Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

ix)

Повсякчас, коли я бiгала, я була наодинцi сама з собою. I мене це цiлком влаштовувало. Ми рiдко буваємо наодинцi з собою, завжди щось або хтось вiдволiкає, а що зараз? Зараз я постiйно з ним. З чоловiком, що ховається за фiранкою. В мене частiше б'ється пульс, коли я наближаюся до мiсця його схову. Вiн у себе вдома. Я сама в собi, тепер же - i з ним. Стовбичить за вiкнами. Роздивляється. Останнiм часом я вдягаюся, як повiя. Якщо можна уявити повiю, що займається ранковим бiгом. На мої бiлi шорти не реагують хiба що зовсiм затурканi життям чоловiки. Що там казати, я б сама залюбки на таке подивилася, бо саме в таких шортах стає помiтною дупа. Вона в мене є!

Вчора я майже зiткнулася з ним, вiн з'явився зненацька з-пiд трьох туй, наче манiяк-ґвалтiвник чи фiлософськи налаштована людина, яка вирiшила рано-вранцi похезати пiд своїм вiкном у товариствi хвойних дерев. Вибачився, i я побiгла собi далi. Вiн вродливий. Любаша про таких каже «трахкий» чоловiк. Себто такий, з яким хочеться опинитися в лiжку. Вiд вродливих чоловiкiв нiхто не застрахований. Його очi металевого кольору виблискували на сонцi. Дивнi очi. Майже злi. Такi очi iнодi видаються чорними. Не знаю, чого я злякалася бiльше - цих темрявних очей чи його несподiваної постатi на тлi вiчнозелених туй. Вiн сказав: «Звиняйте». Я навiть не вiдповiла: «Прошу». Важко впоратися з давно вже обраним ритмом. До якого призвичаївся. Важко звикнути до того, що я вже не сама на цих двох кiлометрах мого приватного життя.

У переходi я помiтила колоритну пару квiткарiв. Засмаглi, вони виглядали, як два засмалених оцупка серед райських кущiв. Про таких нiколи не скажеш, що їх умито росами. Один з них трохи хитається, мабуть, учорашнiй вечiр вдався. Iнший сидить на перевернутому цеберку. В нього вечiр був, на диво, кращим. Той, хто хитається, докопується: «Миколо, ну що, залив учора очi, га? Та що це, вперше в тебе, чи що? Миколо. Не пiддавайся. Чуєш? Миколо, нас таким нiколи нiхто не злама! Миколо. Треба знайти щось таке, щоб тебе вiдволiкти. Зроби щось, Миколо! Випий кавки, покури або сходи, Миколо, посци!» Миколi не сциться, не куриться, не кав'яриться. Йому зле.

Я бачу, що через свою несамотнiсть я запiзнююся стати до роботи. Не те, що менi обов'язково бути вчасно, я працюю не на заводi, не в лiкарнi, не в школi, не в урядових структурах. Через те, що я трохи запiзнюся, нiчого не змiниться для людства, але змiниться для мене, тому що я нiколи не запiзнююся. Нiколи. Тому я пришвидшила ходу. Менi назустрiч прямують веселi чоловiки. Вчора що, було якесь їхнє свято? Коли не маєш «постiйного чоловiка», втрачається орiєнтацiя щодо чоловiчих свят. Чоловiкiв було трiйко, вiку плюсмiнустогохтогодитьсяменiубатьки. Вони посмiхалися. «Добридень, панночко, а ви повнолiтня?»

Не без кокетування розпочав один iз них. Золотий голос трiйки, що вiдповiдає за трiйковий паблiк рiлейшенс. Я привiталася й повiдомила, що повнолiтня. Може, подарують квиток у кiно?

«Чудово! Тодi я можу у вас запитати. Я ж можу?» «Тiльки швидко», - попередила я його, глянувши на мобiлку, що вiдраховувала хвилини. «Чудово! Скажiть нам, панночко, в нас намалювався маленький диспут, що краще: ранковий бiг або ранковий секс?» «Це не таке просте запитання, - сказала я. - Кому саме краще?» «А що ви маєте на увазi? Я маю на увазi - взагалi краще!» «Я маю на увазi… О'кей. Приклад. От беремо iмпотента. То iмпотентовi було б краще побiгати». «Чудово! Iмпотенту було б краще побiгати. А от якщо нам?» Я почала їх роздивлятися, чомусь соромно менi не було, вони раптом знiяковiли. «Знаєте, в мене брак часу це з'ясовувати». Такою була моя вiдповiдь. Тому що їхнiй потенцiйний огляд нiчого менi не пiдказав. «Чудово… отже, з нами ви не розiбралися. А от вам? Що вам краще?»

«Менi - ранковий секс». Несподiвано для себе вiдповiла я. Вони засяяли посмiшками. «Чудово! А - я бачу, що ви на роботу запiзнюєтеся, так? Ай-ай-ай. Тому й запiзнюєтеся, що секс?» «Нi. Я запiзнююся через ранковий бiг», - втомлено сказала я. I -пiшла геть, завинена нiмбом власної чесностi пiд їхнiй мовчазний супровiд.

В офiсi на мене чекала листiвка. Вона мала вигляд багатопелюсткової квiтки, яку тримають два бiлих голуби. «Хто це ще одружується?

Що це, блiн, за день такий?» Замислилася я, перегортаючи квiтку дупою до себе. На дупi (чи спинi) квiтки було написано золотою пастою таке: «Шановна Ганно! Як швидко плине час, як мало вiн залишає нам для спiлкування з дорогими серцевi людьми. Прошу вас роздiлити хвилини радощiв та щастя з нами на моєму днi народження, який вiдбудеться сьогоднi за наступною адресою. Зi щирою симпатiєю, Зiна». Зiна-корзина. Корзина iз чим? Я замислилася, хто це взагалi така, i якого спiлкування вона вiд мене чекає? Таке екзотичне iм'я я б запам'ятала, навiть якби не запам'ятала людину, яку так нарекли. Зiна. Моя власна пам'ять оголосила менi бойкот. Руки вгору, здаюся. Я було думала про все це забути, жбурнувши квiтку з голубами в кошик для смiття, але моя цiкавiсть продовжувала копирсатися в усiх моїх пам'яткових купках, руйнувала натяки на системнiсть, а iнодi вишвиргувала на поверхню таке, що менi хотiлося заховати якнайглибше. Тому я витягла засмiчену папiрцями та чайовими потопельниками листiвку з кошика й зателефонувала за номером, який люб'язно було на нiй вказано. Звiдти й прилетiли цi голубки.

Секретарка офiсу, коли почула, з якого приводу я телефоную, довго реготала (на мiй погляд, секретарки не повиннi так завзято реготати у слухавку незнайомим людям, хоч би як їх роздимало з реготу), що змусило мене взяти пiд сумнiв нормальнiсть секретарки, самого офiсу i всiх його спiвробiтникiв, зокрема й Зiни. «Це - Зiна, наш керiвник проектiв». Вiдреготавшися, вимовила секретарка. «Скажiть, ви виступали коли-небудь доповiдачем на будь-якiй мiжнароднiй конференцiї?» Запитала вона мене. «Так», - трохи розгубилась я, тому що не могла намацати зв'язок мiж моїм запитанням щодо Зiни, її днем народження, реготом секретарки та моїми обов'язками доповiдачки на мiжнародних конференцiях. Зв'язок не намацувався. Загубився десь зi спогадом про Зiну. «Були? О, ну, тодi все зрозумiло». Секретарка зрадiла своїй здогадливостi й знову зайшлася у реготi. Втiм, моє мовчання змусило її вдатися до пояснень. «Розумiєте, яка фiгня. Ви були доповiдачем на мiжнароднiй конференцiї, а наша Зiна обожнює запрошувати таких людей на свої свята!» «Яких таких?» «Потрiбних». Вiдповiла вона й зареготала. Всiм, сьогоднi було весело. «Слухайте, якщо ви не зануда, то приходьте. Приходьте до нас увечерi й самi все побачите на власнi очi. Гарантую, що ви офiгiєте». I вона завершила нашу розмову. А я вже офiгiла.

Ви не повiрите, але я туди попхалася. День видався таким марудним, лайка за лайкою, все традицiйно, суперечки з Владом щодо того, хто з нас розумнiший; невблаганнiсть Ернста щодо збiльшення витрат на мiй проект; зовнiшнiй вигляд Любашi, яка мене сьогоднi дратувала бiльше, нiж завжди. Ще менi заважали спогади про чоловiка, що стоїть за вiкном i спостерiгає за моїм вiльним рухом. Якщо чоловiк заважає роботi, може, на фiг таку роботу? Та на довершення була одна пихата жiночка, з якою я мусила проробляти план чергової конференцiї, i яка дiстала мене так, як дiставала мене моя сестра Мiла, коли ще мешкала з нами, та мама. А ще менi було цiкаво.

Я купила бiлi троянди, шпичаки яких беззахиснi, як вiдомо з попсової класики, та органайзер. Думаю, що такiй людинi, якою вимальовувалася Зiна, необхiдно мати органайзер iз величезним обсягом пам'ятi. До останнього моменту я сподiвалася, що пам'ять мене брутально зрадила, а Зiну я мушу знати. От я й побачила Зiну. Вперше у своєму життi. Крихкотiлу дiвку з клоччям бруднувато-рудого волосся. Зiну було вдягнуто в єдвабний брючний декольтований костюм лазурового кольору. Чомусь костюм був пожмакований до такої мiри iнтенсивностi, наче цiлий день його жували корови або вiн вилiз iз дупи слона. Зiна була нафарбована, товстобока, як модель велетенської матрьошки. Я б її таку гарну не забула, якщо вам цiкаво.

До речi, на днi її народження я зустрiла багато своїх знайомцiв. Вони снували й гули, наче бджоли, шурхотiли целофаном та подарунковим папером, хапали мене за руку, вiталися, гиготiли, зникали, щоб потiм знову з'явитися, питалися, як справи, але найпопулярнiшим запитанням було: «О, а що ти тут робиш?» «Ти її знаєш?» Друге запитання, вiдповiдно до рейтингу популярностi. Пригощати нас не поспiшали, нас подарували нам самим. «Слухай, а може, тут є що випити?» - наважилась я запитати в однiєї привiтної дiвчини. Вона здалася менi мiсцево-офiсною та незлою. Вона почала реготати. «Бач, вони тут усi не цураються лiкувального смiху. Що за нарiд?» «Напевне, це вiдмiтна риса їхнього офiсу. Реготати у вiдповiдь на запитання». Я покiрно чекала, поки вона заспокоїться. «Випити є«. Сказала дiвчина. «Тiльки все це поставлять на стiл, як тiльки прийде Д. Г.» Я не спитала, хто таке є Д. Г., тому що вислуховувати чергову порцiю реготу бажання не мала. Але, судячи з усього, Д. Г. полюбляв запiзнюватися. Минула одна година. «Нi фiга собi запросини». Сказав хтось поруч. Але загалом люди не сумували, дехто зажимався бiля стiни, дехто танцював, хтось пив коньяк, що обачливо захопив iз собою. В цьому сенсi менi пощастило, тому що коньяк захопив Славко, з яким у мене були чудовi стосунки.

«Слухай, ти часом не знаєш, хто такий Д. Г.?» - запитала я, коли ми проковтнули п'яту пластикову чарчину. Вiдчутно хотiлося жерти. «А нам його знати на фiга взагалi? На фiга це Д. Г. нам?» - поцiкавився Славко. «Як тiльки вiн ощасливить нас присутнiстю - пообiцяли виставити пожерти». «Так-так. То треба з'ясувати», - сказав Славко натхненно. I вчепився у стегно вже знайомої менi дiвчини. «Мала, привiт! Чудова вечiрка. Хто такий Д. Г.?» Я знала, що вiн зараз почує замiсть вiдповiдi. Тому почала реготати першою. Дiвчина цьому зрадiла, кожен чекає на пiдтримку, тому згодом ми реготали разом, тримаючися за вiдсутнiй прес.

Коли ми припинили реготати, дiвчина повiдомила нам, хто такий Д. Г. «А вiн цю Клаву, що, знає?» Запитав Славко. «Зiну», - виправила його дiвчина. «Нi, вiн її не знає, а от вона його знає. Сьогоднi вже разiв п'ять телефонувала до його офiсу, щоб з'ясувати, чи отримав вiн запрошення i коли його чекати».

Дiвчина знову зареготала. I я не втрималася. Бо тепер я знала, хто такий Д. Г. Славко теж знав, хто такий Д. Г., директор однiєї вiдомої американської фундацiї. Нестриманий Славко зауважив: «Я фiгiю. Ця огрядна матрьошка що думає, що вiн усе кине, побiжить на Бессарабку, щоб купити їй орхiдеї, потiм пiдскоче до крамницi, щоб придбати дiаманти, й урочисто завiтає до неї на день народження? Оце-о справдi може так думати?» Дiвчина махала на нас руками, наче вiдгонила комарiв, їй було боляче вiд смiху, вона показувала, що зараз її живiт вiдпаде, i тiльки ми будемо в цьому виннi. «Пiшли, може, посидимо десь в iншому мiсцi?» Запропонував Славко, його очi були вологими. Гарнi очi.

Але всi очi не вартують тих металевих очей, що причаїлися за вiкном. «Ти як хочеш, а я - додому». «Слухай, але ти бачиш, яка в цiєї Клави самовпевненiсть? Бiльша за її сраку».

Цiкаво, хто такий Д. Г.? О, можу вiдкрити вам цю таємницю, мої маленькi друзi. Iсторична довiдка. Д. Г. Американський функцiонер вище середньої руки. Якщо ви здатнi уявити собi середню руку. Мiстер США якогось там року. Приятель Шварценеггера. Високий. Жилавий. Трохи за сорок. Синi очi. Брюнет. Майже Бонд. Щасливо одружений на Мiс Азiя якогось року. Чарiвнiй, засмаглiй шатенцi з карколомною фiгурою та довжелезними ногами. Мигдалеподiбнi очi кольору темного бурштину. Це я про нього знала. А ще я можу додати, що вiн надзвичайно недоскiплива людина. Анiтрохи.

В переходi менi пропонували спасiння у Христi, дешевi офiснi обiди, новi зуби, нову роботу для мол. приваб. до 30, комп'ютери за зниженими цiнами, як втратити вагу, не припиняючи жерти, продати волосся для вишуканих перук, навчитися водити автомобiль. Нiчого цього я не взяла. Навiть спасiння у Христi забракувала. Дурепа.

Маленький плюгавий чоловiчок сидiв поруч зi мною. Подивився, що я читаю. Намагався також почитати, але недовго. Або вже читав, або не зрозумiв, або засумував. Посовався. Подивився на мене. Подивився знову в мої сторiнки. Поставив собi на колiна чорний дипломат iз згризеними часом кутиками. Витягнув пакет зеленого кольору. Звiдти старий пошарпаний самовчитель iспанської мови. Делiкатно тицьнув у лiтеру «g» в моїй книжцi й кахикнув. «Вибачте, я бачу, ви людина, що читає«. Я завмерла в очiкуваннi продовження. А що? Хороший день: Зiна, секретарка, Д. Г., спасiння у Христi й таке iнше. «Я бачу ви людина, що читає iноземною». Продовжував вiн. «От що це таке, ви менi не пiдкажете?» «Самовчитель iспанської мови». Обережно вiдповiла я.

«Точно? Ось витяг у доньки. Думав, може, непотрiб якийсь, навiть порнуха. Iноземна. Якось не довiряєш пiдлiткам. У те, що вони вчаться, а не розбещуються… ви це точно знаєте, що це самовчитель?» «Принаймнi тут таке написано», - про всяк випадок зауважую я. Вiн дивиться на обкладинку. «Слухайте, а ви можете подивитися? Тобто почитати, щоб переконатися. Я ж мов не знаю, не навчили мене мов. Тому дивлюся, як турок. Жодного слова не пiзнаю. А ви б подивилися, чи там усе нормально написано, немає матюкiв чи чогось гiршого, га? Може, там про секс написано, а вона це вчить». Я гортаю сторiнки. «Та нi. Нiчого такого. Звичайнiсiнький самовчитель. Нiякої крамоли. Мадрид - столиця Iспанiї. Олена їде до Барселони. Як вас звати? Марiсбель. I таке iнше». «Дякую вам». Вiн почав трясти мої руки. «Я собi мiсця третю добу не знаходжу. Нервуюся. Ось вкрав, подумав - на роботi комусь покажу, але якось соромно на роботi, подумав, а може, це щось непристойне, то що тодi про мене скажуть? Насмiхатися будуть, скажуть - от i притяг, старий козел. Дякувати Богу, що я зустрiв вас».

I з цими словами турботливий батько, якого я заспокоїла, витяг гаманець. I я подумала: «Ось воно. Зараз вiн менi буде платити». Ця думка мене страшенно налякала. Бракувало ще того, щоб знервованi люди похилого вiку розплачувалися зi мною в метро за те, що я розглядаю пiдручники з iспанської мови. А куди тiкати? Тим часом вiн розкрив гаманця. Я гарячково дивилася, де є мiсце, щоб стати непомiтною для нього. «Ось вона. Ви тiльки-но гляньте». На мене дивилася маленька чорно-бiла принцеса з хвилястим довгим волоссям i темними очима, що були сповненi iспанськими пристрастями.

«Хай, Ена. Ти знаєш, що iнодi нитки, вплетенi в килим, з одного боку здаються червоними та волохатими, наче гусiнь. Пiд iншим кутом вони видаються сталевими та гладкими, буцiмто добряче виголеними.

Ти вважаєш, що в цьому й полягає справжнє мистецтво? А якi вони насправдi, цi нитки? I взагалi, чи є це насправдi? Для того, хто стоїть там, є його насправдi - червоне та волохате. Для того, хто стоїть навпроти, є його насправдi - сталеве та виголене. Чи iснує незаперечне насправдi? У Будди немає зацiкавленостi в насправдi, вiн володiє абсолютним знанням, а пастки та лабети розставляються для нас, звичайних людей, щоб ми сперечалися, стиналися, щоб клали життя задля того, вимiру чого не iснує? Чи здатне людство одного разу збагнути, що не можна вхопити насправдi, бо унiфiкованого насправдi не iснує, i бiльше нiколи не розпочинати нiяких суперечок?

Бог пошиває нас у дурнi щоразу. Аят не може нiчого сказати менi з цього приводу. Бiдна дiвчинка стомилася за тиждень. Та й узагалi спокiйнiше тому, хто менше вчив. Колись менi було набагато спокiйнiше. Але i в спокої немає порятунку. Ти вiриш у те, що Христос викровив порятунок? Якби можна було - я б викровив трохи блакитного для Аят. Аллах вимiрює її знедолене життя кiлометрами фарбованої тканини. Якщо вона робитиме непомiтнi карби на людях, що набули нового життя як спiдницi, хустини та сорочки, тодi в наступному життi вона побачить, чого торкалися її зморенi працею руки. А от що можеш сказати ти? Чи володiєш ти знанням про своє насправдi?»