Повне зібрання короткої прози. Том 1

У саду _{(пер. В. Корсун)}

— Там вона і сидить, — сказав Роберт Най. — Річ у тім, що вона завжди там. Навіть у негоду. Навіть у дощ.

— Зрозуміло, — кивнув його друг Ліндквіст.

Відчинивши задні двері, двоє чоловіків вийшли на ґанок.

Повітря було теплим та свіжим. Чоловіки зупинились і глибоко вдихнули. Ліндквіст роззирнувся навсібіч:

— Який чудовий сад! Оце краса, га? — він почухав потилицю. — Я починаю її розуміти. Ти лишень поглянь!

— Ходімо, — сказав Най, спускаючись зі сходів на стежку. — Вона, мабуть, сидить там зараз із Сером Френсісом. Далі, за деревом, стоять старі лавки у формі кола, ну, знаєш, раніше такі були в моді.

— Із Сером Френсісом? Хто це? — запитав Ліндквіст, поспішаючи за Наєм.

— Сер Френсіс — це її ручний качур. Великий білий качур.

За кущами бузку, що схилялися над високим дерев’яним парканом, стежка повернула. Тепер вона вела поміж рядами тюльпанів, що були вже у повному розцвіті. Під стіною невеличкої теплиці буяли трояндові кущі. Ліндквіст замилувався. Трояндові кущі, бузок, ряди живоплоту та квітів. Поросла гліцинією стіна. Велетенська верба.

А під деревом, не зводячи погляду з білого качура, що походжав по траві, сиділа Пеггі.

Ліндквіст закляк на місці, заворожений вродою місіс Най. Пеггі Най виявилася молодою тендітною жінкою з м’яким темним волоссям і великими добрими очима, повними ніжного покірного смутку. На ній були короткий синій плащик та костюм, на ногах — сандалі, а волосся прикрашали квіти. Троянди.

— Люба, — мовив до неї Най. — Поглянь, хто до нас завітав. Ти ж пам’ятаєш Тома Ліндквіста?

Пеггі швидко підняла очі.

— Томмі Ліндквіст! — вигукнула вона. — Як життя-буття? Я дуже рада тебе бачити!

— Дякую, — Ліндквіст зніяковів від задоволення. — А як ти, Пег? Бачу, друга собі завела.

— Друга?

— Сера Френсіса. Його ж так звати?

Пеггі засміялася:

— О, Сер Френсіс, — вона простягла руку і погладила качурове пір’я, той ходив по траві, вишукуючи всяких комашок. — Так, ми з ним добрі друзі. Слухай, чого ж ти стоїш, сідай. Ти до нас надовго?

— Ні, він ненадовго, — відповів їй чоловік, — проїздом, у нього справи в Нью-Йорку.

— Так і є, — підтвердив Ліндквіст. — Слухай, Пеггі, який же в тебе чудовий сад! Я завжди хотів мати такий — повний птахів, квітів.

— Він і справді гарний, — погодилася Пеггі. — Ми майже весь час тут.

— Хто це ми?

— Сер Френсіс і я.

— Вони багато часу проводять разом, — промовив Най. — Цигарку? — Він протяг Ліндквістові пачку. — Ні? — Най закурив. — Особисто я не розділяю її любові до качурів, та й квітами я ніколи не захоплювався.

— Роберт годинами просиджує в будинку і все працює над своїми статтями, — сказала Пеггі. — Сідай, Томмі, — говорячи це, вона взяла качура і посадила собі на коліна. — Сідай поруч з нами.

— Та ні, дякую, — мовив Ліндквіст. — Я ліпше постою.

Він замовк і перевів погляд з Пеггі на квіти, траву і мовчазного качура. По рядах фіолетових та білих півників, що росли за деревом, прокотився слабкий вітерець. Ніхто не порушував тиші. В саду було прохолодно і спокійно. Ліндквіст зітхнув.

— Що таке? — запитала Пеггі.

— Знаєш, усе це нагадало мені один вірш, — Ліндквіст потер лоб. — Щось із Єйтса[7], здається.

— А, так, пригадую, цей сад схожий на той, — промовила Пеггі. — Я дуже люблю поезію.

Ліндквіст зосередився.

— Точно! — засміявся він. — Це ж про тебе із Сером Френсісом. Про тебе і Сера Френсіса в саду. «Леда і лебідь».

Пеггі насупилась:

— По-твоєму, я...

— Цим лебедем був Зевс, — пояснив Ліндквіст. — Зевс прибрав подоби лебедя, щоб підібратися ближче до Леди, коли та купалась. І в цій подобі він... гм... зайнявся з нею коханням. А за деякий час з’явилася на світ Єлена Троянська. Донька Зевса і Леди. Як же там було... «Удар з небес. Б’ють величезні крила. На стегнах — лебединих лап жага[8]...»

Він замовк. Пеггі гнівно дивилася на нього широко розплющеними очима, її щоки пашіли. Раптом вона скочила на ноги, скинувши качура на траву. Її трясло від гніву.

— Що таке? — насторожився Роберт. — Що трапилось?

— Та як ти смієш! — вигукнула Пеггі Ліндквісту, розвернулась і швидко пішла геть.

Роберт кинувся за дружиною і схопив її за руку.

— Та що ж це з тобою? Що трапилося? Це ж просто вірш!

Пеггі почала вириватися:

— Відпусти мене!

Жодного разу він ще не бачив її такою розлюченою. Її обличчя перетворилося на вирізьблену зі слонової кістки маску, очі, мов дві крижинки, випромінювали холодний блиск.

— Ну, Пег...

Вона пильно на нього подивилася.

— Роберте, — промовила вона. — У мене буде дитина.

— Що?

Пеггі кивнула.

— Сьогодні ввечері хотіла тобі сказати про це. Він знає, — її губи затремтіли. — Він знає. Тому про це і заговорив. Роберте, хай він піде! Будь ласка, хай він піде!

Най механічно кивнув.

— Звісно, Пег. Звісно. Але... це правда? У тебе справді буде дитина? — він обійняв її. — Та це ж прекрасно! Люба, це просто чудово! Я ще ніколи не чув приємнішої новини. Люба моя! Хвала небесам!

Обіймаючи дружину, він повів її назад до лавки. Раптом він спіткнувся об щось м’яке, воно вивернулось і гнівно зашипіло. Клацаючи дзьобом від люті, Сер Френсіс перевальцем побіг геть, він так бив крильми, що майже відривався від землі.

— Томе! — вигукнув Роберт. — Ти маєш це почути. Пег, можна я йому скажу? Ти не проти?

Сер Френсіс люто зашипів їм услід, проте всі були настільки схвильовані, що не звернули на качура жодної уваги.

Народився хлопчик, його назвали Стівеном. Поринувши у думки, Роберт Най повільно їхав додому з лікарні. Йому чомусь пригадався той день у саду, коли до нього завітав Том Ліндквіст і процитував рядки з вірша Єйтса, які так розлютили Пеггі. Після цього випадку між Робертом та Сером Френсісом запанувала атмосфера холодної ворожості. Він більше не міг сприймати качура так, як раніше.

Роберт припаркував машину перед будинком і піднявся кам’яними сходами. Зрештою, вони із Сером Френсісом ніколи особливо й не ладнали, фактично з того самого дня, коли привезли його з ферми. Від самого початку це було її ідеєю. Це вона побачила оголошення біля фермерського будинку...

На сходах ґанку Роберт зупинився. Але ж і розлютилася вона тоді на бідного Ліндквіста! Звісно, нетактовно було цитувати той вірш, однак... Насупившись, він замислився. Як же по-дурному все тоді вийшло! Вони з Пеггі прожили у шлюбі три роки. Він і в гадці не мав, щоб вона його не любила чи була невірною. Ну і що, як в них небагато спільного. Пег любила сидіти в саду і там читати, думати, слухати пташок. Або забавлятися із Сером Френсісом.

Роберт оминув будинок і пішов на задній двір, до саду. Звісно ж, вона його кохає! І звісно ж, не зраджує. Безглуздо навіть припускати, що вона могла б вирішити... Що Сер Френсіс міг би бути...

Він зупинився. В дальньому кінці саду побачив білого качура, той намагався витягти із землі хробака. За якусь мить Сер Френсіс жадібно ковтнув здобич і пішов далі, вишукуючи у траві комах, різних жучків та павуків. Раптом качур насторожено завмер.

Роберт рушив до нього. Повернувшись із лікарні, Пег буде надто зайнята маленьким Стівеном. Годі чекати вдалішого часу. Вона тепер постійно буде заклопотана. За турботами про дитину Сер Френсіс поступово забудеться.

— Ходи сюди, — промовив Роберт, хапаючи качура. — Це був твій останній хробак у цьому саду.

Сер Френсіс пронизливо закричав, заборсався, намагаючись вирватись, почав відчайдушно клюватися. Роберт заніс його в дім, дістав із шафки валізу і запхав качура всередину. Потім клацнув замками і потер спітніле чоло. Що тепер? На ферму? Їхати туди якісь півгодини. Та чи знайде він її?

Можна спробувати. Взявши валізу, він повернувся до машини і закинув її на заднє сидіння. Всю дорогу Сер Френсіс голосно кахкав, спочатку від люті, а потім (коли вони виїхали на шосе) від дедалі відчутнішого страждання та відчаю.

Роберт так нічого і не сказав дружині про свій вчинок.

Пеггі усе рідше згадувала Сера Френсіса, особливо коли зрозуміла, що той зник назовсім. Здавалось, вона змирилася з його відсутністю, хоча ще якийсь час здавалася дуже пригніченою. Але поступово у неї знову з’явився хороший настрій, вона сміялася і гралася з маленьким Стівеном, погожої днини виходила з ним надвір, саджала собі на коліна та гладила його м’якеньке волоссячко.

— Ну просто пушок, — сказала якось Пеггі.

Роберт кивнув, проте йому не сподобалося це порівняння. Хіба пушок? Здається, більше схоже на шовкові кукурудзяні пасма, проте він промовчав.

Стівен зростав здоровим веселим дитям, зігрітим сонцем, оточеним ніжністю та любов’ю, годинами граючись у тихому саду під вербою. Минуло кілька років, і він перетворився на милого хлопчика з великими карими очима, що любив збавляти час на самоті, осторонь від інших дітей — іноді в саду, іноді у своїй кімнаті нагорі.

Та найбільше Стівен любив квіти. Цікавлячись роботою садівника, Стівен повсякчас ходив за ним слідом, з надзвичайною серйозністю спостерігаючи за кожною жменею кинутого в землю насіння, чи як той обережно пересаджує у теплий ґрунт маленькі паросточки з загорнутим у мох корінням.

Він був неговірким. Іноді Роберт припиняв роботу і, засунувши в кишені руки, із цигаркою в зубах, замислено дивився крізь вікно вітальні, як тихе дитя гралося серед кущів та трави. У п’ять років Стівен уже почав читати оповідання з красивих книжечок, що їх приносила Пеггі. Вони удвох сідали в саду, розглядали картинки та читали оповідки.

Роберт спостерігав за ними з вікна, похмурий та мовчазний. На нього не звертали уваги, про нього забули. Як же він ненавидів, коли щось проходило повз нього! А він же так довго хотів сина...

Раптом його охопили сумніви. Він знову зловив себе на думці про Сера Френсіса, згадав про Томові слова й одразу з гнівом прогнав ці спогади геть. Проте хлопчик так від нього віддалився! Невже немає способу знайти до нього підхід?

Роберт задумався.

Одного погожого осіннього ранку Роберт вийшов на задній двір подихати свіжим повітрям. Пеггі не було вдома, вона пішла в універсам на закупи, а крім того збиралася зробити зачіску. Отже, вона могла нескоро повернутися.

Роберт роззирнувся довкола. Стівен сидів за низеньким столиком, подарованим йому на день народження, і щось малював кольоровими олівцями. Це заняття його настільки поглинуло, що дитяче личко виглядало вкрай зосередженим. Роберт повільно рушив до нього, ступаючи росяною травою.

Стівен підняв на нього очі й відклав олівці. Спостерігаючи, як Роберт до нього наближається, хлопчик заусміхався, спочатку сором’язливо, а потім приязно і щиро. Роберт підійшов до стола і зупинився. Він також усміхався, хоча й дещо невпевнено, йому було чомусь ніяково.

— Так? — запитав Стівен.

— Ти не проти, якщо я приєднаюсь?

— Ні.

Роберт потер підборіддя.

— Слухай, а що ти тут робиш?

— Роблю?

— Ну, з олівцями.

— Я малюю.

Стівен показав свій малюнок. На ньому була велика жовта пляма, схожа на цитрину. Вони обоє почали її розглядати.

— Що це? — запитав Роберт. — Натюрморт?

— Це сонце, — Стівен поклав малюнок назад і повернувся до роботи.

Роберт не зводив з хлопця очей. Як же вправно у нього все це виходить! Тепер він уже малював щось зелене. Мабуть, це будуть дерева. Можливо, одного дня він стане великим художником. Як Грант Вуд. Або Норман Роквелл. Він відчув гордість за сина.

— Дуже гарно! — похвалив він хлопчика.

— Дякую.

— А ти хотів би стати художником, як виростеш? Я й сам колись малював. Головним чином карикатури для шкільної газети. А якось розробив емблему для нашого студентського братства.

Хлопчик мовчки малював. Можливо, це вміння Стівен успадкував від нього. Він спостерігав за малюком, розглядаючи його обличчя. Щось не дуже він на нього схожий, правду кажучи — заледве. І знову його охопили сумніви. Невже вони насправді... Але ж Пег би ніколи...

— Роберте? — зненацька звернувся до нього хлопчик.

— Так?

— А хто такий Сер Френсіс?

У Роберта земля захиталась під ногами.

— Що? Ти про що? Чому запитуєш про нього?

— Просто поцікавився.

— А що ти про нього знаєш? Від кого чув це ім’я?

Стівен і далі зосереджено малював.

— Не знаю. Мабуть, мама про нього згадувала. А хто він?

— Він помер, — відповів Роберт. — Уже давно. Так мама тобі про нього говорила?

— А може, ти, — сказав Стівен. — Хтось про нього згадував.

— Це був точно не я!

— Ну, тоді, — замислено промовив Стівен, — мабуть, він мені наснився. Так, мабуть, він прийшов до мене уві сні, і ми з ним говорили. Звісно, він мені наснився.

— А як він виглядав? — нервово облизавши губи, безрадісно запитав Роберт.

— Отак, — сказав Стівен і підняв малюнок із сонцем.

— Тобто? Він був жовтий?

— Ні, він був білий. Як сонце пополудні. Весь такий сяючий. Ну, у моєму сні.

Обличчя Роберта спотворилося від болісного сумніву. Невже вона розповіла синові про качура? Змалювала його образ, ідеалізований портрет? Бог Качур. Великий Небесний Качур, що летить в оточенні сяйва. Скоріш за все, саме так і було. Мабуть, він справді хлопцю не батько. Мабуть... Таке надто важко осягнути.

— Що ж, не заважатиму тобі, — сказав Роберт, розвернувся і рушив у напрямку будинку.

— Роберте? — окликнув його Стівен.

— Так? — він швидко озирнувся.

— Роберте, що ти зараз робитимеш?

Роберт завагався.

— Що ти маєш на увазі, Стівене?

Хлопчик відірвався від свого заняття. Його личко було спокійним і безтурботним.

— Ти йдеш у дім?

— Так. А що?

— Роберте, я хочу дещо влаштувати. Але це таємниця. Ніхто про це не знає. Навіть мама, — Стівен завагався і з лукавинкою подивився на чоловіка. — Хочеш... хочеш взяти в цьому участь?

— У чому саме?

— У мене буде вечірка, тут, у саду. Таємна вечірка. Для мене одного.

— Хочеш, щоб я приєднався?

Хлопчик кивнув.

Роберта охопила шалена радість.

— Ти хочеш, щоб я прийшов на твою вечірку? На таємну вечірку? Я нікому не скажу. Навіть мамі! Звісно, я прийду, — він потер руки і полегшено усміхнувся. — З величезною приємністю. Мені щось принести? Печива? Пиріг? Молока? Що мені принести?

— Ні, — Стівен похитав головою. — Іди в дім, помий руки, а я тут приготую все для вечірки, — він підвівся і поклав олівці у коробку. — Але тобі не можна про неї нікому розповідати.

— Я нікому не скажу, — запевнив його Роберт. — Піду помию руки. Дякую, Стівене, щиро дякую. Я швидко.

Він поквапився в дім. Його серце калатало від щастя. Можливо, хлопчик був усе ж його сином! Таємна вечірка, приватна таємна вечірка. І навіть Пег про неї не знає. Так. Це був його син! Звісно, його. Відтепер він увесь час проводитиме разом зі Стівеном, лишень Пег кудись ітиме. Розповідатиме йому всілякі історії. Про те, як він воював у Північній Африці. Стівену буде цікаво. І як одного разу бачив фельдмаршала Монтгомері. І як знайшов німецький пістолет. Показуватиме світлини.

Роберт зайшов у дім. Пеггі ніколи йому не дозволяла розповідати хлопчикові такі історії. Але віднині він таки буде, їй-богу. Миючи під краном руки, Роберт усміхався. Це був його малий, таки його.

І тут тишу порушили кроки. На кухню з пакетами в руках зайшла Пег. Вона поставила їх на стіл і зітхнула.

— Привіт, Роберте, — мовила вона. — Що робиш?

Його серце завмерло.

— О, ти вже дома? — пробурмотів він. — Так скоро? Я думав, ти ще зайдеш до перукаря.

Пеггі усміхнулась, вона була такою тендітною і милою у цій зеленій сукні, капелюшку і туфлях на високих підборах.

— Я на кілька хвилин. Просто хотіла спершу продукти занести.

— То ти просто зараз і йдеш?

Вона кивнула.

— А що? У тебе такий схвильований вигляд. Щось трапилося?

— Та ні, все гаразд, — сказав Роберт, витираючи руки. — Усе просто чудово, — він дурнувато посміхався.

— Гаразд, тоді побачимось, — мовила Пеггі і пішла назад до вітальні. — Не сумуй тут без мене. І не дозволяй Стівену надто довго сидіти в саду.

— Звісно, не турбуйся.

Роберт зачекав, поки грюкнули передні двері, і поспішив на ґанок, збіг по сходах і, проминувши клумби з яскравими квітами, попрямував у глиб саду.

Поки його не було, Стівен навів лад на своєму столику: прибрав олівці з папером, і тепер на їхньому місці стояло дві тарілки, а на кожній тарілці — по мисочці. Також його чекав стілець. Стівен дивився, як Роберт іде моріжком до столу.

— Чому так довго? — нетерпляче запитав хлопчик. — Я вже почав без тебе, — він продовжив жувати, його очі блищали. — Не міг далі чекати.

— Нічого, — промовив Роберт. — Я радий, що ти почав, — він з готовністю всівся на маленький стільчик. — Смачно? Що це? Щось смачнюче?

Стівен з набитим ротом кивнув, загрібаючи руками їжу з мисочки. Усміхаючись, Роберт зазирнув у власну мисочку.

Усмішка застигла на його обличчі, перетворившись на гримасу огиди та болю. Він відкрив рот, проте не зміг промовити й слова. Відштовхнувши стілець, Роберт підвівся.

— Не думаю, що я це їстиму, — пробурмотів він і рушив геть. — Піду я, мабуть, назад у дім.

— Чому? — здивовано запитав Стівен, на мить переставши жувати.

— Я... ніколи не любив ні хробаків, ні павуків, — відповів Роберт і повільно поплентався назад до будинку.