Повне зібрання короткої прози. Том 1

Безмежні простори _{(пер. В. Корсун)}

— Не подобається він мені, — промовив майор Кріспін Еллер, вдивляючись в ілюмінатор, — цей астероїд: безліч води, помірна температура, атмосфера схожа на терранську киснево-азотну...

— ...а життя немає, — закінчив перший заступник Гаррісон Блейк. Він підійшов до ілюмінатора і також виглянув назовні. — Ніякісінького життя, незважаючи на ідеальні умови. Повітря, вода, сприятливий клімат. Чому так?

Вони переглянулися. Крейсер «Х-43у» розташувався на безмежній сухій рівнині астероїда. Вони були далеко від дому, за півгалактики. Боротьба з тріумвіратом Марса, Венери та Юпітера змусила Терру вдатись до дослідження та нанесення на мапу навіть найменшого камінчика у галактиці, щоб потім можна було заявити про свої права на його надра. «Х-43у» вже майже рік встановлював на далеких планетах галактики біло-блакитні прапори, і троє членів екіпажу нарешті заслужили відпочинок: відпустку на Террі і можливість витратити там зароблені гроші. Крихітні пошукові кораблі вели ризиковане життя, торуючи шлях засміченими околицями системи, ледве уникаючи метеоритних скупчень, отруйних хмар, здатних роз’їсти корпус, космічних піратів та імперій, розміром з горошину, на далеких астероїдах.

— Ти тільки поглянь! — вигукнув Еллер, роздратовано грюкнувши кулаком по ілюмінатору. — Ідеальні умови для життя, але нічого, крім голого каміння.

— Можливо, це просто випадковість, — промовив Блейк, знизуючи плечима.

— Ти ж знаєш: немає такого місця, де б не кишіли мікроскопічні організми. Повинна ж бути причина, чому цей астероїд позбавлений життя. Я відчуваю, що щось тут не те.

— Ну? То що робитимемо? — безрадісно посміхнувся Блейк. — Ти капітан. Згідно з інструкціями, ми мусимо приземлятися та досліджувати кожен астероїд, до класу D включно. Тут ми маємо клас С. Будемо висаджуватися чи ні?

Еллер замислився:

— Не подобається він мені. Ніхто не знає всіх смертельних факторів, які загрожують нам у далекому космосі. Можливо...

— Мені лише здається, чи ти й справді був би не проти розвернутись і рушити назад до Терри? — запитав Блейк. — Там ніхто не довідається, що ми пролітали повз цю каменюку. Я нікому не розбовкаю, Еллере.

— Не в тому річ! Я просто турбуюся про нашу безпеку. Ти тут єдиний, хто закликає повернутися на Терру, — Еллер пильно вдивлявся у ілюмінатор. — Знати б напевне...

— Давай випустимо тваринок і подивимося, що з того вийде.

Хай вони побігають якусь годинку, тоді й дізнаємося.

— Ох, не треба було тут приземлятися...

На обличчі Блейка промайнув зневажливий вираз:

— Який же ти став обережний! Це, мабуть, тому, що ми повертаємося додому.

Еллер похмуро розглядав голі сірі скелі та брижі на воді.

Вода, каміння, кілька хмарин, комфортна температура. Ідеальне місце для життя. Але ніяких ознак життя тут немає. Скелі чисті, гладенькі. Абсолютно стерильні, без жодного виду рослинності. Спектроскоп також нічого не виявив, навіть одноклітинних у воді, навіть звичайного бурого лишайника, який їм траплявся на численних астероїдах по всій галактиці.

— Так тому й бути, — мовив Еллер. — Відкрий один із шлюзів. Я скажу Сільв, щоб вона випустила тваринок.

Він підняв слухавку, щоб з’єднатися з лабораторією. Ярусами нижче, серед реторт та контрольних приладів, працювала Сільвія Сіммонс. Еллер натиснув на кнопку:

— Сільв? — обізвався він.

На відеоекрані з’явилося обличчя Сільвії:

— Так?

— Випусти ненадовго назовні морський свинок, десь на півгодини. На повідку і в нашийниках, звісно. Мене насторожує цей астероїд: там можуть бути якісь токсичні речовини чи радіоактивні частки. Коли свинки повернуться, ретельно їх перевір. Прожени через усі можливі тести.

— Гаразд, Крісе, — усміхнулась Сільвія. — Можливо, потім виберемось назовні прогулятися?

— Мені потрібні якомога швидше результати тестів, — Еллер поклав слухавку і повернувся до Блейка. — Гадаю, ти задоволений. За хвилину можна буде випускати тварин.

Блейк ледь посміхнувся:

— Я буду задоволений, коли ми повернемося на Терру. Навіть один рейс під твоїм командуванням нестерпний.

Еллер кивнув:

— Дивно, що тринадцять років у Службі не навчили тебе стриманості. Мабуть, ти ніколи не пробачиш їм того, що вони так і не підвищили тебе у званні.

— Послухай, Еллере, — мовив Блейк, — Я старший за тебе на десять років. Я вже служив, коли ти пішки під стіл ходив. Якщо тебе цікавить моя думка, то ти ще жовторотий вискочень. Наступного разу...

— Крісе!

Еллер швидко розвернувся. Екран відеофону знову засвітився, на ньому з’явилося обличчя Сільвії, нестямне від жаху.

— Що? — Він схопив слухавку. — Що трапилося?

— Крісе, я ходила до кліток. Свинки... Вони заціпеніли, лежать абсолютно нерухомо. Жодна не ворушиться. Я боюсь, як би щось не...

— Блейку, піднімай корабель, — наказав Еллер.

— Що? — збентежено пробурмотів Блейк. — Ми що, вже...

— Піднімай корабель! Негайно! — повторив наказ Еллер і кинувся до контрольної панелі. — Треба забиратися звідси!

Блейк поквапився за ним.

— Якщо що-небудь... — почав він, але раптом запнувся. Його очі посоловіли, щелепа відвисла. Безформною масою він повільно осів на гладеньку металеву підлогу. Еллер провів його враженим поглядом. Отямившись, він кинувся до контрольної панелі. Раптом його лице заніміло, здавалося, вогонь обпалив його череп, вибухнувши всередині голови. Тисячі яскравих променів спалахнули перед очима, осліплюючи його.

Він похитнувся, намацуючи перемикачі. Його вже огортала темрява, коли пальці стиснули важіль автоматичного підйому.

Падаючи, він щосили потяг його на себе, і в цю мить непроникна темрява поглинула Еллера. Він уже не відчув важкого удару об підлогу.

Корабель виходив у відкритий космос, автоматичні реле завзято працювали, але всередині ніхто не рухався.

Еллер розплющив очі. У голові пульсував нестерпний біль. Тримаючись за поручні на стіні, він ледве звівся на ноги. Гаррісон Блейк також приходив до тями, він стогнав і намагався підвестись. Його смагляве обличчя хворобливо пожовтіло, очі налилися кров’ю, на губах пухирилася піна. Потираючи лоба, він вирячився на Еллера.

— Ну ж бо, зберися, — сказав Еллер, допомагаючи йому.

Блейк всівся у крісло перед панеллю.

— Дякую, — він струснув головою. — Що... Що трапилося?

— Не знаю. Я сходжу до лабораторії, подивлюсь, як там Сільв.

— Піти з тобою? — пробурмотів Блейк.

— Ні. Посидь тут. Не перенапружуй серце. Чуєш мене? Рухайся якомога менше.

Блейк кивнув. Еллер, хитаючись, пройшов рубкою і потрапив до коридору. Він ступив до кабіни ліфта і почав спускатись.

За мить він був уже в лабораторії.

Схилившись на робочий стіл, Сільвія нерухомо заклякла.

— Сільв! — Еллер підбіг до дівчини і почав її термосити. Тіло дівчини було застигле і холодне. — Сільв!

Вона ледь поворухнулася.

— Отямся!

Еллер вихопив з аптечки ампулу зі стимулятором, відламав головку і підніс препарат до обличчя дівчини. Сільвія застогнала. Він знову почав її трясти.

— Крісе? — ледь чутно промовила Сільвія. — Це ти? Що...

Що трапилося? Все гаразд? — Вона підняла голову і невпевнено заморгала. — Я поговорила з тобою по відеофону, підійшла до столу, а потім раптом...

— Усе гаразд, — Еллер насупив брови, глибоко замислившись та обнявши дівчину за плечі. — Що це могло бути? Якийсь радіоактивний вибух на астероїді? — він глянув на годинник. — О господи!

— Що? — Сільвія випросталася, відкидаючи з обличчя волосся. — Щось не так, Крісе?

— Ми пролежали без тями два дні, — повільно промовив Еллер, не відриваючи погляду від годинника. Він потер підборіддя. — Що ж, такий проміжок часу пояснює принаймні ось це, — і він знову пошкріб щетину.

— Але ж зараз із нами все гаразд, правда? — Сільвія кивнула на морських свинок у клітках під стіною. — Поглянь, вони знову бігають.

— Ходімо, — Еллер взяв її за руку. — Проведемо нагорі нараду, втрьох. Треба перевірити кожен лічильник на кораблі. Я маю знати, що трапилося.

Блейк спохмурнів.

— Мушу визнати, я помилявся. Нам взагалі не треба було сідати.

— Судячи з усього, радіацію випромінювала серцевина астероїда, — Еллер провів пальцем вздовж однієї з ліній на схемі. — Тут видно хвилю, вона швидко сформувалась, а потім так само швидко опала. Щось на кшталт пульсуючого випромінювання ядра астероїда, ритмічного випромінювання.

— Якби ми не вийшли у відкритий космос, нас могла б вразити друга хвиля, — промовила Сільвія.

— Прилади зареєстрували наступну через чотирнадцять годин. Скидається на те, що на астероїді є поклади мінералів, які систематично пульсують, викидаючи радіацію через рівні проміжки часу. Зверніть увагу, наскільки вони короткі, ці хвилі.

Дуже схожі на космічне випромінювання.

— І водночас настільки від них відрізняються, що проникли крізь наш захисний екран.

— Що правда, то правда. Нас добряче влупило хвилею, — Еллер відкинувся у своєму кріслі. — Це пояснює відсутність життя на астероїді. Після потрапляння на астероїд бактерії знищувались першою ж хвилею. Ніщо не мало шансу вижити.

— Крісе? — звернулась до нього Сільвія.

— Так?

— Крісе, як гадаєш, радіація могла заподіяти нам якусь шкоду? Ми вже в безпеці? Чи...

— Не впевнений. Поглянь сюди, — Еллер подав їй графік, розкреслений червоними лініями. — Бачиш, хоча наша судинна система і відновилась, нервова реакція все ще не в нормі. Щось змінилося.

— Як саме?

— Не знаю, я ж не невролог. Я бачу очевидні відмінності від колишніх показників, від результатів тестів, які ми пройшли місяць чи два тому, але я й гадки не маю, що це означає.

— Думаєш, це серйозно?

— Поживемо — побачимо. Наші організми близько десяти годин поспіль перебували під впливом інтенсивного випромінювання невідомого походження. Я не знаю, якого залишкового ефекту можна очікувати. Зараз я почуваюся добре. А ти як?

— Нормально, — відповіла Сільвія і подивилась крізь ілюмінатор на темну порожнечу глибокого космосу, серед якої палали нескінченні цяточки світла. — Хай там як, а ми нарешті летимо у напрямку Терри. Добре буде повернутися додому. Там нас одразу ж і оглянуть.

— Принаймні, наші серця пережили це без будь-якої видимої шкоди. Ані тромбів, ані руйнування клітин. Із самого початку я боявся саме цього. Як правило, велика доза звичної нам радіації призводить до...

— Як скоро ми досягнемо системи? — урвав його Блейк.

— За тиждень.

Блейк стиснув губи:

— Довго. Сподіваюся, ми доживемо.

— Можу порадити уникати фізичних навантажень, — сказав Еллер. — Проведемо решту польоту у спокійному режимі і сподіватимемось, що на Террі нас повернуть до норми.

— Думаю, ми ще легко відбулися, — промовила Сільвія, позіхаючи. — Господи, як же хочеться спати. — Вона повільно підвелася, відштовхуючи стілець назад. — Мабуть, я відключуся.

Ніхто не заперечує?

— Іди вже, — сказав Еллер. — Блейку, як ти дивишся на карти? Може, блек-джек? Бодай трохи розслабимося.

— А й справді, — погодився Блейк. — Чому б і ні? — і витяг з кишені піджака колоду. — Принаймні, збавимо час. Тягни.

— Добре, — Еллер узяв колоду, перетасував і витяг трефову сімку. Блейк виграв з чирвовим валетом.

Байдуже, без азарту вони перекидалися картами. Блейк був похмурий і мовчазний, усе ще злий через те, що Еллер мав слушність. Щодо Еллера, той втомився і почувався якось незатишно. Незважаючи на прийняте знеболювальне, у його голові все ще слабко пульсував біль. Він зняв шолом і потер лоба.

— Твій хід, — пробурмотів Блейк.

А десь у глибинах корабля гуркотіли двигуни, щомиті наближаючи їх до Терри. Вони не бачили її вже більше року. Якою вона стала? Чи, може, залишилась, якою була? Велетенською зеленою кулею з безкраїми океанами та крихітними островами? А потім космопорт Нью-Йорка. І, нарешті, Сан-Франциско. Як же там добре! Юрби людей, терранців, добрих старих легковажних терранців, які ніколи нічим не переймаються. Еллер усміхнувся Блейку, та усмішка враз сповзла з його обличчя.

Блейк сидів, опустивши голову, його очі помалу склеплялися. Він засинав.

— Агов, не спи, — обізвався Еллер. — Ти в нормі?

Блейк здригнувся, щось пробурмотів і підібрав ще карт, але знову почав клювати носом.

— Вибач, — пробурмотів він і потягнувся за виграшем. Еллер поліз до кишені, щоб підняти ставку, почав було щось говорити до Блейка, але раптом помітив, що той уже міцно спить.

— Чорт! — Еллер підвівся. — Дивно.

Груди Блейка повільно здіймалися й опускалися. Він дихав спокійно і навіть похропував. Еллер вимкнув світло і пішов до дверей. Що це з ним? Отак за грою в карти він ще ніколи не засинав.

Еллер рушив по коридору до своєї каюти. Він втомився і теж відчував сонливість. Зайшовши до ванної кімнати, він розстібнув комірець, зняв куртку і ввімкнув гарячу воду. Як же приємно буде залізти у ліжко, забути все, що з ними трапилося: раптовий викид радіації, болісне пробудження, постійний страх. Еллер почав умиватися. Господи, як же болить голова! Він механічно підставив руки під струмінь води.

Еллер не помічав цього, аж доки не закінчив умиватися. Вода стікала по його руках, а він усе стояв і проводжав її поглядом, не в змозі навіть поворухнутися.

Його нігті зникли.

Важко дихаючи, він підняв очі на своє відображення у дзеркалі. Раптом Еллер схопив себе за чуба. У його руці залишилася жменя волосся, пишне пасмо каштанового волосся. Волосся і нігті...

Він здригнувся, намагаючись опанувати себе. Волосся і нігті. Радіація. Звісно, це все радіація — через неї випали волосся та нігті. Він знову подивився на руки.

Від нігтів не лишилося й сліду. Еллер повертів руками, роздивляючись пальці. Їх кінчики були гладенькими та пласкуватими. Він поборов наростаючу паніку і непевною ходою поплентався геть від дзеркала.

І раптом Еллера пронизала думка, від якої його пойняло жахом: адже це не могло статися тільки з ним одним. Що там із Сільвією?

Він знову натяг куртку. Без нігтів його пальці стали незвично гнучкими та рухливими. А якщо це ще не все? Треба бути готовим до наступних змін. Він знову глянув у дзеркало.

І його ледь не знудило.

Його голова... Що трапилося? Він стиснув долонями скроні.

Його голова! З нею щось було не так, зовсім не так. Широко розплющеними очима він дивився на своє відображення. Він уже був майже геть лисим, а на його плечах і грудях лежали пасма випалого каштанового волосся. Шкіра на його голові блищала, гладенька та рожева, неочікувано рожева, проте й це було ще не все.

Його голова збільшилася. Вона повільно набувала форми ідеальної кулі, а вуха всихали, вуха і ніс. Просто на очах ніздрі ставали вузенькими та майже непомітними. Він змінювався, все швидше і швидше.

Тремтячою рукою він доторкнувся до рота: зуби у яснах хиталися. Він смикнув за них, і кілька зубів з легкістю вирвались.

Що коїться? Він помирає? Це лише з ним так? А що з іншими?

Еллер розвернувся і бігцем кинувся з кімнати. Він дихав важко, з болісними хрипами. Здавалося, ніби грудна клітка зменшується, вичавлюючи ребрами повітря з легень. Серце надривалось і билося, немов у конвульсіях. Ноги стали ватяними.

Він зупинився, тримаючись за двері, а потім пошкандибав у напрямку ліфта. Раптом до нього долинув якийсь звук — низький звіриний рик. Сповнений жаху та болю крик Блейка.

«Це все пояснює, — похмуро подумав Еллер, піднімаючись на ліфті. — Принаймні, я не один такий!»

Гаррісон Блейк витріщився на нього повними жаху очима.

Еллер спромігся на посмішку. Блейк, лисий, з рожевим блискучим черепом, був не надто приємним видовищем. Його голова також збільшилась, а нігті зникли. Він стояв перед контрольною панеллю, поглядаючи то на Еллера, то на своє власне тіло. Уніформа була завеликою для його нового зменшеного тіла і мішком висіла на Блейкові.

— Як ти? — промовив Еллер. — Нам ще пощастить, якщо ми виберемося з цієї халепи. Космічна радіація коїть дивні речі з людським тілом. Будь проклятий день, коли ми приземлилися на той...

— Еллере, — прошепотів Блейк, — що нам робити? Ми не зможемо з цим жити! Поглянь на нас!

— Знаю, — Еллер стиснув губи.

Йому було важко говорити, тепер, коли у нього випали майже всі зуби. Раптом він відчув себе немовлям. Беззубий, безволосий і дедалі безпомічніший. Що ж буде далі?

— Ми не можемо повернутися в нашому теперішньому стані, — промовив Блейк. — Ми не можемо з’явитись на Террі в такому вигляді. Господи, Еллере! Ми потвори. Мутанти. Вони... Вони посадять нас до кліток, як тварин. Люди...

— Замовкни, — Еллер підійшов до нього впритул. — Дякувати богу, що ми взагалі вижили. Сядь, — він підсунув стілець. — Думаю, нам краще сісти.

Вони сіли, Блейк глибоко, із хрипом вдихнув і почав терти свого гладенького лоба.

— Я не про нас хвилююсь, — через якийсь час сказав Еллер. — Я думаю про Сільвію. Їй доведеться найважче. Я намагаюсь вирішити, чи варто нам взагалі до неї спускатися. Просто якщо ми не спустимось, вона може...

Раптом почулося дзижчання. Ожив екран відеофона, на ньому з’явилися білі стіни лабораторії, реторти та ряди дослідницького приладдя, розставленого вздовж стін.

— Крісе? — долинув до них голос Сільвії, тонкий та пронизливий від жаху. Її не було видно на екрані, вочевидь, вона стояла десь збоку.

— Я тут, — Еллер підійшов до екрана. — Як ти?

— Як я? — у голосі дівчини зазвучали істеричні нотки. — Крісе, воно тебе також вразило? Я боюсь на себе подивитися, — вона на мить замовкла. — Вразило, правда? Я тебе бачу, але не намагайся поглянути на мене. Я не хочу, щоб ти мене бачив такою. Я... Я жахлива. Що нам тепер робити?

— Не знаю. Блейк каже, що в такому стані не збирається повертатися на Терру.

— Ні! Нам не можна повертатися! Не можна!

Запала тиша.

— Потім про це думатимемо, — зрештою промовив Еллер. — Поки що не варто гарячкувати. Ці зміни у наших організмах спричинені радіацією, тому вони можуть бути тимчасовими, і з часом усе само минеться. Або ж допоможе хірургічне втручання. Хай там як, давай не будемо зараз хвилюватися.

— Не будемо хвилюватися? Ні, звісно, я не хвилюватимусь. Як я можу хвилюватися через таку дрібницю! Крісе, ти що, не розумієш? Ми виродки, лисі виродки. Ні волосся, ні зубів, ні нігтів. Наші голови...

— Я все розумію, — Еллер почухав підборіддя. — Ти залишайся у лабораторії, а ми з Блейком розмовлятимемо з тобою по відеофону. Тобі не обов’язково підходити до екрана.

Сільвія глибоко зітхнула:

— Як скажеш. Ти все ще капітан.

Еллер відвернувся від екрана.

— Ну що, Блейку, твоє самопочуття дозволить нам трохи поговорити?

Головата постать у кутку ледь кивнула велетенським лисим черепом. Колись могутнє тіло Блейка тепер зменшилось, немов зсохлося. Руки стали як трубочки, груди хворобливо запали. М’які пальці неспокійно постукували по столу. Еллер його роздивлявся.

— Що? — запитав Блейк.

— Нічого. Просто дивлюся на тебе.

— У тебе, знаєш, теж не надто привабливий вигляд.

— Я знаю, — Еллер сів навпроти нього, його серце стугоніло, а легені з натугою вдихали повітря. — Бідолашна Сільв! Наші страждання ніщо порівняно з її.

Блейк кивнув:

— Так, але бідолашна не тільки Сільв. Ми всі бідолашні.

Вона має рацію, Еллере. Ми виродки, — його тонкі губи скривилися. — Там, на Террі, нас просто знищать. Або десь замкнуть.

Ліпше вже швидка смерть. Виродки, потвори, лисі гідроцефали.

— Ми не гідроцефали, — зауважив Еллер. — Наші мізки непошкоджені. Принаймні за це ми маємо бути вдячні. Ми все ще здатні думати. Ми все ще можемо мислити.

— У будь-якому разі, ми знаємо, чому на тому астероїді немає життя, — з іронією промовив Блейк. — Ми впоралися із завданням розвідувальної групи. Ми добули інформацію. Радіація, смертоносна радіація, яка руйнує органічні тканини. Спричиняє мутацію та зміни на клітинному рівні у структурі та функціонуванні органів.

Еллер не зводив з нього замисленого погляду.

— Раніше ти не оперував такими термінами, Блейку.

— Це просто точний опис ситуації, — Блейк підняв на нього очі. — Будьмо реалістами. У нас жахлива форма раку, викликана сильною радіацією. Подивімось правді у вічі. Ми не люди, ми більше не людські істоти. Ми...

— Ми що?

— Я не знаю, — Блейк запнувся.

— Дивно, — мовив Еллер і похмуро подивився на свої пальці. З цікавості він почав ними ворушити. Довгі, дуже довгі та тонкі. Він провів ними по столу. Шкіра стала дуже чутливою. Він відчував найменшу нерівність поверхні, кожну подряпину, кожну тріщинку.

— Що ти робиш? — запитав Блейк.

— Так, намагаюся бодай щось збагнути.

Еллер підніс пальці до очей і почав їх розглядати. Його зір притуплявся, все ставало якимсь невиразним і тьмяним. Навпроти нього сидів Блейк. Очі у нього почали зменшуватися, повільно занурюючись у великий лисий череп. Раптом до Еллера прийшло усвідомлення: вони втрачали зір. Його охопила паніка.

— Блейку! — вигукнув він. — Ми зараз осліпнемо. У нас різко погіршується зір, зникають очі та очні м’язи.

— Я знаю, — відповів Блейк.

— Але чому? Ми втрачаємо очі! Вони зникають, всихають. Чому?

— Атрофуються, — пробурмотів Блейк.

— Мабуть, так. — Еллер дістав бортовий журнал і лазерну ручку та зробив там кілька записів. Погіршення зору, здатність бачити стрімко падає. Але пальці стали набагато чутливішими. Незвична реакція шкіри на збудники. Компенсація?

— Що ти про це думаєш? — запитав він. — Втрачаючи одні функції, ми набуваємо інших.

— Ти про руки? — Блейк почав розглядати свої. — Втрата нігтів дозволяє використовувати пальці інакше, — він провів ними по одязі. — Я можу відчувати окремі волокна, а раніше не міг.

— Отже, втрата нігтів не була випадковою?

— І що з того?

— Ми вважали, що все це трапилося без певної мети. Випадковий опік, руйнування клітин, зміни. Дивно... — Еллер повільно провів ручкою по сторінці бортового журналу. Пальці — нові органи чуття. Підвищена чутливість, сильніша реакція на збудники. Але втрата зору...

— Крісе! — пролунав переляканий голос Сільвії.

— Що? — він повернувся до екрана.

— Я сліпну. Нічого не бачу.

— Усе гаразд, не хвилюйся.

— Я... Я боюсь.

Еллер підійшов до відеофону.

— Сільв, думаю, втрачаючи одні органи чуття, ми отримуємо інші. Поглянь на свої пальці. Ти щось помічаєш? Доторкнися до чогось.

Запала нестерпна тиша.

— Здається, я відчуваю речі зовсім по-іншому. Не так, як раніше.

— Тому у нас і зникли нігті.

— Але що це все означає?

Еллер доторкнувся до свого випуклого черепа і почав ретельно обмацувати шкіру. Раптом, важко дихаючи, він стиснув кулаки.

— Сільв! Ти ще можеш дати раду з рентгенівським апаратом? Тобі вистачить сил перетнути лабораторію?

— Так, гадаю, що так.

— У такому разі, мені потрібен рентгенівський знімок. Зроби його якомога скоріше. Щойно він буде готовий, сповісти мене.

— Рентгенівський знімок? Знімок чого?

— Твого черепа. Я хочу знати, яких змін зазнали наші мізки.

А особливо — великі півкулі. Здається, я починаю все розуміти.

— Що саме?

— Скажу, коли побачу знімок, — губи Еллера здригнулись у слабкій посмішці. — Якщо я маю рацію, ми абсолютно неправильно тлумачимо те, що з нами трапилося.

Еллер довго розглядав рентгенівський знімок на екрані відеофону. Гаснучими очима він ледве розрізняв контури черепа.

Знімок тремтів у руках Сільвії.

— Що ти бачиш? — прошепотіла вона.

— Я був правий. Блейку, глянь сюди, якщо можеш.

Спираючись на стілець, Блейк повільно підійшов до нього.

— Що там? — він примружився, намагаючись роздивитися знімок. — Я вже надто погано бачу.

— Мозок зазнав неймовірних змін. Бачиш, як він ось тут збільшився? — Еллер вказав на обриси лобових доль. — А ще тут і тут. Він виріс, дуже виріс. І звивин стало більше. Бачиш ту опуклість за лобовою долею? Вона трохи виступає. Як гадаєш, що це може бути?

— Навіть гадки не маю, — промовив Блейк. — Начебто ця зона кори відповідає за процеси мислення?

— Так, вона відповідає за розвиток когнітивних здібностей. Мабуть, саме тому вона і виросла найбільше, — Еллер повільно відійшов від екрана.

— Що ти дізнався? — запитала Сільвія.

— У мене є гіпотеза. Я можу, звісно, помилятись, проте вона пояснює багато фактів. Це було першим, що мені спало на думку, коли я помітив, що у мене зникли нігті.

— То в чому полягає твоя гіпотеза?

Еллер умостився за стіл.

— Тобі теж краще сісти, Блейку. Не думаю, що наші серця все ще так само сильні, як були колись. Ми втрачаємо вагу, тому, можливо, незабаром...

— Твоя гіпотеза! У чому вона полягає? — до нього підійшов Блейк, його схожі на пташині груди ходили ходором. Він пильно подивився на Еллера. — В чому її суть?

— Ми еволюціонуємо, — відповів Еллер. — Радіація з астероїда прискорила поділ наших клітин, як рак. З тією лише відмінністю, що вони розмножуються не безсистемно. З самого початку передбачалося, що ми станемо такими. Ми швидко змінюємося, проходячи сторіччя розвитку за кілька секунд.

Блейк витріщився на капітана.

— Так і є, — продовжував Еллер. — Я впевнений у цьому. Збільшений мозок, слабкіший зір, втрата волосся, зубів. Підвищення рівня інтелекту та чутливості органів дотику. Наші тіла багато втратили, проте розумові здібності зросли. У нас стрімко розвиваються когнітивні навички та концептуальні здібності. Це мозок майбутнього, він еволюціонує.

— Еволюціонує! — Блейк повільно сів. — Слабко віриться.

— А я у цьому впевнений. Ми, звісно, зробимо ще кілька рентгенівських знімків. Мені цікаво, яких змін зазнали внутрішні органи: нирки, шлунок. Думаю, ми втратили частину...

— Ми еволюціонуємо! Але це означає, що еволюція не є результатом випадкових зовнішніх чинників. Змагання та боротьби. Природного відбору — безцільного, безсистемного. З цього випливає, що кожен організм містить у собі схему всього свого еволюційного ланцюга. У такому разі еволюція є ідеологічною, цілеспрямованою і невипадковою.

Еллер кивнув:

— Схоже, що наша еволюція — це зміни внутрішніх органів та розвиток у межах певних рамок. І ці зміни однозначно не випадкові. Цікаво, якими ми, зрештою, станемо.

— Тепер я бачу те, що трапилось, у новому світлі, — пробурмотів Блейк. — Отже, ми все-таки не потвори. Ми не потвори.

Ми — люди майбутнього.

Еллер здивовано поглянув на нього: якісь нові нотки прозвучали у Блейковому голосі.

— Я знав, що рано чи пізно ти дійдеш такої думки, — погодився він. — Звісно, на Террі нас все-таки вважатимуть потворами.

— Але вони помилятимуться, — сказав Блейк. — так, вони дивитимуться на нас і говоритимуть, що ми потвори, але ми не потвори. Через якийсь мільйон років усе людство виглядатиме так, як ми. Ми випереджаємо свій час, Еллере.

Еллер подивився на велику опуклу голову Блейка. Він ледве міг розгледіти її обриси. Добре освітлена рубка вже майже повністю занурилась у темряву. Їхній зір фактично зник. Він міг розгледіти хіба що нечіткі тіні.

— Люди майбутнього, — повторив Блейк. — Не виродки, а люди завтрашнього дня. Так, це, звісно, показує ситуацію в новому світлі, — він нервово засміявся. — Кілька хвилин тому я соромився своєї нової зовнішності! Але тепер...

— А що тепер?

— Тепер я вже не знаю, що й думати.

— Про що це ти?

Блейк не відповів. Притримуючись за стіл, він повільно підвівся.

— Ти куди? — запитав Еллер.

Блейк важко пройшов рубкою у напрямку коридору.

— Мені треба все обдумати, деякі нові факти мене просто вражають. Я згоден з тобою, Еллере. Ти маєш цілковиту рацію.

Ми еволюціонували. Наші когнітивні процеси справді значно покращилися. Звісно, ми втратили деякі функції організму, але цього варто було чекати. Зваживши все, я думаю, що ми отримали значно більше, ніж втратили, — Блейк обережно доторкнувся до свого великого черепа. — Так, гадаю, ми дуже багато отримали. Колись ми згадуватимемо сьогоднішній день як великий день. Доленосний день у нашому житті. Я впевнений, що твоя гіпотеза правильна. Процес усе ще триває, я відчуваю, як зростають мої концептуальні здібності, як ускладнюється структурне мислення. Я вже можу збагнути закономірності розвитку...

— Годі! — обірвав його Еллер. — Куди ти зібрався? Відповідай. Я все ще капітан цього корабля.

— Куди зібрався? У свою каюту. Мені треба відпочити. Це тіло дуже недосконале. Мабуть, доведеться вигадати якісь візки і, можливо, навіть штучні органи: механічні легені та серця. Скоріш за все, дихальна та судинна системи довго не протримаються. А отже, значно скоротиться тривалість нашого життя. Ще побачимося, майоре Еллер, хоча слово «бачити», очевидно, буде неправильним, — він ледь посміхнувся. — Ми більше ніколи не зможемо бачити, але ось вони, — він підняв догори руки, — вони замінять нам зір. — І доторкнувся до черепа. — А це замінить нам багато, багато чого.

Зачинивши за собою двері, Блейк зник. Еллер чув, як той повільно, але цілеспрямовано просувається по коридору короткими обережними кроками.

Еллер підійшов до екрана.

— Сільв! Ти там? Чула нашу з ним розмову?

— Так.

— Отже, тепер ти розумієш, що з нами трапилося.

— Так, розумію. Крісе, я вже майже повністю осліпла, практично нічого не бачу.

Еллер здригнувся, коли згадав кмітливі сяючі очі дівчини.

— Пробач, Сільв. Як би я хотів, щоб цього ніколи з нами не траплялось. Як би я хотів, щоб ми знову стали такими, як були. Воно того не варте.

— А Блейк вважає, що варте.

— Знаю. Послухай, Сільв. Я хочу, щоб ти прийшла сюди, в рубку, якщо ти, звісно, можеш. Мене турбує Блейк, і я хочу, щоб ти була тут, поруч зі мною.

— Турбує? Чому?

— Він щось замислив. Блейк пішов до своєї каюти не просто щоб відпочити. Піднімайся сюди і вирішимо, що нам робити. Ще зовсім недавно я вважав, що нам слід повертатися на Терру, але тепер, здається, я починаю сумніватися.

— Чому? Через Блейка? Ти ж не думаєш, що Блейк хоче...

— Поговоримо про це, коли ти піднімешся. Іди навпомацки. Так робив Блейк, тож, мабуть, і ти зможеш. Я не думаю, що нам варто повертатися на Терру, і хочу пояснити тобі, чому саме.

— Я прийду, щойно зможу, — сказала Сільвія. — Потерпи.

І ще одне... Не дивися на мене. Я не хочу, щоб ти мене такою бачив.

— А я тебе і не побачу, — похмуро відповів Еллер. — До того часу, як ти будеш тут, я взагалі нічого не буду бачити.

Сільвія сіла за стіл. Вона була в одному із скафандрів з шафки у лабораторії, щоб приховати за металом та пластиком костюма своє тіло. Еллер зачекав, поки дівчина переведе подих.

— Можеш говорити, — промовила Сільвія.

— Перше, що ми маємо зробити, це зібрати докупи всю зброю на кораблі. Коли Блейк повернеться, я маю намір оголосити, що ми не полетимо на Терру. Гадаю, він розсердиться, можливо, навіть почне погрожувати. Якщо не помиляюсь, тепер, коли він починає розуміти всі наслідки наших змін, він навряд чи захоче змінити курс.

— А ти вважаєш, що не варто повертатися?

— Саме так, — Еллер кивнув головою. — Нам не можна повертатися на Терру. Це небезпечно, дуже небезпечно. Ти вже і сама розумієш причину моїх побоювань.

— Блейк приголомшений новими можливостями, — замислено промовила Сільвія. — Ми випереджаємо звичайних людей на кілька мільйонів років, і розрив усе збільшується. Розум людей, їхній інтелект — ніщо порівняно з нашими.

— Блейк захоче повернутися на Терру не як звичайна людина, а як людина майбутнього. Серед решти терранців ми будемо мов генії серед ідіотів. Якщо зміни триватимуть і далі, ми зможемо розглядати їх лише як приматів, тварин.

Вони замовкли.

— Коли ми повернемось на Терру, тамтешні люди будуть тваринами порівняно з нами, — порушив тишу Еллер. — В таких умовах що було б для нас природнішим, ніж почати допомагати їм? Зрештою, ми випереджаємо їх на мільйони років. Ми багато чого змогли б їм дати, якби вони дозволили нам керувати ними, очолити їх, планувати замість них їхнє майбутнє.

— А якщо вони чинитимуть опір, ми могли б знайти спосіб, як їх упокорити, — додала Сільвія. — І, звісно, все це буде лише заради їхнього ж добра. Саме так. Ти правий, Крісе. Якщо ми повернемось на Терру, то почнемо зневажати людство. Ми захочемо стати над ним, диктувати людям, як їм жити, хотітимуть вони цього чи ні. Так, це буде величезна спокуса.

Еллер підвівся, підійшов до сейфа зі зброєю, відімкнув його і вийняв кілька багатоцільових рушниць «Борис». Одну за одною він поклав їх на стіл.

— Передовсім ми знищимо це, а потім доведеться тримати Блейка якомога далі від рубки. Якщо доведеться, ми навіть забарикадуємось. Я зміню маршрут. Ми полетимо геть від нашої системи, у якийсь віддалений район. Це — єдиний вихід.

Майор подіставав з рушниць спускові механізми і один за одним розтрощив їх усі каблуком черевика.

До них долинув якийсь звук, і вони обернулися, намагаючись розгледіти щось у темряві.

— Блейку! — гукнув Еллер. — Це ти? Я тебе не бачу, але...

— Так це я, — пролунав Блейків голос. — Еллере, ми всі сліпі, або майже сліпі. Отже, ти знищив рушниці! Сподіваюсь, це не вплине на наш курс?

— Повертайся до своєї каюти, — наказав Еллер. — Я капітан і я наказую тобі...

Блейк засміявся:

— Ти наказуєш мені? Хоч ти майже повністю й осліп, Еллере, та маєш це розгледіти!

Поряд з Блейком виникла м’яка сизувата хмара. Вона огорнула Еллера, і той скрутився, задихаючись. Йому здалося, що він розчиняється, розпадається на незліченну кількість шматочків, розсіюючись довкола...

Невеличкий диск у Блейковій руці всмоктав хмару назад.

— Якщо ти пам’ятаєш, — спокійно промовив він, — я перший отримав дозу радіації, тож дещо випереджаю тебе у розвитку, лише трішки, проте цього цілком достатньо. В будь-якому разі, «Борис» — ніщо порівняно з тим, що маю я. Не забувай, усе, що є на цьому кораблі, застаріло на мільйон років. У мене в руці...

— Звідки ти його взяв, цей свій диск?

— Нізвідки. Я його сам сконструював, щойно зрозумів, що ти захочеш змінити курс. Його було неважко зробити. Через деякий час ви обоє також зрозумієте, яку ми отримали силу, але поки що, боюсь, ви трішечки від мене відстаєте.

Еллер і Сільвія важко дихали. Еллер повільно опустився на підлогу, тримаючись за поручні на стіні, його серце стугоніло.

Він дивився на диск у Блейковій руці.

— Ми летимо курсом на Терру, — продовжив він. — Ніхто з вас нехай навіть не намагається перепрограмувати прилади.

До того часу, як ми приземлимось у космопорту Нью-Йорка, ви обоє дивитиметеся на все інакше. Щойно ви еволюціонуєте до мого рівня, побачите світ моїми очима. Ми маємо повернутись, Еллере. Це наш обов’язок перед людством.

— Наш обов’язок?

У голосі Блейка зазвучала легка насмішка:

— Звісно, це наш обов’язок. Ми потрібні людству. Дуже потрібні. Ми ж так багато можемо зробити для Терри. Знаєш, а мені вдалося прочитати кілька твоїх думок. Не всі, проте достатньо, щоб зрозуміти, що ти замислив. От побачиш, ми ось-ось почнемо втрачати мовлення як засіб спілкування. Скоро ми почнемо покладатися лише на...

— Якщо ти можеш заглянути мені в голову, то повинен розуміти, чому нам не можна повертатися на Терру, — промовив Еллер.

— Я знаю, про що ти думаєш, але ти помиляєшся. Ми мусимо повернутися заради їхнього ж добра, — Блейк тихо засміявся. — Ми багато що можемо для них зробити. Їхня наука зміниться в наших руках. Вони і самі з часом зміняться. Ми перебудуємо Терру, ми зробимо її сильнішою. Тріумвірат буде безпорадним проти нової Терри, Терри, яку ми побудуємо. Ми утрьох змінимо расу, зробимо її процвітаючою, і вона заполонить усю галактику. Ми збагатимо людство. Біло-блакитні прапори майорітимуть скрізь, на всіх планетах галактики, а не лише на шматках каміння. Ми зробимо Терру сильною, Еллере. Терра правитиме Всесвітом.

— Отже, такі твої плани, — промовив Еллер. — А якщо Терра не захоче нам підкоритися? Що тоді?

— Можливо, вони нас не зрозуміють, — погодився Блейк. — Зрештою, ми не повинні забувати, що випереджаємо їх у розвитку на мільйони років. Вони безнадійно від нас відстали, тому можуть і не розуміти причини наших наказів. Проте ти ж знаєш, накази треба виконувати, навіть не розуміючи їхньої суті.

Ти командував кораблями, ти маєш це знати. Заради добра Терри і заради...

Еллер підскочив, проте слабке, немічне тіло зрадило його. Він не дістав до Блейка і тепер сліпо вимахував руками, намагаючись його ухопили. Той вилаявся і відступив назад.

— Ідіоте! Ти що, не...

Диск спалахнув, і синя хмара вдарила Еллерові в обличчя. Закриваючись руками, він похитнувся і впав на металеву підлогу. Сільвія незграбно підвелась і рушила до Блейка. У своєму скафандрі вона ішла повільно та вайлувато. Блейк повернувся до неї і знову підняв диск. З’явилася друга хмара. Сільвія закричала, і хмара поглинула її.

— Блейку! — Еллер став навколішки.

Він ледь розгледів, як Сільвія похитнулась і впала. Еллер схопив Блейка за руки. Чоловіки захиталися: Блейк намагався вирватись. Раптом Еллер, якого зненацька покинули сили, послизнувся і впав горілиць, вдарившись головою об металеву підлогу. Поруч з ним тихо та непорушно лежала Сільвія.

— Тримайся від мене подалі! — прогарчав Блейк, розмахуючи диском. — Я можу тебе знищити, як знищив її. Ти чуєш мене?

— Ти вбив її! — закричав Еллер.

— Ти сам у цьому винен. Бачиш, до чого призводить боротьба? Не наближайся до мене! Якщо ти підійдеш, я знову випущу хмару. І вона тебе знищить.

Еллер не поворухнувся, він мовчки дивився на непорушне тіло.

— Гаразд, — голос Блейка долинув немов здалеку. — Тепер слухай мене уважно. Ми будемо дотримуватися курсу на Терру. Ти керуватимеш кораблем, поки я працюватиму в лабораторії. Я можу читати твої думки, тож якщо ти захочеш змінити курс, я про це одразу дізнаюся. Облиш її! Нас усе-таки ще двоє — достатньо, щоб зробити те, що ми мусимо. Ми дістанемося системи за кілька днів, а поки що треба багато чого зробити, — Блейків голос був спокійним, тон — категоричним. — Ти можеш встати?

Тримаючись за поручні на стіні, Еллер повільно підвівся.

— Добре, — промовив Блейк. — Ми маємо ретельно все продумати. Спочатку можуть виникнути труднощі з терранцями, і ми маємо бути до них готовими. Гадаю, того часу, що у нас лишився, мені вистачить, щоб сконструювати все необхідне нам обладнання. Пізніше, коли ти еволюціонуєш до мого рівня, ми зможемо разом розробляти речі, які нам знадобляться.

Еллер подивився на нього:

— Ти справді віриш, що я захочу до тебе приєднатися? — запитав він, переводячи погляд на мовчазне непорушне тіло на підлозі. — Думаєш, після такого я зміг би...

— Досить, Еллере, — нетерпляче перебив його Блейк. — Ти мене дивуєш. Ти вже маєш почати дивитись на речі з нової точки зору. Треба стільки всього обмізкувати...

— То ось як ти ставитимешся до людства! Ось як ти його рятуватимеш, у який спосіб!

— Скоро ти почнеш мислити реалістично, — спокійно мовив Блейк. — Ти зрозумієш, що як люди майбутнього...

— Ти справді так думаєш?

Чоловіки зміряли один одного поглядами.

Тінь сумніву промайнула Блейковим обличчям:

— Ти мусиш, Еллере! Це наш обов’язок — сприймати речі інакше. Звісно, ти зрозумієш, — він насупився, трохи піднімаючи диск. — Як можна в цьому сумніватися?

Еллер не відповів.

— Можливо, — замислено сказав Блейк, — ти мені заздритимеш. Можливо, це затьмарюватиме твої судження. Що ж, можливо... — диск поворухнувся. — В такому разі, я повинен якомога швидше підготуватися до того, що маю покладатися лише на себе. Якщо ти не приєднаєшся до мене, щоб робити те, що має бути зроблено, мені доведеться діяти самому, — його пальці стиснули диск. — Якщо ми не будемо заодно, я зроблю це сам, Еллере. Мабуть, так навіть краще. Це б все одно сталося — раніше чи пізніше, тож краще мені зразу...

Блейк вражено скрикнув.

Просто зі стіни явилася велика прозора фігура і повільно, неквапом, впливла у рубку. За нею виникла інша, потім ще одна, аж поки їх не стало п’ять. Фігури ледь помітно пульсували, випромінюючи тьмяне світло. Усі були однаково невиразні.

У центрі рубки фігури зупинилися, ледь здіймаючись над підлогою, вони плавно і беззвучно похитувалися, немов чогось чекаючи.

Еллер витріщився на них. Блейк опустив свій диск і стояв, блідий та напружений, важко дихаючи, знетямлений від подиву. Раптом неймовірна думка кинула Еллера в холодний піт. Він не бачив фігур, він був абсолютно сліпий. Він відчував їх якось інакше, якимось новим органом чуття. Еллер спробував усе осмислити, голова заболіла, і тут він усе збагнув. Тепер він знав, чому у них не було виразних контурів і чому вони нічим не відрізнялись одна від одної.

Вони були чистою енергією.

Блейк здригнувся, немов приходячи до тями:

— Що... — затинаючись промовив він, розмахуючи диском. — Хто...

Блейка обірвала чиясь думка. Вона торкнулась і розуму Еллера, сильна, прониклива, чиясь холодна далека думка.

— Дівчину. Першу.

Дві форми підпливли до нерухомого тіла Сільвії, яка лежала поруч з Еллером, зупинились поруч з нею і освітили її своїм пульсуючим світлом. Зненацька частина світлового кільця відділилась і накрила тіло дівчини, омиваючи її мерехтливим вогнем.

— Цього достатньо, — за мить пролунала інша думка, і світлове кільце зникло. — Тепер того, що зі зброєю.

Фігура наблизилася до Блейка. Той відступив до дверей, що були у нього за спиною, його поморщене тіло тряслося від страху.

— Що ви таке? — гнівно запитав він, піднімаючи диск. — Що ви таке? Звідки ви тут взялися?

Фігура продовжувала рухатись.

— Геть! — закричав Блейк. — Геть звідси! Якщо не заберетеся...

Він вистрілив, у повітрі повисла сиза хмара. Фігура затремтіла, поглинаючи хмару, і попливла далі. Від подиву Блейк роззявив рота. Він кинувся у коридор, але спіткнувся і упав. Фігура завмерла біля дверей, потім до неї приєдналась інша, вона пливла за першою.

Перша фігура кинула навздогін Блейку світляну кулю. Вона огорнула його, блимнула і безслідно зникла. Від Блейка нічого не залишилося. Взагалі нічого.

— Шкода, що так сталося, — долинула до Еллера думка. — Але так треба було. Дівчина оживає?

— Так.

— Добре.

— Хто ви? — запитав Еллер. — Що ви таке? Із Сільв усе буде гаразд? Вона жива?

— Дівчина видужає, — фігури підпливли до Еллера і оточили його. — Мабуть, нам варто було втрутитися до того, як їй завдали шкоди, але ми вирішили зачекати, аби мати певність, що той, зі зброєю, таки намагається захопити корабель.

— То ви знали, що трапиться?

— Ми все бачили.

— Хто ви? Звідки... Звідки ви взялись?

— Ми були тут, — відповіла думка.

— Тут?

— На борту. Ми були тут із самого початку. Розумієте, це ми перші отримали дозу радіації, Блейк помилявся. Тому ми і почали змінюватись раніше за нього. Крім того, нам належить розвинутися набагато далі. У вашої раси попереду короткий еволюційний шлях. Кілька додаткових дюймів черепа, втрата волосся.

Одне слово, небагато. Наша ж раса щойно почала розвиватися.

— Ваша раса? Ви перші отримали дозу радіації? — Еллер поглянув на них, і раптом йому сяйнуло. — Так ви...

— Так, — відповіла спокійна думка. — Саме так. Ми — лабораторні морські свинки. Ви на нас проводили тести та ставили різні експерименти, — в думці пролунала жартівлива нотка. — Хай там як, але ми на вас зла не тримаємо, запевняю вас. Зрештою, нас не дуже цікавить ваша раса. Ми ваші боржники, ви ж бо допомогли нам пройти свій еволюційний шлях завдовжки у п’ятдесят мільйонів років за кілька коротких хвилин. Ми вдячні вам за це і, гадаю, розрахувалися з вами сповна. З дівчиною все буде гаразд, і ви зможете повертатися на свою планету.

— На Терру? — Еллер отетерів. — Але ж...

— Є ще дещо, що ми зробимо, перш ніж покинути вас, — вела своє спокійна думка. — Ми все між собою обговорили і досягли згоди. Зрештою, ваша раса посіла б гідне місце і природним шляхом, тому немає сенсу прискорювати її розвиток. Тож заради вашої раси і заради вас двох ми зробимо ще дещо перед тим, як підемо. Ви самі все зрозумієте.

З першої форми вилетіла вогняна куля, нависла над Еллером, торкнулась його і полетіла до Сільвії.

— Так уже краще, — пролунала в його голові думка. — Безсумнівно, краще.

Вони мовчки спостерігали крізь ілюмінатор, як з корабля виринула перша форма і засяяла в порожнечі космосу.

— Дивись! — вигукнула Сільвія.

Сяюча форма прискорилась і стрімко, з неймовірною швидкістю понеслась від корабля. Друга форма просочилась крізь корпус вслід за першою.

За ними були третя, четверта і, зрештою, п’ята. Одна за одною вони мчали у порожнечу, у глибокий космос.

Коли всі форми зникли, Сільвія повернулась до Еллера, її очі виблискували:

— От і все, — сказала вона. — Куди вони тепер?

— Хтозна. Мабуть, далеко. Кудись у іншу галактику, на край Всесвіту. — Еллер підняв руку і, усміхаючись, торкнувся темно-каштанового волосся Сільвії. — Знаєш, твоє волосся просто чудове. Найпрекрасніше у всьому світі.

Сільвія засміялась:

— Тепер будь-яке волосся здаватиметься нам красивим, — її червоні теплі губи усміхалися. — Навіть твоє, Крісе.

Еллер довго на неї дивився і зрештою промовив:

— Вони мали рацію.

— Мали рацію?

— Так справді краще, — Еллер кивнув, дивлячись на дівчину поруч із собою, на її волосся, темні очі та стрункий стан. — Я з ними згоден... Авжеж.