Позивні Альфи Лебедя

Юрій Лоцманенко ПРАВО ЖИТИ

ощ!.. — він простягнув долоні, підставив лице важким краплям і засміявся: “Дощ…” І коли знову спалахнула блискавка і знову гримнуло життєдайне небо, він упав на землю, на зелену траву, притулившись обличчям до вогких стебел, і заплющив очі, щоб краще бачити пробуджене сновиддя, щоб не випустити радість з дужих вологих рук, і лежав так, не зробивши жодного руху, наче боявся образити важкі дощові краплі і дощовий шелест, який сьогодні належав йому.

Глянуло сонце, викотившись із-за хмари, дощ раптово вщух, як і почався, і тоді забриніла земля. Він одразу впізнав її древній голос, він лежав і слухав землю, притискався до неї, щоб краще чути і згадувати, і вперше не міг знайти різниці між Згадкою і буттям, немов і не було тисячолітнього кола, наче Земля лишилася незмінною.

Вдячний, він підвівся і побрів рясною травою до людей.

Минуло вісім місяців відтоді, як він відчув своє тіло, зрозумів, що живе на Землі, яка постарішала на тисячу років, — то було найперше його запитання, і Лікар відповів йому просто: “Тридцять перше століття”. Але з відчуттям радості життя прийшла Згадка, і з того часу ні на хвилину не залишала його. Спершу він намагався позбутися суворої гості, вигнати її. Він тікав від Згадки про страшну провину в тому його житті… та Згадка була дужча. Міцнішало тіло, слухняно скоряючись його волі, він видужував швидко, на радість Лікареві, і давно вже вільно ходив, не потребуючи сторонньої допомоги. Він покірно виконував усі накази Лікаря, уважно слухав розповіді про життя людей тридцять першого століття (відтепер їхнє життя мало стати його життям), спостерігаючи це життя і в людській гущавині міста, і в подиху вітру, і в безлічі невидимих послужливих речей, що з’являлися разом з його бажанням і допомагали йому здійснити кожне з них. Але одне не давалося йому й досі: розмови з людьми. Його співрозмовником була Згадка…

— Ви звикнете, — запевняв Лікар. — Ваші почуття опанують новий для вас ритм життя, і ви звикнете. Адже ви не перший релятивіст на Землі, а всі вони після повернення з Космосу жили довго і були щасливі… Лікар сміявся і силоміць тяг його кудись — опановувати ритм життя.

Він, Лікар, нічого не знав про Згадку.

Дуже важко було зустрічатись з людьми, відповідати на їхні запитання, бо на кожне запитання відповідали двоє: він і Згадка. Правда, люди не могли почути її голосу, і жодного разу вона не промовила його вустами, але він чув цей голос повсякчас і тому уникав зустрічей, щоб побути на самоті з нею. Так було легше. “Пригадуй”, - наказувала Згадка, ї враз перед очима з’являлося мужнє обличчя Капітана та пошматований, спотворений корпус “Проліска”. “Пригадуй!” — вимагала Згадка, і він у тисячний раз відновлював у пам’яті непорушну постать штурмана зореплана Середи… Згадка особливо виразно відтворювала цю подію. Ось він побачив десантний відсік зореплана, невелику десантну ракету і самого себе, що крадькома відкриває, не помітивши штурмана, її люк… а штурман мовчки дивиться на нього й розуміє, для чого він це робить…

Один з них, чотирьох живих членів екіпажу “Проліска”, міг врятувати своє життя, лише один з чотирьох, і одномісна десантна ракета була готова до відльоту з мертвого зореплана. Вони разом розрахували рятівну траєкторію, разом встановили в непристосованій до далеких подорожей кабіні анабіозну ванну, разом зробили все можливе, щоб врятувати одного з них. Кого?.. Це мав вирішити Капітан.

Кого?.. У той час, поки готували ракету, він гнав від себе це слово, він забув його, не і було такого слова в людській мові. Вони перенесли з “Проліска” на десантник залишки пального — антиводню, демонтували з паса-! жирських кают зореплана кисневі балони, склали в рятівній ракеті мікрофільми, зроблені за шість незалежних років експедиції (важко було уявити, що на Землі минуло майже чотириста років!), вони працювали до нестями, щоб один з чотирьох побачив Землю. І лише в ту мить, коли Капітан наказав жити Середі, а той скорився наказу, один із трьох, що не повернуться, втратив себе назавжди.

“Пригадуй!” — вимагала Згадка, і знову він побачив себе в десантному відсіку зореплана. Він похапцем відкинув люк приготовленої до відльоту ракети, озирнувся і раптом помі-і тив штурмана Середу. Під поглядом штурмана обважніле тіло втікача зіщулилось, і йому здалося, що хтось інший, не він, сказав його голосом:

— Жити!..

Середа дивився на нього уважно і спокійно, наче перед ним була не людина, а якась річ, ще не бачена ним досі і тому незрозуміла і з першого погляду. Він розглядав цю річ хвилину, другу, потім, видно, втратив до неї інтерес, відвернувся, відчинив поволі герметичні двері десантного відсіку, промовив байдуже: “Живи”.

А по тому у відсіку не лишилося людей. Ще деякий час там перебувала чудернацька річ у пілотському вбранні, потім її проковтнув люк десантної ракети, відкрилися шлюзи “Проліска” і викинули ракету разом із дивним вантажем у Простір. Все інше зробили автомати: націлили десантник на невидиму ціль, увімкнули анігіляційний двигун і корегували розраховану траєкторію під час польоту всі довгі чотири роки, про які не хотіла згадувати навіть Згадка.

…Він лежав, розмовляючи із Згадкою усю цю безсонну ніч, і просив у неї знання, питав кожну хвилину: що треба зробити йому? Але Згадка знала тільки минуле. Настав ранок, він вийшов надвір, байдуже кинув погляд на сонце, на снігові маківки гірських вершин, побачив чорну дощову хмару, що насувалася з півдня, подумав: “Буде дощ”.

Перші краплі, важкі й холодні, вдарили його просто в обличчя.

— А що саме вас цікавить? — спитав Координатор. — Наш музей занадто великий для того, щоб оглянути його за один день. Ви, певне, вперше тут? — і, одержавши схвальну відповідь, щиро зрадів. — От і чудово, я покажу вам усе, якщо у вас є вільний час. Знаєте, ми почнемо з останніх експонатів, перейдемо поступово до давніших і закінчимо зорельотами сивої давнини, — так, розумієте, особливо виразно видно технічну еволюцію людства. Звичайно, більшість експонатів — лише копії, але є й оригінальні конструкції і навіть… — Координаторові, мабуть, не часто доводилося знайомити з Музеєм людей, які приходили сюди вперше.

— Отже, — продовжував Координатор, — зараз оглянемо останні досягнення технічної думки Людства. Ми наближаємось до міжгалактичного лайнера. Зверніть увагу, за розмірами він невеликий, зате переводить у псі-поле майже вісімдесят відсотків своєї маси. Радіус дії практично необмежений, цілком виключений релятивістський ефект часу досвітлових швидкостей, миттєвий прокол Простору — і стійка матеріалізація в заданих координатах…

— Пробачте, я хотів би побачити експонати найперших космічних експедицій, сиву давнину, як ви кажете.

Координатор посадив кар на землю. Він розуміє, слухати про усім відоме — не так цікаво, але він може провести й тематичний огляд. Отже, відвідувача цікавить дитинство космоплавання? Тоді вони почнуть із перших непілотованих супутників, щоправда, все це копії…

І легкий кар помчав повз велетенські могутні споруди у двадцяте століття.

Величезне бетонне поле, втикане сріблястими голками ракет, заставлене бубликами-тороїдами космічних станцій, химерними та доцільними витворами людського розуму багатьох поколінь, проносилось під прозорими сидіннями кара, а мовчазний відвідувач наче шукав чогось, не затримуючи погляду на жодному експонаті більше секунди. Нарешті він торкнув Координатора за плече, якось дивно і глухо промовив: “Стійте… Тут”.

Координатор посадив кар біля гігантського білого олівця і схвально кивнув головою:

— Правильно. Двадцяте століття. Третя зоряна. Зореплан “Пролісок”, копія. Максимальна швидкість — на три мільйонних відсотки нижча “С”, релятивістський ефект… — і знову пішов сипати технічними термінами, прізвищами космонавтів, відомостями про конструкцію.

— Я… я знаю… читав, — сказав відвідувач і вийшов з кара.

Підбіг до зореплана, поклав долоні на світлий корпус і зразу ж відсмикнув руки. Потім знову вмостився в карі, попросив Координатора продовжити огляд. Слухав він не дуже уважно, але Координатор цього не помічав, задоволений, що може грунтовно ознайомити відвідувача з темою екскурсії. Лише один раз перебив Координатора відвідувач — коли кар наблизився до невеликої десантної ракети. “Десантна анігіляційна ракета, — повідомив Координатор, — бортовий інвентар зорепланів типу “Пролісок”, екіпаж — одна людина, радіус дії…”

— Це копія?

— Ні, це оригінал, експонат встановлений нещодавно після повної реставрації. Може, ви пригадуєте, близько року тому саме ця ракета була знята з непілотованої навколосонячної орбіти, там був космонавт… мертвий… але лікарі повернули йому життя. Зараз він, кажуть, лікується десь у Карпатах…

— Так, я чув про цей випадок. Ви не дозволили б мені оглянути ракету зсередини?

— Будь ласка, будь ласка. А якщо ви цікавитеся детальним вивченням конструкції, я викличу сюди спеціаліста по двадцятому століттю…

— Дякую, я не маю наміру вивчати ракету детально.

Вони зайшли до ракети через відкритий гермоблок. “Герметизація працює?” “Так, звичайно, я ж казав: ракета повністю реставрована”. Відвідувач звично, попереду Координатора, забрався в пілотське крісло, ввімкнув піль. “Обережніше! — зойкнув Координатор. — Адже це не копія!..” Відвідувач упевнено дивився на прилади, мозок його чітко реєстрував їх складну поведінку: “Антиводень — нормальний запас, кисень — повні балони, біомаса — років на вісім, регенераційна система — норма…”

— Не бійтеся, — сказав він Координаторові, - я за фахом — космонавт і нічого не зіпсую.

— Ага-а-а… — заспокоївся Координатор.

Вони вийшли, сіли в кар, і відвідувач попросив відвезти його до виходу з Музею.

— Ви не хочете продовжити огляд?.. — сказав Координатор розчаровано.

— Велике вам спасибі. Іншим разом, я зараз поспішаю.

Було дуже темно, але він посадив кар точно біля десантної ракети, заліз через відкритий люк всередину, звично відчинив шафу і за три хвилини одяг скафандр. “Не забув”, - посміхнувся собі. Потім увімкнув герметизаційну систему, пульт керування. Йшли хвилини, ледь клацав барієвий кіберштурман. Сприйнявши його слова як запитання, чітким металевим голосом відповів: “Усі системи десантної ракети “Пролісок-Б” працюють нормально”.

— Кругова орбіта, — наказав він кіберу, — ешелон — дві тисячі кілометрів, кут нахилу — нуль.

— Прийнято. — Голос кібера був байдужий.

За хвилину блимнула червона стрілка на пульті: потрібні розрахунки навколоземної траєкторії виконані.

— Старт! — майже крикнув він.

Десантна ракета підстрибнула на кількасот метрів, підкинута антигравітаційною катапультою, і зразу загули планетарні двигуни. Довгий вогняний хвіст прорізав темряву, потонув у хмарах, небо загуркотіло і затихло.

Звична рука — він таки не забув професії! — кодувала на інтеграторі вихідні дані, складені ним ще на Землі, у той день, після того дощу, і перш ніж замовкли планетарні двигуни, кіберштурман почав обробку інформації. “Траєкторія складна, кіберові доведеться поблимати індикаторами години зо три, — знову посміхнувся він. — А швидко я впорався з кодуванням! Тищенко нізащо б не повірив, а Середа із принципу знайшов би мікроскопічну помилку… Так… Шістсот років, як вони мертві, та ще ті шістсот, які летітиме “Пролісок-Б” у спресованому часі… а для мене — всього близько чотирьох.

У нього ні на мить не виникло сумніву, чи знайде він колись “Пролісок”, чи потрапить взагалі у той віддалений район Галактики. Він знав: потрапить і знайде, тому що повинен був загинути разом з ними ще шістсот років тому.

І коли, нарешті, завібрував корпус десантника під ударами анігіляційного двигуна, він розкрив заплющені очі й анітрохи не здивувався, побачивши в тісній одномісній кабіні трьох товаришів з “Проліска”. Він радісно прийняв могутній потиск руки Капітана, довго не випускав теплої шорсткої долоні Тищенка, а штурман Середа, мовчазний, як завжди, поклав йому руки на плечі, усміхнувся щиро: з поверненням!..

— Ви прийдете ще? — встиг запитати він космонавтів, перш ніж галюцинація розвіялась.

Двигун ракети гримів.