Поштамт

IV

Потім я розробив нову систему гри на перегонах. Піднімав по три тисячі баксів за півтора місяця, а на перегони приїздив двічі або тричі на тиждень. Почав мріяти. Уже бачив будиночок біля моря. Себе — добре вдягненого, спокійного, який прокидається зранку, сідає до імпортної машини і без поспіху їде на перегони. Бачив неквапні обіди з біфштексами, що починалися й завершувалися якісними охолодженими напоями в кольорових склянках. Вагомі чайові. Сигару. І жінки — як і яких забажаєш. Ніц складного в тому, щоби поринути в такі думки, коли тобі простягають немалі чеки з віконечка каси. Коли за один заїзд на шість фарлонґів, тобто за хвилину і дев’ять секунд, ти отримуєш свою платню за місяць.

Тож я стояв у кабінеті маршрутного розпорядника. Той сидів за столом. У зубах я тримав сигару, а дихання відгонило віскі. Почувався грошовито. І грошовито виглядав.

— Містере Вінтерс, — сказав я, — поштамт добре до мене ставився. Проте маю деякі ділові справи, про які мушу подбати. Якщо ви не надасте мені відпустку, я муситиму звільнитися.

— Хіба я вже не давав тобі цьогоріч відпустки, га, Чінаскі?

— Ні, містере Вінтерс, ви відхилили моє прохання. Цього разу жодних відхилень. Або я звільняюся.

— Гаразд, заповни бланк, я підпишу. Але можу тобі дати лише дев’яносто днів.

— Я їх беру, — сказав я й видихнув довгий шлейф блакитного диму своєї дорогої сигари.

Іподром пересунувся узбережжям униз десь на сотню миль. Я й надалі орендував квартиру в місті. Сідав у машину й гнав. Раз чи двічі на тиждень. Повертався до квартири, перевіряв пошту, часом лишався на ніч, а тоді їхав назад.

То було добре життя, і я почав вигравати. Щовечора після останнього заїзду я трохи перехиляв у барі, лишаючи бармену добрі чайові. Виглядало на нове життя. Я не міг помилятися.

Якось я навіть не став дивитися останній заїзд. Пішов до бару. Зазвичай ставив 50 доларів на переможця. Поставиш кілька разів 50 на переможця — і враження, що ставиш на нього 5 чи 10.

— Скотч із водою, — звернувся я до бармена. — Гадаю, цей заїзд я послухаю з динаміка.

— На кого ставили?

— Синя Панчоха, — відповів я. — 50 на переможця.

— Забагато ваги.

— Жартуєте? Добрий кінь запакує 122 фунти, претендуючи на 6 тисяч доларів. Що значить, відповідно до умов, що кінь зробив дещо, чого не зміг зробити жоден інший кінь у заїзді.

Звісно, на Синю Панчоху я ставив з інших причин. Завжди дезінформую. Конкуренти мені ні до чого.

У ті часи внутрішнього телебачення вони не мали. Репортажі транслювались по радіо.

Я підняв 380 доларів. Якщо програю в останньому заїзді, прибутку в мене все одно буде 330. Вдалий робочий день.

Ми слухали. Диктор згадав про всіх коней, крім Синьої Панчохи.

Мабуть, упала, подумав я.

Вони були на фінішній прямій, уже наближалися до стрічки. Цей іподром був відомий своєю фінішною ділянкою.

Аж тут, перед самісіньким закінченням заїзду, коментатор заволав:

— І ОТ СИНЯ ПАНЧОХА ОБХОДИТЬ СУПЕРНИКІВ! СИНЯ ПАНЧОХА ВИРИВАЄТЬСЯ ВПЕРЕД І… ЦЕ СИНЯ ПАНЧОХА!

— Перепрошую, — сказав я бармену, — я зараз буду. Мені скотч із водою, подвійний.

— Так, сер, — відповів він.

Я пішов, затримавшись коло малого табло біля бігових доріжок. Синя Панчоха йшла 9/2. Що поробиш, це не 8 чи 10 до одного. Проте я ставив на переможця, а не на ціну. І отримав 250 доларів із дріб’язком. Тоді повернувся до бару.

— А хто вам подобатиметься завтра, сер? — Спитав бармен.

— До завтра ще дожити треба, — відповів я.

Допив, лишив долар на чай і пішов.

Вечори мало різнилися один від одного, їхав собі вздовж берега, шукаючи, де б повечеряти. Баглося, щоб дорого й малолюдно. Я такі місця почав носом чути. Міг визначити їх із вулиці. Столик із прямим видом на океан щоразу вам не дістанеться, як не схочете зачекати. Однак із вашого місця буде видно і океан, і місяць, що налаштовує на романтичний лад. Налаштовує насолоджуватися життям. Зазвичай замовляв собі малу порцію салату й великий біфштекс. Офіціантки мило всміхалися і стояли напрочуд близько. Тривалий я шлях пройшов від хлопчака на бійнях, який перетнув країну із залізничною шляховою бригадою, який працював на фабриці собачих сухих кормів, який спав на паркових лавах, який працював на копійчаних роботах у дюжині міст по всій країні.

Після обіду я шукав мотель. Теж доводилося трохи поїздити. Спершу я зупинявся взяти віскі й пива. Уникав місць із телевізорами. Чисті простирадла, гарячий душ — оце зручності. То було чарівне життя. І я від нього не втомлювався.

Сидів я в барі між заїздами й там побачив цю жінку. Господь, чи хто там, знай собі створює жінок і викидає їх на вулиці: у цієї дупа завелика, у тої цицьки замалі, ця божевільна, а та психована, ця святенниця, та ворожить на бобах, а ця то бздне, то пердне, у тої ніс великий, у цієї ноги кістляві…

Але зрідка підходить жінка у повному розквіті, що проривається крізь свою сукню… Сексуальне створіння, прокляття й кінець усього сущого. Підводжу очі й бачу таку — стоїть у кінці шинкваса. Була майже геть п’яна, бармен відмовлявся її обслуговувати, вона почала скаржитися, викликали місцевого охоронця, той узяв її за руку, виводячи з бару і перекидаючись репліками.

Я допив і пішов за ними.

— Офіцере! Офіцере!

Він зупинився й глянув на мене.

— Моя дружина щось накоїла? — спитав я.

— Ми гадаємо, що в неї алкогольне отруєння, сер. Збирався провести її до воріт.

— До стартових воріт?

Він розсміявся.

— Ні, сер. До виходу.

— Я потурбуюся про неї, офіцере.

— Добре, сер. Однак переконайтеся, щоб вона більше не пила.

Я не відповів. Взяв її за руку і завів назад.

— Дякувати Богові, ви врятували мені життя, — сказала вона.

Її стегно вперлося в мене.

— Нема за що. Мене звуть Генк.

— Я Мері Лу, — відповіла вона.

— Мері Лу, — сказав я, — я тебе люблю.

Вона засміялася.

— До речі, ти ж не ховаєшся за колонами в опері, чи не так?

— Ні за чим я не ховаюся, — сказала вона, випинаючи груди.

— Ще вип’єш?

— Авжеж, але цей мене не обслужить.

— На іподромі є й інші бари, Мері Лу. Давай нагору піднімемось. Принишкни. Зачекай, і я повернуся з чимось для тебе. Що ти п’єш?

— Немає жодної різниці, — сказала вона.

— Скотч із водою підійде?

— Звісно.

Решту програми того дня ми пиячили. З нею мені щастило. Виграв у двох із трьох останніх заїздів.

— Ти на машині? — спитав я.

— Приїхала з якимось драптогузом, — відповіла. — Забудь його.

— Якщо ти змогла, то і я зможу.

Ми забралися до машини, і її язичок затріпотів у моєму роті, наче маленька розгублена змійка. Ми відірвалися одне від одного, рушили узбережжям. То була вдала ніч. Я взяв столик із видом на море, ми замовляли напої і чекали на біфштекси. Усі навколо дивилися на неї. Я схилився й підпалив її цигарку, думаючи: ця буде геть незла. Усі навколо знали, про що я думаю, і Мері Лу про це знала, і я усміхнувся їй з-поза вогника.

— Океан, — сказав я. — Ти глянь тільки, як штормить, дереться вгору-вниз. А під усім цим громаддям — риба, бідна риба бореться одна з одною, жере одна одну. І ми — як та риба, хіба що ми тут. Один невдалий рух — і ти мертвий. Добре бути чемпіоном. Добре знати твої ходи.

Я дістав сигару й підкурив.

— Вип’ємо ще, Мері Лу?

— Чом би ні, Генку.

То було саме те місце. Розтяглося вздовж моря, збудоване над ним. Старе, але з доторком шику. Ми винайняли кімнату на першому поверсі. Чувся шум океану, чулися хвилі, океан можна було вдихнути, відчувалося, як находить і відходить прибій, находить і відходить.

Ми не поспішали, спілкувалися й пили. Потім я підійшов до дивана й сів поруч неї. Ми пестилися, сміючись, розмовляючи й дослухаючись до океану. Я роздягнувся, але її роздягати не поспішав. Відніс її до ліжка і поступово стягнув з неї одяг і ввійшов. Спочатку далося важко. Потім вона розслабилася.

Той раз був із найкращих. Я чув воду, чув, як находить і відходить прибій. Наче я кінчав разом із усім океаном. Здавалося, воно триває й триває. Тоді я скотився.

— Ісусе Христе, — сказав я. — О Ісусе Христе.

Знати б мені, чого це Ісус Христос вічно встрягає в такі справи.

Наступного дня ми забирали дещо з її мотлоху з мотелю. Там був малий чорний молодик із бородавкою на носі. Виглядав він небезпечно.

— Ідеш із ним? — спитав він Мері Лу.

— Так.

— Ну що ж, удачі, — він підпалив цигарку.

— Дякую, Гекторе.

Гектор? Це що в дідька за ім’я таке, га?

— Пива хочеш? — звернувся він до мене.

— Авжеж, — відповів я.

Гектор сидів на краю ліжка. Сходив на кухню й приніс три пляшки. То було добре пиво, імпортоване з Німеччини. Він відкрив пляшку Мері Лу, набрав у склянку для неї. Спитав у мене:

— Склянку?

— Ні, дякую.

Підвівся й помінявся з ним пляшками.

Ми сиділи й пили пиво в тиші. Тоді він сказав:

— У тебе духу вистачить забрати її в мене?

— Дідько, не знаю я. Це її вибір. Схоче лишитися з тобою — лишиться. Чому б тобі в неї не спитати?

— Мері Лу, ти лишишся зі мною?

— Ні, — сказала вона. — Іду з ним.

І показала на мене. Я почувався великим цабе. Стільки жінок ішли від мене до стількох хлопців, що один раз цілком незле було б і навспак. Я запалив сигару. Пошукав попільничку. Знайшов її на тумбочці.

Ковзнув поглядом по дзеркалу — глянути, наскільки на мені бодун позначився, і побачив молодика, який кидався на мене, наче дротик до мішені. Я все ще тримав пляшку пива. Обернувся, і хлоп напоровся прямо на неї. Поцілив у рота. Повно зламаних зубів і крові. Гектор упав на коліна, заходячись криком і затискаючи рот обома руками. Побачив у нього стилет, вибив його ногою, підібрав і розглянув. Дев’ять дюймів. Натис кнопку — лезо склалося. Поклав його до кишені.

Тоді підійшов до Гектора, котрий все ще кричав, і копнув його в зад. Він розповзся на підлозі, не замовкнувши. Переступив через нього і ковтнув із його пляшки.

Пройшов до Мері Лу й стусонув її. Вона заволала.

— Ах ти ж гапдила! Ти ж це підлаштувала, так? Ти дозволила б цій мавпі мене вбити за чотири чи п’ять сотень баксів із мого гаманця!

— Ні, ні! — заходилася вона.

Вона кричала. Вони обоє кричали. Я ще раз її стусонув.

— Цим і живеш, курвидло? Убиваючи чоловіків за пару сотень?

— Ні, ні, я ЛЮБЛЮ тебе, Генку, ЛЮБЛЮ тебе!

Я згріб її синю сукню коло шиї й розірвав до грудей. Ліфчика вона не носила. Бахурці він був зайвий.

Я вийшов звідти і поїхав до іподрому. Два чи три тижні постійно озирався. Нервував. Ніц так і не сталося. Мері Лу на перегонах я більше ніколи не бачив. І Гектора теж.

Після того гроші якось повислизали, і невдовзі я полишив перегони й повернувся до квартири, чекаючи, доки минуть мої 90 днів. Нерви були на межі через пияцтво й скоєне. Ненова історія про те, як накидаються жінки на чоловіка. Гадаєш, можеш передихнути, глянеш — от і ще одна. За кілька днів після повернення на роботу знайшлася. Фей. Фей була сивокоса й завжди вдягалася в чорне. Казала, протестує проти війни. Якщо їй багнеться протестувати проти війни, я нічого проти не матиму. Вона щось там писала і ходила на письменницькі майстерні. Мала ідеї про Порятунок Світу. Якби ж то вона для мене його врятувала, я теж був би не проти. Жила вона на аліменти від колишнього чоловіка — у них було трійко дітей, а ще вряди-годи гроші надсилала її мати. За своє життя Фей працювала на одній чи двох роботах, не більше.

Тим часом Янко наново заправився лайном. Щоранку через нього я повертався з хворою головою. Тоді мене постійно штрафували за водіння. Здавалося, ніби щоразу, як я дивлюся в люстерко заднього виду, то бачу червоні мигавки. Патрульної машини чи мотоцикла.

Якось я повернувся додому посеред ночі. Себе не відчував. З останніх сил встромив ключ і завалився в двері. Доповз до спальні, а там Фей лежить у ліжку, читаючи «Нью-Йоркер» і поїдаючи шоколадні цукерки. Не привіталася навіть.

Пройшов до кухні в пошуках чогось їстівного. Холодильник був порожній. Вирішив хоч склянку води собі набрати. Підійшов до раковини. Та забилася сміттям. Фей любила зберігати всілякі слоїки з кришками. Брудний посуд займав половину раковини, а на поверхні води між кількох паперових тарілок плавали ці слоїки з кришками.

Я повернувся до спальні тої самої миті, як Фей клала до рота чергову цукерку.

— Слухай, Фей, — сказав я. — Знаю, ти хочеш урятувати світ. Проте чого б тобі не почати з кухні?

— Кухні неважливі, — відповіла вона.

Сиву жінку складно вдарити, тож я так і пішов до ванної і пустив воду. Гаряча ванна може охолодити нерви. Коли ванна набралася, я злякався до неї залазити. Моє стражденне тіло на той час настільки закостеніло, що я боявся втопився.

Пішов до вітальні і, доклавши зусиль, вибрався з сорочки, штанів, взуття й шкарпеток. Пройшов до спальні й забрався до ліжка поруч із Фей. Не міг зручно вмоститися. Кожен рух віддавався болем.

Єдиний час, коли ти сам, Чінаскі, подумав я, це коли їдеш на роботу чи повертаєшся з неї.

Врешті-решт я влігся на живіт. Усе боліло. Невдовзі я мав повернутися на роботу. Якби я змусив себе поспати, це могло б допомогти. Та час від часу чувся шурхіт сторінок, які перегортають, звук цукерок, які поїдають. То був один з її письменницьких вечорів. Якби тільки вона вимкнула світло.

— Як пройшла майстерня? — спитав я, не обертаючись.

— Непокоюся за Роббі.

— О, — сказав я, — і що з ним не так?

Роббі було під сорок, і все своє життя він жив із матір’ю. Наскільки я знав, його писання обмежувалося страшенно смішними оповіданнями про католицьку церкву. Роббі справді переймався католиками. Журнали не могли осягнути його творчості, хоча якось його надрукували в канадському виданні. Роббі я раз бачив в один із вихідних. Завозив Фей на оце збіговисько, на якому вони одне одному читали.

— О, Роббі прийшов! — сказала Фей. — Він пише страшенно смішні оповідання про католицьку церкву!

І показала, хто. Роббі стояв до нас спиною. Мав чимале широке м’яке гузно, що звисало в його штанях. Невже вони цього не бачать, подумалось.

— Чому б тобі не зайти? — спитала Фей.

— Може, наступного тижня…

Фей закинула чергову цукерку до рота.

— Роббі переживає. Він втратив роботу експедитора на вантажівці. Каже, без роботи писати не може. Потребує відчуття захищеності. Каже, не зможе писати, доки знову не влаштується.

— О, — кажу, — можу знайти йому роботу.

— Де? Як?

— На поштамті постійно нестача робочих рук. І платять незле.

— ПОШТАМТ! РОББІ НАДТО ЧУТЛИВИЙ, ЩОБИ ПРАЦЮВАТИ НА ПОШТАМТІ.

— Перепрошую, — відповів я, — гадав, спробувати варто. Доброго тобі вечора.

Фей не відповіла. Була зла.

Вихідні в мене були у п'ятницю й суботу, а отже, найважче було в неділю. До того ж, по неділях на роботу я виходив о 15:30 замість звичних 18:30.

Тої неділі я прийшов і одразу був скерований до відділу внутрішнього листування, як і завжди по неділях, що значило щонайменше вісім годин на ногах.

Крім болю, я почав страждати на паморочливі напади. Перед очима все починало пливти, я майже втрачав тяму, тоді опановував себе.

То була препаскудна неділя. Прийшли якісь Феєві друзі, усілися на диван і зачали цвірінькати, які всі вони видатні письменники, не інакше, як найкращі в країні. Єдиною ж причиною, що їх не друкували, було те, що, за їхніми ж словами, вони не надсилали своїх речей.

Я дивився на них. Якщо писали вони так, як виглядали, попиваючи свою каву, гигочучи й обвалюючи в цукровій пудрі свої пончики, то не було різниці, надсилали вони щось чи тим підтиралися.

Тої неділі я розкидав журнали. Мені була потрібна кава. Дві кави й перекусити. Однак всі наглядачі стояли попереду. Я погнав чорним ходом. Мусив зрізати шлях. Кав’ярня була на другому поверсі. Я — на четвертому. Двері були поруч із чоловічою вбиральнею. Я зиркнув на знак:

УВАГА!

НЕ КОРИСТУЙТЕСЯ ЦИМИ СХІДЦЯМИ!

Ага, пожартували. Я був розумнішим за цих шльондерів. Вони повісили знак, щоби розумники на штиб Чінаскі не швендялися до кав’ярні. Я відчинив двері й пішов униз. Двері за мною захлопнулися. Пройшов на другий поверх. Повернув клямку. Що за хрінь! Двері не відчинялися. Зачинені. Я піднявся назад. Повз двері третього поверху, їх навіть не чіпав. Знав, що зачинено. І на першому поверсі теж. На той час я вже достатньо знав про поштамт. Якщо вони вже бралися розставляти пастки, то підходили до справи ґрунтовно. Я мав один примарний шанс. На четвертому поверсі. Спробував клямку. Зачинено.

Бодай двері розташовано біля чоловічого сортиру. Із і до чоловічих сортирів ходять люди. Я чекав. 10 хвилин. 15 хвилин. 20 хвилин! Що, НІКОМУ вже й не кортить посрати, посцяти чи й сачконути? 25 хвилин. Тоді я побачив обличчя. Постукав по склу.

— Гей, друже! АГОВ, ДРУЖЕ!

Він мене чи то не почув, чи то вдав, що не почув. Промаршував собі до вбиральні. П’ять хвилин. Пройшла ще одна пика. Я постукав сильніше:

— ГЕЙ, ДРУЖЕ! АГОВ, СМОКТАЛО ХЕРІВ!

Гадаю, це він почув. Глянув на мене з-за зміцненого дротом скла.

Я сказав:

— ВІДКРИЙ ДВЕРІ! ТИ ЩО, НЕ БАЧИШ, ЩО Я ТУТ? Я ЗАЧИНЕНИЙ, ДУРНЮ! ВІДЧИНИ ДВЕРІ!

Він відчинив. Я зайшов. Хлоп був наче в трансі.

Я стиснув його лікоть:

— Дякую, хлопче.

І повернувся до своїх журналів.

Пройшов наглядач. Став і втупився в мене. Я призупинився.

— Як ся маєте, пане Чінаскі?

Я рикнув на нього, помахав журналом, наче оскаженів, промурмотів щось собі, і він пішов.

Фей була вагітна. Та це анітрохи не змінило її і тим паче не змінило поштамту.

Ті самі службовці виконували всю роботу, у той час як розмаїта бригада стояла поруч і сперечалася на спортивну тематику. Усі вони були дебелими чорними бугаями зі статурою професійних борців. Щойно на службу виходив новенький, його закидали до цієї розмаїтої бригади. Це стримувало її від убивства наглядачів. Якщо до розмаїтої бригади потрапляв наглядач, більше ви його не бачили. Бригада розвантажувала фургони з поштою, що надходила вантажним ліфтом.

Роботи — на п’ять хвилин за годину. Часом вони перераховували пошту чи вдавали, що перераховують. Під час підрахунку вони виглядали напрочуд спокійними інтелектуалами з довгими олівцями за вухом. Проте більшість часу вони навіжено сперечалися про спортсменів. І всі вони були експертами — читали одних і тих же само спортивних оглядачів.

— Гаразд, хлопе, хто для тебе найкращий гравець усіх часів у віддаленій частині поля?

— Так, Віллі Мейс[8], Тед Вільямс[9], Кобб[10].

— Що? Що?

— Саме так, любчику.

— А як же Бейб[11]? Що з Бейбом робитимеш?

— Добре, добре, для тебе хто найкращий гравець усіх зірок у віддаленій частині поля?

— Усіх часів, а не зірок!

— Добре, добре, ти знав, що я маю на увазі, любчику, ти знав, про що я!

— Гаразд, обираю Мейса, Рут, Ді Маджа[12].

— Пахолки, ви себе не тямите. А як щодо Генка Аарона[13], любчику? Як щодо Генка?

Якось усіх розмаїтих поставили на заявки. Ті заповнювались переважно по старшині. Розмаїта бригада підходила й виривала заяви з книг замовлень. Не мали чого робити. Ніхто не жалівся. До парковки вночі було далеко і темно.

Паморочливі напади не минали. Відчував, як вони підходять. Ящик плив перед очима. Тривало це близько хвилини. Не міг прийти до тями. Кожен лист важчав і важчав. У службовців мертвотно сіріли пики. Я починав з’їжджати з табурета. Ледь на ногах тримався. Робота мене вбивала.

Пішов я до лікаря і все це йому виклав. Він виміряв мені тиск.

— Та ні, з тиском у вас усе гаразд.

Тоді прослухав через стетоскоп і зважив.

— У вас усе гаразд, не бачу нічого поганого.

І призначив мені особливий аналіз крові. Мав тричі здавати кров із різними інтервалами, кожен наступний довший за попередній.

— Не заперечуєте, щоби зачекати в іншій кімнаті?

— Ні, я, мабуть, прогуляюся і повернуся вчасно.

— Добре, але поверніться вчасно.

На другий забір крові я прийшов вчасно. Третього треба було чекати довше, 20 чи 25 хвилин. Вийшов на вулицю. Ніц не відбувалося. Зайшов до аптеки, почитав журнал. Поклав його, глянув на годинник і вийшов. На автобусній зупинці сиділа жінка. Одна з рідкісних. Виставила ледь не всі ноги. Не міг відвести від неї погляду. Перетнув вулицю й став ярдів за двадцять.

Тоді вона підвелася. Мав піти за нею. Ця гепа мене манила. Заворожувала. Вона зайшла до поштамту, я за нею. Стояла в довгій черзі — я позаду. Придбала дві поштівки. Я — 12 авіапоштівок і марок на два з гаком долари.

Коли я вийшов, вона вже сідала до автобуса. Устиг побачити, як друга її нога і дупця ховаються в автобусі, і той поїхав.

Лікар чекав.

— Що сталося? Ви спізнилися на п’ять хвилин!

— Не знаю. Мабуть, годинник запізнюється.

— ЦЕЙ АНАЛІЗ МАЄ РОБИТИСЯ ВЧАСНО!

— Давайте вже. Все одно беріть кров.

Він устромив у мене голку…

За пару днів прийшли результати аналізу — я в нормі. Не знаю, чи п’ять хвилин усе визначили, чи що. Проте паморочливі напади стали гіршими. Я почав валити з роботи після чотирьох годин, не заповнюючи належних бланків.

Приходив близько 23:00, і там була Фей. Бідна вагітна Фей.

— Що сталося?

— Я більше не зміг, — відповідав я. — Надто чутливий…

Хлопці на дільниці Дорсі про мої проблеми не знали.

Щовечора я проходив чорним ходом, ховав светр у піддоні з листами і йшов брати часову картку:

— Браття й сестри! — казав я.

— Вітаємо, брате Генку!

То була така гра, гра чорних із білими, і їм подобалося. Боєр підходив до мене, торкався руки й казав:

— Старенький, був би в мене твій колір — став би мільйонером!

— Аякже, Боєре. Це все, що потрібно, — біла шкіра.

Тоді до нас підкочувався малий круглий Гендлі.

— І цей чорний куховарив їм на кораблі. Єдиний чорний на борту. Двічі або тричі на тиждень він готував тапіоковий[14] пудинг і дрочив у нього. Ті білі справді полюбили його тапіоковий пудинг, ги-ги-ги! Питали, як він його робить, а він відповідав, що має таємний рецепт, бу-га-га!

Ми всі реготали. Не знаю, вкотре я вже чув історію про тапіоковий пудинг…

— Гей, блідий злидню! Гей, хлопче!

— Слухай, дядьо, якби я звернувся до тебе «хлопче», ти мною вже залізо рівняв би. Так що притримай своє «хлопче»!

— Слухай, блідолиций, що скажеш, якщо сходимо кудись у суботу ввечері? Маю симпотну білу льотку, білявку.

— А в мене є симпотна чорнявка. Пояснювати, якого кольору в неї волосся?

— Ви наших жінок сторіччями шкворили. Ми тільки пробуємо зрівняти рахунок. Ти ж не заперечуватимеш, якщо я встромлю свого дебелого чорного прутня в твою біляву льотку?

— Якщо хочеш, льотка твоя.

— Ти крав землю в індіанців.

— Саме так.

— Ти мене до свого дому не запросиш. А як запросиш, то скажеш заходити з чорного ходу, щоб ніхто не бачив кольору моєї шкіри…

— А я лишу світитись маленьку лампочку.

Нудотина, та виходу не було.

У Фей із вагітністю все було гаразд. Для дами в літах трималася вона незле. Ми чекали в себе вдома. Врешті час настав.

— Довго не триватиме, — сказала вона. — Не хочу приїздити надто рано.

Я вийшов і перевірив машину. Повернувся.

— О, о-о-о, — сказала вона. — Ні, зачекай.

Може, вона й могла врятувати світ. Я пишався її спокоєм. Пробачив їй і весь брудний посуд, і «Нью-Йоркер», і письменницьку майстерню.

— Ліпше б ми зараз поїхали, — мовив я.

— Ні, — відповіла Фей, — не хочу, щоби ти довго чекав. Знаю, що не почуваєшся добре.

— До біса мене. Давай це зробимо.

— Ні, Генку, будь ласка.

Вона просто сиділа.

— Я можу щось для тебе зробити?

— Нічого.

Сиділа вона десять хвилин. Я вийшов на кухню за склянкою води. Коли повернувся, вона спитала:

— Готовий їхати?

— Авжеж.

— Знаєш, де шпиталь?

— Звісно.

Допоміг їй зайти до машини. Тижнем раніше я двічі туди їздив, практикувався. Проте коли ми приїхали, я не знав, де припаркуватися. Фей показала проїзд.

— Ставай там. Паркуйся. Підемо звідти.

— Так, мем, — відповів я.

Вона лежала в ліжку в палаті, вікна якої виходили на вулицю. Скривилася.

— Тримай мене за руку, — попрохала.

Я виконав.

— Невже справді зараз станеться? — спитав я.

— Так.

— Тебе послухати, ніц складного.

— Ти такий милий. Це допомагає.

— Мені до вподоби бути милим. Якби не цей клятий поштамт…

— Я знаю, знаю.

Ми дивилися у вікно. Я сказав:

— Ти глянь тільки на всіх цих людей. Навіть уявити не можуть, що тут відбувається. Йдуть собі тротуаром. Дивно все це.

Вони ж теж колись були народжені, кожен із них.

— Так, це дивно.

Крізь її руку відчував здригання її тіла.

— Тримай міцніше, — сказала вона.

— Так.

— Ненавиджу, що тобі доведеться піти.

— Де лікар? Де всі? Що за чорт!

— Вони прийдуть.

Тієї миті зайшла медсестра. Шпиталь був католицьким, і то була дуже красива медсестра, смаглява, іспанка чи португалка.

— Вам… доведеться зараз… піти, — сказала вона.

Я показав Фей схрещені пальці й криво усміхнувся. Не думаю, що вона побачила. Донизу я спустився ліфтом.

Підійшов мій німецький лікар. Той самий, що робив мені аналізи крові.

— Вітаю, — сказав він, потискаючи мені руку. — У вас дівчинка, 9 фунтів 3 унції.

— А мати?

— З матір’ю все буде гаразд. У неї взагалі жодних проблем.

— Коли я зможу їх побачити?

— Вам дадуть знати. Посидьте, і вас викличуть.

І пішов.

Подивився крізь скло. Сестра вказала на мою дитину. Дитяче личко було червонющим, а ще маля кричало гучніше за інших дітей. Кімната була повна дітей, які невпинно кричали. Стільки народжень! Видавалося, сестра пишалася моєю дитиною. Принаймні я на це сподівався. Вона підняла маля, щоб я міг роздивитися його ліпше. Я всміхнувся, не знав, що робити. Дівчинка тільки й кричала на мене. Бідненька, подумалось, мале кляте біднятко. Я ж не знав, що вона колись виросте красунею, навдивовижу схожою на мене, ги-ги. Я жестами показав сестрі покласти дитину, помахав їм обом. То була мила медсестра. Гарні ноги, ладні стегна. Щирі груди.

У Фей у кутику рота запеклася кров, я намочив хустинку й витер її. Жінки стільки страждають, не дивно, що їм постійно потрібні наші запевнення в любові.

— Я хотіла б, щоб мені віддали дитину, — сказала Фей. — Не потрібно отак розлучати нас.

— Знаю. Може, на це є якась медична причина.

— Так, але все одно це неправильно.

— Так, неправильно. Та дитина виглядала добре. Зроблю все, що зможу, аби вони повернули дитину якнайшвидше. Там лежить близько 40 малят. Вони всіх матерів змушують чекати. Гадаю, це щоб сил набралися. Наше маля виглядало дуже сильним, запевняю тебе. Не хвилюйся, будь ласка.

— Я буду такою щасливою з моїм малям.

— Я знаю, знаю. Окремо вас довго не триматимуть.

— Сер, — підійшла огрядна медсестра-мексиканка, — я прошу вас піти.

— Але я батько.

— Ми знаємо. Але вашій дружині потрібен відпочинок.

Я стиснув руку Фей, поцілував її в чоло. Вона закрила очі, здавалося, що заснула. Юною вона не була. Світ, може, і не врятувала, але серйозно вдосконалила. Запишіть це на карб Фей.

Дитину Фей назвала Мариною Луїзою. Ото вона й була, Марина Луїза Чінаскі. У люльці коло вікна. Позирала на дерева за вікном і яскраво розфарбовану стелю. Потім вона заплакала. Підійти до дитини, поговорити з дитиною. Дівчинка хотіла маминих грудей, але мама не завжди готова, а в мене маминих грудей нема. Між тим, робота лишалася. Додалися бунти. Десятина міста була у вогні…

У ліфті нагору я був єдиним білим. Здавалося дивним. Вони розмовляли про бунти, не оглядаючись на мене.

— Ісусе, — сказав вугільно-чорний здоровило, — це справді щось. Ці типи швендяються бухі по вулицях з квінтами віскі в руках. Копи проїжджають поруч, але не виходять із машин, бухими не переймаються. І це вдень. Тиняються люди з телевізорами, пилосмоками, всім цим. Це справді щось….

— Аха, бахуре.

— Чорні власники виставляють у своїх крамницях знаки «КРЕВНІ БРАТИ». Білі теж такі ставлять. Але нікого тим не надурюють. Вони знають, які місця належать білодупим…

— Аха, брате.

Ліфт зупинився на четвертому поверсі, усі ми вийшли. Щось мені підказувало, що мені краще нічого не коментувати.

Невдовзі міський поштмайстер оголосив інтеркомом:

— Увага! Південно-східний район забарикадовано. Пропускатимуть тільки власників належного посвідчення особи. О сьомій вечора — комендантська година. Після 19:00 не пускатимуть нікого. Барикади простягаються від вулиці Індіани до вулиці Гувера і від бульвару Вашингтона до Площі 135. Усі, хто живе в цьому районі, звільняються від роботи.

Я підвівся і потягнувся за часовою карткою.

— Гей! А ти куди? — спитав мене наглядач.

— Оголошення чув?

— Так, але ти не…

Я сунув ліву руку до кишені.

— Я не ЩО? Я не ЩО?

Він глянув на мене.

— Що ти знаєш, БІЛОДУПИЙ? — сказав я.

Дістав картку, пройшов і пробив вихід.

Бунти припинилися, маля заспокоїлося, і я знайшов спосіб уникати Янко. Утім, паморочливі напади лишилися. Лікар виписав мені постійний рецепт на біло-зелені пігулки лібріума, які трохи допомагали.

Якось уночі підвівся попити води. Повернувся, пропрацював півгодини і взяв свою десятихвилинну перерву. Щойно я знову сів, підбіг Чамберс, високий мулат:

— Чінаскі! Ти нарешті спалився! Тебе не було 40 хвилин!

Якось Чамберс, пускаючи піну і смикаючись, гепнувся на підлогу — напад стався. Виносили його на ношах. Наступної ночі він повернувся — свіжа сорочка, краватка, наче нічого й не трапилося. Тепер квачем був я.

— Слухай, Чамберсе, ти чуйку маєш, чи як? Я піднявся попити, повернувся, пропрацював 30 хвилин, тоді скористався перервою. Мене не було десять хвилин.

— Ти спалився, Чінаскі! Тебе не було 40 хвилин! У мене семеро свідків!

— Семеро свідків?

— ТАК, СЕМЕРО.

— Кажу тобі, мене не було десять хвилин.

— Ні, Чінаскі, ми тебе злапали. Цього разу на гарячому.

Тоді я від цього втомився. Не хотів його більше бачити.

— Гаразд. Мене не було 40 хвилин. Уперед. Виписуй догану.

Чамберс побіг.

Я встиг розкидати ще кілька листів, коли підійшов старший виконроб. То був чахлий білий зі жмутиками сивого волосся над кожним вухом. Я глянув на нього, розвернувся і розкидав ще кілька листів.

— Містере Чінаскі, я певен, ви розумієте правила й норми поштамту. Кожному службовцю дозволено дві десятихвилипні перерви, одна до обіду, інша після. Привілей перерви дарований керівництвом: десять хвилин. Десять хвилин…

— БІС БИ ЦЕ ВСЕ ПОБРАВ!

Я жбурнув листи долу.

— Я погодився з тим, що був відсутній 40 хвилин, пахолки, щоби зробити вам приємність і щоби спекати вас зі своєї дупи. Але ж ви не припиняєте! То я забираю свої слова. Мене не було десять хвилин. Хочу побачити сімох ваших свідків. Най підтвердять.

За два дні я був на перегонах. Глянув угору і побачив ці зуби, цю усмішку й ці осяйні оченята. Хто б це був такий — з усіма цими зубами. Я придивився. Усміхаючись, на мене дивився Чамберс, який стояв у черзі за кавою. Я тримав пиво. Підійшов до урни і, не відводячи від нього погляду, плюнув. Відійшов. Більше Чамберс мене не діставав.

Маля повзало, пізнавало світ. Ночами Марина спала з нами в ліжку. Там були Марина, Фей, кішка і я. Кішка теж із нами спала. Ти ба, подумав я, від мене залежать три роти. Як дивно. Сидів і спостерігав за їхнім сном.

Коли я двічі поспіль після зміни повертався додому вранці, рано вранці, то заставав Фей за читанням вкладки з оголошеннями.

— Ці кімнати достобіса дорогі, — зауважила вона.

— Не без того, — сказав я.

Наступного ранку вона теж читала газету, і я спитав:

— Ти з’їжджаєш?

— Так.

— Гаразд. Допоможу тобі знайти житло. І перевезу речі.

Погодився щомісяця щось їй платити.

— Добре, — сказала вона.

Дочка лишилася Фей. Мені лишилася кішка.

Житло ми знайшли за вісім чи десять кварталів. Я допоміг їй перебратися, попрощався з дівчинкою і поїхав назад.

Два, три чи чотири рази на тиждень я заїздив побачитися з Мариною. Знав, що чим довше я бачитимусь із дочкою, тим довше все буде добре.

Фей досі вдягалася в чорне, протестуючи проти війни. Ходила на місцеві мирні демонстрації, марші кохання, відвідувала поетичні читання, майстерні, мітинги комуністичної партії, а ще сиділа в гіпівській кав’ярні. Дитину брала з собою. Якщо не йшла кудись, то сиділа в кріслі, смалячи цигарку за цигаркою й читаючи. На її чорній блузі висіли значки з протестними гаслами. Але зазвичай, коли я приїжджав, вона десь тинялася разом із дівчинкою.

Одного дня я їх таки знайшов. Фей їла соняшникове насіння з йогуртом. Пекла вона і свій власний хліб, але виходило не надто добре.

— Я зустріла Енді, він водій вантажівки, — сказала вона. — У вільний час він малює. Це одна з його картин.

Фей показала на стіну. Я грався з дочкою. Подивився на картину. Промовчав.

— У нього великий прутень, — сказала Фей. — Якось увечері він заїхав до мене і спитав: «Чи не хочеш бути шпокнутою великим прутнем?», а я йому відповіла: «Я хотіла б бути шпокнутою любов’ю».

— З твоїх слів, він людина світська, — сказав я їй.

Я ще трохи побавився з дочкою, тоді пішов. Наближався час чергового планового іспиту.

Пізніше я отримав від Фей листа. Вони з дитиною жили в гіпівській комуні у Нью-Мексико. То приємне місце, казала вона. Марина може тут дихати. До листа додавався малюнок, зроблений мені донькою.