Позаду льодовні

Розділ другий

— Томе. Томасе! Томе!

Я тихенько сидів на високій стіні над теплицями, вичікуючи, поки мама перестане кликати мене і перемкнеться на Касс.

— Томасе! Де ти? Томасе!

Джеймісон саме йшов подвір’ям позаду неї та бовкнув:

— Дарма ви кличете хлопчиська. Туговухий він у вас, цей Том, і з роками тільки гірше.

Мені так закортіло йому відповісти, що я мало себе не викрив. Але я був надто близько — вони неодмінно здогадалися б, що весь цей час я відсиджувався тут.

— Касс. Касс! Кассандра!

Вона вмить висунулася з вікна своєї спальні:

— Мені ніколи. Що ти від мене хочеш?

Я досі дивом дивуюся щоразу, коли вона отак огризається до батьків. А колись ні я, ні вона ані листочком не наважувалися пошарудіти, чуючи, що нас кличуть, — але то було ще за тих часів, коли ми трималися разом і повсякчас стежили за Джеймісоном.

До стеження ми ставилися надзвичайно серйозно і були ладні годинами корчитися в засідці від холоду й тісняви, під мокрими деревами й у затоплених канавах, вичікуючи, поки вдоволений Джеймісон врешті пройде повз нас. Тоді ми могли братися до справи. Він використовував найрізноманітніші отрути, аерозолі, гази і капкани, а ще мав зброю, яку його дід приберіг після війни, але на яку в нього не було дозволу; тому ходити за ним слідом завжди було небезпечно. Тато нам заборонив наближатися до Джеймісона, поки той працював. І він не жартував. Ми знали від самісінького початку: якщо нас рано чи пізно спіймають на гарячому, то просто нам це не минеться.

Але Касс казала, що це наш обов’язок. А Ліса, хоч ніколи й не наважувалася нам допомагати, все ж тримала язика за зубами. Тож ми з Касс знешкоджували маленькі підступні капкани, які Джеймісон так дбайливо встановлював, поки ми за ним стежили. Ми шпурляли невеличкі камінчики, від яких спрацьовувала металева пружина. Ми зішкрябували грубі сірі шматки отруйної принади, яку він розкладав по всіх усюдах, і складали їх в одну охайну смертоносну купку, а потім закопували якомога глибше разом з палицями, що ними збирали та рили яму. О так, ми від початку були надзвичайно обачними. Ми вже надивилися на «досягнення» Джеймісона, тож не наважувалися надто ризикувати.

Навесні, коли наставала найгарячіша і найжорстокіша пора діянь Джеймісона, ми цілими днями ходили за ним назирці. Тижнями ми вдавали з себе вигнанців чи підпільників, партизанів чи шпигунів. Пригадую, одного разу я навіть прикидався вовченям. Ото були часи!

Зараз я стежу за ним наодинці. Найгірші справи з кротами. Джеймісон ненавидить кротів так само люто, як Касс ненавидить його. Я ніколи ні до кого й ні до чого не відчував такої ненависті. Часом мені здається, що я маю дірку, крізь яку витікає це почуття. Бувало, я майже починав ненавидіти, але на цьому й спинявся. Так, по-моєму, Джеймісон справді мерзенний. Мені не подобається ні те, що він робить, ні те, що він каже. Мені огидна навіть сама думка, що він працює на цій фермі: настане час, і господарем тут стану я, а на кожному полі й у кожних хащах лишатиметься його дух. Якби він не був Лісиним батьком, то хай би йшов собі на всі чотири вітри. Але все-таки кров у мені через Джеймісона не закипає. Я не хочу щодня встрявати через нього в неприємності, як Касс. Не уявляю, як можна аж так ненавидіти.

Зрештою, Касс завжди була гарячою головою. «Ні керма, ні вітрил», — казав про неї тато і повсякчас виходив з кімнати, щойно вона починала набирати обертів. Зате з мамою вони можуть гарикатися годинами, як-от нині вранці, на подвір’ї: Касс мало не випадає з вікна своєї кімнати, а мама, лютуючи, погрожує їй шваброю.

— Чому це я зобов’язана? З якого дива?

— Бо я так сказала.

— Так нечесно!

— А тепер, панночко, послухай мене…

Але Касс уже перекрикує її:

— Ти не можеш просто так узяти і сказати: «Бо я так сказала». Я вже не дитина!

— Касс, востаннє тебе попереджаю…

Я посунувся по стіні ближче до Джеймісона. Мама з Касс зчинили такий галас, що він мене й далі не помічав. Джеймісон з тих людей, які ніколи не піднімають голови. Я спостерігав, як він копає — спокійно і розмірено, лише він так уміє. Помітивши звивистого дощового черв’яка, викинутого на сонце лезом лопати, або ж зауваживши легенький порух там, де секунду тому він устромив заступ, Джеймісон нахилявся і забирав черв’яка з грудочок вологої землі, до яких той прилипнув, з такою дбайливістю й обережністю, що можна було подумати, нібито чоловік його рятує, а не ось-ось жбурне в пошарпане старе відро, яке стояло біля нього. Я ж бо знаю, нащо йому здалися ці черв’яки. Він використовує їх як принаду для кротів.

Коли Джеймісон вирішив, що черв’яків уже досить, він попростував у сарай, тихенько насвистуючи. Я залишився сам, дивився вниз на відро, і мені так хотілося, щоб Касс сиділа зараз поруч зі мною, а не безглуздо сварилася на подвір’ї з мамою.

Касс миттю зістрибнула б зі стіни і, схопивши огидне відро зі слизькими в’юнкими черв’яками, побігла б стежкою туди, де починається висока трава. Там вона перевернула б відро, щоб вони повільно і нечутно розповзлися врізнобіч. Потім вона чкурнула б назад і кинула б відро на бік, точнісінько на тому самому місці, де Джеймісон його залишив.

— Отак! — сказала б вона. — Хай знає. Катюга!

Вона сподівалася б, що Джеймісон у всьому звинуватить собак або ж подумає, що надто затримався в сараї, або вирішить, що черв’яки виявилися бігунами на довгі дистанції, або ще щось на кшталт цього. Касс часто поводиться так, ніби всі, крім неї, недоумкуваті; але я не можу втнути таке з Джеймісоном, тепер уже не можу.

Ще кілька місяців тому такий план, можливо, вдався б. Щойно він повернув би з-за рогу теплиці та побачив своє дорогоцінне перевернуте відро, то миттю здогадався б, що це ми накоїли.

— От негідники! — загарчав би він. — Шибеники!

Він здогадався б, чому ми так зробили. Але тато пояснив би все звичайнісіньким бешкетництвом, чи незграбністю, чи неуважністю, і Джеймісону довелося б із ним погодитися, тому що тоді ми були ще замалі, навіть для Джеймісона, щоб отак прямо оголосити нам війну.

Тепер усе по-іншому. Одного разу по обіді я став свідком, як Касс виходила з будинку, коли входив Джеймісон, і я помітив, що вона його переросла. А я вигнався ще вищим за Касс. Тому я й не можу поводитися, як раніше. Тепер мені це вже так не минеться. І Джеймісон більше не мусить терпіти моїх вибриків, бо я його переріс.

Звісно, останнє слово буде моїм. Ясна річ. Касс безустанно мені товкмачить: «Зможеш забрати мою половину ферми, але тільки за умови, що насамперед ти виженеш цього типа з нашої землі».

Авжеж, я його звільню. Я навіть не дам йому відпрацювати дні, передбачені законом. Просто розрахуюся з ним і відправлю геть. (Не хотів би я опинитися на місці котроїсь з диких тварин по цей бік Фретлі протягом останнього місяця роботи Джеймісона.)

Однак поки що я неначе скутий. І не можу нічого вдіяти. Я продовжую ходити слідом за ним. Не знаю навіщо. Продовжую беззвучно за ним спостерігати з високих стін і крізь щілини у дверях стайні. Виношую безкінечні складні плани саботажу й порятунку, але так і не наважуюся діяти. Усі його жертви приречені. Я спостерігаю за їхніми смертями. І не можу нікого врятувати.

А от Kacc змогла б, вона ж дівчина; але вона тепер тут навіть не з’являється. Він не посмів би й пальцем зачепити Kacc. І нам, і йому добре відомо, що ще до Різдва вона була вищою і сильнішою за мене. А кмітливішою сестра була завжди. Але Джеймісон не повівся б із нею так, як зі мною, а все тому, що вона дівчина. Він знає, що тато дав би йому за це добрячого прочухана. Якщо ж Джеймісон візьметься за мене, тато стоятиме обіч, беззвучно вболіваючи, щоб я начистив йому пику. Все ж таки я — кістка від його кості, кров від крові; але він нізащо не втрутиться. Він нічого не заподіє Джеймісону через мене, не вижене його. Лише скаже:

— Томе, моя тобі порада: якщо переходиш дорогу чоловікові, який просто виконує свою роботу, то сам і викручуйся.

А вбивати шкідників — це і є робота Джеймісона, так само, як ремонтувати зламані паркани, перекривати шифером дах сараю та чистити стічні канави. Але ж кроти — не шкідники. Хіба що у вас ідеально рівнесенький газон, який ви стрижете щодва тижні спозаранку в неділю, і з якого зганяєте сусідських дітей, і навколо якого час від часу прогулюєтесь, дратуючись через поганенькі клаптики під мотузками для білизни та пишаючись місцями, де буяє густа зелена трава. Тож якщо там оселиться родина кротів і по всьому вашому газону понакопує безліч своїх маленьких хаотичних коричневих кучугурок, то ви, безсумнівно, матимете право називати їх шкідниками. Однак тут, на фермі, посеред яблуневих садів чи біля клуні, це лише кроти, не більше й не менше.

Коли ми сидимо за столом, Джеймісон повсякчас вигадує нові виправдання. І цим неабияк дратує бідолашну Касс. Вона дивиться на свою тарілку з такою ненавистю, що здається, ніби весь посуд коло неї от-от розіб’ється вдрузки.

— Їхні тунелі заважають розвиватися корінню молодих рослин, — бурчить Джеймісон. — Кротовини можуть пошкодити леза моєї косарки. А ви знали, що кроти поїдають корисних дощових черв’яків?

Його поясненням немає кінця-краю. Проте варто визнати — кроти таки страшенно його цікавлять. По-моєму, він знає про них більше, ніж будь-хто інший. Одного разу він нам сказав, що пеніс крота спрямований навспак, і навіть запропонував це продемонструвати, але ми дали драла. Роками я думав, що то була одна з багатьох вигадок Джеймісона, аж поки пересвідчився на трупику, який він залишив у відрі.

Я підважив м’яку чорну хиряву масу палицею та витягнув її з відра. Краще не доторкатися руками до того, що лежало в цьому відрі, інакше можна й самому віддати Богу душу. Пригадую, з яким глухим неприємним звуком тіло гупнуло на траву, і мені стало так погано, що аж захотілося взяти крота в руки, але я цього, звісно, зробити не міг. Кротів дуже приємно тримати в руках. У них малесенькі гостренькі мордочки, мініатюрні оченята, а вушка такі крихітні, що їх і не одразу помітиш. Їхня коротка шерсть стоїть сторч, а не лежить у певному напрямку, тому хоч як їх гладь — на дотик вони гладенькі, немов спокійна вода. Коли їх тримаєш, вони безустанно повискують, тому краще якнайшвидше відпускати.

Охоплений несподіваним нападом цікавості, я перевернув мертве тільце догоричерева. Хотів переконатися, що Джеймісон помилявся. На мене часто таке находить.

Мені взагалі хочеться, щоб світ був зовсім не таким, яким його бачить Джеймісон. Я розправив сторчкувату кротячу шерсть, і мені від цього стало дуже неприємно, немовби те, що я поклав мертву тваринку горілиць і розкинув її лапки, щоб добре все роздивитися, може знову завдати болю бідоласі. Кігті на маленьких кротячих лапках-лопатках шкрябнули по шершавій палиці, і я від несподіванки випустив її з рук. Проте встиг-таки побачити, що Джеймісон мав рацію. Тому тепер я мушу вірити йому щоразу, коли за вечерею він розповідає, нібито кротів можна налякати до смерті, просто легенько вдаривши їх по носу, або ж дуже голосним звуком, наприклад, гепнувши по відру чимось металевим. Тепер доводиться вірити в його історії про те, що кротів можна залишити у відрі буквально на деньочок — і їм кінець, бо вони вмирають з голоду за лічені години. Він, вочевидь, знає, що каже. Йому, певна річ, вже не раз випадало таке робити. Однак останнім часом він їх отруює своїми черв’ячними принадами.

Варто лиш глянути, як він готує приманку, і одразу ж починає нудити. Здається, він ненавидить черв’яків не менше, ніж кротів. Посипає їх отруйним порошком, а потім перемішує. Можете собі таке уявити? А потім, радісно насвистуючи, він неквапом рушає туди, де досі живуть кроти, і смертоносне відро бовтається в його руці.

Будь-хто інший у світі на цьому етапі покинув би справу. Не наважився б на наступний крок. Я певен, що тато сказав би: «Тут стільки кротовин, я й гадки не маю, де ті тунелі можуть бути». А потім він вирівняв би ґрунт і сказав, що зачекає кілька днів, щоб побачити, де з’являться нові кротовини.

Але Джеймісон не такий. Я стою за яблунею і спостерігаю: ось він схилився над землею, вичікуючи, наче моторошний мстивий ангел. Він ті тунелі може бачити крізь землю, принаймні так мені здається. Джеймісон бачить наскрізь увесь темний-претемний підземний лабіринт: і нори з їжею, де вічна метушня, і глибші житлові сховки. Він миттю здогадується, що отут має бути головний тунель, який веде до води, а оце відгалуження заледве використовується, тому його можна пропустити. Інколи мені здається, що він знає точне місце перебування під землею кожного крота, який чемненько гризе корінці й личинок, лише намагаючись вижити.

Я підкрадаюся ближче — від яблуні до яблуні, ховаючись у високій траві. Джеймісон викладає свої інструменти обабіч відра, обережно, по одному. Я впевнений, що він не роззиратиметься, йому зараз не до мене, він надто заклопотаний. Перед ним ножиці, кострубата вицвіла дерев’яна саджалка, пінцет і якась старезна іржава покришка від бляшанки з-під какао, на яку він насипав трохи отруйного порошку про запас, як слід підготувавшись до наступного етапу.

Джеймісон робить саджалкою в одному з тунелів маленьку дірку. Він виконує це завдання блискавично. А потім бере пінцет, хапає ним першого черв’яка та піднімає високо вгору.

Черв’як досі живий, і я можу розгледіти обидва його кінці, щойно присипані сірим порошком. Бідолаха звивається в повітрі, востаннє відчайдушно шукаючи тиші, вологи, темряви і землі, а потім Джеймісон відрізає ножицями кінчик його передньої частини та занурює цей свіжий надріз в отруйний порошок, що на кришці від бляшанки з-під какао. Він запихає черв’яка в ту маленьку дірку, яку він зробив у землі, і проштовхує його саджалкою вглиб, аж поки той падає в тунель, де котрийсь безтурботний кріт, який просто собі ритиме проходи і ні про що не думатиме, рано чи пізно на нього натрапить. Джеймісон дуже акуратно затуляє дірку маленькими м’якими грудками землі, а потім збирає всі свої речі та пересувається на кілька кроків уперед. Там він нагинається і починає всю процедуру знову.

— Кроти теж так роблять, — неодмінно запевнятиме він згодом, за обідом, десь поміж сьорбанням супу і хапанням хліба з таці, яку передають за столом по колу.

Він зловить на собі презирливий темний погляд Касс і повторить ще раз:

— Кроти теж так роблять.

Вочевидь, він має рацію. Кроти справді так роблять. Вони так само відкушують кінчики дощових черв’яків, а потім — зовсім як Джеймісон — залишають черв’яків живими і безпорадними глибоко в своїх тунелях, аж поки вирішують їх з’їсти.

Після сварки з Лісою я почуваюся немов один із цих черв’яків. А того дня, позаду льодовні, коли мої слова довели її до сліз, вона теж, певно, почувалася такою ж безпорадною. Спочатку вона плакала так тихенько, що я навіть не помітив і провадив своє, знову і знову завдаючи їй болю. Я можу спостерігати будь-чиї у світі сльози, але не Лісині. Тож тепер я стою і дивлюся, як її батько виконує свою огидну роботу, а коли від цього видовища мені починає корчити кишки, я кажу собі: «Томе, стій і терпи. Так тобі й треба. Ти почуваєшся зараз не гірше, ніж вона тоді. Стій і терпи».

Однак у такий спосіб за все не розплатишся, хоч як намагайся. Як же мені хочеться все забути, повернутися назад і почати літо спочатку. Як же мені цього хочеться. Як же мені хочеться.