Поштамт

I

Почалося все з помилки.

Були різдвяні свята. Від пияка, який жив на пагорку, довідався, що гребуть вони ледь не всіх — йому щороку це вдавалося, то я й пішов. Наступне, що усвідомив, — у мене на спині шкіряний лантух, і несу я його із задоволенням та без поспіху. Оце робота, думав я. Не бий лежачого! Дають тобі квартал, чи два, якщо встигнеш із ними, постійний працівник дасть тобі рознести ще квартал чи, може, повернешся, і на сортувальні дадуть іще. Нема куди квапитися, знай розпихай собі різдвяні листівки по скриньках.

На другий, здається, день різдвяного підробітку причепилася до мене якась дебела тітка, тинялася поруч, коли доставляв листи. Коли кажу, що тітка була дебелою, то маю на увазі, що мала чималу гепу й великі цицьки і що вся вона була дебелою в усіх потрібних місцях. Ще наче вона була трохи не при собі, проте, витріщаючись на її тіло, цим я не переймався.

Вона гомоніла, базікала й щебетала. Тоді все і випливло. Чоловік у неї служить на далекому острові, а їй так самотньо стало, знаєте, і живе вона в маленькому будиночку на околиці геть сама.

— В якому будиночку? — спитав я.

Вона записала адресу на клаптику таперу.

— Мені теж самотньо, — кажу. — Зайду ввечері, от і поговоримо.

Я тоді жив із однією, але тої лярви по півдня не було вдома — тинялася десь, тож я таки був самотнім. Самотнім без такої чималої гепи, що стояла поруч.

— Гаразд, — каже вона. — Ввечері побачимось.

Із нею справді було незле, що й казати, добра баба, однак, як і з усіма ними, на третю чи четверту ніч мені почало обридати, і я вже не повертався. Та з голови не йшло: Боже, поштарі тільки те й роблять, що листи розкидають і грають баб. Це робота для мене, о так, так, так.

Тому я пішов на іспит, склав його, сходив на медкомісію, пройшов її, ну й став поштарем-тимчасовцем. Починалося легко. Відіслали мене на дільницю в Західному Ейвоні, там було все, як і на Різдво, тільки що не злигався. Щодня сподівався шпокнутися, але ні. Навантаження було незначним: там кварталом прогулявся, там пройшовся… Навіть форми не мав, тільки кептар. Носив свій звичний одяг. З огляду на те, як ми з моєю Бетті пиячили, грошей на новий не лишалося.

Тоді мене перевели на Окфордську дільницю.

Сортуванням керував бугай на ім’я Джонстон. Допомога там була потрібна, і я хутко втямив, чому. Джонстон надавав перевагу темно-червоним сорочкам, що символізували небезпеку й кров. Підміняйл було семеро — Том Мото, Нік Пелеґріні, Герман Стретфорд, Розі Андерсон, Боббі Гансен, Гарольд Вайлі та я, Генрі Чінаскі. Робота розпочиналася о п’ятій ранку, і я був там єдиним пияком. Жлуктив я ще й по опівночі, а о п’ятій ранку ми вже сиділи, чекаючи, що нам зарахують час чи хтось зі штатних зателефонує й скаже, що захворів. Дзвонили вони зазвичай, коли падав дощ, чи під час пекла, а ще наступного дня після свят — коли кількість пошти подвоювалася.

Існувало 40 чи 50 маршрутів, може, більше, кожен різнився, вивчити їх не вдавалося, треба було забирати пошту й на восьму ранку бути готовим до вантажних відправлень, а Джонстон жодних вибачень не приймав. Тимчасовці розвозили журнали по перехрестях, лишалися без обіду й умирали на вулицях. Маршрути на вивчення Джонстон роздавав нам на півгодини пізніше — крутився в червоній сорочці на своєму стільці:

— Чінаскі, на тобі 539-ий маршрут!

Часу в нас було на півгодини менше, однак ми все одно мали завантажитись поштою, розвезти її та ще й вчасно повернутися. Крім того, раз чи два на тиждень, уже побиті, виснажені й відтрахані, ми мали розвантажувати привезену вночі пошту, а розклад на дошці був — сам чорт зашиється, вантажівка так швидко не встигала. З першого завозу доводилося пропускати чотири-п’ять ящиків, а наступного вони вже були обкладені стосами пошти, і ти смердів, сходячи потом, бігаючи й розпихаючи її по лантухах. Мене віддрюкали. Джонстон за цим простежив.

Тимчасовці самі вможливили існування Джонстона, оскільки підкорялися його неможливим наказам. Я не міг утямити, як настільки виразно жорстоку людину взагалі допустили до цієї посади. Штатні цим не переймалися, профспілковий діяч був лайна вартий, тож в один із вихідних я накатав тридцятисторінковий рапорт, надіслав копію Джонстону, а іншу взяв із собою до Федеральної будівлі. Клерк сказав мені зачекати. Я чекав, чекав і чекав. Чекав півтори години, тоді мене провели, і я побачив маленького сивочолого чоловіка з очима, наче цигарковий попіл. Він навіть не запросив мене присісти. Щойно я зайшов, він узявся на мене кричати.

— Що, скурвий сину, розумний дуже?

— Я попросив би Вас не лаятися, сер!

— Курва, розумний вишукався! Ти один із цих начитаних вражих синів, що злигаються, де тільки можна!

Він жбурнув у мене паперами. І завищав:

— МІСТЕР ДЖОНСТОН — ЧУДОВА ЛЮДИНА!

— Глупство. Він очевидний садист, — кажу.

— Ти скільки працюєш на Поштамті?

— Три тижні.

— МІСТЕР ДЖОНСТОН ПРАЦЮЄ НА ПОШТІ ВЖЕ ТРИДЦЯТЬ РОКІВ!

— І яке це має значення?

— Я сказав, МІСТЕР ДЖОНСТОН — ЧУДОВА ЛЮДИНА!

Здавалося, що бідося хоче мене прибити. Мабуть, вони з Джонстоном спали разом.

— Гаразд, — кажу. — Містер Джонстон — чудова людина. Забудьте про цю сракабаньку.

Я вийшов і взяв собі ще вихідний. Звісно, своїм коштом.

Коли наступного ранку о п’ятій Джонстон мене побачив, то смикнувся на кріслі. Обличчя в нього було одного з сорочкою кольору. Проте не сказав нічого. Я й не переймався, до другої ночі я клюкав і злигався з Бетті. Я сперся на стіну й заплющив очі.

О сьомій Джонстон знову повезяв дупою по стільці. Усі, хто був на зміні, крім мене, хто був на зміні, уже отримали роботу чи були відправлені на інші дільниці, де була потрібна допомога.

— Все, Чінаскі. Сьогодні для тебе нічого нема.

Він спостерігав за моїм обличчям. Дідька лисого я перейматимусь. Усе, чого мені баглося. — дістатися ліжка і трохи поспати.

— Гаразд, Каменю[1], — сказав я. Листоноші позаочі звали його Каменем, а звертатись до нього так наважувався тільки я. Я вийшов, завіз свою чортопхайку і невдовзі вже повернувся в ліжко до Бетті.

— О, Генку, як добре!

— Ти достобіса права, крихітко!

Я підтягнувся до її теплої дупи і заснув за сорок п’ять секунд.

А наступного ранку було те саме:

— Все, Чінаскі. Сьогодні для тебе нічого нема.

Тривало це тиждень. Я сидів там щоранку з п’ятої до сьомої і не отримував платні. Мене навіть прибрали зі списку нічного розвантажування. Тоді Боббі Гансен, один зі старших підміняйл — у сенсі тривалості стажу, — сказав мені:

— Якось він і зі мною таке зробив. Хотів, щоб я помер із голоду.

— Чхати. Я йому дупи не цілуватиму. Чи звільнюся, чи ґиґну з голоду.

— І не мусиш. Щоночі звітуйся дільниці Прелл. Скажи в сортувальні, що сидиш тут без роботи і можеш сидіти підміняйлом додаткової доставки.

— Що, справді можна? І правила цього не забороняють?

— Я щодватижні зарплатню отримував.

— Дякую, Боббі.

Щось забувся, о котрій приходив на роботу. О шостій чи сьомій вечора. Десь так.

Усіх проблем було — сісти зі стосом листів, взяти мапу району і спланувати маршрут. Ніц складного. Усі водії витрачали значно більше часу, ніж необхідно для продумування маршрутів, то й я не сіпався. Ішов тоді, коли йшли всі, повертався разом з усіма.

Потому робив ще один маршрут. Лишався ще час посидіти десь у кав’ярнях, газети почитати, відчути себе людиною. Навіть пообідати встигав. Коли б не схотів взяти вихідний, я міг це зробити. На одному з маршрутів здибав дебелу молодицю, котра щовечора отримувала рекомендованого листа. Вона шила класні сукні й нічні сорочки і носила їх. Ти злітав її стрімкими східцями об одинадцятій вечора, тиснув дзвінок і віддавав рекомендованого листа.

Їй наче трохи перехоплювало подих, щось штибу «ОООООООООООООООхххххххххХХХХ!», а сама стояла поруч, геть поруч, і не відпускала, доки його не прочитувала, а тоді казала:

— ОООООооххх, добраніч, дякую ВАМ!

— Так, мем, — казав ти, чимчикуючи геть із настовбурченим прутнем.

Проте вічно це тривати не могло. Десь за півтора тижні свободи поштою надійшло це:

Мене повернули на хрест.

— Чінаскі, на тобі 539-ий маршрут!

Найскладніший на дільниці. Багатоквартирні будинки з поштовими скриньками, на яких імена затерли чи взагалі не писали, під крихітними лампочками у темних вестибюлях. Старі леді, які стоять у цих вестибюлях уздовж вулиць, ставлять одне й те ж саме питання так, ніби вони — одна особа з одним голосом:

— Листоноше, маєте для мене пошту?

У відповідь на таке хочеться крикнути щось штибу:

— Леді, біса вам у ребро, чортяку в печінку, звідки я знаю, хто ви така, хто такий я і хто тут взагалі є?

Піт скрапує, у голові вулик, розклад геть нестерпний, а ще Джонстон у своїй червоній сорочці знає про це все, насолоджується й удає, що пішов на це для зниження собівартості. Але всі знали, нащо він так чинить. О, якою він був чудовою людиною!

Люди. Люди. І пси. Дайте-но я вам про псів розповім. То був один із тих пекельних днів, я біг, спітнілий, хворий, ледь не марю, ще й з бодуна. Зупинився біля маленького будинку на кілька квартир, де поштова скринька на тротуарі біля дороги стоїть. Відкрив її своїм ключем. Анітелень. І відчуваю раптом, як щось мені в промежину впирається. Ще й рухається кудись угору. Обертаюся — а там доросла німецька вівчарка, і носа ледь не наполовину застромила мені в гепу. Одним порухом щелепи вона могла мені яйця відірвати. Я вирішив, що сьогодні ці люди своєї пошти не отримають, і невідомо ще, чи отримуватимуть її в майбутньому. Старий, вона справді працювала там носом. НЮХ! НЮХ! НЮХ!

Я повернув пошту до шкіряної торби і дуже, дуже повільно посунувся на півкроку вперед. Ніс рушив за мною. Ще півкроку другою ногою. Ніс за мною. Тоді я зробив дуже, дуже повільний повний крок. За ним ще один. Тоді зупинився. Носа не було. Пес стояв і дивився на мене. Може, він ніколи не нюхав чогось такого й не знав напевне, що робити.

Поволі я рушив геть.

Була ще одна німецька вівчарка. Спекотне літо, а вона ВШКВАРИЛА зі двору і СТРИБНУЛА в повітря. Зуби клацнули, дивом не зачепивши моєї яремної вени.

— ГОСПОДИ ЙСУСЕ! — заволав я. — ІСУСЕ ХРИСТЕ! УБИВАЮТЬ! УБИВАЮТЬ, ДОПОМОЖІТЬ! УБИВАЮТЬ!

Тварюка розвернулася й стрибнула знову. Я добре вперіщив їй торбою з поштою прямо в повітрі, полетіли листи й журнали. Псина була готова стрибнути знову, коли вийшли два хлопа, власники, і відтягли її. Тоді під її поглядом і гарчанням я нахилився та позбирав листи й журнали, які мав закинути на ганок наступного будинку.

— Ви, курвині діти, геть навіжені, — сказав я хлопам. — Цей пес — убивця. Спекайтеся його чи приберіть із вулиці!

Я їм обом вшкварив би, проте між ними гарчала й кидалася на мене ця псина.

Я пішов до наступного ґанку і, повзаючи навкарачки, переклав пошту.

Як і завше, часу на обід не лишилося, прецінь на сорок хвилин все одно спізнився.

Камінь подивився на годинник:

— Ти запізнився на сорок хвилин.

— А ти взагалі не приходив, — сказав я йому.

— Ото запишемо.

— Уперед, Камінчику.

Він уже вклав до машинки відповідний бланк і почав друкувати. Я сидів, сортуючи пошту і відкладаючи листи, які мали повернутися відправникам. Він підійшов і кинув мені заповнений бланк. Я втомився від читання його базгранини і завдяки своїй мандрівці містом знав, що будь-який протест марний. Навіть не глянувши, я жбурнув аркуш у смітник.

На кожному маршруті були свої пастки, про які знали тільки штатні поштарі. Кожен день підкидав як не гімно, то засрану тріску, і ти завжди був готовий до зґвалтування, убивства, псів, божевілля чи ще чогось такого. Штатні ж своїми маленькими таємницями не ділилися. Це було єдиною їхньою перевагою — крім того, що свої маршрути вони знали напам’ять. Гаплик новачкові, а надто тому, хто ночами глушить, лягає о другій, встає о пів на п’яту, цілісіньку ніч злигається й горлає пісні — і все йому наче з гуски вода, майже так.

Якось був я на вулиці, незле рухався маршрутом, хоч і новий він, і подумалось мені: Ісусе Христе, невже я вперше за два роки зможу пообідати.

У мене був страшенний бодун, проте все йшло як належить, доки я не дістався тої жмені пошти, адресованої церкві. Номера будинку в адресі зазначено не було — сама назва церкви і бульвару, на якому вона знаходиться. Здираюся, похмільний, східцями. Скриньки знайти я не зміг, а людей у церкві не було. Горіло кілька свічок. Миски стоять — пальці вмочувати. І порожня кафедра на мене витріщається, з усіма статуями вкупі, блідо-червоними, жовтими й блакитними, фрамуги зачинено, спекотний смердючий ранок.

О, Ісусе Христе, подумав я.

І вийшов.

Рушив уздовж церкви й побачив сходи, що вели донизу. Зайшов у відчинені двері. Знаєте, що побачив? Ряди унітазів. І душові. Але було темно. Усе світло вимкнено. Як, у біса, вони хочуть, щоб людина знайшла поштову скриньку в темряві? Тоді розгледів вимикач. Клацнув його, і світло повмикалося по всій церкві — й усередині, й зовні. Пройшов до наступної кімнати, а там священикові вбрання на столі розкладено. Пляшка вина стоїть.

Заради всіх зарад, думаю, кого, дідька лисого, крім мене, могли б отут застигти?

Узяв я пляшку вина, хильнув від душі, лишив листи на вбраннях та пішов назад до туалетів і душових. Вимкнув світло, просрався в темряві та викурив цигарку. Поміркував, а чи не прийняти душ, але уявив собі заголовки: «У РИМО-КАТОЛИЦЬКІЙ ЦЕРКВІ СПІЙМАНО ГОЛОГО ЛИСТОНОШУ ЗА ПИТТЯМ КРОВІ ХРИСТОВОЇ ТА ПРИЙМАННЯМ ДУШУ».

Зрештою часу на обід мені не стачило, а по поверненні Джонстон написав доповідну, що я на двадцять три хвилини вибився з розкладу.

Згодом довідався, що пошту для церкви лишають у парафіяльному будинку за рогом. Утім, звісно, я вже знав, де можна посрати й помитися, якщо приспіє.

Розпочався сезон дощів. Майже всі гроші йшли на пійло, тож підошви в черевиках протерлися, а плащ був старим і рваним. Під будь-яким дощиком я промокав наскрізь, кажу наскрізь — тобто до майток і шкарпеток. Штатні поштарі сиділи на лікарняних, лікарняні вони брали по всьому місті, тож роботи щодня вистачало і на дільниці Окфорд, і на всіх інших. Лікарняні брали навіть тимчасовці. Я не брав, бо надто втомлювався, щоби тверезо мислити. Того ранку мене відіслали на дільницю Вентлі. То був один із тих п’ятиденних хлющів, коли вода валить суцільною стіною, і все місто схоронюється, усе ховається, стоки не встигають проковтувати воду, і та заливає тротуари, а в деяких районах — газони й навіть будинки.

Мене відіслали до дільниці Вентлі.

— Сказали, що їм потрібна добра людина, — крикнув Джонстон навздогін, коли я виходив під водний потік.

Двері зачинилися. Якщо моя чортопхайка заведеться, а вона таки завелася, поїду до Вентлі. Однак це не важило: якщо машина не могла рушити, вони закидали тебе в автобус. Ноги в мене вже промокли.

Завідувач Вентлі поставив мене перед тим лантухом. Його вже було напхом напхано, а я ще продовжив разом з іншим підміняйлом втрамбовувати в нього пошту. Таких мішків я ще не бачив. То був якийсь паскудний жарт. Я нарахував у ньому 12 пачок пошти. На півміста має вистачити. Мені ще належало дізнатися, що маршрут був — самі пагорби. Хто б його не склав, він був не при собі.

Підняли ми той лантух, і, щойно я зібрався рушати, завідувач вийшов і сказав:

— Нікого не зможу підкинути тобі на допомогу.

— Усе гаразд, — відповідаю.

Гаразд, холера. Потім я довідався, що він був ліпшим Джонстоновим кумпелем.

Маршрут розпочинався від дільниці. Перша з дванадцяти ділянок. Вийшов я під зливу і потюпав схилом донизу. То була найбідніша частина міста: малі будиночки й дворики зі скриньками, повними павуків, скриньками, що трималися на одному цвяху; де в будинках бабці крутять цигарки, жують тютюн, гомонять із канарками та стежать за тобою — кретином, який загубився в дощі.

Коли майтки змокають, вони сповзають донизу, донизу, донизу вони сповзають, донизу, обліплюючи сідниці, аж доки їх мокру мотузку не підтримує сама лиш промежина штанів. Дощ позмивав чорнило з деяких листів; цигарка не запалювалася. Постійно мусив тягати з лантуха журнали. То була лише перша ділянка, а я вже втомився. На черевики налипло стільки багнюки, що важили вони, як чоботи. Раз по раз я наштовхувався на слизькі місця й ледь не падав.

Відчинилися двері, і стара жінка озвучила питання, чуте мною по сто разів на дню:

— А де це сьогодні постійний листоноша?

— Леді, ПРОШУ ДУЖЕ, звідки я можу знати? Сто чортів, чого я маю це знати? Я тут, а він деінде!

— О, та ви, хлопче, бандюк!

— Я? Бандюк?

— Авжеж.

Я розсміявся, тицьнув їй до рук грубого, просякнутого водою листа і пішов далі. Може, на пагорку буде краще, подумав я. Інша стара шкапа, намагаючись бути приязною, спитала мене:

— Чи не хотіли б ви завітати й випити горнятко чаю та просохнути?

— Леді, ви даєте тямки, що в нас нема часу навіть труси підтягнути?

— Труси підтягнути?

— ТАК, ПІДТЯГНУТИ НАШІ ТРУСИ! — зарепетував я й пішов геть під стіну дощу.

З першою ділянкою розібрався. Зайняло це годину. Ще 11 ділянок — ще 11 годин. Мертвий номер, подумав я. Схоже, вони повісили на мене найпаскудніший маршрут.

На пагорбі було гірше, позаяк довелося тягти ще й самого себе.

Настав і минув полудень. Без обіду. Я був на четвертій чи п’ятій ділянці. Навіть сухого дня маршрут був би неможливим. А цей настільки неможливий, що навіть у голові не вкладалося.

Зрештою я змок так, що подумалося — тону. Знайшов ґанок, що лиш трохи підтікав, став там і спробував підкурити цигарку. Десь тричі спокійно затягнувся, доки не почув позаду голос старенької:

— Поштарю! Поштарю!

— Так, мем? — спитав я.

— У ВАС ПОШТА МОКНЕ!

Глянув на лантух — справді, трясця йому, торбу я не закрив. Крапля чи дві впали з діри в піддашші.

Пішов далі. Матері твоїй хиря, думалось, тільки довбограник винесе те, що на мене навішали. Оце знайду телефон, скажу їм приходити за поштою, і в труні я бачив таку роботу. Джонстон переміг.

Щойно я вирішив звільнитися, як враз полегшало. Крізь дощ я розгледів будівлю біля підніжжя пагорка, і скидалося на те, що в ній мав бути телефон. Я був на схилі. Як зійшов донизу, побачив, що то маленька кав’ярня. Там працював обігрівач. Гаразд, хай йому грець, бодай обсушуся. Зняв дощовик, жбурнув лантух із листами на підлогу й замовив чашку кави.

То була геть чорна кава. Розведена кавова гуща. Найгірша кава, що будь-коли мені траплялася, та вона була гарячою.

Я видудлив три чашки і сидів там годину, доки не висохнув повністю. Тоді визирнув надвір: дощ припинився! Я вийшов, піднявся на пагорок і знову почав розносити пошту. Неквапно завершив маршрут. На дванадцятій ділянці я вже йшов у сутінках. Коли я повернувся на дільницю, уже споночіло.

Службовий вхід було замкнено.

Я погрюкав у бляшані двері.

З’явився маленький сонний черговий і відчинив двері.

— Де тебе дідько носив? — гаркнув він.

Я пройшов до сортувального ящика й скинув промоклий лантух із тим, що мало повернутися відправникам, тим, що відмовилися брати, і поштою до розсилання. Зняв свій ключ і підкинув його в бік ящика. Отримуючи та здаючи ключ, треба було розписуватись. Начхати. Черговий так і стояв.

Я глянув на нього.

— Хлопче, скажеш зараз бодай слово чи хоч би чхнеш — Бог мені в поміч, я тебе вб’ю!

Хлопець не сказав нічого. Я хряснув дверима.

Наступного ранку я чекав, що Джонстон обернеться і щось вергне. Він же вдавав, наче нічого не трапилось. Дощ припинився, і всі штатні враз одужали. Камінчик відіслав додому без платні трьох тимчасовців і мене серед них. Я майже полюбив його за це.

Я повернувся додому й прилаштувався біля теплої Беттіної дупи.

Проте невдовзі знову задощило. Камінь відіслав мене на штуку, що звалася Недільним зібранням, і якщо це нагадало вам про церкву — забудьте. Береш у Західному гаражі вантажівку та планшетний нотатник. У нотатнику зазначено, на яких вулицях та коли саме ти маєш бути, як дістатися наступної скриньки, звідки маєш забрати пошту. Типу 14:32, ріг Бічер та Авалон, ЛЗ Р2 (що означає три квартали наліво, два направо), 14:35, і тільки диву даєшся, як можна забрати пошту з однієї скриньки, проїхати п’ять кварталів за три хвилини й закінчити з витрушуванням іншої скриньки. Часом на саме звільнення недільної скриньки йшло три хвилини. До того ж, нотатники не відзначалися достовірністю. Вулиця могла бути записаною там провулком, а провулок — вулицею. І ти гадки не маєш, де ти.

То був один із тих тривалих дощів, коли лило не те щоб дуже, проте безупинно. Місця, якими їхав, були мені невідомі, та принаймні було вдоста світла, щоби читати планшет. Але чим більше сутеніло, тим важче було щось роздивитися у світлі щитка керування чи розгледіти скриньки, що з них мав вийняти пошту. Крім того, на вулиці прибувала вода, і кілька разів я вмочувався по кісточки.

Потім щиток керування згас. Нотатника вже не почитаєш. І жодного уявлення, де я був. Без нотатника я наче хлоп, що заблукав у пустелі. Однак у дечому мені ще щастило — поки що. Мав дві коробки сірників, і, перш ніж їхати до наступної скриньки, я запалював сірник, запам’ятовував напрямок руху й рушав. Удалося нарешті перехитродупити напасть, цього небесного Джонстона, що позирає вниз, спостерігаючи за мною.

Потім я завернув за ріг, вистрибнув спорожнити скриньку, а як повернувся — нотатник ЩЕЗ!

Джонстоне на Небесах, змилуйся. Я загубився в темряві й дощі. Що я — справді якийсь ідіот? Сам винен, що трапляється таке паскудство? Можливо. Можливо, я божевільний, і мені пощастило, що живим зостався.

Нотатник було прикручено дротом до щитка керування. Я так собі подумав, що його могло винести з вантажівки на останньому різкому повороті. Я закатав ногавиці до колін, вибрався з машини і почалапав крізь фут води. Було темно. Хріна з два я знайду цю кляту штуковину! Ішов, запалюючи сірники, проте нічого, нічого. Попливло собі геть. Як дістався рогу, мені вистачило клепки зважити, куди рухається течія, і йти за нею. Я побачив щось, що пливло нею, запалив сірник… Це був ВІН! Нотатник. Неймовірно! Ледь його не розцілував. Повернувся, забрався до вантажівки, розкатав ногавиці і намертво прикрутив нотатник до щитка. Звісно, я вибився з графіка, але принаймні знайшов їхній сраний нотатник. Не загубився на задвірках Ніщо. Не дзеленчав у двері та не питався, як мені дістатися до гаража поштамту.

Я вже чув якогось вигранця, що огризається зі свого теплого передпокою:

— Добре, добре. Ви працівник поштової служби, чи не так? І що, ви не знаєте шляху до вашого власного гаража?

Тож я собі їхав, запалював сірники, стрибав до водяних вирів і спорожнював скриньки для збору листів. Я втомився, зголоднів і маявся похміллям — утім, я завжди був таким — і прямував крізь утому, наче крізь воду. Не полишали думки про гарячу ванну, гарні ноги Бетті і — дещо, щоб змусити мене рухатись, — образ мене, що сидить у м’якому кріслі з випивкою в руці, коли підходить песик, і я поскубую йому голову.

Та до цього треба було ще доїхати. Зупинки в нотатнику видавалися нескінченними, і коли я дістався низу, там було написано «перегорніть», я перегорнув і, звісно, на звороті був ще один список зупинок.

З останнім сірником я зробив останню зупинку, здав пошту на вказану дільницю — то справді був вантаж — і поїхав до Західного гаража. Він був у західному кінці міста, а на заході місцина була дуже пласкою, каналізація не справлялася з водою, і, коли та скільки не дощило б, там починалося те, що звали «повінню». Назва дійсності відповідала.

Я собі їхав, а вода підіймалася дедалі вище. Помічав загрузлі й полишені машини. Холера. Усе, чого мені баглося, — дістатися того крісла, з тою склянкою скотчу в руці, і спостерігати, як Беттіна дупа вихляє кімнатою. Тоді під світлофором зустрічаю Тома Мото, ще одного джонстонівського тимчасовця.

— Куди шлях тримаєш? — спитав Том.

— Як мене вчили, найкоротша відстань межи двох точок — по прямій, — кажу йому.

— Ой не раджу, — каже він мені. — Знаю ті місця. Там океан.

— Гівна на лопаті, — відповідаю. — Просто треба, щоб жижки не трусилися. Підкурити буде?

Я підкурив і лишив його під світлофором.

Бетті, крихітко, я йду!

Аха.

Вода підіймалася дедалі вище, але поштові вантажівки проектують із високим просвітом. Я зрізав трохи житловим кварталом, на повній швидкості, вода розліталася навсібіч. Лляло. Жодних машин навколо, я був єдиним рухомим об’єктом.

Бетті, крихітко. Так.

Якесь вайло стояло на ґанку, іржало і кричало мені:

— ПОШТУ МАЄ БУТИ ДОСТАВЛЕНО!

Я вилаяв його і показав середній палець.

Тут я помітив, що вода піднялася вже до кабіни й вирує навколо черевиків, та я продовжував кермувати. Три квартали лишилося!

Тоді вантажівка зупинилася.

О. Гівно.

Сидів і намагався її завести. Раз стартонула, тоді заглухла. Потім геть перестала заводитися. Сидів там і дивився на воду. Там, мабуть, уже фути зо два. І що я маю робити? Сидіти, доки не з’явиться команда рятувальників?

Що каже Поштова інструкція? Де вона взагалі є? Не знаю нікого, хто б її бачив.

Як серпом по барабольках.

Я зачинив вантажівку, сунув ключі запалювання до кишені, зайшов у воду, що майже сягала попереку, і почовгав до Західного гаража. Дощило. Раптом вода піднялася ще на три чи чотири дюйми. Я проходив лукою і втрапив до канави. Вантажівка була припаркована на чиїйсь луці.

На мить мені видалося, що пливти буде швидше, тоді подумав, що ні, виглядатиме смішно. Дістався я до гаража і пішов до диспетчера. Став там, мокрий, як не може бути, а він подивився на мене.

Кинув йому ключі від вантажівки і запалювання.

Потому записав на клаптику паперу: 3435, площа Маунтен В’ю.

— Ваша вантажівка за цією адресою. Забирайте.

— Хочете сказати, ви її там полишили?

— Хочу сказати, я її там полишив.

Я вийшов, відмітився, роздягнувся до майток і став перед обігрівачем. Повісив одяг над ним. Глянув в інший бік кімнати, де біля другого обігрівача стояв Том Мото у своїх майтках.

Ми розсміялися.

— Пекло, хіба ні? — спитав він.

— Неймовірно.

— Гадаєш, Камінь це спланував?

— Сто чортів, аякже! І дощ він викликав!

— Ти теж заглух?

— Авжеж, — кажу.

— І я теж.

— Слухай, малюку, — кажу, — моїй машині 12 років. А в тебе нова. Я певен, що моя заглухла. Як щодо підштовхнути мене, щоб я міг завестися?

— Гаразд.

Ми вдяглися й вийшли. Мото тижні зо гри як придбав машину нової моделі. Я чекав, доки він заведе двигун. Анітелень. О, Господи, думаю.

Дощем залляло всю підлогу в кабіні.

Мото виліз.

— Ніц втішного. Здохла.

Без надії сподіваючись, спробував свою. Була якась реакція від батареї, проскочила іскра, хоч і слабенька. Підкачав бензину, спробував ще раз. Завелася. Я дав їй погарчати. ПЕРЕМОГА! Я добре її прогрів. Тоді здав назад і став підштовхувати нову машину Мото. Штовхав я її милю. Чортопхайка навіть не перднула. Заштовхав я її до гаража, лишив там і, обираючи місця й вулички вище та сухіше, повернувся до Беттіної дупи.

Улюбленим поштарем Камінчика був Метью Беглз. Бетлз не з’являвся на роботу в непрасованій сорочці. Власне, усе, що він носив, було або виглядало новим. Взуття, сорочки, штані, кептар. Його черевики справді блищали, і ніщо з його одягу, здавалося, жодного разу не бувало в пральні. Щойно на сорочці чи штанях з’являлася брудна плямка, він їх викидав.

Коли Метью проходив повз, Камінчик любив нам казати:

— Оце йде поштар!

І Камінь справді в це вірив. Його очі ледь не сяяли любов’ю.

А Метью в цей час стояв біля свого ящика, виструнчений і чистенький, відшкрябаний і відіспаний, черевики переможно відсвічують, і листи до свого ящика він закидав із радістю.

— Ти справжній поштар, Метью!

— Дякую вам, містере Джонстон.

Якось уранці о п’ятій я зайшов і сів чекати за спиною в Камінчика. Він наче трохи зіщулився під своєю червоною сорочкою. Мото сидів поруч. Він мені й розповів:

— Учора вони забрали Метью.

— Забрали його?

— Так, бо крав із листів. Відкривав листи, призначені Каплиці Некалайли, і витягав гроші. І це після п’ятнадцяти років роботи!

— Як же вони його взяли, як вирахували?

— Старі шкорби. Старі шкапи слали Некалайлі повні грошей листи і не отримували реакції — ані подяк, ані відповідей. Некалайла сказав поштамту, а поштамт почав стежити за Метью. Побачили, як він відкриває конверти поруч із виваркою і витягає гроші.

— Гівно-правда?

— Гівно-правда. Серед білого дня зловили.

Я сперся на стінку.

Некалайла побудував чималу каплицю і пофарбував її в блювотно-зелений колір. Думаю, щоб нагадувало йому про гроші. У нього був штат, 30 чи 40 лобів, які тільки відкривали конверти, виймали чеки та гроші, записували суму, відправника, дату отримання й таке інше. Інші розсилали книжки та брошури, написані Некалайлою. Його фото висіло на стіні — чимала світлина: бородатий Н. у вбранні жерця. Ще був олійний портрет Некалайли, теж дуже великий, він висів над офісом і спостерігав.

Некалайла заявляв, що якось він ішов крізь пустелю і здибав там Ісуса Христа, от Ісус Христос йому все й розповів. Вони присіли на скелю, й I. X. усе йому виклав. Тепер він ділився таємницями з тими, хто міг собі це дозволити. Також щонеділі він проводив служіння. Його помічники, котрі також належали до пастви, працювали від дзвінка до дзвінка.

От і уявіть, як Метью Бетлз намагається обвести круг пальця Некалайлу, котрий у пустелі Христа зустрів!

— Камінчику хтось щось сказав? — питаю.

— Ти що, жартуєш?

Так ми й просиділи годинку чи близько того. До ящика Метью поставили тимчасовця. Іншим підміняйлам роздали завдання. Я самотньо сидів позаду Каменя. Тоді підвівся і пройшов до його столу.

— Містере Джонстон?

— Так, Чінаскі?

— Де сьогодні Метью? Захворів? Камінчик потупився. Глянув на папірець,

який тримав у руці, та вдав, що продовжує його читати. Я відійшов і сів.

О сьомій Камінчик обернувся:

— Сьогодні для тебе нічого нема, Чінаскі. Я підвівся й пішов до дверей. Став на порозі.

— Доброго вам дня, містере Джонстон. Най день буде вдалим.

Він не відповів. Я зазирнув до крамнички з алкоголем і взяв півпінти «Grandad» на сніданок.

Куди б ти не ніс пошту, голоси в людей були однакові, і чув ти щоразу одне й те ж саме.

— Ви спізнилися, чи не так?

— Де постійний поштар?

— Привіт, Вуйку Семе[2]!

— Листоноше! Поштарю! Це не нам!

На вулицях було повно психічно хворих і бовдурів. Більшість із них мешкала в ошатних будиночках і, схоже, не працювала, а ти чудувався, як їм це вдається. Був хлоп, який не дозволяв класти пошту до його скриньки. Стояв на дорозі й дивився, як ти підходиш, за два чи три квартали, — він просто стояв із простягнутою рукою.

Я питав інших, хто працював на цьому маршруті:

— А що з тим хлопом, котрий стоїть і простягає руку?

— Яким хлопом, котрий стоїть і простягає руку? — питали вони.

У них теж були однакові голоси.

Якось, коли я проходив той маршрут, хлоп-котрий-стоїть-і-простягає-руку був за півкварталу вгору по вулиці від свого будинку — спілкувався з сусідом. Обернувся в мій бік, коли мені лишалося більше ніж квартал, і він знав, що матиме час повернутися й зустріти мене. Щойно він став до мене спиною, я побіг. Не думаю, що будь-коли доставляв пошту настільки швидко: самі кроки й рух, без упину та пауз, я був ладен його вбити.

Лист уже наполовину опустився до його скриньки, коли він обернувся і побачив мене.

— О НІ-НІ-НІ! — загорлав він. — НЕ КЛАДІТЬ ДО СКРИНЬКИ!

Він біг вулицею до мене. Усе, що я бачив, — невиразні обриси його ніг. Сто ярдів він подолав, здається, за 9,2 секунди.

Я вклав листа йому до рук. Дивився, як він його відкриває, проходить ґанком, відчиняє двері й заходить до будинку. Що це було, най мені пояснить хтось інший.

Я знову був на новому маршруті. Камінчик завжди вішав на мене складні маршрути, однак час від часу, з огляду на збіг обставин, він був змушений ставити мене на менш убивчі. Маршрут 511 лузався як не може бути, відтак я знову почав думати про обід — про обід, який ніколи не наставав.

То був типовий житловий район. Жодних багатоквартирних будинків. Просто дім за домом із охайними газонами. Але це був новий маршрут, і я крокував, намагаючись утямити, де тут пастка. Навіть погода була чудовою.

Господи, думав я, я це зроблю! Обід і повернення за розкладом. Життя нарешті було стерпним.

Ці люди навіть псів не тримали. Ніхто не стояв надворі, очікуючи своєї пошти. Я годинами не чув людських голосів. Можливо, я досягнув своєї поштової зрілості, чим би воно не було. Простував собі, умілий і майже відданий.

Пам’ятаю одного зі старших поштарів, який тицяв собі в серце й казав мені:

— Чінаскі, колись це тебе схопить, схопить тебе просто сюди!

— Серцевий напад?

— Відданість службі. Побачиш. Ти ще цим пишатимешся.

— Хріна з два!

Однак чолов’яга був щирим.

Я згадав про нього, простуючи.

І тут мені трапився рекомендований лист із квитанцією.

Я підійшов і подзвонив у двері. У них прочинилося віконечко. Обличчя я розгледіти не міг.

— Рекомендований лист!

— Відійдіть, — сказав жіночий голос. — Відійдіть, щоб я могла бачити ваше обличчя!

А, ось воно, — подумалось мені, — як не срачка, то болячка.

— Послухайте, шановна, ви й не маєте бачити мого обличчя. Я можу вкинути квитанцію вам до скриньки, і ви заберете листа на пошті. Не забудьте посвідчення особи.

Поклав я квитанцію до скриньки і пішов геть від ґанку. Двері відчинилися, жінка вибігла. Була в одній із цих прозорих нічних сорочок і без ліфчика. Темно-сині трусики. Волосся було незачесане й стирчало так, наче намагалося від неї втекти. На обличчі було щось схоже на крем, надто під очима. Тіло було таким білим, ніби ніколи не бачило сонця, а обличчя виглядало нездоровим. Рот напіврозтулений, виднілися сліди помади. А складена вона була як слід…

Усе це я зазначив, доки вона до мене квапилася. Я саме клав рекомендований лист до лантуха.

— Дайте мені мого листа! — заверещала вона.

— Шановна, — кажу, — вам слід…

Вона видерла листа, побігла до дверей, відкрила їх і вбігла до будинку.

От дідько! Без рекомендованого листа чи підписаної квитанції можна й не повертатися! Там треба за все розписуватися.

— ГЕЙ!

Я пішов за нею й саме вчасно втулив ногу в двері.

— ГЕЙ, ЩОБ ТЕБЕ МУХА ВБРИКНУЛА!

— Ідіть геть! Ідіть геть! Ви зла людина!

— Шановна, послухайте! Спробуйте зрозуміти! Щоб отримати цього листа, вам треба розписатися! Так я вам його не можу віддати! Ви грабуєте пошту Сполучених Штатів!

— Ідіть геть, зла людино!

Я щосили навалився на двері й продерся всередину. Там було темно. Гардини опущено. Усі гардини в будинку було опущено.

— ТИ НЕ МАЄШ ПРАВА ВДИРАТИСЯ В МІЙ ДІМ! ВАЛИ ГЕТЬ!

— А ви не маєте права грабувати пошту! Віддайте мені листа чи розпишіться за нього. Тоді я піду.

— Гаразд, гаразд, я підпишу.

Я показав їй, де розписатися, і дав ручку. Дивився на її груди, на неї всю і думав: як прикро, що вона божевільна, як прикро, як прикро.

Вона повернула ручку і щось накалякане на місці підпису. Відкрила листа і, щойно я обернувся йти, взялася його читати.

Раптом вона виникла в дверях із розставленими руками. Лист був на підлозі.

— Зла, зла, зла, зла людино! Ти прийшов, щоби зґвалтувати мене!

— Послухайте, шановна, дайте дорогу.

— У ТЕБЕ ЗЛО НА ОБЛИЧЧІ НАПИСАНО!

— Наче я того не знав. А тепер дайте мені пройти!

Я спробував відштовхнути її вбік рукою. Вона ж подряпала мені нігтями обличчя.

Я впустив сумку, кептар злетів, а коли я витирав кров хустинкою, вона підвелася і загребла мені по другій щоці.

— АХ ТИ Ж ЛЬОТРА! ЩО ТИ В БІСА КОЇШ?

— Ось бачиш? Бачиш? Ти злий!

Вона стояла зовсім поруч. Я схопив її за дупу та впився губами їй у рота. Ці груди притискалися до мене, вона вся до мене припала. Відкинула голову назад, подалі від мене:

— Ґвалтівник! Ґвалтівник! Злий ґвалтівник!

Я схилив голову, дістався однієї цицьки, потім переключився на другу.

— Ґвалт! Ґвалт! Мене ґвалтують!

Вона мала рацію. Я стягнув з неї трусики, розстібнув свою блискавку, засадив свого, довів її так до кушетки. На неї ми і впали.

Вона задерла ноги.

— ҐВАЛТ! — репетувала.

Я її кінчив, застібнув блискавку, підібрав лантух із листами й вийшов, лишивши її тихо витріщатися на стелю…

З обідом я й так не встигав, проте не вклався і в розклад.

— Ти спізнився на п'ятнадцять хвилин, — сказав Камінчик.

Я промовчав.

Тоді вій глянув на мене:

— Господи всемогутній, що з твоїм обличчям? — спитав він.

— А з твоїм що? — спитав я.

— Т-тобто?

— Забий.

Знову був бодун, знову начарувалася спека — тиждень стоградусних днів. Пиятики тривали щоночі, а зрання та впродовж дня був Камінчик і неможливість усього.

Дехто з хлопців носив африканські шоломи від сонця і сонячні окуляри, а я — у мене нічого не змінилося, чи то дощ, чи сонце — той само подертий одяг і взуття, настільки старе, що цвяшки постійно впивалися мені в ноги. Я підкладав туди шматки картону, але допомагало ненадовго — за якийсь час цвяшки знову вгризалися в п’яти.

З мене стікало віскі й пиво, фонтанувало з пахв, а я все перся з вантажем на спині, мов із хрестом, витягаючи журнали, доставляючи тисячі листів, похитуючись, наче розіп’ятий на тому сонці.

Якась жінка вискнула мені вслід:

— ЛИСТОНОШЕ! ПОШТАРЮ! ЦЕ НЕ НАМ!

Я обернувся. Вона була в кварталі позаду, вниз пагорбом, а я вже не вкладався в розклад.

— Послухайте, шановна, покладіть на свою скриньку! Ми завтра заберемо!

Вона мигтіла цією хрінню в небі.

— Шановна!

— ІДІТЬ ЗАБЕРІТЬ ЦЕ! ЙОГО ПРИЗНАЧЕНО НЕ НАМ!

О Господи.

Я скинув лантух. Зняв кептар і жбурнув у траву. Він викотився на дорогу. Лишив його там і почалапав до жінки. Півкварталу.

Спустився і висмикнув цю гидоту з її руки, розвернувся й пішов. То була реклама! Лист четвертого класу. Щось штибу розпродажу одягу за півціни.

Я підібрав кептар із вулиці і надягнув. Закинув лантух на лівий бік і пішов. Сто градусів.

Проходив повз один будинок, з якого вибігла жінка.

— Листоноше! Листоноше! Хіба у вас немає для мене листа?

— Шановна, якщо я не поклав жодного до вашої скриньки — значить, пошти для вас немає.

— Але я знаю, що у вас є лист для мене!

— Чому ви так вирішили?

— Бо телефонувала моя сестра і казала, що збирається мені написати.

— Шановна, я не маю для вас листа.

— Я знаю, що маєте! Я знаю, що маєте! Упевнена, він там!

Вона потяглася до стосу листів у моїй руці.

— НЕ ЧІПАЙТЕ ПОШТИ СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ, ШАНОВНА! ДЛЯ ВАС СЬОГОДНІ НІЧОГО НЕМА!

Я розвернувся й пішов.

— Я ЗНАЮ, ЩО У ВАС МІЙ ЛИСТ!

Ще одна жінка стояла на своєму ґанку.

— Сьогодні ви пізно.

— Так, мем.

— А де постійний листоноша?

— Він помирає від раку.

— Помирає від раку? Гарольд помирає від раку?

— Так точно, — кажу.

Віддаю їй пошту.

— РАХУНКИ, РАХУНКИ, РАХУНКИ, — закричала вона. — ЦЕ ВСЕ, ЩО МОЖЕТЕ МЕНІ ПРИНЕСТИ? ОЦІ РАХУНКИ?

— Так, мем, це все, що я можу вам принести.

Я розвернувся й пішов далі. Не моя провина, що вони користувалися телефоном, газом і світлом та купували товари в кредит. А варто було принести рахунки, як на мене почали кричати так, наче це я вимагав від них установити телефон чи замовляти післяплатою телевізор за 350 доларів.

Наступною зупинкою була невелика двоповерхівка, майже нова, на 10 чи 12 квартир.

Поштова скринька стояла спереду, під дахом ґанку. Нарешті, бодай трохи тіні. Встромляю в замок ключ і відчиняю.

— ЗДОРОВ БУДЬ, ВУЙКУ СЕМЕ, ЯК СЯ МАЄШ?

Це було гучно. Не очікував я почути за спиною чоловічий голос. Він накричав на мене, а з бодуна я нервовий. Від несподіванки аж підстрибнув. Це було занадто. Я вийняв ключ зі шпарини і розвернувся. Окрім сітчастих дверей, я не побачив нічого. За ними хтось стояв. Під кондиціонером і невидимий.

— А щоб ти ходив, як води ходять! — кажу. — Не називайте мене Вуйком Семом. Я не Вуйко Сем.

— О, то ти один із цих розумників, ге? За два центи я вийду і надеру тобі сраку.

Я підняв лантух і грюкнув ним об землю. Листи і журнали порозліталися навсібіч. Доведеться всю пачку перескладати. Я зняв кептар і жахнув ним об цемент.

— ВИХОДЬ ЗВІДТИ, СКУРВИЙ СИНУ! О, ГОСПОДИ ВСЕМОГУТНІЙ, БЛАГАЮ ТЕБЕ! ВИХОДЬ ЗВІДТИ! ВИХОДЬ, ВИХОДЬ ЗВІДТИ!

Я був ладен його вбити.

Ніхто так і не вийшов. Не долинало ані звуку. Я глянув на сітчасті двері. Нічого. Наче квартира була порожньою. На мить закортіло зайти всередину. Тоді розвернувся, став на коліна і почав перескладати листи та журнали. Без сортувального ящика довелося докласти зусиль. За двадцять хвилин я склав пошту. Запхав кілька листів до скриньки, журнали кинув просто на ґанок, розвернувся, знову глянув на сітчасті двері. Те саме — ані звуку.

Розібрався я з маршрутом, ішов і міркував: гаразд, ото він зателефонує й бовкне Джонстонові, що я йому погрожував. Як повернуся, ліпше бути готовим до найгіршого.

Відчиняю двері, а Камінь сидить за столом і щось читає.

Став там, дивлюся на нього, чекаю.

Джонстон зиркнув на мене і повернувся до читання. Продовжую стояти й чекати. Камінчик продовжує читати.

— Ну, — кажу, — що там із тим?

— Що там із чим?

— ІЗ ТЕЛЕФОННИМ ДЗВІНКОМ! РОЗКАЖИ МЕНІ, ЩО ТАМ ІЗ ТЕЛЕФОННИМ ДЗВІНКОМ! НЕ СИДИ ПРОСТО ТАК!

— З яким таким дзвінком?

— Тобі стосовно мене не дзвонили?

— Дзвонили? Що сталося? Що ти там такого зробив? Що ти накоїв?

— Нічого.

Я пішов і перевірив своє начиння. Хлоп не телефонував. Най не сподівається на мою вдячність. Мабуть, він гадав, що якщо зателефонує, я повернуся.

Дорогою до ящика я пройшов повз Каменя.

— Чінаски, що ти там накоїв?

— Нічого.

Моя поведінка настільки збила Камінчика з пантелику, що він забувся вказати на моє півгодинне запізнення і записати його.

Якось уранці я сортував пошту поруч із Джи Джи. Так його всі кликали — Джи Джи. Насправді його звали Джордж Ґрін. Проте вже багато років його звали Джи Джи, і врешті він став схожим на Джи Джи. Він працював поштарем ледь не з двадцяти років, а зараз йому було добряче за шістдесят. Його голос щез. Він і не спілкувався. Він каркав. А коли каркав, то небагато. Його ні любили, ані зневажали. Він просто був. Обличчя в нього було в дивних зморшках — яри й насипи непривабливої плоті, ані натяку на осяйність. Він був міцним дідуганом, котрий робив свою справу, — Джи Джи. Його очі нагадували округлі грудки глини, закинуті до очииць. Ліпше було не думати про нього і не дивитися в його бік.

У Джи Джи, попри весь його стаж, був один із найлегших маршрутів — геть по периметру багатого району. Теж район із забезпечених. Хоч будинки були й старими, але великими, більшість — двоповерхівки. Японські садівники підтримують широкі газони підстриженими й зеленими. Там жили деякі кінозірки. Відомий мультиплікатор. Автор бестселерів. Два колишні губернатори. Тут із тобою не спілкувалися. Ти ніколи нікого не бачив. Єдине що, на початку маршруту будинки були дешевші, там набридали діти. Маю на увазі, що Джи Джи був бурлакою. І мав свисток. Наприпочатку маршруту він виструнчувався, діставав чималий сюрчок і дмухав так, що слина розліталася навсібіч. То був знак для дітей, що він прийшов. Мав для них цукерки. І діти прибігали, і, просуваючись вулицею донизу, він роздавав їм цукерки. Добрий старий Джи Джи.

Про цукерки я довідався, коли вперше пішов тим маршрутом. Камінь не хотів давати мені настільки легкі маршрути, проте часом він не мав вибору. Тож іду я, виходить цей хлопчисько і питає:

— Гей, а де моя цукерка?

Я кажу:

— Яка цукерка, малий?

А малий каже:

— Моя цукерка. Хочу свою цукерку!

— Стривай, малюку, — кажу, — ти, певно, тю-тю. Твоя матуся знає, що ти тут оце баглаї гнеш?

Малий глянув на мене з підозрою.

Одного дня Джи Джи таки втрапив у халепу. Старий добрий Джи Джи. Він зустрів там нову маленьку дівчинку. І дав їй якісь цукерки. І сказав:

— Яка в нас чарівна маленька дівчинка! Хотів би я, щоб ти була моєю маленькою дівчинкою!

Матуся почула це з вікна, з криками вибігла і звинуватила старого в розбещенні малолітньої. Про Джи Джи вона не знала, тож коли побачила, як він дає дочці цукерку і каже таке, того цілком вистачило.

Старий добрий Джи Джи звинувачений у розбещенні малолітніх.

Заходжу я й чую, як Камінчик по телефону пояснює матері, що Джи Джи — людина честі. Джи Джи в цей час, мов паралізований, сидів перед своїм ящиком.

Щойно Камінь завершив розмову й поклав слухавку, я йому сказав:

— Ти не маєш відсмоктувати в тієї баби. У неї свідомість засрана. У половини американських матерів разом із їхніми дорогоцінними здоровезними поцьками та дорогоцінними маленькими доцями, у половини матерів у Америці засрані мізки. Скажи їй, най іде під три чорти. У Джи Джи цюцюрка не встане, ти ж знаєш.

Камінчик похитав головою:

— Ні, громадськість — це динаміт! Вони — динаміт!

Оце й усього, що він міг бовкнути. Я й раніше бачив, як Камінь плазував, благав і пояснював кожному вигранцю, котрий телефонував із будь-якого приводу…

Я сортував поруч із Джи Джи 501-ий маршрут, геть прийнятний. Мусив напружитися, щоби підняти пошту, однак це було можливим, а отже, давало надію.

Хоча Джи Джи знав свій ящик достеменно, руки його сповільнилися. Просто він за своє життя розсортував забагато листів — і його змертвіле до відчуттів тіло почало чинити опір. Кілька разів упродовж ранку я бачив, як його хитало. Він зупинявся і погойдувався, входив у транс, тоді виривався з нього і розкладав ще кілька листів. Не те, щоб він мені подобався. Його життя не було подвигом, а ще він виявився певною мірою кавалком лайна. Проте щоразу, коли його хитало, щось у мені смикалося. Наче відданий кінь, який вже не може рушити. Чи стара машина, що якось уранці відмовила.

Пошта була важкою, і коли я дивився на Джи Джи, мене брав смертельний холод. Уперше за сорок років він може прогавити ранкове відправлення! Для людини, котра настільки пишалася своєю роботою, як Джи Джи, це могло стати трагедією. Я-то забив на багацько ранкових відправлень, і мішки до скриньок мені доводилось возити на власній машині, але й ставлення в мене було трохи іншим.

Його знову хитнуло.

Господи всемогутній, подумав я, що, ні хто, крім мене, не помічає?

Озирнувся: ніхто цим не переймався. Усі вони свого часу визнавали, що його люблять: «Джи Джи — файний хлоп». Проте «старий добрий хлоп» тонув, а всім було начхати. Зрештою, переді мною було менше пошти, аніж перед Джи Джи.

Мабуть, допоможу йому підняти журнали, подумав я. Та проходив службовець і накидав мені ще пошти — стільки, що я майже зрівнявся з Джи Джи. Схоже, складно буде обом. Я на мить гойднувся, тоді зціпив зуби, розвів ноги, зігнувся, наче мені щойно зацідили, і взявся розкладати листи так, що загуло.

За дві хвилини до часу відправлення і Джи Джи, і я розібралися з поштою, розклали і спакували журнали, авіапошта на місці. Ми обидва були готові це зробити. Даремно я хвилювався. Аж тут підійшов Камінь. Ніс два пакунки з рекламою. Дав один пакунок Джи Джи, а мені другий.

— Це теж треба обробити, — сказав він і відійшов.

Камінчик знав, що ми не встигнемо обробити рекламу вчасно і зустріти машину відправлення. Я втомлено перерізав мотузку на рекламі й узявся її розкладати. Джи Джи просто сидів і дивився на той пакунок. Тоді схилив голову, сперся нею на руки і почав тихо плакати.

Я не міг повірити.

Озирнувся.

Інші поштарі на Джи Джи не дивилися. Вони складали листи, перетягуючи їх ремінцями, базікали одне з одним і реготали.

— Гей, — гукнув я до них пару разів, — гей!

Але на Джи Джи вони не дивилися.

Я підійшов до старого. Торкнувся його руки:

— Джи Джи, — кажу, — що я можу для тебе зробити?

Він відстрибнув від свого ящика і вибіг східцями вгору до роздягальні. Я дивився, як він пішов. Того наче ніхто й не помітив. Розклав ще кілька листів, потому і собі піднявся нагору.

Він був там за одним зі столів, голова схилена на руки. От тільки він уже не плакав тихенько. Він схлипував і зойкав. Усе його тіло струшували спазми. Він не припиняв.

Я збіг східцями повз усіх поштарів до столу Каменя.

— Гей, гей, Каменю, Ісусе Христе, Камінчику!

— Що сталося? — питає.

— Джи Джи зірвався! А всім усе одно! Він там реве нагорі! Йому допомога потрібна!

— Хто на його маршруті?

— Яка в біса різниця? Кажу тобі, йому зле! Йому допомога потрібна!

— Треба знайти когось на його маршрут!

Камінець підвівся з-за свого столу й обвів поглядом листонош, наче серед них має бути ще один зайвий. Тоді попхався назад до столу.

— Слухай, Камінчику, хтось має доставити його додому. Скажи, де він живе, і я сам його відвезу в неробочий час. Після того рознесу твій довбаний маршрут.

Камінь підвів очі:

— Хто на твоєму ящику?

— Біса йому в ребро, тому ящику!

— ІДИ ДО СВОГО ЯЩИКА!

Далі він зателефонував іншому начальнику дільниці:

— Ало, Едді? Слухай, мені сюди потрібна людина…

Сьогодні дітям цукерок не буде. Я пішов до себе. Решта поштарів уже розбіглася. Почав вкладати рекламки. На ящику Джи Джи була його в’язанка нерозкладених реклам. Я знову вибився з графіка. Лишився без відправлення. Коли я того дня повернувся пізно, Камінь записав мені запізнення.

Джи Джи я більше ніколи не бачив. Ніхто не знав, що з ним трапилося. Його ніхто навіть не згадував. «Файного хлопа». Віддану людину. Із перерізаною горлянкою над стосом рекламок місцевого ринку зі спеціальною пропозицією: у разі покупки на понад три долари — безкоштовна пачка фірмового мила та купон на знижку.

За три роки я став «постійним». Це означало оплату свят (тимчасовцям за свята не платили) і сорокагодинний робочий тиждень із двома вихідними. Камінця також змусили відвести мені, як людині, на яку можна покластися, п’ять різних маршрутів. Оце й усього, що я мав розносити, — п’ять різних маршрутів. З часом я добре вивчу й їх, їхні короткі шляхи та пастки. Кожен день буде легшим. Можу розпочати набувати цього затишного вигляду.

Між тим, надто щасливим я не був. Я не належав до тих, хто навмисно шукає болю, робота лишалася вдоста тяжкою, але якимось чином мені бракувало старих чарів моїх днів підміняйлом — цього не-знати-що-за-чортівня трапиться наступного разу.

Кілька штатних підійшли й потисли мені руку.

— Вітаємо, — казали вони.

— Аха, — кажу.

Вітаємо з чим? Я нічого не скоїв. Тепер я був членом клубу. Був одним із хлопців. Міг бути ним роками, вислуживши свій власний маршрут. Отримувати подарунки на Різдво від своїх людей. А коли віддзвонюватимуся, що хворий, вони казатимуть якомусь нещасному довбогранику:

— А де постійний листоноша? Ви спізнилися. Постійний листоноша ніколи не запізнюється.

І от я був. Опісля прийшло офіційне повідомлення, яким заборонялося класти кептарі чи інші предмети на сортувальні ящики, хоч то нікому не шкодило і зберігало час від забігань до роздягальні. Я три роки клав кептар на ящик, а тепер мені наказали так не робити.

От, я все ще приходив похмільним і нічим штибу кептарів не переймався. Тому наступного дня після наказу мій кептар все ще був там.

Камінчик прибіг із доповідною. Там було сказано, що класти будь-які предмети на сортувальний ящик заборонено правилами та інструкціями. Я поклав доповідну до кишені і продовжив розкладати листи. Камінь крутився на стільці, спостерігаючи за мною. Усі інші листоноші занесли кептарі до своїх шафок у роздягальні. Усі, крім мене та ще одного — Марті. Камінчик підійшов до Марті й сказав:

— Отже, Марті, наказ ти читав. Твій кептар не має перебувати на кришці ящика.

— О, пробачте, сер. Звичка, ви ж розумієте. Перепрошую.

Марті забрав кептар із ящика й побіг до своєї шафки в роздягальні. Наступного ранку я знову забувся. Камінь прийшов із доповідною. Там було сказано, що класти будь-які предмети на сортувальний ящик заборонено правилами та інструкціями. Я поклав доповідну до кишені і продовжив розкладати листи.

Наступного ранку, щойно зайшовши, помітив, що Камінчик спостерігає за мною. До спостережень за мною він ставився дуже відповідально. Чекав, щоби довідатися, що я зроблю з кептарем. Я дозволив йому трохи почекати. Тоді зняв кептар і поклав на ящик.

Камінчик прибіг із доповідною.

Я її не читав. Одразу викинув до смітнички, лишив кептар на місці й продовжив розкладати листи.

Чув Камінчика, що порався з друкарською машинкою. У клацанні клавіш чулася лють.

Цікаво, як він навчився друкувати? Маю ідею.

Він знову прийшов. Простягнув мені другу доповідну.

Я глянув на нього.

— Я цього не читатиму. Знаю, що там написано. Там говориться, що я не прочитав першу доповідну.

Другу доповідну я жбурнув до смітнички.

Камінчик побіг до друкарської машинки.

Простягнув мені третю доповідну.

— Слухай, — кажу, — я знаю, що там сказано. Перша доповідна була про те, що я лишив кептар на ящику. Друга — що не прочитав першу. Третя — що зігнорував першу та другу.

Глянув на нього і, не читаючи, вкинув доповідну до смітнички.

— Так от, я можу викидати їх настільки ж швидко, наскільки ти їх друкуватимеш. Це може тривати годинами, і невдовзі хтось із нас виглядатиме сміховинним. Тобі вирішувати.

Камінь повернувся до свого стільця і сів. Більше він не друкував. Сидів та витріщався на мене.

Наступного дня на роботу я не пішов. Спав до полудня. Не телефонував. Тоді пішов до Федеральної будівлі. Розповів їм, з якою метою. Мене доправили до столу з висохлою старою. Та мала сиве волосся і дуже худу шию, що несподівано вигиналася посередині. Вона витягнула голову і подивилася на мене з-над окулярів.

— Так?

— Я хочу звільнитися.

— Звільнитися?

— Так, звільнитися.

— І ви штатний поштар?

— Так, — кажу.

— Цк, цк, цк, цк, цк, цк, цк, — зацокала вона сухими губами. Дала мені необхідні документи, і я всівся їх заповнювати.

— Скільки ви працюєте на поштамті?

— Три з половиною роки.

— Цк, цк, цк, цк, цк, цк, цк, цк, — продовжила вона, — цк, цк, цк, цк.

Отак воно й було. Я поїхав до Бетті, і ми відкрили пляшку.

Знав би я, що за пару років повернуся службовцем і просиджу згорбленим на табуреті близько дванадцяти років.