Позивні Альфи Лебедя

Головний наглядач підземних темниць — його добрість Оам — саме споживав харч із рук сизої красуні Онол (годувати його — в цьому, власне, й полягають її обов’язки), коли його потурбував сигнал із другого ярусу. Кришталева пірамідка на великій панелі раптом потемніла, і низьке, але досить просторе приміщення наповнилося надокучливим поцокуванням. Оам скривився — це означало велике невдоволення, бо скривити заплиле жиром лице було не так легко. Яке зухвальство — турбувати його в такий час! Хоча він майже завжди їсть, але ж бувають і паузи! Оам невдоволено взяв таку саму пірамідку, як і на панелі, очиці затяглися чорними перетинками.

— Я на посту, — засопів він, і цокання стихло.

— Ваша добрість! — пролунав з піраміди зляканий голосок. — Наважуюсь доповісти вам: нова зміна Пильних не долічується Конструктора Ру.

— Припинив існування?

— Тіла не знайдено, ваша добрість.

— Де ж він?

— Старший попередньої зміни запевняє: його взяв персонал Контролю, слава Вершині Мудрості. Чи не могла б ваша добрість…

— Шукайте по всіх закамарках, — владно наказав Оам. — Нікого з персоналу за останні п’ять років, хай сяє Вершина Мудрості, не було.

Оам відставив пірамідку, і вона олпазу посвітліла. Розкрив круглий отвір на обличчі, і ніжні пальці Онол вклали туди теплий соковитий кусень. Харчуючись, його добрість потроху й думав. Де ж міг подітися отой нікчемний кріт? Може, заповз у якусь щілину, куди просочується повітря, та й застряв? Адже у нього зовсім немає живота, хіба що голова… Голова в нього велика…

Нагодувавши його добрість, красуня Онол почала своїми маленькими кулачками злегка масувати йому величезного живота. Кулачки так і поринають, так і поринають у податливе тіло. Його добрість аж умліває від задоволення: масаж допомагає травленню. Крім того, сама Онол надзвичайно гарна, дивитись на неї — велика втіха. Сизість її тіла якась особливо ніжна — як небо вночі. Оам поглядає на юну красуню і потроху забуває про все.

Через деякий час знову потемніла пірамідка, знову почулося цокання.

— Ваша добрість! Конструктора Ру ніде нема, хай славиться Вершина Мудрості. Сліди ведуть до старого північного виходу…

Онол допомогла йому підвестися, спочатку спустивши з лежака його товстелезні нижні кінцівки, а потім підпираючи спину. Оам, важко сопучи, вмостився у свого човна; двері розсунулись, і він поїхав по підземних анфіладах. Струнка Онол стояла за його спиною на приступці, прикріпленій над заднім катком. Тендітні руки її лежали на плечах його добрості.

Підземелля наповнилось цокотом. При наближенні човника Головного наглядача варта виструнчувалась, в’язні сахалися від ґрат, ховаючись у темряву ніш.

А човен мчав усе швидше й швидше, і злякана Онол дивувалася: як він встигає робити повороти у звивистому жолобі Проходу. їй здавалося, що вони ось-ось розіб’ються, і оті сухі очі за ґратами тоді блиснуть зловтіхою.

Але автоматика працювала добре, човен котився на своїх численних катках точно посередині Проходу.

Біля північного виходу Головного наглядача вже чекав загін охорони. Дебелі охоронці купчилися по боках од виходу, і його добрість одразу ж побачив сліди в піску. Рушив по них своїм човном, але катки заскреготіли, завертілися на місці, і транспорт лише сіпався, дрижав. Старший охорони кивнув своїм хлопцям, і восьмеро їх — по чотири з кожного боку — підняли й понесли човна разом з його добрістю і красунею Онол.

Ось і місце, де стояв апарат, у якому невідомі кудись повезли Ру. Головний наглядач наказав зупинитися, йому вже було ясно: зухвальці посадили Ру в апарат і подалися в пустелю… Навіщо? З якою метою? Це тим більше безглуздо, що в старого немає дітей. Кому ж потрібна ця руїна?

Його добрість силкувався хоч як-небудь пояснити те, що сталося, і не міг. Мовчки дивився на сліди трьох металевих ніг, що ведуть у пустелю, і нічого не розумів. У жодному населеному осередку вони не сховаються — це так само точно, як йому зараз хочеться їсти. А в пісках пустелі, хай сяє Вершина Мудрості, він їх упіймає протягом кількох годин. Головне-треба вигадати їм таке покарання, таке покарання…

Лють охопила його добрість з такою силою, що він аж задихався.

Рішення його було таке ж коротке, як і мудре: рушити в бойових триногах по сліду, схопити зухвальців, доставити у підземелля.

Виділивши двадцять апаратів, його добрість вирушив на чолі їх у пустелю. Красуня Онол була, звичайно, з ним, і як тільки тринога побігла по сліду, почала годувати Оама. Він, ласуючи соковитими шматками, керував апаратом. Інші машини йшли з боків.

Минуло вже добрих п’ять годин, сонце піднялося на 15° над обрієм, а слід утікачів усе вів і вів у пустелю. Нарешті Оам побачив невисокі гори. Наблизившись до них, упізнав колишній ракетодром. Прокляте місце! Значить, старого потягло туди, де він колись чинив свої злочини… Божевільний. Але все одно — схопити, схопити, якщо він ще живий… Нікого не видно… Оам відсунув прозору засувку, і тепле повітря наповнило кабіну.

— Поглянь, Онол, крізь кришталь.

Сиза красуня виставила свою голівку в отвір, піднесла кришталь до очей, подивилась і… скрикнула.

— Що там? Дай сюди!

Оам простягнув руку по кришталь, але чи він штовхнув її, чи Онол так злякалася, що кришталь випав з її пальців, та хоча б у кабіну, а то назовні, в пісок.

його добрість засопів, і бідолашна Онол злякалася ще дужче.

— Там… Там… Я зараз дістану…

І не встиг Оам взятися за важіль, щоб опустити кабіну, як вона вислизнула в люк.

— Ваша добрість! — почувся з пірамідки голос Старшого з охорони. — Одного помічено на освітлювальній мачті, певне, виглядав нас. А там далі, біля якоїсь ґратчастої споруди, стоїть тринога, втікач, мабуть, у її кабіні. Дозвольте вдарити по мачті і по апарату, ваша добрість!

— Ні в якому разі! — твердо наказав Оам. — Взяти живими!

— А навіщо ваша добрість послали Онол? Головний наглядач, поглянувши в отвір, отерп: його ніжна, його люба сиза красуня побігла до того проклятущого космодрому! Безрозсудна, куди й чого вона біжить?

— Ваша добрість, то чому…

— Ви цього не зрозумієте, бо… — сердито перебив Головний наглядач і замовк на півслові.

Не міг же він сказати, що й сам не збагне, чому Онол побігла від нього — свого володаря і благодійника! Засопівши, він наказав: — Рушаймо туди, і нехай сяє Вершина Мудрості!

Два десятки машин, спокійно переставляючи свої металеві ноги, пішли в бік мовчазного космодрому. Пологий схил був недалеко — он уже Онол збігла на нього! — квапитися нічого. Бойові “павуки” роззосередились, щоб охопити якомога більшу ділянку, і, легко рухаючись по піску, поволі, але впевнено наближались до мети. Ніхто від них не втече! Ідуть та й ідуть.

Але гірський вал як був недалеко, так і лишається. Наче вони топчуться на місці!

Оам засопів і поглянув на хронометра. Здається, вже минуло не менше двох годин, як вони рушили вслід за Онол, а не просунулись уперед ні на крок. Чи, може, прилад зіпсувався? Чи в нього макітриться в голові од голоду?

Визначив кутову висоту сонця — сорок п’ять градусів!

Потер чоло. Закрив синіми плівками очі, розкрив. Триноги, як і раніше, ішли вперед, сунучи поперед себе тіні (а були ж вони зліва!), — гірський вал не наближався. Що за мана?! Не може ж він одсуватися, та ще й точно на стільки, на скільки вони підходять!

— Ваша добрість… — почувся шепіт Старшого з охорони. — Мій зір, ваша добрість..

— Зір, зір, — перебив Оам, — чого топчетесь на місці? Чи всі машини зіпсувались? Тоді вилазьте і — пішки!

Охоронці повискакували з кабін і почали місити пісок. Було добре видно, що вони посуваються вперед, бо їхні триноги одразу ж лишилися позаду; рухалась лише машина його добрості, і вони старалися не відставати від неї. Ішли досить швидко, але тіні пересувалися ще швидше — тепер вони темніли праворуч. Але до схилу було так само — не поближчало ніскілечки.

“Певне, божеволію… — подумав Головний наглядач. -3 голоду… Хоча б оце Онол… І як же вона змогла дістатись туди, а він ось топ-четься і топчеться на місці?.. Туманіє голова…”

Його добрість знесилено відкинувся на спинку сидіння.

Із заціпеніння його вивів шепіт Старшого:

— Ваша добрість… Чи ви бачите, ваша добрість?

Оам відкрив очі і знову їх закрив. Перечекав трохи, відкрив і застогнав. Перед ним був той самий північний вхід до підземелля, від якого вони вранці рушили в пустелю… Здивований, спантеличений, він сіпнув за важіль і зупинив апарат.