Поштамт

III

Розлучення я не оскаржував і до суду не пішов. Джойс віддала мені машину. Вона ж не їздила. Усе, що я втратив, — три чи чотири мільйони. Проте в мене все ще лишався поштамт.

Бетті я зустрів на вулиці.

— Нещодавно бачила тебе з тою курвою. Не твого польоту птаха.

— Усі вони не мого польоту.

Сказав їй, що в нас усе скінчено. Ми пішли на пиво. Бетті постарішала, і то швидко. Обважніла. Зморшки прорізалися. Підборіддя обвисло. Було журно. Але й я постарішав.

Бетті втратила роботу. Пес утік, його вбили. Вона влаштувалася офіціанткою, потому втратила й це, коли кав’ярню знесли, щоби звести будівлю на офіси. Тепер вона мешкала в комірчині в нічліжці. Міняла там постіль і чистила туалети. Підсіла на вино. Запропонувала зійтися наново. Я запропонував трохи вичекати. Мусив оклигати після всього.

Вона повернулася до своєї кімнатки, одягла найкращу сукню, туфлі на підборах, спробувала навести красу. Однак з’явився в ній невимовний сум.

Ми взяли квінту віскі й трохи пива, пішли до мене на четвертий поверх старої багатоповерхівки. Я зателефонував і сказав, що захворів. Сів навпроти Бетті. Вона схрестила ноги, скинула туфлі, трохи посміялася. Наче в старі добрі часи. Майже. Чогось бракувало.

У ті часи, якщо ви телефонували попередити, що захворіли, поштамт присилав медсестру, яка мала в цьому впевнитися, переконатися, що ви не тусуєтеся по клубах і не сидите за покером у вітальні. Жив я неподалік поштамту, тож їм було зручно мене перевіряти. Ми з Бетті сиділи вже близько двох годин, коли в двері загрюкали.

— Це ще хто?

— Усе гаразд, — прошепотів я, — припни язика! Бери туфлі, гайда на кухню, і щоб анітелень.

— ХВИЛИНОЧКУ! — гаркнув я до грюкальника.

Запалив цигарку, щоби перебити запах, тоді пішов привідчинив двері. То була медсестра. Та сама. Вона мене знала.

— Ну а тепер що з вами? — спитала вона.

Я видихнув кілечко диму.

— Розлад шлунка.

— Певні?

— Це ж мій шлунок.

— Розпишетеся на підтвердження, що я до вас заходила, і ви були вдома?

— Безперечно.

Медсестра просунула мені форму. Я розписався. Повернув їй.

— Завтра на роботу вийдете?

— Хто його зна. Як мені покращає, то піду, як ні — то ні.

Наостанок вона недобре на мене зиркнула і пішла. Я знав, що медсестра вловила запах віскі в моєму диханні. Чи це щось доводить? Радше ні, забагато формальності, хоч, може, вона й сміялася, повертаючись до машини зі своєю невеличкою чорною валізкою.

— Гаразд, — сказав я, — вдягай туфлі й виходь.

— Хто то була?

— Медсестра з роботи.

— Пішла вже?

— Аха.

— Вони постійно так перевіряють?

— Ще жодного разу не проґавили. А тепер давай славно хильнемо, аби це відзначити!

Я сходив на кухню і налив дві чималі порції, віддав одну Бетті.

— Будьмо! — кажу.

Ми підняли склянки, дзенькнулися.

Аж тут задзеленчав будильник, ще й гучно. Я підскочив, наче мене в дупу підстрелили. Бетті підстрибнула на фут. Я підбіг до будильника й вимкнув його нафіґ.

— Ісусе, — сказала вона, — я ледь не всралася.

Ми розреготалися. Сіли. Випили.

— Був у мене кавалер, — каже, — на округ працював. І любили вони присилати інспектора, хлопця, але не щоразу, а десь раз через п’ять. П’ю я того вечора із Гаррі — це його так звали, Гаррі. Тож п’ю я того вечора із Гаррі, і тут у двері стукають. Гаррі повністю одягнений сидить на дивані. «Ісусе Христе», — скрикує він і, як був у всьому одязі, стрибає до ліжка й підтягує ковдру. Я закидаю пляшки та склянки під ліжко і відчиняю двері. Цей хлоп заходить і сідає на диван. Гаррі навіть взуття зі шкарпетками не стягнув, але цілісінько вкритий ковдрою. Хлоп питає: «Ну, Гаррі, як почуваєшся?» І Гаррі каже: «Та не те щоб, ось вона про мене піклується». І показує на мене. А я сиджу п’янюча. «Сподіваюся, Гаррі, ти оклигаєш», — каже хлоп і йде. Певно, він бачив під ліжком і пляшки, і склянки, і думаю, що він не повірив, що ступні в Гаррі настільки великі. Нерви полоскотало.

— Трясця, життя від них нема, хіба ні? Вічно їм хочеться наглядати.

— Аякже.

Ми ще трохи посиділи пожлуктили, згодом пішли до ліжка, але то не було так само, ніколи не буває — між нами був простір, минув час, за який дещо змінилося.

Дивився, як вона йде до ванни, бачив зморшки і бганки в неї під гепою. Бідося. Нещасне біднятко. Джойс була твердою і щільною — згрібав у руку і відчував це. Бетті настільки доброю не була. Як сумно, журно, сумно як. Коли Бетті повернулася, ми не співали, не реготали і навіть не сперечалися. Сиділи собі у темряві, пили, смалили цигарки, а коли пішли до сну, ані я не поклав ніг на неї, ані вона на мене, як бувало. Ми спали, не торкаючись одне одного.

Нас обох обікрали.

Я зателефонував Джойс:

— Ну як там ведеться з Пурпуровою Застібкою?

— Я не можу зрозуміти, — відповіла вона.

— Що він зробив, коли ти сказала йому, що розлучилася?

— Коли я йому сказала, ми сиділи в кав’ярні навпроти одне одного.

— І?

— Він виделку впустив. Рота роззявив. Питає: «Що?»

— Він знав, що захочеш стосунків.

— Не розумію. Відтоді він мене уникає. Щойно побачу його в холі, він тікає. Не сідає навпроти мене, коли обідаємо. Здається, він… так, майже… охолов.

— Крихітко, є інші чоловіки. Забудь цього хлопа. Налаштуй вітрила на новий вітер.

— Його буде складно забути. Маю на увазі, яким він був.

— Він про твої гроші знає?

— Ні, я йому не казала.

— Ну, якщо вже він так тобі потрібен…

— Ні, так він мені не потрібен.

— Гаразд, Джойс, тоді бувай.

— Бувай, Генку.

Невдовзі потому отримав від неї листа. Вона повернулася до Техасу. Бабуся дуже слаба, довго не протримається. Про мене питали. І все таке інше. З любов’ю, Джойс.

Я відклав лист і уявив, як карлик намагається зрозуміти, у чому я помилився. Мала тремтлива потворка гадала, що я такий розумний лиходій. Шкода його так розчаровувати.

Тоді мене викликали до кадровиків зі старої Федеральної будівлі. Змусили мене чекати заведені 45 хвилин чи навіть півтори години.

І от голос каже:

— Містере Чінаскі?

— Аха, — кажу.

— Заходьте.

Чолов’яга відвів мене до столу. Там сиділа ця жінка. Було в ній щось сексуальне, виглядала років на 38–39, але схоже було, що свою сексуальність занехаяла заради інших речей або взагалі ігнорувала.

— Сідайте, містере Чінаскі.

Я сів.

Крихітко, подумалось, я на тобі покатався б.

— Містере Чінаскі, — продовжила вона, — нас цікавить, чи ви заповнили заяву належним чином.

— Еее?

— Ми маємо на увазі записи про ваші арешти.

І передала мені аркуш. Жодного сексу в її очах не було. Я перерахував вісім чи десять притягнень — типових притягнень через пиятику. Приблизні дані. Жодного уявлення про дати я не мав.

— Тепер ви все перерахували? — спитала вона.

— Гм, гм… Дайте подумати.

Я знав, чого їй баглося. Щоб я сказав «так», і вона мене згарбала б.

— Стривайте… Гм. Гмм.

— Так?

— О, о Боже мій.

— Що таке?

— Було ще водіння в нетверезому стані. Роки чотири тому. Точної дати не пригадаю.

— І це вас пам’ять підвела?

— Так, авжеж, я мав намір це записати.

— То допишіть.

Я дописав.

— Містере Чінаскі. Це страхіття, а не запис. Я хотіла б, щоб ви пояснили ці притягнення і, якщо можливо, обґрунтували ваше бажання працювати в нас.

— Гаразд.

— На відповідь вам дається десять днів.

Не те щоб я аж настільки прагнув цієї роботи. Однак ця дама мене роз’ятрила.

Того вечора я зателефонував і взяв лікарняний, купив розлінійований і пронумерований правничий папір (формат 33x40,6 см) і блакитну течку страшенно офіційного вигляду. Ще взяв квінту віскі й шістку (шість банок) пива, усівся і притьмом все надрукував. Тримав під рукою словник. Час від часу гортав сторінки, знаходив довге незрозуміле слово, додавав його і висмоктував із нього речення чи абзац. Набазграв так сорок дві сторінки. Завершив я словами «Копії цього звіту збережено для поширення в пресі, на телебаченні та в інших засобах масової інформації».

Лайно з мене так і перло.

Вона особисто вийшла з-за столу і прийняла писанину.

— Містере Чінаскі?

— Так?

Була дев’ята ранку. На день пізніше за визначену нею дату.

— Хвилинку.

Із сорока двома сторінками вона повернулася за стіл. Читала, читала й читала. Хтось читав з-за її плеча. Перегодом їх стало двоє, троє, четверо, п’ятеро. І всі читали. Шестеро, семеро, восьмеро, дев’ятеро. Читали всі.

Що за хрінь, подумалось.

Тоді почувся голос із натовпу:

— Що ж, усі генії — пиятики.

Наче це все пояснювало. Знов обдивилися фільмів.

Вона підвелася з-за столу, тримаючи аркуші в руці.

— Містере Чінаскі?

— Так?

— Вашу справу буде продовжено. Ми дамо про себе знати.

— Тобто я продовжую працювати?

— Тобто ви продовжуєте працювати.

— На все добре, — сказав я.

Якось уночі всадовили мене на ослінчик поруч Бачнера. Пошту він не розкидав. Просто сидів собі. І базікав.

Зайшла дівуля й всілася в кінці прольоту. Почулося Бачнереве:

— Гей, ти, дзюрко! Хочеш мого патика собі в кунку, нє? Цього тобі треба, пичодайко?

Я продовжував розкидати пошту. Пройшов наглядач. Бачнер вилаявся:

— Ти в мене в списку, довбогранику! Просто тобі наприпочатку списку! Я тебе ще дістану, мудло паскудне! Смердотний виродку! Смоктало херів!

Наглядачі Бачнера не чіпали. Його взагалі ніхто ніколи не чіпав.

Тоді я знову його почув:

— Гаразд, мала! Мені не до вподоби вираз твого писка! Ти в мене в списку, мудаче. Просто тобі нанрипочатку списку! Я ще візьму тебе за дупу! Гей, я до тебе звертаюся! Чуєш?

Це вже було занадто. Я жбурнув свою пошту.

— Гаразд, — рикнув я йому, — ходім, покажеш карти! Усю свою срану колоду покажеш! Тут хочеш чи вийдемо?

Глянув на Бачнера. Цей хворий звертався до стелі:

— Кажу тобі, ти в мене наприпочатку списку. Я тебе дістану, мало не видасться!

Упс, Ісусе, схоже, я нарвався! Службовці принишкли. Не міг їх за це ганити. Підвівся, сходив попити води. Повернувся. За 20 хвилин вирішив використати свою десятихвилинну перерву. Коли повернувся, на мене вже чекав наглядач. Тлустий чорний ледь за п’ятдесят. Взявся на мене кричати:

— ЧІНАСКІ!

— Що сталося, шановний? — спитав я.

— За останні півгодини ви двічі лишали своє робоче місце!

— Так, я відходив попити води. 30 секунд. А пізніше використав свою перерву.

— А якби ви працювали біля верстата? Верстат не можна лишати двічі за 30 хвилин!

Усеньке його обличчя пашіло з гніву. Приголомшливо. Я такого не розумів.

— ВИПИСУЮ ВАМ ДОГАНУ!

— Гаразд, — сказав я.

Повернувся на місце, сів поруч із Бачнером. Підбіг наглядач із доганою. У ній було годі щось розібрати. Прочитати я її не зміг. Він писав її з такою люттю, що, писана навскоси, уся вона була в кляксах.

Догану я акуратно склав і засунув до задньої кишені.

— Йде на те, що я вб’ю цього курвиного сина, — сказав Бачнер.

— Якби ж то, пузаню, — відповів я, — якби ж то.

Тривало це дванадцять годин уночі, плюс наглядачі, плюс службовці, плюс той факт, що серед цього м’яса не було чим дихати, плюс черства печеня в некомерційній закусочній.

Плюс ОМ-1. Основний міський-1. Те планове завдання й поряд не валялося з цим Основним міським-1. Він містив близько третини всіх міських вулиць і те, як вони поділялися на відділення. Я жив в одному з найбільших міст Сполучених Штатів. Вулиць там багацько. А ще був ОМ-2 і ОМ-3. На проходження кожного іспиту давалося 90 днів, три спроби на кожен, щонайменше на 95 відсотків правильно, сто карток у скляній скрині, вісім хвилин. Не здаси — підеш пробуватись на президента «General Motors», як казав той хлоп. Для тих, хто склав, плани ставали на крихту легшими — на другий чи третій раз. Але з дванадцятигодинною нічною зміною та зі скасованими вихідними для більшості то було занадто. Тому з групи в 150–200 осіб нас лишалося сімнадцятеро чи вісімнадцятеро.

— Як, по-вашому, я можу відробляти дванадцятигодинну нічну зміну, спати, їсти, митися, їздити туди й назад, забирати випране, купувати бензин, платити за квартиру, замінювати шини, розбиратися з тими дрібницями, які доводиться виконувати, і ще вивчати план? — спитав я інструктора в тренувальному кабінеті.

— Обходьтеся без сну, — сказав він.

Я витріщився на нього. Він не Діксі[4], на гармоніці не грав. Клятий покидьок був серйозним.

Виявилось, що єдиний час, коли міг вчитися, — перед сном. Завжди надто втомлювався, щоб приготувати і з'їсти сніданок, тому виходив, брав високу[5] шістку пива, клав її на ліжко біля стільця, розкорковував бляшанку, славно ковтав, і аж тоді відкривав сторінку плану. Коли за якийсь час діставався так до третьої бляшанки, аркуш випадав у мене з рук. Більше не влазило. Тоді, сидячи на ліжку й витріщаючись на стіни, допивав решту пива. За останньою пляшкою міг заснути. А коли прокидався, часу лишалося тільки на клозет, умитися, поїсти і доїхати на роботу.

Пристосуватися ніяк не вдавалося, просто дедалі більше втомлювався. Повертаючись додому, завжди дорогою брав свою шістку, і якось уранці мене геть розібрало. Я видерся східцями (ліфту не було) і встромив ключ. Двері прочинилися. Хтось усе позмінював, постелив новий килим. І меблі теж були новими.

На дивані сиділа жінка. Виглядала незле. Молода. Ладні ноги. Блондинка.

— Привіт, — сказав я, — пиво будеш?

— Привіт! — відповіла. — Від одного не відмовлюся.

— Мені подобається, як тут все перешикували, — повідомив я.

— Я сама це зробила.

— Але нащо?

— Здалося, що потрібно.

Ми хильнули пива.

— Ти славна, — сказав я. Поклав своє пиво і поцілував її. Поклав року на її коліно. Красиве коліно. Ковтнув іще пива.

— Так, мені справді тут подобається. Тішить душу.

— Це чудово. Моєму чоловікові теж подобається.

— І нащо б це твоєму чоловікові… Що? Чоловікові? Стривай, який тут номер квартири?

— 309.

— 309? Святий Боже! Я помилився поверхом. Я живу в 409-ій. Мій ключ відкрив твої двері.

— Присядь, любчику, — сказала вона.

— Ні, ні…

Я підхопив чотири невипиті бляшанки.

— Що за поспіх? — спитала.

— Деякі чоловіки божевільні, — сказав я, йдучи до дверей.

— Що ти маєш на увазі?

— Маю на увазі, деякі чоловіки люблять своїх дружин.

Вона розсміялася.

— Не забудь, де я живу.

Я причинив двері й піднявся на ще один проліт. Відчинив свої двері. Усередині не було нікого. Старі пошарпані меблі, вицвілий килим. Порожні бляшанки на підлозі. Я втрапив правильно.

Роздягнувся, заліз до ліжка сам і розкоркував пиво.

Коли працював на дільниці Дорсі, то чув, як дехто з бувальців ятрив Товкачища Ґрейстона. Той був змушений придбати магнітофон, щоби вивчити свої плани. Товкачище послідовно начитав сторінки плану на плівку, програвав і слухав. Зрозуміло, за що саме його нарекли Товкачищем. Він трьох жінок до лікарні загнав своїм знаряддям. Тепер знайшов якогось білого довбограника. Голуба на прізвище Картер. Його він теж порвав, тому Картер поїхав до бостонського шпиталю. Гумор у тому, що Картер мусив пертися аж до Бостона — на всьому зхідному узбережжі не знайшлося вдоста ниток, щоб зашити після того, як Товкачище його розшматував. Правда це чи ні, але магнітофон я вирішив спробувати. От і край моїм гризотам. Я міг не вимикати його, коли спав. Десь вичитав, що можна вчитися вві сні через підсвідомість.

Здавалося, простіше нема куди. Я придбав машину і плівки.

Начитав план на плівку, забрався з пивом до ліжка і взявся слухати:

«ОТЖЕ, ГІҐҐІНС ПОДІЛЯЄТЬСЯ НА ГАНТЕР 42, МАРКЛІ 67, ГАДСОН 71, ЕВЕРҐЛЕЙДС 84! А ТЕПЕР СЛУХАЙ, СЛУХАЙ ЧІНАСКІ, ПІТСФІЛД ДІЛИТЬСЯ НА ЕШҐРОВ 21, СІМОНС 33, НІДЛС 46! СЛУХАЙ, ЧІНАСКІ, СЛУХАЙ, ВЕСТГЕЙВЕН ПОДІЛЯЄТЬСЯ НА ЕВЕРҐРІН 11, МАРКГЕМ 24, ВУДТРІ 55! УВАГА, ЧІНАСКІ, УВАГА! ПАРЧБЛІК ДІЛИТЬСЯ…»

Не діяло. Власний голос наводив на мене сон. Не міг протриматися далі третього пива.

Невдовзі я і магнітофон не слухав, і плани не вчив. Випивав собі шість високих бляшанок пива і засинав. Я нічого не розумів. Гадав навіть, чи не сходити до психотерапевта. Уявив, як воно буде:

— Так, хлопчику мій?

— Загалом таке.

— Продовжуй. Хочеш лягти?

— Ні, дякую. Я так засну.

— Прошу, продовжуй.

— Добре, робота мені потрібна.

— Зрозуміло.

— Проте я маю вивчити і здати ще три плани, якщо хочу її зберегти.

— Плани? Що це за «плани»?

— Люди часом не вказують номери дільниць. Тому після дванадцятигодинної нічної зміни ми маємо вивчати ці аркуші з планами.

— І?

— Я не можу втримати сторінки. Якщо пробую, вони випадають у мене з рук.

— Ти не можеш вивчити ці плани?

— Ні. А ще маю розкидати сто карток зі скляної скриньки за вісім хвилин щонайменше на 95 відсотків правильно, або мене звільнять. А робота мені потрібна.

— То чому ти не можеш вивчити ці схеми?

— Через це я тут. Спитати вас. Мабуть, я дахом поїхав. Та є всі ці вулиці, і всі вони діляться по-різному. Ось подивіться.

І я передам йому зшиті зверху шість аркушів плану, дрібний друк із обох сторін.

Він перегляне сторінки.

— І ти маєш це все вивчити?

— Так, лікарю.

— Що ж, хлопчику мій, — скаже він, повертаючи мені сторінки, — у тому, що ти не хочеш це вивчати, нема божевілля. Я навіть сказав би, що божевільним ти став би, якби схотів це вивчити. З тебе 25 доларів.

Тож я проаналізував себе сам і зберіг гроші.

Але треба було щось робити.

Тоді мене осяяло. Було 9:10 ранку. Зателефонував до Кадрового відділу Федеральної будівлі.

— Міс Ґрейвз. Прошу, чи не могли б ви з’єднати з міс Ґрейвз.

— Ало?

Вона. Курва. Розмовляючи з нею, панькав себе.

— Міс Ґрейвз, це Чінаскі. Я подавав доповідну у відповідь на ваше доручення щодо притягнень. Не знаю, чи ви мене пам’ятаєте.

— Ми вас пам’ятаємо, містере Чінаскі.

— Уже визріло якесь рішення?

— Ще ні. Ми вам повідомимо.

— Гаразд. Проте маю питання.

— Так, містере Чінаскі?

— Я зараз вивчаю ОМ-1, — я витримав паузу.

— Так?

— Мені це дуже складно вдається, тобто видається майже неможливим вивчити цей план, витрачати стільки часу, коли це може виявитися даремним. Маю на увазі, мене будь-коли можуть звільнити з поштамту. Не надто справедливо змушувати мене вивчати цей план за таких обставин.

— Добре, містере Чінаскі. Я зателефоную до тренувального кабінету і скажу їм зняти вас із плану, доки ми не ухвалимо рішення.

— Щиро дякую, міс Ґрейвз.

— На все добре, — сказала вона й поклала слухавку.

День був добрим. Пестячи себе під час розмови, я майже вирішив зійти до 309-ої. Однак не ризикнув і впорався сам. Склепав яєшню з беконом і відсвяткував додатковою квартою пива.

Насамкінець нас лишилося шестеро чи семеро. Решті ОМ-1 виявився не по зубах.

— Що там твій план, просуваєшся, Чінаскі? — питали в мене.

— Легко дається, — відповідав я.

— Окей, тоді поділи проспект Вудберн.

— Вудберн?

— Так, Вудберн.

— Слухай, не люблю, щоб мене таким діставали, коли я працюю. Не набридай. Бачиш, зайнятий.

На Різдво я запросив Бетті. Вона запекла індичку, ми чаркували. Їй завжди подобалися великі різдвяні ялинки. Наша була, мабуть, сім футів заввишки, півфута завширшки, прикрашена вогниками, ліхтариками, блискітками та іншим сміттям. Ми випили пару квінт віскі, кохалися, їли індичку, випили ще. Цвях у ялинковій підставці тримався непевно, а сама вона не була розрахована на таке дерево. Ялинка весь час перехняблювалася, я її випростовував. Бетті розляглася на ліжку і впала в нетяму. Я жлуктив на підлозі в самих майтках. Перегодом випростався. Заплющив очі. Щось мене розбудило. Розплющив очі. Саме вчасно, щоби побачити, як велетенське, вкрите розжареними ліхтариками дерево повільно хилиться на мене, а шпиляста зірка падає кинджалом. Не те щоб я чітко розумів, що відбувається. Виглядало на кінець світу. Рухатися не міг — мене обхопили лапи дерева. Я зав’яз під ним. А ліхтарики були розпечені до червоного жару.

— ОХ, ОХ, ІСУСЕ ХРИСТЕ, СПАСИ! БОЖЕ, ДОПОМОЖИ МЕНІ! ІСУСЕ! ІСУСЕ! ДОПОМОЖИ!

Ліхтарики мене підсмажували. Я перекотився ліворуч — без успіху, тоді праворуч.

— ЙААЙ!

Нарешті я звідти виборсався. Бетті підхопилася і стала поруч.

— Що трапилося? Що таке?

— ХІБА НЕ БАЧИШ? ЦЕ КЛЯТЕ ДЕРЕВО НАМАГАЛОСЯ МЕНЕ ВБИТИ!

— Що?

— ТИ НА МЕНЕ ГЛЯНЬ!

Усе моє тіло взялося червоними плямами.

— О, біднятко!

Я підійшов і висмикнув штепсель із розетки. Ліхтарики згасли. Хрінь померла.

— О, нещасна моя ялинонька!

— Нещасна ялинонька?

— Так, вона була такою красивою!

— Розберуся з нею завтра. Зараз не маю до неї довіри. Най відпочине до ранку.

Бетті це не сподобалося. Йшло до сварки, тож я підставив до дерева стілець і ввімкнув ліхтарики. Якби ця хрінь припекла їй титьки чи гепу, вона шпурнула б її у вікно. Додумалося, що я надто добрий.

За кілька днів після Різдва я завітав провідати Бетті. О 8:45 ранку вона сиділа буха в кімнаті. Виглядала вона кепсько, як, власне, і я. Здавалося, наче кожен з її сусідів дав їй квінту. Там було вино, горілка, віскі, скотч. Найдешевші. Кімната була завалена пляшками.

— Кляті дурні! Вони що, ніц кращого не вигадали? Якщо ти все це вип’єш, то ґеґнешся.

Бетті глянула на мене, і в тому погляді я побачив усе.

Мала двох дітей, котрі ніколи її не відвідували і не писали. Працювала прибиральницею в дешевому готелі. Коли я вперше її зустрів, носила дорогий одяг, стрункі щиколотки визирали з коштовних черевичків. Міцно збита, майже красива. Дикоока. Сміялася. Утекла від багатого чоловіка, розлучилася з ним, він згодом помер в автоаварії, п’яний, згорів заживо в Конектикуті. «Ти ніколи її не приручиш», — казали мені.

І ось вона тут. Мав їй допомогти.

— Слухай, — кажу. — Маю все це забрати. Маю на увазі, час від часу даватиму тобі пляшку. Сам не вип’ю.

— Пляшки не чіпай, — сказала Бетті. На мене вона не дивилася. Її кімната була на горішньому поверсі, і вона сиділа біля вікна, спостерігаючи ранковий рух машин.

Я підійшов.

— Чуєш, я ледь ноги соваю. Маю йти. Але Христа заради, легше з цим добром!

— Авжеж, — мовила вона.

Я обернувся й поцілував її на прощання.

Десь за півтора тижні я прийшов знову. На мій стук ніхто не відповідав.

— Бетті! Бетті! У тебе все гаразд?

Я провернув клямку. Двері були відчинені. Ліжко розкидане. На простирадлі червоніла велика кривава пляма.

— От лайно!

Роззирнувся. Усі пляшки щезли. Обертаюся, а в дверях — підстаркувата француженка, власниця покою. Стояла в одвірку.

— Вона в Головному окружному шпиталі. Дуже хвора була. Я вчора викликала швидку.

— Вона все випила?

— Їй трохи допомагали.

Я збіг східцями вниз і сів за кермо. Приїхав туди. Знав, куди саме, мені назвали номер палати.

У малому покої стояло три чи чотири ліжка. На одному навпроти мене сиділа жінка, жувала яблуко й сміялася з двома відвідувачками. Я відсмикнув завісу біля Беттіного ліжка, сів на стілець і схилився над нею.

— Бетті! Бетті!

Торкнувся її руки.

— Бетті!

Вона розплющила очі. Вони знову були красивими. Яскраво-глибоко-сині.

— Я знала, що це ти, — сказала вона.

І стулила повіки. Губи в неї порепалися. У лівому кутику рота запеклася жовта слина. Я взяв хустинку й витер її. Протер їй обличчя, руки й шию. Намочив іншу хустку і витиснув трохи води їй на язик. Потім ще трохи. Змочив їй губи. Причепурив волосся. З-за завіси чувся жіночий сміх.

— Бетті, Бетті, Бетті. Прошу, випий трохи води, бодай ковточок, не більше, тільки ковточок.

Вона не відповіла. Пробував зробити це десять хвилин. Безуспішно.

З рота знову виступила слина. Я витер.

Тоді підвівся й засмикнув завісу. Подивився на трьох жінок.

Вийшов і звернувся до медсестри за стійкою:

— Чуєте, а чому нічого не роблять для жінки з 45-в? Бетті Вільямс.

— Ми робимо все можливе, сер.

— Але ж там нікого нема.

— Ми робимо регулярні обходи.

— А лікарі де? Лікарів я не бачу.

— Лікар її оглядав.

— Чому ви просто лишили її там лежати?

— Ми зробили все, що могли, сер.

— СЕР! СЕР! СЕР! ПРИПИНІТЬ МЕНІ ТИЦЯТИ СВОЄ «СЕР», ГАРАЗД? Закладаюся, якби оце у вас тут лежав президент, губернатор, мер чи ще який багатенький курвин син, тут повсюдно сновигали б лікарі і щось робили! Чого ви просто дозволяєте їм померти? Хіба грішно бути бідним?

— Сер, кажу вам ще раз, ми зробили ВСЕ, що могли.

— Я повернуся за дві години.

— Ви її чоловік?

— Раніше ми жили в цивільному шлюбі.

— Можна ваше ім’я і номер телефону?

Я назвав і гайнув надвір.

Похорон було призначено на 10:30 ранку, однак уже було гаряче. На мені був дешевий чорний костюм, поспіхом куплений та підігнаний. Перший мій новий костюм за багато років. Я відшукав її сина. Ми під’їхали в його новенькому «Мерседесі». Вистежив я його завдяки клаптику паперу з адресою його тестя. Два міжміські дзвінки — і я його вичепив. Коли він приїхав, його мати вже померла. Померла, якраз коли я дзвонив. Синок її, Ларрі, ніяк не міг стати корисним членом суспільства. Мав за звичку викрадати машини в товаришів, але на проміжку між товаришами і суддею йому вдавалося виплутуватися. Тоді його загребли до армії, там він якось втрапив на навчальні курси і після служби влаштувався на добре оплачувану роботу.

Щойно він її отримав, то перестав бачитися з матір’ю.

— Де твоя сестра? — питаю.

— Не знаю.

— Добра в тебе машина. Я навіть двигуна не чую.

Ларрі всміхнувся. Це йому сподобалося.

На похороні нас було троє: син, коханець і дурнувата сестра власниці готелю. Звали її Маршею. Марша завжди мовчала. Сиділа собі з порожньою усмішкою. Шкіра в неї була емалево-біла. Мертві жовті патли й каптур, який їй не пасував, довершували образ. Власниця відіслала Маршу замість себе — мала наглядати за готелем.

Звісно, я був із жахливущого перепою. Ми зупинилися покавувати.

З похороном уже було не все гаразд. Ларрі сварився з пастором. Той мав сумніви, чи була Бетті доброю католичкою. І не хотів проводити службу. Врешті домовилися, що буде проведено половину служби. Півслужби ліпше, ніж ніяка.

Навіть із квітами халепа вийшла. Я придбав трояндовий вінок, із різних троянд. Квіткарка весь ранок над ним працювала. Пані з квіткової крамнички знала Бетті. Кілька років тому вони жлуктили разом, коли в нас був дім і пес. Звали її Делсі. Завжди хотів забратися Делсі під майтки, але не судилося.

Телефонує мені Делсі й питає:

— Генку, що коїться з цими надолобнями?

— З якими надолобнями?

— З тими хлопами з покійницької.

— Ти про що?

— Я відправила посильного на вантажівці доставити твій вінок, а вони його не пустили. Сказали, що зачинені. Сам знаєш, їхати неблизько.

— Так, Делсі?

— Врешті-решт вони дозволили йому занести вінок досередини, а покласти його в холодильник — зась. То він його мусив лишити за дверима. Що, в дідька, сталося з цими людьми?

— Не знаю. А що, в дідька, сталося з усіма людьми?

— Я не зможу прийти на похорон. Ти як, Генку, тримаєшся?

— Чому б тобі не прийти і не втішити мене?

— Муситиму йти з Полом.

Пол був її чоловіком.

— Забий.

Отак ми їхали на половину похорону.

Ларрі зиркнув з-за своєї кави.

— Пізніше я напишу тобі про нагробок. Зараз не маю грошей.

— Нема питань, — сказав я.

Ларрі заплатив за каву, ми підвелися й забралися до «Мерседесу».

— Стривай, — сказав я.

— Що таке? — спитав Ларрі.

— Гадаю, ми дещо забули.

Я повернувся до кав’ярні.

— Марша.

Вона так і сиділа за столиком.

— Марша, ми вже їдемо.

Вона підвелася й пішла за мною.

Священик щось там читав. Я не вслухався. Була труна. У ній лежало те, що колись було Бетті. Було страшенно спекотно. Сонце падало суцільним жовтим пластом. Кружляла муха. Посередині половинного похорону прийшли двоє робітників і принесли мій вінок. Троянди зів’яли, зів’яли і продовжували в’янути на спеці, а ті прихилили вінок до найближчого дерева. Наприкінці служби вінок перехилився і впав додолу. Ніхто його не підняв. Скоро все завершилось. Я підійшов до священика і потис йому руку.

— Дякую вам.

Він усміхнувся. Тепер всміхалися двоє: священик і Марша.

Дорогою назад Ларрі ще раз повторив:

— Я напишу тобі про нагробок.

Я й досі чекаю на цього листа.

Я піднявся у номер 409, хильнув розбавленого скотчу, витяг трохи грошей із верхньої шухляди столу, зійшов донизу, сів до машини й поїхав на перегони. Якраз устиг на перший заїзд, але не зіграв, бо не встиг прочитати анкети.

Пішов до бару глитнути і вздрів ту високу смаглявку, що йшла собі у своєму старому плащі. Паскудно вона була вдягнена, власне, як і я, тому гукнув її, аби тільки вона й почула:

— Вай[6], любонько!

Вона зупинилася, підійшла.

— Привіт, Генку, як ся маєш?

Я знав її по центральному поштамту. Працювала на сусідній дільниці, тій, що біля фонтанчика, видавалася більш товариською, ніж решта.

— Веселі часи настали. Третій похорон за два роки. Спочатку мати, потому батько. Сьогодні давня подруга.

Вона щось замовила. Я відкрив анкету.

— Давай подивимось цей другий заїзд.

Вона підійшла й сперлася на мене ногою і грудьми. Під цим плащем щось було. Я завжди шукаю маловідому конячку, яка змогла б обійти фаворита. Якщо таких нема, я ставлю на фаворита.

Я приходив на перегони після двох похоронів і вигравав. Щось у похоронах було. Через них речі бачилися ясніше. Похорон щодня — і я розбагатів би.

Шостий кінь щойно на голову поступився фавориту в забігу на милю. Фаворит обігнав шостого після фори в два корпуси на початковій ділянці. На шостого ставили 35 до 1. Фаворит у цьому забігу був 9 до 2. Обидва поверталися до однакового класу. Фаворит набрав два фунти, зі 116 до 118. Шостий усе ще ніс 116, але вони взяли менш популярного жокея, а ще дистанція була миля й 1/16. Натовп собі зметикував, що якщо фаворит підловив шостого на милі, то на додатковій 1/16 він його точно пережене. Усе логічно. Між тим, кінські перегони логіці не підпорядковуються. Тренери ставлять своїх коней у, здавалося б, не найсприятливіші умови, щоби гроші на коні не зупинялися. Зміна дистанції і заміна жокея на менш популярного вказували на галоп за доброю ціною. Я глянув на табло. Зранку рядок був 5. Зараз там було 7 до 1.

— Шостий кінь, — сказав я Ві.

— Ні, кінь ледачий, — відповіла вона.

— Аха, — мугикнув, пішов і поставив десятку на перемогу шостого.

Шостий погнав від самої брами, почухав загорожу на першому повороті, потім під легким поводом пішов уперед на корпус із чвертю. Решта за ним. Вони гадали, що шостий піде вздовж повороту, відтак відкриється на початку ділянки, і там вони його й обійдуть. Типовий розвиток подій. Однак тренер проінструктував жокея зовсім інакше. На початку повороту він пустив шворку, і кінь гайнув уперед. Перш ніж інші жокеї дісталися сідел, в шостого була перевага в чотири корпуси. На початку ділянки хлоп дав шостому передихнути, озирнувся і знову майнув. Я не помилявся. Тоді фаворит, 9/5, видерся з купи й погнав, курвин син. Корпуси пожирав просто, летів. Здавалося, він так і мою конячку обійде. Фаворитом був номер другий. На середині ділянки він відставав від шостого лише на півкорпуса, аж тут хлоп на шостому скористався нагаєм. Жокей на фавориті вже шмагав. Решту ділянки вони так і пройшли, із розривом у півкорпуса, так і прийшли до фінішу. Я глянув на табло. Мій кінь піднявся до 8 до 1.

Ми пішли до бару.

— Найкращий кінь цей заїзд не виграв, — сказала Вай.

— Мені все одно, хто там кращий. Важливо, хто попереду. Замовляй.

Ми замовили.

— Гаразд, розумнику. Гляньмо, як ти з наступним розберешся.

— Кажу тобі, крихітко, після похорону я — саме пекло.

Вона підійшла і сперлася на мене ногою й грудьми. Я ковтнув скотчу й відкрив анкету. Третій заїзд.

Переглянув її. Того дня вони мали намір прибити натовп, не інакше. Хутконога коняка щойно перемогла, тож тепер натовп утямив, який кінь найшвидший, а решта учасників перегонів їх уже не обходила. Пам’яті в натовпу вистачає ледь на один заїзд. Частково це спричинено 25-хвилинними перервами між заїздами. Далі свого носа їм дзуськи.

Дистанція на третьому заїзді становила шість фарлонґів[7]. Фаворитом тепер був прудкий конисько, хутконогий. Він програв свій останній заїзд довжиною в сім фарлонґів, поступившись на якийсь дрібок, йдучи весь час попереду і програвши в останньому стрибку. Номер восьмий у кінці. Він прийшов третім, на півтора корпуса позаду фаворита, після двох корпусів на ділянці. Натовп собі гадкував, що як восьмий не зміг обійти фаворита на семи фарлонґах, то дідька лисого він зможе зробити це на відстані, меншій на фарлонґ. Натовп завжди повертався додому, спустивши все. Конячини, що виграла заїзд на сім фарлонґів, у цих перегонах не було.

— Це восьма конячина, — сказав я Вай.

— Відстань закоротка. Не розженеться, — відрізала вона.

Восьмий номер був на шостій лінії і йшов, нарівні з дев'ятим.

Я забрав виграш із попереднього заїзду і поставив десятку на восьмого коня. Поставиш забагато — твоя шкапина програє. Чи щось тобі перемкне, і поставиш не на свого коня. Десять на виграш — чудова зручна ставка.

Фаворит виглядав незле. Він першим вирвався з брами, притиснувся до загорожі і відірвався на два корпуси. Восьмий біг широко, передостаннім, поступово наближаючись до загорожі. На початку ділянки фаворит все ще виглядав непогано. Хлоп шмагонув восьмий номер — тепер він ішов п’ятим. Тоді фаворит почав скорочувати відрив. Першу чверть він зробив за 22 і 4/5, однак посередині ділянки все одно був попереду на два корпуси. У цей час восьмий рвонув, аж засвистіло, і переміг із відривом у два з половиною корпуси. Я глянув на табло. Там все ще було зазначено 9 до 1.

Ми повернулися до бару. Вай ледь на мені не розляглася.

Я виграв три з п’яти заїздів. У ті часи щодня проводили вісім заїздів замість дев’яти. У будь-якому разі, для того дня вісім заїздів було достатньо. Я придбав пару сигар, і ми сіли до моєї машини. Сюди вона приїхала на автобусі. Я зупинився взяти квінту, а тоді ми поїхали до мене.

Вай роззирнулася.

— Що такий красень, як ти, робить у такій дірі?

— Це всі дівчата питають.

— Справжня тобі щуряча нора.

— Стримує, щоб я хвоста не розпушував.

— Поїхали до мене.

— Гаразд.

Ми сіли в мою машину, вона сказала, де живе. Дорогою взяли пару чималих стейків, овочів, ще щось для салатів, картоплі, хліба та ще випити.

У холі її кількаповерхівки висів плакат: ГУЧНИЙ ШУМ ЧИ БУДЬ-ЯКІ ПОРУШЕННЯ СПОКОЮ ЗАБОРОНЯЮТЬСЯ. ТЕЛЕВІЗОРИ МАЄ БУТИ ВИМКНЕНО О 22:00. ТУТ ЖИВУТЬ РОБОЧІ ЛЮДИ.

Великий такий плакат, намальований червоною фарбою.

— Та частина, в якій ідеться про телевізори, мені подобається, — сказав я їй.

Ми піднялися ліфтом нагору. То було ошатне помешкання. Я заніс сумки на кухню, знайшов дві склянки, налив випити.

— Розбирай це все. Я зараз повернуся.

Я все те витяг і виклав на раковину. Випив ще. Повернулася Вай. Перевдягнена. Кільця у вухах, високі підбори, коротка спідниця. Виглядала як слід. Приземкувата, щоправда. Проте ладні гепа, стегна й груди. Удатна лошиця.

— Добридень, — привітався я, — я приятель Вай. Вона сказала, що зараз повернеться. Випити не бажаєте?

Вона розсміялася, тоді я згарбав це велике тіло й поцілував її. Губи в неї були холодні, мов діаманти, проте смакували добре.

— Я голодна, — сказала вона. — Дай щось зготую.

— Я теж голодний. Я тебе з’їм!

Вона засміялася. Цьомнув її, схопивши за дупу. Пройшов зі склянкою до вітальні, усівся, випростав ноги, зітхнув.

От міг би тут і лишитися, подумалося, заробляв би на перегонах, а вона витягала б мене з невдач, розтирала б мені оліями тіло, готувала б їжу і йшла зі мною до ліжка. Звісно, час від часу ми сварилися б. Це природно для жінки. Їм до вподоби взаємний обмін брудною білизною, трохи галасу, трохи драми. Присягання. Присягання — не найсильніший мій бік.

Настрій у мене був піднесений. Подумки я вже переїхав до неї.

Вай усе зготувала. Вийшла зі склянкою, сіла мені на коліна, поцілувала, запустивши язик мені до рота. Прутень одразу вперся в її пружні сіднички. Вхопив у жменю плоті. Стиснув.

— Хочу тобі дещо показати, — сказала вона.

— Знаю, про що ти, але давай зачекаємо годинку після обіду.

— О, ні, я не про це.

Я дотягнувся й глибоко поцілував.

— Ні, хочу показати тобі фото моєї дочки. Вона в Детройті в моєї матері. Але восени вона повертається, щоб піти до школи.

— Скільки їй?

— Шість.

— А батько?

— З Роєм я розлучилася. Від цього курвиного сина були самі неприємності. Він тільки й знав, що бухати і грати на перегонах.

— Та невже?

Вона повернулася зі світлиною, подала мені. Я спробував щось розгледіти. Фото було темним.

— Слухай, Вай, вона справді чорна! Чорт забирай, слід би було фотографувати її на світлому тлі, чи не так?

— Це від батька. Чорний домінує.

— Аха, бачу.

— Знімала моя мама.

— Певен, у тебе чудова дочка.

— Так, вона справді чудова.

Ві взяла фото й пішла на кухню. Вічні світлини! Жінки з їхніми знімками. Завжди одне й те ж саме. Вай стояла в дверях.

— Ти там не напивайся! Нам ще дещо робити!

— Не переживай, крихітко. Я дещо для тебе маю. А тим часом принеси мені випити. У мене був важкий день. Половину скотчу, половину води.

— Сам собі наливай, знайшовся мені крутелик.

Я розвернувся на стільці, увімкнув телевізор.

— Як хочеш ще один вдалий день на перегонах, краще принеси панові крутелику випити. І негайно!

В останньому заїзді Вай нарешті поставила на названу мною конячку. Два роки вона не показувала пристойних результатів, і ставки на неї були 5/1, коли треба було 20. Коник завиграшки відірвався на шість корпусів. Вони полагодили його від ніздрів до гузна. Я глянув угору — з-за плеча тягнулася рука зі склянкою.

— Дякую, любонько.

— Так, пане, — розсміялася вона.

У ліжку переді мною щось було, проте зробити з цим бодай щось я був неспроможний. Я пихкав, чахкав і кхикав. Вай була дуже терплячою. Я старався, але випив забагато.

— Вибач, крихітко, — сказав я. Скотився. І заснув.

Тоді мене щось розбудило. То була Вай. Вона мене розпалила й осідлала.

— Вперед, крихітко, не зупиняйся, — сказав я.

Час від часу я вигинав спину. Вай позирала на мене маленькими жадібними очима. Мене ґвалтувала висока смаглява відьма! На мить це мене захопило. Тут я сказав їй:

— От лайно. Усе, люба, злазь. День був надто важкий. Будуть і кращі часи.

Вона злізла. Патик впав, наче швидкісний ліфт.

Зранку я почув, як вона ходить. Вона ходила, ходила й ходила. Було близько 10:30. Мені зле. Бачити її не хтілося. Ще п’ятнадцять хвилин. Тоді звалю.

Вона потрусила мене.

— Слухай, хочу, щоби ти забрався звідси, перш ніж об’явиться моя подруга!

— І що? Я і її виграю.

— Так, — розсміялася вона, — авжеж.

Я підвівся. Закашлявся, вдавився. Повільно вліз у свій одяг.

— Завдяки тобі мені видасться, що я зазнав невдачі, — повідомив їй. — Я не можу бути настільки поганим! Щось добре в мені має бути.

Нарешті вдягнувся. Пішов до ванної, поплескав в обличчя водою, зачесався. Якби міг, зачесав би й обличчя, подумав я, але ж не можу.

Я вийшов.

— Вай?

— Так?

— Не казися. Це не через тебе. Справа в бухлі. Таке вже бувало.

— Гаразд, тоді не слід тобі стільки пити. Жодній жінці не сподобається, коли її ставлять після пляшки.

— І чого б це тоді ти поставила на мене?

— Ой, припини.

— Слухай, люба, тобі ж гроші потрібні?

Я вийняв гаманець і простягнув їй двадцятку.

— Боже, ти такий милий!

Торкнувшись рукою щоки, вона м’яко поцілувала мене в кутик рота.

— Кермуй обережно.

— Звісно, крихітко.

Усю дорогу до перегонів я кермував обережно.

Мене завели до кабінету консультанта в одній із задніх кімнат другого поверху.

— Дай-но я на тебе гляну, Чінаскі.

Він глянув.

— Ай! Виглядаєш зле. Вип'ю я краще пігулку.

Авжеж, він відкрив флакон і взяв одну.

— Отже, містере Чінаскі, ми хотіли б знати, де ви були останні два дні?

— У скорботі.

— У скорботі? У скорботі через що?

— Похорон. Старий друг. День тіло запакувати, день пом’янути.

— Але ж ви не зателефонували попередити, містере Чінаскі.

— Аха.

— Я хотів би дещо тобі сказати, Чінаскі, неофіційно.

— Я весь увага.

— Коли ти не подзвонив, знаєш, що ти цим сказав?

— Ні.

— Ти сказав, містере Чінаскі, «Срав я на поштамт!».

— Що, справді?

— І знаєш, містере Чінаскі, що це значить?

— Ні, а що це значить?

— Це значить, містере Чінаскі, що поштамт насере на тебе!

Він відкинувся на спинку і подивився на мене.

— Містере Фезерс, — сказав я, — йдіть під три чорти.

— Не заривайся, Генрі. Життя може стати препаскудним.

— Прошу звертатися до мене на повне ім’я, сер. Мені хотілося б бодай крихти вашої поваги.

— Хочеш поваги від мене, однак…

— Саме так. Ми знаємо, де ви паркуєтеся, містере Фезерс.

— Це що? Погроза?

— Чорні мене тут люблять, Фезерсе. Я надурив їх.

— Чорні тебе люблять?

— Дають мені воду. Я навіть граю їхніх жінок. Чи принаймні намагаюся.

— Гаразд. Менше з тим. Прошу відзвітуватися за місцем роботи.

Він простягнув мені проїзний талон. Переймався, бідося. Я не дурив чорних. Узагалі нікого не дурив, крім Фезерса. Проте його хвилювання зрозуміле. Одного наглядача зіштовхнули зі східців. Другому пошматували гепу. Ще одного штрикнули ножем у живіт, коли той о третій дня чекав на зелений сигнал світлофора. Геть перед центральним поштамтом. Більше ми його не бачили.

Невдовзі після нашої розмови Фезерс кудись перевівся із центрального поштамту. Точно не знаю, куди. Але подалі від центрального.

Якось близько десятої ранку задзвонив телефон:

— Містсрс Чінаскі?

Я впізнав голос і взявся себе пестити.

— Умм, — сказав я.

То була міс Ґрейвз, та сама курва.

— Я вас розбудила?

— Так, так, міс Ґрейвз, але продовжуйте. То нічого, нічого.

— Що ж, ви отримали допуск.

— Умм, уммм…

— Відтак ми повідомили тренувальний кабінет.

— Умм…

— Вам належить здати ваш ОМ-1 протягом двох тижнів, із сьогодні включно.

— Що? Хвилиночку….

— Це все, містере Чінаскі. Вдалого вам дня.

І поклала слухавку.

Отже, я взяв аркуш із планом і звів усе до сексу й віку. Цей хлоп живе в цьому будинку з трьома бабами. Першу він відшмагав паском (звуть її, як вулицю, а вік у неї — номер ділянки), другій відливав (те саме), а третю місіонерська шпокає (теж те саме). А осьдечки всі поголовно гоми, одному з них (його звуть Майфред Авеню) 33 роки… і подібне, і подібне…

Певен, якби вони лишень дізналися, про що я там собі думав, дивлячись на картки, до скляної клітки мене не пустили б. А картки були мені, наче старі друзі.

Між тим, деякі з моїх оргій переплуталися. Першого разу я розкидав 94. Повернувшись за десять днів, я точно знав, хто з ким що робить.

Сто відсотків я розкидав за п’ять хвилин.

І отримав офіційний вітальний лист від Міського поштмайстра.

Невдовзі потому мене зробили штатним і дали восьмигодинну робочу зміну замість дванадцятигодинної й оплачувані свята. З півтораста чи двох сотень тих, хто намагався, нас лишилося тільки двоє.

Тоді в поштовому відділенні я познайомився з Девідом Япко. Білий, ледь старший двадцяти. Я зробив помилку, коли заговорив із ним, щось про класичну музику. На класичній музиці я підвис, бо це було єдиним, що я міг слухати рано вранці, п’ючи пиво в ліжку. Коли слухаєш щось ранок за ранком, хочеш, не хочеш, а запам’ятовуєш. А коли Джойс зі мною розлучилася, я випадково поклав до однієї з валіз два томи «Життєписів класичних і сучасних композиторів».

Життя більшості з них було настільки паскудним, що мені подобалося читати, міркуючи: гаразд, я теж у пеклі, і навіть музики не пишу.

І ось я не втримав язика за зубами. Янко сперечався з якимось дядьком, а я владнав суперечку, повідомивши дату народження Бетховена, час написання Третьої симфонії та основну (досить плутану) думку критиків стосовно Третьої.

Для Янко то було занадто. Він миттєво сприйняв мене за освічену особу. Сидячи на табуреті поруч зі мною, він почав базікати й жалітися, одну довгу ніч за іншою, про злигодні, глибоко поховані в його пошматованій і розчарованій душі. Голос у нього був дивовижно гучний, і Янко баглося, щоби чули всі. Я розкидав листи, слухав, слухав, слухав, питаючи себе: і що тепер я робитиму? Як змушу цього нещасного психованого покидька затнути пельку?

Додому я повертався запаморочений та знесилений. Він убивав мене самим голосом.

Я починав о 6:18 вечора, а Дейв Янко приходив о 10:36, тож могло бути й гірше. О 10:06 у мене була півгодинна перерва на обід, і я повертався якраз до його появи. Він заходив і одразу шукав табурет поруч мене. Окрім удавання з себе видатного мислителя, він претендував на звання виняткового коханця. Послухати його, то молоді жінки полювали на нього в коридорах і переслідували на вулиці. Спокою йому, бідняткові, не давали. Але щось я ніколи не бачив, як він спілкувався з дівчатами на роботі, та й вони з ним не розмовляли.

Щойно прийшов, а вже:

— ГЕЙ, ГЕНКУ! СТАРЕНЬКИЙ, ЗНАВ БИ ТИ, ЯК KPУTO МЕНІ СЬОГОДНІ ВІДСМОКТАЛИ!

Він не говорив — кричав. І кричав він усю ніч.

— ІСУСЕ ХРИСТЕ, ВОНА МЕНЕ МАЙЖЕ ПРОКОВТНУЛА! І ЮНА ТАКА! АЛЕ СПРАВЖНЯ ПРОФІ!

Я запалив цигарку. Тоді був змушений вислухати, як він із нею познайомився, з усіма подробицями.

— МАВСЯ Я ВИЙТИ ЗА КУСНЕМ ХЛІБА, УЯВЛЯЄШ?

І так до найостаннішої дрібнички — що вона сказала, що він відповів, що вони робили, все таке.

У той час вийшов закон, згідно з яким поштамт мусив платити тимчасовцям за понаднормові півтори ставки. Тому додаткову роботу переклали на штатних.

За вісім чи десять хвилин до завершення моєї зміни, о 02:48, вмикався інтерком:

— Прошу вашої уваги! Усі штатні службовці, які розпочали зміну о 18:18, мають понаднормово лишитися на одну годину!

Янко всміхався, нахилявся й виливав у мене ще своєї отрути. А за вісім хвилин до завершення моєї дев’ятої робочої години інтерком вмикався знову:

— Прошу вашої уваги! Усі штатні службовці, які розпочали о 18:18, мають понаднормово лишитися на дві години!

За вісім хвилин до завершення моєї десятої робочої години інтерком вмикався і це раз:

— Прошу вашої уваги! Усі штатні службовці, які розпочали о 18:18, мають понаднормово лишитися на три години!

А тим часом Янко безупинно верз:

— СИДЖУ Я В ЦІЙ АПТЕЦІ, РОЗУМІЄШ. ЗАХОДЯТЬ ДВІ КРУТІ ДУПИ Й СІДАЮТЬ ОБАБІЧ МЕНЕ….

Хлоп мене вбивав, проте способу змінити ситуацію я не бачив. Пригадав усі свої колишні роботи. На кожній із них до мене чіплявся який-небудь псих. Я їм подобався.

Потім Янко всучив мені свій роман. Друкувати він не вмів, тому винайняв машиністку. Рукопис було переплетено в ошатну чорну шкіряну палітурку. Назва була доволі романтичною.

— СКАЖЕШ ПОТІМ, ЩО ПРО ЦЕ ДУМАЄШ, — крикнув він.

— Авжеж, — відповів я.

Приніс я його додому, розкоркував пиво, заліз до ліжка і почав.

Починалося незле. Там ішлося про те, як Янко жив у кімнатках і голодував під час пошуків роботи. З кадровими агенціями в нього не складалося. А ще був бахур, якого він зустрів у барі, той видавався напрочуд освіченим, проте цей друг постійно позичав гроші і ніколи не повертав.

Чесне письмо.

Може, я й недооцінив цю людину, подумалося.

Читаючи, я покладав на нього надії. Аж тут роман розвалився. З якоїсь причини, щойно він взявся писати про поштамт, як твір утратив реалістичність.

Роман ставав дедалі гіршим і гіршим. Завершувався він відвідинами героєм опери. Був антракт. Він вийшов із зали, подалі від грубого й дурного натовпу. Гаразд, тут я був із ним. Коли він огинав колону у фойє, усе й трапилося. Дуже швидко трапилося. Він зітнувся з окультуреною, витонченою красивенькою фіфою. Ледь не збив її з ніг.

Діалог вийшов приблизно такий:

— О, мені так шкода!

— Нічого, усе гаразд…

— Я не хотів… Ви розумієте… Мені шкода!

— Запевняю вас, усе гаразд…

— Я не хотів… Ви розумієте… Я не мав наміру….

— Усе в нормі. Нічого не сталося…

Діалог про зіткнення тривав півтори

сторінки.

Бідака був справжнім психом.

Вийшло так, що, хоч ця дамочка й тинялася одна між колон, насправді була заміжня за лікарем, але той оперу не сприймав, чи щось таке, і навіть не розумівся на найпростіших речах, таких як «Болеро» Равеля. Чи навіть «Танок із трикутними капелюхами» де Фалли. Тут я був із лікарем.

Від зіткнення цих двох щиро чуттєвих душ щось виникло. Вони зустрічалися на концертах і хутенько кохалися опісля (це радше малося на увазі, ніж було заявлено, адже обоє були надто делікатні, щоби просто файдолитися).

Зрештою роман завершився. Бідна вродлива істота кохала і свого чоловіка, і героя, тобто Янко. Не знаючи, що робити, вона, звісно, наклала на себе руки. В останній сцені полишені чоловік і Янко стояли кожен у своїй ванній.

Хлопу я сказав:

— Починається добре. Але тобі слід прибрати діалог про зіткнення біля колони. Він ніякий.

— НІ! — сказав він. — УСЕ ЛИШИТЬСЯ НА МІСЦІ!

Минали місяці, а роман усе повертався до мене.

— ІСУСЕ ХРИСТЕ! — кричав він. — Я НАВІТЬ НЕ МОЖУ З’ЇЗДИТИ ДО НЬЮ-ЙОРКА І ПОРУЧКАТИСЯ З ВИДАВЦЯМИ!

— Слухай, хлопче, чом би тобі не кинути цю роботу? Йди собі до кімнатки й пиши. Твори.

— ЦЕ ТАКИЙ, ЯК ТИ, МОЖЕ СОБІ ЦЕ ДОЗВОЛИТИ, — відповів він, — БО ТИ СХОЖИЙ НА ПИЯКА. ТЕБЕ НАЙМАТИМУТЬ, БО РОЗУМІТИМУТЬ, ЩО БІЛЬШЕ НІДЕ ТИ РОБОТИ НЕ ЗНАЙДЕШ, ТОЖ ТИ ЛИШИШСЯ. А Я ЩО? ВОНИ ГЛЯНУТЬ НА МЕНЕ, ПОБАЧАТЬ, ЯКИЙ Я ІНТЕЛІГЕНТНИЙ, І ПОДУМАЮТЬ: ТАКИЙ РОЗУМНИК, ЯК ВІН, У НАС НАДОВГО НЕ ЗАТРИМАЄТЬСЯ, ТОЖ НЕМА СЕНСУ БРАТИ ЙОГО НА РОБОТУ.

— Кажу тобі, йди до кімнатки й пиши.

— АЛЕ МЕНІ ПОТРІБНА ПЕВНІСТЬ.

— Добре, що дехто інший про це не думав. Добре, що про це не думав Ван Гог.

— ВАН ГОГУ БРАТ БЕЗКОШТОВНО ДАВАВ ФАРБИ! — заперечив мені цей хлоп.