Позаду льодовні

Розділ четвертий

Я прочекав на неї вчора весь день. Був упевнений, що вона прийде. Відразу ж після сніданку я дременув від Касс і прибіг сюди сам. Вештався біля річки, вичікуючи, поки Ліса закінчить позувати Галлорану, прийде сюди і побачить мене. Я вилетів з хати стрімголов, тож не взяв з собою ні їжі, ні чогось почитати. Але й на березі не міг всістися. А що, як Ліса, не помітивши мене серед високих трав, вирішить, буцімто я навіть не зволив прийти, розвернеться і рушить геть, а я так і не почую її кроків?

Я прочекав цілісінький день, безкінечно плетучи косички з трави. Я прочесав увесь берег і перелісок у пошуках перешкод, якими мучив мурах і всяку іншу повзучу живність, що траплялася мені під руку. Я намагався насвистувати всі пісні та гімни, які мене колись змушували вчити, але врешті відчув, що дурію від свого свисту, а не від власне мелодій, як це бувало раніше.

Ліса так і не прийшла, але я здригався знову і знову, коли мені здавалося, нібито я чую тихий рівномірний шелест, з яким вона зазвичай пробирається крізь перелісок. Я продовжував чекати, незважаючи на докучливий голод. Я продовжував чекати навіть тоді, коли зрозумів: вона не прийде, вже надто пізно.

Я все ще з надією роззирався навсібіч, аж ось помітив, як крізь густу памолодь пробирається Галлоран власною персоною, зачіпаючи полотняною торбою з приладдям для малювання кожен стовбур на своєму шляху, зойкаючи та проклинаючи все довкола щоразу, коли якийсь прихований кущик кропиви жалить його крізь тонкі шкарпетки, і ремствуючи, коли доводиться знову і знову віддирати зборки дорогоцінного піджака від кущів ожини. (Тато каже, що Галлоран може й трактор налякати своєю ходою.)

Коли я вискочив з трави просто перед його носом, Галлоран, щойно оговтавшись від несподіванки, почав на мене нападати:

— Ти що взагалі тут робиш? Уже дуже пізно. Та вже по десятій! Ти давним-давно мусив прийти додому на вечерю! А о цій порі ти повинен бути у своїй спальні. Оце тобі вдома дістанеться на горіхи!

Він цілком мав рацію. Так усе і було, хоч я й сам це чудово усвідомлював. Просто до пророчих слів Галлорана мені здавалося, що не таке то вже й велике діло. Але тепер я покірно взяв светр і пошкандибав геть, надто нещасний, щоб навіть слово мовити, і надто занурений у свої думки, щоб замислитися: якого біса Галлоран вештається позаду льодовні у химерних літніх сутінках?

Було вже майже пів на одинадцяту, коли я ввійшов у кухню, щоб «дістати на горіхи», як напророчив Галлоран. Ось і новий урожай провин для Списку: легковажний і нерозсудливий, на-тебе-все-менше-і-менше-можна-покластися, з-тобою-важко-справлятися. Мама додала ще й «припізнілий», нагадуючи татові, який люто крокував туди-сюди кухнею, що їм певною мірою навіть пощастило, бо з Касс уже давно було важко справлятися. Можливо, десь глибоко в душі вона хотіла таким чином утішити мене, хай навіть так, але мені від цього легше не стало. Мені ніколи не подобалося оце порівнювання нас із Касс. Аж надто вже часто я виявлявся гіршим. А коли батьки нарешті відправили мене спати, я ще довго лежав і не міг заснути, прокручуючи в голові все, що вони казали, і, ба гірше, як вони це казали.

Я спробував заспокоїтися, роздивляючись мерехтливі нічні тіні на стіні. Раніше Касс відволікала мене ними щоразу, коли ночами мені ставало сумно.

— Ота тінь дуже схожа на котеня, — казала вона. — Томе, та справді ж схожа. Сам подивись! Ну то придивися трохи краще! Онде плямка вгорі на дверях — це його вушко.

Вона до мене чіплялася, як реп’ях, аж поки я відривався від самобичування і намагався розгледіти котеня на стіні, лишень щоб вона мене облишила. Урешті-решт я таки помічав те котеня — воно було товстеньке й гарненьке, а ще погладжувало вусики лапкою.

— Бачу, бачу! — радісно вигукував я. — Ота лінія на стіні — це ж його спина, правда? А та темна плямка — це кінчик його хвостика, який він загорнув під себе, еге ж?

Я оглядався на Касс, але вона не озивалася. Натомість заривалася від радості обличчям у подушку, тому що старий добрий трюк вдався — вона вкотре підловила мене. А коли я знову дивився на стіну, кошеняти там уже не було.

Але тепер я далеко від Касс, і вона більше не може з мене глузувати. Одного дня батько перетягнув моє ліжко коридором аж до кінця, у холодну маленьку кімнатку дивної форми, де раніше був його кабінет. Він поступово повиносив звідти все своє офісне приладдя: папки, записники, мільйони картонних коробок, переповнених чеками, і поскладав усе це в єдиній освітлений кімнаті на горищі. І відтоді щоразу, повертаючись після нарахування зарплат чи оплати рахунків, тато в поганому гуморі. Він каже, що в голові у нього цілковита катавасія, бо він постійно вдаряється нею об балки і припускається стількох помилок, що міг би вже двічі збанкрутувати та бути змушеним продати ферму. Попри це, ліжко моє він назад не переносить.

Безперечно, якби ми з Касс досі ділили одну кімнату, то під покровом темряви я піддався б її нещадному випитуванню, яке вона влаштовує завжди, коли підозрює, що щось сталося, і я розповів би їй, чому так пізно прийшов додому. Я розповів би їй про ту жахливу сварку з Лісою і про те, як вона втекла.

Я не сумніваюся: Касс одразу пообіцяла б, що завтра рано-вранці піде зі мною до будинку Джеймісона й усе за мене владнає. І вона таки пішла б, незважаючи на історію з мартином, після якої нога її вже роками не ступала на ту стежку. Вона завжди мені допомагала, коли потрібно було щось пояснити. Вона вміє пояснювати значно, значно краще за мене, і чудово це знає.

Касс завжди допомагає, так чи інакше, навіть коли робить це ненавмисно. Її анітрохи не лякають ті жахливі речі, про які я ледве змушую себе розповідати. Вони зазвичай видаються їй смішними — вона, вочевидь, готова почути і щось значно гірше. Вона слухає мене, всівшись на ліжку, в неї палають очі, її охоплює нетерплячка, і поступово я й сам починаю вірити, що все не так погано.

Але вчора ввечері я потребував від Касс не просто втішання. Я хотів, щоб вона мені пообіцяла сходити туди. Вона ж із Лісою не сварилася, тож та мала б до неї прислухатися. Касс усе залагодила б.

Я встав з ліжка і рушив у коридор. Але світла не вмикав. Ніколи його не вмикаю. Я тихесенько підкрався до її дверей і якомога повільніше повернув ручку. Якщо надто поспішати, вона клацає.

Двері не відчинилися. Я подумав, що там щось затялося. Стояв у піжамі, наче недоумок якийсь, і штовхав двері плечем, прокручуючи ручку туди-сюди, хоча прекрасно знав, у який бік її потрібно повертати. Урешті-решт я ж стільки років спав у тій кімнаті!

Я довго мовчки штовхав двері в кімнату Касс, аж поки до мене дійшло, що вони зачинені. Ти ба, виявляється, до них існує ключ.

Я повернувся в ліжко і спробував ще раз самотужки в усьому розібратися. Вирішив, що піду до Ліси рано-вранці: не настільки рано, щоб ризикувати наткнутися на Джеймісона, але й не надто пізно, щоб Ліса ще не встигла виконати всі свої завдання та гайнути до Галлорана. Я подумав, що таким чином змушу її вислухати мене. У неї просто не буде виходу — така собі пастка, еге ж?

Я здогадувався, що спочатку вона відвернеться від мене і перебиратиме пальцями потертий шкіряний ремінець, яким зв’язані половинки іржавої напівзруйнованої садової хвіртки, щоб та цілковито не розвалилася. Коли ми востаннє були там, вона шарпала його весь час, поки Касс благала Джеймісона відпустити мартина на волю.

Налаштований я був рішуче. Не пригадую, що ще я збирався їй сказати, але знаю напевно, що хотів усе пояснити, щоб вона перестала на мене сердитися. Урешті-решт вона мусила б обмотати подертим шкіряним ремінцем стовпець біля хвіртки і таки підвести очі. А потім я допоміг би їй упоратися з роботою. Та я сам усе за неї зробив би, а вона тим часом умостилася б на паркані та розмовляла зі мною. А опісля ми разом пішли б до річки, де спить Касс (вона тепер мало не цілими днями спить), і все знову було б гаразд, наче ми ніколи й не сварилися.

Я візьму з собою багато черешень. Ліса їх обожнює. Тато каже, що вона не набагато краща за зябликів — так поїдає його черешні. Він розводить руки, як садове опудало, і несамовито махає на неї або шерхоче цілим аркушем дорогоцінної маминої фольги просто перед її обличчям, аж поки Ліса від сміху вже не може покласти до рота жодної черешеньки і ненароком починає ковтати кісточки. Я візьму черешні з великої порцелянової миски в коморі, перш ніж Касс устигне прийти і попередити мене, що це основний інгредієнт для «бабусиного пудингу» абощо і я мушу покласти їх назад. Я насиплю черешні в новенький поліетиленовий пакет, а не в один з уживаних і прополісканих. Заховаю їх за тумаками, щоб схопити в останній момент, коли вже виходитиму. Я спланував усе до дрібниць.

А все-таки я не міг заснути. Так боявся, що саме нині не почую, як дрижать двері у двір, коли тато тягне їх над кахляною долівкою, щоб вийти з дому і піти на доїння разом з Джеймісоном. У нього вже, може, й ранок, але для мене все це звуки ночі: і коли мама випускає котів надвір, і коли тато прочищає плиту AGA[7] від попелу, і коли посвистує моторошний поїзд, що проїжджає Фретлі. Я можу прокинутися від цих звуків, якщо так себе налаштую напередодні ввечері.

Я був такий накручений — навіть здалося, що я вже щось чую. А потім вчулося стримане хихикання. Напевно, це один з котів. Таке враження, що внизу майже беззвучно зачинилися двері, а потім долинули тихенькі кроки в коридорі. Уже за кілька секунд сон як рукою відняло, і я знову напружено вслухався, бо тепер вчувалися дивні кроки на стежці. Я усвідомив, що схожий на кролика, який утік з клітки і нашорошив вуха. Здавалося, я от-от почую, як дихають корови в стайнях.

Я перевернувся долілиць і вткнувся обличчям у подушку. Згадував, як Лісині бліді худорляві пальці з м’яким шелестом рухаються по сухій траві та як задерлася її блузка, бо вона не додумалась її заправити, перш ніж заснути поруч зі мною. Припливи крові та припливи шуму в палаючих вухах урешті витіснили давній нічний страх, буцімто кожен найменший скрип мого старого дерев’яного ліжка може розбудити весь будинок. Зрештою я так міцно заснув, що взагалі не почув уранці татових кроків.

Однак я прокинувся досить рано. Крихти татового тоста валялися по всій підлозі біля сушки для посуду, де він зазвичай стоїть, виглядаючи у вікно, щоб збагнути, яка ж сьогодні погода. Його чайничок з чаєм стояв на столі, напівпорожній і вже ледь теплий. Визирнувши у вікно, я побачив, що сонце ще не піднялося над хлівцями і подвір’я досі в затінку. Ліса не могла аж так спозаранку податися до Галлорана.

Я взяв усі черешні, хтозна-скільки, цілісіньку велику торбу. Хоча тато залишив двері відчиненими, я не пішов подвір’ям, а вийшов через парадні двері. Я ними нечасто користуюся, але вони тихіші.

Рано-вранці буває таке відчуття, ніби все навкруги згорнулося пуп’янком і готове от-от розкритися, бракує лише кількох людей, які теж могли б це побачити, а поки вони не з’явилися, усе причаїлося в очікуванні — очікуванні саме цього моменту. Я хотів прошмигнути повз тин, щоб тато не помітив, що я вже прокинувся, і не покликав допомагати: підняти на хвильку край балки чи притримати двері, поки він заб’є новий клин, щоб вони врешті добре трималися, чи ще щось таке, що могло б мене затримати.

Я зумів прокрастися аж до стайні. А по той бік геть усе було залите сонячним сяйвом, і крутий схил до полів здавався просто безкраїм, а земля після двох тижнів без краплини дощу була такою твердою і борознистою, що я навіть крізь взуття відчував стопами кожен горбочок. І коли я почав бігти, колюче ранкове сонце било просто в очі, засліплюючи мене яскравими і мерехтливими срібними блискітками. Я розмахував пакетом з черешнями, малюючи в повітрі величезні сяйливі червоні кола; мені траплялися тверді бездоганні горбочки, від яких я відштовхувався, щоб рекордно високо перестрибувати через кротовини, будяки і жмуття сухої трави — що-що, а бігав я завжди значно, значно краще за Касс.

Я мчав униз, гукаючи і дражнячись — зазвичай саме так я під’юджую сестру, коли вона біжить за мною, відстаючи на ярди,[8] власне, повсякчас. Я добіг аж униз, до рову, і вишкірився втомлено, але гордо — з такою посмішкою я завжди озираюся до неї, щоб подратувати, і від цього лише посилюється чудове, неймовірне почуття тріумфу, яке переповнює мене щоразу, коли я бодай у чомусь перемагаю Касс.

Я лежав горілиць, розкинувши ноги й руки, у прохолодній тінистій западині, встеленій вологим листям. Моє тіло стало схожим на помповий механізм. Варто було лиш заплющити очі, і я відчув, як пульсує кожна клітинка: все в мені стугоніло, постукувало, стрекотало й гупало. Я непорушно лежав і прислухався, як усе всередині мене знову сповільнюється і втихомирюється, аж поки нарешті почув легенький приглушений відголос, що долинав з вершини пагорба, — там стояв тато і кликав мене.

Я не підняв голови. У нього не буде доказів, що я його почув. Я простягнув руку по торбу з черешнями і покотився вбік, до тину — подалі від бризок і крапельок зеленаво-сріблястого світла, яке залило рів, і поближче до темряви кущів, які ростуть попри стару стежку до будинку Джеймісона, — в них буде легко заховатися.

Надворі бувають тихі та шумні місця, і стежина до оселі Джеймісона належить якраз до тихих. Мені аж почало здаватися, що пісня, яку я насвистую, розноситься нерухомим повітрям на милі довкола, попереджуючи Лісу про мій прихід, і тому згодом я теж мусив затихнути. Я гнався темно-зеленими тунелями живоплоту і в’юнких рослин, які так давно переплелися над головою, створивши тут вічні сутінки, що не лишили жодного шансу тим радісним яскравим польовим квітам, які зазвичай ростуть обабіч кожної стежини. А може, то Джеймісон їх відлякав, розкидаючи приманки з висівок і метальдегіду,[9] немов бридкий Гензель-переросток,[10] який прокладає собі шлях крізь ліс смертоносними камінцями.

Аж раптом я мало на нього не наткнувся. Я минув крутий поворот між двома величезними, надміру пишними кущами глоду й опинився на галявині перед його садом. Я навіть не здогадувався, що стежина ось-ось закінчиться! Бо ж пам’ятав, що дорога до його будинку завжди була довгою-предовгою.

Джеймісон схилився над одним з ягідних кущів і спостерігав, як м’яка огрядна барвиста гусениця повзе до краю листка. У руці він тримав напоготові розприскувач і збирався спрямувати його на кущ, але чомусь не поспішав і тихо споглядав останні незіпсовані клопітливі миті життя гусениці.

Заскочений раптовою зустріччю, я не встиг прикусити язика і випалив:

— Чого це ви не на фермі?

Не найкращий початок розмови. Джеймісон рвучко озирнувся. Він перестав розглядати гусеницю, яка повзла ягідним кущем, і натомість узявся розглядати мене. Касс зметикувала б, як урятуватися, як вдати, що вона нічого не казала, а тим паче таким тоном. Але я так не вмів. Я стояв, немов мені язик у петлю скрутило, і по-дурному шарпав той старенький шкіряний ремінець від хвіртки.

— Я — не твоя власність, — огризнувся Джеймісон. — Поки що…

Зашарівшись, я відпустив ремінець і витріщився на нього. Здається, саме тієї миті до мене вперше дійшло, що Джеймісон похмурнів щоразу, коли в сараї заводився грибок чи корм дорожчав удвічі, і тато згадував свій старий добрий жарт: «Ну й нехай. Уже зовсім скоро голова через це болітиме в Тома і Касс». Я завжди уявляв, що просто розрахуюся з Джеймісоном і дивитимуся, як він збирає своє недолуге спорядження та навіки вимітається з наших земель. І ніколи навіть не задумувався, що Джеймісон робитиме чи куди він поткнеться опісля. Він же пропрацював на цій фермі все своє життя! Мама розповідала, що він, як і ми, тут народився.

— Ти краще вали звідси, — різко сказав він за хвильку. — Нема чого тобі тут вештатися.

Він продовжив спостерігати за гусеницею. Я скористався тим, що Джеймісон обернувся до мене спиною, продерся між двома половинками хвіртки та підійшов до нього ззаду.

— Де Ліса? Де вона? Я хочу з нею поговорити!

Він навмисно не озирався. Я відчував, що йому важко стримуватися. Усе його тіло напружилося.

— Думаю, ти так уже наговорився з моєю дівчинкою, що вам обом задосить, — він прокручував ручку розприскувача знову і знову. — Дуже тобі раджу забиратися додому.

Він говорив зі мною так, нібито я десятирічний хлопчисько! Мене це страшенно бісило. Я підійшов ближче і потягнув його за рукав заяложеної куртки з такою силою, що йому довелося випростатися, щоб втримати рівновагу. Лише тоді він обернувся-таки до мене обличчям. Ми стояли надто близько один до одного, і йому довелося трохи відхилити голову назад, щоб дивитися на мене неприязним поглядом. До тієї миті я й не здогадувався, наскільки вимахав!

Мене вразило, з якою злістю він заговорив.

— Ти образив мою дівчинку, — прошипів він. — Ти образив мою Лісу так, що вона півночі плакала. Я не знаю, юний Томе, що ти їй зробив чи сказав. Ліса не схотіла розповідати. Але Бог тобі в поміч, якщо я колись таки дізнаюся. Бо якщо все бодай наполовину так погано, як я підозрюю, то ти дістанеш від мене такого прочухана, що зроду-віку не забудеш, і мені начхати, чий ти син.

Я спробував щось відповісти, захиститися, все пояснити. Але не зміг. Що мені було робити? У мене всередині здіймався нестерпний біль, немов гадюка, яка прокидається зі сну, і коли я спробував відвести погляд від Джеймісона, втекти від лихого виблискування його очей, усе навколо засвітилося слабеньким тьмяним сяйвом: садок, будинок, дерева — усе довкола мене закрутилося, і я відчув, що мене от-от знудить, тут-таки, просто на його траву.

— Я мушу з нею поговорити! — благав я. — Дайте мені побачитися з Лісою.

— Ні! Та нізащо! Ти вже й так добряче їй допік. І навіть не думай знову сюди прокрадатися. Тобі не світить з нею зустрітися. Вона їде. Сьогодні вранці вона їде до тітки Бріджит у Лінкольн, і я не піду на ферму, аж поки автобус з моєю Лісою не виїде з Фретлі.

— Ні! Вона не може отак поїхати! — у відчаї закричав я. — А як же Галлоран? — швидко зметикував я. — Йому вона теж потрібна!

— Та хай іде під три чорти! Триклятий Галлоран! Триклятущий!

Він шпурнув розприскувач на землю з такою силою, що ручка затялася, і маленькі прозорі краплі почали просочуватися в землю. Він мав підтоптаний вигляд, здавався старим, утомленим і самотнім, і вперше мені стало жаль Джеймісона, уперше в житті.

— Доведеться йому обійтися без неї, — тихо мовив він. — Мені ж теж доведеться обходитися без неї, хіба ні?

Я нахилився, щоб підняти розприскувач, доки вся отрута з нього не просочилася до корінців рослин. Мовчки повернув його Джеймісону.

— Добре, — сказав він, засмучений і втомлений після вибуху емоцій. — Іди-но додому. Так буде краще для всіх. Татові сьогодні знадобиться твоя допомога, бо ж мене не буде, а ще й дощ насувається.

Вийшовши за хвіртку, я озирнувся. Джеймісон стояв і дивився мені вслід, чекаючи, поки я піду, — нещасний чоловік біля свого нещасного будинку з пухирчастою й облізлою фарбою на стінах і потрісканою черепицею, що заледве тримається на даху. Єдина небайдужа йому людина в усьому світі мусила поїхати через мене. Він сам так сказав.

— Не відправляйте її геть!

Раптом усе стало дуже просто. Він же почне за нею сумувати, щойно автобус рушить з місця. Сама думка про її від’їзд наганяє на нього тугу. Він не хоче, щоб вона їхала. І я теж. І Галлоран. Ми всі хочемо, щоб Ліса залишилася.

— Не відправляйте її геть! Я обіцяю, що більше не скривджу. Мені дуже шкода, що я її образив. Але, будь ласка, не відправляйте її. Не відпускайте. Ви ж знаєте, цього більше не повториться.

Не звертаючи на мене уваги, Джеймісон почав сердито розприскувати цілі хмари отрути на ягідні кущі. Уперше в житті мені було на це начхати. Мені було б начхати, навіть якби він почав запихати розпечені голки в кожну гусеницю. Аби тільки він не відправляв Лісу геть. Клаптик за клаптиком, зелень на кущах ставала все темнішою, все сильніше виблискувала і вкривалася величезними краплями, а постать Джеймісона огорнулася хмарою легенької імли. Від роздратування він і не помітив, що розприскує проти вітру.

Я видерся на середню поперечку його розхитаної хвіртки і крикнув до нього:

— Не відправляйте її геть, будь ласка!

— Вона поїде. Уже про все домовлено.

— На ціле літо?

— Саме так.

— Але чому? Чому?

Він продовжував бризкати отруту, хоча розприскувач був уже майже порожній і лише видавав легкий свист.

— Для моєї дівчинки тут нема путящого товариства, — сказав він.

— Але ж є Касс, — заперечив я.

Джеймісон коротко реготнув, немов гавкнув. Бридкий звук. І продовжив безцільно прискати повітрям на кущі. Він ставав усе лютішим. Я помітив, що його шкіра понад коміром куртки несподівано набула багряного відтінку, який розповзся аж до вух.

— Чим же вас не влаштовує Касс? — не вгавав я.

— Іди додому. Вшивайся звідси!

— Чим вас не влаштовує Касс? — крикнув я.

Вигук прозвучав хрипко, з гарчанням, і був більше схожий на його голос, а не на мій. Від несподіванки я аж зісковзнув з трухлявої дошки, зламавши її та впавши на неї.

— Ану злізь з моєї хвіртки! — гаркнув на мене Джеймісон. — Іди додому! Чого це я маю тобі щось пояснювати? Не збираюся! Ні тобі, ні твоїм батькам! Ховай собі й далі голову в пісок, як вони, бо ж вона твоя сестра-близнючка. Та я все бачив на свої власні очі, коли був у Галлорана, а що не бачив, то сам можу додумати. Тому моя дівчинка добуде літо в Лінкольні, від гріха подалі!

— Від гріха подалі?

— Іди додому!

— Касс? У Галлорана вдома?

— Томе, востаннє попереджаю. Ану геть звідси!

Його голос зазвучав справді загрозливо, тихо і страшно, тому я чкурнув між кущами глоду, не чекаючи, доки він рушить за мною. Тепер стежка ще більше скидалася на тунель: здавалася ще темнішою, і задушливішою, і зарослішою. Я щоразу перечіплявся через розлоге коріння, намагаючись його перестрибнути, і рвав одяг об шипи.

Ті нещасні клаптики неба, які мені вдавалося розгледіти, були немов поцятковані синцями. Насувалася буря, повітря огортало обличчя, наче тонкою вологою тканиною, не даючи дихнути. Стежка здавалася довжелезною, безкінечною. Але врешті я гепнувся на землю біля ясена на краю переліска, зігнувшись навпіл і важко дихаючи.

Моє важке дихання повільно стишувалося — і наростала тиша, цілком відповідна тій дивній мовчазній непорушності, що панувала навколо. У переліску нічого не ворушилося. Навіть листя на деревах не шелестіло. Здавалося, час тут зупинився. Я пішов до льодовні. Мені потрібно було подумати. Мене наповнило відчуття вичікування і тиші, немов я був однією з пташок чи білок. Ступав дуже м’яко і повільно, уважно дивився, куди ставлю ногу. Тому, лише підійшовши вже зовсім близько, я нарешті помітив покинутий, забутий піджак Галлорана.

Я стояв, витріщаючись на піджак, аж ось його порвану шовкову підкладку легенько підняв подих теплого вітру. Несподіваний порух був направду приголомшливим серед цієї безмежної моторошної непорушності. Я аж підскочив.

«Від гріха подалі, — так сказав Джеймісон про мою сестру. — Для моєї дівчинки тут нема путящого товариства! Я все бачив на власні очі, коли був у Галлорана, а що не бачив, то сам можу додумати».

І раптом мені все стало ясно. Я дивився, як Галлоранів яскравий піджак зухвало лежить на землі одразу ж біля нашого особистого потаємного місця, яке ми з Касс ділили ще зроду-віку. Галлоран тут вештався вчора ввечері, коли було вже точно надто темно для малювання. Він так добре знає, як у нашій сім’ї минають вечори, ніби й сам до неї належить. А Касс зачиняє на ніч двері своєї спальні на ключ, а потім ходить сонна цілими днями.

І поки я стояв, додумуючи решту, як Джеймісон, мені знову вчулися десь ізнизу ті приглушені таємничі звуки, і кроки на стежці, і придушений обірваний відголос сміху, який я приписав котові.

Ні, коти не зустрічаються в льодовні.

— Триклятий Галлоран, — прошепотів я слова, які недавно викрикував Джеймісон. Тепер я пробував, як вони звучать з моїх уст: — Триклятий! Триклятущий!

Раптом листя знову затремтіло і зашелестіло, наче я його зачепив. Ідеальна сяйлива важка крапля літнього дощу впала мені на руку, а ще одна — на суху землю в мене під ногами. Я дивився, як вона покотилася, збираючи пил, немов величезна ртутна краплина. Потім ще одна, і ще, а відтак краплі почали падати мені на обличчя, і я вже не розрізняв, де дощ, а де мої сльози. Грім гахкав, гоготав і стугонів над головою, а синювато-сірі спалахи блискавки яскраво освітлювали весь перелісок.

Я розвернувся і кинувся навтьоки, а в голові у мене снувала одна-єдина думка: дощ змиє всю отруту з Джеймісонових ягідних кущів. Та це мене не тішило. Мені було байдужісінько, як і самому Джеймісону. Він бачив, що надходить буря, і все чудово розумів. Я просто прокручував цю думку в голові знову і знову, щоб не думати про все інше.

Стежки, якими я біг, були такі мокрі, що радше скидалися на звивисті потічки. Поки я дістався до ферми, подвір’я залило водою, і воно було тепер схоже на зеленаво-сріблясте озеро в моторошному світлі бурі. Я змок до нитки і так змерз, так змерз, що ніяк не міг перестати тремтіти.