Позаду льодовні

Розділ десятий

Вона мала рацію. Минулої ночі я лежав без сну і думав про це — вона таки мала рацію. Я мушу спалити Список. Він більше не потрібен. Я прийшов сюди сьогодні вранці, і варто мені було лише погортати записник, як мене накрило хвилею гніву: сторінка за сторінкою тут самі тільки образи! Образи і більше нічого. Наші слабкості розкидані, немов горошинки перцю. Ні керма, ні вітрил — це що, про Касс? Повільний — а це про мене?

Я ненавиджу Список. Ненавиджу! Чому я так довго продовжував його вести? Я мусив давним-давно розірвати його на шматки та почати огризатися до батьків, як Касс. Раніше мені здавалося, що перемоги в цих битвах даються їй легко, як і все інше. Але зараз, переглядаючи записник, я нарешті розумію, як непросто їй було весь цей час. Нахабна і зухвала, вперта і незлагідна, недоладна і дратівлива — і так останні двадцять сторінок. Це тривало день у день, тож не дивно, що вона закинула Список.

Але вона не здається, я ж бачу. Коли їй кажуть щось типу: «Касс! Не можна отак бездумно розкидати одяг по підлозі. Його що, хтось замість тебе повинен прибирати?» — Касс одразу готова дати відсіч: «Не розумію, чого б це. Кімната ж моя, правильно? Я прибираю в ній, коли вважаю за потрібне. І нікого не прошу прибирати замість мене». Тож тепер батьки вже не так часто чіпляються до неї через дрібнички. У неї в кімнаті все так, як їй хочеться. І вдягається вона так, як їй подобається. І робить те, у що вірить. Вона потрохи починає жити власним життям.

А я? Я все ковтав мовчки. Стояв, не кажучи ні слова, і дозволяв їхнім словам нависали навколо мене й отруювати повітря, яким я дихав. А потім мчав сюди, у цю жахливу вологу підземну діру, щоб записати все до останнього слова в блокнот.

І, схоже, дотепер це мене цілком влаштовувало. Тому я й продовжував вести Список сам. У Списку всі мої вади, образи і слабкості зберігалися, немов колекція чорних висушених нічних метеликів, акуратно пришпилених рядочками. Щойно я їх занотовував у Список, вони більше не могли злітати і пурхати в мене над головою.

Однак тепер мені це не потрібно. Марно їх зберігати. Тепер я знаю: те, що про мене кажуть інші, не можна пришпилити, як мертвих висушених нічних метеликів. Я не можу стерти те, що про мене сказала Касс, а вона не може забрати свої слова назад. Вони крутитимуться в мене над головою вічно, якщо я сам не переконаюсь, що це вже неправда.

Тому я змінюся, як Касс. Та мені буде важче. Завжди так було. Але я справлюся, я переконаний, настільки переконаний, що вчора навіть віддав Касс ключ від її кімнати в обмін на усмішку, а сьогодні спалю Список на знак того, що дороги назад нема й ніколи не буде. Усе, що я написав на останніх сторінках, теж потрібно знищити. Але яка вже різниця — все одно більше нема про що розповідати.

Я приніс у льодовню останню свічку. Буду підносити до її полум’я сторінку за сторінкою. Тонкий сірий папір світитиметься над вогнем теплим привітним рожевуватим сяйвом. Я хвильку зачекаю — і обірваний нерівний край сторінки почорніє, немов магічним чином, а відтак аркуш помережать землисто-коричневі лінії, знищуючи все написане, всі ці огидні бездушні непохитні блідо-блакитні рядки, які наче промовляють: «Ці аркуші — не для розваг. Затям: на них можна переписувати вправи з французької, чи занотовувати замовлення на яйця, чи вести список власних вад. А будь-що інше — зась! Тут не можна малювати бліде загострене обличчя людини, про яку постійно думаєш, або писати власне ім'я, обмальовуючи кожну літеру кольоровими візерунками».

Сторінка займеться. Вусики тоненького сірого димку звиватимуться в повітрі, а яскраві язики полум’я — блакитні біля основи, а далі золотисті — оживуть і змусять мене вправно вертіти папір у руках. Чорне-пречорне горіння з виразним запахом очищення, немов це палають старі зарості, буде швидко просуватися папером, захоплюючи і знищуючи його, аж поки жар, діставшись до кінчиків моїх пальців, змусить мене випустити сторінку з рук та кинути її на фольгу, що лежатиме поряд.

Я буду дивитись, як вона палахкотить яскравими оранжевими іскрами, а потім зіжмакується, чорніє та холоне. Я роздмухаю крихкі рештки аркуша по всій підлозі льодовні. Можливо, вони легенько зашарудять, протестуючи, немов минулорічне опале листя. Потім я видеру наступну сторінку, а за нею ще одну — і таким чином позбудуся всіх, навіки-віків.

Спочатку я спалю записник для замовлень на яйця, а потім візьмуся за величезний сріблястий альбом для скрапбукінгу — з нього ж усе й почалося. Буду спалювати сторінку за сторінкою, від початку і до кінця, всі наші хиби, слабкості й вади. Буду спалювати рік за роком. Дивитимусь на слова, які ми акуратно записували в колонки на кожній сірій фактурній сторінці, але не читатиму їх. Я назавжди з цим покінчив, як Касс. Спостерігатиму, як тіні витанцьовують на цегляному муруванні — такий собі гарячковий прощальний танець кожного аркуша, — але тим часом буду думати про інше.

Обкладинку спалити буде непросто. Вона така ж тверда, блискуча та яскрава, як і тоді, коли тітка Ніна подарувала нам цей альбом, давним-давно. Оце вона здивувалася б, якби дізналася, що ми аж досі його зберігали, причому так сумлінно! Але й цьому настав кінець. Тонке сріблясте покриття спотвориться, зморщиться і вкриється пухирями, а потім відшарується від твердої картонної основи. Я, мабуть, обпечу пальці, знищуючи обкладинку, але принаймні тоді вже Список відійде в небуття назавжди.

Я гляну вниз на ті дві цеглини, під якими ми так довго його ховали, і буду певен, що там більше нічого нема. А Касс? Та вона й не помітить. І мені його теж не бракуватиме. Тепер, коли бідолаха Джеймісон тимчасово зліг, на фермі роботи по самі вуха, тому я, мабуть, взагалі нечасто буду сюди навідуватися.