Позаду льодовні

Розділ п'ятий

Я досі весь тремчу. Міг би додуматися і перевдягнутися, перш ніж повертатися сюди. Я обмацав усю вологу брудну долівку льодовні в пошуках хоч якихось залишків свічок і позапалював їх усі навколо себе, але мені досі так холодно, що я ледве втримую записник на колінах, отакі дрижаки мене охопили, а пальці аж болять від олівця, бо мушу його міцно стискати, щоб він не ковзав по сторінці.

Хай там як, а в мене тепер є ключ. Я й сам не розумів, що роблю, коли зупинився, вагаючись, біля дверей Касс, замість того, щоб прямувати далі коридором до своєї кімнати. Я розхлюпував сандалями величезні темні плями по підлозі, яку мама так старанно наглянсувала. З волосся на очі стікали потічки дощової води, котилися вниз лицем і шиєю та падали на футболку, яка повністю промокла і прилипла до тіла. Можливо, коли я зупинився на порозі, то мною керувало бажання якнайшвидше стати на хоч якийсь килим. Або ж я хотів знайти рушник, а на підлозі в кімнаті Касс їх завжди більше, ніж у сушці для білизни. Вона витирає ними волосся, а потім просто кидає, куди очі бачать.

Хай там чим я керувався, зупиняючись біля її кімнати, та варто було дверям за мною зачинитися, і я зрозумів, по що прийшов. І зараз я тримаю його в руці. Я закопаю його тут, у чорну втрамбовану землю, глибоко під гнилою підлогою з мішковини, де ні Касс, ні Галлоран навіть не додумаються шукати. У мене є ключ від її кімнати.

Отепер вона попалася. Думаю, навіть Касс не наважиться вислизнути з дому затемна, якщо знатиме, що будь-хто з нас будь-якої миті може підійти до її дверей і стукати, стукати, стукати, а потім зайти-таки в кімнату і побачити, що постіль Касс недбало розстелена, а її самої і сліду нема. Тож я покладу край усім цим нічним зустрічам позаду льодовні або й удома в Галлорана, де Джеймісон побачив те, що побачив. Касс ніколи не наважиться так ризикувати. Бо що, як її зловлять на гарячому? Звісно, наступного ранку вона плестиме свої безкінечні історійки, нервово виправдовуючись: «Авжеж, я чула, як ви стукали в двері пізно ввечері! Мені просто не хотілося ні з ким розмовляти. Це що, злочин?». Або ж скаже з сонною ранковою невинністю: «Я бачила дивний сон, нібито хтось рубає дрова просто біля моєї кімнати. Може, то було саме тоді, коли ви намагалися мене розбудити?». А якщо вона буде дратівлива через постійне недосипання, то сердито гаркне: «А, то це ви серед ночі тарабанили в мої двері. Перепрошую, що не зволила відчинити. Розумієте, я думала, що це Том».

Вибріхуйся, вибріхуйся, Касс, у тебе це завжди так добре виходило. Але не цього разу, тому що навіть ти не зможеш нічого вдіяти без ключа, який тепер у мене. Будь-хто, постукавши у твої двері, потім зможе просто відчинити їх і, окинувши поглядом кімнату, як оце щойно зробив я, зрозуміти, що тебе там нема.

Її кімната змінилася — так само, як тоді, коли мене переселяли і Касс просто позапихала всі мої речі в картонні коробки та виставила їх на сходовий майданчик. Комікси розпалися і перемішалися, касети та диски, витягнуті з касетниць і конвертів, валялися по всіх усюдах. Вона навіть не зволила перевірити, чи щільно закручені кришечки на моїх тюбиках з олійними фарбами, перш ніж швиргонути їх у коробки: темно-зелена розлилася і зіпсувала обидва овечі черепи. А ще Касс викинула мої моделі кораблів. Раніше вона казала, що їй дуже подобається дивитися, як три моделі стоять на підвіконні, немов пливучи полями, які видно через вікно. Але вона просто кинула їх на купу за дверима, до решти моїх речей, і коли я повертав угорі на сходах, то відламав грот-щоглу,[11] яка через Касс отак собі беззахисно стирчала.

Їй навіть не було через це прикро. Я ввійшов у її кімнату, тримаючи модель, — хай побачить, що накоїла, — але вона і глянути на мене не зволила, так була зосереджена, намагаючись втримати рівновагу на книжковій шафці.

— Томе, скотч, — сказала вона. — Дай мені скотч. Так рівно? Рівно висить?

Я підвів очі та зустрів невиразний погляд прекрасного чорного жеребця, зображеного на плакаті, який Касс так відчайдушно намагалася повісити рівно, розпластавшись по стіні. Зітхнувши, я поклав модель корабля, яку майстрував не одну годину, на край її ліжка. На підвіконні для неї вже не було місця, тому що Касс захарастила мою половину своїми кольоровими скляними білками з манірними посмішками, і пластиковими поні, і товстобокими вовняними тваринками з помпонів, у яких такі сміховинні червоні фетрові усмішки від вуха до вуха і чорні очі-намистинки.

Я ступив крок назад і сказав:

— Касс, опусти нижче з боку вікна.

І мені стало трохи шкода того коня, чесне слово, бо він, такий сильний і лискучий, тепер приречений збирати пилюку і вицвітати на стіні, поглядаючи вниз на скляних білок і помпони. Касс, певно, встигла приклеїти лише два верхні кутики, тому що буквально за секунду вона мене заскочила зненацька, сказавши:

— Томе, обережно. Я спускаюсь.

— Це ти обережно, Касс! — крикнув я. Але було надто пізно. Вона вже приземлилася обома ногами на пів’ют корабля. І хоча Касс допомогла мені визбирати з грубої вовняної стебнованої ковдри все до останньої тріски і я довго зберігав їх у коробці з-під взуття, а все ж таки я ніколи більше не намагався полагодити ту модель.

Плаката з жеребцем на стіні вже немає. Не знаю, що з ним сталося. Тепер тут висять інші плакати, і на них лише обличчя, обличчя й тіла. На них зображені реальні особи, і хоч я не всіх одразу впізнаю, та мені точно доводилося бачити їх раніше. Білки, помпони і пластикові поні теж зникли. Тепер вона по всьому комоду розклала маленькі тюбики, і баночки, і пляшечки, і щіточки химерних форм, хоч я ніколи не бачив і половини тих кольорів на її повіках, та й не чув від неї жодного з цих дивних мускусних запахів.

Може, це одна з причин, чому вона замикає двері на ключ.

Її книжкові полиці завалені глянцевими журналами з дівчатами на обкладинках. Усі ці дівчата схожі на саму Касс. Обкладинки такі блискучі та слизькі, що варто було мені трішки розгорнути один з журналів, як усі вони посипалися на підлогу. Довелося запихати назад. Сподіваюся, Касс не помітить, що я їх займав. Ще на її полиці є кілька ілюстрованих книжок з котиками. Я й не знав, що Касс так подобаються котики. Навіть не пригадаю, коли вона востаннє хоч словом озивалася до наших котів.

Майже все в її кімнаті для мене нове. Я ніколи не бачив на сестрі доброї половини одягу з тієї гори мотлоху, яка навалена на підлозі та постійно збільшується і через яку мама постійно дорікає Касс. Казкові, фантастичні сільські пейзажі розкидані по всій кімнаті та висять на стінах. А ще повсюди записники, в яких вона повиводила фломастерами яскраві звивисті візерунки з літер свого імені: Кассандра, Кассандра, Кассандра — і зеленим, і фіолетовим, і блакитним, і оранжевим, і жовтим і криваво-червоним… Вона, певно, годинами вимальовувала кожну літеру. То й не дивно, що Касс тепер усе гірше і гірше дає раду домашнім завданням.

На підлозі валялося кілька листів від її подруг, з якими вона не бачиться протягом літа. Нікому й на думку не спало б написати мені листа тільки тому, що ми не зможемо бачитися сорок два дні. Як на те пішлося, я взагалі не впевнений, чи отримував колись від когось листа, хіба що з бібліотеки Фретлі. Один з конвертів поплямлений великим коричневим обідком від напівпорожньої чашки кави, яку вона недбало на нього поставила. Я ніколи не додумався б принести в свою кімнату чашку кави, ніколи.

Її кімната так дивно пахне, немов різдвяні магазини. От у моїй кімнаті тхне клеєм. А в неї по всіх усюдах якісь гарненькі абищиці: вони лежать на підвіконнях, на столі, на книжкових полицях; приставлені до стін, звисають з напіввідчинених шухляд, розвішані на абажурах і дверних ручках. Усілякі витребеньки, десятки маленьких сяйливих і барвистих штучок, які виблискують на сонці, немов скарби. Сережки, браслети, тонкі золотаві футляри від помади; маленькі емальовані коробочки; каблучки та скляні намистинки; яскравий тканий ремінець від годинника і два розмальовані блюдця, ущент наповнені іноземними монетами; блискучі скляні пляшечки та баночки, маленькі порцелянові горщечки з прегарними наліпками; закладки для книжок і листівки з фотографіями, вишукані сірі сухі квіти та щільно скручені клубки різнокольорової вовни. Над її ліжком є навіть підвісна іграшка: вісім маленьких дельфінів, які без упину плавають у повітрі. Отак роззирнешся — і можна подумати, що тут живе галка, чесне слово.

Звідки у неї весь цей мотлох? Де вона взяла на все це гроші? Може, вкрала? Чи це подарунки, подарунки від Галлорана? І чому мама з татом нічого не помічають?

Я підійшов до комода і висунув неглибоку шухляду, яка постійно заїдає і яку ми колись перегородили шматком картону, щоб наші колекції крем’яшків не скотилися докупи. Вона викинула картонну перегородку. Тепер там лежить купка гарної яскравої спідньої білизни. Я й не уявляв, що вона таке носить.

Я не хотів доторкатися до білизни, але був певен, що ключ десь там. Розумієте, я знаю Касс як облуплену. Там я його і знайшов, на самісінькому дні шухляди, він був надійно захований у штуковині, в якій ніхто навіть і не додумався б шукати — в одному з тих тонких сріблястих тюбиків, які дівчата, хихочучи, позичають одна одній під час обіду, коли їм здається, що хлопці цього не бачать. Коли я занурив руку, м’яка шовкова тканина зачепила ворсинки на шкірі, а резинка на якусь мить сплутала мені пальці. Вони що, всі носять отаке під простими старими шкільними блузками? Невже мама передає це потім і Лісі?

Я з шумом засунув шухляду назад і вже зібрався йти до дверей, коли помітив своє відображення в дзеркалі. Я мав такий хитрющий вигляд — точно як Джеймісон, коли той прокрадається за огорожею, — що аж зупинився і задумався. На кілька секунд я розтиснув долоню й уп’явся поглядом у ключ, однак назад у шухляду його не поклав, натомість ще міцніше стиснув між пальцями.

Терпіти не можу дивитися в дзеркало. Так уже споконвіку. Коли я був маленьким, інколи мені здавалося, що на мене з дзеркала дивиться Касс із сумним і серйозним обличчям. Я дивувався, чому вона мені не всміхається. Але тепер мені вже такого не ввижається. Ми давно не схожі одне на одного. Тепер навіть і не здогадаєшся, що ми двійнята. Проте дзеркала я досі не люблю. А от Касс — навпаки. Вона перед ними все життя крутиться. Не уявляю, як вона так може. Я стояв і дивився на себе: з дзеркала на мене витріщався незнайомець зі спокійними сірими очима, аж захотілося струснутися. Вираз обличчя в мене був саме такий, на який щоразу скаржився Галлоран, малюючи мене. Він казав, що я надто потайливий. І він таки має рацію. Я настільки потайливий, що мене наче й узагалі тут немає. Не дивно, що він обрав мене для свого «Сумного опудала». Якщо чесно, я й сам не впевнений, чи впізнав би своє обличчя серед юрби.

— Бу, — тихо сказав я відображенню в дзеркалі.

Мій голос знову зазвучав трохи хрипко, як і тоді, коли я кричав на Джеймісона. Сіроокий незнайомець пильно і непорушно дивився на мене; але його рука стиснула ключ так само міцно, як і моя, а суглоби його пальців теж побіліли.

Певно, ключ краще закопати. Останні два недогарки свічок уже догоряють. Решта свічок згасла, і я промерз аж до кісток. Відтепер я щоночі перевірятиму, де Касс, і не раз. Не спатиму і прислухатимусь. І наглядатиму за стежкою з вікна. А якщо побачу, що вона таки вислизнула, то піду слідом за нею.

Врешті-решт, на відміну від неї, я навичок не втратив.