Повне зібрання короткої прози. Том 1

Стабільність _{(пер. В. Корсун)}

Роберт Бентон повільно розправив крила, двічі змахнув ними, велично злетів з даху і пірнув у темряву.

Ніч одразу його поглинула. Під ним поблискували сотні маленьких вогників — це були інші дахи, з яких злітали такі ж люди, як і він. Повз нього промайнув чийсь фіолетовий силует і зник у темряві. Та Бентон був не в гуморі, і йому було не до нічних польотів наввипередки. Фіолетовий силует знову наблизився до нього і підбадьорливо заколихався. Бентон відмовився, змахнув крилами і почав набирати висоту.

Він вирівнявся, піймавши повітряні потоки, що піднімалися з міста, з Міста Світла. Його охопило відчуття піднесення. Склавши велетенські білі крила, сповнений несамовитою радістю, він кинувся в скупчення хмар, пірнув до невидимого дна велетенської чорної порожнечі і, нарешті, спустився до вогнів міста — його вільний час закінчувався.

Десь далеко внизу заморгав вогник, набагато яскравіший за решту. Це було Бюро державного контролю. Зі складеними крилами він витягнувся немов стріла, запущена в Бюро. Бентон нісся вниз по рівній бездоганній траєкторії. Лише на відстані ста футів до вогника він загальмував: розкинув крила, сповільнив падіння й обережно спустився на дах.

Бентон рушив до дверей ліфта, не чекаючи вогника-дороговказа, що запізніло ожив, освітивши їх променем. Він кінчиками пальців торкнувся дверей, і ті одразу розійшлися. Щойно двері за Бентоном зачинилися, ліфт рушив униз, все швидше і швидше, потім різко спинився. Бентон вийшов і попрямував до офісу головного інспектора.

— Доброго дня, — привітався інспектор. — Знімайте крила, сідайте.

Бентон обережно склав крила і повісив їх на один зі спеціальних гачків на стіні. Окинувши поглядом крісла, він рушив до того, що здалось йому найзручнішим.

— О, — усміхнувся інспектор, — бачу, ви любите комфорт.

— Просто не хочу, щоб добро пропадало, — пояснив Бентон. Інспектор подивився повз свого відвідувача крізь прозорі пластикові стіни на вулицю. По той бік, скільки сягало око, простягалися елітні однокімнатні квартири Міста Світла. Кожна з них...

— Навіщо ви мене викликали? — обірвав його роздуми Бентон. Інспектор кашлянув і забряжчав металевими табличками на столі.

— Як ви знаєте, — почав він, — ми всі прагнемо Стабільності. Цивілізація розвивалася завжди, а починаючи з двадцять п’ятого сторіччя — особливо. Зрештою, це закон природи: цивілізація має рухатись або вперед, або назад; вона не може залишатися на одному етапі розвитку.

— Я це знаю, — здивовано сказав Бентон. — Як і таблицю множення. Ви і її мені повторите?

Інспектор проігнорував його випад.

— Проте ми порушили цей закон. Сто років тому...

Сто років тому! Важко навіть уявити, що минуло стільки часу з дня, коли Ерік Фрайденбурґ, представник Штатів Вільної Німеччини, підвівся на засіданні Палати Міжнародної Ради і оголосив скликаним делегатам, що людство нарешті досягло вершини свого розвитку. Подальший прогрес був неможливим. Протягом останніх кількох років було зареєстровано лише два значні винаходи. Потім були оприлюднені великі графіки і діаграми, на яких криві то піднімалися, то опускались, аж поки не падали до самого низу. Джерело людської винахідливості виснажилося, тож Ерік підвівся і сказав те, що знав кожен, але боявся сказати. А оскільки це було оприлюднено на офіційному рівні, Раді довелося почати працювати над вирішенням проблеми.

У результаті було представлено три ідеї, як вийти з такого положення. Одна з них здавалася гуманнішою за інші, зрештою, на ній і зупинились. Це була Стабілізація.

Запуск Стабілізації супроводжувався численними проблемами: по багатьох великих містах прокотилися хвилі масових заворушень, фондова біржа впала, економіка багатьох країн вийшла з-під контролю, ціни на їжу зростали, почався повальний голод, уперше за триста років спалахнула війна... Але Стабілізація почалася. Дисидентів знищили, радикалів кинули за ґрати. Це були суворі, жорстокі заходи, але тоді, здавалось, не було іншого виходу. І, зрештою, світ здобув надійну контрольовану основу, що не допускала жодного руху — ані вперед, ані назад.

Щороку кожен громадянин складав серйозний тижневий іспит на правовірність. Молодь відбувала п’ятнадцять років інтенсивної освіти. Всі, хто не міг утриматись на плаву, зникали. Винаходи перевіряло Бюро державного контролю, щоб переконатися, що вони не порушать Стабільності. Якщо ж з’являлась підозра, що порушать...

— І тому ми не можемо дозволити випустити на ринок ваш винахід, — пояснив Бентону інспектор. — Мені шкода, але...

Бентон схопився з місця, його лице сполотніло, а руки затремтіли.

— Заспокойтеся, — доброзичливо промовив інспектор, — не беріть це так близько до серця, ви винайдете ще багато чого іншого. Зрештою, вам не загрожує смертна кара!

Та Бентон дивився на нього круглими від подиву очима, потім промовив:

— Але ви не розумієте: не робив я ніякого винаходу. Я навіть не знаю, про що ви.

— Як то ніякого? — вигукнув інспектор. — Ви ж подали його мені на цьому самому місці! Ви у мене на очах підписували форму реєстрації авторських прав! Ви мені навіть зразок вручили!

Він пильно подивився на Бентона, потім натиснув кнопку на столі і сказав у невелике світлове коло:

— Подайте мені інформацію на об’єкт 34500-D.

За мить зі світлового кола виринув невеличкий циліндрик. Інспектор передав його Бентону.

— Тут лежать підписані вами папери, — сказав він, — а ще там скраю ваші відбитки пальців. Ніхто крім вас їх не міг залишити.

Бентон спантеличено відкрив циліндрик і дістав з нього папери. Він їх вивчав кілька хвилин, потім повільно вклав назад і передав інспектору.

— Так, — погодився він, — це мій почерк і це справді мої відбитки. Але я нічого не розумію, я в житті ніколи нічого не винаходив і ніколи раніше тут не бував! Що це за винахід?

— Що за винахід? — здивовано перепитав інспектор. — А ви не знаєте?

Бентон похитав головою.

— Ні, — повільно мовив він, — навіть гадки не маю.

— Що ж, якщо вам цікаво, можете спуститися до офісу. Все, що я уповноважений вам сказати, це те, що Бюро відхилило поданий вами план. Я лише оголошую його рішення. І ви мусите його прийняти.

Бентон підвівся і пішов до дверей. Відчинивши їх, як і ті, горішні, одним дотиком, він рушив до складу. Двері зімкнулись за його спиною і з-за них донісся сердитий крик інспектора:

— Хай би що ви там задумали, але вам відомо, що буває з тими, хто розхитує Стабільність!

— Боюсь, Стабільність уже похитнулася, — пробурмотів Бентон і пішов далі.

Офіс був величезним. Стоячи на галереї, він дивився вниз на сотні чоловіків та жінок, що працювали серед гулу розумних машин. Одні завантажували в машини стоси карток, інші, і їх було більшість, працювали за столами: писали щось на аркушах, перекладали картки, розшифровуючи повідомлення. Величезні діаграми на стінах постійно змінювалися. Здавалось, саме повітря вирувало життям від жвавості роботи навколо, шуму машин, клацання клавіш і бурмотіння голосів; усе зливалося в тихий приємний гул. І ця велетенська машина, розмірена робота якої коштувала державі незліченну суму доларів щодня, мала ім’я — Стабільність!

Тут жила сила, що тримала їхній світ укупі. Ця зала, ці працьовиті люди, безжалісні люди, що складали картки в стоси, позначені «на знищення», зливалися воєдино, немов велетенський симфонічний оркестр. Одна хибно натиснута кнопка, одна невчасна дія — і похитнеться вся структура. Та ніхто не спотикався. Ніхто не зупинявся і не допускав помилки. Бентон спустився поверхом нижче і підійшов до столу довідкової.

— Дайте, будь ласка, всю інформацію про винахід, зареєстрований Робертом Бентоном, 34500-D, — попросив він.

Клерк кивнув і вийшов з-за столу. За кілька хвилин він повернувся з металевою коробкою.

— Тут лежать креслення і невелика робоча модель винаходу, — пояснив він. Поклавши коробку на стіл, він її відкрив. Бентон з цікавістю заглянув усередину. В коробці лежав невеличкий опуклий механізм. Під ним виднівся грубий стос металевих аркушів з кресленнями.

Я можу це забрати? — запитав Бентон.

Тільки якщо ви власник, — відповів клерк. Бентон показав своє посвідчення особи, клерк оглянув його і звірив з даними на винахід. Зрештою, він схвально кивнув, і Бентон закрив коробку, підняв її і похапцем покинув будівлю крізь боковий вихід.

Цей вихід вивів його до освітлених тисячами сліпучих ламп підземних вулиць, якими стрімкими потоками мчали машини. Зорієнтувавшись, Бентон зупинив перше ж таксі і назвав домашню адресу. За кілька хвилин їзди він обережно зняв кришку коробки і подивився на дивну модель.

— Що там у вас, сер? — запитав робот-водій.

— Якби ж то я знав, — похмуро відповів він.

Бентон їхав у таксі, а знадвору двоє літунів спікірували до авто, помахали йому, покружляли якусь мить у повітрі і зникли.

— От гуси, — пробурмотів Бентон. — А я свої крила забув.

Що ж, повертатися за ними було пізно, машина вже гальмувала перед його будинком. Заплативши водієві, він увійшов до помешкання і замкнув двері, чого ніколи раніше не робив. Найкращим місцем, щоб вивчити вміст коробки, була його «кімната для роздумів»: там Бентон проводив свій вільний від польотів час. Там, серед книг та часописів, він міг спокійно ознайомитися з винаходом.

Набір креслень виявився для нього справжньою головоломкою, вже не кажучи про саму модель. Він оглянув її з усіх боків, знизу, згори, спробував розібратися з технічними позначками на кресленнях, та марно.

Лишалось єдине, чого він ще не спробував. Він знайшов на моделі вимикач і натиснув на нього.

Майже хвилину нічого не відбувалося. Потім кімната захиталась і почала танути. Вона заколихалась, немов желе, потім на секунду завмерла і щезла.

Бентон летів немов крізь якийсь нескінченний тунель, вимахуючи в темряві руками і силкуючись намацати ними бодай якусь опору. Важко сказати, як довго він, зляканий та безпорадний, летів, але, зрештою, приземлився без жодної подряпини. Незважаючи на те, що падіння здавалось йому дуже довгим, воно таким вочевидь не було: його металізований одяг навіть не зім’явся. Бентон підвівся і роззирнувся навколо.

Він не впізнавав місця, в якому опинився. Це було поле... схоже на ті, що, як він гадав, давно зникли. Воно густо колихалося стиглим колоссям, проте Бентон був переконаний, що ніде на землі більше не вирощують злаки. Так, він був певен у цьому. Прикривши очі, він подивився на сонце, та воно нічим не відрізнялось від звичного, і рушив уперед.

За годину пшеничні поля закінчилися, впершись у суцільну стіну лісу. Ще зі школи він знав, що на планеті не залишилося лісів, вони зникли багато років тому. То де ж він опинився?

Бентон пішов далі, пришвидшив крок, потім побіг. Зрештою, перед ним виріс невеликий пагорб, і він вибіг на його вершину. Подивившись на протилежний бік, Бентон збентежено завмер. Потойбіч не було нічого, окрім неосяжної порожнечі. Земля була зовсім рівна і безплідна, не виднілося ні дерев, ні будь-яких інших ознак життя — скільки сягало око, простягалась лише безкрая вицвіла мертва земля.

Він зійшов на рівнину по той бік пагорба. Під ногами було гаряче й сухо, але він продовжував іти вперед. Почали боліти незвичні до такої довгої ходьби ноги, він неабияк стомився, але був рішуче налаштований іти далі. Якийсь тихий шепіт у голові змушував його тримати темп, не зупинятися.

— Не піднімай, — звелів голос.

— Підніму, — прохрипів Бентон частково до себе самого і нахилився.

Голос! Звідки? Він швидко обернувся, проте позаду нікого не було. І все ж він чув цей голос, і на якусь мить йому здалося, що це цілком нормально, коли голоси лунають просто з повітря. Він подивився на предмет, який збирався підняти з землі. Це була скляна куля розміром з його кулак.

— Ти зруйнуєш свою безцінну Стабільність, — попередив голос.

— Ніщо не може зруйнувати Стабільності, — завченою фразою відповів Бентон. Скляна куля була прохолодна і приємна на дотик. Усередині неї щось виднілося, та від спеки розжареного неба все мерехтіло перед очима, і він ніяк не міг його розгледіти.

— Ти дозволяєш злим силам контролювати свій розум, — промовив голос. — Поклади кулю на землю і йди геть.

— Злим силам? — здивовано перепитав він. Змучений спекою, він захотів пити. Бентон засунув кулю за пазуху.

— Не треба! — продовжував голос. — Це те, чого вони від тебе хочуть.

Куля приємно торкалася грудей. Примостившись за пазухою, вона охолоджувала його, захищаючи від несамовитої спеки. Що там казав голос?

— Ти був прикликаний ними сюди крізь час, — пояснив голос. — Зараз ти скоряєшся їм без жодних вагань. Я — вартовий, і відколи час і простір почали існувати, я стережу цю кулю. Іди геть і залиш її там, де знайшов.

На рівнині було по-справжньому спекотно. Він хотів піти; куля підганяла його, нагадуючи про пекуче сонце, сухість у роті, дзвін у вухах. Бентон рушив далі і, притискаючи до себе кулю, почув відчайдушний, несамовитий крик примарного голосу.

Більше він майже нічого з того не пригадував. Він пам’ятав лише, як повертався через рівнину до пшеничних ланів, як, спотикаючись і хитаючись, брів полем і як, нарешті, дійшов до місця, на якому вперше з’явився. Скляна куля за пазухою змусила його підняти залишену ним невеличку машину часу. Вона прошепотіла йому, що саме прокрутити на циферблаті, яку кнопку натиснути, який тумблер повернути. Потім він знову падав, летів назад у часовому коридорі, назад у сизий туман, з якого все почалося, назад до свого світу. Раптом куля змусила його зупинитися. Подорож крізь час не була завершена: він мав зробити ще дещо.

— Кажете, ваше прізвище Бентон? Я можу чимось вам допомогти? — запитав інспектор. — Ви у нас вперше?

Бентон витріщився на інспектора. Про що це він? Вони ж щойно бачились у цьому ж офісі! Чи ні? Який то був день? Де він був? У Бентона запаморочилось у голові, він потер лоба і сів у велике крісло. Інспектор стурбовано подивився на нього.

— Ви у нормі? — запитав він. — Я можу вам допомогти?

— Усе гаразд, — промовив Бентон.

В його руках щось було.

— Я хочу зареєструвати цей винахід для розгляду Радою Стабільності, — промовив він і вручив машину часу інспектору.

— У вас є супровідні креслення? — запитав інспектор.

Бентон засунув руку глибоко в кишеню і, витягши креслення, кинув їх на стіл інспектора, а поруч поклав модель.

— Для Ради не становитиме проблеми визначити, що це, — сказав Бентон.

У нього розболілась голова, і він підвівся, збираючись іти.

— Я пішов, — сказав він і вийшов крізь бічні двері, якими нещодавно потрапив до кімнати.

Інспектор спантеличено подивився йому вслід.

— Очевидно, він нею скористався, — промовив перший член Ради Контролю. — Отже, коли він приходив уперше, то поводився так, немов уже бував тут, а вдруге не пам’ятав, ні як подавав винахід, ні як узагалі приходив?

— Саме так, — підтвердив інспектор. — Під час першого візиту це здалося мені підозрілим, але я збагнув усе тільки тоді, коли він прийшов удруге. Безперечно, він нею скористався.

— Центральний графік реєструє близьку появу дестабілізуючого фактора, — зазначив другий член. — Б’юсь об заклад, що це Бентон.

— Машина часу! — вигукнув перший член. — Така річ може бути дуже небезпечною! У нього було щось при собі, коли він приходив... еее... вперше?

— Я нічого не помітив, хіба що він ішов так, немов ніс щось за пазухою, — відповів інспектор.

— У такому разі ми повинні діяти негайно. Він здатен спричинити цілу низку проблем, з якими наші стабілізатори можуть не впоратися. Мабуть, нам варто навідатися до містера Бентона.

А Бентон непорушно сидів у своїй вітальні, втупившись бездумними очима у порожнечу. Куля з ним розмовляла, розповідала про свої плани та надії. Зненацька вона замовкла.

— Сюди йдуть, — промовила куля.

Вона лежала на дивані поряд із Бентоном, і її слабкий шепіт клубочився у його голові, мов дим. Звичайно, насправді вона не говорила, а передавала йому свої думки, та Бентон їх чув.

— Що мені робити? — запитав він.

— Нічого, — сказала куля. — Вони підуть собі геть.

Дзвінок у двері нагадав Бентону, де він є. У двері знову подзвонили, Бентон стривожено заворушився. Через хвилину гості спустились на вулицю і, мабуть, поїхали.

— Що далі? — запитав Бентон.

Куля деякий час мовчала.

— Ще трохи — і буде пора, — нарешті сказала вона. — Досі ми не припустилися жодної помилки, і з найскладнішою частиною покінчено. Найважче було змусити тебе пройти крізь час. На це пішло кілька років: вартовий знає свою справу. Ти майже не реагував, аж поки ми не придумали, як передати тобі машину часу. Скоро ти звільниш нас із цієї кулі. Після цілої вічності ув’язнення...

Зі сходів чорного ходу долинули звуки кроків і приглушені голоси, Бентон підхопився.

— Вони за дверима кухні, — сказав він. Куля сердито зашипіла. До кімнати обережно зайшли інспектор та члени Ради. Помітивши Бентона, вони зупинилися.

— Ми не думали, що ви вдома, — промовив перший член.

Бентон повернувся до нього.

— Доброго дня, — сказав він. — Вибачте, що не відчинив, я спав. Я можу вам чимось допомогти?

Його рука обережно потяглася до кулі, і та неначе сама закотилась під захист його долоні.

— Що там у вас? — раптом запитав інспектор.

Бентон пильно подивився на нього, а куля зашепотіла в його голові.

— Просто прес-пап’є, — усміхнувся він. — А ви сідайте, будь ласка.

Коли всі повсідалися, перший член заговорив:

— Ви були у нас двічі, спочатку щоб зареєструвати винахід, а потім тому, що ми вас викликали, оскільки не могли дозволити, щоб ваш винахід потрапив у обіг.

— І?.. — запитав Бентон. — Щось не гаразд?

— О, ні, — запевнив його перший член, — просто візит, який був першим для нас, для вас був другим. Є кілька доказів того, та я не збираюсь зараз їх перераховувати. Єдине, що має значення, так це те, що машина часу все ще у вас. І ось це уже становить проблему. Де вона? Вона ж у вас, так? Звісно, ми не можемо змусити вас віддати її, та, зрештою, так чи інакше ми її отримаємо.

— Ваша правда, — сказав Бентон.

Але де була машина? Він же щойно залишив її в офісі інспектора. Навіть більше, забравши її звідти, він проніс її крізь час, після чого повернувся назад і знову лишив у офісі інспектора!

— Її більше не існує, вона зникла з часової петлі, — прошепотіла йому куля, ловлячи його думки. — Часова петля завершила повний оберт, коли ти залишив машину в Бюро державного контролю. А ці чоловіки нехай забираються, щоб ми могли зробити те, що маємо зробити.

Бентон підвівся, тримаючи кулю за спиною.

— На жаль, у мене немає машини часу, — мовив він. — Я навіть не знаю, де вона, та ви, якщо хочете, можете пошукати.

— Ви порушили закон, і це порушення карається смертю, — повідомив інспектор. — Та ми вважаємо, що ви зробили те, що зробили, самі того не усвідомлюючи. Ми не хочемо нікого карати без причини, ми просто прагнемо зберегти Стабільність. Щойно вона похитнеться, ніщо вже не матиме сенсу.

— Ви можете пошукати, та ви її не знайдете, — повторив Бентон.

Перший член Ради разом з другим членом та інспектором почали обшук. Вони перевертали стільці, шукали під килимами, за картинами, простукували стіни, але марно.

— Бачите, я казав правду, — посміхнувся Бентон, коли вони повернулись у вітальню.

— Ви могли заховати її десь надворі, — знизав плечима перший член. — Так чи ні, це вже не має значення.

Інспектор зробив крок уперед.

— Зі Стабільністю як з гіроскопом, — мовив він. — З курсу звернути важко, та якщо все ж вдасться, заледве вийде повернути все назад. Ми не віримо, що ви самі маєте силу все виправити, та хтось, можливо, має. І треба швидко дізнатися, хто саме. Ми зараз підемо, давши вам можливість накласти на себе руки або дочекатися смертної кари. Вибирати вам. За вами, звісно, наглядатимуть, і я сподіваюсь, що ви не спробуєте втекти. Якщо ж спробуєте, з вами одразу буде покінчено. Стабільність має бути збережена за будь-яку ціну.

Подивившись на них, Бентон поклав кулю на стіл. Гості поглянули на неї з цікавістю.

— Прес-пап’є, — сказав Бентон. — Цікава штука, правда?

Перший та другий члени Ради втратили всякий інтерес до кулі та почали збиратися, але інспектор підніс кулю до світла і почав її розглядати.

— Макет міста, еге ж? — мовив він. — Чудова деталізація.

Бентон мовчки спостерігав за ним.

— Дивовижно, як людині вдалося створити таке, — продовжував інспектор. — Що це за місто? Виглядає як античне, на зразок Трої чи Вавилона, чи навіть з майбутнього. Знаєте, я тут згадав давню легенду.

Він пильно подивився на Бентона і продовжив:

— Згідно з тією легендою, колись існувало дуже зле місто, таке зле, що Бог зменшив його, ув’язнив у скляній кулі та поставив коло нього щось на зразок вартового, щоб ніхто не прийшов і, розбивши скло, не звільнив його. Воно мало залишатись у вічності, очікуючи визволення. Це могло б бути його копією, — закінчив інспектор.

— Ходімо, — гукнув від дверей перший член Ради. — Нам уже час, у нас сьогодні ще багато справ.

Інспектор озирнувся:

— Заждіть, — мовив він. — Не поспішайте.

Він пройшовся кімнатою, все ще стискаючи кулю.

— Було б недоречно зараз піти, — промовив він, і Бентон помітив, що його обличчя зблідло, а губи рішуче стислися.

Зненацька він повернувся до Бентона.

— Подорож у часі, місто у скляній кулі! Зв’язок бачите?

Обидва члени Ради обвели його спантеличеними поглядами.

— Цей дурень долає час і повертається з чудернацькою кулею, — пояснив інспектор. — Досить дивна річ, щоб принести її з подорожі у часі, хіба ні?

Зненацька лице першого члена пополотніло.

— Святі Небеса, — прошепотів він. — Прокляте місто. У цій кулі?

Він витріщився на неї, не вірячи своїм очам. Інспектор посміхнувся до Бентона.

— Дивно, якими ж недоумками ми іноді буваємо, правда? — мовив він. — І як добре, що потім приходить прозріння. Назад!

Бентон повільно відступав, його руки тремтіли.

— Ну? — очікувально мовив він.

Кулі не подобалось, що інспектор її тримає. Вона почала гудіти, рука інспектора затремтіла, і він стиснув її ще міцніше.

— Думаю, вони хочуть, щоб я розбив кулю, — сказав він, — розтрощив об підлогу, щоб вивільнити місто.

Він подивився на крихітні шпилі і дахи будівель у похмурому тумані кулі, такі крихітні, що всі могли б поміститися на його долоні.

Бентон стрибнув. Він пролетів прямо і впевнено, повторюючи багаторазово відточені у небі рухи. Йому стала в пригоді кожна хвилина польоту в теплому темному небі над Містом Світла. Обтяжений постійною роботою інспектор був надто завантажений, щоб займатися авіаспортом, об’єктом гордості Міста, і тепер був збитий Бетоном з ніг. Куля вислизнула з його руки і покотилась по підлозі. Бентон скочив на ноги. Кинувшись за маленькою яскравою сферою, він мигцем помітив злякані спантеличені обличчя першого та другого членів Ради, інспектора, що намагався підвестись, його спотворене болем та жахом лице.

Куля його манила, шепотіла йому. Бентон підскочив до неї і відчув наростаючий переможний шепіт, який змінився на радісний рев, щойно його нога розтрощила скло, вивільнивши місто.

Пролунав дзвін розбитого скла. Якусь мить уламки лежали на підлозі, а потім з них почав підійматися туман. Бентон відступив і сів на диван. Туман став заповнювати кімнату. Його ставало все більше і більше, він був немов живий, так дивно він здіймався і клубочився.

Бентона почало хилити до сну. Туман висів навколо нього, звивався поміж ніг, підіймався до грудей і, нарешті, закружляв перед обличчям. Бентон напівлежав, обпершись на спинку дивана і заплющивши очі, відчуваючи дивні давні пахощі.

А потім до нього долинули голоси. Спершу вони були тихими й віддаленими, немов шепіт кулі, підсилений в незліченну кількість разів. Хор із шепітних голосів линув з розбитої кулі наростаючим крещендо тріумфу. Це була радість перемоги! Він бачив, як тендітне мініатюрне місто в кулі колихалося і мерехтіло, змінювалось і росло. Тепер він його не лише бачив, а й чув: рівномірну пульсацію механізмів, немов хтось бив у велетенський барабан, тремтіння, трепет приземкуватих металевих створінь. За ними доглядали. Він бачив рабів, втомлених, згорблених блідих чоловіків, які напружували останні зусилля, аби підтримувати вогонь щастя в бурхливому горнилі сталі та могуті. Картина немов розросталася перед його очима, аж поки не заповнила всю кімнату і спітнілі робітники не почали блукати навколо нього. Він оглух від наростаючого дзижчання шліфувальних кругів, шестерень та клапанів. Його щось штовхало, змушуючи йти вперед, вперед до міста, і мла радісно відлунювала нові, переможні крики звільнених.

Він прокинувся ще до сходу сонця. Коли пролунав дзвін, Бентон уже давно вибрався зі свого спального куба. Крокуючи в шерензі поряд зі своїми супутниками, він, здавалося, помічав знайомі обличчя людей, яких він десь уже бачив, проте так і не міг згадати, де саме. Ідучи до машин, які на них чекали, наспівуючи монотонні мелодії, що їх мугикали їхні предки протягом століть, він думав про нагороду за вірність машинам.

Бо хіба ж він не вірно служив своїй машині?