Повітряний замок, що вибухнув

Історик Діодор Сицилійський (якого решта істориків уважають ненадійним джерелом), І століття до нашої ери, описує амазонок в Лівії — у той нас це було збірною назвою всієї Північної Африки, на захід від Єгипту. Ця амазонська держава була гінократією, тобто обіймати офіційні посади, включаючи й військові, в ній мали право тільки жінки. Згідно з міфом, правила державою королева Мірина, яка на чолі 30 000 солдатів-жінок і 3000 жінок-кавалеристів пронеслася по Єгипту і Сирії до Егейського моря, розгромивши на своєму шляху кілька армій, укомплектованих чоловіками. Коли королева Мірина загинула, її армію розігнали.

Проте армія Мірини залишила свій слід у цих краях. Жінки Анатолії взялися до зброї, щоб відбити напад з Кавказу, коли солдатів-чоловіків знищили під час масштабного геноциду. Ці жінки навчилися володіти будь-якими видами зброї, зокрема луками, списами, сокирами й піками. Ідею кольчуг та обладунків вони запозичили у греків.

Вони відкидали шлюб як вияв покірливості. Для зачаття дітей їх увільняли від служби на деякий час, протягом якого вони злягалися з випадковими анонімними чоловіками з довколишніх сіл. Віддати свою невинність дозволялося лише жінці, що вбила в бою чоловіка.

Розділ 16

У п’ятницю Мікаель Блумквіст покинув редакцію «Міленіуму» о пів на одинадцяту вечора. Він спустився по сходах на перший поверх, але замість вийти на вулицю звернув наліво і пройшов підвальним поверхом у внутрішній двір, а звідти через сусідній будинок на Хьокенсґатан. Йому трапилася група молоді, що йшла з розважального центру «Мусебакке», але ніхто не звернув на нього жодної уваги. Спостерігач повинен був думати, що Мікаель, як завжди, ночує в редакції «Міленіуму», взявши це за правило ще в квітні. Насправді ж нічну вахту в редакції сьогодні відбував Крістер Мальм.

Хвилин п’ятнадцять Мікаель кружляв по маленьких вуличках та пішохідних доріжках навколо «Мусебакке», а потім попрямував до будинку № 9 по Фіскарґатан. Він набрав необхідний код, відкрив парадний, піднявся сходами на горішній поверх і скористався ключами Лісбет Саландер, щоб потрапити до її квартири. Потім відключив сигналізацію. Він завжди почував розгубленість, входячи до квартири Лісбет Саландер, що складалася з двадцяти однієї кімнати, лише три з яких були умебльовані.

Для початку він зварив каву і приготував бутерброди, а потім пішов у кабінет Лісбет і увімкнув її ноутбук.

З того моменту, коли в нього на початку квітня украли звіт Бйорка і він зрозумів, що за ним стежать, Мікаель облаштував у квартирі Лісбет особистий штаб і переніс до неї на письмовий стіл усю важливу документацію. Тут він проводив кілька ночей на тиждень — спав у її ліжку і працював на її комп’ютері. Вирушаючи до Госсеберґи розбиратися із Залаченком, Лісбет знищила в комп’ютері всю інформацію, і Мікаель припускав, що вона, ймовірно, не планувала повертатися. Він скористався її системними дисками, щоб привести комп’ютер у робочий стан.

Починаючи з квітня він навіть жодного разу не підключав інтернет-кабель до свого комп’ютера. Під’єднавшись до кабелю Лісбет, він запустив програму ICQ і викликав адресу, яку вона для нього створила і повідомила через yahoo «Stolliga_ Bordet».

Привіт, Саллі.

Розповідай.

Я переробив два розділи, які ми обговорювали цього тижня. Нова версія лежить на Yahoo. Як твої справи?

Готові сімнадцять сторінок. Зараз покладу їх на Stolliga_Bordet.

Гаразд. Отримав. Я прочитаю, і поговоримо.

У мене ще дещо.

Що саме?

Я створила ще одну групу на Yahoo під рубрикою Riddarna — Лицарі.

Мікаель усміхнувся.

Гаразд. Лицарі Дурнуватого Столу.

Пароль yacaraca 12.

О'кей.

Членів четверо. Ти, я, Чума і Трійця.

Твої таємничі мережеві приятелі.

Страховка.

О'кей.

Чума скопіював інформацію з комп'ютера прокурора Екстрьома. Ми його зламали в квітні.

О'кей.

Якщо мене позбавлять комп'ютера, Чума триматиме тебе в курсі.

Чудово. Дякую.

Мікаель відключив ICQ і зайшов у новостворену на yahoo групу «Riddarna». Там він виявив лише надіслане Чумою посилання на анонімну http-адресу, що складалася лише з цифр. Мікаель скопіював адресу в Explorer, натиснув клавішу введення і відразу потрапив на якусь домашню сторіночку в Інтернеті, яка містила шістнадцять гігабайтів, що являли собою жорсткий диск прокурора Ріхарда Екстрьома.

Чума вочевидь спростив собі завдання, просто скопіювавши жорсткий диск Екстрьома цілком, через що Мікаелю більше години довелося витратити на сортування його вмісту. Він відкинув системні файли, програмне забезпечення і нескінченну кількість попередніх слідств, схоже проведених за кілька минулих років, і зрештою скачав чотири папки. Три з них мали рубрики «ПопередСл/Саландер», «Дурниці/Саландер» і «ПопередСл/Нідерман» відповідно. Четверта папка була копією електронних повідомлень прокурора Екстрьома аж до 14.00 вчорашнього дня.

«Спасибі, Чума», — сказав про себе Мікаель Блумквіст.

Протягом трьох годин він читав матеріали попереднього слідства і стратегії Екстрьома напередодні суду над Лісбет Саландер. Як і можна було передбачити, багато що базувалося довкола питань про її розумову повноцінність і душевне здоров’я. Екстрьом вимагав проведення детальної судово-психіатричної експертизи і розіслав купу повідомлень, що закликали до її швидкого переведення до слідчого ізолятора «Крунеберґ».

Пошуки Нідермана, як переконався Мікаель, поки, схоже, нічого не дали. Керівником розслідування був Бубланськи. Йому вдалося знайти деякі технічні докази проти Нідермана у справі про вбивство Даґа Свенссона і Міа Берґман, а також у справі про вбивство адвоката Б’юрмана. Мікаель Блумквіст сам допоміг збиранню великої частини цих доказів під час трьох довгих допитів у квітні, і якщо Нідермана коли-небудь заарештують, то йому доведеться виступати в ролі свідка. Нарешті ДНК з кількох крапель поту і двох волосків з квартири Б’юрмана об’єднали з ДНК з кімнати Нідермана в Госсеберзі. Тієї самої ДНК було предосить і на останках фінансового експерта «Свавельшьо МК» Віктора Йоранссона.

Зате в Екстрьома було на диво мало інформації про Залаченка.

Мікаель закурив сигарету, підійшов до вікна і поглянув на острів Юргорден.

Екстрьом у цей час вів два попередніх слідства, на які розділили спочатку єдину справу. Вивченням усіх питань, що стосувалися Лісбет Саландер, керував інспектор Ханс Фасте, Бубланськи ж займався виключно Нідерманом.

З боку Екстрьома було б логічним ходом, як тільки в попередньому слідстві виникло ім’я Залаченка, зв’язатися з генеральним директором Служби державної безпеки і довідатися, хто такий Залаченко насправді. Але жодних слідів подібних контактів ані в електронній пошті Екстрьома, ані в реєстраційному журналі або нотатках Мікаель не виявив. Правда, було очевидно, що якусь інформацію про Залаченка він таки мав. Серед нотаток Мікаель знайшов кілька загадкових формулювань.

Звіт про Саландер фальшивка. Оригінал Бйорка не відповідає варіанту Блумквіста. Гриф таємності.

Гм. Далі йшло кілька записів, які стверджували, що Лісбет Саландер параноїдальна шизофренічка.

У 1991 році Саландер запроторили до лікарні правильно.

Зв’язок між двома розслідуваннями Мікаель виявив у розділі «Дурниці» щодо Лісбет Саландер, тобто серед тієї додаткової інформації, яку прокурор розцінив як таку, що не має стосунку до справи, і, отже, не збирався використовувати в судовому процесі або включати до доказів проти Саландер. Сюди входило майже все, що стосувалося минулого Залаченка.

Коротше, все розслідування нікуди не годилося.

Мікаель задумався над тим, яка частина з цього випадковість, а яка кимось організована. Де проходить межа? І чи знає Екстрьом про існування певної межі?

Чи, можливо, хтось свідомо забезпечує Екстрьома достовірною, але здатною завести в оману інформацією?

Під кінець Мікаель зайшов на hotmail і наступні десять хвилин присвятив перевірці десятка створених ним анонімних поштових скриньок. Він щодня обов’язково перевіряв адресу, яку дав інспекторові кримінальної поліції Соні Мудіґ, щоправда не надто сподіваючись, що вона дасть про себе знати. Тому він трохи здивувався, коли, відкривши цю поштову скриньку, знайшов там повідомлення від «ressallskap9april@hotmail.com». Повідомлення складалося з одного рядка.

Кафе «Мадлен», другий поверх, субота 11.00.

Мікаель Блумквіст задумливо кивнув.

Чума викликав Лісбет Саландер в ICQ близько півночі, перервавши на півслові її роботу над описом життя під опікою Хольгера Пальмґрена. Вона роздратовано поглянула на дисплей.

Чого тобі?

Привіт, Оса, приємно тебе чути.

Авжеж. Далі!

Телебор'ян.

Вона сіла в ліжку і напружено вп’ялася очима в екран комп’ютера.

Розказуй.

Трійця все влаштував за рекордний час.

Як?

Психлікар не сидить на місці. Він весь час мотається між Упсалою і Стокгольмом, і hostile takeover[44] нам ніяк не організувати.

Знаю. Як?

Він двічі на тиждень грає в теніс. Приблизно по дві години. Залишив комп'ютер в авто на підземній стоянці.

Ага.

Трійця без проблем відключив у машині сигналізацію і дістав комп'ютер. Йому знадобилося тридцять хвилин, щоб скопіювати все через Firewire та інсталювати «Асфіксію».

Де?

Чума назвав http-адрес сервера, де він зберіг жорсткий диск доктора Петера Телебор’яна.

Цитуючи Трійцю… This is some nasty shit.[45]

?

Глянь на його жорсткий диск.

Лісбет Саландер від’єдналася від Чуми, зайшла в Інтернет, знайшла зазначений сервер і наступні три години переглядала папку за папкою в комп’ютері Телебор’яна.

Вона виявила листування між психіатром і людиною, яка мала адресу на hotmail і надсилала зашифровані повідомлення. Оскільки у неї був доступ до ключа шифрувальної програми Телебор’яна, прочитати кореспонденцію їй було не важко. Звали людину Юнас, прізвище було відсутнє. У своєму листуванні Юнас з Телебор’яном виявляли підвищену цікавість до стану здоров’я Лісбет Саландер.

Є… ми можемо довести, що змова існує.

Проте найбільше Лісбет Саландер зацікавили сорок сім папок, що містили 8756 знімків з грубою дитячою порнографією. Знімок за знімком, Лісбет відкривала зображення дітей років п’ятнадцяти або молодше, в основному дівчаток. На кількох фотографіях виявилися зовсім маленькі діти. Деякі із знімків були садистського характеру.

Вона виявила послання щонайменше на десяток людей у різних країнах, які обмінювалися один з одним дитячим порно.

Лісбет прикусила нижню губу. За винятком цього, її обличчя зберігало байдужий вираз.

Їй згадалися ночі, коли вона, дванадцятилітня, лежала, прив’язана ременями, у «позбавленій подразників» палаті дитячої психіатричної клініки Святого Стефана. Телебор’ян раз по раз виринав з напівмороку і розглядав її при світлі нічника.

Вона знала. Її він так і не торкнув, але вона завжди знала.

Лісбет проклинала себе — їй слід було зайнятися Телебор’яном ще кілька років тому, але вона витісняла його з голови, ігнорувала його існування.

Тим самим вона дозволила йому робити паскудство й далі.

Через деякий час вона викликала в ICQ Мікаеля Блумквіста.

Мікаель Блумквіст провів ніч у квартирі Лісбет Саландер на Фіскарґатан. Комп’ютер він вимкнув лише о пів на сьому ранку, і коли він засинав, перед очима у нього стояли знімки грубої дитячої порнографії. Прокинувся він о чверть на одинадцяту, вискочив з ліжка Лісбет Саландер, прийняв душ і замовив таксі, яке підібрало його перед театром «Сьодра театерн». Без п’яти одинадцять він зупинив машину на вулиці Бірґера Ярла і пройшов пішки до кафе «Мадлен».

Соня Мудіґ чекала його за філіжанкою чорної кави.

— Вітаю, — сказав Мікаель.

— Я страшенно ризикую, — сказала вона, не відповівши на привітання. — Якщо стане відомо, що я з вами зустрічалася, мене виженуть з роботи і можуть відправити під суд.

— Від мене про це ніхто не дізнається.

Вона вочевидь нервувала.

— Один з моїх колег щойно побував у колишнього прем’єр-міністра Турбйорна Фельдіна. Він їздив до нього з власної ініціативи, і його робота теж під загрозою.

— Зрозуміло.

— Я вимагаю гарантій анонімності для нас обох.

— Я навіть не знаю, про якого колегу ви говорите.

— Я розповім, але хочу, щоб ви пообіцяли, що він залишиться анонімним джерелом.

— Даю слово.

Вона скосила очі на годинник.

— Ви поспішаєте?

— Так. Я через десять хвилин зустрічаюся з чоловіком і дітьми в пасажі Стурегаллеріан. Чоловік думає, що я на роботі.

— А Бубланськи про це нічого не знає?

— Так.

— Гаразд. Ви з колегою є джерелами, і вам гарантується цілковита анонімність, обом, до могили.

— Мій колега — це Єркер Хольмберґ, з яким ви зустрічалися в Ґетеборзі. Його батько — член Партії центру, і Єркер знає Фельдіна з дитинства. Він поїхав з приватним візитом і спитав про Залаченка.

— Ясно.

У Мікаеля раптом заколотилося серце.

— Фельдін справляє враження порядної людини. Хольмберґ розповів йому про Залаченка і запитав, що Фельдіну відомо про перебіжчика. Фельдін нічого не відповів. Потім Хольмберґ сказав йому про наші підозри відносно того, що люди, які прикривають Залаченка, запроторили Лісбет Саландер до психлікарні. Фельдін страшенно розхвилювався.

— Ясно.

— Фельдін розповів, що відразу після того, як він став прем’єр-міністром, його відвідав керівник СЕПО з одним колегою. Вони розповіли йому фантастичну шпигунську історію про російського агента, котрий перебіг до Швеції, і пояснили, що це найстрашніша військова таємниця Швеції, що за значенням з цим не зрівняється жоден факт зі сфери шведської оборони.

— Так.

— Фельдін говорить, що не знав, як йому слід було чинити. Прем’єр-міністром він став тільки-но, і в уряду ще не було досвіду. Адже країною понад сорок років правили соціалісти. Йому пояснили, що вирішувати він повинен особисто і що коли він стане консультуватися з членами уряду, то СЕПО знімає з себе будь-яку відповідальність. Фельдіну все це здалося неприємним, але він не знав, що йому робити.

— Так.

— Під кінець він вирішив, що мусить зробити так, як пропонують панове із СЕПО. Він видав директиву, яка цілком віддавала Залаченка їм в руки. Він зобов’язався ніколи ні з ким цієї справи не обговорювати, а сам так і не довідався імені перебіжчика.

— Зрозуміло.

— За два періоди перебування при владі Фельдін потім про цю справу практично нічого не чув. Правда, він зробив дещо винятково мудре. Він наполіг на тому, щоб у таємницю посвятили держсекретаря, який мав функціонувати як go between[46] між Об’єднаною адміністрацією міністерств і тими, хто охороняв Залаченка.

— Он як?

— Держсекретаря звуть Бертіль К. Янерюд, йому зараз шістдесят три роки, і він є генеральним консулом Швеції в Амстердамі.

— Дідько.

— Усвідомивши всю серйозність попереднього слідства, Фельдін сів і написав листа Янерюду.

Соня Мудіґ передала через стіл конверт.

Дорогий Бертіль.

Таємниця, яку ми обоє захищали, коли я очолював уряд, стала зараз об'єктом пильної уваги. Людини, котрої ця справа стосувалася, вже немає серед живих, і завдати шкоди їй не можна. Зате можуть постраждати інші люди.

Украй важливо отримати відповіді на необхідні питання.

Той, хто доставить цього листа, працює неофіційно і має мою довіру. Я прошу тебе вислухати його розповідь і відповісти на питання, які він поставить.

Залучи свою знамениту розсудливість.

ТФ

— У листі, отже, мається на увазі Єркер Хольмберґ.

— Ні. Хольмберґ попросив Фельдіна не зазначати імені. Він пояснив, що не знає, хто саме поїде до Амстердама.

— Ви хочете сказати…

— Ми з Єркером усе обговорили. Ми з ним уже ходимо по такій тонкій кризі, що нам потрібні радше весла, ніж «кішки». У нас немає жодних повноважень для того, щоб їхати до Амстердама і допитувати генерального консула. А ви цілком можете поїхати.

Мікаель склав лист і вже почав засовувати його в кишеню піджака, коли Соня Мудіґ досить міцно схопила його за руку.

— Інформацію за інформацію, — сказала вона. — Ми хочемо знати, що Янерюд вам розповість.

Мікаель кивнув. Соня Мудіґ підвелася.

— Зачекайте. Ви сказали, що до Фельдіна приходило двоє людей із СЕПО. Одним був керівник. А хто другий?

— Фельдін зустрічався з ним лише раз і не міг пригадати його імені. Жодних записів під час зустрічі не велося. Він пам’ятає, що той був худий, з тонкими вусиками. Щоправда, його відрекомендували як начальника «Секції для спецаналізів» чи чогось подібного. Фельдін потім дивився організаційну структуру СЕПО, але такого відділу виявити не зміг.

«Клуб Залаченка», — подумав Мікаель.

Соня Мудіґ знову сіла, здавалося, вагаючись.

— Гаразд, — зрештою сказала вона. — Я ризикую, що мене розстріляють. Був запис, про який не подумали ні Фельдін, ані відвідувачі.

— Який?

— Реєстраційний журнал Фельдіна в Русенбаді.

— І?

— Єркер запитав журнал. Це не таємний документ.

— І?

Соня Мудіґ знову завагалася.

— Журнал повідомляє, що прем’єр-міністр зустрічався з керівником СЕПО і його співробітником для обговорення загальних питань.

— Там було якесь ім’я?

— Так. Е. Гульберґ.

Мікаель відчув, що кров шугнула до голови.

— Еверт Гульберґ, — вимовив він.

На обличчі Соні Мудіґ відбилася рішучість. Вона кивнула, потім підвелася й пішла.

Усе ще сидячи в кафе «Мадлен», Мікаель Блумквіст дістав анонімний мобільний телефон і забронював авіаквиток до Амстердама. Літак вилітав з аеропорту Арланда о 14.50. Мікаель дійшов до магазину чоловічого одягу «Дрессманн» на Кунгсґатан і придбав чисту сорочку та зміну білизни, потім завернув до аптеки, де купив зубну щітку і туалетне приладдя. Весь час перевіряючи, чи немає стеження, він добіг до експреса, що вирушав до аеропорту, й опинився в Арланді, маючи в запасі десять хвилин.

О 18.30 Мікаель уже зняв номер в обшарпаному готелі в кварталі червоних ліхтарів, приблизно за десять хвилин ходу від центрального вокзалу Амстердама.

Приблизно дві години він присвятив тому, щоб визначити місцезнаходження в Амстердамі генерального консула Швеції і близько дев’ятої години вечора зумів-таки зв’язатися з ним телефоном. Використовуючи все своє вміння переконувати, Мікаель усіляко натискав на те, що в нього справа першорядної ваги, яку йому необхідно обговорити без зволікань, і врешті-решт домігся від консула згоди на зустріч у неділю вранці о десятій годині.

Після цього Мікаель вийшов на вулицю і трохи перекусив у ресторані неподалік від готелю. Близько одинадцятої він уже спав.

Генеральний консул Бертіль К. Янерюд, пригощаючи гостя кавою у себе в апартаментах, не був особливо балакучим.

— Ну… Що ж такого термінового у вас?

— Олександр Залаченко. Російський неповерненець, що перебіг до Швеції в сімдесят шостому році, — сказав Мікаель, простягаючи йому записку Фельдіна.

Янерюд вочевидь розгубився. Він прочитав лист і акуратненько відклав його набік.

Наступні півгодини Мікаель пояснював, у чому полягає проблема і чому Фельдін написав цього листа.

— Я… я не маю права обговорювати цю справу, — сказав під кінець Янерюд.

— Ні, маєте.

— Ні, обговорювати її я можу лише перед конституційною комісією Риксдагу.

— Дуже ймовірно, що така нагода у вас буде. Але в листі говориться, що вам слід залучити свою розсудливість.

— Фельдін — порядна людина.

— Я в цьому ніскільки не сумніваюся. До того ж я не збираю інформацію про вас чи про Фельдіна. Не треба виказувати мені ніяких військових таємниць, які, можливо, розкрив Залаченко.

— Я жодних таємниць не знаю. Я навіть не знав, що його звали Залаченко. Мені він відомий лише під псевдонімом.

— Під яким?

— Його називали Рубен.

— Добре.

— Я не маю права це обговорювати.

— Ні, маєте, — повторив Мікаель, сідаючи зручніше. — Річ у тім, що вся ця історія незабаром стане надбанням громадськості. І коли це станеться, ЗМІ або знищать вас, або охарактеризують як порядного державного чиновника, який зробив у дуже поганій ситуації все, що від нього залежало. Адже Фельдін доручив вам роль посередника між ним і тими, хто займався Залаченком. Це мені вже відомо.

Янерюд кивнув.

— Розкажіть.

Янерюд мовчав майже хвилину.

— Ніякої інформації мені ніколи не повідомляли. Я був молодий… і не знав, що з цим робити. Ми з ними зустрічалися приблизно двічі на рік, поки це було актуально. Мене повідомляли, що Рубен… Залаченко живий і здоровий, що він співпрацює і видає безцінну інформацію. У деталі мене ніколи не посвячували. Та мені вони були й ні до чого.

Мікаель чекав.

— Раніше перебіжчик діяв в інших країнах і нічого не знав про Швецію. Тому для політики національної безпеки він особливого значення не мав. Я кілька разів інформував прем’єр-міністра, але сказати мені найчастіше бувало нічого.

— Добре.

— Вони завжди говорили, що його використовують традиційним чином і що отримувану від нього інформацію пускають нашими звичайними каналами. Що мені було говорити? Якщо я запитував, що це означає, вони посміхалися і відповідали, що це виходить за межі мого рівня. Я почував себе ідіотом.

— Ви ніколи не замислювалися над тим, що весь цей захід організовано якось неправильно?

— Ні. Нічого неправильного в ньому не було. Я виходив з того, що СЕПО знає, що робить, має необхідні напрацювання і досвід. Але я не маю права обговорювати цю справу.

На той час Янерюд уже протягом кількох хвилин її обговорював.

— Усе це не має значення. Зараз важливо лише одне.

— Що саме?

— Імена людей, з якими ви зустрічалися.

Янерюд поглянув на Мікаеля запитливо.

— Люди, які курирували Залаченка, дуже перевищили всі можливі повноваження. Вони займалися грубою кримінальною діяльністю і повинні стати об’єктом попереднього слідства. Тому-то Фельдін і послав мене до вас. Він не знає імен, адже зустрічалися з ними ви.

Янерюд закліпав очима і стулив губи.

— Ви зустрічалися з Евертом Гульберґом… він був головним.

Янерюд кивнув.

— Скільки разів ви з ним бачилися?

— Він був на всіх зустрічах, крім однієї. За ті роки, що Фельдін був прем’єр-міністром, ми зустрічалися разів десять.

— Де ви зустрічалися?

— У вестибюлі якого-небудь з готелів. Найчастіше в «Шератоні», одного разу в «Амарантен» на Кунгсхольмені та декілька разів у пабі «Континенталя».

— А хто ще брав участь у зустрічах?

Янерюд розгублено закліпав очима.

— Це було так давно… я не пам’ятаю.

— Спробуйте пригадати.

— Прізвище одного було… Клінтон. Як американського президента.

— Ім’я?

— Фредрік Клінтон. З ним я зустрічався чотири-п’ять разів.

— Добре… ще?

— Ханс фон Роттінґер. З ним я був знайомий через свою матір.

— Через вашу матір?

— Так, вона знала сім’ю фон Роттінґер. Ханс фон Роттінґер був приємною людиною. Поки він раптом не з’явився на зустрічі разом із Гульберґом, я гадки не мав про те, що він працює в СЕПО.

— Він там і не працював, — сказав Мікаель.

Янерюд зблід.

— Він працював у чомусь, що називалося «Секцією для спецаналізів», — сказав Мікаель. — Що вам про неї відомо?

— Нічого… Я хочу сказати, що саме вони й займалися перебіжчиком.

— Так. Але, погодьтеся, цікаво, що їх немає ніде в організаційній структурі СЕПО.

— Та це ж абсурд…

— Справді, чи не так? Як ви домовлялися про зустрічі? Вони телефонували вам чи ви їм?

— Ні… На кожній зустрічі обговорювалося місце і час наступної.

— Що відбувалося, якщо вам потрібно було з ними зв’язатися? Наприклад, щоб змінити час зустрічі або що-небудь подібне.

— У мене був номер телефону, за яким я міг зателефонувати.

— Який номер?

— Чесно кажучи, не пам’ятаю.

— Чий то був номер?

— Не знаю. Я ним жодного разу не скористався.

— Гаразд. Наступне питання… кому ви передали цю справу?

— Що ви маєте на увазі?

— Коли Фельдін пішов у відставку, хто посів ваше місце?

— Не знаю.

— Ви писали якийсь звіт?

— Ні, адже справа була таємною. Мені навіть не дозволяли нічого записувати.

— І ви не інформували якого-небудь наступника?

— Ні.

— Що ж сталося?

— Ну… Фельдін пішов у відставку, поступившись місцем Уле Ульстену. Мені сказали, що нам слід почекати до наступних виборів. Тоді Фельдіна знов обрали, і наші зустрічі поновилися. Потім на виборах вісімдесят другого року перемогли соціалісти. Гадаю, що Пальме підібрав когось мені на зміну. Я ж почав працювати в міністерстві закордонних справ і став дипломатом. Мене направили до Єгипту, а потім до Індії.

Мікаель ще кілька хвилин розпитував, хоча, проте, був переконаний, що вже вивідав усе, що міг повідомити Янерюд. Три імені.

Фредрік Клінтон.

Ханс фон Роттінґер.

І Еверт Гульберґ — людина, що застрелила Залаченка.

«Клуб Залаченка».

Подякувавши Янерюду за інформацію, Мікаель узяв таксі і поїхав назад до центрального вокзалу. Лише сидячи в таксі, він опустив руку в кишеню піджака і вимкнув магнітофон. О пів на восьму вечора неділі він приземлився в Арланді.

Еріка Берґер задумливо роздивлялася картинку на екрані комп’ютера. Потім крізь стіну скляної клітки обвела поглядом напівпорожню редакцію. У Андерса Хольма був вихідний день. Вона не помічала, щоб хто-небудь виявляв до неї цікавість, неприховано або нишком. У неї не було причин підозрювати, що хтось із співробітників редакції хоче їй нашкодити.

Повідомлення надійшло хвилину тому. Відправником значився «redax@aftonbladet.com», і Еріка здивувалася, чому саме «Афтонбладет». Адресу явно було сфальсифіковано. Тексту в листі взагалі не було, замість нього надійшла фотографія у форматі jpg, яку Еріка відкрила у «Фотошопі».

Знімок був порнографічним і зображував голу жінку з неймовірно величезними грудьми і повідцем на шиї. Вона стояла рачки, і її трахали ззаду.

Обличчя жінки замінили. Автор очевидячки не став утрудняти себе ретушшю, просто вклеївши замість оригінала обличчя Еріки Берґер. Фотографію взяли з її старих статей у «Міленіумі», які можна було скачати з Мережі.

Внизу знімка за допомогою текстового файлу «Фотошопу» було написано одне слово.

Шльондра.

Вона отримувала вже дев’яте анонімне повідомлення, що містило слово «шльондра», і відправником щоразу було яке-небудь з великих медійних підприємств Швеції. До неї вочевидь прив’язався якийсь кіберманіяк.

Прослуховування телефонів належало до тих справ, які за допомогою комп’ютера здійснювати досить складно. Для Трійці не склало труднощів локалізувати кабель домашнього телефону прокурора Екстрьома; проблема ж полягала в тому, що Екстрьом рідко або, швидше, взагалі ніколи не користувався ним для розмов, що стосувалися роботи. Встановлювати підслуховуючий пристрій на робочий телефон Екстрьома в поліцейському управлінні Трійця навіть не намагався: для цього потрібний такий глобальний доступ до шведської кабельної мережі, якого він не мав.

Зате Трійця з Бобом Собакою майже тиждень присвятили спробам ідентифікувати і вичленити мобільний телефон Екстрьома на фоні завад від приблизно двохсот тисяч інших мобільних телефонів у радіусі кілометра від поліцейського управління.

Трійця з Бобом Собакою скористалися системою, що називалася RFTS.[47] Про неї, у принципі, знав багато хто. Її розробила американська агенція АНБ,[48] і вона використовувала невідому кількість супутників, які вели точкове спостереження за здатними викликати особливий інтерес вогнищами криз і столицями по всьому світу.

Агенція АНБ володіла колосальними ресурсами і задіювала величезну мережу, щоб відловлювати в певному регіоні безліч мобільних розмов одночасно. Кожна окрема розмова вичленялась і піддавалася цифровій обробці за допомогою комп’ютерів, запрограмованих реагувати на певні слова, наприклад, «терорист» або «Калашников». Якщо подібне слово траплялося, комп’ютер автоматично посилав сигнал тривоги, після чого який-небудь оператор підключався і прослуховував розмову, щоб визначити, становить вона інтерес чи ні.

Ідентифікувати конкретний мобільний телефон було складніше. За допомогою винятково чутливої апаратури АНБ могла концентруватися на певному районі, вичленяти і прослуховувати розмови. Техніка була простою, але не стовідсотково надійною. Вихідні розмови особливо погано піддавалися ідентифікації, тоді як засікти вхідну розмову було легко, оскільки вона починалася з набору потрібного номера, завдяки чому розпізнається сигнал.

Різниця в підході Трійці і АНБ до питання прослуховування мала економічний характер. В АНБ був річний бюджет у кілька мільярдів американських доларів, близько 12 000 постійно працюючих агентів і доступ до найновітніших технологій в галузі комп’ютерів і телефонії. Трійця ж мав фургон приблизно з тридцятьма кілограмами електронного устаткування, більша частина якого була зібрана руками Боба Собаки. Агенція АНБ могла, за допомогою глобального спостереження із супутників, фокусувати виключно чутливі антени на конкретній будівлі в будь-якій точці світу. У Трійці ж була сконструйована Бобом Собакою антена з радіусом ефективної дії приблизно 500 метрів.

Маючи таку техніку в своєму розпорядженні, Трійці доводилося припарковувати фургон на Бергсґатан або на якійсь іншій з довколишніх вулиць і на превелику силу калібрувати устаткування доти, доки воно ідентифікує мобільний телефон прокурора Ріхарда Екстрьома за його номером, який телефону замінює відбитки пальців. Позаяк шведської мови Трійця не знав, йому доводилося через інший мобільний телефон направляти розмови додому до Чуми, який займався безпосередньо прослуховуванням.

Протягом п’яти діб Чума до нестями слухав величезну кількість вхідних і вихідних розмов поліцейського управління і навколишніх будівель. Він слухав про деталі здійснюваних розслідувань, про плановані любовні побачення і записував на магнітофон безліч розмов, що містили різні дурниці. На п’ятий день, пізно увечері, Трійця надіслав сигнал, який цифровий дисплей відразу ідентифікував як мобільний номер прокурора Екстрьома. Чума зафіксував параболічну антену на точній частоті.

Система RFTS була в основному розрахована на вхідні розмови. Антена Трійці просто перехоплювала виклики мобільного номера Екстрьома, що посилалися в ефір з будь-якої точки Швеції.

Оскільки Трійця тепер міг почати записувати на плівку розмови Екстрьома, він зафіксував і голос прокурора, який повинен був обробляти Чума.

Чума пропустив цифровий запис голосу Екстрьома через програму, яка називалася VPRS, що розшифровувалося як Voiceprint Recognition System.[49] Він виділив з півтора десятка часто подибуваних слів, наприклад «о’кей» або «Саландер». Отримавши п’ять окремих прикладів одного слова, він досліджував, скільки часу йшло на їх вимовляння, якими були тембр голосу і величина частоти, як розставлявся наголос та безліч інших відмітних ознак. У результаті з’явилася графічна крива, і тим самим Чума дістав можливість прослуховувати і вихідні розмови прокурора Екстрьома: його парабола постійно виловлювала розмови, в яких повторювалася графічна крива Екстрьома для десятка часто вживаних слів. Техніка не була досконалою, але приблизно п’ятдесят відсотків дзвінків, які Екстрьом робив зі свого мобільного телефону з будь-якого місця поблизу від поліцейського управління, прослуховувалося і записувалося на плівку.

На жаль, техніка мала один очевидний недолік. Щойно прокурор Екстрьом покидав поліцейське управління, Трійця не мав змоги прослуховувати його телефон, якщо не знав, де той знаходиться, і не міг припаркуватися десь поблизу.

Діставши повноваження з найвищої інстанції, Торстен Едклінт зміг нарешті створити маленький оперативний підрозділ на законних підставах. Він відібрав чотирьох співробітників, свідомо віддаючи перевагу молодим талантам з досвідом служби у звичайній поліції, відносно недавно запрошеним до ДПУ/Без. Двоє з них раніше працювали у відділі боротьби з шахрайством, один — у фінансовій поліції, ще один — у відділі боротьби з насильницькими злочинами. Їх запросили в кабінет до Едклінта і забезпечили інформацією про характер завдання і необхідність дотримуватися цілковитої секретності. Едклінт наголосив, що розслідування проводиться на пряму вимогу прем’єр-міністра. Начальником нового підрозділу стала Моніка Фігуерола, яка взялася до керівництва розслідуванням з хваткою, що відповідала її зовнішності.

Проте справа посувалася повільно, що в основному пояснювалося невпевненістю в кандидатурах підозрюваних. Едклінт з Фігуеролою неодноразово обговорювали, чи не краще просто заарештувати Мортенссона і почати ставити йому питання, але кожного разу вирішували все-таки почекати — подібний арешт поставив би хрест на секретності розслідування.

Лише у вівторок, через одинадцять днів після зустрічі з прем’єр-міністром, Моніка Фігуерола прийшла в кабінет до Едклінта із словами:

— Думаю, у нас дещо з’явилося.

— Сідай.

— Еверт Гульберґ.

— Ну?

— Один з наших слідчих поговорив з Маркусом Ерландером, який проводить розслідування вбивства Залаченка. Ерландер стверджує, що вже через дві години після вбивства з ґетеборзькою поліцією зв’язалися з ДПУ/Без і передали інформацію про листи Гульберґа з погрозами.

— Дуже оперативно.

— Так. Навіть занадто оперативно. У Ґетеборґ з ДПУ/Без факсом переслали дев’ять листів, авторство яких приписується Гульберґові. Проте виникає одна проблема.

— Яка?

— Два листи були адресовані в міністерство юстиції — міністрові юстиції і міністрові з питань демократії.

— Ага. Це мені вже відомо.

— Так, але лист до міністра з питань демократії був зареєстрований у міністерстві лише наступного дня. Його доставили з вечірньою поштою.

Едклінт утупився в Моніку. Він уперше злякався, що всі його підозри виявляться небезпідставними. А вона безжалісно вела далі:

— Іншими словами, з ДПУ/Без надіслали копію листа з погрозами ще до того, як він дійшов до адресата.

— О Господи, — мовив Едклінт.

— Факс надсилав співробітник відділу особистої охорони.

— Хто?

— Не думаю, щоб він мав до цього стосунок. Йому принесли на стіл листи і незабаром після вбивства звеліли зв’язатися з поліцією Ґетеборга.

— Від кого надійшло розпорядження?

— Від секретаря начальника канцелярії.

— Господи, Моніко… Ти розумієш, що це означає?

— Так.

— Це означає, що співробітники ДПУ/Без замішані у вбивстві Залаченка.

— Ні. Це означає, що деякі люди всередині ДПУ/Без знали про вбивство ще до його здійснення. Питання лише в тому, які саме?

— Начальник канцелярії…

— Так. Але я починаю підозрювати, що цей «Клуб Залаченка» знаходиться за межами нашого будинку.

— Що ти хочеш сказати?

— Мортенссон. Його перевели з відділу особистої охорони, і він працює самостійно. Минулого тижня ми тримали його під спостереженням цілими днями. Наскільки нам відомо, він не зв’язувався ні з ким з нашого будинку. Йому телефонують по мобільному телефону, який нам ніяк не прослухати. Ми не знаємо номера, але це точно не його власний телефон. Мортенссон зустрічався з тим блондином, особу якого нам поки не вдалося з’ясувати.

Едклінт нахмурив чоло. Тієї ж миті в двері постукав Андерс Берґлунд — співробітник, запрошений до нового оперативного підрозділу, що раніше працював у фінансовій поліції.

— Мені здається, я знайшов Еверта Гульберґа, — повідомив Берґлунд.

— Заходь, — сказав Едклінт.

Берґлунд поклав на стіл обшарпану по краях чорно-білу фотографію. Едклінт з Фігуеролою стали її роздивлятися. На ній був зображений чоловік, якого вони обоє відразу впізнали. Це був легендарний полковник-шпигун Стіґ Веннерстрьом, і його заводили у двері двоє міцних, одягнених у штатське поліцейських.

— Ця фотографія з видавництва «Олен & Окерлунд», вона була опублікована в журналі «Се» навесні шістдесят четвертого року. Її зробили у зв’язку із судовим процесом, на якому Веннерстрьома було засуджено до довічного ув’язнення.

— Он воно що.

— На задньому плані видно трьох людей. Справа — комісар Отто Даніельссон, що заарештовував Веннерстрьома.

— Так…

— Погляньте на людину, яка стоїть трохи ліворуч за Даніельссоном.

Едклінт і Фігуерола побачили високого чоловіка з тонкими вусиками і в капелюсі, чимось схожого на письменника Дешила Хеммета.

— Порівняйте його обличчя з паспортною фотографією Гульберґа. Її знімали, коли йому було шістдесят шість років.

Едклінт насупив брови.

— Я б, мабуть, не поручився, що це та сама людина.

— А я можу поручитися, — сказав Берґлунд. — Переверніть знімок.

На зворотному боці фотографії був штамп, який пояснював, що вона належить видавництву «Олен & Окерлунд» і що ім’я фотографа Юліус Естхольм. Олівцем був приписаний текст: «Стіґ Веннерстрьом з двома поліцейськими з боків входить до Стокгольмського суду. На задньому плані: О. Даніельссон, Е. Гульберґ і X. В. Франке».

— Еверт Гульберґ, — сказала Моніка Фігуерола. — Він таки працював у ДПУ/Без.

— Ні, — заперечив Берґлунд. — З технічних причин працювати в ДПУ/Без він не міг. Принаймні, коли робився знімок.

— Он як?

— ДПУ/Без створили на чотири місяці пізніше. На цьому знімку він, як і раніше, належить до Державної таємної поліції.

— Хто такий X. В. Франке? — поцікавилася Моніка Фігуерола.

— Ханс Вільгельм Франке, — відповів Едклінт. — Він помер на початку дев’яностих, а в кінці п’ятдесятих — на початку шістдесятих років був заступником начальника Державної таємної поліції. Він був свого роду легендою, як і Отто Даніельссон. Я з ним кілька разів зустрічався.

— Ось воно що, — сказала Моніка Фігуерола.

— Він залишив ДПУ/Без наприкінці шістдесятих. Франке не зміг порозумітися з Вінґе, і його ледве не звільнили, коли йому було приблизно п’ятдесят — п’ятдесят п’ять років. Він відкрив власну справу.

— Власну справу?

— Так, став радником з питань безпеки для приватних підприємств. У нього був офіс на площі Стуреплан, але він періодично ще читав лекції на заняттях з підвищення кваліфікації в ДПУ/Без. Там-то я з ним і зустрічався.

— Зрозуміло. А що не поділили Вінґе і Франке?

— Вони не спрацювались. У Франке було щось від ковбоя, йому скрізь увижалися агенти КДБ, а Вінґе був бюрократом старої школи. Потім, правда, Вінґе незабаром звільнили — за іронією долі, за те, що він вирішив, ніби Пальме працює на КДБ.

— Гм, — мовила Моніка Фігуерола, роздивляючись фотографію, на якій Гульберґ і Франке стояли поруч.

— Думаю, нам пора знову поговорити з міністром юстиції, — сказав їй Едклінт.

— Сьогодні вийшов «Міленіум», — сказала Моніка Фігуерола.

Едклінт утупив у неї пильний погляд.

— Ні слова про Залаченка, — повідомила вона.

— Значить, у нас, очевидно, є ще місяць до наступного числа. Приємна новина. Нам треба братися за Блумквіста. Він посеред усієї цієї каші немов ручна граната з висмикнутою чекою.

Розділ17

Завертаючи на останній марш сходів, що вели до його мансарди на Бельмансґатан, 1, Мікаель Блумквіст аж ніяк не чекав там когось зустріти. Була сьома година вечора. Побачивши блондинку з коротким кучерявим волоссям, що сиділа на верхній сходинці, він різко зупинився. За паспортною фотографією, роздобутою Лоттою Карім, він одразу пізнав у блондинці Моніку Фігуеролу з ДПУ/Без.

— Доброго вечора, Блумквісте, — весело привіталася вона, закриваючи книжку, яку читала.

Глянувши скоса на обкладинку, Мікаель зауважив, що книжка про античне сприйняття бога, до того ж англійською мовою. Він підвів погляд і звернув його на неждану відвідувачку. Та встала. На ній було літнє плаття з короткими рукавами, а на перилах висіла цегельного кольору шкіряна куртка.

— Нам треба з вами поговорити, — сказала вона.

Мікаель Блумквіст став її розглядати. Висока, вища за нього, правда, враження ще посилювалося тим, що він стояв на дві сходинки нижче. Окинувши поглядом спочатку її руки, потім ноги, він відзначив, що м’язи у неї розвинені значно краще, ніж у нього.

— Ви кілька годин на тиждень проводите в спортзалі, — сказав він.

Вона усміхнулася і дістала посвідчення.

— Мене звуть…

— Вас звуть Моніка Фігуерола, ви шістдесят дев’ятого року народження і мешкаєте на Понтоньєрґатан на Кунгсхольмені. Ви родом з Бурленґе, але працювали у поліції в Упсалі. І вже три роки служите в ДПУ/Без, у відділі з охорони конституції. Ви захоплено займаєтеся спортом, колись входили до спортивної еліти і мало не потрапили до шведської олімпійської збірної. Що вам від мене треба?

Вона здивувалася, але кивнула і швидко опанувала себе.

— Як добре, — сказала вона з полегкістю в голосі. — Отже, вам відомо, хто я і що мене не слід боятися.

— Не слід?

— Декому необхідно поговорити з вами в спокійній обстановці. Оскільки ваша квартира і мобільний телефон, схоже, прослуховуються, а є причини зустріч не афішувати, мене послали, щоб вас запросити.

— З якої радості я повинен кудись їхати з людиною, що працює в СЕПО?

Вона трохи подумала.

— Ну… ви можете відгукнутися на люб’язне особисте запрошення або, якщо вас це більше влаштовує, я можу накласти на вас кайданки і забрати з собою.

Вона мило усміхнулася. Мікаель Блумквіст усміхнувся у відповідь.

— Послухайте, Блумквісте… я розумію, що у вас немає особливих підстав довіряти кому-небудь із ДПУ/Без. Але річ у тім, що не всі, хто там працює, ваші вороги, а в мого начальства є досить вагомі причини хотіти з вами поговорити.

Він вичікував.

— То як вам більше хочеться? У кайданках чи доброхіть?

— Цього року поліція вже одного разу надівала мені наручники і тим самим вичерпала квоту. Куди поїдемо?

Моніка Фігуерола приїхала новеньким «Саабе 9–5» і припаркувалася за рогом, у провулку Прюссґренд. Коли вони сіли в машину, вона відкрила мобільний телефон і натиснула клавішу швидкого набору.

— Ми будемо за п’ятнадцять хвилин, — сказала вона.

Звелівши Мікаелю пристебнути ремінь безпеки, вона поїхала через Шлюз у бік району Естермальм і зупинилася на вулиці, що перетинала Артилеріґатан. Потім обернулася до Мікаеля і секунду сиділа нерухомо, дивлячись на нього.

— Блумквісте… я підвезла вас просто з люб’язності. Ви нічим не ризикуєте.

Мікаель нічого не відповів, вважаючи за краще почекати з оцінкою ситуації, поки не зрозуміє, про що йдеться. Вона набрала код парадного, після чого вони піднялися ліфтом на четвертий поверх, до квартири, на якій значилося прізвище Мартінссон.

— Ми просто позичили цю квартиру для сьогоднішньої зустрічі, — пояснила вона, відчиняючи двері. — Праворуч, до вітальні.

Першим Мікаель побачив Торстена Едклінта, що було недивним, позаяк Служба безпеки найбезпосереднішим чином замішана в розвитку подій, а Едклінт був начальником Моніки Фігуероли. Те, що начальник відділу з охорони конституції завдав собі клопоту його сюди доправити, свідчило про те, що хтось очевидно затурбувався.

Потім він помітив біля вікна ще одну людину, що обернулася до нього, і, побачивши цю особу, Мікаель здивувався. Міністр юстиції. Потім до нього донісся якийсь звук справа, і Мікаель побачив, що з крісла піднімається чоловік з до щему знайомим обличчям. І на те, що Моніка Фігуерола привезе його на конспіративну вечірню зустріч з прем’єр-міністром, він аж ніяк не розраховував.

— Доброго вечора, пане Блумквіст, — привітався прем’єр-міністр. — Даруйте, що ми запросили вас на цю зустріч, не попередивши про неї завчасно, але ми обговорили ситуацію і зійшлися на тому, що нам необхідно з вами поговорити. Можу я запропонувати вам каву або що-небудь з напоїв?

Мікаель роззирнувся і побачив обідній стіл з темного дерева, заставлений склянками, чашками з-під кави і залишками бутербродів. Мабуть, вони сидять тут уже кілька годин.

— Мінеральну воду, — сказав він.

Моніка Фігуерола налила йому води. Всі розсілися на диванах і кріслах, а вона лишилася десь на задньому плані.

— Він упізнав мене, знав, як мене звуть, де я живу, де працюю і навіть що захоплююся спортом, — сказала Моніка Фігуерола.

Прем’єр-міністр квапливо поглянув на Торстена Едклінта, а потім подивився на Мікаеля Блумквіста. Мікаель раптом зрозумів, що у нього сильна вихідна позиція. Прем’єр-міністрові від нього очевидно щось потрібно, але він, швидше за все, уявлення не має про те, що Мікаелю Блумквісту відомо, а що ні.

— Просто намагаюся стежити за дійовими особами цієї каші, — невимушено сказав Мікаель.

Дідько, іще й блефувати з прем’єр-міністром.

— А звідки ви дізналися ім’я Моніки Фігуероли? — поцікавився Едклінт.

Мікаель скоса глянув на начальника відділу охорони конституції. Він гадки не мав, що спонукало прем’єр-міністра влаштувати з ним таємну зустріч на найнятій квартирі, але відчув приплив натхнення. Вимальовувалося не так уже й багато варіантів розвитку подій. Запустив машину Драґан Арманський, повідомивши інформацію якійсь довіреній особі, а нею, напевно, виявився Едклінт або хтось із його найближчого оточення. І Мікаель ризикнув.

— З вами розмовляв один наш спільний знайомий, — сказав він Едклінту. — Ви доручили Фігуеролі з’ясувати, що відбувається, а вона виявила, що кілька активістів СЕПО займаються незаконним прослуховуванням, залізають до мене в квартиру і так далі. Отже, ви переконалися в існуванні «Клубу Залаченка». Ви так захвилювалися, що відчули необхідність дати справі хід, але деякий час ще сиділи у себе в кабінеті, не знаючи, до кого вам слід звертатися. Потім звернулися до міністра юстиції, а той — до прем’єр-міністра. І ось ми тут. Чого ви хочете?

Мікаель говорив таким тоном, ніби мав у СЕПО надійне джерело і стежив за кожним кроком Едклінта. Коли очі Едклінта розширилися, він зрозумів, що блеф спрацював. І повів далі:

— «Клуб Залаченка» шпигує за мною, я шпигую за ними, ви шпигуєте за «Клубом Залаченка», а тепер уже прем’єр-міністр не на жарт розсерджений і стурбований. Йому ясно, що в кінці шляху на нього чекає скандал, якого уряд, можливо, не переживе.

Моніка Фігуерола раптом посміхнулася, але приховала посмішку, піднявши склянку з мінеральною водою. Вона зрозуміла, що Блумквіст блефує, і здогадалася, як йому вдалося вияснити її ім’я і розмір взуття, щоб тепер вражати своєю обізнаністю.

«Він бачив мене в машині на Бельмансґатан. Він надзвичайно обережний. Запам’ятав номер машини і вирахував мене. А решта — припущення», — подумала вона, але промовчала.

Зате у прем’єр-міністра зробився заклопотаний вигляд.

— Значить, ось що чекає нас? — запитав він. — Скандал, який повалить уряд?

— Уряд мене не обходить, — відповів Мікаель. — До моїх службових обов’язків входить викривати лайно типу «Клубу Залаченка».

Прем’єр-міністр кивнув.

— А моя робота полягає в тому, щоб керувати країною відповідно до конституції.

— Отже, моя проблема найвищою мірою є проблемою уряду. Але не навпаки.

— Годі ходити по колу. Чому, як ви думаєте, я організував цю зустріч?

— Щоб вивідати, що мені відомо і що я збираюся робити.

— Частково правильно. Але, точніше кажучи, ми попали в конституційну кризу. Дозвольте мені перш за все заявити, що уряд жодним чином до цього не причетний. Нас буквально заскочили зненацька. Я ніколи не чув про цей… про те, що ви називаєте «Клубом Залаченка». Міністр юстиції теж ані слова не чув. Торстен Едклінт, що обіймає в ДПУ/Без високу посаду і пропрацював у СЕПО багато років, також абсолютно не в курсі.

— Це так само не моя проблема.

— Я розумію. Ми хочемо знати, коли ви маєте намір опублікувати свою статтю і бажано — що саме ви збираєтеся написати. Я просто запитую. Це не має жодного стосунку до перевірки шкідливих наслідків.

— Ні?

— Блумквісте, найбезглуздіше, що я міг би зробити в цій ситуації, це спробувати вплинути на зміст вашої статті. Разом з тим я маю намір запропонувати вам співпрацю.

— Поясніть.

— Коли підтвердилося існування змови у винятково делікатній частині системи державного управління, я розпорядився провести розслідування. — Прем’єр-міністр звернувся до міністра юстиції: — Чи не могли б ви точно пояснити, в чому полягає розпорядження уряду?

— Все дуже просто. Торстен Едклінт дістав завдання негайно з’ясувати, чи є докази. Він повинен зібрати інформацію і передати її генеральному прокуророві, завданням якого, у свою чергу, є вирішити, чи слід порушувати справу. Тобто інструкція гранично чітка.

Мікаель кивнув.

— Сьогодні увечері Едклінт доповів, як посувається розслідування. Ми мали довгу дискусію про речі конституційного характеру — нам, зрозуміло, хочеться, щоб усе робилося відповідно до закону.

— Природно, — сказав Мікаель тоном, який давав зрозуміти, що він абсолютно не вірить запевненням прем’єр-міністра.

— Розслідування зараз у делікатній стадії. Нам поки що не вдалося з’ясувати, хто саме в цьому замішаний. На це потрібний час. Тому ми і послали Моніку Фігуеролу запросити вас на нашу нараду.

— Вона з цим чудово впоралася. Особливого вибору у мене не було.

Прем’єр-міністр нахмурив брови і глянув скоса на Моніку Фігуеролу.

— Забудьте, — сказав Мікаель. — Вона діяла бездоганно. Чого ви хочете?

— Ми хочемо знати, коли ви збираєтеся опублікувати статтю. Розслідування проводиться в якнайсуворішій таємниці, і, якщо ви виступите раніше, ніж Едклінт його закінчить, ви можете зіпсувати всю справу.

— Гм. А коли вам хочеться, щоб я опублікував матеріал? Після наступних виборів?

— Вирішувати вам. Я тут вплинути не можу. Я прошу вас сказати, коли ви маєте намір надрукувати статтю, щоб ми знали, коли у нас крайній термін закінчення розслідування.

— Ясно. Ви говорили про співпрацю.

Прем’єр-міністр кивнув.

— Спершу я хочу сказати, що в нормальній ситуації ніколи б і не подумав запрошувати журналіста на подібну нараду.

— У нормальній ситуації ви, мабуть, зробили б усе, щоб не допустити журналістів на подібну нараду.

— Так. Але, наскільки я розумію, вами рухає кілька чинників. Ви відомі як журналіст, який нещадно бореться з проявами корупції. Тут у нас з вами жодних протиріч не виникає.

— Жодних?

— Ні. Ані найменших. Або, точніше… ті протиріччя, які є, мають, можливо, юридичний характер, але не зачіпають мети. Якщо цей «Клуб Залаченка» дійсно існує, то він не лише є кримінальним об’єднанням, але й становить загрозу для безпеки держави. Його необхідно зупинити, а винних покликати до суду. У цьому моменті ви, очевидно, зі мною згодні?

Мікаель кивнув.

— Наскільки я зрозумів, ви знаєте про цю історію більше, ніж будь-хто інший. Ми пропонуємо вам поділитися відомостями. Якби це було нормальне поліцейське розслідування звичайного злочину, керівник попереднього слідства міг би викликати вас на допит. Але тут, як ви розумієте, становище виняткове.

Мікаель трохи помовчав, обдумуючи ситуацію.

— А що я отримаю натомість, якщо піду на співпрацю?

— Нічого. Я з вами не торгуюся. Якщо ви хочете опублікувати матеріал завтра вранці, будь ласка. Я не маю наміру виявитися замішаним у якій-небудь змові, сумнівній в конституційному відношенні. Я закликаю вас до співпраці в ім’я благополуччя нації.

— Нічого може означати досить багато що, — сказав Мікаель Блумквіст. — Дозвольте мені пояснити вам одну річ… Я страшенно злий. Я злий на державу, уряд і СЕПО і на мерзотників, які без будь-яких підстав запроторили дванадцятилітню дівчинку до психіатричної лікарні, а потім простежили за тим, щоб її визнали недієздатною.

— Долю Лісбет Саландер уряд уже взяв під контроль, — сказав прем’єр-міністр і навіть усміхнувся. — Мікаелю, я особисто глибоко обурений тим, що з нею сталося. Вірте мені, коли я кажу, що винні не уникнуть відповідальності. Але спершу ми повинні дізнатися, хто в цьому винний.

— У вас свої проблеми. Для мене ж головне, щоб Лісбет Саландер виправдали і визнали дієздатною.

— У цьому я вам допомогти не маю змоги. Закони мені не підвладні, і я не можу впливати на рішення прокурора і суду. Виправдати її повинен суд.

— Гаразд, — сказав Мікаель Блумквіст. — Ви хочете співпраці. Дайте мені ознайомитися з розслідуванням Едклінта, і я розповім вам, коли маю намір опублікувати матеріал.

— Я не можу надати вам такої можливості. Це все одно що поставити себе щодо вас у таке ж становище, в яке попередник міністра юстиції колись поставив себе щодо якогось Еббе Карлссона.[50]

— Я не Еббе Карлссон, — спокійно зауважив Мікаель.

— Це я вже усвідомив. Проте Торстен Едклінт, зрозуміло, має право сам вирішити, якими відомостями в межах свого завдання він може з вами поділитися.

— Гм, — мовив Мікаель Блумквіст. — Я хочу знати, ким був Еверт Гульберґ.

На дивані запала мовчанка.

— Еверт Гульберґ, очевидно, упродовж багатьох років був начальником того підрозділу ДПУ/Без, який ви іменуєте «Клубом Залаченка», — нарешті відповів Едклінт.

Прем’єр-міністр суворо поглянув на Едклінта.

— Думаю, йому це вже відомо, — вибачливим голосом сказав Едклінт.

— Вірно, — підтвердив Мікаель. — Він почав працювати в СЕПО в п’ятдесятих роках і в шістдесятих став начальником чогось, що називається «Секцією проведення спецаналізів». Саме він і курирував Залаченка.

Прем’єр-міністр похитав головою.

— Ви знаєте більше, ніж слід. Мені б дуже хотілося зрозуміти, як ви до всього цього докопалися, але запитувати вас я не буду.

— У моєму матеріалі є лакуни, — сказав Мікаель. — Я хочу їх заповнити. Забезпечте мене інформацією, і я не ставитиму вам підніжок.

— Як прем’єр-міністр, я не можу видавати таку інформацію. А Торстен Едклінт наразить себе на дуже великий ризик, якщо на це піде.

— Не говоріть дурниць. Я знаю, чого хочете ви. Ви знаєте, чого хочу я. Якщо ви дасте мені інформацію, я розглядатиму вас як джерела з цілковитою анонімністю, що випливає звідси. Зрозумійте мене правильно — я розповідатиму в своєму репортажі правду так, як її розумію я. Якщо ви в цьому замішані, я так і напишу і простежу за тим, щоб вас ніколи більше знову не вибрали. Але зараз у мене немає жодних підстав так думати.

Прем’єр-міністр скоса подивився на Едклінта і через деякий час кивнув. Мікаель сприйняв це як знак того, що прем’єр-міністр тільки-но скоїв злочин — хоч і більш академічної властивості — і дав мовчазну згоду на те, щоб Мікаеля познайомили із засекреченою інформацією.

— Це питання можна розв’язати досить просто, — сказав Едклінт. — Я одноособовий керівник розслідування і сам вирішую, яких співробітників до нього залучати. Зарахувати вас у штат не можна, бо тоді вам доведеться підписати зобов’язання не розголошувати відомості. Але я можу залучити вас як зовнішнього консультанта.

Життя Еріки Берґер тепер складалося з нескінченних нарад і цілодобової роботи. Намагаючись замінити померлого головного редактора Хокана Морандера, вона постійно відчувала недостатність своєї підготовки і брак знань.

Лише в середу ввечері, майже за два тижні після того, як Мікаель Блумквіст передав їй папку з матеріалами про голову правління Маґнуса Берґшьо, Еріка викроїла час, щоб зайнятися цією проблемою. Відкривши папку, вона усвідомила, що така нерозторопність пояснювалася, крім усього іншого, небажанням братися до цієї справи. Вона наперед знала, що за будь-якого її рішення катастрофа неминуча.

Додому, на віллу в передмісті Сальтшьобаден, Еріка повернулася незвичайно рано — близько сьомої години вечора, — відключила в холі сигналізацію і з подивом констатувала, що чоловіка, Ґреґера Бекмана, немає вдома. І лише через деякий час вона пригадала, що вранці особливо гаряче поцілувала його, оскільки він від’їздив до Парижа для читання лекцій і збирався повернутися лише на вихідні. При цьому вона зміркувала, що не має уявлення про те, кому він читатиме лекції і які саме або коли про них вперше зайшла мова.

Тобто пробачте, але чоловік у мене десь загубився. Вона відчула себе персонажем із книги доктора Річарда Шварца і задумалася над тим, чи не потрібна їй допомога психотерапевта.

Еріка піднялася на другий поверх, наповнила ванну і роздяглася. Папку з матеріалами вона взяла із собою і за наступні півгодини все прочитала, а закінчивши, посміхнулася. З Хенрі Кортеса вийде надзвичайно в’їдливий журналюга. Йому двадцять шість років, і він чотири роки пропрацював у «Міленіумі», прийшовши туди відразу після закінчення Школи журналістики. Еріка навіть відчула гордість: у всій статті про унітази і Берґшьо вгадувався почерк «Міленіуму», і кожний рядок мав документальне підтвердження.

Разом з тим вона відчувала гіркоту. Маґнус Берґшьо був непоганою людиною і їй, загалом, подобався. Скромний, уважливий, не позбавлений чарівливості і начебто без особливих амбіцій. Крім того, він був її начальником і працедавцем. Клятий Берґшьо. Як можна бути таким дурнем?

Вона трохи подумала над тим, чи можливі які-небудь альтернативні прив'язки або пом’якшувальні обставини, хоч і усвідомлювала, що вигородити його не вдасться.

Відклавши папку на підвіконня, Еріка витягнулася у ванні і поринула в роздуми.

Те, що «Міленіум» статтю опублікує, — неминучість. Якби вона була як і раніше головним редактором журналу, вона б ані секунди не вагалася, а той факт, що їй матеріал показали заздалегідь, є просто дружнім жестом, що підкреслює, що «Міленіум», у міру можливості, хоче пом’якшити шкідливі наслідки особисто для неї. Коли б ситуація була протилежною — якби газета «СМП» розкопала аналогічний бруд про голову правління «Міленіуму» (яким, до речі, за випадковим збігом обставин є Еріка Берґер), вона б теж не стала роздумувати, публікувати її чи ні.

Публікація серйозно вдарить по Маґнусу Берґшьо. Найстрашніше, власне кажучи, не те, що його фірма «Вітавара АБ» замовляла унітази у В’єтнамі, на підприємстві, що входить до чорного списку ООН як таке, що експлуатує дитячу працю, а в даному разі ще й працю ув’язнених, чи просто рабів. І серед цих ув’язнених напевно знайдуться такі, кого можна вважати політичними в’язнями. Найстрашніше — що Маґнус Берґшьо, знаючи про ці обставини, все одно замовляв і далі унітази у «Фонґ Су Індастріз». Подібна жадібність, як показували приклади інших капіталістів-бандитів, на зразок колишнього директора «Скандії», викликає у шведського народу величезне обурення.

Маґнус Берґшьо, звичайно, почне стверджувати, що не знав ситуації на фірмі, але на такий випадок у Хенрі Кортеса є незаперечні документи, і досить Берґшьо завести цю пісню, як його до того ж зловлять на брехні. Відомо, що в червні 1997 року, коли Маґнус Берґшьо їздив до В’єтнаму підписувати перші контракти, він провів там десять днів і, зокрема, відвідував заводи підприємства. Якщо він спробує стверджувати, ніби не зрозумів, що багатьом з працівників усього по дванадцять-тринадцять років, то виглядатиме ідіотом. Також у Хенрі Кортеса були докази того, що в 1999 році відповідна комісія ООН включила «Фонґ Су Індастріз» до переліку підприємств, що експлуатують дитячу працю. Про це тоді багато писали газети, а дві громадські організації — серед них авторитетна у світі лондонська організація «Міжнародна асоціація щодо запобігання експлуатації дитячої праці» — незалежно одна від одної написали листи фірмам, що постачали «Фонґ Су» замовлення. До «Вітавара АБ» надіслали не менше семи листів, і два з них були адресовані особисто Маґнусу Берґшьо, так що йому ніяк не вдасться зробити вигляд, ніби він нічого не знав. Лондонська організація з радістю передала документацію Хенрі Кортесу, наголосивши, що фірма «Вітавара АБ» жодного разу на листи не відповіла. В той же час Маґнус Берґшьо ще двічі їздив до В’єтнаму — у 2001 і 2004 роках — для продовження контрактів.

Кампанія, яка здійметься в ЗМІ, неминуче приведе до одного. Якщо в Берґшьо вистачить розуму, він покається і піде з усіх керівних посад. Якщо ж він почне оборонятися, то його знищать у суді.

Обіймає Берґшьо посаду голови правління у «Вітавара АБ» чи ні, Еріку Берґер не хвилювало. Проте її безпосередньо стосувалося те, що він був ще й головою правління «СМП». Публікація означала, що його змусять піти у відставку. Коли газета балансує над прірвою і тільки-тільки почалася робота з її оновлення, вона не може собі дозволити тримати голову з лихою репутацією. Це пішло б їй на шкоду, отже, його доведеться прибрати із «СМП».

Відтак у Еріки Берґер були дві можливі лінії поведінки.

Вона могла піти до Берґшьо, розкрити карти, показати документацію і спробувати змусити його усвідомити необхідність піти самому до появи матеріалу в пресі.

Або ж, якщо він упреться рогом, вона могла блискавично скликати правління, проінформувати про ситуацію і змусити правління його звільнити. А якщо правління не погодиться, вона сама буде змушена негайно піти з посади головного редактора «СМП».

До того моменту, коли Еріка Берґер усе обдумала, вода у ванні вже зовсім остигла. Еріка прийняла душ, витерлася, пішла у спальню і надягла халат. Потім взяла мобільний телефон і зателефонувала Мікаелю Блумквісту. Той не відповів. Тоді вона спустилася на перший поверх, щоб поставити каву і вперше з часу початку роботи в «СМП» перевірити, чи не показують по телевізору який-небудь фільм, під який можна було б відпочити.

Проходячи повз двері до вітальні, вона відчула різкий біль у ступні, поглянула вниз і побачила, що в неї сильно тече кров. Вона зробила ще один крок, і біль пронизав усю ногу. Еріка дострибала на одній нозі до античного крісла і сіла. Піднявши ногу, вона, на свій жах, виявила, що їй у п’яту встромилася скалка скла. Спершу в неї просто опустилися руки. Потім вона випросталася, вхопилася за скалку і висмикнула її. Стало дуже боляче, і з рани зацебеніла кров.

Еріка висунула шухляду комода, що стояв у холі і де в неї зберігалися шарфи, рукавички і шапочки. Вона знайшла якийсь шарф, швидко обмотала ним ногу і туго зав’язала. Шарфа не вистачило, і вона закріпила його ще однією імпровізованою пов’язкою. Кровотеча трохи зменшилася.

Еріка з подивом почала розглядати скалку скла. Звідки вона тут узялася? Потім вона помітила, що на підлозі холу є ще скалки. Якого біса… Вона підвелася, кинула погляд у вітальню і побачила, що велике панорамне вікно, яке виходить на озеро Сальтшьон, розбите, а вся підлога усіяна дрібними скалками.

Еріка відступила до вхідних дверей і взула туфлі, які скинула, прийшовши додому. Вірніше, вона наділа одну туфлю, сунула в другу пальці пораненої ноги і, абияк дошкандибавши на одній нозі до вітальні, оглянула руйнування.

Потім вона помітила посеред вітальні цеглину.

Еріка дошкандибала до дверей тераси і вийшла на задній двір.

На фасаді будинку хтось аршинними літерами написав розпилювачем слово:

ШЛЬОНДРА

Був уже початок десятої вечора, коли Моніка Фігуерола відчинила Мікаелю Блумквісту дверцята машини, а сама обійшла довкола і всілася на сидіння водія.

— Відвезти вас додому чи краще висадити десь в іншому місці?

Мікаель Блумквіст дивився кудись перед собою абсолютно порожнім поглядом.

— Чесно кажучи, навіть не знаю, на якому я світі. Мені ще ніколи не доводилося шантажувати прем’єр-міністра.

Моніка Фігуерола усміхнулася.

— Ви досить вдало розіграли свої карти, — сказала вона. — Я не знала, що ви вмієте так талановито блефувати.

— Я говорив кожне слово цілком серйозно.

— Так, але ви вдавали, ніби знаєте трохи більше, ніж насправді. Я зрозуміла це, коли збагнула, як ви мене вирахували.

Мікаель повернув голову і поглянув на її профіль.

— Ви записали номер моєї машини, коли я сиділа біля вашого будинку.

Він кивнув.

— Ви змалювали це так, ніби знаєте, що обговорюється в канцелярії прем’єр-міністра.

— Чому ж ви нічого не сказали?

Вона мигцем поглянула на нього і виїхала на вулицю Ґрев Туреґатан.

— Правила гри. Мені не слід було там стояти. Але більше ніде було припаркуватися. А ви тримаєте ситуацію навколо себе під суворим контролем, чи не так?

— Ви сиділи, розклавши на передньому сидінні карту, і говорили телефоном. Я запам’ятав номер машини і за звичкою перевірив. Я перевіряю всі машини, на які реагую. Найчастіше це виявляється порожній номер. У вашому ж випадку я виявив, що ви працюєте в СЕПО.

— Я стежила за Мортенссоном. А потім помітила, що ви стежите за ним за допомогою Сусанн Ліндер з «Мілтон сек’юриті».

— Арманський доручив їй документувати все, що відбувається довкола моєї квартири.

— Позаяк вона зникла у вашому парадному, Арманський, напевне, встановив у квартирі якийсь варіант прихованого спостереження.

— Вірно. У нас є чудовий відеозапис того, як вони проникають у квартиру і порпаються в моїх паперах. У Мортенссона був із собою портативний фотокопіювальний апарат. Ви вирахували його спільника?

— Він інтересу не становить. Слюсар із замків, з кримінальним минулим, якому, мабуть, платять за зламування ваших дверей.

— Ім’я?

— Анонімність джерела гарантується?

— Зрозуміло.

— Ларс Фаульссон, сорок сім років. Іменується Фалуном. У вісімдесятих роках був засуджений за пограбування сейфа та різні інші витівки. Тримає крамничку на площі Норртулль.

— Дякую.

— Варто приберегти таємниці до завтрашньої наради.

Перш ніж попрощатися, вони домовилися про те, що Мікаель Блумквіст наступного дня відвідає відділ охорони конституції, щоб почати обмін інформацією. Вони якраз проїздили площу Сергельторґет, коли Мікаель задумався.

— Знаєте що? Я страшенно голодний. Я обідав близько другої і, коли ви мене забрали, йшов додому, збираючись приготувати макарони. А ви їли?

— Якийсь час тому.

— Поїдьмо до якого-небудь ресторанчика з пристойною їжею.

— Вся їжа пристойна.

Він скоса подивився на неї.

— Я думав, ви фанатик здорової їжі.

— Ні, я фанатик спорту. Якщо тренуєшся, можна їсти геть усе. В розумних межах, звичайно.

Вона загальмувала на віадуку і стала обдумувати варіанти. Замість того щоб звернути в бік Сьодера, вона поїхала прямо на острів Кунгсхольмен.

— Я погано знаюся на закладах у вашому районі, проте є чудовий боснійський ресторанчик на площі Фрідхемсплан. У них приголомшливі буреки.

— Звучить заманливо, — сказав Мікаель Блумквіст.

Літеру за літерою, Лісбет Саландер набирала на комп’ютері свою пояснювальну записку. В середньому вона працювала по п’ять годин на добу, ретельно обдумуючи формулювання й уважно стежачи за тим, щоб оминути деталі, які могли бути використані проти неї.

Той факт, що вона була під замком, виявився їй на руку. Перебуваючи в палаті наодинці, вона могла працювати у будь-який час — про необхідність заховати комп’ютер її завжди попереджали побрязкування зв’язки ключів або звук відмиканого замка.

Лісбет перечитала абзац і схвально кивнула. Не треба вдаватися до подробиць і розповідати про те, що Маґґе Лундін обізвав її шльондрою, а вона у відповідь схопила пістолет Сонні Ніємінена і за кару прострелила Лундіну ногу. Поліція, очевидно, могла це вирахувати, але доводити, що саме так усе й було, — це їхній клопіт. Вона не мала наміру полегшувати їм роботу, зізнаючись у чомусь, що могло привести до тюремного ув’язнення за заподіяння тяжких тілесних ушкоджень.

Тексту вже набралося на тридцять три сторінки, і робота Лісбет підходила до кінця. Доказами своїх тверджень вона не заморочувалась, подекуди навіть відверто їх замовчуючи, і лише зрідка згадувала про них уже на якомусь з наступних етапів розвитку сюжету. Трохи подумавши, Лісбет прокрутила текст назад і перечитала абзац, де розповідала про грубе і садистське зґвалтування, якого вона зазнала від адвоката Нільса Б’юрмана. Цьому епізоду вона приділила найбільш часу — він був однією з небагатьох частин розповіді, які Лісбет неодноразово переробляла, поки кінцевий результат її нарешті задовольнив. Опис самого зґвалтування займав дев’ятнадцять рядків. У них вона детально розповідала, як він її ударив, кинув долілиць на ліжко, заклеїв скотчем рот і надів їй наручники. Далі вона стверджувала, що за ніч він зробив відносно неї неодноразові насильницькі дії сексуального характеру, що включали як анальні, так і оральні проникнення. Потім вона описувала, як під час насильства він одного разу обмотав їй довкола шиї предмет одягу — її власну футболку — і душив так довго, що вона на якийсь час знепритомніла. Далі йшло ще кілька рядків тексту, в яких вона перелічувала знаряддя, що використовувалися під час зґвалтування: короткий хлист, анальну затичку, грубий штучний член і затискачі, які він закріплював на її сосках.

Вивчаючи текст, Лісбет наморщила лоба. Під кінець вона взяла стилус і відстукала ще кілька рядків.

Перечитавши новий текст, вона схвально кивнула. Бюрократичний стиль надавав тексту такого сюрреалістичного відтінку, що він здавався майже витвором фантазії.

Історія звучала просто неправдоподібно.

Саме цього Лісбет Саландер і добивалася.

Тут до неї донеслося брязкання зв’язки ключів. Вона не гаючись вимкнула комп’ютер і поклала його в нішу за тумбочкою коло ліжка. Увійшла Анніка Джанніні, і Лісбет нахмурила брови. Вже початок десятої вечора, і зазвичай Джанніні так пізно не приходить.

— Доброго вечора, Лісбет.

— Доброго вечора.

— Як ти почуваєшся?

— Я ще не готова.

Анніка Джанніні зітхнула.

— Лісбет… суд призначено на тринадцяте липня.

— Нормально.

— Ні, це не нормально. Час іде, а ти як і раніше мені не довіряєш. Я починаю боятися, що зробила колосальну помилку, погодившись бути твоїм адвокатом. Щоб у нас був хоч найменший шанс, ти повинна мені довіряти. Нам необхідно співпрацювати.

Лісбет поглянула на Анніку Джанніні довгим вивчаючим поглядом. Під кінець вона відкинулася на подушку і втупилася в стелю.

— Я знаю, що нам треба робити, — сказала вона. — Я зрозуміла Мікаелів план, і він має слушність.

— Я в цьому не впевнена, — відповіла Анніка.

— А я впевнена.

— Поліція знову рветься тебе допитувати — це якийсь Ханс Фасте із Стокгольма.

— Хай допитує. Я не скажу йому ані слова.

— Тобі доведеться подати пояснення.

Лісбет пильно подивилася на Анніку Джанніні.

— Повторюю. Поліції ми не скажемо ані слова. Коли ми прийдемо на цей суд, прокурор не зможе спиратися на жодну букву з якого-небудь допиту. У них буде лише моя пояснювальна записка, яку я зараз складаю і багато частин якої здадуться їм неймовірними. А отримають вони її всього за кілька днів до суду.

— А коли ти збираєшся братися за ручку і починати писати свої пояснення?

— Ти отримаєш їх за кілька днів. Але до прокурора вони повинні потрапити лише безпосередньо перед судом.

На обличчі Анніки Джанніні читався сумнів. Лісбет раптом їй злегка посміхнулася кривою посмішкою.

— Ти говориш про довіру. А я можу на тебе покладатися?

— Звичайно.

— Гаразд, ти можеш потихеньку пронести мені кишеньковий комп’ютер, щоб я могла спілкуватися з людьми по Інтернету?

— Ні. Звичайно, ні. Якщо це розкриється, мене притягнуть до судової відповідальності і позбавлять ліцензії адвоката.

— А якщо такий комп’ютер принесе мені хтось інший, ти заявиш до поліції?

Анніка здивовано скинула бровами.

— Якщо я про це не дізнаюся…

— А якщо дізнаєшся? Що ти зробиш?

Анніка надовго задумалася.

— Заплющу на це очі. Що далі?

— Цей гіпотетичний комп’ютер незабаром надішле тобі гіпотетичне електронне повідомлення. Коли ти його прочитаєш, я хочу, щоб ти знову до мене прийшла.

— Лісбет…

— Почекай. Справа стоїть так. Прокурор грає крапленими картами. Я в будь-якому разі у програшному становищі, а мета суду — заперти мене до закритої психіатричної лікарні.

— Я знаю.

— Щоб вижити, я повинна боротися, теж граючи з порушенням правил.

Урешті-решт Анніка Джанніні кивнула.

— Прийшовши до мене вперше, ти передала мені привіт від Мікаеля Блумквіста. Він тоді сказав, що повідомив тобі майже все, за кількома винятками. Один з них стосувався моїх здібностей, які він виявив під час нашого перебування в Хедестаді.

— Так.

— Він мав на увазі те, що я класно володію комп’ютером. Так добре, що можу скопіювати і прочитати вміст комп’ютера прокурора Екстрьома.

Анніка Джанніні пополотніла.

— Тобі в таке вплутуватися не можна. Значить, ти не зможеш скористатися цим матеріалом в суді, — сказала Лісбет.

— Так, навряд чи.

— Отже, тобі нічого про це не відомо.

— Добре.

— Зате хтось інший, наприклад твій брат, зможе опублікувати фрагменти цього матеріалу. Плануючи стратегію на суд, ти повинна це враховувати.

— Зрозуміло.

— Анніко, у цьому процесі все залежатиме від того, чиї методи виявляться крутішими.

— Я знаю.

— Як адвокат, ти мені цілком підходиш. Я тобі довіряю і потребую твоєї допомоги.

— Гм.

— Але якщо ти чинитимеш опір тому, що я теж використовую неетичні методи, ми програємо.

— Еге ж.

— У такому разі я хочу знати про це зараз. Тоді мені доведеться тебе звільнити і знайти собі іншого адвоката.

— Лісбет, я не можу піти на порушення закону.

— Тобі не доведеться нічого порушувати. Але ти повинна заплющити очі на те, що це робитиму я. Ти зможеш?

Лісбет Саландер майже хвилину терпляче чекала, поки Анніка Джанніні нарешті кивнула.

— Чудово. Давай я в загальних рисах розкажу тобі про зміст своєї пояснювальної записки.

Вони проговорили дві години.

Моніка Фігуерола не помилилася — бурек боснійського ресторану виявився вартий найвищих похвал. Коли вона поверталася із вбиральні, Мікаель Блумквіст обережно окинув поглядом її фігуру. Рухалася вона граціозно, як балерина, але її тіло… Мікаель не міг ним не захоплюватися і ледве стримав бажання простягнути руку і помацати м’язи її ніг.

— Як довго ви вже займаєтеся спортом? — поцікавився він.

— З підліткового віку.

— І скільки годин на тиждень ви приділяєте тренуванням?

— Дві години на день. Інколи три.

— Навіщо? Тобто я розумію, навіщо люди займаються спортом, але…

— Ви вважаєте, що це забагато?

— Навіть сам не знаю, що мав на увазі.

Вона усміхнулася, і, схоже, його питання її зовсім не розсердили.

— Можливо, у вас викликає відразу вигляд дівчини з розвиненою мускулатурою, вам це здається нежіночним і непривабливим?

— Зовсім ні. Вам це чомусь личить. Ви дуже сексуальні.

Вона знову заусміхалася.

— Я зараз знижую навантаження. Десять років тому я серйозно займалася бодибілдингом. Було здорово. Але тепер мені треба дотримуватись обережності, щоб м’язи не перетворилися на жир і я не стала гладкою. Тому зараз я займаюся силовими вправами раз на тиждень, а решту часу присвячую бігу, бадмінтону, плаванню тощо. Це більше відпочинок, аніж серйозні тренування.

— Ясно.

— Я займаюся спортом, тому що це приємно. Звичайне явище для любителів посилених тренувань. Тіло виробляє певні гормони, і ти потрапляєш у залежність. Досить перестати щодня бігати, як настає майже ломка. Зате коли віддаєшся цілком, ловиш неймовірний кайф і почуваєш себе просто чудово. Це майже так само класно, як гарний секс.

Мікаель засміявся.

— Вам би варто було почати тренуватися, — сказала вона. — У вас на талії забагато зайвого.

— Я знаю, — погодився він. — Мене постійно мучить совість. Іноді я спохвачуюся, починаю бігати і зганяю кілька кілограмів, а потім поринаю в яку-небудь справу, і в найближчі місяць або два у мене не залишається часу на спорт.

— Останні місяці ви були досить зайняті.

Він раптом став серйозним, потім кивнув.

— За останні два тижні я багато всього про вас прочитала. У пошуках Залаченка і Нідермана ви обставили поліцію на кілька кінських корпусів.

— Лісбет Саландер діяла швидше.

— Як вам вдалося відшукати їх в Госсеберзі?

Мікаель знизав плечима.

— Звичайне розслідування. Нідермана знайшов не я, а відповідальний секретар нашої редакції, або теперішній головний редактор, — Малін Ерікссон. Їй удалося вийти на нього через реєстр акціонерних товариств, оскільки він входив до правління фірми Залаченка «КАБ».

— Зрозуміло.

— Чому ви почали працювати в СЕПО? — спитав він.

— Хочете вірте, хочете ні, але я така старомодна, що є прихильницею демократії. Я вважаю, що поліція необхідна і що демократія потребує захисту. Тому я дуже пишаюся тим, що працюю у відділі охорони конституції.

— Отакої, — мовив Мікаель Блумквіст.

— Ви не любите Службу державної безпеки.

— Я не люблю організації, не підвладні нормальному парламентському контролю. У цьому закладена можливість зловживання владою, незважаючи на те, якими б хорошими такі організації не були. Чому вас цікавить антична релігія?

Вона звела брови.

— Ви читали книжку з такою назвою, сидячи у мене на сходах.

— Ну звичайно. Мене приваблює ця тема.

— Он як.

— Я цікавлюся дуже багато чим. Працюючи в поліції, я вивчала юриспруденцію і державний устрій. А до того — історію наукової думки і філософію.

— У вас є слабкі сторони?

— Я не читаю художньої літератури, не ходжу в кіно і по телевізору дивлюся лише новини. А ви? Чому ви стали журналістом?

— Тому що існують такі організації, як СЕПО, які недоступні парламентському нагляду і періодично потребують викриття. — Мікаель усміхнувся. — Чесно кажучи, гаразд не знаю. Насправді відповідь та сама, що й у вас. Я вірю в конституційну демократію, а її періодично треба захищати.

— Як ви вчинили у випадку з фінансистом Хансом Еріком Веннерстрьомом?

— Щось таке.

— Ви не одружені. Ви маєте зв’язок з Ерікою Берґер?

— Еріка Берґер заміжня.

— Гаразд. Отже, усі чутки про вас просто нісенітниця. У вас є подружка?

— Постійної немає.

— Отже, ці чутки вірні.

Мікаель знизав плечима і знову посміхнувся.

Головний редактор Малін Ерікссон провела весь вечір за кухонним столом у себе вдома в Орсті. Вона сиділа, схилившись над роздруками бюджету «Міленіуму», і була ними така поглинена, що бойфренд Антон поступово припинив спроби зав’язати з нею нормальну розмову. Він помив посуд, приготував собі бутерброд і зварив каву, потім дав спокій їй і всівся перед телевізором дивитися повтор американського серіалу.

Малін Ерікссон ще ніколи не доводилося займатися чимось складнішим, ніж родинний бюджет. Правда, їй доводилося допомагати Еріці Берґер з балансовими звітами за місяць, і основні принципи їх складання вона собі уявляла. Тепер же вона раптом зробилася головним редактором, і відповідальність за бюджет теж упала на неї. Десь після півночі вона вирішила, що їй у будь-якому разі необхідний помічник, з яким вона могла б радитися. Інґела Оскарссон, що займалася один день на тиждень бухгалтерськими справами, жодної відповідальності за бюджет не несла, а значить, нічого було розраховувати на її допомогу в питаннях про те, скільки можна заплатити позаштатним співробітникам або чи є в редакції гроші на купівлю нового лазерного принтера понад суму, виділену на технічне переобладнання. На практиці ситуація виглядала абсурдно — «Міленіум» навіть давав прибуток, але лише тому, що Еріка Берґер постійно балансувала на нульовому бюджеті. Така примітивна річ, як кольоровий лазерний принтер, за 45 000 крон перетворювалася на звичайний чорно-білий принтер за 8000.

На мить вона позаздрила Еріці Берґер — у тієї в «СМП» такий бюджет, що купити принтер для неї все одно що взяти стаканчик кави.

На момент останніх річних зборів акціонерів економічний стан «Міленіуму» був благополучним, але триматися на плаву дозволяв в основному прибуток від книги Мікаеля Блумквіста про справу Веннерстрьома. Суми, відведені на інвестиції, зникали із жахливою швидкістю, чому багато сприяли Мікаелеві витрати, пов’язані з історією Саландер. Ресурси журналу не дозволяли співробітникам постійно брати напрокат автомобілі, жити в готелях, їздити на таксі, оплачувати збирання відомостей і купувати додаткові мобільні телефони.

Підписавши рахунок незалежного журналіста Даніеля Густавссона з Ґетеборґа, Малін зітхнула. Мікаель Блумквіст дав добро на суму в 14 000 крон за тижневу роботу, пов’язану із збиранням матеріалу, який навіть не передбачалося публікувати. Гонорар якомусь Ідрісу Хіді з Ґетеборґа входив до бюджету для анонімних джерел, яких не можна називати поіменно, а значить, ревізор буде критикувати їх за відсутність квитанції і справу доведеться виносити на схвалення правління. Крім того, «Міленіум» виплачував гонорар Анніці Джанніні, якій була потрібна готівка на покупку квитків на потяг і таке інше.

Малін відклала ручку і поглянула на кінцеві суми, що вийшли у неї. Мікаель Блумквіст безжалісно спустив на історію Саландер понад 150 000 крон понад бюджет. Так тривати далі не може.

Вона зрозуміла, що їй доведеться з ним поговорити.

Всупереч планам посидіти на дивані перед телевізором, Еріка Берґер провела вечір у відділенні невідкладної допомоги лікарні в районі Накка. Скалка скла встромилася так глибоко, що кровотеча не припинялася, і огляд показав, що кінчик скалки, відламавшись, застряг у неї в п’яті і його необхідно видалити. Еріці зробили місцеве знеболення, а потім зашили рану трьома стібками.

Протягом усього візиту до лікарні Еріка Берґер, лаючись, періодично намагалася телефонувати то Ґреґеру Бекману, то Мікаелю Блумквісту, проте ні чоловік, ні коханець так і не зволили відповісти. Близько десятої вечора ногу туго забинтували, Еріка позичила милиці, взяла таксі і повернулася додому.

Деякий час вона, шкандибаючи на одній нозі і кінчиках пальців другої, підмітала у вітальні і замовляла нову шибку. Спочатку їй пощастило: вечір у місті видався спокійним і служба термінової заміни стекол прибула протягом двадцяти хвилин. Але потім везіння скінчилося: вікно вітальні було таким великим, що на складі скла потрібного розміру не виявилося. Майстер запропонував тимчасово затулити вікно фанерою, на що Еріка з вдячністю погодилася.

Поки фанеру вставляли в раму, Еріка зателефонувала черговому приватного охоронного підприємства НІП, що розшифровувалося як «Накка інтеґрейтед протекшн», і запитала, якого біса їх дорога сигналізація не спрацювала, коли хтось запустив цеглиною в найбільше вікно вілли площею двісті п’ятдесят квадратних метрів.

Підприємство НІП прислало машину для огляду будинку, і було виявлено, що технік, який установлював сигналізацію кілька років тому, очевидно, забув підключити дроти од вікон вітальні.

Еріка Берґер втратила дар мови.

Охоронне підприємство запропонувало усунути неполадки наступного ранку. Еріка попросила їх не турбуватися. Замість цього вона зателефонувала нічному черговому «Мілтон сек’юриті», пояснила ситуацію і висловила бажання, щоб їй якнайшвидше встановили сигналізацію в усьому будинку. Так, я знаю, що необхідно підписати контракт, але скажіть Драґану Арманському, що телефонувала Еріка Берґер, і простежте за тим, щоб уранці сигналізацію встановили.

Під кінець вона ще зателефонувала до поліції. Їй повідомили, що не можуть прийняти заяву, позаяк у них немає жодної вільної машини, і порадили наступного дня звернутися до місцевого поліцейського відділення. Дякую. Ідіть ви…

Потім вона довго сиділа, давлячись з люті, поки адреналін нарешті почав спадати і вона усвідомила, що їй доведеться наодинці спати в будинку, позбавленому сигналізації, коли довкола розгулює хтось, хто називає її шльондрою і виявляє схильність до насильства.

Вона ненадовго задумалася, чи не поїхати в місто, щоб переночувати в готелі, але Еріка Берґер завжди була людиною, що не любила погроз і ще менше любила перед ними пасувати. Я не дозволю якійсь сволоті випхати мене з власного будинку, не діждетеся.

Щоправда, вона вжила деяких примітивних запобіжних засобів.

Мікаель Блумквіст розповідав їй, як Лісбет Саландер упоралася з серійним убивцею Мартіном Ванґером за допомогою ключки для гольфа. Тому вона пішла в гараж і десять хвилин присвятила пошукам мішка з ключками, якого не бачила років п’ятнадцять. Вибравши залізну ключку, якою можна було ударити особливо сильно, Еріка поклала її в спальні, на зручній відстані від ліжка. Вона також залишила коротку ключку в холі і ще одну залізну — на кухні. Потім принесла з підвалу молоток і сховала його у ванній кімнаті, біля спальні.

Діставши із сумки балончик із сльозоточивим газом, Еріка поставила його на нічному столику, потім відшукала гумову заглушку і заблокувала двері до спальні. Після всього цього вона вже мало не сподівалася, що клятий ідіот, який називав її шльондрою і розтрощив їй вікно, виявиться таким дурним, щоб протягом ночі повернутися назад.

Коли вона нарешті відчула себе цілком готовою до оборони, була година попівночі. До «СМП» їй потрібно було потрапити до восьмої ранку. Заглянувши у щоденник, вона побачила, що в неї чотири наради, починаючи з десятої години. Нога дуже боліла, й Еріка кульгала, спираючись на пальці. Вона роздяглася і залізла в ліжко. Нічної сорочки у неї не було в принципі, і вона подумала, чи не надіти футболку або щось інше, але позаяк вона з молодих літ звикла спати голою, то вирішила, що кинута у вікно вітальні цеглина не повинна міняти її особистих звичок.

Потім Еріка довго лежала, роздумуючи.

Шльондра.

Вона отримала дев’ять електронних листів, що містили слово «шльондра» і нібито були відправлені з різних ЗМІ. Перший надійшов з її власної редакції, але адресу відправника було сфальсифіковано.

Вона вилізла з ліжка і принесла новий лептоп, який їй подарували у зв’язку із здобуттям посади в «СМП».

Перший лист — найвульгарніший і найгрізніший з усіх, де її пропонували почати трахати викруткою, надійшов 16 травня, десять днів тому.

Через два дні, 18 травня, надійшов другий лист.

Потім настала тижнева перерва, після якої листи стали надходити знову, тепер уже з періодичністю приблизно раз на двадцять чотири години. Потім був атакований будинок і напис «шльондра» з’явився на стіні.

За цей час Еві Карлссон з відділу культури надійшли ідіотські послання, автором яких була буцімто сама Еріка. А якщо Ева Карлссон отримала ідіотську пошту, цілком можливо, що автор листів досяг успіху і в інших напрямах — що й інші люди отримали пошту ніби від неї, а їй про це нічого не відомо.

Ця думка викликала огиду.

Проте найтривожнішим фактом усе-таки був напад на будинок.

Значить, хтось завдав собі клопоту добратися сюди, вирахувати її житло і кинути у вікно цеглину. Напад був підготовленим — негідник прихопив із собою балончик з фарбою. У ту ж мить вона похолола, зрозумівши, що, можливо, слід включити до цього переліку ще один ворожий випад. Коли вона ночувала з Мікаелем Блумквістом у «Хілтоні», в її машини прокололи всі чотири колеса.

Висновок був настільки ж неприємним, наскільки очевидним. Її переслідує якийсь маніяк.

Десь вештається людина, яка з незрозумілої причини цькує Еріку Берґер.

Те, що атаковано її будинок, цілком зрозуміло — він стоїть там, де стоїть, його важко заховати чи переставити. Але якщо нападу зазнав її автомобіль, коли він був припаркований у випадковому місці, значить, переслідувач весь час перебуває зовсім близько від неї.

Розділ 18

Прокинулася Еріка Берґер у п'ять хвилин на десяту від дзвінка мобільного телефону.

— Доброго ранку, фрекен Берґер. Драґан Арманський. Наскільки я зрозумів, у вас вночі щось сталося.

Еріка пояснила, що трапилося, і запитала, чи може «Мілтон сек’юриті» замінити «Накка інтеґрейтед протекшн».

— Ми, в усякому разі, можемо встановити сигналізацію, яка буде працювати, — саркастично сказав Арманський. — Проблема в тому, що нічного часу найближча машина у нас перебуває в центрі Накки. В разі екстреного виклику вона прибуде хвилин за тридцять. Якщо ми візьмемося до цієї роботи, мені доведеться віддати ваш будинок підрядчикові. У нас є договір про співпрацю з одним місцевим охоронним підприємством з Фісксетри, яке, за сприятливих обставин, може дістатися до вас за екстреним викликом за десять хвилин.

— Це краще, ніж НІП, вони взагалі не з’являються.

— Хочу вас проінформувати про те, що це родинне підприємство, що складається з батька, двох синів і двох двоюрідних братів. Вони греки, хороший народ, батька я знаю вже багато років. Вони працюють приблизно триста двадцять днів у році. Про ті дні, коли вони не зможуть працювати через відпустки або щось інше, вам повідомлятимуть заздалегідь, і тоді доведеться розраховувати на нашу машину з Накки.

— Мене це влаштовує.

— Я пошлю до вас працівника сьогодні в першій половині дня. Його звуть Давид Русин, і він уже в дорозі. Він проведе аналіз ситуації. Якщо вас не буде вдома, йому знадобляться ваші ключі і дозвіл на дослідження будинку від підвалу до горища. Він сфотографує будинок, ділянку та околиці.

— Зрозуміло.

— Русин має великий досвід, і ми подамо вам пропозиції щодо заходів безпеки. План буде готовий через кілька днів. До переліку послуг увійде сигналізація на випадок нападу, протипожежна безпека, евакуація і захист на випадок вторгнення.

— Добре.

— Ми хочемо також, щоб у разі надзвичайного випадку ви знали, що вам слід робити протягом тих десяти хвилин, поки до вас добиратиметься машина з Фісксетри.

— Так.

— Сигналізацію ми встановимо вже сьогодні надвечір. Але потім треба буде підписати контракт.

Закінчивши розмову з Драґаном Арманським, Еріка зрозуміла, що проспала. Вона взяла мобільний телефон, зателефонувала відповідальному секретарю редакції Петеру Фредрікссону, пояснила, що поранилась, і попросила його скасувати нараду о десятій годині.

— Ви погано себе почуваєте? — спитав він.

— Я розрізала ногу, — відповіла Еріка. — Придибаю, як тільки зможу.

Спершу вона сходила до вбиральні, що примикала до спальні. Потім наділа чорні брюки і позичила у чоловіка тапочку, в яку поміщалася забинтована нога, вибрала чорну блузу і прихопила жакет. Перш ніж витягнути з-під дверей спальні гумову заглушку, вона озброїлася балончиком із сльозоточивим газом.

Еріка повільно пройшла через будинок і увімкнула кавоварку. Снідала вона за кухонним столом, весь час прислухаючись до навколишніх звуків. Якраз коли вона наливала собі другу філіжанку кави, у двері подзвонив Давид Русин з «Мілтон сек’юриті».

Прийшовши пішки до Бергсґатан, Моніка Фігуерола зібрала своїх чотирьох співробітників на ранню ранкову нараду.

— Тепер у нас з’явилася часова межа, — сказала вона. — Наша робота має бути завершена до тринадцятого липня, коли почнеться суд над Лісбет Саландер. Це означає, що у нас є трохи більше місяця. Давайте переберемо все і вирішимо, що для нас зараз найголовніше. Хто хотів би почати?

Берґлунд відкашлявся.

— Блондин, який зустрічається з Мортенссоном. Хто він?

Усі закивали. Розмова почалася.

— У нас є його фотографії, але нам невідомо, де його шукати. Оголосити його в розшук ми не можемо.

— А Гульберґ? Має існувати якась історія, яку можна розкопати. Ми знаємо, що він був у Таємній державній поліції з початку п’ятдесятих років до шістдесят четвертого року, коли створили ДПУ/Без. Потім він зникає в тіні.

Фігуерола кивнула.

— Чи можна зробити висновок про те, що «Клуб Залаченка» — це якась структура, заснована в шістдесят четвертому році, тобто задовго до появи тут Залаченка?

— Мета, мабуть, була іншою… таємна організація всередині організації.

— Це було після Веннерстрьома. Тоді всі втратили розум.

— Свого роду таємна шпигунська поліція?

— Взагалі-то за кордоном є паралелі. У США в шістдесятих роках усередині ЦРУ створили особливу групу внутрішнього нагляду. Нею керував Джеймс Англетон, і вона мало не рознесла все ЦРУ. Хлопці Англетона були фанатиками і психами — вони в кожному співробітнику ЦРУ підозрювали російського агента. В результаті діяльність ЦРУ виявилася багато в чому паралізованою.

— Це лише розмови…

— Де зберігаються давні особові справи?

— Гульберґа там немає. Я перевіряв.

— А бюджет? Адже така операція повинна якось фінансуватися.

Продовженню дискусії перешкодила перерва на ланч, а Моніка Фігуерола перепросилася і пішла в спортзал, щоб спокійно поміркувати.

Еріка Берґер, накульгуючи, з’явилася в редакції «СМП» лише ближче до ланчу. Нога боліла так сильно, що вона взагалі не могла доторкнутися ступнею до підлоги. Дострибавши до скляної клітки, вона з полегкістю опустилася на стілець. Петер Фредрікссон поглянув на неї зі свого місця за центральним столом, і Еріка жестом запросила його зайти.

— Що сталося? — спитав він.

— Я наступила на скалку склянки, і вона встромилася мені в п’ятку.

— Як невдало.

— Так. Невдало. Петере, кому-небудь приходили нові дивні повідомлення?

— Наскільки мені відомо, ні.

— Добре. Будьте насторожі. Мені треба знати, якщо довкола «СМП» відбуватиметься щось незвичайне.

— Що ви маєте на увазі?

— Боюся, що якийсь псих, який розсилає капосні повідомлення, вибрав мене на роль жертви. Тому мені треба знати, якщо ви раптом уловите, що відбувається щось дивне.

— Типу повідомлень, що їх отримала Ева Карлссон?

— Що завгодно незвичайне. Я вже отримала купу дурнуватих повідомлень, де мене звинувачують у найрізноманітніших речах і пропонують учинити зі мною різні розбещені дії.

Петер Фредрікссон спохмурнів.

— Як давно це триває?

— Два тижні. А тепер розповідайте. Що у нас буде завтра в газеті?

— Гм.

— Що означає «гм»?

— Хольм і керівник юридичної редакції стали на стежку війни.

— Он як. Чому ж?

— Через Юханнеса Фріска. Ви продовжили йому термін роботи і доручили готувати репортаж, а він не хоче розповідати про що.

— Він не має права розповідати. Це мій наказ.

— Він так і каже. Тому Хольм і керівник юридичної редакції на вас розсердилися.

— Зрозуміло. Призначте на третю годину зустріч з юридичною редакцією, і я поясню їм ситуацію.

— Хольм дуже злий…

— А я дуже зла на Хольма, так що одне врівноважує друге.

— Він такий злий, що поскаржився до правління.

Еріка підвела погляд. Дідько. Мені треба братися за Берґшьо.

— Після обіду прийде Берґшьо, він хоче з вами зустрітися. Підозрюю, що це заслуга Хольма.

— Гаразд. О котрій годині?

— О другій.

Він почав переказувати денну доповідну записку.

Під час обіду до Лісбет Саландер зайшов доктор Андерс Юнассон, і вона відставила тарілку з тушкованими овочами. Він, як завжди, провів невеликий огляд, але вона відзначила, що він перестав вкладати у свої огляди душу.

— Ти здорова, — заявив він.

— Гм. Ти повинен тут щось зробити з їжею.

— З їжею?

— Ти не можеш організувати мені піцу або щось подібне?

— На жаль. Бюджет не дозволяє.

— Я так і думала.

— Лісбет, завтра ми детально будемо обстежувати твій стан…

— Зрозуміло. А я здорова.

— Ти достатньо здорова, щоб тебе можна було перевозити у в’язницю до Стокгольма.

Вона кивнула.

— Я, мабуть, зміг би потягнути з переїздом ще тиждень, але мої колеги почнуть дивуватися.

— Не треба.

— Справді?

Вона кивнула.

— Я готова. Адже це рано чи пізно має статися.

Він кивнув.

— Тоді добре, — сказав Андерс Юнассон. — Я завтра дам зелене світло для транспортування. Це означає, що тебе, очевидно, майже відразу перевезуть.

Вона кивнула.

— Можливо, це станеться вже на вихідних. Керівництво лікарні не зацікавлене в тому, щоб тебе тут тримати.

— Це зрозуміло.

— Е… значить, твоя іграшка…

— Вона буде в дірці за тумбочкою коло ліжка.

Вона показала.

— Гаразд.

Вони трохи посиділи мовчки, а потім Андерс Юнассон підвівся.

— Я мушу відвідати інших пацієнтів, які більше потребують моєї допомоги.

— Дякую за все. Я твоя боржниця.

— Я просто виконував свою роботу.

— Ні. Ти зробив значно більше. Я цього не забуду.

Мікаель Блумквіст увійшов до будинку поліцейського управління через вхід з Польхемсґатан. Його зустріла Моніка Фігуерола і провела у приміщення відділу охорони конституції. У ліфті вони мовчки скоса подивились одне на одного.

— Хіба це розумно, що я показуюся в поліцейському управлінні? — спитав Мікаель. — Мене може хтось побачити, і виникнуть питання.

Моніка Фігуерола кивнула.

— Тут ми проведемо лише одну нараду. Надалі будемо зустрічатися в маленькому офісі, який ми зняли на площі Фрідхемсплан. Відділ охорони конституції — невеликий самостійний підрозділ, який нікого в ДПУ/Без не хвилює. Ми розміщені на іншому поверсі, ніж решта СЕПО.

Він кивнув Торстену Едклінту, не обмінюючись з ним рукостисканням, і привітався з двома співробітниками, що напевне входили до слідчої групи. Ті відрекомендувалися як Стефан і Андерс. Мікаель зауважив, що жодних прізвищ не називалося.

— З чого почнемо? — поцікавився Мікаель.

— Як щодо того, аби почати з кави… Моніко?

— Дякую, із задоволенням.

Мікаель відзначив, що начальник відділу охорони конституції секунду повагався, перш ніж підвестися, принести кавник і поставити його на стіл, де вже були приготовані філіжанки. Торстен Едклінт, мабуть, гадав, що каву подаватиме Моніка Фігуерола. Мікаель також помітив, що Едклінт посміхнувся про себе, і розцінив це як добрий знак. Потім Едклінт посерйознішав.

— Чесно кажучи, я не знаю, як бути в такій ситуації. Напевне, присутність журналіста на робочій нараді в Службі державної безпеки — річ унікальна. Те, про що ми зараз будемо говорити, багато в чому є секретними відомостями.

— Військові таємниці мене не цікавлять. Мене цікавить «Клуб Залаченка».

— Але нам необхідно знайти певний баланс. По-перше, присутні тут співробітники не повинні називатися у вашій статті на ім’я.

— Гаразд.

Едклінт поглянув на Мікаеля Блумквіста здивовано.

— По-друге, ви не повинні розмовляти з ким-небудь із співробітників, окрім мене і Моніки Фігуероли. Що можна вам розповідати, вирішуємо ми.

— Якщо у вас довгий перелік вимог, вам слід було зачитати його вчора.

— Вчора я не встиг усе продумати.

— Тоді я вам дещо відкрию. Це, мабуть, перший і останній раз у моїй професійній кар’єрі, коли я повідомлятиму поліції зміст неопублікованого матеріалу. Отож, якщо скористатися вашими словами… чесно кажучи, я не знаю, як бути в такій ситуації.

За столом запала недовга мовчанка.

— Можливо, нам…

— А що, коли…

Едклінт з Монікою Фігуеролою заговорили хором, і обоє замовкли.

— Мені потрібний «Клуб Залаченка». Ви хочете висунути звинувачення «Клубу Залаченка». Тож і дотримуймось цього, — запропонував Мікаель.

Едклінт кивнув.

— Що у вас є?

Едклінт пояснив, що накопали Моніка Фігуерола та її хлопці, і показав фотографію Еверта Гульберґа разом з полковником-шпигуном Стіґом Веннерстрьомом.

— Чудово. Я хочу копію цієї фотографії.

— Вона в архіві видавництва «Олен & Окерлунд», — сказала Моніка Фігуерола.

— Вона на столі переді мною. З текстом на зворотному боці, — заперечив Мікаель.

— Гаразд. Дайте йому копію, — розпорядився Едклінт.

— Це означає, що Залаченка вбила «Секція».

— Вбивство і самогубство вчинила людина, що вмирає від раку. Гульберґ поки живий, але лікарі дають йому максимум кілька тижнів. У нього після спроби самогубства такі ушкодження головного мозку, що він уже в принципі овоч.

— Саме він ніс основну відповідальність за Залаченка, коли той перебіг до Швеції.

— Звідки вам це відомо?

— Гульберґ зустрічався з прем’єр-міністром Турбйорном Фельдіном через шість тижнів після прибуття Залаченка.

— Ви можете це довести?

— Так, за допомогою журналу відвідувачів Об’єднаної адміністрації міністерств. Гульберґ приходив разом з тодішнім начальником ДПУ/Без.

— Який уже помер.

— Але Фельдін живий і готовий про це розповісти.

— Ви що…

— Ні, я з Фельдіном не розмовляв. Це зробив дехто інший. Імені назвати я не можу — джерелу гарантована анонімність.

Мікаель розповів, як відреагував Турбйорн Фельдін на інформацію про Залаченка і як він сам їздив до Голландії та розмовляв з Янерюдом.

— Значить, «Клуб Залаченка» міститься десь у цьому будинку, — сказав Мікаель, показуючи на фотографію.

— Частково. Ми вважаємо, що це якась структура всередині організації. «Клуб Залаченка» не може існувати без підтримки ключових фігур усієї служби, проте ми вважаємо, що так звана «Секція спецаналізів» влаштувалася десь за межами будинку.

— Тобто виходить, що людина може значитися співробітником СЕПО, отримувати в СЕПО зарплату, а насправді звітувати перед іншим працедавцем.

— Приблизно так.

— Тоді хто в цьому будинку працює на «Клуб Залаченка»?

— Ми поки що не знаємо. Але у нас є кілька підозрюваних.

— Мортенссон, — запропонував Мікаель.

Едклінт кивнув.

— Мортенссон працює в СЕПО, а коли він потрібний «Клубу Залаченка», його увільняють від звичайної роботи, — сказала Моніка Фігуерола.

— Як таке можливе суто практично?

— Гарне запитання. — Едклінт злегка посміхнувся. — Ви не хотіли б почати працювати у нас?

— Нізащо в світі.

— Я жартую. Але питання цілком природне. У нас є на підозрі одна людина, але ми поки не можемо підкріпити підозру доказами.

— Послухайте, це має бути хтось, наділений адміністративними повноваженнями.

— Ми підозрюємо начальника канцелярії Альберта Шенке, — сказала Моніка Фігуерола.

— Ось ми і підійшли до першого каменя спотикання, — додав Едклінт. — Ми повідомили вам ім’я, але відомості не підкріплені документами. Як ви збираєтеся з цим учинити?

— Я не можу публікувати ім’я, не маючи документації. Якщо Шенке невинний, він подасть на «Міленіум» до суду за наклеп.

— Чудово. Значить, домовилися. Наша співпраця неможлива без взаємної довіри. Тепер ваша черга. Що є у вас?

— Три імені, — сказав Мікаель. — Перші два були членами «Клубу Залаченка» у вісімдесятих роках.

Едклінт і Фігуерола відразу насторожилися.

— Ханс фон Роттінґер і Фредрік Клінтон. Роттінґер уже помер, Клінтон зараз на пенсії, але обоє входили до найближчого оточення Залаченка.

— А третє ім’я, — попросив Едклінт.

— Телебор’ян пов’язаний з людиною на ім’я Юнас. Прізвища ми не знаємо, але нам відомо, що він входить до «Клубу Залаченка» складу дві тисячі п’ятого року. Ми навіть подумуємо, чи не він сфотографований разом з Мортенссоном біля кафе «Копакабана».

— А в якому контексті виникло ім’я Юнас?

— Лісбет Саландер проникла в комп’ютер Петера Телебор’яна, і ми маємо можливість стежити за кореспонденцією, що показує, як Телебор’ян плете змову за участю Юнаса так само, як в дев’яносто першому році робив це за участю Бйорка. Юнас дає Телебор’яну інструкції. І тепер ми підійшли до другого каменя спотикання, — сказав Мікаель, усміхаючись Едклінту. — Я можу підтвердити свої слова документально, але не можу передати вам документацію, не розкривши джерела. Вам доведеться вірити мені на слово.

В Едклінта зробився задумливий вигляд.

— Може, який-небудь колега Телебор’яна з Упсали, — припустив він. — Гаразд. Давайте почнемо з Клінтона і фон Роттінґера. Розкажіть, що вам відомо.

Голова правління Маґнус Берґшьо прийняв Еріку Берґер у себе в кабінеті, поряд із залою засідань правління. Вигляд у нього був стурбований.

— Я чув, що ви поранилися, — сказав він, показуючи на її ногу.

— Минеться, — відповіла Еріка і, прихиливши милиці до його письмового столу, всілася в крісло для відвідувачів.

— Ну, тоді добре. Еріко, ви пропрацювали у нас уже місяць, і мені хотілося б обговорити, як ідуть справи. Які у вас враження?

Я повинна поговорити з ним про «Вітавара». Але як? Коли?

— Я почала розбиратися в ситуації. Є дві сторони проблеми. З одного боку, «СМП» відчуває економічні труднощі і бюджет починає душити газету. З другого боку, в редакції «СМП» надзвичайно багато баласту.

— А позитивних сторін немає?

— Є. Багато досвідчених професіоналів, що знають свою справу. Проблема в тому, що є й інші, які не дозволяють їм працювати.

— Зі мною розмовляв Хольм…

— Я знаю.

Берґшьо звів брови.

— У нього є ціла низка міркувань щодо вас. Майже всі негативні.

— Правильно. У мене теж є ціла низка міркувань щодо нього.

— Негативних? Погано, якщо ви з ним не можете спрацюватися…

— Я цілком спокійно можу з ним працювати. А от у нього зі мною виникають проблеми.

Еріка зітхнула.

— Він доводить мене до сказу. Хольм досвідчений і, безперечно, один з найкомпетентніших керівників інформаційного відділу, яких я зустрічала. Разом з тим він мерзотник. Він плете інтриги і нацьковує людей одне на одного. Я пропрацювала в ЗМІ двадцять п'ять років, але з такими керівниками раніше не мала справ.

— Щоб справлятися з роботою, йому необхідна тверда рука. Він відчуває тиск з усіх боків.

— Тверда рука — так. Але це не означає, що він має поводитися як ідіот. На жаль, Хольм — одна з головних причин того, що співробітників майже неможливо змусити працювати єдиною командою. Це просто якась людина-катастрофа. Він, схоже, вважає, що його посадова інструкція диктує йому правити, руйнуючи.

— Суворі слова.

— Я даю Хольму місяць, щоб одуматись. А потім зніму його з посади керівника інформаційного відділу.

— Цього ви зробити не зможете. Ваша робота полягає не в тому, щоб розвалювати організаційну структуру.

Еріка замовкла і пильно подивилася на голову правління.

— Даруйте, що нагадую, але ви найняли мене саме для цього. Ми навіть уклали контракт, що дає мені право вільно провадити в редакції реорганізацію, яку я визнаю за необхідну. Моя мета полягає в тому, щоб оновити газету, а це неможливо без того, щоб змінити організаційну структуру і сталі принципи роботи.

— Хольм присвятив «СМП» все життя.

— Так. Але йому п’ятдесят вісім, на пенсію він піде через шість років, а я не можу собі дозволити весь цей час терпіти такий баласт. Маґнусе, зрозумійте мене правильно. Відколи я переступила поріг скляної клітки, справа мого життя — підвищення якості газети і збільшення її накладу. Хольму доведеться вибирати: або працювати по-моєму, або займатися чимось іншим. Я знищу кого завгодно, хто стане на шляху до вищезгаданої мети або шкодитиме «СМП» якось інакше.

Дідько… я повинна порушити питання про «Вітавара». Берґшьо знімуть.

Берґшьо раптом усміхнувся.

— Далебі, у вас теж тверда рука.

— Авжеж, це так, що в даному разі прикро, оскільки тут краще б обійтися без силових методів. Моє завдання полягає в тому, щоб робити хорошу газету, а це можливо, лише якщо у мене буде дієздатне керівництво і співробітники, що працюють із задоволенням.

Після розмови з Берґшьо Еріка пошкутильгала назад у скляну клітку. На душі в неї було тяжко. Вона проговорила з Берґшьо сорок п’ять хвилин, ні словом не обмовившись про фірму «Вітавара». Інакше кажучи, була з ним не дуже відверта і чесна.

Увімкнувши комп’ютер, Еріка Берґер виявила, що їй надійшло повідомлення від «MikBlom@millenium.nu». Позаяк вона чудово знала, що такої поштової адреси в «Міленіумі» не існує, їй не важко було зрозуміти, що це знову нагадує про себе її кіберпереслідувач. Еріка відкрила повідомлення.

ГАДАЄШ, БЕРҐШЬО ЗМОЖЕ ТЕБЕ ВРЯТУВАТИ, МАЛЕНЬКА ШЛЬОНДРО? ЯК ТАМ ТВОЯ НІЖКА?

Вона машинально підвела очі й оглянула редакцію. Її погляд упав на Хольма, який якраз дивився на неї. Зустрівшись з нею очима, він кивнув і посміхнувся.

«Листи пише хтось із „СМП“», — подумала Еріка.

Нарада у відділі охорони конституції закінчилася лише на початку шостої. Вони домовилися про те, що знову зустрінуться наступного тижня, а якщо Мікаелю Блумквісту потрібно буде зв’язатися з ДПУ/Без раніше, то він звертатиметься до Моніки Фігуероли. Мікаель узяв сумку з ноутбуком і підвівся.

— Як мені тепер звідси вибратися? — спитав він.

— Вам, мабуть, не слід розгулювати тут самому, — зауважив Едклінт.

— Я його проведу, — запропонувала Моніка Фігуерола. — Зачекайте кілька хвилин, поки я приберуся у себе в кабінеті.

Вони разом попрямували через Крунуберґспаркен у бік площі Фрідхемсплан.

— І що буде далі? — поцікавився Мікаель.

— Ми підтримуватимемо контакт, — відповіла Моніка Фігуерола.

— Мені починає подобатися мати справу із СЕПО, — усміхнувшись їй, сказав Мікаель.

— Хочете пізніше разом повечеряти?

— Знову в боснійському ресторані?

— Ні, я не можу собі дозволити кожен вечір ходити по ресторанах. Я мала на увазі швидше що-небудь простеньке у мене вдома.

Вона зупинилась і усміхнулася йому.

— Знаєте, чого мені зараз хочеться? — спитала Моніка Фігуерола.

— Ні.

— У мене велике бажання відвести тебе до себе додому і роздягнути.

— Це може створити проблеми.

— Знаю. Я не збираюся доповідати про це своєму начальнику.

— Ще невідомо, як уся ця історія розвиватиметься. Ми можемо опинитися по різні боки барикади.

— Я готова ризикнути. Підеш добровільно чи надіти кайданки?

Він кивнув. Вона взяла його під руку і повела у бік Понтоньєрґатан. Голими вони виявилися протягом тридцяти секунд після того, як зачинили за собою двері її квартири.

Коли Еріка Берґер близько сьомої години вечора повернулася додому, її там очікував Давид Русин, консультант з питань безпеки з «Мілтон сек’юриті». Нога дуже боліла, і, дошкандибавши до кухні, Еріка опустилася на ближчий до неї стілець. Давид Русин запропонував їй філіжанку кави.

— Дякую. Невже приготування кави теж входить до договору про послуги, що їх надає «Мілтон секюриті»?

Вона ввічливо посміхнулася. Давид Русин був огрядним п’ятдесятилітнім чоловіком з рудою борідкою.

— Спасибі, що дозволили мені скористатися кухнею.

— Це найменше, що я могла для вас зробити. Як справи?

— Протягом дня тут побували наші техніки і встановили справжню сигналізацію. Я незабаром покажу вам, як вона працює. Я вивчив ваш будинок від підвалу до горища і пройшовся поблизу. Тепер мені треба обговорити ситуацію з колегами, і за кілька днів ми проведемо аналіз, із результатом якого хотіли б потім познайомити вас. А поки нам з вами треба обговорити деякі деталі.

— Гаразд.

— По-перше, ми повинні підписати кілька паперів. Остаточний контракт ми сформулюємо пізніше — залежно від того, про які послуги домовимося, — але існує документація на те, що ви доручаєте «Мілтон секюриті» установлення сигналізації. Це стандартний двосторонній контракт, згідно з яким ми ставимо до вас певні вимоги і беремо на себе низку зобов’язань, що стосуються нерозголошення відомостей і таке інше.

— Ви ставите вимоги до мене?

— Так. Сама по собі сигналізація нічого не дасть, якщо у вашій вітальні з’явиться який-небудь ненормальний з автоматом в руках. Щоб заходи безпеки мали сенс, нам треба, щоб ви з чоловіком пам’ятали про деякі речі і виконували певні рутинні дії. Я обговорю їх з вами за пунктами.

— Гаразд.

— Не буду випереджати остаточні результати аналізу, але я уявляю собі ситуацію таким чином. Ви з чоловіком живете на віллі. За будинком у вас пляж, і поблизу є окремі великі вілли. Наскільки я міг помітити, сусідам ваш будинок видно не надто добре — він розташований досить ізольовано.

— Вірно.

— Це означає, що напаснику легко підійти до вашого будинку, залишаючись непоміченим.

— Сусідів справа більшу частину року немає, а зліва живе літня пара, яка досить рано лягає спати.

— Саме так. Крім того, будинки обернені торцями один до одного, там мало вікон. Якщо зловмисник заходить на вашу ділянку — звернути з дороги й опинитися позаду будинку можна за п’ять секунд, — то його вже нікому не видно. За будинком у вас густий живопліт, гараж і велика окрема будівля.

— Це чоловікова студія.

— Він, як я зрозумів, художник.

— Вірно. Далі?

— Злочинець, що розбив вікно і розмалював фасад, міг діяти абсолютно безперешкодно. Можливо, він ризикував, що хтось почує звук розбитої шибки і зреагує, але будинки стоять під кутом один до одного, і звук поглинається фасадами.

— Авжеж.

— Другий момент — у вас дуже великий будинок, приблизно двісті п’ятдесят квадратних метрів, плюс горище і підвал. У ньому одинадцять кімнат, розміщених на двох поверхах.

— Будинок жахливий. Він належав Ґреґеровим батькам і дістався йому в спадок.

— Потрапити всередину можна багатьма способами: через парадний вхід, через терасу, через балкон другого поверху і через гараж. Крім того, є вікна першого поверху і шість підвальних вікон, на яких не було сигналізації. І нарешті, можна проникнути всередину, скориставшись пожежними сходами із заднього боку будинку і горищним віконцем, яке защіпається просто на защіпку.

— Звучить так, ніби всі двері будинку гостинно відчинені. Що ж нам робити?

— Сьогодні ми встановили лише тимчасову охорону. Наступного тижня ми повернемося і встановимо надійну сигналізацію, підключивши до неї всі вікна першого поверху і підвалу. Вона захищатиме від вторгнення на випадок, якщо ви з чоловіком у від’їзді.

— Гаразд.

— Проте нинішня ситуація виникла через те, що ви зазнали прямої атаки з боку конкретного індивіда. Це значно серйозніше. Ми нічого не знаємо про те, хто ця людина, які її мотиви і як далеко вона готова зайти, але певні висновки зробити можна. Якби йшлося лише про анонімні погрози поштою, ми оцінили б міру небезпеки як невисоку, але ми маємо справу з людиною, яка не полінувалась доїхати до вашого будинку, — а до Сальтшьобадена шлях неблизький — і зробити замах. Це вочевидь провіщає недобре.

— Згодна.

— Я протягом дня розмовляв з Арманським, і ми зійшлися на тому, що існує реальна загроза.

— Он як.

— Поки ми не дізнаємося більше про те, хто вам загрожує, необхідно виключити будь-який ризик.

— Що означає…

— По-перше. Сигналізація, яку ми сьогодні встановили, складається з двох компонентів: із звичайної сигналізації, яка вмикається, коли вас немає вдома, і з детекторів руху для першого поверху, які ви повинні вмикати, коли вночі перебуваєте на другому.

— Гаразд.

— Це пов’язано із складнощами, оскільки вам доведеться щоразу, коли ви сходите вниз, відключати сигналізацію.

— Зрозуміло.

— По-друге, ми сьогодні замінили вам двері до спальні.

— Замінили двері спальні?

— Так. Ми встановили надійні сталеві двері. Не турбуйтеся, вони пофарбовані у білий колір і виглядають як звичайні двері спальні. Різниця в тому, що, коли ви їх зачиняєте, вони автоматично замикаються. Щоб відчинити їх ізсередини, потрібно лише натиснути на ручку, як з будь-якими іншими дверима. Але щоб відчинити їх ззовні, треба набрати код з трьох цифр на панелі, розташованій прямо на ручці.

— Ясно.

— Якщо вас почнуть переслідувати всередині будинку, то у вас, отже, є надійна кімната, де ви зможете забарикадуватися. Стіни там міцні, а щоб виламати двері, знадобиться досить багато часу, навіть якщо під рукою будуть інструменти. По-третє, ми встановимо камери спостереження, і, перебуваючи в спальні, ви зможете бачити, що відбувається на задньому дворі і на першому поверсі. Це буде ближче до кінця тижня, і одночасно ми встановимо детектори руху зовні будинку.

— Боже! Схоже, спальня незабаром стане не дуже романтичним місцем.

— Там буде всього лише маленький монітор. Ми можемо вмонтувати його у гардеробну або в шафу, щоб він не стирчав у вас перед очима.

— Добре.

— Ближче до кінця тижня я хочу замінити двері в кабінеті і в одній з кімнат унизу. Якщо щось станеться, ви зможете замкнути двері і швидко бути в безпеці, поки чекатимете допомоги.

— Зрозуміло.

— Якщо запустите охоронну сигналізацію помилково, вам слід негайно зателефонувати на центральний пульт «Мілтон сек’юриті» і скасувати виклик. Для цього вам потрібно буде назвати зареєстрований у нас пароль. Якщо ви забудете пароль, бригада виїде на виклик у будь-якому разі, і тоді вам доведеться заплатити деяку суму грошей.

— Ясно.

— По-четверте, у чотирьох місцях будинку зараз є сигналізація на випадок нападу. Тут, у кухні, у холі, в робочому кабінеті на другому поверсі і в спальні. Сигналізація складається з двох кнопок, на які треба натискувати одночасно і не відпускати протягом трьох секунд. Ви зможете зробити це однією рукою, але права на помилку у вас не буде.

— Он воно що.

— Якщо ви запустите сигналізацію на випадок нападу, стануться три речі. По-перше, сюди негайно попрямують машини. Найближча приїде з Фісксетри, і протягом десяти-дванадцяти хвилин тут буде двоє міцних хлопців. По-друге, приїде машина «Мілтон сек’юриті» з Накки. Їй знадобиться в кращому разі двадцять, але швидше двадцять п’ять хвилин. По-третє, автоматично викликається поліція. Іншими словами, з інтервалом у кілька хвилин на місце прибудуть кілька машин.

— Гаразд.

— Цей виклик не можна скасувати так, як під час помилкового запуску основної охоронної сигналізації. Тобто ви не зможете зателефонувати і сказати, що сталася помилка. Навіть якщо ви зустрінете нас на під’їзді до будинку і заявите про помилку, поліція все одно увійде в дім. Нам треба буде переконатися, що тут ніхто не стоїть, приставивши до голови вашого чоловіка пістолет або що-небудь подібне. Сигналізацію на випадок нападу ви повинні використовувати лише в разі виникнення реальної небезпеки.

— Ясно.

— Це не обов’язково має бути фізичний напад. Досить, аби хто-небудь спробував проникнути в будинок або з’явився на задньому дворі і так далі. Якщо відчуєте мінімальну загрозу, використовуйте цю сигналізацію, але дійте розумно.

— Обіцяю.

— Я помітив, що у вас у різних місцях будинку розставлені ключки для гольфа.

— Так. Я сьогодні ночувала сама.

— Я б на вашому місці поїхав до готелю. Про мене, звичайно, вживайте власних застережних заходів. Проте сподіваюся, ви розумієте, що ключкою для гольфа нападника легко можна вбити.

— Гм.

— Якщо таке станеться, то вас, очевидно, притягнуть до судової відповідальності за вбивство через необережність. Якщо ж ви повідомите, що розставили ключки замість зброї, то це вже зможуть кваліфікувати як умисне вбивство.

— Значить, я повинна…

— Не продовжуйте. Я знаю, що ви збираєтеся сказати.

— Якщо хто-небудь на мене нападе, то я вже по-всякому маю намір проламати цій людині довбешку.

— Я вас розумію. Але сенс залучення «Мілтон сек’юриті» якраз у тому, щоб у вас була альтернатива. Ви зможете викликати допомогу і, головне, не опинитеся в ситуації, коли вам доведеться проламувати чиюсь довбешку.

— Добре.

— І до речі, чим вам допоможуть ключки, якщо нападник прийде з вогнепальною зброєю? Запорука безпеки в тому, щоб на крок випереджати того, хто хоче заподіяти вам шкоду.

— А що мені робити, якщо в мене з’явився переслідувач-маніяк?

— Постарайтеся не дати йому шансу здобути ваше довір’я. На цю хвилину ситуація така: ми закінчимо установлення устаткування лише днів через два, і після цього нам буде необхідно ще поговорити з вашим чоловіком. Він повинен отримати таку ж інформацію про систему безпеки, як і ви.

— Авжеж.

— До того часу мені б, чесно кажучи, не хотілося, щоб ви тут жили.

— Я не можу нікуди переїхати. Чоловік повернеться додому за кілька днів. Але ми обоє доволі багато їздимо, і хтось із нас періодично залишається тут наодинці.

— Розумію. Але йдеться про кілька днів, поки ми встановимо устаткування. Не могли б ви поки що пожити у когось із знайомих?

У Еріки промайнула думка про квартиру Мікаеля Блумквіста, але вона згадала, що зараз це не найкраща ідея.

— Дякую, але я все-таки краще залишусь удома.

— Цього я і боявся. У такому разі мені б хотілося, щоб до кінця тижня у вас хто-небудь пожив.

— Гм.

— До вас може на якийсь час переїхати хтось із знайомих?

— Напевно. Але не о пів на восьму вечора, якщо в мене по задньому двору розгулює божевільний убивця.

Давид Русин ненадовго задумався.

— Гаразд. Ви б не заперечували проти компанії співробітника «Мілтон сек’юриті»? Я можу зателефонувати і довідатись, чи вільна сьогодні увечері дівчина на ім’я Сусанн Ліндер. Вона напевно не проти заробити кілька зайвих сотень.

— Скільки це коштує?

— Про це вже домовляйтеся з нею, за межами всіх формальних договорів. Але я справді не хочу, щоб ви залишалися тут наодинці.

— Я не боюся темряви.

— Це я вже зрозумів, інакше б ви сьогодні тут не ночували. Але Сусанн Ліндер до того ж колишній співробітник поліції. І це як виняток. Організація особистої охорони — зовсім інша річ і досить дорога.

Серйозний тон Давида Русина подіяв. Еріка Берґер раптом усвідомила, що цим діловим тоном він обговорює небезпеку, що загрожує її життю. А якщо вважати, що страхи перебільшені, і не брати до уваги його професійну стурбованість, тоді навіщо було взагалі телефонувати до «Мілтон сек’юриті» і просити їх установити сигналізацію?

— Гаразд. Телефонуйте. Я постелю їй у кімнаті для гостей.

Лише близько дев’ятої вечора Моніка Фігуерола і Мікаель Блумквіст, загорнувшись у простирадла, вийшли на кухню і зробили нашвидкуруч собі салат з макаронів, тунця, бекону та інших залишків, що були в холодильнику Моніки. Цю вечерю вони запивали водою. Раптом Моніка Фігуерола захихикала.

— Що таке?

— Підозрюю, що Едклінт був би трохи шокований, якби побачив нас зараз. Звелівши мені тримати тебе під контролем, він навряд чи мав на увазі заняття сексом.

— Почала все це ти. Мене поставили перед вибором: іти доброхіть або в кайданках.

— Я знаю. Проте тебе не довелося довго вмовляти.

— Може, ти і не усвідомлюєш — хоча думаю, ти все чудово розумієш, — що ти просто втілений секс. Який же чоловік проти такого встоїть?

— Дякую. Проте я не така вже сексуальна. І не надто часто займаюся сексом.

— Гм.

— Це правда. Не так багато людей, з якими у мене доходить до ліжка. Цієї весни я зустрічалася з одним хлопцем, але там усе кінчено.

— Чому ж?

— Він досить милий, але у нас виходило свого роду сумненьке змагання з армрестлінгу. Я була сильніша за нього, і він цього не витерпів.

— Он як.

— Ти теж із тих, кому хочеться потягатися зі мною в рукоборстві?

— Ти хочеш знати, чи комплексую я через те, що ти більш тренована і фізично сильніша, ніж я? Ні.

— Щиро кажучи, я помітила, що багато хлопців цікавляться мною, але потім починають мене провокувати, намагаючись різними способами узяти гору. А надто коли довідуються, що я з поліції.

— Я не збираюся з тобою змагатися. Я сильніший за тебе у своїй справі, а ти сильніша за мене у своїй.

— Чудово. Такий підхід мене влаштовує.

— Чому ти мене підчепила?

— Я зазвичай піддаюся імпульсам, і це був якраз такий випадок.

— Гаразд. Але ж ти працюєш не деінде, а в СЕПО і перебуваєш в епіцентрі розслідування, де я — одна з дійових осіб…

— Ти гадаєш, що я вчинила непрофесійно? Може, й так, мені не слід було цього робити. І якщо все випливе на поверхню, у мене будуть великі проблеми. Едклінт розлютиться.

— Я не проговорюся.

— Спасибі.

Вони трохи помовчали.

— Не знаю, що з цього вийде. Адже ти, наскільки я зрозуміла, полюбляєш створювати складнощі. Це так?

— Так. На жаль. І я, загалом, не шукаю собі постійної дівчини.

— Добре. Я попереджена. Мабуть, я теж не шукаю постійного бойфренда. Може, збережемо це на дружній основі?

— Бажано. Моніко, я нікому не розповідатиму про наші стосунки. Але якщо справа обернеться на погане, у мене може виникнути жахливий конфлікт з твоїми колегами.

— Чесно кажучи, не думаю. Едклінт — людина справедлива. І ми дійсно хочемо розібратися з цим «Клубом Залаченка». Якщо твої здогадки правильні, то це чисте безумство.

— Подивимось.

— З Лісбет Саландер у тебе теж був зв’язок.

Мікаель Блумквіст підвів погляд на Моніку Фігуеролу.

— Послухай… я не розгорнута книжка, доступна кожному охочому. Мої стосунки з Лісбет нікого не стосуються.

— Вона дочка Залаченка.

— Так. І їй доводиться з цим жити. Але вона не Залаченко. Між ними, чорт забирай, є величезна різниця.

— Я не хотіла нікого образити. Мене цікавить, чому тебе так хвилює ця історія.

— Лісбет — мій друг. І цим усе сказано.

Сусанн Ліндер з «Мілтон сек’юриті», одягнена в джинси, чорну шкіряну куртку і кросівки, прибула до Сальтшьобадена близько дев’ятої години вечора, отримала від Давида Русина інструкції та обійшла з ним довкола будинку. Її спорядження — лептоп, телескопічний кийок, балончик із сльозоточивим газом, наручники і зубна щітка — уміщалося в зеленій військовій сумці, яку вона розпакувала в кімнаті для гостей. Після цього Еріка Берґер запропонувала їй каву.

— Дякую. Ви вочевидь маєте мене за гостю, яку треба розважати всіма доступними способами. Насправді ж я зовсім не гостя. Я — необхідне зло, що раптово увірвалося у ваше життя, хай і на кілька днів. Я шість років прослужила в поліції і вже чотири роки працюю в «Мілтон сек’юриті». Я професійний охоронець.

— Он як.

— Вам загрожує небезпека, і я тут у ролі стражника, щоб ви могли спокійно спати або працювати, почитати книжку або робити те, що вам хочеться. Якщо у вас є потреба виговоритися, я охоче послухаю. А якщо ні, то у мене з собою є книжка, яку я можу почитати.

— Гаразд.

— Я хочу сказати, що ви повинні жити нормальним життям і не зобов’язані мене розважати. Інакше я лише заважатиму вам. Найкраще дивіться на мене як на тимчасову колежанку.

— Мушу визнати, що вся ця ситуація для мене новина. Будучи головним редактором «Міленіуму», я теж зазнавала погроз, але на суто професійному рівні. А тут якийсь паскудник…

— Який зациклився саме на вас.

— Щось таке.

— Організація справжньої особистої охорони коштуватиме величезних грошей, і вам доведеться домовлятися особисто з Драґаном Арманським. Щоб це мало сенс, повинна існувати чітка і конкретна загроза. Для мене ж це просто підробіток. Я візьму по п’ятсот крон за ніч за те, щоб до кінця тижня спати тут, а не вдома. Це дешево і набагато менше від того рахунка, який би я виставила, коли б працювала за завданням «Мілтон сек’юриті». Вам це підходить?

— Підходить.

— Коли раптом що-небудь станеться, я хочу, щоб ви замкнулися в спальні і дозволили розбиратися мені. Ваше завдання — натиснути на кнопки сигналізації, яка встановлена на випадок нападу.

— Ясно.

— Я говорю серйозно. Якщо почнеться бійка, я не хочу, щоб ви плутались у мене під ногами.

Близько одинадцятої Еріка Берґер пішла спати. Зачиняючи двері спальні, вона почула, як клацнув замок. Вона, не кваплячись, роздяглася і лягла в ліжко.

Незважаючи на запевняння гості, що її не потрібно розважати, Еріка і Сусанн Ліндер дві години провели на кухні разом. У товаристві Сусанн Еріка почувала себе невимушено, і вони чудово розуміли одна одну, обговорюючи психологічні чинники, що штовхають деяких чоловіків на переслідування жінок. Сусанн Ліндер заявила, що чхати хотіла на всякі психологічні дурниці. Головне те, що таких психів потрібно утихомирювати, і робота в «Мілтон сек’юриті» давала їй можливість займатися саме цим.

— Чому ви пішли з поліції? — поцікавилася Еріка Берґер.

— Краще запитайте, чому я стала поліцейським.

— Гаразд. То чому ж ви стали поліцейським?

— Тому що, коли мені було сімнадцять, мою близьку подругу пограбували і зґвалтували в машині троє мерзотників. Я пішла працювати до поліції, бо моя голова була забита романтичними уявленнями на кшталт того, що поліція існує для запобігання подібним злочинам.

— Так…

— Мені не вдалося запобігти жодній мерзоті. Як поліцейський я завжди прибувала на місце вже після скоєння злочину. Я не зносила чванливого жаргону патрульної служби і швидко зрозуміла, що деякі правопорушення навіть не розслідуються. Ваш випадок — класичний тому приклад. Ви намагалися телефонувати до поліції і заявляти про те, що сталося?

— Так.

— І поліція приїхала?

— Не зовсім. Мені порадили подати заяву до найближчого відділення.

— Отож-бо. Значить, вам усе зрозуміло. Тепер я працюю в Арманського і розпочинаю справу ще до скоєння злочину.

— Якщо загрожують жінкам?

— Я займаюся найрізноманітнішими речами. Аналізом питань безпеки, особистою охороною, стеженням і таке інше. Але це найчастіше пов’язано з людьми, яким хтось або щось загрожує, і мені тут подобається значно більше, ніж у поліції.

— Зрозуміло.

— Є, звичайно, і мінуси.

— Які?

— Ми допомагаємо лише клієнтам, здатним платити.

Лежачи в ліжку, Еріка Берґер міркувала й далі над словами Сусанн Ліндер. Гроші на заходи безпеки є не в усіх.

Сама вона, не змигнувши оком, прийняла пропозицію Давида Русина замінити кілька дверей, установити подвійну сигналізацію і доручити майстрам виконання деяких інших робіт. Вартість усіх дій виллється десь у 50 000 крон, але у неї кошти є.

Їй згадалася підозра, що той, хто погрожує їй, якось пов’язаний із «СМП» — адже він знав про те, що вона ушкодила ногу, — і вона подумала над цим. Першим на згадку приходив Андерс Хольм. Він їй не подобався і, відповідно, відразу потрапляв під підозріння, проте як тільки вона з’явилася в редакції на милицях, новина поширилась блискавично.

А ще необхідно братися до проблеми з Берґшьо.

Раптом Еріка сіла в ліжку, нахмурила брови й оглянулася на всі боки. Куди ж вона поклала папку Хенрі Кортеса з матеріалами про Берґшьо і фірму «Вітавара АБ»?

Еріка встала, накинула халат і обперлася на милицю. Потім відчинила двері спальні, пройшла до кабінету і ввімкнула верхнє світло. Ні, в кабінеті вона не була після того, як… як читала папку, лежачи напередодні ввечері у ванні. А потім поклала її на підвіконня.

Еріка заглянула у ванну кімнату. Папки на вікні не було.

Вона довго стояла, пригадуючи свої дії.

Я вилізла з ванни, пішла ставити каву, наступила на скалку, і тут мене поглинули інші проблеми.

Вона не пам’ятала, щоб уранці бачила папку. І нікуди її не переносила.

Раптом Еріка похолола. У наступні п’ять хвилин вона систематично обшукала ванну, перетрусила стоси паперів і пачки газет на кухні і в спальні. Під кінець їй довелося констатувати, що папка зникла.

У якийсь момент між тим, як вона наступила на скло, і появою вранці Давида Русина хтось зайшов у ванну і забрав папку «Міленіуму» з матеріалами про «Вітавара АБ».

Потім Еріка зміркувала, що в будинку у неї є й інші секрети. Швидко дошкандибавши назад до спальні, вона висунула нижню шухляду комода, що стояв біля ліжка. На душі похололо. Всі люди мають таємниці. Вона зберігала свої в комоді, у спальні. Щоденник Еріка Берґер регулярно не вела, але часом до нього зверталася. Там зберігалися давні любовні листи.

У комоді лежав конверт з фотографіями, що здавалися забавними під час зйомки, але абсолютно не відповідними для привселюдної демонстрації. Коли Еріці було років двадцять п'ять, вона була членом клубу «Екстрим», що влаштовував приватні вечірки для аматорів виряджатися в шкіру. Якщо дивитися на деякі фотографії з вечірок тверезими очима, навряд чи можна сказати, що вона на них має цілком адекватний вигляд.

Але найжахливіше — там лежав відеозапис, зроблений під час відпустки на початку дев’яностих років, коли вони з чоловіком гостювали у художника по склу Торкеля Боллінґера в його літньому будинку на Коста дель Сіль. Під час тієї відпустки Еріка виявила у чоловіка очевидні бісексуальні схильності, і вони разом опинилися у ліжку в Торкеля. Відпустка проходила чудово. Відеокамери були ще новинкою, і створений ними жартома відеофільм, безумовно, не призначався для перегляду з дітьми.

Шухляда комода виявилася порожньою.

Чорт забирай, як можна бути такою ідіоткою?

На дні шухляди хтось виписав розпилювачем добре знайомі їй п’ять літер.

Розділ 19

Близько четвертої ранку п’ятниці Лісбет Саландер закінчила писати автобіографію і відправила копію Мікаелю Блумквісту на адресу «Stolliga_Bordet» на yahoo. Після цього вона просто лежала в ліжку, дивлячись у стелю.

Лісбет подумала, що 30 травня їй сповнилося двадцять сім років, але вона навіть не згадала про свій день народження. Їй уже траплялося зустрічати черговий день народження в неволі, коли вона лежала в дитячій психіатричній клініці Святого Стефана, і, якщо справа поверне на лихе, вона ризикує в майбутньому провести в божевільні багато таких знаменних дат.

Миритися з цим Лісбет не збиралася.

Коли її позбавили волі вперше, вона ледве досягла підліткового віку. Тепер же вона доросла і має куди більші знання і навички. Лісбет задумалася над тим, скільки їй знадобиться часу, щоб утекти, влаштуватися в безпечному місці десь за кордоном, роздобути нові документи і почати нове життя.

Вставши з ліжка, Лісбет пішла до вбиральні і глянула на себе в дзеркало. Ходила вона вже нормально, не шкутильгаючи. Вона помацала зовнішній бік стегна, де кульове поранення благополучно зажило і лишився тільки шрам. Потім покрутила руками і посовала туди-сюди плечима. Трохи тягнуло, але вона почувала себе практично здоровою. Постукавши по голові, Лісбет вирішила, що її мозок не дуже постраждав від того, що його продірявила куля.

Їй страшенно пощастило.

Поки в неї не з’явився доступ до комп’ютера, вона планувала втечу із замкнутої палати Сальгренської лікарні.

Але доктор Андерс Юнассон і Мікаель Блумквіст, які забезпечили її комп’ютером, порушили цей задум. Прочитавши Мікаелеві тексти, вона довго міркувала, аналізувала наслідки, обдумувала його план і зважувала власні можливості. Як виняток вона вирішила вчинити за його порадою — протестувати систему. Мікаель Блумквіст запевняв, що їй, власне, нічого втрачати, і пропонував цілком іншу можливість утекти. Якщо його план не спрацює, їй просто доведеться планувати втечу з клініки Святого Стефана або з якоїсь іншої божевільні.

Але насправді до рішення зіграти в запропоновану Мікаелем гру її підштовхнула жага помсти.

Лісбет нічого не прощала.

Залаченко, Бйорк і Б’юрман мертві.

Але Телебор’ян живий.

Так само як і її братик Рональд Нідерман. Хоча, в принципі, він і не її проблема. Звичайно, він допомагав її вбивати і закопувати, але це здавалося не таким важливим. Якщо я коли-небудь з ним зустрінуся, тоді побачимо, а поки він — проблема поліції.

Але Мікаель має слушність — за змовою повинні стояти ще інші, невідомі особи, що скалічили її життя. Їй необхідно дістати імена і персональні ідентифікаційні номери цих анонімних осіб.

І в результаті Лісбет вирішила зробити, як радив Мікаель, і написала голу, неприкрашену правду про своє життя у формі сухої автобіографії на сорока сторінках. Вона ретельно підбирала формулювання, і кожне речення містило саму правду. Мікаель правий: шведські ЗМІ вже розповсюдили про неї такі жахливі твердження, що жодні безумні одкровення вже не зможуть погіршити її репутацію.

Разом з тим автобіографію не можна було назвати цілком правдивою: Лісбет навряд чи розповіла всю правду про себе і своє життя. Це їй було зовсім ні до чого.

Повернувшись до ліжка, Лісбет знову забралася під ковдру. Вона відчувала якесь незрозуміле роздратування. Простягнувши руку, вона дістала принесений їй Аннікою Джанніні блокнот, яким майже не користувалася, і розгорнула на першій сторінці. Там був записаний один-єдиний рядок: (х³ + у³ = z³)

Минулої зими Лісбет провела кілька тижнів на Карибських островах, невпинно розмірковуючи над теоремою Ферма. Повернувшись до Швеції, вона продовжувала гру з рівняннями, поки її не відвернули пошуки Залаченка. І тепер її не покидало дражливе почуття, що вона вже колись намацала рішення…

Але не могла його пригадати.

Неможливість щось пригадати була для Лісбет Саландер феноменом незнайомим. Вона перевіряла себе — заходила в Інтернет і вибирала навмання кілька HTML-кодів, які побіжно переглядала, запам’ятовувала і потім відтворювала з абсолютною точністю.

Вона не втратила своєї фотографічної пам’яті, яку вважала прокляттям.

У голові все працювало, як завжди.

За винятком того, що вона начебто пам’ятала, що знайшла розв’язання теореми Ферма, але не могла збагнути, як, коли або де.

Головне, вона не відчувала до цієї загадки жодного інтересу. Теорема Ферма її більше не захоплювала. Саме так Лісбет і була влаштована — вона захоплювалася якоюсь загадкою, але, розгадавши її, відразу втрачала до неї цікавість.

Саме таке відчування в неї і було щодо теореми Ферма. Вона перестала бути таким собі чортиком на плечі, який постійно вимагав уваги і дратував її розум. Просто якась маленька формула, кілька закарлючок на аркуші паперу, і Лісбет не мала ані найменшого бажання до неї братися.

Це її турбувало. Вона відклала блокнот.

Треба б поспати.

Замість цього Лісбет дістала комп’ютер і вийшла в Інтернет. Трохи подумавши, вона зайшла на жорсткий диск Драґана Арманського, який ще не відвідувала з того часу, як отримала у своє розпорядження комп’ютер. Арманський співпрацює з Мікаелем Блумквістом, але особливої необхідності читати, над чим він працює, вона не відчувала.

Лісбет стала неуважно переглядати його електронну пошту.

Потім знайшла зроблені Давидом Русином висновки щодо забезпечення безпеки в будинку Еріки Берґер і здивовано звела брови.

Еріку Берґер хтось переслідує.

Вона натрапила на доповідну записку співробітниці Сусанн Ліндер, яка напевне провела минулу ніч у Еріки Берґер і відіслала звіт, не чекаючи ранку. Лісбет поглянула на час відправлення: повідомлення пішло близько третьої попівночі, і в ньому говорилося, що Берґер виявила зникнення з комода в спальні особистих щоденників, листів і фотографій, а також відеозаписів суто інтимного характеру.

Лісбет від’єдналася від жорсткого диска Арманського і, замислившись, вимкнула комп’ютер. Вона переживала змішані почуття.

У неї не було причин любити Еріку Берґер. Вона все ще пам’ятала приниження, якого зазнала одного дня напередодні Нового року, побачивши, як Мікаель Блумквіст прошкує до свого будинку в обнімку з Ерікою.

Так по-дурному, як тієї миті, вона себе не почувала ніколи в житті, і знову переживати подібні відчуття не мала наміру.

Лісбет пригадала відчуту нею безрозсудну ненависть і бажання наздогнати їх і вдарити Еріку Берґер.

Їй було соромно за ті почуття, але тепер вона позбулася їх.

Проте причин любити Еріку Берґер у неї від цього не додалося.

Наступної хвилини вона задумалася над тим, що міг містити відеозапис Берґер «суто інтимного характеру». У неї самої був подібний відеозапис, на якому показано, як слизняк Нільс Б’юрман її ґвалтує. Тепер цей запис у руках Мікаеля Блумквіста. Лісбет задумалася над тим, як би вона сама відреагувала, якби хтось проник до неї в квартиру і викрав запис. Власне кажучи, Мікаель Блумквіст саме це і вчинив, правда, не з метою заподіяти їй шкоду.

Гм.

Як усе складно.

Уночі проти п’ятниці Еріка Берґер так і не змогла заснути. Вона невтомно шкутильгала по віллі, і страх густим туманом розповзався услід за нею по всіх кімнатах, а Сусанн Ліндер наглядала за клієнткою.

Близько пів до третьої ночі Сусанн Ліндер удалося вмовити Берґер якщо не поспати, то хоч лягти в ліжко і відпочити. Коли Еріка нарешті зачинила за собою двері спальні, вона зітхнула з полегкістю, потім відкрила свій лептоп і узагальнила всі події в електронному листі Драґану Арманському. Ледве встигнувши відправити повідомлення, вона почула, що Еріка Берґер знову встала і тиняється по кімнатах.

Близько сьомої ранку їй врешті-решт удалося змусити господиню будинку зателефонувати до «СМП» і взяти на цей день лікарняний. Еріка Берґер неохоче погодилася, що на роботі від неї зараз буде мало користі, й заснула на дивані у вітальні перед закритим фанерою вікном. Сусанн Ліндер принесла ковдру і вкрила її, після чого зварила собі каву, зателефонувала Драґану Арманському і розповіла, з якої причини Давид Русин викликав її сюди.

— Я теж не заплющила вночі очей, — сказала Сусанн Ліндер.

— Гаразд. Залишайся у Берґер. Піди приляж і поспи кілька годин, — розпорядився Арманський.

— Я не знаю, як ми будемо виставляти рахунок…

— Вирішимо пізніше.

Еріка Берґер проспала до пів на третю пополудні, а прокинувшись, побачила, що Сусанн Ліндер спить у кріслі в іншому кінці вітальні.

Моніка Фігуерола в п’ятницю вранці проспала і вже не встигала зробити перед роботою ранкову пробіжку. Провину за цю обставину вона поклала на Мікаеля Блумквіста і, прийнявши душ, виштовхала його з ліжка.

Мікаель Блумквіст поїхав у «Міленіум», де здивував усіх такою ранньою появою. Він щось пробурмотів, приніс каву і покликав до себе в кабінет Малін Ерікссон і Хенрі Кортеса. Протягом трьох годин вони переглядали статті для найближчого тематичного числа і перевіряли, як посуваються справи з випуском книг.

— Книга Даґа Свенссона вчора пішла у друк, — сказала Малін. — Ми випустимо її у м'якій палітурці.

— Добре.

— Число являтиме собою The Lisbeth Salander Story,[51] — сказав Хенрі Кортес. — Вони весь час змінюють нам дату, але суд призначено на середу тринадцятого липня. До цього часу наклад уже буде надруковано, але ми притримаємо його розповсюдження до середини тижня. Коли його випустити, вирішувати тобі.

— Чудово. Значить, залишається книга про Залаченка, а це поки суцільний кошмар. Назвемо ми її «Секція». До першої частини книги увійде практично той же матеріал, що буде в «Міленіумі». Вихідна точка — убивство Даґа Свенссона й Міа Берґман, а далі — пошуки Лісбет Саландер, Залаченка і Нідермана. У другій частині викладемо те, що знаємо про «Секцію».

— Мікаелю, хоч друкарня і йде для нас на все, але ми повинні здати готовий до друку оригінал не пізніше кінця червня, — сказала Малін. — Крістеру потрібно принаймні два-три дні для верстки. Таким чином, у нас залишається трохи більше двох тижнів. Не уявляю, як ми все встигнемо.

— Розкопати історію повністю ми не встигнемо, — визнав Мікаель. — Але думаю, ми б не встигли цього і за рік. У цій книзі ми розповімо про події, що вже відбулися. Якщо бракуватиме посилань на джерела, я викладу свою точку зору. Висловлювати припущення треба чітко і відкрито. Отже, ми розповімо про те, що сталося і на що у нас є документальне підтвердження, а потім напишемо, що, на наш погляд, могло статися.

— Надто хистко, — сказав Хенрі Кортес.

Малін похитала головою.

— Якщо я стверджую, що співробітник СЕПО вдирався до мене в квартиру, і можу надати відеозапис, значить, це твердження документально підтверджене. Якщо ж я заявляю, що він робив це за розпорядженням «Секції», то висловлюю припущення, яке не можу підтвердити документально, але в світлі останніх викриттів воно виглядає цілком обґрунтованим. Розумієш?

— Добре.

— Я не встигну написати все сам. Хенрі, ось перелік текстів, які доведеться підготувати тобі. Малін, ти допомагатимеш Хенрі так само, як з редагуванням книги Даґа Свенссона. Усі три імені виносяться на обкладинку як автори. Згодні?

— Звичайно, — відповіла Малін. — Але у нас є ще деякі проблеми.

— Які?

— Поки ти сидиш з книгою про Залаченка, нам тут доводиться виконувати до біса багато роботи…

— І ти вважаєш, що я цілком випадаю?

Малін Ерікссон кивнула.

— Ти маєш рацію. Мені шкода.

— Не треба. Ми всі знаємо, що, коли ти захоплений якимсь матеріалом, для тебе більше нічого не існує. Але ми не справляємося. Я не справляюся. У Еріки Берґер напохваті була я. У мене є Хенрі, він геніальний, але він працює над твоїм матеріалом не менше за тебе. Навіть рахуючи тебе, нам все одно не вистачає в редакції двох чоловік.

— Гаразд.

— І я не Еріка Берґер, у мене немає її навичок. Я лише вчуся працювати. Моніка Нільссон вибивається із сил, Лотта Карім теж, але ні в кого немає часу навіть зібрати докупи думки.

Це тимчасово. Щойно почнеться судовий процес…

— Ні, Мікаелю. На цьому все не закінчиться. Коли почнеться суд, буде справжнє пекло. Пам’ятаєш, як було із справою Веннерстрьома? Ми тебе не побачимо ще місяців зо три, поки ти бігатимеш по різних телепередачах.

Мікаель зітхнув, потім повільно кивнув.

— Що ти пропонуєш?

— Щоб восени «Міленіум» вижив, нам треба взяти нових співробітників, як мінімум двох. У нас бракує сил на те, що ми намагаємося робити, і…

— І?

— І я не впевнена, що мені хочеться це робити.

— Розумію.

— Я серйозно. Я вже набила руку бути відповідальним секретарем, і це було piece of саkе[52] під керівництвом Еріки Берґер. Ми домовлялися, що влітку проведемо експеримент… гаразд, ми його провели. З мене вийшов поганий головний редактор.

— Дурниця, — заперечив Хенрі Кортес.

Малін похитала головою.

— Добре, — сказав Мікаель. — Я розумію, що ти хочеш сказати. Але пам’ятай: у нас склалася екстремальна ситуація.

Малін усміхнулася йому.

— Вважай це скаргою з боку персоналу, — сказала вона.

Оперативний підрозділ відділу охорони конституції присвятив п’ятницю спробам розібратися з отриманою від Мікаеля Блумквіста інформацією. Двоє співробітників перемістилися до тимчасового офісу на Фрідхемсплан, куди надходила вся документація. Справа ускладнювалася тим, що внутрішня комп’ютерна мережа була в поліцейському управлінні, й, отже, співробітникам доводилося ходити туди-сюди по кілька разів на день. Звичайно, дорога забирала всього десять хвилин, але це дратувало. Зате вже до обіду у них набралося багато документальних підтверджень того, що Фредрік Клінтон і Ханс фон Роттінґер у 60-х і на початку 70-х років мали стосунок до Служби державної безпеки.

Ханс фон Роттінґер спочатку служив у військовій розвідці і декілька років пропрацював у відділі, що координував діяльність Збройних сил Швеції із Службою державної безпеки. Фредрік Клінтон починав у військово-повітряних силах і став до роботи у відділі з контролю за співробітниками в 1967 році.

Але на початку 70-х років обоє покинули ДПУ/Без — Клінтон у 1971 році, а фон Роттінґер у 1973-му. Клінтон став консультантом у сфері приватного підприємництва, а фон Роттінґер залишив військову службу, щоб займатися обстеженнями для МАГАТЕ, і влаштувався в Лондоні.

Тільки ближче надвечір Моніка Фігуерола змогла постукати в кабінет до Едклінта і заявила, що кар’єри Клінтона і фон Роттінґера після того, як вони пішли з ДПУ/Без, найімовірніше, підроблені і є прикриттям. Простежити шлях Клінтона було важко. Посада консультанта у сфері приватного підприємництва може за великим рахунком означати все, що завгодно, і людина, що обіймає її, не зобов’язана звітувати перед державою про свою діяльність. З податкових декларацій виходило, що він добре заробляв, але, на жаль, його клієнтура, схоже, в основному складалася з анонімних фірм, що базувалися в Швейцарії або подібних країнах. Отже, довести, що це фальшивка, було важко.

Зате фон Роттінґер ніколи не переступав порога офісу в Лондоні, в якому мав би працювати. Будинок, де він, згідно з документами, працював, у 1973 році знесли в ході розширення вокзалу Кінгс-кросс. Схоже, що, розробляючи легенду, хтось дав маху. Протягом дня команда Фігуероли поговорила з кількома співробітниками МАГАТЕ, які вийшли на пенсію, і з’ясувала, що ніхто з них ніколи про Ханса фон Роттінґера не чув.

— Отже, нам усе ясно, — сказав Едклінт. — Тепер залишається довідатися, що вони робили насправді.

Моніка Фігуерола кивнула.

— Як ми вчинимо з Блумквістом?

— Що ти маєш на увазі?

— Ми обіцяли повідомити його, якщо знайдемо що-небудь про Клінтона з Роттінґером.

Едклінт задумався.

— Гаразд. Через деякий час він і сам до цього докопається, а нам краще підтримувати з ним добрі стосунки. Можеш йому розповісти, лише будь обережна.

Моніка Фігуерола пообіцяла. Ще кілька хвилин вони приділили обговоренню планів на вихідні: двоє співробітників Моніки збиралися продовжити роботу, сама ж вона мала намір відпочити.

Після цього Моніка покинула робоче місце і пішла в спортзал, де провела дві години, завзято надолужуючи згаяний вранці час. Прийшовши додому близько сьомої, вона прийняла душ, приготувала простеньку вечерю і всілася перед телевізором слухати новини. О пів на восьму вона вже не знаходила собі місця. Надівши спортивний костюм, біля вхідних дверей вона зупинилася і задумалася. Бісів Блумквіст. Моніка відкрила мобільний телефон і зателефонувала йому на анонімний номер.

— Ми роздобули деяку інформацію про Роттінґера і Клінтона.

— Розкажи, — попросив Мікаель.

— Якщо приїдеш у гості, розкажу.

— Гм, — вимовив Мікаель.

— Я щойно перевдягнулася в спортивний костюм, щоб скинути трохи зайвої енергії, — сказала Моніка Фігуерола. — Мені виходити чи зачекати на тебе?

— Нічого, якщо я з’явлюся після дев’ятої?

— Чудово.

Близько восьмої вечора в п’ятницю Лісбет Саландер відвідав доктор Андерс Юнассон. Він усівся на стілець для відвідувачів і відкинувся на спинку.

— Будеш оглядати мене? — спитала Лісбет Саландер.

— Ні. Сьогодні не буду.

— Добре.

— Ми сьогодні проаналізували твій стан і повідомили прокурора, що можемо тебе виписати.

— Ясно.

— Вони хотіли забрати тебе до ґетеборзького слідчого ізолятора прямо сьогодні ввечері.

— Так швидко?

Він кивнув.

— Стокгольм явно квапить. Я сказав, що повинен провести завтра деякі завершальні тести і не випущу тебе раніше неділі.

— Навіщо?

— Не знаю. Мене розсердив їх натиск.

Лісбет Саландер навіть усміхнулася. Якби в неї було в розпорядженні кілька років, вона змогла б зробити з доктора Андерса Юнассона чудового анархіста: глибоко в душі він вочевидь мав схильність до громадянської непокори.

— Фредрік Клінтон, — мовив Мікаель Блумквіст, дивлячись у стелю над ліжком Моніки Фігуероли.

— Якщо ти запалиш цю сигарету, я погашу її об твій пупок, — попередила Моніка.

Мікаель здивовано поглянув на сигарету, яку машинально витягнув з кишені піджака.

— Вибач, — сказав він. — А на балконі можна покурити?

— Якщо потім почистиш зуби.

Він кивнув і загорнувся в простирадло. Моніка пішла за ним на кухню, налила собі велику склянку холодної води і прихилилася до одвірка балконних дверей.

— Фредрік Клінтон?

— Він живий і є сполучною ланкою з минулим.

— Він при смерті. Йому потрібна нова нирка, і більшу частину часу він проводить на діалізі або інших процедурах.

— Але він живий. Ми могли б зв’язатися з ним і поставити йому питання прямо. Можливо, він погодиться розповісти.

— Ні, — заперечила Моніка. — По-перше, це вже попереднє слідство, а це прерогатива поліції. Щодо цього жодного «ми» не існує. По-друге, у нас з тобою домовленість: ти отримуєш інформацію, але обіцяв не робити жодних дій, які можуть нашкодити розслідуванню.

Мікаель поглянув на неї, усміхнувся і погасив сигарету.

— Фу, — сказав він. — Служба безпеки смикає за повідець.

Її обличчя раптом стало задумливим.

— Мікаелю, це не жарти.

Коли в суботу вранці Еріка Берґер їхала до «Свенска морґонпостен», на душі в неї лежав важкий камінь. Перед цим їй почало здаватися, що процес створення газети вже під контролем, і на вихідних вона планувала відпочити — вперше з початку роботи в «СМП». Проте пропажа дуже особистих і інтимних речей разом з матеріалами про діяльність Берґшьо поставила хрест на її надіях розслабитись.

Під час безсонної ночі, в основному проведеної на кухні в товаристві Сусанн Ліндер, Еріка чекала, що «Отруйне перо» завдасть їй удару і що її далеко не найкращі зображення швидко поширяться. Інтернет — чудове знаряддя для негідників. Боронь Боже, клятий запис, де я трахаюся з двома чоловіками, — найінтимніше потрапить у вечірні газети по всьому світу.

Сусанн Ліндер усе-таки вмовила її лягти, але всю ніч панічний страх не давав їй спати.

О восьмій годині ранку вона встала і поїхала до «СМП». Залишатися осторонь вона не могла — якщо здійнялася буря, Еріка хотіла зустріти її лицем.

Проте в напівпорожній з нагоди суботи редакції все виглядало як завжди. Коли вона проходила повз центральну стійку, співробітники приязно привіталися. У Андерса Хольма був вихідний, і його обов’язки виконував Петер Фредрікссон.

— Доброго ранку, а я думав, що ви сьогодні відпочиватимете, — привітав він Еріку.

— Я теж. Але мені вчора нездоровилось, а треба дещо зробити. Щось особливе відбувається?

— Ні, щодо новин ранок видався спокійним. Найбільш животрепетне — на деревообробному заводі в Даларна намітилося піднесення, і сталося пограбування в Норрчьопінгу, одну людину поранено.

— Гаразд. Я трохи посиджу в скляній клітці і попрацюю.

Вона сіла, прихилила милиці до книжкової полиці і зайшла в Інтернет. Насамперед вона перевірила пошту. Їй надійшло кілька листів, але від «Отруйного пера» нічого не було. Еріка нахмурила брови. З моменту крадіжки минуло дві доби, а він ще не скористався здобутими можливостями. Чому? Збирається змінити тактику? Шантажуватиме? Просто хоче тримати мене за горло?

Конкретної справи у неї не було, й Еріка відкрила документ із стратегією «СМП», яку поступово виробляла. П’ятнадцять хвилин вона сиділа, втупившись в екран, але не розрізнюючи літер.

Потім спробувала зателефонувати Ґреґеру, але так і не змогла з ним зв’язатися. Вона навіть не знала, чи працює за кордоном його мобільний телефон. Якби вона доклала зусиль, то, звичайно, зуміла б його розшукати, але почувала себе геть знесиленою страхом і відчаєм.

Еріка спробувала зателефонувати Мікаелю Блумквісту, щоб розповісти про крадіжку папки з документами про Берґшьо, але його телефон не відповідав.

О десятій годині, так до ладу нічого і не зробивши, вона вирішила їхати додому. Вона якраз простягнула руку, щоб вимкнути комп’ютер, коли почула сигнал ICQ. Еріка розгублено поглянула на рядки меню. Що таке ICQ, вона знала, але спілкувалася в чаті рідко і з початку роботи в «СМП» цією програмою жодного разу не користалася.

Вона, вагаючись, клікнула на «Відповісти».

Привіт, Еріко.

Привіт. Хто це?

Особисте. Ти сама?

Це новий трюк «Отруйного пера»?

Так. Хто ти?

Ми зустрічалися вдома у Калле Блумквіста, коли він повернувся із Сандхамна.

Еріка Берґер з подивом втупилася в екран і лише за кілька секунд добрала розуму. Лісбет Саландер. Неможливо.

Ти на місці?

Так.

Жодних імен. Ти знаєш, хто я?

Як я можу дізнатися, що це не провокація?

Мені відомо, звідки у Мікаеля на шиї взявся шрам.

Еріка хапнула повітря. Про це знали лише чотири людини на світі, й однією з них була Лісбет Саландер.

О'кей. Але як ти змогла вийти на мене в чаті?

Я досить добре розуміюся на комп'ютерах.

Лісбет Саландер, звичайно, ас. Але яку чортівню вона змогла придумати, щоб спілкуватися із Сальгренської лікарні, де з квітня лежить під замком, — це понад моє розуміння.

О'кей.

Я можу на тебе покластися?

Що ти маєш на увазі?

Про цю розмову ніхто не повинен знати.

Не хоче, щоб поліція довідалася, що в неї є доступ до Мережі. Звичайно ж, ні. Тому і розмовляє в чаті з головним редактором однієї з найбільших газет Швеції.

Немає проблем. Чого ти хочеш?

Розплатитися.

Тобто?

«Міленіум» мене підтримував.

Ми робили свою роботу.

А інші газети — ні.

Ти не винна в тому, в чому тебе звинувачують. Тебе переслідує маніяк.

Еріка Берґер раптом відчула шалене серцебиття і відповіла після довгих вагань:

Що тобі відомо?

Викрадене відео. Пограбування.

Так. Ти можеш допомогти?

Написавши це запитання, Еріка Берґер не повірила власним очам. Справжнісіньке божевілля. Лісбет Саландер лежить у Сальгренській лікарні, видужуючи після тяжких поранень, і в неї своїх проблем вище голови. Вона вже напевне остання людина, до якої Еріка могла звернутися у надії на якусь допомогу.

Не знаю. Дай мені спробувати.

Як?

Питаннячко. Ти гадаєш, мерзотник в «СМП»?

Я не можу цього довести.

Чому ти так думаєш?

Перш ніж відповісти, Еріка надовго задумалася.

Передчуття. Все почалося, коли я почала працювати в «СМП». Інші люди в «СМП» отримали огидні листи від «Отруйного пера», нібито від мого імені.

Від «Отруйного пера»?

Я так називаю мерзотника.

О'кей. Чому об'єктом уваги «Отруйного пера» стала саме ти?

Не знаю.

Що-небудь указує на особисту неприязнь?

Що ти маєш на увазі?

Скільки в «СМП» співробітників?

Трохи більше 230, включаючи видавництво.

Скількох ти знаєш особисто?

Важко сказати. З багатьма журналістами і співробітниками я за ці роки за різних обставин зустрічалася.

Ти з ким-небудь із них раніше сварилася?

Ні. Нічого конкретного.

Може, хтось тобі мститься?

Мститься? За що?

Помста — потужна рушійна сила.

Дивлячись на екран, Еріка намагалася зрозуміти, на що натякає Лісбет Саландер.

Ти ще тут?

Так. Чому ти запитуєш про помсту?

Я прочитала складений Русином список інцидентів, які ти пов'язуєш з «Отруйним пером».

Чому я не дивуюся?

О'кей. І що з цього?

На маніяка не схоже.

Що ти хочеш цим сказати?

Маніяк схибнутий на сексі. А тут, схоже, хтось прикидається маніяком. Трахати викруткою… просто пародія якась.

Он як?

Я мала справу із справжніми маніяками. Вони куди більш збочені, вульгарні і мерзенні. Вони виявляють кохання і ненависть одночасно. Тут щось не так.

Ти вважаєш, що це недостатньо вульгарно?

Так. Лист Еві Карлссон зовсім не з цієї опери. Хтось хоче звести порахунки.

Ясно. Я так на це не дивилася.

Це не маніяк. Хтось переслідує особисто тебе.

О'кей. Що ти пропонуєш?

Ти мені довіряєш?

Либонь так.

Мені потрібний доступ до мережі «СМП».

Почекай.

Зараз же. Мене скоро перевезуть, і я позбудуся Інтернету.

Еріка секунд десять повагалася. Видати доступ до мережі «СМП»… кому? Кінченій психопатці? Можливо, у вбивствах Лісбет і не винна, але вона безперечно відрізняється від нормальних людей.

Але що їй втрачати?

Як?

Я повинна вставити в твій комп'ютер програму.

У нас файрволи.

Ти маєш допомогти. Запусти Інтернет.

Уже запущений.

Explorer?

Так.

Я напишу адресу. Скопіюй і встав в Explorer.

Готово.

Перед тобою перелік програм. Клікни на «Асфіксія сервер» і скачай.

Еріка виконала інструкцію.

Готово.

Запусти «Асфіксію». Клікни на «Встановити» і вибери Explorer.

Всього три хвилини.

Готово.

О'кей. Тепер ти повинна перезавантажити комп'ютер. Ми ненадовго втратимо контакт.

О'кей.

Коли ми знову з'єднаємося, я переведу твій жорсткий диск на один сервер у Мережі.

О'кей.

Перезавантажуй. До зустрічі.

Поки комп’ютер перезавантажувався, Еріка Берґер захоплено дивилася на екран. Вона подумала, чи все гаразд у неї з головою. Потім знову пролунав сигнал ICQ.

Привіт, це знову я.

Привіт.

Буде швидше, якщо це зробиш ти. Запусти Інтернет і скопіюй адресу, яку я тобі пошлю.

О'кей.

Зараз у тебе з'явиться питання. Клікни на «Старт».

О'кей.

Зараз тебе попросять назвати жорсткий диск. Назви його SMP-2.

О'кей.

Можеш поки сходити по каву. Це забере трохи часу.

У суботу вранці Моніка Фігуерола прокинулася близько восьмої — приблизно на дві години пізніше звичайного. Вона сіла в ліжку і поглянула на Мікаеля Блумквіста. Той хропів. Well. Nobody is perfect.[53] Вона задумалася над тим, у що виллється цей зв’язок. Наскільки вона зрозуміла з його біографії, до надійних чоловіків, з якими можна планувати довготривалі стосунки, Мікаель не належав. З другого боку, вона не була певна, що сама прагне до стабільних стосунків, які приводять до обзаведення обстановкою і дітьми. З часів підліткового віку зробивши з десяток невдалих спроб, вона все більше схилялася до думки, що стабільні стосунки переоцінюються. Її найтривалішим зв’язком було дворічне спільне проживання з одним колегою в Упсалі.

Разом з тим вона була не з тих дівчат, хто захоплюється one night stands,[54] хоч і вважала секс чудовим терапевтичним засобом проти переважної більшості недуг. А з Мікаелем Блумквістом секс виходив цілком задовільний, навіть більше того. Він гарна людина, і стосунки з ним хотілося продовжувати.

Що це — літній роман? Закоханість? Може, вона закохалася?

Моніка пішла у ванну, сполоснула обличчя і почистила зуби, а потім, надягнувши шорти для бігу і вітровку, тихенько вийшла з квартири. Вона зробила розтяжки і сорокап’ятихвилинну пробіжку повз лікарню Роламбхов, навколо району Фредхелль і назад. Повернувшись додому о дев’ятій годині, вона побачила, що Блумквіст усе ще спить. Моніка нахилилася і стала кусати його за вухо, аж поки він ні в сих ні в тих розплющив очі.

— Доброго ранку, любий. Треба, щоб хтось потер мені спину.

Він поглянув на неї і щось пробурчав.

— Що ти сказав?

— Тобі не потрібно приймати душ. Ти і так наскрізь мокра.

— Я пробіглася. Тобі слід було б до мене долучитися.

— Підозрюю, що, якби я спробував підтримувати твій темп, тобі довелося б викликати службу порятунку. Зупинка серця на Північній набережній озера Меларен.

— Дурниці. Ну ж бо. Час прокидатися.

Він потер їй спину і намилив плечі. І стегна. І живіт. І груди. І через деякий час Моніка Фігуерола, цілком утративши інтерес до водних процедур, потягла Мікаеля назад у ліжко.

Каву вони пили в кафе на набережній, коли на годиннику була вже одинадцята.

— Ти можеш стати для мене поганою звичкою, — сказала Моніка Фігуерола. — Адже ми знайомі лише кілька днів.

— Мене до тебе дуже вабить. Гадаю, ти вже це помітила.

Вона кивнула.

— Цікаво, чому?

— Сорі. На це питання я відповісти не можу. Я ніколи не розумію, чому якась жінка мене раптом приваблює, а інша залишає абсолютно байдужим.

Вона задумливо посміхнулася.

— Я сьогодні вільна, — сказала вона.

— А я ні. У мене море роботи аж до початку суду, а останні три ночі я провів у тебе, замість того щоб займатися справою.

— Шкода.

Він кивнув, підвівся і поцілував її в щоку. Моніка схопила його за рукав сорочки.

— Блумквісте, я дуже хочу спілкуватися з тобою й далі.

— Я теж, — кивнув він. — Але поки ми не розберемося з цією історією, все буде трохи навпаки.

І зник у напрямку до Хантверкарґатан.

Еріка Берґер принесла каву і стала дивитися на екран. Протягом п’ятдесяти трьох хвилин абсолютно нічого не відбувалося, лише екран періодично гаснув. Потім знову виник сигнал ICQ.

Готово. У тебе на жорсткому диску дуже багато лайна, зокрема два віруси.

Сорі. Який наступний крок?

Хто адміністратор комп'ютерної мережі «СМП»?

Не знаю. Мабуть, Петер Флемінґ. Він — начальник технічного відділу.

О'кей.

Що я повинна робити?

Нічого. Йди додому.

Ото й усе?

Я дам звістку про себе.

Залишити комп'ютер увімкненим?

Але Лісбет Саландер уже покинула її ICQ. Еріка Берґер розчаровано втупилася в екран. Зрештою вона вимкнула комп’ютер і подалася на пошуки кафе, де можна було б посидіти і спокійно подумати.

Розділ 20

Вийшовши з автобуса біля Шлюзу, Мікаель Блумквіст піднявся ліфтом Катарінахіссен на пагорб Мусебаккен і дійшов до будинку № 9 по Фіскарґатан. У найближчому магазині він купив хліб, молоко і сир і насамперед поклав продукти в холодильник, а потім увімкнув комп’ютер Лісбет Саландер.

Трохи повагавшись, він також увімкнув синій телефон «Ерікссон Т10». На звичайний мобільний телефон він вирішив плюнути, оскільки все одно не хотів розмовляти ні з ким, хто не мав стосунку до історії Залаченка. Виявилося, що за минулу добу йому телефонували сім разів — тричі Хенрі Кортес, двічі Малін Ерікссон і один раз Еріка Берґер.

Спершу він зателефонував Хенрі Кортесу, який сидів у кафе в районі Васастан і хотів обговорити декілька дрібниць, але нічого нагального.

Малін Ерікссон телефонувала просто для порядку.

Потім Мікаель подзвонив Еріці Берґер, але в неї було зайнято.

Він відкрив yahoo «Stolliga_Bordet» і виявив остаточний варіант біографії Лісбет Саландер. Мікаель усміхнувся, кивнув, роздрукував документ і відразу почав його читати.

Лісбет Саландер давила на клавіші свого «Палм Тангстен ТЗ». Проникнувши в комп’ютерну мережу «СМП», вона протягом години розбиралася з її вмістом. При цьому вона користувалася реєстраційною адресою Еріки Берґер — займатися адресою Петера Флемінґа Лісбет не стала, позаяк добувати цілковиті адміністративні повноваження у неї не було потреби. Її цікавив доступ до адміністративного сайта «СМП» з особистими файлами, а тут у Еріки Берґер і так були цілковиті права.

Лісбет страшенно шкодувала, що Мікаель Блумквіст не міг замість кишенькового комп’ютера протягнути в лікарню її ноутбук із справжньою клавіатурою і 17-дюймовим екраном. Вона скачала собі перелік усіх співробітників «СМП» і заходилася його вивчати. Він включав двісті двадцять три людини, з них вісімдесят дві жінки.

Спершу вона викреслила усіх жінок. Божевілля у жінок вона не виключала, але статистика показувала, що в переважній більшості випадків жінок переслідують чоловіки. Залишався сто сорок один чоловік.

Знову-таки за статистикою, більшість «отруйних пер» перебувають або в підлітковому, або в середньому віці. Оскільки підлітки в «СМП» не працювали, Лісбет побудувала діаграму і викреслила всіх старше п’ятдесяти п’яти і молодше двадцяти п’яти. Після цього залишилося сто три чоловіка.

Вона трохи подумала. Часу було обмаль — можливо, навіть менше двадцяти чотирьох годин. Лісбет вирішила й одним махом викреслила всіх працівників відділів розповсюдження, реклами, художнього оформлення, охорони і техніки, зосередивши увагу на групі журналістів і редакційного персоналу. Вийшов список із сорока восьми чоловіків віком від двадцяти шести до п’ятдесяти чотирьох років.

Тут почувся брязкіт в’язки ключів. Лісбет негайно вимкнула комп’ютер і прилаштувала його під ковдрою між ніг. Прибув її останній обід в Сальгренській лікарні, і Лісбет із жалем поглянула на тушковану капусту. До того ж вона знала, що після обіду їй деякий час не дадуть спокійно працювати, тому поклала комп’ютер у дірку за тумбочкою і терпляче чекала, поки дві жінки родом з Еритреї пропилососять палату і перестелять ліжко.

Одну з них звали Сара, і вона останній місяць регулярно приносила Лісбет по кілька сигарет «Мальборо лайт». Вона також забезпечила пацієнтку запальничкою, яку та ховала за тумбочкою коло ліжка. Лісбет з вдячністю прийняла дві сигарети, які збиралася викурити вночі біля вентилятора.

Лише близько другої, коли все знову заспокоїлося, Лісбет дістала комп’ютер і підключилася до Мережі. Вона зібралася була відразу повернутися до адміністративного сайта «СМП», але подумала, що не слід забувати про власні проблеми. Щоденну перевірку вона почала з yahoo «Stolliga_Bordet». За останні три доби Мікаель Блумквіст не виклав там нічого нового, і її зацікавило, чим же він займається. Цей біс знов узявся за своє і крутить з якою-небудь фіфою з великими цицьками.

Потім Лісбет перевірила, чи не додав чого-небудь Чума. Не додав.

Далі вона зайнялася перевіркою жорстких дисків прокурора Ріхарда Екстрьома, де знайшла малоцікаву кореспонденцію про майбутній суд, і доктора Петера Телебор’яна.

Щоразу, як вона заглиблювалася в жорсткий диск Телебор’яна, у неї виникало відчуття, ніби температура тіла на кілька градусів знижується.

Вона знайшла результати своєї судово-медичної експертизи, які він уже сформулював, хоча офіційно написати їх міг лише після огляду. Прогноз, за його версією, дещо поліпшився, але в цілому нічого нового не з’явилося. Лісбет скачала експертизу і відправила на адресу «Stoliiga_Bordet», потім стала перевіряти електронну пошту Телебор’яна, відкриваючи один лист за одним, і мало не пропустила значення коротенького повідомлення:

Субота, 15.00, біля кільця на Центральному вокзалі. Юнас.

Дідько. Юнас. Він зустрічається в багатьох листах, адресованих Телебор’яну. Використовує адресу на hotmail. Особа невідома.

Лісбет Саландер перевела погляд на електронний годинник на тумбочці. 14.28. Вона відразу натиснула ICQ Мікаеля Блумквіста, але відповіді не надійшло.

Мікаель Блумквіст роздрукував уже готові 220 сторінок, вимкнув комп’ютер і всівся за кухонний стіл Лісбет Саландер з ручкою в руках, маючи намір зайнятися правкою.

Текст його задовольняв, але в матеріалах залишалася велика біла пляма. Як же знайти решту членів «Секції»? Малін Ерікссон має рацію. Це неможливо. І час не терпить.

Лісбет Саландер сердито вилаялася і спробувала викликати в ICQ Чуму. Той не відповідав. Вона глянула скоса на годинник: 14.30.

Лісбет сіла на край ліжка і почала згадувати адреси ICQ. Спершу спробувала адресу Хенрі Кортеса, потім Малін Ерікссон. Ніхто не відповідав. Субота. У всіх вихідний. Вона краєм ока глянула на годинник. 14.32.

Лісбет спробувала дістатися до Еріки Берґер. Безуспішно. Я ж веліла їй іти додому. Дідько. 14.33.

Вона могла б послати SMS Мікаелю Блумквісту на мобільний телефон… але він прослуховується. Лісбет прикусила нижню губу.

Врешті-решт вона у відчаї повернулася до тумбочки і викликала медсестру. О 14.35 вона почула, що в двері вставляється ключ, і до неї заглянула сестра Агнета, жінка років п’ятдесяти.

— Доброго дня. У вас проблеми?

— Доктор Андерс Юнассон зараз у відділенні?

— Ви себе погано почуваєте?

— Я добре себе почуваю. Але мені треба перекинутися з ним кількома словами. Якщо це можливо.

— Я його тільки-но бачила. А що сталося?

— Мені необхідно з ним поговорити.

Сестра Агнета нахмурила брови. Пацієнтка Лісбет Саландер звичайно викликала сестер, лише якщо в неї боліла голова або виникала якась інша невідкладна проблема. Вона ніколи не сперечалася і жодного разу не просила про розмову з конкретним лікарем. Правда, сестра Агнета відзначила, що Андерс Юнассон багато морочився з арештованою пацієнткою, яка зазвичай бувала цілком закрита для зовнішнього світу. Можливо, йому вдалося встановити з нею якийсь контакт.

— Гаразд. Я узнаю, чи є в нього час, — привітно сказала сестра Агнета і зачинила двері. І замкнула їх. На годиннику було 14.36 і відразу ж стало 14.37.

Лісбет підвелася з ліжка і підійшла до вікна. Вона раз у раз позиркувала на годинник. 14.39. 14.40.

О 14.44 вона почула кроки в коридорі і брязкання в’язки ключів охоронця. Андерс Юнассон кинув на неї запитливий погляд і зупинився, побачивши в очах Лісбет Саландер відчай.

— Щось трапилося?

— Дещо трапляється саме зараз. У тебе мобільник із собою?

— Що?

— Мобільний телефон. Мені необхідно зателефонувати.

Андерс Юнассон із сумнівом подивився скоса на двері.

— Андерсе… Мені потрібний мобільник. Негайно!

Почувши в її голосі відчай, він сунув руку у внутрішню кишеню і передав їй телефон, який Лісбет буквально вирвала у нього з рук. Зателефонувати Мікаелю Блумквісту вона не могла — найімовірніше, що його телефон прослуховується. А номера анонімного синього «Ерікссон Т10» він їй не давав — навіщо, якщо вона все одно не зможе йому подзвонити з-під арешту? Повагавшись десяту частку секунди, Лісбет набрала номер Еріки Берґер, і після трьох сигналів Еріка відповіла.

Еріка Берґер була в своїй машині «BMW», за кілометр від будинку, коли в неї відбулася несподівана розмова. Правда, цього ранку Лісбет Саландер уже удалося її приголомшити.

— Берґер.

— Це Саландер. На пояснення часу немає. У тебе є номер анонімного телефону Мікаеля? Того, який не прослуховується.

— Так.

— Зателефонуй йому. Негайно! Телебор’ян зустрічається з Юнасом біля кільця на Центральному вокзалі о п’ятнадцятій нуль-нуль.

— Що це…

— Поквапся. Телебор’ян. Юнас. Кільце на вокзалі. П’ятнадцята нуль-нуль. У нього чверть години.

Лісбет обірвала зв’язок, аби не дати Еріці витрачати дорогоцінні секунди на непотрібні питання, і скосила очі на годинник — там якраз з’явилися цифри 14.46.

Еріка Берґер загальмувала і припаркувалася на узбіччі. Витягши із сумки записник, вона знайшла номер, отриманий від Мікаеля того вечора, коли вони зустрічалися в «Казанчику Саміра».

Почувши писк мобільного телефону, Мікаель Блумквіст підвівся з-за кухонного столу, повернувся в кабінет Лісбет Саландер і взяв апаратик.

— Слухаю.

— Це Еріка.

— Привіт.

— Телебор’ян зустрічається з Юнасом біля кільця на Центральному вокзалі о п’ятнадцятій нуль-нуль. У тебе залишилося кілька хвилин.

— Що-що?

— Телебор’ян…

— Я чув. Звідки тобі про це відомо?

— Кінчай дискусію і вперед!

Мікаель скоса глянув на годинник. 14.47.

— Дякую. Бувай.

Він схопив сумку з ноутбуком і, не чекаючи ліфта, кинувся вниз по сходах. На бігу він набрав номер синього Т10 Хенрі Кортеса.

— Кортес.

— Де ти зараз?

— В Академічному книжковому магазині.

— Телебор’ян зустрічається з Юнасом біля кільця на Центральному вокзалі о п’ятнадцятій нуль-нуль. Я в дорозі, але тобі ближче.

— Дідько! Біжу.

Мікаель добіг по Гьотґатан і з максимальною швидкістю помчав у бік Шлюзу. Біля Шлюзу він, захекавшись, зиркнув на наручний годинник. Можливо, в словах Моніки Фігуероли про користь пробіжок щось є. 14.56. Йому не встигнути. Він почав шукати таксі.

Лісбет Саландер повернула телефон Андерсу Юнассону.

— Дякую, — сказала вона.

— Телебор’ян? — спитав доктор, який чув усю розмову.

Вона кивнула і поглянула йому в очі.

— Телебор’ян — справжнісінький негідник. Ти просто не уявляєш.

— Так. Але я уявляю, що зараз відбувається щось таке, від чого ти розхвилювалася більше, ніж за весь цей час. Сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

Лісбет посміхнулася Андерсу Юнассону кривою посмішкою.

— Мабуть, найближчим часом ти отримаєш відповідь на це питання, — сказала вона.

Хенрі Кортес вискочив з книжкової крамниці як божевільний. Він перетнув Свеавеґен по віадуку вулиці Местер Самуельсґатан, спустився вниз і завернув на віадук Клараберґсвіадуктен через Васаґатан. Потім перескочив через Клараберґсґатан між автобусом і двома автівками, що несамовито сигналили йому, і рівно о 15.00 прослизнув у двері Центрального вокзалу.

Перестрибуючи через три сходинки, він спустився по ескалатору на головний поверх, пробіг повз книжковий кіоск і лише тут зменшив швидкість, щоб не привертати до себе уваги, і став пильно вдивлятися в людей поблизу від кільця.

Ні Телебор’яна, ні чоловіка, якого сфотографував біля кафе Крістер Мальм і якого вони вважали Юнасом, не було видно. Хенрі поглянув на годинник. 15.01. Він дихав так, ніби пробіг стокгольмський марафон.

Він навмання пробіг через зал і вискочив з дверей, що виходили на Васаґатан. Зупинився, роззирнувся і став розглядати всіх у полі зору, одну людину за одною, але не знайшов ні Петера Телебор’яна, ні Юнаса.

Хенрі розвернувся і знову кинувся в будинок вокзалу. 15.03. Біля кільця було порожньо.

Потім він підвів погляд, і перед ним буквально на мить промайнули скуйовджений профіль і борідка Петера Телебор’яна, що виходив з газетного кіоску в іншому кінці залу. Наступної миті поряд з ним матеріалізувався чоловік з фотографій Крістера Мальма. Юнас! Вони перетнули центральний зал і вийшли на Васаґатан через північний вихід.

Хенрі Кортес відсапався, витер долонею піт з лоба і попрямував за ними.

Мікаель Блумквіст прибув на Стокгольмський центральний вокзал на таксі о 15.07. Він поспішив у головний зал, але не побачив там жодного знайомого обличчя.

Він дістав свій Т10, збираючись викликати Хенрі Кортеса, але телефон у нього в руці задзвонив сам.

— Я їх бачу. Вони сидять у пабі «Три келихи» на Васаґатан, біля спуску до потягів, що йдуть у бік Аккала.

— Спасибі, Хенрі. А ти де?

— Стою біля барної стійки і п’ю пиво. Я на це заслужив.

— Гаразд. Мене вони знають в обличчя, тому я заходити не буду. У тебе, мабуть, немає можливості чути їхню розмову.

— Ані найменшої. Я бачу спину Юнаса, а цей бісів Телебор’ян бурмоче собі під ніс так, що навіть по губах нічого не розібрати.

— Ясно.

— Але у нас може виникнути проблема.

— Яка?

— Цей Юнас виклав на стіл гаманець і мобільний телефон. А поверх гаманця поклав ключі від машини.

— Гаразд. Це я беру на себе.

Мобільний телефон Моніки Фігуероли виконав лейтмотив з «Якось раз на Дикому Заході», і вона відклала книжку про сприйняття бога в античності, яку їй ніяк не вдавалося дочитати.

— Привіт. Це Мікаель. Що ти робиш?

— Сиджу дома і розбираю фотографії колишніх коханців. Мене сьогодні безсовісно кинули.

— Пробач. Машина у тебе поблизу?

— Коли я востаннє дивилася, вона була на стоянці перед будинком.

— Чудово. Ти не хочеш прокататися містом?

— Не дуже. Що відбувається?

— Петер Телебор’ян п’є пиво з Юнасом в районі Васастан. А оскільки я завів звичку стукати до СЕПО, то подумав, можливо, ти захочеш долучитися.

Моніка Фігуерола миттю скочила з дивана і простягнула руку до ключів од машини.

— Ти не жартуєш?

— Навряд чи. До речі, перед Юнасом на столі лежать автомобільні ключі.

— Вже їду.

Малін Ерікссон по телефону не відповідала, але Мікаелю Блумквісту пощастило зловити Лотту Карім, що ходила по універмагу, вибираючи подарунок чоловікові на день народження. Мікаель зажадав, щоб вона взялася до наднормової роботи, і попросив її негайно піти в паб, а потім знову зателефонував Кортесу.

— План такий. За п’ять хвилин у мене буде машина. Ми припаркуємося на Єрнвегсґатан, неподалік від паба.

— Гаразд.

— Тобі на допомогу через кілька хвилин з’явиться Лотта Карім.

— Чудово.

— Коли вони вже йтимуть, сідай на хвіст Юнасу. Йди за ним пішки і повідомляй мені по мобільному, де ви є. Нам треба знати, коли він наблизиться до машини. Лотта хай бере Телебор’яна. Якщо ми не встигнемо, запиши номер його машини.

— Гаразд.

Моніка Фігуерола припаркувалася біля «Нордик Лайт Готелю», перед місцем відправлення потягів до аеропорту. Буквально за хвилину Мікаель Блумквіст відчинив дверці з боку водія.

— У якому пабі вони сидять? — спитала Моніка.

Мікаель пояснив.

— Я повинна викликати підкріплення.

— Не турбуйся. Ми тримаємо їх під контролем. Сім няньок ризикують лише все зіпсувати.

Моніка Фігуерола поглянула на нього з підозрою.

— А як ти дізнався про цю зустріч?

— Вибач. Анонімне джерело.

— У вас що, в «Міленіумі» є якась довбана власна розвідка? — вигукнула вона.

Мікаель стояв із задоволеним виглядом — завжди приємно обскакати СЕПО на їх же території.

Насправді ж він не мав ані найменшого уявлення про те, як вийшло, що Еріка Берґер зателефонувала йому як грім з ясного неба і повідомила про зустріч Телебор’яна з Юнасом. Починаючи з 10 квітня вона нічого не знала про редакційну роботу «Міленіуму». Про Телебор’яна вона, зрозуміло, чула, але Юнас виник лише в травні, і, наскільки Мікаелю було відомо, Еріка не знала навіть про його існування і вже тим паче про те, що він є предметом роздумів «Міленіуму» і СЕПО.

Найближчим часом з Ерікою Берґер треба серйозно поговорити.

Лісбет Саландер випнула губи, дивлячись на екран кишенькового комп’ютера. Повернувши докторові Андерсу Юнассону його мобільний, вона відкинула всі думки про «Секцію» і зосередилася на проблемах Еріки Берґер. Добре розміркувавши, вона викреслила з решти групи підозрюваних усіх одружених чоловіків. Вона знала, що пішла найлегшим шляхом і що за цим рішенням не стоїть жодної надійної статистики чи наукових спостережень. «Отруйним пером» цілком міг виявитися добропорядний батько родини з п’ятьма дітьми і собакою, або хтось з відділу охорони, або навіть жінка, хоча в це Лісбет не вірила.

Вона просто хотіла зменшити кількість імен у списку, а завдяки останньому рішенню група скоротилася з сорока восьми до вісімнадцяти чоловік. Серед тих, що залишилися, як помітила Лісбет, опинилися в основному відомі репортери і начальники або керівники середньої ланки у віці тридцяти п’яти років і старше. Якщо серед них вона нічого цікавого не знайде, район пошуків можна буде знову розширити.

О четвертій годині дня Лісбет зайшла на домашню сторіночку Республіки хакерів і перекинула список Чумі. За кілька секунд він її викликав.

18 імен.

Що?

Маленький побічний проект. Дивися на нього як на вправу.

Тобто?

Одне з імен належить мерзотнику. Знайди його.

Які критерії?

Працювати треба швидко. Завтра мене відріжуть від Мережі. До цього нам потрібно його знайти.

Вона пояснила ситуацію з «Отруйним пером» Еріки Берґер.

О'кей. Яка з цього буде вигода?

Лісбет Саландер на мить задумалася.

Я не приїду в твоє болото і не влаштую там пожежу.

А ти збиралася?

Я плачу гроші щоразу, коли прошу тебе щось для мене зробити. Це — не для мене. Вважай це податковим збором.

Ну і?

О' кей.

Вона переслала коди доступу до редакції «СМП» і відключила ICQ.

Хенрі Кортес зателефонував лише о 16.20.

— Вони, схоже, починають збиратися.

— Добре, ми готові.

Тиша.

— Вони розлучаються перед пабом. Юнас іде на північ. Лотта рухається за Телебор’яном на південь.

Коли по Васаґатан пройшов Юнас, Мікаель підняв палець і показав. Моніка Фігуерола кивнула. Через кілька секунд Мікаель побачив і Хенрі Кортеса. Моніка завела машину.

— Він перетинає Васаґатан і йде в бік Кунгсґатан, — сказав з телефону Хенрі Кортес.

— Тримай дистанцію, щоб він тебе не помітив.

— На вулиці досить багато народу.

Тиша.

— Він іде на північ по Кунгсґатан.

— На північ по Кунгсґатан, — повторив Мікаель.

Моніка Фігуерола натиснула на газ і вивернула на Васаґатан. На світлофорі їм довелося трохи затриматися.

— Де ви зараз? — спитав Мікаель, коли вони звернули на Кунгсґатан.

— На рівні універмагу «ПУБ». Він іде досить швидко. Гопля, він повертає на Дроттнінґґатан, на північ.

— Дроттнінґґатан, на північ, — повторив Мікаель.

— Гаразд, — сказала Моніка Фігуерола, зробила поворот у недозволеному місці і доїхала до вулиці Улофа Пальме. Завернувши туди, вона зупинилася перед офісним центром. Юнас перетнув вулицю Улофа Пальме і попрямував до Свеавеґен. Хенрі Кортес рухався слідом по іншій стороні.

— Він повернув на схід…

— Нічого. Ми бачимо вас обох.

— Він завертає на Холлендарґатан… Гоп-ля… Машина. Червона «Ауді».

— Машина, — сказав Мікаель, записуючи номер, який поспішно торохтів Кортес.

— У якому напрямі вона припаркована? — спитала Моніка Фігуерола.

— Носом на південь, — доповів Кортес. — Він виїжджає перед вами на вулицю Улофа Пальме… зараз.

Моніка Фігуерола вже почала рух і проїжджала Дроттнінґґатан. Вона посигналила і налякала двох пішоходів, що намагалися перебігти на червоне світло.

— Дякую, Хенрі. Звідси ми беремо його на себе.

Червона «Ауді» рушила на південь по Свеавеґен, Моніка поїхала слідом, одночасно вмикаючи мобільний телефон і набираючи лівою рукою номер.

— Повідомте, будь ласка, дані по номеру машини, червона «Ауді», — сказала вона, повторивши номер, отриманий від Хенрі Кортеса.

— Юнас Сандберґ, сімдесят першого року народження. Що ви сказали… Хельсінґьорсґатан, район Чиста. Дякую.

Мікаель записав роздобуті відомості.

Услід за червоною «Ауді» вони виїхали через Хамнґатан на набережну і потім відразу звернули на Артилеріґатан. Юнас Сандберґ припаркувався за квартал від Музею армії, потім перетнув вулицю і зник у парадному якогось будинку межі століть.

— Гм, — мовила Моніка Фігуерола, скоса подивившись на Мікаеля.

Той розуміюче кивнув. Усього через квартал звідси стояв будинок, у якому прем’єр-міністр орендував квартиру для особистої зустрічі.

— Хороша робота, — сказала Моніка.

Тієї ж миті зателефонувала Лотта Карім і розповіла, що Петер Телебор’ян, піднявшись ескалатором на вокзалі, вийшов на Клараберґсґатан, а потім попрямував до поліцейського управління на Кунгсхольмені.

— До поліцейського управління. О сімнадцятій нуль-нуль у суботу? — перепитав Мікаель.

Моніка Фігуерола і Мікаель Блумквіст поглянули одне на одного. Кілька секунд Моніка інтенсивно роздумувала, потім узяла мобільний телефон і зателефонувала інспекторові кримінальної поліції Яну Бубланськи.

— Вітаю. Це Моніка з ДПУ/Без. Ми якийсь час тому зустрічалися на Північній набережній.

— Що ви хочете? — спитав Бубланськи.

— У вас хто-небудь чергує на вихідних?

— Соня Мудіґ.

— Я хотіла попросити про одну послугу. Як ви думаєте, вона зараз у будинку поліції?

— Сумніваюся. Суботній вечір, та й погода чудова.

— Ви не могли б знайти її або кого-небудь іншого з вашого відділу, хто завдав би собі клопоту дійти до коридору прокурора Ріхарда Екстрьома? Мене цікавить, чи не проходить у нього нарада.

— Нарада?

— У мене немає часу пояснювати. Мені б треба знати, чи не зустрічається він з ким-небудь і якщо так, то з ким.

— Ви хочете, щоб я шпигував за прокурором, моїм безпосереднім начальником?

Моніка Фігуерола насупила брови, потім знизала плечима.

— Так, — сказала вона.

— Гаразд, — мовив він і поклав слухавку.

Насправді Соня Мудіґ була ближче до поліцейського управління, ніж побоювався Бубланськи, — разом з чоловіком вона пила каву на балконі будинку подруги, що жила в районі Васастан. Вони відпочивали від дітей, оскільки батьки Соні на тиждень відпустки забрали тих до себе, і планували провести час по-старомодному — десь перекусити і сходити в кіно.

Бубланськи виклав свою справу.

— А який у мене буде привід, щоб зайти до Екстрьома?

— Я вчора обіцяв надіслати йому новини про Нідермана, але, йдучи, забув їх йому відправити. Папери лежать у мене на письмовому столі.

— Добре, — сказала Соня Мудіґ і поглянула на чоловіка і подругу. — Мені треба в управління. Я візьму машину і, якщо пощастить, повернуся за годину.

Чоловік зітхнув. Подруга теж.

— Узагалі-то я на чергуванні, — нагадала вона як виправдання.

Вона припаркувалася на Берґсґатан, піднялася в кабінет Бубланськи і забрала три аркуші формату А4, що містили мізерні результати пошуків Рональда Нідермана, оголошеного в розшук за вбивство поліцейського. «Не густо», — подумала Соня.

Потім вона вийшла на сходи і піднялася на один поверх. Перед входом у коридор Соня Мудіґ зупинилася. Цього літнього вечора в поліцейському управлінні було майже зовсім безлюдно. Вона не ховалася, просто йшла дуже тихо. Перед зачиненими дверима в кабінет Екстрьома вона завмерла, почула голоси і прикусила нижню губу.

Раптом хоробрості їй забракло, і вона відчула себе по-дурному. У звичайній ситуації вона б постукала в двері, відчинила їх з вигуком: «Ой, ви ще на місці!» — і просто увійшла б, але зараз це здавалося неправильним.

Соня Мудіґ огледілася.

Чому Бубланськи їй зателефонував? Що це за нарада?

Вона кинула погляд у протилежний бік коридору. Навпроти кабінету Екстрьома був маленький конференц-зал, розрахований на десять чоловік. Вона сама вислухала там безліч доповідей.

Соня Мудіґ зайшла до темного конференц-залу і тихо причинила двері. Жалюзі були опущені, а скляна стіна, що відділяла зал від коридору, завішена шторами. Вона підсунула стілець, сіла і відігнула штору так, щоб утворилася маленька щілинка, крізь яку було видно коридор.

Їй було не по собі. Якщо хтось відчинить двері, буде дуже важко пояснити, що вона тут робить. Соня вийняла мобільний телефон і поглянула на годинник дисплея. Майже шоста. Вона відключила звук, відкинулася на спинку стільця і поглянула на зачинені двері в кабінет Екстрьома.

О сьомій годині вечора Чума викликав Лісбет Саландер.

У мене вже є вся адміністративна система «СМП».

Де?

Він переслав їй http-адресу.

За 24 години ми не встигнемо. Хоч у нас і є електронна пошта всіх 18, але на те, щоб зламати їх домашні комп'ютери, потрібні дні. Більшість, мабуть, суботнього вечора навіть не сидить у Мережі.

Чума, концентруйся на домашніх комп'ютерах, а я займуся комп'ютерами «СМП».

Я так і подумав. Можливості твого КПК дещо обмежені. Хочеш, щоб я концентрувався на комусь конкретному?

Ні. Бери будь-кого з них.

О'кей.

Чума.

Так.

Якщо ми до завтра нікого не знайдемо, я хочу, щоб ти продовжував. У цьому разі я тобі заплачу.

A-а, це просто розвага.

Вона відключила ICQ і зайшла на http-адресу, куди Чума скачав усі адміністративні права «СМП». Для початку вона поглянула, чи підключений до системи комп’ютер Петера Флемінґа і чи він в «СМП». Його там не було, і вона спокійно скористалася його повноваженнями і зайшла на поштовий сервер «СМП». В результаті у неї з’явилася можливість читати все, що пересилалося електронною поштою, навіть листи, вже давно видалені з конкретних адрес.

Лісбет почала із сорокатрилітнього Ернста Теодора Біллінґа, одного з нічних керівників «СМП». Вона відкрила його електронну пошту і почала рухатися від останніх повідомлень до раніших. Кожному вона приділяла по дві секунди — цілком досить, щоб скласти уявлення про зміст листа і його відправника. Через кілька хвилин вона засвоїла, як виглядають рутинні повідомлення типу службових записок, графіків та інших подібних нецікавих речей, і стала їх просто прокручувати.

Вивчаючи один лист за одним, Лісбет дійшла до послань тримісячної давності. Потім почала дивитися по місяцях, читаючи лише рубрики і відкриваючи лише ті повідомлення, які чимось привертали її увагу. Вона довідалася, що Ернст Біллінґ мав зв’язок із жінкою на ім’я Софія, але звертався до неї у вельми неприємному тоні. Правда, в цьому не було нічого особливого, оскільки Біллінґ, як виявилося, використовував неприємний тон щодо більшості людей, яким писав щось особисте, — до репортерів, дизайнерів та інших. Однак Лісбет визнала дивним, що чоловік легко адресує своїй дівчині такі слова, як «чортова товстуха», «безмозка дурепа» або «клята сука».

Вивчивши його кореспонденцію за останній рік, вона плюнула на цю справу, правда, ще зайшла в його Explorer і простежила за його прогулянками по Мережі. З’ясувалося, що він, як і більшість чоловіків його вікової групи, періодично відвідує порносторінки, але в основному, схоже, використовує Інтернет для роботи. Вона також констатувала, що він цікавиться машинами і часто заглядає на сайти з новими моделями.

Приблизно за годину Лісбет викреслила Біллінґа із списку і перейшла до Ларса Ер’яна Вольберґа, п’ятдесяти одного року, репортера-ветерана з юридичної редакції.

Того ж вечора, десь о пів на восьму, до поліцейського управління приїхав Торстен Едклінт. Його там уже чекали Моніка Фігуерола і Мікаель Блумквіст. Утрьох вони всілися за той самий конференц-стіл, за яким Блумквіст сидів напередодні.

Едклінт подумав, що, надавши Блумквісту доступ у цей коридор, він ступив на дуже тонкий лід і що деякі внутрішні правила вже порушено. Моніка Фігуерола безумовно не мала права запрошувати його за власною ініціативою. У звичайних випадках у таємні коридори ДПУ/Без не допускалися навіть дружини і чоловіки — їм доводилося покірливо чекати своє подружжя на сходах. А Блумквіст ще до того ж і журналіст. У майбутньому його слід пускати лише до тимчасового офісу на Фрідхемсплан.

Щоправда, з другого боку, по коридорах частенько бігають сторонні, що отримали особливі запрошення, — іноземні гості, науковці, викладачі, тимчасові консультанти… Мабуть, Блумквіста можна зарахувати до групи тимчасових консультантів. Усе це базікання про класифікацію заходів безпеки все одно порожні слова. Якась людина вирішує, що деяка особа наділяється певними повноваженнями. І Едклінт вирішив, що, якщо зазнає критики, стверджуватиме, що особисто наділив Блумквіста повноваженнями.

Зрозуміло, якщо між ними не виникне непорозуміння. Едклінт усівся і поглянув на Фігуеролу.

— Як ти дізналася про зустріч?

— Мені близько четвертої зателефонував Блумквіст, — відповіла вона з усмішкою.

— А як ви дізналися про зустріч?

— Повідомило джерело, — сказав Мікаель Блумквіст.

— Я повинен зробити висновок, що ви якимсь чином стежите за Телебор'яном?

Моніка Фігуерола похитала головою.

— У мене теж найперше виникла така думка, — сказала вона веселим голосом так, ніби Мікаеля Блумквіста і не було в кімнаті. — Проте не сходиться. Навіть якщо хтось за дорученням Блумквіста стежить за Телебор'яном, ця людина не змогла б наперед прорахувати, що той зустрічатиметься саме з Юнасом Сандберґом.

Едклінт повільно кивнув.

— І… що ж залишається? Незаконне прослуховування чи щось подібне?

— Можу вас запевнити, що я нікого незаконно не прослуховую і навіть не чув про те, щоб щось подібне відбувалося, — сказав Мікаель Блумквіст, бажаючи нагадати про свою присутність. — Будьте реалістами. Незаконне прослуховування — це прерогатива державних організацій.

Едклінт випнув губи.

— Отже, ви не хочете розповідати, звідки у вас з’явилася інформація про зустріч.

— Так. Я вже розповів. Наводка джерела. Джерелу гарантовано анонімність. Може, нам краще сконцентруватися на плодах наводки?

— Не люблю незав’язаних вузликів, — сказав Едклінт. — Ну та гаразд. Що нам відомо?

— Його звуть Юнас Сандберґ, — почала Моніка Фігуерола. — Професійний водолаз-підривник, вчився в Школі поліції на початку дев’яностих. Працював спершу в Упсалі, потім у Стокгольмі.

— Ти у нас із Упсали.

— Так, але ми з ним розминулися приблизно на рік. Я почала працювати, якраз коли він перебрався до Сьодертельє.

— Гаразд.

— Його взяли у відділ контррозвідки ДПУ/Без у дев’яносто восьмому році. А в двохтисячному перевели на секретну посаду за кордон. Згідно з нашими власними паперами, він офіційно перебуває в посольстві в Мадриді. Я зв’язувалася з посольством — вони не мають уявлення про те, хто такий Юнас Сандберґ.

— Точно як Мортенссон. Офіційно переведений кудись, де його насправді немає.

— Щоб подібні операції проводилися систематично, за ними повинен стояти начальник канцелярії.

— У звичайній ситуації ніхто б не став у цій плутанині розбиратися. Ми звертаємо на неї увагу, бо цілеспрямовано вивчаємо. Якщо ж хто-небудь почне чіплятися, йому просто скажуть: «Таємно» або що це пов’язано з тероризмом.

— Ще треба дещо перевірити відносно бюджету.

— Фінансовий директор?

— Можливо.

— Гаразд. Ще?

— Юнас Сандберґ живе в Соллентуні. Він не одружений, але має дитину від учительки із Сьодертельє. Жодних зауважень по службі. Ліцензія на два види вогнепальної зброї. Шкідливих звичок не має, непитущий. Єдине, що трохи вибивається, — він, схоже, віруючий і в дев’яностих роках належав до церкви «Слово життя».

— Звідки ти про це дізналася?

— Я поговорила зі своїм колишнім начальником з Упсали. Він Сандберґа добре пам’ятає.

— Чудово. Християнин, водолаз-підривник, з двома видами зброї і дитиною в Сьодертельє. Ще?

— Ми з’ясували його особу близько трьох годин тому. Адже інформацію і так зібрано досить швидко.

— Вибач. Що нам відомо про будинок на Артилеріґатан?

— Поки мало що. Стефану довелося відловити когось із бюро житлового планування. У нас є план будинку. Це кооперативний будинок минулої межі століть, шість поверхів з двадцятьма двома квартирами плюс вісім квартир у флігелі у дворі. Я подивилася мешканців, але не виявила нічого особливо примітного. Двоє були засуджені за злочини.

— Хто саме?

— Якийсь Ліндстрем з першого поверху, шістдесяти трьох років. У сімдесятих роках був засуджений за маніпуляції із страховкою. І такий собі Вітфельт з третього поверху, сорок сім років, двічі засуджувався за побиття колишньої дружини.

— Гм.

— У будинку живуть різні представники середнього класу. Питання викликає лише одна квартира.

— Яка?

— На горішньому поверсі. Одинадцять кімнат, щось подібне до представницьких апартаментів. Квартирою володіє фірма під назвою «Беллона АБ».

— І чим вона займається?

— Тільки Богу відомо. Проводить аналізи ринку і має щорічний оборот близько тридцяти мільйонів крон. Усі власники «Беллони» мешкають за кордоном.

— Ага.

— Що ага?

— Просто ага. Займіться «Беллоною» детальніше.

Тієї ж миті в дверях з’явився співробітник, якого Мікаелю відрекомендували як просто Стефана.

— Добридень, шеф, — привітав він Торстена Едклінта. — Виходить досить забавно. Я подивився історію квартири «Беллони».

— І? — спитала Моніка Фігуерола.

— Фірма «Беллона» була заснована в сімдесятих роках і купила квартиру після смерті попереднього власника — жінки на ім’я Крістіна Седерхольм, тисяча дев’ятсот сімнадцятого року народження.

— Он як?

— Вона була одружена з Хансом Вільгельмом Франке — ковбоєм, що побив горшки з Пером Гуннаром Вінґе, коли заснували ДПУ/Без.

— Добре, — сказав Торстен Едклінт. — Дуже добре. Моніко, за квартирою потрібно встановити цілодобове спостереження. Довідайтеся, які там є телефони. Мені треба знати, хто там буває і які машини відвідують цю адресу. Ну, як завжди.

Едклінт подивився скоса на Мікаеля Блумквіста. Він, здавалося, хотів щось сказати, але стримався. Мікаель звів брови.

— Ви задоволені отриманою інформацією? — спитав зрештою Едклінт.

— Цілком. А ви задоволені співпрацею з «Міленіумом»?

Едклінт повільно кивнув.

— Ви розумієте, що я можу за це дістати на горіхи? — спитав він.

— Тільки не з мого боку. Я розглядаю отримувану тут інформацію як відомості від джерела, якому гарантовано анонімність. Я викладатиму факти, не згадуючи, яким чином їх отримав. Перш ніж здавати матеріал у друк, я візьму у вас формальне інтерв’ю. Якщо ви не захочете відповідати, ви просто скажете: «Без коментарів». Або зможете висловити свої міркування про «Секцію спецаналізів». Вирішувати будете самі.

Едклінт кивнув.

Мікаель відчував задоволення: протягом кількох годин «Секція» раптом набула фізичної форми, і це був справжній прорив.

Соня Мудіґ із жалем констатувала, що нарада в кабінеті прокурора Екстрьома затягується. На столі конференц-залу вона знайшла забуту пляшку мінеральної води і вже двічі телефонувала чоловікові, повідомляючи, що затримується, і пообіцяла йому компенсацію у вигляді приємного вечора. Їй поступово ставало все більше не по собі, і врешті-решт вона стала почувати себе мало не злочинницею.

Нарада закінчилася лише о пів на восьму. Цілком несподівано для Соні Мудіґ двері кабінету відчинилися, і в коридор вийшов Ханс Фасте. Відразу за ним з’явився Петер Телебор’ян, потім показався літній сивоволосий чоловік, якого Соня Мудіґ раніше не бачила. Останнім вийшов прокурор Екстрьом і, надягаючи на ходу піджак, погасив верхнє світло і замкнув двері.

Соня Мудіґ піднесла мобільний телефон до щілини у фіранках і двічі сфотографувала компанію перед дверима кабінету. Постоявши кілька секунд, вони попрямували коридором.

Поки вони проходили повз конференц-зал, Соня Мудіґ затамувала віддих. А коли двері на сходи нарешті зачинилися, Соня відчула, що вся вкрилася холодним потом. Підвівшись із стільця, вона ледве стояла на ногах.

На початку дев’ятої вечора Моніці Фігуеролі зателефонував Бубланськи.

— Ви хотіли знати, чи була в Екстрьома нарада.

— Так, — відповіла Моніка.

— Вона щойно закінчилася. Екстрьом зустрічався з доктором Петером Телебор’яном, а також з моїм колишнім співробітником інспектором Хансом Фасте і літнім чоловіком, якого ми не знаємо.

— Хвилинку, — сказала Моніка Фігуерола, прикрила телефон рукою і звернулася до решти: — Наша спонтанна ідея дала плоди. Телебор’ян поїхав прямо до прокурора Екстрьома.

— Ви слухаєте?

— Пробачте. У нас є який-небудь опис невідомого третього чоловіка?

— Навіть краще. Я надішлю вам його фотографію.

— Знімок. Чудово, я ваша довічна боржниця.

— Готовий скостити борг, якщо мені повідомлять, що відбувається.

— Я вам передзвоню.

На хвилину за столом запала мовчанка.

— Гаразд, — сказав під кінець Едклінт. — Телебор'ян зустрічається з представником «Секції» і потім їде прямо до прокурора Екстрьома. Я би дорого заплатив, щоб дізнатися, що там обговорювалось.

— Можете запитати у мене, — запропонував Мікаель Блумквіст.

Едклінт з Фігуеролою поглянули на нього.

— Вони зустрічалися, щоб уточнити деталі стратегії, як їм через місяць на суді краще розібратися з Лісбет Саландер.

Моніка окинула його пильним поглядом, потім повільно кивнула.

— Це припущення, — зауважив Едклінт. — Якщо ви, звичайно, не маєте паранормальних здібностей.

— Це не припущення, — заперечив Мікаель. — Вони зустрічалися, щоб обговорити деталі судово-психіатричної експертизи Саландер. Телебор’ян якраз закінчив писати висновок.

— Нонсенс. Саландер ще не обстежили.

Мікаель Блумквіст знизав плечима і відкрив сумку з ноутбуком.

— Раніше це Телебор’яну не заважало. Ось останній варіант висновку судово-психіатричної експертизи. Як бачите, її датовано тим тижнем, на якому почнеться суд.

Едклінт з Фігуеролою уважно вивчили покладені перед ними папери, потім обмінялися багатозначним поглядом і подивилися на Мікаеля Блумквіста.

— І де ви це роздобули? — поцікавився Едклінт.

— Вибачте. Анонімне джерело.

— Блумквісте… ми повинні довіряти один одному. Ви приховуєте інформацію. У вас є ще подібні сюрпризи?

— Так. Зрозуміло, таємниці у мене є. Я також переконаний у тому, що і ви не відкриваєте мені всього, що є в СЕПО. Чи не так?

— Це не одне і те ж.

— Ні. Якраз те ж саме. Цей захід припускає нашу співпрацю. Ми повинні, як ви справедливо говорите, довіряти один одному. Я не приховую нічого, що може допомогти вашому розслідуванню діяльності «Секції» або скоєних злочинів. Я вже передав матеріал, який показує, що Телебор'ян разом з Бйорком скоїли в дев’яносто першому році злочин, і розповів про те, що він знову збирається зробити те ж саме зараз. І ось — документ, що підтверджує це.

— Але таємниці у вас є.

— Звичайно. Вам доведеться або припинити співпрацю, або змиритися з цим.

Моніка Фігуерола дипломатично підняла палець, щоб привернути до себе увагу.

— Вибачте, але чи означає це, що прокурор Екстрьом працює на «Секцію»?

Мікаель насупив брови.

— Не знаю. Я швидше схиляюся до того, що він — корисний їм ідіот, якого «Секція» просто використовує. Він кар’єрист, але здається мені порядним і тупуватим. Разом з тим, за відомостями одного джерела, він проковтнув більшу частину того, що Телебор’ян розповідав про Лісбет Саландер у той час, коли її ще розшукували.

— Ви хочете сказати, що ним легко маніпулювати?

— Саме так. А Ханс Фасте — ідіот, який думає, що Лісбет Саландер справді лесбіянка-сатаністка.

Еріка Берґер сиділа на віллі в Сальтшьобадені сама-самісінька, почуваючи себе такою наляканою і розгубленою, що не могла зосередитися на жодній справі. Їй увесь час здавалося, що хтось от-от зателефонує і розповість, що на одному із сайтів в Інтернеті викладені її фотографії.

Еріка зловила себе на думці, що знов і знов думає про Лісбет Саландер і все більше розуміє безглуздість пов’язаних з нею надій. Саландер лежить у Сальгренській лікарні під охороною, до неї не пускають відвідувачів і навіть не дозволяють читати газет. Проте вона напрочуд сильна дівчина. Незважаючи на ізоляцію, вона зуміла зв’язатися з Ерікою в ICQ, а потім і телефоном. А два роки тому вона самостійно викрила імперію Веннерстрьома і врятувала «Міленіум».

О восьмій годині вечора у двері подзвонила Сусанн Ліндер. Еріка здригнулася, ніби хтось вистрелив у неї в кімнаті з пістолета.

— Привіт, Берґер. Сидимо в темряві з похмурим виглядом?

Еріка кивнула і запалила світло.

— Привіт. Я піду поставлю каву.

— Ні. Краще я. Що-небудь є новеньке?

Так, нічого особливого. Прорізалася Лісбет Саландер і взяла мій комп'ютер під контроль. А ще зателефонувала і сказала, що Телебор'ян зустрічається вдень з якимсь Юнасом на Центральному вокзалі.

— Ні. Нічого нового, — сказала вона. — Але я хотіла б з твоєю допомогою дещо перевірити.

— Гаразд.

— Як тобі така можливість, що це не маніяк, а хтось з мого оточення, охоплений бажанням звести зі мною порахунки?

— А в чому різниця?

— Маніяк — це невідома мені людина, яка просто на мені зациклилася. У другому випадку ми маємо справу із знайомим, який хоче мені помститися або зіпсувати мені життя через якісь особисті мотиви.

— Цікава думка. Як вона виникла?

— Я… обговорювала сьогодні ситуацію з однією людиною. Назвати її я не можу, але вона гадає, що погрози від справжнього маніяка виглядали б інакше. Перш за все, маніяк не став би писати листи Еві Карлссон. Цей вчинок абсолютно не вписується в типову картину.

Сусанн Ліндер повільно кивнула:

— У цьому щось є. Знаєш, я ж так і не читала листів, про які ти говориш. Можна на них поглянути?

Еріка принесла лептоп і поставила його на кухонному столі.

Близько десятої години вечора Моніка Фігуерола і Мікаель Блумквіст вийшли з поліцейського управління і зупинилися на тому ж місці в Крунуберґспаркен, що й напередодні.

— Ось ми і знову тут. Ти збираєшся зникнути, щоб працювати, чи хочеш піти до мене додому і зайнятися сексом?

— Ну…

— Мікаелю, не думай, що я на тебе тисну. Якщо тобі треба працювати, йди.

— Послухай, Фігуероло, я відчуваю, що потрапляю в страшенну залежність від тебе.

— А ти не бажаєш ні від кого залежати. Ти це хочеш сказати?

— Ні. Не зовсім так. Але сьогодні вночі я повинен поговорити з однією людиною, і це забере деякий час. Ти заснеш раніше, ніж я звільнюся.

Вона кивнула.

— Бувай.

Він поцілував її в щоку і попрямував до автобусної зупинки на Фрідхемсплан.

— Блумквісте! — гукнула вона.

— Що?

— Завтра вранці я теж вільна. Якщо встигнеш, приходь снідати.

Розділ 21

Узявшись за начальника Інформаційного відділу Андерса Хольма, Лісбет Саландер відчула лихі передчуття. Йому було п’ятдесят вісім років, і, отже, він випадав з її групи, але Лісбет усе-таки включила його, оскільки вони з Ерікою Берґер були розсварені. Він мав схильність до інтриг і розсилав різним людям електронні листи з доносами про те, що хтось погано виконав свою роботу.

Лісбет відразу помітила, що Хольм не любить Еріку Берґер і що значне місце в його листах займають пасажі про те, що сказала або зробила «ця баба». В Інтернеті він відвідував виключно сайти, що мають стосунок до його професійної діяльності. Якщо ж у нього були інші інтереси, то їм він вочевидь віддавався у вільний час і за допомогою іншого комп’ютера.

Із списку кандидатів на роль «Отруйного пера» Лісбет його не викреслила, хоча і не дуже вірила в те, що це він, — Хольм страшенно зарозумілий і не став би ходити манівцями, вигадуючи анонімні листи. Якби він захотів назвати Еріку Берґер шльондрою, він зробив би це відкрито. І він здавався не схожим на людину, яка взяла б на себе труд уночі лізти до чужого будинку.

Близько десятої Лісбет зробила перерву і зайшла на «Stolliga_Bordet», але Мікаель Блумквіст поки не відгукнувся. Це її трохи розсердило — її цікавило, чим він займається і чи встиг на зустріч Телебор’яна з Юнасом.

Потім вона повернулася до сервера «СМП».

Наступним у списку значився секретар спортивної редакції Клас Лундін, двадцяти дев’яти років. Відкривши його електронну пошту, Лісбет зупинилася і прикусила нижню губу, потім закрила скриньку Лундіна і перейшла на електронну пошту Еріки Берґер.

Вона прокрутила список повідомлень до раніших. Їх було досить небагато, позаяк адреса Еріки існувала лише з 2 травня. Першим отриманим нею повідомленням була ранкова службова записка, надіслана відповідальним секретарем редакції Петером Фредрікссоном, а далі протягом першого дня кілька чоловік надіслали побажання успішної роботи в «СМП».

Лісбет почала ретельно вивчати кожен лист, що надійшов на адресу Еріки Берґер. У листуванні з начальником інформаційного відділу Андерсом Хольмом прямо з першого дня виникли ворожі нотки. Вони, схоже, не сходилися ні в одному питанні, і Лісбет помітила, що Хольм ускладнював Еріці життя, посилаючи по два-три повідомлення навіть через дурниці.

Вона перескакувала через рекламу, спам і суто службові записки з новинами, зосередившись на особистій кореспонденції. Прочитала внутрішні бюджетні розрахунки, результати реклами і маркетингу та листування з начальником фінансово-планового відділу Крістером Сельберґом, що розтягнулося на тиждень і здалося їй просто бурхливою сваркою з приводу скорочень. Еріка Берґер отримувала роздратовані листи від начальника юридичної редакції, невдоволеного тимчасовим співробітником на ім’я Юханнес Фріск, якого вона очевидячки посадила за роботу над якимсь матеріалом, що вважався зайвим. Якщо відкинути перші привітальні повідомлення, складалося враження, що ніхто з керівництва не бачив нічого позитивного в жодному аргументі чи пропозиції Еріки.

Через деякий час Лісбет прокрутила пошту назад і зайнялася статистичними підрахунками. Висновки свідчили, що з усіх керівних працівників «СМП» лише четверо не намагалися підірвати позиції Еріки Берґер. Це були голова правління Берґшьо, відповідальний секретар редакції Петер Фредрікссон, відповідальний за головну сторінку Гуннар Маґнуссон і начальник відділу культури Себастьян Страндлунд.

Вони в «СМП» що, ніколи не чули про жінок? Адже в них усі керівники — чоловіки.

Найменше справ Еріка Берґер мала з начальником відділу культури: за весь час роботи в «СМП» вона обмінялася з Себастьяном Страндлундом лише двома повідомленнями. Редактор головної сторінки Маґнуссон надсилав найлюб’язніші і найприємніші мейли, Берґшьо був небагатослівний і сухий. Усі решта керівників квапилися завдати якомога більше ударів у спину.

Якого біса ця компанія мужиків узагалі взяла Еріку Берґер на роботу, якщо вони, схоже, роблять лише те, що з усієї сили намагаються її знищити?

Найтісніше їй, схоже, доводилося співпрацювати з відповідальним секретарем редакції Петером Фредрікссоном. Він неодмінно запрошувався як помічник на всі наради, готував службові записки та інформував Еріку про різні матеріали і проблеми, тобто фактично правив усім ходом роботи.

Він обмінювався з Ерікою десятком листів щодня.

Лісбет відібрала всі повідомлення від Петера Фредрікссона до Еріки і стала читати їх одне за одним. У кількох випадках у нього були заперечення щодо прийнятих Ерікою рішень, і він викладав об’єктивні причини. Еріка Берґер йому, схоже, довіряла, бо нерідко змінювала рішення, погоджуючись з його аргументами. Ворожості він ніколи не виявляв. Правда, не відчувалося і найменшого натяку на яке-небудь особисте ставлення до Еріки.

Лісбет закрила поштову скриньку Еріки Берґер і ненадовго задумалася.

Потім відкрила адресу Петера Фредрікссона.

Чума цілий вечір без особливого успіху морочився з домашніми комп’ютерами різних співробітників «СМП». Йому вдалося проникнути до начальника інформаційного відділу Андерса Хольма, позаяк у того була відкрита лінія зв’язку з робочим комп’ютером, щоб заходити у будь-який час доби, якщо знадобиться втручання. Особистий комп’ютер Хольма виявився одним з найнудніших, які Чумі доводилося зламувати. З рештою сімнадцятьма співробітниками з отриманого від Лісбет Саландер списку він зазнав невдачі: ніхто з тих, до кого він добивався, суботнього вечора в інтерактивному режимі не працював. Чума вже почав утомлюватися від спроб розв’язати нерозв’язну задачу, коли о пів на одинадцяту його викликала Лісбет Саландер.

Що?

Петер Фредрікссон.

О' кей.

Наплюй на решту. Сконцентруйся на ньому.

Чому?

Інтуїція.

На це знадобиться час.

Є короткий шлях. Фредрікссон у них відповідальний секретар і працює з програмою «Інтеґрейтор», щоб мати змогу з дому контролювати те, що відбувається в його комп'ютері в «СМП».

Я нічого про цю програму не знаю.

Маленька програмка, що з'явилася два-три роки тому. Зараз уже не актуальна. «Інтеґрейтор» має помилочку. Є в архіві Респ. хакерів. Теоретично програму можна розгорнути і ввійти в його домашній комп'ютер з роботи.

Чума зітхнув. Дівчина, що була колись його ученицею, тепер уже орієнтується краще за нього.

О'кей. Спробую.

Коли щось знайдеш, передай Калле Блумквісту, якщо в мене вже не буде доступу.

Близько дванадцятої втомлений Мікаель Блумквіст повернувся в квартиру Лісбет Саландер і спершу прийняв душ і увімкнув кавоварку. Потім відкрив комп’ютер Лісбет Саландер і клікнув на її ICQ.

Давно пора б.

Вибач.

Де ти пропадав останні дні?

Займався сексом з таємним агентом. І ганявся за Юнасом.

Ти встиг на зустріч?

Так. Це ти повідомила Еріці???

Це був єдиний спосіб до тебе добратися.

Клас.

Мене завтра перевозять у в'язницю.

Знаю.

З Мережею допомагатиме Чума.

Чудово.

Залишається лише фінал.

Мікаель подумки кивнув.

Саллі… ми зробимо все, що зможемо.

Знаю. Ти передбачуваний.

Ти, як завжди, мила.

Є щось іще, що мені треба знати?

Ні.

Тоді мені треба закінчити в Мережі останню справу.

О'кей. Щасливо.

Сусанн Ліндер миттєво прокинулася від писку в навушнику — спрацювала сигналізація від детекторів руху, встановлена в холі вілли Еріки Берґер. Сусанн підвелася на лікті і побачила, що годинник показує 05.23. Тихо вислизнувши з ліжка, вона натягнула джинси, футболку і кросівки. Сунула в задню кишеню балончик із сльозоточивим газом і прихопила кийок.

Вона беззвучно пройшла повз двері до спальні Еріки Берґер, відзначивши, що двері зачинені й, отже, замкнуті.

Біля сходів Сусанн зупинилася і прислухалася. З першого поверху донеслося слабке потріскування. Вона повільно спустилася, а в холі знов зупинилася і прислухалася.

На кухні скрипнув стілець. Затиснувши в руці кийок, Сусанн беззвучно підійшла до дверей кухні і побачила лисого, неголеного чоловіка — він сидів за кухонним столом із склянкою апельсинового соку і читав «СМП». Відчувши її присутність, він підвів погляд і запитав:

— Що за чорт, хто ви така?

Сусанн Ліндер розслабилася і прихилилася до одвірка.

— Ви, мабуть, Ґреґер Бекман. Доброго ранку. Мене звуть Сусанн Ліндер.

— Он як. Ви збираєтеся торохнути мене по голові кийком чи хочете склянку соку?

— Із задоволенням, — відповіла Сусанн, відкладаючи кийок убік. — Я маю на увазі сік.

Ґреґер Бекман потягнувся до мийки по склянку і налив їй з пакета соку.

— Я працюю в «Мілтон сек’юриті», — сказала Сусанн Ліндер. — Мабуть, буде краще, якщо мою присутність тут вам пояснить ваша дружина.

Ґреґер Бекман підвівся.

— З Ерікою щось сталося?

— З нею все гаразд. Але тут були деякі неприємності. Ми намагалися розшукати вас у Парижі.

— У Парижі? Я ж, чорт забирай, був у Хельсінкі.

— Он воно що. Даруйте, але ваша дружина думала, що ви в Парижі.

— Це в наступному місяці.

Ґреґер попрямував до дверей.

— Двері спальні замкнуті. Якщо ви захочете їх відчинити, вам знадобиться код, — сказала Сусанн Ліндер.

— Код?

Вона назвала йому три цифри, які слід було набрати, щоб відчинити двері спальні. Він помчав на другий поверх, а Сусанн Ліндер потягнулася через стіл і взяла залишену ним газету.

У неділю, о десятій годині ранку, до Лісбет Саландер зайшов доктор Андерс Юнассон.

— Доброго дня, Лісбет.

— Доброго дня.

— Я хотів лише попередити, що поліція з’явиться близько обіду.

— Гаразд.

— Тебе це, здається, не дуже хвилює.

— Не надто.

— У мене для тебе подарунок.

— Подарунок? З якого дива?

— Ти була однією з моїх найцікавіших пацієнток за довгий час.

— Он як, — з підозрою сказала Лісбет Саландер.

— Ти, як я зрозумів, захоплюєшся ДНК і генетикою.

— Хто тобі наплів… мабуть, психологиня.

Андерс Юнассон кивнув.

— Якщо тобі буде нудно у в’язниці… це останній писк у дослідженнях ДНК.

Він простягнув їй грубий том з назвою «Спіралі — загадки ДНК», написаний професором Токійського університету Йосіто Такамурою. Лісбет Саландер розгорнула книгу і переглянула зміст.

— Класно, — сказала вона.

— Коли-небудь було б цікаво узнати, як вийшло, що ти читаєш статті дослідників, яких не розумію навіть я.

Щойно за Андерсом Юнассоном зачинилися двері, Лісбет дістала кишеньковий комп’ютер. Останній захід. З архіву відділу кадрів «СМП» Лісбет вивудила, що Петер Фредрікссон пропрацював у газеті шість років. За цей час він двічі довго хворів: два місяці в 2003 році і три місяці в 2004-му. Причиною в обох випадках була нервова перевтома. Попередник Еріки Берґер Хокан Морандер одного разу навіть ставив питання про можливість подальшого перебування Фредрікссона на посаді відповідального секретаря редакції.

Балаканина, сама балаканина і нічого конкретного, за що можна зачепитися.

За чверть до дванадцятої її викликав Чума.

Що?

Ти ще в лікарні?

Здогадайся.

Це він.

Ти певен?

Він зайшов у робочий комп'ютер з дому півгодини тому. Я скористався нагодою і заліз у його домашній комп'ютер. У нього на жорсткому диску скановані фотографії Еріки Берґер.

Дякую.

Вона виглядає привабливо.

Чума.

Я знаю. Що будемо робити?

Він уже виклав знімки в Мережі?

Наскільки я бачу, ні.

Ти можеш замінувати його комп'ютер?

Уже. Якщо він спробує переслати знімки електронною поштою або викладе в Мережі що-небудь понад двадцять кілобайт, у нього полетить жорсткий диск.

Супер.

Я збираюся поспати. Впораєшся далі сама?

Як завжди.

Лісбет від’єдналася від ICQ. Кинувши погляд на годинник, вона зрозуміла, що зараз принесуть обід. Вона швиденько склала електронне повідомлення і адресувала його на yahoo «Stolliga_Bordet».

Мікаелю. Важливо. Негайно зателефонуй Еріці Берґер і повідом, що «Отруйним пером» є Петер Фредрікссон.

Тільки-но вона встигла відіслати повідомлення, як у коридорі почувся рух. Вона підняла свій «Палм Тангстен ТЗ» і поцілувала екран. Потім вимкнула його і сховала в дірку за тумбочкою коло ліжка.

— Привіт, Лісбет, — сказала від дверей адвокат Анніка Джанніні.

— Привіт.

— За кілька хвилин тебе забере поліція. Я принесла тобі одяг. Сподіваюся, розмір підійде.

Лісбет з підозрою поглянула на кілька пар акуратних темних брюк і світлі блузки.

Забирати Лісбет Саландер прибули дві одягнені у форму жінки з ґетеборзької поліції. До слідчого ізолятора вона відправилася у супроводі свого адвоката.

Коли вони, вийшовши з палати, проходили по коридору, Лісбет помітила, що за нею з цікавістю спостерігає кілька чоловік з персоналу. Вона їм привітно кивнула, і хтось помахав у відповідь рукою. Біля стійки чергового ніби випадково виявився Андерс Юнассон. Вони поглянули одне на одного і кивнули. Лісбет відзначила, що не встигли вони завернути за ріг, як Андерс Юнассон попрямував у бік її палати.

Під час усієї поїздки Лісбет Саландер не обмовилася з поліцейськими жодним словом.

У неділю о сьомій годині ранку Мікаель Блумквіст закінчив роботу, закрив ноутбук і трохи посидів за письмовим столом Лісбет Саландер, спрямувавши перед собою невидющий погляд.

Потім пішов до її спальні і поглянув на гігантське двоспальне ліжко. За хвилину він повернувся назад у кабінет, узяв мобільний телефон і подзвонив Моніці Фігуеролі.

— Привіт. Це Мікаель.

— Привіт. Ти вже встав?

— Я тільки-но закінчив працювати і збираюся лягати спати. Хотів просто відзначитися.

— Чоловіки, які телефонують просто відзначитися, завжди мають задні думки.

Він засміявся.

— Блумквісте, якщо хочеш, можеш приїжджати спати сюди.

— З мене буде кепська компанія.

— Я вже якось це переживу.

Він узяв таксі і поїхав на Понтоньєрґатан.

Еріка Берґер провела неділю в ліжку з Ґреґером Бекманом. Вони лежали, розмовляючи або дрімаючи, а ближче надвечір одяглися і зробили довгу прогулянку до пристані і навколо селища.

— Перехід до «СМП» був помилкою, — сказала Еріка Берґер, коли вони повернулися додому.

— Не говори так. Зараз тобі важко, але ж ти знала, що так буде. Коли ти освоїшся, все владнається.

— Річ не в роботі. Впоратися з нею я можу. Річ у ставленні.

— Гм.

— Мені там не подобається. Але кинути все через кілька тижнів не можна.

Вона похмуро сіла за кухонний стіл і втупилася прямо перед собою байдужим поглядом. Такою пригніченою Ґреґер Бекман дружину ще ніколи не бачив.

Інспектор кримінальної поліції Ханс Фасте вперше особисто зустрівся з Лісбет Саландер у неділю, о пів на першу, коли жінка-поліцейський з Ґетеборґа ввела її до кабінету Маркуса Ерландера.

— До тебе, одначе, виявилося нелегко добратися, — привітав підозрювану Ханс Фасте.

Лісбет Саландер зміряла його довгим поглядом і вирішила, що він ідіот і факт його існування не вартий її уваги.

— Інспектор поліції Гунілла Верінґ супроводжуватиме вас під час транспортування до Стокгольма, — сказав Ерландер.

— Ага, — відповів Фасте. — Тоді відразу й поїдемо. Саландер, там є багато охочих з тобою серйозно поговорити.

Ерландер попрощався з Лісбет Саландер, але вона не відповіла.

Для простоти вони вирішили відвезти ув’язнену службовою машиною. Гунілла Верінґ сіла за кермо. На початку дороги Ханс Фасте сидів на передньому сидінні, повернувши голову назад і намагаючись розмовляти з Лісбет Саландер. Але на той час, як вони проїздили Алінґсос, у нього затерпла шия і він од цієї затії відмовився.

Лісбет Саландер розглядала пейзаж за бічним склом і, здавалося, взагалі не помічала, що на світі є інспектор Фасте.

«Телебор'ян має слушність, — подумав Фасте. — Вона ж, чорт забирай, справді розумово відстала. Нічого, в Стокгольмі ми це поправимо».

Він періодично косився на Лісбет Саландер, намагаючись скласти собі уявлення про жінку, за якою так довго ганявся. Навіть у Ханса Фасте виникли деякі сумніви, коли він побачив цю тендітну дівчину. Він задумався над тим, скільки ж вона важить, але потім згадав, що вона лесбіянка і, отже, не справжня жінка.

Разом з тим із сатанізмом, мабуть, вийшло перебільшення — на сатаністку вона якось не тягнула.

Хоч як це смішно, але він відчував, що з набагато більшим задоволенням заарештував би її за ті три вбивства, через які її спочатку розшукували, позаяк упоратися з пістолетом може і тендітна діваха, проте там підозри вже були з неї зняті. Тепер же її заарештували за заподіяння тяжких тілесних ушкоджень ватажкам «Свавельшьо МК», у чому вона безперечно винна, і є технічні докази на випадок, якщо вона спробує відмагатися.

Моніка Фігуерола розбудила Мікаеля Блумквіста близько години пополудні. Перед цим вона сиділа на балконі, дочитуючи книжку про античне сприйняття бога, і хропіння Мікаеля, що доносилося із спальні, давало їй відчуття спокою. Увійшовши до спальні і поглянувши на нього, вона усвідомила, що захопилася Мікаелем так, як уже кілька років жодним чоловіком не захоплювалася.

Це відчуття здавалося приємним, але тривожним — адже навряд чи можна було сподіватися, що Мікаель Блумквіст стане постійною частиною її життя.

Коли він прокинувся, вони пішли на Північну набережну озера Меларен і випили кави. Потім повернулись до неї додому і до вечора кохалися. Мікаель пішов о сьомій годині, і в ту ж мить, коли він поцілував її в щоку і зачинив за собою двері, на Моніку найшла журба.

О восьмій вечора неділі до Еріки Берґер навідалася Сусанн Ліндер. Оскільки Ґреґер Бекман повернувся, ночувати у них вона не збиралася, і її візит з роботою був ніяк не пов’язаний. За ті кілька діб, поки вона жила у Еріки на правах нічного гостя і годинами розмовляла з нею на кухні, вони встигли здружитися. Сусанн симпатизувала Еріці і бачила, що та в цілковитому розпачі, хоча і намагається не подавати виду. З удавано незворушним виглядом Еріка щодня вирушала на роботу, але насправді все її єство було переповнене страхом.

Сусанн Ліндер підозрювала, що цей страх викликано не лише діями «Отруйного пера». Проте опіку над Ерікою Берґер ніхто на неї не покладав і проблеми останньої її не стосувалися. Сусанн поїхала до Берґер, просто щоб її відвідати і дізнатися, чи все гаразд. Вона побачила Еріку з чоловіком на кухні, тихих і пригнічених. Здавалося, вони провели неділю за обговоренням якихось серйозних речей.

Ґреґер Бекман поставив каву. Не встигла Сусанн Ліндер пробути в них і кілька хвилин, як у Еріки задзвонив мобільний телефон.

Кожного разу, як лунав дзвінок, Еріка Берґер брала слухавку з очікуванням раптом вибухлої катастрофи.

— Берґер.

— Привіт, Ріккі.

Мікаель Блумквіст. Дідько. Я не повідомила йому про зникнення папки з документами Берґшьо.

— Привіт, Мікке.

— Саландер сьогодні увечері перевезли до слідчого ізолятора Ґетеборґа, щоб чекати завтрашнього транспортування до Стокгольма.

— Ясно.

— Вона передала… повідомлення для тебе.

— Он як?

— Воно досить таємниче.

— Яке?

— Вона говорить, що «Отруйним пером» є Петер Фредрікссон.

Еріка Берґер десять секунд просиділа мовчки. «Це неможливо. Петер не такий. Мабуть, Саландер помилилася», — уривчасто мерехтіло у неї в голові.

— Щось іще?

— Ні. Тільки це. Ти розумієш, про що йдеться?

— Так.

— Ріккі, чим ви там з Лісбет займаєтеся? Вона телефонувала тобі, щоб навести мене на Телебор’яна і…

— Дякую, Мікке. Поговоримо пізніше.

Вона відключила мобільний телефон і поглянула на Сусанн Ліндер геть збожеволілим поглядом.

— Розповідай, — сказала та.

Сусанн Ліндер переживала суперечливі почуття. Еріка Берґер несподівано отримала звістку про те, що «Отруйним пером» є її відповідальний секретар Петер Фредрікссон. Коли вона про це розповідала, слова лилися з неї прямо потоком. А потім Сусанн Ліндер запитала, яким чином вона довідалася, що її маніяк — Фредрікссон.

Тут Еріка Берґер раптом відразу замовкла, і вигляд у неї зробився розгублений.

— Я не можу розповісти.

— Що ти маєш на увазі?

— Сусанн, я знаю, що «Отруйне перо» — Фредрікссон. Але не можу пояснити, звідки отримала цю інформацію. Що мені робити?

— Щоб я змогла тобі допомогти, ти повинна мені все розповісти.

— Я… я не можу. Ти не розумієш.

Еріка Берґер підвелася і стала біля кухонного вікна, спиною до Сусанн Ліндер. Нарешті вона знову обернулася.

— Я поїду до цього чорта додому.

— Ні, хай йому біс. Тобі не можна нікуди їхати, особливо додому до людини, яку ми підозрюємо в тому, що вона тебе страшенно ненавидить.

На обличчі Еріки Берґер читалася розгубленість.

— Сядь. Розкажи, що сталося. Адже це телефонував Мікаель Блумквіст?

Еріка кивнула.

— Я… вдень попросила одного хакера перевірити домашні комп’ютери персоналу.

— Ага. Тим самим ти, напевне, вчинила тяжкий злочин у сфері інформаційних технологій. І тепер не хочеш говорити, хто цей хакер.

— Я пообіцяла не розповідати… Це стосується інших людей. Одного матеріалу, над яким працює Мікаель.

— А Блумквіст знає про «Отруйне перо»?

— Ні, він лише передав інформацію.

Сусанн Ліндер схилила голову набік і пильно подивилася на Еріку Берґер. Раптом у неї в голові утворився асоціативний ланцюжок.

Еріка Берґер. Мікаель Блумквіст. «Міленіум». Таємничі поліцейські, які вторгалися у квартиру Блумквіста і прослуховували її. Сусанн Ліндер стежила за спостерігачами. Блумквіст як одержимий працює над матеріалом про Лісбет Саландер.

Те, що Лісбет Саландер — ас комп’ютерної справи, у «Мілтон сек’юриті» знали всі. Ніхто не розумів, звідки в неї такі навички, і Сусанн ніколи не чула про те, що Саландер — хакер. Але Драґан Арманський якось говорив, що, вивчаючи особисті обставини, Саландер подавала неймовірно вражаючі звіти. Хакер…

Але ж Саландер лежить під замком у Сальгренській лікарні.

Це божевілля.

— Ми говоримо про Саландер? — спитала Сусанн Ліндер.

У Еріки Берґер зробився такий вигляд, ніби її вразило блискавкою.

— Я не маю права обговорювати, звідки прийшла інформація. Жодним словом.

Сусанн Ліндер раптом пирхнула.

Це Саландер. Підтвердити виразніше Берґер просто не могла. Вона геть вибита з рівноваги.

Але ж це неможливо.

Що, чорт забирай, відбувається?

Виходить, що, перебуваючи в ув’язненні, Лісбет Саландер взялася з’ясувати, хто є «Отруйним пером». Це просто божевілля.

Сусанн Ліндер інтенсивно розмірковувала.

Що було в історії Лісбет Саландер правдою, а що ні, вона не мала ані найменшого уявлення. Вони зустрічалися не більше п’яти разів у той час, коли Саландер працювала в «Мілтон сек’юриті», і жодного разу не перекинулися жодним словом не зі службових приводів. Вона вважала Саландер похмурою, нетовариською і неприємною в спілкуванні людиною, з такою міцною шкаралупою, що її не взяв би навіть бур. Сусанн також помічала, що Драґан Арманський узяв Лісбет Саландер під своє крило. А оскільки Арманського Сусанн Ліндер поважала, вона припускала, що для подібного ставлення до цієї похмурої дівчини у нього є вагомі підстави.

І ось вона заявляє, що «Отруйним пером» є Петер Фредрікссон.

Чи дійсно правда на її боці? Чи є докази?

Потім Сусанн Ліндер протягом двох годин розпитувала Еріку Берґер про все, що тій відомо про Петера Фредрікссона, яка його роль в «СМП» і які у них склалися стосунки. Од відповідей їй легше не стало.

Еріка Берґер перебувала в цілковитій розгубленості і мучилася, не знаючи, як їй тепер бути. Їй хотілося поїхати до Фредрікссона додому і просто в очі запитати, що все це означає, але вона сумнівалася, що такий вчинок буде правильним. Урешті-решт Сусанн Ліндер переконала її не квапитися із звинуваченнями — якщо Петер Фредрікссон невинний, Берґер виглядатиме ідіотка ідіоткою, — і пообіцяла розібратися сама. Про свою обіцянку вона пошкодувала в ту ж мить, коли її вимовила, оскільки не мала уявлення, як їй слід діяти.

Припаркувавши свій старенький «Фіат страда» максимально близько до будинку Петера Фредрікссона у Фісксетрі, вона замкнула машину й огледілася. Вона не мала чіткого плану, але вважала, що їй слід зайти до нього і якимсь чином змусити його відповісти на низку запитань. При цьому вона усвідомлювала, що це все виходить далеко за межі її посадових обов’язків у «Мілтон сек’юриті» і що Драґан Арманський розлютився б, якби довідався, чим вона займається.

Але цей план, і сам по собі не блискучий, розвалився ще до того, як вона спробувала втілити його в життя.

Тієї ж миті, як вона зайшла у двір і стала наближатися до під’їзду, двері відчинилися і звідти вийшов чоловік — це і був Петер Фредрікссон, Сусанн Ліндер відразу впізнала його за фотографією з персонального сайта, який вивчала в комп’ютері Еріки Берґер. Вони йшли назустріч одне одному і незабаром розминулися. Петер Фредрікссон зник у підземному гаражі. Зупинившись, Сусанн Ліндер подивилась йому вслід. Кинувши погляд на годинник, вона відзначила, що вже близько одинадцятої вечора, і досить дивно, що Петер Фредрікссон кудись збирається. Вона побігла назад до машини.

Після того як Еріка Берґер від’єдналася, Мікаель Блумквіст довго сидів, дивлячись на мобільний телефон. Його дуже цікавило, що відбувається. Він розгублено поглянув на комп’ютер Лісбет Саландер, але до цього часу її вже повинні були перевести до Ґетеборзької в’язниці і зв’язатися з нею нагоди вже не трапиться.

Він відкрив синій «Т10» і зателефонував Ідрісу Хіді в Ангеред.

— Доброго дня. Це Мікаель Блумквіст.

— Доброго дня, — відгукнувся Ідріс Хіді.

— Я хочу повідомити, що ви можете припинити виконувати моє доручення.

Ідріс Хіді мовчки кивнув. Він уже вирахував, що Мікаель Блумквіст йому зателефонує, оскільки Лісбет Саландер перевезли до слідчого ізолятора.

— Зрозуміло, — сказав він.

— Мобільний телефон можете залишити собі, як ми і домовлялися. Решту грошей я вишлю вам на тижні.

— Спасибі.

— Це я повинен дякувати вам за допомогу.

Закінчивши розмову, Мікаель відкрив ноутбук і взявся до роботи. Події останніх днів привели до необхідності переробляти солідну частину рукопису і додавати зовсім новий матеріал.

Він зітхнув.

У чверть на дванадцяту Петер Фредрікссон припаркувався за три квартали від будинку Еріки Берґер. Сусанн Ліндер, уже розуміючи, куди він прямує, тримала дистанцію, щоб не привертати до себе уваги. Через дві з лишком хвилини вона проїхала повз його машину і відзначила, що та вже порожня. Проминувши будинок Еріки Берґер, Сусанн припаркувалася трохи подалі, щоб її не було видно. Від хвилювання у неї спітніли долоні.

Вона дістала коробочку і сунула в рот порцію жувального тютюну.

Потім відкрила дверці машини і роззирнулася. Щойно Сусанн усвідомила, що Фредрікссон рухається в бік Сальтшьобадена, вона відразу зрозуміла, що інформація Саландер правильна. Як саме Саландер діяла, вона не знала, але вже більше не сумнівалася в тому, що «Отруйним пером» є саме Фредрікссон. Судячи з усього, їхав він у Сальтшьобаден не задля розваги, а вочевидь щось затівав.

Буде здорово, якщо їй удасться спіймати його на гарячому.

Вона вийняла з бічного відділення на дверцях машини телескопічний кийок і покрутила його в руках. Потім натиснула на запобіжник на рукоятці, випустила важку сталеву пружину і зціпила зуби.

Ось чому вона пішла з патрульної служби.

В одному-єдиному випадку її охопив божевільний напад люті, коли патруль утретє за три дні виїхав за адресою до містечка Хегерстен: жінка знову зателефонувала до поліції з криком про допомогу, бо її відлупцював чоловік. І точнісінько як у перших двох випадках, до моменту прибуття патруля ситуація вже встигла нормалізуватися.

Вони в черговий раз вивели чоловіка на сходи і стали розмовляти з жінкою. Ні, подавати заяву до поліції вона не хоче. Ні, це непорозуміння. Ні, він хороший… насправді це її провина. Вона його спровокувала…

Весь цей час мерзотник стояв, посміхаючись і дивлячись Сусанн Ліндер прямо в очі.

Вона не могла пояснити, чому так зробила. Але зненацька її просто прорвало — вона вихопила кийок і вдарила його по губах. Перший удар виявився несильним. Губа у нього роздулася, і він присів. Протягом наступних десяти секунд — поки колеги не обхопили її і силою не витягнули на вулицю — вона оскаженіло гамселила його кийком по спині, нирках, стегнах і плечах.

Справи порушувати так і не стали. Сусанн того ж вечора звільнилася, поїхала додому і тиждень проплакала. Потім вона опанувала себе і прийшла до Драґана Арманського. Вона розповіла про свій вчинок та причини звільнення з поліції. Їй хотілося влаштуватися на роботу. Арманський завагався і попросив час на обдумування. Сусанн уже полишила надію, аж раптом за шість тижнів він зателефонував їй і сказав, що готовий її випробувати.

Сусанн Ліндер скорчила сувору гримасу і засунула телескопічний кийок за пояс. Вона перевірила, чи на місці балончик із сльозоточивим газом у правій кишені куртки і чи добре зав’язані шнурки кросівок. Потім повернулася назад до будинку Еріки Берґер і зайшла на ділянку.

Вона знала, що на задньому дворі детектори руху ще не встановили, і беззвучно переміщалася по газону уздовж живоплоту на кордоні ділянки. Фредрікссона видно не було. Обійшовши довкола будинку, вона завмерла і раптом побачила, як він тінню ковзнув у напівтемряві біля студії Ґреґера Бекмана.

Він не розуміє, який ідіотизм з його боку сюди повертатися. Просто не може стриматися.

Сидячи навпочіпки, він намагався заглянути крізь щілину у фіранках до кімнати, що примикала до вітальні. Потім перебрався на відкриту терасу і став удивлятися в будинок крізь щілину в опущених жалюзі, поряд з панорамним вікном, як і раніше закритим фанерою.

Раптом Сусанн Ліндер усміхнулася.

Поки він стояв до неї спиною, вона прослизнула через двір до рогу будинку і сховалася біля фронтону за двома кущами смородини. Крізь віття огляд відкривався поганенький, але все-таки вона його бачила. Зі свого місця Фредрікссон, очевидно, міг спостерігати всередині будинку хол і навіть шматочок кухні. Там він, треба думати, побачив щось цікаве, бо рушив далі лише хвилин за десять. І опинився зовсім поряд із Сусанн Ліндер.

Коли він обігнув кут будинку і пройшов повз неї, Сусанн Ліндер стала на повний зріст і неголосно його погукала:

— Привіт, Фредрікссоне.

Він різко зупинився й обернувся до неї.

Його очі блиснули в темряві. Бачити його обличчя вона не могла, але чула, що від потрясіння він затамував подих.

— Ми можемо обрати простий шлях або ж складний, — сказала вона. — Зараз ми підемо до вашої машини і…

Він розвернувся і зібрався тікати.

Сусанн Ліндер підняла кийок і завдала нищівного болючого удару по зовнішній стороні його лівого коліна.

Він здавлено скрикнув і впав.

Сусанн занесла кийок для наступного удару, але стрималася, спиною відчувши погляд Драґана Арманського.

Вона нахилилася, перевернула бранця на живіт і придавила коліном нижче спини. Потім схопила його за праву руку, заламала її на спину і наділа кайданки. Фредрікссон був слабким і жодного спротиву не чинив.

Еріка Берґер погасила світло у вітальні і, накульгуючи, пішла на другий поверх. Милиці їй більше не були потрібні, але ступня все ще боліла, коли Еріка переносила на неї вагу. Ґреґер Бекман вимкнув світло на кухні і пішов за дружиною. Йому ще не доводилося бачити Еріку Берґер такою нещасною — здавалося, жодні його слова не розраджували її і не могли притлумити страх.

Вона роздяглася, заповзла в ліжко і повернулася до нього спиною.

— Ти ні в чому не винен, Ґреґере, — сказала вона, почувши, що він теж укладається.

— Ти погано себе почуваєш, — відгукнувся він. — Я хочу, щоб ти кілька днів посиділа вдома.

Він обійняв її за плечі. Вона не намагалася його відштовхнути, але залишалася байдужою. Він нахилився, обережно поцілував її в шию і пригорнув міцніше.

— Ти нічого не можеш сказати або зробити для полегшення ситуації. Я знаю, що мені необхідна перерва. Я почуваю себе так, ніби сіла на швидкий потяг і виявила, що переплутала платформу.

— Ми можемо кілька днів провести на яхті. Поїхати від усього цього.

— Ні. Їхати мені не можна.

Вона обернулася до нього.

— Втекти — це найбільша дурість, яку я можу зараз зробити. Я мушу розібратися з проблемами. А потім ми зможемо поїхати.

— Гаразд, — сказав Ґреґер. — Від мене вочевидь не багато допомоги.

Вона слабо посміхнулася.

— Так. Не багато. Але спасибі за те, що ти тут. Я тебе страшенно люблю, ти ж знаєш.

Він кивнув.

— Не можу повірити в те, що це Петер Фредрікссон, — сказала Еріка Берґер. — Я ніколи не відчувала з його боку ані найменшої ворожості.

Побачивши, що на першому поверсі гасять світло, Сусанн Ліндер подумала, чи не подзвонити в двері до Еріки Берґер. Потім опустила погляд на Петера Фредрікссона. Той поки не промовив жодного слова і тримався абсолютно пасивно. Вона надовго задумалася і потім наважилася.

Нахилившись, вона вхопилася за кайданки, підняла Фредрікссона на ноги і прихилила до стіни.

— Стояти можеш? — запитала вона.

Він не відповів.

— Гаразд, тоді ми спростимо справу. Якщо чинитимеш опір, я так само оброблю тобі праву ногу. А якщо опір повториться, я переламаю тобі руки. Ти мене зрозумів?

Вона вловила, що він часто дихає. Злякався?

Штовхаючи його перед собою, вона вивела його на вулицю і повела до машини, яка стояла за три квартали. Він шкутильгав, і їй доводилося його підтримувати. Коли вони підійшли до його машини, їм зустрівся якийсь чоловік, що вигулював собаку, — зупинившись, він став роздивлятися кайданки Петера Фредрікссона.

— Поліцейська операція, — рішучим голосом заявила Сусанн Ліндер. — Ідіть додому.

Вона посадила Фредрікссона на заднє сидіння і повезла назад у Фісксетру. Була половина першої ночі, і на шляху до його парадного їм ніхто не зустрівся. Сусанн Ліндер вивудила у нього ключі і повела бранця по сходах у розташовану на третьому поверсі квартиру.

— Ви не маєте права заходити до мене в квартиру, — сказав Петер Фредрікссон, уперше подавши голос відтоді, як вона наділа на нього кайданки. — Ви не маєте права. У вас має бути дозвіл на обшук…

— Я не з поліції, — тихим голосом промовила вона.

Він втупився в неї з недовір’ям.

Сусанн Ліндер схопила його за сорочку, завела, штовхаючи поперед себе, у вітальню і турнула на диван. У трикімнатній квартирі панував ідеальний порядок, зліва од вітальні містилася спальня, по інший бік від передпокою — кухня, а до вітальні примикав маленький кабінет.

Заглянувши в кабінет, вона з полегкістю зітхнула. The smoking gun.[55] Фотографії з альбому Еріки Берґер були розкладені на столі поряд з комп’ютером, а ще штук тридцять знімків господар прикріпив шпильками до стіни. Здивовано звівши брови, Сусанн розглядала цей вернісаж: Еріка Берґер була з біса красивою жінкою і жила куди цікавішим сексуальним життям, ніж сама Сусанн.

Почувши, що Петер Фредрікссон заворушився, вона повернулася у вітальню і, вдаривши його, затягнула до кабінету, посадила на підлогу і звеліла:

— Сиди спокійно!

Потім вона пішла на кухню, відшукала великий паперовий пакет з магазину «Консум» і по одній зняла зі стіни всі фотографії. Розірваний альбом і щоденники Еріки Берґер незабаром теж знайшлися.

— Де відеозапис? — спитала вона.

Петер Фредрікссон не відповів. Сусанн Ліндер вийшла у вітальню і ввімкнула телевізор. У відеомагнітофоні була касета, але Сусанн довелося трохи поморочитися, щоб знайти на пульті відеоканал.

Вона вийняла відеокасету і довго перевіряла, чи не копіював він її.

Знайшовши давні любовні листи Берґер і матеріали про Берґшьо, вона переключила увагу на комп’ютер Петера Фредрікссона. До персонального комп’ютера IBM у нього приєднано сканер «Мікротек». Піднявши кришку сканера, Сусанн знайшла забуту фотографію, що зображувала Еріку Берґер на вечірці в клубі «Екстрим», судячи з банера на стіні, присвяченій святкуванню Нового 1986 року.

Увімкнувши комп’ютер, вона виявила, що він захищений паролем.

— Який у тебе пароль? — спитала вона.

Петер Фредрікссон, що сидів із злісним виглядом на підлозі, не захотів з нею розмовляти.

Сусанн Ліндер раптом цілком заспокоїлася. Вона знала, що з формальної точки зору весь вечір скоювала злочин за злочином, включаючи те, що можна класифікувати як протиправне примушування і навіть грубе викрадення людини. Та їй було начхати. Вона майже тріумфувала.

Знизавши плечима, вона витягла з кишені швейцарський армійський ніж. Від’єднала всі кабелі, повернула комп’ютер до себе задньою стінкою і розкрила його за допомогою хрестової викрутки. На те, щоб розібрати апарат і витягнути жорсткий диск, знадобилося п’ятнадцять хвилин.

Сусанн роззирнулася на всі боки. Вона вже зібрала все, але на всяк випадок ретельно перевірила шухляди письмового столу, пачки паперів і книжкові полиці. Раптом її погляд упав на шкільний альбом, що лежав на підвіконні, — з гімназії Юшхольма,[56] датований 1978 роком. «Здається, Еріка Берґер родом з юшхольмської знаті», — пригадала Сусанн, відкрила альбом і почала одну за одною переглядати сторінки випускних класів.

Вона знайшла вісімнадцятилітню Еріку Берґер у студентській кепочці, із сонячною усмішкою і ямками на щоках. Вона була одягнена в тонку білу бавовняну сукенку і тримала в руках букет квітів, будучи втіленням безневинної юної відмінниці.

Потрібний зв’язок вона трохи не проґавила, але на наступній сторінці щось зачепило її погляд. З фотографії Сусанн нізащо б його не впізнала, проте підпис не залишав місця сумнівам. Петер Фредрікссон. Він учився в паралельному класі з Ерікою Берґер. Перед Сусанн постав худий хлопець із серйозним обличчям, що дивився в об’єктив з-під козирка.

Вона підвела очі і зустрілася поглядом з Петером Фредрікссоном.

— Вона вже тоді була шльондрою.

— Чарівно, — сказала Сусанн Ліндер.

— Вона трахалася в школі з усіма хлопцями підряд.

— Сумніваюся.

— Вона була клятою…

— Не треба далі. Що сталося? Тобі не вдалося забратися до неї в трусики?

— Вона мене ігнорувала. Сміялася з мене. А почавши працювати в «СМП», мене навіть не впізнала.

— Так-так, — мовила Сусанн Ліндер. — У тебе напевно було нудне дитинство. Може, поговоримо серйозно?

— Що вам треба?

— Я не з поліції, — сказала Сусанн Ліндер. — Я з тих, хто займається такими, як ти.

Вона почекала, дозволивши його фантазії попрацювати.

— Я хочу знати, чи виклав ти її фотографії де-небудь в Інтернеті?

Він заперечливо похитав головою.

— Точно?

Він кивнув.

— Еріка Берґер сама вирішуватиме, подавати їй на тебе заяву до поліції за переслідування, загрозу насильства і порушення недоторканності житла чи піти на мирову угоду.

Він промовчав.

— Якщо вона вирішить на тебе наплювати, — а я вважаю, що на більше ти і не заслуговуєш, — то я за тобою наглядатиму.

Вона підняла телескопічний кийок.

— Якщо ти ще коли-небудь наблизишся до будинку Еріки Берґер, надішлеш їй який-небудь мейл або порушиш її спокій яким-небудь іншим способом, я до тебе повернуся. Я тебе так знівечу, що рідна мати не впізнає. Ти мене зрозумів?

Він промовчав.

— У тебе є змога вплинути на фінал цієї історії. Хочеш дізнатися яка?

Він кивнув.

— У такому разі я рекомендую Еріці Берґер відпустити тебе на всі чотири вітри. Ходити на роботу можеш більше не завдавати собі клопоту. Тебе звільнено, прямо з цієї хвилини.

Він кивнув.

— Ти зникнеш з її життя і з Стокгольма. Мені наплювати на те, як ти вчиниш і де опинишся. Пошукай роботу в Ґетеборзі або Мальмьо. Прикинься хворим. Роби, що хочеш. Але дай Еріці Берґер спокій.

Він кивнув.

— Домовилися?

Петер Фредрікссон раптом заплакав.

— Я не хотів їй зла, — сказав він. — Я хотів лише…

— Ти хотів лише перетворити її життя на пекло, і ти в цьому досяг успіху. Даєш мені слово?

Він кивнув.

Вона нахилилася, перевернула його на живіт і звільнила йому руки. Потім узяла пакет з «Консума», що містив у собі все життя Еріки Берґер, і пішла, залишивши Фредрікссона лежати на підлозі.

З парадного Фредрікссона Сусанн Ліндер вийшла о пів на третю попівночі. Вона подумала була відкласти справу до завтра, але вирішила, що якби йшлося про неї саму, вона воліла б довідатися новини безпосередньо вночі. Крім того, її машина так і лишилася в Сальтшьобадені. Сусанн зателефонувала і викликала таксі.

Ґреґер Бекман відчинив двері ще раніше, ніж вона встигла натиснути на дзвінок. Він був у джинсах і, здавалося, навіть не лягав спати.

— Еріка не спить? — запитала Сусанн Ліндер.

Ґреґер похитав головою.

— Є щось нове? — поцікавився він.

Вона кивнула і посміхнулась йому.

— Заходь. Ми сидимо на кухні і розмовляємо.

Вони зайшли в дім.

— Привіт, Берґер, — сказала Сусанн Ліндер. — Тобі слід навчитися інколи спати.

— Що сталося?

Сусанн простягнула пакет з «Консума».

— Петер Фредрікссон обіцяє надалі дати спокій тобі. Тільки дідькові відомо, чи можна йому довіряти, але якщо він дотримає слова, нам усім це дешевше обійдеться, ніж морочитися із заявою до поліції і судом. Вирішувати тобі.

— Значить, це справді він?

Сусанн Ліндер кивнула. Ґреґер Бекман став розливати каву, але Сусанн відмовилася — за останні дні вона випила надто багато кави. Замість цього вона сіла і розповіла про події цієї ночі.

Еріка Берґер довго сиділа мовчки. Потім підвелася, піднялася на другий поверх і, повернувшись із шкільним альбомом, почала уважно вдивлятися в обличчя Петера Фредрікссона.

— Я його пам’ятаю, — сказала вона під кінець. — Але я й гадки не мала, що він і є той самий Петер Фредрікссон, який працює в «СМП». Я навіть не пам’ятала його імені, доки не поглянула в альбом.

— Що ж сталося? — поцікавилася Сусанн Ліндер.

— Нічого. Абсолютно нічого. Він був мовчазним і зовсім нецікавим хлопцем з паралельного класу. Здається, ми разом вивчали якийсь предмет. Французьку, якщо мені не зраджує пам’ять.

— Він сказав, що ти його ігнорувала.

Еріка кивнула.

— Мабуть, так. Він не належав до моїх знайомих і не входив до нашої компанії.

— Ви його цькували чи щось подібне?

— Бачить Бог, ні. Я завжди не терпіла цькування. У нас в гімназії проводилися кампанії проти цькування, а я була головою учнівської ради. Навіть не можу пригадати, щоб він коли-небудь зі мною заговорював або щоб я перекинулася з ним хоч словом.

— Гаразд, — сказала Сусанн Ліндер. — Усе одно він вочевидь затаїв на тебе образу. Він двічі довго перебував на лікарняному з приводу стресу і цілковитої знемоги. Можливо, для лікарняних листків були й інші причини, про які нам невідомо.

Вона встала і надягла шкіряну куртку.

— Його жорсткий диск я залишу в себе. З формальної точки зору він є краденим майном, і йому нема чого бути тут. Не хвилюйся, я його знешкоджу, тільки-но опинюся вдома.

— Сусанн, постривай. Як же мені тобі віддячити?

— Ну, можеш заступитися, коли гнів Арманського впаде на мене подібно до грому.

Еріка пильно поглянула на неї.

— Тобі за це добряче перепаде?

— Не знаю… чесно кажучи, не знаю.

— Давай ми тобі заплатимо за…

— Ні. Але Арманський, можливо, виставить за цю ніч рахунок. Сподіваюся, що він так і зробить, оскільки це означатиме, що він схвалив мої дії і, отже, не має наміру мене вигнати.

— Я простежу за тим, щоб він виставив рахунок.

Еріка Берґер підвелася й обняла Сусанн Ліндер.

— Спасибі, Сусанн. Якщо тобі коли-небудь знадобиться допомога, ти завжди можеш на мене розраховувати. Чого б це не стосувалося.

— Дякую. Прослідкуй, щоб ці фотографії не валялися де попало. До речі, «Мілтон сек’юриті» займається установленням дуже крутих сейфів.

Еріка Берґер усміхнулася.

Розділ 22

У понеділок Еріка Берґер прокинулася о шостій ранку. Хоч вона і проспала щонайменше годину, почувалася вона на диво відпочилою. Мабуть, це була якась особлива реакція організму. Вперше за кілька місяців вона надягла спортивний костюм і в скаженому темпі пробіглася до пристані. Правда, бігти швидко вийшло лише метрів сто, поки ушкоджена п’ята не розболілася так, що Еріці довелося зменшити швидкість і далі рухатися спокійніше.

Вона мов на світ народилася, і навіть біль у нозі, що виникав на кожному кроці, давав їй мало не насолоду. Нібито смерть, підійшовши до її дверей, останньої миті передумала і подалась до сусіднього будинку. Еріка просто не могла зрозуміти, як їй могло так поталанити, що Петер Фредрікссон просидів над її знімками чотири доби, нічого при цьому не зробивши. Сканування свідчило про те, що він виношував якісь плани, але здійснити їх не встиг.

Хай що буде, вона цього року зробить Сусанн Ліндер якийсь дорогий і несподіваний різдвяний дарунок. Придумає що-небудь особливе.

О пів на восьму, залишивши Ґреґера спати далі, Еріка сіла у «BMW» і поїхала до редакції «СМП». Поставивши авто в гараж, вона піднялася ліфтом у редакцію, всілася в скляній клітці і насамперед зателефонувала охоронцю.

— Петер Фредрікссон учора звільнився з «СМП», — сказала вона. — Знайдіть велику коробку, зберіть його особисті речі і простежте за тим, щоб їх доставили йому вже в першій половині дня.

Еріка поглянула на інформаційну стійку. Андерс Хольм, що тільки-но увійшов, зустрів її погляд і кивнув.

Вона кивнула у відповідь.

Хольм, звичайно, засранець, але після їхньої сутички кілька тижнів тому він перестав ускладнювати їй життя. Якщо він і далі демонструватиме таке позитивне ставлення, то, можливо, залишиться на посаді начальника інформаційного відділу. Можливо.

Вона відчувала, що здатна переломити ситуацію.

О 8.45 вона мимохідь побачила Берґшьо, коли той виходив з ліфта і віддалявся по внутрішніх сходах до себе в кабінет, розташований поверхом вище. «Я повинна поговорити з ним сьогодні ж», — нагадала вона собі.

Сходивши по каву, Еріка переглянула ранкову службову записку. Ранок видався небагатим на новини. Єдиним, що привернуло увагу, виявилася маленька замітка, яка діловим тоном повідомляла про переведення Лісбет Саландер до слідчого ізолятора Ґетеборґа. Еріка схвалила матеріал і переслала його Андерсові Хольму.

О 8.59 зателефонував Берґшьо.

— Берґер. Зайдіть до мене в кабінет, негайно.

Сказавши це, він поклав слухавку.

Коли Еріка Берґер відчинила двері в його кабінет, Маґнус Берґшьо сидів білий як папір. Він підвівся, обернувся до неї і жбурнув на стіл пачку паперів.

— Що це, чорт забирай, таке? — проревів він.

На душі в Еріки Берґер похололо. Їй досить було лише мигцем поглянути на обкладинку, щоб зрозуміти, що саме Берґшьо знайшов у ранковій пошті.

З фотографіями Фредрікссон нічого зробити не встиг. Але він устиг відправити Берґшьо статтю Хенрі Кортеса.

Вона сіла навпроти нього і спокійно відповіла:

— Це стаття, написана журналістом Хенрі Кортесом, яку журнал «Міленіум» збирався дати в число, що вийшло тиждень тому.

Берґшьо був у нестямі від люті.

— Що ви, чорт забирай, собі дозволяєте? Я сам привів вас в «СМП», а ви найперше починаєте інтригувати. Та ви просто якась медійна шльондра!

Очі Еріки Берґер звузилися, вона вся похолола. Слова «шльондра» з неї вже вистачило.

— Невже ви справді вірите в те, що хтось буде на це зважати? Думаєте, що вам удасться за допомогою цієї пустопорожньої балаканини відправити мене у відставку? І якого біса було надсилати мені цю базгранину анонімно?

— Усе зовсім не так, Берґшьо.

— В такому разі розкажіть, як саме.

— Статтю вам надіслав Петер Фредрікссон. Його відучора звільнено з «СМП».

— Хай йому біс, про що це ви говорите?

— Довга історія. Але я тримала статтю при собі вже більше двох тижнів, намагаючись придумати, як мені краще з вами про неї поговорити.

— За цим текстом стоїте ви.

— Ні, не я. Зібрав матеріал і написав статтю Хенрі Кортес. Я про неї нічого не знала.

— І ви хочете, щоб я в це повірив?

— Щойно мої колеги з «Міленіуму» побачили, що текст стосується вас, Мікаель Блумквіст призупинив його публікацію, зателефонував мені і передав копію статті, щоб я могла вирішити, як вийти з цієї історії з найменшими втратами. У мене статтю викрали, і тепер вона опинилася у вас. У «Міленіумі» хотіли дати мені шанс поговорити з вами до її публікації, а публікувати статтю збиралися в серпні.

— Я ще ніколи не зустрічав такої безсоромної журналістки. Ви обскакали всіх.

— Гаразд. Якщо вже ви прочитали репортаж, можливо, ви заразом переглянули і матеріали журналістського розслідування. До статті Кортеса не підкопаєшся, її цілком можна публікувати. І вам це відомо.

— Що це, чорт забирай, має означати?

— Якщо ви залишитеся головою правління до моменту, коли «Міленіум» опублікує статтю, «СМП» це дуже нашкодить. Я роздумувала і сяк і так, намагаючись знайти вихід, але, на жаль, не знайшла.

— Що ви хочете сказати?

— Вам необхідно піти.

— Ви жартуєте? Я не зробив нічого такого, що суперечить закону.

— Маґнусе, невже ви справді не розумієте масштабів цього викриття? Не змушуйте мене скликати правління, це приведе лише до ще більшої ганьби.

— Вам не доведеться нічого скликати. Вашу роботу в «СМП» закінчено.

— Вибачте. Звільнити мене може лише правління. Будь ласка, запрошуйте членів правління на екстрене засідання. Я б запропонувала прямо сьогодні в другій половині дня.

Берґшьо обійшов навколо столу і став так близько до Еріки Берґер, що вона відчувала його дихання.

— Берґер… у тебе ще є шанс залишитися тут. Йди до своїх клятих приятелів з «Міленіуму» і прослідкуй за тим, щоб ця статейка ніколи не побачила світу. Якщо впораєшся з цим, я, можливо, забуду все те, що ти накоїла.

Еріка Берґер зітхнула.

— Маґнусе, ви просто не розумієте серйозності ситуації. Я не маю жодного впливу на те, що публікує «Міленіум». Що б я не говорила, статтю все одно опублікують. Мене цікавить лише те, як це позначиться на «СМП». Тому ви повинні піти.

Берґшьо сперся руками на спинку крісла і нахилився до Еріки.

— Твої приятелі з «Міленіуму», можливо, замисляться, якщо довідаються, що тієї ж миті, як вони розголосять цю нісенітницю, тебе звідси виженуть.

Він знову випростався.

— Я сьогодні їду на нараду до Норрчьопінґа. — Він поглянув на неї і додав багатозначно: — Із «СвеаБюґґ».

— Он як.

— Коли я завтра повернуся, ти доповіси мені, що з цим покінчено. Ясно?

Він надягнув піджак. Еріка Берґер спостерігала за ним, примруживши очі.

— Виконаєш акуратненько, може, і затримаєшся в «СМП». А тепер звільни мій кабінет.

Вона встала, повернулася назад у скляну клітку і протягом двадцяти хвилин сиділа в кріслі мов закам’яніла. Потім підняла слухавку і попросила Андерса Хольма зайти. Пам’ятаючи минулі помилки, він з’явився за хвилину.

— Сідайте.

Андерс Хольм звів брови і сів.

— Ну, в чому я прогрішився цього разу? — іронічно поцікавився він.

— Андерсе, це мій останній день в «СМП». Я зараз подаю заяву про звільнення. Під час ланчу я запрошу віце-голову і решту членів правління на засідання.

Він витріщився на неї з непідробним подивом.

— Я рекомендуватиму вас як виконуючого обов’язки головного редактора.

— Що?

— Ви не проти?

Андерс Хольм відкинувся на спинку стільця і поглянув на Еріку Берґер.

— Я, чорт забирай, ніколи не хотів стати головним редактором, — сказав він.

— Я знаю. Але у вас досить жорстка хватка, і задля публікації гарного матеріалу ви підете по трупах. Мені б лише хотілося, щоб у вас було більше мізків.

— Що все-таки сталося?

— У нас з вами різний стиль роботи. Ми з вами весь час сварилися з приводу того, як слід подавати матеріал, і тут ми ніколи не зійдемося.

— Так, — сказав він. — Ми ніколи не зійдемося. Але можливо, мій стиль старомодний.

— Я не певна, що «старомодний» правильне слово. Ви класний фахівець у галузі інформації, але поводитеся як засранець. У цьому немає жодної необхідності. Але найбільше ми сварилися через вашу переконаність у тому, що на оцінку новин не повинні впливати особисті пристрасті і що ви як начальник інформаційного відділу не повинні подібного допускати.

Еріка Берґер раптом уїдливо посміхнулася Андерсові Хольму, потім відкрила сумку і дістала оригінали матеріалів про Берґшьо.

— Давайте перевіримо ваше чуття на новини. У мене є стаття, отримана від Хенрі Кортеса, співробітника «Міленіуму». Я сьогодні вранці вирішила, що ми дамо цю статтю як головний матеріал дня.

Вона кинула папку Хольму на коліна.

— Ви — начальник інформаційного відділу. Буде цікаво дізнатися, чи поділяєте ви мою оцінку цієї новини.

Андерс Хольм відкрив папку і почав читати. Вже після перших рядків його зіниці розширилися, він випростався на стільці і поглянув Еріці Берґер просто у вічі. Потім опустив погляд і прочитав статтю від початку до кінця, затим відкрив і став уважно читати документацію, на що пішло двадцять хвилин. Після чого він повільно відклав папку убік.

— Вибухне грандіозний скандал.

— Знаю. Тому я сьогодні подаю заяву про звільнення. «Міленіум» збирався надрукувати статтю в червневому числі, але Мікаель Блумквіст наклав вето. Він дав текст мені, щоб я могла поговорити з Берґшьо до виходу статті.

— І?

— Берґшьо наказав мені зам’яти цей матеріал.

— Ясно. І ви, щоб відомстити, хочете випустити його в «СМП».

— Ні. Не заради помсти. Просто не бачу іншого виходу. Якщо статтю надрукує «СМП», у нас буде шанс вийти з ситуації з честю. Берґшьо повинен піти. Але після всього цього я теж не можу тут залишатися.

Хольм дві хвилини помовчав.

— Чорт, Берґер… Я й гадки не мав, що ви така крута. Ніяк не думав, що скажу це, але, якщо у вас такий бойовий характер, мені справді шкода, що ви йдете.

— Ви могли б зупинити публікацію, але якщо вже ми обоє її схвалюємо… Ви збираєтеся давати їй хід?

— Чорт забирай, звичайно, ми її надрукуємо. Адже інформація просочиться в будь-якому разі.

— Атож.

Андерс Хольм устав, але зам’явся біля її столу.

— Ідіть працюйте, — сказала Еріка Берґер.

Зачекавши п’ять хвилин після того, як Хольм пішов, вона підняла слухавку і зателефонувала Малін Ерікссон у «Міленіум».

— Привіт, Малін. Чи немає там поблизу Хенрі Кортеса?

— Є. Сидить у себе за столом.

— А не могла б ти запросити його до себе в кабінет і увімкнути на телефоні гучний зв’язок? Нам треба порадитися.

Хенрі Кортес підійшов за п’ять секунд.

— Що відбувається?

— Хенрі, я сьогодні зробила аморальний вчинок.

— Невже?

— Я передала твою статтю про «Вітавару» Андерсові Хольму, начальнику відділу інформації «СМП».

— Он як…

— Я звеліла йому завтра дати статтю в «СМП». За твоїм підписом. Тобі, зрозуміло, заплатять. Ти зможеш сам назвати ціну.

— Еріко… що, чорт забирай, відбувається?

Вона коротко розповіла про події останніх тижнів і про те, як Петер Фредрікссон її мало не знищив.

— Дідько, — сказав Хенрі Кортес.

— Хенрі, я знаю, що матеріал твій. У мене просто немає вибору. Ти можеш на це піти?

Хенрі Кортес кілька секунд помовчав.

— Спасибі, що зателефонувала, Еріко. Можеш друкувати статтю за моїм підписом. Якщо, звичайно, Малін не заперечує.

— Я не заперечую, — вступила в розмову Малін.

— Чудово, — сказала Еріка. — Проінформуйте, будь ласка, Мікаеля. Думаю, його ще немає на місці.

— Я поговорю з Мікаелем, — пообіцяла Малін Ерікссон. — Але, Еріко, це ж означає, що ти від сьогодні безробітна?

Еріка засміялася.

— Я вирішила влаштувати собі відпустку до кінця року. Повірте, що кількох тижнів в «СМП» з мене цілком вистачило.

— Думаю, тобі не слід починати планувати відпустку, — зауважила Малін.

— Це чому ж?

— Ти можеш у другій половині дня заглянути до «Міленіуму»?

— Навіщо?

— Мені потрібна допомога. Якщо захочеш повернутися на посаду головного редактора, можеш починати завтра вранці.

— Малін, головний редактор «Міленіуму» ти. Ні про що інше не може бути й мови.

— Гаразд. Тоді виходь на посаду відповідального секретаря редакції, — засміялася Малін.

— Ти серйозно?

— Чорт забирай, Еріко, мені так тебе не вистачає, що я просто вмираю. Я прийшла в «Міленіум», зокрема, для того, щоб мати змогу працювати з тобою. А ти раптом взяла й опинилася не в тій газеті.

Еріка Берґер з хвилину помовчала. Вона навіть не встигла обдумати можливість повернення до «Міленіуму».

— Ви хочете, щоб я повернулася? — повільно спитала вона.

— А ти як гадаєш? Підозрюю, що ми почнемо з шикарного свята, і головним організатором стану я. Ти повернешся якраз до того моменту, коли нам треба буде публікувати сама знаєш що.

Еріка поглянула на годинник на письмовому столі. За п’ять десята. Протягом однієї години все її життя перевернулося. Вона раптом відчула, як їй страшенно хочеться знову піднятися сходами в «Міленіум».

— У найближчі години мені ще треба розібратися з дечим в «СМП». Можна я зайду до вас близько четвертої?

Розповідаючи Драґану Арманському про нічні події, Сусанн Ліндер дивилася йому прямо в очі. Вона не згадала лише про свою впевненість у тому, що до проникнення в комп’ютер Фредрікссона була причетна Лісбет Саландер. Сусанн оминула це з двох причин: по-перше, їй здавалося, що це звучить аж надто неправдоподібно, а по-друге, вона знала, що Драґан Арманський бере активну участь у справі Саландер разом з Мікаелем Блумквістом.

Слухав Арманський дуже уважно. Закінчивши розповідь, Сусанн Ліндер замовкла, чекаючи на його реакцію.

— Десь годину тому мені телефонував Ґреґер Бекман, — сказав він.

— Он як.

— Вони з Ерікою Берґер заїдуть на тижні, щоб підписати контракт. Вони висловлюють вдячність за внесок «Мілтон сек’юриті», і перш за все, за твою участь.

— Ясно. Приємно, коли клієнти задоволені.

— Він хоче також замовити додому сейф. Ми повинні його встановити і закінчити всі справи з сигналізацією до кінця тижня.

— Чудово.

— Він хоче, щоб ми виставили їм рахунок за твою роботу в ці вихідні.

— Гм.

— Інакше кажучи, нам доведеться відправити їм солідний рахунок.

— Ага.

Арманський зітхнув.

— Сусанн, ти ж розумієш, що Фредрікссон може піти до поліції і заявити на тебе за багатьма пунктами.

Вона кивнула.

— Зрозуміло, він сам зі свистом захурчить у в’язницю, але, може, він вирішить, що справа того варта.

— Не думаю, щоб у нього стало духу піти до поліції.

— Хай так, але ти діяла всупереч усім отриманим від мене інструкціям.

— Я знаю, — сказала Сусанн Ліндер.

— І як, ти вважаєш, я повинен на це відреагувати?

— Вирішувати вам.

— А як, на твою думку, мені слід реагувати?

— Моя думка жодного значення не має. За вами завжди залишається право мене виставити.

— Навряд. Я не можу собі дозволити позбутися співробітника твого рівня.

— Дякую.

— Але якщо ти знову викинеш щось подібне, я дуже розсерджуся.

Сусанн Ліндер кивнула.

— Що ти зробила з жорстким диском?

— Його знищено. Я сьогодні вранці сунула його в лещата і розтрощила на шматочки.

— Гаразд. Тоді вважатимемо, що справу закрито.

Першу половину дня Еріка Берґер присвятила обдзвонюванню членів правління «СМП». Віце-голову вона застала на дачі неподалік Ваксхольма і вмовила його негайно сісти в машину і мчатися до редакції. Після ланчу правління зібралося, правда, в дуже урізаному складі. Протягом години Еріка Берґер доповідала, як у них з’явилася папка Кортеса і до яких це привело наслідків.

Коли вона закінчила, почулися очікувані пропозиції пошукати яке-небудь альтернативне рішення. Еріка повідомила, що «СМП» збирається дати статтю в завтрашнє число, і сповістила також, що працює у них останній день і її рішення безповоротне.

У результаті всього цього Еріка змусила правління схвалити і занести до протоколу два рішення: просити Маґнуса Берґшьо негайно залишити свою посаду і призначити Андерса Хольма тимчасово виконуючим обов’язки головного редактора. Після цього вона вибачилася і залишила правління обговорювати ситуацію без неї.

О 14.00 вона спустилася у відділ кадрів і склала контракт. Потім пішла до редакції відділу культури і запросила для розмови начальника відділу Себастьяна Страндлунда і журналістку Еву Карлссон.

— Наскільки я розумію, відділ культури вважає Еву Карлссон тямущим і талановитим репортером.

— Вірно, — підтвердив Страндлунд.

— А в останні два роки ви в бюджетних заявках просили підсилити редакцію як мінімум двома співробітниками.

— Так.

— Ево, зважаючи на отримані вами листи, якщо я візьму вас на постійну посаду, можливо, поповзуть неприємні чутки. Ви як і раніше зацікавлені в ній?

— Звичайно.

— В такому разі моїм останнім рішенням в «СМП» стане підписання цього трудового договору.

— Останнім?

— Довга історія. Я сьогодні звільняюся. Будьте ласкаві, не говоріть нікому про це десь із годину.

— Що…

— Незабаром з’явиться службова записка.

Еріка Берґер підписала контракт і передала через стіл Еві Карлссон.

— Хай щастить, — сказала вона з усмішкою.

— Невідомого літнього чоловіка, що брав участь в суботній нараді в Екстрьома, звуть Георг Нюстрьом, він комісар, — сказала Моніка Фігуерола, викладаючи отримані в результаті оперативної зйомки фотографії на стіл перед Торстеном Едклінтом.

— Комісар, — пробурмотів Едклінт.

— Стефан вирахував його учора ввечері. Він відвідував квартиру на Артилеріґатан і приїхав машиною.

— Що нам про нього відомо?

— Починав він у звичайній поліції, а в ДПУ/Без працює з вісімдесят третього року. З дев'яносто шостого року — на посаді слідчого з персональною відповідальністю і здійснює внутрішній контроль за вже закінченими справами.

— Ясно.

— Починаючи з суботи до під’їзду заходило шість чоловік, що становлять інтерес. Окрім Юнаса Сандберґа і Георга Нюстрьома в будинку ще знаходиться Фредрік Клінтон. Він сьогодні вранці їздив лікарняним транспортом на діаліз.

— Хто решта троє?

— Якийсь пан Отто Хальберґ. Він працює в ДПУ/Без із вісімдесятих років, але взагалі-то прикріплений до Штабу оборони — значиться у військово-морських силах і військовій розвідці.

— Он як. Мене це чомусь не дивує.

Моніка Фігуерола дістала ще один знімок.

— Цього хлопця ми поки не вирахували. Він ходив обідати разом із Хальберґом. Спробуємо з’ясувати, хто він такий, коли він увечері піде додому.

— Гаразд.

— Проте найцікавіший тип — ось цей.

Вона поклала на стіл ще одну фотографію.

— Його я знаю, — сказав Едклінт.

— Його звуть Ваденшьо.

— Точно. Він працював у відділі боротьби з тероризмом років десь п’ятнадцять тому. Офісний генерал. Колись вважався у «Фірмі» одним з кандидатів на посаду великого начальника. Що з ним сталося, я не знаю.

— Він у дев’яносто першому році звільнився. Вгадайте, з ким він обідав приблизно годину тому?

Вона виклала останню фотографію.

— Начальник канцелярії Альберт Шенке і фінансовий директор Густав Аттербум. Я хочу, щоб за цими особами велося цілодобове спостереження. Мені треба точно знати, з ким вони зустрічаються.

— Це неможливо. У мене в розпорядженні є лише чотири людини. І хоч би хтось із них повинен працювати з документацією.

Едклінт кивнув і задумливо прикусив нижню губу. Через деякий час він поглянув на Моніку Фігуеролу.

— Нам потрібні ще люди, — сказав він. — Ти не могла б без особливого галасу зв’язатися з інспектором кримінальної поліції Яном Бубланськи і запитати, чи не погодиться він сьогодні після роботи зі мною повечеряти? Скажімо, десь о сьомій.

Едклінт потягнувся до слухавки і набрав номер, який знав напам’ять.

— Привіт, Арманський. Це Едклінт. Згадуючи з приємністю вечерю, на яку ти мене недавно запрошував, мені хотілося б зробити тобі у відповідь пропозицію… ні, я наполягаю. Скажімо, десь так на сьому?

Лісбет Саландер провела ніч у слідчому ізоляторі «Крунеберґ», у камері площею приблизно чотири на чотири метри.

Про меблювання нічого було й говорити. Лісбет заснула протягом п’яти хвилин після того, як її замкнули, і, прокинувшись у понеділок рано-вранці, слухняно виконала рекомендовані терапевтом Сальгренської лікарні вправи на розтяжки. Потім вона поснідала і мовчки всілася на ліжко, втупившись прямо перед собою.

О пів на дев’яту її повели у приміщення для допитів, розташоване в іншому кінці коридору. Конвоїром виявився лисий дядько в літах невеликого зросту, з круглим лицем і окулярами в роговій оправі. Він тримався з нею коректно і добродушно.

Анніка Джанніні привітно поздоровкалася з нею, Ханса Фасте Лісбет проігнорувала. Потім вона познайомилася з прокурором Ріхардом Екстрьомом і наступні півгодини провела, сидячи на стільці і невідривно дивлячись в одну цятку, трохи вище голови Екстрьома. За весь цей час вона не промовила ані слова і не ворухнула жодним мускулом.

О десятій годині Екстрьом перервав невдалий допит. Він відчував роздратування, позаяк не зумів добитися від неї ані найменшого відгуку. Дивлячись на тоненьку, лялькового вигляду дівчину, він уперше завагався: невже вона й справді могла жорстоко побити Маґґе Лундіна і Сонні Ніємінена? Хіба суд повірить у цю історію навіть за наявності переконливих доказів?

О дванадцятій годині Лісбет принесли нехитрий обід, а наступну годину вона провела за розв’язанням про себе рівнянь з галузі сферичної астрономії, згадавши про книгу, яку читала двома роками раніше.

О 14.30 її знову відвели у приміщення для допитів. Цього разу конвоїром виявилася молода жінка. У кімнаті нікого не було. Лісбет сіла на стілець і стала роздумувати й далі над одним особливо складним рівнянням.

За десять хвилин двері відчинилися.

— Доброго дня, Лісбет, — привітно поздоровкався усміхнений Петер Телебор'ян.

Лісбет Саландер заклякла. Частини рівняння, яке вона вибудовувала перед собою в повітрі, впали вниз. Вона навіть почула, як цифри і знаки задзвеніли, вдаряючись об підлогу.

З хвилину Петер Телебор’ян постояв не рухаючись, роздивляючись її, а потім усівся навпроти. Вона ж дивилася й далі в стіну.

Через деякий час вона перевела погляд і поглянула йому в очі.

— Мені шкода, що ти потрапила в таку ситуацію, — сказав Петер Телебор’ян. — Я постараюся допомогти тобі всіма можливими способами. Сподіваюся, нам удасться встановити взаємну довіру.

Лісбет роздивлялась його, переміщаючи погляд по сантиметру. Скуйовджене волосся. Борода. Маленька щілинка між передніми зубами. Тонкі губи. Брунатний піджак. Розстебнутий комірець сорочки.

— Сподіваюся також, що зумію допомогти тобі краще, ніж у нашу минулу зустріч, — донісся до неї його м’який і оманливо доброзичливий голос.

Він поклав перед собою на стіл маленький блокнотик і ручку. Лісбет опустила погляд і поглянула на ручку. Та являла собою загострену сріблясту трубочку.

Аналіз наслідків.

Лісбет стримала поривання простягнути руку і схопити ручку.

Пошукавши очима його лівий мізинець, вона побачила ледь помітну білу смужку на тому місці, в яке п’ятнадцять років тому уп’ялася зубами і стиснула щелепи з такою силою, що заледве не відкусила йому палець. Знадобилися зусилля трьох санітарів, щоб утихомирити її і змусити розімкнути щелепи.

Тим разом я була маленькою полохливою дівчинкою, що ледве досягла підліткового віку. Тепер я доросла. Я можу вбити тебе, коли захочу.

Вона втупилася поглядом у цятку на стіні позаду Телебор’яна, підібрала цифри і математичні знаки, що впали додолу, і почала заново вибудовувати рівняння.

Доктор Петер Телебор’ян роздивлявся Лісбет Саландер з непроникним виразом обличчя. Він не став би психіатром з міжнародною славою, якби не розумівся на людях і не мав здібності читати почуття і настрої. Телебор’ян відчув, що в кімнаті повіяло холодом, але витлумачив це як знак того, що під зовнішньою незворушністю пацієнтка приховує страх і сором. Він визнав це позитивною ознакою того, що вона все-таки реагує на його присутність. Його також обрадувало, що її поведінка анітрохи не змінилась. У суді вона сама підпише собі вирок.

Перед тим як піти з «СМП», Еріка Берґер мала зробити останню справу — сісти і скласти службову записку співробітникам. Вона почала писати, перебуваючи в розшарпаних почуттях, і, всупереч здоровому глузду, у неї вийшло аж дві сторінки формату А4, на яких вона пояснювала, чому йде з «СМП», і висловлювала свою особисту думку про деяких людей. Знищивши весь цей текст, Еріка почала заново, у більш діловому тоні.

Петера Фредрікссона вона згадувати не стала. Інакше весь інтерес зосередився б на ньому і справжні причини потонули б у скандалах на тему сексуальних переслідувань.

Еріка навела дві причини свого звільнення. Головним було те, що, запропонувавши урізати зарплати й бонуси керівникам і власникам, вона наштовхнулася на потужний спротив. Замість цього її змушували почати роботу в «СМП» з великого скорочення персоналу, що, з її точки зору, не лише було порушенням раніше даних нею обіцянок, але й зводило нанівець будь-які спроби в перспективі змінити газету і зміцнити її становище.

Другою причиною було викриття Берґшьо. Вона пояснила, що він розпорядився зам’яти цю історію і тим самим порушити її обов’язок як журналіста, після чого в неї не залишалося вибору і вона визнала себе зобов’язаною покинути редакцію. На закінчення вона робила висновок, що проблеми «СМП» полягають не в персоналі, а в керівництві.

Еріка один раз перечитала службову записку, виправила орфографічні помилки і розіслала її електронною поштою всім співробітникам концерну. Зробивши копію, вона відправила її до журналу «Пресенс тіднінґ» і до органу профспілки «Журналістен». Потім упакувала свій лептоп і пішла до Андерса Хольма.

— До побачення, — сказала вона.

— До побачення, Берґер. Працювати з вами було жахіттям.

Вони посміхнулися одне одному.

— У мене залишилася остання справа, — додала Еріка.

— Яка?

— Юханнес Фріск працює за моїм дорученням над одним матеріалом.

— І жоден собака не знає, що він робить.

— Підтримайте його. Він уже досить багато чого зробив, і я зберігатиму з ним контакт. Дайте йому закінчити роботу. Гарантую, що ви від цього лише виграєте.

У нього зробився задумливий вигляд. Потім він кивнув.

Потискувати одне одному руки вони не стали. Еріка поклала Хольму на письмовий стіл пропуск до редакції, спустилася в гараж і забрала свою машину. На початку п’ятої вона припаркувалася поблизу від редакції «Міленіуму».