Прадавня легенда

ЧАСТИНА ПЕРША

Над темним безмежжям лісів, які з усіх боків затуляли небокрай, сходив весняний ранок. У повітрі чути було пахощі листя, що за кілька днів розпустилося з набубнявілих бруньок, і молодої, покропленої росою трави. Біля струмків, ще повноводих від весняної повені, золотилось латаття, мов коштовне гаптування на зеленому килимі. Перед сходом сонця панувала врочиста тиша.

Тільки птаство починало пробуджуватись серед віт і неспокійно зривалося з місць своєї ночівлі. Долинав щебет, свист і веселий гомін пташиних зграй. Високо попід хмарами ширяв сизий орел; кружляючи, пантрував на землі здобич. Часом зупинявся, повисав нерухомо в повітрі, а потім велично плив далі. В бору щось зашелестіло, й замовкло. Вибігло з хащі на галявину стадо диких кіз… Вони подивилися круг себе чорними очима і кинулись тікати… Здійнявся тупіт, і все затихло. З другого боку почувся хрускіт гілля, з кущів визирнув рогатий лось — підніс голову, втягнув храпами повітря, замислився, почухав рогами спину і, не поспішаючи, повернувся назад, у ліс… Тільки чути було хрускіт гілля і важкий тупіт. З-під густих верб заблищало двоє очей — це вовк з цікавістю позирав навкруги. Ось позаду нього, зіщуливши вуха, промчав переляканий заєць, стрибнув кілька разів і причаївся.

На узліссі, над лінивою річкою, що пересікала дикі хащі, серед густих дерев, під якими ще ховалася тінь, видно було купку віття — ніби нашвидкуруч збудований курінь, — кілки забиті в землю, а на них покладені товсті гілки з ялини. Тут же поблизу сірів попіл і темніли головешки від погаслого вогнища. Нижче, в зеленій буйній траві, паслося двоє припнутих низькорослих вигуляних коней, покритих ще зимовою — густою, кудлатою шерстю. Видно, їх настрахав якийсь шелест у лісі; вони почули ворога, нашорошили вуха, роздули храпи, почали нетерпляче бити копитами об землю; один із них заіржав, і луна рознесла по лісі той дикий голос; він пролунав і вже слабіше повторився за лугом…

З куреня показалася голова, геть заросла довгим, рудим волоссям; двоє темних очей подивилися спочатку на коней, потім на небо; у курені щось зашаруділо. Незабаром, розгортаючи віття, виліз високий на зріст чоловік, міцної будови, плечистий. Від довгого лежання і сну в нього заклякло тіло, він потягся, позіхнув, струснувся, ще раз глянув на небо, потім на коней. Він насторожився. Довкола ніби все завмерло… Тільки ліс шумів і дзюрчала річка.

Чоловік скидався на дикуна; буйне скуйовджене волосся спадало кудлами на плечі і закривало низьке чоло аж по самі очі. Обличчя також було заросле; горбини щік, зарум'янілих від сну і холоду, виглядали з-під вусів і бороди, серед яких майже не було видно вуст. Плечі його облягав коричневий, з грубого сукна, одяг, застебнутий біля шиї на один гудзик. Литки і стегна в нього також були обмотані сукном і шкурою, а ступні — самою шкурою і обкручені мотузками. Короткі рукава його одежі відкривали мускулясті, волосаті, засмаглі руки. Обличчя мало хитрий, напівзвірячий, напівлюдський, зухвалий і разом з тим обережний вираз… Очі жваво бігали… Рухи були зграбні і сильні, тому важко було вгадати його вік, хоча молодість його вже минула.

Постоявши з хвилину, чоловік повернувся до куреня і мовчки сильно вдарив ногою в стіну з віття. Щось заворушилося, і раптом з-під віт, із-за листя виповз хлопчак і швидко схопився на ноги. Підлітку було років п'ятнадцять, був він мускулистий і трохи схожий на старого. Обличчя в нього ще не заросло бородою, волосся коротко підрізане, а груба, приношена одежа була пошита з сукна і шматків полотна. Схопившись, хлопчак почав протирати кулаками очі; ледве він встиг прочунятися, як старий хрипко, дивною чужою мовою, якої в цьому краї, крім них двох, ніхто не розумів, закричав:

— Гердо, до коней! Вже сонце зійшло!..

Почувши цей наказ, підсилений легким штурханом у спину, хлопець побіг до коней, відв'язав вірьовки і, скочивши на одного з них, проїхав до того місця, де сухий піщаний берег давав змогу підступити до води. На піску були сліди кінських копит, мабуть, тут уже хтось напував коней. Тварини жадібно почали пити. Хлопчак, сидячи верхи, позіхав, скоса позираючи на старого, який, бурмочучи щось сам до себе, порався біля куреня.

Нарешті, напившись, коні підвели голови і ніби замислились, слухаючи шум лісу. Хлопець вірьовкою погнав їх до куреня. Тут уже лежали готові, обгорнуті сукном та шкурою тюки, які старий почав нав'ючувати на коней і прив'язувати. Йому мовчки допомагав підліток. Спини коням накрили грубим сукном і шкурами. Коли все було готово, старий ще раз заліз у курінь і через хвилину повернувся звідти при зброї. За поясом стриміли в нього товстий, як молот, топірець і короткий, в шкіряних піхвах, ніж; на одному плечі — лук, на другому — праща; невеличку дерев'яну палицю з прикріпленим до неї кременем він прилаштував попереду себе на коні. Хлопець також підняв свою зброю з землі, ніж причепив до пояса, топірець узяв у руку і легко скочив на коня. Старий ще раз оглянув місце ночівлі, щоб перевірити, чи, бува, чого не забули, помацав руками, чи добре прив'язані сакви, і, підвівши свою конячину до поваленого дерева, спритно скочив на неї.

Вже мали вони рушати, і старий почав роздивлятися, кудою проїхати, коли з гущавини навпроти них, обережно розгортаючи ліщину й калину, непомітно висунулась чиясь голова. Двоє ясних очей дивились на подорожніх. З-за віт було видно лише біляве волосся, молоде обличчя з ледь помітним пушком, білі зуби в напіврозкритому від здивування роті.

Подорожній тим часом поглядав то на сонце, то на течію річки. Вздовж її берегів і сліду не було дороги. Здавалося, він роздумував — переправитись йому через річку, вирушити за течією чи проти неї. Коні вже з нетерпінням рвались уперед, повернувшись на схід; старий подумав трохи, зміряв очима луг, трясовину і бір, потім звернув на піщаний берег, туди, де напували коней. Зупинившись, він, певне, обмірковував, чи знайде тут брід, бо очі втупив у воду, ніби виміряв її глибину. Був би зараз помітив і голову ту в кущах, що стежила за ними, але вона спритно сховалась, тільки віття опустилося й затремтіло. Поволі коні заходили в воду; тут не було ні грузько, ні глибоко, вода сягала їм до черева; здавалося, що вони попливуть, але раптом вийшли на піщану обмілину, і ось уже й протилежний берег. Обидва подорожні вибрались з води, ледь замочивши ноги.

По тому березі, який був трохи вищий і сухіший, зручніше було їхати, але тут, у гущавині, щось дивно зашелестіло… «Мабуть, сполоханий звір», — подумав подорожній.

Навколо, окрім місця, де вони ночували, й сліду не було людського; незайманий бір — справжній праліс — буйно ріс аж до неба; височіли товсті, стрункі дерева з сухим гіллям унизу і з зеленими кронами вгорі. Де-не-де виднілися звалені бурею, напівзогнилі, з майже обдертою корою стовбури, погнуті бурею молоді деревця і сухі від дряхлості, порослі мохом, ніби одягнені на старість у хутро, велетні.

Вершники їхали далі. Недалечко на узгір'ї щось забіліло. Під дубом лежав вижолоблений, у вигляді чаші, камінь, над ним стояв другий — товстий і незграбно обтесаний… Чиясь невправна рука видовбала на ньому ніби схоже на людське, але із страхітливими рисами, обличчя, з насунутою на лоба шапкою. Старий стримав коня, помітивши біля дороги знак, озирнувся і, минаючи, плюнув на нього з погордою.

В цю ж мить з кущів почувся дивний свист, і дерев'яна стріла застряла на грудях у грубому сіряку старого. Тільки-но він відчув удар і повернув голову, не знаючи, що йому робити: братись за зброю чи тікати, як скрикнув хлопець. Друга стріла влучила йому в ногу. А з лісу долинув сміх, якийсь дикий, страшний сміх, ніби виття звіра або крик людини… Потім регіт прокотився луною, і все замовкло. На камені зверху сиділа сорока і, піднявши крила, застрекотала, вторуючи сміхові, і металась, ніби й вона погрожувала.

Коні, сполохані цими голосами, прискорили ходу, але ворога вже не видно і не чути. У лісі панувала тиша, тільки врочисто шуміли дерева.

Старий вершник мчав далі риссю, весь час підганяючи румака, а хлопець, витягши стрілу з ноги, поспішав за ним, припавши до шиї свого коня… Так промчали вони кілька стай і нарешті, не чуючи й не бачачи погоні, притримали коней. Лише тоді старий озирнувся на хлопця і помітив, що той, зблідлий, із стиснутими вустами, з виряченими очима, припав до коня. У старого не було навіть часу звільнитись від стріли, що стирчала з грудей. Пробила вона сукно і, видно, застряла в тілі, бо хоча від швидкої їзди і зігнулася, й схилилась додолу, але все ще трималась. Лише тут, на галявинці, старий зупинив коня, глянув на стрілу і вміло її смикнув, скрикнувши від болю, потім оглянув з цікавістю і всунув до шкіряного мішка, що був у нього за плечима.

Вістря стріли було зроблено з білої кістки, на ньому червоніла кров.

— А щоб їх грім побив і… буря рознесла, — пробурчав рудий. — Десь у кущах ховалось око, що стежило за нами і помстилось за ідола… Гердо, ти поранений в ногу?

Хлопець злякано, мовчки показав на скалічену ногу. Рана в нього була глибша, ніж у старого: полотняне шмаття не затримало стріли.

— Це нічого. Одна стріла, та ще й полянська, — пробурмотів старий, — вони не отруюють стріл. Я боявся, щоб там більше не було розбійників. Один не страшний. Не наважувався напасти, побачивши, що ми озброєні… Але він може покликати інших, наробити галасу… Треба тікати…

Рудий глянув на сонце.

— Тримайся за коня і пускай його за мною… Треба поспішати, щоб нас не захопили зненацька, поки не доїдемо до знайомих. Опівдні будемо на місці.

Хлопець мовчав, старий ще щось бурмотів; потім подивився вгору, підстьобнув вірьовкою коня, і вони помчали гущавиною, по бездоріжжю, весь час тримаючись берега, — їм річка була за дороговказ.

Вони все їхали дикою хащею, незаселеною, глухою. Якось вдалині, над водою, помітили людську голову з темним збитим волоссям і помахи рук. Але коли почувся кінський тупіт, голова зникла, лише кола пішли по воді. А як тільки від'їхали, голова знову виринула з глибини… На чорному волоссі жовтів вінок із латаття… Очі дивилися їм услід… Трохи далі нісся за течією, мов лушпинка, невеличкий човник; над ним біліло вітрило… Коли почувся тупіт, вітрило було спущено на дно, і човник, наче вуж, вповз між очерет, лози і прибережні зарості, так що тільки верхівки загойдалися… Кілька сполоханих качок зірвалося летіти, витягнувши шиї… Полетіли ключем кудись далі… Потім знову плюснули у воду.

Подорожні весь час мчали берегом — то швидше, то повільніше, — двічі напували змучених коней і їхали далі без спочинку, а сонце підбивалось все вище й вище, припікало все сильніше й сильніше. Хоча в лісі було свіжо й прохолодно, від луків і прибережних пісків тягло гарячим подихом.

Герда раз у раз хапався рукою за поранену ногу, відчуваючи, що в нього тече кров, — ніби теплий шнурок в'ється по нозі аж до ступні, збирається в шкурянку і червоними краплинами просочується крізь дірочки. Але скаржитись він не смів; зав'язати рану губкою з дерева або листям, щоб затамувати кров, не було часу. У старого теж показалася кров між пальцями рук. Та він, не звертаючи уваги, обтер її об кінську гриву. Потім, ніби шукаючи місця для відпочинку, почав роззиратись. Видно, ця місцевість була йому знайома. Але нескоро, нескоро сповільнили вони біг коней.

Тут старий зліз з коня, пустив його і, не дивлячись за ним, ліг на теплому піску, втерши з чола рясні краплини поту. Він був стомлений, груди в нього важко здіймались; торкнувшись закривавленими пальцями обличчя, він геть його замазав кров'ю.

Помітивши це, хлопець злякався і скрикнув.

— Що з тобою, Гердо? Ти ж мужчина! Мабуть, твоя мати помилилася, що не надягла на тебе спідниці і не зав'язала тобі на голову хустку? Краплина крові, а стільки страху та галасу!

Тоді хлопець показав на його обличчя.

— Не за себе мені страшно, — сказав він, — хоча в мене і повний шкуряк крові… а за вас, батьку. У вас геть закривавлене обличчя.

Старий подивився на свої руки і нічого не відповів, тільки засміявся. Герда тим часом сів на землю, роззув поранену ногу і почав вичищати шкуряк, потім обтер рану і приклав до неї губку. Старий дивився на нього байдужим поглядом.

Мовчки вийняли вони з саков в'яленого м'яса й коржів, і все це старий розклав на землі. Але спочатку він пішов умитися, зачерпнув долонею води, вгамував спрагу. За його прикладом спустився до води і Герда… І вони мовчки сіли їсти… Коні ліниво паслись на чахлій траві…

Після короткого перепочинку подорожні знову сіли на коней… Старий звернувся до хлопця:

— Про постріли, кров і про все інше — ані слова нікому… Найкраще було б, якби ти зовсім не говорив і вдавав із себе німого… Вони нас німцями називають, хоча ми й розуміємо їхню мову… Слухай, що говоритимуть, це завжди здасться нам, але вдавай, що тобі ця мова чужа… Найкраще мовчати.

Він вичікувально подивився на хлопця, і той ствердно відповів йому поглядом. Вони їхали все далі й далі. Сонце вже поволі хилилося до обрію. Крутий берег річки дихав сирістю, повітря робилось дедалі вологішим, бір огортала сутінь, коли вдалині, над заростями, показався сизий стовп диму… Старий, побачивши його, здригнувся від радості чи неспокою; хлопець також глянув уважним поглядом туди, і вони притишили ходу коней.

Навколо простягався високий і густий ліс; луг біля річки, що плинула вузьким руслом, помітно повужчав. Праворуч виднілася галявина, оточена з усіх боків зрубаними деревами… За нею з якихось куренів і халуп, збудованих з плотви та хмизу і огороджених високим тином, здіймався цей сизий стовп диму…

В міру наближення вершники могли виразно розгледіти будівлі. Вони були розташовані на високому березі річки прямокутником, добре захищені з усіх боків. Від галявини відгороджу вартій їх колоди й тини, глибокі рови й забиті в землю палі. На одній з них стирчав обмитий дощами, побілілий на сонці кінський череп. Хижі були покриті драницею, очеретом і гіллям, стіни виплетені з хмизу. Високо тут підносився хазяйський, з величезних колод, поставлений у зруб, дім; до нього тулилися хліви, складаючи одне обійстя, посередині якого було невеличке подвір'я.

Під'їхавши до огорожі, рудий подорожній притримав коня, роздивляючись, чи нема кого поблизу. Не видно було жодної живої душі. Він ще роздумував, як дати знати про себе, коли на березі річки вгледів діда, який сидів на величезному, що лежав тут споконвіків, камені і давно стежив очима за прибулими. Дід був увесь у білому — в одязі з грубого полотна. Сидів босий, з сивою непокритою головою. Величезна, довга — аж до пояса — борода закривала йому груди. Він тримав у руці білий ціпок. Сорочка, що сягала аж до колін, була підперезана червоним поясом. На старому не було ні прикрас, ні зброї. Біля ніг його лежали два пси, схожі на вовків; причаївшись і припавши до землі, вони налитими кров'ю очима водили за подорожнім… Трусилися, лежачи, і чекали моменту, коли можна буде кинутись… Обличчя в старого було спокійне й поважне; засмагла шкіра здавалась потрісканою, — такою густою сіткою покривали її зморшки. Над сірими очима стовбурчились кущі буйних брів. На сухій, що виглядала з-під сорочки, шиї, — такій же, як і обличчя, покраяній зморшками і коричневій від загару, — випиналися, мов ті вужі, набряклі жили.

В ту мить, коли подорожній помітив старого чоловіка, той саме кричав, піднісши вгору костур, на собак, відганяючи їх назад… Подорожні зупинилися, з цікавістю дивлячись довкола.

— Кланяємось вам, старий Вішу!.. — промовив, не злазячи з коня, приїжджий, ледь схиливши голову, — кланяємось вам! Проженіть своїх псів у двір, бо вони ще розірвуть нас. А ми ж давні знайомі і добрі друзі, хоча й не свої, а все ж не вороги.

Ці слова старий подорожній проказав ламаною мовою полабських сербів, намагаючись вдати з себе доброзичливого.

Старий пильно дивився, але нічого не відказав у відповідь. Він грізно прикрикнув на собак, показуючи рукою на двір, бо вони гарчали й шкірили зуби на прибулих і щомиті готові були кинутись на них. Не хотіли відходити від господаря. Старий сплеснув у долоні. Відразу ж із-за тину показалася стрижена голова якогось парубка. Зрозумівши наказ, він покликав псів, загнав їх у двір і зачинив за ними ворота. Чути було, як вони гавкали і валували в сараї.

— Здоровенькі були, Генго! Чого ж це ви знову так далеко замандрували в наші ліси? — спитав господар.

Рудий не поспішаючи зліз з коня і, передавши повіддя хлопцеві, який залишився сидіти верхи, повагом наблизився до старого.

— Що ж будеш робити? По світу собі чоловік вештається, цікаво побачити, як люди живуть, — почав він. — Та й дещо виміняти можна. Краще ж у мирі собі міняти те, чого в одних є занадто багато, а іншим бракує, ніж збройно нападати й видирати ці речі разом із життям. Я — ви знаєте — чоловік мирний; вожу, кому що треба… аби якось заробити на прожиток…

Старий замислився.

— Небагато у нас на обмін… Шкур та хутер, певно, і ви маєте вдосталь, а бурштину в нас і в самих мало. Не звикли ми до обміну, не дуже потрібне нам те, що ви привозите. І своїм якось обходимось… Голка з риб'ячої кістки шиє, як і залізна.

Опустивши очі, старий знову замислився.

— Проте знадобиться і те, що привожу, — поволі говорив Генго. — А де б ви взяли ті речі, що виготовляються з металу, якби ми їх вам не привозили?.. До Вінеди ж далеко…

— Хіба кісток, рогів і каміння не досить? — спитав старий Віш, зітхаючи. — Був час, коли люди цим обходились, і жилося їм добре… А як ви та інші мандрівні почали привозити свої блискітки, то попсували нам жінок; їм тепер кортить придбати блискучих зерен на шию, шпильок, гудзиків та всіляких прикрас, без яких зараз жодна з них і кроку не ступить. Та це ще було б так-сяк, — вів далі він, дивлячись більше в землю, ніж на прибулого купця, — але ви… ви дорогу вивчаєте до нас, таємниці наші вивідуєте… щоб несподівано, як оце приїхали з цяцьками, напасти на нас.

Генго крадькома зміряв метким поглядом старого Віша і засміявся.

— Даремно ви побоюєтесь, — сказав він, — ніхто й не думає нападати… Я їжджу не підглядати чуже, а своє міняти. Адже ви мене знаєте, я ж не вперше у вас. Я ваш друг. І жінка в мене була вашої крові, сербка. Це ж від неї оцей хлопець; хоч він і не знає вашої мови, проте в його жилах тече і ваша кров.

Віш, сидячи на камені, показав Генгові на другий, що лежав навпроти, і скрушно похитав головою.

— Так ви кажете, жінка ваша була сербкою з-над Лаби? — озвався він. — Як же ви її взяли? Мабуть-таки, не з її волі?

Генго засміявся.

— Ви старі, — відповів він, — вам цього пояснювати не треба. А де ж це в світі питають у жінок їхньої волі? Де ж це не оружною рукою здобувають їх? Так робиться і в вас, і в нас, і в усьому світі. Бо вони не мають своєї волі.

— Не скрізь, — вставив старий. — Молодим не дають волі, а старих у нас шанують. Хоч розуму в них і мало, проте духи їхніми устами говорять, і вони знають більше, ніж ви… ці наші знахарки…

Він струснув головою; обидва якусь хвилину мовчали.

— Хотів би у вас попросити дозволу переночувати, — промовив Генго. — Все, що є в мене у вузлах, я покажу вам. Захочете щось взяти — добре, а не будете згодні — не гніватимусь.

— Цього просити не треба, — вигукнув Віш, підводячись. — Хто хоч раз переночував під нашим дахом, завжди знайде притулок на ніч!

Віш підвівся з каменя і, пропустивши гостя вперед, попрямував до воріт.

Поки старий, сидячи на камені, розмовляв з прибулим із тієї землі, яку тут називали краєм «німих», бо тамтешні жителі не знали мови тутешнього народу, з-за тину витикалось безліч цікавих голів.

Рідко траплялося, щоб у таку лісову гущину, в такі густі нетрі насмілився б завітати чужий чоловік. Отож коли показались незнайомі люди й коні, а парубок почав замикати собак, всі, хто жив у цьому дворі, побігли, щоб хоч здаля — поверх тинів або крізь щілини в них — подивитися на чужинців. Можна було тут побачити зараз білі хустки заміжніх жінок, коси дівчат із зеленими на них вінками, голови чоловіків з довгим волоссям і стрижені голови парубків, перелякані оченята дітей з-під скуйовджених, навислих на лоб чубів. Вони то появлялися, то, жахаючись, раптом зникали… Навіть старі баби, тремтячи від страху, визирали з-за тину, а через те, що боялись усього чужого, то рвали траву, брали в жменю землю і кидали на вітер, плювали поперед себе, щоб, бува, не пристріли чужинці.

Стара дружина Віша, на ймення Яга, побачивши, що її чоловік веде рудого гостя до воріт, затулила вуста фартухом і ступила кілька кроків назустріч чоловікові, намагаючись показати рішучими знаками, що хоче йому щось по секрету сказати. Вже Віш із гостем мали відчинити ворота, як вона перегородила дорогу.

— Чого ти чужинця, німця, ведеш? — прошепотіла. — Хіба ж тобі відомо, що він із собою несе? Ще наврочить.

— Це той самий Генго з-над Лаби, що привозив намисто, шпильки й ножі. Адже тоді нічого з нами не трапилось… Нам нема чого боятись його, бо хто за зиском женеться, тому чари не в голові.

— Зле ти говориш, старий мій, — відповіла Вішова, — гірші це люди від тих, що з ножами й палицями нападають. Що ж, воля твоя, не моя…

І вона швидко, бурмочучи щось і не озираючись, попрямувала у дворик. Потім кивнула іншим жінкам, що ховалися по закутках, і вони розбіглися хто куди. На подвір'ї залишилось тільки кілька слуг та обидва сини господаря.

Генго увійшов, тривожно озираючись, хоча і вдавав, що не боїться. Його хлопець, не злазячи з коня, слідом за ним в'їхав у подвір'я. Всі, хто залишався тут, з цікавістю дивилися на них і перешіптувались між собою. Віш увів гостя до світлиці.

Поставлена в зруб і законопачена мохом, підносилась посередині двору стара хата; вона здавалася значно вищою за інші будівлі; двері в ній мали високий поріг і, за старим звичаєм, були без замка, бо їх ніколи не замикали. З сіней, ліворуч, інші двері вели у велику світлицю. Долівка в ній була гладенько втрамбована і посипана свіжим зіллям; в глибині був викладений з каменю черінь, на якому ніколи не гаснув вогонь. Дим виходив угору крізь щілини в даху. Стіни, сволоки і всі речі — чорні від сажі. Вздовж стін тягнулися прикріплені до стовпчиків лави. В кутку стояв великий стіл, а за ним — діжа для замішування хліба, накрита білим полотном. Над нею висіли вже посохлі вінки і жмутки різного зілля. На столі, засланім вишиваним рушником, лежав окраєць хліба і маленький ножик. Біля дверей на лаві стояло цебро з водою і черпак. В протилежному кутку виднілись жорна і кілька бодень, завішаних хустям. Невеличке віконце, яке зачиняли зсередини віконницею, було зараз відчинене і впускало стільки світла, аби можна було одне одного бачити в хаті.

Коли Віш і Генго переступили поріг, старий подав руку гостеві і, вклонившись йому, сказав:

Ось хліб, ось вода, он вогонь і лава, — їжте, пийте, грійтеся, спочивайте, і хай добрі духи будуть з вами!

Генго незграбно вклонився.

— Хай буде благословенний цей дім! — озвався він, силувано вимовляючи слова. — Хай його оминає хвороба і смуток!

З цими словами сів він на лаву, а Віш, відкраявши скибку хліба, відломив шматочок йому і собі, потім свій підніс до рота і з'їв; те ж саме зробив і чужинець.

Тривало це недовго… Гість уже був урочисто прийнятий і користувався певними правами. Жінки не з'являлися, але, мабуть, дивились на чужинця крізь шпари, бо до його вух долітав шепіт і приглушений сміх.

— А зараз, — промовив згодом Генго, — коли ви мене так гостинно прийняли, я, поки ще видно, покажу вам, що везу з собою. Ось побачите, що тут нема ніякого обману… А подивитись є на що!

Старий нічого не відповів. І Генго подався до дверей; один із челяді повів його до навісу, де з кіньми зупинився хлопець. Герда відпочивав, сівши на колоді, і з цікавістю розглядав усе навколо й прислухався… Сакви лежали біля нього на землі. Генго підняв дві з них і так легко й зручно закинув собі на плечі, ніби не бажав, щоб хтось чужий допомагав йому, або хотів похвалитися своєю зграбністю. Несучи їх через подвір'я, він намагався вдати, що легко і жваво ступає і ніби зовсім не згинається під вантажем. Нахилившись трохи в дверях, увійшов у світлицю і тут, біля вікна, на широкій лаві почав розплутувати мотузки.

Челядь з цікавістю оточила його. Німець спритно розв'язав сакви, потім, подумавши з хвилину, повернувся до старого і підкликав його до себе.

— Та що ж це?.. Ви самі тільки, — озвався він, — а своїм жінкам навіть подивитись не дозволите? Я вже чоловік немолодий, мене нема чого соромитись і боятися.

Віш трохи завагався, потім дав знак рукою і підійшов до дверей бічної комірчини. Там на сторожі стояла Яга, притримуючи двері, але не допомогли старій ні її погрози, ні залякування; коли господар дозволив, молодиці й дівчата юрмою вбігли в світлицю. Цікавість їх підганяла, а страх стримував, і ледве вони протиснулись вузькими дверима до світлиці, як кинулись тікати. Перша, зустрівшись поглядом з рудим німцем, крикнула й подалася назад; за нею, мов сполохане стадо, побігли інші. Почувся сміх, шепіт, вперемішку з лайкою Яги.

Тим часом Генго, опустившись біля лави на коліна, діставав із саков, крадькома позираючи на двері, все нові й нові речі. Очима він безперервно бігав по хаті, але вдавав, що зайнятий тільки своїм товаром. Не насмілюючись і в той же час прагнучи побачити блискітки, переборюючи страх і цікавість, дівчата, наче вода в озері, то відступали від дверей на середину світлиці, то кидались раптом назад, ніби хотіли знову втекти до комірчини. Німець, який полохав їх своїм швидким поглядом, щораз менше, як здавалось, звертав увагу на те, що діялось позаду нього, і ніби нічого не бачив, нічим не цікавився, окрім свого товару, який розкладав на лаві.

А було ж того товару багато; він сяяв і вабив очі. Лежали попереду довгі запонки для приколювання хусток з хитромудрою застібкою, так майстерно зроблені зі світлого металу, ніби вони були виплетені з льону або з вовни. Деякі з них сяяли блискучими гудзиками, інші мали вигляд скручених зів'ялих квітів. Вибір був великий. Лежали тут і коштовні прикраси для шиї, що складалися з бляшок, кілець і брязкалець. Генго мовчки прикладав їх собі до підборіддя, показуючи, як пишно і красиво вирізняються вони на сукні. Одні з них переплетені, як коси в дівчат, інші — гладенькі, зроблені з твердого металу: вони могли охороняти шиї від мечів і стріл. На довгій мотузці висіла, мабуть, ціла копа нанизаних один на один, мов ті калачі, металевих браслетів, які носять на руках. Траплялись більші і менші і такі, що вужем оперезували жіночу руку аж до ліктя. Інші, призначені для чоловіків, були міцніші і грубші. Генго мав великий вибір перснів — кованих і плетених, оздоблених вітіюватим і чудовим різьбленням.

Чоловіків найбільше приваблювали сокири, довгі ножі з піхвами, долота, клини і лати, — їх не могли пробити ні меч, ні стріла. Коли він почав розкладати все це, в хлопців аж очі засвітились і затремтіли руки. Навіть старий Віш і той підступив ближче, і Генго подав йому, витягши зі шкіряних піхов, схожий на листок півника блискучий меч, прикрашений чудовим держаком. Господар, взявши його в праву руку, задоволено усміхнувся, дивлячись на гостре лезо, що виблискувало на сонці.

— Це краще, — вигукнув, посміхаючись, Генго, — за ваше старе каміння і кістки. Воно і міцніше, й надійніше захищає, та ще й онукам послужить! І людину, і дикого звіра — аби тільки правиця сильна була — вмить здолає; до того ж і дома можна багато що ним зробити, якщо вміло користуватись.

Поки він говорив, показуючи парубкам чоловіче знаряддя, жінки поволі, юрмлячись, наблизилися до лави і аж посхилялись над нею, розглядаючи запонки, персні, намиста, обручки.

Генго крадькома подивився на них. Всі вони одягнені в біле вбрання, проте серед челяді і служниць можна було легко розпізнати двох гожих невісток господаря і двох його дочок в зелених вінках, з довгими косами. Челядь, вбрана в одежу з грубшого полотна, стояла позаду.

З двох дівчат одна, та, що стояла найближче до нього, була така гарненька, що жодна з красунь не змогла б зрівнятися з нею. І личко в неї було біліше й менш засмагле; видно, вона більше сиділа за кроснами, ніж бігала по полю. Свіжа, рум'янощока, з рожевими вустами і великими темно-голубими очима, вона поглядала то на персні, то на чужинця, то на сестер і братів. Але очі в неї не спалахнули від цих блискіток. Вона стояла, склавши руки на грудях, і дивилася сміливіше, ніж інші дівчата й жінки. На білій сорочці у неї висів шнурочок безформних уламків бурштину, перемішаних з голубими й червоними намистинками. На голові весело зеленів щойно сплетений з рути вінок. Обличчя інших були по-дитячому усміхнені, а в неї — смутне й серйозне. Вона здавалася панією серед усіх.

Генго кілька разів глянув на неї, дівчина зашарілася, трохи відступила, але, набравшись сміливості, повернулася на своє місце. Німець узяв непомітно з лави один із перснів і, потримавши на пальці навпроти вікна, простяг його дівчині.

— Ось вам мій дарунок за вашу гостинність, — мовив він, даючи його гарненькій дочці Віша; вона, зніяковівши, відступила, потім, гордо глянувши на купця, заперечливо похитала головою.

— Візьміть його, він вам принесе щастя, — сказав німець.

Дівчина мовчки й поволі відійшла назад. Батько глянув на неї; вона хитнула головою і заховалася за інших. Тоді Генго запропонував перстень другій сестрі; та, зашарівшись, простягла руку, покриту фартушком, і з радістю прийняла подарунок. Невістки і челядь враз оточили її, щоб подивитися на це диво. Потім дівчина побігла з усіма дівчатами й жінками до комори — показати його матері… Чути було довгий і ніби сердитий шепіт… А згодом дівчина, яка одержала подарунок, знову показалась, несучи загорнутий в краєчок фартушка шматок темного бурштину; глянула на батька, який схвально кивнув головою, і, нічого не говорячи, поклала бурштин на лаві перед німцем.

— Візьми! — сказав Віш. — Не личить нам за гостинність подарунки брати.

Усміхнувшись, Генго взяв бурштин, подивився на нього й поклав у торбину, яку носив під сорочкою. Але, перш ніж зробити це, непомітно плюнув, щоб відігнати чари…

Раптом Генго взяв з лави два наплічники і з брязкотом підніс їх угору.

— Ось що старому Вішові знадобилося б! — вигукнув він.

— Навіщо? — спитав господар. — Хіба тільки для того, щоб їх мені сини поклали до могили… На війну йти я вже й не думаю, для цього в мене є хлопці дорослі, а дома — навіщо це мені?

— Ви сказали: «До могили», — озвався Генго, — хай вас боги довго бережуть, але ж і в могилу взяти це не завадить… Адже такий у вас звичай, що коли йдуть на вогнище, то при зброї, — а це ж такому багатому кметові, як ви, саме і личить.

Старий махнув рукою.

— Що мені до того! — сказав він. — Хотіти і взяти — легко, але що дати за це? Не дуже ж у нас великі запаси.

— У вас хоч бурштин та хутра є, — вам же й до моря ближче, і з землі ви його викопуєте…

Віш поглядав на двері, чекаючи повернення синів. Незабаром з'явились обидва: один тягнув здоровенний мішок, другий ніс на плечах велику паку різних шкур, зв'язаних головами докупи. Поклали їх на долівці; німець жадібно почав перебирати в мішку, аж очі в нього заблищали. Виймав одну по одній покриті мулом та землею грудочки; де-не-де поблискували надбиті краї. Здавалося, що хтось налив у ці грудочки прозорої рідини, і вона стужавіла, замерзла й перетворилась у блискучий камінь. А шкури забитого взимку звіра так і вилискували; коли німець помацав їх пальцями, не взялася жодна волосинка.

Тепер почали торгуватися мовчки, без слів… Генго відкладав те, що хотів би взяти, старий хитав заперечливо головою і забирав назад. Кілька разів отак перелічували шкури і те, що лежало на столі; прикидали на руках грудочки бурштину, приймали, додавали. То Віш, то німець заперечливо хитав головою. То один, то другий в чомусь поступався, додавав… Торгувались повагом; іноді наставали довгі паузи, і здавалось, що умова вже зірвана; Генго вдавав, що хоче спаковувати свій товар, а хлопці починали складати шкури. Проте не дуже поспішали, і ось нарешті Генго погодився, і вони перебили руки. Обмін відбувся. Віш заходився лічити придбані речі і відразу ж почав їх розподіляти під загальну радість. Всі, дякуючи, обіймали йому коліна. Залунали схвальні вигуки. А німець зв'язував шкури і запаковував бурштин. Піт струмками котився йому з чола; купець напився води і сів на лаві.

— От бачите, — озвався господар, — скільки добра ми вам віддали, а що від вас взяли? Все це вміститься у двох жменях. Чого ж це своє ви так дорого цінуєте, а наше так дешево?

Генго посміхнувся.

— По-перше, — сказав він, — я мало життя не позбувся, везучи до вас цей товар… Для вас піти в ліс на звіра, якого тут чимало водиться, — то забавка, та й бурштин саме море викидає або земля родить…

Віш мовчки слухав. Челядники й сини відступили від вогнища в глиб світлиці і вихвалялись один перед одним подарунками. Жінки поховались у комірчину й перешіптувались між собою. Одна тільки дочка господаря, чарівна Дзіва, з цікавістю виглядала у прочинені двері.

Розмовляли господар з гостем поволі, і всі уважно слухали їх.

— А якщо це так важко й небезпечно, — мовив старий, — то навіщо ж ви мандруєте? Хіба нема у вас своєї хати й поля?

Генго насупив брови.

— А чого ви на лови йдете, хоча звір буває й хижий? Чоловік народжується, щоб жити, і змінити життя не може. Він не стільки ганяється за багатством, як за своєю долею, яка його штовхає світ за очі. Не раз колись цілі народи переселялися зі Сходу… зі своїх старих насиджених місць на нові, — хіба їм там землі бракувало? Отак і мій дух звелів мені блукати.

— А багато ви світу об'їздили? — спитав Віш.

Генго посміхнувся:

— Стільки, що й не пам'ятаю, із скількох річок воду пив, через скільки гірських вершин перебрався. Бачив два моря… А мов стільки чув, не перерахувати… А людей різних…

— Але з усіх народів — наших, мабуть, найбільше, — промовив старий. — Ми, поляни, розуміємо і тих, що живуть над Одрою та над Лабою, і поморців, і ранів, що поселились на Остров'ї, і сербів та хорватів, і моравів — аж до Дунаю… ще й далі. І хто зможе полічити… нас стільки, як зірок на небі.

— Гм! — буркнув Генго, — і нас теж немало…

— І землі для всіх досить, — додав Віш. — У кожного вдома є все, що йому треба, — рідна мати-землиця під ногами, сонечко над головою, вода в струмку, хліб у руках.

Генго мовчки слухав.

— Воно-то так, — нарешті промовив він, — проте одні на одних нападають — і через голод, і від зажерливості, і для того, щоб придбати невольників, якщо їх бракує.

— Це у вас таке чиниться, — перебив його старий. — А ми не прагнемо воювати, бо війною не захоплюємось. Наші боги, як і ми самі, люблять мир.

Німець скривився.

— Хто вам тут що заподіє? — пробурмотів він. — Край у вас широкий, навколо непролазні хащі, увійдеш до вас і не вийдеш…

— І ми, — сказав Віш, — навчились від вас оборонятись і воювати, адже раніше не вміли. Це правда, що там, на Заході, ваші духи кращу зброю кують, але і наш старий камінь та палиця непогано ще служать.

— Ми вже про камінь забули, — промовив Генго, — закопали старі молоти в могили, і їх уже майже ніде не видно. Навіщо тепер камінь, коли легко можна добути метал; наші люди все більше й більше добувають його з печер.

— Та й у нас його досить, нам привозять його з моря та суші — з різних країв, — вів далі Віш, — але ми вчимо дітей своїх шанувати камінь, бо ще перші боги показали нашим прабатькам, як обробляти його. І кожному в могилу кладемо молот, божу камінну сокиру, щоб перед своїми богами нею посвідчився, ким він є і звідкіля йде. Інакше його й не впізнали б. І буде так довіку — в синів та внуків наших.

Генго зацікавлено слухав. Раптом старий підвівся з лави й простяг руку до полиці, що висіла над діжою для тіста. Там лежали різні молотки, понабивані на дерев'яні держаки, і купка міцно прив'язаних до топорищ кам'яних сокир. Він узяв кілька молотків і показав німцеві.

— Ми одержали їх у спадок від дідів і прадідів, — мовив він, — ними здобували пожертви для богів, проламували голови ворогам і збивали роги тваринам. Якби не камінь, не було б людини і життя на землі. З каміння вийшла людина і з каменю жила. З його допомогою добуто перший вогонь; камінь жито перетирав на борошно, — він благословенний. Ваш метал переїдають вода, земля і повітря, а безсмертному каменю ніщо не страшне.

Сказавши це, Віш із побожністю поклав свої молотки знову на полицю.

Поки точилась розмова, жінки-служниці метушилися біля вогнища, розпалюючи його. Крізь прочинені двері комірчини за їхньою роботою стежила Яга. Працювали з ними невістки і дочки; тільки Дзіва у віночку, склавши руки на грудях, стояла оддалік і дивилася, як вони пораються. Вона була наймолодша і найвродливіша, і її найбільше любили; вона співала найчудовіших пісень. Мати їй розповідала цікаві казки, батько — прадавні легенди. Всім відомо було, що до неї навідувались духи і вві сні нашіптували те, чого ніхто — ні батько, ні мати, ані сестри — не знали. Хто хотів довідатись про своє майбутнє, запитував її — вона подивиться, подумає і скаже. А пісні в неї народжувались так, як квіти весною біля струмочка. Коли на роздоріжжях і біля святих джерел складали пожертви, вона найкраще порядкувала; і всі шанували її, а з юнаків ніхто навіть глянути на неї не смів зухвало. Всі знали, що вона була обраницею духів. Бо ж коли інші сестри й невістки боялися самі йти до лісу, туди, де літають духи, здіймаючись над струмками, озерами, горами й долинами, — Дзіва йшла сміливо, знаючи, що з нею нічого поганого не станеться, що невидима рука прожене і звіра, і вовкулаку і не допустить до неї ні дракона, ні змія.

На вогнищі варили й пекли — готували вечерю, заради гостя значно багатшу, ніж завжди. Смажився на рожні шматок козлятини, у великому горшку варилося м'ясо з крупами. Яга заздалегідь наказала наточити в дерев'яне цебро пива, один із хлопців приніс меду, яким частували тільки гостей. У господі відчувався достаток: було досхочу і молока, і дичини, і коржів, і хліба. Все це поставили на стіл, а Віш, кивнувши гостеві, запросив його вечеряти; сам він сів на покуті, на своєму постійному місці. Нижче, на лавах, примостились його сини, а ще нижче — челядники… Дівчатам та невісткам не годилося сідати з чоловіками, і вони прислуговували їм. Всі мовчки заходилися коло м'яса, розриваючи його руками; тільки Генго, добувши прив'язаного до шкіряного паска ножика, накраяв для себе маленьких шматочків. Цей чужий звичай здивував господарів: вони, окрім хліба, все розривали і їли, орудуючи руками.

На столі стояли дзбани і черпачки з водою, пивом та медом. Віш із одного з них трошки надлив на землю… Голодний подорожній їв і пив донесхочу, і не скоро йому спало на гадку, що він залишив біля коней голодну дитину. Нарешті шепнув щось старому Вішу, той кивнув головою.

— Їжте спокійно, — сказав він, — про нього не забудуть. У нас звичай не тільки пам'ятати про пана, але й про слуг, а коли б ви мали при собі псів, то й вони не залишилися б голодними. Хоча це й тварини і боги мову в них відібрали, але хто знає, що носять у собі? Адже вони нас розуміють, стережуть за життя і після смерті сумують по нас.

Говорячи це, він поглядав на своїх собак, які, пронюхавши, що в хаті вечеряють, вирвалися з хліва, вбігли до світлиці і тепер гризли кістки, що їм кидали під стіл.

Сонце вже схилилось на захід, коли, наївшись і напившись, Віш устав з-за столу; за ним і інші підвелися. Встав і Генго; звільнивши місце для жінок, всі вийшли на подвір'я.

Після того, як німець поскладав сакви під навісом, — завтра до схід сонця він збирався вирушити в дорогу, — старий, спираючись на костур, повів гостя до річки.

Вони знову сіли на тих самих каменях над водою.

Помовчавши з хвилину, Віш глянув на німця.

— Ви щасливо дісталися сюди. А куди ж далі думаєте їхати?

— Куди? — повільно повторив німець, ніби не бажаючи виказати своїх намірів. — Я й сам добре не знаю. Але десь тут, здається, князь ваш над озером живе… Якби до його двору недалеко було, я вирушив би туди…

Віш звів сиві брови й показав рукою праворуч.

— Он там живе князь… в городищі над озером, до нього за день можна доїхати. Князь, князь… — уїдливо повторив старий. — Цей князь уже намагається поширити свої права на всі наші землі, він по всіх усюдах полює і зі своїм вояцтвом робить, що хоче… Це лютий чоловік; потрапити йому до рук — все одно, що в пащу голодному вовкові… Але й на вовків люди мають свій спосіб.

Німець промовчав.

— Це ж ваш князь, не чужий, — сказав він після паузи. — Треба ж щоб народ мав свого ватага, бо що б він робив, коли б ворог напав?

— Хай нас від цього боги боронять, — мовив старий. — Ми одне тільки знаємо: до того часу у нас і воля, поки мир. Приходить війна, з нею — і неволя. А кому війна користь приносить? Не нам, звичайно, а нашому князеві та його слугам. Ворог наші хати спалить, скотину займе; а вони невольників і здобичі нахапають для себе. Тільки й того, що наші діти загинуть; а хто поляже на війні, тому й могили не насиплють, тому круки тіло розклюють.

І він зітхнув.

— Видно, цей князь, що сидить у городищі, сильний? — спитав Генго.

— Боги всесильні, — буркнув Віш, — та й громада буває сильною… Що мені до князя; я данину йому плачу, яку скаже, і знати його не хочу, — ані його, ні цілого племені Лешків.

— Ви самі собі пан, — улесливо кинув Генго.

— Таж певно, — відповів Віш. — Коли б я тут не мав права жити так, як хочу, то пішов би собі, як колись батьки наші, зі своєю родиною кудись в інше місце, де нема ні війни, ні неволі, адже є ще вільні землі. Виорав би чорними волами нове поле й осів би собі на тій землі.

Німець глузливо посміхнувся і промовив:

— Та що там! Коли б ви мені роз'яснили і показали дорогу до Гопла, де живе князь, — хтозна, може, я ще подався б і туди… Хочеться і в тих краях трохи побувати.

Господар на якусь мить замислився.

— А чому б і ні? Спробуйте щастя, — сказав він. — З ваших уже не один побував там, може, не одного там застанете. Жона ж у князя з німецького краю, і він радий був би правити нами на німецький лад.

Старий підвівся з каменя.

— Сонце ще не зайшло; у вас добрі ноги? — спитав він. — Ходімо на гору, що он за лісом, звідти далеко видно… З гори я легко покажу вам дорогу… Підете зі мною?

Німець лук і пращу залишив у подвір'ї і, майже беззбройний, завагався.

— Ось так? З голими руками? — спитав він.

— Я ж тут на своїй землі, — байдужим тоном відповів старий, — мене навіть звір поважає. Мені, крім цього, — додав він, виймаючи з-за пазухи ріг, — ніякої зброї не треба. Коли звук його полине лісом, звір впізнає мене.

І вони пішли… Німцеві, не звиклому ходити пішки, важко було встигати за старим. Перед ними відкрилася заросла буйною травою галявинка. Це була вершина гори. Серед широкого, плаского простору підносилась насипана могила, з якої далеко — аж ген, скільки око сягало, — видно було навколишню місцевість. Чудовий і величний краєвид… Віш зупинився і, оглядаючи свою землю, справді почував себе господарем. Генго з зачудуванням і захопленням дивився. на безмежний простір, що лежав біля його ніг. Майже вся долина була покрита лісами. До вуха долинав ледь вловимий глухий шум… Тільки у двох місцях підносилися вгору стовпи сизого диму, не займані і найменшим повівом вітру… На видноколі довгими смугами стелився вечірній туман.

Віш показав німцеві праворуч.

— Он там він живе… Під кінець дня ви легко доїдете туди на своїх конях. Весь час тримайтеся річки, а як минете струмки, що впадають у неї, шукайте броду й переїжджайте на другий берег.

Він хотів ще щось сказати, але раптом вухо його, що звикло вловлювати і сприймати найменший шелест, щось почуло. Він замовк, повернув голову і прислухався.

Тепер і Генго почув якийсь глухий, віддалений тупіт, що, здавалося, наближався. Обличчя у Віша спохмурніло, він рукою показав напрям і спитав:

— Розумієте? А тепер, — додав старий, — ходім; боюсь, чи не викликали ми вовка з лісу. Чую тупіт… Якщо і їде хтось, то це, певно, князеві посіпаки, набридлива зграя; вони ніколи не від'їжджають з порожніми руками. Смерди його й посланці… Чого їдуть? Мабуть, одним їм відомо. Куди? Куди ж, як не до Віша, в якого густий мед стоїть…

Старий повернувся з юнацькою запальністю назад і, майже не дивлячись на німця, попростував униз тією самою дорогою, якою підіймались вони вгору.

Але тепер він рухався швидше; перетнувши ліс, незабаром у просвіті між дерев вони побачили зелений луг; берегом річки кудись поспішало п'ятеро вершників; Генго з цікавістю подивився на них.

Попереду їхав ватажок, а за ним, по два в ряд — четверо інших… Неважко було в першому з них розпізнати старшого: і кінь під ним росліший, і вбрання на ньому краще. Це був кремезний чоловік, з довгим волоссям, що звисало йому на товсту шию. На голові в нього красувалась шапка з білим пером. Одежа його із світлого сукна була обшита червоною тасьмою; збоку, в піхвах, стирчав меч; за спиною висів, підносячись над головою, лук і луб'яний сагайдак для стріл.

Ті, що їхали за ним, тримали в руках сокири; до того ж вони були озброєні луками і пращами, та ще й обвішані саквами… Віш, побачивши вершників, зробився, як ніч, похмурий і, вихопивши з-за пазухи ріг, тричі квапливо, раз по раз, затрубив, даючи знати своїм, що їдуть гості.

Коли пролунав звук рога, вершники прискорили ходу; той, хто їхав попереду, подивився навколо — видно, хотів побачити, хто це сурмить… І ось із берега річки, уздовж якої вони їхали, він помітив Віша, але той відразу ж поспішив навперейми непроханим гостям.

— От гади прокляті! — пробурмотів він, ідучи. — Ненаситні дракони! Князівські посіпаки, бодай би їх грім побив! — І він звернувся до німця — Вам це на руку, бо, мабуть, вас і ваші сакви вони охоче візьмуть із собою, але мене…

По обличчю Генга не можна було зрозуміти, був, він радий чи ні зустрічі з ними.

— Якщо вам, — сказав Генго, — загрожуватиме небезпека, ваша гостинність мене зобов'язує захистити вас.

— Та я й сам себе захищу, як треба буде, — пробурмотів Віш. — їх усього п'ять чоловік, не так уже й страшно, мої хлопці перев'язали б їх в одну мить; але як захочуть помститись, то в городищі їх набереться в десять разів більше.

Вони прискорили ходу.

Князівський слуга, що їхав попереду, зупинив коня, впізнавши старого чи здогадавшись, що це господар. Він і його супутники більше дивилися на німця, ніж на Віша. Здогадувалися, що це чужинець. А чужинець завжди був для них доброю поживою.

Коли наблизилися, старий вклонився смерду, але той і не думав з ним вітатися. Вклонився і Генго і зблід; він відчував, як усі жадібно дивляться на нього.

— Кого це ви, старий, ведете з собою? — спитав смерд. — Чужинець? Звідкіля?

Четверо вершників умить обступили його.

— Я з-за Лаби, купець, мирний собі чоловік і зовсім не чужий… — промовив уже сміливіше Генго, — не чужий, бо не раз бував тут із товаром… Скрізь мене вільно пропускали…

— Знаємо ми цих мирних людей! — вигукнув, сміючися, смерд. — Знаємо… А навіщо вивчаєте дороги в нашім краю, шукаєте бродів по річках, робите зарубки на деревах? Щоб потім повести…

— Це справді мирний чоловік, — поволі озвався Віш. — Дайте йому спокій, я хліб з ним ділив.

— А мені що до цього? — промовив сердито смерд. — Князь суворо забороняє чужинцям швендяти по краю. Він піде з нами.

— Я поїду з вами по добрій волі, милостиві панове, — квапливо промовив Генго, — а коли зустрінуся з князем, він змилується наді мною, бо ж він справедливий… Я тут удвох з хлопчаком… Хіба я що можу зробити погане?

— Зв'язати йому руки! — вигукнув смерд. — А там подивимось…

Як тільки він це промовив, двоє пахолків позіскакували з коней, щоб виконати його наказ. А смерд попростував до двору.

Тут уже стояли челядники й сини, з'явилася на дверях і Яга зі старими слугами, але не було видно жодної з молодших жінок. Почувши звук рога, вони поховалися по закутках і повтікали до лісу, щоб не зустрічатися з чужими зухвальцями. У Віша прояснило обличчя, коли він побачив, що на подвір'ї нема ні дочок, ні жодної з невісток.

Смерд біля воріт зліз з коня, його люди — також; двоє з них повели Генга, глузуючи з нього, штовхаючи й б'ючи. Руки в німця були зв'язані позаду вірьовкою, кінець якої тримав один з пахолків. Коні були пущені під навіс, а люди пішли прямо у двір. Тут Яга привітала їх поклонами і запросила до хати.

Старий Віш був замислений і похмурий. У хаті стало гамірно, коли втиснулись до неї чужі люди. Смерд зайняв місце господаря. Вони хотіли промочити собі горло і зажадали пива й меду, і їм відразу ж усе подали. Господар мовчки сів оддалік на лаві.

— Ну, господарю, — озвався смерд, — ти вже, певне, знаєш, чого ми приїхали?.. Тобі належить сплатити князеві данину…

— А хіба давно ви її збирали? — пробурмотів старий.

— Ти що, хочеш рахуватися з нами? Кмет із князем? — засміявся смерд.

— Князь із князем, бо я тут, на цій землі, князь, — мовив Віш. — Шкуру з нас дерете — ось як ви нас обороняєте!

Смерд знову хотів засміятися, але коли глянув на старого, швидко в нього відпала охота, і він якось споважнів.

— Пийте собі на здоров'я, я вам одного зичу, — додав старий, — а потім поговоримо про справи.

Князівський прислужник, поміркувавши трохи, полагіднішав; потім ковшем зачерпнув пива з цебра і жадібно вижлуктив його. Супутники почали також черпати дзбанами й пити, щоб вгамувати спрагу. Генго, зв'язаний, стояв біля порога. На хвилину запала мовчанка, тільки чулося гучне сьорбання. Нарешті смерд витер вуса і звернувся до німця:

— Де твої коні й сакви?

— Я разом з ними з'явлюся завтра перед князем, — сказав Генго, — прошу вас, залишіть мене в спокої.

— Я зроблю з тобою, що схочу! — вигукнув смерд.

Віш хотів був захищати чужинця, та ось Генго, зі зв'язаними руками, тягнучи за собою вірьовку, квапливо підійшов до смерда, що сидів на лаві, нагнувся до нього й почав жваво і довго щось нашіптувати йому. В очах німця не видно було страху… Коли він говорив, лице князевого слуги мінилося: спочатку нахмурилось, а потім проясніло. Він подивився скоса на німця, похитав головою і звернувся до своїх людей:

— Розв'яжіть йому руки! Він поїде завтра з нами, ми з ним розправимося в городищі.

Звільнившись у такий чудесний спосіб від вірьовок, що перечавлювали йому руки, Генго, похнюпивши голову, сів у кутку. Смерд, вже щось інше маючи на думці, звернувся до старої Яги:

— Гей, мати, а де ж це ваші невістки й дочки? — спитав він. — Ми б радо на них подивились, у них гарненькі личка.

— Тому й не покажуть їх вам, — втрутився в розмову господар. — Що вам до них?

А Яга додала:

— Нема їх від самого ранку. Вони пішли в ліс по гриби, по рижики, мабуть, і на ніч не повернуться.

— У ліс! — засміявся смерд, а вслід за ним зареготали його супутники, повеселішавши від пива. — А шкода, шкода, що ми їх по дорозі не зустріли! Було б із ким розважитися, хоч би й до завтра.

Віш скоса глянув на того, хто говорив, і в старого усміх завмер на вустах.

— Якби при такій розвазі, — сказав він, — вас застав їхній батько або мати, ви б навіки залишились у лісі і ніколи з нього не вернулися б.

Він тихо й похмуро промовив ці слова. Смерд, почувши їх, насупився. Його супутники знову почали підходити до бочки з пивом, та й він мовчки також повернувся до неї. Тим часом у розмову встряли й сини Віша, підсунулася до них і Яга, а Віш підійшов спочатку до вогнища, потім до дверей, напився з цебра води. Тут поблизу сидів розв'язаний Генго; господар дав йому знак, і вони вийшли разом у сіни.

І слова не промовивши, старий показав німцеві рукою на двері й ворота, даючи зрозуміти, щоб той тікав, та німець, озирнувшись, прошепотів йому на вухо:

— Я їх не боюся, нічого вони мені не зроблять, з ними я дістануся до князя. Але я всього товару не візьму з собою, щоб не возитися марно з вантажем.

Віш здивовано глянув на нього.

— А чому ти не хочеш тікати? Чого під моїм дахом має спіткати тебе нещастя?

Генго захитав головою і хитро посміхнувся.

— Я не боюся — нічого вони мені не зроблять… Я відкуплюся від них, будьте спокійні, тільки залишу у вас одну сакву.

Господар мовчки погодився, і німець у цю ж мить подався до навісу, звідки через хвилину один із челядників виніс набитий крамом мішок, — вони його захопили в коморі. Подякувавши господареві, Генго повернувся в хату і знову сів у своєму кутку — раніш, ніж помітили його відсутність.

У світлиці було гамірно, лунав сміх. Смерд, випивши пива, повеселішав, почав жартувати зі старою бабою, а його товариші, вторуючи йому, голосно реготали. Це продовжувалось аж до ночі; принесли сухих скіпок і, увіткнувши між каміння, запалили, — в хаті стало видно. Смерд почав роздивлятись, чи нема Віша.

— Де господар? — спитав він.

Старий стояв біля порога; Яга штовхнула його, і він нехотя зайшов у світлицю. Йому, видно, не подобались гості.

Побачивши старого, смерд устав, наблизився до нього і кивнув, щоб той вийшов надвір.

— Мене князь послав до вас і до інших кметів та жупанів, — сказав він. — Низько кланявся вам і зичив здоров'я.

Старий схилив голову і стривожено провів зморшкуватою долонею по сивому волоссю.

— Те, що ласкаво вітає мене, — зауважив Віш, — ще не все. Як він так зичить здоров'я, то, мабуть, чогось жадає, інакше б не згадав про кмета..

Смерд звів брови.

— Нам дуже й дуже бракує людей, — мовив він, — ви мусите послати в князівську дружину когось із своїх. Адже вона і вас, і землю вашу захищає.

— Що ж це? Війну думаєте затівати? — спитав Віш.

Ми нікому не думаємо оголошувати війни, але в городищі люди завжди мусять бути напоготові. Для оборони, — сказав смерд. — Двоє в нас померло від пошесті, одного звір роздер у лісі, а одного князь убив. Отож дам люди потрібні… У нас непогано живеться… Вояцтво не голодує, їсть разом із князівськими псами та цілими днями вилежується на череві. І пива не шкодують. А настане час іти в похід, дещо із здобичі перепаде.

— Або доведеться потрапити в неволю, — додав Віш.

— Якщо не двох, то хоч одного мусите дати, — закінчив смерд.

— А коли жодного не дам? — запитав Віш.

Смерд замислився.

— То я вас на вірьовці потягну до городища, — сказав він.

— Хоча я й вільний кмет? — запитав спокійно господар.

— А мені що до цього! Князь наказав.

— Так, так! — замислено промовив Віш, дивлячись у землю. — Ось які він звичаї запроваджує! Дивіться ж, щоб вас кмети на посторонках не потягли, як їм терпець урветься.

Посланець змовчав.

— Не перечте, — тихо прошепотів він. — Князь тепер дуже сердитий… Уві сні, коли ляже у себе під навісом, скрегоче і клацає, як вовк, зубами. Кметам усе погрожує. Тож дайте мені замість двох чоловік одного і шкуру на кожуха. В мене був добрячий, та порвався на службі.

Господар, замислившись, довго стояв на подвір'ї, потім кивнув смерду, щоб той ішов з ним. Вони повернулись у хату. Старий сів на лаві, поставив між ноги костур, сперся на нього руками і, ніби шукаючи жертви, почав оглядати своїх хлопців.

— Гей, Самборе, — звернувся він до юнака, що стояв за громадкою і сміявся разом із слугами. — Самборе, а йди-но сюди.

Почувши своє ім'я, хлопець випростався і підійшов до старого.

— Ти не дуже охочий працювати у полі та й у дворі також, — промовив до нього Віш, — більше лежиш та співаєш, ніж працюєш. Може б, ти перейшов на легкий хліб, озброївся б мечем та інших підганяв; встромив би в шапку пір'їну і хизувався б своєю вродою? Чи не бажаєш піти служити у князівський двір?

Захоплений зненацька, юнак, недавно веселий, раптом спохмурнів.

Окинувши неспокійним поглядом присутніх, Самбор побачив, що смерд дивиться на нього з великою цікавістю; його охопила тривога, і він упав перед старим на коліна.

— Ох, батьку! Навіщо ж ви мене віддаєте в неволю? — вигукнув він.

— Яка ж це неволя? — урвав його смерд. — Будеш воїном. У князя краще, ніж тут, а як сподобаєшся йому, то ще хтозна-ким станеш.

Віш погладив хлопця по голові.

— Мусить один піти за всіх, — сказав він, — тепер, Самборе, твоя черга.

Стара Яга, що стояла віддалік, заламала в розпачі руки; хоча парубок і не був її сином, але виріс у їхній родині, і вона його любила, як свою дитину.

Інші хлопці, стривожені цією звісткою, відступили в куток; вони також спохмурніли. А смерд поклав на плече Самбору широку долоню, ніби той став його власністю.

— Підеш з нами, — сказав він.

Підвівши очі, хлопець зустрівся зі спрямованим на нього поглядом Віша, поглядом, зрозумілим тільки для них обох. Самбор заспокоївся і встав; був ще смутний, але мовчав і не нарікав уже на свою долю.

Коли б хтось прислухався до схлипувань, що ледь чутно долинали з комірчини після того, як вбігла туди, заламавши руки, Яга, він збагнув би, що це, мабуть, голосять жінки за Самбором. Але ніхто не наважувався голосно ридати, щоб чужинці, бува, не почули жіночих голосів і не здогадались, що від них ховаються. Прибулому смердові та його людям ще принесли попоїсти; а коли пиво допили, всі пішли відпочивати. Віш повів гостей у простору повітку на сіно. Обіч стояли німецькі коні. Німця також впустили сюди; не дуже турбувались про нього, і він примостився на ночівлю поблизу них.

Господар із Самбором залишились на подвір'ї самі. Хлопець хотів було почати розмову, але старий дав знак, щоб той вийшов з ним за ворота, і вони рушили на берег річки. Над лісом сходив місяць. Старий сів і довго мовчав. Щебетали соловейки…

— Не плач і не нарікай, — почав тихо Віш, — ніхто не знає, яка кого доля чекає. Вони хотіли взяти одного з вас, та я й сам їм дав би… бо мені це потрібно. І не тільки мені, але й іншим.

— А чому саме я повинен іти? — боязко запитав Самбор.

— Бо ти розумніший від інших, — промовив старий, — бо маєш гострий зір і за словом у кишеню не полізеш, бо нас більше шануєш, ніж будь-хто, бо я тобі довіряю і люблю тебе. Ти чужий, але для мене як рідний син… Я послав би когось із синів… та вони обидва орачі, землероби, мисливці і бортники… А ти любиш не тільки співати, але й думати вмієш.

Віш замовк, вслухаючись у вечірню тишу, а потім, понизивши голос, промовив:

— Слухай, Самборе, я не на згубу тебе посилаю, а з потреби. В нашім краї назрівають великі події, князі хочуть нас за чуприну вхопити, в невольників постригти й понімечити. З німцями злигуються… Нам це вже набридло… Ми нічого не знаємо, що вони там роблять, аж поки всім на шию надінуть хомут. Ти їдь, придивляйся, наставляй вуха. Ми повинні знати, що в них діється. Тому я тебе й посилаю туди… Закрий рот, відкрий очі, будь слухняний… Кланяйся низенько… але про нас не забувай. Якщо часом хтось прийде, несучи в руках горнятка-близнюки, і передасть поклін… ти розповіси все, що почуєш. Настав час… Настав час… Або Лешки нас уярмлять, або ми їх виженемо і видушимо всіх до одного. Тільки ж — тсс…

Старий приклав пальця до вуст. Самбор наблизився до Віша і обійняв його коліна.

— Ох, — сказав він, — важко мені йти між чужі люди і кидати вас. Я думав, що з вами проживу весь свій вік.

Віш перебив його.

— Ти не назавжди йдеш туди, — тихо сказав він, — як настане пора, ми дамо знати тобі, і ти повернешся… Багато чого навчишся там, побачиш, довідаєшся, адже тебе там не будуть стерегти… На Купалу і на Коляду тобі дозволять прийти до мене… а від городища до нас не так уже й далеко.

І він погладив його по голові… Але Самборові, незважаючи на умовляння, важко було на серці.

— Батьку мій, — смутно прошепотів він, — все, що ти накажеш, я виконаю. Але тут я був вільний, а там чекає мене неволя й небезпека. У вас ми всі діти, а там будемо невольниками. Гіркий той хліб, який доводиться їсти в неволі.

Віш ніби не хотів і слухати тих скарг і не відповідав на них.

— Дивись і вчися, — повторив він, — і все запам'ятовуй. Нам усім загрожуватиме неволя звідти; якщо ми не подумаємо про себе. А хто з нас знає, що в тому вовчому лігві готується? Жоден з кметів не має там своєї людини. А я посилаю тебе — будь там моїми очима. Князь — лиха тварюка, любить, щоб йому кланялись, тож кланяйся, заслужи ласки, і ніхто не буде критись перед тобою. Там часто п'ють, а в п'яного завжди на яздщі те, що в тверезого на думці.

Старий шепотів щораз тихіше, коли-не-коли ляскаючи хлопця по плечі… Той стояв, похнюпивши голову, посмутнілий. Вже місяць підбився вгору і сяяв, віддзеркалюючись у воді, коли нарешті, після довгої розмови, вони розійшлися. Самбор залишився на подвір'ї, стояв як укопаний, спершись на ворота. До нього прийшли полащитись собаки, він погладив їх… Хлопець вслухався в щебіт соловейків, у квакання жаб і крики бугая на болоті, неначе хотів запам'ятати цю нічну музику пущ, яку вже не скоро сподівався знову почути. Його не брав сон. Він сів на колоді і просидів там цілу ніч — аж поки не розвидніло.

Жінки вже починали поратись, коли парубок обійшов навколо подвір'я й опинився біля задніх воріт, ніби сподіваючись когось там зустріти.

Першою вийшла Яга й поспішила йому назустріч.

— Самборе, мій любий, не побивайся, не сумуй, ти ще повернешся! — Але сама вона втирала фартухом сльози.

Раптом у напівпрочинених дверях з'явилася Дзіва, яка замислено і неквапно переплітала свої коси. Вона глянула на хлопця і сумно усміхнулась.

— Чого ти стоїш такий похмурий? — спроквола промовила вона якимсь спокійним і протяжним, як спів, голосом. — Що з тобою? І не соромно тобі боятися? Ще й, може, плакати почнеш? Не кожному ж судилося сидіти в хаті й спочивати. Різна в людей буває доля, різний талан. Будь про все хорошої думки. Часом я бачу, далеко і ясно бачу, часом можу відгадати, що буде завтра… Не сумуй, Самборе. Нічого з тобою не станеться.

— Жаль мені вас покидати, — сказав хлопець. — Сумно мені буде.

— І ми скучатимемо за тобою! — сказала Яга.

— І ми скучатимем! — повторила Дзіва. — Але ж ти до нас ще повернешся.

— Коли? — спитав Самбор.

Дзіва випустила з рук коси і втупила очі в землю; вся її постать набрала врочистого вигляду, і вона заговорила повільно, не дивлячись на хлопця: — Ти вернешся ще, вернешся…

Говорячи все тихіше, вона нарешті замовкла, підвела очі на Самбора, який стояв перед нею, і з веселою усмішкою замахала йому на прощання руками, та, раптом опам'ятавшись, ухопила розпущені коси, вбігла до хати, з грюкотом зачинивши за собою двері.

Все прокидалося по хлівах та оборах. Парубки йшли виганяти стада, дівчата тягали воду з колодязя. Встав уже й смерд із своїми людьми і почав підганяти їх, щоб швидше збиралися в дорогу; Генго послав хлопця напувати коней; старі челядниці розпалювали вогонь; Віш, прокинувшись після чуткого сну, накинув на плечі сіряка і вийшов, спираючись на ціпок, подивитись, яка буде погода…

Челядниці несли зі стайні щойно надоєне кобиляче молоко. У хаті вже знову стояло повне цебро пива і лежали коржі: гості мали поснідати, перш ніж виїхати з двору. Віш завчасно поклав на лаві ведмежу шкуру, яку, на жаль, мусив віддати смердові, щоб той не розгнівався і не поскаржився на нього князеві.

Слухняний Самбор уже приготував у дорогу торбинку, взув шкуряки і добре обкрутив ноги мотузками. Пращу і лук він начепив на себе, а сокиру прив'язав до пояса. Важко було йому на серці. Та він тішив себе надією, що багато чого зможе побачити на білому світі… За один день більше, ніж тут, у дворі, за все життя. Та й жаль було всіх, і він раз у раз позирав на хату, але, окрім старої Яги, яка винесла йому на дорогу коржа, не побачив більше нікого. Тільки хлопці один за одним кидались йому на шию.

Смерд, його супутники, Генго і старий господар зібралися біля вогнища. Всі поспішали в дорогу; по небу пропливали чорні хмари, і людям здавалося, що скоро лине дощ, але Віш запевняв їх, що небо проясніє. Німець зовсім не засмучувався, що його забирають до княжого городища; він їхав ніби зі своєї волі, проте смердові друзі пожадливо позирали на його сакви. Мовчазний Герда більше тривожився, ніж його батько, але цього не виказував. З нього всі сміялися, тикали пальцями: німий.

Нарешті, наївшись і напившись, вони рушили до коней. Самбор упав старому до ніг, але той, ледь кивнувши, випровадив його. Коня йому з дому не дали — він мусив пішки встигати за вершниками. Смерд рушив попереду, за ним четверо його супутників та новобранець з похнюпленою головою; позаду всіх їхав Генго з хлопчаком. Так вони, минувши ворота, звернули на берег річки — в густі зарості — і незабаром зникли з очей старого Віша. Коли Самбор озирнувся, то нічого не побачив, окрім стовпа диму над хатою, що здіймався угору…

Подорожні їхали мовчки. Їхні коні майже самі знаходили собі дорогу, хоча й сліду її не було. Смерд дрімав; куняли також, час від часу пробуджуючись, і його товариші; не спали тільки Генго та Самбор.

Було вже далеко за полудень, коли вони на пагорбі побачили величезний камінь, а навколо нього — менші, що стояли мов на сторожі. Деякі вже вгрузли в землю, на інших сивів мох… Поблизу каменя походжав з білим ціпком у руці старий, згорблений чоловік. Було це стародавнє урочище, де колись складали пожертви. Старий підійшов до каменя, простяг руки і, щось бурмочучи, почав кидати на нього якесь зілля. Але незабаром він зник з очей.

Далі вони проїжджали повз високу, насипану на березі річки могилу, порослу Дерном і внизу закидану зеленим віттям. Кожен, виламавши по дорозі гілку, кинув її, минаючи могилу. Тільки Генго, хоч і з цікавістю спостерігав це, утримався від жертвоприношення.

— Що це за могила? — спитав він Самбора.

— Лешковою називається, — відповів хлопець, — тут, захищаючи від ворога переправу, був вражений стрілою і загинув старий князь. Військо кинулось на ворожу рать і розбило її, а своєму панові — жменька по жменьці — з землі могилу насипало… В могилі, кажуть, закопані великі скарби, але їх пильнують духи. Один раз у рік, на Купалу, могила розкривається, і кожен, хто хоче, може увійти туди і взяти їх, скільки кому заманеться; тільки ж треба якнайшвидше вернутись назад, бо коли проспівають півні, могила закривається; там уже не один залишився.

Самбор, сповнений смутку, почав розповідати казкову історію про те, як один пожадливий до скарбу чоловік підкрався в ніч на Купалу до могили, увїйшов у неї і там побачив величезні палаци, а в них дивні, повні золота, світлиці; він ішов усе далі й не зогледівся, як півні заспівали… Цілий рік його не було… І лише тоді, коли знову розверзлася могила, він вийшов — живий, але німий, бо духи відібрали в нього мову, щоб він не виказав їхніх таємниць.

Потім вони проїздили більш людні місця; ліворуч і праворуч по гаях здіймався над хатками дим; над річкою часто траплялися сліди погаслих вогнищ і кінських копит… Тут і там валялися білі кістки…

Десь опівдні вони зупинились у зеленому дубовому гайку; тут і паша була хороша для коней, і вода близько — можна було перепочити. Всі позіскакували з коней і, полягавши в затінку, почали підживлятись, хто чим мав. Самбор дістав білого коржа, якого дала йому на дорогу Яга, подивився на нього і сховав назад у торбу — волів бути голодним, ніж їсти його… Це ж був домашній корж!

Раптом Самборові почувся звідкись дивний голос.

Нікого не було видно, але до його вух долітав протяжний спів, що наближався. Хтось тихо й приглушено, тремтячим голосом, наспівував собі, вторуючи на струнах. Слів ще не можна було вловити, доносилась лише мелодія, жалібна, похмура і сумна. Всі з цікавістю звернули погляди до річки, звідки, як здавалось, линула ця пісня.

Внизу, піщаним берегом, ішов у супроводі малого поводиря сліпий старець. Ступав він повільно; поперед себе тримав гуслі й перебирав тремтячою рукою струни. Смерд прочумався і, побачивши його, гукнув:

— Гей, старий, а йди-но сюди!

Сліпець зупинився, підвів повільно голову й білі, з кривавими повіками, очі.

— Йди-но сюди, старий, сядь і відпочинь, — повторив смерд, — коржем поділимося з тобою і пісень послухаємо.

Старий ще перебирав пальцями струни, але вже не співав. Зупинився, подумав трохи, потім ціпком показав хлопцеві на пагорб, і вони рушили.

— Куди йдеш, старче? — запитав смерд.

— Хіба я знаю? Ходжу з піснями по світу… — відповів сліпець, — від хати до хати.

Говорячи це, він почав обмацувати києм місце, на якому стояв, і обережно опустився на землю. Поклав на колінах гуслі й замислився. Помовчавши трохи, він тихо, якось невиразно, почав співати, ніби все життя його полягало в пісні, вона сповнювала йому груди і була для нього повітрям, без якого не прожити людині.

Всі замовкли. Один із пахолків дістав з торби коржа і поклав у руку старому, а той поволі підніс його до рота і почав їсти. Хлопчик, який водив його, пішов з горшком до річки по воду.

Самбор підсів до сліпця.

— Старий Словане, — сказав він, — ідіть на ніч до Вішового двору… Там з радістю вас пригостять.

— На ніч? До Вішового двору? Не з моїми ногами гуди добиратись, — відповів сліпий, — ноги в мене немічні та ще й збиті. Я надто поволі дибаю… Повзу, мов той слимак… Як пройду трохи, то й відпочити хочеться. А до старого Віша далеко… ох, далеко…

— Але ж ви туди зайдете, — мовив Самбор. — І коли станете біля воріт, вітайте їх від імені того, хто сьогодні розпрощався з ними.

— Ви з Вішового двору? — спитав старий. — А хто тут ще з вами? Я чую: навколо багато людей. Хоча й очі не бачать…

Раптом докинув слово і смерд:

— Це все люди князя… Еге ж! Ми до городища їдемо, до вежі. І цей з нами. А ви були в городищі?

— Колись… Колись! — сказав старий. — А тепер нема потреби туди заходити… Там мечі співають і залізо грає… Не до пісень їм.

Він зітхнув.

— А навіщо князеві пісня? — вигукнув смерд. — Це бабська річ.

— А війна… війна, — сказав Слован ніби сам до себе, — а війна — це для диких звірів. Поки чужий дух не повіяв на полян, батьки орали землю, співали собі і мирно славили богів. І їм не потрібна була зброя, хіба що на звіра…

Смерд засміявся.

— Е-е, — сказав він, — не ті тепер часи!

Не ті святі часи, що були колись, — вів далі сліпий співець, — не ті часи, коли у нас було більше гуслів, ніж заліза, і люди більш співали, ніж плакали. А сьогодні сліпий гусляр співає сам, бо нікому його слухати. Хай запам'ятовують ліси, як жили ті, що сплять тепер у кам'яних могилах. А як помруть старі люди, піде з ними в землю й пісня, і сини не знатимуть про справи батьків; замовкнуть могили. Старий світ кане у безвість…

Він так повільно говорив, а слова так непомітно переходили в пісню, що й не зоглядівся, як почав співати. Руки, відклавши хліб, забігали по струнах, а струни стали скаржитись і плакати.

— Я, мабуть, вже останній пісняр, — сказав Слован, — мене осліпили ще замолоду, щоб душа моя дивилася в інший світ. Я всі землі обійшов, але нічого вже не бачив. Від бурхливого Дунаю до Білого моря, від Хорватських гір аж до лісів над Лабою. Мене несли ноги, а не очі, — по бездоріжжю, туди, куди доля вела, де збирались люди. Я сідав на землю, вони ставали навколо мене, жінки плескали в долоні, старі плакали за батьками. Я йшов від урочища до урочища, від могили до могили, від джерела до джерела… аж ген туди, де кінчається людська мова.

Він замовк. Смерд напівслухав, напівдрімав. Коли запала мовчанка, промовив:

— Співай, старче, далі!

— Про що вам співати? — пробурмотів, ніби питаючи сам себе, Слован. — Вам треба іншої пісні, давньої ви не розумієте. Про що ж співати? Про прабатьків з-над Лаби і Дніпра? Ви їх не знаєте. Про білих і чорних богів, про Вішну і Самовіла?

Голосу нього притих, голова затряслась…

— Колись було інакше. Співця вітали юрми, діди вели його під святий дуб, до святого джерела, у вічове городище, на могильний жальник. Старі й молоді ставали в коло і слухали… Мед і пиво стояло перед сліпим, вінок йому прикрашав скроні. В городищі князь підставляв застелену лаву, — садовив на почесному місці; а тепер ми пастухам на вигоні співаємо… про голод і холод.

— Співай, старий, співай! — наполягав смерд.

— Співай! — повторили за ним і інші.

Слован ударив у струни…

Співець закінчив пісню, і запало мовчання.

— Ще якусь утни! — вигукнув смерд. — Не відмов нам, старий.

Сліпець знову вдарив по струнах.

— Ця пісня з Хорватських гір, — сказав він, — довга, але молодша віком, може, вона вам більше сподобається?

І залунала нова, жвавіша й пломінкіша мелодія, швидше вимовлялися слова, і страшно виблискували білі очі в старого…

Коли старий заспівав про Рітгара, Генго, котрий сидів недалечко, почав так чмихати й сопіти, що сліпий почув його. І як тільки закінчив співати пісню, він спробував, спираючись на костур, підвестися з землі. Допомогли йому Самбор і пахолки.

— Що з тобою, старий?.. — запитав смерд.

— Чужого почув я, — промовив тремтячим голосом Слован, — перед чужим співав… Ніби мед лив у калюжу.

Він стривожився, насупив брови і, бурмочучи щось, пошкандибав собі, підганяючи ціпком поводиря. Ніхто не смів його затримувати. Кілька разів він гнівно крутнув головою і квапливо віддалився, притиснувши долонею струни, щоб більше не гучали вони, і стуливши вуста, щоб не подати голосу.

І всі кинулись до коней: настав час рушати в подальшу дорогу. Тут же, поблизу, треба було вбрід переправитись через річку, і Герда взяв Самбора на свого коня… На протилежному березі виднілась засіяна нивка, обгороджена засіком, але вночі її витовкли ведмеді. Ліс тут порідшав, і де-не-де стирчали обгорілі пні. Трохи далі пасся табун коней, його охороняв озброєний чоловік, з ріжком біля пояса, з карбованою палицею в руці. Вони переїхали через гайок, і лише тепер відкрилося перед ними широке поле. Звідси видно було велике озеро, в якому відбивалось призахідне сонце. Над водою кружляли зграї пташок, кілька човнів погойдувалось біля берега, інші плавали вдалині.

Генго і Самбор, підвівши очі, побачили сіру могутню вежу, що гордо височіла попереду. Стояла вона на самому березі, якась похмура і страшна, і біля неї тулились поставлені в зруб стодоли й хати.

— Ось і князеве городище! — вигукнув смерд, звертаючись до німця і з гордістю показуючи на вежу, що виднілась оддалік. — Прибудемо вчасно, там ще й не спатимуть.

У пахолків засяяли від радості очі. Самбор невесело глянув уперед; вершники почали підстьобувати коней, і хлопцеві довелося бігцем доганяти їх. Німець спідлоба позирав навколо себе.

В міру того, як вони наближались, перед ними все виразніше поставало городище. Вежа з сірого каменю ніби росла на їхніх очах; біля підніжжя її вже можна було розрізнити мальований дім, хати та інші будівлі, частково закриті валами. До вежі прилягали просторі, поставлені з дерева будинки з дранковими дахами, крізь які пробивався зараз у різних місцях дим. Біля городища юрмились люди і стояло багато коней. На березі озера слуги напували худобу. По валах походжали вартові у залізних шоломах, зі списами в руках.

Оперізували городище вал і глибокий рів; щоб пробратись у подвір'я, треба було переїхати через міст, що підіймався й опускався, і прокладеною через озеро греблею… Вони довго їхали, поки нарешті прибули до вузької брами; тут смерда впізнали і відразу ж відчинили йому; сторожа, побачивши за ним Генга, з цікавістю з'юрмилась навколо нього й почала розпитувати, хто він.

Німець і зараз не виказував тривоги; він зіскочив з коня, взяв його за повіддя і спокійно пішов за своїм провідником. Минувши греблю і міст, вони вступили в просторий двір; в кінці його стояла вежа, до якої знизу не було жодних дверей: заходили всередину лише по драбинах. До неї прилягали князівські гридниці й покої, а перед ними тягнулась довга галерея на дерев'яних стовпах. Весь будинок був розмальований білою, жовтою і червоною фарбами; посередині, з чільної сторони, на товстих, майстерно вирізьблених підпорах височів ганок. Тут стояли широкі лави, а з них видно було весь двір, всі будівлі, вали, озеро і браму.

Коли смерд із своїми людьми в'їжджав у подвір'я, по якому сновигала челядь, на гайку появився кремезний, середнього зросту чоловік; у нього було червоне, заросле ріденькою борідкою обличчя з диким і пронизливим поглядом; з-під хутряної шапки з білим пером вибивалось довге волосся. З одежі, а ще більше з обличчя видно було, що він тут пан. Шати в нього, підперезані поясом, окутим мідними та срібними бляхами, були такого ж крою, як і в усіх, з широкими рукавами й відкритим коміром; на ногах красувались шкуряки, перев'язані червоними шнурами, сплетеними з вовняних ниток. Тільки шати його були з тонкої тканини, чудово облямовані, за поясом стирчав у коштовній оправі меч, а на ланцюжку висів такий же ніж.

Він заклав обидві руки за пояс, насунув шапку на очі, насупив брови і стояв з грізним виглядом. Смерд, ще здаля побачивши його, присмирнів, зіскочив з коня, зняв шапку і, низенько схилившись, пішов до нього. Наблизившись, він ще нижче нагнувся і приклав руки до панських ніг.

— Кого це ти піймав на дорозі? — почувся грубий і хрипкий голос. — Видно, не свій.

— Він — німець, з-над Лаби, купець, — почав смерд здавленим голосом. — Каже, ніби не вперше вештається по нашому краї… Я застав його в гостях у кмета Віша, — хтозна, про що він з ним радився. Тому я й наказав йому їхати за мною. Але він зовсім не чинив опору і заявив, що ніби його послано до вашої милості і він хоче бити чолом перед вами.

Князь мовчки глянув спочатку на смерда, потім на Генга, який стояв оддалік і ніби чогось очікував. Князь не дав жодної відповіді, довго розмірковував, нарешті кинув байдужим голосом:

— Хай поки що він у вас побуде… В мене сьогодні гості, нема часу з ним розмовляти… Не моріть його голодом, нагодуйте й напоїть… Завтра вранці приведете до мене.

Смерд знову покірно вклонився йому до ніг.

— Я взяв у кмета Віша парубка, він здоровий і сильний, носитиме довбню і списа. У нас, милостивий пане, мало людей… Старий змій посичав, але мусив дати.

— Вони всі сичать, — буркнув князь, — але я їм позатикаю роти і навчу мовчати й коритися… Я знаю їх, певне, їм пригадалася стара вовча свобода… Цих дикунів треба буде закувати в колодки.

Смерд не наважувався відповідати, стояв, похнюпивши голову й опустивши руки.

— Віш, Віш… — вів далі, походжаючи по помосту, князь. — Я знаю його, він там у пущі князем і паном себе почуває, а мене й знати не хоче.

— А який багатий, — прошепотів смерд, — там у всьому достаток! У нього сила-силенна і людей, і худоби, всякого добра, пива, меду… Хто знає, може, навіть і металу, срібла й злота. Всі кмети такі, милостивий пане.

— До певного часу… — буркнув князь і сів на лаву.

Смерд побіг виконувати наказ. Генго чекав його, не відходячи від своєї сакви, на яку жадібно позирало безліч очей.

— Милостивий пан лише завтра вас прийме, — тихо сказав йому смерд. — Ви маєте час відпочити, підготуватись. Він попередив, щоб я вас не морив голодом, але у нас ніхто не вмирав з голоду, хіба що в льоху, під вежею… — додав він, посміхнувшись. Потім шепнув на вухо німцю: — Сьогодні його милість похмурий, очі кров'ю налиті… Це й краще, що він відклав зустріч на завтра… — Смерд ще більше нахилився до вуха Генга. — І не дивно, що він трохи сердитий: вчора до нього, я чув, племінника привели, який було втік і знюхався з кметами… Довелося виколоти очі й кинути його до темниці, щоб не шкодив. Бачте, своя кров… Лешек.

Смерд здвигнув плечима.

— Та й двох людей його мусили повісити… А шкода, воїнами могли б служити, адже були здорові, тільки ж це небезпечні вовки…

Чи йому хотілося порозмовляти, чи намагався підлабузнитися до німця, — він усе ще продовжував висловлювати свої зауваження:

Нелегко князеві владарювати, люд тут недобрий… Із кметами не припиняються суперечки, та все ж він винищує їх потроху. Годує, поїть… тягне за язик… а потім…

Смерд дико зареготав і зиркнув на будинок.

У Генга був час оглянути подвір'я; він багато побачив світу, побував не в одному замку, тому, можливо, його ніщо тут не дивувало і не лякало, хоча й потрапив в оточення диких облич; здавалось, ці люди тільки й чекали кивка, щоб накинутись на, Генга. Вони ходили довкола, приглядались до нього, і він чув, як повторювали раз у раз:

— Німий. Німий.

Генго отак стояв собі, ніби очікував чогось, і раптом побачив чистенько одягненого хлопчака, з довгим, що спадало аж на плечі, волоссям. Пахолок кивнув йому і дав знак іти за ним. Залишивши коней на Герду, Генго слухняно поплентався за провідником.

Через широкі ворота в стіні вони увійшли в друге подвір'я. Тут усе мало інший вигляд, не такий войовничий. Галереї були розмальовані світлими фарбами і звернені до сонця; на мотузках сохла білизна і жіноче вбрання. Посеред двору росло кілька старих дерев, а в глибині порались якісь жінки та бавились у піску діти.

Хлопчак, приклавши палець до губ, повільно вів Генга до бічних дверей будинку і, коли вони відчинились, опинився разом із німцем у чудовій світлиці. Віконниця її була широко відчинена на озеро. Вже западали в кімнату вечірні сутінки.

По всьому видно було, що цей покій прибирала жіноча рука. Наповнювали його пахощі якогось ніби свіжозів'ялого зілля. Навпроти палаючого вогнища, на прикритому подушкою дерев'яному табуреті сиділа жінка в шерстяній, з пишними зборками, сукні, з головою, пов'язаною білим покривалом. З обличчя її видно було, що вона колись була досить вродливою. Від колишньої краси в неї залишились чорні, іскристі очі. Обіч, на невеличкій лаві, стояли різні горнятка, мисочки, кубки, лежало складене жмутками зілля. Вона з цікавістю глянула на прибулого, який покірно вклонився їй до самої землі, посміхнулась і заговорила милою для його серця мовою лісів Тюрінгії:

— Звідкіля ти?

— Милостива пані, — звернувся німець, озираючи світлицю, по якій з цікавістю все ще сновигали челядниці, — я з-за Лаби, але звик блукати по світу й рідко коли буваю вдома… Я трохи знаю тутешню мову, отож і вожу сюди з заходу крам і міняю.

— Міняєш? На що? — спитала жінка. — Хіба ж у цих убогих дикунів щось можна взяти? В них нема ані золота, ані жодного іншого металу… Мов звірі, живуть по лісах… У них навіть нема ні міст, ні сіл… а ще людьми йменуються…

Вона зітхнула. Генго, з цікавістю дивлячись на цю жінку, непомітно засунув руку в кишеню, вийняв перстень з камінцем і здаля показав їй. Побачивши його, жінка схопилася з місця, подала знак служницям, щоб вони вийшли, і, коли випровадила їх за двері, жваво наблизилась до німця. Той присів на одне коліно.

— Ти приніс мені звістку від мого батька? — вигукнула вона.

— І від ваших синів, милостива пані, — додав німець, підводячись.

— Від синів! — повторила вона, радісно заламуючи руки і підносячи їх над головою. — Розповідай, розповідай мені про них довго, багато…

Вона знову сіла і, спершись на долоні, поглядала то на Генга, то на вогонь, на якому варилось якесь зілля, наповнюючи їдким запахом світлицю.

— Ваш старий батько, — сказав посланець, — кланявся вашій милості. Він вручив мені цей перстень як знак того, що ви можете довіритись мені.

Німець наблизився до неї і трохи понизив голос:

— Доходили туди різні чутки… Батько вашої милості стривожений… Він готовий з людьми прибути на допомогу, якщо вам загрожуватиме яка небезпека… З цим мене й послано.

Жінка нахмурила брови і зневажливо махнула рукою.

— Князь вам скаже сам, чи є в цьому потреба, — мовила вона. — Ми й без допомоги впораємося з дядьками, племінниками і кметами…

Говорячи це, вона ніби мимоволі глянула на вогонь і на зілля.

— Кмети здавна бунтують, але багатьох із них вже не стало. І щодня їх меншає… Ми не тільки кметів, а й взагалі нікого не боїмося, городище в нас укріплене, людей багато… До того ж мій милостивий пан уміє їх як слід використати. Розповідай мені про дітей… Ти бачив їх обох?

— На власні очі, — сказав німець, — прекрасніших молодиків нема у всьому світі… А як вони орудують зброєю і гасають на коні!.. Всі в захваті від них…

У жінки проясніло обличчя.

— Вони могли б уже повернутись додому, — додав Генго, — щоб стати підпорою для милостивого пана.

— Ні, ні! — перебила його жінка. — Ще не час їм повертатись. Я не хочу, щоб вони бачили те, що тут має коїтись, не хочу, щоб так рано втягувались у міжусобиці зі своїми кревними… Незабаром настане мир, тоді ми їх і покличемо… Ах! Я так давно не бачила своїх синів! — додала вона. — Відібрали їх від мене, щоб вони у діда і в наших вчились військового ремесла. Стільки років… То ти бачив їх обох? — знову запитала вона.

— Не раз, — сказав Генго. — Хоч князь Лех і на кілька років молодший, але поруч із братом здається ровесником йому. Обидва сильні й здорові… Кидають списи, як ніхто, з луків стріляють у пташок… Сідають на найдикіших коней…

У матері заблищали очі.

— А гарні ж вони?

— Кращих від них нема в усьому світі! — відповів Генго. — Високий зріст, ясні чола, голубі очі, світле волосся…

На її вустах заграла усмішка, але водночас дві перлисті сльозини покотились по її блідому обличчі. Почалася довга, але вже тихіша розмова, посипались одне за одним запитання… Запав морок, осяяло кімнату світло вогнища, а німець усе ще розповідав і не міг наситити материної цікавості; нарешті вона випровадила його, кивнувши головою:

— До завтра.

Самбору дозволили вільно ходити по городищу і все оглядати. Як тільки вони в'їхали в подвір'я, до нього підбіг Кос, здавна йому знайомий пахолок, і повів його до будинку, в якому містилась дружина. Не було тут нікого, бо одні вояки вартували на валах, другі прислужували в дворі, а треті охороняли греблю; кільканадцятьом озброєним ратникам князь — не без мети — наказав сидіти в бічній світлиці. В нього гостювали кмети. Кос так само ненавидів князя, якому був змушений служити, як і більшість двірні, силоміць захопленої в лісах. Із Самбором вони порозумілися з першого ж слова.

— І тебе сюди, до цієї вовчої ями, вкинули, — шепнув пахолок.

— Примусово, проти моєї волі, — відповів Самбор.

— А знаєш, яке тут життя? — спитав Кос.

— Здогадуюсь, — сказав Самбор.

— Неволя. Неволя!.. — зітхнув парубок. — Робимо на них, як воли, а знущаються над нами, як над псами. Князівським собакам і то краще живеться.

Хлопці зітхнули; в приміщенні було задушливо, і вони разом вийшли на вал біля вежі. Кос показав на невеличку дірку в мурі при самій землі.

— Вчора кинули туди одного з племінників, — прошепотів він, — виколовши йому очі… Я сам бачив, як його люди тримали, а старий Джега виколював ножем йому очі… Кров, мов сльози, текла… А він навіть і не кричав… І не просив помилування, бо знав, що цього тут не буде. Потім його, перев'язавши вірьовкою, спустили в темницю і держатимуть на самому хлібі й воді, поки не здохне… У дворі погрожують, що так буде і з іншими…

— Якщо таке вчинили з племінником, то що ж чекає наших кметів? — запитав Самбор.

Кос знизав плечима.

— Буде те ж саме або ще й гірше, — сказав він, — якщо вчасно не візьмуться за розум.

З хоромів долинали приглушений гомін, сміх і вигуки.

— Там князь веселиться, — сказав пахолок. — Завжди в нього так починається, поки на учті до звади і до ножів не дійде… І сьогодні, мабуть, так само закінчиться… Він спочатку підпоює, бо з п'яним легше розправитись… Вже кілька разів запрошують кметів у городище, ласкаво приймають, але мало хто виходить звідси живим… Князь потроху винищує їх, отож інші мусять тихо сидіти.

Він з цікавістю глянув на Самбора.

— Що ж ваші мовчать? — запитав він.

— Я не знаю, — сказав обережно прибулий, — певно, і раді б щось зробити, та не можуть, а може, й чекають чогось…

— Баби вони, ось хто! — вигукнув Кос.

Городище сильно укріплене, — пояснив Самбор.

— Нічого, — мовив Кос, — і каміння розвалюється… А постоїть, то ще більше укріпиться — на людських черепах…

— Дружина в князя численна…

Пахолок посміхнувся.

— Громади ще численніші від неї, — тихо сказав він — якби тільки вони розум мали… У нас тут все на німецький лад… Княгиня, наша милостива пані, німкеня родом, отож не один німець і вештається тут. Молодші жінки й наложниці також із-за Лаби… І звичай заведений німецький: князь про свободу общин та громад і знати не хоче… та й про віча не хоче слухати… Німецькі дівки торочать, ніби чули, як нахвалявся, що коли сам собі не дасть ради, то німців покличе.

Кос ліг на землю: вони саме підійшли до вікна, яке вело до льоху, і коли замовкли, почули глухий стогін. Здавалось, він виходив із-під землі.

— А чим же племінник завинив? — спитав Самбор.

— Найбільше — тим, що він однієї крові з князем, а той не хоче, щоб тут були кревні його, бо боїться їх… Хто знає? Племінника звинуватили, ніби він був у змові з кметами і обіцяв їм повернути волю…

Хлопець, який ще вчора над річкою втішався співом соловейка, сьогодні слухав виття псів і зловісне каркання круків, що чорною зграєю літали над вежею.

Самбор подивився вгору.

— Е! Це наші щоденні гості, — озвався Кос, сміючись, — а вірніше, товариші, бо ніколи не покидають вежі. Завжди готові накинутись на труп, а в нас рідко коли буває, щоб обійшлося без жертв. Круки особливо неспокійно кружляють надвечір, бо саме в цей час їм кидають здобич… Ось побачите, вони й сьогодні недарма каркають…

Генго, вийшовши від княгині, повернувся на перше подвір'я. Тут він стрів смерда, що очікував його, і той повів німця в темну хатину, де годували челядь. Вікно трапезної, як і всі вікна, закривалося зсередини дерев'яною віконницею; виходило воно на подвір'я навпроти князівських палат; звідси можна було чути і навіть бачити, як відбувалася учта.

Вечір випав теплий, в покоях стояла духота, і всі вікна були відчинені навстіж; у князівській гридниці, яскраво освітленій лучиною, зібралось багато людей, не змовкав гамір. Князь, видно, любив веселі жарти і старий мед, бо на бенкеті, що почався одноманітним гомоном, незабаром залунали пісні та гучні крики. Іноді веселощі переходили в запальну сварку й суперечку, чулися роздратовані голоси, їх заглушали інші, потім наставала тиша і знову вибухала сварка, ще запальніша. Хоча й не можна було розібрати жодного слова, самі голоси свідчили, що веселість змінилась дикою запеклістю… Однак люди, видно, звикли до подібних учт і спокійно слухали цей гамір і вигуки. Тільки Генго тривожно озирався, а смерд, помітивши його розгубленість, сказав, посміхаючись:

Все це кмети, жупани й старійшини. Князь їх підпоює, а після меду в них виривають іноді зухвалі слова; та й він, наш милостивий пан, буває нетерплячий… І як часом зіткнуться… Що подієш! Якого вхопить — так і задушить, і стає менше на одного кмета… Буває, що й між собою вони погризуться, а як зчепляться, то й до смерті вбивають один одного… Та що нам до цього!

Спів, що долинав з хоромів через відчинені вікна, був часом схожий на ревіння, регіт — на виття, а гнів — на гарчання собак, що ось-ось перегризуться… Але раптом усе затихло, і тільки чути було радісні, переможні вигуки, поки знову — слово за словом — не вибухала сварка; а тепер уже й мечі забряжчали. Генгові здалось, ніби він відрізняє голос князя, голос, що лунав, мов грім серед шуму бурі. Потім знову запало мовчання.

Раптом Генго, вихилившись із вікна, побачив у дверях залитого місячним світлом ганку якусь чорну масу. Була це купа людей, що переплелись руками й ногами; кусаючи один одного, мордуючи й душачи, вони, мов якийсь клубок, викотились на ганок, а з нього по кількох сходинках посунули на подвір'я і звалились на землю. Опинившись тут, ця зщеплена в одне ціле юрба почала качатись по піску; гості бились і давили одні одних. Виблискували, шукаючи ший, мечі, простягались руки, щоб душити лежачих… А князь, взявшись у боки, стояв на ганку і сміявся. Ця рухома маса людських тіл повзала по подвір'ю і не могла розсипатись, тільки де-не-де залишався нерухомий труп, розпластаний і зім'ятий…

Унизу біля сходів лежав сивий старець із закривавленим волоссям, корчився і проклинав:

— А бодай би ти зник безслідно, проклятий Хвосте!.. І ти, і кров твоя… і потомство, і рід, і ймення… Бодай би ти загинув, провалився крізь землю!..

Князь сміявся і з цього старця, що прокльонами викликав духи.

У другому подвір'ї біля воріт стояв гурт цікавих жінок, що, виглядаючи, стежили переляканими очима за страшною різаниною.

Круки, зірвавшися з вежі, зі страшним карканням закружляли над водою.

Генго сидів на лаві, дивився на все це і не смів поворухнутись… Його огорнула тривога, можливо, за самого себе… Не міг збагнути, що то були за люди і чому князь, замість уболівати чи гніватись, лише сміявся. Не в силі більше залишатись у темній хатині, він вийшов у подвір'я, освітлене місяцем і догораючими на землі скіпками. Зупинився неподалік, але саме князь підвівся з лави і, хитаючись, почав походжати по ганку, наспівуючи щось веселе. Швидкий погляд його запримітив німця, який сидів у затінку.

— Гей, ти, йди-но сюди! — покликав він. — Іди-но сюди!

І він показав йому, мов псу, на свої ноги. Генго, стривожившись, ступив крок уперед. З усього — з ходи, мови і рухів князя — видно було, що милостивий пан п'яний.

— Ну от. Добра вечеря! — крикнув до нього князь. — Ти бачив, німцю, як весело вони потішились?.. Їм надто гаряче було, вони пішли купатись до озера. Сучі сини!.. Самі ж пересварилися між собою і порубали один одного… Самі, самі… Моїх там людей не було… Навіщо мед і розум, навіщо? Гей, ви, прокляті сакси і франки… Ви мудрі, еге ж! А хто б із вас так зумів позбутися цих комах?

Князь, узявшись у боки, зареготав.

— Залишиться після них удосталь одежі для людей, а для мене — землі і коней… Коли добра вечеря, то й меду не жаль!

І він знову зареготав.

— Напийся ж і ти меду, руда мордо! — раптом загорлав він.

Генго низько вклонився, дякуючи, але це не допомогло… Служник приніс йому величезний кубок, а коли німець відмовився пити, князь наказав насильно влити йому напій у горлянку.

— Про все, що бачив, розкажеш старому графові, — заговорив він напівсонним голосом. Те, що я почав, доведу до кінця… Не втечуть від мене ці гордії… і для синів буде спокійніше вдома… Надто вже розійшлися кмети… треба було їм скрутити в'язи… Скажи, що я не боюся їх… що й без допомоги обійдуся… що цих зміїв і падлюк я чимало видушив і всіх винищу!

Він ніби ще щось пригадав, дав знак рукою, щоб Генго ще ближче підійшов, і нахилив до нього голову через поручень лави.

— Ти бачив моїх хлопців? Ну, як, вже виросли?.. — почав він, не чекаючи на відповідь. — Певно, вже здорові, сильні? В кого вони вдались — у матір чи в батька? А чи не зледачіють вони там? Чи ходили вже в похід?

Генго пошепки відповідав на всі запитання милостивого пана, якого він боявся, але князь дрімав, очі йому злипались… Він говорив ніби сам до себе:

— Я наведу лад… я вам запроваджу Ладо… За бороди накажу вішати над шляхом… Я один тут пан і князь… Моя воля, не ваша! Геть цих падлюк… геть!

Очі в нього розплющилися, він побачив Генга, що стояв перед ним, пригадав, хто це, і посміхнувся.

— Ти бачив, як проходило полювання? — повторив він. — Так з усіма буде… кметами, жупанами і владиками… які чинять опір князеві.

Їх залишили, щоб вони поволі вмирали. Смерд обходив усі закутки двору, а решта челяді готувалась до сну. Після бучної учти в городищі запанувала тиша; тільки пси вили, почувши кров і трупи, та круки, каркаючи, то летіли на озеро, то повертались на вежу, до своїх гнізд.

Коли Генго прокинувся, вже розвиднілось; над ним стояв Герда і щосили смикав його за одежу; рудого кликав до себе князь. Німець, нашвидку умившись, подався до Хвостка і застав його самого; князь сидів у покої на долівці; перед ним у мисці стояло смажене м'ясо, в кубках — пиво та мед. Обличчя в нього було похмуре, очі налиті кров'ю; він довго дивився на німця, раніше ніж відкрив рота.

— Я знаю, чого тебе сюди прислали, — гордовито промовив князь. — Скажи їм від мого імені, що я дякую… В їхній допомозі нема потреби, а коли до цього дійде, покличу… Все ж волію обійтися без них… Бо задарма не підуть, а пельку їм запхати нелегка справа… Я їх знаю… Швидко повертайся, вклонись від мене… А хлопці хай учаться воювати… і ростуть… Повернуться, коли накажу, зараз не час… Я ще тут лад навести повинен; та й не скоро позбудусь нечисті… Старий граф хай буде спокійний, — додав він, — хоча тут люд дикий і звик до свободи, але зумію вкоротити її.

Він надпив з кухля і замислився, спершись на руку, потім зневажливо випровадив німця.

Як тільки Генго вийшов з покою князя, той же самий пахолок, що і вчора його кликав, передав йому прохання княгині зайти до неї з крамом. Взявши свій вузол, Генго поплентався на друге подвір'я, де, як і минулого разу, на нього чекала бліда пані, оточена жіночим почтом. У жінок були смутні обличчя — може, недавно ще й гарні, але тепер уже бліді, як і в неї. Генго знав, що де треба показати. В хаті Віша він не виймав коштовного металу, а поганенькі вироби з жовтої і червоної міді; тут же він добув срібні обручки і навіть золоті, зроблені з тоненьких платівок листочки та квіти, якими, за звичаєм, оздоблювали сукні. Жінки помітно зарум'янілись, побачивши ці блискітки; вони почали до нього підсідати, брати їх у руки і прикладати до темних суконь, щоб подивитись, чи пасують їм. Не встиг і озирнутись Генго, як майже весь його крам розійшовся по руках. Він стояв, оторопілий, не сміючи нічого сказати, як раптом служник відчинив двері, і увійшов милостивий пан у шапці, насунутій на чоло. З порога ще й усміхнувся до них. З погордою зирнув на прикраси, а коли княгиня закинула слово, що для її дівчат усе це пригодилося б, князь, сміючись, наказав німцеві залишити принесений крам.

Купець не посмів навіть і заїкнутись про обмін або винагороду, та й князь про це теж, як здавалось, не думав. Нарешті, коли купець, бажаючи врятувати хоч рештки товару, почав зав'язувати сакву, князь кинув йому з притиском:

— Скажіть графові, що ми це приймаємо від нього як подарунок для Брунгільди… Хай сам заплатить. Нема вам тут чого тинятись… Їдьте звідси, поки живі-здорові, не оглядаючись.

Не чекаючи більше, щоб йому повторювали цю пораду, німець, спохмурнівши, вийшов з покою княгині; він уже був за дверима, як Брунгільда, видно, зжалилась над ним, послала одну з дівчат сказати, щоб не хвилювався, що вона сама заплатить йому за взяті прикраси. Генго затримався в сінях; незабаром з'явилася перед ним вже літня жінка і мовчки повела його за собою до найближчої комори. Тут висіли в'язки шкур і лежала сила-силенна наваленого купами всякого добра. Генгові дали можливість самому вибрати, і він, тішачись, що не зовсім пограбували його, подарував комірниці срібний ланцюжок, а потім навалив, скільки зміг, собі на плечі шкур і квапливо повернувся до коней.

Якийсь неспокій в городищі, вереск і волання біля воріт змушували його якнайшвидше тікати звідси. Чути було довкола плач і нарікання, прокльони й погрози…

Були це родини кметів і владик — вчорашніх гостей в городищі, родини, до котрих вже дійшла звістка про кривавий бенкет…

А натовп збільшувався з кожною хвилиною. Люди погрожували князю кулаками, але він тільки сміявся з їх безсилої люті. Тривало це досить довго, аж поки смерд двох чи трьох обраних не впустив пішими у подвір'я. Вони йшли, плачучи, з непокритими головами, смутно перекидаючись між собою словами; наблизившись до ганку, де на підвищенні стояв князь, вони хотіли звернутись до нього, але той перший заговорив до них:

— За що ж це ви мене проклинаєте? — вигукнув Хвостек. — Я не винен у їхній смерті…

Коли він говорив, під тином, де густо росли лопухи, кропива та лози, щось заворушилось, підвелося… Хтось устав, блідий, як мрець, гойдаючись на потрощених ногах. На обличчі засохла кров, одне око було вибите, і з нього витікала запечена ропа. Він устав, підніс руку, і, ніби йдучи навпомацки туди, де стояли кметові діти, заволав хрипким голосом:

— Він не винен!.. Отрути й дурману нам дав з медом… Нацьковував брата на брата, підбурював і підмовляв, аж поки у нас очі не налились кров'ю і не відібрало пам'ять…

Побачивши під ногами камінь, на якому ще виднілися сліди вчорашньої засохлої крові, він нахилився і, вхопивши його, з усієї сили жбурнув у князя. Незважаючи на свою слабкість, цей чоловік так розгнівився, що кинутий ним камінь, влетівши через вікно в хороми, розбив якесь начиння. В цю ж мить князівська челядь рвонулась до нього, накинула йому на голову зашморг; старий захитався, упав, з горла в нього вирвалось харчання… І кати вже тягли трупа до валів.

Кмети, що стояли тут, побачивши це тіло біля ніг своїх, з грізним бурчанням відступили і, ніким не затримувані, повернули назад до моста, де на них чекали коні і люди; незабаром весь їх гурт з криком віддалився від городища. Тільки залишилося кілька жінок, що хотіли забрати тіла замордованих. Тепер з городища на греблю висипала челядь, — не для того, щоб їм допомогти, а щоб запримітити молоденьких. З них дві чи три, незважаючи на благальні зойки, було втягнуто на подвір'я; князь бачив, що витворяло його вояцтво, і лише посміхався.

Незабаром усе затихло… Тільки внизу, біля греблі, жінки відносили тіла, викинуті хвилею на берег, або ж на човнах пливли до трупів, що видніли удалині.

Генго квапливо нав'ючував на коней рештки свого товару і майна, щоб якнайшвидше вирушити з городища. Він і Герда, який ще більше злякався, ніж батько, поспішали, щоб до полудня вибратися за вали. Тут вони й натрапили на Самбора, що саме чекав на них. Смутний і заклопотаний, наблизився він до Генга. Спочатку озирнувся, чи їх, бува, з челяді хто не підслуховує.

— Добродію, — звернувся він, — мені здається, ви непогана людина… Скажіть, чи не вертатиметесь повз двір Віша?

Не сміючи чи, можливо, не бажаючи говорити, Генго кивком голови ствердив його здогад.

— Передайте поклін від мене, — додав він. — Я сумую за ними, хоча тут і не бракує розваг і добре в князівському замку… Чого, чого, а сміху досить! Отож розкажіть їм, що ви бачили і як ми тут справляємо учти… Вони будуть раді, що мене віддали сюди. Я втік би назад — ні мур, ні вода, ні колода мене тут не затримали б, якби не було так весело… Розкажіть, — повторив він, — усе, що бачили…

Генго позирав то на нього, то на городище й вежу, то на своїх коней, міцніше підв'язав сакви; йому хотілося якнайшвидше вирватися звідси, але він мовчав, боячись власного голосу, і лише кивав головою.

— Скажіть там, — додав Самбор, — що вчора багатьох кметів не стало… І який їм чудовий справили похорон… Обіцяють нам, що так буде щодня…

В льоху під вежею, окрім племінника з виколеними очима, сидить ще кілька кметів… І на інших прийде черга…

Генго, що все кивав головою і щораз неспокійніше оглядався навколо, дав нарешті знак хлопцю, щоб він відійшов.

— Ти бачив і чув, — промовив він до Герди, — що коїлося в городищі… Я радив тобі мовчати і не виказувати мову матері. Мовчи ж і тепер… Вдавай із себе німого…

Вони попрямували до Вішового двору. Дощ не вщухав. Коні сковзались, вершники мусили їхати повільно; лише ополудні вони помітили дим і засіки, а на галявинах — кобил; їх саме доїли жінки, відганяючи лошат.

Віш стояв на високому березі річки, біля нього на сторожі сиділи собаки. Німець здаля привітався з ним, і старий відразу ж рушив їм назустріч. Пси хотіли було кинутись на чужинця, та Віш їх відкликав і, пригрозивши, змусив замовкнути. Пси слухняно пішли за ним. Очі старого дивилися з цікавістю; Віш ніби був здивований, що німець повернувся з городища живий і здоровий… Кидав погляд то на нього, то на сакви і коней.

— О, ви надто швидко повернулись, — зауважив він, усміхаючись. — Чи пощастило вам там?

— Е, не було чого там довго робити, в тому городищі, — озвався Генго. — Ваш хлопець вітання вам передавав… Йому добре там…

— Молодому скрізь добре, — озвався господар і зітхнув.

З відповіді німця видно було, що він не мав бажання багато говорити. Віш задав йому кілька обережних запитань і, одержавши короткі відповіді, замовк.

У воротях молодого хлопця парубки привітали як знайомого і повели разом з кіньми до навісу. Герда, ніби охоплений лихоманкою, все ще тремтів від учорашнього страху та сьогоднішнього холодного дощу. Всім стало жаль його. Один з хлопців, не знаючи, що він розуміє мову, взяв його за руку і майже силоміць ввів до хати, де від самого ранку палав ясний вогонь. Жінки саме місили тісто, просівали борошно, а слуги, співаючи, крутили жорна.

Не було на полі і вдома такої роботи, під час якої, за тогочасним звичаєм усіх слов'ян, не співали б.

Спій супроводив усяку роботу, особливо жіночу. Мов пташки, виспівували дівчата і проспівували всю юність… Пісень навчались, навчаючись мови. Співали Гоніли, виганяючи череду на пасовище, співали, коли пасли і коли верталися з поля, співали коло куделі, біля жорен, біля діжі-матері, біля кросен, від смутку і радості, зі слізьми та риданнями, на весіллі і на похороні. Були прадавні, освячені віками пісні, з котрих, як казало прислів'я, не викинеш і слова; але були й інші, що линули просто з серця, і той, хто їх перший проспівував, сам не знав, як вони в нього виникли і як склалися. Їх чув хтось інший, щось до них додавав, а третій змінював, і народжувались від багатьох невідомих батьків пісні; так монета, складена до монети, множить скарби.

Коли малий Герда, змерзлий і посинілий, увійшов до хати і з порога почув пісню, яку іноді в смутку на чужині тихенько наспівувала його рідна мати, серце в хлопчини зворушилось і закалатало у грудях, і сльози полилися з його очей. Він забув, що не повинен був зраджувати свою мову, що йому веліли бути німим і глухим, і мимоволі вихопилося з його вуст:

— Ненько моя!

Біля порога стояла Дзіва; вона дивилась, слухала і співала, але лише до її вух долинули ці слова хлопця, який раптом зашарівся, зирнув на неї зляканим поглядом і сховався в темний куток. Дзіва підійшла до нього, поклала йому руку на плече і відчула, що весь він тремтить.

— Не бійся, — сказала вона, — я не викажу тебе.

Дитячим поглядом, який полагіднішав при згадці про матір, він ніби промовляв до неї. Дзіва вивела його в сіни, бо в хаті все ще лунав спів. Герда взяв її за руку, як колись рідну матір, і поцілував. З його очей капнула їй на пальці сльозина.

— Мені заборонено говорити, — шепнув він. — Батько вбив би мене, коли б довідався. Ах! Не зрадьте ж мене. Я не німий, моя мати розмовляла вашою мовою і була вашої крові.

Дзіва погладила його по мокрому волоссі.

— Можеш сміливо говорити, — тихо сказала вона, — про все, що бачив у городищі.

— Ой, страшні, жахливі речі, від них волосся стає сторч на голові і дрож проймає тіло. Я бачив кров…

Калюжі крові! Цілу ніч чув стогони і сміх, наче крик пугача.

Він замовк, боязко озираючись.

— Говори, хлопче, — сказала вона, — як своїй рідній матері.

Її лагідний голос глибоко запав йому до серця.

— Нам потрібне твоє слово, — додала вона, гладячи хлопчика по обличчі. І нахилилась до нього, а він з плачем почав розповідати їй, що вчора діялося в городищі.

Він говорив, а Дзіва блідла, її спокійна дівоча постать оберталась у лицарську, а очі, як здавалось, стріляли вогнем з-під новік, білі руки стискались у кулаки, наче вона тримала в них меча… І високо підносила голову, то червоніючи, то бліднучи.

Герда саме закінчив розповідь, як увійшли Віш і Генго; боячись, що батько довідається про його розмову з Дзівою, він прошмигнув попід виплетеними з хмизу стінами хлівів до коней і тут ліг, скоцюрбившись і накрившись сукном. Дзіва довго стояла мов укопана. Коли Віш, проходячи, глянув на неї, пін прочитав з обличчя дочки, що в її душу запала якась іскра, від якої вона запалала. Дзіва очима подала батькові знак, щоб він ішов і не розпитував.

Коли Генго переступив поріг хати, всі жіночі голоси раптом замовкли, тільки пролетів, мов вітер по листі, сміх та чути було, як скреготали жорна, як сичав вогонь, дзюркотіла вода та капали зі стріх на каміння біля призьби краплини дощу.

Гостя прийняли привітно. Похмурий німець сів за стіл, не хотів навіть розтуляти рота, ніби на душі в нього лежав камінь і не давав йому навіть очей відкрити і весело глянути. Марно Віш навертав до розмови, даремно стара Яга, поставивши миску зі стравою, розпитувала про Самбора, він нічого не сказав.

Трохи перекусивши, німець підвівся, щоб попрощатися з господарем; він дуже поспішав додому. Забрав свої сакви, нав'ючив на коней, осідлав їх і швидко зник з очей господаря, в'їхавши в ліс.

Віш дивився йому вслід, стоячи на воротях; до нього підійшла Дзіва. Старий, обернувшись, привітно їй усміхнувся. Кожного разу, коли він дивився на дочку — окрасу й радість родини — його лице світлішало. Вона звичайно відповідала усміхом, але зараз стояла замислена. Кивнула батькові і повела його до річки.

— Вам німець нічого не казав? — спитала вона.

— Мовчав як пень, — відповів старий.

— А мені щаслива доля допомогла, що німий хлопець заговорив, — почала Дзіва. — Син Генга розповідав жахливі речі. Треба, щоб ти, батьку, знав про це: з городища віють на нас усе грізніші вітри… Ось послухай. Хлопець не брехав, він весь тремтів від страху, тож коли говорив, плакав.

Дзіва про все розповіла батькові. Віш сперся на ціпок і слухав, опустивши голову. Вираз обличчя старого не виказував його почуттів — був холодний, як камінь; Віш під час її розповіді не промовив жодного слова. Вона вже й замовкла, а він все ще ніби слухав її.

Пройшло кілька хвилин, поки Віш нарешті підвів голову і важко зітхнув старечими грудьми.

— Пора, — сказав він, — що буде, те й буде… Отож треба скликати віче, давно вже його не було, і люди розпорошились, блукаючи кожен своїм шляхом. Час нам порадитися зі своїми людьми, послати віці, зібрати братів. Нехай і мене, старого, візьмуть, якщо захочуть, — для громади й миру нашого я все, що залежить від мене, зроблю. А ти, Дзіво, мовчи.

Донька наблизилась і поцілувала йому руку.

— Коляда допоможе, — шепнула вона.

Не минуло й години, як старий Віш знову показався на своєму подвір'ї, але він так змінився, що його важко було впізнати. Завжди ходив босий, в полотняній одежі, а тепер був одягнений, як ніби приготувався в дорогу, і прибрав зовсім іншого вигляду. На ньому — коричневий новий сіряк, облямований синім сукном, на ногах — нові шкуряки, перев'язані червоними шнурами, на голові — висока хутряна шапка з пером. Біля пояса висіли блискучий меч і праща, за плечима — лук і стріли. Він ішов, як тільки личило старому воїнові, — випростано, з піднесеною головою, — і в цьому вбранні здавався набагато молодшим.

Біля воріт уже стояло троє коней, покритих сукном; їх притримували двоє хлопців, чисто одягнених, які теж були при зброї. Вони мали супроводжувати господаря. Всі, хто був у хаті, вийшли попрощатися зі старим і тиснулись до його руки. Підійшла і Яга, занепокоєна, витираючи фартухом сльози; відчувала, що заноситься на зле, коли Віш, котрий вже давно не вирушав з двору, — хіба що в ліс по мед, — так несподівано, нікому нічого не говорячи, їхати надумав.

Вона з Дзівою провела його до сивого коня, який бив копитом об землю; побачивши господаря, він повернув голову, заіржав і очікував, поки той сяде на нього. Один із парубків хотів було допомогти старому, але Віш — ніби в нього раптом прибуло сил — сам спритно скочив на сиваша; кивнувши на прощання своїм, він рукою показав на дорогу, що вела в ліс, і вони мовчки рушили. Довгий час їхали понад річкою. Та ось біля самої води затемніло кілька нужденних халуп; неподалік на кілках висіли сіті; лежали на піску перевернуті догори дном човни. Халупи, мов боброві хатки, мали дуже убогий вигляд: вони наполовину були в землі, наполовину здіймались над нею; але ще убогішими здавалися люди; двоє з них, напівголі, вийшли на поклик Віша. Було це сельбище мандрівних людей, що звалось Рибалками; воно недавно виникло на Вішовій землі. Кілька голих дітей і геть закопчена димом жінка, сутула і стара, кинулись навтіки, побачивши пана; лише двоє рибалок щось процідили Вішові у відповідь. Дивились вони на нього скоса, недовірливо й тривожно.

Трохи далі, в лісі, знову натрапили на кілька хатин; друге сельбище, що називалось Бондарі, стояло як та пустка. Клепки і купи стружок біля дверей, а також розкидане начиння свідчили про заняття його жителів. Не видно було жодної живої душі; жінки з дітьми пішли в ліс по гриби, чоловіки — по дерево для клепок. Проте двері у всіх хатах залишались незамкнені — такий був звичай по всій землі, і ніхто з подорожніх не зловживав щирою гостинністю господарів. У кожній хаті лежали хліб, ніж і стояла вода. Були відчинені льохи, комори і все на світі. Один з хлопців Віша пішов напитись і відразу ж повернувся до коня.

Звідси вони звернули ліворуч, у ліс; їхали гущавиною, по бездоріжжю, але так легко і впевнено орієнтувались, ніби перед ними лежав широкий битий шлях. Мисливцям було знайоме кожне урочище, кожен звалений стовбур, кожна видолинка в лісі, кожен струмочок.

Отак мовчки вони їхали до пізньої ночі; вже замерехтіли, випереджаючи місяць, зорі у небі, коли верхівці зупинились на ночівлю. Хлопці вмить зробили для старого курінь, і один з них залишився стерегти пущених на пашу коней, а другий ліг біля Віша.

Ніч пройшла спокійно; ще не почало благословлятись на світ, а всі вже були готові в дорогу; старий прокинувся перший; посідали на коней, і Віш сам показував, кудою їхати, бо в його околі не було такого куточка, якого б він не знав. Вдалині, на крутішому березі, видно було просторе обійстя з високою огорожею, над яким здіймався дим.

Побачивши його, старий дістав ріг і тричі затрубив. Тим часом вони наближались до оселі, біля якої вже юрмилось багато людей. Хтось із хлопців, спіймавши на луці коня без вуздечки, скочив на нього і, тримаючись за гриву та ляскаючи його по шиї руками, кинувся назустріч вершникам, але, побачивши Віша, швидко помчав назад. Видно, і тут мало хто бував у гостях, бо біля воріт юрмилася цікава челядь, а з-за тину біліли жіночі намітки. Мандрівники ще не доїхали до обійстя, як у воротях показався високий, одягнений по-домашньому чоловік; крім сорочки, на ньому була легка верхня одежина. Густе світле волосся спадало на плечі, молода ріденька борідка обрамляла рум'яне обличчя, яке привітно усміхалось великими голубими очима. Він ще здаля вітав руками прибулого, радіючи гостеві; старий теж вітав його і, не доїжджаючи до воріт, зупинив коня, зліз із нього.

— Я дуже радий, що ви приїхали, милий пане! — вигукнув молодий господар. — Такого гостя, як старий Віш, ніколи не сподівалась бачити моя хата.

І він шанобливо, мов до батька, наблизився до старого, щоб поцілувати йому руку.

— Я радий вам, як сонцю! — весело промовив він. — Але й засмучений, бо замість того, отче, щоб старі кістки трусити до молодого Домана, ви б наказали йому, і він би вже був біля ваших дверей.

— Захотілося й мені, старому, світа побачити й подивитись, чи, бува, що по змінилось у ньому, — озвався Віш.

Вони потисли одному руки, і господар повів гостя у світлицю. І тут обійстя являло собою прямокутник — з навісами і хлівами. Відразу відчувався характер молодого господаря: оселя мала веселий вигляд — стіни були акуратно вибілені, ганок підпирали майстерно вирізьблені стовпи. На них де-не-де висіли в'язки запахущого зілля: материнка, дивина, чебрець. Жінки не з'являлись — ховались від чужих людей… Світлиця, в яку вони зайшли, була чиста й гарно прибрана, але, певне, в ній жінки не господарювали, бо на кам'яному поді для вогнища, що височів серед хати, вогонь не горів. У кутку темніло заслане вовчою шкурою ложе, по стінах висіли луки, мечі, пращі, роги тварин та свіжі шкури. На столі лежав білий хліб, який вони тут же й переломили; старого господар посадовив, а сам і далі перед ним стояв. Ледве той умовив, щоб Доман сів біля нього. В очах веселого господаря пломеніла цікавість, але він не поспішав з запитаннями. Віш спочатку заговорив про господарство і ліс. Коли ж хлопчак приніс меду, господар випив за гостя.

У хаті вони були самі.

— Ви вже, мабуть, здогадалися, — озвався старий, — що я недарма приїхав до вас. І скажу вам, не з доброю звісткою. Все гірше стає у нас.

— То робімо так, щоб краще було, — відповів Доман.

— Незабаром ні общин, ні віч, ні нас, кметів, не стане, зникнуть і звичаї, — мовив не поспішаючи Віш, — на всіх пута накинуть. Кажуть, що в старих головах бродять нарікання, мов та закваска в старих діжах. Але поміркуйте самі: чи ж так, з доброго дива, вони народяться? Хіба не з яйця вилуплюється курча? Князь і всі Лешки вже не вважають нас за вільних людей. Кмети і владики, що народилися на цій землі, ставляться нарівні з черню, невольниками. Хочуть нас перетворити в рабів. Погрожують нам, нищать нас, мов бджіл, коли вигрібають їх, щоб очистити вулик від гнилі. Хвостек над Гоплом розперезався. Два дні тому він запросив кметів до себе на учту; підсипав їм якогось дурману у трунок, — це німкеня його варить на нашу погибель.

В Домана пашіло обличчя, тремтіли губи; він стримував себе, мовчав, але як тільки старий закінчив, мовив:

— Гай-гай! Давно треба було піти на те осине гніздо і розтоптати його ногами.

— Легко сказати, Домане! — вигукнув старий. — А зробити не так просто. Міцно тримається те гніздо біля вежі.

— Та й вежу ту камінну не духи мурували, а люди. Отож її людські руки і зруйнувати можуть, — сказав Доман.

— Не говори так, — озвався Віш, — ніхто не знає, коли її зведено. Вона стояла ще й за пращурів наших. її, видно, збудував люд, котрий вже зник з цієї землі.

Доман мовчав.

— Нам обом, — додав старий, — не розмірковувати треба, а громаду підіймати і рятувати дітей. — Він подивився на молодого господаря, який також шукав його погляду. — Треба віці розіслати до кметів і владик та скликати загальне віче старійшин. Хай зберуться наші сільські громади й ополя, ми почнемо, а за нами підуть і інші.

— Ваше слово — веління для нас, — мовив Доман. — Хай розносять віці. Але дозвольте й мені сказати. Кого скликати й куди? Ви добре знаєте, що Хвостек має своїх і серед кметів, що Лешки розплодилися й поженились, і їх тепер сила-силенна, — ми не самі… Треба спочатку обережно й тихенько розвідати, як там і що, все зважити як слід, перш ніж виступати із жменькою людей, бо нас же зімнуть.

— І я такої ж думки, — відповів Віш. — Знаю добре, що в Хвостека не бракує друзів, що дехто з наших із ним побратався; але знаю і те, Домане, що не весь рід Лешків піде за ним. Він своїх дядьків пригнобив, у кметів перетворив, племінникам повиколював очі, інші від страху не сміють вийти з городищ. Ці будуть триматися з нами.

— На вічі ми це краще обміркуємо, — зауважив Доман. — Отже, скличемо віче.

— Перш ніж розсилати віці, — перебив його старий, — поїдемо по дворах, не говорячи нічого, щоб почути, про що там гомонять. Їдьмо разом, Домане, завітаємо до кметів і до Лешків.

— Батьку Вішу, погодився Доман, — я готовий. Перепочиньте в мене, а потім поїдемо разом.

— Як ви гадаєте, до кого? — спитав старий.

— З кметів… до старого П'яста — порадитись; хоч він і вбогий чоловік, але мудрий… Мовчить, але більше знає від тих, що багато говорять.

Віш кивнув головою.

— А далі?

— З Лешків… хоча б до Мілоша… — сказав Доман.

Це його синові очі Хвостек виколов.

Перераховували двори, та от гість притиснув палець до вуст:

— Крім нас обох, ніхто про це не повинен знати. Ми їдемо на лови.

— Так, ми їдемо на лови. Своїх людей ви залишите в мене, а ми вирушимо вдвох. Так буде краще.

— Справді, так буде краще, — кивнув Віш.

— А де ми зберемо віче? Бо ж таки мусить воно зібратися, адже давно вже його не було, — сказав Доман.

— Де? Там, де споконвіку збиралось. Навіщо нове місце шукати, та й де його знайдеш? На Зміїному урочищі, недалеко від святого дуба й джерела, в окопі на городищі, де батьки, діди і прадіди наші раду радили. Там і нам усім треба буде зійтись і погомоніти.

Вони подивились один одному у вічі.

— Урочище це в глибині лісу, безпечне, навколо тягнуться болота. Краще там, ніж в якомусь іншому місці. Коли б старійшини зібрались громадою в нашому чи іншому дворі, князь помстився б, спалив. А там… Хто знає, може, й чутка про віче до нього не дійде?

— Чутка? — засміявся Доман. — Він скрізь має своїх, донесуть йому, тільки-но вирушимо; але ж не будемо сидіти в норах. Із давніх-давен люди на віче збирались, чому б їм і зараз не зібратись? Треба зараз же розіслати віці.

— Так, — сказав Віш, — двох пошлемо по дворах, селитьбах, хатах, щоб скликати старійшин; але спершу ми повинні знати, кого скликати і хто піде з нами. Годилося б узяти з усіх присягу на вогонь і воду.

Вони далі радились між собою пошепки. Зійшлись на тому, що віче має обов'язково бути і що кмети не виступатимуть проти нього; заздалегідь обдумували, як би його зібратись непомітно; оскільки на Купалу люди і так сходились по урочищах, вирішено було призначити віче напередодні Купали.

Для того, щоб розіслати віці, у них ще був час; проте до Купали не так вже й далеко, щоб оцю справу можна було зволікати.

Гомоніли довго… Тихенько собі радились у хаті аж до самого смерку. На столі стояв мед, але до нього майже не торкались. Спохмурніли чола, насупились брови навіть і у веселого Домана. Нарешті, поговоривши про все, вони потиснули один одному руки, і господар вивів старого з хати під липу, що стояла на пагорбі. Тільки-но вони там з'явились, як з двору вискочила ціла зграя собак і оточила господаря, — він був пристрасним мисливцем. Челядники стояли осторонь і ніби щось очікували. Доман позирав на них, а вони — на нього.

— Я хотів би вас трохи розвеселити, — мовив господар, — тільки чи ж будуть до смаку вам наші юнацькі пісні, бо надто вже вони легкі. Але чимось— таки раді прийняти вас і показати, що не пухнемо від сну і біля вогню не дрімаємо.

— Гей, Сціборе! — крикнув Доман, махнувши рукою. — А йди-но сюди!

На його поклик з'явився славний парубок з палкими очима.

— Кращої нагоди для гонитви за вовками не буде, — мовив Доман. — Перед ким же й похвалитись, як не перед старим Вішем? Випустіть хижака з загорожі, і ми покажемо, що не боїмося дикого звіра.

Сцібор кинувся бігти, і вслід йому залунали веселі голоси. Собак загнали в сарай, тільки кількох залишили на смику. Віш і Доман встали і підійшли до воріт, біля яких уже юрмилися хлопчаки. Господар наказав озброїтися рогатинами й почав розставляти людей. Сам же взяв списа із залізним вістрям і став віддалік. Хлопці тримали собак на повідках, і ті рвалися з рук, чуючи, що їх недарма вивели.

Господар сплеснув у долоні, і ворота зі скрипом відчинилися.

Під час потішних ловів у дворі чулися крики, сміх і оплески; дівчата, видершись на пліт, підохочували мисливців, діти розмахували палицями. Старий Віш навіть кілька разів за меч хапався, не міг спокійно встояти. А коли вовк, стікаючи кров'ю, звалився на землю і собаки накинулись на нього, збіглися всі, щоб зблизька глянути на вбитого звіра. Кілька днів тому хтось із людей Домана спіймав його в лісі, оглушивши ударом по голові; напівприбитого вовка зв’язали й притягли в двір, де він відійшов і ожив, щоб оце тепер послужити для розваги.

Убитого звіра відтягли геть і почали стріляти з лука і пращі. З усіх присутніх Доман був найспритніший, хоча й інші робили все, щоб переважити його. Віш дивився та тільки зітхав, у нього вже тремтіли старечі руки. Колись і він умів так стріляти.

Коли смеркло і в хаті запалили скалки, вони сіли і довго ще пошепки радились між собою; нарешті Доман, поступившись старому своєю постіллю, запросив гостя лягти відпочити; і собі наказав послати в цій самій хаті.

Ледве розвиднілось, як вони посхоплювались; коні, про які ще звечора потурбувався Доман, були вже готові, а хлопці, хоч їм і дуже хотілося їхати разом з панами, мусили залишитись тут.

До двору Лешка Мілоша треба було цілий день їхати лісом. У торби вони взяли з собою харчів, у дерев'яні, залиті смолою барильця — трохи меду; коні, звиклі до трясовини і лісу, не боялися такої подорожі. Доман їхав попереду.

Щоб швидше дістатись до місця, вони вибрали найкоротший шлях, але він проходив через болота й непролазні хащі.

Вдалині здіймався дим. На лисому пагорбі вони помітили височезний земляний вал, порослий зеленим дерном. З-за нього темніли верхівки дерев. Синя струминка диму, що була ознакою людського житла, вилася саме між цих верхівок. Вал, який оточував городище, був такий високий, що закривав усі будівлі.

Коли наблизились, то в земляному валу помітили вузький прохід, перегороджений високим частоколом… Зовні, як здавалось, тут не було жодних ознак життя. Ворота стояли зачинені. Вони під'їхали до них, але ніхто не вийшов їм назустріч, хоча й зверху на валу помітили кілька людських постатей. Віш засурмив. Проте довго ще довелось постояти, перш ніж із-за високої огорожі показалась людська голова, покрита вовчою шкурою.

Старий просив, щоб їх впустили, але служник промимрив, що князь Мілош нікого не впускає до себе. Треба було виявити неабияку наполегливість і кілька разів викликати сторожу, поки їм нарешті дозволили проїхати. Ворота відчинились, і вони, пробравшись темним проходом у величезному валі, що оперізував городище, опинились на подвір'ї, зарослім густими кущами. Велетенські липи й крислаті дуби майже закривали все подвір'я. За ними в затінку видніла широко розкинута, низька дерев'яна будівля з просторим ганком і високими дахами.

То тут, то там швендяли похмурі люди, одягнені в шкури. Величезні, кістляві й худі пси з гарчанням підійшли до подорожніх і обнюхали їх. Минуло чимало часу, поки з'явився згорблений, низький на зріст дідуган, у каптурі, з ціпком у руках. Зрозуміти його й розмовляти з ним було майже неможливо. Пробурмотівши щось, він усе ж повів їх за собою. Від вечірнього присмерку і сутіні дерев біля низької будівлі з малими віконцями нічого не було видно.

Ввійшовши до світлиці, вони довго стояли, перш ніж їхні очі звикли до мороку і щось могли розрізнити. На черіні догоряли головешки. Вглибині, на шкурах, лежав старець високого зросту з довжелезною бородою, волосся якої, мов трава, не покручене, пряме, сягало йому мало не до колін. Кошлаті брови звисали на очі; голова ж була зовсім лиса. Він схилив її на кістляву руку. Ноги спочивали на чомусь чорному, що ліниво ворушилося. Не зразу Віш помітив прирученого ведмедя, що з гарчанням підлазив під ноги свого господаря… По підлозі скакали дві сороки. Коли увійшли прибулі, князь Мілош і не поворухнувся, тільки очі втупив у них і, здавалось, чекав, щоб вони почали розмову. Сороки тим часом побігли в куток, а ведмідь підняв голову, широко позіхнув і знову опустив її. В хатині було страшенно душно, а старий князь тремтів від холоду.

— Князю Мілошу, — поволі промовив Віш, — вітаємо вас.

— А ти хто такий? — запитав похмурий, низький голос, що ніби виходив з-під землі.

— Кмет Віш із сусідом Доманом.

Князь мовчав.

— Дозвольте поговорити з вами.

— Зі мною? — озвався той самий дикий голос. — Мені не до людей, та й їм не до мене! Що ви хочете?

— Доброї поради, — сказав Віш.

— Я собі не можу ради дати, куди мені вам радити, до когось іншого зверніться, — відповів князь.

— Невтішні у нас справи, — тягнув повільно старий, незважаючи на відповідь князя, — наш спільний ворог щораз нещадніше пригнічує нас.

— Хто саме?

— Хвостек, — назвав старий лайливе прізвисько князя.

Мілош, усе ще лежачи, дико зареготав.

— Мені він уже нічого не зробить, — позбавив мене дітей, то хай бере й моє життя… Мені байдуже. Ідіть собі деінде шукати поради й допомоги.

— І не хочете відомстити йому? — запитав Віш. — А є за що відомстити! Одного сина вам убив, другому очі виколов, позбавив вас на старість останньої втіхи. І невже це йому так безкарно минеться?

Князь довго мовчав і раптом схопився в гніві:

— Геть звідси, або я на вас спущу Маруху! — закричав він. — Хвост вас підіслав сюди, щоб ви мене за язик тягнули… Сучі діти!.. Геть звідси!..

— Князю Мілошу, — холодно промовив Доман, — я син того, хто врятував вам життя, а Віш ніколи нікого не зраджував. Ми — кмети, а не невольники.

Щось загарчало на ложі, але важко було розібрати — ведмідь це чи сам господар озивався, потім почулося сопіння і стогін.

— Ідіть за порадою до того, в кого розум є, а в мене його нема. Від болю вже все висохло, я силу втратив, пам'ять і навіть охоту до помсти. Ідіть, мстіть за мене, і коли в нього вирвете серце, принесете мені. Я зжеру його й помру… Давно вже мені час померти, молю в богів смерті, більше нічого! Більше нічого! Діти мої, квіти мої, сини мої, — що я вартий без них? Нащо мені без них жити?

Він затулив обличчя руками й замовк. У Віша серце защеміло від співчуття; вони обидва стояли мовчки. Старець стогнав. І лише згодом підвів очі й продовжив уже лагіднішим тоном:

— Ідіть від мене, бідні люди, що ви тут зможете знайти? У мене вже нема нічого! Нічого! Хай горить увесь світ, хай його море поглине, хай люди вимруть, мені вже не буде ні гірше, ні краще. Квіти мої! Сини мої, мої діти!

І він знову затулив обличчя долонями й заплакав. Вони стояли, не знаючи, чи їм ще чекати, чи йти геть, щоб не краяти марно йому серця. Голосно застогнавши, Мілош підвівся, сів і руками почав потирати щоки й чоло. Потім сплеснув у долоні. З бічної кімнати, прочинивши двері, вийшла жінка такого ж високого зросту, як і старий, худа й жовта, з головою, закутаною хустками так, що ледве було видно її очі. З-під темного плаща виглядала в неї біла сукня. Жінка глянула з дверей на чужих і трохи завагалась. Вона несла дзбан і келих у руках. Старий тремтячими пальцями потягся до них. Жінка мовчки налляла йому й подала. Він жадібно почав пити. І лише тепер, ніби підбадьорившись, подивився на Віша й Домана, а жінці кивнув, щоб вийшла.

— Скажіть, — промовив він, — що ви хочете робити? Що? Скличете віче, щоб на ньому посваритись і побитися? Будете радитись, їздити, нарікати, а він вас по одному переловить арканом! Запросить на учту і одного на другого нацькує! Що ви йому зробите? Він не боїться ні вашого віча, ні вас, ні ваших погроз.

І Мілош засміявся.

— Половина ваших буде з ним, а половина — проти нього! Він роздасть ваші землі тим, хто виступить проти вас. Нічого ви йому не зробите. Коли забракне йому людей, прийдуть на допомогу німці, спустошать край наш, а непокірних поведуть у неволю.

І він кинувся знову на ложе.

— Князю, — мовив Віш, — ми знаємо, що важка це справа, але нам треба позбутися Хвостка. Багато хто з нас загине, багато хто зрадить, чимало постраждає, але, повірте, і його не стане. Ми прийшли, князю Мілошу, запитати вас, якщо віче вирішить іти на городище, дасте своїх людей? Будете з нами?

Старий довго мовчав.

— Ні, — сказав він, — я б сам йому серце вирвав, якби міг, а коли ви йому вирвете, зрадію, але з вами проти нього не піду… Це справа кметів… А я — князь! Я — Лех! Пам'ятайте, навіть коли його й переможете, то це ще не все: в нього є два сини за Лабою. З ними нічого не станеться, вони повернуться з німцями і помстяться над вами… Марно ви стогнете, ой марно! Як не він, то його діти поневолять вас; а не було б Хвостка, то я б вас учив, що таке кмет, а що таке князь! І не був би кращим за нього… — Далі він щось невиразно пробурмотів, глянув на Домана.

— Тоді нема про що більше говорити! — вигукнув Віш. — Може, ви й те, що чули від нас, завтра йому перекажете?

Князь засміявся, а ведмідь загарчав.

— Між ним і мною не буде більше ні мови, ні намови, ні розмови: він — мій ворог, а я — його, — голосно сказав Мілош. — Про ваш намір дадуть йому знати інші, і він повішає вас на дубах. Хай вішає! Нема моїх дітей. Синів моїх нема. Квітів моїх нема. Хай загине весь світ!

Він застогнав і припав головою до постелі. Віш кивнув Доману, і вони вийшли із світлиці. Позаду чувся плач, гарчання ведмедя і крик сорок, які, посміливішавши після того, як вийшли чужі люди, почали битися між собою.

На ганку чекав на них згорблений старець. Вони з ним вийшли під старі дуби, на подвір'я.

— Таке з вашим князем завжди буває? — спитав Віш.

— Коли бачить чужих людей, — прошепотів, зітхнувши, старий, — часом і вночі його духи мучать, він схоплюється і кричить таким несамовитим голосом, що всі, хто живе в замку, прокидаються. Нещасний… Нещасний чоловік!

Вони хотіли, незважаючи на те, що вже вечоріло, покинути похмуре городище Мілоша, але й тут не відмовили їм у гостинності. Старий запросив їх до окремої хатини, де на них уже чекали вечеря й готова постіль. І сам пішов з ними, хоча від нього не можна було й слова добитися. Все на цьому смутному дворі мовчало і було пригнічене, ніби чекало смерті і свого кінця.

Недалечко від озера Гопла, на узліссі, стояла оселя П'ястуна, якого просто П'ястом називали. До нього оце й подалися, покинувши на світанні похмуре городище Мілоша, старий Віш і молодий Доман. Кілька вже днів старий їхав верхи, але почував себе ніби здоровішим, ніж удома, коли сидів на камені біля річки і здалека наглядав за господарством. З усіх кметів, що жили в цій околиці, П'ястун був найменш заможний, але його найбільше поважали. Рід його сидів на одному місці з прадавніх часів, дід і прадід господарювали в сусідніх лісах, займаючись переважно бортництвом і полюванням. Небагато в них було орної землі, та й ту засівали лише настільки, щоб хліба вистачило на прожиток. Мали вже таку звичку не дбати про багатство. І воно не збільшувалося в них.

Їхня стара убога хата в усім околі була відома слов'янською гостинністю; двері тут ніколи не зачинялись, сюди заходив кожний, як до власної господи, — їв, пив та ще й брав у дорогу все, що потрібно було. Хата, поставлена в зруб з цілих, сяк-так обтесаних колод, була низька і досить ветха. Дах і стіни почорніли від диму, вузький ганок спирався на просто різьблені стовпці.

Сам П'ястун, дружина його Жепиця і мале хлопченя — їхній синочок — ото й уся родина. Челяді було чимало, та й її можна вважати за родину, бо до неї, за давнім звичаєм, ставились, як до рідні. Нового звичаю, що потроху проникав з німецьких країв, тут ще не знали. Тому, мабуть, П'ястуна шанували і радилися з ним; під цим убогим дахом можна було почути прадавні перекази про віру батьків, їхні звичаї й уподобання. Тут часто гостювали співці й гуслярі; і коли якийсь із них з'являвся, всі, тільки-но звечоріє, сідали колом — взимку в хаті, біля вогнища, а влітку на подвір'ї, біля старих лип — і слухали розповіді про давнину. Під час весільних обрядів, на пострижинах, похороні порядкував П'ястун, бо добре розумівся на цьому, — які пісні в яку хвилину годиться співати, і яку жертву приносити, і де що треба робити. Та й на суді, коли в громаді або в ополлі у мирний час траплялося вбивство, він знав, як застосувати давні закони. А вже як щось сказав, не було чому перечити. Простий цей чолов'яга більше важив серед кметів, ніж найродовитіші багатії. До П'ястуна здалеку приходили люди, а якщо не заставали дома, — бо часто він у лісі бджіл доглядав, — чекали його день і два, поки він повертався і вислуховував їх; мав звичку мало говорити, зате підохочував до розповіді інших; довго розмірковував, але коли вже при загальному мовчанні щось казав, від того потім ніколи не відмовлявся. Люди про це добре знали, і коли він висловлював думку, ніхто не смів заперечувати йому.

Ця пошана до П'ястуна, який хоча й поблизу жив від городища, але ніколи на князя не працював і не намагався заслужити в нього прихильності, викликала ненависть у князівськім дворі. Проте П'ястуна не чіпали, боялися його впливу на інших. Ні підкуп, ні лестощі не діяли. За це називали його гордовитим; можливо, він і вдався таким, але перед нижчими ніколи не виявляв цієї риси характеру.

Був він середніх літ, вважав, що йому перевалило вже за сорок; невисокий на зріст, кремезний, П'ястун на вигляд нічим особливим не відрізнявся. Тільки глянувши йому в очі, можна було легко помітити, що мав урівноважений і сильний розум. Коли інші, щоб їх боялися, лютували, кричали і проявляли більшу злість, ніж насправді її в собі відчували, П'ястуна ніхто не міг розсердити. Він на перший погляд здавався похмурим і мовчазним, холодним і стриманим, і кожен знав, що коли, наприклад, треба вдатися до сили і когось покарати, П'ястун безжалісно виконував те, що постановив. Одягався, як звичайна собі людина, і в будень його важко було відрізнити від звичайного трудівника; не любив блискіток і яскравих дрібничок, за якими упадали інші, а найбільше не терпів, коли що-небудь в одежі або в побуті змінювалось на шкоду давнім звичаям. У той час, як інші мали по кілька жінок, адже це тоді не заборонялося, П'ястун жив з однією і не тримав її в рабській підлеглості. Жили вони в злагоді між собою, так що кращої пари люди й не знали. Тут працювали від раннього ранку до пізньої ночі, і П'ястун рідко коли сидів дома; якщо не йшов у ліс, то щось робив у полі, недалечко від двору.

Коли, пробравшись лісами, щоб не бути кимось поміченими, наступного дня ополудні з'явилися тут Доман і Віш, вони зустріли господаря з коробом за плечима, що саме йшов у ліс до своїх бджіл. Віш зліз із коня і привітався.

— Ми до вас, — сказав він.

— То ходімо до хати, — запропонував П'ястун.

Може, краще сісти де-небудь під деревами, на узбіччі, ваш двір у всіх на очах, там завжди вештаються чужі люди, а нам треба порадитися на самоті, тихенько, щоб ніхто не чув…

П'ястун здивовано подивився на нього, проте не став заперечувати; показав рукою на лісову галявину, де стояла шопа для сіна — така, яку в старовину в слов'янських краях одринами називали. Вона зараз була порожня; стіни її, сплетені з лози, просвічувались, отже, звідси можна було б побачити, якби хтось наближався. В шопі, біля воріт, лежало кілька соснових колод, ніби навмисно тут покладених, щоб на них можна було посидіти. Коней вони пустили пастися, а самі посідали під навісом, в одрині, де була менша спека. П'яст, ще й слова не сказавши, зняв з плечей короб, дістав із нього шматок хліба та сиру й поклав перед гістьми, але ті й не доторкнулись до частунку. Віш заговорив перший:

— Ви мешкаєте поблизу городища, під боком у Хвостка, отож вам не треба багато розказувати, що коїться там… Ми прийшли порадитися… Може, слід було б віче скликати?..

Віш затих; господар все ще мовчки слухав його, і Доман з запалом додав:

— Якщо завчасно не вирішимо, що робити, він знищить нас дощенту… Ми повинні захищатись… За давнім звичаєм, нам треба скликати старійшин…

П'ястун все ще мовчав, а Віш почав докладно розповідати, як колись було в общинах і що тепер діється, як князі забажали на німецький лад з військових ватажків у панів перетворитися, скільки горя терпить люд від князьків, яких розплодилося до біса… і що треба якнайшвидше шукати рятунку від них.

П'ястун дав висловитись, не перебивав; і Віш, і Доман виклали все до найменших подробиць, потім замовкли, очікуючи, що він скаже. П'ястун замислився, похнюпивши голову, і нарешті иромовив:

— Я вам щось розповім про колишні часи… Ви, мабуть, чули це від батьків ваших, а ваші батьки від своїх… що наша мова колись лунала далеко за Лабою, над Дунаєм та ще й за Дунаєм, — до синього моря, — і на захід — аж до Чорних гір. Були то щасливі часи, коли ми жили самі на величезному просторі, а сусіди мали що робити в себе вдома. Ходили ми тоді не з мечем, а з гуслями, обробляли землю; своїх хат ніколи не замикали, господарювали громадами, без жодних князів… Давно то було… Та от із моря вдерлись одні, з гір почали нападати інші, із зброєю в руках, — невільничий, але муштрований люд… Ми мусили оборонятись… Закінчилось наше щастя, обірвались пісні та спокій… Довелося запросити заморських вождів, ми змушені були вежі будувати, зводити городища і захищатись… Але колишня воля не забувалась… Князь був нам ворогом… Ну і що ж? Наше плем'я поволі почали витискати німці, поки не прогнали з рідних місць. З кожним днем у нас все менше й менше землі під ногами…

П'ястун замовк, але по хвилі додав:

— Князів позбудемось, то німці нам сядуть на шию…

Віш засовався на колоді.

— Ми не позбутися їх хочемо, — відповів він, — а замінити Хвостка на іншого князя… Ви ж добре знаєте, що він перший тримається німців… Весь його рід серцем до них лине… Знайдемо іншого князя… Доволі вже пролилось нашої крові… Треба скликати віче…

Знов господар змовчав.

— Нам справді треба скликати віче і змінити князя, — нарешті промовив він, — але це не так легко зробити. Складну ви справу починаєте, це все одно, що голу руку у вулик засунути… Одні скаржаться на Хвостка, інші його підтримують… Згоди не ждіть. Тим часом німець про все довідається і тоді, як ми між собою будемо гризтись, нападе на нас… Нам потрібне віче, але таке, на якому була б єдність, таке, як у давнину, коли збирались і радились наші батьки… Скликайте віче…

І вони втрьох почали підраховувати, кого може повести Хвостек за собою, хто виступить супроти нього; виявилось, що чимало людей могло стати на боці князя, хоч був він жорстокий та безсердечний.

Таємна розмова тривала аж до вечора. Потім усі пішли до хати і сіли біля вогнища. Ледве розламали хліб, як появився на порозі низенький кремезний чоловічок, у тісній сірячині, з коротко остриженою головою і котячими очима… Помітивши його, вони одразу замовкли. Був це відомий князівський слуга, усе життя якого минало на побігеньках. Його побоювались і в городищі, і в навколишніх селитьбах, бо умів він підповзти, щось підгледіти або підслухати і потім донести своєму панові. Ніщо не проходило повз його увагу… Він, щоб ніким не бути поміченим, видряпувався, мов дика кішка, на дерева, залазив між гілля, закрадався в лисячі нори, заривався в стіжки сіна, залягав у хащах і очеретах… Звали цього чоловіка Зноском. Його поява нічого доброго не віщувала. Цей злостивий змій ніколи не повертався у городище без здобичі, а нею були його доноси, які він нашіптував Хвостку. Широкий писок, вишкіривши білі зуби, посміхався з порога. З'явившись у дверях, Зносек окинув поглядом світлицю. Привітався з П'ястуном і мовчки сів на лаві, уважно придивляючись до гостей.

У хаті панувала тиша, тільки Жепиця поралась біля вогню; як жінка, вона боялась Зноска більше, ніж П'ястун, — подала Зноску кубок пива… Огидний карлик взяв його, якось дивно зиркнув на господаря й гостей і тихенько захихикав, ніби сам до себе.

— Мати Жепице, — заговорив хрипким голосом Зносек, — у вас краще серце, ніж у інших. Принаймі зжалились наді мною; мене усі ненавидять! А чим я завинив? Перед ким завинив?.. Невже це я такий змій, як говорять про мене?.. Я ж нікому не виколов очей… Нікого не зачарував… Служу кожному… Слухаю всіх… Але мене ногами штурхають, плюють на мене… Кожен би задушив, якби міг…

І Зносек засміявся, попиваючи з кубка.

— Звідки ж ти знаєш, що тобі люди бажають лиха? — спитав П'яст.

— По очах їхніх видно. Ого, — мовив карлик, — у мене, П'ястуне, собачий нюх.

Помовчавши з хвилину, він вів далі:

— Ви чули новину?

— Яку? — спитав господар.

— У городищі, в милостивого пана, готується велика учта і велика радість… Набридло нам воювати й сваритися… Князь хоче помиритися зі своїми… Того, кому виколено очі, випустять — хай іде собі в світ. Хто знає, може, вони знову колись прозріють? Дядьків і племінників князь запросить до вежі, й вип'ємо за згоду на віки вічні!

Всі слухали мовчки.

— Ви повинні радіти, — сказав Зносек, — коли всі князі візьмуться за руки, тоді буде лад у нас!.. От і зараз збираються дрібні жупани і пруться в городище, кулаки нам тичуть під ніс, погрожують. Знають, що між князями чвари… А тоді цього не буде!

Він швидко закліпав очима і засміявся. Ніхто ще й словом не прохопився, як з подвір'я почувся чийсь голос. Всі повернули голови до дверей. На порозі стояв чоловік, одягнений у чорну свитку, з ціпком у руці, і божевільними очима окинув хату, ніби рахував усіх присутніх. Погляд його затримався на Зноску, і губи, що саме мали розтулитися, стиснулись. Навіть не привітавшись ні з ким, він повернувся назад, вийшов і сів на призьбі.

— Цей тільки побачив мене, — зареготав карлик, — і йому охота відпала гостювати й говорити тут.

Він допив пиво, поставив кубок, підвівся і, ставши посеред світлиці, сказав, узявшись у боки:

— Віш і Доман! Віш і Доман!..

— Ви знаєте мене? — спитав старий Віш.

— Я?.. На відстані, що можна проїхати за десять днів, знаю всіх, — кинув Зносек, — навіть клички псів у кожному дворі пам'ятаю. То чого б кметів мені не знати? Той, що поріг побоявся переступити, — старий Зємба… Хіба ні? Навіть знаю, з чим прийшов він і що рот йому заткнуло… Із сином його лихо трапилося в городищі… Він зчепився із Славоєм на учті, і порізали один одного… Потім ми його пустили на озеро, щоб протверезився, але він нажлуктився води і… здох…

Зносек знову зареготав, вклонився, позадкував до дверей, вискочив і зник.

Після того, як він вийшов, у хаті ще довго всі мовчали, ніби боялись, що той повернеться. Зємба все ще сидів на призьбі, чекав, мабуть, поки Зносек зникне з очей. Пройшло кілька хвилин, перш ніж він з'явився у дверях. П'ястун, як тільки той переступив через поріг, підвівся, щоб привітати його.

— Я прийшов розповісти вам про своє сирітство, — промовив старий. — У городищі сина мого вбили. Ледве ми знайшли тіло, щоб з усіма почестями спалити на вогнищі… Скажіть, любі браття, ми люди чи дикі звірі, яких безкарно можна вбивати?..

Він склав руки й замислився.

— У мене є ще двоє синів, — за хвилину промовив він, — я хотів би, щоб хоч вони залишилися живі та здорові! Де їх заховати? Як захистити їхні голови?.. Хвостек зуби на мене гострить.

Віш підвівся з ослона, наблизився до нього.

— Брате, — звернувся він, — час уже нам самим подумати про себе… Сідай і радь…

До невеличкого гурту тих, що погоджувались скликати віче, приєднався, таким чином, ще один чоловік.

До пізньої ночі вони ділилися своїм горем і шептались між собою. На другий день рано-вранці Доман і Віш виїхали з двору П'ястуна. Хоча старий Віш і залишив своїх людей у сусіди, він не поїхав за ними, — треба було б робити зайвий гак, — а завернув додому, де його чекали пильні справи. У лісі вони з Доманом розстались, і Віш найкоротшим шляхом, знайомими йому стежками, через пущу, попростував до свого двору. На другий день надвечір він був уже біля воріт; собаки, радісно заскавчавши, вибігли назустріч господарю. У хаті ще світилося, стара Яга, дрімаючи, сиділа при скіпках над куделею. За звичаєм, вклонилася чоловікові до колін; Віш сів на ослоні і, роззуваючись, почав розпитувати про дім та худобу. Розбудили старшого сина, він розповів батькові, що було зроблено і що трапилось за час його відсутності. Вовк розірвав вівцю, та вбити його не вдалося, тільки здобич відібрали… Це пастушки винні: обидва проспали.

Старий спокійно вислухав сина і, коли той хотів іти, дав йому знак залишитись. Яга з куделею вийшла в свою комірчину.

— Людку, — тихенько промовив він, — ми вирішили розіслати по дворах віці і скликати напередодні Купали старійшин на віче в городищі на Зміїному урочищі. Чи пошли когось, чи сам їдь… роби, як хочеш, я даю тобі волю, тільки треба поспішати.

— Я сам поїду, — відповів син, — воля ваша… Як когось посилати і комусь довіритись, краще самому зробити.

Але він смутно схилив голову. Старий глянув на нього і теж замислився.

Що буде, те й буде, а все ж треба їхати і зелену віць нести від двору до двору.

Коротка, похмура й таємнича розмова на цьому й закінчилась. Наступного дня, вранці, коли Віш прокинувся, сина вже не було дома.

Кілька днів минуло без жодних вістей, життя текло незмінно; у цих лісах люди траплялися дуже рідко. Після денної спеки ліг Віш відпочивати за огорожею, під дубами; собаки не цідходили від нього; раптом один із них схопився, скочив у бік річки й почав неспокійно нюшити. Звіра або чужу людину, мабуть, по-іншому привітав би; здивувався старий, побачивши, як пес радісно крутив хвостом, ніби почув десь поблизу знайомого. Проте нікого ще не було видно Кинувшись у лози, пес кілька разів радісно гавкнув, ніби лащився до когось. Віш підвівся з землі, зирнув і побачив: у лісовій гущавині з'явився той, кого він найменше чекав, — Самбор. Хлопець стояв у заростях, ніби не відважувався наблизитись; лише тоді, як помітив старого господаря, швидко рушив до нього.

Віш чекав його, нахмуривши брови.

— А ти звідкіля тут узявся? Га? Як тобі вдалося вирватися з городища? — запитав він, коли Самбор упав йому до ніг.

— Мусив, навіть ризикуючи життям, — сказав прибулий, — вас попередити… Я не хотів, щоб несподівано звалилось нещастя на ваш двір…

— Нещастя? Яке? — запитав старий.

— Ще три дні тому донесли князеві, що Віш об'їжджає кметів і скликає їх на віче.

— Хто доніс?

— Смерд повернувся з ловів і приніс цю звістку, — відповів Самбор. — Хвостек страшенно розгнівався і поклявся, що звелить вашу оселю спалити дощенту, а вас, мій батьку, повісити на першому ж дереві. Всю злість хоче зігнати на вас. Наказано людей і коней готувати до походу… Коли я почув, то кинувся щодуху вплав через озеро, щоб вас попередити. Не сьогодні завтра, в кожну хвилину вони можуть прибути сюди.

Віш стояв, не виказуючи на обличчі ні страху, ні хвилювання, і розмірковував, з чого почати. Було тільки два виходи: або оборонятись на обійсті, скликавши людей, що жили на землі Віша, або ж усім, разом з майном, тікати у ліс. Останнє зробити було важко, люди заховаються від погоні, а череда — там, де вона пройде, залишить сліди, і по них піде князева дружина. У лісі, навіть за завалами, було б важче оборонятися, ніж у подвір'ї. А якщо здатися на ласку Хвостку, то чекала б смерть і неволя. Старий не боявся за себе, давно вже сумував за могилою, за батьками… Його непокоїла й турбувала доля дочок і синів. Мовчки давши знак Самборові, щоб той ішов за ним, він рушив у двір. Зробивши кілька кроків, зупинився і замислився, схиливши голову. Тільки-но дійшли вони до воріт, як Віш наткнувся на старшого сина, що возив віці і саме повертався додому. Почувши дорогою про те, що готувалося в городищі над Гоплом, він передав віці іншому кмету і поспішив з неприємною новиною до батька, але Самбор уже про все розповів старому.

— Сьогодні, певно, вони не прийдуть, — промовив Віш, звернувшись до своїх, — у нас ще є ціла ніч, щоб обміркувати все як слід і приготуватись. Скликайте челядь, трубіть пастухам!.. Самборе, побіжи по людей в Рибалки і Бондарі… Всі, хто може тримати списа, хай негайно йдуть сюди. Замість віців візь міть запалений смолоскип… поспішайте.

Віш, як здавалось, був підбадьорений думкою, що він ще буде воювати, вступивши у відкритий бій. Челядь і сини рвалися до зброї, бігли кликати поселенців.

Всі жінки вийшли з шоп і хат, жалібно голосячи й заламуючи руки. їх охопив страх. Цей лемент краяв Вішеві серце; старий наказав замовкнути, і всі замовкли… Дзіва з Ягою вийшли наперед.

— Ідіть у ліс разом з дітьми! — гукнув старий. — Тут нічого вам робити. Веди, Дзіво, їх у ліс. Повернетесь, коли треба буде ховати полеглих або перев'язувати поранених.

Слухняні жінки відразу зникли.

У дворі заметушилися. Керував усім старий. А в хаті Дзіва, як найкмітливіша, розпоряджалась жінками; вони готували в дорогу харчі. У той бік, звідки чекали нападу, послали на лошаку підлітка, щоб дав знати про наближення князівської дружини. Під час цих приготувань ніч западала дуже швидко; але, коли прикладали до землі вухо, тупоту не було чути. Тим часом чекали людей з Рибалок та інших сельбищ. Дзіва з цілим жіночим обозом, з дітьми і слугами, за першим же сигналом про небезпеку ладна була вирушити в ліс.

Ніхто цієї ночі й не думав спати. Неспокійно вили собаки. Марно старалися їх втихомирити; вони замовкали на хвильку і знову починали жалібно вити; це вважали лихою прикметою.

Перед самим ранком зібрались жителі сельбищ, розташованих над річкою і в лісі, — дикий і нужденний люд, що зовсім не мав войовничого вигляду.

Вже почало розвиднятись, як посланий на чати хлопчак прискакав верхи і сповістив: — Їдуть! Їдуть!

Зіскочивши з коня, він, захеканий, упав на землю. У подвір'ї всі заметушились; старий так розташував своїх людей, що не помітно було ні їх, ні їхніх приготувань до оборони. Хата, що бовваніла здаля, не втратила свого повсякденного вигляду, але челядники, котрі залягли за огорожами, по шопах, готові були схопитись на ноги за першим же знаком господаря. Старий у руках не тримав ніякої зброї; босий, в накинутому на плечі сіряку та в шапці, він стояв біля воріт.

Здаля вже долинав тупіт; легко можна було розрізнити, що це їде численний кінний загін; незабаром почулись голоси, сміх, вигуки,

У подвір'ї панувала тиша, тільки клекотав бусел, заметушившись у гнізді, ніби й він хотів повідомити про якусь небезпеку.

Раптом із зарослів показалась шапка смерда, а потім і списи, що їх тримали в руках кілька вершників… Вони сподівалися заскочити Віша зненацька і тому були в дуже веселому настрої.

Смерд ще здалеку помітив старого, обернувся до своїх, дав їм знак: дружина поламала стрій і почала оточувати двір з усіх боків, ніби боялась, щоб, бува, хто не врятувався втечею. Старший разом з трьома воїнами сміливо попрямував до воріт, навіть і не думаючи, що на нього тут чатують… Втеча Самбора з городища залишилась непоміченою. Віш усе ще стояв у воротях, підвівши голову, й тільки чекав зачіпки. Здавалось, він був беззбройний, і це також надавало сміливості смердові. Глянувши на нього, князівський посіпака глузливо посміхнувся.

— А я знову до вас у гості! — ще здаля вигукнув він. — Ви повинні зрадіти моєму приїздові…

— Я завжди радий гостям, — спокійно відповів Віш.

— Князь передав вам поклін і до себе запрошував — на козяче стегно, на чашу меду, щиру розмову для зміцнення дружби, — глузував смерд, — отож він і прислав мене по вас…

Віш якусь хвилину помовчав.

— Я не проти, щоб уклонитись йому, — спроквола почав Віш, — але я вже старий, а він — молодий. Та я пан у себе, а він у городищі… Якщо в нього є щось до мене, хай послів пришле…

Смерд, під'їхавши ближче, процідив крізь зуби

— Замовкни, старий зухвальцюі Ти, нахабо! — раптом закричав він. — Я приїхав чинити суд і розправу над тобою! Це ти посмів скликати віче?

— Так… я! — спокійно відповів Віш. — Я… Кожен старійшина з громади має на це право. Так було споконвіку, і так буде, поки життя нашого.

— Ось ми навчимо вас скликати віче! — закричав смерд і, під'їхавши до старого, замірився на нього рукою. Той неквапливо відступив.

— Ви їли хліб під моїм дахом, — сказав він, — я не бажаю вам зла… Отож ідіть звідси, ідіть геть і скажіть князеві, що віче все одно збереться, хоч би й мене не було вже на світі.

Тільки-но він промовив ці слова, як смерд гаркнув на своїх, і вони цілою юрбою кинулись на безстрашного діда. Лише тепер Віш вихопив з-під поли меча. З-за плотів, тинів, стін будівель з вигуками посхоплювались усі його люди — сини, челядь, — напнули луки й замахнулись пращами. Але Віш помахом руки зупинив їх.

Воїни князя, злякавшись несподіваної появи оборонців, відсахнулись назад.

— Будемо захищатись! — вигукнув старий. — Ідіть звідси геть, якщо не хочете, щоб пролилася тут кров… А тобі, — сказав він, гнівно звертаючись дсг смерда, — невже тобі до лиця нападати на своїх і служити чужим?.. Ти — підлий раб!

Обличчя смерда побагровіло, він стрепенувся й почав вичитувати своїх, що стояли віддалік.

— Бий і мордуй! — скомандував.

І полетіли з обох боків стріли. Хлопці Віша, яким уже хотілося вхопитися за барки з нападниками, рвалися до воріт, на які по той бік огорожі смерд насідав зі своїми. Старий Віш опинився всередині між двома загонами і не міг звідти вибратись. Під натиском людей пліт і ворота затріщали, аж полетіли друзки.

Старший син господаря, Людек, захищаючи від ударів батька, рубонув смерда по голові і, зім'явши йому шолом, закривавив лоба, та майже водночас спис, який тримав у руці князів слуга, встромився старому Вішеві у груди… Сорочка його побагровіла від крові, яка забила із рани ключем. Старий тремтячою рукою вхопився за списа, що стирчав у його тілі, зламав його, але залізний наконечник і шматок дерева залишилися в рані. Віш захитався, упав синові на руки і, застогнавши, помер.

Побачивши труп старого Віша, всі, хто був живий, з люттю кинулись на вояків з городища. Зав'язався бій, — не стріляли з луків і пращ, а кусалися, орудували кулаками, хапали один одного за барки й валили додолу. З тилу на поле бою вдерлися ті, що мали оточити подвір'я, і, несподівано напавши, викликали замішання серед оборонців оселі Віша. Тривога тривала якусь мить; на нападаючих кинулись з'єднаними лавами ті, що були в подвір'ї; а інші, запекло б'ючись кожен на своєму місці, витісняли крок за кроком смердових людей. Мертве закривавлене тіло старого Віша, що лежало на землі, ще більше посилювало бойовий запал оборонців. Сили з обох сторін були майже однакові… За старого, який загинув, було вбито кількох смердових вояків, а сам смерд мусив відійти, бо був поранений і кров йому заюшила очі; почав кричати своїм, щоб вони відступили. Ті з вояків князя, що залишилися живими, відійшли від воріт і, юрмлячись біля свого старшого, почали відступати до річки. Люди Віша не переслідували їх; вони залишились біля двору, який обороняли, і лише шпигали їх лайками та криками. Для обох сторін ця сутичка таки далася взнаки.

З берега долинали голоси і гамір, на який від воріт відповідали:

— Сучі сини! Невольники! Раби!

— Гадюки! Змії!..

Подібними словами вони довго ще перекидались між собою; з Бітового двору погрожували кулаками, з-над берега — здіймаючи вгору дротики…

— Ану підійдіть-но сюди! — кричали одні.

— Ану тільки-но посмійте! — відповіли другі.

Тим часом у кущах, на березі річки, смердові обмивали й перев'язували голову; а сини підняли тіло батька й понесли його в хату, щоб покласти на засланому ложі… Несли і плакали, голосно кричали…

Ніхто й не думає знову починати бою. Поволі стихали голоси. Видно було, що смерд відійде зі своїми й не захоче більш нападати. І справді, йому здалось достатнім і те, що загинув винуватець, бо ні сам він, ні його люди не хотіли ризикувати життям: не почували себе надто сильними. Проте разом з кіньми вони отаборилися недалеко від воріт; погрожували аж до самого вечора. Довелося з двору виставити сторожу, щоб уночі, бува, не напали несподівано, — боялися їхньої підступності. Коли зовсім стемніло, біля річки так стало тихо, ніби всі вимерли.

Хлопчак на животі поповз у кущі, але не скоро вислідив, що вояцтво князя, скориставшися з темряви, перебралось убрід через річку і другим берегом потяглося назад до городища. Була виставлена варта, і всі тепер могли спокійно відпочивати. Дорого заплачено за цей відпочинок!

У світлиці на засланім ложі лежало мертве тіло Віша; він так і тримався стиснутою рукою за зламане ратище, яке стирчало в нього з грудей, залитих згуслою, почорнілою кров'ю. На поді горіли скіпки; обидва сини сиділи біля померлого й плакали. Нікому було навіть і про похорон подумати, бо всі жінки ховались іще в лісі. Сповістити їх побіг Самбор і прокричав умовлений сигнал, але поки вони відповіли на його голос, поки всі зібралися, — дружина Віша, його дочки, молодші сини, слуги й онуки, — перевалило за північ.

Відчинилися двері, і процесія сп'янілих від розпачу жінок увірвалась у хату і кинулась до мерця. Тут усі, попадавши на землю, почали качатись. Вогонь на камінному черені вже був пригас, та от підкинуто кілька лучинок, і в їх сяйві це видовище постало таким страшним і болючим, що й ті, хто вже плакав цілісінький день, гірко заридали.

У подвір'ї вили собаки, в шопах тривожно ревла худоба, іржали коні. Нарешті Дзіва підвелася з землі. Слідом за нею рушила стара Яга; долі залишилися тільки плакальниці, що все голосили й співали пісень. Мати й дочка стали споряджати небіжчика до могили.

Цвинтар і попелище були далеченько від двору — на піщаній галявинці в лісі. Отож челядники пішли готувати для вогнища дерево, збирати каміння для гробниці, бо не годилося довго тримати тіло неспаленим, — хай дух швидше летить до своїх батьків і братів.

І ця ніч пройшла без сну, у сльозах… Перед ранком старий Віш уже сидів на лаві, підпертий так, щоб здавалось, ніби він ще живий. На небіжчика одягли найкоштовніший одяг, до пояса причепили найкращу зброю; на голові в нього красувалася шапка з китицею; за плечима стирчали праща, лук, камінна прабатьківська сокира і долото з кременю.

Сивий кінь, на якому старий востаннє подорожував, стояв тут же: мав бути спаленим на вогнищі разом зі своїм господарем…

Біля ніг небіжчика, на землі, сиділа, низько опустивши голову, Яга, вбрана в найкращу свою сукню; на шиї — шнури бурштинового намиста, на руках — блискучі обручки; сиділа і тихо стогнала…

А далі жалібниці з розпатланим волоссям сплескували в долоні, дряпали собі обличчя й груди і співали скорботних пісень… За ними, спершись на руки, стояли сини Віша і мовчки витирали сльози…

— Ти пішов з цього світу, — голосили плакальниці, — нема тебе, пане… осиротив нас, нещасних…

Скорботні слова повторювались без упину.

З двору вирушила ціла процесія.

Під голосіння плакальниць тіло підняли на стос і помістили посередині, а біля нього склали по черзі все, що померлий потребував за життя для праці і ловів. Звалені одна на одну колоди вели, мов сходи, нагору, до небіжчика, обкладеного зброєю і одягом.

Віша примощували ще, коли Яга, поцілувавши в голову Дзіву, повільним кроком рушила до стосу. Сини кинулись до неї; намагались затримати її, але вона злегка їх відштовхнула; перегородили їй шлях і дочки, та стара дала знак, щоб вони пропустили її; підбігли з плачем онучки й почали кликати її — вона наказала матерям, щоб ті взяли їх на руки… Так підійшла до стосу, повагалася з хвилину, кинула останній погляд на людей, що стояли круг неї, попрощалася з білим світом і вже рішучим кроком почала підійматись по колодах; ступала все вище й вище, поки не зійшла нагору і не впала біля ніг чоловіка; обвивши його ноги руками, нерухомо застигла біля них…

Плакальниці все пронизливіше ридали. На стос вивели сивого коня, приарканили до стовпа і спутали. Поруч прив'язали любимих собак Віша… Жалібниці з пронизливим криком почали бігати, метатись навколо стосу, ніби завели якийсь шалений танок. Нарешті з чотирьох сторін одночасно підпалили величезні купи спільної лучини, наваленої під сподом і з боків. Підпалена, вона раптом запалахкотіла ясним полум'ям, і за мить просякле смолою дерево перетворилось у величезне багаття. Дим і полум'я заслали останки.

Багаття на попелищі все зменшувалося, згасало, перетворювалось на купу чорного вугілля й попелу.

Тепер жінки взяли глиняну урну й заходилися збирати недогорілі рештки кісток, вугілля і все те, що разом з померлим було знищене вогнем і пішло з ним на той світ.

Під нове голосіння і спів квапливо насипали могилу…

Раптом бренькнули гуслі, і запала глибока тиша, тільки вдалині від повіву вітру шелестіло листя. Слован тихим голосом затяг пісню.

Усі за старим вигукнули: «Ладо!» — і цей вигук відгомоном прокотився над попелищем, жальником і лісом.

Людек, тримаючи в руці кубок з медом, заголосив, — то співаючи, то примовляючи речитативом, то плачучи.

Всі чоловіки з родини померлого в один голос вигукнули, підіймаючи руки вгору:

— Кров за кров!

Доман, що прибув сюди і стояв позаду Людка, також підніс кубок угору й голосно вигукнув:

— Кров за кров!

Всі погляди звернулись на нього; він був сумний, ніби втратив власного батька…

Повертаючись обличчям до Гопла, стискаючи кулаки, молодь раз у раз посилала в бік городища прокляття і погрози.

Спорожнялись бочки, і гамір зростав; старші почали розповідати про небіжчика, як у трудах і боях минули його молоді літа, який він був у першу половину свого життя рішучий і сміливий, як любив своїх родичів і як вони його любили, яким святим для нього був гість. Кубки кружляли, і ставали щораз болючішими скорбота й жадоба помсти. Жінки також, сидячи осторонь, наспівували тихим голосом… Це тривало цілу ніч до самого ранку, протягом другого дня і другої ночі і на третій день не закінчилось. Молодь метала рогатини, змагалася в бігу та їзді на конях; кидала каміння, боролася, — поминки тривали доти, поки не був випитий весь мед і людей не подолала втома. Лише тоді, прикрасивши могилу зеленим віттям і попрощавшися з нею, всі почали розходитись.

Доман із своїми людьми добув до кінця і, коли брати лишили попелище й жальник, пішов разом з ними, щоб провести їх до самого дому.

На півдорозі зупинив їх.

— Слухай, Людку, — мовив він, — час чи не час говорити про це… але я хочу камінь скинути з серця. Сядьмо й поговорімо…

Вони сіли під дубом, і Доман, подавши братам руки, почав:

— Я з вами… Я хочу бути вам братом, будьте ж і ви братами мені.

— Згода! — відповів Людек, що успадкував від батька тверезий розум і мужність; він слів на вітер не кидав, коли вже щось говорив, то дотримував слова, хоч би й кров'ю довелося платити.

— Що ви думаєте робити? За батька треба помститись… Інакше й бути не може… Смерд убив його. Смерда вбити легко, але він це вчинив не з своєї волі… То що думаєте робити?

— Ви раніше слушно сказали, — подумавши, відповів Людек, — принесемо на віче закривавлену сорочку, покладемо перед старійшинами й скажемо: «Віш загинув за вас, за віче, тож вирішуйте, як відомстити за його кров».

Вони перезирнулись.

— Авжеж, що так, — озвався Доман, — хай старійшини ухвалюють; а коли у вас не буде рук, щоб помститись за кров, я свої віддам у ваше розпорядження…

Тут Доман трохи завагався, очі в нього заблищали, але він, ніби засоромившись, опустив їх.

— Я вам братом хочу бути… братом, — додав.

— І ми тобі — брати… — мовили обидва сини Віша й потиснули один одному руки.

— Не встиг я попросити старого Віша, то вам скажу про це. Я хочу сестру вашу взяти…

На хвилину запало мовчання; за тогочасним звичаєм заміж видавали спочатку найстаршу, отож не було жодного сумніву, що говорив він про Дзіву. Людек похнюпив голову.

— Домане, брате, — сказав він, — Дзіва не хоче й чути про чоловіка… І це не новина, адже вона давно вирішила присвятити себе богам… Вона створена не для дітей, куделі, горшків, а для святого вогню, джерела, для пісень і віщування… З неї не буде дружини… Я віддав би її від щирого серця… тільки ж як тут бути з обітницею? — Вони знову замовкли; Доман похилив голову, смикнув себе за бороду і щось пробурмотів.

— Е! — сказав він. — Не одна дівчина мріє про це, а як вийде заміж, то й забуде… Вона мені сподобалась і вродою, і вдачею… У мене вона б жила, як та княгиня, хіба що пташиного молока не мала б…

Людек похитав головою.

— Що я можу зробити? — мовив. — Не воювати ж мені з богами й духами… А молодшу, якби ти захотів, я охоче віддав би. Вона така ж гарна, як і її сестра, не гірша од неї… Цю, хоч би й плакала, можеш узяти…

Він глянув на Домана. Той, зірвавши листок, приліпив його собі до вуст і, дивлячись кудись убік, мовчав: зневажити пропозицію Людка не хотів і прийняти її не міг. Лише як упав листок, Доман поволі промовив:

Коли б ти сказав їй, вона б мусила послухати тебе, адже ти тепер у себе в дворі пан, що скажеш, те й буде… Кожна з них мріє служити богам і духам, і а чи ж треба їх слухати?

— Я наказати їй не можу, — спокійно відповів Людек.

У Домана зморщився лоб, очі запалали; він важко дихав, ніби добре натомився.

— Е! — вигукнув. — То оце ти так вважаєш мене братом? Не хочеш видати її за мене, бо, мабуть, чекаєш від когось кращого викупу?..

— Домане, брате, викуп мені не потрібен… правду кажу…

— Якщо хочеш, щоб був я вам братом, щоб мстив разом з вами за батька, віддай мені сестру, — повторив Доман.

— Молодшу — будь ласка…

— Хочу старшу або нікого.

— Не можу! — рішуче промовив Людек.

Доман підвівся, знову зірвав листок, приклав його до губ і відійшов на кілька кроків.

— А ваш батько віддав би її за мене, — майже сердито кинув він.

— Ніколи в світі!

— Хочете, щоб я був з вами і за вас? Буду, але я повинен мати її, а як ні, то й ні!

Людка струснуло; він нахмурив брови й нетерпляче повторив:

— Як ні, то й ні!

— Отже, ні? — скипів Доман. — Хочеш, щоб я був тобі ворогом, а не братом?

— Купувати тебе не буду, доведеться без тебе обійтися… — холодно процідив Людек.

Хлопець повернувся назад, весь затремтівши від гніву.

— Людку, брате! Ти погано чиниш, скажу я тобі! Задля дівчини не хочеш батька потішити в могилі вражою кров'ю… Оце так так!..

— Я сказав, — буркнув Людек, — що не можу…

— Тобі друзі тепер потрібні, а ти ворогів наживаєш! — глузливо додав Доман. — Немає розуму в тебе…

Вони глянули один одному, в очі; Людек, стримуючись, ще раз повторив:

— Не можу!

Доман схопився, щоб іти.

— Не захочете дати добровільно, то силою її колись візьму…

— А ми силою будемо захищати її…

— Ну й гаразд!

— Ну й гаразд!

Промовляючи останні слова, вони відходили, не зводячи один з одного погляду. Руки ніхто з них уже не подав. Молодший брат став мовчки біля Людка, що був йому тепер за батька.

Доман різким рухом насунув на очі шапку й відійшов. Коні його стояли десь поблизу, біля попелища, він мовчки поплентався до них, потім зацокотіли копита — Доман поїхав…

Людек постояв, почекав, чи він не повернеться, але, зачувши тупіт, рушив і собі.

Доман пустився в гущавину, а за ним із гавкотом помчали собаки.

По дорозі Людек з братом наздогнали своїх, котрі, наспівуючи собі під ніс, повернулись додому. Тризна й поминки більше втомили їх, ніж недавній бій… Ішли невеселі, ледве тримаючись на ногах і раз у раз зупиняючись, щоб перепочити.

На другий день життя в дворі попливло своїм звичайним руслом. Жінки стояли біля вогнища. Дзіва сиділа біля кросен, слуги крутили жорна, готували страву, порались біля худоби; бусел клекотав на повітці, кричали сороки, скачучи по плотах. Після похорону всі метушилися більше, ніж звичайно; а старої Яги, що керувала жіноцтвом, не було. Її місце посіла дружина Людка, бо її чоловік успадкував після батька владу в дворі.

Увечері на призьбі під хатою сиділи дві сестри — Дзіва і Живя, обнявшись і поклавши одна одній на плече голову… Замислившись, дивились на ліс і тихенько щось наспівували. Від річки йшов Людек, заклавши за спину руки і похнюпивши голову. Побачивши його, дівчата встали. Він зупинився. Дзіва підійшла до нього.

— Навіщо ти Домана зачарувала? — спитав він.

— Я? — зашарівшись, здивувалась дівчина. — Ніяких я чарів не знаю і Домана знати не хочу…

— Через тебе він від братерства з нами відмовився, — сказав Людек. — Хоче тебе взяти за дружину… погрожує нам…

— Я дала обітницю богам, — спокійно мовила Дзіва.

— Йому відомо це… але він і знати нічого не хоче…

— Хіба я винна?

Живя, стоячи за сестрою, з цікавістю поглядала то на неї, то на брата. Запала мовчанка…

— Ех, Дзіво! — озвався Людек. — Краще б тобі піти за нього, а нам — брата придбати, ніж ворога нажити собі…

Вона похитала головою, дві сльозини збігли по її щоках; глянула на брата з благальною усмішкою.

— Не силуйте мене, — тихо промовила, — дайте Дзіві спокій. Буду вам на кроснах ткати, пісень співати, воду носити з джерела, у вінку зеленім ходити…

І вона вклонилась до ніг брата; а Живя, нічого не говорячи, ніби теж за неї благала, нагнулась і обняла його за коліна.

Людек схилив голову і мовчки відійшов від них.

Зміїне урочище, розташоване серед диких борів, було ніби з давніх-давен забуте людьми, — сюди не вела жодна стежина. Непрохідні болота й трясовини оточували його з трьох сторін. З одного тільки боку вузенький клинок сухого грунту відкривав до нього доступ. Колись, багато років тому, коли народи, кочуючи, вперше зупинилися на невідомій землі, тут мали бути їхні перші поселення.

В пам'ять про ті часи потім збирались на нараду старійшини. Городище оперізане було низьким, тепер уже зовсім осілим зеленим валом. Посередині на похилених у різні боки стовпах стояла давно занедбана, майже з зовсім зірваною покрівлею шопа. Пліт, що правив за одну із стін, обвалився і згнив на землі. Опріч цього почорнілого залишку будівлі, на городищі не було нічого — ні деревця, ні каменю, зеленів тільки дерен, миршаві кущики трави і чорніли старі кротовини. Там, де городище з'єднане було з сушею, стояв на сторожі старий ліс.

Був переддень Купали — час, коли мало зібратись віче. Кмети й владики вже знали, яка доля спіткала Віша за те, що він перший їх скликав. Його смерть багатьох налякала, та чимало кого обурила й підштовхнула зібратись на віче, щоб порадитись, як рятуватись від небезпеки.

До городища можна було дістатись лише з боку лісу, і хто сюди йшов, проходив повз старезний напівструхлявілий дуб, що стояв на шляху; цей дуб, так само, як і урочище, вважали священним. Біля його підніжжя темніла купа напівзогнилого шмаття, — тут люди складали свої хвороби. В маленькому джерельці, яке струмувало поблизу, хворі обмивались і, витершись клаптем полотна, кидали його під дубом богам і духам в пожертву, сповнені віри, що таким чином позбавляться хвороб і повернуть собі здоров'я. Можна було тут побачити й інші пожертви — запліснявілі, замоклі, засипані листям мисочки, дзбанки, зерна бурштину, шматки сукна та шкурки з якимись таємничими вузлами.

Вгорі, в прогнилому дубі, темніло величезне дупло, ніби для того й створене, щоб стати бортю для диких бджіл. Але від дерева несло вологістю, і тому бджоли в ньому не роїлись. Дупло було порожнє і якось дивно, страхітливо зяяло своїм чорним, мов роззявлена паща, отвором. Його кору обсів зелений, м'який, мов оксамит, мох, жовтий лишай; навіть де-не-де пробивались між гнилих паразитарних рослин кволі стебельця трави.

Ще й не розвиднілось, як у поблизькій гущавині почувся шелест. Хтось обережно підкрався під дуб, присів, прислухався, і коли впевнився, що навколо тихо, підвівся з землі; був це маленький чоловічок, у сірій гуні, з круглою, коротко остриженою головою, з блискучими очима і широко роззявленим ротом, з якого біліли дрібні зуби. Він ще раз озирнувся, прислухався, обхопив руками й ногами стовбур і зі спритністю дикого звіра почав видиратися на дерево. Раз у раз насторожував вуха і квапливо, ліз далі, неспокійно позираючи на дупло. Це був Зносек.

Підіймався він, хоч поверхня стовбура й була шорстка, досить повільно. Товсте дерево не легко було обхопити руками, ноги ковзали по слизькому моху; чоловічок кілька разів зсувався донизу і ледве втримувався, вчепившись у кору нігтями; але потім, напруживши всі сили, знову п'явся вгору. От-от уже мав досягти отвору, як раптом почув усередині яккйсь шурхіт. З дупла показалася сіра, схожа на котячу, кошлата голова з жовтими очима й довгими вусами, сердито пирхнула, клацнула білими зубами. І звір стрибнув Зноску на голову.

Пролунало дике виття і оглушливий крик; звір і людина, сплівшись в один клубок, полетіли додолу. Сірий пустельник з дупла обхопив лапами малого чоловічка, пальці Зноска стискали шию нападника. Потекла кров, — руки людини сховалися у шерсті звіра, здушили його горло; роззявилась скривавлена паща, налиті кров'ю жовті очі побіліли й знерухоміли, а тіло все ще здригалося.

Зносек підвівся з землі, втер чоло — обличчя в нього було подряпане кошачими пазурами, голова покусана. Він відхекався, пирхнув, сплюнув, провів рукою по скривавленій голові і, струснувши задушене створіння, ударив ним кілька разів об дерево. Потім, підперезавшись своєю здобиччю і витерши рукавом кров, що текла з голови, знову глянув угору. Покалічена голова і руки не втримали його від нової спокуси піднятись на дерево. Скоріше розпалений, ніж ослаблений від боротьби, він знову почав видиратись на дуба, тягнучи за собою задушеного звіра. Нарешті вхопився за струхлявілий край дупла, вчепився в нього пальцями, підтягнувся усім тілом і повис над чорним отвором, поглядаючи то в його глибину, то в бік лісової гущавини, звідки долинав якийсь віддалений шелест. Карлик умить заліз у дупло і зник, тільки десь на дні зашурхотіло сухе листя; потім висунулась його голова; спершись руками на край дупла, він дивився, що робиться внизу. Широкі м'ясисті губи розтулились, відкривши білі й блискучі, мов у дикої кішки, зуби. Зносек сичав від болю й сміявся.

З лісу все виразніше чути було шелест, із дупла — якесь шкрябання, і ось у струхлявілій корі з'явилась шпаринка, в яку непомітно могло б дивитись одне око. Тут же, поруч, була продовбана нігтем і друга, і тепер в них дивилося двоє очей… Навпроти крізь віття виднілись городище й дорога, що вела до нього. З дупла можна було полічити людей, які йшли до городища, і побачити кожного в обличчя.

Зносек саме жадібно вдивлявся в цей бік, як раптом затріщало гілля, і зовсім недалечко показався вершник в оточенні кількох чоловік, що теж сиділи на конях. Він, замислений, їхав на сірому, покритому ведмежою шкурою, гривастому огирі; повід попустив; з погляду його, спрямованого вперед, було помітко що він дивився, але нічого не бачив. Постать мав спокійну, поважну й досить гарну. Це був уже сивий чоловік, з довгою білою бородою і волоссям, що спадало аж на плечі. На голові в нього височіла шапка з ведмежої зубатої пащі. Здавалося, звір загрожував кожному, хто б посмів наблизитися з ворожими намірами. В руці вершник тримав майстерно витесаний з каменю блискучий обушок, прикріплений плетеним ликом до пістряво різьбленої, ніби обвитої білою стрічкою, палиці. На шиї висів широкий, складений з кількох кілець мідний обруч, і, падаючи на груди, мов панцир, прикривав їх. Ті, що його супроводжували, були, мабуть, слугами: вони тримались на певній відстані й пильнували за ним, чекаючи першого-ліпшого наказу; тільки один юнак, так само озброєний, їхав поруч з ним, гордо тримаючи голову.

Наблизившись до дуба, старий глянув у бік урочища і, побачивши, що там ще нікого нема, притримав коня.

— Нікого! — буркнув він.

— Нікого! — повторив, нахилившись, той, другий.

— Невже злякалися, тому й не прибули? Чи ж можливо це? Навіть і тих нема, що скликали віче… А їм би першими треба тут бути!

І старий спішився.

— Ви з кіньми, — сказав він, — стійте тут поблизу, пасіть їх і чекайте. А ти, Мрочку, підеш зі мною… почуєш, як радяться старі люди. Слухай, придивляйся, будь уважний і навчайся.

Молодший слухняно схилив голову.

Раптом з другого боку появились нові вершники. Це зі своїми людьми наближався Доман. Не доїжджаючи до городища, він також віддав свого коня слузі, щоб той пас його, а сам поспішив до старого.

— Вітаю з днем віча, — сказав він.

— З днем віча! Хочеться вірити — щасливим, — відповів старий. — А де це Віш, що його не видно?

Доман підніс угору обидві руки й показав на хмари.

— Ми Віша спалили, жалібниці його оплакали… Тепер він білий мед п'є з батьками.

Старець заламав руки.

— Помер? — спитав він.

— Його убили, — відповів Доман. — Убили князівські прихвосні, напавши на Вішів двір.

Старий схилив голову, але швидко опанував себе, підвів очі, сповнені гніву.

— Тож подумаймо про шиї наші, — мовив він, — вчора — йому, завтра — нам.

Під час їхньої розмови знову почувся тупіт, і з кожною хвилиною він посилювався; здавалось, ніби весь ліс наповнився вершниками; з усіх боків виринали з-за дерев людські голови й кінські морди, зростав гомін: з'їжджалися старійшини. Двоє очей дивилося з дупла і два вуха слухали розмови, що точились під самим дубом.

Прибулі вітали один одного з днем віча, але обличчя у всіх були сумні. З трьох кількість їх зросла до десяти, потім до тридцяти… сорока… сотні… Не встигли вони наблизитись до городища, як над'їхав і син Віша — Людек.

Зіскочивши з коня, він підійшов, привітався з громадою і, більш не промовивши жодного слова, кинув у натовп скривавлену сорочку й покритий чорними плямами сіряк. Тільки рукою показав на них. Очі всіх були звернені на одяг убитого, затремтіли руки, нахмурились чола. Всі, стиснувши кулаки, оточили речі, — незаперечний доказ тяжкого злочину.

Громадою пробіг глухий шепіт; ось він підсилився, переріс у гомін, і вже тут і там залунали заклики до кривавої помсти. Тільки Доман відійшов убік і мовчав. Потім усі рушили з місця і повільним кроком потяглись до городища. Людек підняв з землі батьків одяг, закинув його собі на плечі й пішов слідом за ними.

Процесія, очолена сивими дідами, вступила в урочище і попростувала до похиленої шопи. Тут, нічого не говорячи, кожен зайняв на землі своє місце і поклав перед собою зброю. Тим часом під'їжджали ті, що запізнились. Широким колом розсілася рада старійшин. Всі, підперши голови руками, замислились: багатьох бракувало. З очей декотрих було видно, що вони готові сперечатись, хоч іще й словом не прохопилися.

— Немає вже того, хто нас кликав на віче, — озвався старий Боїмир, — але дух його нагадує, чого ми сюди прибули. Порадитись треба, як старі полянські звичаї зберегти, як нам бути, щоб не перетворитись у німців, у князівських невольників та слуг. Скрізь, де лунає наша мова, слово, — в лужичан, дулебів, вільків, хорватів, сербів, мазів, до Дунаю й за білим Дунаєм, аж до синього моря, в лісах і горах — командують на війні князі, але в общинах громади обирають старійшин, самі правлять і судять, ділять землю. Старост і тисячників призначають, підтримують мир, дбають про безпеку. А Хвостек із німцями злигався, хоче зі свого городища верховодити нами, — але чи ж не ми його рід посадили туди, щоб він обороняв нас? Віша вбито за те, що віче посмів скликати!

Почулися гнівні голоси, і глухий гомін пробіг юрмою. Діди похитали головами.

Та ось праворуч підвівся, тримаючи руки за поясом, літній чоловік із чорною бородою. Очима, що перед цим були втуплені в землю, він окинув присутніх, ніби шукав серед них своїх.

— Без князів, — промовив він, — не обійтися… Ладу не буде!.. Нападуть на нас німці або хоч би ті самі поморці і вільки, коли голод дійме і розлютує їх, — хто тоді буде проводирем, хто наказуватиме нам, хто тоді нас оборонятиме? Чи князь, чи король — як там його не звали б — мусить-таки бути… А ми, хоч і рівні йому, повинні коритися — усі: жупани, бани, кмети, владики… і посполитий люд… і інші невольники… Князь таки мусить бути…

Знову почулися гнівні голоси, але чорнявий вів далі:

— А що він з німцями братається, то тут нема нічого поганого, саме тому ми й живемо в мирі!

Гомін зростав, аж поки зовсім не заглушив промовця, та видно було, чимало присутніх підтримало його.

— Князь мусить бути! — вигукнув Боїмир. — І він буде… Хто заперечує? Інакше проти німців нам не встояти… Пруться вони до нас з мечем та вірою своєю, з намовами й погрозами… і зброю мають добру, і силу велику… Та й князі є в них свої, що поганяють народом, як тими волами в ярмі… Не встояти нам, якщо виступатимемо поодинці… Князі потрібні! Хай будуть! Але тільки не Хвостки, не з роду Попелів, що вже забули, звідки вони вийшли!

— Ні!.. Ні!.. — закричали з одного боку.

Завирувало й з другого. Декотрі вставали, міряючи очима супротивників. Вже можна було перелічити, хто був за, хто — проти. З грудей виривалось одне «ні!» проти другого.

— Геть Хвостка! — вигукували одні. — Геть Хвостка!..

— А сили у нас немає проти нього, — волав Рудан. — Немає!..

— Сила знайдеться, була б на те воля, — озвався старий, убого вдягнений П'яст.

Одні підтакували, а багато хто сидів мовчки, похнюпивши голову.

— Що ж робити? — стиха запитували, перезираючись між собою, менш сміливі.

— Терпіти, — сказав Рудан. — Не вічно ж йому жити, а сини будуть кращі.

— Для цього саме й навчають їх німці у себе, полюючи з ними на сербів, — мовив один із старійшин.

— Чекати! — кинув інший. — Щоб нас усіх ловили і вбивали поодинці, як Віша? Дітей забрали в городище, а землю пороздавали смердам?..

З різних боків озивалися різні голоси. Згоди не було.

Сонце вже підбилося високо, було пополудні, а на урочищі все ще радились старійшини і не могли дійти згоди. У всіх пересихало в ротах. Іноді лунали крики, юрба збивалася то на одному боці, то на другому, оточуючи старійшин, що брали слово.

Віддалік від городища, чекаючи закінчення віча, розташувалася челядь; на узліссі паслися спутані коні; молоді хлопці сиділи на землі, жартували й сміялися. До дуба, з якого дивилося двоє очей, мов хвилі, докочувались то виразні, то ледве чутні голоси; видно було, як на городищі підносились руки, як старійшини погрожували одні одним кулаками, сходячись докупи і розходячись… На невисокий вал підіймався то той, то другий промовець, щоб його краще було чути, і говорив звідти, горланив, іноді рвучи на собі одежу… Аж сюди долинали грізні слова. Двоє світлих очей дивилися, не відриваючись.

Челядники, що сиділи на луці, позирали круг себе. Раптом один з них штовхнув другого і сказав: — Зируне! Глянь-но на старий дуб… На старий дуб…

— А що там таке? Крім дупла, нічого не бачу…

— Не бачиш? Он двоє очей світиться з дірок, ніби дивиться на нас дика кішка.

— Не дивись! Це чари…

— Це звір.

— Сполохати його! — крикнув перший. — Он балухи все ще світяться… я бачу їх…

Сказавши це, челядник схопив лук, натягнув тятиву, — просвистіла в повітрі стріла, тут же влучила в шпарку, з якої блищало око, і зникла. І очі перестали дивитися з дупла. Стривожена челядь сиділа мовчки.

— Звіра ти убив або поранив! — вигукнув Зирун.

— Хоч би шкуру з нього здерти, — промовив, схоплюючись, хлопець.

— А якщо він тільки поранений і ще живий, оборонятиметься в дуплі, — почали інші.

Запальний мисливець не слухав; схопивши і засунувши за пасок сокиру, він метнувся до дуба; інші тільки дивилися. Як кіт, почав видряпуватись на дерево, раз у раз прикладаючи до нього вухо. Та ось дав знак своїм, що щось чує. Однак він був обережний і не відразу поліз у дупло. Вхопившись за стару грубу, надламану гілляку, він повис на ній і подивився всередину. Дивився довго, проте нічого не міг побачити, хоча все ближче та ближче нахиляв голову до дупла.

Всередині, накрившись убитим звіром, котрому загнав в око стрілу, лежав, притрусивши себе листям, хитрий Зносек. Рукою він затуляв очницю, з якої текла кров. Парубійко, нічого не бачачи й не чуючи анінайменшого руху в дуплі, осмілився нарешті простягти всередину руку і з радісним вигуком витяг звідти дику кішку, якій була загнана в око стріла. Він замахав здобиччю, показуючи її челяді, що, просто не вірячи своїм очам, збіглася до нього. Дуб оточили, а щасливому мисливцеві і в голову не прийшло сягнути глибше рукою, де, причаївшись і затамувавши подих, лежав ледь живий Зносек.

Хлопець, з дикою кішкою в руці, почав спускатись на землю, потім кинув її цікавим, які, розглядаючи, передавали її з рук у руки. Стріла була так глибоко загнана в очну яму, що той, хто її випустив із лука, не міг упізнати своєї сили… Звір уже був холодний, паща в нього була роздерта, язик вивалений. Усе це було дивним, і один жартівник почав доводити, що хлопець просто добив здихаючого звіра.

Біля дуба здійнявся такий галас, що аж на городищі почули. Старійшини озирнулись, і їм здаля показали забитого звіра. Кинулися молодші з кметів розпитувати, а один із запальних, вхопивши дику кішку за карк, поніс її і потрясав нею, ніби якимсь знаменням.

— Боги віщують нам! — почулися голоси. — Дика кішка, причаївшись, сиділа у дуплі, а хлопець, тільки-но вгледів, одразу ж убив її. Так і Хвостек сидить у своєму камінному дуплі… і наші стріли дістануть до нього. Ось що боги нам віщують… Геть Хвостка!..

Старійшини, що оточували Мишків, закричали:

— Ладо! Колядо! Ладо!

Вони раділи, плескали в долоні. А інші мовчали… Всі на вічі потомилися. Та от на узліссі з'явився старий сліпець з малим хлоп'ям-поводирем, і погляди всієї громади звернулись на нього.

— Словане, сюди! — закричали йому. — Йди до нас, діду, заспіваєш… За давнім звичаєм…

Вслухаючися, сліпий гусляр поволі почав наближатись; він по цьому гамору вже міг розпізнати, що підходить до городища. Всі були раді йому, підбадьорились, узрівши гусляра; він ніс за собою відголос прадавніх подій і часів.

— Вітаємо тебе, старий Словане!..

— Він ішов мовчки, ніби знав і пам'ятав це городище; переступивши через вал, обмацав ціпком місце і сів на землі. Гуслі поклав собі на коліна і сидів мовчки.

— Спізнився я, спізнився, — заговорив він надламаним, але співучим голосом, — старі ноги вже не слухають мене, і дороги подовшали… А яке ж то віче без віщуна? Що б то була за рада, коли б на ній не згадали про колишні зібрання дідів? Орлам легко вгорі летіти, а слимак повільно повзе… Повільно…

Старець ударив по струнах, усі замовкли… і він затяг пісню:

Як племені Леха не стало, не стало,

Люд прагне, щоб воля сіяла, сіяла…

Коли неквапно співана пісня скінчилася, все ще панувала тиша; дехто поглядав на старця, не розуміючи, що б то мало означати…

— Отже і ти, Словане, — сказав йому один із присутніх, — полюбив Хвостка…

Старець насторожився.

— Полюбив? — Він похитав головою; бренькнули струни, і дивний дідуган знову затягнув сумним голосом:

Всі хором вторували старому: «Добрий пан!», — але від обох пісень спохмурніли чола в одних і в других… Слован замовк, похиливши голову, сперся, напівлежачи, рукою на землю, — більше він не хотів співати.

Згодом знову всі почали перешіптуватись, гомоніти. Сонце вже хилилось до заходу, коли старійшини, бачачи, що вони ні до чого не можуть домовитись на вічі, розбрелися купками по городищу; посідали кружка, кожен зі своїми, і вийняли, хто що мав із собою з їжі й питва: коржі, холодне м'ясо, а в дерев'яних і глиняних барильцях — мед, пиво і квас. Гусляра посадовили біля себе Мишки, пригостили його, давши йому в руки перший кубок.

— За давнім звичаєм, — мовив він, — все перше належить богам. Ладо!..

І він вихлюпнув напій на землю.

Другий кубок вилив у пожертву духам урочища, добрим і злим, білим і чорним, щоб не перешкоджали вічу; третій — духам батьків, що незримо були присутні на раді… В невеличкі черепки було покладено їм також білого хліба, і лише тоді всі заходилися мовчки їсти й пити.

Старий Слован ледь надпив з кубка і, мало що з'ївши, знову затягнув знайому всім веселу старовинну пісню. Як тільки її почули, всі хором підхопили, навіть челядь на лузі почала несміливо вторувати. Настала година пісні, тож після цієї лунали все нові й нові, хоча й схожі одна на одну. Потім старець заспівав давню дунайську пісню про інші краї, де ріс виноград, де водились леви, дракони і змії, де хвиля морська хлюпала в скелясті береги і світило сонце палюче. Всі зітхали за тим невідомим світом із пісні, мов за своїм рідним. Вже була ніч, як закінчились бесіди, жертвоприношення, пісні і віче, на якому так ні до чого й не домовились. Старійшини підвелися, почали прощатися, зітхаючи. Хто знає, може, їм спало на думку зібратися на нове віче?..

Челядь привела з пасовиська коней, старійшини посідали і роз'їхались групками — кожен у своєму напрямі. Залишилось кільканадцять чоловік, що все ще перешіптувались між собою, потім кілька, та згодом і вони роз'їхались. Урочище знову стало безлюдним і мовчазним. Тільки вечірній вітер похитував гіллям дуба та птаство кричало серед боліт. Замиготіли зірки на небі, з луків потягло легким вітерцем.

Раптом у дуплі щось зашелестіло, запирхало, дві руки вхопилися за край дупла, потім висунулась голова, і з отвору виліз Зносек із закривавленим обличчям. Ногами й руками обхопивши стовбур, тихенько зсунувся на землю. Упав і витягнувся, мов неживий… Він ледве дихав; випростовував затерплі ноги й руки і стогнав.

Та от серед лісу почувся шурхіт… І карлик весь стрепенувся; тікати вже було пізно — по важкій неквапливій ході він упізнав нового ворога. Мов неживий, ліг і припав обличчям до землі. З заростей, незграбно ступаючи, вийшов ведмідь. Носом нишпорив по землі, ніби щось шукав. Чути було, як він гарчав і сопів. Жовті очі, що блищали з темряви, він звів на Зноска, який лежав ніби мертвий… Господар пущі обережно підійшов до нього і, мов собака, почав його обнюхувати. Злегка штовхнувши його лапою, загарчав і пішов собі далі. Видно було, як він, важко ступаючи, прямував у поле, раз у раз підносячи писок і нюхаючи повітря. Ось він сів відпочити, полизав лапу і знову ліниво поплентався — десь по здобич чи до приятеля, за яким занудьгував.

Карлик, побачивши, що ведмідь уже аж на галявині, схопився на рівні ноги і щодуху побіг у ліс.

Був чудовий ранок, цвіла весна у всій своїй красі.

Два повні козуби грибів стояли на землі; біля них відпочивали дві дівчини. Обнявшись, вони сиділи собі… Дзіва, задивившись у глиб лісу, про щось думала.

— Що ти слухаєш, Дзіво? — запитала сестра.

— Сорока мені щось говорить… чуєш? Вона питає нас, скільки ми назбирали. Каже, що на урочищі, в долині, є багато грибів… Хоче нас провести до хати…

І дівчина на хвилину замовкла…

— Каже, — повільно вела вона, — приїдуть свати… молодий пан, ясен місяць, завітає до тебе…

— До мене, Дзіво?

— Так… до тебе, Живя, бо я ніколи не прийматиму сватів… Завжди, завжди в вінку ходитиму… І в зеленім вінку піду до батька й матері…

І справді, сорока, сидячи на гілці, крутила головою і, ніби передражнюючи дівчат, щось вигукувала.

Раптом, розпустивши крила, вилетів з лісу яструб і почав кружляти над галявинкою, дивлячись униз, ніби пантруючи щось на землі. Сорока побачила його і заклично крикнула. З кущів відповіли голоси її сестер, з усіх боків почали злітатись зозулясті сороки і зграєю полетіли страхати, лаяти, відганяти яструба.

Дзіва зітхнула.

Здаля прокувала зозуля раз, удруге і втекла.

Дівчата загадали, коли Живя заміж вийде.

— Закуй, зозуле! — прохали вони. Вона прокувала тричі. Три роки чи три місяці? Хто ж це може знати?..

Живя, сміючись, запитала про Дзіву. Зозуля підлетіла ближче, її впізнали по пір'ю, але тільки якось дивно реготала, кувати ж не хотіла.

Дівчата сиділи замислені. Живя почала рвати квіти і плести для сестри віночок. Проте під руку потрапляли поганенькі: ламалися стебла і не сплітались.

Вони сиділи неподалік від двору й почували себе в безпеці. На другий день мали йти до вогнищ, на Купалу. Живя раділа, а Дзіві не хотілося йти… Вона сумувала.

І раптом у тиші, яку порушували тільки мухи та бджоли, десь із лісу почувся віддалений тупіт. Дівчата перезирнулись.

— Це, мабуть, Людек їде на лови? Це його, мабуть, псів чути?..

— Людек дома, біля стада…

Вони схопили козуби, озирнулись і обережно пробрались у гущавину; в лісі стало тихо, — ні псів, ні людей не було чути. Живя, висунувши між віт голівку, дивилась на галявинку і прислухалась; пси десь далеко погнали звіра, і знову стало тихо. Тільки тукотів дятел. Вони повернулися й сіли на осяяній сонцем траві. Здаля ніби долинув спів, хрипкий і тужливий.

— То Яруга, — озвалася Дзіва.

— Куди ж це вона плентається?..

Дівчата замовкли. З кущів вийшла, спираючись на ціпок, стара, зав'язана хусткою баба, з прикріпленим до пояса горнятком і з торбою за плечима. Приклавши руку до лоба, вона подивилась в їх бік, потім вдихнула повітря, як ніби щось почула поблизу, і, озирнувшись, побачила нарешті дівчат. Не випускаючи ціпка, сплеснула в долоні.

— Добридень! — вигукнула вона, звернувшись до них.

— Куди ти чимчикуєш, Яруго? — спитала Живя.

Баба підійшла ближче.

— А на Купалу! Завтра ж Купала! Го-го! Хлопці дурітимуть, може, хто подумає, що і я молода дівчина, й поцілує мене!

І стара засміялась, підстрибнула, підійшла до дівчат і сіла біля них на землі.

— Хочете, поворожу вам? — спитала.

Обидві сестри мовчали, а баба вдивлялася в їхні обличчя.

— По таких личках легко ворожити, — мовила вона, дивно сміючись і повертаючи голову то до однієї, то до другої, — так, так, чудові личка, квітнуть, мов лілеї… Колись і в мене було таке саме — біле та рожеве… Сонце спалило лілеї, дощі змили красу… тільки не дощі то були, а сльози, сльози!

І вона, простягаючи руку до Дзіви, закивала головою:

— Дай-но долоню, поворожу.

Дівчина неохоче простягла їй руку. Яруга почала пильно вдивлятися в неї.

— Біла ручка, без мозолів… Горе ручку таку мати, будуть всі її жадати, а королівна нікого не захоче…

І вона задивилась на руку Дзіви.

— Підеш завтра на Купалу?

— Піду, — відповіла дівчина.

— Не йди! Кажу тобі, краще не йди… А підеш, проллється кров…

Дзіва зблідла.

— Яруго, — озвалась вона, — чого ти лякаєш мене? Ти ж знаєш, що я не можу залишитись дома… Та в тебе давно в голові замакітрилось, ти сама не розумієш, що говориш.

— А хтозна! — прошепотіла Яруга. — Щось нашіптує мені на вухо та язиком ворушить. Хіба я знаю, хто і що?

І баба лепече, сама не зна що… Ніби хто її за язик тягне! Не йди на Купалу!

Дзіва засміялась.

— А я тобі не раджу, Яруго! Ти ж знаєш, як тебе шарпають, ганяють, як з тебе насміхаються, як надокучають тобі…

— Я цього не боюся, — відповіла стара. — Як погаснуть вогнища, як зробиться темно… Гай-гай! Хтось таки поцілує мене і пригорне… І згадаються молоді літа…

— А хіба що тоді було? — запитала Живя.

— Що? Хіба ти не знаєш? — здивувалась Яруга. — Гай-гай! Королевич мене викрав… Привів у хороми, де стіни були із золота… В саду росла яблуня, родила запашні яблука… Під нею било джерело живущої води… Я сім літ була королевою, сім літ співала пісень, сплітала й розплітала коси і все, що хотіла, мала… Потім зробилось темно, і я в лахманах, з кийком у руці опинилась у пущі… Круки мені голову клювали, очей шукали… Гай-гай!

Вона замовкла; потім знову почала наполягати на своєму:

— А ти, Дзіво, не йди на Купалу!

Дівчина посміхнулась. Тоді Живя простягла старій руку. Яруга похитала головою.

— Рідні дві долоні, ви ж сестри, — пробурмотіла вона. — А долі, долі! Далеко одній до другої!..

— А котрою з нас ти хотіла б бути? — спитала Живя.

— Ані однією, ані другою, — сміючись, відповіла стара, — знову жити, знову плакати, знову відчувати в собі молодість, щоб потім позбутися її?.. О ні, ні!..

Ані білої, ані чорної — ніякої долі не хочу… Я волію солодко заснути й бачити золотий сон, і хоч би й зовсім не прокинутись… А ти не йди на Купалу…

Дівчата почали сміятися з напівбожевільної баби. Сміялась разом з ними і Яруга.

Ось вона знову взяла руку дівчини й почала розглядати.

— Він безтямно закоханий в тебе, — прошепотіла.

— Хто?

— Не знаю! Хтось! Сам гарний, молодий, багатий! Ой, не йди на Купалу…

— Але ж із нами будуть брати і вся рідня! Що там може трапитись? — вигукнула Живя.

— Хіба я знаю? На Купалу бувають великі дива!

Сказавши це, Яруга розв'язала свою сакву й почала щось у ній шукати. Було там безліч вузликів із зіллям, камінцями, насінням та різним корінням. Стара розумілася на хворобах і ліках, заговорювала, відшіптувала, причаровувала й відчаровувала… Однак цього разу шукала не ліки: в неї ще залишився шматок сухого коржа, вона вийняла його, оглянула; хоч він геть припав пилом, взяла з козуба в одної з дівчат сироїжку й почала мовчки їсти.

Дзіва підсунула їй кошик.

Яруга жадібно їла.

— Ходімо з нами до хати, дамо тобі гарячої страви.

— Не можу, — пробурмотіла стара, — ноги болять, а до поля, де будуть горіти вогнища і куди прийдуть мої хлопці, далеко… далеко… Серед білого дня — ще нічого, а от іти вночі і стрітися з вовком, або, ще гірше, з вовкулакою…

Вона похитала головою.

— А на Купалі я неодмінно мушу побувати… Раз на рік молодість до мене повертається… і так її довго чекати доводиться…

Стара почала щось наспівувати і раптом замовкла. Вибравши з козубів усі сироїжки, вона втерла губи і всміхнулась до дівчат:

— Добре ви мене підгодували…

Та от стара почала неспокійно озиратись.

— Когось чую. Хтось чужий тут є!..

Мов звір, почала нюшити повітря й водити довкола очима. І справді, в кількох кроках від них стояв, вийшовши з лісу, закривавлений Зносек. Побачивши його, дівчата з ляку посхоплювались. Яруга тільки глянула, але не рушила з місця.

— Е, — сказала, — нема чого боятися… знайома людина! Десь, мабуть, блукав у лісі і нахромився на гілку: око виколов і голову закривавив.

— Яруго! — гукнув здаля карлик. — Рятуй мене, дай мені зілля!

Побачивши скаліченого чоловіка, дівчата, замість того, щоб тікати, поставали за деревом.

— Іди сюди, я подивлюсь!.. — буркнула стара.

Зносек пришкандибав, все ще тримаючись рукою за око, вірніше, за місце, з якого воно витекло, та тільки ступив до дерева, біля якого сиділа стара, відразу ж упав на землю.

Забувши про все, Яруга простягла руки до його голови і почала її обмацувати.

— Ти що, цілувався з дикою кішкою? — спитала вона. — Ну й знайшов подружку!

Вона рукою взяла його за підборіддя і відхилила повіку.

— А око… око в тебе стрілою вибито! Чоловіче! — вигукнула. — Десь на учті побував! Добре тебе там прийняли, запам'ятаєш на все життя!..

Яруга довго сміялась і підійшла до своєї сакви.

Живя, зжалившись, зняла білий свій фартушок і, глянувши на стару, віддерла від нього шматочок полотна, щоб було чим обв'язати карликові голову, подала його мовчки старій. Яруга взяла, тут же нарвала якогось зілля, але не квапилась рятувати потерпілого, який весь час затуляв рукою око і стогнав, зціпивши зуби.

— Воно, звичайно, і вовка кульгавого, якщо попросить, треба рятувати, — тихо сказала вона. — Ти, Зноску, не вартий того, щоб тебе рятували, бо вже надто багато людей заморив… Ну що ж, хтозна, може, дика кішка напоумить тебе… Схаменися, знайдемо десь бусляче гніздо і будемо собі господарювати. Ти мені зелені жабки носитимеш, а я тобі клекотатиму.

Яруга сміялася, все ж травою і листям обкладала йому голову і, не поспішаючи, перев'язувала її білим полотном.

— Ну, кажи, де ти був? І чим перед тобою дика кішка, завинила?

Зносек тільки застогнав.

— З цього ока не буде пуття, — сказав він.

— Та ти вже й не думай про нього, бо його й немає, — мовила Яруга, — а нового не вставиш. Лише від живущої води воно прозріє. Але ж як дістати її? Змій же сидить на сторожі… Дракон над нею літає… Сім років треба до неї йти, сім років лізти на гору…

Жаліслива Живя, бачачи, що в старої Яруги тремтять руки і вона не може впоратися з пов'язкою, наблизилася до Зноска і вправно обмотала йому голову. Той звів на неї своє єдине око, і в його погляді було більше злості і гніву, ніж вдячності.

— Я тобі втамую біль, — мовила Яруга, — але скажи, де ти був?.. Бо той, хто вилежується в князя під столом, з доброї волі в ліс не ходить.

Почувши про князя, дівчата вхопили козуби й пустились навтікача; досить було згадати його ім'я, щоб їх налякати. Стара тільки подивилась їм услід і звернулась до Зноска:

— Тепер скажи, — наполягала вона, — де це ти так подряпався?

— Ішов я лісом, побачив дупло…

— Меду тобі захотілось?

— Дика кішка в ньому сиділа…

— А стрілу тобі в око хто увігнав?

Згадка про поранення розгнівила Зноска. Він підніс угору обидва кулаки.

— Я цього так їм не подарую, поки одному з них не висмокчу ока! — вигукнув він. — Князь мене пожаліє!

— Ти, мабуть, на вічі був… — засміявшись, промовила стара і сплеснула в долоні. — Я вже знаю! Там дуплистий трухлявий дуб стоїть біля Зміїного урочища… Ти заховався, щоб підглядати… і в тебе вцілила стріла якогось кмета.

Зносек і гадки не мав критись; опустив голову і заскреготав зубами.

— А око в тебе було гарне! — вигукнула Яруга. — От шкода! Ану, скажи мені по правді: ти був коли-небудь молодим? Чи тебе мати старим народила?

І вона підвелася.

— Вгамуй мені біль, — буркнув Зносек.

— Не можу… не можу… — відповіла стара. — Не годиться до Купали вгамовувати. Як-не-як — дика кішка і людська стріла… Якого на це треба зілля?..

Ще й око!.. Го-го! Коли б ти мені не знаю що давав. — мало було б за цю мою роботу… Вгамувати біль — це на себе його взяти, бо тут нема ні джерела, ні каменя, ні дерева, на що він би перейшов. Та й мені треба на Купалу, на Купалу!

І, наспівуючи про Купалу, Яруга залишила Зноска, а сама почвалала лісом. Карлик ліг на галявинці і, поклавши в траву голову, заснув.