Позаду льодовні

Розділ третій

Літо почалося зненацька, мов біло-блакитний спалах після стількох тижнів спокійної і тихої зеленкуватої мжички. А відтак щодня палило сонце, панувала виснажлива спека, і вічна потреба мружитися від сонця на спортивному майданчику, і м’яке тепле відчуття, яке розпливалося всіма моїми кістками, коли після занять я сидів і читав книжку на поруччі автобусної зупинки, видавалися мені дивними й незвичними, нібито я був деінде, наприклад, у Мексиці.

Протягом тижня іспитів ми відчиняли вікна навстіж. Запилене сонячне світло вливалося всередину, здаля долинали гудки вантажівок. Водій сільського автобуса, який зазвичай розвозив нас додому, їздив з відчиненими дверима, щоб охолоджуватися потоком повітря. Він з-під лоба глянув на непривітного інспектора в сорочці без піджака, який вскочив у автобус на кільцевій дорозі Фретлі, щоб наказати водієві зачинити двері.

Наступного дня він відчинив їх знову. Того пообіддя було навіть спекотніше, ніж зазвичай. Я сидів позаду Ліси й Касс та дивився на віконне скло, в якому відображалося загострене бліде Лісине обличчя, а вона тим часом вдивлялася кудись удалечінь, обхоплюючи пальцями свої зап’ястки.

Ліса дуже худенька — сухоребрик, як каже про неї тато. Він стверджує, нібито її ноги — це насправді скляні палички, і, зустрівши, щоразу підіймає її на руки, «щоб вона, бува, не спіткнулась і не розбилася на друзки». Він навіть вигадав гру «Нагодуй Ліссі» і частує її шматочками ковбаси, сиру і фруктового кексу. Закидає кубики їжі їй просто до рота, ніби вона якесь пташа, що вмирає з голоду в покинутому гнізді. По-моєму, це лише частково жарт, тому що він так поводиться тільки за відсутності Джеймісона. Мама теж хвилюється за Лісу. Одного разу я випадково почув, як вона бідкалася татові: її непокоїли синці під Лісиними очима і те, що одяг висить на ній, як на вішалці.

Але самій Лісі байдуже. Їй чхати на свій вигляд. Ліса не така, як Касс. Коли її коси відростають так, що починають лізти в очі, вона обрізає пасма тупими іржавими манікюрними ножичками. Інколи її волосся здається пухнастим, як у курчатка (Касс каже, що це після миття), але решту тижня воно стирчить навсібіч. У Ліси синюшні зап’ястки й пальці, ніби їй повсякчас холодно, хоча і взимку, і влітку вона носить той самий одяг. Навіть у січні вона не вдягає вовняного пальта, хоча мама завжди віддає Джеймісону гарний одяг — той, з якого вже виросла Касс. В автобусі Ліса сідає біля дверей, під вікном, яке ніколи повністю не зачиняється. Її ноги вислизають з тонких домашніх капців і торкаються льодяної ребристої підлоги, але Ліса навіть не здригається. А коли влітку починається спека, вона єдина в усій школі так і продовжує носити свій розтягнений сірий шкільний светр, хоч як гаряче надворі. Інші дівчата перешіптуються, нібито вона вічно носить светр, бо в її блузці дірки під пахвами, але я знаю, що це неправда. Хай мама і змушує мене доношувати сорочки, аж поки вони продірявляться під пахвами або, на моє щастя, взагалі розлізуться, але блузки Касс вона завжди віддає, коли на них навіть манжети ще не встигли обшарпатися.

Ліса має дивакуватий вигляд, хоч що на неї вдягни — вона схожа на запилену довготелесу старомодну ляльку. Мені подобається сидіти в автобусі позаду неї та Касс і спостерігати за відображенням на склі, дивитися, як змінюється вираз Лісиного обличчя, коли Касс читає їй уголос домашнє завдання з англійської, а вона тим часом вдивляється у вікно. Справа в них просувається як мокре горить, тому що Ліса постійно просить Касс перечитувати цілі уривки, але часто й тоді вона примудряється пропустити інформацію повз вуха.

Ліса провалює майже всі іспити — щосеместру повторюється та сама історія. Вона просто не розповідає батьку, що складала їх, а Джеймісон ніколи не додумується її про це спитати. Ми помітили, що мама з татом при Джеймісоні теж ніколи не згадують про школу. Колись нам з Касс здавалося, що батьки просто намагаються «не втручатися», бо Лісина успішність геть нікудишня; але тепер ми знаємо, що насправді все не так просто: вони бояться осоромити Джеймісона. Одного разу Ліса обмовилася, що читає і пише всі батькові листи, а з незрозумілими довгими зворотами їй допомагає Галлоран, який живе десь за милю від них. Схоже, Джеймісон, хоч і ходив роками в місцеву школу у Фретлі, але так і не навчився самостійно читати і писати. Галлоран каже, що пропонував його навчити, але Джеймісон у відповідь завжди лише хитав головою. «Мені це стало б у пригоді лише для отрут, — казав він. — А про них я і так усе знаю».

Тому я міг з легким серцем приходити додому з цілою купою поганих оцінок — поки Джеймісон порядкує на фермі, мені нічогісінько не загрожує. Та лише доти, доки він не закінчить. Було видно, що батьки все сильніше напружувалися, але стримувалися, як могли, з поваги до Джеймісона. До його відходу вони ставали червоними як раки, а особливо наприкінці триместру,[5] коли вже були результати всіх іспитів і остаточні оцінки з кожного предмета. Відтак увесь вечір тривало мордування: «Чому в тебе така погано оцінка з отого?»; «Що таке з тобою сталося отоді?»; «Вона каже, що ти неуважний?.». Хиба за хибою — нові пункти в моєму Списку. Коли все це врешті закінчувалося, я полегшено зітхав.

Але врешті-решт навчальний рік добіг кінця. Батькам спершу було незвично, що ми постійно на фермі, тож на кілька днів вони залишили нас у спокої, аби лиш ми не пхали своїх носів у роботу. Але це тривало недовго. І тижня не минуло, а ми вже почули: «Звісно, замість тебе вишневий пиріг може спекти Касс, чому б і ні? Вона ж раніше пекла». А через кілька секунд: «Я тут подумав, ми зможемо це полагодити ще до вечора, якщо Том допоможе».

Ми з Касс обмінялися поглядами через стіл, обом стало зрозуміло: віднині нам перепадатиме лише по кілька годин свободи, а за кожну додаткову годину доведеться гарикатися і торгуватися, та й чи варто взагалі про цей час просити. Бо потім доведеться вислуховувати безкінечні нагадування взяти з собою годинник, щоб ми напевне повернулися до вказаної години. Я терпіти цього не можу. Краще вже бути в школі, де тебе не турбують, якщо не враховувати дзвоників, свистів і викриків, а також табличок із застереженнями на кожнісінькій стіні.

Оті перші кілька днів пролетіли, як одна мить. Тому потім ми старалися накивати п’ятами з дому за першої ж нагоди, прихопивши з собою трохи хліба, сиру і яблук, а ще кілька холодних масних шматків м’яса, яке залишалося після вечері, запхавши все це в поліетиленові пакети. У Касс є талант визначати, що саме ми можемо взяти з полиць у коморі чи з холодильника так, щоб мама не помітила браку цих продуктів. Касс може відрізнити сливи, відкладені спеціально для пирога, від слив, які тато просто приніс додому вчора ввечері; і добрий сир, нагоди поласувати яким батьки, ймовірно, з нетерпінням чекають, від залежаного сиру з твердою скоринкою, зникненню якого вони тільки зрадіють. Вона здатна визначити, чи ще може кістка стати основою для котроїсь страви, чи вже ні. По-моєму, всі кістки однакові. Тому я просто вірю Касс на слово. Уже давно. Я ховаю під пахву їжу, замотану подалі від очей у старий брудний рушник, і ми нишком прокрадаємося геть із дому.

Щоразу ми виходили спозаранку, коли земля ще сіріє туманом, який поволі підіймається вгору, а густа мокра трава ляскає по ногах, аж подих перехоплює. Щось подібне ми відчували, коли батьки повезли нас на море: ми так давно там не були, що вже й забули, яке воно холодне, і варто було йому обпекти нам ноги льодяним доторком, як ми завищали, немов малі діти.

Перелісок дихає прохолодою. Сонячні промені просочуються крізь гілля та листя, розсипаються цятками та бризками на землю і на річку, на Касс і на мене. Тут ніколи не стає так душно і гаряче, як у чистому полі. Час від часу чути, як перегукуються тато з Джеймісоном, а з-за великих клунь долинає рокіт трактора. Ми всідаємося на березі — там, де річка звивається позаду льодовні, біля старого мосту. Тут наша місцина — маленький овальний клаптик прим’ятої трави; а всього за кілька кроків — прохолодна темна западина в трухлявому пеньку, в яку ми кладемо принесені харчі.

Касс лежить долілиць на рушнику, розкинувши ноги і руки. Вона витягує з нього зубами нитки, а потім жвакає їх у вогкі маленькі кульки та спльовує у воду. Я сиджу біля неї та висмоктую сік з травинки за травинкою, дивлячись, як кульки відпливають і зникають з очей за поворотом. Одяг на мені важить неначе півтонни, у ньому жарко й незручно. Комахи неабияк нервують своїм дзижчанням і постійними атаками. Я роздратовано відбиваюся від них, чекаючи, коли прийде Ліса.

Вона приходить кожного ранку, щойно в неї з’являється можливість, після виконання всіх дрібних дурнуватих завдань, які для неї заздалегідь придумує її батько, перш ніж сам іде на ферму. Коли мій тато посилає мене почистити свинарник, намішати корм чи змастити машини, то це справжня робота, і якщо я не впораюсь, то її буде змушений робити хтось інший, бо від цих справ нікуди не дінешся. А Джеймісон доручає Лісі виконувати всяке безглуздя, як-от змести все гілляччя зі стежки, якою ніхто ніколи не ходить, або ж порахувати, скільки головок салату-латуку дозріє на продаж наступного тижня, ніби від точного числа щось залежить!

Мама каже, що краще б Джеймісон наказав Лісі приготувати собі смачної поживної їжі, чи попідшивати одяг, чи зробити домашнє завдання. Але Джеймісону, схоже, чхати на все це. Інколи мені здається, що йому так само чхати і на нерозчищені стежки чи напівдостиглий салат-латук, однак щоразу, коли Ліса недбало виконує його доручення, він здіймає бучу. По-моєму, йому просто подобається бодай зрідка давати накази, а не виконувати їх. Йому тоді трохи відлягає від серця: коли Лісі доводиться працювати, хай навіть її робота полягає у виконанні геть безглуздих дрібних завдань, то і його життя вже не видається аж таким безрадісним.

Тому нам частенько доводиться довго її чекати. Але того дня, коли ми посварилися, Ліса прийшла ще пізніше, ніж зазвичай, аж по обіді. Я все чекав і чекав на неї, годинами прислухаючись до кожнісінького шереху і потріскування гілок, і вже майже втратив надію, що вона таки прийде, а Касс тим часом лежала поруч і безтурботно спала.

Ліса вийшла на сонце з-поміж присадкуватих кущів на протилежному березі річки, коло мосту. Вона йшла, не видаючи ні звуку. Спочатку я лише помітив, як блимнув білий колір її шкільної блузки. Касс охочіше померла б страшною смертю, аніж зайву годину поносила шкільну блузку, а от Лісу це аніскільки не турбує. Вона носить її й у вихідні, й у свята, ніби це звичайнісінька сорочка. Того дня блузка в неї була навипуск, а половина ґудзиків розстібнута, хоча манжети лишалися застібнутими. У руці Ліса тримала величезну широку й обвислу солом’яну штукенцію — татів поношений бриль. Ліса видурила його в тата минулого літа під час косовиці, а потім так і не повернула.

Вона йшла настільки неквапливо і здавалася такою спокійною та щасливою, що мене аж охопило роздратування — я ж так довго мусив на неї чекати! Я спостерігав за Лісою: вона простягнула руку та потрусила дерев’яне поруччя, нібито хотіла перевірити, наскільки воно ненадійне.

Міст уже давним-давно прогнив наскрізь. Тато постійно повторює, що він от-от упаде, але Джеймісон вряди-годи ним користується, коли за негоди хоче скоротити шлях додому. Щоб перейти міст, потрібно точно знати, куди можна ступати, а куди ні, — такий він небезпечний.

Різьблене декоративне поруччя звисає над водою під неймовірними кутами, тому надії опиратися на нього, якщо, бува, застрягнеш десь посередині, фактично немає. Потрібно не втрачати пильності до самісінького кінця, щоб не переплутати, на яку дошку ступати можна, а яка під вагою тіла почне ламатися на друзки.

Ліса завагалася перед першою дошкою. Я теж зупиняюся на початку, але для того, щоб промовити хитру римовану лічилку, яку вигадала Касс, щоб завжди починати складну переправу з тієї ноги. Натомість Ліса застрибнула на викривлене і хитке поруччя та завмерла на ньому, випростана і босонога, розвівши руки в різні боки.

Я хотів крикнути їй, щоби була обережною, але злякався, що вона наполохається і впаде. У мене перейняло подих. Касс почула. Вона підняла голову і, затуливши очі рукою від сонця, теж узялася спостерігати, як Ліса повільними плавними кроками канатохідця рухається по страхітливо вузькому поруччю, яке посередині так небезпечно прогинається, і різьблений бік випинається назовні нерівною обшарпаною аркою.

Ми мовчки спостерігали за Лісою, аж поки вона дійшла до прибережних заростів очерету. Насправді річка не така вже й небезпечна, вона навіть не глибока, хіба що після дощів; а втім, у мене спітніли долоні й увесь час було таке відчуття, ніби перелісок, Касс і я раптом кудись зникли, а існує тільки Ліса на тому мосту.

Вона стрибнула на твердий земляний берег. Ліса перейшла міст удвічі швидше й легше, ніж будь-коли вдавалося мені чи Касс, і навіть не випустила з рук бриля.

— Викаблучується, — буркнула біля мене Касс.

Ліса помахала нам і, пробираючись крізь високу траву, крикнула:

— Ви це бачили? Бачили мене?

— Ні, — відповів я. — Я нічого не бачив, — мене, як і Касс, це бісило.

— А я все бачила, — додала Касс, збивши мене з пантелику: хіба ж не вона щойно буркнула «викаблучується»? — Чудово, Лісо! Просто неймовірно.

Отож Ліса вляглася поруч із Касс. І ми собі далі байдикували, аж раптом Ліса згадала:

— Знаєте що? Я знайшла підробіток на літо — буду позувати Галлорану.

— Підробіток? Ти хочеш сказати, що Галлоран платитиме тобі за позування? Мені він ніколи за таке не платив.

— Скільки? — запитала Касс.

— Чотири фунти за годину, починаючи від завтрашнього ранку, і доки буде потрібно.

— Чотири фунти за годину! — Касс сердито зиркнула на воду. — Мені він ніколи не платив чотири фунти за годину!

— А мені він і пенні не платив!

Нас із Касс накрила хвиля гніву, а Ліса щасливо наспівувала пісню та чекала, поки ми заспокоїмося. Ми теж позували Галлорану. Та тут усі йому позували, навіть тварини, особливо найменш повороткі. І він ніколи нікому з нас не платив. Казав, що не має грошей. Тато називає його хвальком і взагалі сприймає Галлорана так, наче він — якесь гостре вірусне захворювання. Щойно його помітивши, тато кидається в найближчий рівчак; а якщо зауважує, що десь глибоко в лісі промайнув червоний Галлоранів піджак, то попереджає кожного стрічного: «Не ходіть тією стежкою. Краще обійдіть довшим шляхом, бо ще наскочите на Галлорана».

Галлоран — художник. Тато каже, що таких, як він, хоч греблю гати і це взагалі нічого не означає. Але в Галлорана були виставки в «Старому саксонському млині» у Фретлі, а велика місцева галерея мистецтв уже придбала три його картини. На першій купленій картині був зображений я. Галлоран назвав її «Сумне опудало». Позувати для неї було не надто приємно, тому що він не дозволяв мені присісти ні на мить. Галлоран змушував стояти, спершись на якийсь стовп, який він до того ще й не зволив як слід вкопати в землю, тож стовп увесь час жахливо хитався і нервував мене. Я питав, чи не краще спертися на дверну раму, та він не дозволив. Мені треба було стояти непорушно, розчепіривши руки, але опустивши кисті. Галлоран на цьому наполягав. Ага, лишень спробуйте отак постояти. Це важче, ніж може здатися, особливо, якщо стовбичити так цілими днями.

— Воно того варте, — заспокоював мене Галлоран, коли я скаржився. Так і вийшло — але тільки для нього. Йому заплатили багато грошенят за цю картину, та мені він не дав ні копійки.

Потім хтось почув по місцевому радіо, як пані Вілер-Аркварт, яка придбала «Сумне опудало» для тієї мистецької галереї, сказала, що, на її думку, це найкраще зображення розп’яття, яке їй доводилося бачити, відколи її любий покійний чоловік, полковник Вілер-Аркварт, виставляв власну картину «О третій годині».[6] Галлоран здійняв бучу і погрожував викупити «Сумне опудало» в обивателів, які нічогісінько не тямлять у мистецтві, але він уже розтринькав майже всі гроші, тому це було неможливо. Отож я досі вишу високо на стіні в довгій залі, ліворуч від жіночого туалету. Старшокласників регулярно водять туди на екскурсію, подивитися на мене. Можливо, коли я закінчу школу, ця забава вже не здаватиметься їм такою веселою.

А мамі Галлоран подобається. Вона каже, що він набридливий, але милий. У нього гострий погляд, він високий і худорлявий. Галлоран десь на десять років молодший за тата, і той стверджує, буцімто перше, що він почув від Галлорана, — це розгублений плач, який долинав з довгого коридору в старій школі Фретлі. Тато каже, що саме через Галлорана він покинув навчання в п’ятнадцятирічному віці, але ми не надто віримо, хоча Галлоран справді може допекти до живих печінок, вмовляючи позувати йому. У нього є ціла тактика для знаходження безплатних натурників. Він застає вас зненацька і змушує погодитися. Галлоран просто не відпускатиме вас, аж поки ви не піддастеся. Якщо ви спробуєте піти геть, він поплентається слідом за вами і безкінечно нитиме, як ви йому потрібні, доки ви не капітулюєте або ж помітите обриси свого автобуса, який під’їжджає, погойдуючись. На цьому етапі навіть найзапекліші противники ідеї позувати хутенько призначають час для зустрічі, адже Галлоран знаний тим, що заскакує в автобус за своїми жертвами, а потім ще й канючить у них оплатити йому проїзд.

— Але ж не підведіть мене! — кричить Галлоран їм услід. — Я на вас покладаюся!

Однак більшість людей миттєво забуває про домовленість. Як і наш тато, вони сприймають Галлорана лише мов перешкоду, що її треба оминути, мов затоплену ділянку чи свіжий асфальт, ніби він — така собі ходяча небезпека на дорозі. Та завжди знаходяться й ті, хто, як мама, уявляють, наче він чекає, розчарований і ображений, тримаючи пензлик напоготові та дивлячись, як повзуть по колу стрілки на годиннику його тітки Сьюзан. Коли почуття провини бере над ними гору, вони зрідка можуть піти йому позувати. Але частіше намагаються підіслати когось іншого. Вибір часто припадає на дітей, які вже майже одужали і недоречно плентаються під ногами. «Досі позуєш Галлорану?» — це в нас такий місцевий спосіб поцікавитися про чиєсь здоров’я.

Ми з Касс почали для нього позувати, коли не ходили до школи через лишай, а мама більше не могла витримувати нас удома. «Або обоє зразу, або ніхто», — безапеляційно заявила вона Галлорану, коли привела нас до нього.

Галлоран узяв обох і, як згодом виявилося, теж підхопив лишай, через який здобув темну славу в цих краях. Тато каже, якщо цей тип ладен заради картини захворіти на лишай, то його ніщо не зупинить; він здатен викрасти людину, щоб та для нього позувала, або ж викопати свіжий труп і підперти його так, щоби бідака позував, поки остаточно не зігниє. Насправді тато тримає злість на Галлорана ще з того вечора, коли художник загнав його в кут у «Баранчику» і тато на очах у всіх своїх друзів був змушений назвати день і час для позування. Два дні по тому Галлоран з’явився на фермі, щоб дізнатися, чому батько не прийшов, як вони домовлялися, а батько закричав до нього на все поле, де він заготовляв сіно ще зрання, що позування скасовується, це ж очевидно. Невже Галлоран сам не бачить, що в нього є більш невідкладна робота?

— Малювати — теж робота! — прокричав з-за огорожі Галлоран. (Йому не подобається ходити по стерні. Він каже, що колючки проштрикують шкарпетки.)

Тато присягається, що потім він усього-на-всього відповів: «Галлоране, не вигадуй». Але мама каже, що вона почула дещо зовсім інше. Хай там як, а відтоді Галлоран до нашого будинку на фермі навіть не наближається. Зате він доволі весело проходжається нашими землями, лякаючи овець. (Мама каже, що вони сахаються кольору його піджака, а тато наполягає, що його ходьби.) Однак відтоді татові не подобається, коли хтось із нас позує Галлорану. Він завжди вигадує, чому нам краще до нього не ходити: навчання в розпалі, тітонька Саллі приїхала, рано темніє, — але ми знаємо, що справжня причина інакша.

Шкода, що так вийшло. Колись мені, як і Касс, подобалося позувати для Галлорана. Вона діймала тата, щоб той змінив свою думку, набагато довше і наполегливіше, ніж я. І тепер мені було дуже дивно почути, як вона, раптом полишивши свої сумні роздуми, сказала Лісі:

— Перекажи Галлорану, що мене дуже зацікавило те, що він тепер платить своїм натурникам по чотири фунти за годину. Обов’язково скажи йому, що це все змінює.

Я не уявляю, яким чином це може щось змінити. Вона ж бо знає, що тато налаштований рішуче.

— Але йому потрібна саме я, — з гордістю сказала Ліса. — Він приходив учора ввечері спеціально, щоб мене попросити. Він збирається взяти участь у якомусь важливому конкурсі та майже впевнений, що переможе, якщо малюватиме мене. А за перемогу дають купу грошей. Думаю, саме тому він не розвернувся і не пішов після того, як тато сказав, що я позуватиму йому хіба що за гроші.

Ліса опустила очі. Мені здалося, що вона зашарілася. Принаймні голос її звучав так, ніби вона пашіє рум’янцем. Напевно, жахливо мати такого татка, як Джеймісон, — доводиться стояти і слухати, як за тебе торгуються, ніби ти якась головка салату, та ще й з Галлораном — таким злиденним, що ніхто інший ніколи не подумав би просити в нього платню. Більшість людей навіть несе Галлорану харчі, ідучи йому позувати (вони знають, що не буде чим підживитися, якщо не принести їжі з собою). Щоб вибити з Галлорана обіцянку платити по чотири фунти за годину, Джеймісону, мабуть, довелося торгуватися з ним кілька годин.

— Він хоче намалювати мої руки, — сказала Ліса. — Саме мої. Я маю сидіти, склавши їх на колінах. Він повторював це знову і знову, — її голос звучав спантеличено. Вона витягнула руки, і вони з Касс почали уважно їх розглядати, а потім зайшлися реготом: Лісині руки дуже синяві й худющі, нігті обгризені до живого, а два середні пальці, які вона в дитинстві стискала докупи і смоктала, аж викривилися.

— Каже, вони цікаві.

— Цікаві! — пирснула від сміху Касс. — Знаємо ми, що Галлоран називає цікавим. Про Томову мармизу він колись теж так казав!

Обидві глипнули на мене так, ніби я лежав непритомним за залізними ґратами, а потім знову зайшлися реготом, ще голосніше. Вони аж за животи зо сміху схопилися, слова не могли сказати. Можна подумати, що мені мало бути взагалі байдужісінько.

— Цікаві! — усе повторювала крізь сміх Касс. Вона вдавала, нібито витирає старим брудним рушником сльози захвату зі щік. — А влаштуймо для Галлорана сюрприз!

Вона запхала руку в кишеню джинсів і витягла звідти маленьку скляну пляшечку яскраво-червоного лаку для нігтів.

— Зробімо твої руки ще цікавішими. Нафарбуймо твої цікаві нігті, щоб вони пасували до його цікавого піджака!

Галлоран славиться своїм піджаком. Широким, брижчатим, та ще й таким яскраво-червоним, що аж вівці сахаються. Через той піджак Галлорана видно за кілометр. Він, мабуть, видобув його з якогось старезного плетеного кошика з театральними костюмами. Такий жакет у звичайному магазині не купиш. Тато каже, що в ньому Галлоран схожий на ґея, а мама шипить йому: «Цсс!» — і нервово зиркає на нас із Касс, а ми сидимо, витріщившись на тарілки з картопляним пюре, ніби ми трохи несповна розуму чи глухуваті. Потім мама розслабляється, хихикає і повторює: «Ну, цсс, припини. Звідки тобі знати. Не можна такого про людей казати. Галлоран — дуже милий хлопець. Мені він подобається».

Мені теж. Мені теж подобається Галлоран. І завжди подобався. Він не здійме галас, якщо Ліса першого ж дня, коли він почне малювати її руки для важливого конкурсу, заявиться з червоними нігтями. Він не робитиме з мухи слона. Не можна глузувати з Галлорана лише тому, що йому байдужісінько до всього на світі, крім малювання. Однак у нього в майстерні неодмінно знайдеться під рукою щось, чим можна стерти лак. Він стиратиме обережно й ніжно, використовуючи десятки ватних кульок, а потім ще й намастить Лісі руки кремом.

Тому я не розумів, чого вони так цим заморочуються і чому вважають свою витівку аж такою смішною. Спершу Касс фарбувала Лісині погризені нерівні нігті яскраво-червоним лаком, весь час хихикаючи, а потім Ліса взялася до акуратних овальних нігтів Касс. Вона енергійно збовтувала пляшечку і тримала її вгорі так, що я міг роздивитися маленькі металеві кульки, які повільно сповзали по склу в густому червоному лаку. Я ніколи раніше їх не зауважував.

— Дотепно придумали, еге ж? — спитала Ліса, помітивши, що я дивлюся.

— Та не сказав би.

Я спостерігав, як вона раз у раз витягує з пляшечки маленький пензлик і підносить його до витягнутої руки Касс, і як клейка червона рідина перетворюється на важку грубу краплю на кінці щетинок. Здавалося, краплина от-от упаде.

— Обережно, бо розіллєш, — застеріг я її. Хто ж сумнівався, так і сталося. Касс легенько поворушила пальцем, щоб зігнати мураху, і крапля лаку впала на землю. Вони обидві перезирнулися і вже хотіли розсміятися, але раптом Касс перевернула ліктем пляшечку.

— От бачиш.

В’язка криваво-червона рідина розтеклася землею.

— Бур-бур-бур, — подражнила мене Касс. — Та що з тобою взагалі таке, буркотуне?

Я й сам не знав. Звідки мені знати? Я відвернувся. Мене щось таке інколи охоплює, немов накочуються гарячі хвилі роздратування, а опісля я почуваюся втомленим і самотнім, і мені хочеться опинитися десь далеко в чистому морі. Цієї миті я уявляю, ніби всі у світі, крім мене, померли, а я лежу долілиць на мокрій шершавій і порепаній від сонця дошці. Потім це відчуття минає.

Частково проблема в тому, що я хочу доторкнутися до Ліси. Хочу простягнути руку і торкнутися веснянок на її обличчі, а ще дізнатися, яке на дотик її пухнасте каштанове волосся. Я волів би називати її Ліссі, як зве її тато (не Джеймісон), але Касс узяла б мене на кпини. Я хочу дізнатися, яка Лісина шкіра. Одного разу я сварився з Касс, щоб та віддала мою порцію арахісу, а Ліса затулила мені очі, і я досі пам’ятаю теплий м’який мильний запах її рук і доторк до її зап’ястків, який я відчув, простягнувши руки, щоб забрати її пальці.

Мені залишалося тільки уявляти, як я цілую її руку: тепло і волого, щоб ще раз відчути цей мильний запах шкіри, — звісно, якби вона мені дозволила.

Я лежав поруч із ними, дивився, як сонячні промені ллються крізь листя, і перед очима розпливалися яскраві мерехтливі барвисті візерунки, а я все думав, думав. Минали години, і Касс, яка лежала між мною та солодко сплячою Лісою, поступово перекочувалася колючою травою все далі й далі, наздоганяючи сонячне проміння, яке тікало. Мені було чутно, як Лісині пальці погладжують прим’яту траву, і видно смужку шкіри на її спині — там, де блузка трохи задерлася, — вона легенько підіймалася і опускалася з кожним подихом.

Коли Касс відкотилася вже далеченько від нас, я встав і вдивлявся в річку, а потім озирнувся і розбудив Лісу.

Вона сіла, неабияк здивована. Я притиснув палець до своїх уст, а вона одразу ж озирнулась, щоб глянути, куди поділася Касс. Мені це не сподобалося. Звісно, вона просто хотіла переконатися, що Касс десь неподалік, але ж я навпаки весь день вичікував, коли вона опиниться подалі.

Ліса обхопила коліна руками і роздивлялася свої ноги. Вона не виявляла приязності. Я глянув на її брудні зап’ястки і на жахливий червоний лак на обгризених нігтях. Не міг дивитися на її шкіру. Я став перед нею навшпиньки, сподіваючись, що вона підведе очі.

Касс не втрималася б і штовхнула мене, щоб я впав назад і з криком покотився в річку. Ліса натомість штрикнула мене в живіт, але лагідно. Я цей доторк ще дуже довго відчував.

Я простягнув руку, щоб Ліса ненароком до неї доторкнулася. А якщо хитрість не подіє, то вдам, що простягнув руку лише для рівноваги.

— Чому ти так забарилася? — запитав я. — Мала багато роботи? Ти дуже пізно сьогодні прийшла.

— Нікуди я не забарилася, — сказала вона. — Просто прийшла пізніше, от і все.

Ліса дуже потайлива. Та, живучи з Джеймісоном, інакшою вона бути не може. З неї і так добряче знущаються в школі, тому вона знає, що не варто підливати масла у вогонь і зайвий раз розголошувати, що їм можуть будь-коли відімкнути електропостачання, чи що ті плями на новому підручнику з французької — результат вічного протікання стелі в її кімнаті, чи що соціальна працівниця, яка занадилася, відколи її мати накивала п’ятами, вчора приходила знову. Вона навіть Касс не про все розповідає. Я можу про щось здогадуватися лише з її обмовок і з того, що вдається підслухати вдома, а також зі злісного перешіптування позаду мене в автобусі, яким ми їздимо у Фретлі.

Негарно було з мого боку продовжувати її розпитувати.

— Щось же ти мусила робити.

— Томе, кажу тобі, нічого. Годі.

— Але ж у тебе була якась робота.

— Ні, не було.

— Ти щось робила, це очевидно. Якби ти не була заклопотана, то прийшла б раніше, хіба ні? То що ж таке ти робила?

Я страшенно розсердився. Вона аж півдня сюди повзла, і коли врешті припхалася, то лишень вихваляється, що через позування Галлорану більше не зможе так багато бувати зі мною і Касс. Вона не спромоглася навіть сфальшувати нотки жалю!

— Томе, відчепися. Дай мені спокій. Я тобі не належу. Я можу приходити тоді, коли мені заманеться!

Я одразу ж схопився на рівні ноги і почав швидко ходити туди-сюди берегом річки.

— Бур-бур! — глузувала вона з мене, не встаючи з трави. — Ну ти й буркотун.

Я усвідомлював, що, певно, дуже нагадую їй нашого тата. Він теж ходить туди-сюди, коли сердиться, і Ліса з Касс часто з нього кепкували: ходили слідом і навмисно плуталися в нього під ноги щоразу, коли він повертав.

І саме тоді я міг би облишити цю справу, перестати сердитися і всміхнутися. Якби ж я так і вчинив! Але раптом — не знаю, яка мене муха вкусила, чесно, не знаю, і це мене досі мучить — я перестав крокувати, як тато, а натомість зачовгав, як її батько: повільно, страхітливо і незграбно. Я перекривляв Джеймісона. Ми з Касс роками тренувалися наслідувати його ходу, заховавшись подалі від людських очей у льодовні, але ніколи не показували цього Лісі.

Я повторював за ним кожну огидну дрібничку: як він зішкрябує болото з куртки, як посміхається і дивиться вбік щоразу, коли каже щось образливе, і як копирсається пальцем у правому вусі, а потім дивиться, що він там знайшов.

Я шепотів злостиво, намагаючись не розбудити Касс, але щоб Ліса неодмінно почула і впізнала: то було Джеймісонове хрипле бурчання. Я довго тренувався його перекривляти і раніше дуже пишався, що в мене так добре виходить.

— Ну, Лісо, ти вже доробила? Пора кінчати. Але не жени коней. Перш ніж кинешся бити байдики позаду льодовні з тою зірвиголовою Касс та її недоумкуватим братом-близнюком, на тебе тут чекає гора роботи.

Я почав загинати пальці, перераховуючи всі заплановані для неї справи, точнісінько, як Джеймісон. Я майже відчував, як Ліса розтулила рот і вп’ялася в мене поглядом, але правив своєї.

— Передусім полий моркву. Знаю-знаю, весь ранок дощило як з відра, але краще про всяк випадок підлити ще. А потім повимітай павутиння з кролячої клітки, хоча ти чудово знаєш, що ніколи в житті я не дозволю тобі завести кроля, щоб він, бува, не вислизнув і не пожував мені салат-латук. А далі, дівчисько, гарненько порозкладай мої отрути, по черзі, за болючістю та смертоносністю. І чуєш, Лісо, начисть до блиску всі мої пастки. Ну, а коли впораєшся з цією роботою, то можеш іще трохи попорядкувати в компостній ямі, бо там уже казна-що діється, ми ж постійно туди щось викидаємо. А ще, Лісо, перш ніж піти…

Я усвідомив, що накоїв, лише коли почув її схлипування. Я зупинився б раніше, якби знав. Принаймні так я тепер себе втішаю. Але врешті-решт з якого дива я взагалі так завівся? Хотів подивитися, чи я для неї щось означаю? Начебто, якщо я не можу довести її до сліз, то й розвеселити не зможу. Імовірно, я просто перевіряв, чи можу зробити їй боляче, перш ніж дам шанс зробити боляче мені?

Але ж я не знав, що вона плакала. Я не винен, що безперестанку торочив своє. Розумієте, я ніколи не дивлюся Лісі в обличчя. І так уже роками. Просто не можу! Натомість я дивлюся на її коліна, чи кісточки, чи руки, а іноді, коли вона захоплена розмовою з Касс і нічого не помічає, зиркаю на її профіль. Однак я ніколи не дивлюся їй в обличчя і в очі, хіба що на її відображення в брудному вікні автобуса. Я не можу, бо що, як вона помітить?

Тому я й не здогадувався, що її щоки залиті слізьми, а плечі трусяться, аж поки цей жахливий звук вирвався в неї з горла. От я дурень! Як я себе часом ненавиджу! Я одразу ж припинив і вибачився. Але Ліса скочила на ноги і, заперечно хитаючи головою, звела руку, щоб зі всієї сили заліпити мені ляпаса.

Я пригнувся — не зміг стриматися — і вона промахнулася. Ліса втратила рівновагу й упала, поранивши коліно, і на ньому почали повільно з’являтися краплинки крові. Отоді мій живіт уперше стиснувся від спазму, і відтоді я відчуваю ці спазми знову й знову.

Я простягнув руки, щоб допомогти їй встати.

— Лісо, — сказав я. — Ліссі!

Вона вирвала свою руку з моєї так, ніби я її обпік. А потім чкурнула геть — побігла між деревами, позаду льодовні, до стежки, що веде до її дому.

Вона так і не повернулася. Відтоді я не бачив її жодного разу. Джеймісон каже, що до кінця літа вже й не побачу. Каже, вона поїхала.