Повітряний замок, що вибухнув

Попри численні міфи про амазонок в античній Греції, Південній Америці, Африці та інших місцях, є лише один історичний, документально підтверджений приклад існування жінок-войовниць. Це жіноча армія, що існувала в народності фон у західноафриканській Дагомеї, теперішньому Беніні.

Про цих жінок-войовниць нічого не написано в офіційній військовій історії, про них не знято жодних романтичних фільмів, і на сьогодні про них згадується хіба що в давніх історичних виносках. Про цих жінок існує одна-єдина наукова праця: Stanley В. Alpem, Amazons of Black Sparta (Hurst & Co Ltd, London, 1998). А це ж була армія, здатна зрівнятися з будь-яким елітним військом окупаційних властей того часу, що складалося із солдатів-чоловіків.

Коли точно була утворена жіноча армія народності фон, невідомо, але деякі джерела датують її XVII століттям. Спочатку вона була королівською лейб-гвардією, яка виросла в корпус із 6000 солдатів, що мали напівбожественний статус. Але призначені вони були не для окраси. Трохи більше 200 років вони становили головну ударну силу народності фон у боротьбі проти європейських колонізаторів, що вторгалися на їхні землі. Їх побоювалося французьке військо, яке вони неодноразово перемагали в битвах. Розбити жіночу армію вдалося лише в 1892 році, коли Франція привезла на кораблях сучасні війська з артилерією, іноземними легіонерами, морським піхотним полком і кавалерією.

Скільки жінок-войовниць загинуло, невідомо. А ті, що вижили, протягом кількох років вели й далі партизанські дії, і ще в 1940-х роках були живі ветерани тієї армії, їх фотографували і брали у них інтерв'ю.

Розділ 23

За два тижні до суду над Лісбет Саландер Крістер Мальм закінчив оформлення книги обсягом 364 сторінки і з сухою назвою «Секція». Обкладинка була синьою, написи на ній — жовтими, а в самому низу Крістер помістив сім чорно-білих портретів шведських прем’єр-міністрів, завбільшки з поштову марку. Над ними нависало зображення Залаченка. Для ілюстрації Крістер скористався паспортною фотографією колишнього шпигуна і так збільшив контрастність, що виступали лише темні частини знімка, мовби тінню вкриваючи всю обкладинку. Дизайн вийшов не дуже вишуканим, але вражаючим. Авторами значилися Мікаель Блумквіст, Хенрі Кортес і Малін Ерікссон.

Була половина шостої ранку — Крістер Мальм пропрацював усю ніч. Його трохи нудило, і він відчував гостру потребу піти додому і поспати. Малін Ерікссон просиділа з ним увесь цей час, вносячи останні виправлення до вже схвалених Крістером сторінок і роздруковуючи текст. Вона вже заснула прямо на дивані в редакції.

Крістер Мальм зібрав у папку документи з фотографіями і зразками шрифту. Потім запустив програму «Тост» і переніс усе на два диски. Один він поклав у редакційний сейф, а другий передав заспаному Мікаелю Блумквісту, який прийшов близько сьомої.

— Йди додому й поспи, — сказав Мікаель.

— Уже йду, — відповів Крістер.

Будити Малін Ерікссон вони не стали, але увімкнули сигналізацію на вході. О восьмій годині на вахту мав заступити Хенрі Кортес. Вийшовши з парадного, вони ляснули один одного по долонях і розсталися.

Мікаель Блумквіст дійшов до Лундаґатан, де знову без дозволу взяв покинуту Лісбет Саландер «Хонду». Не бажаючи довіряти пересилку диска пошті, він особисто відвіз його Яну Чьобіну, директорові друкарні, розташованої в непоказній цегельній будівлі біля залізниці в містечку Моргонгова, неподалік від містечка Сала.

Їхати звідти Мікаель не квапився і почекав, поки в друкарні перевірили, що диск відкривається. Він упевнився також у тому, що книга буде готова до дня початку суду. Проблема полягала не в друкуванні, а в брошуруванні, яке могло затягнутися, але Ян Чьобін пообіцяв, що мінімум 500 примірників з першого видання накладом 10 000 будуть доставлені до потрібної дати. Книга випускалася у м’якій палітурці, але великим форматом.

Мікаель ще раз перевірив, чи всі знають про необхідність дотримувати якнайсуворішої секретності. Насправді нагадувати про це було зайвим: два роки тому та ж друкарня за аналогічних обставин друкувала книжку Мікаеля про фінансиста Ханса Еріка Веннерстрьома, і всі її працівники знали, що книги, які надходять від маленького видавництва «Міленіуму», приховують якусь сенсацію.

Після цього Мікаель, не кваплячись, повернувся до Стокгольма. Завернувши до себе додому на Бельмансґатан, він узяв дорожню сумку, куди поклав переміну білизни, бритву і зубну щітку, потім доїхав до пристані Ставнес у Вермдьо, залишив там машину і вирушив поромом до Сандхамна.

У своєму літньому будиночку Мікаель з’явився вперше після різдвяних свят. Він відчинив віконниці, впустив свіжого повітря і ковтнув мінеральної води. Як і завжди, закінчуючи роботу, коли текст ішов у друк і нічого вже не можна було змінити, він почував спустошеність.

Потому він майже годину присвятив прибиранню: підмів, витер пил, вимив душову кімнату, запустив холодильник, перевірив, чи працює водогін, і перемінив постільну білизну на спальній антресолі. Він сходив у продовольчу крамницю, де купив усе необхідне для вихідних. Потім увімкнув кавоварку, всівся на веранді і закурив, ні про що особливо не думаючи.

Близько п’ятої він подався на пристань зустрічати Моніку Фігуеролу.

— Я не думав, що тобі вдасться звільнитися, — сказав він, цілуючи її в щоку.

— Я теж не думала. Але я сказала Едклінту, як є. В останні тижні я працювала майже цілодобово, і від мене вже стало мало пуття. Мені необхідно два вільних дні, щоб зарядити акумулятори.

— У Сандхамні?

— Я не повідомила, куди збираюся їхати, — відповіла вона з усмішкою.

Деякий час Моніка Фігуерола роздивлялася Мікаелів будиночок, загальною площею двадцять п’ять квадратних метрів. Піддавши критичному огляду міні-кухню, душову і спальну антресоль, вона схвально кивнула. Поки Мікаель смажив баранячі відбивні у винному соусі та накривав стіл на веранді, вона обполоснулася і надягла тонке літнє плаття. Їли вони мовчки, дивлячись на яхти, що прямували у бік гостьової гавані Сандхамна або назад, і випили пляшку вина.

— Чудовий у тебе будиночок. Це сюди ти возиш усіх своїх подружок? — раптом поцікавилася Моніка Фігуерола.

— Не всіх. Лише головних.

— Еріка Берґер тут була?

— Багато разів.

— А Лісбет Саландер?

— Вона жила тут кілька тижнів, коли я писав книжку про Веннерстрьома. І два роки тому ми провели тут разом Різдво.

— Значить, Берґер і Саландер обидві відіграють у твоєму житті важливу роль?

— Еріка — мій кращий друг. Ми дружимо вже понад двадцять п’ять років. Лісбет — зовсім інша річ. Вона дуже своєрідна, я ніколи не зустрічав більш асоціальної людини. Можна сказати, що вона справила на мене велике враження з першої ж зустрічі. Вона мені подобається. І вона мій друг.

— Ти її жалієш?

— Ні. Те, що на неї впала купа лайна, її власна заслуга. Але я маю до неї велику симпатію і відчуваю в ній споріднену душу.

— Але ти не закоханий ані в неї, ані в Берґер?

Він знизав плечима. Моніка Фігуерола поглянула на припізнілий пароплавчик «Аміґо 23», який із запаленими навігаційними вогнями проторохтів мимо моторного човна, прямуючи до гостьової гавані.

— Якщо дуже добре до когось ставитися — це вияв кохання, то гадаю, що закоханий у кількох людей, — сказав він.

— А тепер ще і в мене?

Мікаель кивнув. Моніка Фігуерола поглянула на нього, насупивши брови.

— Тебе це бентежить? — спитав він.

— Те, що в тебе раніше були жінки? Ні. Але мене бентежить те, що я ніяк не зрозумію, що між нами відбувається. Я не думаю, що можу мати стосунки з чоловіком, який трахається направо і наліво…

— Вибачатися за своє життя я не маю наміру.

— А я, як мені здається, не можу перед тобою встояти саме тому, що ти такий, який є. З тобою легко займатися сексом, тому що це не супроводжується жодними сварками, і мені з тобою спокійно. Але все почалося з того, що я піддалася якомусь божевільному імпульсу. Зі мною таке буває нечасто, і я нічого, власне, не планувала. А тепер ми дісталися до тієї стадії, коли я виявилася однією з дівиць, яких ти запрошуєш сюди.

Мікаель трохи помовчав.

— Ти могла і не приїжджати.

— Ні. Не могла. Чорт, Мікаелю…

— Я знаю.

— Я почуваю себе нещасною. Я не хочу в тебе закохуватися. Буде надто боляче, коли все це закінчиться.

— Я дістав цей будинок, коли батько помер і мама переїхала додому в Норрланд.[57] Ми поділили так, що сестрі дісталася наша квартира, а мені — будинок. Він у мене вже майже двадцять п'ять років.

— Ага.

— За винятком кількох випадкових знайомих на початку вісімдесятих років, тут до тебе побувало всього тільки п’ять жінок. Еріка, Лісбет і моя колишня дружина, з якою ми спільно існували у вісімдесятих роках. Одна дівчина, до якої в мене були дуже серйозні наміри в кінці дев’яностих років, і жінка, трохи старша за мене, з котрою я познайомився два роки тому і зрідка зустрічаюся. Там дещо особливі обставини…

— Он воно як.

— Я тримаю цей будинок для того, щоб мати можливість поїхати з міста і від усього відключитися. І майже завжди буваю тут наодинці. Читаю книжки, пишу, відпочиваю, сиджу на пристані і дивлюся на кораблі. Це зовсім не таємне любовне гніздечко холостяка.

Він підвівся і приніс пляшку вина, яку поставив у тіні перед дверима до будинку.

— Я не збираюся нічого обіцяти, — сказав він. — Мій шлюб розпався через те, що ми з Ерікою не змогли триматися віддалік одне від одного. Been there, done that, got the t-shirt.[58]

Він наповнив келишки.

— Але ти найцікавіша людина з тих, що зустрілися мені за дуже довгий час. У мене таке відчуття, ніби наші стосунки стали серйозними першого ж дня. Мені здається, що я втратив розум уже тоді, коли ти підстерегла мене на моїх сходах. Тими небагатьма ночами, які я тепер сплю у себе вдома, я прокидаюся посеред ночі і хочу тебе. Не знаю, чи хочеться мені постійно бути разом, але я смертельно боюся тебе втратити.

Він поглянув на неї.

— Ну і що ж нам, по-твоєму, робити?

— Давай обміркуємо, — сказала Моніка Фігуерола. — Мене до тебе теж страшенно тягне.

— Справа починає набувати серйозного обороту, — мовив Мікаель.

Вона кивнула з почуттям смутку, що раптом її пойняв. Потім вони досить довго просиділи мовчки. Коли стемніло, вони прибрали зі столу, зайшли в дім і зачинили двері.

У п’ятницю, за тиждень до суду, Мікаель зупинився коло газетного кіоску біля Шлюзу і став роздивлятися ранкові газети. Генеральний директор і голова правління «Свенска морґонпостен» Маґнус Берґшьо капітулював і оголосив про своє залишення посади. Купивши газети, Мікаель дійшов до кафе «Ява» на Хурнсґатан і замовив собі пізній сніданок. Причиною такого раптового кроку Берґшьо називав родинні обставини. Він не захотів коментувати твердження про те, ніби його рішення піти якось пов’язане із звільненням Еріки Берґер, після того як він наказав їй зам’яти сюжет про діяльність оптової фірми «Вітавара АБ». Щоправда, на одній шпальті повідомлялося, що голова Об’єднання шведських працедавців призначив комісію з етики, яка почала перевірку контактів шведських фірм з підприємствами Південно-Східної Азії, що використовують дитячу працю.

Мікаель Блумквіст несподівано засміявся.

Потім він склав газету, дістав мобільний телефон «Ерікссон Т10» і зателефонував «Тій, з каналу ТБ-4», відірвавши її від ланчу.

— Привіт, люба, — сказав Мікаель Блумквіст. — Гадаю, ти як і раніше відмовишся якось вечірком прийти до мене на побачення.

— Привіт, Мікаелю, — засміялася «Та, з каналу ТБ-4». — Даруй, але ти настільки не в моєму стилі, що далі нікуди. Правда, ти все одно досить гарненький.

— Може, ти, принаймні, погодишся зі мною сьогодні повечеряти, щоб поговорити про роботу?

— Що там у тебе накльовується?

— Еріка Берґер два роки тому укладала з тобою угоду щодо Веннерстрьома. Вийшло непогано. Я хочу укласти з тобою аналогічну операцію.

— Розповідай.

— Тільки після того, як ми домовимося про умови. Точнісінько як з Веннерстрьомом, ми опублікуємо книгу разом з тематичним числом журналу. Ця історія матиме великий резонанс. Я пропоную тобі попередньо ознайомитися з матеріалом за умови, що ти не видаси інформацію до нашої публікації. Цього разу з публікацією особливо складно, оскільки вона повинна вийти певного дня.

— Який обсяг матеріалу?

— Більше, ніж про Веннерстрьома, — сказав Мікаель Блумквіст. — Тобі це цікаво?

— Знущаєшся? Де зустрінемося?

— Що ти скажеш про «Казанчик Саміра»? Еріка Берґер теж прийде.

— А що там за історія з Берґер? Вона повернулася до «Міленіуму» після того, як її вигнали з «СМП»?

— Її не вигнали. Коли у них з Берґшьо виникли розбіжності, вона відразу ж звільнилася.

— Він, схоже, цілковитий дебіл.

— Так, — відгукнувся Мікаель Блумквіст.

Фредрік Клінтон слухав Верді через навушники. За великим рахунком музика залишилася єдиним, що могло відвернути його від апарата діалізу і наростаючого болю в крижах. Він тихенько наспівував і, заплющивши очі, рухав у такт правою рукою, яка висіла в повітрі і, здавалося, жила власним життям, окремо від його пойнятого гниттям тіла.

Все просто. Ми народжуємося. Живемо. Старіємо. Вмираємо. Він своє віджив. Залишився лише розклад.

Фредрік Клінтон почував себе на диво задоволеним.

Він поставив музику на згадку про свого друга Еверта Гульберґа.

Була субота, 9 липня. Залишалося менше тижня до того моменту, як почнеться суд, і «Секція» зможе поступово забути про цю злощасну історію. Звістку він отримав уранці. Гульберґ виявився на рідкість живучий. Коли пускаєш собі в скроню кулю дев’ятиміліметрового калібру, то гадаєш, що помреш. Проте знадобилося три місяці, щоб тіло Гульберґа поступилося. Хоча, можливо, це більше пояснювалося випадковістю, ніж затятістю, з якою доктор Андерс Юнассон відмовлявся визнати свою поразку. Справу врешті-решт вирішив рак, а не куля.

Проте вмирав Гульберґ тяжко, що дуже засмучувало Клінтона. Спілкуватися з навколишнім світом Гульберґ не міг, але часом хоч би частково приходив до тями і міг сприймати оточуючих. Лікарняний персонал помічав, що Гульберґ посміхався, якщо хтось гладив його по щоці, і бурчав, коли, здавалося, переживав неприємні відчуття. Інколи він спілкувався з персоналом, намагаючись вимовляти слова, яких ніхто не розумів.

Родичів у нього не було, і ніхто з друзів його в лікарні не відвідував. Зі світу живих його провела нічна сестра на ім’я Сара Кітама, родом з Еритреї, яка чергувала біля його ліжка і тримала його за руку, коли він помирав.

Фредрік Клінтон усвідомлював, що незабаром піде за своїм колишнім товаришем по зброї. У цьому не було жодних сумнівів. Імовірність того, що йому вдасться діждатися трансплантації такої необхідної нирки, з кожним днем зменшувалася, а розкладання його тіла тривало. Кожне обстеження показувало, що в нього погіршується функціонування печінки і кишечника.

Клінтон сподівався діждатися Різдва.

Але він був задоволений. Він відчував майже нереальне, хвилююче задоволення через те, що під кінець життя йому цілком несподівано довелося знову повернутися на службу.

Такого дарунка долі він аж ніяк не сподівався.

Останні звуки Верді замовкли, якраз коли Біргер Ваденшьо відчинив двері до маленької кімнати відпочинку, відведеної Клінтону в ставці «Секції» на Артилеріґатан.

Клінтон розплющив повіки.

Він уже давно вважав Ваденшьо баластом. Той абсолютно не годився на роль керівника головної ударної сили шведської оборони. Клінтон не міг зрозуміти, як вони з Хансом фон Роттінґером могли зробити свого часу таку фундаментальну помилку, визнавши Ваденшьо підходящим наступником.

Ваденшьо — парус, якому необхідний ходовий вітер. У момент кризи він виявив слабкість і цілковиту нездатність приймати рішення. Полохливий і безхребетний, на роль капітана під час шторму він вочевидь не годився — допусти вони його до штурвала, він виявився б абсолютно недієздатним і прирік би «Секцію» на загибель.

Усе так просто.

Одним це під силу. Інші ж у момент істини завжди дають слабину.

— Ви хотіли зі мною поговорити? — спитав Ваденшьо.

— Сідай, — сказав Клінтон.

Ваденшьо сів.

— Я вже в такому віці, коли у мене більше немає часу ходити околяса. Я змушений говорити відверто. Коли це закінчиться, я хочу, щоб ти пішов з поста керівника «Секції».

— Он як?

— Ти хороша людина, Ваденшьо, — вже м’якше вів далі Клінтон. — Але замінити Гульберґа ти, на жаль, не здатний. На тебе не слід було звалювати таку відповідальність. Це наша з Роттінґером помилка — коли я захворів, нам слід було ґрунтовніше розглянути питання про престолонаступництво.

— Ви мене завжди не любили.

— У цьому ти помиляєшся. Ти був чудовим адміністратором, коли «Секцією» керували ми з Роттінґером. Без тебе ми б не впоралися, і я абсолютно впевнений у твоєму патріотизмі. Але я сумніваюся у твоїй здатності приймати рішення.

Ваденшьо раптом гірко посміхнувся.

— Після цього я не впевнений, що хочу залишатися в «Секції».

— Тепер, коли Гульберґа і Роттінґера немає серед живих, мені доводиться приймати головні рішення наодинці. Ти ж усі останні місяці послідовно саботуєш кожне моє рішення.

— І я знову повторю — рішення, які ви приймаєте, божевільні. Це кінчиться катастрофою.

— Можливо. Але твоя нерішучість гарантувала б нам крах. А зараз у нас, принаймні, є шанс, і, схоже, все виходить. «Міленіум» зв’язаний по руках і ногах. Вони, можливо, підозрюють про наше існування, але їм бракує документації, і вони не мають можливості розшукати як її, так і нас. Ми тримаємо всі їхні дії під суворим контролем.

Ваденшьо поглянув у вікно, звідки виднілися гребені дахів кількох сусідніх будинків.

— Нам залишилося лише розібратися з дочкою Залаченка. Якщо хтось почне копирсатися в її історії і прислухатися до її слів, може статися все, що завгодно. Але за кілька днів почнеться суд, і потім усе буде кінчено. Цього разу ми повинні закопати її так глибоко, щоб вона вже ніколи більше не могла становити для нас небезпеки.

Ваденшьо похитав головою.

— Я не розумію твого ставлення до справи, — сказав Клінтон.

— Так. Звичайно, вам його не зрозуміти. Вам щойно сповнилося шістдесят вісім. Ви вмираєте. Ваші рішення нераціональні, але вам, проте, вдалося зачарувати Георга Нюстрьома і Юнаса Сандберґа. Вони слухаються вас так, ніби ви — Господь Бог.

— Я справді Господь Бог у всьому, що стосується «Секції». Наша рішучість дала «Секції» шанс. І я з усією впевненістю заявляю, що «Секція» ніколи більше не потрапить у таке скрутне становище. Коли все закінчиться, ми повинні провести комплексну перевірку її діяльності.

— Ясно.

— Новим керівником стане Георг Нюстрьом. Він, звичайно, застарий, але інших кандидатів у нас немає, а він пообіцяв залишитися ще мінімум на шість років. Сандберґ надто молодий і, внаслідок твого керівництва, недосвідчений. До цього моменту йому слід було б уже бути цілком навченим.

— Клінтоне, невже ви не розумієте, що накоїли. Ви вбили людину. Бйорк пропрацював на «Секцію» тридцять п’ять років, а ви наказали його вбити. Хіба ви не розумієте…

— Ти чудово знаєш, що це було необхідно. Він зрадив нас, та й не зміг би витримати натиску, якби поліція почала на нього тиснути.

Ваденшьо підвівся.

— Я ще не закінчив.

— Тоді нам доведеться продовжити розмову пізніше. Ви тут лежите і уявляєте себе Всемогутнім, а мене чекає робота.

Ваденшьо попрямував до дверей.

— Якщо це суперечить твоїм моральним принципам, чому б тобі не піти до Бубланськи і не зізнатися у своїх злочинах?

Ваденшьо обернувся до хворого.

— Ця думка мене навідувала. Але хай там що б ви думали, я з усієї сили захищаю інтереси «Секції».

Відчинивши двері, він зіткнувся з Георгом Нюстрьомом і Юнасом Сандберґом.

— Привіт, Клінтоне, — сказав Нюстрьом. — Нам необхідно дещо обговорити.

— Заходьте. Ваденшьо якраз збирався піти.

Нюстрьом почекав, поки двері зачиняться.

— Фредріку, я дуже турбуюся, — сказав Нюстрьом.

— Чому так?

— Ми тут із Сандберґом міркували. Відбуваються якісь незрозумілі речі. Сьогодні вранці адвокат Саландер передала прокурору її автобіографію.

— Що?

Поки прокурор Ріхард Екстрьом наливав із термоса каву, інспектор кримінальної поліції Ханс Фасте роздивлявся Анніку Джанніні. Екстрьом був збентежений документом, що його він отримав, приїхавши на роботу. Вони з Фасте разом прочитали сорок сторінок, на яких містилася пояснювальна записка Лісбет Саландер, і потім довго обговорювали цей дивний документ. Під кінець він відчув необхідність запросити Анніку Джанніні для неформальної розмови.

Вони всілися за невеликим столом для нарад в кабінеті Екстрьома.

— Спасибі, що погодилися заглянути, — почав Екстрьом. — Я прочитав цю… гм, пояснювальну записку, яку ви подали сьогодні вранці, і відчуваю потребу зняти деякі знаки питань…

— І?.. — спробувала допомогти йому Анніка Джанніні.

— Навіть не знаю, з якого кінця почати. Очевидно, перш за все мені слід пояснити, що ми з інспектором Фасте обоє страшенно спантеличені.

— Он як?

— Я намагаюся зрозуміти ваші наміри.

— Що ви маєте на увазі?

— Ця автобіографія, чи як її слід називати, яка її мета?

— Це начебто цілком очевидно. Моя клієнтка хоче викласти свою версію розвитку подій.

Екстрьом добродушно засміявся і провів рукою по борідці вже добре знайомим жестом, який чомусь почав Анніку дратувати.

— Так, але для пояснень у вашої клієнтки було кілька місяців. Вона не сказала ані слова на всіх допитах, які намагався проводити з нею Фасте.

— Наскільки мені відомо, у нас немає закону, який зобов’язує її говорити тоді, коли це зручно інспекторові Фасте.

— Еге ж, але я хочу сказати… за два дні над Саландер починається судовий процес, а вона в останню мить підсовує оце. Я ж у даному разі відчуваю відповідальність, яка дещо виходить за межі моїх обов’язків як прокурора.

— Он як?

— Я ні в якому разі не хочу, щоб ви сприйняли мої слова як образу. Це ніяк не входить у мої наміри. Проте в нашій країні існують процесуальні норми. А ви, фру Джанніні, є адвокатом із захисту прав жінок і раніше ніколи не представляли клієнта в кримінальному процесі. Я звинувачую Лісбет Саландер не тому, що вона жінка, а через те, що вона скоїла тяжкі злочини із застосуванням насильства. Вважаю, ви теж напевно розумієте, що вона серйозно хвора психічно і потребує лікування й допомоги суспільства.

— Дозвольте, я вам допоможу, — люб’язно відповіла Анніка Джанніні. — Ви боїтеся, що я не забезпечу Лісбет Саландер повноцінного захисту.

— У цьому немає нічого образливого, — сказав Екстрьом. — Я не ставлю під сумнів вашу компетентність. Я лише вказую на те, що у вас немає досвіду.

— Я розумію. Дозвольте сказати, що я з вами цілком згодна. У мене зовсім немає досвіду в кримінальних справах.

— І проте ви послідовно відмовлялися від допомоги значно досвідченіших адвокатів.

— У відповідності до бажання моєї клієнтки. Лісбет Саландер хоче бачити своїм адвокатом мене, і за два дні саме я представлятиму її інтереси в суді.

Вона ввічливо усміхнулася.

— Гаразд. Але мене цікавить, невже ви цілком серйозно збираєтеся викласти суду зміст цього опусу?

— Звичайно. Це історія Лісбет Саландер.

Екстрьом з Фасте скоса переглянулися. Фасте звів брови. Він не розумів, чого, власне, Екстрьом добивається. Якщо Джанніні не розуміє, що з головою потопить свою клієнтку, то яке, чорт забирай, до цього діло прокуророві. Треба просто з вдячністю погодитись і покінчити з цією справою.

Фасте ні на мить не сумнівався в тому, що Саландер геть чокнута. Він намагався, залучаючи всі свої навички, змусити її сказати, хоч би де вона живе. Але це кляте дівчисько допит за допитом сиділо, мов язик проковтнуло, і роздивлялося стіну в нього за спиною. Вона відмовлялася приймати з його рук сигарети, каву чи прохолодні напої. Вона ніяк не реагувала, коли він до неї звертався або, у хвилини сильного роздратування, підвищував голос.

Ніякі інші допити в житті Ханса Фасте не забрали в нього стільки нервів.

Він зітхнув.

— Фру Джанніні, — сказав зрештою Екстрьом. — Я вважаю, що вашу клієнтку слід було б позбавити від суду. Вона хвора. Я спираюся на результати висококваліфікованої судово-медичної експертизи. Саландер потрібно направити на психіатричне лікування, якого вона вже давно потребує.

— В такому разі ви, напевне, запропонуєте це в суді.

— Зрозуміло. До моїх завдань не належить учити вас, як її захищати. Але якщо ви серйозно маєте намір дотримуватися цієї лінії, то складається цілком абсурдна ситуація. Автобіографія містить божевільні і безпідставні звинувачення на адресу деяких осіб… особливо на адресу її колишнього опікуна, адвоката Б’юрмана, і доктора Петера Телебор’яна. Сподіваюся, ви всерйоз не думаєте, що суд візьме до уваги які-небудь заяви, котрі, без жодного натяку на докази, ставлять під сумнів діяльність Телебор’яна. Цей документ просто стане — даруйте за порівняння — останнім цвяхом у вікові труни вашої клієнтки.

— Я розумію.

— Ви можете під час процесу заявити, що вона не хвора, і зажадати додаткової судово-медичної експертизи, і тоді справу буде передано до Державного управління судової медицини. Але, чесно кажучи, маючи цю пояснювальну записку від Саландер, немає жодного сумніву в тому, що будь-які інші судові психіатри прийдуть до такого ж висновку, як Петер Телебор’ян. Її власна розповідь підкріплює всі документи про те, що в неї параноїдальна шизофренія.

Анніка Джанніні ввічливо посміхнулася.

— Але ж існує альтернативний варіант, — сказала вона.

— Який? — поцікавився Екстрьом.

— Ну, що її розповідь цілком правдива і що суд вирішить їй повірити.

Прокурор Екстрьом був вочевидь дуже здивований. Потім він шанобливо посміхнувся і погладив борідку.

Всівшись за маленький столик, що стояв у нього в кімнаті біля вікна, Фредрік Клінтон уважно слухав Георга Нюстрьома і Юнаса Сандберґа. Все обличчя в нього було в глибоких зморшках, але очі, завдяки напруженому і зосередженому погляду, здавалися двома чорними цятками.

— Ми стежили за телефонними розмовами й електронною поштою головних співробітників «Міленіуму» починаючи з квітня, — сказав Клінтон. — Спостереження показувало, що Блумквіст, Малін Ерікссон і цей Кортес близькі до розпачу. Ми прочитали попередній варіант наступного числа «Міленіуму». Схоже, що Блумквіст тепер і сам визнає, що Саландер усе-таки ненормальна. Він намагається виправдовувати її в соціальному плані — мовляв, вона не мала від суспільства тієї підтримки, яку повинна була б дістати, і тому провина за її спробу вбити батька лежить далеко не тільки на ній… але ж ці міркування нічогісінько не означають. Там немає жодного слова про вторгнення в його квартиру або про напад на його сестру в Ґетеборзі і про зниклі звіти. Він знає, що нічого не може довести.

— У цьому якраз і проблема, — зауважив Юнас Сандберґ. — Блумквіст очевидно повинен розуміти, що тут щось не так. Але він поводиться так, ніби нічого не помічає. Пробачте, але це не в стилі «Міленіуму». Крім того, до редакції повернулася Еріка Берґер. Все наступне число «Міленіуму» таке пусте і беззмістовне, що видається просто глузуванням.

— Що ти хочеш сказати… що це фальшивка?

Юнас Сандберґ зітхнув.

— Літнє число «Міленіуму» взагалі-то мало б вийти останнього тижня червня. Судячи з того, що Малін Ерікссон писала електронною поштою Мікаелю Блумквісту, це число має друкуватися на одному підприємстві в Сьодертельє. Але коли я сьогодні зв’язався з підприємством, виявилося, що їм ще навіть не здали оригіналу. У них є лише комерційна пропозиція, отримана місяць тому.

— Гм, — мовив Фредрік Клінтон.

— Де вони друкувалися раніше?

— В якійсь друкарні в Моргонгові. Я зателефонував туди, зробивши вигляд, що працюю в «Міленіумі», і запитав, як далеко вони просунулися. Директор друкарні відмовився говорити на цю тему. Я збираюсь увечері туди навідатися.

— Ясно. Георг?

— Я пройшовся по всіх доступних телефонних розмовах за останній тиждень, — сказав Нюстрьом. — Дивно, але ніхто із співробітників «Міленіуму» не обговорює нічого, пов’язаного із судом або із справою Залаченка.

— Нічого?

— Так. Згадки про це з’являються лише в розмовах з людьми, що не мають стосунку до «Міленіуму». Ось, послухайте. Мікаелю Блумквісту телефонує репортер з газети «Афтонбладет» і цікавиться, чи може той якось прокоментувати наступний процес.

Він поставив на стіл магнітофон.

— Вибачте, без коментарів.

— Ви ж брали участь у цій історії із самого початку. Це ж ви виявили Саландер у Госсеберзі. І ви поки не опублікували жодного слова. Коли ви збираєтеся що-небудь надрукувати?

— Коли визнаю за доцільне. За умови, що мені буде що друкувати.

— Але матеріал у вас є?

— Ну, купите «Міленіум» і про все довідаєтесь.

Він вимкнув магнітофон.

— Раніше ми якось над цим не замислювались, але я повернувся назад і прослухав розмови вибірково. Так було весь час. Він обговорює справу Залаченка майже виключно в загальних словах. Не говорить про це навіть із сестрою, хоча вона адвокат Саландер.

— Може, йому справді нічого сказати.

— Він послідовно відмовляється робити будь-які припущення. Таке враження, що він цілодобово живе в редакції і майже не буває вдома на Бельмансґатан. А якщо він цілодобово працює, то мав би створити щось більше, ніж оця нісенітниця в черговому числі «Міленіуму».

— А прослуховувати редакцію ми як і раніше не можемо?

— Ні, — встряв у розмову Юнас Сандберґ. — У редакції постійно хтось перебуває. Це теж примітно.

— Гм?

— З того дня, як ми побували у квартирі в Блумквіста, у редакції весь час хтось є. Блумквіст там днює і ночує, в його кабінеті постійно горить світло. Якщо не він, то Кортес, або Малін Ерікссон, або цей гомик… е-е, Крістер Мальм.

Клінтон провів рукою по підборіддю і ненадовго задумався.

— Гаразд. Висновки?

Георг Нюстрьом трохи повагався.

— Ну… за відсутністю кращого, я припустив би, що вони розігрують для нас спектакль.

Клінтон відчув, як волосся на голові полізло догори.

— Чому ми не помітили цього раніше?

— Ми слухали те, що говориться, а не те, що не говориться. Ми раділи, помічаючи їхню розгубленість або читаючи їхню електронну пошту. Блумквіст розуміє, що хтось викрав звіт про Саландер дев’яносто першого року і в нього, і в сестри. Але що ж йому, чорт забирай, робити?

— Вони не заявляли до поліції про напад?

Нюстрьом заперечливо похитав головою.

— Джанніні присутня на допитах Саландер. Вона люб’язна, але не говорить нічого істотного. А Саландер просто мовчить.

— Але ж це нам на руку. Чим менше вона відкриває рота, тим краще. Що каже Фасте?

— Я зустрічався з ним дві години тому. Він якраз отримав оці свідчення Саландер.

Він показав на копію, що лежала на колінах у Клінтона.

— Екстрьом збентежений. Добре, що Саландер не дуже обдарована літературно. Для необізнаної людини ця автобіографія — чиста маячня божевільного з вигаданими змовами та елементами порнографії. Але вона б’є дуже близько до цілі. Абсолютно точно розповідає, як її запроторили до клініки Святого Стефана, стверджує, що Залаченко працював на СЕПО і таке інше. Вона згадує, що, як їй здається, йдеться про якусь секту всередині СЕПО, тобто фактично підозрює існування чогось на зразок «Секції». В цілому вона дає дуже точний опис. Але він, як я вже сказав, не викликає довіри. Екстрьом розгублений, бо схоже, що Джанніні збирається покласти це в основу захисту в суді.

— Дідько! — вигукнув Клінтон.

Він опустив голову і кілька хвилин напружено думав. Під кінець він підвів погляд.

— Юнасе, їдь-но увечері до Моргонгова і перевір, що там робиться. Якщо вони друкують «Міленіум», мені потрібна копія.

— Я візьму з собою Фалуна.

— Чудово. Георге, я хочу, щоб ти в другій половині дня пішов до Екстрьома і промацав його. Досі все йшло як по маслу, але відмахнутися від цих ваших міркувань я не можу.

— Гаразд.

Клінтон знову трохи помовчав.

— Краще б суду взагалі не було, — сказав він наостанок.

Він підвів погляд і глянув Нюстрьому в очі. Той кивнув.

Вони розуміли один одного без слів.

— Нюстрьоме, перевір, які є можливості.

Юнас Сандберґ і слюсар із замків Ларс Фаульссон, більше відомий як Фалун, припаркувалися поблизу залізниці і рушили пішки через містечко Моргонгова. Була дев’ята година вечора, і ще недостатньо посутеніло, щоб починати якісь дії, але їм хотілося розвідати обстановку і скласти собі загальну картину.

— Якщо у них стоїть сигналізація, я туди лізти не хочу, — сказав Фалун.

Сандберґ кивнув.

— Тоді краще пройтися по вікнах. Якщо у них що-небудь лежить, ти кинеш у шибку камінь, схопиш те, що тобі треба, і накиваєш п’ятами.

— Добре, — відповів Сандберґ.

— Якщо тобі потрібний лише примірник журналу, ми можемо заглянути в сміттєві контейнери позаду будівлі. Там напевно буде брак, пробний друк або щось подібне.

Друкарня розташовувалася в цегляному будинку. Вони наближались до нього з півдня, протилежним боком вулиці. Сандберґ уже збирався перейти вулицю, але Фалун схопив його за лікоть.

— Йди прямо й далі, — сказав він.

— Чому?

— Йди прямо й далі, начебто ми просто гуляємо вечірньої пори.

Вони проминули друкарню й обійшли навколо кварталу.

— Якого біса? — спитав Сандберґ.

— Треба дивитись очима. У них там не просто сигналізація. Поряд з будинком стояла машина.

— Ти думаєш, там хто-небудь є?

— Це машина з «Мілтон сек’юриті». Друкарня, дідько, надійно охороняється.

— «Мілтон сек’юриті»! — вигукнув Фредрік Клінтон. У нього всередині все обірвалося.

— Коли б не Фалун, я потрапив би прямо до них у руки, — сказав Юнас Сандберґ.

— Там готується якась чортівня, — мовив Георг Нюстрьом. — Маленькій друкарні в провінції абсолютно нема чого наймати для постійного спостереження «Мілтон сек’юриті».

Клінтон зітхнув. Його рот перетворився на вузьку смужку. Була вже одинадцята година вечора, і йому був потрібний відпочинок.

— Отже, «Міленіум» щось затіває, — зробив очевидний висновок Сандберґ.

— Це я вже зрозумів, — відказав Клінтон. — Гаразд. Давайте проаналізуємо ситуацію. Який найгірший сценарій? Що їм може бути відомо?

Він запитливо поглянув на Нюстрьома.

— Ймовірно, звіт про Саландер дев’яносто першого року, — сказав той. — Після того як ми викрали копії, вони посилили заходи безпеки. Мабуть, здогадалися, що за ними стежать. У гіршому разі у них збереглася ще одна копія звіту.

— Але ж Блумквіст місця собі не знаходив через те, що втратив звіт.

— Я знаю. Але нас цілком могли обдурити. Таку можливість виключати не можна.

Клінтон кивнув.

— Будемо виходити з цього. Сандберґ?

— Нам же відомо, як захищатиметься Саландер. Вона розповість правду, таку, якою вона їй уявляється. Я ще раз прочитав її так звану автобіографію. Вона, загалом, грає нам на руку. Там є такі грубі звинувачення у зґвалтуванні і правопорушеннях, що це здасться просто порожньою балаканиною міфоманки.

Нюстрьом кивнув.

— Крім того, вона не зможе абсолютно нічого довести. Екстрьом поверне цю розповідь проти неї й оголосить її свідчення недостовірними.

— Гаразд. Телебор’ян написав чудовий текст нової експертизи. Звичайно, залишається можливість, що Джанніні приведе власного експерта, який заявить, що Саландер цілком нормальна, і тоді справу передадуть до Державного управління судової медицини. Але знову-таки — якщо Саландер не змінить тактику і знову відмовиться говорити, то вони прийдуть до висновку, що Телебор’ян має рацію, а вона божевільна. Її найбільший ворог — вона сама.

— Все ж найнадійніше було б не допустити судового процесу, — сказав Клінтон.

Нюстрьом похитав головою.

— Це майже неможливо. Саландер сидить в ізоляторі «Крунеберґ» і з іншими в’язнями не спілкується. Її щодня виводять на годинну прогулянку до окремого відсіку на даху, але там її не дістати. У нас немає своїх людей серед персоналу ізолятора.

— Зрозуміло.

— Якщо ми хотіли до неї добратися, це треба було робити, поки вона лежала в Сальгренській лікарні. Тепер же лишається тільки діяти відкрито. Вбивцю майже на сто відсотків спіймають. А де знайдеш «стрільця», який на це піде? Організувати самогубство або нещасний випадок за такий короткий час просто неможливо.

— Я так і думав. Крім того, несподівані смертні випадки мають тенденцію викликати питання. Гаразд, подивимося, що вийде в суді. Адже по суті нічого не змінилося. Ми весь час чекали від них ходу у відповідь — очевидно, ця так звана автобіографія і є її хід у відповідь.

— Проблема полягає в «Міленіумі», — зауважив Юнас Сандберґ.

Решта згідливо закивали.

— «Міленіум» і «Мілтон сек’юриті», — задумливо промовив Клінтон. — Саландер працювала на Арманського, а Блумквіст був з нею у близьких стосунках. Чи можемо ми зробити висновок, що вони об’єдналися?

— Така думка видається цілком логічною, якщо «Мілтон сек’юриті» охороняє друкарню, де друкується «Міленіум». Це не може бути випадковістю.

— Гаразд. Коли ж вони мають намір випустити число? Сандберґ, ти говорив, що вони затримуються вже на два тижні. Якщо припустити, що «Мілтон сек’юриті» охороняє друкарню, щоб ніхто не дістався до «Міленіуму» зарання, отже, вони збираються опублікувати матеріал, який не хочуть до певного часу розкривати, і цілком можливо, що журнал уже надруковано.

— На початок суду, — сказав Юнас Сандберґ. — Останнє малоймовірне.

Клінтон кивнув.

— Що ж вони там можуть надрукувати? Який найгірший варіант?

Усі троє надовго задумалися. Мовчанку порушив Нюстрьом.

— У гіршому разі, як я вже говорив, у них збереглася копія звіту дев’яносто першого року.

Клінтон із Сандберґом кивнули, погоджуючись із цим висновком.

— Питання в тому, що вони можуть з нього витягти, — додав Сандберґ. — У звіті засвічені Бйорк і Телебор’ян. Бйорк мертвий. Вони накинуться на Телебор’яна, але той зможе стверджувати, що проводив звичайну судово-медичну експертизу. Вийде слово проти слова, а Телебор’ян, зрозуміло, просто відмовиться розуміти, в чому його звинувачують.

— Що нам робити, якщо вони опублікують звіт? — запитав Нюстрьом.

— Гадаю, тут у нас є козирі, — відповів Клінтон. — Якщо почнуться балачки навколо звіту, вся увага сконцентрується на СЕПО, а не на «Секції». І коли журналісти почнуть ставити питання, СЕПО витягне його з архіву.

— А там, зрозуміло, буде вже інший звіт, — додав Сандберґ.

— Шенке поклав до архіву модифіковану версію, тобто ту, яку читав Екстрьом. Тут ми зможемо досить швидко видати ЗМІ багато дезінформації… Адже оригінал, який роздобув Б’юрман, у нас, а в «Міленіуму» — всього лише копія. Ми навіть можемо розповсюдити інформацію з натяками на те, що Блумквіст сам сфальсифікував свою версію звіту.

— Чудово. Що ще може бути відомо «Міленіуму»?

— Про «Секцію» вони нічого знати не можуть. Це виключено. Отже, вони накинуться на СЕПО, внаслідок чого Блумквіст постане таким собі вигадником змов, і СЕПО буде стверджувати, що у нього не всі дома.

— Він досить відомий, — повільно промовив Клінтон. — Після справи Веннерстрьома він має велику довіру.

Нюстрьом кивнув.

— Чи можна як-небудь підірвати цю довіру? — поцікавився Юнас Сандберґ.

Нюстрьом із Клінтоном перезирнулися, потім обоє кивнули. Клінтон поглянув на Нюстрьома.

— Ти міг би дістати… скажімо, п’ятдесят грамів кокаїну?

— Можливо, у югославів.

— Годиться. Спробуй. Але справа термінова. Суд починається за два дні.

— Я не розумію… — почав Юнас Сандберґ.

— Цей трюк такий же давній, як і наша професія. Але все ще досить ефективний.

— Моргонгова? — перепитав Торстен Едклінт, насупивши брови. Коли йому зателефонувала Моніка Фігуерола, він сидів у халаті на дивані у себе вдома і вже втретє читав автобіографію Саландер. Позаяк було вже далеко за північ, він подумав, що розкручується якась чортівня.

— Моргонгова, — повторила Моніка Фігуерола. — Сандберґ із Ларсом Фаульссоном поїхали туди сьогодні близько сьомої вечора. Курт Свенссон із групи Бубланськи стежив за ними всю дорогу, що було неважко, оскільки в машині Сандберґа є визначник місця розташування. Вони припаркувалися поблизу старої залізничної станції, а потім прогулялися кількома кварталами, повернулися до машини і поїхали до Стокгольма.

— Зрозуміло. Вони з кимось зустрічалися чи?..

— Ні. Отож-бо й дивно. Вони приїхали, прогулялися, сіли в машину і повернулися до Стокгольма.

— Ага. А навіщо ти телефонуєш мені о пів на першу ночі і все це розповідаєш?

— Ми не відразу, але збагнули. Вони прогулювалися повз будинок, де міститься друкарня. Я переговорила з Мікаелем Блумквістом — там друкується «Міленіум».

— Дідько, — промовив Едклінт.

Він одразу вловив тут взаємозв’язок.

— Судячи з присутності Фалуна, вони, мабуть, збиралися зробити пізній візит у друкарню, але відмінили операцію, — сказала Моніка Фігуерола.

— Чому?

— Тому що Блумквіст попросив Драґана Арманського охороняти друкарню доти, доки журнал почнуть розповсюджувати. Вони, либонь, побачили машину «Мілтон сек’юриті». Я вирішила, що вам захочеться отримати цю інформацію негайно.

— Ти не помилилася. Це означає, що вони почули смалятину…

— У будь-якому разі дзвіночок напевно продзвенів, коли вони побачили машину. Сандберґ висадив Фаульссона в Сіті і повернувся на Артилеріґатан. Ми знаємо, що там перебуває Фредрік Клінтон. Георг Нюстрьом прибув приблизно в той же час. Питання в тому, як нам діяти.

— Суд починається у вівторок… Зателефонуй Блумквісту і попроси його посилити заходи безпеки в «Міленіумі». На випадок непередбачених обставин.

— З охороною у них і так непогано. А вже туману вони напускають по прослуховуваних телефонах просто професійно. Адже Блумквіст такий чокнутий, що розробив цілу методику обманних маневрів, яка цілком могла б згодитися і нам.

— Гаразд. Але в будь-якому разі зателефонуй йому.

Моніка Фігуерола відключила мобільний телефон і поклала на тумбочку коло ліжка. Вона підвела погляд і подивилася на Мікаеля Блумквіста, який лежав зовсім голий, обіпершись об спинку в ногах ліжка.

— Я повинна зателефонувати тобі і запропонувати посилити охорону «Міленіуму», — сказала вона.

— Спасибі за пораду, — сухо відгукнувся він.

— Я серйозно. Якщо вони почули смалятину, є ризик, що вони почнуть діяти необдумано. Не виключено, що вони зараз до вас вдираються.

— Там сьогодні ночує Хенрі Кортес. І у нас стоїть сигналізація на випадок злому, безпосередньо з’єднана з «Мілтон сек’юриті», а вона за три хвилини ходу.

Мікаель секунду помовчав.

— Чокнутий, — пробурмотів він.

Розділ 24

У понеділок Мікаелю Блумквісту о шостій ранку на мобільний телефон «Т10» зателефонувала Сусанн Ліндер з «Мілтон сек’юриті».

— Ти коли-небудь спиш? — поцікавився заспаний Мікаель.

Він скоса подивився на Моніку Фігуеролу, яка вже стояла в спортивних шортах, але ще не встигла надіти футболку.

— Так. Але мене розбудив нічний черговий. Сигналізація, яку ми встановили у твоїй квартирі і яка весь час мовчала, сьогодні о третій годині попівночі спрацювала.

— Он як?

— Мені довелося поїхати поглянути, що сталося. Справа досить хитромудра. Ти не міг би заглянути вранці до «Мілтон сек’юриті»? Що швидше, то краще.

— Це вже серйозно, — сказав Драґан Арманський.

Зустріч відбувалася на початку дев’ятої перед телевізійним монітором в конференц-залі «Мілтон сек’юриті». На неї зібралися Арманський, Мікаель Блумквіст і Сусанн Ліндер. Арманський також запросив шістдесятидвохлітнього Юхана Фреклунда, у минулому інспектора кримінальної поліції в Сольні, а нині начальника оперативного підрозділу «Мілтон сек’юриті», і сорокавосьмилітнього колишнього інспектора поліції Сонні Бомана, який стежив за справою Саландер із самого початку. Всі обдумували показаний Сусанн Ліндер запис із камери спостереження.

— Ми бачимо, як Юнас Сандберґ сьогодні вночі о третій годині сімнадцять хвилин відчиняє двері квартири Мікаеля Блумквіста. У нього є власні ключі. Ви пам’ятаєте, що слюсар Фаульссон зняв зліпок із запасних ключів Блумквіста, коли вони з Йораном Мортенссоном кілька тижнів тому незаконно проникли до квартири?

Арманський похмуро кивнув.

— Сандберґ був у квартирі трохи більше восьми хвилин. За цей час він робить таке: приносить з кухні маленький поліетиленовий пакетик і наповнює його, потім відкручує задню стінку динаміка, який знаходиться в тебе у вітальні, Мікаелю, і поміщає туди мішечок.

— Гм, — вимовив Мікаель Блумквіст.

— Примітно, що він бере пакетик з твоєї кухні.

— Це мішечок з «Консума», в якому у мене були булочки, — пояснив Мікаель. — Я зазвичай зберігаю такі мішечки, щоб класти туди сир і таке інше.

— Я вдома теж так роблю. Примітно, зрозуміло, що на мішечку є твої відбитки пальців. Потім він приносить стару газету з мішка із сміттям, що лежить у передпокої. Він використовує сторінку газети, щоб загорнути якийсь предмет, який потім кладе на верхню полицю твоєї одежної шафи.

— Гм, — знову вимовив Мікаель Блумквіст.

— Тут те ж саме. На газеті є твої відбитки пальців.

— Зрозуміло.

— Я приїхала до тебе на квартиру близько п’ятої ранку і виявила ось що. У твоєму динаміку лежить близько ста вісімдесяти грамів кокаїну. Я взяла звідти один грам для аналізу.

Вона поклала на стіл маленький мішечок з доказом.

— А що в шафі? — поцікавився Мікаель.

— Приблизно сто двадцять тисяч крон готівкою.

Арманський знаком звелів Сусанн Ліндер вимкнути монітор і поглянув на Фреклунда.

— Отже, Мікаель Блумквіст замішаний у торгівлі кокаїном, — добродушно заявив Фреклунд. — Вони вочевидь захвилювалися з приводу того, чим займається Блумквіст.

— Це хід у відповідь, — сказав Мікаель.

— Хід у відповідь?

— Вони вчора увечері виявили ваших охоронців в Моргонгові.

Він розповів про те, що довідався від Моніки Фігуероли відносно поїздки Сандберґа до друкарні.

— Спритний маленький негідник, — буркнув Сонні Боман.

— Але чому саме зараз?

— Вони вочевидь хвилюються з приводу того, що може влаштувати «Міленіум», коли почнеться суд, — сказав Фреклунд. — Якщо Блумквіста заарештують за торгівлю кокаїном, довіру до нього буде добряче підірвано.

Сусанн Ліндер кивнула. На обличчі Мікаеля читався сумнів.

— Як нам бути з усім цим? — спитав Арманський.

— Давайте поки що нічого не робити, — запропонував Фреклунд. — Притримаємо козирі на руках. У нас є чудове документальне підтвердження того, що Сандберґ підкинув наркотики і гроші тобі в квартиру, Мікаелю. Нехай пастка закриється. Ми зможемо негайно довести твою невинність, і, крім того, це стане ще одним доказом злочинних дій «Секції». Я б із задоволенням опинився на місці прокурора, коли ці пустуни стануть перед судом.

— Не знаю, — повільно промовив Мікаель Блумквіст. — Суд починається післязавтра. «Міленіум» вийде в п’ятницю, на третій день суду. Якщо вони збираються запроторити мене за торгівлю кокаїном, то це, мабуть, станеться раніше… а я до виходу журналу нічого не зможу пояснити. Це означає, що я ризикую опинитися за ґратами і пропустити початок судового процесу.

— Інакше кажучи, тобі слід на тиждень кудись сховатися, — запропонував Арманський.

— Ну… я повинен працювати з ТБ-4 і займатися ще деякою підготовкою. Це було б недоречно…

— Чому все-таки саме зараз? — поцікавилася раптом Сусанн Ліндер.

— Що ти маєш на увазі? — спитав Арманський.

— У них було три місяці на те, щоб очорнити Блумквіста. Чому вони взялися до справи саме зараз? Хоч би що вони зараз робили, журнал все одно вийде.

Всі на деякий час замовкли.

— Це може бути пов'язано з тим, що вони не розуміють, що саме ти збираєшся опублікувати, Мікаелю, — повільно проказав Арманський. — Вони знають, що ти щось затіваєш, але, можливо, думають, що у тебе є лише звіт Бйорка від дев’яносто першого року.

Мікаель із сумнівом кивнув.

— Їм не спадає на думку, що ти збираєшся показати всю «Секцію». Якщо йдеться лише про звіт Бйорка, то цілком досить викликати до тебе недовіру. Можливі викриття будуть знецінені фактом твого арешту. Вибухне гучний скандал: відомого журналіста Мікаеля Блумквіста заарештовано за грубий злочин, пов’язаний з наркотиками. Від шести до восьми років ув’язнення.

— Ви можете зробити мені дві копії цього запису? — попросив Мікаель.

— Що ти збираєшся робити?

— Віддати одну копію Едклінту. А потім я за три години зустрічаюся з ТБ-4. Думаю, краще, якщо до моменту, коли все вибухне, ми будемо готові відразу показати це по телебаченню.

Моніка Фігуерола вимкнула DVD-програвач і поклала пульт дистанційного керування на стіл. Вони зібралися в тимчасовому офісі на Фрідхемсплан.

— Кокаїн, — сказав Едклінт. — Вони використовують круті методи.

Моніка Фігуерола із спантеличеним виглядом скоса подивилася на Мікаеля.

— Я вирішив, що краще вас проінформувати. — Той знизав плечима.

— Мені це не подобається, — зауважила вона. — Тут очевидно відчувається розпач і непродуманість дій. Мають же вони розуміти, що, якщо вас заарештують за злочин, пов’язаний із наркотиками, ви не дозволите їм так просто запроторити себе у в’язницю.

— Так, — відповів Мікаель.

— Навіть якщо вас засудять, все одно залишиться ризик, що народ повірить вашим словам. Та й ваші колеги з «Міленіуму» напевно не мовчатимуть.

— Крім того, це доволі недешево, — додав Едклінт. — Значить, їхній бюджет дозволяє, не змигнувши оком, викласти сто двадцять тисяч крон плюс вартість кокаїну.

— Само собою, — погодився Мікаель. — Проте їхній план зовсім не поганий. Вони розраховують на те, що Лісбет Саландер потрапить до психлікарні, а я зникну в хмарі підозрінь. До того ж вони гадають, що вся потенційна увага буде звернена на СЕПО, а не на «Секцію». У них досить гарне вихідне посилання.

— Але як вони збираються вмовити відділ боротьби з наркотиками провести у вас удома обшук? Адже анонімної наводки недостатньо, щоб хтось подався вибивати двері до квартири відомого журналіста. А щоб усе це спрацювало, вас необхідно підвести під підозріння в найближчі дні.

— Ну, щодо встановлених ними термінів я не в курсі, — сказав Мікаель, який почував себе втомленим і мріяв, щоб усе скоріше закінчилось.

Він підвівся.

— Куди ви зараз? — поцікавилася Моніка Фігуерола. — Я б хотіла знати, де ви найближчим часом думаєте бути.

— Я в обід зустрічаюся з ТБ-чотири. А потім, о шостій годині, з Ерікою Берґер, за казанчиком з бараниною в Саміра. Нам треба доробити прес-повідомлення, з яким ми збираємося виступити. Решту вечора, швидше за все, проведу в редакції.

Коли він згадав Еріку Берґер, очі Моніки Фігуероли трохи звузилися.

— Я хочу, щоб протягом дня ви підтримували зі мною контакт. Найкраще, якщо ми будемо на зв’язку аж до початку суду.

— Гаразд. Може, мені варто на кілька днів переїхати до вас додому, — сказав Мікаель і посміхнувся, наче пожартував.

Моніка Фігуерола перемінилась на обличчі й поспішно зиркнула на Едклінта.

— Моніка права, — заявив Едклінт. — Гадаю, вам найкраще надто не розгулювати, поки все закінчиться. Якщо вас заарештує наркополіція, вам доведеться до початку суду зберігати мовчання.

— Не турбуйтеся, — запевнив Мікаель. — Я не маю наміру панікувати і ставити справу під загрозу. Робіть свою частину, а я — свою.

«Та, з каналу ТБ-4» заледве могла приховати збудження з приводу переданого Мікаелем Блумквістом нового відеоматеріалу. Її жадібна цікавість викликала у Мікаеля посмішку. Вони протягом тижня ішачили, як звірі, щоб підготувати легкозрозумілий матеріал про «Секцію» для показу по телебаченню. І її продюсер, і начальник інформаційного відділу ТБ-4 відразу збагнули, якою гарячою новиною стане ця історія. Матеріал готувався в якнайсуворішій секретності, і втаємничені в це були всього кілька чоловік. Мікаель поставив умову дати сюжет в ефір лише ввечері на третій день суду, і було вирішено зробити годинний випуск «Новин» з подробицями.

Мікаель уже дав їй можливість погратися з низкою звичайних фотографій, але для телебачення в порівняння з рухомими зображеннями не йде ніщо. Чіткий відеозапис, що показує, як цілком конкретний поліцейський підкидає кокаїн у квартиру Мікаеля Блумквіста, викликав у неї мало не стан екстазу.

— Це буде просто геніально, — сказала вона. — Заставка: СЕПО підкидає кокаїн у квартиру журналіста.

— Не СЕПО… «Секція», — поправив Мікаель. — Їх не можна змішувати.

— Сандберґ же, чорт забирай, працює в СЕПО, — запротестувала вона.

— Так, але насправді він — диверсант, що проник туди. Ти повинна проводити чітку межу.

— Добре, в центрі уваги буде «Секція». Не СЕПО. Мікаелю, ти можеш мені пояснити, яким чином ти вічно виявляєшся вплутаним у такі гучні скандали? Але ти маєш рацію — це буде серйозніше, ніж справа Веннерстрьома.

— Думаю, у мене талант. За іронією долі ця історія теж почалася із справи Веннерстрьома, лише іншого — із справи про шпигунство в шістдесятих роках.

О четвертій годині зателефонувала Еріка Берґер. Вона пішла на нараду до Об’єднання видавців газет, щоб висловити свій погляд на заплановані в «СМП» скорочення, з приводу яких після її звільнення виник великий профспілковий конфлікт. Еріка пояснила, що не встигне, як домовилися, приїхати до шостої години на вечерю в «Казанчик Саміра» і зможе з’явитися там не раніше половини сьомої.

У кімнаті відпочинку, в якій розмістився командний пост Клінтона в ставці на Артилеріґатан, Юнас Сандберґ допоміг ветеранові перебратися з інвалідного крісла на ліжко. Клінтон тільки-но повернувся до офісу «Секції», провівши всю першу половину дня на діалізі. Він почував себе страшенно старим і неймовірно втомленим. В останні дні він майже не спав і мріяв лише про те, щоб усе нарешті закінчилося. Ледве він устиг влаштуватися на ліжку, як до них долучився Георг Нюстрьом.

Клінтон зібрався на силі і спитав:

— Усе готово?

Георг Нюстрьом кивнув.

— Я щойно зустрічався з братами Ніколик, — відзвітував він. — Це обійдеться в п’ятдесят тисяч.

— Гроші у нас є, — сказав Клінтон.

Дідько, якби можна було знову стати молодим.

Він повернув голову і вивчаючим поглядом окинув по черзі Георга Нюстрьома і Юнаса Сандберґа.

— Жодних докорів сумління? — поцікавився він.

Обоє замотали головами.

— Коли? — спитав Клінтон.

— Протягом двадцяти чотирьох годин, — відповів Нюстрьом. — Надзвичайно важко рознюхати, де цей Блумквіст, але, в крайньому разі, вони займуться ним біля редакції.

Клінтон кивнув.

— У нас є потенційна можливість провернути все сьогодні увечері, за дві години, — зауважив Юнас Сандберґ.

— Невже?

— Йому недавно телефонувала Еріка Берґер. Вони сьогодні вечеряють у «Казанчику Саміра» — це ресторанчик неподалік від Бельмансґатан.

— Берґер… — повільно вимовив Клінтон.

— Будемо благати Бога, щоб вона не… — почав Георг Нюстрьом.

— Це було б не так уже й погано, — перервав його Юнас Сандберґ.

Клінтон з Нюстрьомом поглянули на нього.

— Ми прийшли до висновку, що Блумквіст становить для нас найбільшу небезпеку і що він, очевидно, в наступному числі «Міленіуму» щось опублікує. Запобігти публікації ми не можемо. Отже, ми повинні підірвати до нього довіру. Якщо його уб’ють нібито під час розбірок у злочинному світі, а потім поліція знайде у нього в квартирі наркотики і гроші, слідство зробить певні висновки. У будь-якому разі вони не кинуться найперше шукати змов, що мають стосунок до Служби державної безпеки.

Клінтон кивнув.

— Адже Еріка Берґер перебуває з Блумквістом у любовному зв’язку, — багатозначно додав Сандберґ. — Вона заміжня і зраджує чоловіка. Якщо вона теж раптово помре, це викличе ще безліч інших припущень.

Клінтон з Нюстрьомом перезирнулися. Сандберґ мав природний талант створювати димові завіси і швидко прогресував. Але і в Клінтона, і в Нюстрьома виник деякий сумнів. Аж надто легко Сандберґ підходив до розв’язання питання про життя і смерть людей. Нічого доброго в цьому не було. До такого надзвичайного заходу, як убивство, не слід було вдаватися лише тому, що трапилася зручна нагода. Це не універсальне вирішення проблем, а захід, який застосовують лише за відсутності інших варіантів.

Клінтон похитав головою.

Collateral damage,[59] подумав він, несподівано відчувши відразу до всієї оборудки.

Все життя прослуживши державі, ми тепер докотилися до вбивств із-за рогу. У випадку із Залаченком це було необхідно. З Бйорком… прикро, але Гульберґ мав слушність — Бйорк би спасував. Із Блумквістом… мабуть, теж необхідно. Але ж Еріка Берґер просто безневинний свідок.

Він скоса подивився на Юнаса Сандберґа. Залишалося сподіватися, що цей молодик не перетвориться на психопата.

— Що відомо братам Ніколик?

— Нічого. У розумінні, про нас. З ними зустрічався лише я, а я називався іншим ім’ям, тож їм мене не вистежити. Вони думають, що вбивство якось пов’язане із трафіком секс-рабинь.

— Що станеться з братами Ніколик після вбивства?

— Вони негайно покинуть Швецію, — відповів Нюстрьом. — Як і у випадку з Бйорком. Якщо поліцейське розслідування не дасть результатів, вони зможуть за кілька тижнів потихеньку повернутися.

— А план?

— Сицилійська модель. Вони просто підходять до Блумквіста, розряджають обойму і зникають.

— Зброя?

— У них автоматична зброя. Якого типу, я не знаю.

— Сподіваюся, вони не збираються замочити весь ресторан…

— Не хвилюйтесь. Вони холоднокровні і знають, що роблять. Але якщо Берґер сидітиме за одним столиком із Блумквістом…

Collateral damage.

— Послухайте, — сказав Клінтон. — Важливо, щоб Ваденшьо не дізнався про те, що ми причетні до цього. Особливо якщо жертвою стане ще й Еріка Берґер. Він уже і так напружений до краю. Боюся, що коли все закінчиться, нам доведеться відправити його на пенсію.

Нюстрьом кивнув.

— Відповідно, отримавши звістку про вбивство Блумквіста, ми повинні розіграти виставу. Ми скличемо кризову нараду і робитимемо вигляд, що вражені розвитком подій. Почнемо обговорювати, хто може за цим стояти, не кажучи ні слова про наркотики, поки їх не виявить поліція.

З «Тією, з каналу ТБ-4» Мікаель Блумквіст розлучився близько п’ятої години. Всю другу половину дня вони присвятили розгляду неясних моментів матеріалу, а потім у Мікаеля взяли довге інтерв’ю під запис.

Йому поставили питання, на яке йому було важко зрозуміло відповісти, і їм довелося кілька разів переписувати його репліку.

Як могло статися, що співробітники шведського державного відомства дійшли до скоєння вбивств?

Мікаель довго роздумував над цим питанням ще до того, як «Та, з каналу ТБ-4» його поставила. «Секція», ймовірно, розглядала Залаченка як виняткову загрозу, але така відповідь його все ж не задовольняла. Відповідь, яку Мікаель урешті-решт дав, теж не здавалася йому вичерпною.

— Єдине розумне, на мій погляд, пояснення полягає в тому, що «Секція» з роками виродилася в певну секту, у повному розумінні цього слова. Вони перетворилися на свого роду Кнатбі або пастора Джима Джонса, щось подібне, і живуть за власними законами, в яких такі поняття, як «правильне» і «неправильне», втратили звичний сенс, а самі ці люди в результаті, схоже, цілком відірвалися від нормального суспільства.

— Це схоже на якесь психічне захворювання?

— Такий опис, мабуть, недалекий від істини.

Мікаель доїхав метро до Шлюзу і, поглянувши на годинник, зрозумів, що в «Казанчик Саміра» йти ще зарано. Він відчував занепокоєння, але разом з тим йому здавалося, що в житті раптом усе знову стало на свої місця. Лише після того, як Еріка Берґер повернулася до «Міленіуму», він зрозумів, як катастрофічно йому бракувало її. До того ж її повернення до керма не викликало якихось внутрішніх конфліктів через те, що Малін Ерікссон довелося перейти назад на посаду відповідального секретаря редакції. Навпаки, Малін страшенно зраділа тому, що в житті (як вона висловилася) знову запанував лад.

Повернення Еріки також відкрило всім очі на те, як їм в останні місяці не вистачало співробітників. Еріка з величезним ентузіазмом знову стала до своїх обов’язків у «Міленіумі», і їм з Малін Ерікссон удалося впоратися з частиною виниклих організаційних труднощів. Вони також провели збори редакції, на яких було вирішено, що «Міленіуму» необхідно збільшити штат на одного або, можливо, двох співробітників. Правда, ніхто не мав уявлення, звідки взяти на це гроші.

Щоб згаяти час, що залишався до зустрічі з Ерікою, Мікаель купив газету і пішов пити каву в кафе «Ява» на Хурнсґатан.

Прокурор Рагнхільд Густавссон з Генеральної прокуратури поклала окуляри для читання на стіл й огледіла присутніх у конференц-залі. Їй було п’ятдесят вісім років, на її обличчі виразно виднілися зморшки, щоки нагадували побрижені яблука, а коротко стрижене волосся припало сивиною. Вона вже двадцять п’ять років була прокурором, а в Генеральній прокуратурі працювала з початку 90-х років.

Минуло всього три тижні з того часу, як її раптом викликали в кабінет генерального прокурора для зустрічі з Торстеном Едклінтом. Того дня вона збиралася закінчити кілька рутинних справ і поїхати в шеститижневу відпустку на дачу, на острів Хюсарьо. Замість цього їй доручили вести слідство проти групи представників владної структури, що проходили під ім’ям «Секція». Всі плани на відпустку довелося відкласти. Її повідомили, що в найближчому майбутньому це має стати її головним завданням і що їй надається майже цілковита свобода дій в організації робочого процесу та ухваленні необхідних рішень.

— Це стане одним з найсенсаційніших розслідувань в історії Швеції, — сказав генеральний прокурор.

Рагнхільд Густавссон була схильна з ним погодитися.

Із зростаючим подивом вона слухала, як Торстен Едклінт коротко викладав суть справи і хід розслідування, проведеного ним за завданням прем’єр-міністра. Розслідування було ще не закінчене, але він вирішив, що просунувся досить далеко і вже необхідно подати справу прокуророві.

Для початку вона узагальнила переданий Торстеном Едклінтом матеріал. Коли масштаб правопорушень почав прояснятися, вона усвідомила, що всі прийняті нею рішення в подальшому будуть обговорюватися в книгах з історії. З цієї миті вона кожну вільну хвилину присвячувала спробам розібратися в грандіозному переліку злочинів, якими їй доведеться займатися. Для шведської правової історії справа була абсолютно унікальною, і, позаяк йшлося про розкриття злочинної діяльності, що тривала як мінімум тридцять років, Рагнхільд Густавссон вирішила, що їй необхідно організувати роботу особливим чином. Їй згадалися італійські державні слідчі, яким у 70-х і 80-х роках доводилося вести справи проти мафії майже підпільно. Вона розуміла, чому Едклінт був змушений збирати матеріал таємно, не знаючи, кому може довіряти.

Насамперед вона залучила до роботи трьох співробітників Генеральної прокуратури, яких знала вже багато років. Потім звернулася до відомого історика, який працював у Державній раді з попередження злочинності, по відомості про те, як протягом десятиліть формувалися відомства із забезпечення державної безпеки. І нарешті, формальним керівником розслідування вона призначила Моніку Фігуеролу.

Тим самим слідство у справі «Секції» набуло конституційної форми. Тепер його можна було розглядати як будь-яке поліцейське розслідування, щоправда, за цілковитої заборони на розголошення інформації.

За минулі два тижні прокурор Густавссон запрошувала до себе велику кількість людей для формального, але суто секретного допиту. Окрім Едклінта і Фігуероли викликалися також інспектори кримінальної поліції Бубланськи, Соня Мудіґ, Курт Свенссон і Єркер Хольмберґ. Далі настала черга Мікаеля Блумквіста, Малін Ерікссон, Хенрі Кортеса, Крістера Мальма, Анніки Джанніні, Драґана Арманського, Сусанн Ліндер і Хольгера Пальмґрена. За винятком співробітників «Міленіуму», які принципово не відповідали на питання, що могли привести до розкриття джерел, усі решта з готовністю надали вичерпні пояснення і документацію.

Рагнхільд Густавссон аж ніяк не була в захваті від того, що їй передали складений «Міленіумом» графік, згідно з яким від неї вимагалося заарештувати кількох людей у точно визначений день. Вона вважала, що для доведення розслідування до стадії арештів необхідно кілька місяців підготовки, але в даному разі вибору в неї не було. Мікаель Блумквіст із журналу «Міленіум» зговірливості не виявляв. Він не підкорявся жодним державним постановам чи регламентам і збирався опублікувати матеріал на третій день суду над Лісбет Саландер. Це змушувало Рагнхільд Густавссон підстроюватись і завдавати удару одночасно, щоб підозрювані, а також можливі докази не встигли зникнути. Правда, Блумквіста, хоч як дивно, підтримали Едклінт з Фігуеролою, і заднім числом прокурор почала розуміти, що блумквістівська модель має низку очевидних переваг. Як прокурор вона діставала добре організовану підтримку ЗМІ, таку необхідну в разі порушення судового переслідування. Крім того, за такого швидкого розвитку процесу інформація про це складне розслідування не могла встигнути просочитися в коридори влади, а отже, і дійти до «Секції».

— Для Блумквіста головне добитися справедливості для Лісбет Саландер. А виведення на чисту воду «Секції» — лише наслідок, — зауважила Моніка Фігуерола.

Суд над Лісбет Саландер починався в середу — за два дні, — і на цій нараді мали намір провести цілковитий розбір доступного матеріалу і розподілити завдання.

У нараді брало участь тринадцять чоловік. Від Генеральної прокуратури Рагнхільд Густавссон запросила двох найближчих співробітників. Відділ охорони конституції представляла керівник розслідування Моніка Фігуерола разом із співробітниками Стефаном Бладом і Андерсом Берґлундом. Начальник відділу охорони конституції Торстен Едклінт був присутній в ролі спостерігача.

Рагнхільд Густавссон вирішила, що справа такого масштабу не повинна замикатися лише на ДПУ/Без. Тому вона запросила інспектора кримінальної поліції Яна Бубланськи та його групу, що складалася із Соні Мудіґ, Єркера Хольмберґа і Курта Свенссона. Адже вони займалися справою Саландер починаючи з Великодня і були добре знайомі з усією історією. Крім того, вона викликала з Ґетеборґа прокурора Агнету Єрвас та інспектора Маркуса Ерландера. Розслідування справи «Секції» мало найбезпосередніший стосунок до розслідування вбивства Олександра Залаченка.

Коли Моніка Фігуерола згадала, що як свідка, можливо, слід допитати колишнього прем’єр-міністра Турбйорна Фельдіна, поліцейські Єркер Хольмберґ і Соня Мудіґ неспокійно засовалися на стільцях.

Протягом п’яти годин один за одним обговорювались люди, що значилися як активісти «Секції», потім визначалися склади злочину і приймалися рішення про арешт. У цілому налічувалося сім чоловік, пов’язаних з квартирою на Артилеріґатан. Окрім них вдалося з’ясувати особи ще дев’яти чоловік, що мали стосунок до «Секції», однак ніколи не бували на Артилеріґатан. Вони в основному працювали в ДПУ/Без на Кунгсхольмені, але зустрічалися з кимось із активістів «Секції».

— Ми все ще не можемо визначити масштаби змови. Нам невідомо, за яких обставин ці особи зустрічаються з Ваденшьо або з ким-небудь іншим. Вони можуть виявитися інформаторами або думати, що працюють на внутрішні розслідування чи щось подібне. Отже, впевнено говорити про їхню причетність ми зможемо тільки після того, як допитаємо. Крім того, це лише ті, кого ми помітили протягом тих тижнів, поки йшло розслідування; значить, не виключено, що є ще люди, про яких ми поки просто не знаємо.

— А начальник канцелярії і фінансовий директор…

— Про них ми можемо з певністю стверджувати, що вони працюють на «Секцію».

О шостій годині вечора Рагнхільд Густавссон оголосила годинну перерву на вечерю, після чого обговорення передбачалося продовжити.

У той момент, коли всі встали і зібралися розходитися, співробітник Моніки Фігуероли з оперативного підрозділу відділу охорони конституції Єспер Тумс попросив у неї хвилинку уваги, щоб доповісти про те, що вдалося дізнатися за останні години.

— Клінтон більшу частину дня провів на діалізі і повернувся на Артилеріґатан близько п’ятої. Єдиний, хто займався чимось цікавим, був Георг Нюстрьом, хоча ми не можемо з певністю сказати, що саме він робив.

— Ну і? — вимовила Моніка Фігуерола.

— О тринадцятій тридцять Нюстрьом поїхав на Центральний вокзал і зустрівся з двома людьми. Вони пройшли до готелю «Шератон» і випили в барі кави. Зустріч тривала майже двадцять хвилин, після чого Нюстрьом повернувся на Артилеріґатан.

— Он як. З ким він зустрічався?

— Ми не знаємо. Це нові особи. Двоє чоловіків, років по тридцять п'ять; з вигляду схоже, що вони східноєвропейського походження. На жаль, наш оперативник загубив їх, коли вони увійшли до метро.

— Ага, — втомлено відгукнулася Моніка Фігуерола.

— Ось фотографії, — сказав Єспер Тумс, простягаючи їй результати оперативної зйомки.

Вона поглянула на збільшені зображення незнайомих облич.

— Добре, спасибі, — сказала вона, поклала фотографії на стіл і встала, щоб піти пошукати щось попоїсти.

Курт Свенссон, що стояв поряд, теж глянув на знімки.

— Дідько, — сказав він. — Який до них стосунок мають брати Ніколик?

Фігуерола зупинилася.

— Хто?

— Це двоє страшенних негідників, — пояснив Курт Свенссон. — Томі й Міро Ніколики.

— Ти знаєш, хто вони?

— Так. Двоє братів з Худдінге, вони серби. Ми кілька разів їх розшукували, коли їм було років по двадцять, а я працював у тамтешній поліції. Міро Ніколик більш небезпечний. Його, до речі, вже рік як оголошено в розшук за заподіяння тяжких тілесних ушкоджень. А я гадав, що вони поїхали до Сербії і зробилися там політиками або чимось подібним.

— Політиками?

— Так. Вони їздили до Югославії на початку дев’яностих і допомагали проводити там етнічні чистки. Вони працювали на мафіозного боса Аркана, який тримав щось на кшталт приватної фашистської поліції. Обоє прославилися як «стрільці».

— «Стрільці»?

— Так, тобто наймані вбивці. Вони деякий час пурхали між Белградом і Стокгольмом. Їх дядько мав ресторанчик в районі Норрмальм, і вони періодично офіційно в нього працювали. У нас були відомості про їхню причетність принаймні до двох убивств, пов’язаних із внутрішніми розбірками між югославами в так званій сигаретній війні, але нам так і не вдалося їх за що-небудь посадити.

Моніка Фігуерола мовчки роздивлялася фотографії. Потім вона раптом страшенно зблідла і пильно поглянула на Торстена Едклінта.

— Блумквіст! — вигукнула вона з панікою в голосі. — Вони не збираються задовольнятися тим, що зганьблять його. Вони збираються його вбити і дозволити поліції виявити кокаїн у процесі розслідування та зробити власні висновки.

Едклінт не відривав од неї погляду.

— Він збирався зустрітися з Ерікою Берґер у «Казанчику Саміра», — сказала Моніка Фігуерола і схопила Курта Свенссона за плече. — Ти озброєний?

— Так…

— За мною!

Моніка Фігуерола кинулася геть з конференц-залу. Її кабінет був на троє дверей далі по коридору; відімкнувши двері, вона схопила із шухляди письмового столу табельну зброю і помчала до ліфтів, усупереч усім правилам залишивши двері до кабінету відкритими. Курт Свенссон на мить застиг, вагаючись.

— Іди, сказав йому Бубланськи. — Соню… йди з ними.

Мікаель Блумквіст прибув у «Казанчик Саміра» у двадцять хвилин на сьому. Еріка Берґер тільки-но прийшла і встигла знайти вільний столик поряд з барною стійкою, неподалік від вхідних дверей. Вона поцілувала Мікаеля в щоку. Вони замовили кожен по великому келиху міцного пива і казанчику з бараниною. Пиво їм принесли відразу.

— Як поживає «Та, з каналу ТБ-4»? — поцікавилася Еріка Берґер.

— Холодна, як і завжди.

Еріка Берґер засміялася.

— Якщо не пильнуватимеш себе, вона стане в тебе нав’язливою ідеєю. Подумати тільки, є дівчина, на яку не діють чари Блумквіста.

— Взагалі-то за всі ці роки таких дівчат було кілька, — сказав Мікаель Блумквіст. — Як минув твій день?

— Пусто-дурно. Але я погодилася взяти участь у дебатах про «СМП» в Клубі публіцистів. Це буде мій останній внесок у цю справу.

— Чудово.

— До чого ж я рада, що повернулася назад у «Міленіум», — сказала вона.

— А я який радий цьому, ти навіть не уявляєш. Ніяк отямитись не можу.

— Знову стало приємно ходити на роботу.

— Гм.

— Я щаслива.

— А мені треба збігати до вбиральні, — сказав Мікаель, підводячись.

Він зробив кілька кроків і ледве не зіткнувся з чоловіком років тридцяти п'яти, що якраз увійшов до дверей. Мікаель відзначив, що в того східноєвропейська зовнішність, і пильно на нього поглянув. Потім він побачив автомат.

Коли вони проїздили Ріддархольмен, зателефонував Торстен Едклінт і повідомив, що ні Мікаель Блумквіст, ні Еріка Берґер на дзвінки не відповідають. Можливо, обоє відключили на час вечері мобільні телефони.

Моніка Фігуерола вилаялася і проскочила площу Сьодермальмсторґ на швидкості, що наближалася до вісімдесяти кілометрів на годину. Натиснувши на гудок, вона різко завернула на Хурнсґатан. Куртові Свенссону довелося схопитися за дверці машини — він якраз витягнув табельну зброю і перевіряв, чи заряджена вона. Соня Мудіґ, що сиділа на задньому сидінні, займалася тим самим.

— Треба попросити підкріплення, — сказав Курт Свенссон. — Брати Ніколик — це серйозно.

Моніка Фігуерола кивнула.

— Зробимо так, — розпорядилася вона. — Ми з Сонею підемо прямо в «Казанчик Саміра» — можливо, вони там сидять. А ти, Курте, оскільки знаєш братів Ніколик в обличчя, залишишся на вулиці і вестимеш спостереження.

— Гаразд.

— Якщо все спокійно, ми відразу заберемо Блумквіста з Берґер і відвеземо їх до управління. Якщо ж відчуємо недобре, то залишимося в ресторані і викличемо підкріплення.

— Добре, — погодилася Соня Мудіґ.

Моніка Фігуерола все ще їхала по Хурнсґатан, коли у неї під панеллю управління затріщала поліцейська рація.

Всім постам. Сигнал тривоги — постріли на Тавастгатан в районі Сьодермальм. Сигнал надійшов з ресторану «Казанчик Саміра».

Моніка Фігуерола відчула, що у неї всередині все похололо.

Еріка Берґер бачила, як по дорозі до вбиральні Мікаель Блумквіст зіткнувся біля вхідних дверей з чоловіком років тридцяти п'яти. Їй здалося, що цей невідомий чоловік поглянув на Мікаеля із здивуванням, і вона подумала, що, можливо, Мікаель з ним знайомий.

Потім Еріка побачила, як чоловік зробив крок назад і кинув сумку на підлогу. Спочатку вона навіть не зрозуміла, що відбувається. Чоловік підняв автомат і спрямував ствол на Мікаеля Блумквіста, а вона сиділа, немов паралізована.

Мікаель Блумквіст зреагував, не замислюючись. Він викинув уперед ліву руку, вхопився за ствол і спрямував його в стелю. На мікроскопічну частку секунди дуло мелькнуло в нього перед обличчям.

Цокотіння автомата пролунало в тісному приміщенні оглушливо. Міро Ніколик зробив одинадцять пострілів, на Мікаеля із стелі дощем сипалися штукатурка і скалки ламп. На якусь коротку мить Мікаель Блумквіст утупився просто в очі вбивці.

Потім Міро Ніколик ступив крок назад і рвонув зброю на себе. Від несподіванки Мікаель випустив дуло. Раптом він зрозумів, що йому загрожує смертельна небезпека. Замість того щоб спробувати сховатися, він, не вагаючись, кинувся прямо на вбивцю. Пізніше Мікаель зрозумів, що, якби він зреагував інакше — присів чи відступив назад, — його б пристрелили на місці. Мікаель знову вхопився за дуло автомата і спробував усією своєю вагою притиснути вбивцю до стіни. Він почув іще шість чи сім пострілів і став несамовито смикати за автомат, щоб спрямувати дуло в підлогу.

Коли пролунала друга серія пострілів, Еріка Берґер інстинктивно сіла навпочіпки і впала, ударившись головою об стілець. Потім вона скрутилася на підлозі, підвела погляд і побачила, що на стіні, прямо за тим місцем, де вона щойно сиділа, з’явилися три кульові отвори.

Шокована, вона повернула голову і побачила, що Мікаель Блумквіст борюкається з чоловіком біля входу — опустившись на одне коліно, намагається вирвати автомат, за який тримається обіруч, а вбивця смикається, намагаючись вивільнитися, і раз у раз б’є Мікаеля кулаком в обличчя і в скроню.

Моніка Фігуерола різко загальмувала перед «Казанчиком Саміра», різко відчинила дверці машини і кинулася до ресторану. Пістолет «ЗІГ-Зауер» уже був у неї в руці, і, знімаючи його із запобіжника, вона звернула увагу на машину, що стояла біля самого ресторану.

Побачивши за кермом Томі Ніколика, вона через скло спрямувала пістолет йому в обличчя.

— Поліція. Руки вгору! — закричала вона.

Томі Ніколик підняв руки.

— Виходь з машини і лягай на землю, — люто проревіла Моніка, потім обернула голову і швидко поглянула на Курта Свенссона. — Ресторан!

Курт Свенссон із Сонею Мудіґ кинулися через вулицю.

Соня Мудіґ подумала про своїх дітей. Вриваючись у приміщення із зброєю в руках, не діждавшись підкріплення, без бронежилетів і попереднього ознайомлення з обстановкою, вони з Куртом діяли наперекір усім поліцейським інструкціям…

Потім вона почула звук пострілу, що пролунав у ресторані.

Коли Міро Ніколик знову почав стріляти, Мікаель Блумквіст засунув середній палець між курком і скобою. Ззаду чувся брязкіт битого скла. Вбивця раз по раз давив на курок, затискаючи його палець, Мікаель відчував страшенний біль, але, поки палець залишався на місці, стріляти було неможливо. Збоку йому на голову зливою сипались удари, і він раптом відчув, що йому сорок п'ять років і що він у дуже поганій формі.

Мені з ним не впоратися. Треба триматися до кінця.

Це було його першою виразною думкою відтоді, як він побачив чоловіка з автоматом.

Він зціпив зуби і просунув палець ще далі за курок.

Потім він уперся ногами, притиснувся плечем до тулуба вбивці і змусив себе знову стати на ноги. Він випустив автомат з правої руки і виставив уперед лікоть, щоб захиститися від кулачних ударів. Тоді Міро Ніколик ударив його в пахву і по ребрах. На мить вони знов опинилися лицем до лиця.

І тут же Мікаель відчув, що вбивцю від нього відтягують. Палець знову пронизав біль, і Мікаель побачив могутню фігуру Курта Свенссона. Міцно схопивши Міро Ніколика за шию, Свенссон буквально підняв його і стукнув головою об стіну біля одвірка. Міро Ніколик упав, немов ганчіркова лялька.

— Лежати! — донісся до нього крик Соні Мудіґ. — Поліція. Не рухатись!

Мікаель повернув голову і побачив, як вона стоїть серед загального хаосу, широко розставивши ноги, тримає двома руками пістолет і намагається зрозуміти ситуацію. Під кінець вона підняла зброю стволом догори і поглянула на Мікаеля Блумквіста.

— Вас поранено? — спитала вона.

Мікаель поглянув на неї розгубленим поглядом. З розбитих брів і носа у нього юшилася кров.

— Здається, я зламав палець, — сказав він, опускаючись на підлогу.

Патруль Сьодермальма прибув на підмогу Моніці Фігуеролі менше ніж за хвилину після того, як вона змусила Томі Ніколика лягти на хідник. Вона показала посвідчення і передала затриманого поліцейським, а сама побігла до ресторану. Зупинившись біля входу, вона спробувала розібратися в обстановці.

Мікаель Блумквіст і Еріка Берґер сиділи на підлозі. У нього по обличчю текла кров, і він, схоже, перебував у шоковому стані, але він був живий, і Моніка перевела дух. Потім вона насупила брови, побачивши, як Еріка Берґер обіймає Мікаеля за плечі.

Соня Мудіґ сиділа навпочіпки, роздивляючись руку Блумквіста. Курт Свенссон надівав кайданки на Міро Ніколика, який мав такий вигляд, ніби зіткнувся з потягом. Долі валявся автомат моделі, що була на озброєнні шведської армії.

Моніка підвела погляд, побачила приголомшений персонал ресторану і переляканих відвідувачів, відзначила розбитий посуд, перекинуті стільці і столи, а також завдані пострілами руйнування. Відчувався запах пороху, проте вбитих або поранених видно не було. Поліцейські з патрульної служби із зброєю напоготів почали протискатися в ресторан. Моніка простягнула руку і торкнулася плеча Курта Свенссона. Той піднявся.

— Ти казав, що Міро Ніколик у розшуку?

— Вірно. Заподіяння тяжких тілесних ушкоджень приблизно рік тому. Бійка в Халлунді.

— Гаразд. Зробімо так. Я кулею зникаю з Блумквістом і Берґер. Ти залишаєшся. Легенда така: ви з Сонею Мудіґ прийшли сюди повечеряти, і ти впізнав Ніколика, про справи якого пам’ятав з часів роботи в патрулі. Коли ти спробував його затримати, він вихопив зброю і зчинив стрілянину. Ти його затримав.

Курт Свенссон дивився на неї із здивуванням.

— Легенда провалиться… адже є свідки.

— Свідки розповідатимуть, що хтось бився і стріляв. Нам треба дотягнути хоч би до завтрашніх вечірніх газет. Значить, легенда така, що братів Ніколик узяли зовсім випадково, оскільки ти їх упізнав.

Курт Свенссон огледів навколишній хаос, потім коротко кивнув.

Пробившись крізь натовп поліцейських на вулицю, Моніка Фігуерола посадила Мікаеля Блумквіста з Ерікою Берґер на заднє сидіння своєї машини, потім з півхвилини щось неголосно говорила командирові патрульної служби, киваючи на машину, де сиділи Мікаель з Ерікою. Командир здавався розгубленим, але під кінець кивнув. Моніка проїхала кілька кварталів, припаркувала машину й обернулася.

— Наскільки погано ти себе почуваєш?

— Мені кілька разів заїхали в ніс, але зуби на місці. І я пошкодив палець.

— Поїхали у відділення екстреної допомоги лікарні Святого Йорана.

— Що сталося? — поцікавилася Еріка Берґер. — І хто ви така?

— Пробачте, — сказав Мікаель. — Еріко, це Моніка Фігуерола. Вона працює в СЕПО. Моніко, це Еріка Берґер.

— Я вже здогадалася, — відгукнулася Моніка Фігуерола нейтральним тоном, не дивлячись на Еріку.

— Ми з Монікою познайомилися в процесі розслідування. Вона мій контакт у ДПУ/Без.

— Зрозуміло, — сказала Еріка Берґер і раптом затрусилася — нарешті все, що сталося, дійшло до її свідомості.

Моніка Фігуерола пильно поглянула на неї.

— Що таке? — спитав Мікаель.

— Ми неправильно зрозуміли призначення кокаїну. Ми думали, вони підстроїли пастку, щоб тебе зганьбити. А насправді вони збиралися тебе вбити і дозволити поліції знайти кокаїн під час огляду квартири.

— Який кокаїн? — спитала Еріка Берґер.

Мікаель ненадовго заплющив очі.

— Відвези мене до лікарні, — попросив він.

— Арештовані? — вигукнув Фредрік Клінтон. Він відчув, як у нього злегка здавило серце.

— Ми вважаємо, що все спокійно, — запевнив Георг Нюстрьом. — Схоже, це була просто випадковість.

— Випадковість?

— Міро Ніколик значився в розшуку за давню історію з побиттям. Якийсь поліцейський з патрульної служби його випадково впізнав і схопив, коли той увійшов до «Казанчика Саміра». Ніколика охопила паніка, і він почав стріляти, намагаючись вирватися на волю.

— А Блумквіст?

— До нього діло так і не дійшло. Нам навіть невідомо, чи був він у «Казанчику Саміра» під час затримання.

— Чорт забирай, це звучить абсолютно неймовірно. — Фредрік Клінтон похитав головою. — Що братам Ніколик відомо?

— Про нас? Нічого. Вони гадають, що і Бйорк, і Блумквіст — робота, пов'язана з трафіком секс-рабинь.

— Але вони знають, що мішенню був Блумквіст?

— Звичайно, проте вони навряд чи почнуть патякати про те, що взялися за замовне вбивство. Вони, швидше за все, аж до суду триматимуть язик за зубами. Їх засудять за незаконне носіння зброї і, підозрюю, за застосування насильства відносно посадової особи.

— Бісові нездари, — сказав Клінтон.

— Це точно, хлопці облажалися. Доведеться Блумквісту поки дати спокій, але нічого страшного, власне кажучи, не сталося.

Була вже одинадцята година вечора, коли Сусанн Ліндер разом з двома міцними хлопцями з відділу особистої охорони «Мілтон сек’юриті» приїхала забирати Мікаеля Блумквіста і Еріку Берґер з поліцейського управління.

— У тебе й справді неспокійне життя, — сказала Сусанн Еріці.

— Вибач, — похмуро відповіла Еріка.

Дорогою до лікарні Еріка практично поринула в ступор. До неї раптом дійшло, що їх з Мікаелем Блумквістом мало не вбили.

Мікаель провів годину у відділенні екстреної допомоги, де йому заклеїли пластиром садна на обличчі, зробили рентген і наклали пов’язку на середній палець лівої руки. Верхня фаланга пальця виявилася дуже розплющена, і Мікаель, напевне, мав позбутися нігтя. За іронією долі, найсерйозніше ушкодження він дістав уже в той момент, коли до нього на допомогу підоспів Курт Свенссон і почав відривати від нього Міро Ніколика, — середній палець Мікаеля, намертво затиснутий в скобі автомата, просто зламався. Біль був нестерпний, але небезпеки для життя травма вочевидь не становила.

Мікаель ясно усвідомив те, що відбулося, лише майже через дві години, коли вже прибув до відділу охорони конституції ДПУ/Без і став розповідати про все інспектору Бубланськи та прокурору Рагнхільд Густавссон. Його раптом взяли дрижаки, і він відчув таку втому, що почав засипати просто між питаннями. Потім виникла деяка незгода.

— Нам невідомі їхні плани, — говорила Моніка Фігуерола. — Ми не знаємо, мали вони намір убити лише Блумквіста, чи Берґер теж. Ми не знаємо, чи збираються вони повторити спробу і чи не перебуває під загрозою ще хто-небудь з «Міленіуму». І чому б їм не вбити Саландер, яка становить для «Секції» справді серйозну небезпеку?

— Я вже обдзвонила співробітників «Міленіуму», поки Мікаеля перев’язували, — сказала Еріка Берґер. — Усі постараються не висовуватися доти, доки вийде журнал. У редакції нікого не буде.

Першим спонуканням Торстена Едклінта було негайно дати Мікаелю Блумквісту та Еріці Берґер персональних охоронців, але потім вони з Монікою Фігуеролою визнали звертання до відділу особистої охорони Служби безпеки не найрозумнішим кроком.

Проблему вирішила Еріка Берґер. Відмовившись від поліцейської охорони, вона підняла слухавку, зателефонувала Драґану Арманському і пояснила йому ситуацію, внаслідок чого Сусанн Ліндер пізно ввечері поспішно викликали на роботу.

Мікаеля Блумквіста і Еріку Берґер розмістили на другому поверсі safe house,[60] розташованого за Дроттнінґхольмом, на шляху до центру муніципалітету Екерьо. Це була велика вілла з видом на озеро, дивовижним садом, дворовими спорудами і земельними володіннями. Маєток належав «Мілтон сек’юриті», але мешкала там Мартіна Шьоґрен, шістдесяти восьми років, удова Ханса Шьоґрена, який багато років прослужив в охоронному підприємстві і п’ятнадцять років тому загинув під час виконання завдання, провалившись крізь прогнилу підлогу покинутого будинку неподалік від містечка Сала. Після похорону Драґан Арманський переговорив з Мартіною Шьоґрен і найняв її на роботу домоправителькою і управителькою маєтком. Вона безкоштовно жила на першому поверсі прибудови і тримала другий поверх напоготові для випадків, коли «Мілтон сек’юриті» раптово потрібно було заховати когось із клієнтів, що мав реальні або вигадані підстави побоюватися за свою безпеку. Зазвичай таке траплялося кілька разів на рік.

Моніка Фігуерола поїхала з ними і випила кави на першому поверсі, поки Еріка Берґер і Мікаель Блумквіст влаштовувались на другому, а Сусанн Ліндер перевіряла сигналізацію та електронне устаткування зовнішнього спостереження.

— У комоді перед ванною кімнатою є зубні щітки і туалетне приладдя, — прокричала Мартіна Шьоґрен нагору по сходах.

Сусанн Ліндер і двоє охоронців з «Мілтон сек’юриті» оселилися в кімнатах першого поверху.

— Я на ногах з тієї хвилини, як мене розбудили о четвертій ранку, — сказала Сусанн Ліндер. — Складіть графік чергувань, але дайте мені поспати хоча б до п’ятої.

— Можеш спати всю ніч, ми впораємося самі, — відповів один з охоронців.

Сусанн Ліндер подякувала і пішла спати.

Моніка Фігуерола неуважно слухала, як охоронці вмикають датчики руху в саду і тягнуть сірники, розподіляючи вахти. Той, що заступив на чергування, зробив собі бутерброд і всівся в телевізійній кімнаті поряд з кухнею. Моніка Фігуерола поглянула на чашки з квіточками. Вона теж була на ногах з раннього ранку і почувала себе досить млявою. Вона вже збиралася їхати додому, коли на кухню спустилася Еріка Берґер і, наливши собі філіжанку кави, всілася за стіл навпроти.

— Мікаель заснув як убитий, ледве діставшись до ліжка.

— Реакція на адреналін, — пояснила Моніка Фігуерола.

— Що буде далі?

— Вам доведеться кілька днів посидіти тут. Протягом тижня все закінчиться, хоча ще невідомо, як саме. Як ти себе почуваєш?

— Нічого. Все ще трохи трусить. Таке трапляється не щодня. Я тільки що зателефонувала чоловікові і пояснила, чому не приїду додому.

— Гм.

— Я одружена з…

— Я знаю, з ким ти одружена.

Запала мовчанка. Моніка Фігуерола потерла очі і позіхнула.

— Треба їхати додому спати, — пробурмотіла вона.

— Ради Бога. Кінчай базікати, йди і лягай у Мікаеля, — відповіла Еріка.

Моніка Фігуерола уважно поглянула на неї і запитала:

— Це так очевидно?

Еріка кивнула.

— Мікаель що-небудь говорив…

— Ані слова. Він зазвичай мовчить, коли справа стосується його знайомих дам. Але часом буває немов розгорнута книга. А ти виявляєш таку ворожість, коли дивишся на мене. Ви вочевидь намагаєтеся щось приховувати.

— Річ у моєму начальнику, — сказала Моніка Фігуерола.

— У начальнику?

— Так. Едклінт страшенно розсердиться, якщо довідається, що ми з Мікаелем…

— Ясно.

Вони знову помовчали.

— Не знаю, що там у вас з Мікаелем відбувається, але я тобі не суперниця, — сказала Еріка.

— Ні?

— Ми з Мікаелем періодично спимо. Але він мені не чоловік.

— Я зрозуміла, що у вас з ним особливі стосунки. Він розповідав мені про вас у Сандхамні.

— Ти їздила з ним до Сандхамна? Значить, це серйозно.

— Не знущайся з мене.

— Моніко… я сподіваюся, що ви з Мікаелем… Я постараюся вам не заважати.

— А якщо не зможеш?

Еріка Берґер знизала плечима.

— Його колишня дружина зовсім здуріла, коли Мікаель її зі мною зрадив, і вигнала його. Винна була я. Поки що Мікаель живе сам, я не маю наміру мучитися докорами сумління. Але я дала собі слово, що, коли у нього виникнуть з ким-небудь серйозні стосунки, я триматимусь від нього подалі.

— Я не знаю, чи можна зважитися сприймати його всерйоз.

— Мікаель не такий, як усі. Ти в нього закохана?

— Гадаю, так.

— Ну й добре. Не говори йому про це завчасно. Йди спати.

Моніка трохи подумала. Потім піднялася на другий поверх, роздяглася і заповзла в ліжко до Мікаеля. Він щось пробурмотів і обійняв її за талію.

Еріка Берґер ще довго сиділа на кухні на самоті і міркувала. Раптом вона відчула себе страшенно нещасною.

Розділ 25

Мікаеля Блумквіста завжди цікавило, чому в судах такі тихі і делікатні гучномовці. Він заледве розібрав слова оголошення про те, що розгляд у справі Лісбет Саландер почнеться в залі номер п’ять о десятій нуль-нуль. Щоправда, він прийшов завчасно і розташувався біля входу до зали суду, тож його впустили туди одним з перших. Він сів у відведеному для публіки місці, з лівого боку залу, звідки було найкраще видно стіл відповідача. Публіка швидко прибувала. У міру наближення суду інтерес ЗМІ поступово наростав, і в останній тиждень у прокурора Ріхарда Екстрьома брали інтерв’ю майже щодня.

Екстрьом старався з усієї сили.

Лісбет Саландер висунули обвинувачення в нанесенні побоїв і заподіянні тяжких тілесних ушкоджень — у справі Карла Маґнуса Лундіна; у загрозі застосування насильства, спробі вбивства і заподіянні тяжких тілесних ушкоджень — у справі покійного Карла Акселя Бодіна, він же Олександр Залаченко; у двох випадках проникнення до чужого житла — на дачу покійного Нільса Б’юрмана в Сталлархольмі і до його ж квартири на Уденплан; у незаконному заволодінні транспортним засобом — мотоциклом марки «Харлей-Девідсон», що належав якомусь Сонні Ніємінену, членові клубу «Свавельшьо МК»; у трьох випадках незаконного володіння зброєю — балончиком із сльозоточивим газом, електрошокером і польським пістолетом «Р-83 Ванад», знайденими в Госсеберзі; у викраденні або приховуванні доказового матеріалу — формулювання було невиразним, але мало на увазі документи, що їх вона знайшла на дачі в Б’юрмана, а також у кількох дрібніших провинах. Загалом Лісбет Саландер обвинувачувалася за шістнадцятьма пунктами.

Екстрьом навіть видав інформацію, яка натякала на те, що душевне здоров’я Лісбет Саландер залишає бажати кращого. Він посилався, з одного боку, на висновок судово-медичної експертизи, написаний доктором Єспером X. Льодерманом, коли їй сповнилося вісімнадцять років, а з другого — на експертизу, проведену за рішенням суду доктором Петером Телебор’яном під час попереднього слідства. Позаяк психічнохвора дівчина, вірна своїй звичці, категорично відмовлялася спілкуватися з психіатрами, аналіз проводився на основі «спостережень», зроблених у період її перебування в слідчому ізоляторі «Крунеберґ» у Стокгольмі безпосередньо перед судом. Телебор’ян, який мав багатолітній досвід спілкування з пацієнткою, стверджував, що Лісбет Саландер страждає на серйозні психічні відхилення, і вживав такі слова, як «психопатія», «патологічний нарцисизм» і «параноїдальна шизофренія».

У ЗМІ повідомлялося також, що з обвинуваченою було проведено сім поліцейських допитів, на яких вона відмовилася навіть вітатися із слідчими. Перші допити проводилися поліцією Ґетеборґа, а решта відбувалися вже в Стокгольмі. На магнітофонних записах протоколів допитів можна було почути лише всілякі люб’язні спроби умовлянь і раз у раз ті самі наполегливі питання, але жодної відповіді.

Обвинувачена навіть жодного разу не кашлянула.

У кількох випадках на плівці чувся голос Анніки Джанніні, яка констатувала, що її підзахисна вочевидь не має наміру відповідати на питання. Отже, обвинувачення проти Лісбет Саландер базувалося виключно на технічних доказах і тих фактах, які змогло виявити поліцейське розслідування.

Мовчання Лісбет часом завдавало мороки її адвокатові, бо тій доводилося бути майже такою ж мовчазною, як і її клієнтка. Розмови Анніки Джанніні з Лісбет Саландер віч-на-віч належали до розряду конфіденційних.

Екстрьом не робив таємниці і з того, що має намір вимагати в першу чергу поміщення Лісбет Саландер до психіатричної установи закритого типу, а вже в другу — тривалого тюремного ув’язнення. За нормальних обставин порядок був би зворотним, але він вважав, що в її випадку є всі ознаки таких очевидних психічних відхилень, про що говорять однозначні результати судово-психіатричної експертизи, що він просто не бачив альтернативи. З висновком судово-психіатричної експертизи суд не погоджувався украй рідко.

Екстрьом наполягав також, що Саландер повинна як і раніше вважатися недієздатною. В одному інтерв’ю він із стурбованим обличчям заявив, що в Швеції є кілька соціопатичних осіб з тяжкими психічними відхиленнями, що становлять небезпеку для самих себе і оточуючих, і що наука поки не знає інших шляхів, окрім як тримати таких людей під замком. Він згадав випадок із схильною до насильства дівчиною Аннет, ім’я якої в 70-х роках не сходило із сторінок газет і яка вже тридцять років утримується в закритій установі. Будь-які спроби ослабити їй обмеження призводили до того, що вона немов божевільна кидалася на родичів і лікарняний персонал або намагалася заподіяти шкоду самій собі. Екстрьом вважав, що Лісбет Саландер страждає на аналогічні психопатичні порушення.

Інтерес ЗМІ підігрівався і тією обставиною, що адвокат Лісбет Саландер Анніка Джанніні у пресі не висловлювалася. Вона послідовно відмовлялася давати інтерв’ю з метою викласти свою точку зору. В результаті ЗМІ перебували у скрутній ситуації — сторона обвинувачення щедро ділилася інформацією, тоді як сторона захисту, як виняток, ані словом не натякала на те, як Саландер ставиться до обвинувачення і яку стратегію збирається застосувати захист.

Цю обставину коментував юридичний експерт, найнятий для висвітлення справи однією з вечірніх газет. Експерт констатував, що Анніка Джанніні — поважаний адвокат з прав жінок, але не має жодного досвіду роботи за межами цієї галузі, і робив висновок, що вона абсолютно не підходить для захисту Лісбет Саландер. Мікаель Блумквіст також знав від сестри, що тій телефонувало багато відомих адвокатів, які пропонували свої послуги, але за дорученням своєї підзахисної Анніка Джанніні люб’язно відхиляла всі подібні пропозиції.

Чекаючи початку суду, Мікаель окинув оком інших слухачів. На місці біля самого виходу він раптом помітив Драґана Арманського.

Їх погляди на мить зустрілися.

В Екстрьома на столі лежав чималий стос паперів. Він привітно кивав декому із журналістів.

Анніка Джанніні сиділа за своїм столом навпроти Екстрьома. Вона розбирала папери, не дивлячись ні на кого. Мікаелю здалося, що сестра трохи нервує. Легке хвилювання перед виходом на сцену, подумав він.

Потім до зали увійшли голова, юридичний радник, судді та засідателі. Головою був суддя Йорген Іверсен — п’ятдесятисемилітній чоловік з білим волоссям, худорлявим обличчям і легкою ходою. Мікаель ознайомився з біографією Іверсена і з’ясував, що той відомий як дуже досвідчений і справедливий суддя, котрий уже працював на багатьох гучних процесах.

Під кінець до зали суду ввели Лісбет Саландер.

Хоча Мікаель і звик до здатності Лісбет підбирати визивний одяг, він подивувався тому, що Анніка Джанніні дозволила їй з’явитися в залі суду в короткій чорній шкіряній спідниці з одірваним підгином і чорній майці з написом «І am irritated»,[61] що приховувала лише частину її татуювань. Ще на ній були черевики, ремінь із заклепками і гольфи в чорну й лілову смужку, в кожному вусі виднілося з десяток колечок і ще по кілька на губі й бровах. Коротеньке чорне волосся, що відросло за три місяці після черепної операції, стирчало на всі боки. Крім того, вона була надзвичайно дуже нафарбована — сіра губна помада, підведені брови і густо накладена чорна туш. Такою Мікаель ніколи її не бачив — у той час, коли вони тісно спілкувалися, косметика її не цікавила.

Висловлюючись дипломатичною мовою, вона мала дещо вульгарний вигляд і нагадувала готів чи навіть вампіра з якогось фільму 60-х років у стилі поп-арт. Мікаель помітив, що з її появою в декого з репортерів, які сиділи серед публіки, від здивування перехопило дух і вони радісно заусміхалися. Нарешті їм трапилася нагода побачити скандально відому дівчину, про яку вони стільки писали, і вона цілком виправдала їхні сподівання.

Потім він зрозумів, що Лісбет Саландер вирядилася так навмисно. Зазвичай вона одягалась недбало і начебто без смаку — не намагаючись іти за модою, а прагнучи радше підкреслити свою індивідуальність, як гадав Мікаель. Таким неприступним виглядом Лісбет Саландер захищала свою особисту територію. Сам Мікаель завжди сприймав заклепки на її шкіряній куртці як захисний механізм, аналогічний голкам їжака. Вона подавала оточенню певний сигнал — не намагайтесь мене погладити, буде боляче.

Перед появою в залі суду вона ще посилила цей стиль, так що вийшла мало не пародія.

І Мікаель раптом зрозумів, що це не випадковість, а частина стратегії Анніки.

Якби Лісбет Саландер прийшла рівненько зачесана, в наглухо застебнутій блузці й акуратних туфельках, вона виглядала б як ошуканка, що намагається втертися в довір’я до суду. Тепер же вона постала сама собою, а не кимось іншим. Правда, в дещо перебільшеному варіанті — для більшої ясності. Вона не вдавала того, ким не була. Вона демонструвала суду, що в неї немає причин соромитись чи прикидатися. Якщо суду її вигляд неприємний, то це не її проблема. Суспільство висунуло проти неї низку звинувачень, а прокурор притягнув до суду. Своїм неприкрашеним виглядом вона відразу дала знати, що збирається відхиляти прокуророві міркування як нісенітницю.

Вона рухалася впевнено і сіла на вказане їй місце, поряд зі своїм адвокатом. Потім обвела поглядом залу. В її погляді не відчувалося жодної цікавості — здавалось, вона намагається розгледіти і запам’ятати людей, що вже засудили її на сторінках газет.

Мікаель побачив її вперше з того часу, як вона, мовби скривавлена і нежива лялька, лежала на кухонному дивані в Госсеберзі, і більше ніж через півтора року після того, як вони востаннє зустрічалися за нормальних обставин — якщо вислів «нормальні обставини» взагалі можна було вжити до Лісбет Саландер. На кілька секунд вони зустрілись очима. Вона ненадовго затримала на ньому погляд, але не виявила жодних ознак пізнавання, зате уважно вивчила яскраві синяки, що вкривали Мікаелеву щоку і скроню, та хірургічний пластир на його правій брові. На якусь частку секунди Мікаелю здалося, що він бачить в її очах натяк на посмішку, але він не був упевнений, привиділося йому це чи ні. Потім суддя Іверсен постукав по столу і почав судовий розгляд.

Публіка була в залі суду загалом тридцять хвилин, протягом яких вислухала вступну промову прокурора Екстрьома, який перерахував усі пункти обвинувачення.

Всі журналісти, за винятком Мікаеля Блумквіста, старанно записували, хоча вже наперед знали, у чому Екстрьом збирається її звинуватити. Мікаель свій матеріал уже написав і прийшов до суду лише для того, щоб позначити свою присутність і зустрітися поглядом з Лісбет Саландер.

Вступне слово Екстрьома забрало трохи більше двадцяти двох хвилин. Потім настала черга Анніки Джанніні. Її промова тривала тридцять секунд. Говорила вона чітко і впевнено.

— З боку захисту ми відхиляємо всі пункти обвинувачення, крім одного. Моя підзахисна визнає свою відповідальність за незаконне носіння зброї, а саме балончика із сльозоточивим газом. За всіма іншими пунктами обвинувачення моя підзахисна заперечує свою відповідальність або злочинний намір. Ми доведемо, що твердження прокурора помилкові і що моя підзахисна стала жертвою грубих правопорушень. Я вимагатиму визнання моєї підзахисної невинною, скасування постанови про її недієздатність і її цілковитого виправдання.

Репортери зашелестіли паперами. Стратегія адвоката Джанніні нарешті прояснилася і виявилася для репортерів цілковитою несподіванкою. Вони в основному гадали, що Анніка Джанніні пошлеться на психічне захворювання обвинуваченої і постарається таким чином зняти з неї відповідальність. Мікаель раптом усміхнувся.

— Он як, — сказав суддя Іверсен, щось записуючи. Він поглянув на Анніку Джанніні. — Ви закінчили?

— Це вся моя заява.

— Чи хоче прокурор щось додати? — спитав Іверсен.

Ось тут прокурор Екстрьом і зажадав, щоб справа слухалася за зачиненими дверима. Він послався на те, що йдеться про психічний стан і благополуччя нещасної людини, а також про деталі, які можуть завдати шкоди безпеці держави.

— Я думаю, ви натякаєте на так звану історію Залаченка, — сказав Іверсен.

— Цілком правильно. Олександр Залаченко прибув до Швеції як політичний біженець, шукаючи захисту від жахливої диктатури. Незважаючи на те що пан Залаченко помер, існують деякі моменти, пов’язані з його долею, які як і раніше мають секретний характер. Тому я наполягаю на тому, щоб судовий розгляд проходив за зачиненими дверима і щоб на його особливо делікатні фрагменти поширювалася вимога нерозголошення службової таємниці.

— Я вас розумію, — сказав Іверсен, наморщивши лоба.

— Крім того, значна частина розгляду стосуватиметься опікунства над обвинуваченою. Мова піде про питання, які у звичайній ситуації майже автоматично оголошуються секретними, і я прошу про закрите слухання із співчуття до обвинуваченої.

— Як ставиться до такої вимоги адвокат Джанніні?

— Що стосується нас, то нам все одно.

Суддя Іверсен трохи подумав, порадився з юридичним консультантом і потім, на лихо присутніх журналістів, оголосив, що згоден з вимогою прокурора. У результаті Мікаель Блумквіст серед інших покинув залу.

Драґан Арманський чекав Мікаеля Блумквіста біля підніжжя сходів ратуші. Стояла страшенна липнева спека, і Мікаель відчув, як під пахвами відразу ж почали розпливатися дві вологі плями. Коли він вийшов з ратуші, до нього долучилися два охоронці; вони кивнули Драґану Арманському і стали вивчати оточення.

— Дуже незвично розгулювати всюди з охоронцями, — сказав Мікаель. — Скільки це коштуватиме?

— Фірма бере витрати на себе, — відповів Арманський. — У мене є особиста зацікавленість у тому, щоб ти залишився живий. Але ми в останні місяці виклали pro bono[62] близько двохсот п’ятдесяти тисяч крон.

Мікаель кивнув.

— Кави? — запропонував Мікаель, показуючи на італійське кафе на Берґсґатан.

Арманський не заперечував і в кафе узяв собі подвійний еспресо з чайною ложкою молока. Мікаель замовив собі каву латте, а охоронці сіли за сусідній столик і пили колу.

— Отже, закрите слухання, — констатував Арманський.

— Цього можна було сподіватися. Ну й нехай, так нам легше буде керувати інформаційним потоком.

— Так, у принципі, все одно, але прокурор Ріхард Екстрьом мені все менше подобається.

Мікаель погодився. Вони пили каву, дивлячись на ратушу, де вирішувалася доля Лісбет Саландер.

— Останній бій, — промовив Мікаель.

— Вона до нього готова, — утішив його Арманський. — Мушу сказати, що мені дуже сподобалася твоя сестра. Коли вона почала викладати стратегію, я вирішив, що вона жартує, але що більше я вдумуюся, то більш розумним мені все це уявляється.

— Доля процесу вирішуватиметься не в будинку суду, — сказав Мікаель.

Він уже протягом кількох місяців повторював ці слова, немов заклинання.

— Тебе викличуть як свідка, — попередив Арманський.

— Знаю. Я готовий. Але це станеться лише післязавтра. Наш розрахунок, принаймні, базується саме на цьому.

Прокурор Ріхард Екстрьом забув удома біфокальні окуляри, і, щоби прочитати у власних замітках щось написане дрібним шрифтом, йому доводилося піднімати окуляри на лоб і мружитись. Він швидко провів рукою по світлій борідці, а потім знову надів окуляри і роззирнувся.

Лісбет Саландер сиділа випроставши спину і спостерігала за прокурором загадковим поглядом. Її обличчя і очі були нерухомі, а думки, здавалося, витали десь далеко. Прокуророві настав час починати її допитувати.

— Я хочу нагадати вам, фрекен Саландер, що ви говорите під присягою, — сказав нарешті Екстрьом.

На обличчі Лісбет Саландер не ворухнувся жоден мускул. Прокурор Екстрьом зачекав кілька секунд, сподіваючись на якийсь відгук, і звів брови.

— Отже, ви говорите під присягою, — повторив він.

Лісбет Саландер схилила голову набік. Анніка Джанніні щось читала в протоколі попереднього слідства і, здавалось, абсолютно не цікавилася діями прокурора. Екстрьом зібрав свої папери і після деякого ніякового мовчання відкашлявся.

— Так от, — розсудливо почав він. — Почнімо прямо з подій шостого квітня в літньому будинку покійного адвоката Б’юрмана біля Сталлархольма, що стали вихідною точкою мого викладу обставин справи сьогодні вранці. Нам треба спробувати внести ясність у питання, як вийшло, що ви поїхали до Сталлархольма і стріляли в Карла Маґнуса Лундіна.

Екстрьом благально подивився на Лісбет Саландер. Її обличчя як і раніше залишалося нерухомим. На обличчі прокурора раптом відбився відчай. Він розвів руками і поглянув на голову суду. Суддя Йорген Іверсен сидів із задумливим виглядом. Він скоса подивився на Анніку Джанніні, яка і досі вивчала якийсь папір, цілковито відключившись від подій довкола.

Суддя Іверсен кашлянув. Потім перевів погляд на Лісбет Саландер.

— Чи повинні ми розуміти ваше мовчання як те, що ви не хочете відповідати на питання? — спитав він.

Лісбет Саландер повернула голову і подивилася судді Іверсену в очі.

— Я охоче відповім на питання, — мовила вона.

Суддя Іверсен кивнув.

— Тоді, можливо, ви відповісте на моє питання, — вставив прокурор Екстрьом.

Лісбет Саландер знову кинула погляд до Екстрьома, але мовчала й далі.

— Будьте ласкаві, відповідайте на питання, — сказав суддя Іверсен.

Лісбет знову повернулася до голови суду і звела брови.

— На яке питання? — чітко і твердо сказала вона. — До цього часу ось він, — вона кивнула у бік Екстрьома, — лише зробив кілька бездоказових тверджень. Я не вловила жодного питання.

Анніка Джанніні підвела погляд. Вона поставила лікоть на стіл і підперла обличчя долонею, в її очах раптом з’явився інтерес.

Прокурор Екстрьом на кілька секунд утратив нитку міркувань.

— Чи не могли б ви повторити питання? — запропонував суддя Іверсен.

— Я запитав… чи поїхали ви на дачу адвоката Б’юрмана в Сталлархольмі з наміром застрелити Карла Маґнуса Лундіна?

— Ні, ви сказали, що хочете спробувати внести ясність у питання, як вийшло, що я поїхала до Сталлархольма і стріляла в Карла Маґнуса Лундіна. Це не питання. Це загальне твердження, в якому ви попереджаєте мою відповідь. Я не можу відповідати за ваші твердження.

— Не чіпляйтеся до слів. Відповідайте на питання.

— Ні.

Мовчання.

— Що означає ні?

— Це відповідь на питання.

Прокурор Ріхард Екстрьом зітхнув. День вочевидь буде довгим. Лісбет Саландер дивилася на нього вичікувально.

— Мабуть, краще почати спочатку, — сказав він. — Ви були на дачі покійного адвоката Б’юрмана в Сталлархольмі увечері шостого квітня?

— Так.

— Як ви туди добиралися?

— Я доїхала електричкою до Сьодертельє, а звідти автобусом до Стренгнеса.

— Навіщо ви поїхали до Сталлархольма? Ви домовилися зустрітися там з Карлом Маґнусом Лундіном та його другом Сонні Нієміненом?

— Ні.

— Як вийшло, що вони там опинилися?

— Це треба запитати у них.

— Зараз я запитую вас.

Лісбет Саландер не відповіла.

Суддя Іверсен відкашлявся.

— Я думаю, що фрекен Саландер не відповідає, тому що ви суто автоматично знову висловили твердження, — люб’язно припустив Іверсен.

Анніка Джанніні раптом фиркнула досить голосно, щоб усі могли почути, але відразу замовкла і знов уткнулася в папери. Екстрьом поглянув на неї з роздратуванням.

— Як ви думаєте, чому Лундін з Нієміненом з’явилися на дачі Б’юрмана?

— Цього я не знаю. Я гадаю, що вони поїхали туди, щоб влаштувати підпал. У Лундіна в сідельній сумці «Харлей-Девідсона» була пляшка з літром бензину.

Екстрьом випнув губи.

— А чого ви поїхали на дачу адвоката Б’юрмана?

— Я шукала інформацію.

— Якого роду інформацію?

— Ту інформацію, яку, очевидно, Лундін з Нієміненом хотіли знищити і яка могла внести ясність у питання, хто вбив негідника.

— Ви вважаєте, що адвокат Б’юрман був негідником? Я вас правильно зрозумів?

— Так.

— А чому ви так вважаєте?

— Він був садистською свинею, скотиною і ґвалтівником, тобто негідником.

Вона процитувала текст татуювання на животі покійного адвоката Б’юрмана, тим самим непрямо підтвердивши свою причетність до її появи, проте це до обвинувачення проти Лісбет Саландер не входило. Б’юрман ніколи не заявляв у поліцію про заподіяння йому тілесних ушкоджень, і було неможливо довести, дозволив він зробити татуювання добровільно чи це сталося насильницьким способом.

— Інакше кажучи, ви стверджуєте, що ваш опікун піддавав вас насильству. Ви могли б розповісти, коли ці насильницькі дії відбувалися?

— У вівторок вісімнадцятого лютого дві тисячі третього року і повторно в п’ятницю сьомого березня того ж року.

— Ви відмовлялися відповідати на всі питання слідчих, які намагалися вас допитувати. Чому?

— Мені було нічого їм сказати.

— Я прочитав вашу так звану автобіографію, яку кілька днів тому несподівано подала ваш адвокат. Мушу сказати, що це дивний документ, ми до нього ще повернемося. Але там ви стверджуєте, що адвокат Б’юрман у першому випадку змусив вас до орального сексу, а в другому випадку протягом цілої ночі піддавав вас насильству і жорстоким тортурам.

Лісбет не відповіла.

— Це вірно?

— Так.

— Ви заявили про зґвалтування до поліції?

— Ні.

— Чому?

— Коли я в попередні рази намагалася їм що-небудь розповісти, поліція мене не слухала. Тому заявляти їм про будь-що не мало жодного сенсу.

— Ви з кимось обговорювали ці акти насильства? З якою-небудь подругою?

— Ні.

— Чому?

— Бо це нікого не стосувалося.

— Гаразд, а ви зверталися до якого-небудь адвоката?

— Ні.

— Ви зверталися до якого-небудь лікаря з приводу завданих вам, як ви стверджуєте, каліцтв?

— Ні.

— І ви не зверталися ні до якого жіночого кризового центру.

— Ви знову висловлюєте твердження.

— Пробачте. Ви зверталися до жіночого кризового центру?

— Ні.

Екстрьом обернувся до голови суду.

— Я хочу звернути увагу суду на те, що підсудна повідомила, що двічі зазнала статевого присилування, причому в другому випадку надзвичайно жорстокого. Вона стверджує, що винним у цих актах насильства був її опікун, покійний адвокат Нільс Б’юрман. У той же час ці факти слід розглядати в світлі…

Екстрьом став перебирати свої папери.

— У матеріалах розслідування, проведеного відділом боротьби з насильницькими злочинами, немає жодних даних, які б підтверджували достовірність розповіді Лісбет Саландер. Б’юрман ніколи не був засуджений за яке-небудь правопорушення. На нього жодного разу не подавали заяв до поліції, і ні в яких розслідуваннях його ім’я не згадувалось. Він і раніше був опікуном або наставником в інших молодих людей, і ніхто з них не стверджує, що зазнавав яких-небудь форм насильства. Навпаки, вони рішуче заявляють, що Б’юрман завжди поводився з ними доброзичливо і коректно.

Екстрьом перегорнув сторінку.

— Я мушу також нагадати, що у Лісбет Саландер діагностували параноїдальну шизофренію. Перед нами молода жінка з документально підтвердженою схильністю до насильства, в якої вже з раннього підліткового віку були серйозні проблеми при контактах із суспільством. Вона кілька років провела в дитячій психіатричній клініці і з вісімнадцяти років перебуває під наглядом опікуна. Хоч як прикро, але це не без підстав. Лісбет Саландер становить небезпеку для самої себе і оточуючих. Я переконаний, що в даному разі буде доречним не тюремне ув’язнення, а лікування.

Він зробив коротку паузу.

— Обговорювати розумові здібності молодої людини — завдання не з приємних. Адже так легко порушити недоторканність особи, позаяк предметом тлумачень виявляється психічний стан. У цьому ж випадку нам треба дати оцінку властивому Лісбет Саландер викривленому сприйняттю світу. Воно з усією очевидністю виявляється в її так званій автобіографії. Тут, як ніде, ясно відчувається цілковитий відрив підсудної від реальності. В цьому випадку нам не потрібні які-небудь свідки або тлумачення — слова говорять самі за себе. У нас є її власні слова, і ми маємо змогу самі оцінити достовірність її тверджень.

Його погляд упав на Лісбет Саландер. Їхні очі зустрілися. Вона раптом посміхнулася. Вигляд у неї був злісний. Екстрьом нахмурив чоло.

— Чи хоче фру Джанніні що-небудь сказати? — поцікавився суддя Іверсен.

— Ні, — відповіла Анніка Джанніні. — Лише те, що висновки прокурора Екстрьома — цілковита дурниця.

Післяобіднє засідання почалося з допиту свідка Ульріки фон Лібенсталь з комітету з нагляду за органами опіки та піклування, яку Екстрьом викликав з метою встановити, чи подавалися на адвоката Б’юрмана скарги. Наявність таких фон Лібенсталь різко заперечувала і вважала подібні твердження образливими.

— За опікунськими справами ведеться суворий контроль. До того як адвоката Б’юрмана таким ганебним чином убили, він виконував доручення нашого комітету протягом майже двадцяти років.

Вона поглянула на Лісбет Саландер зневажливим поглядом, хоча ту не звинувачували в убивстві і вже було встановлено, що вбив Б’юрмана Рональд Нідерман.

— За всі ці роки на адвоката Б’юрмана не надходило жодної скарги. Він був добросовісною людиною і часто вкладав у справи своїх підопічних всю душу.

— Значить, вам не здається правдоподібним, що він міг піддавати Лісбет Саландер грубому сексуальному насильству?

— Я вважаю це твердження абсурдом. У нас є щомісячні звіти адвоката Б’юрмана, і я неодноразово особисто обговорювала з ним цю справу.

— Адвокат Джанніні висунула вимогу негайно звільнити Лісбет Саландер від опікунства.

— Ніхто не радіє більше за наш комітет, коли з’являється нагода скасувати опікунство. Але, на жаль, на нас лежить відповідальність, яка означає, що ми повинні дотримуватися чинних правил. З боку комітету ми вимагаємо, щоб Лісбет Саландер спочатку звичайним порядком визнала здоровою психіатрична експертиза, а потім уже можна ставити питання про зміну форми опікунства.

— Зрозуміло.

— Це означає, що їй необхідно пройти психіатричне обстеження, від якого вона, як відомо, навідріз відмовляється.

Допит Ульріки фон Лібенсталь тривав трохи більше сорока хвилин і супроводжувався вивченням щомісячних звітів Б’юрмана.

Насамкінець допиту Анніка Джанніні поставила одне-єдине питання.

— Ви були в спальні адвоката Б’юрмана в ніч із сьомого на восьме березня дві тисячі третього року?

— Звичайно, ні.

— Значить, ви не маєте ані найменшого уявлення про те, правдиві відомості моєї підзахисної чи ні?

— Висунуте проти адвоката Б’юрмана звинувачення безглузде.

— Це ваша точка зору. Ви можете скласти йому алібі або якимсь іншим чином документально підтвердити, що він не ґвалтував мою підзахисну?

— Звісно, не можу. Але правдоподібність…

— Дякую. Це все, — сказала Анніка Джанніні.

Близько сьомої години вечора Мікаель Блумквіст зустрівся із сестрою в офісі «Мілтон сек’юриті» біля Шлюзу, щоб підбити підсумки дня.

— Все було приблизно так, як ми й гадали, — сказала Анніка. — Екстрьом купився на автобіографію Саландер.

— От і добре. Як вона тримається?

Анніка раптом розсміялася.

— Вона тримається чудово і постає кінченою психопаткою. Поводиться абсолютно природно.

— Гм.

— Сьогодні в основному йшлося про Сталлархольм. Завтра черга Госсеберґи — допит співробітників з технічного відділу і таке інше. Екстрьом намагатиметься довести, що Саландер поїхала туди з метою вбити батька.

— Ясно.

— Але у нас може виникнути технічна проблема. Сьогодні після обіду Екстрьом викликав Ульріку фон Лібенсталь з комітету з нагляду за органами опіки та піклування, і та завела мову про те, що я не маю права представляти Лісбет.

— Як це?

— Вона вважає, що, оскільки Лісбет визнано недієздатною, вона не має права сама вибирати собі адвоката.

— Он як?

— Тобто суто технічно я не можу бути її адвокатом без схвалення комітету з нагляду за органами опіки та піклування.

— І?

— Суддя Іверсен повинен завтра вранці оголосити про свою позицію з цього питання. Я з ним нашвидку переговорила після закінчення судового засідання. Думаю, він дозволить мені представляти її й далі. Я аргументувала тим, що для протестів у комітету було три місяці і що дещо самовпевнено виступати з подібною заявою, коли процес уже почався.

— На п’ятницю як свідка викликано Телебор’яна. Пам’ятай, його допитувати повинна ти.

У четвер, вивчивши калібри і фотографії та вислухавши багатослівні висновки технічної експертизи щодо подій у Госсеберзі, прокурор Екстрьом твердо заявив, що всі докази вказують на намір Лісбет Саландер розшукати батька з метою його вбити. Головний акцент у ланцюжку доказів робився на те, що вона привезла з собою до Госсеберґи стрілецьку зброю — польський пістолет «Р-83 Ванад».

Той факт, що Олександр Залаченко (згідно з розповіддю Лісбет Саландер) або, можливо, вбивця поліцейського Рональд Нідерман (згідно із свідченням, залишеним Залаченком до того, як його вбили в Сальгренській лікарні), у свою чергу, намагався вбити Лісбет Саландер і закопав її в ямі посеред лісу, аж ніяк не пом’якшував тієї обставини, що вона, вистеживши батька в Госсеберзі, поїхала туди з метою вкоротити йому віку. Їй до того ж майже вдалося втілити задум у життя, коли вона вдарила його сокирою по обличчю. Екстрьом наполягав на тому, щоб Лісбет Саландер судили за спробу вбивства або його підготовку, а також — у будь-якому разі — за завдання тяжких тілесних ушкоджень.

За словами самої Лісбет Саландер, вона поїхала до Госсеберґи з метою зустрітися з батьком і змусити його зізнатися у вбивстві Даґа Свенссона та Міа Берґман. Ця заява мала надзвичайну важливість для визначення наміру.

Коли Екстрьом закінчив допит свідка Мелкера Ханссона з технічного відділу поліції Ґетеборґа, адвокат Анніка Джанніні поставила тому кілька коротких питань.

— Пане Ханссон, серед усіх отриманих вами даних чи є бодай один факт, спираючись на який ви могли б викрити Лісбет Саландер у брехні відносно мети її поїздки до Госсеберґи? Ви можете довести, що вона поїхала туди з метою вбити батька?

Мелкер Ханссон трохи подумав.

— Ні, — відповів він зрештою.

— Отже, ви не можете нічого сказати з приводу її наміру?

— Не можу.

— Значить, висновок прокурора Екстрьома, хай красномовний і багатослівний, є лише припущенням?

— Гадаю, так.

— Лісбет Саландер заявила, що привезла із собою польський пістолет «Р-83 Ванад» суто випадково, оскільки просто не знала, як їй вчинити із зброєю, відібраною напередодні в Сталлархольмі в Сонні Ніємінена, і тримала його в сумці. Чи є серед технічних доказів що-небудь, що спростовує цю заяву?

— Ні.

— Дякую, — сказала Анніка Джанніні, сідаючи. За ту годину, поки допитували Ханссона, вона не вимовила більше ні слова.

Біргер Ваденшьо покинув квартиру «Секції» на Артилеріґатан близько шостої години вечора в четвер. У нього було відчуття, що над ним збираються грозові хмари і наближається катастрофа. Він уже кілька тижнів усвідомлював, що посаду директора, тобто керівника «Секції спецаналізів», він обіймає лише з вигляду, але насправді ніхто не звертає уваги на його погляди, протести і благання. Рішення приймає виключно Фредрік Клінтон. Якби «Секція» була відкритою і публічною структурою, він звернувся б до вищого начальника і виклав свої претензії. Але з огляду на сучасну ситуацію скаржитись було нікому. Він виявився наодинці, відданим на милість людини, яку вважав психічнохворою. Найжахливіше, що Клінтон мав незаперечний авторитет. І сопливі щенята на кшталт Юнаса Сандберґа, і вірні працівники, подібні до Георга Нюстрьома, — усі, здавалося, дружно підпряглися і підкоряються будь-якому слову цього смертельно хворого психа.

Ваденшьо визнавав, що Клінтон — людина скромна, що працює не ради власної вигоди, а для добра «Секції», таким, як воно йому уявляється. Проте Ваденшьо здавалося, що вся організація перебуває у вільному падінні, під впливом масового гіпнозу, від якого бувалі співробітники відмовляються розуміти, що кожен їхній рух, кожне прийняте і втілене в життя рішення лише наближають до пекла.

По дорозі до Ліннеґатан, де йому вдалося того дня припаркуватися, Ваденшьо відчував важкість у грудях. Він відключив сигналізацію, витягнув ключі і вже збирався відчинити дверці машини, коли почув позаду себе якийсь рух і обернувся. Мружачись проти світла, він кілька секунд вдивлявся у високого на зріст чоловіка, що стояв на хіднику, перш ніж зумів його впізнати.

— Доброго вечора, пане Ваденшьо, — привітався Торстен Едклінт, начальник відділу охорони конституції. — Давненько я не працював на своїй території, але сьогодні моя присутність здалася мені необхідною.

Ваденшьо розгублено подивився на поліцейських у штатському, що стояли по обидва боки від Едклінта. Це були Ян Бубланськи і Маркус Ерландер.

Раптом він зрозумів, що зараз станеться.

— Мені випав сумний обов’язок повідомити вам, що генеральний прокурор вирішив заарештувати вас за низку злочинів, на складання точного переліку яких, очевидно, знадобляться тижні.

— Що відбувається? — обурено запитав Ваденшьо.

— Відбувається те, що вас, з вагомими підставами, заарештовують за підозрою в причетності до вбивств. Ви також підозрюєтеся в шантажі, даванні хабарів, незаконному прослуховуванні телефонів, у неодноразовій грубій підробці документів, у розтраті з обтяжувальними обставинами, у співучасті в проникненні до чужого житла, у перевищенні посадових повноважень, у шпигунстві та деяких інших подібних речах. Зараз ми з вами поїдемо до поліцейського управління, де нам ніхто не заважатиме, і проведемо довгу і серйозну розмову.

— Я жодних убивств не вчиняв, — задихаючись, вимовив Ваденшьо.

— Слідство розбереться.

— Це Клінтон. Це все справа його рук, — сказав Ваденшьо.

Торстен Едклінт задоволено кивнув.

Кожному поліцейському відомо, що існують два класичні способи ведення допиту підозрюваного. Злий поліцейський і добрий поліцейський. Злий поліцейський загрожує, лається, б’є кулаком по столу і поводиться вкрай грубо, щоб залякати заарештованого і в такий спосіб добитися від нього розкаяння і зізнання. Добрий поліцейський — найкраще такий собі сивіючий дядечко — пригощає сигаретами і кавою, ласкаво киває і використовує розсудливий тон.

Більшості поліцейських — але не всім — відомо також, що техніка допиту доброго поліцейського приводить до значно кращих результатів. Нахабному запеклому злодію злий поліцейський зовсім не імпонує, а невпевнений у собі аматор, від якого злий поліцейський добивається зізнання залякуванням, швидше за все, зізнався б у будь-якому разі, незалежно від техніки ведення допиту.

Мікаель Блумквіст слухав допит Біргера Ваденшьо із сусідньої кімнати. Його присутність стала спочатку предметом суперечок, але потім Едклінт вирішив, що, мабуть, зможе мати із спостережень Мікаеля деяку користь.

Мікаель констатував, що Торстен Едклінт використав третій варіант ведення допиту — незацікавлений поліцейський, що в цьому випадку, схоже, підходило якнайкраще. Едклінт увійшов до приміщення, розлив у казенні кухлі каву, увімкнув магнітофон і відкинувся на спинку крісла.

— Річ у тім, що у нас уже є проти вас увесь можливий технічний арсенал доказів. Ваші свідчення цікавлять нас лише як підтвердження того, що нам уже й так відомо. Питання, на яке нам, мабуть, цікаво було б дістати відповідь, — чому? Як ви дійшли до такого божевілля, що зважилися почати ліквідовувати людей у Швеції так, ніби ми в Чилі за часів диктатури Піночета? Магнітофон працює. Якщо ви хочете що-небудь сказати, то зараз саме час. Якщо ви відмовитеся говорити, я вимкну магнітофон, а потім ми знімемо з вас краватку, висмикнемо з черевиків шнурки і помістимо вас до слідчого ізолятора чекати адвоката, суду і вироку.

Потім Едклінт зробив ковток кави і замовк. Через дві хвилини цілковитої тиші він простягнув руку і вимкнув магнітофон. Затим підвівся.

— Я простежу за тим, щоб вас відвели протягом двох хвилин. До побачення.

— Я нікого не вбивав, — сказав Ваденшьо, коли Едклінт уже відчинив двері.

Едклінт зупинився на порозі.

— Я не зацікавлений у тому, щоб вести з вами які-небудь розмови загального характеру. Якщо ви хочете свідчити, я сяду і ввімкну магнітофон. Усі владні структури Швеції — і особливо прем’єр-міністр — з нетерпінням чекають ваших пояснень. Якщо ви говоритимете, я зможу вже сьогодні увечері поїхати до прем’єр-міністра і викласти йому вашу версію розвитку подій. Якщо ж ви розповідати не будете, то все одно підете під суд.

— Сідайте, — сказав Ваденшьо.

Всі зрозуміли, що він уже зламався. Мікаель зітхнув з полегкістю. Разом з ним тут були Моніка Фігуерола, прокурор Рагнхільд Густавссон, анонімний співробітник СЕПО Стефан і ще двоє зовсім невідомих йому людей. Мікаель підозрював, що принаймні один з них представляє міністра юстиції.

— Я не маю до вбивств жодного стосунку, — повторив Ваденшьо, коли Едклінт знов увімкнув магнітофон.

— До вбивств, — сказав Мікаель Блумквіст Моніці Фігуеролі. — Їх декілька.

— Ц-ц, — відгукнулась вона.

— Це все Клінтон з Гульберґом. Я нічого не знав про їхні наміри. Присягаюся. Я був просто шокований, дізнавшись про те, що Гульберґ застрелив Залаченка. Я просто не міг повірити, що це правда… я не міг повірити. А почувши про Бйорка, я мало не дістав інфаркт.

— Розкажіть про вбивство Бйорка, — запропонував Едклінт, не змінюючи тону. — Як воно сталося?

— Клінтон когось найняв. Як там усе було, мені невідомо, але його вбили двоє югославів. Серби, якщо я не помиляюся. Завдання їм давав і розплачувався з ними Георг Нюстрьом. Щойно я про все дізнався, я зрозумів, що справа кінчиться катастрофою.

— Почнімо з самого початку, — сказав Едклінт. — Коли ви почали працювати в «Секції»?

Коли Ваденшьо став розповідати, його було вже не зупинити. Допит тривав майже п'ять годин.

Розділ 26

У п’ятницю вранці місце для свідків зайняв доктор Петер Телебор’ян. Його промова, безумовно, викликала довіру. Прокурор Екстрьом допитував його майже дев’яносто хвилин, і Телебор’ян відповідав на всі питання спокійно і зі знанням справи. Його обличчя періодично виражало заклопотаність, а періодично — жваву зацікавленість.

— Щоб підсумувати… — сказав Екстрьом, перегортаючи свої записи. — Ви, як психіатр з багатолітнім досвідом, вважаєте, що Лісбет Саландер страждає на параноїдальну шизофренію?

— Я весь час наголошую, що дати точну оцінку її стану вкрай складно. Пацієнтка, як відомо, виявляє майже аутизм відносно лікарів і представників влади. Я вважаю, що вона страждає на тяжке психічне захворювання, але поставити точний діагноз я зараз не можу. Без усебічного обстеження я також не можу визначити, в якій стадії психозу вона перебуває.

— Але ви в будь-якому разі вважаєте, що вона психічно нездорова.

— Вся її історія красномовно свідчить про те, що це так.

— Ви мали можливість ознайомитися з так званою «автобіографією», яку Лісбет Саландер написала і подала суду як пояснення. Як би ви могли її прокоментувати?

Петер Телебор’ян розвів руками і знизав плечима.

— А як ви оцінюєте достовірність розказаного?

— Про достовірність навіть і говорити не доводиться. Там є кілька тверджень з приводу різних людей, і одна історія фантастичніша за іншу. В цілому її письмове пояснення лише посилює підозріння, що вона страждає на параноїдальну шизофренію.

— Ви можете навести який-небудь приклад?

— Опис насичений деталями і являє собою класичний приклад гротескових фантазій, властивих дітям. Існує безліч аналогічних документів з широко відомих справ про інцести, коли дитина подавала опис, що спирався на власну вигадку, за цілковитої відсутності технічних доказів. Тобто навіть дуже маленькі діти здатні вдаватися до еротичних фантазій і говорять про це так, мовби переказують фільм жахів, який бачили по телебаченню.

— Але ж Лісбет Саландер не дитина, а доросла жінка, — заперечив Екстрьом.

— Так, і залишається лише з’ясувати, на якому саме рівні розумового розвитку вона перебуває. Одначе по суті ви маєте рацію. Вона доросла і, мабуть, вірить у той опис, який подала.

— Ви гадаєте, що це брехня?

— Ні, якщо вона вірить у те, що говорить, це не брехня. Перед нами докази того, що Лісбет Саландер неспроможна відрізнити фантазію від реальності.

— Значить, адвокат Б’юрман не чинив над нею жодного насильства?

— Так. Правдоподібність такого твердження дорівнює нулю. Їй потрібна кваліфікована медична допомога.

— Ви самі фігуруєте в розповіді Лісбет Саландер.

— Так, це дещо пікантно. Але тут ми знову-таки спостерігаємо, що вона дає волю своїй фантазії. Якщо вірити цій нещасній дівчині, то я мало не педофіл. — Він посміхнувся і повів далі: — Але це лише віддзеркалення того, про що я весь час говорю. З біографії Саландер ми довідуємося, що в клініці Святого Стефана її катували, більшу частину часу тримаючи прив’язаною до ліжка ременями, і що я приходив до неї в палату ночами. Це класичний приклад вияву її нездатності тлумачити дійсність або, точніше, того, як вона тлумачить дійсність.

— Дякую. Я передаю слово захисту, якщо у фру Джанніні є які-небудь питання.

Оскільки в перші два дні судового процесу Анніка Джанніні майже не ставила питань і не висловлювала заперечень, усі чекали, що вона знов обмежиться кількома обов’язковими питаннями і потім припинить допит. «Захист поводиться до незручності слабо», — подумав Екстрьом.

— Так. Є, — сказала Анніка Джанніні. — У мене справді є кілька запитань, і боюся, що справа може дещо затягнутися. Зараз уже пів на дванадцяту. Я пропоную зробити перерву на ланч, щоб я потім змогла допитувати свідка, не перериваючись.

Суддя Іверсен вирішив піти назустріч її побажанню.

Рівно о 12.00 перед рестораном «Майстер Андерс» на Хантверкарґатан Курт Свенссон опустив свою могутню руку на плече комісара Георга Нюстрьома. Курта супроводжували двоє поліцейських у формі. Нюстрьом з подивом підвів погляд на незнайомця, що тицьнув йому під ніс посвідчення.

— Добридень. Ви арештовані за підозрою в причетності до вбивств і спроб убивства. Пункти обвинувачення будуть вам зачитані генеральним прокурором під час оголошення постанови про взяття під варту сьогодні о другій половині дня. Пропоную вам пройти з нами добровільно, — сказав Курт Свенссон.

Георг Нюстрьом, здавалося, не розумів мови, якою до нього звернулися, але вирішив, що Курт Свенссон вочевидь належить до тих людей, за ким краще йти без зайвих протестів.

Інспектор кримінальної поліції Ян Бубланськи прибув у супроводі Соні Мудіґ і семи поліцейських у формі. Рівно о 12.00 співробітник відділу охорони конституції Стефан Влад впустив їх до закритого відсіку володінь Служби державної безпеки на Кунгсхольмені. Вони пройшли по коридору і зупинилися біля вказаного Стефаном кабінету. Секретар начальника канцелярії був цілковито розгублений, коли Бубланськи показав йому своє поліцейське посвідчення.

«Будь ласка, залишайтеся на місці. Проводиться поліцейська операція».

Бубланськи рішуче попрямував до внутрішніх дверей і увійшов, змусивши начальника канцелярії Альберта Шенке перервати телефонну розмову на середині.

— Що відбувається? — поцікавився Шенке.

— Я інспектор кримінальної поліції Ян Бубланськи. Ви арештовані за злочини проти шведської конституції. У другій половині дня вас познайомлять з довгим переліком окремих пунктів обвинувачення.

— Це нечувано, — сказав Шенке.

— Так, безумовно, — погодився Бубланськи.

Він звелів опечатати кабінет Шенке і поставив перед дверима двох поліцейських, наказавши їм нікого не впускати. Якби хтось спробував прорватися до кабінету силоміць, їм дозволялося застосовувати кийки і навіть табельну зброю.

Процесія рушила далі по коридору, поки Стефан указав на ще одні двері, і вся процедура знову повторилася з фінансовим директором Густавом Аттербумом.

Єркер Хольмберґ, супроводжуваний патрулем поліції Сьодермальма, рівно о 12.00 загупав у двері тимчасового офісу на третьому поверсі будівлі, розташованої через дорогу від редакції «Міленіуму» на Гьотґатан.

Оскільки ніхто не відчиняв, Єркер Хольмберґ наказав поліцейським ламати двері, але не встигли вони взятися до лома, як двері прочинилися.

— Поліція, — сказав Єркер Хольмберґ. — Виходьте з піднятими руками.

— Я поліцейський, — заперечив інспектор поліції Йоран Мортенссон.

— Знаю. І у вас є ліцензії на чортзна-яку кількість стрілецької зброї.

— Так, але я поліцейський під час виконання службових обов’язків.

— Плювати я на це хотів, — одказав Єркер Хольмберґ.

Йому допомогли прихилити Мортенссона до стіни і відібрати в нього табельну зброю.

— Ви арештовані за незаконне прослуховування телефонів, грубі порушення посадової інструкції, неодноразові вторгнення до квартири журналіста Мікаеля Блумквіста на Бельмансґатан і, ймовірно, за ще низкою пунктів обвинувачення. Надіньте йому наручники.

Єркер Хольмберґ швидко перевірив офіс і виявив там устаткування, якого вистачило б для студії звукозапису. Одного поліцейського він залишив охороняти офіс, звелівши непорушно сидіти на стільці, не залишаючи ніде відбитків пальців.

Коли Мортенссона виводили з парадного, Хенрі Кортес підняв цифрову камеру «Нікон» і зробив серію з двадцяти двох фотографій. Правда, професійним фотографом він не був, і якість знімків залишала бажати кращого. Проте плівку було наступного дня продано одній з вечірніх газет просто за фантастичну суму.

Єдиний за час облави цього дня не передбачений планом інцидент стався у Моніки Фігуероли. Маючи при собі групу підтримки у складі поліцейського пікету Норрмальма і трьох колег з ДПУ/Без, вона рівно о 12.00 увійшла до парадного на Артилеріґатан і піднялася сходами до квартири на останньому поверсі, що належала фірмі «Беллона».

Операція планувалася в дуже стислі терміни. Щойно сили підтягнулися до дверей у квартиру, Моніка дала сигнал. Двоє кремезних поліцейських підняли сорокакілограмове сталеве стінобитне знаряддя і двома точними ударами вибили двері. Після цього сили пікету, забезпечені бронежилетами і додатковою зброєю, зайняли квартиру приблизно за десять секунд.

Згідно з даними спостереження, що проводилося з самого світанку, за ранок до квартири зайшло п’ять чоловік, які вважалися співробітниками «Секції». Всіх п’ятьох захопили протягом кількох секунд і закували в наручники.

Одягнена в бронежилет Моніка Фігуерола пройшла по квартирі, яка з 60-х років правила «Секції» за ставку командування, відчиняючи по черзі двері, і після побіжного огляду прийшла до висновку, що для сортування безлічі паперів, що заповнювали кімнати, їй знадобиться допомога археолога.

Буквально за кілька секунд Моніка відчинила двері до невеликого приміщення у глибині квартири і виявила, що воно використовувалось як місце нічного відпочинку. Тут вона зненацька опинилася віч-на-віч з Юнасом Сандберґом. Під час розподілу завдань вранці ще ніхто не знав, де його можна буде знайти і заарештувати, оскільки приставлений до нього спостерігач напередодні ввечері спустив його з ока; машина Сандберґа стояла на стоянці на Кунгсхольмені, й у себе вдома він протягом ночі не показувався.

Вони на ніч не залишають квартиру порожньою з міркувань безпеки. Природно. І Сандберґ відсипається після нічного чергування.

Юнас Сандберґ був у самих трусах і мав заспаний вигляд. Він потягнувся до табельної зброї, що лежала на тумбочці, але Моніка Фігуерола нахилилася вперед і змахнула пістолет на підлогу, подалі від його власника.

— Юнасе Сандберґ, ви затримані за підозрою в причетності до вбивств Гуннара Бйорка та Олександра Залаченка, а також за участь у замаху на вбивство Мікаеля Блумквіста та Еріки Берґер. Надіньте штани.

Замахнувшись, Юнас Сандберґ спробував ударити Моніку Фігуеролу кулаком, але та парирувала удар мало не рефлекторним рухом.

— Ви жартуєте? — спитала вона.

Схопивши його за руку, Моніка з такою силою вивернула йому зап’ястя, що Сандберґ позадкував і осів на підлогу. Вона перевернула його на живіт, придавила коліном крижі і сама наділа на нього наручники. З моменту початку роботи в ДПУ/Без їй уперше довелося, виконуючи службовий обов’язок, скористатись наручниками.

Передавши Сандберґа одному з поліцейських, Моніка Фігуерола рушила далі і врешті-решт відчинила останні двері аж у глибині квартири. Згідно з отриманим у бюро житлового планування кресленням, там була маленька комірка з вікном у двір. Заклякши на порозі, Моніка дивилася на справжнісіньке виснажене городнє опудало, яке їй будь-коли доводилося бачити. Вона й миті не сумнівалася, що перед нею смертельно хвора людина.

— Фредрік Клінтон, ви арештовані за участь у вбивствах, замахах на вбивства та низку інших злочинів, — сказала вона. — Лежіть, не ворушачись. Ми викликали машину «швидкої допомоги», щоб доправити вас на Кунгсхольмен.

Крістер Мальм розташувався безпосередньо проти виходу на Артилеріґатан. На відміну від Хенрі Кортеса, він зі своєю цифровою камерою «Нікон» поводитись умів. Він використав короткий телеоб’єктив, і знімки вийшли професійного рівня.

Вони зафіксували, як членів «Секції» одного за одним виводили з парадного і заштовхували до поліцейських машин і як «швидка допомога» забирала Фредріка Клінтона. Той навіть поглянув в об’єктив камери, і саме цієї миті Крістер натиснув на кнопку. В очах Клінтона читалися тривога і розпач.

Пізніше цей знімок дістав премію як краща фотографія року.

Розділ 27

0 12.30 суддя Іверсен постукав по столу молотком і оголосив, що судовий розгляд поновлюється. Він не міг не помітити, що за столом Анніки Джанніні раптом з’явилася третя людина — Хольгер Пальмґрен, що сидів у інвалідному кріслі.

— Доброго дня, Хольгере, — сказав суддя Іверсен. — Давненько я не бачив вас у залі суду.

— Доброго дня, суддя Іверсен. Деякі справи такі складні, що юніорам потрібна певна допомога.

— Я думав, що ви припинили адвокатську практику.

— Я хворів. Але адвокат Джанніні запросила мене в ролі помічника у цій справі.

— Ясно.

Анніка Джанніні відкашлялася.

— Слід додати, що Хольгер Пальмґрен багато років представляв інтереси Лісбет Саландер.

— Я не маю наміру загострювати на цьому питанні увагу, — сказав суддя Іверсен.

Він кивком показав Анніці Джанніні, що можна починати. Вона встала. Їй завжди не подобалася дивна шведська звичка вести судовий розгляд в неофіційному тоні, інтимним гуртком сидячи біля столу, немовби це мало не звана вечеря. Вона почувала себе набагато впевненіше, якщо могла говорити стоячи.

— Гадаю, ми можемо почати із заключних коментарів ранкового засідання. Пане Телебор’ян, чому ви послідовно відкидаєте всі висловлювання Лісбет Саландер?

— Тому що вони, безперечно, далекі від істини, — відповів Петер Телебор’ян.

Він почував себе спокійно і розслаблено. Анніка Джанніні кивнула і звернулася до судді Іверсена.

— Пане суддя, Петер Телебор’ян стверджує, що Лісбет Саландер бреше і фантазує. Зараз захист продемонструє, що кожне слово автобіографії Лісбет Саландер правда. Ми подамо докази — у вигляді письмової документації, відеозаписів і показань свідків. Ми дійшли в цьому судовому розгляді до того моменту, коли прокурор виклав основні положення, на яких базується обвинувачення. Ми його вислухали і тепер знаємо, що саме інкримінують Лісбет Саландер.

У Анніки Джанніні раптом пересохло в роті, і вона відчула, що в неї тремтять руки. Вона глибоко вдихнула і випила ковток мінеральної води. Потім міцно взялася за спинку крісла руками, щоб вони не видавали її хвилювання.

— З подання прокурора можна зробити висновок про те, що в нього є багато думок, але дуже мало доказів. Він вважає, що Лісбет Саландер стріляла в Карла Маґнуса Лундіна в Сталлархольмі. Він стверджує, що вона поїхала до Госсеберґи з метою вбити свого батька. Він гадає, що моя підзахисна страждає на параноїдальну шизофренію і є з усякого погляду психічно-хворою. І таке припущення базується в нього на відомостях, отриманих з одного-єдиного джерела, а саме від доктора Петера Телебор’яна.

Анніка зробила паузу, перевела дух і постаралася говорити повільніше.

— Доказова база така, що позов прокурора тримається виключно на припущеннях Петера Телебор’яна. Якщо він має рацію, все прекрасно: тоді моїй підзахисній необхідне кваліфіковане психіатричне лікування, якого вони з прокурором для неї добиваються.

Пауза.

— Але якщо доктор Телебор'ян помиляється, усе відразу міняється. А якщо він до того ж бреше свідомо, то йдеться про те, що моя підзахисна тим самим зазнає правопорушень — протизаконних дій, що тривають уже багато років.

Вона звернулася до Екстрьома.

— Протягом цього засідання ми доведемо, що ваш свідок помиляється і що ви як прокурор дали себе ошукати і купилися на помилкові висновки.

Петер Телебор’ян глузливо заусміхався, розвів руками і, ніби заохочуючи, кивнув Анніці Джанніні. Та знову звернулася до судді Іверсена.

— Пане суддя, я продемонструю, що так звана судово-психіатрична експертиза Петера Телебор’яна від початку до кінця є блефом. Я покажу, що він навмисно бреше відносно Лісбет Саландер. Я продемонструю, що моя підзахисна зазнавала грубих правопорушень. І доведу, що вона така ж розумна, як будь-хто інший з присутніх у цій залі.

— Пробачте, але… — почав Екстрьом.

— Хвилинку. — Вона підняла палець. — Я не заважала вам спокійно висловлюватися протягом двох днів. Тепер моя черга.

Вона знову звернулася до судді Іверсена.

— Я не висувала б перед лицем суду таких серйозних звинувачень, якби не мала вагомих доказів.

— Будь ласка, кажіть далі, — сказав Іверсен. — Але я не бажаю слухати непідкріплених міркувань про змови. Пам’ятайте, що за висловлені в суді твердження вас можуть звинуватити в посяганні на честь і гідність.

— Дякую. Я про це пам’ятатиму.

Вона звернулася до Телебор’яна, якого, схоже, як і раніше веселила ця ситуація.

— Захист неодноразово просив дати йому можливість познайомитися з журналом Лісбет Саландер того часу, коли вона в ранньому підлітковому віці перебувала під замком у вас у клініці Святого Стефана. Чому нам не надали цей журнал?

— Тому що, за рішенням суду, на нього накладено гриф секретності. Рішення було ухвалене як вияв турботи про Лісбет Саландер, але якщо вищий суд скасує це рішення, я, звичайно, надам вам журнал.

— Дякую. Скільки ночей протягом двох років, проведених у клініці Святого Стефана, вона пролежала прив’язаною ременями?

— Я з ходу точно сказати не можу.

— Вона стверджує, що йдеться про триста вісімдесят із семисот вісімдесяти шести діб, які вона провела в цій лікарні.

— Я не можу зараз точно вказати кількість днів, але це, звичайно, перебільшення. Звідки взялася така цифра?

— З її автобіографії.

— І ви гадаєте, що вона зараз може точно пригадати кожну ніч, проведену в ременях? Це ж неможливо.

— Невже? А скільки ночей пригадується вам?

— Лісбет Саландер була дуже агресивною і схильною до насильства пацієнткою, і її, безумовно, доводилося в деяких випадках поміщати в палату, вільну від подразників. Може, мені слід пояснити призначення подібних палат…

— Дякую, у цьому немає потреби. Теоретично в такій палаті пацієнт не дістає жодних чуттєвих вражень, здатних викликати занепокоєння. Скільки діб тринадцятилітня Лісбет Саландер пролежала в такій палаті прив’язаною ременями?

— Мова може йти… приблизно, десь про тридцять випадків за весь час її перебування в лікарні.

— Тридцять. Це ж лише маленька частина від трьохсот вісімдесяти випадків, про які вона говорить.

— Безумовно.

— Менше десяти відсотків від указаної нею цифри.

— Так.

— А її журнал міг би дати нам точніші дані?

— Можливо.

— Чудово, — сказала Анніка Джанніні, витягуючи з портфеля солідну пачку паперів. — Тоді я хотіла б передати суду копію журналу Лісбет Саландер з лікарні Святого Стефана. Я підрахувала записи про пристібання ременями, і в мене вийшла цифра триста вісімдесят один, тобто навіть більше, ніж стверджує моя підзахисна.

Очі Петера Телебор’яна розширилися.

— Зупиніться… ця інформація засекречена. Звідки ви взяли журнал?

— Я його отримала від одного журналіста з журналу «Міленіум». Тобто цей документ більше не є таємним, він просто валяється у них в редакції. Мені, можливо, слід сказати, що уривки з нього публікуються в числі «Міленіуму», яке виходить сьогодні. Тому я вважаю, що суду теж слід дати можливість на нього поглянути.

— Це незаконно…

— Ні. Лісбет Саландер дала згоду на публікацію уривків. Моїй підзахисній нема чого приховувати.

— Ваша підзахисна визнана недієздатною і не має права самостійно приймати подібні рішення.

— До визнання її недієздатною ми ще повернемося. Але спершу розберемося з тим, що з нею відбувалося в клініці Святого Стефана.

Суддя Іверсен насупив брови і взяв простягнутий Аннікою Джанніні журнал.

— Для прокурора я не стала робити копії. З другого боку, він отримав ці документи, що підтверджують порушення прав особи, ще місяць тому.

— Яким чином? — поцікавився Іверсен.

— Прокурор Екстрьом отримав копію цього засекреченого журналу від Телебор’яна під час наради у нього в кабінеті в суботу четвертого червня цього року, о сімнадцятій нуль-нуль.

— Це правда? — спитав Іверсен.

Першим спонуканням прокурора Екстрьома було все заперечувати, але потім він подумав, що в Анніки Джанніні можуть бути докази.

— Я попросив дозволу прочитати журнал, за умови дотримання службової таємниці, — зізнався Екстрьом. — Мені потрібно було переконатися в тому, що історія, розказана Саландер, відповідає дійсності.

— Дякую, — сказала Анніка Джанніні. — Отже, ми дістали підтвердження тому, що доктор Телебор’ян не тільки поширює неправдиві відомості, а ще й переступив закон, видавши журнал, який, за його власним твердженням, має гриф секретності.

— Ми беремо це на замітку, — сказав Іверсен.

Суддя Іверсен раптом насторожився. Анніка Джанніні тільки-но досить незвичним чином жорстко атакувала свідка і вже звела нанівець важливу частину його свідчень. І вона стверджує, що може документально підтвердити всі свої заяви. Іверсен поправив окуляри.

— Докторе Телебор'ян, чи можете ви, виходячи з написаного вами власноручно журналу, відповісти мені, скільки діб Лісбет Саландер пролежала прив’язаною ременями?

— Я абсолютно не пам’ятаю, щоб цифра була такою значною, але якщо в журналі так сказано, я повинен цьому вірити.

— Триста вісімдесят одна доба. То хіба така цифра не має виняткового характеру?

— Так, незвично багато.

— Якби вам було тринадцять років і хтось би більше року тримав вас прив’язаним шкіряними ременями до ліжка із сталевим каркасом, як би ви це сприйняли? Як тортури?

— Ви повинні розуміти, що пацієнтка становила небезпеку для самої себе і оточуючих…

— Гаразд. Становила небезпеку для самої себе — Лісбет Саландер коли-небудь заподіювала собі шкоду?

— Існували такі побоювання…

— Я повторюю запитання: Лісбет Саландер коли-небудь заподіювала собі шкоду? Так чи ні?

— Як психіатри ми зобов’язані вчитися тлумачити картину в комплексі. Що стосується Лісбет Саландер, ви можете, наприклад, побачити на її тілі безліч татуювань і кілець, що теж є самодеструктивною поведінкою і способом ушкодити собі тіло. Ми можемо трактувати це як вияв самоненависті.

Анніка Джанніні звернулася до Лісбет Саландер:

— Ваші татуювання є виявом самоненависті?

— Ні, — відповіла Лісбет Саландер.

Анніка Джанніні знову звернулася до Телебор’яна.

— Значить, ви вважаєте, що коли я ношу сережки і теж маю татуювання на найвищою мірою інтимному місці, то я становлю для себе небезпеку?

Хольгер Пальмґрен фиркнув, але обернув фиркання в кашель.

— Ні, не так… татуювання можуть бути і частиною якогось соціального ритуалу.

— Отже, ви вважаєте, що випадок Лісбет Саландер під поняття соціального ритуалу не підпадає?

— Ви ж самі бачите, що її татуювання гротескні і вкривають значні частини тіла. Це не просто вияв фетишизму в плані краси чи прикрашання тіла.

— Скільки відсотків?

— Пробачте?

— За скількох відсотків татуйованої поверхні тіла це перестає бути фетишизмом прикрашання і переходить у якесь психічне захворювання?

— Ви перекручуєте мої слова.

— Хіба? Як же виходить, що, стосовно мене або інших молодих людей це є, на вашу думку, частиною цілком прийнятного соціального ритуалу, і в той же час зараховується в мінус моїй підзахисній під час оцінювання її психічного стану?

— Будучи психіатром, я, як уже говорилося, зобов’язаний розглядати картину в комплексі. Татуювання — це лише сигнал, один з багатьох сигналів, які я повинен брати до уваги, оцінюючи її стан.

Анніка Джанніні кілька секунд помовчала, пильно дивлячись на Петера Телебор’яна. Потім неквапливо заговорила:

— Але, докторе Телебор’ян, ви почали прив’язувати мою підзахисну ременями в дванадцять років, коли їй ще тільки мало сповнитися тринадцять. У той час у неї не було жодного татуювання, чи не так?

Петер Телебор’ян на кілька секунд загаявся. Слово знову взяла Анніка.

— Думаю, ви прив’язували її ременями не тому, що передбачали, що вона в майбутньому збирається робити собі татуювання.

— Звичайно, ні. До її стану в дев’яносто першому році татуювання стосунку не мають.

— Тим самим ми повертаємося до мого вихідного питання. Чи заподіювала будь-коли Лісбет Саландер собі таку шкоду, яка могла стати підставою для того, щоб тримати її зв’язаною протягом цілого року? Можливо, вона різала себе ножем, або бритвою, або чимсь подібним?

У Петера Телебор’яна на мить зробився невпевнений вигляд.

— Ні, але у нас були підстави вважати, що вона становить для себе небезпеку.

— Підстави вважати. Ви хочете сказати, що зв’язували її, оскільки щось передбачали…

— Ми робимо оцінку ситуації.

— Я вже приблизно п’ять хвилин ставлю те саме питання. Ви стверджуєте, що самодеструктивна поведінка моєї підзахисної стала причиною того, що за ті два роки, поки вона перебувала у вас на лікуванні, ви більше року протримали її зв’язаною. Чи не будете ви такі ласкаві нарешті навести мені приклад її самодеструктивної поведінки в дванадцятилітньому віці.

— Дівчинка, наприклад, перебувала у стадії крайнього виснаження. Це було, зокрема, результатом того, що вона відмовлялася їсти. Ми підозрювали в неї анорексію. Нам неодноразово доводилося годувати її насильно.

— З чим це було пов’язано?

— Природно, з тим, що вона відмовлялася їсти.

Анніка Джанніні звернулася до своєї підзахисної:

— Лісбет, ви дійсно відмовлялися їсти в клініці Святого Стефана?

— Так.

— Чому?

— Тому що цей негідник підмішував мені в їжу психотропні засоби.

— Он як. Тобто доктор Телебор’ян намагався давати вам ліки. Чому ви не хотіли їх вживати?

— Мені не подобались ліки, які мені давали. Я від них тупіла. Не могла думати і на більшу частину дня втрачала свідомість. Це було неприємно. А негідник відмовлявся повідомляти мені, що містять у собі ці психотропні засоби.

— Значить, ви відмовлялися вживати ліки?

— Так. Тоді він почав пхати цю мерзоту мені в їжу. Тому я припинила їсти. Кожного разу, коли мені що-небудь підмішували в їжу, я відмовлялася їсти протягом п’яти днів.

— Значить, ви залишалися голодною?

— Не завжди. Кілька санітарів іноді потихеньку приносили мені бутерброди. Особливо один санітар частенько приносив мені їжу пізно вночі. Таке траплялося багато разів.

— Тобто ви хочете сказати, що персонал лікарні розумів, що вам хотілося їсти, і приносив їжу, аби ви не голодували?

— Це було в той період, коли я воювала з негідником через психотропні засоби.

— Значить, для відмови від їжі була цілком раціональна причина?

— Так.

— Отже, це не було викликано тим, що вам не хотілося їсти?

— Не було. Я часто почувала себе голодною.

— Чи можна стверджувати, що між вами і доктором Телебор’яном виник конфлікт?

— Так, можна.

— Ви потрапили до клініки Святого Стефана, тому що полили батька бензином і підпалили.

— Так.

— Чому ви це зробили?

— Тому що він бив мою матір.

— Ви це кому-небудь пояснювали?

— Так.

— Кому?

— Я все розповіла поліцейським, які мене допитували, соціальній комісії, комітету у справах дітей і молоді, лікарям, пастору і негіднику.

— Під негідником ви маєте на увазі?..

— Ось його.

Вона показала на доктора Петера Телебор’яна.

— Чому ви називаєте його негідником?

— Коли я тільки потрапила до клініки Святого Стефана, я намагалася пояснити йому, що сталося.

— І що сказав доктор Телебор'ян?

— Він не захотів мене слухати. Він стверджував, що я фантазую, і, щоб покарати, звелів прив’язувати мене до ліжка, поки я не припиню фантазувати. А потім він намагався напихати мене психотропними засобами.

— Це нісенітниця, — сказав Петер Телебор'ян.

— І тому ви з ним не розмовляєте?

— Я не сказала йому ні слова з тієї ночі, коли мені сповнилося тринадцять. Тоді я теж лежала зв’язаною. Це був мій подарунок самій собі на день народження.

Анніка Джанніні знову звернулася до Телебор’яна:

— Докторе Телебор’ян, схоже, що причиною відмови моєї підзахисної від їди було те, що вона не погоджувалася вживати психотропні засоби, які ви їй давали.

— Можливо, що вона це сприймає саме так.

— А як це сприймаєте ви?

— У мене була надзвичайно складна пацієнтка. Я стверджую, що її поведінка свідчила про наявність загрози відносно самої себе, але, можливо, це питання тлумачення. Зате вона буйствувала і демонструвала психотичну поведінку. Немає жодного сумніву в тому, що вона становила небезпеку для оточуючих. Адже вона потрапила до нас у лікарню через те, що намагалася вбити батька.

— До цього ми ще повернемося. Ви відповідали за її лікування протягом двох років. При цьому триста вісімдесят один день ви протримали її зв’язаною ременями. Чи не може бути, що ви використовували ремені як покарання, коли моя підзахисна відмовлялася вам підкорятися?

— Це чистої води нісенітниця.

— Невже? Я бачу, що, згідно з журналом пацієнтки, її в основному прив’язували ременями першого року, на який припадає триста двадцять випадків з трьохсот вісімдесяти одного. Чому її перестали зв’язувати?

— Пацієнтка розвивалася і ставала гармонійнішою.

— А чи не в тому річ, що інші співробітники лікарні визнали ваші заходи надмірно жорстокими?

— Що ви маєте на увазі?

— Хіба персонал не подавав скарг, зокрема, на насильницьке годування Лісбет Саландер?

— Цілком природно, що ситуацію можна оцінювати по-різному. Тут немає нічого незвичайного. Але годувати її насильно було важко, бо вона чинила скажений опір.

— Бо відмовлялася вживати психотропні засоби, що робили її тупою і пасивною. Вона їла без проблем, коли її не накачували наркотиками. То хіба лікування не пішло б успішніше, якби ви не почали відразу застосовувати насильницькі заходи?

— Даруйте за прямоту, фру Джанніні. Але я все-таки лікар. Я підозрюю, що моя медична компетентність дещо вища за вашу. Тож дозвольте мені вирішувати, які медичні заходи слід застосовувати.

— Ви маєте рацію, докторе Телебор’ян, я не лікар. Проте я тут не зовсім некомпетентна. Поряд із званням адвоката я маю закінчену психологічну освіту, здобуту в Стокгольмському університеті. У моїй професії ці знання необхідні.

У залі суду запала цілковита тиша. Екстрьом з Телебор’яном розгублено втупилися в Анніку Джанніні, а вона невблаганно вела далі:

— Хіба не правда, що ваші методи лікування моєї підзахисної викликали потім великі суперечності між вами і вашим керівником, тодішнім головним лікарем Юханнесом Кальдіном?

— Ні… це неправда.

— Юханнеса Кальдіна вже кілька років як немає серед живих, і він не може свідчити на даному процесі. Але у нас в суді присутня людина, що неодноразово зустрічалася з головним лікарем Кальдіном, — мій помічник Хольгер Пальмґрен.

Вона звернулася до нього:

— Ви могли б розповісти, як це вийшло?

Хольгер Пальмґрен відкашлявся. Він усе ще страждав од наслідків інсульту, і йому доводилося докладати зусиль, щоб говорити розбірливо.

— Мене призначили наставником Лісбет, коли її батько завдав такої тяжкої шкоди здоров’ю матері, що та стала інвалідом і більше не змогла опікуватися дочкою. Вона дістала невиліковні ушкодження головного мозку, і в неї неодноразово ставалися крововиливи в мозок.

— Ви говорите про Олександра Залаченка?

Прокурор Екстрьом з пильною увагою нахилився вперед.

— Цілком правильно, — відповів Пальмґрен.

Екстрьом кашлянув.

— Попрошу відзначити, що ми торкаємося теми, що підлягає суворій секретності.

— Те, що Олександр Залаченко протягом кількох років жорстоко бив матір Лісбет Саландер, навряд чи є таємницею, — сказала Анніка Джанніні.

Петер Телебор'ян підняв руку.

— Справа стоїть не зовсім так просто, як її подає фру Джанніні.

— Що ви хочете сказати?

— Немає сумніву в тому, що Лісбет Саландер стала свідком родинної трагедії, яка призвела в дев’яносто першому році до заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю. Проте немає жодних документів, які підтверджували б, що такий стан справ тривав протягом багатьох років, як стверджує фру Джанніні. Це міг бути поодинокий випадок або сварка, що вийшла з-під контролю. Правду кажучи, немає навіть документів, які підтверджують, що матір Саландер побив саме пан Залаченко. Ми маємо в своєму розпорядженні відомості, що вона займалася проституцією, і побити її цілком могли інші особи.

Анніка Джанніні поглянула на Петера Телебор’яна з подивом і навіть, здавалося, на коротку мить втратила здатність говорити. Потім її погляд знову став зосередженим.

— Ви не могли б розвинути цю думку? — попросила вона.

— Я хочу сказати, що насправді у нас є лише твердження Лісбет Саландер.

— І?

— По-перше, сестер було двоє. Сестра Лісбет, Камілла Саландер, таких тверджень ніколи не висловлювала. Вона заперечувала, що подібне траплялося. По-друге, якби дійсно сталося побиття таких масштабів, як заявляє ваша підзахисна, воно б, природно, знайшло відображення у звітах соціальних комісій тощо.

— Чи можемо ми ознайомитися з яким-небудь допитом Камілли Саландер?

— З допитом?

— Чи є у вас які-небудь документи, які показують, що Каміллу Саландер узагалі запитували про те, що сталося в них удома?

На згадку імені сестри Лісбет Саландер раптом засовалась і глянула скоса на Анніку Джанніні.

— Я гадаю, що соціальна служба проводила розслідування…

— Ви щойно заявили, що Камілла Саландер ніколи не стверджувала того, що Олександр Залаченко бив їхню матір, і, навпаки, це заперечувала. Це категоричне висловлення. Звідки у вас такі відомості?

Петер Телебор'ян раптом на кілька секунд замовк. Анніка Джанніні помітила, як змінився вираз його очей, коли він зрозумів, що припустився помилки. Він розумів, куди вона мітить, але ухилитись од відповіді було неможливо.

— Наскільки я пам’ятаю, це з’ясувалося з матеріалів поліцейського розслідування, — зрештою видушив він.

— Наскільки ви пам’ятаєте… А я ось з усієї сили шукала поліцейське розслідування з приводу подій на Лундаґатан, коли Олександр Залаченко дістав тяжкі опіки. Єдиним доступним документом виявився небагатослівний звіт, написаний поліцією на місці події.

— Можливо…

— Тому мені хотілося б знати, як вийшло, що ви читали матеріали поліцейського розслідування, недоступні для захисту?

— На це питання я відповісти не можу, — сказав Телебор’ян. — Мені дали з ними ознайомитись, коли я в дев’яносто першому році проводив судово-психіатричну експертизу Лісбет Саландер після замаху на батькове життя.

— А прокурор Екстрьом знайомився з цим звітом?

Екстрьом засовався і схопився за борідку. Він уже зрозумів, що недооцінив Анніку Джанніні. Разом з тим брехати йому не було сенсу.

— Так, знайомився.

— Чому ж цей матеріал виявився недоступним для захисту?

— Я вважав, що він не становить для суду інтересу.

— Будьте ласкаві, розкажіть мені, як до вас потрапили ці документи. Коли я звернулася до поліції, мені повідомили, що такого звіту не існує.

— Розслідування проводила Служба державної безпеки. Воно має гриф секретності.

— Невже Служба безпеки розслідувала грубе побиття жінки і вирішила поставити на звіті гриф секретності?

— Це пов’язано з особою винуватця. Олександра Залаченка. Він був політичним біженцем.

— Хто проводив розслідування?

Мовчання.

— Я не чую відповіді. Чиє ім’я значилося на титульному аркуші?

— Розслідування проводив Гуннар Бйорк з відділу ДПУ/Без по роботі з іноземцями.

— Дякую. Це той самий Гуннар Бйорк, який, як стверджує моя підзахисна, спільно з Петером Телебор’яном сфальсифікував її судово-психіатричну експертизу дев’яносто першого року?

— Гадаю, так.

Анніка Джанніні знову звернула свою увагу на Петера Телебор’яна.

— У дев’яносто першому році суд постановив утримувати Лісбет Саландер в дитячій психіатричній клініці. Чим було зумовлено таке рішення?

— Суд ретельно вивчив діяння і психічний стан вашої підзахисної — вона як-не-як намагалась убити батька за допомогою запалювальної бомби. Адже це не можна назвати нормальним вчинком підлітка, незалежно від того, з татуюванням він чи ні.

Петер Телебор’ян зобразив увічливу посмішку.

— А на чому ґрунтувався висновок суду? Якщо я правильно розумію, вони спиралися лише на одну-єдину судово-психіатричну експертизу, написану вами спільно з поліцейським на ім’я Гуннар Бйорк.

— Тут уже йдеться про змови, вигадані фрекен Саландер. Я мушу…

— Пробачте, але я ще не поставила запитання, — сказала Анніка Джанніні і знову звернулася до Хольгера Пальмґрена: — Хольгере, ви говорили, що зустрічалися з начальником доктора Телебор’яна, головним лікарем Кальдіном.

— Так. Адже мене призначили наставником Лісбет Саландер. На той час я бачив її лише мигцем. У мене, як і в усіх інших, склалося враження, що вона страждає на серйозне психічне захворювання. Але оскільки я дістав таке завдання, я спитався про загальний стан її здоров’я.

— І що сказав головлікар Кальдін?

— Лісбет була пацієнткою доктора Телебор’яна, і доктор Кальдін не приділяв їй особливої уваги, за винятком оцінок стану і таке інше. Приблизно через рік я почав порушувати питання про те, як її можна знову навернути до нормального життя. Запропонував прийомну сім’ю. Я не знаю напевно, що відбувалося всередині клініки Святого Стефана, але, коли Лісбет пролежала у них майже рік, доктор Кальдін раптом почав виявляти до неї цікавість.

— У чому це виявлялося?

— Я зрозумів, що він оцінює її стан інакше, ніж доктор Телебор'ян. Одного разу він розповів мені, що вирішив змінити методи її лікування. Я лише пізніше зрозумів, що йшлося про так зване зв’язування. Кальдін просто звелів припинити прив’язувати її ременями, позаяк не бачив для цього підстав.

— Отже, він пішов проти доктора Телебор’яна?

— Вибачте, але вам це відомо з чуток, — заперечив Екстрьом.

— Ні, — сказав Хольгер Пальмґрен. — Не тільки. Я зажадав рекомендацію з приводу того, як можна повернути Лісбет Саландер назад у суспільство. Доктор Кальдін таку рекомендацію написав. Вона в мене збереглася.

Він простягнув Анніці Джанніні якийсь папір.

— Ви можете розповісти, що тут написано?

— Це лист доктора Кальдіна до мене. Його датовано жовтнем дев’яносто другого року, тобто до цього часу Лісбет пролежала в клініці двадцять місяців. Доктор Кальдін пише буквально таке — я цитую: «Моє рішення заборонити зв’язувати і насильно годувати пацієнтку дало очевидний ефект — вона заспокоїлася. Необхідності в психотропних препаратах немає. Проте пацієнтка дуже замкнута і закрита і потребує подальших заходів підтримки». Кінець цитати.

— Тобто він чітко пише, що це було його рішення.

— Цілком правильно. Доктор Кальдін, знову-таки особисто, прийняв рішення про те, що Лісбет можна повернути в суспільство через прийомну сім’ю.

Лісбет кивнула. Вона пам’ятала доктора Кальдіна так само виразно, як і кожну деталь свого перебування в клініці Святого Стефана. Вона відмовлялася розмовляти з доктором Кальдіном — він був психіатром, ще одним у вервечці білих халатів, які намагалися копирсатися в її почуттях. Але він був привітним і добродушним. Вона сиділа у нього в кабінеті і слухала його, коли він пояснював їй своє бачення її проблем.

Він, здавалося, ображався на те, що вона не хотіла з ним розмовляти. Врешті-решт вона подивилась йому в очі і пояснила своє рішення: «Я ніколи не розмовлятиму з вами чи будь-яким іншим психіатром. Ви не слухаєте те, що я кажу. Ви можете тримати мене тут під замком аж до смерті. Це нічого не змінить. Розмовляти з вами я не буду». Він поглянув на неї із здивуванням, потім кивнув, немов щось зрозумівши.

— Докторе Телебор’ян… Я констатувала, що ви запроторили Лісбет Саландер до дитячої психіатричної клініки. Ви забезпечили суд експертизою, що лягла в єдину основу рішення. Це правильно?

— Це правильно по суті. Але я вважаю…

— У вас буде досить часу пояснити, що ви вважаєте. Коли Лісбет Саландер сповнилося вісімнадцять років, ви знову вторглися в її життя і спробували знову запроторити її до лікарні.

— Того разу судово-медичну експертизу проводив не я…

— Так, її писав доктор Єспер X. Льодерман, який, за випадковим збігом обставин, був у той час вашим аспірантом. Ви були його науковим керівником. Отже, експертиза дістала ваше схвалення.

— У цих експертизах немає нічого неетичного або несправедливого. Вони робилися за всіма правилами.

— Тепер Лісбет Саландер двадцять сім років, і ми втретє опиняємося в ситуації, коли ви намагаєтеся переконати суд у тому, що вона психічнохвора і потребує поміщення до закритої психіатричної установи.

Доктор Петер Телебор’ян зробив глибокий вдих. Анніка Джанніні виявилася добре підготовленою. Їй вдалося поставити йому кілька несподіваних підступних питань і перекрутити його відповіді. Вона не піддавалася його чарівливості й ігнорувала його авторитет. Він уже звик до того, що, коли він говорить, люди згідливо кивають.

Наскільки ж багато їй відомо?

Він кинув погляд на прокурора Екстрьома, але зрозумів, що з боку того допомоги чекати не доводиться. Треба виплутуватися самому.

Він пригадав, що все ж таки є авторитетним фахівцем.

Хай говорить, що хоче. Головною все одно залишиться моя думка.

Анніка Джанніні підняла зі столу висновок судово-психіатричної експертизи.

— Ну ж бо познайомимося ближче з вашою останньою експертизою. Ви приділяєте багато уваги аналізу внутрішнього світу Лісбет Саландер. Тут чимало ваших думок про її особистість, поведінку та сексуальні звички.

— Я намагався зобразити в експертизі всебічну картину.

— Чудово. І, виходячи з цієї всебічної картини, ви приходите до висновку, що Лісбет Саландер страждає на параноїдальну шизофренію.

— Я не хочу зв’язувати себе точним діагнозом.

— Але до цього висновку ви прийшли не на підставі розмов з Лісбет Саландер, чи не так?

— Вам добре відомо, що ваша підзахисна послідовно відмовляється відповідати на питання, якщо їх ставлю я або який-небудь представник влади. Вже сама така поведінка говорить за себе. Її можна тлумачити таким чином: параноїдальні риси пацієнтки виявляються так потужно, що вона буквально не має сил вести звичайну розмову з наділеною владою людиною. Вона думає, що всі тільки й прагнуть заподіяти їй шкоду, і відчуває таку велику загрозу, що замикається в непробивній шкаралупі і буквально німіє.

— Хотілося б відзначити, що ви висловлюєтеся вкрай обережно. Ви говорите, що це можна тлумачити як…

— Так, правильно. Я висловлююся обережно. Психіатрія не належить до точних наук, і я маю бути обережний у своїх висновках. Разом з тим психіатри не роблять безпідставних припущень.

— Ви дуже ретельно підстраховуєтеся. Насправді ж ви не перекинулися з моєю підзахисного жодним словом з тієї ночі, коли їй сповнилося тринадцять років, бо вона послідовно відмовляється з вами розмовляти.

— Не лише зі мною. Вона не має сил розмовляти із жодним психіатром.

— Це означає, що, як ви тут пишете, ваші висновки базуються на досвіді і спостереженнях над моєю підзахисною.

— Цілком правильно.

— Що можна довідатися, вивчаючи дівчину, яка сидить на стільці, схрестивши руки, і відмовляється говорити?

Петер Телебор'ян зітхнув, і з його вигляду стало зрозуміло, що йому набридло пояснювати очевидні речі. Він посміхнувся.

— Про пацієнтку, яка сидить і мовчить як риба, можна довідатися лише те, що вона добре вміє зберігати мовчання. Це вже само по собі є відхиленням, але у своїх висновках я ґрунтуюся не на цьому.

— Я запросила на вечірнє засідання іншого психіатра. Його звуть Сванте Бранден, і він є головлікарем Державного управління судової медицини і фахівцем із судової психіатрії. Ви його знаєте?

Петер Телебор'ян знову відчув невпевненість, але посміхнувся. Він передбачав, що Джанніні приведе іншого психіатра, щоб спробувати поставити під сумнів його висновки. До такої ситуації він був готовий і міг без проблем відповісти на будь-яке заперечення. Йому буде значно легше впоратися з ученим колегою в дружньому взаємному шпиганні, аніж з такою людиною, як адвокат Джанніні, готовою іронізувати з його слів.

— Так. Він визнаний фахівець у галузі судової психіатрії. Але зрозумійте, фру Джанніні, складання експертизи такого роду — це абстрактний науковий процес. Ви можете не погоджуватися з моїми висновками, та й інший психіатр може тлумачити якусь дію чи випадок не так, як я. Тут уся справа в різних точках зору або, можливо, просто в тому, як добре лікар знає пацієнта. Не виключено, що він прийде до абсолютно іншого висновку відносно Лісбет Саландер. У психіатрії таке трапляється часто.

— Я запросила його не тому. Він не зустрічався з Лісбет Саландер, не обстежував її і не робитиме жодних висновків про її психічний стан.

— Он як…

— Я попросила його прочитати вашу експертизу і всю зібрану вами документацію про Лісбет Саландер, а також ознайомитися з її журналом періоду перебування в клініці Святого Стефана. Я попросила його оцінити не стан здоров’я моєї підзахисної, а те, чи є, із суто наукової точки зору, в поданому вами матеріалі достатні підстави для зроблених вами висновків.

Телебор’ян знизав плечима.

— При всій повазі… я вважаю, що знаю Лісбет Саландер краще, ніж будь-який інший психіатр нашої країни. Я стежив за її розвитком з того часу, як їй було дванадцять років, і мої висновки, на жаль, весь час підтверджуються її діями.

— Дуже добре, — сказала Анніка Джанніні. — Тоді звернімося до ваших висновків. У своєму висновку ви пишете, що лікування перервалося, коли їй було п’ятнадцять років, і її помістили в прийомну сім’ю.

— Цілком правильно. Це було серйозною помилкою. Якби нам дали завершити курс лікування, можливо, сьогодні б ми тут не сиділи.

— Ви вважаєте, що, якби вам дозволили тримати її зв’язаною ще рік, вона стала б згідливішою?

— Це досить дешевий коментар.

— Перепрошую. Ви раз у раз цитуєте експертизу, зроблену вашим аспірантом Єспером X. Льодерманом, коли Лісбет Саландер сповнилося вісімнадцять років. Ви пишете, що «її самодеструктивна та асоціальна поведінка підтверджується зловживаннями і проміскуїтетом, які вона демонструвала, вийшовши з лікарні Святого Стефана». Що ви під цим розумієте?

Петер Телебор’ян кілька секунд сидів мовчки.

— Ну… треба повернутися трохи назад. Після того як Лісбет Саландер випустили з лікарні, у неї, як я і передбачав, виникли проблеми з алкоголем і наркотиками. Її неодноразово забирала поліція. Соціальна комісія встановила також, що вона віддавалася безконтрольному сексуальному спілкуванню з літніми людьми й, очевидно, займалася проституцією.

— Спинімося на цьому детальніше. Ви говорите, що вона зловживала алкоголем. Як часто вона бувала п’яною?

— Пробачте?

— У період між тим, як її випустили з лікарні, і до вісімнадцяти років вона бувала п’яною щодня? Чи раз на тиждень?

— На це я, природно, відповісти не можу.

— Але ж ви стверджуєте, що вона зловживала алкоголем?

— Будучи неповнолітньою, вона неодноразово потрапляла за пияцтво до поліції.

— Ви вже вдруге говорите, що її неодноразово забирали. Як часто це траплялося? Раз на тиждень чи раз на два тижні?..

— Ні, йдеться не про таку велику кількість випадків…

— Лісбет Саландер забирали до поліції за пияцтво двічі — у шістнадцять і, відповідно, в сімнадцять років. В одному з цих випадків вона була такою некерованою, що її відправили до лікарні. Це і є ті неодноразові випадки, на які ви посилаєтеся? Чи бувала вона п’яною ще коли-небудь?

— Цього я не знаю, але боюся, що її поведінка…

— Пробачте, я правильно розчула? Значить, вам невідомо, чи була вона протягом підліткового періоду п’яна більше двох разів, але ви побоюєтеся, що так. Проте ви робите висновок, що Лісбет Саландер обертається в порочному колі алкоголю і наркотиків?

— Це відомості служби соціального захисту. Не мої. Йшлося про загальну життєву ситуацію, в якій перебувала Лісбет Саландер. Після припинення лікування у неї цілком передбачено утворилися похмурі перспективи, і її життя перетворилося на порочне коло з алкоголю, приводів до поліції та безконтрольного проміскуїтету.

— Ви використовуєте вислів «безконтрольний проміскуїтет».

— Так… цей термін означає, що вона не контролювала свого життя. Займалася сексуальним спілкуванням з літніми чоловіками.

— Це не є злочином.

— Так, але є анормальною поведінкою для шістнадцятилітньої дівчини. Можна, звичайно, розбиратися, віддавалася вона цьому спілкуванню добровільно чи з примусу.

— Але ви стверджували, що вона займалася проституцією.

— Це стало, очевидно, природним наслідком того, що вона не мала освіти, не могла осилити подальше навчання і, відповідно, знайти роботу. Можливо, вона розглядала літніх людей як татусів, а матеріальну винагороду за сексуальні послуги вважала просто бонусом. У будь-якому разі я сприймаю це як невротичну поведінку.

— Ви вважаєте, що шістнадцятилітня дівчина, яка займається сексом, є невротиком?

— Ви перекручуєте мої слова.

— Але ви не знаєте, чи отримувала вона будь-коли матеріальну винагороду за сексуальні послуги?

— За проституцію її до поліції жодного разу не забирали.

— За це її навряд чи могли забрати, позаяк у її діях не було складу злочину.

— Е, вірно. У її випадку мова може йти про вимушену невротичну поведінку.

— І, ґрунтуючись на такому слабкому матеріалі, ви зробили категоричний висновок про те, що Лісбет Саландер божевільна. Коли мені було шістнадцять років, я одного разу напилася до непритомного стану пляшкою горілки, яку поцупила в батька. Отже, ви вважаєте мене божевільною?

— Звичайно, ні.

— А хіба не правда, що, коли вам самому було сімнадцять, ви пішли на вечірку, де всі так жахливо напилися, що пішли до міста і побили на площі в Упсалі шибки. Вас забрали до поліції, привели до тями, а потім наклали стягнення.

Петер Телебор’ян був помітно збентежений.

— Адже це правда?

— Так… яких лише дурниць не накоїш у сімнадцять років. Але…

— Але це не змушує вас робити висновок про те, що у вас серйозне психічне захворювання?

Петер Телебор’ян неабияк роздратувався. Ця клята… Джанніні весь час перекручувала його слова і чіплялася до окремих деталей. Вона не бажала бачити цілісної картини. Вдарилася в непов’язані зі справою міркування про те, що він сам колись напивався… і де вона, чорт забирай, роздобула ці відомості?

Він відкашлявся і підвищив голос.

— Звіти служби соціального захисту не залишали місця для сумнівів і, в основних моментах, підтверджували, що спосіб життя Лісбет Саландер був безпосередньо пов’язаний з алкоголем, наркотиками і проміскуїтетом. Соціальна служба вважала також, що Лісбет Саландер займалася проституцією.

— Ні. Служба соціального захисту ніколи не стверджувала, що Саландер повія.

— Її заарештовували за…

— Ні. Її не заарештовували. Коли їй було сімнадцять років, її піддали особистому огляду в парку Тантолунден, де вона була в компанії чоловіка, набагато старшого за себе. Того ж року її забрали за пияцтво. Знову-таки в товаристві чоловіка, значно старшого за неї. Служба соціального захисту побоювалася, що вона, можливо, займається проституцією. Але жодних доказів ця підозра так і не знайшла.

— Вона віддавалася досить сумнівному сексуальному спілкуванню з великою кількістю людей, як хлопців, так і дівчат.

— У своїй експертизі, я цитую зі сторінки чотири, ви зупиняєтеся на сексуальних звичках Лісбет Саландер. Ви стверджуєте, що її стосунки з подругою Міріам By підтверджують побоювання щодо сексуальної психопатії. Яким чином?

Петер Телебор’ян раптом замовк.

— Я дуже сподіваюся, ви не будете стверджувати, що гомосексуальність — психічне захворювання. Таке твердження може бути кримінально покараним.

— Ні, звичайно, ні. Я маю на увазі елементи сексуального садизму в їхніх стосунках.

— Ви хочете сказати, що вона садистка?

— Я…

— У нас є отримане поліцією свідчення Міріам By. В їхніх стосунках не було жодного насильства.

— Вони займалися нетрадиційним сексом і…

— Мені здається, що ви просто начиталися вечірніх газет. Лісбет Саландер з подругою Міріам By кілька разів удавалися до сексуальних ігор, у процесі яких Міріам By зв’язувала мою підзахисну і давала їй сексуальне задоволення. У цьому немає нічого незвичайного чи забороненого. Ви хочете ізолювати мою підзахисну від суспільства саме тому?

Петер Телебор’ян заперечливо замахав рукою.

— Якщо дозволите, я наведу деякі особисті факти. Коли мені було шістнадцять років, я напилася до безпам’яті. За роки навчання в гімназії я ще кілька разів напивалася. Я пробувала наркотики. Курила марихуану і років двадцять тому якось навіть спробувала кокаїн. У сексуальному відношенні я разом з одним однокласником дебютувала в п’ятнадцять років, а в двадцятилітньому віці я мала стосунки з хлопцем, який прив’язував мені руки до спинки ліжка. Коли мені було двадцять два, я протягом трьох місяців мала зв’язок з чоловіком, якому було сорок сім років. Інакше кажучи, я божевільна?

— Фру Джанніні… ви іронізуєте із цього приводу, але ваш сексуальний досвід не має стосунку до цього процесу.

— Чому ж? Коли я читаю вашу так звану психіатричну експертизу Лісбет Саландер, я раз по раз знаходжу факти, які, будучи вирваними з контексту, цілком збігаються з фактами моєї біографії. Чому ж я нормальна і здорова людина, а Лісбет Саландер — небезпечна для суспільства садистка?

— Вирішальне значення мають зовсім не ці деталі. Ви не намагалися двічі вбити свого батька…

— Докторе Телебор’ян, реальність така, що вас абсолютно не стосується, з ким Лісбет Саландер займається сексом. Вас не стосується, якої статі партнерів вона собі вибирає і в яких формах вони здійснюють сексуальне спілкування. А проте ви видираєте деталі з її життя і використовуєте їх як доказ того, що вона хвора.

— Все життя Лісбет Саландер, починаючи з навчання в початковій школі, давало підстави для численних записів у журналах про її невмотивовані спалахи дикої люті щодо вчителів та однокласників.

— Хвилиночку…

Голос Анніки Джанніні раптом зазвучав, як скребок для зняття намерзлої криги з автомобільного скла.

— Погляньте на мою підзахисну.

Всі подивилися на Лісбет Саландер.

— Моя підзахисна виросла в дуже неблагополучній родині, з батьком, який протягом кількох років послідовно жорстоко бив її матір.

— Це…

— Дайте мені договорити. Мати Лісбет Саландер до смерті боялася Олександра Залаченка. Вона не насмілювалася протестувати, не насмілювалася звертатися до лікаря або в жіночий кризовий центр. Під кінець її так жорстоко побили, що в неї утворилися невиліковні ушкодження головного мозку. Людиною, якій довелося взяти на себе відповідальність, єдиною людиною, яка намагалася взяти на себе відповідальність за сім’ю, ще задовго до досягнення підліткового віку, виявилася Лісбет Саландер. Цю відповідальність їй довелося брати одноособово, позаяк шпигун Залаченко був важливіший за матір Лісбет.

— Я не можу…

— Перед нами ситуація, коли суспільство кинуло матір Лісбет і дітей напризволяще. Вас дивує, що у Лісбет були проблеми в школі? Погляньте на неї. Вона маленька і тендітна й завжди виявлялася найменшою дівчинкою в класі. Вона була замкнутою, не такою, як усі, і не мала друзів. Вам відомо, як діти зазвичай ставляться до однокласників, які відрізняються від решти?

Петер Телебор’ян зітхнув.

— Я можу повернутися до її шкільних журналів і пройтися по випадку за випадком, коли Лісбет виявляла агресію, — сказала Анніка Джанніні. — Їм передували провокації. Я без великих зусиль пізнаю всі ознаки цькування. І знаєте, що я вам скажу?

— Що?

— Я захоплююся Лісбет Саландер. Вона сильніша за мене. Якби я у тринадцятилітньому віці рік пролежала зв’язаною ременями, я б напевно зовсім зламалася. А вона давала здачі єдиною зброєю, що була в її розпорядженні, — ненавистю. Вона відмовляється з вами розмовляти.

Несподівано Анніка Джанніні підвищила голос. Нервозність давно відступила, й Анніка відчувала, що контролює ситуацію.

— Свідчачи сьогодні вранці, ви дещо говорили про її фантазії, стверджували, наприклад, що таким є опис насильства, вчиненого над нею адвокатом Б’юрманом.

— Цілком правильно.

— На чому ґрунтується зроблений вами висновок?

— На досвіді знайомства з її звичайними фантазіями.

— На досвіді знайомства з її фантазіями… Як ви визначаєте, коли вона фантазує? Коли вона говорить, що пролежала зв’язаною триста вісімдесят діб, це, на вашу думку, є фантазією, хоча ваш власний журнал цілком підтверджує її слова.

— Це зовсім інша річ. Немає навіть натяку на технічні докази того, що адвокат Б’юрман учиняв щодо Лісбет Саландер насильницькі дії. Я маю на увазі те, що після проколювання сосків голками і такого грубого насильства її, безперечно, відвезли б «швидкою допомогою» до лікарні… Це само по собі вже підтверджує, що нічого подібного бути не могло.

Анніка Джанніні звернулася до судді Іверсена.

— Я просила на сьогодні встановити проектор для демонстрації диска через комп’ютер…

— Він на місці, — сказав Іверсен.

— Можна запнути фіранки?

Анніка Джанніні відкрила свій ноутбук і приєднала кабелі до проектора. Потім звернулася до своєї підзахисної:

— Лісбет. Ми переглянемо один запис. Ви до цього готові?

— Я з ним уже знайома, — сухо відповіла Лісбет Саландер.

— Ви даєте мені добро на його показ?

Лісбет Саландер кивнула. Вона невідривно дивилася на Петера Телебор’яна.

— Ви можете розповісти, коли зроблено запис?

— Сьомого березня дві тисячі третього року.

— Хто робив запис?

— Я. Я скористалася прихованою камерою, яка є стандартним устаткуванням «Мілтон сек’юриті».

— Хвилинку! — вигукнув прокурор Екстрьом. — Це починає нагадувати циркові трюки.

— Що ви збираєтеся нам показати? — суворим голосом запитав суддя Іверсен.

— Петер Телебор'ян стверджує, що розповідь Лісбет Саландер — фантазія. Я ж хочу продемонструвати документальне підтвердження того, що вона правдива від першого до останнього слова. Попереджаю, що запис містить кілька неприємних сцен.

— Це якийсь монтаж? — запитав Екстрьом.

— Існує чудовий спосіб це перевірити, — відповіла Анніка Джанніні, запускаючи диск.

«Ти що, навіть на годинник не навчилася дивитися?» — роздратовано сказав замість вітання адвокат Б’юрман, і камера увійшла до його квартири.

Через дев’ять хвилин, у той момент, коли в записі адвокат Нільс Б’юрман люто вдавлював затичку в анальний отвір Лісбет Саландер, суддя Іверсен ударив молотком по столу. Анніка Джанніні від самого початку виставила велику гучність, і здавлені крики Лісбет крізь скотч, яким Б’юрман заклеїв їй рота, розносилися по всій залі суду.

— Вимкніть запис, — дуже голосно і рішуче сказав суддя Іверсен.

Анніка Джанніні натиснула на «Стоп». Спалахнуло верхнє освітлення. Суддя Іверсен сидів геть червоний. Прокурор Екстрьом немов скам’янів. Петер Телебор’ян був мертвотно-блідий.

— Адвокат Джанніні, скільки часу, ви сказали, триває цей запис? — запитав суддя Іверсен.

— Дев’яносто хвилин. Сам акт насильства тривав серіями протягом п’яти-шести годин, але в останні години в моєї підзахисної збереглося лише неясне уявлення про час. — Анніка Джанніні звернулася до Телебор’яна. Зате там є сцена, коли Б’юрман вдавлює в сосок моєї підзахисної голку, а доктор Телебор’ян стверджує, що це витвір сумнівних фантазій Лісбет Саландер. Епізод відбувається на сімдесят другій хвилині, і я готова показати його просто зараз.

— Спасибі, в цьому немає необхідності, — сказав Іверсен. — Фрекен Саландер…

Він на секунду збився з думки і не знав, як йому бути далі.

— Фрекен Саландер, навіщо ви зробили цей запис?

— Б’юрман мене вже одного разу ґвалтував і вимагав продовження. Під час першого насильства мені довелося смоктати старого слизняка. Я думала, що буде повторення і я зможу обзавестися хорошим документальним підтвердженням того, що він виробляє, і що мені вдасться за допомогою шантажу змусити його триматися від мене подалі. Але я його недооцінила.

— А чому ви не заявили про жорстоке зґвалтування до поліції, якщо у вас є такий… переконливий доказ?

— Я не розмовляю з поліцейськими, — монотонним голосом відповіла Лісбет Саландер.

Раптом Хольгер Пальмґрен цілком несподівано підвівся з інвалідного крісла і заговорив чітким голосом, спираючись руками на край столу:

— Наша підзахисна не розмовляє з поліцейськими або іншими представниками влади, а з психіатрами й поготів, з принципу. Причина банальна. Починаючи з самого дитинства, вона раз у раз намагалася говорити з поліцейськими, соціальними кураторами та різними органами влади, пояснюючи, що Олександр Залаченко б’є її матір. І щоразу це оберталося для неї покаранням, оскільки державні чиновники вирішили, що Залаченко для них важливіший, ніж Саландер.

Він відкашлявся і вів далі:

— Коли ж вона нарешті зрозуміла, що її ніхто не слухає, їй залишалося лише спробувати врятувати матір, застосувавши до Залаченка силу. І тоді цей негідник, що називає себе доктором, — він показав на Телебор’яна, — склав сфальсифікований судово-психіатричний діагноз, оголосивши її божевільною, що дало йому змогу протягом трьохсот вісімдесяти діб тримати її в клініці зв’язаною. Хай йому біс!

Пальмґрен сів. Іверсен, вочевидь приголомшений випадом Пальмґрена, звернувся до Лісбет Саландер:

— Можливо, ви хочете зробити перерву…

— Навіщо? — спитала Лісбет.

— Ну добре, тоді продовжимо. Адвокат Джанніні, відеозапис вивчать спеціалісти, і я зажадаю технічного висновку про те, що вона автентична. А тим часом підемо далі.

— Із задоволенням. Мені це теж здається дуже неприємним. Але правда полягає в тому, що моя підзахисна зазнала фізичного і психічного насильства, а також правопорушень. І людиною, яка за це має на совісті найбільший гріх, є Петер Телебор’ян. Він зрадив лікарську присягу, зрадив свою пацієнтку. Спільно з Гуннаром Бйорком, співробітником нелегального угруповання всередині Служби державної безпеки, він сфабрикував судово-психіатричну експертизу з метою ізолювати незручного свідка. Я гадаю, що цей випадок — унікальний у шведській історії права.

— Це нечувані звинувачення, — сказав Петер Телебор’ян. — Я всіма способами прагнув допомогти Лісбет Саландер. Вона намагалася вбити свого батька. Цілком очевидно, що з нею було щось негаразд…

Анніка Джанніні не дала йому договорити.

— Я хотіла б звернути увагу суду на другу судово-психіатричну експертизу моєї підзахисної, складену доктором Телебор'яном. На експертизу, озвучену сьогодні в суді. Я стверджую, що вона так само брехлива, як і фальшивка дев’яносто першого року.

— Але ж це…

— Суддя Іверсен, чи не могли б ви попросити свідка мене не перебивати?

— Пане Телебор’ян…

— Я мовчатиму. Але це нечувані звинувачення. Немає нічого дивного в тому, що мене обурює…

— Пане Телебор’ян, поки вам не поставили запитання, мовчіть. Кажіть далі, адвокате Джанніні.

— Ось судово-психіатрична експертиза, яку надав суду доктор Телебор’ян. Вона базується на так званих спостереженнях над моєю підзахисною, які нібито мали місце з моменту її переведення до слідчого ізолятора «Крунеберґ» шостого червня і до закінчення обстеження п’ятого липня.

— Так, я саме так це і зрозумів, — сказав суддя Іверсен.

— Докторе Телебор’ян, чи відповідає дійсності те, що до шостого червня ви не мали змоги проводити тести і спостерігати за моєю підзахисною? До цього моменту вона, як відомо, перебувала в цілковитій ізоляції в Сальгренській лікарні.

— Так, — відповів Телебор’ян.

— Ви двічі намагалися дістати доступ до моєї підзахисної в Сальгренській лікарні. Обидва рази вам відмовили. Це правда?

— Так.

Анніка Джанніні знову відкрила портфель і дістала якийсь документ. Вона обійшла довкола столу і вручила документ судді Іверсену.

— Ага, — сказав Іверсен. — Це копія експертизи доктора Телебор’яна. Що вона доводить?

— Я хотіла б викликати двох свідків, які чекають за дверима зали суду.

— Хто ці свідки?

— Мікаель Блумквіст із журналу «Міленіум» і комісар Торстен Едклінт із Служби державної безпеки, відділ охорони конституції.

— І вони чекають виклику?

— Так.

— Запросіть їх, — розпорядився суддя Іверсен.

— Це суперечить порядку, — заявив прокурор Екстрьом, що досі сидів, не втручаючись у судовий процес.

Екстрьом із жахом зрозумів, що Анніка Джанніні просто знищує його ключового свідка. Відеозапис уже завдав нищівного удару, а тепер Іверсен, проігнорувавши заперечення Екстрьома, дав знак охоронцям відчинити двері. До зали увійшли Мікаель Блумквіст і Торстен Едклінт.

— Я б хотіла першим допитати Мікаеля Блумквіста.

— Тоді я попрошу Петера Телебор’яна ненадовго відійти вбік.

— Ви зі мною вже закінчили? — спитав Телебор’ян.

— Зовсім ні, — відповіла Анніка Джанніні.

Мікаель Блумквіст змінив Телебор’яна за кафедрою свідка. Суддя Іверсен швидко уточнив формальності, і Мікаель під присягою пообіцяв говорити правду і тільки правду.

Анніка Джанніні підійшла до Іверсена і попросила дати їй на якийсь час судово-психіатричну експертизу, яку тільки-но йому вручила, потім передала цю копію Мікаелю.

— Ви раніше бачили цей документ?

— Так, бачив. Він у мене є в трьох версіях. Першу я отримав приблизно дванадцятого травня, другу — дев’ятнадцятого травня, а третю, оцю, — третього червня.

— Ви можете розповісти, як до вас потрапила ця копія?

— Я отримав її як журналіст від джерела, чиє ім’я я розкривати не має наміру.

Лісбет Саландер не відривала погляду від Петера Телебор’яна, який раптом дуже зблід.

— Що ви зробили з цією експертизою?

— Передав її Торстену Едклінту з відділу охорони конституції.

— Дякую, Мікаелю. Тепер я хотіла б запросити Торстена Едклінта, — сказала Анніка Джанніні, забираючи назад папери, після чого передала їх Іверсену. В того був задумливий вигляд.

Процедура з присягою повторилася.

— Комісар Едклінт, чи відповідає дійсності те, що ви отримали від Мікаеля Блумквіста матеріали судово-психіатричної експертизи Лісбет Саландер?

— Так.

— Коли ви її отримали?

— Її зареєстровано в ДПУ/Без четвертим червня.

— І це та сама експертиза, яку я тільки-но передала судді Іверсену?

— Якщо із зворотного боку є мій підпис, значить, та сама.

Іверсен перевернув документ і переконався, що підпис Торстена Едклінта там є.

— Комісаре Едклінт, чи можете ви мені пояснити, яким чином у вас в руках опинилася судово-психіатрична експертиза людини, що лежала в Сальгренській лікарні в цілковитій ізоляції?

— Так, можу.

— Розкажіть.

— Судово-психіатрична експертиза Петера Телебор’яна є фальсифікацією, яку він склав спільно з людиною на ім’я Юнас Сандберґ, так само як він у дев’яносто першому році написав подібну фальшивку разом з Гуннаром Бйорком.

— Це брехня, — слабо заперечив Телебор’ян.

— Це брехня? — поцікавилася Анніка Джанніні.

— Зовсім ні. Мені, мабуть, слід згадати, що Юнас Сандберґ — один з десятка чоловік, яких сьогодні заарештували за рішенням генерального прокурора. Сандберґа арештовано за причетність до вбивства Гуннара Бйорка. Він входить до нелегального угруповання, що орудувало всередині Служби державної безпеки і з сімдесятих років прикривало Олександра Залаченка. Це ж угруповання стояло і за рішенням ізолювати Лісбет Саландер від суспільства в дев’яносто першому році. У нас є багато доказів, а також зізнання керівника угруповання.

У залі суду запала мертва тиша.

— Чи хотів би Петер Телебор’ян прокоментувати сказане? — спитав суддя Іверсен.

Телебор'ян похитав головою.

— В такому разі я можу повідомити, що ви ризикуєте бути звинуваченим у даванні під присягою свідомо неправдивих свідчень і, можливо, за деякими іншими пунктами, — заявив суддя Іверсен.

— Якщо дозволите… — подав голос Мікаель Блумквіст.

— Що? — поцікавився Іверсен.

— У Петера Телебор’яна будуть куди більші проблеми. За дверима стоять двоє поліцейських, які чекають можливості відвести його на допит.

— Гадаєте, мені слід запросити їх? — запитав Іверсен.

— Мабуть, це непогана ідея.

Іверсен махнув охоронцям, і ті впустили до зали інспектора кримінальної поліції Соню Мудіґ і ще одну жінку, яку прокурор Екстрьом відразу впізнав. Її звали Ліса Кольшьо, і вона була інспектором кримінальної поліції з відділу з особливих об’єктів — підрозділу Державного поліцейського управління, що займався, зокрема, питаннями посягання на статеву недоторканність дітей і дитячою порнографією.

— У чому полягає ваша справа? — поцікавився Іверсен.

— Ми тут для того, щоб, не порушуючи ходу судового розгляду, при першій же нагоді заарештувати Петера Телебор’яна.

Іверсен зиркнув на Анніку Джанніні.

— Я з ним ще не зовсім закінчила, але хай іде.

— Будь ласка, — дозволив Іверсен.

Ліса Кольшьо підійшла до Петера Телебор’яна.

— Ви заарештовані за грубе порушення законів про заборону дитячої порнографії.

Петер Телебор'ян сидів, затамувавши дух. Анніка Джанніні помітила, що його погляд помертвів.

— А конкретно, за наявність у вашому комп’ютері більше восьми тисяч дитячих порнографічних знімків.

Вона нахилилася і підняла сумку з ноутбуком, яку він приніс із собою.

— Це ми вилучаємо, — сказала вона.

Поки Петера Телебор'яна виводили із зали суду, його спину весь час, немов вогонь, палив погляд Лісбет Саландер.

Розділ 28

Суддя Іверсен постукав ручкою по краю столу, щоб утихомирити перешіптування, що виникло відразу після того, як вивели Петера Телебор'яна. Потім він досить довго сидів мовчки, вочевидь намагаючись зрозуміти, як слід продовжувати процедуру, а затим звернувся до прокурора Екстрьома:

— Чи не хотіли б ви що-небудь додати до подій, що відбувалися за останню годину?

Ріхард Екстрьом не мав ані найменшого уявлення про те, що йому говорити. Він підвівся і поглянув на Іверсена, потім на Торстена Едклінта, після чого повернув голову і наткнувся на безжалісний погляд Лісбет Саландер. І зрозумів, що битву програно. Перевівши погляд на Мікаеля Блумквіста, він раптом із жахом усвідомив, що сам ризикує потрапити на сторінки «Міленіуму». А це вже розгромна катастрофа.

Водночас Екстрьом не розумів, що ж сталося. Він починав процес, будучи переконаний, що добре розуміється на цій історії.

Після численних відвертих розмов з комісаром Георгом Нюстрьомом він чудово усвідомлював необхідність делікатного підходу до цієї справи, якої вимагала безпека держави. Адже його запевнили в тому, що документи у справі Саландер від 1991 року були сфальсифіковані, забезпечили всією необхідною конфіденційною інформацією. Він ставив запитання — сотні запитань — і на всі діставав відповіді. А тепер, за твердженням адвоката Джанніні, виходить, що Нюстрьома заарештовано. Так що ж — усі його відповіді були брехнею? Він же довіряв Петеру Телебор’яну, який здавався таким… таким компетентним і досвідченим. Таким переконливим.

«Господи, в яку халепу я вскочив?» — сам себе запитав прокурор Ріхард Екстрьом. А з цього першого питання логічно випливало друге: «Як, чорт забирай, мені з цієї халепи вибиратися?»

Він провів рукою по борідці, відкашлявся, неквапливо зняв окуляри.

— Шкода, але, здається, мене щодо низки істотних пунктів цього розслідування ввели в оману.

Він подумав, а чи не покласти йому провину на поліцейських слідчих, але раптом побачив перед собою інспектора кримінальної поліції Бубланськи. Цей нізащо його не підтримає. Досить зробити неправильний крок, як Бубланськи скличе прес-конференцію і потопить його.

Екстрьом зустрівся поглядом з Лісбет Саландер. Вона терпляче чекала, дивлячись на нього з цікавістю і відвертою жагою помсти.

Жодних компромісів.

У нього все ще залишалася можливість домогтися для неї покарання за завдання тяжких тілесних ушкоджень у Сталлархольмі. І напевно, за замах на вбивство батька в Госсеберзі. Проте для цього він повинен був на ходу цілковито змінити стратегію, відкинувши все пов’язане з Петером Телебор’яном. У такому разі відпадали всі закиди, що ґрунтувалися на її психічній ненормальності, і тим самим підтверджувалась уся її історія починаючи з 1991 року. Відпадало рішення про недієздатність, і тим самим…

І в неї був цей клятий відеозапис, який…

Потім йому сяйнула думка.

Боже. Вона ж невинна.

— Пане суддя… не знаю, що сталося, але я вважаю, що більше не можу покладатися на наявні в мене дані.

— Мгу, — сухо вимовив Іверсен.

— Гадаю, що мені доведеться просити оголосити перерву або перервати судовий розгляд доти, доки я зумію докладно розібратися в тому, що сталося.

— Фру Джанніні? — спитав Іверсен.

— Я вимагаю, щоб мою підзахисну виправдали за всіма пунктами висунутого обвинувачення і негайно звільнили прямо в залі суду. Я вимагаю також, щоб суд розглянув питання про недієздатність фрекен Саландер. Я вважаю, що їй належить компенсація за ті правопорушення, яких вона зазнала.

Лісбет Саландер кинула погляд на суддю Іверсена.

Жодних компромісів.

Суддя Іверсен подивився на автобіографію Лісбет Саландер. Потім перевів погляд на прокурора Екстрьома.

— Я теж вважаю, що слід докладно розібратися в тому, що сталося. Але боюся, що ви навряд чи здатні провести подібне розслідування.

Він трохи подумав.

— За всі роки роботи юристом і суддею мені не доводилося спостерігати нічого, що хоч приблизно нагадує юридичну ситуацію цього процесу. Мушу визнати, що почуваю себе в безвиході. Я ніколи навіть не чув такого, щоб головного свідка прокурора заарештовували прямо в залі суду, а переконливі на перший погляд докази виявлялися фальсифікацією. Щиро кажучи, я просто не знаю, що з пунктів обвинувачення прокурора у нас за таких обставин залишається.

Хольгер Пальмґрен кашлянув.

— Що таке? — спитав Іверсен.

— Як представник захисту, я можу лише розділити ваші почуття. Іноді доводиться відступати, даючи розуму вивищитись над формальностями. Я хочу заявити, що ви, як суддя, стали свідком лише початку справи, яка приголомшить усі владні структури Швеції. Протягом цього дня було заарештовано близько десяти поліцейських із СЕПО. Їм буде висунуто звинувачення у вбивствах і в такому довгому переліку злочинів, що для їхнього розслідування знадобиться чимало часу.

— Гадаю, я повинен оголосити паузу в цьому процесі.

— Пробачте, але я вважаю таке рішення навряд чи вдалим.

— Я вас слухаю.

Повільна промова Пальмґрена давалася йому через силу, але він не затинався.

— Лісбет Саландер невинна. Її неймовірна автобіографія, яку пан Екстрьом так зневажливо відкинув, насправді правдива. Її можна підтвердити документами. Лісбет зазнала обурливих правопорушень. Як суд, ми, звичайно, маємо право дотримуватися формальностей і ще деякий час продовжувати розгляд, поки прийдемо до виправдувального вироку. Альтернатива ж очевидна. Передати все пов’язане з Лісбет Саландер абсолютно новому слідству. Таке слідство вже йде і є частиною того розгардіяшу, в якому доведеться розбиратися генеральному прокуророві.

— Я розумію вашу думку.

— Як суддя, ви зараз можете зробити вибір. Найрозумнішим буде цілком забракувати попереднє слідство прокурора і звеліти йому переробити домашнє завдання.

Суддя Іверсен задумливо поглянув на Екстрьома.

— Справедливим же буде звільнити нашу підзахисну прямо в залі суду. Перед нею повинні до того ж вибачитися, але сатисфакція забере час і буде зав’язана на продовженні розслідування.

— Я зрозумів вашу точку зору, адвокате Пальмґрен. Але перш ніж визнати вашу підзахисну невинною, я повинен повністю прояснити для себе всю ситуацію. На це знадобиться трохи часу…

Він завагався і поглянув на Анніку Джанніні.

— Якщо я оголошу перерву в слуханні справи до понеділка і піду вам назустріч, ухваливши рішення, що у нас більше немає підстав тримати вашу підзахисну в слідчому ізоляторі і ви, отже, матимете право розраховувати на те, що її, в усякому разі, не засудять до тюремного ув’язнення, чи зможете ви мені гарантувати, що вона на першу вимогу з’явиться для продовження судового розгляду?

— Звичайно, — поспішно сказав Хольгер Пальмґрен.

— Ні, — різко заперечила Лісбет Саландер.

Усі погляди звернулися до головної дійової особи драми.

— Що ви хочете цим сказати? — спитав суддя Іверсен.

— Щойно ви мене випустите, я відразу поїду. Я більше не маю наміру приділяти цьому суду ані хвилини свого життя.

Суддя Іверсен поглянув на Лісбет Саландер з подивом.

— Ви відмовитеся прийти?

— Цілком правильно. Якщо ви хочете, щоб я відповіла ще на якісь питання, вам доведеться тримати мене в ізоляторі. У ту мить, коли ви мене випустите, ця історія буде для мене закінчена. І це означає, що я вже більше не виявлюся у будь-який момент у вашому розпорядженні, у розпорядженні Екстрьома або яких-небудь інших поліцейських.

Суддя Іверсен зітхнув. У Хольгера Пальмґрена зробився збентежений вигляд.

— Я згодна зі своєю підзахисного, — мовила Анніка Джанніні. — Адже не Лісбет Саландер скоїла злочин щодо держави і влади, а навпаки. Вона заслуговує на те, щоб вийти з цих дверей вільною людиною і забути про всю цю історію.

Жодних компромісів.

Суддя Іверсен скосив очі на годинник на руці.

— Вже початок четвертої. Це означає, що ви змушуєте мене залишити вашу підзахисну в слідчому ізоляторі.

— Якщо ви так вирішите, нам залишиться лише підкоритися. Як представник Лісбет Саландер я вимагаю, щоб її визнали невинною в усіх злочинах, у яких її звинуватив прокуpop Екстрьом. Я наполягаю на тому, щоб ви звільнили мою підзахисну без будь-яких обмежень і прямо в залі суду. І вимагаю скасування постанови про її недієздатність — їй повинні негайно знову повернути всі громадянські права.

— Питання про недієздатність потребує багато часу. Я повинен отримати висновок психіатричної експертизи після проведення обстеження. Прийняти таке рішення просто зараз я не можу.

— Ні, — заперечила Анніка Джанніні. — Це для нас неприйнятно.

— Як вас розуміти?

— Лісбет Саландер повинна мати такі ж громадянські права, як усі інші шведи. Проти неї було вчинено злочин. Її визнали недієздатною обманним шляхом. Фальсифікацію можна довести. Тим самим рішення про встановлення над нею опікунства втрачає юридичну основу і повинно бути беззастережно скасоване. Немає жодних підстав піддавати мою підзахисну судово-психіатричній експертизі. Якщо проти людини було вчинено злочин, вона не зобов’язана доводити, що вона не божевільна.

Іверсен трохи поміркував над її словами.

— Фру Джанніні, — сказав Іверсен, — я вважаю, що у нас винятковий випадок. Я маю намір зараз оголосити перерву на п’ятнадцять хвилин, щоб ми могли розім’яти ноги і трохи зібратися з думками. Якщо ваша підзахисна невинна, у мене немає ані найменшого бажання відправляти її назад до ізолятора, але це означає, що суд триватиме доти, доки ми в усьому розберемося.

— Чудово, — відгукнулася Анніка Джанніні.

Під час перерви Мікаель Блумквіст поцілував сестру в щоку.

— Як усе пройшло?

— Мікаелю, я дуже добре виступала проти Телебор’яна. Я його геть знищила.

— Я ж говорив, що ти будеш у цьому процесі непереможна. Якщо розібратися, то в цій історії йдеться перш за все не про шпигунів і державні секти, а про звичайний вияв насильства щодо жінок і про чоловіків, які таке допускають. Я бачив дуже маленьку частину, але ти там була прекрасна. Отже, її звільнять?

— Так. Сумніватися в цьому більше не доводиться.

Після перерви суддя Іверсен постукав по столу.

— Чи не могли б ви розповісти все від початку до кінця, щоб я зміг розібратися в тому, що насправді сталося.

— Охоче, — сказала Анніка Джанніні. — Може, слід почати з неймовірної історії про групу співробітників СЕПО, які називають себе «Секцією» і яким довелося в середині сімдесятих років займатися радянським перебіжчиком? Історія повністю опублікована в журналі «Міленіум», що вийшов сьогодні. Як видно, це стане головною новиною всіх вечірніх випусків.

Близько шостої години вечора суддя Іверсен вирішив випустити Лісбет Саландер на волю і скасувати постанову про її недієздатність.

Правда, рішення було прийняте з однією умовою. Суддя Йорген Іверсен зажадав, щоб Лісбет з’явилася на формальний допит, де б розповіла про те, що їй відомо у справі Залаченка. Спочатку Лісбет навідріз відмовилася. Її відмова спричинила невелику пересварку, поки суддя Іверсен не підвищив голос. Він нахилився вперед і пильно поглянув на Лісбет.

— Фрекен Саландер, якщо я скасовую над вами опікунство, це означає, що ви наділяєтеся точнісінько такими самими правами, як усі інші громадяни. Це, проте, означає і те, що у вас з’являються такі самі обов’язки. Тим самим, хочете ви того чи ні, розбиратися з власним економічним становищем, платити податки, бути законослухняною і сприяти поліції в розслідуванні тяжких злочинів стає вашим обов’язком. І вас, відповідно, викликають на допит як будь-якого іншого громадянина, що має цінні для слідства відомості.

Логіка аргументів, схоже, на Лісбет Саландер подіяла. Вона з невдоволеним виглядом випнула вперед нижню губу, але протестувати не стала.

— Коли поліція отримає ваші свідчення, керівник попереднього слідства — у даному разі генеральний прокурор — вирішить, чи треба вас викликати як свідка, якщо в майбутньому відбудеться судовий процес. Подібно до всіх інших шведських громадян, ви можете не підкорятися такому виклику. Як ви вчините, мене не обходить, але від відповідальності вас ніхто не звільнить. Якщо ви відмовитеся прийти, вас, як і будь-яку іншу дієздатну людину, можуть притягнути до судової відповідальності за непокору закону або приховування істини. Винятків ні для кого не робиться.

Лісбет Саландер спохмурніла ще більше.

— Як ви маєте намір вчинити? — спитав Іверсен.

Після хвилинного роздумування вона коротко кивнула.

Гаразд. Маленький компроміс.

Під час вечірнього розгляду справи Залаченка Анніка Джанніні піддала прокурора Екстрьома різкій критиці, і той змушений був визнати, що все відбувалося приблизно так, як описала Анніка Джанніні. Під час проведення попереднього слідства Екстрьом дійсно скористався допомогою комісара Георга Нюстрьома і прийняв інформацію від Петера Телебор'яна. Про участь Екстрьома в змові не йшлося: він, як керівник попереднього слідства, виконував доручення «Секції» без злого заміру. Коли до нього серйозно дійшли масштаби того, що сталося, він припинив кримінальне переслідування Лісбет Саландер. Таке рішення означало, що відпадала низка бюрократичних формальностей, від чого Іверсен відчув неабияку полегкість.

Хольгер Пальмґрен, який уперше за кілька років узяв участь у судовому процесі, був геть знесилений. Йому потрібно було повернутися назад у ліжко реабілітаційного інтернату в Ерсті, і його відвіз туди одягнений у форму охоронець з «Мілтон сек'юриті». Перш ніж покинути залу, Пальмґрен поклав руку на плече Лісбет Саландер. Вони поглянули одне на одного. За кілька секунд Лісбет кивнула і злегка усміхнулася.

О сьомій годині вечора Анніка Джанніні похапки зателефонувала Мікаелю Блумквісту і повідомила, що Лісбет Саландер виправдана за всіма пунктами обвинувачення, але що вона ще на кілька годин затримається в поліцейському управлінні для допиту.

Коли надійшла ця звістка, усі співробітники «Міленіуму» були в редакції. З тієї миті, як посильні почали посеред дня розносити перші примірники свіжого числа по інших редакціях газет і журналів Стокгольма, телефони в «Міленіумі» дзвонили безперервно. Ближче надвечір канал ТБ-4 пустив в ефір перші екстрені передачі про Залаченка і «Секцію». Загальна увага цього вечора була прикута до ЗМІ.

Мікаель вийшов на середину кімнати, сунув пальці в рот і по-хлоп’ячому свиснув.

— Мені щойно повідомили, що Лісбет виправдана за всіма пунктами.

Присутні в єдиному пориві заплескали в долоні, а потім усі продовжили говорити кожен по своєму телефону, мовби нічого і не сталося.

Мікаель підвів погляд на ввімкнутий у центрі редакційної кімнати телевізор. На ТБ-4 якраз починалися «Новини». Як рекламна заставка з’явився коротенький фрагмент відеозапису, на якому Юнас Сандберґ підкладає кокаїн у квартиру на Бельмансґатан.

— Співробітник СЕПО кладе кокаїн у квартирі журналіста Мікаеля Блумквіста з журналу «Міленіум».

Потім на екрані з’явився ведучий програми.

— Близько десяти співробітників Служби державної безпеки були сьогодні заарештовані за серію тяжких злочинів, включаючи вбивства. Ми пропонуємо вашій увазі спеціальний випуск «Новин».

Побачивши, як на екрані з’являється «Та, з каналу ТБ-4» і як він сам опускається у крісло в студії, Мікаель вимкнув звук — він і так знав, що там буде сказано. Потім він перевів погляд на письмовий стіл, за яким колись працював Даґ Свенссон. Сліди його роботи над репортажем про трафік секс-рабинь уже зникли, і стіл знову почав перетворюватись на звалище для газет і нерозібраних паперів, якими нікому не хотілося займатися.

Саме за цим письмовим столом для Мікаеля починалася справа Залаченка. Йому раптом захотілося, щоб Даґ Свенссон міг бути під час її завершення. Декілька примірників книги Даґа про трафік секс-рабинь красувалися поряд з книжкою самого Мікаеля про «Секцію».

Тобі б це сподобалося.

Мікаель чув, що у нього в кабінеті дзвонить телефон, але не мав сили з кимось розмовляти. Він зачинив двері, пішов до Еріки Берґер, яка в цей час говорила по телефону, сів у зручне крісло біля маленького столика побіля вікна і роззирнувся. Еріка повернулася місяць тому, але ще не встигла захарастити кабінет особистими речами, які забрала з собою, покидаючи редакцію в квітні. На книжкових полицях усе ще було порожнє місце, а на стінах поки що не висіли картини.

— Ну, як ти? — поцікавилася вона, опускаючи слухавку.

— Гадаю, я щасливий, — відповів він.

Вона засміялася.

— «Секція» стане сенсацією. У всіх редакціях народ просто з глузду з’їхав. Не хочеш поїхати, виступити в дев’ятигодинних «Новинах» на першому каналі?

— Ні.

— Я так і гадала.

— Нам ще доведеться виступати із цього приводу не один місяць. Квапитися немає чого.

Вона кивнула.

— Що ти збираєшся робити трохи пізніше увечері?

— Не знаю.

Він прикусив нижню губу.

— Еріко… я…

— Фігуерола, — з усмішкою сказала Еріка Берґер.

Він кивнув.

— Це серйозно?

— Не знаю.

— Вона в тебе по вуха закохана.

— Гадаю, що я теж у неї закоханий.

— Я триматимуся від тебе подалі, поки ти не розберешся.

Він кивнув.

— Можливо, — додала вона.

О восьмій годині в двері редакції подзвонили Драґан Арманський і Сусанн Ліндер. Вони вирішили, що випадок вимагає шампанського, і принесли із собою пакет з пляшками. Еріка Берґер обійняла Сусанн Ліндер і повела її дивитися редакцію, а Арманський усівся в кабінеті у Мікаеля.

Вони випили і досить довго мовчали, поки нарешті Арманський вимовив:

— Знаєш що, Блумквісте? Коли ми вперше зустрілися у зв’язку з цією історією в Хедестаді, ти мені страшенно не сподобався.

— Он як.

— Ви прийшли підписувати контракт, коли ти наймав Лісбет пошуковцем.

— Я пам’ятаю.

— Думаю, я тобі позаздрив. Ти був знайомий з нею всього дві-три години, а ви вже разом сміялися. Я ж протягом кількох років намагався стати Лісбет другом, але так і не добився навіть натяку на посмішку.

— Ну… в цілому я теж великого успіху не досяг.

Вони ще трохи помовчали.

— Приємно, що все закінчилося, — сказав Арманський.

— Амінь, — відгукнувся Мікаель.

Формальний допит Лісбет Саландер як свідка проводили інспектори кримінальної поліції Ян Бубланськи і Соня Мудіґ. Щойно розійшовшись по домівках після досить тривалого робочого дня, вони обоє були змушені майже відразу повернутися назад до поліцейського управління.

Для підтримки Саландер до них долучилася Анніка Джанніні, в якої, проте, не виникло причин втручатися. Лісбет Саландер чітко відповідала на всі питання.

Вона послідовно брехала в двох головних моментах. Описуючи те, що сталося під час бійки в Сталлархольмі, вона уперто стверджувала, що в ногу Карлу Маґнусу, інакше Маґґе Лундіну, випадково вистрелив Сонні Ніємінен — тієї миті, коли вона припечатала його електрошокером. Звідки у неї взявся електрошокер? Вона пояснила, що конфіскувала його в Маґґе Лундіна.

Бубланськи з Мудіґ дивилися на неї із сумнівом, але яких-небудь доказів або свідків, здатних спростувати її пояснення, не було. Можливо, спростувати її слова міг би Сонні Ніємінен, але він узагалі відмовлявся говорити що-небудь з приводу того дня. Насправді він просто не мав уявлення про те, що сталося в перші секунди після того, як Лісбет застосувала до нього електрошокер.

Відносно поїздки до Госсеберґи Лісбет заявила, що поїхала туди з метою зустрітися з батьком і вмовити його здатися поліції.

Вигляд у Лісбет Саландер був щирий.

Ніхто не міг зрозуміти, говорить вона правду чи ні. Анніка Джанніні з цього приводу нічого не знала.

Точно знав, що Лісбет Саландер поїхала до Госсеберґи з метою раз і назавжди розібратися з батьком, лише Мікаель Блумквіст, але його незабаром після поновлення судового розгляду випровадили із зали. Про те, що вони з Лісбет Саландер вели довгі нічні розмови в Мережі, коли вона лежала в цілковитій ізоляції в Сальгренській лікарні, нікому відомо не було.

Сам момент звільнення ЗМІ цілком проґавили. Якби їм відомий був точний час, поліцейське управління окупував би величезний натовп представників преси, але після переполоху, що вибухнув удень, коли вийшло число «Міленіуму» і виявилося, що одні поліцейські із Служби безпеки заарештували інших, репортери перебували в знемозі.

«Та, з каналу ТБ-4» за традицією була єдиною журналісткою, що виявилася повністю в курсі справи. Її годинний репортаж став класикою і за кілька місяців отримав премію як краща інформаційна програма року.

Соня Мудіґ вивела Лісбет Саландер з поліцейського управління, просто спустившись з нею і Аннікою Джанніні в підземний гараж, а потім відвезла їх машиною до офісу Анніки на площі Чюркуплан. Там вони пересіли в машину Анніки Джанніні. Анніка почекала, поки Соня Мудіґ зникне з очей, завела мотор і поїхала в бік району Сьодермальм. Коли вони проминули будинок Риксдагу, Анніка порушила мовчанку.

— Куди? — спитала вона.

Лісбет на кілька секунд задумалася.

— Можеш висадити мене десь на Лундаґатан.

— Міріам By там немає.

Лісбет скоса подивилася на Анніку Джанніні.

— Вона майже відразу, щойно вийшла з лікарні, поїхала до Франції. Якщо захочеш з нею зв’язатися, то вона живе у батьків.

— Чому ти мені не говорила?

— Ти не запитувала.

— Гм.

— Їй треба було відключитися. Мікаель дав мені вранці оце, сказавши, що тобі це може знадобитися.

Вона передала Лісбет в’язку ключів, і та взяла її, не кажучи ні слова.

— Спасибі. Можеш висадити мене десь на Фолькунгаґатан?

— Ти не хочеш говорити мені, де живеш?

— Пізніше. Я хочу, щоб мені дали спокій.

— Добре.

Покинувши будинок поліції, Анніка увімкнула мобільний телефон, і той почав пищати, якраз коли вони проїздили Шлюз. Анніка поглянула на дисплей.

— Це Мікаель. Він в останні години телефонує кожні десять хвилин.

— Я не хочу з ним розмовляти.

— Твоя справа. Але можна я поставлю тобі особисте запитання?

— Ну?

— Що тобі все-таки зробив Мікаель, що ти його так дуже ненавидиш? Адже коли б не він, тебе, швидше за все, запроторили б сьогодні до божевільні.

— Я Мікаеля не ненавиджу. Він нічого мені не зробив. Просто зараз не хочу з ним зустрічатися.

Анніка Джанніні поглянула на свою підзахисну.

— Я не збираюся втручатися в твої особисті справи, але ти в нього закохана, чи не так?

Лісбет дивилася в бічне скло, нічого не відповідаючи.

— Мій брат страшенно безвідповідальний, коли справа стосується жінок. Він трахається направо і наліво, не розуміючи, якого болю може завдати жінкам, які розглядають його як щось більше, ніж випадкового бойфренда.

Лісбет поглянула їй в очі.

— Я не хочу обговорювати з тобою Мікаеля.

— Гаразд, — погодилася Анніка. Вона припаркувалася біля хідника, трохи не доїжджаючи до Ерстаґатан. — Тут підійде?

— Так.

Вони трохи посиділи мовчки. Лісбет не робила спроб відчинити дверці машини. Через деякий час Анніка заглушила мотор.

— Що буде далі? — спитала зрештою Лісбет.

— Далі… починаючи від сьогодні ти більше не вважаєшся недієздатною і можеш робити, що хочеш. Сьогодні в суді ми добилися свого, але ще залишаються деякі бюрократичні формальності. У Комітеті з нагляду за органами опіки та піклування підуть розгляди з приводу відповідальності за те, що сталося, і виникнуть питання про компенсацію і таке інше. Та й розслідування злочинів триватиме далі.

— Мені не потрібна жодна компенсація. Я хочу, щоб мені дали спокій.

— Я розумію. Але твоє бажання не має великої ваги. Цей процес піде незалежно від тебе. Я запропонувала б тобі найняти адвоката, який зможе представляти твої інтереси.

— А ти не хочеш бути моїм адвокатом і далі?

Анніка потерла очі. Після такого важкого дня вона почувала себе геть спустошеною. Їй хотілося поїхати додому, прийняти душ і підставити чоловікові спину для масажу.

— Не знаю. Ти мені не довіряєш. А я не довіряю тобі. У мене немає жодного бажання втягуватися у тривалий процес, де мої пропозиції або спроби що-небудь обговорити наштовхуватимуться на глухе мовчання.

Лісбет довго сиділа мовчки.

— Я… я погано вмію підтримувати стосунки. Але насправді я тобі довіряю.

Це прозвучало як вибачення.

— Можливо. Твоє невміння підтримувати людські стосунки — не моя проблема, але вона стане моєю, якщо мені доведеться представляти твої інтереси.

Мовчання.

— Ти хочеш, щоб я і далі була твоїм адвокатом?

Лісбет кивнула. Анніка зітхнула.

— Я живу на Фіскарґатан, дев’ять. Над площею Мусебакке. Ти можеш мене туди відвезти?

Анніка ще раз поглянула на свою підзахисну, але врешті-решт завела машину і дозволила Лісбет показувати їй дорогу. Вони зупинилися неподалік від потрібного будинку.

— Гаразд, — сказала Анніка. — Давай спробуємо. Ось мої умови. Я представлятиму твої інтереси. Мені треба, щоб ти не ухилялася від зустрічей, коли ти мені знадобишся. Якщо мені потрібно буде знати твою думку з приводу того, як мені діяти, я хочу отримувати чіткі відповіді. Якщо я зателефоную і скажу, що ти повинна зустрітися з поліцейським чи прокурором або зробити щось інше, що стосується розслідування злочинів, значить, я оцінила ситуацію і прийшла до висновку, що це необхідно. В такому разі я вимагаю, щоб ти з’являлася в обумовленому місці, в потрібний час, без будь-яких відмовок. Ти зможеш з цим жити?

— Гаразд.

— І якщо лишень ти почнеш викидати фокуси, я припиняю бути твоїм адвокатом. Тобі це зрозуміло?

Лісбет кивнула.

— Ще одне. Я не бажаю брати участь у якій-небудь драмі між тобою і моїм братом. Якщо у вас з ним є якісь проблеми, тобі доведеться з ними розібратися. Але він тобі в будь-якому разі не ворог.

— Я знаю. Я розберуся. Але мені потрібен час.

— Що ти збираєшся робити?

— Не знаю. Ти зможеш зв’язуватися зі мною електронною поштою. Я обіцяю відповідати при першій нагоді, але не виключено, що я перевірятиму пошту не щодня…

— Від того, що ти обзавелася адвокатом, ти не стаєш кріпачкою. Цього поки що цілком досить. А тепер вилізай з машини. Я страшенно втомилася і хочу поїхати додому і лягти спати.

Лісбет відчинила дверці машини і вибралася на хідник. Зачиняючи дверці, вона зупинилася. Вона, схоже, намагалася ще щось висловити, але не знаходила слів. Анніці на якусь мить здалося, що вона виглядає мало не беззахисною.

— Все нормально, — сказала Анніка. — Йди додому і лягай спати. І не вплутайся в що-небудь найближчим часом.

Лісбет Саландер стояла на хіднику і дивилася вслід Анніці Джанніні, аж поки задні ліхтарі її машини зникли за рогом.

— Спасибі, — нарешті сказала вона.

Розділ 29

У холі вона побачила на комоді свій кишеньковий комп’ютер «Палм Тангстен ТЗ». Там же лежали ключі від її машини і сумка, яку вона загубила, коли Маґґе Лундін накинувся на неї біля парадного на Лундаґатан, а ще розкрита і не розкрита пошта, взята з поштової скриньки на Хурнсґатан.

Мікаель Блумквіст.

Лісбет повільно обійшла умебльовану частину квартири, скрізь натрапляючи на сліди його присутності. Він спав у її ліжку і працював за її письмовим столом. Він користувався її принтером, а в кошику для паперів вона знайшла чернетки текстів про «Секцію», викинуті записи і різні карлючки.

Він купив і залишив у холодильнику літр молока, хліб, сир, ікру і десять упаковок піци.

На кухонному столі вона помітила маленький білий конверт зі своїм ім’ям. Усередині лежала коротенька записка від нього — номер його мобільного телефону. І все.

Лісбет Саландер раптом зрозуміла, що тепер усе в її руках. Він закінчив роботу, повернув їй ключі від квартири і шукати з нею зустрічі не мав наміру. Якщо їй що-небудь знадобиться, вона може зателефонувати. Клятий упертюх.

Лісбет поставила варитися каву, зробила чотири бутерброди, всілася коло вікна і поглянула на острів Юргорден. Потім закурила сигарету і задумалася.

Все закінчилося, а проте вона почувала себе ще самотніше, ніж будь-коли.

Міріам By поїхала до Франції. Я винна в тому, що ти ледве не вмерла. Лісбет боялася того моменту, коли їй доведеться зустрітися з Міріам By, і заздалегідь вирішила, що після звільнення насамперед піде до неї. А вона поїхала до Франції.

Вона раптом виявилася в боргу у багатьох різних людей.

У Хольгера Пальмґрена. У Драґана Арманського. Треба зателефонувати їм і подякувати. У Паоло Роберто. В Чуми з Трійцею. Навіть кляті поліцейські Бубланськи і Мудіґ, об’єктивно кажучи, стали на її бік. Вона не любила бути в кого-небудь у боргу і тепер почувала себе пішаком у грі, яку не могла контролювати.

У боргу в Бісового Калле Блумквіста і, можливо, навіть у Бісової Еріки Берґер з ямками на щоках, красивим одягом і впевненою манерою триматися.

Все позаду, сказала Анніка Джанніні, коли вони виходили з будинку поліції. Так. Суд позаду. Позаду для Анніки Джанніні. Позаду і для Мікаеля Блумквіста, який опублікував свій матеріал і тепер потрапить на телебачення і напевно заробить яку-небудь чортову премію.

Але далеко не позаду для Лісбет Саландер. Для неї це лише перший день усього життя, що залишилося.

О четвертій ранку вона закінчила думати. Скинула вбрання панка на підлогу в спальні, пішла у ванну і прийняла душ. Вона ретельно змила макіяж, у якому з’явилася до суду, одягла просторі темні льняні брюки, білу майку і тонку куртку. Потім поклала в дорожню сумку зміну одягу, нижню білизну та дві майки і наділа прості прогулянкові туфлі.

Прихопивши з собою кишеньковий комп’ютер, Лісбет замовила таксі до площі Мусебакке, поїхала в аеропорт і прибула туди близько шостої. Вивчивши табло з розкладом вильотів, Лісбет купила квиток навмання. При цьому скористалася власним паспортом і була вражена тим, що ні під час придбання квитка, ні під час реєстрації її, схоже, ніхто не впізнав і не зреагував на її ім’я.

Лісбет узяла квиток на вранішній літак до Малаги і вже вдень приземлилася посеред неймовірної спеки. Деякий час вона нерішуче постояла в залі прильоту, потім підійшла до карти і задумалася над тим, що б їй зробити в Іспанії. Вже за хвилину вона вирішила. У неї не було сили роздумувати над автобусними маршрутами або іншими видами транспорту. Вона купила в магазині аеропорту сонцезахисні окуляри, вийшла на стоянку таксі і всілася на заднє сидіння першої вільної машини.

— Гібралтар. Я заплачу кредитною карткою.

Поїздка по новому шосе уздовж південного берега забрала три години. Таксі висадило Лісбет біля паспортного контролю, на кордоні британської території. Звідти вона пройшла пішки до «Рок-готелю», розташованого на Європа-роуд, у верхній частині схилу скелі заввишки 425 метрів, і запитала, чи є у них вільні номери. У них був номер на двох, і Лісбет зарезервувала його на два тижні, скориставшись кредитною карткою.

Прийнявши душ і загорнувшись у купальне простирадло, вона всілася на балконі і стала дивитися на Гібралтарську протоку. Вона побачила вантажні пароплави та кілька яхт і навіть змогла розрізнити в серпанку Марокко на тому боці протоки. Усе довкола дихало спокоєм.

Через деякий час вона лягла спати і відразу заснула.

Наступного ранку Лісбет Саландер прокинулася о пів на шосту. Вона встала, прийняла душ і випила каву в барі готелю на першому поверсі. О сьомій годині вона вийшла з готелю, купила паперовий мішечок манго і яблук, доїхала на таксі до вершини скелі і попрямувала до мавп. Лісбет приїхала так рано, що туристів ще майже не було, і вона виявилася з тваринами майже наодинці.

Гібралтар їй подобався. Вона вже втретє відвідувала цю дивну скелю посеред Середземного моря, де розташовувалось англійське місто з абсурдною густотою населення. Гібралтар не був схожий ні на яке інше місце. Протягом десятиліть це місто-колонія перебувало в ізоляції, стійко опираючись возз’єднанню з Іспанією. Іспанці, зрозуміло, протестували проти окупації. (Лісбет Саландер вважала, проте, що іспанцям слід було помовчувати, поки вони самі володіють анклавом Сеута на марокканській території по інший бік Гібралтарської протоки.) Це дивовижне місто площею трохи більше двох квадратних кілометрів, розташоване на химерній скелі, доповнене аеродромом, який починався і закінчувався в морі, було дивним чином відгороджене від усього світу. У маленькій колонії використовувався кожен квадратний сантиметр, а будь-яке розширення площ могло відбуватися лише за рахунок моря. Щоб потрапити до міста, приїжджим доводилося перетинати посадкову смугу аеродрому.

Гібралтар надавав поняттю compact living[63] нового змісту.

Могутня мавпа видерлася на стіну біля доріжки і втупилася в неї — це був берберійський макак. Лісбет знала, що намагатися гладити тварин не слід.

— Привіт, дружище, — сказала вона. — Ось я і повернулася.

Під час перших відвідин Гібралтару Лісбет про тутешніх мавп навіть не чула. Вона просто поїхала на вершину, щоб помилуватися краєвидом, і була дуже вражена, коли, долучившись до групи туристів, раптом опинилася посеред зграї мавп, які дерлися вгору і лазили обабіч дороги.

Коли просто плентаєшся стежкою і раптом навколо з’являється два десятки мавп, виникає дуже специфічне почуття. Лісбет дивилася на них з величезною підозрілістю. Вони не здавалися небезпечними чи агресивними, але в той же час мали досить сили, щоб смертельно вкусити, якщо відчують, що їх дражнять або що їм загрожує небезпека.

Лісбет знайшла доглядача, показала йому принесений мішечок і запитала, чи можна дати мавпам фрукти. Він відповів, що можна.

Вона вийняла манго і поклала на стіні, трохи збоку від макака.

— Сніданок, — сказала вона, прихилившись до стіни і відкушуючи від яблука.

Макак поглянув на неї, показав зуби й охоче схопив манго.

П’ятьма днями пізніше, близько четвертої години, Лісбет Саландер упала із стільця в «Барі Харрі», що розташовувався на одній з паралельних Мейнстрит вулиць, за два квартали від готелю. Відвідавши мавп'ячу гору, вона відтак пила не просихаючи, і в основному в Харрі О’Коннелла, власника бару, що говорив з удаваним ірландським акцентом, хоча в Ірландії жодного разу в житті не був. Він спостерігав за нею із стурбованим виглядом.

Коли вона вперше замовила випивку чотири дні тому, Харрі зажадав від неї посвідчення особи, позаяк вона здавалася набагато молодшою за свої роки. Він знав, що її звуть Лісбет, і називав її Ліз. Вона зазвичай з’являлася після ланчу, сідала на високий дзиґлик у глибині бару, прихилялася до стіни і починала жлуктити пиво або віскі у досить надмірних кількостях.

Пиво вона пила, не звертаючи уваги на марку чи сорт — просто брала те, що їй наливали. Замовляючи віскі, вона завжди вибирала «Талламор Дью», і лише одного дня, уважно вивчивши пляшки за прилавком, зацікавилася сортом «Лагавулін». Отримавши склянку, вона його понюхала, звела брови і зробила дуже маленький ковток. Потім поставила склянку і хвилину дивилася на нього з таким виразом, ніби його вміст віднині вважала своїм непримиренним ворогом.

Під кінець вона відсунула склянку і попросила Харрі дати їй чогось такого, чим вона не змогла б смолити човен. Він знову налив їй «Талламор Дью», і вона напивалася й далі. За минулі чотири доби вона сама видудлила цілу пляшку. За кількістю випитого нею пива Харрі навіть не слідкував. Він був, м’яко кажучи, здивований тим, що дівчина такої скромної статури могла в себе так багато вливати, але вирішив, що коли вже їй хочеться пити, то вона все одно обов’язково нап’ється, якщо не в його барі, то в якомусь іншому.

Пила вона повільно, ні з ким не розмовляючи і не затіваючи сварок. Окрім алкоголю її, схоже, цікавила лише гра з кишеньковим комп’ютером, який вона періодично під’єднувала до мобільного телефону. Харрі кілька разів намагався з нею заговорювати, але наражався на похмуре мовчання. Спілкування вона, здавалося, уникала. В деяких випадках, коли в барі виявлялося надто багато народу, вона переміщалася за столик на вулиці, а іноді йшла до італійського ресторану, двома дверима далі, вечеряла, а потім знову поверталася до Харрі і замовляла «Талламор Дью». Близько десятої вечора вона зазвичай покидала бар і, похитуючись, зникала в північному напрямі.

Того дня вона пила більше і швидшими темпами, ніж завжди, і Харрі вже почав за нею наглядати. Приблизно за дві години вона влила в себе сім склянок улюбленого напою, і він вирішив більше спиртного їй не давати. Але ще не встигнувши втілити своє рішення в життя, він почув гуркіт і побачив, що вона впала із стільця.

Харрі поставив склянку, що саме протирав, обійшов стійку і підвів дівчину. Та поглянула на нього з обуренням.

— Гадаю, з тебе вже досить, — сказав він.

Вона поглянула на нього каламутним поглядом і на диво твердим голосом відповіла:

— Гадаю, ти маєш рацію.

Спершись рукою на стійку, вона вигребла з нагрудної кишені купюри і попрямувала до виходу, хитаючись на ходу. Харрі м’яко притримав її за плече:

— Почекай хвилинку. Може, тобі краще піти до вбиральні, виблювати зайве і ще трохи посидіти в барі. Мені не хочеться відпускати тебе в такому стані.

Вона не стала протестувати, коли він повів її до вбиральні, і за його порадою слухняно сунула два пальці в рот. Коли вона знову з’явилася в барі, Харрі налив їй велику склянку содової. Вона спорожнила її і гикнула. Харрі налив їй ще склянку.

— Завтра тобі доведеться тяжко, — сказав він.

Вона кивнула.

— Це не моє діло, але на твоєму місці я б кілька днів утримався від спиртного.

Вона знову кивнула. Потім пішла назад до вбиральні, де її знову знудило.

Десь за годину її погляд прояснився так, що Харрі зважився її відпустити. Вона покинула бар непевною ходою, дійшла до аеродрому і побрела берегом, уздовж човнової станції. Бродила Лісбет приблизно до пів на дев’яту, поки земля нарешті перестала коливатися у неї під ногами. Лише після цього вона повернулася в готель, у себе в номері почистила зуби, сполоснула обличчя і перевдягнулася, а потім спустилася в бар готелю і замовила філіжанку чорної кави та пляшку мінеральної води.

Мовчки сидячи біля колони і не привертаючи до себе уваги, Лісбет вивчала відвідувачів бару, наприклад парочку років тридцяти, що тихо і захоплено щось обговорювали. Жінка була в світлій літній сукні. Чоловік під столом тримав її за руку. Через два столики від них сиділа темношкіра сім’я: він — із сивіючими скронями, вона — в красивому строкатому платті, що вабило зір золотистими, чорними і червоними барвами. У них було двоє дітей молодшого шкільного віку. Лісбет помітила групу бізнесменів у білих сорочках і темних краватках, які цмулили пиво, повісивши піджаки на спинки стільців. Ось компанія пенсіонерів — напевно американських туристів: чоловіки в бейсболках, тенісках і вільних брюках, жінки у фірмових джинсах, червоних топах і з сонцезахисними окулярами на шнурках. Потім Лісбет звернула увагу на чоловіка в світлому льняному піджаку, сірій сорочці і темній краватці, який зайшов з вулиці, взяв у рецепції ключі, а потім попрямував до бару і замовив пиво. Вона сиділа за три метри від нього і пильно його роздивлялася, коли він вийняв мобільний телефон і заговорив німецькою.

«Привіт, це я… все гаразд?…все йде добре, наступна зустріч у нас завтра в другій половині дня… ні, думаю, вийде… я пробуду тут ще мінімум п’ять або шість днів, а потім поїду до Мадрида… ні, я повернуся додому не раніше кінця наступного тижня… я теж… я тебе кохаю… ну, звичайно… я зателефоную ближче під кінець тижня… цілую».

Зріст 185 сантиметрів, п’ятдесят або, можливо, п’ятдесят п’ять років, волосся світле, прибите сивиною, коротко стрижене, друге підборіддя і зайві відкладення на талії. А проте в цілком задовільній формі. Він читав «Файненшл таймс». Коли він допив пиво і пішов до ліфта, Лісбет Саландер подалася за ним.

Він натиснув кнопку шостого поверху. Лісбет стала поряд з ним і притулилася потилицею до стінки ліфта.

— Я п’яна, — заявила вона.

Він поглянув на неї.

— Невже?

— Так. Такий випав тиждень. Давай-но я вгадаю. Ти — якийсь бізнесмен, приїхав з Ганновера або звідкись із Північної Німеччини. Ти одружений. Кохаєш свою дружину. І тобі треба ще на кілька днів затриматися в Гібралтарі. Це те, що я зрозуміла з твоєї телефонної розмови в барі.

Він поглянув на неї з подивом.

— Я сама із Швеції. І страшенно хочу з ким-небудь потрахатись. Мені наплювати, що ти одружений, і мене не цікавить твій номер телефону.

Він підвів брови.

— Я живу в номері сімсот одинадцять, поверхом вище. Я збираюся піднятися до себе, роздягтися, прийняти ванну і лягти в ліжко. Якщо захочеш скласти мені компанію, постукай за півгодинки. Інакше я засну.

— Це якийсь жарт? — спитав він, коли ліфт зупинився.

— Ні. Просто мені ліньки в барі кого-небудь знімати. Або ти до мене постукаєш, або обійдусь і так.

За двадцять п'ять хвилин у двері номера Лісбет постукали. Вона відчинила, загорнувшись у купальне простирадло.

— Заходь, — запросила вона.

Він увійшов і з підозрінням оглянувся на всі боки.

— Окрім мене, тут нікого немає, — сказала вона.

— Скільки тобі років?

Вона простягнула руку до комода, взяла паспорт, що лежав там, і подала йому.

— На вигляд ти молодша.

— Знаю, — відповіла вона, розмотала купальне простирадло і кинула його на підлогу. Потім підійшла до ліжка і відкинула покривало.

Він поглянув на її татуювання. Вона скосила очі на нього через плече.

— Це не пастка. Я самотня дівчина і проводжу тут кілька днів. Я давно не займалася сексом.

— Чому ти вибрала саме мене?

— Тому що в барі лише ти був ніби як наодинці.

— Я одружений.

— А мене не цікавить, хто вона і навіть хто ти. І в мене немає бажання обговорювати питання суспільного життя. Я хочу трахатись. Роздягайся або забирайся геть.

— Просто так?

— А чом би й ні. Ти вже дорослий і знаєш, чого від тебе сподіваються.

Він з півхвилини подумав. З його вигляду здавалося, що він збирається піти. Вона сіла на край ліжка і чекала. Він прикусив нижню губу, потім усе ж зняв брюки і сорочку і завагався відносно трусів.

— Усе, — сказала Лісбет Саландер. — Я не маю наміру трахатися з кимось, хто не знімає трусів. І обов’язково надінь презерватив. Я знаю, де була сама, але не знаю, де побував ти.

Він стягнув труси, підійшов до неї і поклав руку їй на плече. Коли він нахилився і поцілував її, Лісбет заплющила очі. Його поцілунок був приємним на смак. Вона дозволила йому покласти її на ліжко. Він виявився важким.

Відчинивши двері до свого офісу в центрі «Б’юкенен хаус» на пристані Куїнсвей над човновою станцією, адвокат Джеремі Стюард Макміллан відчув, що волосся в нього на потилиці заворушилося. Він відчув запах тютюнового диму і почув, як скрипнув стілець. Було близько сьомої ранку, і він щонайперше подумав, що в офіс забрався грабіжник.

Потім з міні-кухні до нього долинув запах кави. Через кілька секунд він нерішуче переступив поріг, пройшов через хол і заглянув до просторого й елегантно обставленого кабінету. В його офісному кріслі, спиною до нього і поклавши ноги на підвіконня, сиділа Лісбет Саландер. Його робочий комп’ютер був увімкнутий, і їй вочевидь не важко було зламати пароль. З тією ж легкістю вона відкрила його сейф. На колінах у неї лежала папка з його вкрай інтимною кореспонденцією і бухгалтерськими документами.

— Доброго ранку, фрекен Саландер, — нарешті сказав він.

— Мм, — відповіла вона. — Там є свіжозаварена кава і круасани.

— Дякую, — подякував він, покірливо зітхнувши.

Офіс він, звичайно, купив на її гроші і на її прохання, але ніяк не чекав, що вона з’явиться без попередження, як сніг на голову. Крім того, вона знайшла і напевно погортала порнографічний журнал для гомосексуалістів, який він ховав у себе в шухляді столу.

Як незручно.

А може, й ні.

З досвіду спілкування з Лісбет Саландер він знав, що вона непримиренна відносно тих людей, які її дратують, але навіть бровою не поведе з приводу людських слабинок. Вона знала, що офіційно він вважається гетеросексуалом, але таємно захоплюється чоловіками і після того як п’ятнадцять років тому розлучився, дає волю найінтимнішим фантазіям.

Як дивно. З нею я почуваюся упевненим.

Якщо вже вона все одно опинилася в Гібралтарі, Лісбет вирішила відвідати адвоката Джеремі Макміллана, що вів її фінансові справи. Востаннє вона спілкувалася з ним перед Новим роком і хотіла довідатись, чи не розорив він її, поки вона не могла за ним наглядати.

Але квапитися з цим вона не збиралася і поїхала до Гібралтару прямо після звільнення зовсім не тому. Їй просто страшенно хотілося від усього відключитися, і Гібралтар чудово для цього підходив. Тиждень вона не просихала, упиваючись, потім ще кілька днів займалася сексом з німецьким бізнесменом — урешті-решт той наважився і сказав, що його звати Дітер. Вона сумнівалася в тому, що це його справжнє ім’я, але проводити розслідування не стала. Цілими днями він сидів на різних нарадах, а вечорами вони разом вечеряли і потім ішли до нього або до неї в номер.

Лісбет констатувала, що в ліжку він зовсім непоганий. Можливо, йому трохи не вистачало досвіду, і часом він бував занадто грубим.

Дітер, схоже, був дещо спантеличений, що вона, просто піддавшись імпульсу, підчепила корпулентного німецького бізнесмена, який і гадки не мав шукати пригод. Він і справді був одружений і не мав звички зраджувати дружину або знайомитися з жінками під час ділових поїздок. Але коли йому піднесли на блюдечку таку нагоду у вигляді тендітної дівчини з татуюваннями, він не зміг устояти перед спокусою. Це він так говорив.

Лісбет Саландер його слова не надто хвилювали. Вона мала намір лише позайматися сексом, щоб трохи відновити форму, але, на її здивування, він справді намагався її задовольнити. Лише на четверту, їхню останню спільну ніч його раптом охопив панічний страх і він почав замислюватися над тим, що скаже дружина. Лісбет Саландер вважала, що йому слід тримати язик за зубами і нічого дружині не розповідати, але говорити йому про це вона не стала. Він доросла людина і цілком міг відмовитися від її запрошення. Якщо його мучать докори сумління або він збирається зізнатися дружині, це не її проблема. Вона лежала, повернувшись до нього спиною, і протягом п’ятнадцяти хвилин терпляче слухала, а потім закотила очі, перевернулася і всілася на нього зверху.

— Ти не можеш ненадовго перестати мучитися і ще разок мене задовольнити? — поцікавилася вона.

Джеремі Макміллан — це зовсім інша історія. В еротичному плані він Лісбет Саландер нітрохи не цікавив. Він був негідником, хоча зовні, як не дивно, схожий на Дітера. У свої сорок вісім років він мав приємну зовнішність, хоча і був трохи розповнілий, сивіюче русяве кучеряве волосся зачісував назад і носив тонкі окуляри в позолоченій оправі.

Колись він був бізнес-юристом з першокласною освітою і працював інвестиційним менеджером у Лондоні. Перед ним відкривалися прекрасні перспективи — він був співвласником адвокатської контори, що обслуговувала великі підприємства і япі, що недавно збили собі капітал і тепер займалися купівлею нерухомості та плануванням податків. Він провів веселі 80-ті, спілкуючись із знаменитостями-нуворишами, багато пиячив і бавився кокаїном у компанії людей, з якими зовсім не мріяв прокидатися разом наступного ранку. Під суд він жодного разу не потрапив, але втратив дружину і двох дітей і був звільнений з роботи після того, як запоров справи і ввалився п’яним як чіп на переговори про мирову угоду.

Протверезівши, він не довго думаючи ганебно утік з Лондона. Чому його понесло саме до Гібралтару, він не знав і сам, але в 1991 році разом з одним місцевим юристом відкрив у глухому містечку скромну контору, яка офіційно займалася описуванням куди менш гламурного майна і складанням заповітів. Дещо менш офіційно фірма «Макміллан і Маркс» займалася створенням офшорних компаній і виконувала роль підставної особи для різних сумнівних типів з Європи. Справи їхні йшли абияк доти, доки Лісбет Саландер не вибрала Джеремі Макміллана на роль керівника двомастами шістдесятьма мільйонами доларів, які вона викрала з імперії Ханса Еріка Веннерстрьома, що почала розвалюватися.

Макміллан, безперечно, був негідником. Але вона розглядала його як свого власного негідника, і він сам дивувався з того, що виявляв щодо неї бездоганну порядність. Спершу вона найняла його для простого завдання: за скромну винагороду він створив для неї кілька офшорних компаній, де вона розмістила мільйон доларів. Вона зв’язалася з ним по телефону і довгий час залишалася для нього лише голосом здалеку. Звідки взялися гроші, він не запитував. Просто зробив те, про що вона просила, і дебетував їй п’ять відсотків від суми. Незабаром вона переказала йому більшу суму для створення фірми «Уосп ентерпрайзис», яка купила квартиру в Стокгольмі. Тобто контакт із Лісбет Саландер ставав прибутковим, хоча для нього це й були маленькі гроші.

Через два місяці вона раптом з’явилася в Гібралтарі. Зателефонувала йому і запросила на приватну вечерю у неї в номері в готелі «Рок», що був якщо не найбільшим, то найзнаменитішим готелем на Скалі. Він гаразд і не знав, чого чекав, але ніяк не думав, що його клієнтка виявиться лялькового вигляду дівчиною, років п’ятнадцяти на вигляд. Він вирішив, що з нього дивним чином пожартували.

Проте він швидко змінив свою думку. Дивна дівчина спокійнісінько розмовляла з ним, жодного разу не усміхнувшись, без натяку на яке-небудь особисте ставлення. Протягом кількох хвилин вона цілком розвіяла образ респектабельного фахівця і світської людини, який він так старанно собі створював. Макміллан сидів як паралізований.

— Чого ти хочеш? — запитав він.

— Я поцупила велику суму грошей, — цілком серйозно заявила вона. — Мені потрібний негідник, який зміг би ними управляти.

Він задумався, чи при своєму вона розумі, але ввічливо став підігравати. Вона здавалася потенційною жертвою, яку можна було швидко обкрутити круг пальця і дещо привласнити собі. Потім його немов блискавкою уразило, коли вона розповіла, у кого викрала гроші, яким чином і про яку суму йдеться. Справа Веннерстрьома була найгарячішою темою розмов серед фінансистів усього світу.

— Ясно.

У нього в голові проносилися можливості.

— Ти талановитий бізнес-юрист і інвестиційний менеджер. Якби ти був ідіотом, тобі ніколи б не довірили тих завдань, які ти отримував у вісімдесятих роках. Правда, ти повівся як ідіот і тебе звільнили.

Він здивовано звів брови.

— Надалі я буду твоїм єдиним клієнтом.

Вона поглянула на нього найневиннішими очима, які йому лише доводилося бачити.

— У мене є дві вимоги. Перша — ти не повинен здійснювати нічого протизаконного або вплутуватися в щось таке, що зможе створити нам проблеми і привернути увагу влади до моїх підприємств і рахунків. Друга — ти не повинен мені брехати. Ніколи. Жодного разу. Ні за яких умов. Якщо ти мені збрешеш, наші ділові стосунки відразу припиняться, а якщо ти мене розсердиш аж занадто, то я тебе розорю.

Вона налила йому келих вина.

— Брехати мені немає сенсу. Я вже знаю про твоє життя все, що треба. Знаю, скільки ти заробляєш за гарний місяць і скільки за поганий. Знаю, скільки ти витрачаєш. Мені відомо, що тобі завжди бракує грошей. Я знаю, що в тебе сто двадцять тисяч фунтів боргів, довготермінових і короткотер мінових, і що тобі постійно доводиться ризикувати і пускатися в різні махінації з грошима, щоб своєчасно виплачувати амортизаційні внески. Ти елегантно одягаєшся і намагаєшся створювати видимість успішної людини, але справи у тебе йдуть далі нікуди, і ти вже кілька місяців не купував собі нового піджака. Зате два тижні тому тобі латали підкладку на старому піджаку. Ти захоплюєшся колекціонуванням рідкісних книг, але періодично змушений їх продавати. Минулого місяця ти продав раннє видання «Олівера Твіста» за сімсот шістдесят фунтів.

Вона замовкла, не відриваючи від нього погляду. Він ковтнув слину.

— Щоправда, минулого тижня тобі вдалося зірвати куш — досить спритно обдурити вдову, інтереси якої ти представляєш. Ти урвав шість тисяч фунтів, яких вона навряд чи спохватиться.

— Звідки, чорт забирай, тобі це відомо?

— Я знаю, що ти був одружений і у тебе в Англії залишилися двоє дітей, які не бажають з тобою знатися, а також що після розлучення ти в основному підтримуєш гомосексуальні стосунки. Певно, ти цього соромишся, бо не відвідуєш клубів для голубих і уникаєш ходити містом у товаристві своїх друзів-чоловіків, а також судячи з того, що ти часто перетинаєш кордон Іспанії для зустрічей з чоловіками.

Приголомшений Джеремі Макміллан буквально онімів. Йому стало страшно. Він гадки не мав, звідки вона роздобула інформацію, але вона знала достатньо, щоб його знищити.

— Я більше про це не говоритиму. Мені абсолютно наплювати, з ким ти трахаєшся. Мене це не стосується. Мені просто треба знати, що ти за людина, але своїми знаннями я ніколи не скористаюся. Я не збираюся тобі погрожувати або тебе шантажувати.

Ідіотом Макміллан не був. Він, звичайно, розумів, що відомості, які вона має у своєму розпорядженні, становлять загрозу і що він цілком у неї в руках. На мить він задумався, чи не скинути її з балкона, але стримався. Такого страху йому відчувати ще не доводилося.

— Чого ти хочеш? — видушив він із себе.

— Я хочу взяти тебе в компаньйони. Ти повинен покінчити з будь-яким іншим бізнесом і працювати виключно на мене. Ти отримуватимеш більше, ніж будь-коли мріяв.

Вона пояснила, що від нього вимагається і як, на її думку, це має виглядати.

— Я хочу залишатися в тіні. Моїми справами займатимешся ти. Все має бути законно. Те, у що я вплутаюся сама, ніяк не стосуватиметься тебе і не матиме відношення до нашого бізнесу.

— Зрозуміло.

— Отож, я буду твоєю єдиною клієнткою. Тобі дається тиждень на те, щоб позбутися інших клієнтів і покінчити з дрібними махінаціями.

Він вирішив, що така пропозиція буває раз у житті, і, подумавши шістдесят секунд, погодився. У нього виникло лише один питання:

— Звідки ти знатимеш, що я тебе не обдурюю?

— Краще не пробуй. Тобі доведеться шкодувати про це до кінця твого жалюгідного життя.

Причин для обдурювання не було. Лісбет Саландер пропонувала роботу, яка потенційно обіцяла йому такий прибуток, що було б абсурдно ризикувати цим заради дрібної миттєвої вигоди. Поки він поводиться скромно і не викидає жодних номерів, його майбутнє може вважатися забезпеченим.

Обдурювати Лісбет Саландер він, таким чином, не збирався.

Відповідно, він став чесним або, принаймні, настільки чесним, наскільки може вважатися перевтомлений адвокат, що управляє краденим капіталом астрономічних розмірів.

Саму Лісбет управління фінансами абсолютно не цікавило. До завдання Макміллана входило розміщувати її гроші і стежити за забезпеченням кредитних карток, якими вона користувалася. Їхня розмова тривала кілька годин: вона пояснила, як саме їй хочеться, щоб її фінанси працювали, а йому залишилося слідкувати за тим, аби вони справді працювали.

Значна частина краденої суми поміщалася в стабільні фонди, що створювало Лісбет матеріальну незалежність на все майбутнє життя, навіть якщо б їй спало на думку жити на виключно широку ногу і вкрай марнотратно. Саме з цих фондів поповнювалися її кредитні картки.

Із залишком грошей він міг грати і вкладати їх за власним розсудом, за умови, що його вкладення не стануть причиною яких-небудь проблем з поліцією. Лісбет заборонила йому займатися недоречними дрібними махінаціями, які в разі невдачі могли вилитися в розслідування і, як наслідок, привернути увагу до неї.

Залишалося лише визначити, скільки він буде отримувати.

— Для початку я виплачу тобі п’ятсот тисяч фунтів. Тоді ти зможеш розрахуватися з усіма боргами, і в тебе ще залишиться кругленька сума. Потім зароблятимеш гроші сам. Організовуй фірму, де ми обоє будемо значитися співвласниками, а тобі піде двадцять відсотків від прибутку. Я хочу, щоб ти був досить багатий, аби не виникало спокуси пускатися в які-небудь афери, але не настільки багатий, щоб можна було розслабитися.

Він став до нової роботи першого лютого. До кінця березня він розплатився з особистими боргами і стабілізував своє матеріальне становище. Лісбет наполягла на тому, щоб він передусім розібрався зі своїми фінансовими справами і став платоспроможний. Першого травня він розірвав партнерство з питущим колегою Джорджем Марксом, що складав другу половину назви «Макміллан і Маркс». Відносно колишнього партнера його мучили деякі докори сумління, але залучати Маркса до справ Лісбет Саландер він не міг ні під яким виглядом.

Він обговорив це питання з Лісбет Саландер, коли та, несподівано повернувшись до Гібралтару на початку липня, виявила, що Макміллан працює у своїй квартирі, а не в офісі, який займав раніше.

— Мій партнер алкоголік, і вести такі справи він не має сил. Зате він може стати колосальним чинником ризику. Але п’ятнадцять років тому, коли я приїхав до Гібралтару, він урятував мені життя, взявши мене в свій бізнес.

Вона дві хвилини подумала, вивчаючи обличчя Макміллана.

— Я розумію. Ти негідник лояльний. Така якість, мабуть, похвальна. Я пропоную тобі відкрити маленький рахунок, з яким він зможе займатися махінаціями. Слідкуй за тим, щоб він заробляв кілька тисяч на місяць і йому вистачало на життя.

— Ти можеш на це піти?

Вона кивнула й окинула поглядом його холостяцьку комірку. Він жив в однокімнатній квартирі з кухонним куточком, в одному з провулків поблизу лікарні. Єдине, що їй тут сподобалося, був вигляд з вікна. А втім, такий вигляд у Гібралтарі був усюди.

— Тобі потрібний офіс і трохи краща квартира, — сказала вона.

— У мене не було часу, — відповів він.

— Гаразд.

Потім вона пішла і купила йому офіс, вибравши приміщення в 130 квадратних метрів з маленькою терасою, що виходила на море, розташоване в офісному центрі «Б’юкенен хаус» на пристані Куїнсвей, що в Гібралтарі, безперечно, вважалося вищим класом. Вона також найняла фахівця, який відремонтував та умеблював офіс.

Макміллан пригадав, що, поки він займався паперами, Лісбет особисто стежила за установленням сигналізації, комп’ютерного устаткування і сейфа, так що й відкрити його їй було не важко.

— Я впав у неласку? — поцікавився він.

Вона відклала папку з кореспонденцією, яку уважно вивчала перед цим.

— Ні, Джеремі. В неласку ти не впав.

— Чудово, — сказав він і пішов по каву. — Ти наділена здатністю з’являтися, коли цього найменше чекаєш.

— Я останнім часом була дуже заклопотана. Мені просто хотілося поглянути, що у нас нового.

— Якщо я правильно зрозумів, тебе розшукували за потрійне вбивство, тобі прострелили голову і висунули звинувачення ще в кількох злочинах. Якийсь час я добряче хвилювався. Я думав, ти ще сидиш у в’язниці. Ти втекла?

— Ні. Мене виправдали за всіма пунктами і відпустили. Як багато тобі відомо?

Він трохи повагався.

— Гаразд. Кажу як на духу. Коли я зрозумів, що ти вляпалася в лайно, я найняв перекладацьке бюро, яке прочісувало шведські газети і забезпечувало мене свіжою інформацією. Я був досить добре обізнаний із станом справ.

— Якщо твої відомості взяті з газет, то ти нічого не знав. Але підозрюю, ти проліз у деякі мої таємниці.

Він кивнув.

— Що тепер буде?

Вона поглянула на нього із здивуванням.

— Нічого. Все залишиться як раніше. Наші стосунки ніяк не пов’язані з моїми проблемами в Швеції. Розкажи, як ішли справи, поки я була відсутня. Ти добре поводився?

— Я не п’ю, — сказав він. — Якщо ти це маєш на увазі.

— Ні. Твоє приватне життя мене не стосується. Доти, доки воно не починає шкодити бізнесу. Мене цікавить, стала я багатшою чи біднішою, ніж рік тому?

Він підсунув крісло для відвідувачів і сів. Якоюсь мірою те, що вона окупувала його місце, не мало значення — починати з нею боротьбу за те, хто головніший, він не збирався:

— Ти вручила мені двісті шістдесят мільйонів доларів. Двісті мільйонів ми розмістили у фондах для тебе. З рештою ти дозволила грати мені.

— Так.

— Твої особисті фонди змінилися майже лише на відсотки. Я можу збільшити прибуток, якщо…

— Збільшення прибутку мене не цікавить.

— Гаразд. Ти витратила мізерну суму. Найбільше пішло на придбання квартири і створення добродійного фонду для цього адвоката Пальмґрена. А так ти просто нормально витрачала гроші, не дуже розкошуючи. Відсоткові ставки були сприятливими. У тебе приблизно плюс-мінус нуль.

— Добре.

— Залишок грошей я вклав. Торік ми заробили не дуже багато. Я перебував у не найкращій формі і більшу частину часу присвятив тому, щоб заново вивчити ринок. У нас були витрати. Доходи почали надходити лише цього року. Поки ти сиділа за ґратами, ми розбагатіли приблизно на сім мільйонів. Зрозуміло, доларів.

— З яких двадцять відсотків належать тобі.

— З яких двадцять відсотків належать мені.

— Тобі вистачає?

— Я за півроку заробив більш як півмільйона доларів. Так. Мені вистачає.

— Знаєш… не роззявляй рота на дуже багато. Коли вирішиш, що з тебе вже досить, можеш кинути. Але періодично приділяй і далі по кілька годин моїм справам.

— Десять мільйонів доларів, — сказав він.

— Як це?

— Коли я зберу десять мільйонів доларів, я припиню працювати. Добре, що ти прийшла. Нам треба дещо обговорити.

— Кажи.

Він розвів руками.

— Це така грандіозна сума грошей, що мені, чорт, страшно. Я не знаю, як ними розпоряджатися. Мета моєї діяльності полягає лише в тому, щоб заробити ще більше грошей. А для чого вони будуть використовуватись?

— Я не знаю.

— Я теж. Але гроші можуть стати самоціллю. Це ідіотизм. Тому я і вирішив, що, заробивши десять мільйонів, вийду з гри. Я не хочу більше бути відповідальним.

— Гаразд.

— Перш ніж я все це кину, мені б хотілося, щоб ти вирішила, як управляти статками надалі. Необхідно мати мету, основні напрями і організацію, якій це можна передати.

— Мм.

— Одна людина просто неспроможна вести справи таким чином. Я виділив суму на довготермінові постійні інвестиції — нерухомість, цінні папери і таке інше. У комп’ютері є повний перелік.

— Я його прочитала.

— Другу половину я залишив для гри на біржі, але доводиться слідкувати за такою кількістю грошей, що я не встигаю. Тому я заснував у Джерсі інвестиційну компанію. У тебе наразі в Лондоні є шість співробітників. Двоє спритних молодих інвестиційних менеджерів і офісний персонал.

— «Єллоу боллрум лімітед»? Мене якраз цікавило, що це таке.

— Наша компанія. Тут, у Гібралтарі, я найняв секретаря і молодого багатообіцяючого юриста… вони, до речі, десь за півгодини прийдуть.

— Ага. Моллі Флінт, сорок один рік, і Браян Делані, двадцять шість.

— Хочеш з ними зустрітися?

— Ні. Браян твій коханець?

Він був мов громом прибитий.

— Я не змішую…

— Чудово.

— До речі… мене не цікавлять молоденькі хлопчики… я маю на увазі, недосвідчені.

— Так, тобі більше подобаються хлопці трохи крутішої вдачі, ніж у шмаркачів. Мене це як і раніше не стосується, але, Джеремі…

— Що?

— Будь обережний.

Спочатку Лісбет планувала провести в Гібралтарі лише два-три тижні, щоб знову відчути ґрунт під ногами, але несподівано зрозуміла, що не має уявлення про те, чим би їй зайнятися і куди піти, і в результаті затрималася там на дванадцять тижнів. Вона щодня перевіряла електронну пошту і дисципліновано відповідала на листи Анніки Джанніні в тих небагатьох випадках, коли та їй писала. Де вона перебуває, Лісбет не повідомляла і не спілкувалася ні з ким іншим. Вона й далі відвідувала «Бар Харрі», але заходила туди лише вечорами, аби випити кухоль пива. Більшу частину дня вона проводила в готелі — або на балконі, або в ліжку. Встигла завести ще один тимчасовий зв’язок з тридцятилітнім офіцером британського флоту, але з цього вийшло one night stand,[64] що не залишило особливих спогадів.

Лісбет знемагала від нудьги.

З Джеремі Макмілланом вони зустрічалися лише кілька разів і якось на початку жовтня повечеряли разом. Уже посутеніло, вони пили якесь біле вино з фруктовим запахом і обговорювали, як слід використати мільйони Лісбет. Раптом він здивував її, запитавши, що її пригнічує.

Вона поглянула на нього, подумала, а потім несподівано розповіла про свої стосунки з Міріам By і про те, як ту майже до смерті побив Рональд Нідерман. А винна була вона. За винятком переданого через Анніку Джанніні привіту, Лісбет від Міріам By ні слова не чула, а тепер Міріам поїхала до Франції.

Джеремі Макміллан досить довго сидів мовчки.

— Ти в неї закохана? — раптом запитав він.

Подумавши над відповіддю, Лісбет Саландер похитала головою:

— Ні. Думаю, я не з тих, хто закохується. Вона мій друг. І у нас виходив хороший секс.

— Закоханості не уникнути нікому, — сказав він. — Можливо, в це не хочеться вірити, але дружба, мабуть, є звичайнісінькою формою кохання.

Вона поглянула на нього з подивом.

— Ти розсердишся, якщо я буду відвертий?

— Ні.

— Ради Бога, їдь у Париж, — порадив він.

В аеропорту Шарля де Голля Лісбет приземлилася о пів на третю пополудні, після чого доїхала експресом до Тріумфальної арки і дві години вешталася найближчими кварталами, шукаючи вільний готельний номер. Пройшовши в південний бік, до Сени, вона нарешті отримала номер у маленькому готелі «Віктор Гюґо» на рю Коперник.

Прийнявши душ, вона зателефонувала Міріам By, і вони зустрілися близько дев’ятої вечора в барі поблизу від Нотрдам. Міріам By прийшла в білій сорочці і піджаку і мала чудовий вигляд. Лісбет відразу зніяковіла. Вони розцілувалися.

— Я дуже шкодую, що ніяк не давала про себе знати і не прийшла на суд, — сказала Міріам By.

— Все нормально. Суд у будь-якому разі проходив за зачиненими дверима.

— Я три тижні пролежала в лікарні, а потім виявила вдома, на Лундаґатан, цілковитий хаос. Я не могла спати, мені снилися жахіття про цього клятого Нідермана. Я зателефонувала мамі і сказала, що хочу приїхати.

Лісбет кивнула.

— Пробач мені.

— Припини. Адже я приїхала сюди, щоб просити вибачення у тебе.

— З чого раптом?

— Я не подумала. Мені просто не спало на думку, що я піддаю тебе смертельній небезпеці, коли поселила в квартирі, яка як і раніше вважалася моєю. Я винна в тому, що тебе мало не вбили. Якщо ти мене ненавидиш, я це зрозумію.

Міріам By дивилася на неї розгублено.

— Я так навіть не думала. Мене намагався вбити Рональд Нідерман, а не ти.

Вони трохи посиділи мовчки.

— Он воно що, — нарешті промовила Лісбет.

— Що? — відгукнулася Міріам By.

— Я приїхала слідом за тобою не тому, що закохана в тебе, — сказала Лісбет.

Міріам кивнула.

— У нас виходив дуже хороший секс, але я в тебе не закохана, — наголосила вона.

— Лісбет… я думаю…

— Я хотіла сказати, що сподіваюся… дідько.

— Що?

— У мене не так багато друзів.

Міріам By кивнула:

— Я ще трохи затримаюся в Парижі. Моє навчання вдома пішло собаці під хвіст, і я записалася до тутешнього університету. Доведеться залишитися тут мінімум на рік.

Лісбет кивнула.

— Далі не знаю. Але я повернуся до Стокгольма. Я плачу й далі за квартиру на Лундаґатан і хотіла б її зберегти. Якщо ти не проти.

— Квартира твоя. Роби з нею, що хочеш.

— Лісбет, ти абсолютно особлива людина. Я б дуже хотіла залишитися твоїм другом.

Вони проговорили дві години. У Лісбет не було причин приховувати від Міріам By своє минуле: справа Залаченка тепер стала відома всім, хто читав шведські газети, а Міріам By стежила за нею з неабиякою цікавістю. Вона детально розповіла про те, що сталося в Нюкварні тієї ночі, коли Паоло Роберто врятував їй життя.

Потім вони поїхали додому до Міріам, у гуртожиток неподалік від університету, де вона жила.