Повітряний замок, що вибухнув

Епілог ОПИС МАЙНА П'ятниця, 2 грудня — неділя, 18 грудня

Коли Анніка Джанніні близько дев’ятої години вечора прийшла на зустріч із Лісбет Саландер до бару театру «Сьодер», та пила міцне пиво і вже кінчала другий кухоль.

— Вибач, що запізнилася, — сказала Анніка і глянула на свій годинник на руці. — Довелося розбиратися з іншим клієнтом.

— Он як, — відгукнулася Лісбет.

— Що ти святкуєш?

— Нічого. Мені просто хочеться напитися.

Всідаючись на стілець, Анніка поглянула на неї скептичним поглядом.

— І як часто у тебе виникає таке бажання?

— Коли мене випустили, я попервах напивалася до втрати свідомості, але не думай, схильності до алкоголізму в мене немає. Мені просто спало на думку, що я вперше в житті дієздатна і маю законне право напитись удома, у Швеції.

Анніка замовила кампарі.

— Гаразд, — сказала вона. — Ти волієш пити сама чи в компанії?

— Краще сама. Але якщо ти не будеш багато базікати, можеш зі мною посидіти. Гадаю, у тебе немає бажання піти до мене додому і зайнятися сексом.

— Пробач? — перепитала Анніка.

— Авжеж, так я і думала. Адже ти страшенно гетеросексуальна людина.

Анніка Джанніні раптом розвеселилася.

— Мені ще ніхто з клієнтів сексу не пропонував.

— Ти зацікавилася?

— Даруй. Аніскілечки. Але вдячна тобі за запрошення.

— Чого ж ти хочеш, адвокате?

— Дві речі. Або я зараз ось тут відмовляюся працювати твоїм адвокатом, або ти починаєш брати слухавку, коли я тобі телефоную. Адже ми вже це обговорювали, коли тебе звільнили.

Лісбет Саландер поглянула на Анніку Джанніні.

— Я намагаюся тебе спіймати вже цілий тиждень. Я телефонувала, писала і слала мейли.

— Я виїздила.

— До тебе годі було добратися більшу частину осені. Так не піде. Я погодилася бути твоїм юридичним представником у всьому, що стосується твоїх відносин з державою. Це означає, що необхідно займатися формальностями і документами. Треба підписувати папери, відповідати на питання. Я повинна мати можливість з тобою зв’язуватися і не бажаю сидіти, як ідіотка, не знаючи, де ти є.

— Я розумію. Я два тижні провела за кордоном, а вчора повернулася додому і зателефонувала тобі, тільки-но почула, що ти мене розшукуєш.

— Так не годиться. Поки всі питання про компенсацію і таке інше не владнаються, ти зобов’язана інформувати мене про те, де ти, і телефонувати мені мінімум раз на тиждень.

— Мені плювати на компенсацію. Я хочу, аби держава дала мені спокій.

— Але держава не дасть тобі спокою, хоч як би тобі хотілося. Твоє звільнення в суді тягне за собою довгий ланцюг наслідків. І йдеться не лише про тебе. Петера Телебор’яна судитимуть за те, що він з тобою скоїв. Це означає, що тобі доведеться виступати свідком. Службова провина прокурора Екстрьома стала предметом розслідування, і, крім того, якщо виявиться, що він за завданням «Секції» свідомо нехтував службовим обов’язком, його можуть притягнути до судової відповідальності.

Лісбет звела брови. На секунду в неї зробився майже зацікавлений вигляд.

— Гадаю, до суду справа не дійде. Екстрьом купився на блеф і до «Секції» насправді жодного стосунку не має. Але минулого тижня прокурор почав попереднє слідство відносно Комітету з нагляду за органами опіки і піклування. Там є кілька заяв від омбудсмена юстиції і одне звернення на ім’я канцлера юстиції.

— Я ні на кого не заявляла.

— Так. Але цілком очевидно, що були вчинені грубі посадові злочини, і потрібно все розслідувати. Ти не єдина, за кого комітет відповідає.

Лісбет знизала плечима:

— Мене це не стосується. Але я обіцяю підтримувати з тобою контакт краще, ніж раніше. Два останні тижні були винятком. Я працювала.

Анніка Джанніні поглянула на свою клієнтку з підозрінням.

— Чим ти займалася?

— Консалтингом.

— Гаразд, — нарешті сказала Анніка. — Друга справа: готовий опис майна.

— Якого ще майна?

— Що залишилося після твого батька. Державний адвокат звернувся до мене, бо ніхто, схоже, не знав, як зв’язатися з тобою. Ви з сестрою єдині спадкоємиці.

Лісбет Саландер з кам’яним лицем глянула на Анніку Джанніні. Потім зловила погляд офіціантки і показала пальцем на свій кухоль.

— Мені не треба жодного спадку від тата. Роби з ним, що хочеш.

— Неправильно. Це ти можеш робити з ним усе, що захочеш, а моє завдання — простежити за тим, щоб у тебе була така можливість.

— Я не хочу ні ере після цієї свині.

— Гаразд. Подаруй гроші Грінпіс або ще кому-небудь.

— Мені плювати на китів.

— Лісбет, якщо ти хочеш бути дієздатною, тобі пора починати поводитися відповідним чином, — тоном наставниці відповіла Анніка. — Мені плювати на те, що ти зробиш зі своїми грошима. Підпиши, що ти їх отримала, і можеш спокійно цмулити пиво й далі.

Лісбет зиркнула на Анніку з-під чубчика, а потім втупилася поглядом у стіл. Анніка розцінила цей жест як свого роду вибачення, наявне в обмеженому реєстрі міміки Лісбет Саландер.

— Добре. Що там?

— Чималенька сума. У твого батька було близько трьохсот тисяч у цінних паперах. Нерухомість у Госсеберзі дасть у разі продажу близько півтора мільйона — туди входить шматок лісу. Крім того, твій батько володів ще трьома видами нерухомого майна.

— Нерухомого майна?

— Так. Схоже, він у нього вклав деякі гроші. Там не якісь аж надто цінні об’єкти. Йому належить невеликий будинок в Уддеваллі з шістьма квартирами, що дає деякий дохід від їх здавання. Нерухомість у поганому стані, ремонтом твій батько вочевидь себе не утруднював. Будинком навіть займалася комісія з житлових спорів. На ньому ти не розбагатієш, але, продавши, невелику суму матимеш. Твоєму батькові належить також дачна ділянка в Смоланді,[65] яка оцінюється приблизно в двісті п’ятдесят тисяч крон.

— Ага.

— Ще йому належить промислова напівзруйнована будівля в Норртельє.

— Навіщо, скажи, будь ласка, він обзавівся цим лайном?

— Уявлення не маю. За попередніми оцінками, спадок, якщо його продати, може скласти чотири з гаком мільйони, за вирахуванням податків і таке інше, але…

— Що?

— Потім спадок повинні розділити порівну між тобою і сестрою. Проблема в тому, що ніхто, схоже, не знає, де твоя сестра.

Лісбет дивилася на Анніку Джанніні і мовчала.

— Ну?

— Що — ну?

— Де твоя сестра?

— Уявлення не маю. Я не бачилася з нею десять років.

— Її дані засекречені, але я довідалася, що вона значиться як така, що покинула країну.

— Он як, — сказала Лісбет майже байдуже.

Анніка приречено зітхнула.

— Гаразд. Тоді я пропоную реалізувати всі доходи і помістити половину суми в банк доти, доки нам не вдасться встановити місцезнаходження твоєї сестри. Якщо ти даєш згоду, я можу почати переговори.

Лісбет знизала плечима.

— Я не хочу мати до його грошей жодного стосунку.

— Я тебе розумію. Але підвести риску все одно треба. Це частина твоєї відповідальності як дієздатної людини.

— Тоді продай це лайно. Поклади половину в банк, а решту подаруй кому захочеш.

Анніка Джанніні звела одну брову. Вона розуміла, що у Лісбет Саландер є якісь кошти, але не думала, що їх кількість дозволяє наплювати на спадок у мільйон крон або й більше. Вона також не мала уявлення, звідки у Лісбет гроші і про яку суму може йтися, проте в основному її турбувало завершення бюрократичної процедури.

— Лісбет, люба… Прочитай, будь ласка, опис майна і дай мені сигнал до дії, щоб ми могли про все це забути.

Лісбет трохи побурчала, але під кінець здалася і сунула папку до себе в сумку. Вона пообіцяла прочитати її і дати інструкції щодо подальших дій, а потім знову почала цмулити пиво. Анніка Джанніні посиділа з нею ще з годину, правда, пила переважно мінеральну воду.

Лише кілька днів по тому, коли Анніка Джанніні зателефонувала і нагадала Лісбет Саландер про опис майна, та дістала і розпрямила зім’яту папку, а потім, усівшись за кухонний стіл, прочитала всі документи.

Опис майна займав декілька сторінок і містив купу відомостей про всілякий мотлох — який посуд був у кухонній шафі в Госсеберзі, який залишився одяг, яка вартість фотоапаратів та інших особистих речей. Особливих цінностей Олександр Залаченко після себе не залишив, і жоден з предметів аніскільки не цікавив Лісбет Саландер. Трохи поміркувавши, вона вирішила, що не змінила своєї позиції з часу зустрічі в барі і що інструкції як і раніше прості: продай лайно, а з грошима зроби що хочеш. Лісбет була цілком певна в тому, що не хоче від цього спадку ані ере, але підозрювала, і небезпідставно, що справжні заощадження Залаченка приховані в такому місці, де жоден укладач опису майна їх не шукав.

Потім вона розгорнула свідоцтво про право власності на нерухомість у Норртельє.

Нерухомість являла собою приміщення промислового призначення, що складалося з трьох будівель загальною площею 20 000 квадратних метрів і було розташоване поблизу від містечка Шедерід, між Норртельє і Рімбу.

Автор опису зробив туди короткий візит і констатував, що це колишній цегельний завод, який більш-менш був порожній, відколи його закрили в 60-х роках, і використовувався як склад для лісоматеріалів у 70-х. На його думку, приміщення «у жалюгідному стані» і не підлягають ремонту з метою використання для якого-небудь іншого роду діяльності. Під жалюгідним станом, зокрема, малося на увазі те, що «північна будівля» вигоріла під час пожежі і завалилася. У «головній будівлі» деякий ремонт, одначе, проводився.

Прочитавши історичну довідку, Лісбет Саландер здригнулася. Олександр Залаченко купив нерухомість за безцінь 12 березня 1984 року, але покупцем у паперах значилася Агнета Софія Саландер.

Отже, спочатку нерухомістю володіла мати Лісбет Саландер, проте вже в 1987 році Залаченко викупив у неї нерухомість за 2000 крон. Потім споруди, схоже, років п’ятнадцять ніяк не використовувались. Згідно з описом майна, 17 вересня 2003 року фірма «КАБ» найняла будівельну компанію «Норр-Бюґґ АВ» для проведення ремонтних робіт, що включали ремонт підлоги і даху, а також поліпшення водопостачання та електропроводки. Роботи тривали майже два місяці, до кінця листопада 2003 року, а потім припинилися. «НоррБюґґ» виставила рахунок, який було сплачено.

Цей момент спантеличував, і Лісбет Саландер насупила брови. Якщо батько хотів замилити очі, буцімто його фірма «КАБ» займається якимсь родом діяльності або володіє деякими коштами, то купівля промислового приміщення була звичайною справою. Цілком зрозумілим здавалося і те, що він використав матір Лісбет як підставну особу під час купівлі, а потім відібрав у неї контракт.

Але навіщо, скажіть, будь ласка, він у 2003 році виклав майже 440 000 крон за ремонт старої халупи, яка, згідно з даними опису, в 2005 році як і раніше не використовувалась?

Лісбет Саландер відчувала здивування, але це питання не дуже її зацікавило. Вона згорнула папку і зателефонувала Анніці Джанніні.

— Я прочитала опис майна. Моє рішення залишилося тим самим. Продай лайно і роби з грошима що завгодно. Я не хочу від нього ніякого спадку.

— Гаразд. Тоді я простежу, аби половину суми поклали в банк на ім’я твоєї сестри, а потім запропоную тобі кілька варіантів, куди можна пожертвувати гроші.

— Угу, — відповіла Лісбет і без зайвих слів поклала слухавку.

Потім вона всілася біля вікна, закурила сигарету і поглянула на протоку Сальтшьон.

Наступний тиждень Лісбет Саландер провела, допомагаючи Драґану Арманському з нагальною справою. Потрібно було знайти і з’ясувати особу людини, що підозрювалася в тому, що її найняли для викрадення дитини в процесі судового позову про опіку, що виник після розлучення шведки з громадянином Лівану. До завдання Лісбет входив контроль за електронною поштою людини, яку вважали замовником, але робота припинилася у зв’язку з тим, що сторони досягли юридичної згоди і примирилися.

Остання неділя перед Різдвом припала на 18 грудня. Лісбет прокинулася о пів на сьому і подумала, що їй треба купити різдвяний подарунок Хольгеру Пальмґрену, а заразом поміркувала, чи не слід їй купити подарунок ще кому-небудь — скажімо, Анніці Джанніні. Потім не поспішаючи встала, прийняла душ і поснідала — випила каву з тостами із сиром і апельсиновим джемом.

Особливих планів на день у неї не було, і вона трохи порозбирала на письмовому столі папери й газети. Потім її погляд упав на папку з описом майна. Лісбет розгорнула папку і ще раз прочитала свідоцтво про право власності на промислове приміщення в Норртельє. Врешті-решт вона зітхнула. Гаразд. Я все-таки повинна з’ясувати, що він там, чорт забирай, робив.

Одягнувшись тепліше, о пів на дев’яту ранку вона виїхала винно-червоною «Хондою» з підземного гаража на Фіскарґатан, 9. Стояла дуже холодна, але ясна погода, у безхмарній блакиті неба сяяло сонце. Лісбет не кваплячись проїхала через Шлюз і Клараберґследен і повернула на шосе Є18 у бік Норртельє. О десятій годині вона звернула до бензоколонки за кілька кілометрів од містечка Шедерід, щоб запитати, як проїхати до старого цегельного заводу. Та, ледве зупинившись, Лісбет зрозуміла, що потреби запитувати немає.

З пагорба, на якому вона була, відкривався чудовий краєвид на розташовану по той бік шосе низовину. Ліворуч, у напрямку до Норртельє, вона помітила склад фарб і чогось пов’язаного з будматеріалами, а також виставлене шахтне устаткування. Праворуч, на краю промислової зони, приблизно за 400 метрів від головної дороги, виднілася похмура цегельна будівля з розваленою трубою. Завод стояв, як останній аванпост промзони, на відшибі — по інший бік невеликої дороги і вузької річки. Лісбет задумливо дивилася на будівлю, не розуміючи, що змусило її присвятити день поїздці до Норртельє.

Повернувши голову, вона кинула погляд на бензоколонку, куди якраз під’їхав трейлер з табличкою TIR — Міжнародні дорожні перевезення. Раптом вона усвідомила, що стоїть на головній дорозі, яка веде до поромної гавані в Капельсчері і через яку здійснювалася значна частина вантажних перевезень між Швецією і Прибалтикою.

Лісбет завела машину, виїхала назад на шосе і звернула до покинутого цегельного заводу. Вона припаркувалася прямо посеред ділянки і вийшла з машини. На вулиці відразу далася взнаки мінусова температура, і Лісбет натягла на голову чорну в’язану шапочку і надягла чорні шкіряні рукавички.

Головна будівля мала два поверхи. Всі вікна нижнього ряду були забиті фанерою, верхні здебільшого розбиті. Цегельний завод виявився куди більшою спорудою, ніж вона собі уявляла, але здавався страшенно старим. Жодних слідів ремонту їй виявити не вдалося. Тут не було ані душі, лише посеред стоянки валявся використаний презерватив, а частина фасаду мала сліди нападу аматорів графіті.

На біса Залаченкові здалася ця будівля?

Лісбет обійшла навколо заводу і побачила із заднього боку розвалений флігель. Під кінець вона почала розгублено вивчати вхідні двері в торці. Всі двері до головної будівлі були замкнуті за допомогою ланцюгів і висячих замків, закріплені величезними залізними болтами і захищені від злому, і лише замок на торці здавався не таким міцним і тримався лише на одному великому цвяху. «А, чорт забирай, будівля ж належить мені», — подумала Лісбет. Роззирнувшись, вона помітила в купі мотлоху тонку металеву трубу і скористалася нею як важелем, щоб збити висячий замок.

Її очам відкрилися сходи і вхід у приміщення першого поверху. Через те, що вікна були забиті, всередині стояв морок, лише по краях фанерних листів де-не-де пробивалися смужки світла. Лісбет постояла кілька хвилин, поки очі звикли до темряви, потім розгледіла, що зал має метрів сорок п’ять завдовжки і двадцять завширшки. Стелю підпирали масивні стовпи, а все довкола було завалено різним мотлохом — поламаними стільцями, старими деталями устаткування і лісоматеріалами. Старі печі цегельного заводу, схоже, демонтували і забрали, їхні фундаменти перетворилися на заповнені водою басейни, а на підлозі стояли величезні зацвілі калюжі. Від мотлоху тхнуло гниллю, і Лісбет наморщила ніс.

Вона розвернулася і пішла вгору по сходах. Другий поверх виявився сухим і складався з двох розташованих одне за одним приміщень, площею приблизно двадцять на двадцять і не менше восьми метрів заввишки. Вікна були високо, майже під дахом. Виглянути в них було неможливо, але вони добре освітлювали верхній поверх. Тут, як і внизу, валялася купа мотлоху, у тому числі десятки складених один на одного пакувальних ящиків. Вона помацала один з них, проте зрушити ящик з місця не змогла. На ньому виднівся напис: Machine parts 0-А77. Нижче розташовувався аналогічний текст російською: «Деталі устаткування О-А77». У першому залі, як вона відзначила, був відкритий товарний ліфт.

Коротше, це був склад якогось устаткування, яке, іржавіючи без діла на старому цегельному заводі, навряд чи здатне давати який-небудь солідний дохід.

Лісбет пройшла до другого залу і зрозуміла, що саме тут проводилися ремонтні роботи. Приміщення було заповнене мотлохом, ящиками і старими офісними меблями, поставленими дивним лабіринтом. Одна секція підлоги була вийнята і замінена новими дошками. Лісбет відзначила, що ремонтні роботи вочевидь припинилися вкрай поспішно — тут як і раніше валялися інструменти, торцювальна і рамна пили, цвяхозабивний пістолет, цвяходер, лом і ящики для інструментів. Вона насупила брови: навіть у разі раптового закінчення робіт будівельна компанія мала б забрати устаткування. Проте відповідь і на це питання знайшлася, коли, піднявши викрутку, вона побачила на ручці російські літери. Залаченко імпортував інструмент, а можливо, й робочу силу.

Лісбет підійшла до торцювальної пили і повернула вимикач. Спалахнула зелена лампочка. Електрика є. Вона повернула вимикач у попереднє положення.

У глибині залу були троє дверей, що вели до маленьких приміщень — можливо, там розташовувалася контора. Лісбет спробувала ручку крайніх дверей і переконалася, що замкнуто. Роззирнувшись, вона повернулася до інструментів і принесла цвяходер.

Двері піддалися не відразу. У кімнаті було зовсім темно і пахло затхлістю. Простягнувши руку, Лісбет намацала вимикач і засвітила лампочку, що самотньо висіла під стелею. Потім стала і з подивом оглянулася на всі боки.

У кімнаті стояли три ліжка з бруднющими матрацами і ще три матраци лежали прямо на підлозі. Скрізь валялася брудна постільна білизна. Праворуч була електроплитка, біля іржавого крана стояло кілька каструльок. В одному з кутків вона побачила залізне відро, а поруч — рулон туалетного паперу.

Тут хтось жив. І, вочевидь, не один.

Лісбет раптом помітила, що ручки на внутрішньому боці дверей бракує. По спині побігли мурашки.

У глибині кімнати стояла одежна шафа. Вона повернулася, відчинила дверці шафи і побачила дві дорожні сумки. Витягнувши верхню, Лісбет виявила там одяг і витягнула спідницю з етикеткою російською мовою. Потім вона знайшла дамську сумочку і витрусила вміст на підлогу. Серед косметики і різних дрібничок знайшовся паспорт з фотографією темноволосої дівчини років двадцяти. Написано все було по-російськи, але Лісбет вирішила, що ім’я дівчини Валентина.

Вона повільно вийшла з кімнати, сповнена відчуття дежавю. Два з половиною роки тому Лісбет Саландер уже доводилося оглядати аналогічне місце злочину в одному з підвалів селища Хедебю. Жіночий одяг. В’язниця. Вона зупинилася і надовго задумалася. Її хвилювало, що паспорт і одяг залишили. Тут вочевидь щось не так.

Потім вона повернулася назад до інструментів і стала в них копирсатися, поки відшукала потужний ліхтар. Упевнившись, що батареї на місці, Лісбет спустилася на перший поверх і зайшла до великого залу. Їй доводилося ступати прямо по калюжах, що стояли на підлозі, і черевики поступово промокали. У міру того як вона просувалася в глиб залу, огидний запах гнилизни посилювався. Вона зупинилася біля фундаменту однієї з колишніх цегельних печей. Він майже ущерть був заповнений водою. Лісбет посвітила ліхтарем на чорну воду, але нічого розгледіти не змогла. Поверхня води була частково вкрита водоростями, що перетворилися на зелений слиз. Лісбет роззирнулася на всі боки і знайшла триметровий шматок сталевої арматури, сунула його в басейн і поворушила. Яма виявилася приблизно півметра завглибшки, і майже відразу Лісбет на щось наткнулася. Буквально за кілька секунд на поверхню спливло тіло. Спершу показалося обличчя — вишкірена маска смерті і розкладу. Лісбет почала дихати ротом і стала розглядати обличчя при світлі ліхтаря. Це була жінка — можливо, власниця паспорта з другого поверху.

З якою швидкістю відбувається розклад у холодній стоячій воді, вона не знала, але припустила, що тіло пролежало в басейні досить довго.

Раптом вона помітила, що на поверхні води щось рухається. Якісь личинки.

Лісбет опустила тіло назад у воду і продовжила орудувати сталевим прутом. Біля краю басейну вона наткнулася на щось, що було, на її думку, ще одним тілом. Давши йому спокій, вона витягла з ями прут, кинула його на підлогу і зупинилася біля басейну, поринувши в роздуми.

Потім Лісбет Саландер знову піднялася на другий поверх і за допомогою цвяходера зламала середні двері. Кімната виявилась порожньою — її, схоже, взагалі не використовували.

Лісбет підійшла до третіх дверей і вже приставила до потрібного місця інструмент, але зламувати її не було потреби — двері відхилилися самі. Їх не було замкнуто. Лісбет штовхнула в двері цвяходером і роззирнулася.

Площа кімнати становила приблизно тридцять квадратних метрів. Вікна були на нормальній висоті, і з них відкривався вид на двір перед цегельним заводом, Лісбет навіть розгледіла бензоколонку, що здіймалася над шосе. Тут були ліжко, стіл і мийка з посудом. Потім вона побачила долі відкриту сумку, а в ній гроші. Зробивши два невпевнені кроки, вона усвідомила, що в кімнаті тепло — погляд упав на електричний обігрівач, що стояв на підлозі. Потім вона побачила кавоварку, на якій горів червоний вогник.

Тут хтось живе. Вона на цегельному заводі не сама.

Лісбет стрімко розвернулася, вискочила у внутрішній зал, звідти — в зовнішній і побігла до виходу. За п’ять кроків від сходів вона різко загальмувала, побачивши, що двері на сходи зачинені і на них висить замок. Її хтось замкнув, як у пастці. Вона повільно обернулася і поглянула на всі боки. Нікого не було видно.

— Привіт, сестричко, — почула вона збоку веселий голос.

Лісбет повернула голову і побачила, як із-за ящиків з деталями устаткування з’являється могутня фігура Рональда Нідермана.

У руках він тримав багнет-ніж.

— Я дуже сподівався знову з тобою зустрітися, — промовив Нідерман. — Минулого разу зустріч вийшла занадто короткою.

Лісбет оглянулася.

— Марно, — сказав Нідерман. — Ми з тобою самі, і єдиний вихід замкнуто.

Лісбет перевела погляд на зведеного брата і поцікавилася:

— Як твоя рука?

Все ще посміхаючись, Нідерман підняв праву руку і продемонстрував відсутність мізинця.

— Туди попала інфекція. Довелося його відпиляти.

Рональд Нідерман страждав на сильну аналгезію і не міг відчувати болю. Лісбет розпанахала йому руку лопатою біля Госсеберґи, за кілька секунд до того, як Залаченко вистрелив їй у голову.

— Треба було цілитися тобі в довбешку, — байдуже промовила Лісбет Саландер. — Якого біса ти тут робиш? Я думала, що ти ще кілька місяців тому забрався за кордон.

Він лише посміхнувся замість відповіді.

Якби Рональд Нідерман спробував відповісти на питання Лісбет Саландер про те, що він робить на старому цегельному заводі, у нього, мабуть, нічого б не вийшло. Пояснити це він не міг навіть собі самому.

Госсеберґу він покидав з відчуттям визволення. Він розраховував на те, що Залаченко мертвий і фірма перейде до нього. Себе ж він вважав чудовим організатором.

Рональд Нідерман змінив машину в Алінґсосі, заштовхав перелякану медсестру Аніту Касперссон у багажник і поїхав у бік Буроса. Жодного плану в нього не було, і він імпровізував на ходу. Доля Аніти Касперссон його не хвилювала. Залишиться вона жити чи помре, йому було байдуже, але він вважав, що зайвого свідка необхідно позбутися. Десь на під’їзді до Буроса він раптом вирішив, що зможе використати її інакше. Проїхавши скількись шляху в південному напрямі, він знайшов безлюдний лісовий масив неподалік від містечка Сеглора, потім прив’язав її в якомусь сараї і кинув. Він розраховував на те, що вона зможе за кілька годин відв’язатися і спрямує поліцію на південь. Якщо ж вона не звільниться, а помре з голоду або холоду, це не його клопіт.

Тим часом Рональд Нідерман повернувся до Буроса і попрямував на схід, у бік Стокгольма. Він поїхав прямо до «Свавельшьо МК», але в приміщенні клубу показуватися не став: на його досаду, Маґґе Лундін сидів за ґратами. Замість цього він подався додому до клубного пристава Ханса-Оке Валтарі і зажадав, щоб той йому допоміг і сховав. Валтарі йому все організував, направивши його до Віктора Йоранссона, касира і фінансового директора клубу. Там він, правда, затримався лише на кілька годин.

Теоретично Рональд Нідерман особливої матеріальної скрути не відчував. Звичайно, він залишив майже 200 000 крон у Госсеберзі, але в нього був доступ до значно більших сум, розміщених у фондах за кордоном. Проблема полягала лише в тому, що йому страшенно бракувало готівки. Йоранссон відповідав за гроші «Свавельшьо МК», і Нідерман вирішив, що йому трапилася слушна нагода. Він досить легко умовив Йоранссона показати йому захований у хліві сейф і розбагатів приблизно на 800 000 крон готівкою.

Начебто в будинку була ще й жінка, але що саме він з нею зробив, Нідерман достеменно не пам’ятав.

У Йоранссона він запозичив також машину, яка ще не встигла засвітитися в поліції, і попрямував на північ, гадаючи скористатися одним з талліннських поромів, що вирушали з Каппельшера.

Доїхавши до Каппельшера, він зупинився на стоянці і заглушив мотор. Потім хвилин тридцять посидів, вивчаючи обстановку. Скрізь, як на гріх, стовбичили поліцейські.

Нідерман завів машину і просто поїхав далі, без жодного плану. Йому було потрібне укриття, де він зміг би на деякий час залягти. Під’їжджаючи до Норртельє, він раптом згадав про старий цегельний завод. З того часу, як рік тому там проводилися ремонтні роботи, він цією будівлею зовсім не цікавився. Цегельний завод використовували брати Харрі і Атхо Ранта, що перетворили його на перевалочний пункт для торгівлі з Прибалтикою, але брати Ранта перебралися за кордон ще тоді, коли журналіст Даґ Свенссон почав копати навколо транспортування шльонд. Завод стояв пусткою.

Заховавши Йоранссонів «Сааб» у сараї позаду заводу, Нідерман забрався всередину. Йому довелося зламати одні з дверей на першому поверсі, але чи не найперше, що він зробив, — організував собі резервний вихід через відвалену в торці фанеру. Зламаний висячий замок він згодом замінив. А потім влаштував собі кімнату на другому поверсі.

Того ж дня, вже ближче під вечір, до нього через стіни донеслися якісь звуки. Спочатку він подумав, що то звичайні привиди. З годину він просидів як на голках, а потім раптом підвівся, вийшов у великий зал і прислухався. Було тихо, але він терпляче чекав і далі, аж поки знову почув якесь дряпання.

Біля мийки знайшовся ключ.

Рональд Нідерман був надзвичайно вражений, коли, відчинивши двері, побачив двох російських шльондр. Вони були геть виснажені й очевидячки просиділи кілька тижнів без їжі: після того як у них закінчився пакет рису, вони жили на самому чаї та воді.

Одна з повій так знесиліла, що не могла встати з ліжка. Друга була в кращій формі. Вона говорила лише російською, але йому вистачило знання мови, щоб зрозуміти, що вона дякує Господу і йому за порятунок. Упавши на коліна, вона обхопила руками його ноги, але він з подивом відштовхнув її, вийшов з кімнати і замкнув двері.

З консервів, що їх він знайшов на кухні, він зварив суп і відніс їм, а сам не на жарт задумався. Нідерман не знав, що йому робити зі шльондрами. Потихеньку сили до них повернулися, і навіть більш виснажена жінка, та, що на ліжку, прийшла до тями. Весь вечір він їх допитував і врешті-решт вияснив, що ці жінки не шльондри, а студентки, що заплатили братам Ранта за можливість перебратися до Швеції. Їм обіцяли посвідку на проживання і дозвіл на роботу. Вони прибули до Каппельшера в лютому, а звідти їх відвезли прямо в будівлю складу і тут замкнули.

Нідерман спохмурнів. Прокляті брати Ранта мали побічний дохід, який утаювали від Залаченка. А потім, поспіхом покидаючи Швецію, вони просто забули про цих жінок, а може, свідомо кинули напризволяще.

Тепер виникало питання, як йому з ними вчинити. Жодних підстав завдавати їм лиха він не бачив, проте відпускати їх на волю йому теж не хотілося, бо в цьому разі вони, швидше за все, навели б на цегельний завод поліцію. Відправити їх назад у Росію він не міг, адже тоді йому довелося б везти їх до Каппельшера, а це було дуже важко. Темноволоса дівчина на ім’я Валентина в обмін на допомогу запропонувала йому секс. Секс його абсолютно не цікавив, але сама пропозиція автоматично перетворила її на шльондру. Всі жінки шльондри. Ото й усе.

Через три дні йому набридли їхні постійні благання, ниття і стукіт у стіну. Йому хотілося, щоб йому дали спокій, і він не бачив жодного іншого виходу. В результаті він востаннє відімкнув двері і швидко покінчив з цією проблемою. Попросивши вибачення у Валентини, він простягнув руки й одним рухом скрутив їй шию між другим і третім хребцями. Потім підійшов до блондинки, імені якої так і не запитав. Та лежала на ліжку байдуже і жодного спротиву не чинила. Тіла він переніс на перший поверх і заховав у заповненому водою басейні, після чого нарешті якоюсь мірою заспокоївся.

Залишатися на цегельному заводі Рональд Нідерман не планував. Він мав намір лише перечекати тут, поки вляжеться перша хвиля поліцейського галасу. Поголивши голову і відпустивши маленьку борідку, він дуже змінив свою зовнішність, а до того ж знайшов майже відповідний за розміром комбінезон, залишений кимось із робітників будівельної компанії. Надівши комбінезон і забуту кепку, він сунув у кишеню складаний метр і поїхав на розташовану на пагорбі бензоколонку по продукти. Завдяки скарбниці «Свавельшьо МК» готівки у нього було предосить. У крамничці він з’явився надвечір і виглядав як звичайнісінький роботяга, що зупинився на бензоколонці по дорозі додому. Ніхто, схоже, не звернув уваги на нього, і він узяв за звичку їздити скуплятися раз або два на тиждень. На бензоколонці з ним завжди люб’язно віталися і незабаром уже стали пізнавати.

Попервах Нідерман приділяв багато часу захисту від привидів, що населяли будівлю. Ті ховалися в стінах, а ночами вибиралися на волю, і він чув, як вони бродять по залу.

Він споруджував у кімнаті барикаду, але через кілька днів йому це набридло, і тоді він, озброївшись знайденим в одній з кухонних шухляд багнет-ножем, вийшов з кімнати, щоб зустрітися з чудовиськами. Необхідно було покласти цьому край.

І вони відступили — вперше в житті йому вдалося здобути над ними перемогу. Досить було йому наблизитись, як вони кинулися врозтіч, він бачив, як їхні хвости і безформні туші заповзають за ящики і шафи. Він заревів їм услід, і вони кинулися навтіки.

Здивований Нідерман повернувся в обжиту кімнату і всю ніч просидів, сподіваючись, що привиди повернуться. На світанку вони знов атакували, і він ще раз вийшов їм назустріч, у черговий раз змусивши ворога до втечі. При цьому він відчував щось середнє між панікою і ейфорією.

Все життя ці істоти переслідували його, виповзаючи з темряви, і тепер він уперше відчув, що має силу дати їм відсіч. Більше він нічого не робив — лише спав, їв, думав, і поступово його пойняло відчуття спокою.

З днів складалися тижні, і ось настало літо. За допомогою радіоприймача і вечірніх газет він міг стежити за тим, як полювання на Рональда Нідермана потихеньку сходить нанівець. Він з цікавістю прочитав репортаж про вбивство Олександра Залаченка і признав потішним, що крапку в житті Залаченка поставив якийсь психопат. У липні він зацікавився судом над Лісбет Саландер і був приголомшений, коли її виправдали. Це здавалося неправильним. Вона на волі, а йому доводиться ховатися.

Він купив на бензоколонці «Міленіум» і прочитав тематичне число про Лісбет Саландер, Олександра Залаченка і Рональда Нідермана. Якийсь журналіст на ім’я Мікаель Блумквіст змалював його патологічним убивцею і психопатом. Нідерман насупив брови.

Якось несподівано настала осінь, а він усе ще не покидав свого сховища. З настанням холодів довелося купити на тій же бензоколонці електрообігрівач, але пояснити, чому не їде звідси, Нідерман не міг.

Кілька разів у двір заходила молодь і паркувалася перед заводом, але до будівлі не залазила і спокою Нідерманового не порушувала. У вересні одного дня у дворі зупинилась машина, і якийсь чоловік у синій вітровці почав розгулювати по ділянці, смикати за ручки дверей і щось винюхувати. Нідерман спостерігав за ним з вікна другого поверху. Періодично щось записуючи у блокнот, чоловік тинявся довкола будівель хвилин двадцять, а потім оглянувся востаннє, сів у свою машину і поїхав. Нідерман зітхнув з полегкістю. Він уявлення не мав про те, ким був цей чоловік і що його тут цікавило, але складалося враження, що той оглядав нерухомість. Те, що смерть Залаченка повинна спричинити опис майна, Нідерману на думку не спадало.

Він багато думав про Лісбет Саландер. Він не думав, що вони коли-небудь зустрінуться знов, але вона викликала в нього захоплення і жах. Живих людей Рональд Нідерман не боявся, проте звідна сестра справила на нього незабутнє враження. Ще нікому не вдавалося перемогти його таким чином, як їй. Вона повернулася, незважаючи на те, що він закопав її в могилу, повернулася і погналася за ним, а тепер щоночі переслідувала його уві сні. Прокидаючись у холодному поту, він розумів, що вона прийшла на зміну його звичайним привидам.

У жовтні Нідерман зважився: він не покине Швеції, поки не відшукає сестру і не знищить її. Жодного плану в нього не було, але життя знову набуло сенсу. Він не знав, ані де сестра, ані як її шукати. А тому день за днем, тиждень за тижнем сидів у себе в кімнаті, на другому поверсі цегельного заводу, втупившись у вікно.

І ось одного дня перед будівлею раптом зупинилася винно-червона «Хонда» і звідти, на його неймовірний подив, вилізла Лісбет Саландер. Бог милосердний, подумав він. Лісбет Саландер долучиться до тих жінок у басейні на першому поверсі, чиї імена він уже встиг забути. Очікування позаду, і тепер він нарешті зможе рухатися життям далі.

Оцінивши ситуацію, Лісбет Саландер зрозуміла, що під контролем він її вочевидь не тримає. Її мозок напружено працював. Клац, клац, клац. У неї як і раніше був у руках цвяходер, але він навряд чи годився як зброя проти людини, котра в принципі не відчуває болю. Вона під замком у приміщенні площею приблизно тисячу квадратних метрів сам-на-сам з роботом-убивцею з пекла.

Коли Нідерман раптом ступив крок у її бік, вона кинула в нього цвяходером, але він спокійно ухилився. Лісбет Саландер рвонулася з місця, поставила ногу на стілець, схопилася на пакувальний ящик, а потім, немов павук, видерлася ще на два ящики вище. Зупинившись на висоті десь чотири метри, вона вичікувально поглянула вниз, на Нідермана.

— Спускайся, — спокійно порадив він. — Тобі не втекти. Кінець неминучий.

Її цікавило, чи немає у нього якої-небудь стрілецької зброї — ось це створило б проблему.

Він нахилився, підняв стілець і шпурнув ним у Лісбет, але не влучив. Нідерман раптом вочевидь розсердився. Спираючись на стілець, він поліз слідом за Лісбет. Вона почекала, поки він опинився майже на одному рівні з нею, а потім, зробивши два стрибки, відштовхнулася, перестрибнула через прохід і приземлилася на ящик, що стояв на кілька метрів далі, злізла на підлогу і схопила цвяходер.

Нідерман був досить спритний, але знав, що з його вагою стрибати з ящиків небезпечно — можна й ноги переламати. Тому злізати слід було обережно і методично — за своє життя він звик, що керування тілом потребує від нього деяких зусиль. Нідерман уже майже досяг підлоги, коли почув позаду себе кроки і ледве встиг розвернутися. Удар цвяходера він зумів відбити плечем, але при цьому випустив з рук багнет-ніж.

Завдавши удару, Лісбет цвяходер відразу кинула, але часу піднімати багнет-ніж у неї не було, тому вона відштовхнула його ногою подалі, уздовж ряду стільців, ухилилася від удару величезного кулака і знов залізла на ящики по інший бік центрального проходу. Куточком ока помітивши, що Нідерман уже тягнеться до неї, вона блискавично підтягнула ноги. Ящики стояли двома рядами — у три яруси уздовж центрального проходу і в два із зовнішнього боку. Лісбет спустилася на висоту другого ярусу, обіперлася спиною і з усієї сили натиснула ногами. Ящик важив, очевидно, не менше 200 кілограмів, але все-таки їй удалося його зрушити і звалити в центральний прохід.

Нідерман побачив ящик і ледве встиг відскочити вбік. Ріжок ящика вдарив його в груди, але жодних каліцтв не заподіяв. Нідерман зупинився і з подивом зрозумів, що вона справді чинить йому спротив. Він знову подерся за нею, і, тільки-но його голова піднялася до третього ярусу, Лісбет ударила його ногою в лоба. Він закректав, але ліз і далі. Лісбет Саландер миттєво перестрибнула на інший бік центрального проходу, відразу перевалилася через край ящика і зникла з поля зору. Він почув її кроки і побачив, як вона промайнула в дверях, тікаючи у внутрішній зал.

Лісбет Саландер роззиралася, прикидаючи свої можливості. Клац. Вона знала, що шансів у неї немає. Поки їй удається ухилятися від величезних кулаків Нідермана і триматися від нього на відстані, вона може розраховувати залишатися живою, але щойно вона зробить помилку — а це рано чи пізно станеться, — її чекає смерть. Досить йому один-єдиний раз ухопити її, і двобій буде закінчено.

Їй потрібна зброя.

Пістолет. Автомат. Бронебійно-трасуючий снаряд. Протипіхотна міна.

Чорт забирай, що завгодно.

Але нічого подібного в її розпорядженні не було.

Вона оглянулася.

Жодної зброї.

Лише інструменти. Клац. Її погляд упав на торцювальну пилу, але, поки вона намагатиметься покласти його на стіл з пилою, може статися непоправне. Клац. Вона побачила лом, який можна було б застосувати як спис, але він виявився дуже важкий для її рук. Клац. Кинувши погляд у бік дверей, вона побачила, як Нідерман злізає з ящиків за п’ятнадцять метрів від неї і знову прямує до неї. Вона почала відступати від дверей. Секунд за п’ять Нідерман її наздожене. Вона востаннє поглянула на інструменти.

Зброя… або укриття. Раптом вона завмерла.

Нідерман не квапився. Він знав, що вихід перекрито і що рано чи пізно він сестру наздожене. Але вона, безперечно, становить небезпеку. Вона все-таки дочка Залаченка. Діставати травми йому не хотілося, і він визнав за краще почекати, поки вона виб’ється із сил.

Зупинившись на порозі внутрішнього залу, він оглянув купи інструментів, мостин і меблів, але ніде її не помітив.

— Я знаю, що ти тут. Я тебе все одно знайду.

Рональд Нідерман завмер і прислухався, але вловив лише звук власного дихання. Вона сховалася. Він посміхнувся: вона кидає йому виклик. Брат і сестра граються в хованки, як забавно. Потім він раптом почув зрадливе шелестіння, що доносилося звідкись із центру старого залу. Він повернув голову, але спочатку не зміг визначити, звідки доноситься звук. Потім знову посміхнувся. На підлозі, трохи осторонь від решти мотлоху, стояв дерев’яний верстак метрів п’ять завдовжки, на ньому здіймався ряд ящиків, а внизу була шафка з розсувними дверцятами.

Нідерман підійшов до шафки збоку і заглянув за нього, щоб переконатися, що вона не намагається його обдурити. Порожньо.

Вона сховалась у шафі. Яка дурість.

Він одсунув перші дверцята, що закривали ліву секцію.

Відразу почувся рух — у шафі напевно хтось переміщався. Звук доносився із середньої секції. Нідерман зробив два швидкі кроки і з торжествуючим виглядом відкинув дверцята вбік.

Порожньо.

Потім він почув серію різких ударів, що нагадували пістолетні постріли. Звук пролунав так несподівано, що він навіть не відразу зрозумів, звідки він виходить. Нідерман закрутив головою, потім відчув дивний тиск на ліву ногу. Болю він не відчував. Опустивши погляд, він якраз устиг побачити, як рука Лісбет Саландер перемістила цвяхозабивний пістолет до його правої ноги.

Вона була під шафою.

Як паралізований, він простояв кілька секунд, а вона за цей час устигла приставити дуло до його черевика і прострелити йому ногу ще п’ятьма семидюймовими цвяхами.

Він спробував поворушитися.

Згаявши даремно кілька дорогоцінних секунд, він зрозумів, що його ступні прибиті до нової дощатої підлоги. Лісбет Саландер знову перенесла цвяхозабивний пістолет до лівої ноги, і пролунав звук, схожий на автоматну стрілянину чергами. Поки Нідерман роздумував, вона для певності загнала йому в ноги ще чотири семидюймові цвяхи.

Він потягнувся вниз, намагаючись схопити Лісбет Саландер за руку, але відразу втратив рівновагу. Правда, йому вдалось утриматися на ногах, обпершись об шафу, а пістолет тим часом розряджався й далі: ба-бам, ба-бам, ба-бам. Вона знову повернулася до його правої ноги, і він на власні очі побачив, як вона стріляє цвяхами через п’ятку і прямо в підлогу.

Раптом Рональд Нідерман розлючено завив і знов потягнувся до руки Лісбет Саландер.

Зі свого укриття під шафою вона помітила, що його штанини задираються, сигналізуючи про те, що він нахиляється, і кинула свою зброю. На очах у Рональда Нідермана її рука із зміїною прудкістю зникла під шафкою раніше, ніж він устиг до неї торкнутися.

Він потягнувся до пістолета, але коли він уже майже дістав його, Лісбет Саландер затягла шнур під шафу.

Відстань між шафою і підлогою становила близько двадцяти сантиметрів. Навалившись усім тілом, Нідерман перевернув шафу і побачив Лісбет Саландер — вона дивилася на нього знизу здивованими очима і з ображеним виразом обличчя. Обернувши цвяхозабивний пістолет, вона вистрелила з відстані півметра і загнала кілька цвяхів йому прямо в гомілку.

Наступної миті Лісбет кинула пістолет, блискавично відкотилася від Нідермана і зірвалася на ноги вже поза межами його досяжності. Відступивши на два метри, вона зупинилася.

Рональд Нідерман спробував зрушити з місця, похитнувся і замахав руками в повітрі, намагаючись знову знайти рівновагу. Нарешті йому це вдалося, і він розлючено нахилився.

Цього разу йому вдалося дістати пістолет. Він підняв його і спрямував дуло на Лісбет Саландер. Натиснув на курок.

Нічого не сталося. Він розгублено поглянув на пістолет. Потім знову підвів погляд на Лісбет Саландер. Та спокійно показала йому вилку шнура. Він оскаженіло шпурнув пістолет прямо в неї, але вона блискавично відхилилася вбік.

Потім вона знову вставила вилку в розетку подовжувача і підтягнула шнур до себе.

Нідерман поглянув у позбавлені будь-якого виразу очі Лісбет Саландер і відчув раптове здивування. Він уже зрозумів, що вона його перемогла. Вона справді надприродна істота. Він інстинктивно спробував одірвати ногу від підлоги. Вона чудовисько. Йому вдалося лише підняти ногу на кілька міліметрів — далі не пускали головки цвяхів. Цвяхи пронизали йому ноги під різними кутами, і, щоб звільнитися, йому довелося б буквально розірвати ступні на шматки. Навіть маючи майже надлюдську силу, відірватися від підлоги він не міг. Кілька секунд Нідерман розхитувався вперед і назад, немовби втрачаючи свідомість, проте ноги не рухалися з місця. Він побачив, що між черевиками поступово утворюється калюжа крові.

Лісбет Саландер усілася перед ним на стілець з відламаною спинкою, намагаючись зрозуміти, чи вдасться йому зійти з місця. Позаяк болю він відчувати не міг, питання полягало лише в тому, чи вистачить йому сил протягнути головки цвяхів прямо крізь ступні. Хвилин десять вона сиділа, не рухаючись, і спостерігала за його боротьбою. Весь цей час її очі абсолютно нічого не виражали.

Потім вона встала, обійшла навколо нього і приставила цвяхозабивний пістолет йому до хребта, біля самої основи шиї.

Лісбет Саландер напружено думала. Чоловік, що стояв перед нею, завозив до Швеції жінок партіями і дрібним оптом, потім накачував наркотиками, жорстоко бив, убивав і продавав. Він убив щонайменше вісьмох людей, включаючи поліцейського в Госсеберзі і касира із «Свавельшьо МК». Вона уявлення не мала, скільки ще життів на совісті у її зведеного брата, але завдяки йому за нею ганялися по всій Швеції, як за скаженим собакою, звинувачуючи в трьох убивствах, які він скоїв.

Вона не відривала пальця від спускової кнопки.

Він убив Даґа Свенссона і Міа Берґман.

Разом із Залаченком він убивав і закопував у могилу в Госсеберзі її саму. І тепер він повернувся, щоб знов її вбити.

Можна було розсердитися і за менше.

Вона не бачила причин залишати його живим. Він ненавидів її з пристрастю, якої їй було не зрозуміти. Що станеться, якщо вона передасть його до рук поліції? Судовий процес? Довічне ув’язнення? Коли його відпустять з в’язниці на побивку? Як швидко він зуміє втекти? Тепер, коли батька нарешті більше немає, — скільки ще років їй доведеться жити з осторогою і чекати того дня, коли раптом знову появиться братик? Вона відчувала в руці вагу пістолета і розуміла, що можна покінчити з цим раз і назавжди.

Аналіз наслідків.

Вона прикусила нижню губу.

Лісбет Саландер не боялася ні людей, ні предметів. Вона вважала, що їй бракує чогось, можливо, уяви, яка змушує людей ясно бачити неприємні наслідки і боятися їх, і це було за деякий доказ того, що в неї з головою і справді щось не зовсім так.

Рональд Нідерман її ненавидів, і вона відповідала йому такою ж непримиренною ненавистю. Він стояв в одному ряду з чоловіками типу Маґґе Лундіна, Мартіна Ванґера, Олександра Залаченка та ще десятка негідників, яким, на її думку, взагалі було не місце серед живих. Вона б із задоволенням зібрала їх усіх на якому-небудь незаселеному острові і шарахнула ядерною бомбою.

Але вбивство? Чи варта гра свічок? Що буде з нею, якщо вона його уб’є? Наскільки великий шанс, що вбивство не розкриють? Чим вона готова пожертвувати заради задоволення вистрелити з цвяхозабивного пістолета востаннє?

Вона зможе послатися на самозахист і право на необхідну оборону… ні, навряд чи, враховуючи його прибиті до дощатої підлоги ступні.

Раптом вона подумала про Харієт Ванґер, яку теж катували батько з братом. Їй згадалася розмова з Мікаелем Блумквістом, коли вона різко засудила Харієт Ванґер і поклала на неї відповідальність за те, що її брат Мартін Ванґер залишився безкарним і зміг рік за роком коїти вбивства й далі.

— А що б зробила ти? — спитав тоді Мікаель.

— Убила б диявола, — відповіла вона з переконаністю, що виходила з глибини її холодної душі.

А тепер вона опинилася в такій самій ситуації, як свого часу Харієт Ванґер. Скільки ще жінок уб’є Рональд Нідерман, якщо вона залишить його живим? Вона тепер повноправний член суспільства і відповідає за свої вчинки. Скільки років життя вона готова принести в жертву? Скількома роками не захотіла пожертвувати Харієт Ванґер?

Потім їй стало дуже важко тримати цвяхозабивний пістолет, приставивши до хребта Нідермана, навіть двома руками.

Лісбет опустила зброю. Цей рух немовби повернув її до реальності, і вона розчула, що Рональд Нідерман щось безладно бурмотить. Говорив він німецькою — про диявола, який прийшов, щоб його забрати.

Раптом вона усвідомила, що він розмовляє не з нею, а з кимось, кого начебто бачить в іншому кінці приміщення. Вона повернула голову і простежила за його поглядом — там нікого не було. Вона відчула, як у неї заворушилося волосся на потилиці.

Потім Лісбет розвернулася, взяла лом, вийшла до зовнішнього залу і відшукала свою сумку. Нахиляючись, щоб її підняти, вона побачила на підлозі багнет-ніж. Рукавички вона так і не скидала і прямо в них підняла зброю.

Трохи повагавшись, вона поклала багнет-ніж на видному місці, в центральному проході між ящиками. Їй було потрібно три хвилини, щоб за допомогою лома збити висячий замок, що перепиняв вихід.

Лісбет довго сиділа в машині, поринувши в роздуми. Під кінець вона відкрила мобільний телефон і хвилини за дві відшукала номер будівлі клубу «Свавельшьо МК».

— Так, — почула вона голос на іншому кінці.

— Ніємінена, — сказала вона.

— Почекайте.

За три хвилини виконуючий обов’язки глави клубу «Свавельшьо МК» Сонні Ніємінен відповів:

— Хто це?

— Тебе це не стосується, — відповіла Лісбет таким тихим голосом, що Ніємінен ледве розібрав слова і не міг навіть визначити, телефонує йому чоловік чи жінка.

— Он як. Чого ж тобі треба?

— Ти хочеш отримати наводку на Рональда Нідермана.

— Хіба?

— Не базікай дурниць. Ти хочеш знати, де він, чи ні?

— Я слухаю.

Лісбет описала йому дорогу до колишнього цегельного заводу біля Норртельє і сказала, що Нідерман пробуде там досить довго, щоб Ніємінен, якщо поквапиться, устиг його застати.

Закривши мобільний телефон, вона завела машину і доїхала до бензоколонки, розташованої по інший бік шосе, де зупинилася так, щоб їй було добре видно цегельний завод.

Чекати довелося більше двох годин. Близько пів на другу вона помітила фургон, що повільно проїхав по шосе, розташованому трохи нижче. Він зупинився на узбіччі, почекав хвилин п’ять, розвернувся і рушив до заводу. Починало сутеніти.

Лісбет відкрила бардачок, дістала бінокль «Мінолта 2x8» і побачила, що фургон зупинився. Вона розгледіла Сонні Ніємінена, Ханса-Оке Валтарі і ще трьох незнайомих. Мабуть, це були кандидати в члени клубу — Ніємінену доводилося організовувати діяльність заново.

Коли Сонні Ніємінен із спільниками відшукали в торці відчинені двері, Лісбет знову відкрила мобільний телефон, написала повідомлення і відправила його до центрального відділення поліції Норртельє.

УБИВЦЯ ПОЛІЦЕЙСЬКОГО Р. НІДЕРМАН — НА СТАРОМУ ЦЕГЕЛЬНОМУ ЗАВОДІ ПОРЯД З БЕНЗОКОЛОНКОЮ БІЛЯ ШЕДЕРІДА. ЙОГО ЗАРАЗ УБИВАЮТЬ С. НІЄМІНЕН & ЧЛЕНИ «СВАВЕЛЬШЬО МК». НА 1-МУ ПОВЕРСІ В БАСЕЙНІ МЕРТВА ЖІНКА.

Жодного руху біля заводу не було помітно.

Лісбет засікла час.

Чекаючи результатів, вона дістала з телефону СІМ-карту і знищила її, розрізавши на маленькі клаптики манікюрними ножицями, потім опустила бічне скло і викинула обрізки. У телефон вона вставила нову СІМ-карту, вийнявши її з гаманця. Вона користувалася картами фірми «Комвік», відстежити які і з’ясувати власника було майже неможливо. Зателефонувавши до «Комвік», вона поклала на нову карту 500 крон.

Через одинадцять хвилин до заводу з боку Норртельє завернула патрульна машина, без сирени, але з маячком, і зупинилася на під’їзній дорозі. Приблизно за хвилину прибули ще дві поліцейські машини. Порадившись, вони щільною групою рвонули до цегельного заводу і припаркувалися поряд з фургоном Ніємінена. Лісбет підняла бінокль і побачила, що один з поліцейських вийняв рацію і передає кудись номер фургона. Поліцейські розглядалися на всі боки, але вичікували. За дві хвилини на великій швидкості під’їхала ще одна патрульна машина.

Лісбет раптом зрозуміла, що все нарешті позаду.

Історія, яка почалася в день її народження, завершилася на цегельному заводі.

Вона вільна.

Коли поліцейські отримали в патруля додаткову зброю, наділи бронежилети і стали розосереджуватися по території заводу, Лісбет Саландер зайшла в будівлю бензоколонки і купила стаканчик кави із загорнутим у поліетиленову плівку бутербродом. Їла вона, стоячи за столиком імпровізованого кафе.

Коли Лісбет повернулася до машини, вже стемніло. Відчиняючи дверці, вона почула з другого боку шосе два віддалені звуки і подумала, що то постріли з вогнепальної зброї. Вона побачила, що кілька темних постатей — мабуть, поліцейських — стоять, притиснувшись до фасаду поблизу від торцевого входу. Донісся звук сирени — з боку Упсали наближалася ще одна патрульна машина. Біля узбіччя зупинилися кілька легковиків, водії спостерігали за виставою.

Лісбет завела темно-червону «Хонду», вивернула на шосе Є18 і попрямувала додому, до Стокгольма.

О сьомій годині вечора Лісбет Саландер, на своє безмежне роздратування, почула дзвінок у двері. Вона лежала у ванні, і від води ще здіймалася пара. За великим рахунком подзвонити в ці двері могла лише одна людина.

Спочатку вона вирішила ігнорувати візит, але, коли на дзвінок натиснули втретє, вона зітхнула й обгорнулася купальним простирадлом. Випнувши нижню губу, Лісбет вийшла в хол. Вода скапувала з неї на підлогу.

— Привіт, — сказав Мікаель Блумквіст, коли вона прочинила двері.

Лісбет не відповіла.

— Ти слухала новини?

Вона похитала головою.

— Я подумав, що, можливо, тобі буде цікаво довідатися, що Рональд Нідерман мертвий. Його сьогодні в Норртельє вбила компанія із «Свавельшьо МК».

— Невже? — стримано сказала Лісбет Саландер.

— Я розмовляв з черговим з Норртельє. Схоже, там відбулася якась внутрішня розбірка. Нідермана очевидячки катували, а потім закололи багнет-ножем. Там знайшли сумку з кількома сотнями тисяч крон.

— Он як.

— Компанію із «Свавельшьо» заарештували прямо на місці. Вони до того ж чинили опір. Зав’язалася перестрілка, і поліції довелося викликати армійське підкріплення із Стокгольма. Компанія капітулювала сьогодні близько шостої вечора.

— Ага.

— Твого старого знайомого по Сталлархольму Сонні Ніємінена пристрелили. Він цілком утратив над собою контроль і намагався відстрілюватися, щоб вирватися на волю.

— Добре.

Кілька секунд вони стояли мовчки, дивлячись одне на одного через прочинені двері.

— Я невчасно? — спитав Мікаель Блумквіст.

Вона знизала плечима:

— Я лежала у ванні.

— Бачу. Скласти тобі компанію?

Вона зиркнула на нього сердито.

— Я не мав на увазі — у ванні. Я приніс бейгли, — сказав він, піднявши догори пакет. — А ще я купив каву еспресо. Якщо в тебе на кухні стоїть кавоварка Jura Impressa Х7, тобі слід, принаймні, навчитися нею користуватися.

Лісбет звела брови. Вона не знала, що відчуває — розчарування чи полегкість.

— Лише скласти компанію? — спитала вона.

— Еге ж, — підтвердив він. — Я — гарний друг, що прийшов відвідати свого доброго друга. Якщо мене, звичайно, хочуть бачити.

Лісбет кілька секунд повагалася. Протягом двох років вона намагалася триматися від Мікаеля Блумквіста якомога далі. Проте він, здавалося, весь час прилипав до її життя, немов жувальна гумка до підметки, або в Мережі, або в реальності. У Мережі все йшло добре — там він з’являвся всього лише у вигляді літер на екрані. У реальному житті, стоячи на порозі, він як і раніше залишався з біса привабливим чоловіком. І йому були відомі її таємниці, точнісінько так, як і його таємниці їй.

Вона поглянула на нього і відзначила, що жодних почуттів до нього більше не має. В усякому разі, жодних інтимних почуттів.

Протягом минулого року він справді поводився як справжній друг.

Вона йому довіряє. Можливо. І в той же час її страшенно дратує те, що майже єдиною людиною, якій вона довіряє, є той, з ким вона не хоче бачитися. Та раптом вона зважилася. Немає сенсу прикидатися, ніби його не існує. Адже його вигляд більше не завдає їй болю.

Вона широко відчинила двері і знову впустила його в своє життя.