятково з тренерами з футболу.

Коли Аврору комусь представляли, неодмiнно шепотiли, що вона - донька того самого тренера з футболу. Нi в кого не виникало сумнiву, що тренер з футболу - це тiльки тренер київського «Динамо», i не просто тренер київського «Динамо», а славетний Валерiй Лобановський. Тому бiльшiсть людей думала, що Аврора є Авророю Валерiївною Лобановською. Хоча в неї було iнше прiзвище й по батьковi. Мати Аврори, коли та стала дорослiшати, почала її соромитися, бо хотiла здаватися молодшою за свiй вiк. Тому Аврора, коли їй виповнилося 14 рокiв, нiколи не називала матiр - мамою, завжди на iм'я; не вiдповiдала по телефону, що мами немає, а вдавала з себе її подругу, сестру чи обслугу; прибрала з оселi всi свої фотокартки, навiть дитячi. Дiвоцтво Аврори завершилося в 14 рокiв. З цього часу мати намагалася її вдягати, як дорослу жiнку, щоб нiхто не замислився над тим, чого в домi, де немає дiтей, розкиданий пiдлiтковий одяг. Аврора почала вдягатися, як чоловiк. З часом вона вже не бачила ознак свого iснування в їхнiй квартирi. Аврори тут не було.

Усе своє життя вона мала матiр за обмежену кретинку, яка передала їй свої недолугi мiзки. Аврора вважала, що в неї немає матерi, обох же своїх батькiв обожнювала. Та все ж, коли вони ставили перед нею неприємнi запитання, вона крила їх матом.

Дитя спортивних майданчикiв. Нiкого з батькiв це не бентежило.

Вона нiколи не говорила: «закрий рота», вона говорила: «прикрий…бальник».

Аврора була богинею в розгадуваннi спортивних кросвордiв, особливо пов'язаних iз футбольною темою. Вона безпомилково могла назвати, яким був рахунок матчу «Лiверпуль-Барселона» в будь-якому роцi; хто забив голи; скiльки рокiв Пеле; з ким брав шлюб Марадона; а також, скiльки разiв Спартак вигравав у Динамо й усе таке iнше. Водночас вона не знала й знати не хотiла, куди впадає Днiпро; хто такий Коперник; що таке симфонiя; хто такi пацифiсти. Моцарт для неї був чолов'ягою в перуцi на цукерках, якi привозив батько. Сила в її розумiннi нiколи не вимiрювалася в ньютонах (Ньютон для неї був породою величезних кудлатих собак). Сила вимiрювалася ляпасами, штурханами та стусанами. Аврора штурхала матiр, її подруг, батькiв, їхнiх друзiв, своїх приятелiв, коханцiв та подружок, осiб, якi «погано» на неї дивилися. Ще довгий час пiсля того, як ми з нею розiйшлися, я ухилявся вiд жiночих рук. Хто їх знає?

В Аврори було чотири пристрастi. Першою була любов до футболу. Вона вмiла носити бутси. Вона вдома ходила в батькiвських майках та блискучих блакитних шортах зi штучного шовку. В такому виглядi вона виходила до магазинiв i гуляла з собакою. Вона бiгала за м'ячем. Мало хто з хлопцiв мiг випередити її. Могла набити колiном шалену кiлькiсть ударiв, вона вмiла головою забивати гола. Я шаленiв вiд усього цього. Я нiколи не бачив таких жiнок. Ще вона робила дещо таке, вiд чого першого разу я почервонiв: вона чухала уявнi яйця пiд своїми блискучими блакитними шортами. Варто сказати, що мешкала Аврора в елiтному київському районi - на Печерську. Вiн славивися своїми iнтелiгентними бабцями в бiлих шкарпетках пiд босонiжками, якi гуляли вулицями зi своїми маленькими ковбасотiлими собачками на iм'я «Алiк», «Гарiк», «Розiк», «Пiня» та «Софочка». Вони постiйно робили Аврорi зауваження, пiсля чого чули про себе дуже багато одноманiтної лайки. Вони не припиняли робити зауваження. Аврора не припиняла їх лаяти. Так створювалися районнi традицiї.

Слiпенька Ганна Георгiївна взагалi називала Аврору Ромиком (варто сказати, що вимовляла вона це iм'я як «Гомик»), скаржилася iншим старим, що «Гомик носить задовге волосся, а батьки ним зовсiм не займаються». «Ходить дитина нечесана, не мiняє шогтiв та чухає яйця». В неї був пiнчер на iм'я «Алiк», вiн був сiрий, бородавчастий, мене вiн обожнював, тому, коли бачив, вислизав зi старих артритних рук i прямував до мене. Я брав його на руки та приносив власницi. «Ах ти ловелас, ах ти пагазiт». Говорила Ганна Георгiївна. Потiм довiрливо чiплялася за мiй лiкоть, пiсля чого в мене були синцi, й говорила: «Андгiй, ви культугний, вгодливий пагубок. У вас коготке ногмальне волосся. У вас завжди випгасуванi бгюки. То чому ви не можете вмовити Гомика пiдкоготити волосся, вдягти бгюки? Ви ж згозумiйте, ми не в Пагижi, тут, в СГСГ, не люблять викликiв суспiльству. А Гомик - це виклик суспiльству. Цi закороткi шогти, це задовге волосся. Ви ж це гозумiєте?» Я це «гозумiв». «Гомик» був викликом нашому суспiльству. Тим бiльше «гомик» iз «непiдкогоченим» волоссям. У своєму неповторному матiрному стилi Аврора запитувала мене, якого я веду розмови з цiєю старенькою? Вона не розумiла вимушеної ввiчливостi.

Другою пристрастю Аврори було змагатися в армреслiнг. Вона називала це «ведмежачi бiйки» чи «погратися у ведмедикiв». Чiплялася вона з цiєю забаганкою майже до всiх. Їй було байдуже, хочеш ти гратися у ведмедикiв, здатен ти гратися у ведмедикiв, головне, що хотiла й на що була здатна вона. Особливо невгамовною вона ставала, коли хиляла зайвого. В її подруг часто болiли руки. Якщо хтось у неї вигравав, а це були мiцнi дорослi чоловiки, вона їх попереджала, щоб були обережнi й не зламали прутня, коли мастурбуватимуть. Звiсно, висловлювалася вона не так лiтературно, як намагаюся це робити я.

А ще вона дуже не любила, коли її не поважали й вiдмовлялися з нею боротися. Я пам'ятаю, як ми вiдпочивали в пристойному примiському ресторанi, де Аврора причепилася до офiцiанта. Хотiла поборотися. Вiн коректно вiдмовлявся. Як потiм з'ясувалося, в минулому вiн був борцем, тому хвилювався, що заб'є клiєнтку. Аврора запропонувала йому поборотися вдруге. Вiн так само ввiчливо вiдмовився. «Зараз буде iсторичний залп Аврори». Спостережливий Колобок гигикнув. Тодi вона встала з-за столу. Швидко розiгнала нас по кутах ресторацiї. Скинула замовлену їжу. Одним рухом. Потiм пiдняла важку лавицю й почала все руйнувати, зокрема й спину нещасного офiцiанта. «Я тебе навчу поважати жiнок». Кричала вона. Отримав не тiльки офiцiант, лавкою отримав бармен, отримав i кухар, що з'явився на галас, отримав охоронець i Колобок. Вiн необачливо назвав Аврору «очманiлим стервом». Потiм викликали мiлiцiю. Потiм приїхав батько Аврори вирiшувати питання з адмiнiстрацiєю ресторану та мiлiцiєю. Аврора тим часом спокiйно сидiла на лавцi, дмухала й полiрувала футболкою свою пристрасть за номером три.

Третьою пристрастю Аврори були кращi друзi дiвчаток - дiаманти. Вона втрачала залишки розуму через них. Тiльки з ними вона була лагiдною. Вигадувала кумеднi прiзвиська, колисала, вкладала спати в коштовнi скриньки, доглядала. Поруч зi своїм лiжком вона облаштувала спецiальне мiсце, де розкладала улюбленi камiнчики. Одними-єдиними книжками, якi вона читала, були описи коштовностей та догляду за коштовними каменями. Батьки завжди дарували Аврорi дiаманти. Коханцям було складно. Я дарував Аврорi скриньки та книжки про камiнцi. На дiаманти в мене не вистачало грошви. А Колобок вважав, що дарувати дiвчинi дiаманти - це взагалi поганий тон. «Дiаманти пасують жiнкам у вiцi. Дiвчинi треба дарувати щось легше». Коли Аврора вiд мене пiшла до Колобка, їхнi стосунки не були тривалими. Бо Колобок нiколи не вважав дiаманти друзями своїх дiвчат.

Гiрше вiд дiамантiв було те, що через пристрасть за номером чотири Аврора зривалася, коли бачила дiаманти в когось iншого. Особливо такi, яких у неї не було. Одного разу вона вирвала дiаманти з вух незнайомої дiвчини, яку привiв до Аврори в гостi її приятель. Дiаманти були фамiльними. Дiвчина нiчого не розумiла, витирала сльози й пораненi вуха, Аврора ж кинула їй на колiна важкий золотий браслет iз блакитними камiнцями, який їй набридло носити. «Чого ти скавулиш? Нормально помiнялися». Сказала вона. Батьки у дiвчини виявилися не простими. Втiм, рiдко бувають простi батьки у тих дiвчаток, що у 18 рокiв тягають у вухах фамiльнi дiаманти. Каменi у Аврори забрали, як вона не опиралася. Вранцi вона забула геть усе, крiм чарiвного блиску дiамантiв. Зi своїми футбольними тренерами Аврора не розмовляла три мiсяцi, аж поки тi не викупили у матерi «Рваного Вушка», генеральшi, коштовностi.

Пристрастю за номером чотири був фiрмовий Аврорин коктейль «горiлка з шампанським». Коктейль такий: три чвертi горiлки, решта - шампанське. Вона втрачала розум, забувала, що вона робила, з ким, про що говорила. Не могла згадати, яким був її день до коктейлю й пiсля нього. В той час я собi дозволяв хiба що трохи шампанського та пива. Вона мене вражала своїм умiнням пити й жити настiльки розгонисто. Я тодi усвiдомив, наскiльки рiзним буває ставлення людей до свого життя. В мене були обов'язки, в неї - права. Обов'язки з'являлися в тих, хто з'являвся поруч iз нею. В мене були свої обов'язки, а додалися обов'язки, пов'язанi з Авророю.

Аврора не вчилася, не працювала - я з таким способом життя зiткнувся вперше. До Аврори я зустрiчався зi студентками Медичного, а одного разу - зi студенткою романо-германського факультету унiверситету, яка полювала на iноземцiв, а на менi (точнiше - пiдi мною) тренувалася кохатися. Зазвичай Аврора прокидалася пополуднi. Довго вовтузилася в лiжку, могла зателефонувати комусь iз таких самих, як вона, повiльних друзiв, щоб мене вiдшукали (ми тодi жили в безмобiльну еру). Тодi я прогулював пари, щоб приїхати, заварити каву, нарiзати тонкi прозорi часточки туркменських динь, якi щотижня привозили її батькам - футбольним тренерам спецiально для неї. Якби спитати, що для мене було дивом у студентськi роки, я б сказав: прозорi часточки стиглих динь узимку. Ми сидiли в її лiжку, я досi пам'ятаю морелевий колiр простирадл. Коли я на них дивився, менi здавалося, що немає нiчого теплiшого, а коли торкався, їхнiй шовк холодив менi долонi. Ми сидiли по-турецьки, i, як малi дiти, пригощали одне одного динними часточками. Потiм я витягувався на простирадлi, Аврора починала мене лоскотати й пестити. Тепле кохання пополуднi. Так, я був щасливим.

Уже потiм, коли я повертався до навчання, Аврора починала пошуки «дiтей капiтана Гранта». Так вона називала грошi. Вона не читала Жюль Верна. Вона вкрала цю фразу в котроїсь iз мамчиних подруг. «Дiтей» вона шукала по всiх шухлядах. I знаходила, тому що її мати й футбольнi тренери дуже недбало ставилися до грошей. Часто про них забували. Про їхню кiлькiсть, про мiсце їхнього знаходження. Аврора про таке не забувала нiколи. Потiм вона мандрувала ювелiрними крамницями, якщо щось подобалося - купувала. Купувала нове камiнчикове лiжечко - скриньку. Барвистi шовковi хустки - ковдрочки для камiнцiв. Потiм купувала ящик горiлки та ящик шампанського. Домовлялася з вантажниками, щоб вони притягли це їй додому. Їй подобалося з ними розплачуватися. Вдома вже шурхотiла обслуга Настя, яка готувала цитринковi канапки з iкрою, червоною та чорною, для Аврорчиних вечорниць. Так було щодня.

Колобок спочатку говорив менi, що я абсолютно оскаженiв, якщо маю справу з такою дiвкою. «Вона любить спортивнi кросворди, боротися руками, футбол, напиватися «пiвнiчним сяйвом», дiаманти та прокидатися пополуднi. З усього цього тобi подобається тiльки прокидатися пополуднi. Ти вважаєш, що цього досить, щоб зустрiчатися з дiвчиною? Що вас єднає?» Колобок мене смiшив. «Хто менi це говорить, ти? Скiльки в тебе було жiнок? Сiдай, подумай, порахуй, якщо зможеш, а потiм поговоримо про твої спiльнi з ними iнтереси i про те, що єднає тебе з твоїми жiнками». Говорив йому я. Колобок переможно промовляв: «Вiдчуй рiзницю. Я з ними сплю! Для того, щоб спати з жiнками, немає потреби в спiльних iнтересах, засвоїв? Я з ними сплю, а ти з нею зустрiчаєшся, а це - рiзнi речi». Аврора мала потяг до дармоїдiв. Вони паразитували на нiй. Численнi друзi, приятельки, золота молодь. Коханцi. Ми нiколи не говорили про те, скiльки в неї було чоловiкiв, мене це не хвилювало. Мене настiльки дивували мої стосунки з нею та вона сама, що не було мiсця думкам щодо її колишнiх. Звiсно, я знав, що вони в неї були. Я натикався на їхнi краватки задирливих кольорiв, яким не надавали перевагу футбольнi тренери. На презервативи не мого розмiру. На подарунковi металевi запальнички з гравiюванням. На дивнi солодкавi фруктовi папiроски, яким надавав перевагу один дженджик - мiй попередник.

Я знав про те, що вона нiколи не рахує грошей - може витрачати на коханцiв шалено багато, може пробачити, якщо хтось поцупить велику суму, одяг чи картину, але нiколи не пробачить, якщо хтось зазiхне на її дiаманти. Один усе ж таки наважився. Аврора не написала заяву до мiлiцiї. Вона зустрiла його бiля будинку i зламала йому три ребра i ключицю, а потiм сiла в його машину й наїхала на нього. Вiд поштовху вiн влетiв у стовп. У шпиталi пролежав довгенько. Я його бачив, бо саме там був на практицi. Коли Аврора злилася, її очi перетворювалися на очi митникiв - погляд, що пронизує i змушує хвилюватися хтозна вiд чого.

Коли я почав зустрiчатися з Авророю, мати була дуже задоволена. «Дiвчинка з поважної родини». Мати була рада, що я увiйду в «такi кола». «Футбольнi тренери, туркменськi динi взимку, щоденне шампанське, гарна дiвчина з грошима, перспективи». В її уявi я вже був головним лiкарем футбольної збiрної. Катерина насмiхалася. «Вона ж дурна! Обмеженiсть вражаюча». Казала Катерина. «Ти ж говорив, що розмови для тебе дуже важливi, чи ти не мав на увазi розмови з дiвчиною чи дружиною, га?» Я заперечував i говорив, що ми з Авророю розмовляємо. Хоча це було перебiльшення. Ми рiдко говорили. Я мало що знав про футбол.

Ще менше про дiаманти. Катерина примружувала котячi очi. «Я думала, що таке роблять тiльки жiнки». Вона звинувачувала мене у продажностi. Коли я повiдомив близьким, що розiрвав нашi стосунки, мати плакала,

Катерина теж виглядала розгубленою, мабуть, на той час у неї з'явилися власнi плани, що вибудувались на моїх взаєминах з Авророю. «Як ти мiг? Усе ж було добре!» Галасувала мати. Я казав, що не можу далi продовжувати стосунки з дiвчиною, якi призведуть мене щонайменше до пияцтва. Я говорив про те, що не можу уявити своє майбутнє спiвiснування з дiвчиною, для якої Бах - це удар кулака по столу. Я бив кулаком: «бах-бах». А слово «фуга» вона сприймає як композицiю з пальцiв. «Показати яку? - скаженiв я. - Показати?» Я не хотiв розповiдати їм, що Аврора зрадила мене з Колобком. Вiн завжди надавав перевагу фарбованим бiлявкам.

«Згадував?» - запитує Катерина. Я киваю. Згадував. «Шкодуєш?» Перед тим, як сказати «нi», я мовчу якусь мить. Час вiд часу, коли я дивлюся спортивнi новини, я бачу Аврору. Вона - спортивна коментаторка. Вишукана молода жiнка з бiлястим волоссям. Перли - зуби, перли - губи, перли - манiкюр, перли на шиї. Невеликi дiаманти в маленьких вухах. Типова жителька телесвiту. Дiва. «Вона мене поiнформувала, що вона тiльки вимовляє чужi слова. Як лялька - нахилиш її, то вона каже: «Ма-ма».

Вона сказала, що в неї з дитинства не було своїх слiв, та й життя було якесь вигадане, чуже. Вона передавала тобi вiтання. До речi, вона - розлучена». Катерина витягує з сумочки свiй маленький мобiльний телефончик. «Нi, - кажу я. - Сестро, якщо тобi вкрай необхiдно стати комусь корисною, передай цей номер Колобковi». «Колобку? А вiн тут до чого?» «Хоча б до того, що вiн завжди надає перевагу фарбованим бiлявкам».