Повне зібрання короткої прози. Том 1

Післмова «Реальність — це те, що не зникає навіть тоді, коли ви перестаєте в нього вірити»

Десь у паралельному всесвіті, дуже схожому на наш, нещодавно виповнилося б 90 років письменникові Філіпу К. Діку, чиї твори вплинули на всю сучасну фантастичну культуру — від літератури до кіно, від коміксів до відеоігор. Спадок Діка з кожним роком стає відчутнішим не лише в мистецтві, але й просто на вулицях великих міст: планета повним ходом рухається до повного техногенного охоплення, температура влітку підвищується, екологія псується, а в людських обличчях де-не-де проступають геть нелюдські риси. Фантастам не обов’язково досконало передбачати фактологію майбутнього, але щойно ви як читач просочуєтеся тривожною й холодною атмосферою діківських творів, її складові починають скрізь впадати вам у вічі.

Однак справа геть не у невеселих прогнозах. Бо ж речі, про які часто писав Дік — телепати, андроїди, міжгалактичні польоти, колонії на Марсі та Місяці тощо, — на перший погляд видаються застарілими декораціями доби дешевих науково-фантастичних журналів, але з-за лаштунків дещо запилюженого контексту визирає істина, яку дуже важливо усвідомити: бути Філіпом Діком означало мати неабияку хоробрість.

Одкровення, що його переживає Нео, вперше дізнавшись про штучність Матриці і побачивши реальний світ, було лише відображенням того одкровення, що його Дік переживав увесь час. Те, що інколи скидалося на параноїдальні твердження, сильні когнітивні упередження та спроби втекти від реальності, для Діка було щоденним пошуком відповіді на питання: а чи справжній цей світ? Якщо ні, то який — справжній? І чи здатні ми осягнути цю справжність, не осліпнувши, не збожеволівши й не померши? Чи, можливо, це і є прийнятна ціна правди?

Життя самого Діка було настільки насиченим, що він не цурався описувати його у власних творах знову і знову, перетворюючи себе на персонажів, причому іноді на кількох одночасно. Його сестра-близнючка Джейн померла невдовзі після народження, лишивши Філіпа з пожиттєвими екзистенційними питаннями. У самого Діка було п’ятеро дружин і троє дітей, не рахуючи всиновлених, і оскільки годувати себе та чергову родину треба було творчістю, він нерідко писав нові романи під великими дозами амфетамінів, вкладаючись у неймовірно стислі терміни. Він надсилав доноси в ФБР, побоюючись шпигунства навіть із боку близьких, намагався накласти на себе руки, а в сорок п’ять років пережив неймовірний духовно-містичний досвід, що до певної міри розкрив йому очі на світ.

Нам, імовірно, ніколи не дізнатися, що з того, про що стверджував Дік, — правда, а що лише містифікації, які він так полюбляв. Головне, про що письменник потурбувався, — це дати нам у руки оптику, за допомогою якої ми зможемо поглянути на світ з іншого боку, поставити під сумнів, здавалося б, очевидні й беззаперечні речі, бо істина, хай би якою страшною вона була, для Діка завжди важливіша за комфортну ілюзію.

Ще підлітком Дік почав підозрювати, що світ не обмежується лиш реальним і видимим, що десь за ширмою звичного й буденного пролягає інша, метафізична площина, що інколи неочікувано дає про себе знати. Філіп був хворобливим хлопчиком із бурхливою уявою, який найбільше цікавився музикою й фантастикою. А відтоді, як матір уперше привела його до психотерапевта, він палко захопився психологією, зачитувався Юнґом та випробував на собі всі можливі особистісні тести, заздалегідь запам’ятовуючи систему підрахунку балів та намагаючись її обдурити. Якось у старших класах, спостерігаючи за вчителькою геометрії, він чітко побачив, що вона насправді не людина, а механічна істота, голова якої от-от відскочить від тіла, похитуючись на пружині.

З роками випадки такого штибу траплялися з ним усе частіше: якось він довго не міг увімкнути світло у ванній кімнаті, бо не намацував у темряві шнура від лампи. А потім згадав, що жодного шнура тут зроду не було, у всіх будинках на той час уже користувалися звичайними електричними вимикачами (ця історія описана в одному з найстрашніших романів Діка «Звихнувся час»). Звідки ж тоді, гадав Дік, у нього був цей чіткий спогад, ця непереборна впевненість, що той бісів шнур мусив існувати?

Якщо подумати, Дікові судилося стати письменником-фантастом. Він просто не міг не ділитися своїми дивними прозріннями, але реалістична проза для цього не годилася — фантастика ж, хоч і вважалася в ті роки «несерйозною» літературою, давала змогу загорнути в удавано розважальну форму свої найбільші страхи. Одним із таких страхів на все життя стали для Діка холоднокровні, позбавлені емпатії істоти, дуже схожі на людей, які насправді ними не були. Він називатиме їх андроїдами і напише про них найвідоміший свій роман «Чи мріють андроїди про електричних овець?» Роман, що зробить письменника класиком жанру, екранізація якого увійде до переліку найкращих фантастичних фільмів усіх часів, а ще — до глибини душі вразить письменника-дебютанта Вільяма Ґібсона: той-бо не очікував, що те, що він понапридумував у своєму «Нейроманті», до нього вже встиг розжувати Дік.

Але то було значно пізніше, а на початку кар’єри, до успіху премійованої «Людини у високому замку», Дік отримував від видавців відмову за відмовою. Першим оповіданням, що його нарешті вдалося продати, стала історія про собаку, який спостерігає за тим, як сміттярі вивозять дбайливо складене його господарями сміття, і висновує, що насправді то інопланетяни, які збирають пожертви для власних дослідів («Руг»). Вже у цій короткій замальовці Дік несвідомо постулював тему, що раз у раз виринатиме в його творчості: проблему різниці індивідуального світобачення і браку ефективної комунікації, щоб донести свою думку до іншого. Пес та його господарі сприймають реальність абсолютно по-різному: для людей ці недоїдки — просто сміття, яке треба винести з дому, для пса ж то свіжа, смачна й придатна до вживання їжа, а отже, істоти, що відбирають її у господарів, — вороги. Він робить цілком правильні висновки з доступних йому фактів, але не може обмінятися ними з людьми і тому приречений на нерозуміння.

Утім, Дік не став би культовим письменником, якби все зводилося до некомпетентності пса. Річ у тому, що із самого початку оповідання нам дозволяють повірити в те, що сміттярі — справді інопланетяни, а пес — єдиний, хто знає правду, та не може нею поділитися. Тож, правду кажучи, питання, чия версія подій правильніша — пса чи господарів — лишається остаточно не вирішеним. Точніше, єдина можлива для Філіпа Діка відповідь звучала б так: рацію мають усі.

То як тоді зрозуміти, що реальне, а що — ні? Чи існує взагалі спосіб дізнатися? Дік шукав відповідь на це питання все своє життя і дійшов певних проміжних висновків. Наприклад, запозичив із давньогрецької філософії поняття idios kosmos та koinos kosmos — суб’єктивної та об’єктивної реальності відповідно. Фактично koinos kosmos може й не існувати, бо кожен із нас перебуває у бульбашці власного унікального уявлення про світ, сформованого оточенням, вихованням, батьками, школою, суспільством, навіть хімічним складом мозку. Наші реальності, наші погляди можуть кардинально різнитися, як відрізняються світи оптиміста й песиміста, людини зі звичним сприйняттям кольорів та людини з дальтонізмом, здорової людини та людини з психологічними розладами. Стверджувати, що ваша особиста реальність тотожна реальності колективній, щонайменше наївно: безумовно, людство домовилося про спільне сприйняття форм, кольорів та суспільних явищ, проте ви ніколи не зможете пояснити людині зі слуховими галюцинаціями, що того, що вона чує, насправді не існує. Знімки активності слухових зон її мозку покажуть, що для неї вони ще й як існують, і, по суті, визнавати чи не визнавати її право на власну реальність — це не її, а виключно ваша проблема.

Найкраще визначення, що його Дік зумів дати цьому поняттю, було таким: «Реальність — це те, що не зникає навіть тоді, коли ви перестаєте в нього вірити». Свято його дотримуючись, він ретельно перевіряв будь-яку інформацію, розмірковував, сумнівався, зважував протилежні думки і завжди ставив собі питання: а що як...? Чи то: а що якби?..

Що якби США програли у Другій світовій війні й опинилися розділеними між нацистською Німеччиною та імператорською Японією (роман «Людина у високому замку»)?

Що якби одного вечора до вас додому завітало військо ельфів, а на ранок запропонувало стати їхнім королем і попросило допомогти їм у боротьбі з тролями (оповідання «Король ельфів»)?

Що якби ви одного дня виявили, що вас не злюбив придбаний вами годинник (оповідання «За дверцятами»), або що вас намагається вбити мікроскоп («Колонія»), або мурахи («Витратний матеріал»), або дитячі іграшки («Маленькі повстанці»)?

Найтиповіший же діківський сюжет, що його ви в тій чи тій формі знайдете у багатьох творах письменника (а далі почнете з першого погляду впізнавати у численних послідовників), має такий вигляд: одного дня головний герой починає відчувати, що щось не так. Якась незначна дрібниця, на кшталт того шнура від лампи, від якої можна відмахнутися, але яку попри все він так і не може викинути з голови. За першою невідповідністю в очі впадає друга, далі третя, а далі вже все навколо починає видаватися героєві фальшивим — бо, звісно, так воно і є: вся його реальність — штучна, і він не мусив би цього знати (чи пам’ятати), але внаслідок якоїсь несправності система дає збій і розсипається, показуючи, як воно є насправді.

От тільки якщо ви дивилися «Матрицю» (яка великою мірою стала можливою завдяки творам Філіпа Діка), то знаєте, що реальний світ може виявитися не таким уже й дружнім. Утім, цей аргумент Діка, як і його персонажів (і персонажів «Матриці» теж), турбував найменше: всі вони воліли знати правду, хай би якою вона була.

Герої оповідання «Захисники», що мешкають у бункерах під землею, ховаючись від наслідків ядерної війни, починають підозрювати, що свинцеві роботи, які працюють замість них на поверхні і регулярно передають дані про смертельний для людського життя рівень радіації, з якихось причин їх обманюють. Загін обраних таємно вибирається назовні, щоб дослідити реальний стан справ — вони розуміють, що скоріш за все не повернуться, але готові до будь-якого розвитку подій заради знання. Конґер, протагоніст оповідання «Череп», вирушає для виконання важливого завдання в минуле, тільки щоб виявити, що його роль у тамтешніх подіях вже прописана, — і мужньо прийняти її. Реґл Гамм із роману «Звихнувся час», як і Дженнінґз із оповідання «Час розплати», ладні піти на будь-який ризик, аби відновити втрачену пам’ять і дізнатися, що саме їх змусили забути.

Бо справжня драма, каже Дік, полягає не в тому, що кожен з нас живе у власному світі, у матеріалізованій проекції своєї психіки. Гірше те, що наші світи не існують окремо, і одні з них здатні не просто впливати, а навіть підкорювати собі інші. Погляди сильнішої людини тиснуть на погляди слабшої і змушують її поступово змінювати власну думку, навіть не підозрюючи про зовнішнє втручання. Дік розглядав наслідки такої трагедії у романах «Три стигмати Палмера Елдріча» та «Убік»; в обох головні герої практично повністю втрачають зв’язок із власною реальністю, підпадаючи під потужний сторонній вплив. Їхній idios kosmos послідовно і невблаганно заміщується idios kosmos іншої людини. Якщо ця істота взагалі людина.

Ба більше, реальність із вигадкою можуть переплестися так щільно, що ви не тільки припините їх розрізняти, ви ще й забудете про існування вигадки. Вам почне здаватися, що так, як зараз, було і буде завжди. Якщо ж якимось чином вам вдасться вибратися за межі ілюзії, то де гарантія, що ви просто не втрапите в іншу ілюзію, як-от інколи, побачивши вночі жаский сон, щосили намагаєтеся прокинутися, але натомість опиняєтеся в іншому сні, і так кілька разів поспіль? Світ, у якому на той час жив Філій Дік, переживав параноїдальні настрої Холодної війни, готувався до участі США в бойових діях у В’єтнамі та до майбутнього президентства Ніксона, якого письменник особливо ненавидів і в одному з останніх романів прирівнював до Антихриста. Якщо це все було наслідком втручання у їхню реальність могутнішої сили, то сила ця аж ніяк не могла бути доброю.

Дік і побачив цю силу на власні очі — 1963 року; величезний і жахливий металевий лик у небі, що переслідував його кілька тижнів. Після того випадку письменник із дружиною офіційно навернулися в католицизм, проте запевнення священика, що Дік бачив Сатану, так його остаточно і не переконали. Він описував те, що пережив, на прикладі людини, яка наливає пиво у келих; наш світ і ми самі — усього-на-всього пивна піна, проте що трапиться, якщо однієї миті піна стане прозорішою і деякі бульбашки крізь неї випадково побачать обличчя того, хто це пиво наливає?

Іншими словами, Дік побачив самого Бога — бо ж хто би зміг стверджувати напевне, що Бог цього світу, якщо він насправді існує, такий добрий і милостивий, як про нього розповідають? Якщо у світі стільки зла й несправедливості, чи не логічніше буде припустити, що створений він насправді злим і мстивим божеством, деміургом, якого давні гностики називали Іалдабаофом, а Філіп Дік — лихим генієм Палмером Елдрічем?

Після того письменник уже не просто здогадувався, він точно знав, що жоден з нас не може поручитися за справжність декорацій навколо.

Бо ж навіть якщо ми живемо всередині вигадки, наші механізми пізнання все одно налаштовані так, щоб про це не здогадуватися, а якщо хтось щось і запідозрить, то лікарі швидко запевнять його у зворотному. Єдина можливість уникнути їхньої підозри — переконати їх і самого себе, що погоджуєшся зі справедливістю їхніх аргументів, але для себе посісти місце... навіть не десь посередині, скоріш, з обох боків. Пристати на обидві версії і навіть вигадати третю, не менш правдоподібну. Стати таким собі уособленням когнітивного дисонансу.

Що підводить нас до очевидного питання: так, у нашому світі Філіп Кіндред Дік помер від серцевого нападу 1982 року, але звідки нам знати, що в іншому світі він не відзначив нещодавно своє дев’яносторіччя, а ми всі взагалі народилися?

Біограф Діка Емманюель Каррер згадує історію, яку письменник прочитав після спроби самогубства у 1972-му і яка справила на нього величезне враження. Через медичну помилку трирічний хлопчик прокинувся після операції сліпим, глухим і німим. Дік із жахом намагався уявити собі, як це — ще вчора бачити й чути, усвідомлювати себе, а сьогодні опинитися ув’язненим у темряві власного тіла, не маючи змоги навіть покликати на допомогу. Він не міг не ставити себе на місце хлопчика і не міг не припускати, що сорок чотири роки тому насправді померла не Джейн, а він, і що відтоді він просто перебуває у збіса правдоподібній ілюзії існування, коли насправді це геть не так.

А якби хлопчик уже народився таким і просто не знав, що може бути якось інакше? Якби він від народження бачив сон, от тільки не знав, що спить? Розмірковуючи над природою реальності, Дік припускав можливість існування тканини, що поєднує увесь Всесвіт і всіх людей — ноосфери, колективного несвідомого, або ж одного великого сновидіння, «реальності, що сниться сама собі». Неможливо визначити, чиє саме це сновидіння, але сновидець цей спілкується з нами через наші сни, а ще — роздає підказки у нашій реальності, маленькі деталі, очевидні тим, хто вміє й хоче їх помічати. Ми самі можемо бути машинами, через які сновидець пізнає та усвідомлює світ; можемо виявитися й сновидцями — це не настільки важливо. Якщо життя і творчість Діка є парафразом відомої притчі про Чжуанцзи та метелика, то зрозуміти, хто з героїв живий, хто перебуває у кріосні, а хто — лише витвір чужої фантазії, читачеві до кінця все одно не вдасться, та це не найголовніше. Важливо лише, що зараз ми досі у цьому сновидінні, у стазисі, у клітці вічної зими, але на обрії вже затеплилася весна, яка розтопить лід і наверне нас на шлях відновлення пам’яті про нашу справжню сутність. Порятунок прийде, хай би як ми його називали: Убік, ВАЛІС, Христос, Бог, або ж Логос — Слово.

Тому практично кожен твір Діка — це літературна (себто словесна) спроба розбудити сновидця, незалежно від того, стукає із зовнішнього боку клітки Бог-Логос чи якась безсмертна версія нас, що намагається нагадати нам про те, ким ми є насправді. Колись дуже давно ми забули своє істинне Я, відмовилися від пам’яті, але лишили собі підказки, щоб зрештою згадати. Щоб одного дня прокинутися й побачити світ таким, яким він є.

І можливо, цей день досі не настав, бо ми ще не сповна відкриті правді. Можливо, ілюзія, вуаль, створена Всесвітом/Богом/Логосом, служить вищій меті й оберігає нас від істини, яка може нам нашкодити. Сновидець досі спить, але коли він прокинеться, ми зникнемо, тому що станемо з ним одним цілим. Можливо, коли вуаль спаде, реальність за нею виявиться надто жахливою, тому ми мусимо заздалегідь підготуватися її прийняти.

Для Діка, який усе життя готував себе до пізнання істинної (принаймні особистої) реальності, найбільше прозріння настало у лютому 1974 року. Письменник тоді страждав від болю через видалені напередодні зуби, і до нього додому завітала дівчина-кур’єр із аптеки. Однак відчинивши двері, Дік одразу забув, навіщо та прийшла. На шиї у дівчини виблискувала золота підвіска у вигляді риби.

— Що це таке? — спитав вражений Дік.

— Риба, — відповіла дівчина. — Цей знак використовували перші християни.

Тієї миті світ для Діка цілковито перевернувся. Він не просто зрозумів, він згадав. Його звали Хома, він жив у Римі першого сторіччя і був послідовником Христа, як і ця дівчина: їх переслідували, і вони могли спілкуватися між собою лише знаками — такими, як ця риба. Того вечора відчуття не лише не зникло, воно нібито розірвало завісу забуття, і наступні два місяці (цей період біографії Діка відомий як 2-3-74) письменник переживав постійний потік містичних та метафізичних видінь. Він був одночасно Філіпом Діком і першохристиянином Хомою, який не пам’ятав нічого після 70 року н. е., нічого не розумів у сучасній техніці (Дікові довелося на деякий час перестати керувати машиною), проте був чудово обізнаний у подіях двотисячолітньої давнини, вільно розмовляв латиною, давньогрецькою, івритом і санскритом, а головне — надавав письменникові фантастичні обсяги знань і порад із будь-якого приводу.

Хай би як неймовірно це звучало, та все життя Діка з тієї миті радикально змінилося. Він звільнив своїх агента й видавця і почав відтоді заробляти купу грошей, скинув зайву вагу, підстригся, почав пити пиво замість вина, змінив мистецькі смаки тощо. Крім загалом пояснюваних з раціонального погляду деталей були й інші: Дік услід за Хомою починав послуговуватися мовами, яких ніколи не знав, а одного разу терміново поставив дуже точний медичний діагноз своєму синові, фактично врятувавши того від смерті. Правдивість цих осяянь підтверджували дружина Діка, надзвичайно вражений лікар сина та спеціаліст із давніх мов, до якого звернулися за порадою. Потік інформації перервався у березні 1974-го, але відтоді й до кінця життя Дік щодня намагався осмислити цей досвід, детально занотовуючи всі свої теорії у щоденнику на кілька тисяч сторінок, який він сам називав «Екзегезою» («Тлумачення»).

Матеріали «Екзегези» очікувано лягли в основу останніх творів Діка, причому якщо письменник і раніше схилявся до автобіографічності, то тепер відверто розповідав лише про себе, примудряючись водночас грати за спостерігача і за того, за ким спостерігають. Оповідач роману «ВАЛІС» без вагань повідомляє нам, що розказуватиме про себе самого (химерного чоловіка середнього віку, який чи то божеволіє, чи то починає бачити Бога), але надалі провадить мову від третьої особи, супроводжуючи її постійними іронічними коментарями щодо адекватності головного героя. Так само розщеплюється Боб Арктор, наркозалежний протагоніст написаного трохи раніше наскрізь автобіографічного роману «Затьмарення», бо ж мусить одночасно жити у будинку з друзями-наркоманами і працювати у відділі боротьби з наркотиками, цілодобово спостерігаючи за будинком вірогідних дилерів, особливо за одним надто підозрілим суб’єктом на ім’я Боб Арктор.

І в цьому був весь Дік: він залюбки ділився власними прозріннями, добре розуміючи, яке враження вони справляють, і ніколи не давав до кінця зрозуміти, наскільки він сам вірить у те, що каже. Нерідко скидаючись на вар’ята чи параноїка, він зберігав повну раціональність, а вміння все ставити під сумнів допомагало йому дивитися на будь-яке явище з протилежних поглядів — та вільно приставати на будь-який з них. Зрештою, якщо будь-яка реальність — це суб’єктивний конструкт, то чому б не погодитися на вірогідну нескінченність цих конструктів? Дік досконало оволодів парадоксальним мисленням: розважався, залучаючи співрозмовника до дискусії на певну тему, і щойно аргументовано переконував його у власній правоті, одразу ж змінював вектор та починав так само аргументовано переконувати у протилежному. Він доводив до сказу друзів, колег, учителів своїх дітей, лікарів, репортерів, агентів ФБР, вже не кажучи про численних дружин. Журналіст Чарльз Плетт, що 1979 року брав у Діка інтерв’ю, був настільки збентежений цими розумовими вправами та напівсерйозними-напівжартівливими розповідями про духовні одкровення, що іншим разом повернувся до письменника на приватну розмову — порушивши, поміж іншим, питання про те, чи існує насправді щось, якщо ти наразі цього не бачиш і не можеш торкнутися. Дік із запалом погодився, розповідаючи Плеттові, що інших країн, на кшталт Австралії, насправді не існує, але якщо ви захочете їх відвідати, до вашого приїзду їх швиденько організують, розбудують і населять. Це ж геть нескладно зробити.

— То ви справді у це вірите? — вражено перепитав Плетт. — Це якась концепція вашого майбутнього твору, чи ви кажете серйозно?

— Чи вірю я у це? О ні, що ви, авжеж, ні, — здивувався Дік. — Треба бути божевільним, аби в таке повірити!

І по тому, згадує Плетт, щиро розсміявся.

Визнаючи себе релятивістом (тобто вірячи в цілковиту відносність та недосконалість процесу пізнання), беручи за основу роздумів припущення щодо можливості будь-чого в картині суб’єктивної реальності, Дік усе ж лишався оптимістом. Хоча Всесвіт і створений мстивим навіженим божеством, хоча все на світі й постало з хаосу, первинної ірраціональності, у цього хаосу не було іншого шляху, окрім як рухатися в раціональному напрямку, структуруватися, гармонізуватися, обростати логічними зв’язками. І тому ми, люди, є кращими, ніж те, що нас створило, еволюційно довершенішими; ми бачимо й розуміємо більше, і попри всі витівки злих сил, ми нарешті почали усвідомлювати правду.

Тому що, каже Дік, зима ілюзій, що на довгі століття й тисячоліття скувала людство, нарешті закінчується. Сновидець заворушився уві сні і будь-якої миті готовий прокинутися, а разом із ним прокинемося й ми; ми вже чуємо тихий голос, що кличе нас ззовні, і хтось кидає нам крізь ґратки в’язниці ключі від дверей. Кожному з нас треба лише прислухатися, повірити, побачити ці підказки, і тоді вуаль розірветься, і заслона впаде з наших засліплених очей. Як казав апостол Павло: «Тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно; тоді ж — обличчям в обличчя. Тепер я спізнаю недосконало, а тоді спізнаю так, як і я спізнаний». Що означає: поки що людство бачить світ немовби через металеве дзеркало чи непрозоре скло, лише неясне відображення, але вже скоро прихід Царства Господнього — вічної весни, нового Еону, хоч би як би це назвати — явить істину.

Яка, зокрема, полягає в тому, що наш лінійний час — це одна з найбільших і найдавніших ілюзій, і якби ми мали можливість це остаточно усвідомити, то знали б, що можна одночасно бути письменником-фантастом XX сторіччя та християнином І сторіччя. Ісусові ця таємниця була відома, тож він пообіцяв своїм відданим послідовникам, серед яких був і Хома, вічне життя. Отак одного дня Хома заснув у своєму часі, але майже через дві тисячі років прокинувся у тілі дивакуватого письменника Філіпа Діка — і продовжив жити.

2 березня 1982 року він заснув у тілі Філіпа Діка, але напевне пообіцяв повернутися.