Поштамт

VI

Я сидів біля молодої дівчини, яка досить умовно орієнтувалася в плані.

— Куди піде Роутфорд 2900? — спитала вона.

— Спробуй кинути до 33, — відповів я.

Наглядач завів із нею бесіду:

— Кажете, ви з Канзас-сіті? Мої батьки там народилися.

— Справді? — мовила дівчина. Тоді спитала мене:

— А як щодо Меєрс 8400?

— Клади до 18.

Була пухкенькою, але цілком зрілою. Я не спокусився. Мав трохи перепочити від жінок.

Наглядач присунувся до неї насправді близько.

— Живете далеко від роботи?

— Та ні.

— Працювати подобається?

— О, так.

Вона обернулася до мене:

— А Елбані 6200?

— 16.

Коли я розібрався з піддоном, наглядач звернувся до мене.

— Чінаскі, я засік, скільки часу ти розбирався з тим під/доном. Ти витратив 28 хвилин.

Я змовчав.

— Знаєш, який стандартний час для піддону?

— Ні, не знаю.

— Скільки ти тут працюєш?

— Одинадцять років.

— Ти тут уже одинадцять років і досі не знаєш стандартів?

— Саме так.

— Ти розкидаєш пошту так, наче тобі все одно.

Піддон перед дівчиною досі був повен. А розкидати ми починали разом.

— І ти розмовляв із панною поруч тебе.

Я запалив цигарку.

— Чінаскі, підійди-но на хвильку.

Він стояв перед жерстяними ящиками і показував. Усі службовці різко підвищили швидкість розкидання. Я відсторонено спостерігав за тим, як рухаються їхні праві руки. Навіть пухка дівчина розкидала як слід.

— Бачиш номери, намальовані на боці ящика?

— Аха.

— Ці номери вказують, скільки листів має бути розкидано, по хвилинах. Двофутовий піддон має бути розкидано за 23 хвилини. Ти перевищив час на 5 хвилин.

Він вказав на намальоване «23».

— 23 хвилини — стандарт.

— Це «23» ніц не значить, — сказав я.

— Це ти про що?

— Я про те, що прийшов хлоп і фарбою намалював оте «23».

— Ні, ця цифра підтверджена часом і перевірена.

Ну і який сенс сперечатися? Я промовчав.

— Я напишу тобі за це догану, Чінаскі. Тобі про це повідомлять.

Я повернувся на місце. Одинадцять років! У моїх кишенях ані на гріш не побільшало звідтоді, як я вперше сюди прийшов.

І хоча кожна ніч була довгою, роки летіли хутко. Може, через нічну роботу. Чи через постійне виконання одних і тих же само дій знову й знову. З Камінчиком я бодай не знав, на що чекати. А тут тобі жодних несподіванок.

Одинадцять років пронеслися в голові. Я бачив, як ця робота пожирала людей. Вони наче танули. Був Джиммі Поте із дільниці Дорсі. Коли я вперше переступив поріг, Джиммі був ладно складеним хлопом у білій футболці. І де він тепер? Опустив сидіння майже до самої підлоги й охопив табурет ногами, щоб не впасти. Надто втомлювався, щоби підстригтись, і носив ті самі штані по три роки. Двічі на тиждень змінював сорочку і дуже повільно ходив. Вони його вбили. Йому було 55. Сім років до пенсії.

— Не доживу, — казав він.

Вони танули чи напиналися тлущем, особливо на гузні й на животі. Усе через табурет, одноманітні рухи, одноманітні розмови. А в мене — паморочливі напади, болі в руках, шиї, грудях — повсюдно. Спав усенький день, відпочиваючи від роботи. На вихідних бухав, аби забути. Коли влаштовувався, важив 185 фунтів[15]. Зараз важив 223 фунти[16]. Рухалась у мені тільки права рука.

Зайшов до кабінету консультанта. За столом сидів Едді Бівер[17]. Службовці прозвали його Чахлим Бобром. Гострокутна голова, гострий ніс, загострене підборіддя. Наче весь він складався з гострих кутів. І шукав їх довкола.

— Сідай, Чінаскі.

Бівер тримав у руці якісь папери. Читав їх.

— Чінаски, ти витратив 28 хвилин замість 23 на розкидання піддона.

— Слухай, давай без цього лайна, га? Я втомився.

— Що?

— Кажу, давай без цього лайна! Дай мені папірця на підпис, і я піду. Не хочу цього чути.

— Я тут, щоб роз’яснювати тобі, Чінаскі.

Я зітхнув.

— Добре, хай так. Починай давай.

— Нам треба виконувати виробничий розклад, Чінаскі.

— Аха.

— А коли ти не вкладаєшся в розклад, це значить, що твою пошту хтось розкидає за тебе. А це означає понаднормову працю.

— Хочеш сказати, що це я винен у тому, що ледь не щоночі додають три з половиною години понаднормових?

— Слухай, ти витратив 28 хвилин на 23-хвилинний піддон. Оце й усе.

— Вам ліпше знати. Кожен піддон завдовжки два фути. На деяких утричі, навіть у чотири рази більше пошти, ніж на інших. Службовці хапають те, що вони звуть «вершками». Я тим не переймаюся. Хтось має розкидати важчу пошту. Між тим ви, пахолки, торочите, що два фути має бути розкидано за 23 хвилини. Але ж ми не фути розкидаємо по комірках, а листи.

— Ні, ця норма перевірена часом.

— Може, й так. Але, якщо вже визначаєте прудкість людини, не судіть її за одним піддоном. Навіть Бейб Рут час од часу лажав. Оцінюйте за десятьма піддонами чи за нічною зміною. А ви, пахолки, користаєтесь цією нормою, щоб доскіпуватись до тих, хто вам дорогу перейшов.

— Гаразд, Чінаскі, ти своє сказав. Тепер послухай МЕНЕ: ти розкидав піддон за 28 хвилин. Ми відштовхуємося від цього. ТЕПЕР, якщо тебе спіймають на тому, що повільно працюєш, тобі доведеться пройти ПОГЛИБЛЕНУ РОЗ’ЯСНЮВАЛЬНУ РОБОТУ!

— Добре, можна тільки я питання задам?

— Вперед.

— Уявімо, у мене легкий піддон. Часом перепадають. Іноді я розбираюся з піддоном за п’ять хвилин, чи вісім. Припустімо, я розкинув піддон за 8 хвилин. Згідно зі стандартом, перевіреним часом, я зберіг поштамтові 15 хвилин. А тепер чи можу я взяти ці 15 хвилин і до кав’ярні спуститися, узяти собі шмат пирога з морозивом, телевізію подивитися й повернутися назад?

— НІ! ТИ ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ НЕГАЙНО СХОПИТИ НАСТУПНИЙ ПІДДОН І ВЗЯТИСЯ РОЗКИДАТИ ПОШТУ!

Я підписав папірець, в якому йшлося про те, що роз’яснювальну роботу зі мною проведено. Затим Чахлий Бобер підписав мій проїзний талон, зазначив час і відіслав мене до мого табурета розкидати пошту.

Однак острівки дії подекуди лишалися. Одного мужика зловили на тих само східцях, на яких попадався і я. Голову він тримав під спідницею якогось дівчати. Потім одна з працівниць кав’ярні нажалілася, що їй не заплатили обіцяного за оральні послуги, які вона надавала головному виконробу та трьом поштарям. Дівчину та поштарів звільнили, а виконроба розжалували в наглядачі.

Потім я ледь не спалив поштамт.

Мене відіслали сортувати пошту четвертого класу (до четвертого класу належить рекламна продукція — листівки, буклети, каталоги), а я курив сигару, вивантажуючи пачки пошти з візка, коли якийсь хлоп пройшов повз і сказав:

— ГЕЙ, У ТЕБЕ ПОШТА ГОРИТЬ!

Я озирнувся. Так і є. Малий вогник намагався піднятися, наче танцююча змійка. Випадково до візка впав тліючий попіл із сигари.

— От лайно!

Полум’я швидко зростало. Я схопив каталог і заходився вибивати з нього лайно. Полетіли іскри. Було гаряче. Заледве я розібрався з одним стосом, зайнявся другий.

Почувся голос:

— Гей! Я чую вогонь!

— ТИ НЕ МОЖЕШ ЧУТИ ВОГНЮ, — загорлав я, — ТИ ЧУЄШ ДИМ!

— Гадаю, треба забиратися звідси!

— Ну й котися під три чорти, — крикнув я. — ВАЛИ!

Полум’я обпікало руки. Я мав урятувати пошту Сполучених Штатів, макулатурну пошту четвертого класу!

Зрештою я впорався. Зіштовхнув ногою стос на підлогу й затоптав рештки червоного попелу.

До мене посунув наглядач, поговорити хотів. Я стояв із обгорілим каталогом і чекав. Він подивився на мене й відійшов.

Тоді я продовжив сортувати по ящиках макулатуру четвертого класу. Усе підпалене відкладав убік.

Сигара загасла. Наново її не запалював.

Обпечені руки зачали боліти, я підійшов до фонтанчика з водою, підставив руки під воду. Не допомогло.

Знайшов наглядача і спитав у нього проїзний талон, щоб зайти до медкабінету. То був той самий, що любив приходити під мої двері й питати:

— Ну а тепер у чім справа, містере Чінаскі?

Щойно я зайшов, медсестра спитала те саме.

— Не забули мене, га?

— Авжеж ні. Пригадую, у вас бували направду хворі ночі.

— Не без того, — сказав я.

— Досі водите до себе жінок? — спитала вона.

— Так. А ви так само ще водите до себе чоловіків?

— Гаразд, містере Чінаскі, що сталося?

— Руки пообпікав.

— Підійдіть-но. Як це сталося?

— Хіба не все одно? Попік і все тут.

Вона чимось обробляла мені руки. Зачепила мене грудьми.

— Як це сталося, Генрі?

— Сигара. Я стояв над візком із поштою четвертого класу. Схоже, попіл туди втрапив. Зайнялося.

Груди знову вперлися в мене.

— Будь ласка, не смикайте руками.

Тут вона вклалася на мене всім передом, коли намащувала руки маззю. Я сидів на табуреті.

— Що сталося, Генрі? Виглядаєте знервованим.

— Ну… знаєте, як це буває, Марто.

— Мене звати не Марта. Гелен.

— Гелен, давайте поберемося.

— Що?

— Кажу, коли я зможу знову користуватися руками?

— Та хоч зараз, якщо забажаєте.

— Що?

— Маю на увазі, на робочому місці.

Руки вона обмотала мені марлею.

— Я себе краще не почуваю, — повідомив їй.

— То нема чого пошту було палити.

— То макулатура була.

— Уся пошта важлива.

— Дякую, Гелен.

Вона пішла за стіл, я за нею. Заповнила мій проїзний талон. У своїй малій білій шапочці вона виглядала дуже круто. Слід вигадати, як сюди повернутися.

Вона побачила, як я витріщаюся на її тіло.

— Добре, містере Чінаскі, гадаю, вам краще піти.

— Так, авжеж… Щиро вдячний за поміч.

— Це моя робота.

— Безсумнівно.

Наступного тижня повсюдно з’явилися знаки «ТУТ КУРІННЯ ЗАБОРОНЕНО». Без попільничок службовцям курити забороняли. Хтось підписав контракт із урядом на виробництво цих самих попільничок. Красиві були. З написом «ВЛАСНІСТЬ УРЯДУ СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ». Більшість їх службовці покрали.

«КУРІННЯ ЗАБОРОНЕНО».

Я сам-один, Генрі Чінаскі, реформував усю поштову систему.

Тоді прийшли якісь люди і повидирали кожен другий фонтанчик для пиття.

— Ні, ви тільки гляньте, що вони в біса роблять? — спитав я.

Здавалося, ніхто тим не перейнявся.

Я був у відділі пласкої пошти третього класу. Підійшов до іншого службовця.

— Ти бачиш? — сказав я. — Вони забирають нашу воду!

Той зиркнув на фонтанчик і продовжив розкидати пошту третього класу.

Я спробував привернути увагу решти. Їх то так само не цікавило. Не міг цього зрозуміти.

Я дав запит на профспілкового представника, приписаного до мого району.

Суттєво затримавшись, той нарешті приїхав — Паркер Андерсон. Раніше Паркерові було звичним спати в старому зужитому автомобілі. Умивався, голився і срав він по автозаправках, на яких не замикали туалети. Пробував стати сутенером, але невдало. Прийшов на центральний поштамт, вступив до профспілки, почав ходити на профспілкові збори, де став приставом. Невдовзі вибився в профспілкові представники, а тоді був обраний віце-президентом.

— Що трапилося, Генку? З наглядачами ти й без мене завжди розбирався!

— Не підлизуйся, любчику. Я профспілкові внески 12 років сплачую і ще ніхріна в тебе не просив.

— Гаразд, то в чім справа?

— Фонтанчики.

— І що не так з фонтанчиками для пиття?

— Чорт забирай, ні, з фонтанчиками все гаразд. Те, що з ними роблять, — ось що не так. Глянь от.

— Дивитися? Куди?

— Сюди!

— Нічого не бачу.

— Так отож, через це я і скаржуся. Тут був фонтанчик.

— Вони його прибрали. То й що з того?

— Слухай, Паркере, я не заперечував би, якби йшлося про один. Але вони видирають кожен другий фонтанчик у будівлі. Якщо їх не зупинити, вони кожен другий виходок закриють… І я не знаю, за що візьмуться потім…

— Гаразд, — сказав Паркер, — а що ти від мене хочеш?

— Хочу, щоб ти підняв свою дупу й дізнався, чого прибирають питні фонтанчики.

— Добре, завтра побачимося.

— Побачимося. Дванадцять років внесків до профспілки — це 312 доларів.

Наступного дня Паркера довелося шукати. Відповіді він не знав. Ще наступного дня — теж. І наступного. Я сказав Паркерові, що втомився чекати. Дав йому ще один день.

Наступного дня він прийшов під час моєї перерви на каву.

— Ну, Чінаскі, я все з’ясував.

— І?

— 1912 року, коли збудували цю будівлю…

— 1912-го? Це ж півсторіччя тому! Не дивно, що це місце схоже на кайзерівський пердольник!

— Припини. Так от, коли в 1912-му його збудували, у контракті була прописана конкретна кількість питних фонтанчиків. Під час перевірки поштамт виявив, що питних фонтанчиків удвічі більше, ніж було закладено в початковому контракті.

— Ну добре, — сказав я, — а шкода від подвоєної кількості фонтанчиків яка? Службовці води більше вип’ють, і всього.

— Так, але фонтанчики трохи виступають. Заважають проходити.

— І?

— І, припустімо, службовець із метикуватим адвокатом подадуть позов через фонтанчик? Скажімо, когось притисне до нього візком, навантаженим журналами.

— Бачу. Фонтанчика там бути не мало. І на поштамт подадуть позов за недбалість.

— Саме так!

— Он воно що. Дякую, Паркере.

— До ваших послуг.

Навіть якщо він і вигадав цю історію, вона вартувала тих 312 доларів. У «Плейбої» друкували й набагато гірші.

Я виявив, що єдиним порятунком від паморочливого падіння в ящик було підвестися й пройтися туди-сюди. Фацціо, на той час наглядач дільниці, бачив, як я йду до одного з небагатьох фонтанчиків.

— Чінаскі, слухай, щоразу, як я тебе бачу, ти прогулюєшся.

— То ще нічого, — відповів я. — Щоразу, коли я бачу тебе, ти теж прогулюєшся.

— Але це частина моєї роботи. Ходіння — частина моєї роботи. Я змушений це робити.

— Дивись, — сказав я, — це й частина моєї роботи. Мушу це робити. Якщо я ще лишуся на табуреті, я заскочу на один із цих жерстяних ящиків і почну бігати колами, насвистуючи дупою «Діксі», а переднім отвором — «Матусині дітки люблять крихкий хліб».

— Гаразд, Чінаскі, забудь.

Оце повертаюся якось увечері — вислизав до кав’ярні за пачкою цигарок, — заходжу за ріг і… Бачу знайоме обличчя.

То був Том Мого! Той хлоп, з яким ми працювали підміняйлами під орудою Каменя.

— Мото, старий прику! — сказав я.

Ми поручкалися.

— А я про тебе думав. Джонстон цього місяця виходить на пенсію. Дехто з нас готує йому прощальну вечірку. Ти ж знаєш, він завжди любив рибалити. Хочемо покатати його на човні. Може, заскочиш, скинеш його за борт, притопиш там. Маємо красиве глибоке озеро.

— Ні, курва, очі б мої його не бачили.

— Але ти запрошений.

Мото всміхався від сраки до брів. Тоді я глянув на його сорочку: значок наглядача.

— О ні, Томе.

— Генку, в мене четверо дітей. Хтось має забезпечувати їм хліб із маслом.

— Гаразд, Томе, — сказав я.

І пішов геть.

Не знаю, як це трапляється з людьми. Я теж сплачував аліменти, потребував питва, житла, взуття, сорочок, шкарпеток і всього такого. Як і всім іншим, мені була потрібна стара машина, щось пожерти, кавалки нематеріального майна.

Як-жінки.

Чи день на перегонах.

Коли все тут і зараз, а виходу нема, навіть не замислюєшся.

Я припаркувався навпроти Федеральної будівлі й чекав на зелене світло. Перейшов вулицю. Пройшов крізь двері, що оберталися. Наче був шматом заліза, і мене тягнуло до магніту. Я ніц не міг вдіяти.

Мені було на другий поверх. Відчинив двері, і вони там сиділи — службовці Федеральної будівлі. Помітив одну дівчину, біднятко, однорука. Вона застрягла тут назавжди. Це ніби бути старим пияком, як я. Ну, як казали хлопці, десь треба було працювати. І вони брали, що дають. Психологія рабів.

Підійшла молода чорна дівчина. Добре вдягнена і задоволена оточенням. Я був радий за неї. Я на такій роботі сказився б.

— Слухаю вас, — сказала вона.

— Я поштовий службовець, — відповідаю, — і хотів би звільнитися.

Вона сунула руку під стійку і дістала стос паперів.

— Усі ці?

Вона всміхнулася:

— Певні, що зможете це зробити?

— Не переживайте, — сказав я, — точно зможу.

Щоб вибратися звідти, слід було заповнити більше паперів, ніж щоб влаштуватися.

Перший аркуш із виданих мені був типовим зверненням від Міського поштмайстра.

Починалося воно словами:

«Мені дуже шкода, що Ви припиняєте свою роботу в поштовій службі», і т. д., і т. п.

Як йому може бути шкода? Він навіть мене не знає.

Був аркуш із питаннями.

«Чи могли Ви порозумітися зі своїми наглядачами? Чи могли знаходити з ними спільну мову?»

Так, відповів я.

«Чи вважаєте Ви, що Ваші наглядачі були будь-якою мірою упереджені стосовно раси, релігії, походження чи будь-якого іншого чинника?»

Ні, відповів я.

Було ще питання «Чи порадили б Ви своїм друзям спробувати влаштуватися до поштамту?»

Звісно, відповів я.

«Якщо Ви маєте будь-які скарги чи незадоволені чимось у роботі поштамту, будь ласка, перерахуйте їх докладно на зворотному боці цього аркуша».

Скарг немає, відповів я.

Тоді повернулася та чорна дівчина.

— Уже закінчили?

— Закінчив.

— Ніколи не бачила, щоб так прудко заповнювали папери.

— Швидко, — сказав я.

— Швидко? — спитала вона. — Що ви маєте на увазі?

— Кажу, що робитимемо далі?

— Пройдіть за мною, будь ласка.

Я пройшов слідом за її дупцею в найдальший куток.

— Сідайте, — сказав чоловік.

Деякий час він переглядав заповнені папери. Підвів очі на мене.

— Чи можу я спитати, чому ви вирішили звільнитися? До вас застосовувалися дисциплінарні покарання?

— Ні.

— Тоді яка причина вашого звільнення?

— Кар’єрне зростання.

— Кар’єрне зростання?

Він подивився на мене. Менш ніж за вісім місяців мені буде 50. Я знав, що він думає.

— Чи можу я спитати, у чому полягатиме ваша кар’єра?

— Якщо на те пішло, то розповім. Мисливський сезон у рукавах заболочених рік триває з грудня по лютий. Я вже майже втратив місяць.

— Місяць? Ви працювали тут одинадцять років.

— Слухайте. Я згаяв одинадцять років. Три місяці розставляючи пастки в рукаві Ля Форш, я можу заробити від 10 до 20 тисяч.

— І на кого ви полюєте?

— Розставляю пастки. На ондатр, нутрій, норок… інших єнотів. Потрібна тільки пирога. Двадцять відсотків заробленого віддаю за ділянку. Мені дають долар із чвертю за шкурку ондатри, три бакси за норку, чотири бакси за хохулю, півтора за нутрію і двадцять п’ять баксів за видру. Ондатрячі тушки завдовжки в фут здаю на фабрику котячого корму по п’ять центів. Двадцять п’ять за оббілований тулуб нутрії. Розводжу свиней, курчат і качок. Ловлю зубаток. Це геть просто робити. Берете…

— Не варто, містере Чінаскі, цього цілком достатньо.

Він заправив якісь форми до машинки і взявся друкувати.

Тут я підводжу очі й бачу Паркера Андерсона, мого профспілкового представника, старого Паркера-що-голиться-і-сере-на-автозаправках, який всміхався мені усмішкою політика.

— Звільняєшся, Генку? Я знав, ти одинадцять років погрожував…

— Так, поїду до Південної Луїзіани, проверну кілька орудок.

— Там що, є іподром?

— Жартуєш? «Ярмарок» — один із найстаріших іподромів країни!

Поруч Паркера був молодий білий хлопець — один із племені загублених невротиків, очі його постійно були на мокрому місці. По чималій сльозі в кожному оці. Вони не падали. Це зачаровувало. Бачив я жінок, що сиділи й дивилися на мене тими самими очима, перш ніж оскаженіти й розкричатися про те, яким я був курвиним сином. Мабуть, хлоп втрапив в одну з численних Паркерових пасток і тепер відпрацьовував йому. Паркер збереже йому роботу.

Чоловік дав мені ще один папірець на підпис, і тоді я звідти вибрався.

Коли я проходив повз, Паркер сказав:

— Щасти тобі, старенький.

— Дякую, любчику, — відповів я.

Ніякої відмінності я не відчував. Але знав,

що невдовзі, ніби коли людину з морських глибин підіймають швидко, воно проявиться — мов особливий прояв кесонної хвороби. Наче Джойсові кляті папужки. Я жив у клітці, мене випустили, і я вилетів, як постріл, у небеса. Небеса?

Кесонна хвороба проявилася. Я жлуктив і лишався п’янішим, ніж засраний скунс у чистилищі. Одного вечора на кухні до мене приставили м’ясницького ножа, і тоді я подумав: легше, старий, твоя доця ще може захотіти сходити з тобою до зоопарку. Конуси морозива, шимпанзе, тигри, птахи зелені й червоні і сонце, що сідає за її головою та заповзає у волосся на твоїх руках, легше, старий.

Оговтався я у вітальні своєї квартири, спльовуючи на килимок, тушачи недопалки об зап’ястя і регочучи. Божевільний, як Березневий Заєць[18]. Роззирнувся — переді мною сидів студент-медик. Між нами в товстому затишному слоїку на кавовому столику лежало людське серце. Навколо нього — позначеного «Френсіс» за іменем попереднього власника — були напівпорожні квінти віскі, скотчу, безлад із пивних пляшок, попільничок та сміття. Я підняв пляшку й ковтнув пекельної суміші пива з попелом. Два тижні не їв. Нескінченний потік людей приходили і йшли. Відбулося сім чи вісім вечірок, на яких я продовжував наполягати — «Пийте більше! Пийте більше! Пийте більше!». Я ширяв у небесах, вони ж у цей час лише розмовляли й тицяли одне одному середні пальці.

— Аха, — сказав я студенту-медику. — Тобі чого від мене треба?

— Я буду вашим особистим терапевтом.

— Гаразд, лікарю, найперше, що я хотів би зробити, — це прибрати звідси трикляте людське серце!

— Ох-ох.

— Що?

— Серце лишиться.

— Слухай, чоловіче… До речі, як тебе звати?

— Вілберг.

— Добре, Вілберте, я не знаю, хто ти такий і як сюди втрапив, але «Френсіс» забери з собою!

— Ні, воно лишиться з вами.

Тоді він — дістав сумку і гумову обмотку на руку, начавив на грушу, обмотка нап’ялася.

— У вас тиск дев’ятнадцятирічного, — повідомив він.

— Хай йому грець. Слухай, а законом не заборонено розкидати людські серця?

— Я за ним повернуся. Тепер вдихніть.

— Я гадав, це поштамт доведе мене до сказу. Аж тут ТИ ПИЛИПОМ із конопель.

— Ану циц! Вдихніть!

— Лікарю, мені потрібна молода пружна дупця. Це все, що зі мною не так.

— У вас хребет зміщений у чотирнадцяти місцях, Чінаскі. Це веде до напруженості, дебілізму і, що частіше, божевілля.

— Хріна з два, — сказав я.

Не пам’ятаю, як цей пап пішов. Прокинувся я на своєму дивані о 13:10, смерть після полудня, була спека, сонце падало крізь поламані жалюзі й лягало на слоїк у центрі кавового столика. «Френсіс» лишалася зі мною всю ніч, тушкувалася в спиртовому розсолі, плавала в слизовій витяжці мертвої діастоли. Сиділа в слоїку.

Виглядало, мов смажене курча. Маю на увазі, перед приготуванням. Саме так.

Я взяв слоїк, заніс його до клозету і прикрив драною сорочкою. Пішов до ванної і проблювався. Закінчив і роздивився свою пику в люстрі. По всьому обличчі росло коротке чорне волосся. Раптом я був змушений сісти й посрати. Вийшло добре й спритно.

Подзвонили в двері. Я закінчив витирати дупу, вліз у якийсь старий одяг і пішов відчиняти.

— Привіт.

Там стояли молодий білявий хлоп із довгим волоссям, що звисало навколо обличчя, і чорна дівчина, яка всміхалася, наче навіжена.

— Генку?

— Аха. А ви хто, чолов’яги?

— Вона жінка. Ти нас не пам’ятаєш? Вечірка. Ми приносили квітку.

— О, бліна, заходьте.

Квітку вони справді приносили, якась червоно-помаранчева хрінь на зеленому стеблі. У цьому було набагато більше сенсу, ніж у багато чому іншому, якщо не зважати на те, що квітку було вбито. Я знайшов мису, поклав її туди, приніс пляшку вина і поставив на столик.

— А її пам’ятаєш? — спитало маля. — Ти казав, що хочеш її виграти.

Вона розсміялася.

— Дуже приємно, але не зараз.

— Чінаскі, як ти житимеш без поштамту?

— Не знаю. Може, я тебе виграю. Чи ти виграєш мене. Дідько, не знаю я.

— Ти можеш спати в нас на підлозі, коли схочеш.

— А можна мені дивитися, як ви шпокаєтеся?

— Звісно.

Ми випили. Я забув їхні імена. Показав їм серце. Попрохав їх забрати це страхіття з собою. Не наважувався викинути сам — раптом студенту-медику воно ще знадобиться на іспит, чи треба буде здати його до бібліотеки, чи ще що.

Ми спустилися, подивилися стриптиз, пили, волали й реготали. Не знаю, у кого були гроші, але в хлопця, гадаю, була більшість із них, що досить мило з його боку, я продовжував сміятися й мацати дівчину за дупу, стегна, цілуватися з нею, але ніхто на те не зважав. Доки були гроші, був ти.

Вони завезли мене назад і поїхали. Я втрапив у двері, сказав добраніч, увімкнув радіо, знайшов півпінти скотчу, вихиляв його — сміючись, у доброму гуморі, нарешті розслабившись, вільний, попаливши пальці сигарними недопалками. Зрештою забрався до ліжка, до краю, перечепився, упав, випростався поперек матраца і спав, спав, спав…

Зранку був ранок, і я досі був живий. Може, подумалось, напишу роман.

І написав.