Поштамт

II

Тим часом життя тривало. Досить довго мені щастило на перегонах. Став упевнено там почуватися. Призвичаївся щодня ходити за гарантованим прибутком, десь від 15 до 40 6аксів. Забагато не вимагав. Якщо не вигравав одразу, ставив ще трошки, аби, якщо кінь прийшов, отримати свій прибуток. День за днем я повертався з виграшем, показуючи Бетті великий палець, ще заїжджаючи з вулиці.

Перегодом Бетті влаштувалася друкаркою, а коли одна з тих лярв знаходить роботу, різницю помічаєш одразу ж. Ми продовжували щоночі пиячити, і йшла вона, похмільна, раніше, ніж я вставав. Тепер вона знала, на що це схоже. Я підводився близько пів на одинадцяту, мляво впорувався з чашкою кави та парою яєць, грався з псом, загравав до молодої дружини механіка, який жив позаду, заприятелював зі стриптизеркою, яка жила попереду. На іподромі я був о першій, потім повертався із заробітком, а згодом виходив із псом до автобусної зупинки — зачекати на Бетті й разом піти додому. То було добре життя.

І от якось увечері Бетті, любов моя, виказала мені після першої склянки:

— Генку, я не витримую!

— Не витримуєш чого, крихітко?

— Становища.

— Якого становища, люба?

— Що я працюю, а ти лежма лежиш. Усі сусіди гадають, що я тебе утримую.

— Дідько, я працював, а лежма лежала ти.

— Це інше. Ти чоловік, я жінка.

— О, а я цього й не знав. Гадав, що ви, курви, завжди кричите про рівні права.

— Я знаю про ту малу гладуху з-позаду, що фланірує перед тобою, цицьки розвісивши…

— Вона цицьки розвішує?

— Так, ЦИЦЬКИ. Своє чимале біле коров’яче вим’я.

— Гмм… Вони справді великі.

— Ось! Бачиш!

— Ну, і якого біса?

— У мене тут подружки. Вони бачать, що тут діється.

— Вони не подружки. Вони брехливі пліткарки.

— А ця хвойда попереду, що вдає з себе танцюристку?

— Вона хвойда?

— Вона піде гопки з будь-чим, що має прутень.

— Ти глузд втратила.

— Я просто не хочу, щоб усі ці люди думали, що я тебе утримую. Усі сусіди…

— Срав пес тим сусідам! Нащо на них зважати? Ми ж того ніколи не робили. Крім того, це я оплачую оренду. Я купую їжу. Я заробляю на перегонах. Твої гроші — це твої гроші. Так добре тобі ніколи не велося.

— Ні, Генку, усе скінчено, я так не витримую.

Я підвівся і підійшов до неї.

— Ну все, крихітко, досить, ти просто трохи засмучена.

Спробував її обійняти. Вона мене відштовхнула.

— Гаразд, бісова ковінька!

Я повернувся на стілець, допив своє, налив ще і випив.

— Усе скінчено, — сказала вона, — більше я з тобою не спатиму.

— Без проблем. Лишай собі свою кунку. Не така вже вона й надзвичайна.

— Ти будинок собі лишиш чи з’їдеш? — питає.

— Дім тобі.

— А собака?

— І собаку лишаю, — кажу.

— Він за тобою тужитиме.

— Радий, що бодай хтось за мною тужитиме.

Я підвівся, пройшов до машини і винайняв першу ж квартиру, яку здавали. Тої ночі і переїхав.

Я щойно втратив трьох жінок і пса.

Наступне, що пригадую: на моїх колінах влаштувалося молоде дівча з Техасу. Не вдаватимусь у подробиці, де я її надибав. У будь-якому разі вона там була. Їй двадцять три. Мені тридцять шість.

Мала довге біляве волосся і була чудово складена. Тоді я ще не знав, що грошей теж мала багацько. Вона не пила, пив я. Спершу ми багато реготали. І разом ходили на перегони. Позаяк притягувала погляди, то щоразу, як повертався на місце, до неї дедалі ближче й ближче присовувався казна-який довбограник. Їх були дюжини. І вони продовжували переміщуватись ближче й ближче. А Джойс просто сиділа. Мусив позбуватися їх двома способами: або забиратися з Джойс геть, або казати хлопові:

— Слухай, кумпелю, вона вже зайнята! Валив би ти звідси!

Однак битися з вовками та конями одночасно було мені не по силах. Продовжував програвати. Профі ходить на перегони сам. Я це знав. Сподівався проте, що був винятком. Так от, винятком я не був. І міг втрачати гроші настільки ж швидко, як і всі.

Тоді Джойс наполягла, щоби ми побралися.

Якого дідька? Подумалось, що, хай би там як, мені все одно гепа.

Відвіз її до Веґасу, щоб одружитися задешево, й одразу завіз назад.

Машину я продав за десять баксів, а наступне, що пригадую, — ми були в автобусі до Техасу, а коли прибули, у моїй кишені було 75 центів. То було дуже мале містечко, десь до двох тисяч душ, гадаю. Це містечко було визнано експертами останнім містом у США, на яке вороги схочуть скинути атомну бомбу, — так писали в одному державному журналі. Розумію, чому.

Увесь той час, того не відаючи, я торував собі шлях назад до поштамту. Курва мама.

У Джойс у містечку була хатинка, ми там лежали, злигалися й їли. Вона годувала мене як слід, від чого став кабанкуватим і заслаб одночасно. Усе їй мало було. Джойс, дружина моя, була німфою.

Я на самоті прогулювався містечком, щоби звалити від неї, зі слідами від зубів на грудях, шиї та плечах і ще десь, що мене непокоїло і було досить болюче. Вона мене живцем пожирала.

Валандався містом, а вони витріщалися на мене, знаючи і про Джойс, і про її сексуальний апетит, а також про те, що в її батька з дідусем було грошей, земель, озер і мисливських угідь більше, ніж у них усіх разом узятих. Вони жаліли мене й заздрили воднораз.

Якось уранці до мене прислали карлика, який витяг мене з ліжка і возив автом повсюди, звертаючи увагу на те і се, містер такий-то, Джойсів батько, володіє тим і тим, а містерові тому-то, дідусеві Джойс, належить це…

Їздили ми весь ранок. Хтось намагався мене налякати. Я знудився. Сидів собі на задньому сидінні, а карлик думав, що я шахрай, котрий протоптує стежку до мільйонів. Того, що я тут випадково і що я колишній листоноша із 75 центами в кишені, він не знав.

У карлика, біднятка, була нервова хвороба, і кермував він напрочуд швидко. Час од часу його пересмикувало, і він втрачав керування. Машину тіпало з одного боку дороги до іншого, одного разу вона сто ярдів дряпалася об паркан, перш ніж карлик зміг себе опанувати.

— ГЕЙ, КУМПЕЛЮ, ПОЛЕГШЕ ТАМ! — загорлав я із заднього сидіння.

Так воно й було. Намагалися мене спекатися. Жодних сумнівів. Карлик був одружений із дуже привабливою дівчиною. У підлітковому віці в її кунці застрягла пляшка з-під коли, вона мусила звернутися до лікаря, щоб її витягти. І, як в усіх малих містечках, про пляшку рознеслися чутки, бідне дівча почали оминати, а карлик був єдиним, хто на неї погодився. Відхопив собі найкращу гепу в містечку.

Я прикурив сигару, яку дала мені Джойс, і звернувся до карлика:

— Гаразд, кумпелю, досить. Повертаймося. І їдь повільно. Мені цей світ ще милий.

Намагався бути приязним, щоби йому догодити.

— Так, сер, містере Чінаскі. Так, сер.

Він мною захоплювався. Вважав мене скурвим сином.

Коли я зайшов, Джойс спитала:

— Ну що, усе побачив?

— Побачив достатньо, — сказав я. Мав на увазі, що мене намагаються спекатись. Я не знав, була Джойс із ними чи ні. Тоді вона взялася здирати з мене одяг і підштовхувати до ліжка.

— Не так швидко, крихітко! Ми вже двічі робили це, а ще й другої дня нема!

Вона знай тільки гиготіла і продовжувала штовхати.

Батечко її мене справді ненавидів. Гадав, я прийшов по його гроші. Здалися мені його трикляті гроші! І його триклята дорогоцінна доця теж мені здалася.

Єдиний раз, як я взагалі його бачив, — коли він близько десятої ранку завітав до нашої спальні. Ми з Джойс відпочивали в ліжку. Щастя, що тільки-но встигли кінчити.

Я вдивлявся в нього з-під краєчка ковдри. А тоді ніц не зміг із собою вдіяти. Усміхнувся йому й виразно підморгнув.

З будинку він вибіг із риком та прокльонами.

Якби мене вдалося позбутися, він безперечно був би свідком цього.

Її дідо був значно крутішим. Ми прийшли до нього, я пив із ним віскі та слухав його ковбойські записи. Стара його була просто байдужою. Вона мене ні любила, ані ненавиділа. Багато чубилася з Джойс, і раз чи два я приставав на бік старої. Таким чином перетяг її на свій бік. Проте дідусь був крутим. Гадаю, він волів про це мовчати.

Ми пішли до генделика і поїли, а всі до нас підлещувалися й витріщалися. Були дідо, бабця, Джойс і я.

Потім сіли ми до машини й поїхали.

— Генку, а чи ти колись бачив бізонів? — питає мене дідо.

— Ні, Воллі, ніколи.

Я звав його «Воллі». Давні приятелі по чарці. Щось таке.

— Вони в нас тут водяться.

— Я гадав, вони на межі вимирання.

— О, ні, у нас їх тут дюжини.

— Аж не віриться.

— Покажи йому, Батечку Воллі, — сказала Джойс.

Дурна льотра. Звала його «Батечко Воллі». Він не був її батечком.

— Гаразд.

Їхали ми, доки не дісталися порожнього, обнесеного парканом поля. Земля там ішла під ухил, протилежного боку поля було не розгледіти. Тяглося воно милями.

І там не було нічого, крім короткої зеленої трави.

— Не бачу я ніяких бізонів, — кажу.

— Вітер правильний, — каже Воллі. — Просто переберися за паркан і трохи пройди. Доведеться трохи пройти, щоби їх побачити.

Лан був порожнім. Мабуть, їм видалося, що надурити міського пролазу буде страшенно дотепно. Я переліз паркан і пройшов уперед.

— Що ж, і де ваші бізони? — крикнув я назад.

— Вони там, там. Іди далі.

Дідько, схоже, вирішили мене розіграти, полишивши тут. Срані фермери. Дочекаються, доки я відійду достатньо, і поїдуть собі, регочучи. Ну й грець із ними. Дійду пішки. Бодай від Джойс відпочину.

Я швидким кроком простував ланом, чекаючи, коли вони собі поїдуть. Звуку автівки я не чув. Ішов собі далі, тоді обернувся, склав руки рупором і загорлав:

— ГАРАЗД, ДЕ БІЗОНИ?

Відповідь з’явилася в мене за спиною. Я відчув, як вони тупочуть по землі. Їх було троє, великі, просто як у фільмах, і вони бігли, вони НЕСЛИСЯ! Один трохи попереду інших. Було мало сумнівів, хто привернув їхню увагу.

— От лайно, — сказав я.

Розвернувся й побіг. Паркан виднівся

далеко попереду. Виглядало на неможливе. Час на озирання я не витрачав. Від того могло багато чого залежати. Летів із широко розплющеними очима. Я справді рухався! Але й вони наздоганяли. Відчував навколо себе тремтіння землі, а вони били її ратицями, наближаючись до мене. Чув, як вони сопуть. І чув, як дихають. З останніх сил я додав ходу й перекинувся через паркан. Я не перебирався через нього. Проплив над ним. І приземлився на спину в ринву, а одна з тих хріновин вистромила голову з-за паркану й дивилася на мене згори.

А ті іржали в машині. Їм гадалось, що нічого смішнішого вони ще не бачили. Джойс реготала гучніше за всіх.

Дурні тварюки трохи покружляли, згодом підтюпцем забралися геть.

— Бізонів я побачив, — сказав я, — а тепер поїхали пропустимо чарку.

Сміялися вони всю дорогу. Припиняли, потім хтось заводився, і всі підхоплювали. Воллі навіть раз був змушений зупинити машину. Кермувати він більше не міг. Він відчинив дверцята й викотився на землю, не припиняючи іржати. Навіть бабця не відставала, разом із Джойс.

Згодом історія поширилася містечком, і з моєї ходи зникло трохи зверхності. Мав підстригтися. Повідомив про це Джойс. Вона сказала:

— То сходи до перукаря.

А я кажу:

— Не можу. Через бізонів.

— Ти боїшся чоловіків у перукаря?

— Це через бізонів.

Підстригла мене Джойс. Треба сказати, жахливо.

Тоді Джойс забаглося повернутися до міста. Незважаючи ні на що, це містечко, зі стрижками чи без, було ліпшим за життя в місті. Тут було тихо. У нас був свій будинок. Джойс мене добре годувала. Багато м’яса. Щирого, якісного, добре зготованого м’яса. Дещо про цю лярву я маю сказати. Готувати вона вміла. Готувала вона ліпше за всіх жінок, яких я будь-коли знав. Харчування добре для нервів і духу. Мужність походить із живота решта є відчаєм.

Але ні, їй забаглося назад. Бабця постійно на неї кричала, і це її злило. Мені тим часом удавати з себе покидька радше подобалося. Я попустив її кузена, місцевого пришибея.

Раніше того нікому не вдавалося. На День синіх джинсів від кожного в місті вимагалося ці джинси носити, інакше тебе закидали до озера. Я вбрався в костюм із краваткою й повільно, наче той Біллі Кід, у всіх на очах прогулявся містом, зазираючи до вікон і зупиняючись придбати сигари. Я зламав це містечко, мов сірник.

Пізніше здибав на вулиці міського лікаря. Він мені сподобався. Постійно був під кайфом. Не те, щоб я сидів на наркоті, проте якщо раптом мені знадобилося б сховатись від себе на пару діб, я знав, що в нього дістану все, що захочу.

— Ми плануємо їхати звідси, — повідомив я йому.

— Лишався б тут, — відповів він, тут добре ведеться. Щедре полювання та риболовля. Повітря чисте. І тиску нема. Це місто твоє, — продовжив.

— Знаю, док, але вона замовляє музику.

Дідо з бабцею виписали Джойс величенький чек, і ми поїхали. Винайняли собі ошатний будиночок на пагорбі, а тоді Джойс взялася за свою моралістичну дурню.

— Нам обом необхідно знайти роботу, — мовила Джойс, — аби довести їм, що ти з’явився не по їхні гроші. Довести, що ми самостійні.

— Крихітко, це ж дитсадок. Кожен битий дурень може знайти собі роботу, мудра людина зароблятиме, не працюючи. Це зветься «дільце». А я, схоже, вправний ділок.

Це її не цікавило.

Тоді я пояснив, що чоловік не може знайти роботу, доки не матиме машини, в якій зможе її шукати.

Джойс сіла на телефон, і старі вислали їй грошенят. Очуняв я в новенькому «Плімуті». На вулицю мене виперли в ошатному новому костюмі та сорокадоларових черевиках, я й подумав, хай йому грець, постараюся, щоб це тривало. Складським службовцем, ось ким я був. Коли не вмієш робити нічого, то стаєш складським службовцем, приймальником, комірником. Надибав я два оголошення, з’їздив у два місця і влаштувався в обох. Перша вакансія смерділа роботою, тож я обрав другу.

Коротше, засадили мене до мистецької крамнички працювати за машинкою з гумованою стрічкою. Велося легко. Роботи щодня було на годину чи дві. Я слухав радіо, збудував собі кабінет із фанери, поставив туди старий стіл, телефон і сидів там, почитуючи «Бюлетень перегонів». Часом то мені набридало, і я прогулювався вуличкою до кав’ярні й зависав там, попиваючи каву, пожовуючи пироги та фліртуючи з офіціантками.

Зайдуть часом водії вантажівок:

— Де Чінаскі?

— Унизу, в кав’ярні.

Вони спускалися туди, пили каву, і згодом ми підіймалися вуличкою і робили належне — виносили з вантажівки кілька картонних ящиків чи закидали їх туди. Ну і з коносаментами[3] возилися.

Вони мене не здавали. Я навіть продавцям подобався. Вони обкрадали боса, виносячи товар через чорний хід, проте я мовчав. То була їхня маленька гра. Мене вона не цікавила. Не був я дрібним злодюжкою. Усенький світ або нічого — оце для мене.

У нашому будинку на пагорбі була смерть. Я знав це з першого дня. Проходжу якось крізь сітчасті двері до внутрішнього дворика — і раптом чую дзижчання, зумкотіння, гудіння та дзизкання: десять тисяч мух одночасно здійнялися в повітря. Ці мухи сиділи по всіх двориках — там була висока зелена трава, в якій вони кублилися й яку любили.

Ісусе Христе, подумалось, у радіусі п’яти миль немає жодного павука!

Доки я там стояв, ці десять тисяч мух почали повертатися з небес, влаштовуючись у траві, уздовж паркану, на землі, у моєму волоссі, на руках, усюди. Одна з тлустіших мене вкусила.

Я вилаявся, вибіг і придбав найбільший інсектицидний розпилювач, який ви будь-коли бачили. Бився з ними годинами. І мухи, і я не тямилися з люті, а за кілька годин, кахикаючи й слабнучи від мушиного вбивці, я роззирнувся: мух так і не поменшало. Гадаю, на місце кожної вбитої мною з трави поставало дві. Я забив.

По всьому периметру спальні висіли полиці. На них стояли горщики, а в горщиках була герань. Щойно ми з Джойс уперше залізли до ліжка й взялися за справу, я помітив, що полички почали хитатися й труситися.

Потім гуцатися.

— Ой-йой, — охнув я.

— Що сталося? — спитала Джойс. — Не припиняй! Не зупиняйся!

— Крихітко, щойно мені на гепу беркицьнувся горщик із геранню.

— Не зупиняйся! Продовжуй!

— Гаразд, гаразд!

Я знову пішов гопки, усе йшло напрочуд гладенько, коли:

— От лайно!

— Що там таке? Що таке?

— Ще один горщик із геранню, люба, ударив мене прямісінько в куприк, скотився до гузна і впав додолу.

— Триста чортів у дупу тій герані! Продовжуй! Продовжуй!

— Йой, гаразд…

Безупинно під час процесу на мене сипалися ті горщики.

Це було схоже на спробу злягатися під час повітряного удару. Врешті я це зробив. Сказав пізніше:

— Слухай, любонько, треба з цією геранню щось вирішувати.

— Ні, ти її не чіпатимеш!

— Чому, крихітко, чому?

— Це додає перцю.

— Додає перцю?

— Саме так.

Їй аби ги-ги. Однак горщики лишалися на місці. Більшість часу.

Тоді я почав повертатися додому сумним.

— Що сталося, Генку?

Щовечора я мусив напиватися.

— Це через керівника, Фредді. Він узявся насвистувати цю пісеньку. Він свистить її вранці, коли я приходжу, і геть не припиняє, я йду додому, а він продовжує свистіти. Це вже два тижні триває!

— А що за пісня?

— «Навколо світу за вісімдесят днів». Вона мені ніколи не подобалася.

— Гаразд, то знайди собі іншу роботу.

— Знайду.

— Але доки не знайдеш, продовжуй працювати на цій. Ми маємо довести їм, що…

— Добре! Добре!

Якось уранці я зустрів старого пияка. Знав його ще з тих часів, коли ми з Бетті накручували кола барами. Він розповів, що зараз працює службовцем на пошті й робота — не бий лежачого.

То була одна з найбільших, найоблудніших кривд сторіччя. Я роками шукаю того хлопа, але боюся, хтось інший дістався до нього раніше.

Отже, я знову здавав іспит на держслужбовця. Тільки цього разу я позначив аркуш «службовець» замість «поштар». Коли ж отримав сповіщення про церемонію присяги, Фредді припинив насвистувати «Навколо світу за вісімдесят днів», проте я ж шукав легкої роботи у Вуйка Сема. Я сказав Фредді:

— Маю справу, про яку мушу потурбуватися, я вистрибну на годину чи півтори на ланч.

— Окей, Генку.

Знав би я, скільки триватиме цей ланч.

Нас там була бригада. Осіб 150 чи 200. Були марудні папери, які мали заповнити. Потім усі ми підвелися й повернулися до прапора. Хлоп, котрий приймав у нас присягу, був тим само, що робив це й минулого разу.

Після присяги хлоп сказав нам:

— Чудово, тепер у вас є файна робота. Поводьтеся пристойно — і безпеку вам гарантовано до кінця життя.

Безпека? Безпечно у в’язниці. Три квадратні метри, без орендної плати, без вигод, без податку на прибуток, без аліментів. Без зборів за номерний знак. Без дорожніх штрафів. Без покарань за водіння в нетверезому стані. Без програшів на перегонах. Безкоштовна медицина. Товаришування з тими, хто має спільні інтереси. Церква. Голубі. Безкоштовний похорон.

За 12 років із цих 150 чи 200 лишаться тільки двоє. Як далеко не всі можуть таксувати, чи бути сутенерами, чи штовхати траву, так і більшість хлопців, та й дівчат теж, не здатні бути поштовими службовцями. І я їх не засуджую. Роками я бачив, як вони маршували бригадами по 150 і по 200, а лишалося з кожної двоє, троє, четверо — стільки, щоб замінити тих, хто виходив на пенсію.

Гід провів нас будівлею. Нас було стільки, що довелося поділити на групи. Ми по черзі пересувалися ліфтами. Нам показали буфет для робочих, підвал, коротше, усю цю дурню.

Господи всемогутній, думав я, рухався б він швидше. Мій ланч уже дві години як мав завершитись. Тоді гід роздав нам часові картки (картка, на якій пробиваються позначки початку й закінчення роботи, слугують для підтвердження перебування робітника на робочому місці). І показав годинники:

— Ось так ви пробиваєтеся.

І показав, як саме. Тоді каже:

— Тепер пробийтеся ви.

За дванадцять із половиною годин ми пробили вихід. Щоб вона всралася, та церемонія присяги.

За дев’ять чи десять годин людей брав сон, вони падали в свої ящики, ледве встигаючи втриматися. Ми опрацьовували пошту за відділеннями зв’язку. Якщо на листі була позначка «28 відділення», клав його до комірки 28. Усе просто.

Один кремезний чорний хлоп підхопився й почав крутити руками, щоби прокинутися. Його хитало по всій підлозі.

— Бісбатьказнащо! Я не витримую — зарепетував він.

А він був дебелим і потужним бугаєм. Застосовування одних і тих же само м’язів знову й знову втомлювало надзвичайно. У мене все розболілося. У кінці прольоту стояв наглядач, ще один Камінчик із цим виразом на пиці. Вони мусять-вправлятися перед люстрами, у всіх наглядачів цей вираз на пиках — вони позирають на тебе так, наче ти кавалок людського лайна. Однак шлях вони пройшли той самий. Колись вони були службовцями чи поштарями. Я цього не розумів. Вручну підібрані гвинтики.

Одну ногу весь час доводилося не відривати від підлоги. Іншу класти на підставку для відпочинку. «Підставкою для відпочинку» звалася мала кругла подушечка на ніжці. Розмови заборонено. Дві десятихвилинні перерви за вісім годин. Час, коли ти відходиш і коли повертаєшся, записується. Затримаєшся на 12–13 хвилин — наслухаєшся.

Утім, платили ліпше, ніж у мистецькій крамничці. Подумалось, що я зможу до цього звикнути. Я ніколи до цього не звик.

Потому наглядач перевів нас до нового прольоту. Пропрацювали ми вже десять годин.

— Перш ніж розпочнете, — сказав він, — хочу вам дещо розповісти. Кожен піддон цього типу пошти має бути розкладено за 23 хвилини. Це виробнича норма. А тепер, задля розваги, давайте подивимося, чи хтось із нас зможе вкластися у виробничу норму. Один, два, три… ПІШОВ!

Це що за хрінь, подумав я. Я втомився.

Кожен піддон був завдовжки два фути. Проте на кожному з них була різна кількість листів. У деяких піддонах було вдвічі-втричі більше пошти, ніж в інших, залежало від розміру листів.

Запрацювали руки. Страх поразки.

Я не поспішав.

— Розберетеся з першим піддоном — хапайте другий!

Вони справді докладали зусиль. Підстрибували й бралися за наступний піддон.

Наглядач пройшовся позаду мене.

— Ось, — указав він на мене, — ця особа виконує норму. Він уже наполовину розібрався з другим піддоном!

Піддон був першим. Не знаю, чи він з мене збиткувався, проте якщо вже я настільки вирвався вперед, то пригальмував ще трохи.

О 3:30 ночі мої 12 годин завершилися. Вони тоді не платили підміняйлам півтори ставки за понаднормові. Сама лише ставка. А наймали тебе як «тимчасово призначеного тимчасового службовця».

Я налаштував будильник, щоб прийти до мистецької крамнички на восьму ранку.

— Що сталося, Генку? Ми гадали, ти втрапив в автоаварію. Чекали, коли ти повернешся.

— Я звільняюся.

— Звільняєшся?

— Так, людина шукає, де краще, за це не можна ганити.

Зайшов до кабінету і забрав свій чек. Я знову був на поштамті.

Тим часом зі мною все ще була Джойс, її герані та пара мільйонів, якщо я витримаю. Джойс, мухи та герань. 12 годин я гнув спину в нічну зміну, а вдень вона мене лапала, намагаючись мене розворушити. От сплю і прокидаюся через цю руку, яка мене смикає. Не відкараскаєшся, тож доводилося братися за справу. Бідна моя люба була вар’яткою.

Ось приходжу якось уранці, а вона мені:

— Генку, тільки не злися.

Я був надто втомлений, щоби злитися.

— Що там, крихітко?

— Я завела нам песика. Мале щеня.

— Гаразд, чудово. Не маю нічого проти песиків. І де він?

— На кухні. Я назвала його Пікассо.

Я зайшов і подивився на пса. Бачити він не міг. Шерсть затуляла очі. Глянув, як він ходить. Підібрав його і зазирнув у вічі. Бідний Пікассо!

— Любонько, ти хоч знаєш, що ти накоїла?

— Він тобі не сподобався?

— Я не кажу, що він мені не сподобався. Однак він тупенький. IQ в нього близько 12. Ти сходила й притягла нам пса-ідіота.

— Звідки знаєш?

— Подивився і знаю.

Тої миті Пікассо почав сцяти. Сцяк у ньому було повно. Вони збігали кухонною підлогою довгими широкими жовтими струмками. Потім Пікассо закінчив і побіг роздивлятися зроблене.

Я його підібрав.

— Витри тут.

Так Пікассо став іще однією проблемою.

Я прокидався після 12-годинної нічної зміни через Джойс, котра смикала мене, під геранями і питав:

— Де Пікассо?

— До біса Пікассо! — відповідала вона.

Я голим, з набряклим прутнем вилазив із ліжка.

— Ти що, знову лишила його надворі? Я ж казав тобі не лишати його вдень у дворі!

Голий, надто втомлений, щоби вдягатися, ішов до заднього дворика, надійно прикритого від чужих очей. І, звісно ж, там був Пікассо, укритий п’ятьма сотнями мух, що повзали ним, намотуючи кола. Я вибігав із хати з прутнем, що починав уже спадати, і кляв тих мух. Вони сиділи в нього на очах, у шерсті, вухах, паху, пащі… всюди. А він тільки сидів і усміхався мені. Сміявся наді мною, коли мухи його живцем їли. Мабуть, він знав більше, ніж усі ми. Я взяв його на руки й заніс додому.

«Собака малий сміявся,

побачивши такі пустощі;

а страва геть із ложкою втекла».

— А щоб тобі скисло, Джойс! Я ж тобі казав, казав тобі, казав.

— Ну, це ж ти його привчив надвір ходити. От він посрати й ходить!

— Так, але коли він завершує, занось його назад. У нього тямки не вистачає самому повернутися. І змивай лайно, коли він завершує. Ти там мушиний рай створила.

Щойно я засипав, Джойс знову бралася мене смикати. До тої пари мільйонів було достобіса далеко.

Я куняв у фотелі, чекаючи на їжу.

Підвівся взяти собі склянку води і, як заходив до кухні, уздрів Пікассо, який підійшов до Джойс і лизнув її щиколотку. Я був босий, тож вона мене не почула. Надягла щось на високих підборах. Глянула на собаку, і її обличчя стало втіленням щирої селюцької ненависті, розпеченої до білого жару. Миском туфлі вона щодуху копнула пса. Бідося тільки заскімлив і забігав колами. З його міхура закрапала сеча. Ну а я прийшов за склянкою води. Тримав її в руці, не встиг ще налити води, то жбурнув її в полицю з чашками зліва від раковини. Скло розлетілось навсібіч. Джойс устигла затулити лице руками. Начхати. Підхопив собаку і вийшов. Сів із ним у фотель і став пестити малого дристуна. Він дивився на мене, висолопивши язик, і лизав мені зап’ястя. Хвіст його тріпотів і плескав, наче риба, що помирає в пакеті.

Я побачив, як Джойс на колінах збирала скло в паперовий мішок. Потім почала схлипувати. Намагалася то приховати. Повернулася до мене спиною, проте видно було, як її трясе, смикає, розриває.

Я поставив Пікассо на підлогу і зайшов до кухні.

— Крихітко, крихітко, не треба!

Обійняв її ззаду. Була безвольною.

— Крихітко, вибач… Мені шкода.

Я притиснув її до себе, поклавши руку їй на живіт. Масажував його ніжно і м’яко, намагаючись припинити судоми.

— Спокійно, крихітко, тепер розслабся. Легше…

Вона трохи заспокоїлася. Я прибрав їй волосся і поцілував за вухом. Там було тепло. Вона відсмикнулася. Коли я поцілував її ще раз, Джойс уже не опиралася. Відчув її дихання і короткий стогін. Узяв на руки й переніс до іншої кімнати, де й сів, із нею в обіймах, на стілець. На мене вона не дивилася. Цілував їй шию та вуха. Однією рукою обіймав за плечі, другу тримав на стегнах. Погладжував її по стегну вгору-вниз, у такт її диханню, намагаючись прибрати негативну енергію.

Зрештою вона подивилася на мене з наймлявішою зі своїх усмішок. Я потягнувся і куснув її за кінчик підборіддя.

— Навіжене курво! — сказав я.

Вона розсміялася, а потім ми цілувалися, рухаючи головами назад-уперед. Вона знову почала схлипувати. Я відсунувся і сказав:

— НЕ ТРЕБА!

Ми поцілувалися знову. Підхопив її і поніс до спальні, хутко стягнув штани, майтки і взуття. Не знімаючи з неї туфель, стягнув труси і їй, зняв одну туфлю і так, з однією взутою ногою та другою босою, влаштував їй найкращі гопки за останні кілька місяців. З полиць попадали всі горщики з геранню. Коли я кінчив, то лагідно її заколисав, бавлячись із її довгим волоссям і говорячи ніжності. Вона муркотіла. Зрештою підвелася і пішла до ванної.

Не повернулася. Звідти пішла на кухню і, щось наспівуючи, почала мити посуд.

Заради Христа, Стів МакКвін не зробив би того ліпше.

У мене на руках було двоє Пікассо.

Після обіду або ланчу, або чим там воно було — з цією 12-годинною нічною зміною я вже не певен був, що чим було, — я сказав:

— Слухай, любонько, мені шкода, та ти хоч розумієш, що через цю роботу в мене дах їде? Давай на це заб’ємо. Лежатимемо собі, кохатимемось, будемо гуляти й щебетати. До зоопарку сходимо. На тваринок подивимося. З’їздимо поглянемо, як там океан. Це ж 45 хвилин ходу. Позмагаємося на гральних автоматах. Давай підемо на перегони, до Художнього музею, на бокс. Давай заведемо друзів. Давай сміятися. Бо те життя, як у нас, — воно в усіх: воно нас убиває.

— Ні, Генку, ми маємо їм довести, мусимо їм довести…

Це казала дівчина з малесенького техаського містечка.

Я забив.

Щовечора перед тим, як я йшов, Джойс розкладала мій одяг на ліжку. Усе було найдорожчим із того, що можна придбати за гроші. Я ніколи не надягав двічі поспіль одні й ті ж самі штани, сорочку, взуття. Різних наборів убрання були дюжини. Що б вона не викладала для мене, я це вдягав. Один в один, як було із мамою.

Далеко я не пішов, — думав собі й одягався.

Було там дещо, звалося Навчальним класом. Чим би воно не було, але щоночі протягом півгодини пошту ми не розкладали. Кремезний італьяно вліз на трибуну розтлумачити нам, що до чого.

— …нема нічого кращого за запах свіжого поту, і нема нічого гіршого за сморід поту несвіжого…

Господи Боже, думав я, чи правильно я почув? Ця хрінь, безсумнівно, санкціонована урядом. Якесь вайло вчить мене мити під пахвами. Інженеру чи концертмейстеру вони такого не сказали б. Він нас принижує.

— …тому щодня мийтеся. На ваш зовнішній вигляд зважатимуть так само, як і на продуктивність.

Здасться, він хотів застосувати слово «гігієна», але такого слова, схоже, у ньому просто не було.

Тоді він обернувся до стіни й розгорнув мапу. Направду велику. Вона займала половину сцени. На мапу спрямували лампу, а кремезний італьяно взяв указку з невеликим гумовим кінчиком — таку, як у початковій школі — і тицьнув на мапу:

— Ось, бачите всю цю ЗЕЛЕНЬ? Так, тут її до чорта. Дивіться!

Указкою він помахав уздовж зелені.

Антиросійські настрої тоді були сильнішими, ніж зараз. Китай ще не взявся грати м’язами. В’єтнам був маленькою вечіркою з феєрверками. Але мені й надалі видавалося, що я куку на муню. Ну не може бути, щоб я таке почув. Однак ніхто з аудиторії не протестував. Вони трималися за свою роботу. Згідно з Джойс, за неї мав триматися й я.

Тоді він мовив:

— Гляньте. Це — Аляска! А ось тут — вони! Видається, що вони можуть просто перестрибнути, чи не так?

— Аха, — протягнув хтось із промитими мізками з переднього ряду.

Італьяно смикнув мапу. Вона згорнулася в рулончик, потріскуючи від войовничого шаленства.

Тоді він підійшов до краю сцени, спрямувавши гумовий кінчик указки на нас.

Я хочу, щоби ви втямили: ви маєте стримувати статтю видатків бюджету. Хочу, щоби ви розуміли: КОЖЕН РОЗКЛАДЕНИЙ ВАМИ ЛИСТ — КОЖНА СЕКУНДА, КОЖНА ХВИЛИНА, КОЖНА ГОДИНА, КОЖЕН ДЕНЬ, КОЖЕН ТИЖДЕНЬ — КОЖЕН ДОДАТКОВО РОЗКЛАДЕНИЙ У ПОЗАРОБОЧИЙ ЧАС ЛИСТ ДОПОМАГАЄ ЗАВДАТИ ПОРАЗКИ РОСІЯНАМ! На сьогодні все. Перш ніж ви розійдетеся, кожен із вас отримає планове завдання.

Планове завдання. Що б це було?

Хтось пройшовся, роздаючи аркуші.

— Чінаскі? — гукнув він.

— Еее?

— На вас дев’яте відділення.

— Дякую, — кажу.

Я не тямив, що сказав. Дев’яте відділення було найбільшим у місті. Декому дісталися крихітні відділення. Це було те саме, що й із двофутовими піддонами за 23 хвилини — піддони в тебе просто затрамбовували.

Наступної ночі, коли нас переводили з головної будівлі до навчальної, я зупинився потеревенити з Ґасом, старим газетярем. Колись Ґас був третім претендентом на звання чемпіона в другій напівсередній вазі, проте чемпіонства він так і не дочекався. Вій гамселив зліва, а, як вам відомо, з шульгами битися ніхто не хоче — хлопчика доводиться перевчати. Пощо напружуватись? Ґас завів мене всередину, і ми ковтнули з його пляшки Потім я спробував наздогнати групу.

Італьяно чекав при вході. Бачив, як я йду. Зустрів мене на півдорозі у дворі.

— Чінаскі?

— Еее?

— Ви спізнилися.

Я промовчав. До будівлі ми пішли разом.

— Я вже думав вліпити вам на зап’ястя смужку попередження, — сказав він.

— О ні, сер, будь ласка, не робіть цього! — заблагав я на ходу.

— Гаразд, — каже, — але тільки цього разу.

— Щиро вдячний, сер, — відповів я, коли вже заходили всередину.

Сказати дещо? Від цього курвииого сина тхнуло немитим тілом.

Тепер наші півгодини було присвячено плановому тренуванню. Нам роздали по колоді карт, з якими ми мали вчитися розкладати. Щоби виконати план, 100 карт мало бути розкладено за 8 хвилин чи менше, щонайменше на 95 відсотків правильно. Давали три спроби, і якщо втрете теж не вдавалося, тебе відпускали. Звільняли, маю на увазі.

— Декому з вас це не вдасться, — сказав італьяно. — Може, ви були створені для чогось іншого. Може, станете врешті президентом «General Motors».

Перегодом італьяно ми спекалися, а новий малий плановий інструктор нас підбадьорював.

— Усе вам вдасться, хлопці, не так вже це й складно, як виглядає.

У кожної групи був свій плановий інструктор, якому теж ставили оцінки, виходячи з відсотка членів групи, що пройшли іспит. Нам дістався хлоп із найнижчим відсотком. Він непокоївся.

— Це ж легше легкого, хлопці, просто зосередьтеся.

У декого з хлопів були тонкі колоди. Моя була найтовстішою. Я просто стояв там у своєму новому ошатному вбранні. Стояв там із руками в кишенях.

— Чінаскі, що не так? — спитав інструктор. — Я знаю, що все в тебе вийде.

— Аха, так. Я оце думаю.

— Що ти оце думаєш?

— Нічого.

І пішов собі.

За тиждень я все ще стояв із руками в кишенях, коли до мене підійшов підміняйло.

— Сер, гадаю, я вже готовий розкидати свій план.

— Ви певні? — спитав я.

— Коли тренувався, то розкидав 97, 98, 99 і пару разів 100.

— Ви ж розумієте, що на наші тренування ми витрачаємо значні суми. Ми хочемо, щоби ви знали все достеменно!

— Сер, я щиро вважаю, що готовий!

— Гаразд, — сказав я й потис йому руку. — То вперед, хлопчику мій, най щастить.

— Дякую, сер!

Він збіг угору до екзаменаційної — заскленого акваріуму, в який тебе кидали, щоб перевірити, чи зможеш плавати в їхніх водах. Бідна рибко! Яке падіння для містечкового паскуди! Я зайшов до тренувального кабінету, стягнув мотузку з колоди і вперше на неї поглянув.

— От лайно, — кинув я.

Кілька хлопів зареготали. Тоді плановий інструктор сказав:

— Ваші півгодини скінчилися. Повертайтеся на робочі місця.

Це означало повернення до 12 годин. Їм не вистачало працівників для розсилання пошти, тому ті, хто лишався, мусили гарувати за всіх. Згідно з розкладом, малисьми працювати два тижні поспіль, зате й вихідних чотири. Це підтримувало. Чотири дні відпочинку. Останньої ночі перед вихідними ввімкнувся гучномовець.

«УВАГА! УСІМ ТИМЧАСОВЦЯМ У ГРУПІ 409…»

У 409-ій групі був я.

«…ВАШІ ЧОТИРИ ВИХІДНІ СКАСОВАНО. ЦІ ДНІ ВАМ НАЛЕЖИТЬ ВИХОДИТИ НА РОБОТУ!»

Джойс знайшла собі роботу в окрузі — в окружному поліцейському управлінні, щоби мало не видалося. Я жив із ментівкою! Мені бодай упродовж дня вдавалося спочити від її пестливих рученят, але: Джойс придбала двох папужок, і ті бісові створіння не розмовляли, а лише всенький день вицвірінькували.

В Джойс ми стрічалися за сніданком та обідом — досить квапно, але славно. Хоч вона й продовжувала мене вряди-годи ґвалтувати, зрушення були позитивні, якби не папужки.

Слухай, крихітко…

Що сталося?

— Гаразд, до герані, мух і Пікассо я призвичаївся, але маєш розуміти, що я щоночі працюю по 12 годин, крім того, вивчаю план, а ти чіпляєшся до решток моєї енергії…

— Чіпляюся?

— Ні. Я не це хотів сказати. Вибач.

— Що ж ти мав на увазі під «чіпляєшся»?

— Кажу, забий! Це через папужок.

— Отже, через папужок. Вони теж до тебе чіпляються?

— Саме так.

— І хто згори?

— Знаєш, це не дотепно. Не будь букою. Я намагаюся дещо тобі сказати.

— Зараз ти намагаєшся вказати, якою мені бути!

— Добре! Срака-мотика! Це ти маєш гроші! Даси мені договорити чи ні? Скажи, так чи ні?

— Так, малюку, так.

— Добре. Малюк каже тобі: Мамо! Мамо! Ці трахані папужки зводять мене з розуму!

— Гаразд, розкажи мамі, як папужки зводять тебе з розуму.

— Ну, мамо, вони весь день сверготять, ніколи не змовкають, а я все чекаю, доки вони щось бовкнуть, але вони ніколи нічого не кажуть, і весь день я не можу спати, слухаючи цих ідіотів!

— Добре, малюку. Якщо вони й далі не даватимуть тобі спати, вистав їх.

— Виставити їх, мамо?

— Так, вистав їх.

Вона поцілувала мене й збігла сходами, прямуючи на свою ментівську роботу.

Пішов до ліжка й спробував заснути. Як вони цвіркали! Розболівся кожен м’яз мого тіла. На одному боці полежу, на другому боці полежу, на спині полежу — все одно болить. Найлегше, як виявилось, було на животі, проте так я швидко втомлювався. Щоби змінити позу, витрачалося дві-три хвилини.

Я борсався й крутився, лаючись, скрикуючи й хихочучи над сміховинністю ситуації. Над їхнім цвірканням. Вони мене дістали. Що вони у своїй маленькій клітці могли знати про біль? Яйцеголові базіки! Саме пір’я, мізки розміром із голівку булавки.

Я присилував себе вилізти з ліжка й піти до кухні, набрав чашку води, підійшов до клітки і вилляв воду на них.

— От шелихвості срані! — лайнувся я.

Вони лиховісно зиркали на мене з-під мокрого пір’я. І мовчали. Нема нічого ліпшого за давні добрі водні процедури. Я дечого нахапався у психіатрів.

Тоді зелений із жовтою грудкою нахилився й дзьобнув себе в ті груди. Потім глянув на червоного з зеленою грудкою і взявся з ним цвенькати. Усе повернулося на круги своя.

Сів на край ліжка і слухав їх. Підійшов Пікассо, хапонув мене за щиколотку.

То було останньою краплею. Я виніс клітку надвір, Пікассо за мною. Десять тисяч мух здійнялися в повітря. Поставив клітку на землю, відчинив дверцята й сів на східці.

Обидві пташки зиркнули на дверцята. Вони не могли втямити, але пробували. Відчував, як намагаються працювати їхні крихітні мізки. Тут у них була їжа й вода, але що там, у відкритому просторі?

Зелений із жовтою грудкою зважився першим. Він зістрибнув до виходу зі своєї жердинки. Сів, учепившись за дріт. Роззирпувся на мух. Посидів так п’ятнадцять секунд, обираючи. Тоді щось у його малій голівці перемкнуло. Чи в її малій голівці. Він не полетів. Понісся просто в небо. Угору, угору, угору. Прямісінько вгору! Прямовисно, наче стріла! Ми з Пікассо сиділи й спостерігали. Одним сраним шелихвостом менше.

Настала черга червоного з зеленою грудкою.

Червоний вагався значно довше. Він нервово обійшов дно клітки. Пекельно тяжке рішення. Людям, птахам, усім доводиться їх приймати. Складна гра.

Тож червоний проходжав і обмізковував. Жовте сонячне сяйво. Мухи гудуть. Чоловік із псом спостерігають. І це небо, це всеньке небо.

То було занадто. Червоний перестрибнув на дріт. Три секунди.

ВЖИК!

Пташка щезла.

Ми з Пікассо забрали порожню клітку й повернулися додому.

Я вперше за кілька тижнів добре виспався. Забувся навіть встановити будильник, їхав собі на білому коні вниз Бродвеєм, що у Нью-Йорку. Мене щойно обрали мером. У мене був чудовий стирчак, а потім хтось жбурнув у мене плахою брудоти… і Джойс мене розбудила.

— Що з пташками сталося?

— До біса пташок. Я мер Нью-Йорка!

— Я тебе про пташок питаю. Чому клітка порожня?

— Пташки? Пташки? Які пташки?

— Прокинься, щоб тобі булька з носа вискочила!

— Люба, важкий день на роботі? Ти якась собакувата.

— ДЕ ПТАШКИ?

— Ти ж сказала виставити їх, якщо вони мене будитимуть.

— Я мала на увазі виставити їх на задній Ганок чи надвір, дурню!

— Дурню?

— Так, ти дурень! Хочеш сказати, ти випустив пташок із клітки? Ти справді кажеш, що випустив їх із клітки?

— Усе, що я можу сказати, — вони не у ванній і не на полиці з чашками.

— Вони ж там голодуватимуть!

— Ловитимуть собі хробачків, їстимуть ягідки й таке інше.

— Не ловитимуть вони, ніяк не ловитимуть. Бо не знають, як. Помруть вони!

— Най навчаться чи здохнуть, — сказав я, повільно розвернувся й налаштувався спати. Мені невиразно чулося, як вона готує обід, впускає кришки й ложки на підлогу та лається. Але Пікассо був зі мною на ліжку, убезпечений від гострих мисків її туфель. Я витягнув руку, пес її полизав, і я заснув.

Авжеж, на хвильку. Наступне, що пам’ятаю, — мене пестили. Розплющую очі, а вона дивиться на мене божевільним поглядом. Була гола, а груди гойдалися наді мною. Волосся лоскотало мені ніздрі. Я подумав про її мільйони, згріб її, перекинув на спину і замантачив.

Направду вона не була ментівкою, просто ментівським службовцем. Почала, повертаючись, розповідати про хлопа з пурпуровою застібкою для краватки, котрий був «справжнім джентльменом».

— О, він такий ласкавий!

Я це щовечора про нього чув.

— Добре, — кажу, — ну й як там ведеться старому Пурпуровій Застібці?

— О, — відповідала вона, — знаєш, що сталося?

— Ні, крихітко, тому й питаю.

— О, він ТАКИЙ джентльмен!

— Гаразд, гаразд. Що ж там трапилося?

— Ти знаєш, він стільки страждав!

— Безперечно.

— Знаєш, у нього дружина померла.

— Не знав.

— Не суши зуби. Кажу тобі, він удівець і витратив 15 тисяч доларів на медичні й похоронні рахунки.

— Та невже? І що?

— Спускаюся я до холу, а він мені назустріч йде. Перестрілися, тобто. Він на мене дивиться й каже мені зі своїм турецьким акцентом: «Ти така красива!». І знаєш, що він зробив?

— Ні, люба, скажи мені. Кажи хутчіш.

— Він поцілував мене в підборіддя, легенько, надзвичайно легенько. І пішов собі.

— Дещо я тобі про нього розповім, крихітко. Він обдивився фільмів.

— А ти звідки знаєш?

— Я що, вгадав?

— Йому належить автомобільний кінотеатр. Працює там щовечора після роботи.

— Логічно, — сказав я.

— Але він такий джентльмен! — мовила вона.

— Слухай, крихітко, ти тільки не ображайся, але…

— Але що?

— Дивись, ти в глушині жила. А я змінив п’ятдесят робіт, може, й сотню. Ніде надовго не затримувався. Тобто хочу сказати, що по всіх офісах Америки грають в одну й ту ж саму гру. Люди знуджені, не знають куди себе подіти, от і граються в службові романи. Зазвичай то є нічим більшим, ніж убиванням часу. Часом їм вдається раз-другий когось відішпокати, проте навіть тоді це лиш дозвілля, мов бовлінг, телевізія чи святкування Нового року. Зрозумій, що це нічого не значить, тоді не розчаруєшся. Даєш тямки, про що я?

— Гадаю, містер Партізіян щирий.

— Як матимеш справи з цією Застібкою, люба, не забудь, що я тобі казав. Стережися цих облизнів. Він справжній, як іржава копійка.

— Він справжній. Справжній джентльмен. Абись ти був таким джентльменом.

Я забив. Сів на кушетку, узяв аркуш із планом і спробував вивчити бульвар Бебкок. Бебкок поділявся на 14, 39, 51 та 62. Якого дідька! Невже я не здатен цього запам’ятати?

Зрештою, я взяв вихідний, і знаєте, що зробив? Прокинувся раніше, ніж повернулася Джойс, і спустився до ринку трохи скупитися — здурів, певно. Пройшовся ринком і замість того, щоби взяти добірний шмат м’яса на смаження чи навіть кусень печеного курчати, знаєте, що зробив? Зробив невинні очі й пішов до відділу Сходу, заповнивши кошик восьминогами, морськими павуками, равликами, водоростями й подібним. Продавець зиркнув на мене із подивом і взявся підраховувати.

Коли Джойс того вечора повернулася, я вже все виклав на стіл. Водорості, тушковані з морськими павуками, пересипані маленькими золотавими равликами, смаженими на вершковому маслі.

Завів її до кухні й показав приготоване.

— Я зготував це на твою честь як присвяту нашій любові.

— Діждалася сраної немочі, це що за лайно? — спитала вона.

— Равлики.

— Равлики?

— Так, ти навіть уявити собі не можеш, скільки сторіч на Сході обожнювали такі продукти. Віддамо належне їм і собі. Вони засмажені на вершковому маслі.

Джойс зайшла і всілась.

Я почав закидати равликів до рота.

— Бодай би мені жаба ногу відчавила, люба, вони чудові! СПРОБУЙ ОДНОГО!

Джойс нахилилася й підчепила одного виделкою, роздивляючись інших на тарелі.

Я набрав повен рот смачнючих водоростей.

— Незле, правда, крихітко?

Вона пожувала равлика.

— Смажені на вершковому маслі.

Узяв кілька рукою й жбурнув до рота.

— Сторіччя на нашому боці, любонько, ми не можемо помилятися.

Вона нарешті сковтнула. І дослідила тих, що були на тарелі.

— В них усіх крихітні гузна! Жах який! Який жах!

— Що такого жахливого в гузнах, люба?

Вона притисла до рота серветку. Зірвалася й понеслася до ванної. Почала блювати. Я ж горлав їй з кухні:

— КРИХІТКО, ЩО ТАКОГО В ГУЗНАХ? У ТЕБЕ Є ГУЗНО, І В МЕНЕ ВОНО Є! ТИ ЙДЕШ ДО КРАМНИЦІ Й КУПУЄШ ДОБІРНИЙ СТЕЙК, АЛЕ І В НЬОГО БУЛО ГУЗНО! СВІТ ВКРИТИЙ ГУЗНАМИ! НА СВІЙ ЛАД У ДЕРЕВ ТЕЖ Є ГУЗНА, АЛЕ ТИ ЇХ НЕ ЗНАЙДЕШ, ВОНИ ПРОСТО СКИДАЮТЬ ЛИСТЯ. ТВОЄ ГУЗНО, МОЄ ГУЗНО, СВІТ ПОВЕН МІЛЬЯРДІВ ГУЗЕН. ВОНО Є В ПРЕЗИДЕНТА, І В МИЙНИКА МАШИН, У СУДДІ Й УБИВЦІ ТЕЖ Є ГУЗНА… НАВІТЬ ПУРПУРОВА ЗАСТІБКА ЙОГО МАЄ!

— Все, припини, ПРИПИНИ!

Її знову знудило. Глушина. Я розкоркував пляшку саке і хильнув.

Сталося то десь за тиждень, близько сьомої ранку. Мені пощастило взяти ще один вихідний, і після подвійної зміни я притискався до Джойсової дупці, до її гузна, і солодко спав, коли в двері подзвонили. Я вибрався з ліжка й пішов відчиняти.

Там стояв чоловічок у краватці. Він тицьнув мені якісь папери й змився. То був виклик до суду з приводу розлучення. Плакали мої мільйони. Утім, я на них усе одно не розраховував, тож не злився.

Розбудив Джойс.

— Що?

— Чоловічок міг припертися й пізніше, ні?

Показав їй папери.

— Вибач, Генку.

— Та все гаразд. Ти просто мала мені сказати. Я погодився б. Ми двічі покохалися б, пореготали, було б весело. Я цього не розумію. Ти ж увесь час знала. Сто чортів мені в бебехи, якщо я розумію жінок.

— Слухай, я подала документи, коли ми посварилися. Гадала, якщо зроблю це на ясну голову, то ніколи не зважуся.

— Гаразд, люба, мене захоплює твоя чесність. Це Пурпурова Застібка?

— Це Пурпурова Застібка, — сказала вона.

Я розсміявся. То був радше сумний сміх, маю сказати. Проте вирвалося.

— Хто б сумнівався. Але він стане тобі халепою. Успіхів тобі, крихітко. Я багато чого в тобі любив, і не стільки твої гроші, ти це знаєш.

Вона розревілася в подушку, лежачи на животі, уся здригалася. Дівчинка з глушини, зіпсована й збита з пантелику. Ось вона плаче, здригається, і нема в тому нічого фальшивого. Це було жахливо.

Ковдри сповзли, відкривши мені її білу спину, леза лопаток, відстовбурчені, наче прагнули перетворитися на крила, пробивши шкіру. Малі леза. Вона була безпорадною.

Забрався до ліжка, погладив її спину, попестив її, заспокоїв — і вона почала пайово:

— О, Генку, я тебе люблю, люблю тебе, мені так шкода, вибач, вибач, вибач мене.

Їй справді було препаскудно.

Трохи згодом мені почало видаватися, що це я з нею розлучаюся. Відтак ми добре погарцювали на згадку про старі часи. Їй лишалася хата, пес, мухи та герані. Навіть допомогла мені зібратися. Охайно склала до валіз мої штани. Запакувала майтки і бритву. Щойно я був готовий іти, вона розревілася знову. Я куснув її у вухо, праве, і вийшов із речами. Сів у машину й поїхав вуличками в пошуках знаку «Оренда».

Це заняття не видалося мені незвичним.