Позивні Альфи Лебедя

Він вийшов з очерету несподівано і став, дивлячись на мене великими сірими очима. На чубові, вибіленому сонцем, блищали краплини роси і рудів очеретяний пух. Короткий і глибокий шрам над лівою бровою злегка перекошував його обличчя, і, мабуть, від того воно мало дивний вираз. На парубкові була сіра полатана сорочка, сині у смужку штани з закоченими вище колін холошами. І скринька. Невеличка дерев’яна скринька, що висіла на ремінці через плече.

Ще мить, і я чкурнув би геть, не розбираючи дороги, бо граната обпекла мою долоню. Я з жахом згадав, що тримаю її у руці, не встигнувши сховати за пазуху. І якби я дременув, то так ніколи й не став би свідком тих дивних подій, що неждано розгорнулися і приголомшили багатьох людей своєю незвичайністю.

Не втік я тільки тому, що зрозумів: хоч він і дивився на мене, але не моя постать привернула його увагу. Погляд його був звернений поверх моєї голови, у бік дороги, туди, де спинилися щойно три машини — одна низенька, легкова, вкрита, наче жаба, сіро-зеленими плямами, та ще два грузовики, навантажені якимись ящиками. Видно, щось трапилося, бо німці сновигали біля машин і горланили. Аж сюди, до річки, долинали їхні сердиті голоси. Здавалося’, він прислухався до тих голосів і перебирав пальцями, що лежали на дерев’яній скриньці. Я помітив, що його очі стали раптом холодними й непроникливими. Аж тепер він угледів і мене. Точніше, побачив гранату у моїй руці.

— На повозці узяв? — Він хитнув головою у бік очеретів. — 3 цим не жартують, бовдуре!

Гранату, зелену і замашну, з густим мереживом сталевого чохла, я й справді узяв на повозці там, в очеретяних зарослях. То була “моя” повозка, я натрапив на неї випадково, шукаючи качині гнізда, а тепер навідувався до повозки щодня. Ніхто не знав, що вона там стоїть, загрузнувши в намулі, - новенька військова хура з кованим обіддям коліс. В очеретах залишили її під час відступу червоноармійці.

На повозці лежав автомат без диска, замащена солдатська ватянка, парусинова торбинка, а в ній — кілька гранат. Згодом на дні хури під сіном я знайшов білу запаяну бляшанку, повну красивих, пофарбованих рожевим лаком запалів для гранат.

Ще стояла на повозці радіостанція. Важка, металева, з безліччю важелів, вимикачів та шкал, ця знахідка, якби раніше, була б для мене справжнім скарбом. Ще у п’ятому класі я майстрував детекторні приймачі у шкільному радіогуртку, яким керував наш учитель фізики Федір Іванович. Але з якими труднощами діставали ми у своєму глухому селі всілякі гвинтики, клеми, дріт, не кажучи вже про навушники.

Зараз усе те вже було непотрібне. Гранати тепер більше цікавили мене.

Проте “моя” повозка була вже не зовсім моєю — про неї знав і він, цей білявий парубок у латаній сірій сорочці.

— З цим не жартують, — повторив він, — зробив крок уперед і миттю вихопив у мене гранату. Не встиг я рота відкрити, як вона зникла в кишені його смугастих штанів. І тієї ж миті він неначе забув про мене. Його погляд, як і хвилину тому, прикували до себе машини, що стояли біля містка.

Глянувши туди, я побачив, що у машин задерті капоти, а біля них вовтузяться німці, мабуть, ніяк не можуть завести мотори і все ще лаються; їхні голоси відлунювали над водою. Потім почулося гудіння. Спочатку воно було якесь нерівне: то посилювалося, то завмирало. Нарешті, мотори завелися. І відразу ж якась дивна, сірувата, ледь срібляста хмарина попливла над машинами, повільно танучи й переливаючись сліпучим сяйвом. Вже легкове авто і грузовики переповзли через міст і зникли за деревами, а тремтливе марево ще якусь мить висіло у повітрі, виблискуючи, граючи проти сонця міріадами дивовижних сніжинок.

Я оглянувся. Парубок щось бурмотів собі під ніс, обережно крутив на скриньці пластмасовий диск. В його сірих очах тепер танцювали веселі іскорки.

— Ти де живеш? — раптом підвів він голову і зміряв мене з голови до ніг поглядом, ніби щойно помітив біля себе.

— Коло лікарні, - збрехав я.

— Ага, — байдуже кинув він. І додав: — Друже мій, навіщо так примітивно маскуватися? Ти живеш дуже далеко від лікарні, у будинку під бляшаним дахом. Там стоїть висока груша, а на ній стримить жердина, до якої ваша милість чіпляла колись радіоанте-ну. Ти вмієш складати детекторні радіоприймачі, адже так?

У мене, напевно, був розгублений і дурнуватий вигляд. Та це не потішило його. Він нахмурився.

— А гранат, друже мій, тобі поки що не треба. Деякі “цивілізовані” типи, — голова його хитнулася в напрямі дерев, за якими щезли німецькі машини, — не розуміючи нашої юної психології, дарують за такі речі шибеницю або кулю. Помирати ж, уяви собі, нам з тобою немає ніякої потреби.

Я дивився на нього так, як тільки міг дивитися тринадцятирічний хлопчисько на людину, що вже пройшла крізь вогонь та воду і про яку наші сільські хлопці часто говорили, захлинаючись від захоплення.

Минулої осені, коли німці раптово прорвали фронт і на дорогах, розквашених дощами, ревіли їхні танки, машини й тяглися обози, якось надвечір ми побачили групу наших бійців. Люди говорили, що фашисти захопили їх у полон десь під Оржицею. Фашисти гнали бранців через село. Майже всі поранені, у пошматованому одязі, а то й зовсім роздягнені, вони місили босими ногами багнюку, йшли, хитаючись, підтримуючи один одного. Кількох, уже зовсім безсилих, фашисти пристрелили недалеко від річки. Йому ж наша річка врятувала життя. Він кинувся з мосту вниз головою. І поплив, швидко, наввимашки. По ньому били з гвинтівок, а він плив, раз по раз пірнаючи у воду, дістався до очеретів і зник у гущавині. Там його, пораненого в голову, і знайшов пасічник Данило Різни-ченко, хата якого стоїть над самим урвищем…

Незабаром старий заговорив, начебто до нього з Донбасу племінник прийшов. І хоч у селі добре знали, що то за “племінник”, проте вдавали, ніби вірять пасічникові. Правда, уже взимку сільський поліцай, п’яничка, на прізвисько “Тади”, бо він говорив “тади я пішов”, “тади я сказав”, - приплентався якось до Різниченка на подвір’я і почав прискіпуватися, що то за парубок з’явився в нього, звідки він та хто він. Пасічник виніс йому глечик самогону і макітерку меду. Тади нахильці видудлив півглечика, медом закусив, заспівав, почав стріляти граків на деревах і загубив десь затвор від карабіна. Коли повертався додому, було вже поночі, послизнувся та й загув з урвища вниз, на лід. Ранком наткнулися на нього, а поліцай вже не дише. Подейкували потім люди пошепки, що воно трохи не так начебто було, що не дідько кинув п’яного Тади з кручі, а таки старий пасічник підсобив йому в цьому ділі. Проте, зійшовшись на тому, що “собаці — собача й смерть”, односельці всілякі непотрібні балачки припинили, і про Тади вже ніхто не згадував. На його місце призначили глухуватого і сумирного діда Самійла. Йому теж не поталанило: гранатним запалом відчикрижило пальці. Після того новий “шуцман”, як вогню, боявся гвинтівки, яку йому видали в районі, і навіть іржаві бляшанки з-під консервів обминав на дорозі. Ще й інших повчав: “Врем’я воєнне, де вгледиш металічеське щось або ж, к при-міру, жилізо, руками не торкайся. Там, де хронт пройшов, всюди розкидано різну амуніцію, тобто супризи…”

Той самий пасічників “племінник” і стояв зараз за крок від мене з дивною скринькою на ремінці.

— Тебе як звати? — запитав він.

— Петько, — ще раз збрехав я.

Він засміявся.

— Дивак-чоловік! Який же ти Петько? Ти ж справжнісінький Андрій. Боїшся, мабуть, за оцю іграшку? — Він ляснув себе по кишені, що віддувалася від моєї гранати. — За це будь спокійний, я мовчатиму, як риба.

Так я познайомився з Юрком-ленінградцем, як називали його на кутку, де жив Данило Різниченко.