Прадавня легенда

ЧАСТИНА ДРУГА

Настав день Купали — свято, яке відзначали в усьому поганському світі, — день Білого бога світла, на честь якого палили вогнища над Адріатичним і Балтійським морями, над Дунаєм, Лабою і Віслою, над Дністром, Роною і Сеною. Вшановуючи цього ясного бога — Беля, люди мандрували на захід зі своєї райської прабатьківщини в холодні простори нової вітчизни. День Купали — найдовший у році, і ніч Купали — найкоротша — були суцільним потоком веселощів, співів, ігор і обрядів.

Над озером, на тій святій горі, куди з сусідніх общин сходився народ на Купалу, люди, ще вдосвіта прийнявши купіль, прикрасившись вінками й букетами квітучого зілля та підперезавшись чорнобилем, юрбами оточили старих гуслярів.

Ще зранку тут працювала молодь, зносячи сухе гілляччя й тріски, стягуючи свіжозрізані стовбури. З мертвого дерева не годилося ставити хату, а тим більше розпалювати святе вогнище. З живого дерева відламували сухі гілки, бо в тих, які лежали на землі, уже оселилася смерть. З усіх кінців сходились дівчата у білому вбранні, підперезаному зеленими поясами, та у вінках, хлопці в напнутих на плечі сіряках. Звідусюди — з гаїв і лісів — лунав заспів, віщуючи нічні утіхи. На узліссі, під дубами, і в самому лісі виднілись наготовлені багаття. Камінними сокирами кололи на підпал скіпки. Кожна громада займала щороку одне і те ж саме святкове попелище. Котився лісом веселий гомін і сміх.

Під одним дубом сидів Слован, під іншим — другий співець, на ймення Вілуй. Коли зачинав один, замовкав другий; співали навперемінки, але пісня одного не в'язалася з піснею другого. Здавалося, що вони перебивають один одного.

І він замовк. Тоді Вілуй бренькнув по струнах і заспівав незрозумілу, напівглузливу пісеньку:

Він похнюпив лису голову й замовк; мовчали обидва, а хор співав про Купалу.

Сонце вже заходило, і погляди всіх були спрямовані на нього. Чекали, коли зникне його останній промінь з позолочених верхівок дерев, щоб розпалити багаття, почати танок і заспівати пісень. Старі жінки сиділи на землі, а біля них стояли цебри, горшки з м'ясом, коржами і тарелі із святковими короваями, молодь крутилась і, плескаючи в долоні, гасала по галявині. Дівчата трималися купкою, хлопці чіплялись до них, перекидались словами, ті відгіркувались, відбивалися хустками.

— Купало! Купало! Ладо! — чулися то тут, то там співучі голоси.

Біля вогнища Вішів стояли вже Людек і Самбор, що не хотів повертатися в городище, та гурт жінок і челяді. Поглядали в ліс, у бік свого двору: Дзіви й Живі ще не видно було. Саме Дзіва мала підпалити вогнище й почати пісню про Купалу.

Тим часом хлопці терли сухе дерево, щоб добути божого вогню. Тут він народиться, молодий і новий, і потім цілий рік горітиме на домашній черені. Був це вогонь, якого з дому нікому не давали виносити. Той, хто виносив з хати вогонь, забирав з неї життя. Вже дві смоляні лучини диміли в їхніх руках, а вогонь все ще не показувався. І Дзіви не було. Самбор більше дивився на стежку, якою вона повинна була пройти, ніж на те, як добувався святий вогонь, що мав спалахнути, коли погасне сонце.

Та ось вдалині показалося двоє дівчат у білому, йшли вони повільно, тримаючись за руки. На головах у них зеленіли вінки, підперезані вони були зеленими гірляндами, в руках несли по снопику трави, але йшли мовчки, не співали. Були це Дзіва й Живя, обидві ще сумували після смерті батька. У Дзіви не виходили з голови слова старої Яруги, і хоча вона не йняла віри напівбожевільній бабі, серце її без упину повторювало: «Не йди на Купалу!» День був святковий, веселий, але вони йшли смутні; Самбор ще здалеку дивувався, що вона була похмура.

Людек підійшов до неї.

— Сестро, — звернувся він, — ходи разом з Живєю… Не заходьте далеко в ліс… Я не вірю Доманові…

Дзіва зашарілась, слухаючи його; гризла зубами стебельце рути й хитала головою.

— Нічого не трапиться, — сказала вона, — ні Доман, ні хто інший не наважиться підійти до мене, я буду серед своїх. Вас, хлопців, тут досить, щоб захистити сестру!

Брат замовк, а Живя, жадібно поглядаючи на людей, раділа близькій розвазі, ноги в неї так і рвалися скакати, очі сяяли, і вона вже наспівувала пісню.

— Та годі лякати! — засміялася. — Ніхто до нас не наважиться підійти… хоч у такий день дайте нам волю… Тільки і втіхи тієї, що на Купалу…

Довкола чувся сміх і лунали вигуки; до них підбігали й смикали за рукави, щоб ішли за ними. Поступово й обличчя Дзіви прояснилося, з'явилася бліда усмішка. І Дзіва тихенько підтягувала:

— Купало! Купало!

А здаля долинула пісня:

Дзіва дивилась на сонце, що заходило; його проміння золотило її обличчя й волосся. Незабаром згас останній промінь, тільки червона заграва вказувала, де воно зайшло… Дві смоляні лучини зайнялися божим вогнем; запалений смолоскип подали дівчині, і вона швидко й спритно підсунула його під стіс. У цю хвилину й біля інших стосів заблищали вогники, і дзвінкий голос радісно вигукнув:

— Купало!..

Взявшись за руки, всі стали в коло, — окремо жінки, окремо чоловіки, — і полинули лісом пісні.

Здаля видніли сяйва багать, а біля них миготіли, звиваючись, дівочі постаті з піднесеними вгору рука ми, з розпущеним волоссям, розмаяним убранням, з порозв'язуваними вінками.

— Гей, Купало, Купало!

Деінде хлопці кидались у вогненну купіль, стрибали через вогнище під схвальні оплески; коли-не-коли чувся крик; вони зачіпали дівчат; в шалі і в метушні серед темної ночі робилося часто таке, що пробачалось тільки на Купалу.

Дзіва, втомлена піснями і танками, сиділа серед своїх і дивилась у вогонь. Самбор здаля чатував її, але вона ні разу не глянула на нього. Приятелі підбурювали його позмагатися в перегонах, але він не дуже мав до цього охоту; був мов сам не свій, відходив на кілька кроків і знову повертався, ні на хвилину не спускаючи з очей господаря; ніяк не міг забути про Домана… Дзіва помітила, що він стоїть на сторожі, й замахала йому:

— Іди до людей! — сказала. — Іди повеселися.

— А ви… Дзіво? — спитав Самбор. — Чого ви такі похмурі та невеселі?..

— Я… — почала тихо дівчина, — в мене інша доля, ніж у вас! Хоч би й хотіла, не можу веселитись… Чого очі не бачать, те серце чує, а коли на серці сумно, важко бути веселою. І вона звела очі вгору.

За лісами, за горами, — промовила ніби сама до себе, —

Дзіва сумно опустила голову, забувши про Самбора; а той, стоячи за нею, слухав зі страхом і не розумів. Те, що говорила вона, так не відповідало тому, що звучало довкола… Хлопець ще довго дивився на неї здаля, але вже наблизитись не посмів. Живя, кружляючи в танку біля вогнища, не раз виривалася і підбігала до Дзіви, намагаючись потягти її з собою; смикала Дзіву за руки, хотіла підвести її, але поверталась, наспівуючи, сама. Сидячи, дівчина обривала з вінка цвіт чорнобилю, і, здавалось, думки її були далеко-далеко… може, біля батька й матері?..

Якийсь час Самбор ще стояв на чатах під дубом і, спершись на нього, дивився на Дзіву, але вона знову підкликала його до себе й наказала йти розважитися.

Він слухняно пішов, сам не знаючи куди, бо йому зовсім не хотілося ні стрибати, ні бігати наввипередки. Почвалав у глиб лісу. Йому хотілося кудись втекти, заховатись, щоб відпочити від усього, але і в лісі на кожному кроці палали вогнища — було гамірно, майже ніде не залишалось темного куточка.

На землі сиділи діди, п'ючи й закушуючи; під деревами шептались молоді пари; взявшись за руки, проходили дівчата; їх перестрівали хлопці… Вони з криком тікали, і горе було тій, яка дала себе схопити… Подруги намагались її захищати, збігались на допомогу хлопці; зав'язувалась нерівна боротьба, в якій дівчата захищались палаючими головешками.

Самбор минув кілька багать і кілька гуртів, що розташувалися собі на землі, але нікому не вдалося його затягнути до себе. Хлопця затримували знайомі й незнайомі, щоб ішов до них, але він відмовлявся. Запідозрювали, що він щось лихе задумав. Так Самбор зайшов у глиб лісу, куди крізь віття дерев ледве пробивалося сяйво багать. Довкола панувала темінь. Він ліг під дубом. Сюди долинали веселі голоси, але нічого не було видно, крім блиску, який іноді золотив верхівки дерев. Тоді листя здавалося золотим і розбуджені пташки тріпотіли позолоченими крильцями. Самбор ліг, обхопивши голову руками й заплющивши очі. Вслухався у спів, але не чув його, йому марилось, — сон непомітно склеплював повіки.

Раптом удалині щось застугоніло… затупотіло… затріщало… Чи не звір це часом, сполоханий гамором? Але ж звір швидко тікає, а цей тупіт посувався повільно, обережно, стихав і знову чувся, наближався і завмирав… Самбор уже розрізняв цокіт копит, людські кроки і приглушений шепіт. Він забився в гущавину, заліг у траві серед кущів і чекав.

З лісу обережно висунулась купка людей. У сяйві багать не можна було розпізнати облич. Попереду їхав чоловік на здоровенному коні, за ним — ще двоє верхи; кілька челядників ішло пішки. Вони нагинали голови і, підіймаючи віття, придивлялись до вогнищ.

— Підкрастися треба під коло… — прошепотів один. — Що за диво — на Купалу викрасти собі дівчину? Якщо не дають її добровільно, треба взяти силоміць. Аби тільки вхопити на коня, була б уже моєю, — не вирвалася б, і не догнали б її, не відібрали б… А будуть обороняти — життям своїм заплачу!

І, перешіптуючись, вони звернули на узлісся, пройшовши повз Самбора, що лежав, причаївшись у траві. Вершники позлазили з коней і тихо повели їх за собою, обходячи відкриті місця й вибираючи стежку, по якій можна було пройти непоміченими. Один з них розгортав віття й спочатку роздивлявся, потім уже проходив уперед; зупинявся й знову обережно просувався. Самбор слідом за ними виповз із кущів, минув їх і, звернувши в другий бік, щодуху побіг до вогнищ. Поспіх цей зрадив його; він почув за собою погоню, сильні руки схопили його ззаду. Він вирвався і, приготувавшись до сутички, так різко ударив головою у груди нападаючому, що той звалився на землю. Але, падаючи, потяг за собою і Самбора, вхопивши його за сорочку. Вчепившись уже на землі один в одного, вони пручались і качались у гущавині; та ось іще двоє наспіло і, налігши на хлопця, так здавили його, що він не міг дихнути. В одну мить заткнули йому рота, зв'язали руки й ноги. Вони побоювались, що він може виказати їх; кинули приголомшеного Самбора в кущі, а самі побігли до коней. Самбор чув, як вони швидко віддалялись, перешіптуючись між собою. Зв'язаний марно метався на землі, намагаючись розв'язатись. Лико й вірьовки були міцні. Він лежав, розпачливо прислухався, але через пісні, крики, гам, потріскування багать не міг розрізнити жодного голосу. Здавалось, цілу вічність тривали його муки. Сяйво багать поблідло, а в небі вже благословлялось на світ.

Та вдалині все ще чути було спів, саме розходились по дворах людські громади. Сонце зазирнуло в глибину лісу; на узгір'ї вже не було жодної душі. Весь час підкидаючись і пручаючись, Самбор стягнув з рота хустку; потім, після довгих зусиль, перегриз зубами вірьовки на руках та грудях і нарешті звільнився!

Побитий, зранений і розлючений, він схопився й кинувся бігти до галявини. Тут було вже безлюдно; тільки де-не-де диміли недогаслі багаття, лежали купи чорного вугілля, побиті горшки і різне начиння. Люди порозходились по домівках. Самбор брів ледь живий, піт стікав у нього струмками; та раптом він зупинився, почувши позаду себе чийсь голос.

На чималій відстані від нього не то лежала, не то сиділа на землі стара баба. Звалася вона Яругою, і всі вважали її відьмою. Це була та сама стара, що відраювала Дзіву йти на Купалу, а сама поспішала і, видно, недаремно… Яруга, що була на всім околі пострахом для господинь, — їй, подейкували, було легко відібрати в корів молоко, в хлібах вузлів нав'язати, зачарувати воду, тісто переквасити, — чудово почувала себе на Купалі. Поїли її всі, щоб, бува, не розгнівалась і не зурочила в чому. Яруга піднесла руку й гукнула:

— Гей, хлопче! Дай-но руку! Зараз же подай мені руку!.. Не бійся, я нічого поганого тобі не зроблю. Навпаки, любистку дам, щоб тебе дівчата кохали… Тільки дай руку мені, руку подай! Бо сама я не встану, а треба ж уже йти! Хлопче! Чуєш? Подай руку, бо зурочу… В'язи собі скрутиш до нового місяця… Подай руку!

Самбор обернувся, йому жаль стало старої.

— Яруго! — мовив він. — Я допоміг би тобі встати, але ти не дійдеш сама, а я не можу тебе вести, бо мені вже час додому.

— Не мудруй, подай руку… Як устану, як зведуся на ноги, то вони самі підуть у мене… Чуєш, хлопче?..

Самбор підійшов і обома руками підвів стару. Вона тремтіла й хиталася, здавалось, ось-ось упаде, але втрималась на ногах. Налитими кров'ю очима глянула на нього.

— А чого це ти так довго спав? — пробелькотіла вона.

— Я не спав, мамо! Лихі люди мене зв'язали, ледве звільнився від вірьовок… Яруго! Чи не трапилось чого на Купалу?

Стара глянула на нього, скривила губи й розсміялася:

— А що могло трапитись?

Вона махнула рукою і, сміючись, заспівала:

— Яку? Хто? — закричав Самбор.

Стара посварилася на нього пальцем.

— Гей, ти! Парубче… Парубче!.. Тобі теж її захотілося? Дочки господаря? Задивлявся і ти на неї, я все знаю… Гордовита була… розумна… у вінку хотіла ходити… Там… А вінок поплив за водою… за водою… схопили її… схопили, молоду… До світлиці, до світлиці ведуть… Ха-ха! От тобі й кінець дівочому царюванню!.. Вона почала плескати в долоні, а Самбор заламав руки.

— А брати? А челядь? А наші?..

— Побили, порозганяли, вхопили й понесли. Доман — кмет багатий… Має кількох жінок, а дружини— жодної. Отож вона й буде там царювати… Ой Купало! Купало! — заспівала Яруга, хитаючись і плещучи в долоні.

Самбор стояв, мов прибитий. А стара, дивлячись йому в очі, сміялась.

— Так їй і треба! Бо надто вже горда була! Я знаю, знаю, чого їй хотілося… У храмі біля вогню стояти, щоб люди їй до колін кланялись, а вона їм ворожила… Еге ж!.. Тільки не до горшків і не до куделі! Сватів з хати виганяла, жоден не міг їй вгодити… А я ж їй вчора казала: не йди на Купалу…

Яруга співала, підстрибуючи на моріжку, хоча ноги й не дуже її слухались. А Самбор пішов, похнюпивши голову.

— Бувай здоров, юначе! — гукнула вона йому вслід, — я вже й сама якось пошкандибаю… А за те, що подав старій руку, як захочеш, молоду тобі висватаю… Таку, що її тільки цілувати й цілувати, ніби малинку їсти… Бувай здоров… Піду сама…

І вона попленталась, наспівуючи й голосно сміючись, щось вигукуючи й заговорюючи до пташок, що пролітали вгорі.

Хлопець, пойнятий неспокоєм і гнівом, почвалав додому. Ноги самі його несли знайомою дорогою.

Наблизившись до огорожі, він побачив гурт жінок, що голосили; в другому кінці подвір'я з Людком на чолі стояли чоловіки. Голова в Людка була заюшена кров'ю. Плакали сестри і братові. Всі кинулись до нього розпитувати, де він був. Самбор розповів, що з ним трапилось; вони також розказали, як на них, по дорозі додому, напав, вибігши з лісу зі своїми людьми, Доман і, незважаючи на опір Дзіви, що намагалась прокльонами й сльозами відстрашити його, вхопив її, посадовив на коня й поїхав. Людка, котрий захищав її, хтось ударив по голові дротиком, іншим також перепало.

Довго сперечалися, хто винний, що не захистили дівчини; Людек хотів було зібрати своїх і напасти на Домана, щоб помститись за насильство і зневагу, але інші його відмовляли, посилаючись на звичай викрадати жінок; якщо вже дівчину викрадено, не годиться її забирати назад. Та ось у воротах з'явилася і сама Дзіва!

З грудей у жінок вихопився крик, і вони юрмою побігли до неї. Дівчина стояла, тримаючи за вуздечку коня, що приніс її сюди; лице в неї пашіло. Вбрання було забризкане кров'ю, зім'яте і сіре від пилу; в очах палав страшний вогонь. Вона мовчки стояла коло хати і здавалась напівбожевільною. Всі закричали:

— Дзіво!

Сестра, плачучи, повисла в неї на шиї. Дівчина тремтіла і довго ще не могла вимовити й слова. Самбор відчинив їй ворота й обережно взяв з її рук повіддя. Вона, звільнившись від обіймів сестри, яка не переставала цілувати її, неквапним кроком, ні на кого не дивлячись, подалася до хати. Дійшовши до призьби, вона впала й заламала руки.

Всі тісним колом обступили її.

— Дзіво, як ти від нього вирвалась?

Дівчина довго не відповідала. Живя принесла їй черпак холодної води; Дзіва напилася, зітхнула, і з очей її покотилися сльози. Самбор щось шепотів, дивлячись на коня. Був то кінь Домана; на світлій шерсті його застигла струминка крові. Дівчина сиділа замислена, то водила рукою по лобі, то щось сама собі під ніс бурмотіла, сумно посміхаючись.

— Він хотів цього! — нарешті вигукнула вона. — Замість Дзіви… Ния йому дісталась… Він хотів цього… Я вбила Домана… Чого він насильно схопив мене?

І, насупивши брови, вона глянула на брата.

— Ех, ви! Не зуміли мене захистити… Я сама краще за вас це зробила. Від святої гори до двору Домана далеко… Він ухопив мене за стан, притис до себе… і погнав коня… Кінь пустився чвалом… Я кричала, але ніхто мене не чув… Хотіла йому видряпати очі, але руки не слухались, ніби хто поперебивав їх… Тремтіли від гніву і злості… Сміючись, він заспокоював мене… На боці у нього блищав меч… Я помітила… Але замовкла, причаїлась… Йому здалося, що він приборкав мене… Я мовчала, ми довго дивились одне одному в очі… Він, мов дитину, мене тішив обіцянками… Я слухала. Кінь, втомившись, сповільнював біг. Меч блищав у Домана на боці… До двору було далеко… Він говорив, що кохає мене, тому й вчинив насильство… Я мовчки дивилася йому в очі… Меч тремтів у мене під рукою… Доман нахилився, щоб поцілувати мене… Я не крикнула… Меч потрапив до моїх рук. До його двору було ще далеко, коли я загнала йому в груди меча… Його власного меча… Він схопився руками за рану і впав додолу… А я втекла на його ж коні… Ніхто не гнався за мною, люди залишились біля свого пана.

Вона глянула на братів, що, насупившись, мовчали, ка сестру, яка з жаху затулила руками очі. Тільки Людек дивився на неї.

— Доманові брати цього не подарують, — сказав він. — Ми кров’ю заплатимо кров…

Ніхто більше й словом не прохопився. Ще довго тривала тиша.

— Мені вже тут не жити, — озвалась нарешті дівчина, дивлячись у землю, — попрощаюсь із вами і піду звідси назавжди… Як мене не стане, не будуть мститися… Піду, куди очі бачать, куди поведе мене доля…

Дзіва встала, жінки заплакали, заголосили. Живя обняла її, і вони разом увійшли до хати.

Брати тихенько почали радитись, що їм тепер робити. Дзіви довго не було. Вона пішла, щоб скинути святкове вбрання і сплести собі новий вінок. У світлиці зв'язала вузлик білизни на дорогу, а Живя, помітивши ці приготування, упала, ридаючи, на долівку.

Потім, обнявшись, вони тихенько плакали обидві.

— Прощай, моя єдина, прощай, моя рідна… — ніби співаючи, мовила дівчина, — прощай навіки! Я мушу йти, все покинувши, світ за очі, туди, куди доля поведе мене. Піду на острів Ледницю, до храму Нійоли, стану біля священного вогню і стоятиму, поки не виплачу очей своїх і не зів'яну… Поки не помру або поки не погасне священний вогонь.

І вона вирвалася з обіймів сестри.

— Тепер ходім, Живя, єдина моя сестро, я попрощаюся з рідним вогнищем і кожним куточком, попрощаюся з порогом і стінами, худібкою і кіньми, — з усім живим і мертвим… з чим подружилася і що любила…

Урочисте і зворушливе це було прощання; взяли участь у ньому всі жінки. Підійшла Дзіва до вогнища і вкинула в нього останню лучинку.

Ніхто не посмів осуджувати її наміру. Біля огорожі стояв на прив'язі закривавлений кінь Домана; вона наказала відв'язати й нагнати його, щоб він повернувся в свій табун. Стара Веліха й двоє озброєних людей з челяді мали провести її до озера, на Ледницю. Самбор напросився третім. Коли Дзіва востаннє обернулась до двору й замахала білою хусткою, почувся плач і лемент. Сестра й невістки, сівши на землю, заголосили за нею, ніби за померлою.

А здаля долинуло іржання: кінь Домана, пущений на волю, чвалом поскакав через ліс — до своїх.

Біля Доманового обійстя було тихо і порожньо, коли наступного дня під'їхав до його воріт Мишко.

— Нема Домана? — запитав він слугу, що стояв у воротях.

Хлопець мовчав.

— Пан удома? — ще раз запитав він.

Той не відповідав.

— Ти онімів, чи що? — гаркнув прибулий кмет, нахмуривши лоба.

— Та що тут говорити? — несміло почав хлопець. — Доман лежить у ліжку: його поранено; баба рану промиває й перев'язує зіллям… Ще дихає… але вже мало залишилось йому жити…

Мишко стрепенувся і зіскочив з коня.

— Хто його поранив?

Слуга не відповів, тільки почервонів і опустив очі; мабуть, йому соромно було сказати, хто саме. До того ж був непевний, чи годиться зраджувати таємницю, бо рана, заподіяна дівкою, вважалась ганьбою для чоловіка.

— Я не знаю, — обережно мовив хлопець, хоча й сам бачив, як Доман падав з коня.

Мишко здивовано глянув на нього, але вже не розпитував більше й повільно поплентався через подвір'я до хати. У хаті було темно. Біля вогню, що горів на камінному черені, зіщулившись, сиділа Яруга і, нашіптуючи, щось варила в горшках і в черепках. В глибині на шкурі лежав Доман; він був блідий; очі нерухомо дивились на сволок; губи від гарячки були розтулені. На грудях поверх закривавленої сорочки сіріло мокре шмаття.

Яруга зирнула на прибулого й приклала до вуст чорний кістлявий палець, але Доман уже здригнувся, застогнав і щось пробурмотів у гарячці. Тільки повів очима, не можучи навіть і поворухнутись. Мишко повільно наближався до нього; ні стара, ні вони обидва й пари з вуст не випустили; гість сів на лаві в ногах Домана.

Тим часом Яруга простягла руку до кубка, що стояв коло неї, напилася, втерла рукою губи й підійшла з мокрим зіллям до хворого. Приклавши зілля до рани, вона зашепотіла, потім підняла обидві руки й почала перебирати пальцями, нарешті сплюнула в один і в другий бік. Доман не ворухнувся, тільки важко задихав. На цей знак пес, що лежав долі, повільно підніс писок і глянув на свого господаря.

Мишко не зводив з Домана очей, але не смів заговорити. А хворий, здавалось, марив. Іноді він то скреготав зубами, то раптом посміхався. Руки в нього здригалися, ніби він хотів щось ухопити, і знову безсило опускалися. Мишко кивнув Ярузі. Вона спочатку його розгледіла, а потім покірно підійшла до нього.

— Хто його поранив? — запитав гість.

Яруга довго мовчала, тільки похитувала головою.

— Га? Дикий кабан, — відповіла, — еге ж, дикий кабан… іклом… розпанахав йому груди…

Гість із цікавістю подивився на неї й знизав плечима.

Яруга виправила себе:

— Чи олень… Хіба я знаю?.. Поїхав на лови, а назад його вже принесли…

І вона похитала головою, стиснувши рукою підборіддя.

— Ой, ці лови… Гірше від війни такі лови!..

З обличчя гостя видно було, що він не йняв віри її словам. Та ось на порозі з'явився брат Домана, Дужий. Мишко підвівся, підійшов до нього; Яруга стоячи біля хворого, подивилась їм услід; вони вийшли на подвір'я.

— Скажи хоч ти правду, — звернувся Мишко, — що з ним таке? Хто його поранив і де?

— Соромно признатись, — прошепотів молодший брат. — Він подався за дівкою на Купалу, за донькою Віша… Вхопив її — і на коня… А дівчина витягла меч у нього з-за пояса і встромила йому в груди.

Дужий опустив голову, важко було йому зізнатись у цьому.

Гість насупився.

— І втекла?! — з обуренням запитав він.

Доман упав з коня, його тяжко поранено; не знаю, чи й житиме, хоча баба і кров йому заговорювала, і рану обклала зіллям, — говорив Дужий. — А дівчина на його ж таки коні втекла додому.

Слухаючи цю розповідь, Мишко не вірив вухам своїм: і сміливість дівчини, і необачність Домана здавались йому дивними. Він замовк.

— Поклич стару, — сказав він, подумавши. — Спитаємо, чи відклигає, чи вже йому й кінець?.. Доман потрібен і мені, і всім нам…

Хлопець слухняно підійшов до порога й кивнув Ярузі; а та, вже добре напідпитку, з удаваною поважністю вийшла з хати.

— То як, стара відьмо, — звернувся до неї прибулий, — він буде жити чи ні?

Яруга звела погляд угору, похитала головою, потім понурила її, сперлась підборіддям на кулак і замислилась.

— Хто це може знати? — сказала вона. — Хіба ж я була там, де він кров'ю стікав? Чи бачила, як його вбивали?.. Я своє роблю… Кров заговорила, наварила зілля, примочку приклала… А може, хтось його рану прокляв… або зурочив?..

Від неї більше нічого не можна було дізнатись. Мишко, розгублений, стояв посеред двора, коли із світлиці долинув голос Домана:

— Іди сюди!

Всі кинулись до нього; Доман, блідий, мов полотно, сперся на лікоть; він опритомнів і просив пити. Яруга подала йому приготовленого напою; він жадібно випив. Обвівши очима світлицю, впізнав свого брата, але, побачивши чужого, похнюпився. Рукою брався за груди, ніби йому щось заважало. Мишко наблизився до нього.

— Бачиш, — промовив Доман, — я впав з коня… і нахромився на меч…

Він не смів підвести очей.

— Гадав, що мені вже кінець… А, виявляється, ще живу…

— Це я вам, ваша милість, кров заговорила, — похвалилась Яруга, — якби не я, ого-го!

— Ну, то що ви ухвалили, Мишку? — спитав він, перевівши розмову на іншу тему.

— Сьогодні не говоритиму з тобою про це, лежи й зализуй рани!

— Залижуться… — мовив Доман, — але я не хочу, щоб ви забули про мене, коли у вас є робота… Якщо не я, то брати і люди мої підуть… А зможу ходити, то й сам не засиджуся дома… Чоловік найшвидше видужує, коли на коня сяде…

— Е, не скоро вам на коня сідати, — перебила його Яруга, — знов би кров пішла, а якби я ще не заговорила…

Ніхто старої не слухав, і вона замовкла; Дужий навіть на двері їй показав. Яруга ще трохи попоралася біля вогню, потім вийшла, щось собі мимрячи під ніс.

— Кепські в нас справи, — сказав Мишко, — препогані справи, Домане. На вічі ми так ні до чого й не домовились, а тепер ще на гірше заноситься. Хвостек зібрав сильну дружину, до того ж із наших людей… Ще й ніби звернувся до німців і поморців по підмогу; хоче усіх підкорити й зробити нас невольниками… Треба якось діяти…

— В першу чергу, — сказав Доман, добре було б позбутися тих, які служать йому і не хочуть іти за нами. Без цього нічого не вийде…

— Таж певно, — відповів Мишко. — Але це легко зробити лише з тими, які відверто лигаються з ним… А невідомо ж, скільки в нього таємних поплічників… Старого Віша не стало.

Зачувши про старого Віша, Доман опустив голову й замовк.

— Треба нам надалі миром діяти… Ніхто не хоче очолити громади, всі бояться, що їх спіткає доля Віша… Отож я й приїхав до вас за порадою, а ви…

— Е! Чого я буду брехати! — вигукнув Доман, ніби в гарячці. Він, розхриставшись, викинув мокру шматку і, якось дивно сміючись, показав синю, ледь-ледь присохлу рану, заподіяну мечем.

— Дивись, Мишку, — додав він, — це дівчина мені зробила! Дівчина! Вішова донька. І вирвалася з моїх рук, мов той вугор. Ганьба і прикроші! На людях буде соромно показатись, поки не стане моєю… Цього не втаїш… Власна челядь викаже мене… Баби і ті насміхатимуться… Правда, я її брата різонув, коли гнався за нею, але щоб від дівки дістати рану…

Він звалився на постіль.

— Схопиш її і помстишся! — вигукнув Мишко. — Ти хотів її взяти за жінку… а зробиш рабинею або вб'єш… Не бери цього близько до серця, заспокойся…

— Хай хоч трохи очуняю, не залишуся дома, гнітить мене і це ложе, і сором…

— Ну, Домане, то з ким ви? — перебив його Мишко.

— З вами… — коротко відповів поранений і кивнув на брата, — і він; і я, і моя челядь. Ми — давні кмети і звикли до волі. До останньої краплі крові будемо захищати свою громаду. Князь не дає їй спокою, тож хай накладе головою!

— Хай накладе головою! — вигукнув Мишко і встав. — Більше нічого й чути не хочу… Досить уже цього для мене…

Дужий приніс кубок меду, гість квапливо підніс його до рота і вихилив до дна, потиснувши руку Доману.

— За твоє скоре видужання… Слово?

— Слово кмета… і клятва… я з вами!.. А помру, стоятимуть брати мої — до останнього.

І він упав на постіль. Мишко вийшов і скочив на коня.

Знову зайшла в світлицю Яруга й наблизилась до хворого; побачивши, що шмаття, яке прикривало рану на його грудях, лежить долі, вона жахнулась. Бурмочучи, стала піднімати його.

— А ще, милостивий пане, хочете видужати, — почала вона. — Баба врятувала вас, а ви й слухати її не бажаєте…

Хворий не перечив, коли вона знову йому приклала до рани мокре зілля й шматину. Втомлений розмовою, Доман відразу ж задрімав. У дворі знову стало тихо.

Вже смеркло, коли Дужий, стоячи біля воріт, побачив на узліссі вершників.

Було їх четверо. Один їхав попереду, простуючи до двору Домана. Ще здаля юнак упізнав у ньому Бумира, кмета, що жив біля Гопла. Бумир уже був старий, але сильний, як зубр; мав товсту шию, величезні ножища й ручища, опасисте черево. Темне колись волосся наполовину посивіло й безладно стирчало на округлій голові з вирячкуватими жаб'ячими очима і широчезним, аж до ушей, ротом. З Бумиром мало вони зналися; не любив його Доман; чого він сюди прибув, важко було вгадати. Та ось Бумир зі своїми людьми під'їхав до воріт.

За давнім звичаєм гостинності, — хай то буде добра чи лиха людина, — нікого не годилося відпихати від себе. Прибулі привіталися з Дужим.

— Я заблудився, — сказав Бумир, — дозвольте у вас перепочити. Мої люди погналися за оленем, а він так і втік з рогатиною в спині. У цьому звірі лихо, мабуть, сиділо, він потяг нас на манівці… Другий день блукаємо по лісі…

— Брат мій покалічився, лежить поранений, — озвався Дужий, — але вам завжди раді.

— Я вмію лікувати рани! — вигукнув Бумир. — Піду подивлюсь.

— Баба його перев'язує…

Бумир, сопучи, зліз з коня і, не питаючи ні в кого дозволу, пішов до хати.

— У моєї челяді є сало, яким заливаємо рани, — сказав Бумир. — Чуєте, заллємо йому сала, і за кілька днів у нього й сліду не залишиться від рани.

Коли вони заходили в світлицю, Доман, ніби відчувши, що з'явився чужий, заворушився в постелі. Яруга, яка дрімала біля вогнища, прочумалась і сердито сплюнула. Бумир, ні на що не зважаючи, підійшов до хворого.

З того, як вони перезирнулись, можна було зрозуміти, що господар не радий був гостю.

— Я заблудився, дозвольте перепочити у вас, — сказав Бумир, сідаючи на лаві.

Доман дав знак братові прийняти гостя. Бумир розсівся, зіпершись на стіл.

— У моїх людей є сало, — сказав він, — яке найстрашніші рани гоїть. Ведмідь, бісова тварина, якось мало не всю шкіру здер у мене з голови, і тоді мене салом цим вилікували…

— Милостивий пане, — звернулась Яруга, — більше нічого не треба… Кров я заговорила і зілля маю, що швидко лікує. Більше нічого не треба.

Хворий теж махнув рукою, і Бумир замовк.

Увійшов Дужий з медом і коржем, а за ним внесли миски з наїдками. Гість жадібно почав пити й їсти, що аж за вухами лящало, і поки не наситився, тільки сопів. Яруга вийшла на подвір'я, де потішалася, жартувала з челяддю. А Дужий пішов подивитись на стадо, — вони залишились самі. Бумир, видно, цього тільки й хотів, бо відразу ж підсів до господаря.

— Ех, любий Доманку, — почав він, нахилившись до нього, — не в пору тобі ця рана, ця хвороба… Кепські у нас справи… Нам потрібні люди, людські руки… Кмети, брати наші, бунтують і страх, що готують проти нас.

Хворий нахмурив лоба.

— А хіба що там? — буркнув.

— Всі показились… проти нашого князя виступити збираються…

Доман слухав, більше і словом не прохопившись.

— Всі ми загинемо, — тихо промовив Бумир, — князь розлютився, буде мститись, німців хоче нацькувати на нас…

Бачачи, що господар нічого не говорить, Бумир вів далі:

— Проти князя готується змова… Вже збираються, радяться… і все це тільки для того, щоб свого в городищі посадовити. Не про свободу вони дбають, а про те, як добратись до князівських скарбів… Ми знаємо! Але не буде по-їхньому, бо наших теж багато, — таких, хто стане на боці князя. Ми не допустимо цього… Не допустимо!.. — вигукнув Бумир, грюкнувши кубком по столі.

Очі в нього заблищали.

— Мишкам захотілося панувати, а ми воліємо цього князя, що є… Ми знаємо його, а ті, поки не наситились, ще жадібніші будуть… Не допустимо!

— Ви вже підрахували свої сили? — спитав Доман.

— Навіщо їх рахувати? Лешки всі підуть з нами, бо це їхня кревна справа, помиряться… Та й кметів є чимало, що хочуть спокійно обробляти свої поля… А тих, які виступлять проти, князеві слуги всіх до одного переб'ють.

Бумир, випивши меду, у всьому необачно зізнався; Доман, розумніший за нього, давно передбачав, до чого це призведе, і передчував, що Бумир так чи інакше спитає, на чиєму він боці. Брехати не хотів, а сказати правду, здавалось йому, було б небезпечно. Доманові спало на думку зіслатись на хворобу; як тільки Бумир замовк, він застогнав і схопився руками за груди. Яруга, що стояла під вікном, почула стогін і поспішила до Домана.

Бумир не наважився продовжувати розмову. Відвів убік Дужого і, кваплячись, промовив:

— Я не можу тут залишитися до ранку… А Доман спить… Завтра передайте йому від мого імені, щоб пам'ятав, що говорив я йому; хай тримається з тими, хто дбає про громаду і любить спокій. Обов'язково скажіть йому про це, бо мені ще бозна-куди їхати треба.

Випроваджений у такий спосіб, Бумир із сердитим бурчанням сів на коня й подався собі далі. А Доман і не думав спати; це він намовив стару, щоб вона допомогла йому відбрехатись. Як тільки почув, що вершники виїхали за ворота, завовтузився на своєму ложі. Лежати надокучило, і він хотів спробувати, чи не вдасться йому підвестись. Яруга перелякалась; вона навіть і уявити собі не могла, що Доман так швидко очуняє, і почала мало не силою заганяти його в ліжко. Та й стан здоров'я ще не дозволяв йому вільно рухатись. Доман тільки спробував підвестись, але, відчувши слабість у тілі, знову ліг. Яруга ще раз почала заговорювати рану. За це тут і їла, і пила, скільки душа забажає; тому стара, як тільки могла, вдавала, ніби вона вкрай тут потрібна.

Було вже пізно, і Доман, втомившись від напруження, заснув, коли в хаті з'явився новий гість. Як він сюди зайшов, важко було збагнути старій. Вона вже дрімала, спершись на черінь, та ось на порозі побачила кошаче око Зноска…

Карлик, з перев'язаною головою, з витеклим оком, так тихо зайшов у хату, що Яруга, помітивши його, перелякалася, ніби перед нею постав вовкулака.

У подвір'ї сторожували пси, спали люди, ворота були замкнені. І Зносек, незважаючи на все це, пробрався в двір. Як? То було його таємницею. Прошмигнувши сюди, він підповз до старої і показав їй свою поранену голову. Яруга славилась жалісливістю, вважала ліки та чари своїм ремеством. Тому вона дозволила Зноскові наблизитись і почала обережно розв'язувати йому голову. Ганчірка присохла, треба було відмочувати її; Зносек застогнав від болю, і Доман скинувся вві сні.

— Як ти проліз сюди, що тебе пси не розірвали? — спитала, знизивши голос, стара.

Зносек ледь чутним шепотом розповів їй на вухо, як у нього сильно боліли рани, і він, довідавшись, що вона тут, наважився залізти в двір. Спочатку видряпався на дерево, що височіло біля самого частоколу, і по вітах спустився в подвір'я. І тут тихесенько, шоб не розбудити собак, поплазував до дверей, котрі завжди були відчинені.

Яруга заходилась промивати йому рану, потім щось шептала над нею і спльовувала на всі боки. Зі своїх вузлів дістала зілля, з горнятка налила якогось варива і, наказавши Зноскові нагнути голову, перев'язала йому рану. Огонь пригас, і в хаті було майже темно, та саме в ту хвилину, коли карлик, опустивши голову, присів перед Яругою навколішки, спалахнула скіпка, і яскраве світло залило хату; Доман прокинувся, розплющив очі й побачив цю дивну пару.

Чужа людина без його відома зайшла до нього в дім!.. Доман, збуджений хворобою, розгнівався. Вони гадали, що господар ще спить, як раптом він закричав на все горло, кличучи людей. Зносек спробував вислизнути з хати, та було вже пізно. Челядь, що спала за порогом, схопилась на ноги. Карлик припав до землі. Почулися вигуки, здійнявся переполох, слуги схопили Зноска й повели до господаря.

Доман ніколи не бачив цього карлика, але про нього вже давно ходили чутки як про лиху та нікчемну істоту, що вислужувалась перед князем. Було відомо, що він любив підглядати, міг скрізь проникнути, і його посилали підслуховувати чужі розмови. Глянувши на нього, легко було здогадатись, хто він такий.

Розгнівавшись, Доман наказав було повісити карлика на дубі. Та Зносек упав перед ним долілиць, заридав, благаючи, щоб його помилували. Яруга не заступилась, лише посвідчила, що він прийшов сюди з закривавленою головою просити допомоги. Челядь уже схопила вірьовки і з задоволенням виконала б наказ господаря — повісила б Зноска, мов великого жолудя, на дубі, але Доман змилувався над його сльозами й проханням і звелів прогнати карлика з двору, нацькувавши на нього собак. Отож випровадили його за двері, свиснули на собак, і Зносек, пошматований, поранений, спритно вискочивши на пліт, ледве втік від цілої зграї псів. Один із собак вчепився зубами в його ногу, повис на ній і, вирвавши шмат м'яса, упав на землю. Зносек, однак, перескочив через частокіл і зник з очей.

Яруга вже спокійно сиділа біля вогню і, можливо, навіть жалкувала, що його не повісили, бо з повішених у ті часи добували дуже сильні ліки й чаклунські чари, а вони б знадобилися їй. Доман не докоряв Ярузі, що вона зжалилась над приблудою, і стара залишилась сидіти біля вогнища.

Зносек, упавши на землю по той бік плоту, застогнав і, сиплючи прокляттями, погрожував дворові господаря кулаком. Він вирішив помститись, навіть коли б це й коштувало йому життя, а князівському донощику неважко було здійснити свій намір. Вже сіріло, як він, перев'язавши ногу, пошкандибав у ліс, побоюючись, щоб знову його не схопили, але все ще озирався, вишкіряв зуби й погрожував кулаком обійстю Домана.

На озері Ледниці був святий острів, куди здаля — із Вісли, Лаби і Одри — приходили з пожертвами пілігрими, щоб дістати пораду й поворожити. На слов'янських землях у ті часи не багато було таких храмів. У ранів на острові стояв храм Світовида, у редарів — другий храм Триголова, в сербів на Лабі, в Старгороді в гаю, поклонялися Прове. Сюди у великі свята й урочисті дні сходились із далеких країв різні племена, збиралися люди однієї мови, хоча трохи й відмінних наріч, і біля цих святинь радилися і домовлялися між собою, як оборонятися від спільних ворогів. На острові Ледниці стояв храм Ниї; саме тут і задумала сховатися Дзіва від помсти, прожити решту свого життя, присвятити себе пильнуванню святого вогню.

На третій день перед подорожніми заблищало широке ясноводе озеро, і вони привітали його поклоном; озеро, як і острів, було святе. І сам острів виднів удалині, на той час покритий густими гаями і зарослями. З-за дерев і кущів не видно було храму. Вздовж берега темніли нужденні халупи. Біля них сонно погойдувались на хвилях прив'язані до паль човни. В халупах мешкали рибалки, перевізники пілігримів. За переказами, хати цих бідняків стояли тут з прадавніх часів, було їх колись багато; на забитих у дно озера палях, що стирчали з води, розташувалось ціле селище з численним і заможним населенням. Але з часом палі погнили, хати позвалювались у воду, і люди перебрались на сушу й розсіялися. Залишилось кілька почорнілих, низько осілих над водою, закурених халуп.

Біля хат, на примостках, Дзіва попрощалася зі своїми супутниками. Тут уже було безпечно, і дівчина сама могла йти, куди вела її доля. Більше не потребувала ні друзів, ні подруг. Самбор, що з дитинства шанував і любив Дзіву, кинувся їй у ноги.

— Бувай здоровий, Самборе, — сказала вона. — Будь щасливий… Вклонися від мене моїй любій сестрі, братам, усім…

Із халупи на хистких палях вийшов згорблений дідуган з веслом у тремтячих руках. Мовчки спустився до човна, скочив у нього, відв'язав і почекав з хвилину. Дзіва сіла, і він відчалив від берега.

На острові було тихо-тихо… тільки тисячі солов'їв навперебій виспівували в кущах. Між лоз і вільшин звивались потаємні стежки, протоптані людьми. Дзіва йшла повільно, не кваплячись, бо знала, що дійде, куди їй судилось прийти.

Серед хащі відкрилась зелена галявина. На ній купками сиділи люди і в якомусь урочистому мовчанні підживлялись, дістаючи з кошиків, що хто взяв з собою.

З барв і крою вбрання видно було, що сюди зібралися люди з різних країв. Вони різнились одні від одних не тільки одежею, а й розмовляли одмінною, хоч і схожою мовою; були тут полабські серби, вільки й редари, були далемінці, укри, лучани, були дулеби, древляни з Дроздянських лісів, тутешні поляни, лужичани з Варти і Одри, бужани з Буга, навіть хорвати та інші численні на той час племена, які мали різні назви, але походили з одного розгалуженого роду. Чарівним видовищем були ці юрми людські, що різнилися вбранням та звичаями і, хоча й не знали, але розуміли одні одних і почували близькість по праматері. Не відразу вони браталися, обережно вивчали одні одних, але почата кимось пісня або промовлене слово зближали їх.

Сірі, чорні, коричневі, білі свити, сіряки, опанчі, підперезані зеленими, червоними, чорними й білими поясами, відрізняли племена. Зброя у них теж була неоднакова. Племена з Влтави і Лаби, які жили ближче до німців, вже багато чого запозичили в них; а ті, що жили на Віслі та ще глибше, мали дикіший вигляд. У людей з Балтики (Білого словенського моря) було багато заморського начиння, яке їм привозили кораблі з далеких країв.

Дзіва пройшла між громадками пілігримів, котрі з цікавістю дивилися на неї. Храму звідси ще не було видно, його закривали дерева. Серед густих заростей вона натрапила на першу камінну огорожу храму. Це були величезні брили, не зачеплені людською рукою, такі, якими їх породила земля або принесло море, з обрисами, створеними віками; вони стояли одна біля одної, на однаковій відстані, немов сторожа, закам'яніла від якогось закляття. Скільки сягало око — вліво і вправо — тягнувся ряд святих кам'яних стовпів.

На одній із цих брил сиділа, спираючись на руку, жінка в білому. Вона вже була стара; срібне волосся спадало їй на плечі, а на ньому зеленів дівочий вінок із рути. В руці вона тримала різьблену білу палицю. На жінці було чистеньке селянське вбрання з блискучими застібками. На спокійному зморшкуватому, зів'ялому обличчі ледь жевріло життя, що вже наполовину вмерло в її істоті, — була вона байдужою до смерті і до власної долі. Дзіва вклонилася їй. Стара повільно підвела очі і, нічого не говорячи, показала праворуч, на стежину, а сама знову підперла рукою голову й замислилася.

Дівчина пішла вказаною стежкою. За кілька кроків стояв, спираючись на ціпок, невисокий на зріст старець, у темній опанчі, накинутій поверх чистої білизни, і в шкуряках, перев'язаних червоними шнурками. Висока чорна шапка закривала йому чоло.

З-під сивих брів він дивився на Дзіву, що наближалась до нього. Вона вклонилась йому в ноги.

— Ви тут пан і отець? — спитала.

— Я — Візун… Так…

— Прийшла просити у вас притулку, — почала Дзіва, підводячись. — Я б свято оберігала вогонь Ниї… З юних літ дала обітницю богам!

Старий Візун лагідно і спокійно дивився і слухав. Дівчина говорила, вся зашарівшись.

— Ти сирота? — спитав він.

— Ні… Ще недавно були в мене батько й мати, і тепер є ще брати й сестри… Я дочка кмета Віша, — почала розповідати вона. — Мого батька вбили люди князя…

Візун наблизився, з цікавістю слухаючи її.

— Мене хотів викрасти і взяти собі за жінку наш сусіда… Обороняючись, я вбила його. І не хочу, щоб його кревні мстили… тому й прийшла сюди.

— Вбила? — здивовано вигукнув старий Візун. — Ти вбила?.. А як звали того чоловіка?

— Доман! — відповіла, зашарівшись, дівчина.

— Доман! Доман! — мовив, заламуючи руки, старий. — Я ж маленького носив його на руках…

Візун спохмурнів.

Дзіва зблідла: вона боялась, що їй відмовлять. Але старий не сказав і слова. Спершись на ціпок, мовчки дивився в землю.

— Доман убитий! — прошепотів він сам до себе. — Дівка вбила його… Розповідай, як ти його вбила! — звернувся старий.

Дзіва тремтячим голосом почала розповідати; пояснювала цей вчинок тим, що дала обітницю богам і оборонялась перед насильством. Візун запитав, чи впевнена вона, що Доман убитий, а не поранений? Не хотів вірити в його смерть. Потім замовк.

— Дозвольте залишитись тут біля вогнища! — заволала Дзіва.

Старий замислився і довго не відповідав.

— Залишайся, — нарешті сказав він, — але ти для нас занадто молода і гарна… Ще не знаєш себе, засумуєш… побудь, але тільки в гостях… А інакше тобі й думати годі… Коли переболить у тебе серце, підеш! О! Підеш собі звідси!..

— Ні, ні, — заперечила Дзіва, — я залишуся…

Візун смутно усміхнувся і, нічого більше не говорячи, показав їй дорогу до храму.

Дзіва скоріше бігла, ніж ішла. Недалечко побачила частокіл і ворота. Частокіл був зроблений з гладенько обтесаних кілків, майстерно оздоблених угорі різьбою — зубцями і кульками. Ворота, також зроблені з дерев'яних стовпців, пишні були, мов дівчата у святковому вбранні: з кантами, зубцями, смужечками білого, жовтого й червоного кольору. На дашку, прикріпленому над ворітьми, висіли вінки, подекуди посохлі, подекуди ще свіжі, зелені. Звідси простягалась доріжка, встелена зеленим листям ірису. У візерунчасто різьбленій дерев'яній кадці, біля якої стояв білий черпачок, була чиста, як сльоза, джерельна вода. Дзіва зачерпнула її і вгамувала спрагу.

— Здрастуй, свята водице, нова водице! — прошепотіла вона.

З-за воріт виглянув другий дідок, схожий на Візуна, і відразу ж сховався, побачивши Дзіву.

Доріжка пролягла між двома частоколами, що оперізували храм. І друга огорожа була зроблена з тесаних кілків, але оздоблена ще майстерніше.

На ній висіли шкури, різноманітна зброя і дари, принесені пілігримами. Доріжкою вона дійшла до сходів, що вели до других воріт. Тут було темніше, бо дерева й огорожа закривали світло.

І Дзіва побачила нарешті храм; баня його, обшита гонтою, спиралася на дерев'яні стовпчики, розміщені один біля одного. Поміж стовпчиками, пофарбованими в червоний, з жовтими пасмугами, колір, висіли червоні суконні запони, закриваючи внутрішність храму. Стін не було. Якийсь дрож охопив дівчину, коли вона наблизилась до суконної завіси і мала вже підняти її, щоб зайти туди, звідки ніколи більше не хотіла і навіть не мислила виходити. Подивилась вона на білий світ, на ясний день, прислухалась до щебету соловейків і тремтячою рукою відкинула заслону, що зашелестіла над її головою.

Увійшла. Тут на хвилину огорнула її ніч, бо спочатку нічого не змогла побачити. Тільки на чорному тлі, в глибині храму, поблискував вогник. Запах смоли, бурштину, спаленого зілля пересичував важке, тепле повітря. Коли ж її очі звикли до темряви, вона розгледіла підперту зсередини стовпами контину. В глибині стирчали камені, що захищали мляво пломеніючий вогонь. Дим і іскри підіймалися з нього то повільно, то швидко, виходячи в отвір у даху або від пориву вітру розпливаючись по храму. Біля вогню сиділи дві жінки в білому, які, здавалося, спали чи дрімали. Крізь дим і полум'я в контині темніла якась невиразна, що сягала аж до стропил даху, постать — чорна від кіптяви, дивовижно безформна, страшна статуя, біля ніг якої лежало кілька білих черепів. Коло неї висіли луки, списи, ножі та інші трофеї, а саме тіло було обвішане гірляндами бурштину і червоними кульками, нанизаними на нитку. Вгорі, на потворнім обличчі, блищало двоє очей — два величезні рубінові камені, що яскраво багряніли, мов кров. Тільки й видні були ці променисті очі. Від них ніде не можна було сховатись. Вони дивились на всі боки; вогонь, що палав унизу, відбиваючись, миготів у них і робив їх ніби живими. В темряві ці рухливі від мигтіння полум'я очі божества жахали, неначе це був погляд з іншого світу, грізний і сповнений гніву. Тут було тихо, тільки потріскувала лучина та щебетали пташки; впурхнувши в храм, вони неспокійно кричали, намагаючись вилетіти надвір.

Дзіва, завмерши від страху, що викликали в неї двоє червоних очей, постояла з хвилину, потім повільним кроком підійшла до вогнища, подумавши собі: «Ось де буде моє місце».

І, нікого не питаючись, не дивлячись ні на кого, вона наблизилась до жінок, що пильнували багаття, сіла, як і вони, на голий камінь, взяла приготовлену скіпку й поклала її в огонь. Одна з жінок хотіла її стримати, але пізно підвелася. Вогонь уже обхопив першу жертву Дзіви, на яку вона дивилася так, ніби в ній палало її власне життя. Обидві охоронниці Зніча зирнули на неї з цікавістю і якимсь острахом. При світлі вогню Дзіва могла розгледіти їхні обличчя. Були вони зів'ялі, скорботні, бліді. Поглядаючи на гарну дівчину, жриці почали перешіптуватись між собою, ніби вболівали над нею. Але не сміли її слова промовити, тільки хитали головами. Здавалось, вона приречена на смерть. Дзіва сиділа спокійно, втупивши очі в огонь, відпочивала.

Жриці потім змінились; а Дзіва просиділа цілу ніч, підкладаючи в огонь по лучині.

На другий день сивоволоса, з вінком на голові, жінка зустріла її якось біля храму й заговорила про минуле; і дівчина мусила розповісти, звідкіля прийшла і чому, але та слухала неуважно, і невідомо було, чи сприйняла вона її розповідь. Дзіва сподівалася тут побачити якесь піднесене життя, коли можна і поспівати, і помріяти, а застала мовчання й олов'яну пригніченість на обличчях усіх цих жінок, знуджених одноманітною тишею, що завжди їх оточувала. Увечері, після того, як пішла сивоволоса жінка, появився старий Візун; змірявши Дзіву гнівним поглядом, він знову став розпитувати про Домана.

Дівчина вдруге розповіла про свою пригоду.

— Жаль мені Домана! — вигукнув він.

— А як же я мала захищатись, опинившись у його руках? — спитала Дзіва. — Може захищатись дикий звір, навіть хробак, а дівчині то вже й не можна?

Старець нахмурився й дико глянув на неї.

У наступні дні, ніби для покарання, на неї звалили найважчу роботу. Вона мусила носити дрова й воду, замітати і мити храм, бігати до джерела, всім прислуговувати. Нарешті її послали робити те, від чого вона була звільнена вдома: готувати страви для інших. До того ж на її адресу сипались уїдливі слова; з Дзіви глузували, старші ставилися до неї з певною зневагою; мовчазна, спокійна дівчина все це зносила з такою гордістю, що всі з пошаною стали дивитись на неї, — вона не скаржилась, не плакала, нічим не виявляла, як їй тут важко було. Кінець кінцем бачачи, що знущанням нічого не доможешся, їй дали спокій.

Майже кожного дня прибували на човнах все нові й нові громадки пілігримів для ворожби і принесення пожертв Ниї. Дзіва тепер сиділа біля вогню і по черзі, й поза чергою і почувала себе тут, як дома. Мовчки могла мріяти, дивитись на дим, що набирав дивовижних форм, і не турбуватись про своє життя.

Двічі на день з пожертв і приготованої їжі частину давали охоронницям, і в них усього було вдосталь. Недоїдками від черствих короваїв годувалося незліченне птаство, і ненажерливі горобці тисячами кружляли біля храму.

Вже пройшло десять днів від тієї пам'ятної години, як Дзіва сіла біля вогню й поклала в нього першу скалку лучини. Дівчина прибула останньою, але тепер її всі слухали. Здавалось, вона для того й була створена, щоб владарювати.

На десятий день, коли Дзіва сиділа біля вогню, навколо храму і на всьому острові здійнявся неймовірний галас. Люди заметушились, все заходило ходором; і раптом з усіх боків піднялися заслони, між стовпами, що були ближче до вогню, з'явився Візун у святковій одежі і шапці, а з ним високий червонощокий опасистий чоловік, у шапці з пером, у плащі з червоними нашивками на плечах і облямованому золотими бляшками. Блискучий меч висів у нього при боці. Дзіва глянула і відчула в собі страх і тривогу.

Цей червонолиций чоловік, з диким, мов у звіра, що вибіг з густої хащі, поглядом і насмішкувато скривленими губами, викликав у ній страшенну огиду. Вона втекла б звідси, якби могла. Не знімаючи шапки і не вклонившись, він став навпроти вогню і статуї Нійоли, але дивився не на святощі, а на дівчат, що пильнували Зніча. Довго оглядав їх, поки не звернув уваги на дочку Віша, і вже не відводив від неї погляду. Ось він шепнув щось старому, той похитав головою, видно, не погоджувався. Чоловік уперто наполягав на своєму, двічі поплескав старого по плечі і пхнув його владно у храм.

Візун, вагаючись, повільно наблизився до Дзіви, нахилився над нею і тихо сказав:

— Це милостивий князь… Він хоче, щоб ти поворожила йому.

— Я не вмію ворожити, — відповіла дівчина, — ворожбу насильно не викличеш, вона приходить від духів… Я не вмію ворожити…

В цю хвилину підступила до неї сивоволоса Наня і відвела дівчину вбік.

— Поворожи йому, — сказала вона, — я тебе зіллям впою… Поворожи… Говори лише погане, це лихий чоловік… Я принесу кадило, ти сп'янієш від диму… Говори йому сміло все, що тільки спаде на думку… Він не посміє тебе зачепити…

Промовивши це, стара дістала сухого зілля й наказала поставити на землю горнятко з жаром, набраним з жертовного вогнища. Вкинули в нього зілля, і густий, неприємний, їдкий дим огорнув схилену над горщиком дівчину. Її довго тримали над ним. Дзіва відчувала, як у неї плутаються думки, як з клубів диму перед її очима виростають якісь дивні видіння; вона втрачала свідомість; дівчині здавалось, що її перенесено в зовсім інший світ. На голову давив якийсь страшний тягар… Криваві смуги на чорному тілі, сліпучі блискавиці, хмари диму, дракони і змії, потворні люди — карлики і велетні, — все це разом вирувало перед сп'янілою дівчиною. Дві охоронниці підтримували її, бо інакше вона упала б додолу. Але слабкість тіла поєднувалася з величезною силою думки. Вона відчувала себе сміливою, зневажаючою небезпеку, володаркою, королевою… Отак, очамрілу, її підвели до князя, що, вийшовши з контини, стояв, спершись на частокіл, і глузливо посміхався.

Дзіва втупилася в це дике, скривлене посмішкою, страшне обличчя князя таким владним погладом, що він, пробурмотівши щось, похнюпився і весь затремтів.

— Ти поворожи мені, — тихо промовив він.

— Поворожу, — почала Дзіва, відчуваючи, що якась сила змушує її говорити. — Поворожу…

Двоє дівчат поставили перед нею відро святої води, і вона опустила очі. У воді відбивалось огидне обличчя Хвостка, а навколо, в клубах диму, яким продовжували її обкурювати, зринали найдивовижніші образи.

Князь дивився спочатку насмішкувато, потім зблід — видно, злякався, бо рука, якою він сперся на частокіл, помітно тремтіла.

Візун, стоячи біля нього, ні на мить не зводив з дівчини пильного погляду, — здавалось, диктував їй, що саме говорити. Запала хвилинна мовчанка, перш ніж почалось ворожіння і почулись уривчасті слова:

— Темно! Темно! Я нічого не бачу… — промовляла Дзіва. — Червоний струмінь, ніби тече кров, сама кров… Я чую заклик: «Кров за кров!» Ось у ручці двоє виколених червоних очей, вони дивляться на мене… На вогнищі лежить убитий старець, на купі сміття під вежею — молодий юнак; в озері — порізані мужі… Вони волають: «Кров за кров!» Валують пси і каркають круки: «Кров за кров!»

Князь стрепенувся, аж частокіл затріщав і задзвонив у нього меч біля боку.

— Ах ти, проклята ворожбитко! — крикнув він. — Ти в мене зараз по-іншому заговориш!

— Не можу… Я мовлю те, що мені наказують говорити духи… Князь стоїть у світлиці… високо-високо… унизу душаться, б'ються, мордують один одного люди… Я чую шум, гамір, сунуть юрми… Вороння чорна хмара… Сіли, каркають… Пожирають серця, вирвавши їх із обгорілих трупів… «Кров за кров!»

У дівчини потемніло в очах, вона ослабла і зсунулася, мов сонна, на руки дівчат, які тримали її. Князь стояв блідий і весь тремтів; стиснувши кулаки, він роззявив рота і, мов дикий звір, загрозливо вишкірив зуби. Пхнув ногою відро, воно перевернулось, і свята вода розіллялась но землі. Зомлілу Дзіву внесли до храму. Хвостек, розгніваний не на жарт, мовчки стояв біля огорожі.

Старий Візун, спершись на ціпок, спокійно чекав.

— Зв'язати прокляту дівку і віддубасити як слід! До льоху кинуть її! До ями! — закричав Хвостек. — Тоді буде по-іншому ворожити!..

Ніхто не відповів йому; заслона контини опустилась, і з другого боку дівчата винесли Дзіву на повітря. Князь почав гукати своїх.

Старий подивився на нього.

— Заспокойтесь, милостивий пане! — сказав він. — Хто хоче, щоб йому поворожили, той мусить терпіти все, що передають духи. Дівчина тут не винна.

Вони були самі, і Візун наблизився до Хвостка, зовсім не боячись його.

— Милостивий князю, — додав він, — у вас і так досить недругів і людей, ображених вами. Не наживайте їх іще, не нападайте на те, що не тільки поляни шанують… Це святе місце, і дівчина присвятила себе богам…

Хвостек дико зареготав, підступив до старого і тремтячою від гніву рукою вхопив його за бороду.

— Святий вогонь, дівчина посвятила себе богам!.. І ти теж, старий… сучий сину… Ось я вам погашу вогні, порозганяю дівчат і храм цей зрівняю з землею!

Старий навіть не зблід, дивився на нього байдужим поглядом і мовчав; князь опустив руку.

— Якби не було громів небесних, — спокійно мовив він, — ви могли б чинити, що вам заманеться… Але громи звалюються на голову, і духи мають чим оборонитись… Не шукайте, князю, війни з богами, немало вам доведеться з людьми повоювати!

Хвостек нічого не відповів; рвонувся з місця і пішов прискореним кроком, чіпляючись у поспіху то за один, то за другий частокіл. Він повертався до своїх людей. Візун стояв у воротах і, спершись на ціпок, дивився йому вслід.

Чи старий Візун сам дав знати, чи послав кого, щоб зняли тривогу, і закликав готуватись до оборони, — невідомо, але всі, хто прибув на Ледницю, рушили назустріч Хвостку. Юрми зупинились і грізно перетяли йому шлях. Він здаля кивнув слугам розігнати це збіговисько, однак їх в одну мить було відкинуто назад. І князь опинився віч-на-віч перед черню, але вдав, що не боїться її. Люди обурювались, та ні вони, ні він не наважувались підійти ближче. Раптом з юрми вийшов літній, пристойно одягнений чоловік при німецькій зброї.

— Милостивий князю, — мовив він, — я прийшов у храм, але не ваш я, не з вашого краю! Ви загрожуєте храмові і його вогню, а права на це не маєте. Контина й острів належать не вам, а всім нам: вількам, сербам, лужичанам, древлянам та іншим племенам, що розмовляють одною з нами мовою. Не смійте зачіпати ні храму, ні вогню! Інакше ми виступимо проти вашого городища і вежі.

Він підніс угору руку, і юрба грізно зашуміла, схвалюючи його слова.

Хвостек стояв, стискаючи в руці меча, ніби сам хотів кинутись проти юрби, але ні він, ні його воїни, хоч були вони й сміливі і чудово озброєні, не змог ли б подолати кількатисячного натовпу.

Нахмурившись, князь замахнувся кулаком і крикнув:

— Геть з дороги!

І він рушив з такою самовпевненістю, ніби твердо знав, що його ніхто не зачепить, ніби був переконаний, що охороняє його ціле військо. Юрба розступи лася, пропускаючи князя; слідом за ним проштовху вались придворні челядники. Їх штурхали з усіх боків, але вони й писнути не посміли. Повільним кроком, не озираючись, князь пройшов через натовп; услід йому залунали глузливі вигуки:

— Хвостисько! Хвостик! Хвіст!..

Він кілька разів обернувся, ладен кинутись на людей, але стримався. Тут же, біля берега, його очікував великий човен; за князем квапливо тюпали, не сміючи й слова промовити, його розгнівані й присоромлені люди, а вслід їм все ще лунали вигуки і сміх:

— Хвостик! Хвостисько!

У цю хвилину, ніби сама богиня Ния, розгнівавшись, хотіла відомстити за вчинену над нею наругу, чорна хмара, гнана сильним вітром, що раптом зірвався, мов величезне тіло дракона, з громом насунула на озеро. Під нею сіріли смуги граду, що сік поля і ліси, а в глибині її щось глухо гуркотіло, ніби там перевертались величезні мішки з камінням, готові впасти на землю. Із страшним тріском вдаряли в озеро блискавки, буря гнула до землі дерева, виривала їх з корінням і підкидала, мов ті пір'їнки. Князь тремтів і щось бурмотів під ніс. Якби хтось наблизився до нього, то почув би, що він поперемінно молився то Перуну, то хрестику, що носив на грудях. Колишній забобон і нова віра однаково володіли ним… Він поклонявся новому богу, але боявся давніх і не смів їх кинути. Завивання і свист вітру в у шах, здавалось, повторювали глузливе слівце «Хвостик», і в душі князя закипала жадоба до помсти.

— Хай же дощенту знищать все це плем'я! — з обуренням закричав він. — Хай заберуть їх у неволю! Нехай орють ними!.. Хай прийдуть сакси і видушать цей зміїний рід! Всіх кметів слід знищити!..

Коли буря втихомирилася і смерд наблизився до князя, який лежав на землі, розгніваний Хвост мало не заколов його мечем, забувши, де він є. Лише потім, впізнавши свого слугу, князь опам'ятався.

— Милостивий пане, — звернувся до нього смерд. — Вже вщухла гроза…

Князь підвівся з землі, важко зітхнув і, похмурий, поплентався до човна; веслярі налягли на весла, і човен відчалив. Погойдуючись на темних хвилях, він швидко віддалився від острова.

З-за кущів за ним стежили старий Візун і перелякані жінки; вони щось мурмотіли, мабуть, посилали йому вслід прокляття.

Раптом з-за хмар випливло сонце, і його скісне проміння, зазирнувши в храм крізь розсунуті заслони, золотою плямою засяяло біля ніг дівчини, а вона, дивлячись на нього, усміхнулася, ніби зрозуміла мову небес.

По даху контини бігали голуби, в кущах знову виспівували соловейки, а над човном князя кружляла зграя чорних круків; то підіймаючись угору, то спускаючись униз, вони ніби хотіли у нього та в його слуг позривати з голів шапки.

В городищі люди не спали допізна: не було милостивого пана. Княгиня, зажурившись, сиділа в своїй світлиці; викликала до себе слуг, то підскарбія, то служниць. Іноді неспокійно схоплювалася з місця, підходила до вікна, до дверей і запитувала, чи не повернувся князь, чи не видно його, чи не чути.

Було вже десь опівночі, коли біля мосту і воріт залунали вигуки й почувся тупіт; і враз по городищу прокотилася звістка: їде князь!

Критими переходами попід стовпами вибігла назустріч своєму панові ясновельможна княгиня. Вона була сердита, але, увійшовши до світлиці, застала чоловіка, з якого саме стягували мокру одежу, ще більш розгніваним, ніж вона. Глянули одне на одного, проте не привітались. Князь грюкнув кулаком по столу і наказав, щоб принесли меду. Його мучили голод і спрага… і він від злості лаявся і проклинав усе на світі. Брунгільда стояла, склавши руки, і тільки знизувала плечима. Люди порозбігались.

Вже перевалило за північ, а милостивого пана ніяк не можна було дочекатись.

— Мовчи, сороко!.. І ні про що не питай!.. — гаркнув князь. — Нічого не скажу, я зараз сердитий. А коли сердитий — і знати нікого не хочу!

— Навіть і жони своєї?

Князь буркнув у відповідь:

— Поклич мені завтра Гадона!

Вхопившись руками за голову, він почав смикати скуйовджене волосся і зі злості рвати його.

— Треба, щоб завтра ж він поїхав до ваших, до саксів: хай приходять… хай палять, нищать, поневолюють…

Княгиня посміхнулась.

— Я давно це знала й говорила, — мовила вона, — тільки сакси дадуть їм раду. А сам ти зі своїм вояцтвом не приборкаєш кметів: їх тут сила. Всі вони зрадники, жодному з них не можна вірити.

— Завтра покличеш мені Гадона, — повторив князь, — тільки нікому не кажи, куди я його посилаю. Хай вранці вийде пішки, потім візьме з табуна коня й поїде, захопивши, звичайно, перстень, — знак, що він мій посланець.

Ясна пані тільки підтакувала, гладячи його по голові.

— Можеш спати спокійно, я сама його випроводжу.

Князь глянув на неї.

— Тут вони щось зле задумують, готують змову, віче скликають ночами, при світлі лучини, радяться між собою, збираються по лісах, об'їжджають двори, посилають гінців.

Вони почали тихо шептатися; княгиня, спершись на руку, сіла біля чоловіка. Принесли, йому повну миску м'яса і кубок меду. М'ясо він розривав пальцями і за одним духом випив мед. Потім прогнав слуг; не чекаючи ранку, наказав негайно привести Гадона. Гадон був німець, але жив тут давно; в князівському дворі навчився тутешньої мови, перейняв місцеві звичаї, і хоча натура в нього й залишилась вовчою, проте нелегко було відрізнити його від інших; втершись у юрбу, він скрізь підслуховував і підглядав, щоб потім доповісти про все княгині.

Увійшов стрункий юнак, улюбленець вельможної пані, якого боялися всі придворні. Коли князя не було вдома, Гадон цілими днями просиджував у ложниці княгині, забавляючи її; вона завжди брала його з собою, коли кудись їхала, не могла і кроку без нього ступити. Князь теж любив Гадона, бо він, мов цуцик, лащився до нього. Коли б не веснянкувате й не бліде обличчя, юнак був би досить гарним. Волосся мав криваво-червоне; воно спадало у нього повними буклями.

— Гадоне! — гукнув, побачивши його, князь. — Іди-но сюди… Завтра до схід сонця вирушиш у дорогу… Знаєш, куди…

І він показав рукою на захід:

— Поїдеш до старого і скажеш, щоб прислав своїх. Досить я вже натерпівся. Треба кінчати з кметами. Хай дасть, скільки зможе, людей, тільки збройних; це — дикий, безборонний натовп, його й жменька саксів розжене.

Гадон, спершись на стіл, крадькома позирав на княгиню, а вона з-за спини чоловіка подавала йому знаки очима.

— Візьмеш у пані перстень, покажеш, щоб тобі повірили. Старий знає, що означає він… я довго зволікав… а нині… так буде краще, хай ідуть… хай приходять.

— Милостивий пане, — промовив покірно Гадон. Мабуть, тільки сліпий не бачить, до чого йдеться; вони збираються по лісах, радяться між собою, хто-зна, чи наші поспіють?

Хвостек засміявся.

— Ет! Міцні зуби треба мати, щоб розкусити такий горішок, як городище, — сказав він, — пощерблять їх на мурах…

— Милостивий пане, — прошепотів Гадон, — може, воно так і є, як ви кажете, але тут нікому довіряти не можна, навіть вашим дружинникам.

Князь нахмурився.

— Я вірю своїм смердам, а весь інший мотлох страхом тримається; ні, цього я не боюсь.

Він засміявся і знову осушив кубок; а Гадон почав тихенько доповідати про все, що почув сьогодні від людей.

Князь зневажливо хитав головою.

— Хай патякають, радяться, кричать і потрясають ломаками: тільки й того, що шум здіймають. Та це зухвале плем'я треба як слід провчити, збити роги. Для цього й потрібні сакси. Отже, Гадоне, завтра в дорогу!

Хлопець знову скоса зирнув на ясну пані, вклонився, склав руки на грудях і позадкував з покою.

Про своє перебування на Ледниці князь і словом не прохопився, наказав і своїм людям, що їздили туди з ним, мовчати про це, але ті, не витримавши, крадькома сіяли страх.

На другий день у городищі було тихо. Князь довго спав, а княгиня пряла й співала, раз у раз ганяючи своїх слуг. День був похмурий, накрапав дощ. Лише десь ополудні князь вийшов на ганок і приліг на лаві, на свіжому повітрі. Круг нього посідали пси; він пив, дрімав і то відганяв собак, то поперемінно кидав їм хліб.

Опівдні на греблі біля моста зупинилася жменька вершників, домагаючись, щоб їх допустили до князя… Це були кмети, жупани і владики, старійшини і найбільш шановані люди в общинах.

Прибіг смерд доповісти про них, — щось дуже пахло 6унтом від цієї громади, і Хвостек, прочунявшись, грізно нахмурив брови.

— Впусти їх сюди! — крикнув він смердові. Потім замкнеш ворота і без мого дозволу нікого звідси не випускати. Хай заходять, побачимо, з чим вони прийшли.

Він підвівся з лави, на якій лежав, сів, прогнав з ганку собак.

Ворітьми протиснулась купка поважних бородатих дідів, по-святковому одягнених, — на головах шапки, біля боку топірці, біля пояса мечі. Хвост зміряв їх поглядом і прикинув, хто саме ввійшов. Тих, на кого він мав зуб, тут не виявилось: община не пустила їх у замок, а князь дуже був би радий привітати їх, щоб потім кинути у вежу. Сміливо на ближався, тримаючись купи, невеличкий гурт людей. Від мостка до ганку, де сидів, узявшись у боки, князь, була чимала відстань. Хвост дивився на кметів, а вони — на нього. Прибулі йшли розміреним кроком, з високо піднесеними головами, гордо дивлячись йому прямо в очі. Він теж непоступливо, безстрашно й глузливо свердлив їх поглядом.

Ще до того, як кмети почали розмову, як вклонилися князеві, а він відповів їм, — обидві сторони висловили очима все, що було в них на серці. Очі кметів говорили, що вони, упевнені в своїй правоті, прийшли скаржитись, а насмішкуватий і гнівний погляд князя відверто відповідав, що він прожене їх геть. Так часом у лісі двоє диких звірів, перш ніж зчепитися, міряються очима, щоб залякати один одного.

Гурт наближався. Попереду крокував старший з Мишків, літній чоловік, могутній, мов дуб, широкоплечий, з кудлатою головою й чорною, що розвівалась на вітрі, бородою. Руку він тримав за поясом, на котрому висіли сокира і меч. За ним, як за ватажком, ішли інші. Коли нарешті вони наблизились до ганку, Мишко злегка нахилив голову, торкнувся рукою до шапки й привітався. Князь ледь ворухнувся, але губи у нього затремтіли від гніву.

— Ми до вас прийшли, — звернувся Мишко, — у справі, у давній справі кметів. Ви вислухаєте нас?

— Говоріть… Адже все доводиться слухати: каркання круків, ухання пугачів, виття собак. Послухаємо і ваш голос.

Мишко окинув поглядом своїх і побачив, що вони аніскільки не злякались.

— Ви погано починаєте розмову, — відповів він, — прирівнюючи нас до звірів, а ми ж такі люди, як і ви.

— Як я? — засміявся князь. — Це ви погано починаєте. Бо я тут не знаю рівних собі, крім мого роду.

— Знаєте чи ні, — відповів Мишко, — а відчути їх силу вам доведеться. Сьогодні ми ще прийшли до вас із мирним словом, ще може бути рада, не звада… Нам князь і вождь потрібний, тому ми й посадовили колись ваших на престол і дозволили їм на час війни владарювати над нами. Ми хотіли, щоб наш князь був сильний у боротьбі проти ворогів і обороняв нашу землю. Але не для того ми дали йому силу, щоб він нам в'язи поскручував. Ви, князю, забули про це і хочете нас перетворити в невольників. Але ми не піддамося! Отож кажу: киньте краще це і будьте з нами заодно.

Мишко замовк. Хвост, що, слухаючи, весь кипів і не знаходив собі місця на лаві, схопився на ноги, випростався і, за звичкою, сердито зареготав; вишкірив зуби, підніс угору кулак… На губах у нього ішступила піна…

— Ви мене будете вчити? Ви? — закричав він. — Це ви мене посадовили на престол? У цьому городищі мій батько, дід, прадід, мої пращури жили й владарювали, і цією владою я й на волосину не поступлюсь. Вам усе ще дикої волі хочеться, а я до цього не допущу, я жадаю послуху — отож і доб'юсь його.

Мишко й інші кмети терпляче вислухали його.

— Ми у справедливім ділі не відмовляємо вам у послуху, — мовив Мишко. — При слушній потребі все дамо, але ніколи не погодимось піти в німецьку неволю. Вам до вподоби те, що у них діється, бо то народ войовничий, а де війна, там і неволя. Ми ж не любимо війни, тільки обороняємось, коли на нас нападають, — мусимо оборонятись, а самі ні на кого не нападаємо, але свободу шануємо. І на границях у нас спокійно.

Князь стояв, ніби не слухаючи, і заходився рахувати їх очима.

— Що там ще? — спитав він.

— Твої смерди й придворні слуги забирають нашу молодь, переслідують наших дівчат і жінок, займають на луках худобу, крадуть сіно, спалюють ліси, нищать поля — ми більше цього терпіти не будемо. У вас досить і своєї землі.

Хвост міряв кроками ганок; іноді зупинявся і стояв, спершись на стовп, потім знову починав ходити.

— Що ще? — спитав він.

— Ще? — втрутився другий з Мишків, який уже кілька хвилин переступав з ноги на ногу, бо хотів щось сказати, і тепер випалив: — Ще й коли б ми порозкривали роти і висловили все, що накипіло в нас на серці, довго довелося б говорити. А хто тут, у цьому городищі, напоїв наших братів дурманом так, що вони повбивали один одного, а потім наказав їхні трупи, мов дохлих псів, кинути в озеро? А хіба мало у вас згнило наших людей і досі гниє в льоху, під вежею?

— Я теж скажу! — вигукнув третій. — Ви з німцями, ворогами нашого племені, заодно. Від них собі зрадливу дівку взяли, до них посланців шлете, з ними лигаєтесь. Ми все знаємо, думаєте, ні?

І він грізно здійняв руку.

У юрбі зростав гамір; кожен поривався щось сказати, вихоплювались необережні слова, здіймались над головами кулаки, а князь усе ходив, слухав, скреготав зубами й сміявся. І якось дивно позирав на смерда, який стояв віддалік.

І от за юрбою кметів один по одному почали з'являтися князівські люди, і, юрмлячись, вони перетяли кметам дорогу. У всіх у руках були списи й сокири. В запалі розмови ніхто не звернув на це уваги, та раптом, озирнувшись, Мишко побачив їх і запитав:

— Що це означає? То ви і нас думаєте захопити в неволю? Ми — посланці віча, що виражає волю общин. І якщо з нами щось трапиться, горе вам буде!

— Не відповідаючи на запитання, Хвост крикнув смердові:

— Зв'язати їх! Диби і пута — ось моя відповідь!

Але раніш, ніж слуги встигли накинутись на них, Мишко вибіг на ганок і схопив князя за карк. І князь, намагаючись вирватись, метався то в один, то в другий бік. Челядь, злякавшись цього зухвальства, не поспішала захищати його. У тиші чути було, як обидва вони, сиплючи прокляттями, важко сопли, потім із грюкотом повалились на дерев'яну підлогу. Князь опинився під сподом, а Мишко сидів на ньому й душив його. Це відбувалось навпроти дверей, що вели до покоїв; раптом вони відчинились, і на ганок, закричавши, вибігла з розпущеним волоссям княгиня, стискаючи в руці ножа. Нахилившись над Мишком, вона різонула його по шиї: кров пирснула на стовпи: кмети кинулись рятувати його, але ззаду з пронизливим вереском натиснули на них князівські слуги; зчинилася страшна колотнеча.

— Бий! Мордуй! Нікого не залишай живим! — лунали вигуки.

Кмети хоробро захищались. Мишко, в якого з шиї струмувала кров, схопився на ноги і знову вступив у бійку; інші теж відповідали ударом на удар, але, бачачи перевагу ворога, збились у купу і, не перестаючи відбиватись від слуг, почали відходити до воріт. Все городище стрясалось від несамовитих криків, вже засвистіли і стріли. Дружинники, що чатували на вежі і в подвір'ї, не сміючи наблизитись до розгніваних кметів, стріляли з луків, а дехто почав жбурляти із пращ каміння. Стріли впивались у шиї й обличчя. Рікою потекла кров. Та кмети вже прорвались до замкнених воріт, натисли на них і зірвали з петель. Ворота з грюкотом звалились на землю. Біля мосту стояли челядники, що приїхали разом з кметами; побачивши своїх господарів у небезпеці, вони з жалібними криками кинулись їм на допомогу. Обидві сторони билися затято — тут була невеличка купка, а там безпорадний, без вожака, натовп. Не готові до бою, бо ніхто не сподівався, що дійде до цього, люди князя не дуже хотіли ризикувати життям, тільки лаялись і не надто нападали на сміливців. Вони більше гармидерували, ніж наносили рани. Сам Хвост кинувся їм услід, та було вже пізно. Його вояцтво не змогло відтяти кметів від їхньої челяді, і кмети, скориставшись сум'яттям, із боєм досягли греблі, добігли до мосту, а опинившись тут, скочили на коней; закривавлений Мишко тільки кулак здійняв і крикнув:

— Якщо вже ви почали з нами війну, ми воюватимем!

У нього витекло чимало крові, і він, ослаблий, захитався і мало не впав з коня, та його підхопили під руки. Отак, підтримуючи Мишка і тамуючи кров, що струменіла в нього з рани, кмети від'їхали від замку, нарікаючи на князя і погрожуючи йому кулаками.

Хвостек скаженів, що випустили кметів і вони залишилися живими. Він хотів було перевішати своїх людей, котрі вчасно не захистили його і дозволили кметам втекти з городища. Але скінчилось тим, що тут же, на подвір'ї, їх віддубасили різками й бичами. Княгиня, стоячи на ганку з закривавленим ножем у руці, тикала пальцями на боягузів і називала їх імена. Деяких із них Хвостек шмагав власноручно.

Не швидко запанував замку спокій; до пізньої ночі тут чулися і стогін, і плач. Лише тоді, коли карателі потомилися, коли в них не стало сил бити й знущатися, потерпілим дозволили поховатись по кутках і відпочити. До того ж князь і княгиня зрозуміли, що тепер не час так жорстоко карати своїх людей, адже вони в кожну хвилину можуть знадобитися для оборони.

І, як це часто бувало за тих часів, після суворого покарання раптово наступило помилування. Князь наказав викотити для потерпілих бочки з пивом і пригнати кількох баранів. Так порадила княгиня. Ще стогнучи від болю, вони почвалали до бочок і почали черпати з них і пити, почухуючи побиті спини і глузуючи один з одного. А тим часом смерди з рештою челяді лагодили поламані ворота, обдивлялись греблю і міст.

Хвостек лежав на лаві у своїй світлиці; падаючи на підлогу, він таки добре забився і тепер кректав і проклинав усе на світі. Над ним сиділа княгиня і дивилась на нього з якимсь жалем і навіть трохи з погордою.

— Ти сам винен, милостивий пане, — сказала вона, — не послухав мене. А могло б інакше все закінчитися. Треба було люб'язно їх запросити до світлиці, посадовити за стіл і солодко розмовляти з ними. А тим часом біля воріт стала б сторожа, і ти б схопив їх, мов ту рибу неводом. А ще краще… ще краще було б водити їх за ніс обіцянками, поки б не прийшли сакси, і не поспішати з війною. — І вона поплескала його білою рукою по лобі.

— У тебе, милостивий пане, більше сили в руці, ніж у голові. Я слаба жінка, але це зрадливе плем'я швидко приборкала б. Отож слухай мене!

Князь стогнав і сипав прокляттями.

— Що ж тепер робити?

Брунгільда замислилась.

— Дядьків і родичів треба переманити на свій бік; бо як вони приєднаються до кметів, буде кепсько. Поки сакси прийдуть, вони можуть напасти.

Хвостек, уп'явшись у неї очима, бурмотів щось під ніс.

Брунгільда зупинилась біля нього.

— Покладися на мене, — сказала вона. — Одного сина Мілоша ти вбив, а другому ти виколов очі. Треба віддати старому сліпого й переконати, що очі йому викололи не з нашого наказу. Я піду до нього на вежу. Треба його одягти, нагодувати і в супроводі слуг відіслати до батька. Старий Мілош, може, помириться з нами, коли повернемо йому сина.

— А двоє інших? — спитав Хвост. — А племінники, а решта рідні?

Треба послати до них розумних людей і запросити до замку. Наші справи — це кревні справи і їх усіх. Якщо не стане нас, кмети усіх Лешків винищать, жоден не сховається; вони повинні це зрозуміти… Хай з'їдуться, зберуться на раду.

— А якщо не захочуть?

Брунгільда нічого не відповіла; склавши руки на грудях, тільки хитала головою. Вони глянули одне одному в очі.

— Захочуть? Не захочуть? Хай-но тільки приїдуть сюди, ми вже знатимем, що робити.

Князь застогнав. Дружина подала йому кубок і погладила по голові.

— Ти тільки послухай мене, — сказала вона. — Хоча я й жінка, але скоріше, ніж ти, дам раду з людьми.

Ти сильний в бою, але там, де треба підійти хитрістю і взяти делікатністю, краще вже діяти мені.

І вона погладила йому підборіддя.

— Піду на вежу, звільню Лешка й відішлю до Мілоша, а смердів відішлю до дядьків. Відпочивай собі спокійно, я зроблю все, що треба.

Сказавши це, вона залишила Хвостка на лаві, а сама вислизнула на подвір'я; тут гукнула кашуба, свого наближеного, якого прозивали Мухою. Муха був молодий, досить пристойний на вигляд, жвавий і веселий чоловік. Зробила його смердом сама княгиня, виявивши у нього розум і хитрість, — на цьому вона добре розумілася. Між ним і німцем, котрого було послано з перснем, точилася безперервна боротьба за прихильність княгині, боротьба, з якої вона завжди сміялася, хоч це і тішило її. У Мухи з німцем частенько бували криваві сутички; слово по слову — і доходило до кулаків. Тепер кашуб, позбувшись суперника, відчував себе паном. Брунгільда усміхнулась до нього. Він підскочив, готовий виконати її найменше бажання.

— Мені на вежу потрібно і в льох, — сказала вона, — туди, де сидить осліплий Лешек. Ти підеш зі мною… Треба чотирьох людей вирядити в дорогу, принести гарну й багату одежу. Ще сьогодні випровадимо Лешка до батька.

Муха мовчки вклонився у відповідь.

Нетерпляча пані відразу ж попрямувала до вежі. Дістатись туди можна було, лише по драбині з поручнями, яку приставляли до прорізаних угорі дверей. Драбина саме стояла на місці, бо страж поніс у льох замкненому Лешку хліб і воду. Брунгільда спритно піднялась по щаблях, наказавши Мусі йти слідом за нею. У вежі було вже темно. Дощаті сходинки вели зверху вниз. Вхід у підземелля, в якому сидів осліплений Лешко, закривала важка ляда. Ще одна драбина вела в глиб в'язниці, освітленої лише вузеньким віконечком. У цій темній, вологій норі на жменьці зогнилої мерви лежав молодий, гарний собою юнак, двадцяти з чимось років. Крізь дірки в грубій і брудній одежі просвічувало худе й пожовкле тіло. Напівлежачи, він, здавалось, дивився кудись удалину своїми страшними, схожими на дві криваві плями, очима. Почувши незвичний шелест, Лешек підвів голову; зблідле чоло його нахмурилось. Брунгільда, окинувши тривожним поглядом темницю, сперлась на драбину, якою спустилася сюди, і несміло кашлянула. Лешек ніби стривожився і сів.

— Хто тут? — спитав він.

— Це я, — тихим, вдавано солодким і лагідним голоском почала княгиня, — я… Брунгільда…

— Я маю вмерти? — звернувся до неї в'язень.

— Ні, я принесла тобі свободу, — сказала княгиня. — Я завжди зичила і тобі, і братові твоєму добра, завжди намагалася захистити вас. Князь невинний; це недруги підбурювали його проти вас, лякали вами. І скоїлось все це з волі слуг, а не з нашого наказу.

Лешек глузливо посміхнувся й недовірливо похитав головою.

— Повір мені, — вела далі Брунгільда, — князь дуже шкодує, що твого брата позбавлено життя, а тебе — очей.

— А за чиїм же наказом це вчинено? — спитав в'язень.

— Не було ніякого наказу.

Лешек сміявся; витягши з-під себе віхоть гнилої соломи, він несвідомо м'яв його в худих білих руках.

— Я хочу звільнити тебе, — додала княгиня, — і ти повернешся до старого батька. Скільки можуть продовжуватись чвари і литись кров? Об'єднаймося, помирімось, у нас, Лешку, і так досить недругів! Батько твій і ти спокійно собі житимете в своєму городищі.

Брунгільда, говорячи, поволі наближалась до нього, а Лешек, чуючи наближення її голосу, з жахом сахався, ніби боявся нової зради.

— Не бійся, — заспокоювала його Брунгільда, — клянуся, ти будеш звільнений і вже завтра сидітимеш зі старим батьком біля домашнього вогнища. Князь прагне до згоди і спокою. Дозволь, я тебе виведу звідси; ти переодягнешся, попоїси; коні і люди вже чекають.

Лешек, здавалось, не вірив своїм вухам; з його рухів можна було здогадатися, що він шукав чогось, що б допомогло йому оборонитись або принаймні відомстити за своє понівечене життя. Тремтячі долоні хапалися за холодний мур.

— Не бійся, — повторювала Брунгільда. — Присягаюсь тобі!

Нещасний в'язень мовчав; схопившись зі своєї підстілки, він припав до стіни, ніби хотів у ній заховатись; та двоє челядників, приведених Мухою, взяли його обережно попід руки. Лешек спробував вирватися від них, бо не вірив присяганням Брунгільди, але дуже ослаб, і вони без особливих зусиль підвели його. Нарешті один із челядників — дужий чоловік — поклав його собі на плечі і поліз наверх по драбині. Брунгільда з Мухою піднялися слідом за ним. На Лешка накинули опанчу, і кашуб повів юнака спершу до комори, де його мали переодягти в нову одежу. Наказано було вибрати найдорожчу. А Брунгільда поспішила до себе в покої, щоб звільненого Лешка прийняти, нагодувати й заспокоїти.

І слуги для зголоднілого Лешка в одну мить понакладали на стіл усякої всячини: м'яса, меду у вощині й сиченого, білих коржів, налили молока. Княгиня розраховувала, що зможе привернути його до себе своїм солодким голоском і лагідним словом. Муха мав його до цього підготувати.

Незабаром відчинилися двері, і вірний слуга Брунгільди ввів до її покою Лешка, якого тепер і впізнати не можна було; юність і краса при його страшному каліцтві викликали жаль навіть в людей, що звикли до таких видовищ. Хлопця вдягли в князівський, пошитий з добрячого сукна одяг, взули в шкуряки з червоними шнурами і, ніби на сміх, привісили меч до боку. Світле його волосся, щойно помите, спадало на плечі й переливалось золотим полиском. Молоде обличчя з ледь помітним пушком було смутне й навівало страх закривавленими очима, — їх нещільно закривали посинілі повіки. Брунгільда наказала посадовити його за стіл і, ставши біля нього, подавала напій і їства. Лешек так зголоднів і змучився від спраги, настільки був заспокоєний кашубом, що майже з жадібністю брав усе, чим пригощали його. Однак мовчав.

Німкеня, улесливо схиляючись над хлопцем, все заговорювала до нього, все вболівала над його долею.

— Розкажеш своєму батькові, якою я була засмученою, що це трапилось. У мене теж є сини, майже такого ж віку, і я гірко плакала, коли довідалась про це. Князь був трохи під хмелем, і слуги не зрозуміли його; правда, він наказав кинути тебе в темницю, але про те, щоб осліпити, і мови не було. Він мало не вбив чоловіка, що насмілився на такий злочин.

Брунгільда говорила, а Лешек слухав і мовчав, і це мовчання непокоїло її, бо справляло таке враження, що він не вірить їй. Тим більше намагалась переконати його, що це нещастя сталося не з їхньої волі.

Здавалося, Лешку так хотілося їсти й пити, що він і не слухав її запевнень. Княгиня підсіла до нього і продовжувала пригощати його їствами та підливати йому меду у кубок.

— Ти відразу ж повернешся додому, — сказала вона. — Я добилась для тебе свободи з тією надією, що ти перетягнеш на наш бік батька. Скажеш йому, що і князь, і я прагнемо згоди. Хай він приїде до нас, хай вони по-дружньому потиснуть один одному руки.

А Лешек усе ще мовчав.

— Ти скажеш йому? — спитала вона.

— Я перекажу усе, що чув, — відповів звільнений. — Все розкажу йому.

Більше Брунгільда нічого не могла з нього витягти. Коні і люди були готові; двоє слуг мали на конях супроводжувати Лешка і підтримувати його в дорозі. Брунгільда обдарувала племінника шатами, дала харчів на дорогу, і за хвилину купка людей, що супроводжувала Лешка, виїхала на міст. Муха стояв на порозі світлиці; Брунгільда підійшла до нього. Вони були самі; вона взяла юнака за підборіддя і простягла йому кубок меду.

— Час уже вирушати тобі, — сказала вона, — та не втрачай розуму. Їдь до дядьків, скажи їм, що бачив, як Лешка звільнили, що ми хочемо помиритися з ними, хай приїдуть, у городище. Кмети погрожують нам, — і треба оборонятись не тільки моєму чоловікові, а цілому роду нашому… Хай якомога швидше з'їжджаються до нас. Вони, мабуть, гніваються; ти вмов їх, нехай обов'язково прибудуть. Наполягай, щоб негайно їхали. Розумієш?

Муха виразом веселості і самовпевненості на обличчі хотів показати, що він розуміє своє доручення й сподівається виконати його. Вона звеліла Мусі негайно ж вирушати, і лише тоді, коли побачила, що він уже був на мосту, княгиня, тихенько ступаючи, зайшла до свого чоловіка подивитись, що він робить.

Князь, утомившись і спорожнивши все, що стояло коло нього, розлігся на лаві й голосно захропів.

На другий день, уранці, Хвостек, хоч і тішив себе думкою, що кмети не посміють напасти на городище, за порадою Брунгільди почав готуватись до оборони. Князь у супроводі смерда піднявся на вежу, щоб оглянути, чи все там гаразд.

Ця величезна будова була зведена в прадавні часи, і про її виникнення ходили дивні легенди. Вимурована на скелі, вона мала товстенні стіни; всередині її було порожньо; балки з помостами, підперті стовпами, розділяли її на кілька поверхів.

Внизу містилися комори з князівськими скарбами й запасами харчів. Під ними простягалось те підземелля, з якого вчора звільнили Лешка і де ще сиділи інші в'язні; у підземеллі був глибокий колодязь, куди спускали приречених на голодну смерть. На помості ж над коморами лежали купи каміння для скочування і метання під час оборони. Тут стояли і бочки зі смолою, яку підпалювали й палаючою виливали на голови обложників. Ще вище був поміст для стрільців, які крізь отвори в мурі могли завдавати ворогові удари. Удовж стін лежали купи дерев, лучини і каміння. Колодязь у підземеллі давав удосталь води, були тут і печі для випікання хліба; отож обложені могли довго оборонятись, а в ті часи напади чужинців ніколи не тривали довго. Ворог налітав несподівано, хапав усе, що попадало під руки, і відразу ж тікав.

Хвостек мовчки обійшов вежу. «Не візьмуть вони мене тут, сучі сини!» — сказав він сам до себе і, повернувшись, знову ліг на лаві.

Вже споночіло, а до замку ніхто чужий не наближався і ніхто не приносив вістей. Навколо панувала тиша. Був погідний чудовий вечір, дрімало озеро, вдалині нерухомо темніли ліси. На валах сторожа походжала зі списами.

Лише одне тривожило в цій тиші: пси видиралися на вали і, сідаючи проти вітру, неспокійно, пронизливо вили. Було наказано зігнати їх і побити, але це не допомогло. Зігнані в одне місце, вони раптом появлялись в іншому, а коли їх, відбатоживши, зачинили н хліві, вони ще страшніше завили. Виттю псів вторувало каркання ворон. Чорні їх зграї, злетівши з мурі її, кружляли над городищем, потім знову сідали на вежу.

Десь опівночі з моста долинув цокіт копит; в цей час у городищі всі, крім сторожі, вже спали. Хтось постукав у ворота; його впустили і ввели в подвір'я. Був то пастух князівського табуна дід Лісун; він злякано щось белькотів, і так ніхто й не зміг його як слід зрозуміти. Князь з дружиною були вже в ложниці, їх не наважилися будити; отже, мусили чекати до ранку. Хвост після денних тривог, повечерявши, лежав п'яний, як чіп; якби князя й розбудили, його б і до ранку не вдалося протверезити. Коли вже Хвост був під хмелем, то нічого не розумів, а тільки наказував бити і вбивати.

Вранці, тільки-но він прокинувся, смерд із пастухом вже чекали його біля порога; пастух кинувся князю в ноги.

— Милостивий пане! — вигукнув він. — Трапилося нещастя. Ви послали до мене Гадона, щоб я дав коня. Але тількй-но він дістався до табуна, як якісь кмети, що, очевидно, йшли слідом за ним, напали на нього. Схопивши його за груди, вони почали вимагати, щоб він сказав, чи нема при ньому якого знаку, і знайшли якийсь перстень. Зв'язали Гадона ликом і повели в ліс. Він тільки встиг мені крикнути, щоб я біг у городище і розповів, що сталось. Гадон і просив, і погрожував, але нічого не допомогло. Мабуть, ті, які впіймали його, щось пронюхали.

Князь не на жарт розгнівався, почувши таку недобру новину, бо з усіх сил замахнувся на пастуха і був би розтрощив йому голову, як це вже не раз траплялося, якби той не впав від страху на землю. Він почав лаятись, згадуючи Перуна й чорних духів. Брунгільда заламала руки, почувши про випадок з Гадоном, здійнялися крики й нарікання.

Хвост хотів було відразу ж кинути людей, щоб відбити Гадона, але чия то була челядь і куди повели його, Лісун не міг сказати. До того ж ганяти зараз людей було небезпечно. Викрадення Гадона означало, що кмети розуміли, куди він був посланий, а схопити князівського слугу наважився б тільки той, хто думав воювати з князем. І в городищі зчинився ще більший переполох; смерди, посідавши на коней, відразу ж пороз'їжджались по селах і хуторах, щоб якомога більше людей зібрати у замок.

До полудня в городищі було тихо, з вежі теж нічого не було видно; князь трохи відійшов від гніву, а княгиня — від жалю. Вони чекали повернення людей, котрі супроводжували Лешка, і на Муху, що мав запросити в городище двох дядьків — Мстивоя й Забоя, але цього дня так і не дочекались їх.

Сліпий Лешек, їдучи до батька, був такий же мовчазний в дорозі, як і в городищі; незважаючи на запевнення тітки, він побоювався, що слуги князя, які вирушили з ним у дорогу, замордують його де-небудь у лісі. Так з тривогою дістався він до старого батькового городища; тільки тоді отямився, коли почув звук рога біля воріт і добре знайомий голос старого стража. Побачивши, що нещасний сліпець під'їжджає до рідного дому, люди скрикнули; було відчинено ворота, збіглись усі домашні, зсадили Лешка з коня й на руках понесли його, плачучи й радіючи, до батька.

Мілош, нічого не знаючи, краяний скорботою, стогнав на ліжку, та ось почув незвичний гамір у своєму тихому городищі. І він підвівся; грізно загарчавши, заворушився ведмідь, вибігла із світлиці стара мати. Та ось відчинились двері, і постав перед їхніми очима з розвіяним золотавим волоссям нещасний Лешек; його несла на руках челядь. Стара мати перша кинулась до нього, з криком і плачем обняла його. Мілош сидів і не міг зрозуміти, що скоїлось; простягав руки вгору і стогнав. Коли батько й мати побачили свого осліплого, страшно покаліченого сина, що чудом повернувся до них, біль, горе й розпач сповнили їхні серця. З уст зірвались прокляття, а з очей потекли сльози; заплакав і Лешек, якого посадовили на розстеленій долі шкурі. Підійшов старий ведмідь і почав лизати йому ноги й лащитись, мов собака. Довго ще чувся стогін, плач і лунали прокляття. Нарешті його почали розпитувати.

— Що мені вам сказати? — озвався Лешек. — Я нічого не знаю, пам'ятаю тільки одну хвилину, коли підступив до мене кат, щоб позбавити очей, якими я дивився на світ; встромив залізо, вирвав око, кинув на землю і розтоптав ногою. Ох! Хоч би він одне залишив мені! І друге пішло вслід за першим; я чув, як ноно впало й розбилось, і з ним скінчилось моє життя. Тепер я — сліпець, напівживий; замість очей залишилось у мене дві ями, щоб міг плакати ними.

Батько й мати заридали й заголосили.

— Мене кинули в сирий льох, на гнилу солому; годували цвілими сухарями, поїли смердючою водою, — вів далі Лешек, — та вмерти я не міг. Нарешті якогось дня почув я над собою знайомий жіночий голос, улесливий, але страшний, мов гадюче сичання… Брунгільда прийшла сказати, що нещастя моє сталось без їх волі, що ніхто цього не наказував робити, що сам кат вигадав кару таку. Жадають прощення і миру.

— Ніколи цього не буде! — простогнав старий Мілош. — Тепер, коли їм загрожують кмети і коли ми їм потрібні, — вони простягають нам руки. Надто пізно! Я не піду з кметами, але не піду і з катом дітей моїх!

Мати знову кинулась обіймати своє дитя, і батько пригорнув його до себе. Слуг випровадили, замкнули ворота городища. Вранці стара мати водила сина під дубами за руку, мов немовля, і, ллючи сльози за синовими очима, виплакувала свої очі.

Так минуло зо два дні; і тоді хтось постукав у ворота і затрубив у ріг. Мілош по звуку впізнав своїх братів Мстивоя й Забоя. Сторожа побігла відчинити, — це справді були вони, а з ними приїхали сини й родичі їхні — кільканадцять чоловік. Мілош вийшов назустріч, ведучи з собою осліплого сина. Мовчки привітавшись, сіли перепочити у затінку під дубом. Мстивой і Забой були вже досить старі, але ще дужі; мали засмаглі обличчя, погляди поважні й суворі. В обох вогнем пломеніло життя.

— Мілошу, — заговорив старший з них, — ми приїхали до тебе за порадою. Скажи, як нам бути: Попельок нас запрошує до себе, хоче помиритися; йому кмети загрожують, і ми йому потрібні; та й без нього не обійтися нам! Ми воювали з ним, а тепер час іти на спільного ворога. Злетить він з трону — загине весь наш рід.

— Еге ж, — додав Забой, — ми порадились між собою й вирішили їхати до нього. Рятуючи його, ми самих себе врятуємо!

Мілош підняв руку.

— Мене вже ніхто не врятує! — крикнув він. — Ось гляньте на мого сина! Одного убив, другому очі виколов, щоб довше мучився. Не говоріть мені про примирення з нимі Хай він загине, пропаде, і я разом з ним, і всі на світі! Ми не врятуємось, а тільки перетворимося в останніх псів, якщо підемо ноги йому лизати! Бодай його смерть не минула!

На хвилину запало мовчання. Мстивой дивився в землю, Забой — на Лешка, і в нього сльози набігли на очі.

— Адже він запросив нас, — нарешті промовив Мстивой. — Ми мусимо поїхати до нього й поїдемо. Побачимо, що робиться в городищі.

— Мені байдуже, що там робиться, — відповів Мілош. — Хочте — їдьте, хочте — ні, — маєте свій розум; тільки залишіть мене в спокої, з моїм болем і прокляттям. З кметами не піду, бо я князь і пан для них; а з Попельком і бачитися не хочу; стріну його на відстані меча — уб'ю!

Старий замовк, і ніхто вже не смів і слова промовити. Двоюрідні брати підсіли до Лешка із співчуттям і повагою, і довго, аж до пізньої ночі, чути було під дубами тиху розмову, що інколи переходила в шепіт. Другого ранку Мстивой і Забой вирушили з городища і попрямували зі своєю дружиною до Гопла.

Там їх чекали з нетерпінням. Муха вже повернувся й повідомив, що вони прибудуть, але спершу заїдуть до Мілоша.

В городищі все живе пойняв неспокій і погане передчуття. Ластівки залишили свої гнізда й довго пурхали, щебечучи, біля вежі й будинку князя, потім, збившись в одну зграю, полетіли кудись за озеро. Іржали і рвалися зі стаєнь коні, ревла худоба в хлівах. Все ж ніч минула спокійно; яскраво світили зорі, а вдосвіта над лісом сплив ясний місяць і осяяв землю, перед тим як мав на сході зажевріти небокрай.

Княгиня старанно готувалась до прийому дядьків; неспокійно ходила туди й сюди, рвала в саду якесь зілля, варила в горшках напої. Слуги смажили м'ясо, точили найстаріші меди. Було забито козла, і він уже рум'янився над вогнем; принесли риби з озера; водночас пеклися калачі й святкові коржі, щоб нічого не бракувало на учті.

Вже високо підбилося сонце, коли під лісом у полі показались вершники; їх упізнали по сивих бородах і почту. Старі їхали попереду, сини і родичі — за ними, а позаду — челядь і слуги. Вони не одягли святкової одежі, ніби навмисне хотіли скидатись на простих кметів. Але були добре озброєні. Наближались до городища не кваплячись, та, побачивши, що сам Хвостек вийшов їм назустріч і, знявши шапку, чекав на них біля моста, вони позлазили з коней і попрямували до нього. Про що домовились вони між собою по дорозі і що мали говорити, — важко було вгадати з їхніх облич. На ганку стояла Брунгільда, бліда, у важкій сукні, оздобленій срібними й золотими ланцюжками… З великими почестями ввели гостей у дім; вони, видно, не чекали такого прийому. Запросили їх відразу до світлиці, посадовили на застелених лавах і почали частувати їствами й напоями.

Хвостек, навчений жінкою, заговорив про те, що тепер діється на його землі.

Мстивой нахмурився і після довгого мовчання промовив:

— Що робити? Ви раніш не радилися з нами, а тепер уже пізно. Вони скликали віче — треба було самому поїхати на нього або друге скликати в себе, скарги й нарікання вислухати, а не дратувати людей.

Забой сказав майже те ж саме.

Хвост похмуро слухав, похнюпивши над кубком голову.

— Ще б не вистачало, — мовив він, — щоб пан торгувався зі слугами. Що буде, те й буде, а цього я не зроблю.

Мстивой спокійно говорив про те, що треба обміркувати добре, як діяти: адже виступити проти віча, общин і мирів — нелегка справа; коли дійде до війни, то доведеться зіткнутись зі страшною силою, з численним ворогом.

Потім було запропоновано, щоб і молоді висловились по черзі. І вони сказали те ж саме, що й їхні батьки: радили не зачіпати кметів, мирно жити з ними; винних можна буде, якщо захочеться, опісля покарати поодинці.

Князь із дружиною мовчки перезирнулись і нічого не відповіли. Тільки просили пригощатися.

Гості випили й закусили, кількома словами перекинулись про лови, та Мстивой знову звернув на своє.

— Годиться правду вам сказати, якщо вже просите поради, — мовив він. — Ви були жорстокі з людьми, і багато пролилося крові; ми не скаржились, але й нам перепало. Що ми втратили, не будемо згадувати. Ми князівського роду, а смерди ваші утискували нас, мов чернь: забирали все, що хотіли, знущалися, як їм тільки подобалось. Можна уявити, що було з іншими, коли ви зі своїми дядьками таке чинили. Смерди вбивали по лісах кметів, займали їхню худобу, переслідували жінок. Що ж тут дивного, коли вони скликали віче і закривавлений одяг з віцями носили по хатах?

Хвостек і його дружина понуро мовчали. Брунгільда, збліднувши на лиці, вийшла і довго не поверталась; князь слухав і ні слова не сказав, тільки кусав губи до крові і смикав себе за волосся..

— Що було — то моя справа! — вигукнув він. — Я вас зараз лише про одне питаю: якщо дійде до війни й почнеться бій, ви будете на моєму боці чи виступите проти?

Мстивой іх Забой перезирнулись і довго мовчали. Підштовхуючи один одного ліктем, кожен з братів хотів, щоб відповідав другий. А Хвост усе чекав, і Мстивой нарешті промовив:

— Ми не будемо ні проти вас, ні з вами, — спокійно сказав він. — 3 кметами не підемо проти свого роду, бо свою кров, яка б вона не була, шануємо, але й проти кметів не виступатимемо: нам дороге і здоров'я, і життя. Ви не дуже допомагали нам, отож і від нас не ждіть допомоги. Ми як жупани сидимо собі по городищах, замкнувшись, і сидітимемо. Що нам до ваших чвар?!

— Таж справді мудра думка! — буркнув Хвост. — Мене скинуть, а котрогось із вас посадовлять князювати!

І він дико зареготав, позираючи на двері, в яких стояла його дружина.

— Але ви помиляєтесь, — додав він. — Не буде мене, не буде й вас! Сподобається їм вовча свобода, то й вас із городищ повиганяють. Ось побачите!

— Ідіть з нами пліч-о-пліч! — втрутилася в розмову Брунгільда.

— Ми безсилі, — мовив Забой. — Мілош, якому ви одного сина вбили, а другого осліпили, відрікся б від нас як від братів, коли б ми пішли з вами.

— Авжеж, що так! — підтвердили гості — старі й молоді. — Ні з вами, ні проти вас!

Князь змовчав, глянув тільки на дружину. Захмелівши від встояного меду, старі все сміливіше почали говорити, і в молодих розв'язалися язики, — стали нарікати на свою долю. Хвостек, з якого не зводила погляду дружина, ніби очима тримала його на прив'язі, не відповідав нічого… тільки знизував плечима та все запрошував пити й закушувати. Учта тривала. Брунгільда вийшла, бо вже спорожніли дзбани, і відразу ж повернулася; слідом за нею зайшла служниця, внесла повний горщок золотого меду й поставила його посеред столу. Брунгільда похвасталась, що цей мед стоїть з того року, коли народився її перший син, і що кращого й запашнішого не знайдеш у всьому світі. Вона запрошувала частуватись. І служниця, посміхаючись, поналивала всім кубки. Під гамір і шум, що здійнявся за столом, княгиня крадькома налила собі й чоловікові іншого напою. Гості цього не бачили й пили, вихваляючи старий запашний мед.

Хвостек мовчав. Мстивой і Забой думали, що він прислухався до розумної поради й погодився з ними. Кубки спорожнялися, а служниця знову і знову їх наповнювала. Сонце вже схилилось на захід і зазирало у відчинені вікна.

— Гей! — вигукнув старий Мстивой, ставлячи кубок. — Досить пити: мене вже палить усередині; мед вогнистий, старий, а голова в мене слаба, краще води вип'ю.

— І мені погано, — приєднався до нього Забой. — Не тільки палить… Чи не перебрав я часом? Соромно зізнатись, але назад усе горлом іде.

Раптом один з молодих зблід і, рвучко підвівшися, схопився руками за груди.

— Зрада! — закричав він. — Це не мед, а отрута! Трутизна! Так мед не палить, не бурує в грудях! Це отрута! Отрута!

Всі молодші посхоплювалися з лави, зопалу хапаючись за ножі; старий Мстивой хотів було встати, взявся за стіл, але не зміг і стогнучи, безсило звалився додолу. Забой глянув на Хвостка. У того з-між відкритих уст біліли зуби й поблискували білки його очей. Він сміявся!

Молодші металися і, хитаючись, падали від гострого болю; одні хапалися за лави, інші качались долі. В тяжких муках стискали собі груди, заламували руки, стогнали і дико рикали. Князь і княгиня сиділи на лаві і мовчки спостерігали це видовище. Хвост тільки головою похитував.

— От і скінчилося ваше князювання! — нарешті крикнув він, сміючись. — Ви не зі мною, а з кметами, тому й загинули. Вони хотіли вас посадовити в моєму городищі, а тепер тільки трупи посадовлять, бо жоден не вийде звідси живим! Княгиня вміє добувати з зілля соки смачні і медок переганяти! Щезніть з очей моїх!

Мстивой і Забой не відповідали; старший підпер голову рукою, стиснув уста і, глянувши на синів, тихо зітхнув і заплющив очі; з-під повік у нього текли сльози. А сини, бліді, мов мерці, попадавши на землю, обнялися й поклали один одному на груди голови. Коли замовкли батьки, було і їм соромно стогнати й марно нарікати. Пересилюючи страшні муки, вони зціпили зуби, і їхні очі, затуманені смертю, втупились у Хвостка і Брунгільду. В світлиці чути було, як важко дихають і безпорадно метаються, конаючи, люди. Голови їхні безсило билися об мостини підлоги. Спершу молодших, мов те колосся, скосила смерть; потім і Мстивой захитався і розпростерся навзнак, з піною на губах, але без найменшого стогону. Поруч упав син, головою до його ніг. Другий ще боровся зі смертю, але, коли сива батькова голова вдарилась об підлогу і біезсило відвернулася, звалився і він, застогнав і помер, затуливши долонями обличчя. Забой усе ще тримався за стіл, вчепившись за нього руками; його тіло звивалося від нестерпних мук; та раптом, ніби вражений громом, брязнув разом з лавою додолу. Отак поодинці, глухо стогнучи, помирали вони, а Хвост дивився.

Посмішка зникла з його вуст, обличчя спохмурніло і скривилося від жаху; князь злякався власного злочину й тривожно глянув на Брунгільду, а та спокійно зливала в горщок рештки отруєного меду і, щось прошепотівши, віддала його служниці, яка стояла й переможно усміхалася. Потім вона визирнула у вікно й гукнула людей. Увійшов старший смерд і, побачивши, що підлога встелена трупами, здригнувся і зблід.

Хвостек показав йому пальцем на тіла.

— Челядь їхню пов'язати, а трупи викинути геть! Багаття для них розкладати не треба — так закопати в землю.

Смерд занімів, дивлячись на бліді, страхітливо перекривлені обличчя князів. Хвостек повторив:

— Викинути геть це стерво! Жвавіше!

Брунгільда мила руки й дивилась на переляканого чоловіка з жалем і погордою.

Коли челядь зв'язувала отруєних князів, Жула, який був у Мстивоя старостою, відразу збагнув, що його чекає, упав на землю й поповз під огорожу в кущі; так він віддалився від юрби, видряпався на частокіл і, стрибнувши у воду, поплив через озеро. Дружина, зайнята іншими слугами, не помітила втечі, не почула сплеску води… Тільки сторожа, що стояла на вежі, почала стріляти в плавця, здійнявши крик; але поки люди князя кинулися за Жулою в погоню, той, допливши до берега, де пасся табун, вхопив молодого жеребця, сів верхи і, підганяючи його, помчав у ліс.

За ним поскакали на конях пастухи, але не зловили. Жула ногами й руками штурхав перелякану тварину, і вона, мов шалена, понесла його в лісову гущавину. Коли втікач зник з очей, погоня відстала: в лісі марно було б гнатися за ним.

Жула відразу ж попростував до городища Мілоша, хотів хоч його врятувати; тепер можна було сподіватись, що Попельок, який випустив Лешка тільки для того, щоб заманити до себе дядьків, і останніх не помилує зі свого роду. У лісі Жула зустрівся з кметами; вони подивились йому вслід, але він тільки крикнув їм:

— У городищі потруїли наших Лешків… один Мілош зі сліпим сином залишився!..

І відразу ж звістка про те, що сталося в замку, поширилась по дворах.

Жула гнав конячину з усіх сил, поки не натрапив на другий табун. Під'їхавши, він ухопив одного з огирів за гриву, скочив на спину і, тримаючись, мов кліщ, помчав, а свого залишив; і той, звільнений від вершника, стріпнувся, пирхнув і спокійно почав пастись.

У городищі Мілоша, під старим дубом, сиділа мати зі своїм сином Лешком і, мов дитину, забавляла його різними розповідями. За кілька кроків відпочивав утомлений співом Слован, якого привели сюди, щоб він розвеселяв нещасного хлопця піснями. Батько, підклавши під голову обидві руки, лежав під другим дубом на розстеленій ведмежій шкурі. Хтось постукав у браму і закричав. То був Жула. Його впізнали — адже він приїздив сюди в почті Мстивоя — і впустили. Спішившись, прибулий мерщій побіг до Мілоша; по його обличчю струмками збігав піт, губи тремтіли; він упав старому до ніг і, не змігши сказати й слова, заплакав.

— Князю, мій пане! — вигукнув Жула, заламуючи руки. — Ти тепер один залишився… Не хотіли тебе слухати наші милостиві князі, жодного з них уже немає на світі… Хвост із жінкою всіх потруїли на учті, пригостивши їх у своєму власному домі!..

Старий Мілош схопився, та, простягши руки, знову опустився додолу, а Жула, схлипуючи, вів далі:

— Я ледве врятувався, щоб оцю звістку принести. І вам треба тікати!.. Привітно зустріли нас у городищі, сам Хвост вийшов до воріт, запросив… Всі посідали за стіл, довго їли й пили… Але ніхто вже не підвівся з лави; як сиділи, так і позвалювались додолу… Трупи їх витягли надвір і неспаленими закопали в землю… Слідом тільки пси йшли, виючи… Жоден не вцілів, нікому не пощастило врятуватись… Ще й челядь пов'язали… А я чудом якимсь врятувався… Тепер відомо, що він задумав; певне, й по вас, князю, пошле… Вам треба тікати…

— О мої браття, о, роде мій! — стогнав Мілош. — До чого ви дожилися, щоб загинути від власної крові?.. Куди ж і навіщо тікати, якщо він і мене захоче знищити?..

Почувши ці слова, Лешек і мати, що сиділа біля нього, голосно скрикнули. Городище сповнилось риданням, всіх пойняв жах. Тільки старий Мілош не зрушив з місця, а коли затих у нього перший вибух скорботи, він заглибився в невеселі роздуми.

— Від своєї долі нікуди не втечеш! — пробурмотів він.

Потім глянув на сліпого сина, і такий жаль узяв! Глянув на людей. З будівель і хати повибігала челядь. Під дубами зчинилася метушня. Мати взяла Лешка за руку й підвела до батька.

— Сідлай коней! — крикнув старий. — Я сам поїду… Лешек з матір'ю і слугами хай ідуть у ліс і переховуються на пасіці, а я мушу вирушати. На рідну кров піднести руку!.. О доле ж ти, моя доле!..

А тим часом Жулі, який знемагав від утоми й голоду, винесли хліба й пива. До старого князя, котрий стільки часу розбитий і знесилений майже нерухомо пролежав на ложі, здавалося, повернулася сила. Він підвівся з постелі, простяг задерев'янілі руки, глянув круг себе затуманеними очима, випростався й наказав, щоб йому подали спис, меч і лук.

Навколо зчинився рух. Із стаєнь вивели коней, що голосно іржали, люди готували сакви; Мілош начепив на себе зброю і то підходив до Лешка, обіймав його й плескав по плечі, то давав накази.

На лаштування в дорогу пішло небагато часу. Лешка супроводжувала стара мати і двоє слуг. З Мілошем їхало десять вершників. Про гусляра, що сидів під деревом, усі забули; він підвівся і звелів малому поводиреві вести його світ за очі.

Ніхто не знав, куди зібрався старий Мілош, Він узяв із собою Жулу і рушив попереду, мовчки поганяючи коня. Цей пригнічений горем старець, що, як здавалось, ледве перевертався з боку на бік у постелі, тепер сидів на коні міцний і непохитний, мов віковий дуб, і навіть не згорблювався; велике нещастя додало йому сил.

На ніч мандрівники отаборилися в лісі. Мілош наказав розкласти багаття, а сам ліг у курені із свіжих віт, але не заснув… Дивлячись на вогонь, він пролежав цілу ніч, а коли розвиднілося, дав знак сідлати коней. їхали й другого дня мовчки, проте Жула здогадався, що поспішають вони на Ледницю.

Вже було видно озеро, коли вони стрілися з двома загонами вершників. Як виявилось, це були озброєні кмети. Помітивши Мілоша, Сцібор, один із найстарших, наблизився до нього й перетяв йому дорогу.

— Ви з нами, князю?! — вигукнув він, звертаючись до Мілоша.

— Я… з помстою, а не з вами! — похмуро відповів Мілош. — Я буду там, де помста.

— Ми саме готуємося мстити Хвостку, — почав Сцібор, — тому й збираємось на Ледницю. Будьте нашим главою проти цього розбійника…

— Главою не буду, — буркнув старий, — хіба що рукою… І не стану на бік кметів, бо я з князівського роду, а мстити — піду!

Сказавши це, він обминув Сцібора і кметів, котрі тут же стояли, слухаючи їх, і помчав до озера. Кмети рушили слідом за ним. На воді погойдувались переповнені людьми човни, прямуючи до острова. На березі, під наглядом челяді, паслись коні.

Мілош із Жулою позлазили зі своїх огирів і почали викликати з халуп перевізників, щоб ті переправили їх на другий берег, але тут не було нікого; всі човни з людьми попливли на Ледницю. Довелося чекати, і старий сів на землю. Кмети, які їхали слідом, оточили його, але він і не глянув на них.

У юрмі, що зібралася, лунали збуджені голоси. Старший Мишко, блідий, із зав'язаною шиєю, — в нього ще не загоїлась рана, — верховодив серед своїх. Всі їхали по пораду до старого Візуна і хотіли тут, на острові, де було безпечніше, ніж на урочищі, спокійно погомоніти між собою. На другому боці стояв із жменькою людей Бумир, відомий поплічник Хвоста. Тільки-но Сцібор з Мишками відійшли від старого князя, який не захотів з ними говорити, як до нього наблизився Бумир.

— Ви, князю, — тихенько промовив він, — не думаєте, певне, злигуватися з цими кметами… Що вам до них? Я вірно служу своєму панові, — я з вашого роду, я мирний чоловік і теж Лешек!

Мілош глянув на нього.

— Якщо ти вірно служиш тому розбійникові, що сидить у городищі, іди геть від мене!

І він показав йому рукою в поле.

Бумир відступив назад.

— Ви теж, князю, з сином своїм на його боці повинні бути…

Мілош зневажливо дивився і мовчав, а Бумир вів далі:

— Що з того, що вони збираються та радяться? Все одно накладуть головою… На підмогу князеві прийдуть німці і спустошать край.

Він патякав, а старий Мілош навіть і відповідати не хотів. До берега причалив порожній човен; старий кивнув Жулі й пішов сідати, але перевізник, втомившись, ліг на землю й не хотів їх переправляти. Даремно Жула штурхав його ногою. Тоді, розсердившись, сам ухопив весло й повіз Мілоша на острів. Вже підпливаючи до острова, вони побачили велику юрму людей і незвичайну метушню, ніби на віче збирались старійшини. Мілош мовчки зійшов на берег і, ні на кого не дивлячись, попрямував до Візуна, якого з усіх боків обступили жупани, владики і кмети. Не випустивши і пари з вуст, старий князь сів серед них на камінь. Трохи далі зі своїми людьми стояв Бумир.

Старий Візун, спершись на костур, слухав; люди, що оточували його, гаряче промовляли то один по одному, то всі разом. Неабияке збудження панувало в юрбі, якою верховодили Мишки. На Мілоша тільки позирнули і більше майже не звертали на нього уваги.

Промовляв старший з Мишків, той, що був поранений у шию.

— Досить уже цих убивств і німецького панування, — сказав він. — Хвостисько сидить у городищі, але князює не він, а відьма, баба, що варить отруту й готує зраду… Ми не хочемо ні Хвостка, ні синів його — нікого з роду цього! Досить вже попив він нашої крові!..

— Не хочемо! — закричали інші, підносячи руки. — Не хочемо!..

Всі втупились очима в Бумира; той трохи зблід, але не відійшов ні на крок.

Мілош слухав, дивлячись у землю.

— Чого ви на мене баньки витріщили? — скипів Бумир. — Не злякаюсь я вас… Ви — мов та корова, що багато мукає, та мало молока дає. Хвостек, як ви його прозиваєте, і німкеня не підкоряться вам. Якщо ви почнете війну, вони покличуть німців, і ті все спалять і спустошать, — ось що ви виграєте…

І він засміявся.

— До саксів далеко! — коротко сказав Мілош, не підводячи очей.

— А вежа міцна, городище обнесене частоколом, вали неприступні, і води з озера не вип'єте, — продовжував Бумир.

У натовпі почали перешіптуватись.

— Та чого ж ти сюди прийшов? — крикнув Мишко, грізно наступаючи на промовця. — Біжи в городище… лижи їм п'яти… А нам такі не потрібні!

— Та вже ж, — сказав Бумир, — коли самі не маєте розуму, то треба, щоб хтось таки напоумив вас!

— Геть його! Геть! — залунали голоси.

Бумир стояв, навіть не ворухнувся.

— Нікуди я звідси не піду, — буркнув він. — Говоріть своє. Я тут маю таке ж право, як і ви…

Сцібор та інші повернулись до нього спиною; кілька чоловік показали йому кулаки.

— Бумир, може, й не такий вже дурний, як нам здається, — кинув хтось на його захист, — городище сильно укріплене, а ми слабкі…

— Але ж ми громада! — крикнув один із кметів.

— Та без голови! — додав Бумир.

Візун мовчки слухав, позираючи то на Мілоша, що сидів, похнюпивши голову, то на Бумира, то на Мишків.

Старший з Мишків узяв Візуна за руку й відвів убік, подалі від Бумира й Мілоша.

— Ходімо звідси і деінде будемо радитись, щоб нам не смердів цей Хвостків невольник!

Юрма рушила за ним, але Візун залишився на місці.

— Хай кожен говорить, що у кого накипіло на серці, — промовив він, — на вічі й на раді все можна… а як старійшини схвалять, так і буде.

Отже, всі залишились на місці, і коли запала мовчанка, заговорив Мілош, увесь час дивлячись у землю:

— Якщо хочете воювати, без воєводи вам не обійтися… Насамперед оберіть собі вождя!

Декому здалося, що він хотів виставити себе, і закричали:

— Тільки не Лешка! Не його!.. Кмета!

— Та вибирайте собі хоч коня чи вола! — гримнув Мілош. — Але когось же треба обрати, бо вас, мов ту отару овець, розженуть… Лешки вже загинули, шукайте собі інших… У вулику без матки, а в краї без отця не буде ладу!..

Всі замовкли.

— Зараз нам князь не потрібний, — зауважив один кмет, — ми ще зачекаємо.

— Але без воєначальників на війні не обійтися, — знову голосно промовив старець, — насамперед призначте воєвод, тисячників, сотників!

Знову запало мовчання; старійшини підштовхували один одного, поглядаючи на Мишків. Мишко з закривавленою шиєю стояв мовчазний і похмурий.

— Тобі й людям твоїм належить керувати нами, — кинув хтось із юрми, показуючи на Мишка, — ви вкількох не побоялися лізти йому в пащу, не боятиметесь і піти на нього з цілою громадою.

— Мишко! Мишко! — повторили інші. — Згода! Хай буде він… нехай веде людей! Розсилати віці, скликати люд! Підемо на городище!

Коли звернулись до Мишків, вони перезирнулись між собою.

— Згода, — сказав той, кого вже прозвали Кривавою Шиєю. — Згода… Я поведу вас, але вимагаю покори…

— Будемо коритися!.. — з усіх боків закричали кмети. Тільки Бумир та його люди мовчали; а коли залунали бойові гасла, відійшли вбік, але з острова не відпливали.

Всі погляди були звернені на Візуна, котрий, щось креслячи ціпком на землі, вбирав ушами й очима все, що робилось довкола. Тут же сидів і старий князь Мілош, а трохи далі стояв Бумир; не всіх, прибулих сюди, Мишки вважали надійними, та, мабуть, і Візун, бо не мовив жодного слова, а тільки брови нахмурив. Коли громада обрала за воєначальників Мишків, вони відразу ж відокремились і почали тихенько радитись між собою.

Порадившись, вернулися; дехто почав кричати Візунові, щоб той видав з храму станиці, які носили перед військами, коли йшли вони в бій, а в мирний час зберігали в безпечному місці. Були це старовинні зображення богів та військові знаки, насаджені на високі древка. Коли їх виносили із схованки, це означало, що починається війна. Візун глянув на Мишка з пораненою шиєю, але той заперечливо похитав головою:

— Треба почекати, — коротко і рішуче заявив він, — я сам прийду по станиці… Я навмисне їх зараз не хочу підносити.

І, скоса глянувши на Мілоша, що сидів серед кметів, відвів старого Візуна й двох своїх братів набік.

— Це їхня кров, — мовив він, показуючи на князя, — я ніколи їм не вірю… і ні при ньому, ні з ним не бажаю радитися. Якщо ми винесемо зараз станиці й оголосимо війну, вони готуватимуться до оборони й скликатимуть підкріплення. Краще тихенько посидіти і, не здіймаючи шуму, зібрати людей. Хвостек подумає, що ми злякались його, і заспокоїться… Може, нам вдасться його схопити, не вриваючись у городище? Князю набридне сидіти під замком, через кілька днів поїде на лови, от ми й чатуватимемо на нього. Менше крові проллємо… Там, у лісі, й розправимося з ним… А якщо це не вдасться, буде на часі й на городище йти…

Мишко посміхнувся, глянувши на Візуна: той тільки хитав головою.

Бумир і його люди відразу ж вирушать на городище, щоб доповісти, яка тут винесена ухвала… тож розійдемось, не говорячи нічого.

Двоє братів передали наказ натовпу, і старійшини почали сідати в човни.

Старий князь Мілош, покинутий усіма, залишився сам; подивившись услід людям, що розходились, підвівся і кивнув Мишкові.

— Ні про що не питатиму, — мовив він, — знаю, що не відповісте, бо не довіряєте мені. Одно скажу вам: я залишусь на Ледниці й нікуди звідси не піду, хіба що додому… Мені не личить ні воювати проти нього, ні проти вас, але якщо пощастить вам, буду радий. Я вже старий, а Лешек сліпий… Ми спокійно хочемо дожити свій вік…

Сказавши це, він повільно повернувся й пішов у глиб острова, сторонячись чужих людей.

Мишко зібрав круг себе дружину.

— Гей, додому! — крикнув він. — У лісі навколо городища виставити сторожу… Скрізь на горах приготувати смолоскипи, щоб їх можна було запалити, коли буде подано знак. Як тільки запалають вони, всі до одного біжіть на Гопло, до городища… Але поки не дам наказу, сидіть тихо, щоб Хвост нічого не знав.

Він приклав до вуст палець, і кмети, перешіптуючись між собою, почали поволі розходитись.

Бумир зі своїми довго стояв і ходив туди й сюди, намагаючись довідатись, що вирішили кмети, але нічого не зміг випитати. Він тільки знав, що станиць із храму не взяли і що не було кинуто гасла починати війну; отож і подумав, що вони злякались князя, що все розвалилось і кінчилось марними балачками. Поблукавши біля храму, Бумир врешті попрямував до човна, переправився на другий берег і, скочивши на коня, вирушив на ніч у дорогу до Хвостка.

У городищі готувались до оборони, і сторожа була напоготові. Коли прибув Бумир, його відразу ж впустили; сама пані вийшла назустріч. Бумир був тут своєю людиною, і всі знали, що він плазував перед князем і княгинею й беззастережно схвалював — усе, що тут робилось. Ясновельможна пані зустріла його неспокійним поглядом, вимушено усміхаючись.

— Що чувати? — запитала вона.

Донощик зітхнув.

— Милостивій пані, — заговорив він, — нема чого боятися… старійшини на Ледниці зібрались на раду; прибув туди і князь Мілош… Ухвалювали починати війну, та так усе на балачках і закінчилось… Вони ж безсилі… Мишків обрано на воєвод, але ті злякалися…

Княгиня радісно сплеснула руками.

— Невже це правда? — спитала вона.

— Правда, милостива пані, — запевняв її Бумир. — Покричали та й розійшлись, і знову все буде, як було.

Обличчя в княгині проясніло. Вона звеліла кметові почекати, а сама пішла в ложницю розбудити чоловіка; той, заспаний, в одній сорочці, незабаром вийшов до нього, протираючи кулаками очі. Вклонившись, Бумир почав докладно про все розповідати; князь слухав, позіхаючи. Потім поплескав гостя по плечі і втупивши в нього червоні од хмелю очиці, посміхнувся.

— Тих Мишків я по одному переловлю, — тихо промовив він, — і буде спокій… Я знаю їх, це крикуни, а до роботи не беручкі… Хильнеш зі мною, — додав він і сів за стіл, наказавши Бумирові зайняти місце на лаві.

Кмет слухняно сів; хоч і знав, що тут нічого поганого з ним не може трапитись, але, коли принесли меду, йому пригадалось, як частували тут дядьків, і в нього мороз пробіг по тілу. Все ж не посмів відмовитись від кубка, бо князь образився б. Він низенько кланявся, запевняючи князя, що завжди був йому вірним слугою. Отак і сиділи вони разом за столом — один на чільному місці, а другий — у кінці столу; князь примусив Бумира розповісти йому про то, що робилось на острові, розпитував про імена людей, ніби для того, щоб закарбувати їх у своїй нам'яті. І Бумир до пізньої ночі просидів з ним за столом.

Минуло кілька днів, а біля городища панував спокій. Посилали смердів і переодягнену челядь у розвідку до ближчих дворів і хат, але про готування до війни ніде й мови не було. На полях, оточених з усіх боків лісами, де грунт був піщаний і добре прогрівався сонцем, вже починали жати хліба. З залізними, мідними й кремінними серпами зустрічалося багато людей, а з мечем або списом — майже нікого.

Князь занидів, занудьгував, сидячи в оточеному валами городищі. Він пив, їв і спав, потягався, позіхав, часом заходив до княгині, та коли дивився з ганку на ліс, кляв усе на світі, що не міг їхати на лови. Брунгільда його не пускала. Спочатку він мовчки слухав її, але потім став бунтувати.

Якось наказав покликати смерда.

— Поїдь оглянь хащі, чй нема там якої засідки.

Слуга не з'являвся на подвір'ї цілий день; він привіз убитого козла і розповів, що зустрічав у лісі диких свиней, ведмедя, вовків; але ніде навіть сліду людського не було видно.

Для княгині затишшя після такої бурі здавалось підозрілим, а для її чоловіка — природним.

— Поїду, на лови… — сердито кинув він, — отак і згнити можна, сидячи дома… Не витримаю, зачахну від сну і неволі…

Брунгільда не пускала; передбачлива німкеня боялася засідки й зради. Виїзд на полювання відкладався з дня на день. Вона підмовила людей, щоб ті вигадували перешкоди. Хвост лаявся, сердився, пиячив і все більше проймався нетерпінням. Нарешті звелів смердові: що б не сталось, готуватись на завтра на лови. Княгиня ледве домоглася, щоб замість жменьки людей, як це було у нього в звичці брати з собою, князь повів утричі більше, до того ж добре озброєних.

Хвостек усе ще залишався забобонним поганином; зранку слуги подивилися, чи нема яких прикмет у небі й на землі і чи не закаркає що над головою і не перейде дороги. Смерд навмисне розпорядився, щоб наймолодша з дівчат княгині з повними відрами показалась на стежці, коли князь вирушатиме в дорогу. Стару бабу або дівча з порожнім посудом вважали б за погану прикмету.

Урочище, куди саме їхали вони, називалось Глибом, і тут завжди успішно проходили князівські лови. Але треба було подолати значну відстань від узлісся, щоб проникнути в лісову гущавину, в непролазні нетрі.

Хвостек, що вже давно не сидів на коні, не бачив лісу й не чув валування собак, повеселішав, коли над його головою зашуміли віти дерев і потягло лісовими пахощами. Він швидко погнав коня і через півгодини опинився на відомій йому галявинці. Звідси до Глибу було вже недалеко. Тільки-но він виткнувся з-за дерев, як відразу ж повернув коня назад і, розгніваний, обернувся до смерда, що саме підскочив до нього, і показав рукою вперед. На поваленому стовбурі сиділа, запнувшись хусткою, стара жінка; поруч зеленіли купки нарваних трав. Біля неї лежали брудні сакви. У ті часи лісові хащі, води й поля, як здавалось людям, населяли таємничі істоти; обернувшись у жінок, вони майже у всіх викликали страх, бо чигали на здоров'я і життя людей. Тому переважна частина чорних духів уявлялась у жіночій личині. Мари, літавиці, лісовиці, метелиці, нічниці, яги і стриги з'являлись у вигляді таких бридких баб, як оця, що сиділа на стовбурі зваленого дерева.

Князь їх побоювався, та й смерда вони страхали. Скривдиш її — наразишся на помсту й переслідування. Коли Хвостек показав слузі на відьму, що перебирала зілля, той завагався і не знав, що робити. Під'їхавши ближче, смерд із-за дерева придивився до неї і впізнав Яругу. Її не раз бачили в городищі, бо вона приносила зілля княгині. Вважали стару неймовірно могутньою, але всі знали, що вона не була злостивою. Князь не наважився їхати далі і весь час показував на неї смердові; той нарешті зліз із коня й попростував до поваленого стовбура.

Баба була настільки замислена й захоплена своєю роботою, що помітила смерда лише тоді, коли він наблизився до неї, і, скрикнувши з ляку, схопилася з місця.

Вона помилково вважала його, як потім пояснила, за вовкулаку, що зовсім не лестило смердові, і квапливо забубоніла якісь закляття; смерд налякався не на жарт. Все ще тремтячи, вона знову сіла на стовбур.

— Ви що тут робите, Яруго? — спитав смерд.

— Чи тобі повилазило, сякий-такий волоцюго? — відповіла стара. — Роблю, що мені наказано, збираю зілля проти хвороб і проти уроків, для причарування і відчаровування… Може, є в тебе що в барильці? Га?.. Якби дав горло промочити, я дарувала б тобі, що налякав мене… а як ні…

— Окрім води в бурдюку, в мене нічого нема… — відповів смерд.

— Води?.. Теж мені знайшов що носити! — фирк нула Яруга. — Заквакавши по-жаб'ячи, можна зачерпнути її долонею на кожному кроці — з джерела і річки… Знайшов що носити… ну й дурний же чоловік… Старий уже, а розуму як кіт наплакав… Воду носити!.. Носити воду!..

І вона знову щось забубоніла собі під ніс, а смерд стояв, перейнятий тривогою.

— Яке це ти зілля збираєш? — спитав він, щоб обеззброїти страшну відьму.

— А тобі що до зілля? — накинулась на нього баба. — Це не твоє діло… Все одно ні любисток, ні інше зілля не допоможе тобі, надто вже ти огидний… Хоч би ти й дав його дівці, не причаруєш її… Бачиш, що лежить коло мене? Чорнобиль… дудник… зозулинець… бедринець… дивина… росичка… Гей! Гей! Різні чудові речі…

— А лихого тут нічого нема? — тихенько запитав смерд. — Бо поблизу князь стоїть… Щоб ти йому, бува, якими чарами не нашкодила… з ним не пожартуєш!..

Яруга, перелякавшись, подивилась у ліс.

— Князь, — прошепотіла вона. — А… князь… А чи не наказав він повісити мене?..

— Аби тільки ти йому не шкодила! — шепнув смерд.

— Я? Йому? — баба злякано зирнула на нього. — Та я ж часто буваю в дворі, користуюсь ласкою милостивої пані… І зараз оце готую їй зілля… Якщо він хоче, я омели дам на щастя… Чого б йому мене боятись? Ви ж знаєте Яругу…

Смерд повернувся до Хвостка, що чекав на нього.

— Це, милостивий князю, Яруга, — сказав він. — Хоч і відьма, а своїм не шкодить… і нашій милостивій пані вірно служить… До того ж вона може зробити так, щоб щастило на вловах, — у всьому розуміється.

Хвостек, упевнившись, що йому ніщо не загрожує, виїхав на полянку. Недовірливо поглядаючи на стару бабу, повільно наблизився до неї. Яруга, не підводячись, нахилила обличчя до землі й привітала князя низьким поклоном; потім швиденько підхопилася, силкуючись усміхнутись до Хвостка, якого страшенно боялась. А він теж не дуже сміливо поглядав на неї. Під'їхавши, спинив коня. Стара не зводила з нього очей.

— Ти не знаєш, які сьогодні будуть влови? — поцікавився він.

— А де саме? — спитала вона.

— На Глибу!

Яруга похитала головою.

— На Глибу… Милостивий князю! Нема чого туди їхати…

— Чому?

— Е! Бо там недобра сидить звірина…

Вона окинула поглядом дружинників і почала рахувати їх очима.

— Яка саме звірина? — спитав князь.

— Там Миші сидять, милостивий князю, Миші! — прошепотіла Яруга. — Ціле кубло Мишей…

Вона злякано подивилася, встала й хотіла було наблизитись до князя, але він пригрозив їй, щоб вона і на крок не підступала до нього. На його обличчі відбилась тривога, коли він почув ці загадкові слова. Глянув на смерда, і той крикнув Ярузі:

— Говори, бабо, зрозуміліше!

Яруга неспокійно озиралась на всі боки і вагалася.

— Невже не розумієте?.. Я кажу — Миші, а Мишки — це одне і те ж… А проте, я нічого не знаю! Нічого не знаю!

Вона сіла й почала квапливо перебирати зілля.

Князь, смерд і вся дружина завмерли в чеканні й страху, що мимоволі охопив їх.

— А що там Мишки роблять? — запитав він.

— Що? Біля вогню сидять, дичину їдять, медом запивають і когось чекають.

Хвостек увесь затремтів.

— Скільки їх там? — скипів він. — Скільки?

— Я не вмію лічити, — озвалась стара, — та, мабуть, з копу їх буде…

Останні слова вона промовила тихенько. Смерд озирнувся й почав перераховувати своїх людей; їх і півкопи не було.

Побоюючись чарів, Хвостек не наважувався наблизитись до відьми.

— Розпитуй її, хай говорить, що знає, — крикнув він смердові, — а ні — вірьовку на шию і на гілляку кляту відьму…

Обличчя старої не було видно, але в неї так затряслися руки, що ніби й справді оце зараз мають її повісити.

Смерд підступив до неї.

— Кажи, що знаєш! — гримнув він.

— Я вже все розповіла вам, — мовила Яруга. — Коли б не я, ви поїхали б на Глиб і потрапили б їм у самісінькі руки. Вони аж три дні сидять там… їх там багато. Вони добре озброєні, не галасують, так що їх і за три кроки не почуєш…

— Де сидять? — спитав князь.

— На Глибу, біля болітця, де ростуть вільхи, — прошепотіла стара, — на правому березі багаття горить…

— А варту виставили? — поцікавився князь.

— Мене їхні хлопці хотіли було схопити, але не наважувались, — відповіла Яруга, — за стаю від табору ходять вони в кількох…

Розмова все ще тривала; князь вагався, не знав, як бути йому, коли в лісовій гущавині щось зашелестіло; вершники здригнулись і вхопилися за списи. Яруга, перелякавшись, зсунулася зі стовбура на землю. Озирнувшись, князь побачив між дерев людей, що підкрадались, і смикнув за повід коня. Смерд скочив на свого. Праворуч і ліворуч затріщало гілля. Було ясно, що їх оточують. У Хвостка обличчя то наливалось кров'ю, то блідло; спочатку він не знав, що йому робити.

І раптом праворуч і ліворуч почулись крики; купка дружинників кинулась до князя, оточила його з усіх боків; з кущів висунулись голови, руки, списи. Втекти було вже неможливо: шлях назад був відтятий. Перш ніж засвистіли стріли, прокотилися бойові вигуки. Ліс вторував їм і ще більше підсилював їх. Смерд подивився навколо, і йому здалося, що попереду був вільний прохід; він дав знак князю й дружинникам і сам перший кинувся в той бік. Тільки-но вони рушили, як їм услід полетіли ломаки й засвистіли в повітрі стріли. Кілька стріл впилося у шапку князя. Смердові перебило руку, багато людей було поранено, але вони щодуху поскакали в ліс, хоча слідом за ними мчала погоня. Тепер стріли не завдавали їм великої шкоди. Попереду ще була вільна дорога. Смерд із челяддю прикривали собою князя, який припав до шиї румака; дружинники немилосердно періщили коней, щоб відірватись від переслідувачів. Ззаду, праворуч і ліворуч з гущавини висовувались все нові й нові голови. На щастя, ліс порідшав і давав змогу втікачам швидше посуватись, ніж погоні, що продиралася через хащі. Стріли все ще літали і погоня продовжувалась, але почет Хвостка вирвався далеко вперед. Незабаром переслідувачі зовсім відстали, тільки чути було віддалені голоси. Смерд і князь добре знали свій ліс, і ось вони виїхали на луг. Вірний слуга наблизився до Хвостка й почав йому щось квапливо шептати на вухо, потім повернувся до дружини і дав їй наказ. Двірня з оглушливим криком кинулася вліво, а смерд із князем погнали коней вправо. Погоня, обдурена гамором, помчала слідом за двірнею, а Хвостек тихенько тікав у протилежний бік. Незабаром зовсім не чути було людського галасу. Вершники в'їхали в непрохідну хащу, де височіли, мов у засіках, звалені дерева. Опинились майже в безпечному місці, але Хвостек тремтів зі страху, — не даючи коневі перепочинку, все глибше пробирався у ліс.

Вони все їхали і їхали; та от під Хвостком упав кінь і зламав ногу; довелося покинути його. Смерд зліз із свого, але й цей захитався, упав і відразу ж здох. Отож і князю, і смердові довелося тепер продиратися між дерев пішки. Вони опинилися в глибині бору, серед болота, де скоріше можна було натрапити на лахматого жителя лісових хащ, ніж на людину.

Смерд запам'ятав, як вони їхали; цим лісом вони не раз проїжджали під час полювання, але зараз їм важко було зорієнтуватись, куди їх загнала шалена втеча. Князь у безсилій люті упав на повалене дерево і почав рвати на собі одежу. Супутник стояв над ним, закривавлений, з рукою, перебитою списом, і не смів поскаржитись на біль; боявся того, що чекало їх попереду. Довго ще вони не наважувалися і слова промовити один до одного. Смерд вслухався, чи не долине до нього який відгомін з лісу; тільки чути було, як іржав кінь. Побоюючись, щоб це не зрадило їх, смерд повернувся до здихаючого гриваня, накинув на шию вірьовку і задушив його.

Потім обидва почали придивлятись до дерев. Вони здогадувались, на якому боці знаходяться озеро й городище, але щоб вирватися звідси, треба було почекати до ночі. Хвостек і смерд для більшої безпеки ще далі заглибились у ліс. Серед гнилих, трухлявіючих пнів і величезних стовбурів вони знайшли криївку і сховалися в ній. До ночі було ще далеко. В лісі, щебечучи, пурхали між віт пташки. Князь і смерд сиділи, причаївшись, весь час побоюючись, що їх можуть викрити люди, котрі порозбігались по лісі, але до самого вечора було тихо. Смерд осмілів, перев'язав руку й пішов у розвідку. Спочатку Хвостек не хотів відпускати його від себе, але треба було, поки не стемніло, знайти дорогу. Вже западав морок, коли нарешті повернувся смерд і дав князю знак виходити з криївки.

— Ми, — мовив він, — недалечко від обійстя вбогого кмета Кошички… Він має тут клапоть поля і лісу, пильнує борті, займається своїм ремеством. Це мирна людина… Тут живе син його, котрого П'ястуном називають. Можна до нього зайти й відпочити; він ні мене, ні вашої милості ніколи не бачив у вічі. Бо інакше ми повмираємо з голоду й не доберемось до городища… У мене багато крові витекло.

Хвостек, мабуть, покинув би свого слугу здихати в лісі і не дуже б турбувався про нього, якби той не був йому потрібний.

— Заходити в хату? Віддатися кмету до рук? — спалахнув він. — Що, я дурний, чи що?.. Ходімо прямо…

І вони пішли. Смерд повів Хвостка; обезсилівши, він сам ледве ступав, спираючись на палицю; раз у раз падав.

— Його хата за кілька кроків, — сказав він, — цей убогий чоловік дуже гостинний, ні в кого не питає імені… Зайдімо і спочиньмо!..

І сам Хвостек ледве дибав від утоми і голоду. Вибираючи між страхом і потребою заморити черв'яка й відпочити, він усе ж мовчки дозволив вести себе до хати.

Убога халупа бортника стояла на узліссі. З відчиненого вікна сяяв вогонь. На подвір'ї іржали коні й бекали вівці.

Князь залишився сам, а смерд пішов брехати й проситися в гостину. Господар сидів на призьбі, обіймаючи малолітнього синка, що припав до його колін, коли показався смерд, з рукою, обмотаною закривавленою хусткою, і геть подряпаним обличчям. Він ледве ноги волочив. Побачивши його, П'ястун устав і вийшов назустріч.

— Чоловіче добрий! — звернувся смерд. — Дозвольте у вас перепочити. Ми — теж кмети, живемо недалеко, в Ополі. Були на вловах у лісі й заблудились; ось уже другий день блукаємо, голодні… Я упав, зламав руку… мій пан і товариш по вловах дуже втомився, лежить тут недалечко… Дозвольте у вас перепочити…

Говорячи, смерд пильно позирав навколо себе; на подвір'ячку не було нікого. П'ястун також придивлявся до нього, ніби десь бачив його і впізнав.

— Хто б ви не були, — сказав він, — але коли вже, за давнім звичаєм, проситесь у гостину, то заходьте. Ви ж знаєте, у нас навіть ворогові не відмовляють…

— Ми не вороги! — вигукнув смерд. — Та й чого б нам бути ворогами?

Старий кивнув і мовчки показав на хатні двері. Смерд пішов по князя, який, боячись, щоб не впізнали його, роздер свою шапку, поздирав з одежі нашивки, меч заховав'під плащ, напустив на очі волосся. Змінивши свою зовнішність, Хвостек, увесь тремтячи, увійшов у двір. П'ястун посадовив його на лаві й поклав перед ним хліб. Господиня швиденько подала пива й поставила їжу, якою за звичай підживлялися в будень.

Щоб не виказати князя, смерд, за його знаком, примостився поруч. Хвостек не прохопився жодним словом: тільки щось буркнув собі під ніс, затуляючи рукою від світла своє обличчя. П'ястун кілька разів глянув на нього, спробував зав'язати з ним розмову, але за князя відповідав смерд, і П'ястун змовк. За звичаями гостинності не годилося розпитувати чужу людину, якщо вона сама не хотіла розповісти про себе.

Зголоднілі гості мовчки накинулись на їжу. Тиша і супокій у дворі й у хаті, лагідні обличчя господаря й господині викликали в них довір'я, і вони посміливішали. Маленький хлопчик стояв віддалік і з цікавістю розглядав прибулих.

Хазяйка, бачачи, як мучиться смерд, підійшла до нього й пошепки запропонувала йому перев'язати руку. Смерд наблизився до вогню й показав свою рану. Відразу виявилась брехня: видно було, що рана завдана зброєю, але стара тільки подивилась йому у вічі й слова не сказала.

Хвостек, звиклий до міцного напою, за одним духом випив наповнений кубок і трохи заспокоївся. Глянув на П'ястуна, що не зводив з нього очей.

— Ви кмет? — спитав він господаря.

— Як мій батько і дід, — відповів син Кошички.

— Ми далеченько живемо, — промовив Хвостек. — Не дуже знаємо, що діється біля Гопла… Видно, неспокійно серед вас?

П'ястун довго дивився на нього.

— Якщо й так, то не з нашої це вини, — сказав він.

— Кажуть, що кмети бунтують.

— Вони стоять за свої права, — відповів П'ястун.

Хвостек замовк.

— А князь, певно, свої відстоює…— додав він, позираючи спідлоба.

Господар, здавалося, обмірковував відповідь.

— Якщо ви належите до кметів, то, — промовив він, — мабуть, знаєте, що під час війни вони підкоряються князю, шанують його; а коли настає мир, то ми в общинах своїх самі собі хазяї — так з давніх-давен ведеться. Так було, і так буде… А хто посягне на волю нашу…

Хвостек мимохіть зайшовся своїм диким, глузливим сміхом. Смерд, почувши його, здригнувся. Цього Хвостку було досить, щоб зрадити себе. П'ястун подивився на нього, але без найменшої тривоги. Вони обидва замовкли, міряючи один одного поглядом.

— Я чув, ваші кмети хочуть прорватись у городище до князя? — спитав Хвостек.

— Наш князь перший почав нападати на нас, — відповів П'ястун. — Сам напрошується на двобій. І погано робить, бо міг би собі спокійно сидіти; власний рід винищив, та й наших там багато наклало головами… Хто тут винен?

У князя з-під брів блиснули очі. Він гнівно забурчав і, мов ведмідь, засовався на лаві, кивнув смердові і підвівся. Стояла вже ніч, погідна, але безмісячна.

— Не варто б вам вирушати в цю пору, — порадив П'ястун, — переночуйте, а благословиться на світ, підете, якщо захочете. Ви тут у повній безпеці, хоч би навіть і переслідували вас, — додав він. — Гість — недоторканна людина.

Почувши слова: «хоч би навіть і переслідували вас», князь стрепенувся й відскочив назад; господар посміхнувся. Смерд зблід і затремтів від ляку… Запала прикра мовчанка, та старий бортник стояв спокійно і посміхався.

Здавалося, П'ястун наврочив: у цю саму хвилину в дворі почувся тупіт і залунали голоси. Господар прислухався, спохмурнів і квапливо показав рукою на комірчину, яку саме відмикала господиня.

— Милостивий пане, — звернувся П'ястун, — я знаю, хто ви… Ховайтесь, може, це Мишки шукають вас… У мене ви в повній безпеці. Гостей присилають боги.

Це він промовив з повагою й спокоєм і вдруге показав на двері. Хвостек не знав, що робити, але страх врешті-решт загнав його в комірчину; стара жінка замкнула двері.

Запаливши біля вогнища лучину, П'ястун вийшов надвір і підніс її вгору.

Біля воріт стояло кілька вершників.

— Батьку! — крикнув Мишко з окривавленою шиєю. — Ви й не знаєте, що трапилося! Ми хотіли, щоб менше людської крові пролилося. Три дні і три ночі сиділи в засідці, підстерігали розбійника. І він був уже в наших руках, але втік. Певно, здохне з голоду в лісі, не дасть собі ради; люди його розбіглись… Не вийти цьому п'янюзі з лісу, заблудиться. А може, і хто з наших перестріне його та задушить.

Ми тільки напоїмо коней і відразу ж роз'їдемося по дворах.

Челядь П'ястуна кинулася з відрами до криниці, щоб швидше напоїти йому коней; а Хвостек, сидячи в комірчині, добре чув прокльони й погрози на свою адресу. Кілька разів у злості кидався до дверей, від яких смердові ледве вдалося відтягти його.

Довгенько поїли коней і людей — Мишкам винесли меду. Сміх і крики долинали до комірчини; та ось вони стихли, затупотіли коні, вершники поїхали далі. Коли Мишки віддалилися, П'ястун мовчки відімкнув двері й випустив в'язнів.

— Виходьте, — сказав він, — небезпека минула.

— Добрий мій кмету! — вигукнув Хвостек. — Прошу вас до мене в городище, у гості… Я в боргу перед вами…

— Ні, — відповів П'ястун, — я зробив так, як кажуть закони наші і звичаї… Не з любові, — я не люблю вас… а за велінням богів. Ідіть собі з миром… Хто знає, де ще ми стрінемося…

Хвостек спохмурнів.

— Ти не підіймеш на мене руки! — крикнув він.

— Милостивий пане, — мовив П'ястун, — як громада піде проти вас і мене покличе, то й я піду…

Сказавши це, він відступив, і Хвостек квапливо вибіг з хати, не кинувши жодного слова і не озираючись. Зачинились за ним ворота. Ніч була темна й глуха. Тільки вдалині поблискувало озеро та на високій вежі, як це вже здавна велося, палало вогнище, мигочучи червоними язичками. Хвостек і його слуга зникли у темряві. П'ястун, глянувши їм услід, полегшено зітхнув.

На другий день у хаті П'ястуна життя пропливало, як і раніше.

Старий П'ястун, спершись ліктем на стіл, сидів замислений. Тут ще було тихо й весело, а навколо всі озброювалися, готувались до бою. Мишки скликали люд; ще цієї ночі мали запалати на пагорбах вогнисті віці. Посланці бігали від хати до хати. Біля вежі в городищі зчинилась метушня, заблимали вогні. З пасовищ зганяли князівські стада, щоб їх не зайняли кмети, котрі вже з'явились на узліссі. З хати П'ястунів нікого було послати; господар старий, а син ще маленький; тільки челядь його озброїлась, і вона мала йти разом з іншими. Вдалині лунали якісь дикі крики, але не можна було розібрати, чи вони линуть з городища, куди стягували загони князівської двірні, чи з лісу, де вже збирались у юрми кмети.

Старий вийшов на подвір'я, подивився круг себе і довго не міг відірвати очей від сірої вежі над озером, від городища, біля якого незабаром мав закипіти кривавий бій. Не в пору заносилось на війну: у нього синочок підростав, а за давнім звичаєм семилітньому хлопчикові справляли пострижини, давали ім'я, благословляли, а хто ж у такий неспокійний час зміг би прибути в гості й потішитись разом з батьками? Даремно було б їздити по хатах і запрошувати на цей веселий обряд, коли все вирувало гнівом і готуванням до бою.

Він стояв собі отак замислений, коли до воріт під'їхало й зупинилося двоє незнайомих людей, у чужоземному вбранні, з напрочуд ясними й спокійними обличчями. Вони роздивлялись довкола і ніби вагалися; поглядали на вбогого бортника й перешіптувались. Мабуть, радилися, що їм робити. Вечоріло. Приїжджі, як це неважко було здогадатись із їхньої зовнішності, прибули десь із далеку, може, з лехівської чи полянської границі, або навіть із-за Лаби, бо одяг їхній дуже нагадував німецький. Обидва були ще не старі; мали на собі довгі темні плащі, з-під яких виглядало підперезане поясом вбрання, пошите в обтяжку; на них не було ніякої зброї. Невеличкі клуночки поприв'язувані до сідел. Їхні коні, змучені цілоденним походом, опустили голови й жадібно почали скубти під ногами свіжу траву.

Той, хто їхав попереду, молодший на вигляд, мав гарне, світле і, незважаючи на втому, веселе обличчя. Другий, трохи старший, був серйозний з лиця; видно, загартований життям; поглядав холодно і спокійно; хоч і перебував серед чужих, але був упевнений, що з ним нічого лихого не станеться. Було це тим дивніше, що, їдучи, вони раз у раз, очевидно, стрічалися із збудженими кметами; та й князівська двірня вороже була настроєна до чужинців. Хвилювання, що панувало на цьому кутку, здавалось, зовсім не дивувало і не тривожило подорожніх. Зупинившись біля воріт, вони поглядали на П'ястуна і на його халупу, тихенько радились між собою.

Нарешті перший з них, що з веселим обличчям, зліз із коня, повільною ходою підійшов до П'ястуна і привітався з ним мовою, яка хоч і не називалась лехітською, але звучала наче рідна і була зрозумілою для старого. Колись мандрував він по світу та й сам мандрівних братів зустрічав і легко впізнав наріччя, яким серби, моравці та чехи розмовляли.

— Ми здалеку їдемо, — промовив він. — Любий господарю, нам треба десь на ніч знайти притулок. Там, — він показав рукою у напрямі городища, — там, біля воріт, ми марно просили, щоб впустили переночувати: нас прогнали геть… Ми потрапили в край, охоплений бунтом, всі люди тут зайняті якимись чварами; спорожніли двори й хати… Може, у вас ми знайдемо притулок?.. Нічого нам не потрібно, тільки щоб дах був над головою…

Старий дужою рукою розчинив навстіж ворота.

— Прошу вас, — сказав він, — заїжджайте й відпочивайте. На нашій землі в жодній хаті не відмовлять у притулку… Такий у нас звичай, і житиме він, скільки житиме рід наш.

Сказавши це, він жестом запросив їх до себе. І другий зліз із коня, і вони обидва, не вагаючись, увійшли в двір; до них підбіг хлопець і забрав коней. П'ястун повів гостей на ганок, а потім — у світлицю хліб переломити з ними. Посадовив їх на почесному місці й кивнув жінці, яка саме ввійшла, щоб подала їжу й напій.

— Вітаю вас у цій хаті, — сказав він, — ви прийшли до мене тоді, коли я жадав гостей, але не міг сподіватися, що вони прийдуть.

Прибулі з великою цікавістю оглядали убогу хатину, де все начиння, за стародавнім звичаєм, було зроблене з глини й дерева; гості не бачили тут ні чужих блискотливих цяцьок, яких уже багато в ті часи привозили купці з-за моря і з Заходу, ні римських та етруських божків, ні майстерно прикрашеної зброї, яку присилали хорвати, ні металевих висульок, посуду і мечів, виміняних на бурштин і хутра. На полицях стояла робота полянських гончарів та бондарів. Одежа була виткана з вовни, випряденої дома; її доповнювало полотно і шкури звірів.

Мабуть, по дорозі від городища чужоземцям показали на гостинну хату кмета, і вони сподівалися знайти тут просторий і заможний двір; один з них навіть запитав господаря, чи не він той кмет, син Кошички, в якого, як їх запевняли, вони зможуть зупинитися на ночівлю.

— Ми чули про вас, — мовив він, — від багатьох людей, що зустрічались нам у цій околиці; у вашій же господі — справжня гостинність…

— Я справді син Кошички, — відповів П'ястун, — живу собі тут; двері ні перед ким не замикаються, але достатку, до якого ви, може, звикли, в мене не знайдете. Я — кмет і бортник, живу, як батьки колись жили… Дотримуюсь давніх звичаїв… За це нас називають дикунами, а ми дикунами називаємо тих, що носять пишний одяг, дорогу зброю і мають серця хижих звірів.

— Що тут у вас діється? — спитав гість.

— Між кметами і князем розбрат, — мовив П'ястун.

Гість на це тільки посміхнувся.

— А чи не думає він, — спитав гість, — нову віру запровадити?

— Про це князь ніколи не говорив, відповів П'ястун, — хоча й ходили різні чутки… Та ми знати нічого чужого не хочемо.

— І слушно робите, — сказав гість, — однак не все чуже погане: усе, що є доброго, слід перейняти.

— А що ж доброго вони привозять звідти? — спитав господар. — Не знаю. Якщо зброю, котра вбиває людей, то це добра річ лише для розбійників; якщо ж блискітки, що роблять легковажними жінок, то це — отрута. У нас досить своєї землі, що годує люд наш, своїх пісень і переказів, що живлять наш розум, є й боги свої… Ні, нічого нам чужого не треба.

Молодший гість зітхнув.

— Багато чого від німців іде, — сказав він, — але дещо через них тільки переходить і не є німецьким. А коли б через їхній край ішла благодать і мир для світу людського?

— Мир і благодать? — спитав П'ястун. — Це святі речі, та як їм пройти через руки людей, що живуть з убивств та грабунків?

Вони на хвилину замовкли; саме ввійшла дружина П'яста, Жепиця, одягнена у все біле, так, як тоді, за старовинним звичаєм, одягались жінки, пов'язана хусткою, що закривала і чоло, і вуста; сама принесла їжу. За нею йшли служниці з коржами, медом і кубками в руках. Вклонившись подорожнім і поставивши все на стіл, вони відразу ж відійшли вбік, бо тут, як і скрізь, жінкам не годилося сидіти разом з чоловіками.

А коли їх запросили до столу, обидва гості підвелися зі своїх місць, стали обличчям до сходу, познімали шапки, склали докупи долоні й почали щось шептати, раз у раз роблячи якісь знаки над їствами, поставленими на столі.

П'ястун злякався, бо думав, що це якісь чари.

— А ви часом, — спитав він, — не чаклуни? Навіщо ви робите ці знаки?

— Не бійтеся, — сідаючи за стіл, відповів молодший з гостей, — ми відганяємо чари, а не накликаємо їх.

П'ястун привітно частував їх. Видно було, що цікавість і неспокій штовхали його розпитувати про все, і він раз у раз вставляв якесь слівце, щоб довідатись про нову віру.

Християнська віра не зовсім була чужою в Лехії, проникала вона сюди з усіх кінців, але разом з тим змішувалася з колишньою і була тільки новим видом ідолопоклонства, яке торувало шлях християнству. Вже багато хто носив хрестик як амулет потай на грудях… і клали його поганам у могилу. Були й хрещені люди, але залишались вірними язичництву, яке їх оточувало. Більшість дотримувалась віри батьків, давніх переказів, звичаїв і зв'язаного з ними суспільного ладу. Ідолопоклонство слов'ян не мало тих вишуканих, виразно окреслених і сталих форм, як це було в інших поганських віруваннях. Слов'яни визнавали єдиного бога, але боялися менших духів; природа уявлялася їм якоюсь розумною істотою, котра з усім, що жило в ній, була з'єднана спільним життям… Текла жива, населена духами вода, розмовляли пташки, захищали і опікували себе звірі, месниками й посланцями виступали вихори й бурі; земля і небо зливались у велике «пан»… бувши богом і проявляючись у богові. Ця гармонія всіх сил, цей непорушний закон мінливості долі, життєвих шляхів і призначень цілком задовольняли й живили духовний світ людей. Звідси і виникло поняття братерства не тільки між людьми, а й між тваринами, і лише ворог та необхідність оборонятися від нього внесли елемент сумніву і тривоги. Цей замкнений у собі світ нічого не потребував для того, щоб спокійно обертатись на своїй орбіті, і перше вторгнення в нього чужих стихій захитало цю потужну цілість, можливо, ще в зародку своєму запозичену в індійців і самостійно розвинуту. За тих прадавніх часів гуслі були єдиною зброєю слов'янського люду, а коли довелося взятись за меч, все це повинно було змінитись.

Потрапезувавши, гості встали, склали долоні, тихенько помолились і знову сіли.

Після довгої паузи молодший з них запитав, що діється в краї. П'ястун знову повернувся до того, що все лихо йшло від підбурювання німців, з якими злигались князі.

— Вони жадібні до чужої землі і добра, — сказав він. — Нас витісняють, нищать і гнітять, щоб самим ширше розсістись і панувати…

— Це правда, — встряв у розмову старший з гостей. — Дехто з князів, як, наприклад, ваш, забажав зблизитися з ними, щоб не дійшло до війни, бо тих німців сила-силенна і вони добре озброєні… А інші думають про те, як об'єднати всі малі народи й племена наші, щоб протистояти німцям. Тому й приймають вони нову віру, щоб бути рівними, і подають один одному руки, об'єднуючись супроти спільного ворога.

П'ястун запитав, хто ж ці мудрі князі, котрі прийшли до такої думки, і гості розповіли йому, що це діється в Моравії і Чехії, що поляни з часом також повинні будуть увійти в цей союз… Один з гостей додав:

— Для народу вождь і глава завжди потрібен; є вони у всіх інших народів, що розмовляють нашою мовою, особливо в тих, що змушені воювати. Погано ви зробите, якщо скинете князя й жодного більше не захочете знати.

— Ми й не думаємо цього робити, — сказав П'ястун. — Оберемо іншого, щоб правив нами, бо цей — мерзотник, людську кров проливав, навіть родичів своїх убивав і труїв… Тому ми й не можемо так далі терпіти; весь наш люд за те, щоб скинути його.

І він розповів, що вчинив Хвостек із кметами і своїми дядьками і як він німців закликав проти своїх і стояв на їхньому боці.

Чудовий вечір виманив їх із хати; вони вийшли, сіли на ганку, і знову потекла розмова. Розмова затяглася допізна.

Сиділи вони на ганку й дивилися звідси на озеро, вежу й широкий простір, що простягався перед ними. Раптом на одному з пагорбів, серед темряви, блимнуло світло, і стовпом угору злетів вогонь. Не встигли подорожні спитати, що це означає, як у другому й третьому місці з'явились такі самі вогні… Навіть у лісах запалали багаття і розлилася заграва по небу.

— Що означають ці вогні? — спитали гості. — Може, це ворог підпалив хати?

— Ні!.. Це вогненні віці, — сказав П'ястун, — звістка про початок війни… Тепер увесь край, всі общини наші довідаються, що треба йти… он туди…

І він показав на вежу.

Ніби глумлячись над кметовими вогненними віцями, князь наказав зверху на вежі накласти трісок і підпалити їх. Засяяло величезне багаття, мов спалахнула зсередини вся вежа. І його блиск відбився в спокійній озерній воді. Видовище було чудове і водночас страшне. Вогненними літерами на тлі ночі оповістили про свій прихід війна і смерть. Подорожні сумно зітхнули.

— Не бійтеся, — мовив П'ястун, — чужих у нас не чіпають, хоч би й розпочалась війна; до того ж поки зберуться люди, мине кілька днів. Прошу вас, побудьте і завтра… Урочистий для мене день: синові сповниться сім років… У нього починається життя. Не знаю, чи хто з моїх родичів завітає до мене, — всі ж готуються до війни… Тож, люди добрі, браття по мові, хто вірує в бога миру, будьте дружбами моєї дитини.

Прибулі перезирнулись, і молодший, весело усміхнувшись, сказав:

— Ваша воля…

І вони пішли в клуню, де вже була приготовлена для них постіль.

На другий день удосвіта навколишні ліси й поля кишіли людом, що з'їжджався до городища. Громада майже зібралася, але бойових дій ще не починала, в той же час прибували все нові й нові юрми зі своїми знаменами на високих древках і розташовувались тут же, поруч. Вогненні віці підняли на ноги всі общини й ополля. Хвостек міг бачити з вежі, які сили зосереджувалися проти нього і як вони з кожною хвилиною зростали. В останні дні в городище не було входу, воно укріплювалось: підсипали вали, поглиблювали рови, забивали частоколи; по валах походжала сторожа, та й угорі, на вежі, безперервно сновигали якісь постаті.

Хоч П'ястун і не сподівався, що до нього завітають гості, а все ж майже всі найстарші кмети, жупани й владики з'юрмилися біля воріт убогого двору, так що і він, і Жепиця не були певні, чи зможуть нагодувати стільки народу. Звичайно, запасів для цього вистачило б, бо в коморах усього було вдосталь, але як потім пережити зиму? П'ястун трохи занепокоївся, але вирішив, що скупитись не буде і, за давнім звичаєм, нагодує й напоїть гостей, хоч у нього нічого й не залишиться. І він з веселою усмішкою вийшов до воріт, щоб привітати приїжджих.

Старійшини своїх людей залишили у полі й попрямували до двору сина Кошички. Прибули сюди й Мишки на чолі з Кривавою Шиєю.

— Це добра для вас прикмета, господарю, — вигукнув він, ступивши на поріг, — що в день народження вашого сина починається війна проти німецької неволі. Це знак, що дитина дочекається повернення колишнього нашого життя і волі…

Тут усі почали обіймати господаря; а коли прибулі учора чужоземні гості заговорили мовою «слова», привіталися й з ними, мов з братами, й посадовили їх на почесне місце. Під деревами на дощатих столах з'явилося м'ясо, хліб, святкові короваї, а біля них бочки з напоями, черпаки і кубки. Поки почалися пострижини, поки зібрались Мишки і Сцібори, родичі, друзі й знайомі, попиваючи мед та закушуючи, розмовляли між собою.

Молодший гість знову, як і вчора, переконував полян об'єднатися з братами моравами, чехами та іншими племенами, щоб протистояти німцям, небезпечним ворогам, котрих перемогти «слово» зможе не інакше, як тільки спільними силами.

На це Мишки відповіли:

— Дайте нам спочатку знищити, вирвати з коренем шкідливий бур'ян, а потім уже будемо вирішувати, що посадити на його місце.

До полудня в хаті, в дворі, на галявинці між деревами було повно гостей. Наближалася хвилина пострижин. Місце жерця в домі звичайно посідав глава родини; він робив жертвоприношення і вів гостей до святих місць. Як тільки хлопцям минало сім років, вони з-під жіночого нагляду переходили під владу батька, починали готуватись до майбутнього фаху воїнів і хліборобів. Найчастіше віддавали їх, як це й досі практикується в багатьох кавказьких племен, під опіку дядьків або старших братів, бо батьківське серце буває м'яким до дитини, надто поблажливим, а суворість могла б послабити ті узи любові й пошани, що повинні єднати батька з сином.

У затінку старих дерев, під якими стояли збиті з дощок і застелені вишиваними рушниками столи, струмувало джерело; його вважали священним, і тут споконвіку лежав камінь, біля якого складали жертвоприношення.

Коли вже всі зібралися, мати зі сльозами на очах привела хлопчика, одягненого в біле вбрання, з довгим розпущеним волоссям, якого від самого народження не торкались ножиці, й віддала його до рук батька.

П'ястун встав, готовий прийняти від неї дитину; а коли хлопчик кинувся йому до ніг і почав обіймати, він підвів його до джерела й покропив водою. Потім узяв ножиці, що лежали напохваті, відстриг трошки волосся й передав їх гостям та старійшинам, а ті продовжували потрошку обстригати дитину. Щоб зрізане волосся не потрапило в огонь, — за повір'ям це вважали згубним, — його ретельно зібрали й закопали біля каменя. Коли настав час надати хлопчикові ім'я, котрий усе ще називався сином П'ястуна, господар звернувся за порадою до молодшого з гостей.

Гість підвівся і сказав:

— Якщо вже випала мені честь нарікати його, то дозвольте це зробити за нашими звичаями, з благословенням… Бог, у якого вірують морави й чехи, — такі ж, як і ви, діти «слова», — є богом для всіх… Називаю його Земовіт. Хай завжди бачить землю свою у мирі і щасті.

Промовивши це, гість вмочив у воду пальці і на лобі у хлопчика зробив знак…

Почувши це ім'я, всі дуже зраділи, П'ястун же почав дякувати й хотів, чим міг, обдарувати чужоземців, але ті сказали, що не візьмуть жодних дарунків, бо дали обітницю жити убогим життям. І вони відійшли вбік, щоб не заважати радитися старійшинам, бо ж час був напружений, і їх мимоволі гризли турботи про війну.

Всі озирались на Гопло, де височіла похмура і грізна вежа, що вчорашньої ночі палала вогнем, ніби хотіла сказати людям: «Я вас не боюся! Ви тільки думаєте виступити проти мене, а я вже готова стати супроти вас!»

— Дощенту зруйнуємо останнє гніздо Попельків! — мовив Мишко Кривава Шия, показуючи на вежу. — Хай хоч десять місяців доведеться облягати її, — голодом, а візьмемо їх…

— Воно-то так, — устряв у розмову Сцібор, — але з їхнього роду ще Мілош із сином залишився і, що набагато гірше, у Хвостка є два сини, яких княгиня послала до діда, в німецький край… Вони вже дорослі, прийдуть і будуть домагатися своєї спадщини… Не один місяць, а може, багато років триватиме війна; до того ж не з одним Хвостком, а і з німцями, які виступлять на його захист…

— Мілоша, пригніченого горем старця, нам нема чого боятись… Буде собі спокійнісінько сидіти в своєму городищі… А якщо доведеться воювати проти німців за наші права — нічого не вдієш!

Можливість тривалої війни з німцями нікому не сподобалась, кожен зітхав, бо війна виганяла з рідної оселі, забирала людей, позбавляла спокою й відпочинку і змушувала замість того, щоб обробляти землю, братись до зброї і гасати на коні. Але тепер не було іншого виходу. Вогненні віці скликали людей з усього краю, і кожен ішов, ладен битися без спочинку доти, поки не відвоюють свої колишні права.

Старі все ще розмовляли, коли з сусіднього гаю вийшли жінки й дівчата, і хором заспівали пісню пострижин; всі замовкли і почали слухати. То була старовинна пісня, мало для молодого покоління зрозуміла; в ній згадувались забуті боги й жертвоприношення, яких уже не вміли справляти. Вона закликала ясне сонце, щоб воно промінням щастя осяяло голову хлопчика; росу, щоб окропила й допомогла йому рости; воду, щоб напоїла його витривалістю і мужністю; землю, щоб вселила в нього дух, і щоб ріс він, мов дуб, сяяв, наче зоря, і нападав на ворогів, як той орел… Потім промовляли слова, з допомогою яких відганяли від нього чорних духів, уроки та інше зло; під плескіт долонь лунали вигуки: «Ладо! Ладо!» Мати, за звичаєм, одягла на голову постриженому синку вінок із трав, що приносять здоров'я та щастя. Він був сплетений із дивосилу, жерухи, дивини, росянки, чорнобилю й гілок помели.

Тільки-но закінчили першу пісню, як відразу ж почали другу, веселішу; жінки, стоячи окремо, хором співали їх одну за одною.

Нарешті підвівся батько і, взявши хлопчика за руку, запросив усіх гостей на жальник вклонитись духам дідів і прадідів і покласти на їхні могили пожертву. Але коли кинулись шукати чужинців, щоб дати їм почесне місце в процесії, їх уже не було. Вони зникли, залишивши у хаті на столі подарунок для Земовіта. І старійшини, тримаючи в мисках пожертви, подалися вгору на жальник.

Посередині його здіймалась могила Кошички, його дідів і прадідів; тут ховали споконвіку, з тих часів, як померлих садовили у кам'яні склепи, і до сьогоднішнього дня, коли, спаливши небіжчиків на багатті, попіл від них ховають в урнах і черепках. Дехто з гостей, принісши з собою кубки з медом, вилили його на могили; підійшли жінки і, зупинившись оддалік, заспівали.

Так урочисто відбулися пострижини, що затяглися аж до самої ночі; раз у раз підходили нові гості, і їм з комори знову і знову виносили їства… Вже зорі мерехтіли у небі, коли останні з гостей, попрощавшися з господарем, зачинили за собою ворота. Втомлений П'ястун сів на ганку перепочити.

Біля порога, поглядаючи на чоловіка, стояла Жепиця.

— Певно, радіє твоє серце, — промовив він до неї, — доля дала нашому синочку такий чудовий початок життя; ми й не сподівались, що прийдуть люди, а їх завітало до нас більше, ніж будь-коли бачило наше убоге подвір'я.

— Радіє й непокоїться, пане мій, — відповіла йому дружина. — Піди подивись… бодні, засіки й комори — все спорожніло… В нас усього на кілька днів залишилось хліба й борошна… ото й усе…

Господар усміхнувся.

— Не шкодуймо за тим, що віддали гостям; як то кажуть, віддане повертається з лихвою. Аби тільки закінчилась війна!

Глянули обоє в бік Гопла: на вежі палав огонь, а в долині, скільки око сягало, розташувались табори повсталих кметів; між багаттями сновигали людські тіні.

Тут ми змушені з нашою розповіддю трохи повернутися назад.

У тому місці, де пілігрими, йдучи до храму, переправлялись на острів Ледницю, на високому березі над самим озером стояло кілька халуп, і перша скраю належала гончареві Міршу. Гончаря і його хату люди добре знали з усього околу, бо ніде більше, а тільки в Мірша купували горшки, миски, урни та всілякий інший глиняний посуд. Його батько, дід та прадід ліпили, крутили та випалювали горшки, переважно жертовні; ще прадід їхнього прадіда, що примандрував сюди, знав це ремесло. З того часу всі Мірші з покоління в покоління були гончарями. Час минав, їхній рід розростався, але ніхто з них не хотів займатись іншим ремеслом — так любили й шанували гончарство, — отож вони розселилися по навколишній місцевості, там, де знайшли кращу глину, і жили собі з глини і свого мистецтва.

Главою цієї численної родини вважався старий Мірш. Був він таким заможним, як ніхто з кметів; подейкували, що йому вже давно можна було б і не ліпити горшків, — мав він з чого жити, та ще й в достатку. Проте старий не залишав свого ремесла, надто любив гончарство і пишався ним. У печі — як не в одній, то в другій — завжди топилось, і не було такого дня, щоб Мірш не сидів за коловоротом і не робив чогось. Опріч хати, в якій він мешкав, і комор, повних-повнісіньких усякого добра, у Мірша була велика шопа. Хто заходив туди, не міг надивуватися достатку і чистоті. Щоправда, шопа була сплетена з хмизу і лише знадвору обмазана глиною, але посередині був тік, добре втрамбований як долівка в хаті; до стовпів були прикріплені дошки, на яких рядами, один біля одного, стояли дзбани, горшки, кубки, миски різного розміру, маленькі тарілочки, гусочки та інші пташки й кульки для дитячих ігор. Все це, пофарбоване в чорний, жовтий та білий кольори, було перед очима у покупця, отож кожен міг вибрати, що хотів.

Усі добре знали, що Мірш ніколи не поставить на полицю і нікому не продасть надтріснутого горшка. Він сам перевіряв їх, і якщо котрий з них не дзвенів як слід, не озивався веселим звуком, жбурляв його на купу. Біля печі лежала величезна купа такого череп'я — на неї ще діди кидали посуд, що не витримав вогню і вийшов із тріщиною чи з якимсь іншим ганджем.

Мірш знав, які для кого робити урни, а вже покришки до них були різні, на вибір; на деяких, як це увійшло у звичай на Помор'ї, він виліплював щось на зразок людського обличчя, вкладаючи в очі зернинки бурштину, а у вуха — металеві кільця. Рука в старого була надзвичайно вправна: коли він брався виводити паличкою на м'якій глині обідок, здавалося, що і з заплющеними очима міг це зробити, — пальці самі в нього бігали. Тільки-но Мірш сідав, у нього тремтіла рука, але під час роботи вона знову набирала сили. Як і його прабатьки, він ніколи не забував ставити на дні горшків святий знак вогню, ще з давніх-давен перейнятий гончарями в чужих краях.

Жив з ним старший син, якому мала перейти у спадщину піч і коловорот, коли старий навіки заплющить очі. Його, як і батька, звали Міршем. Була з ними і наймолодша дочка, Міля; старші вже повиходили заміж. Жінок своїх старий давно втратив; а було їх у нього дві водночас; після того, як вони померли, не хотів більше одружуватись, хоч і легко міг це зробити, бо в хаті всього було вдосталь і всі знали, що до своїх жінок ставився він людяно.

Глянувши на нього, відразу ж можна було помітити, що він не проста людина. Коли сидів, згорблений, сивоволосий, вдивляючись у свою глину й безперервно працюючи руками — замислено й мовчазно, але тільки-но він вставав, випростовувався, підносив голову і показував високе світле чоло й жовте зморшкувате й поважне, ніби в пророка або гусляра, обличчя, люди ще здалека йому вклонялись. Усі запевняли, що він знав більше, ніж говорив, і що не тільки ліпив горшки, а й знався з духами й бачив потойбічний світ. Приходили до нього за порадою, і тоді, за звичкою, він примушував говорити, а сам мовчки слухав; довго доводилося чекати на його відповідь; та ось, нарешті, він відповідав — коротко і мудро, так, що вже більше не треба було розпитувати, лише розібратися, вникнути в суть слів його і в те, що вкладалось у них. Іноді здавалося, що говорить він ні в тин ні в ворота, але потім з'ясовувалось, що в його словах приховувалась велика й пророча мудрість.

У святкові й буденні дні люди, прямуючи на Ледницю, до храму, затримувались коло Міршової хати; навіть прийшлі здалеку часто тут купували посуд, особливо для померлих.

А вибрати було що, починаючи з горшка, виліпленого з глини, змішаної з піском, товщиною в півдолоні, і до того ж тяжкого, що його ледве піднімало двоє людей, і кінчаючи такими, котрих по кілька штук можна було засунути в кишеню або сховати за пазуху. Часом, коли старого охоплювала фантазія, ліпив він крихітні посудинки, і хоч вони були нікому не потрібні, витрачав'на них цілі дні; пригладжував, мастив, довбався паличками, окремо випалював і ставив їх не в шопі, а в хаті й нікому не давав. Люди навіть подейкували, що він, мабуть, здитинів, бо інколи бавився ними, мов дитина: брав у руку, крутив, здмухував пил, дивився й усміхався до них. Мало не розмовляв з ними. Може, й глузували з нього, та він зовсім на це не зважав.

Якось — ще до того, як у кметів почалася війна з князем, — десь після Купали, Мірш відпочивав на березі озера під старою вербою. Дерево це, невідомо чому, він здавна любив. Воно було високе і досить тінисте; стовбур унизу роздвоївся й посередині було зручно сидіти. Ходило повір'я, що там мешкали якісь духи і в вітряні ночі долинали дивні голоси. Та Мірш часто сідав тут, у затишку, щоб відпочити. Наказував інколи дочці принести сюди молока, а то собі дрімав, прихилившись головою до стовбура.

Цього дня старий гончар теж сидів тут, склавши руки, і позирав то на озеро, то на піч. Повз нього проходили люди, прямуючи до човнів; одні віталися, інші, глянувши в його бік, ішли собі далі. Припікало сонце, дзижчали в повітрі бджоли і мухи, затих вітерець, озеро розгладилось і так блищало, що на нього не можна було дивитись.

Раптом під'їхало кілька вершників. Старий зиркнув на них. Його цікавило все: люди, коні, хмари на небі, хробачки в землі. Таку вже мав вдачу. Їхав кмет у супроводі кількох челядників. Тільки-но зліз з коня, відразу ж у нього взяли повіддя; човна біля берега не було; кмет стояв і очікував. Гукнули перевізника. Той ще був далеко від берега, і кмет підійшов до Мірша й привітався.

— Що ви тут робите, діду? — спитав прибулий.

— А ви? — пролунало у відповідь.

— Я на Ледницю їду, до храму.

— Я й без храму всюди маю духів, — мовив старий. — Звідкіля ж ви, жупане?

Молодий мандрівник показав рукою на ліси по той бік озера.

— Я Доман, — сказав він.

Старий подивився на нього.

— А я гончар Мірш.

Запало мовчання.

— Ви вже повалили вежу над Гоплом і князя разом з нею? — запитав Мірш. — Я чув, ви проти нього зуби гострите, а він — проти вас.

— Ще не повалили, — відповів Доман.

— І без князя думаєте жити? — поцікавився старий. — Бджоли у вулику і дня не проживуть без матки!

— Таж певно, — сказав Доман. — Одного виженемо, а іншого виберемо, аби тільки згода була.

— Згода! Авжеж, що так, — погодився гончар. — Вам треба самим її виліпити. Робіть, як я: розсипається глина, але коли увіллєш води, то й горщок можна зліпити. Пошукайте води!

Доман промовчав, а Мірш вів далі:

— Лихо буде, коли зачепите Хвоста… Німців і поморців накличе проти нас.

— Ми їх виженемо!

— Тоді, як вам поля спустошать, а мені горшки поб'ють! — засміявся гончар.

І він, дивлячись на озеро, похитав головою.

Тим часом човен причалив до берега; перевізник, витерши з лоба піт, зачерпнув у долоню води, напився й ліг відпочивати. Доман пішов до човна.

— То ви думаєте йти у храм без пожертв? — спитав Мірш.

— Хочете, щоб я у вас мисок узяв? — відрізав кмет.

— Я не потребую, а вам би це згодилося, — буркнув Мірш.

— Але ж ви їх задарма не даєте?

— Іноді даю, — сказав старий, сплеснувши в долоні. — Сьогодні такий день, що я дам кілька мисок. Поставите їх перед Ниєю.

Біля печі з'явився син гончаря, уже немолодий чоловік. Жестом, без жодного слова, старий показав, що йому потрібно, і знову сів; за хвилину син виніс із шопи кілька маленьких мисочок і віддав Доманові.

В ті часи поляни вже знали про гроші, хоча самі й не карбували їх. Здавна сюди привозили й приносили гроші купці, що припливали на кораблях або приходили з південного заходу по бурштин. Римські, грецькі і арабські монети вже були в обігу серед людей. Привозили їх також і з Вінеди. І Доман мав при собі кілька таких срібних бляшок і хотів одну з них дати старому, але той відмовився взяти.

— Поставите миски від мого імені, — сказав він і, кивнувши головою, сів на роздвоєний стовбур.

Доман пішов тоді до човна; перевізник, нагий до пояса, геть зарослий волоссям, зітхнув, взявся за весло і, щось наспівуючи впівголоса, відштовхнувся від берега.

У храмі Ниї біля вогню чатувала Дзіва. Хоч і жаркий був день, у темній, завішеній з усіх боків контині було прохолодно. Ледь-ледь тліли поліна, але Зніч не погасав. Дим вився вгору і крізь отвір у даху виходив надвір. На трьох каменях у храмі сиділи три жриці; дві куняли, а третя пильнувала за них вогню. Цією третьою і була Дзіва. Сиділа вона нерухомо, в глибокій задумі; коли поволі піднялася заслона, обернулась, глянула і, скрикнувши, звалилась додолу. Біля входу стояв Доман, якого вона вбила! І їй здалося, що він вовкулакою або упирем повернувся на цей світ.

Куняючі жриці посхоплювалися з місць і ще не встигли прочуматись, як Доман підскочив до Дзіви, підвів її і взяв на руки. Дзіва розплющила очі і тут же з ляку заплющила, намагаючись відштовхнути його від себе. Тепер вона була переконана. — він не був духом, але боялась, щоб не помстився над нею біля вівтаря. Доман, вражений її розпачливим криком, відступив і став віддалік. З хвилину тривало мовчання; дівчата почали квапливо підкидати тріски, і вогонь запалав яскравіше. Дзіва все ще з тривогою дивилась на Домана, який стояв біля входу.

— Не бійся, — сказав він, — я нічого лихого не зроблю тобі і не думаю мститись. Просто хотів побачити тебе й показати, що залишився живим. Тільки задля цього я прийшов сюди.

— Вийди, прошу тебе, — встаючи, відповіла дівчина, очутившись. — Зараз про все тобі розповім — я не винна.

Доман слухняно виконав її прохання і вийшов, за ним опустилася заслона. Дзіва з хвилину посиділа, потерла долонею чоло, напилась із святого джерела води, поправила вінок і коси на голові, відхилила завісу і теж вийшла.

Стояв Доман біля кам'яної огорожі, за двома розмальованими тинами, і чекав на неї. Вона ще здаля помітила його; він був блідий, але в очах, як і раніше, іскрилось життя.

Повільним, несміливим кроком наблизилась дівчина до нього.

— Ти можеш зараз убити мене тут, як я хотіла вбити тебе там, — промовила вона, — оборонятись не буду. Але дозволити викрасти себе і потім жити з тобою я не могла. Ще давно, у дитинстві, я богам і духам дала обітницю.

Доман сумно дивився на неї; вона здавалась йому зараз ще кращою, ніж була досі.

— Дзіво, — сказав він, — таке життя — все одно, що смерть, а боги й духи…

Кмет не посмів закінчити.

— Що то за життя без людей? — додав він, помовчавши. — У мене було б інакше, ти б мала свій дім, родину, захисника, жила б собі в достатку… Хто б тобі забороняв біля джерела або на роздоріжжі приносити до святих каменів пожертви й розмовляти з духами?

— Духи такі ж ревниві, як і люди, — озвалася Дзіва, несміливо і в той же час із цікавістю дивлячись на Домана, — не можна водночас служити духам і людям. Мій вінок належить їм.

Хотів кмет ближче підійти до неї, але Дзіва відступила; проте не зводила з нього очей. Цей парубок, якого вона вбила і який залишився живим, збуджував у ній дивне почуття — жалість і боязнь.

— Не ображайся на мене, — сказала вона, — я й сама не знала, що робила, але ж мусила захищатись. Якщо хочеш помститися за пролиту кров, візьми меча і вбий мене, тільки так, щоб я не мучилась, дай спокій моїм братам і родові моєму. Я не боюся смерті, — додала вона, — блукатиму з духами по вічнозелених лісах та луках і співатиму пісень.

Доман знизав плечима.

— Дзіво, — мовив, — чого б це я мав убивати! Та скоріше я вдруге наважився б викрасти тебе, хоч і з храму, і дав би себе покалічити, тільки б ти була моєю.

Дівчина зашарілась і похитала головою.

— Це неможливо, — тихо прошепотіла вона, — неможливо…

Жаль мені тебе, — вів далі Доман. — Ні до кого більше не лежить серце. Я бачив, якось підкравшись до двору, твою сестру, саме виходила вона до череди; гарна дівка, але ж таких на світі багато. Що мені до них?

Він говорив, а Дзіва з цікавістю дивилась на нього й несвідомо повторювала:

— Це неможливо! Неможливо!

Коли вони собі отак розмовляли, — він скаржився, а вона ніби не хотіла слухати, — серце в неї так дивно защеміло, як ще ніколи в житті. Щось захоплювало її в ньому, можливо, те, що він постраждав від її руки. Сама не знала, що з нею сталося, але в душі побоювалася помсти заздрісних духів. Та, незважаючи на це, вона поривалася до нього, — її приваблювали його сірі очі, вуста, голос, доброта і те, що він відрікся від помсти. Вона почервоніла, як мак; рада була б утекти, та не могла. Стояла як укопана, зачарована його поглядом. І щораз більше її охоплювала тривога, мало голос не відібрало в неї.

— Іди собі, прошу тебе, — ледве вичавила з себе, промовила не своїм голосом, — іди й не приходь більше!

— А якщо знову прийду? — пробурмотів Доман.

Дзіва опустила очі й промовчала.

— Ти ж сама сказала, — додав він, — що я маю право забрати в тебе життя — право помститись і пролити кров. Я маю право відомстити братам твоїм, дому, цілому родові, але не хочу цього робити.

— Убий мене! — спокійно повторила Дзіва.

— Мені б жаль тебе було! — сказав Доман, сміючись. — Ні! Ні!.. А як повернусь і попрошу, то хоч дозволь глянути на тебе…

Дівчина зашарілася, затремтіла, білим фартушком затулила обличчя і раптом кинулась між тини, полетіла стрілою до вогню.

Доман постояв, зірвав з дерева кілька листочків, узяв їх у рот і почав замислено жувати; ступив кілька кроків і знову став, потім повернувся і пішов блукати по острову. Сивоволоса жриця показала йому хатину Візуна. Старий сидів на порозі й годував голубів, що саме зліталися до нього. Побачивши Домана, він з юнацькою запальністю підвівся й розпростер руки для обіймів.

— То дівка не вбила тебе? — вигукнув він. — Я наче знав, що так буде!

Сміючись, Доман розстібнув сіряк, відгорнув сорочку й показав широку, ще не зарубцьовану як слід рану.

— От проклята вовчиця! — мовив старий, обіймаючи його. — Стільки в неї сили! Ти знаєш, що вона тут? Може, думаєш помститися?

— Я бачив її, — сказав парубок, — розмовляв з нею. І зовсім не хочу мститися. Вона й досі не виходить з моєї голови, хоч і проганяє мене. Каже, духам дала обітницю.

Візун похитав головою.

— Треба тобі взяти іншу, тоді про цю забудеш… Викрадати її звідси не годиться, — сказав старий. — Усі вони однакові. Цвітуть, поки молоді, а на старість тільки й знають гризти. Візьми собі іншу, іншу візьми! Жінка тобі потрібна, без неї не проживеш.

— Отче мій, — відповів Доман, — не лай мене, але інші мені не до вподоби.

Візун махнув рукою.

— А ти спробуй взяти іншу, — повторив він, — тоді побачиш. Молодість піддається пристрастям, але вони швидко холонуть. Ти сумуватимеш за цією доти, поки іншої не візьмеш.

Нарешті вони розійшлись. Доман сів у човен і переправився на другий берег.

Старий Мірш все ще сидів під своєю вербою. Побачивши Домана, здивувався, що той так швидко вертається назад. Доман вистрибнув з човна, жуючи листочок, зірваний ще на острові, але помітно повеселі шав. І відразу ж підійшов до Мірша.

— Гей, старий гончарю! — звернувся він. — А чи не міг би я у вас чимось підживитись і переночувати?

— Чи ж я відмовив би? — сказав старий. — Хоч би ви й не були ні кметом, ні жупаном, на те в мене й хата, щоб приймати в ній гостей. Ходімо! — І він устав.

Саме мали вже подавати вечерю, і дочка Мірша вийшла кликати батька; Доман звів на неї очі. Дівчина була пещена, — ні в полі, ні дома біля господарства не працювала; хіба що вишивала рушники та часом пряла куделю; зате любила пишно вбиратися, знала, що гарненька на вроду. Доман і дочка гончаря подивились одне на одного, і обоє почервоніли. Їй відразу сподобався цей жупан чи кмет, котрий скидався на пана, і він подумав, що дівчина приваблива; а що, якби вона йому, як радив Візун, та й стала за ті ліки?

Вони ввійшли зі старим до хати, де їх чекав накритий білою скатертиною стіл. Міля прислуговувала сама, носила миски і кубки й за кожним разом, коли входила, поглядала на жупана, а він на неї. Якось навіть усміхнулась, розтуливши рожеві вуста і показавши білі зубки. Дочка гончаря і в будень була розкішно одягнена; на всіх пальцях блищали срібні персні, деякі з камінцями, біля шиї яснів величезний золотий гудзик, у косах — шпильки, у вухах — сережки, на руках — обручки, на голові зеленів вінок; дівчина весело й пустотливо пускала очима бісики.

«От коли б раніше її зустрів, — міркував, дивля чись на неї, Доман, — може б, і взяв її за жінку!»

Їли собі й розмовляли. Коли кінчилась вечеря і більше не потрібно було ні приносити, ні забирати миски, молода господиня, прочинивши з другої світ лички двері, ніби крадькома поглядала, чи не кличе її батько, а насправді ж зирила скоса на молодого жупана.

«Можеш узяти мене, — говорили її лукаві очі, — я не дуже опиратимусь».

Вже смеркло, як Доман пішов у повітку, де йому постелили. Старий Мірш підкликав до себе дочку й посварився на неї пальцем.

— Ти чого, козо, — суворо промовив він, — стріляєш очима на таких людей? Він не з тих, що роблять горшки, а з тих, що б'ють їх. Тобі нема до нього діла.

— Я зовсім не дивилась!

— Дивилась! Що ти в нім знайшла? У нього таких, як ти, дома буде, певно, із шестеро, — вибір великий. Що, хочеш сьомою бути?

Міля глянула на батька; він знову пригрозив їй.

— Завтра вранці, коли від'їжджатиме, не смій мені й на очі показуватись! — додав він. — Пам'ятай!

Всі пішли спати. На другий день Доман прокинувся рано; коні вже стояли напоготові; однак він сів на лаві.

— Щось мені у спеку їхати не хочеться, — похмуро промовив він.

— Почекайте до осені, коли настануть холоди, — відповів гончар, — чи ж я вам забороняю залишатись?

Нічого не відповівши, кмет поплентався до озера. Човни стояли біля берега; він наказав перевезти його на острів, — рвався до храму.

Міля, побачивши, як він виходив, побігла до тину, пригнулася, щоб не побачив її, і в щілинку почала стежити за ним. Мірш помітив дочку, але стримався і промовчав. Човен відчалив від берега. Дзіва сиділа в контині й дивилась на вогонь, але з учорашнього дня в її очах щось дивно мерехтіло, — вона нічого не бачила, окрім темряви й іскор, що підлітали вгору. В храмі було повно людей, стояв глухий гомін. Старий віщун ворожив і приймав пожертви; сивоволоса жриця відшіптувала чари, роздавала зілля. Відхилилася запона. Доман знову з'явився перед дівчиною. Дзіва зашарілася, затремтіла, відвернула вбік очі і, дивлячись на вогнище, наче заклякла на місці. Доман усе стояв і стояв перед нею; спершись на стовп, оглядав храм. Дівчина поміркувала і вирішила сказати йому, щоб ішов звідси геть; підвелася з каменя, висунулася з другого боку храму, — не хотілося їй зустрічатися з ним біля виходу. Тільки зайшла між тини, а він мов з-під землі виріс перед нею. Окрім них тут не було нікого; парубок схопив її в обійми, і поцілував. Дзіва скрикнула, заплющила очі; коли розплющила, його вже не було. Він утік.

Сильно розгнівана, вона знову повернулась до храму. Вмилася водою зі святого джерела, але обличчя в неї пашіло вогнем, і чим довше вона вмивалася, тим дужче воно пашіло. У дівчини сльози навернулись на очі, і вона заплакала.

— Ой доле ж ти моя, доле!

Дзіва глянула на чорну постать Нійоли: гнівно втупився в неї вогненний погляд богині. Здавалось, у ньому палала жадоба до помсти. Вогнище згасало, дівчина метнулась підкинути дровець. Люди розходились, наспівуючи пісень про Ладо і Нию; співи котилися над озером і заростями, але лунали смутно. Дзіва також вийшла й сама, не знаючи як, заспівала якусь давню, ще в дитинстві чуту пісеньку.

Віддалік між дерев раз у раз можна було бачити Домана, котрий вештався у натовпі людей; він зривав листя, жував його й випльовував. Потім ліг на траві і чи то слухав, чи то дрімав. Не знав, що робити з собою.

Візун, що походжав між людьми, підійшов і нагнувся над ним.

— Ти ще тут? — спитав.

— Я й сам не знаю, як забрів сюди, — сказав Доман.

— А де ти ночував?

— У гончаря, що має дочку гарну.

— То й візьми її і не ходи марно коло тієї, яка не хоче тебе.

— Може, й та не захоче?

— Гончарева дочка — вийти за жупана? — засмі явся. старий Візун. — Вже скоро й вечір, — додав він, — повертайся до Мірша, так буде краще.

Доман позіхнув, потягся, встав і, за порадою старого, сів у човен; відчаливши, поринув у роздуми.

«Старий знає, що треба робити; краще шаліти, ніж отак побиватись».

Коли човен пристав до берега, старий Мірш, що сидів під своєю вербою, визирнув з-за віт.

— Цілий день я нічого не їв, одне тільки листя, мов той кінь, жував, — заговорив Доман, — голодний, як собака. Змилуйтеся, батьку, ще раз, віддам вам ведмежу шкуру для підстілки, по-князівськи відпочиватимете на ній.

— Шкура мені не потрібна, сіно краще, — мовив старий. — А до хати ходім. — І він показав рукою на двері. Міля ще здалеку впізнала човен і прибулого, сплеснула в долоні; подивившись на себе в цебро з водою, вона на голові поправила вінок із рути; груди в неї високо здіймались.

«Батько каже, що їх у нього аж шість! — мовила вона сама до себе. — Що мені до того? Він мене найкраще кохатиме. І я всіх порозганяю. А чи ж я не молода, не гожа? Гей! Сяду на коника поруч з ним, чорна шапочка, ланцюжки на грудях, ланцюжки на руках, на плечах — хутро, — ось яка я пані жупанова! Кланяйтесь своїй пані!»

Дівчина вбігла до світлиці — тут не було нікого, повернулась у другу кімнату, мусила поправити вінок, що знову зсунувся з голови.

«Як подивлюсь на нього… як подивлюсь, то він і візьме мене. Гей, дивино, красолю… та ще коли б любисток був, я дала б йому з медом, щоб не міг ні їсти, ні спати, поки не взяв би мене».

Вона ще зітхала, коли за дверима, біля хати, почувся жалібний спів. Визирнула в віконце. Стежинкою, що вела з берега, йшла, заточуючись і наспівуючи, стара Яруга, відьма, що знала все: і любисток, і грабельки, і всілякі любовні таємниці. Кого хотіла, того й причаровувала. Ніби навмисно вели її духи сюди. Вискочила Міля тильними дверима й підкликала стару до себе.

— Е-е! — вигукнула Яруга. — Це вже так судилось, коли я знадобилася чарівній дочці гончаря!

І вона квапливо підійшла до плоту; Міля стояла біля перелазу, приклавши до вуст фартушок.

— Матусю Яруго, — прошепотіла вона, — ти все знаєш… Чи не так?

— Овва! А чому б і ні? — розглядаючи її, сказала стара. — Голубко ти моя! Я все знаю, навіть і те, що тобі хочеться мати славного, як сама, хлопця.

Міля почервоніла й нахилилась до вуха Яруги.

— Дай, мені любистку! Все, що захочеш, дам!

— Тобі?! — засміялася стара. — Та ти ж сама як любисток; треба зовсім сліпому бути, щоб не закохатись у тебе.

— Любистку дай мені, матусю! — гарячково повторила Міля і, відстебнувши від сорочки срібну запонку, кинула її в руки старій.

Яруга здивувалась, нахмурила лоба; не поспішаючи, зняла з плечей торбу, сіла на землі біля перелазу й почала діставати з вузликів зілля й пучки корінців. Міля, тремтячи й лякливо озираючись, чекала. Яруга сунула їй у руку якоїсь сухої трави…

Зітри на порох і дай випити; коли питимеш, дивись йому в очі і не моргни. Бо як моргнеш — все пропало.

І вона голосно засміялась. Мілі вже не було, побігла до хати, нетерпляче потерла в долонях зілля і вкинула гостеві в кубок. Батько наказав подавати вечерю, і Міля швиденько впоралась. Доман, спершись на обидві руки, сидів замислений, як ніч; лише пильний погляд дівчини вивів його з забуття. Відломили по шматочку хліба; м'ясо стояло на столі. Господар налив меду.

«Батько може розгніватись, навіть ударити!» — подумала вона собі. Вхопила приготовлений кубок, рвучко налила меду й сама простягла Доманові, дивлячись йому в очі. Він узяв. Почав пити. Міля, хвилюючись, втупилася в нього і не моргнула, хоча батько — вона це почувала — грізно позирав на неї. Випив! Почервонівши, як вишня, вона побігла в другу світлицю.

— Тепер він мій! Мій! — запевняла себе дівчина і мало не плескала в долоні. — Яруга все знає!

Хтось непомітно підійшов до хати і став під вікном; віконниця була відчинена; сперся на стіну й нахилив голову — хтось визирнув до нього. Розмовляли пошепки, але дув вітер і нічого не можна було почути; шепотіли довго, майже до світанку, — хтозна про що говорили і до чого домовились.

Вже під кінець голос із віконця порадив:

— Сватів треба присилати, просити батька, інакше я не згодна!

— Батьку Мірш, не піду я сьогодні додому; дорога розмокла, кінь сковзатиметься.

— Чекайте до зими, — відповів старий, — ударить мороз — буде сухо.

І Доман залишився. Сів над озером і замислився. Міля визирала з-за тину; старий Мірш щось бурмотів, умостившись під вербою. Надвечір підійшов до нього кмет.

— Батьку, — мовив він, — я б прислав до вас сватів, коли б знав, що не виженете їх.

— А багато в тебе жінок?

— Жодної нема.

Мірш подивився на нього.

— Дочка моя випещена, білолиця, гідна й жупана, я її віддам тобі лише за жінку, інакше й не думай. Присилай, як велить старий звичай наш, сватів своїх.

Доман вклонився.

— Я поїду додому, зберу дружбів. Згода, господарю?

Вже добре стемніло, поки велась ця розмова. Доман щось почав наспівувати; на душі в нього повеселішало. Він подумав собі: «Гей, старий Візуне! Це — ліки чи отрута? Одну беру, а про іншу думаю; сватання в одному місці, а серце — в іншому!»

Та ось старий Мірш показав пальцем на бори.

Над безмежним простором лісів спалахували заграви: одна, дві, десять — з усіх боків; Доман глянув і крикнув:

— Вогненні віці!

Всі заметушилися; а Доман непомітно вскочив у подвір'я, підійшов до віконця й постукав.

— Дівчино, рибчино! Бувай здорова! Вогненні віці палають у горах, я мушу йти на війну. Якщо залишуся живим, то пришлю до тебе сватів. Батькові я вже кланявся і просив — будеш моєю!

З віконечка долинув чи то плач, чи сміх. А може, те і друге?

— О милий мій, милий, мій соколе єдиний! Повертайся живий та здоровий з війни! Я буду виглядати тебе, на небо дивитись і сльози лити, поки не повернешся і сватів не пришлеш!

— На коней! — крикнув Доман своїй челяді.

— Доман повернеться! Повернеться! Приїдуть свати. І він буде моїм!

На самому вершечку вежі стояла ясновельможна княгиня і позирала навкруг; був вечір, той самий вечір, коли запалали вогненні віці. Князь, спершись на мур, дивився вниз, на подвір'я замку, на сторожу, що походжала по валах, на смердів, що скликали дружину, на озеро, в якому відбивалася далека заграва. Та нічого ще не було видно… Нічого… Далі стояли два хлопці, майже однакові на зріст. Глянувши на них, відразу можна було сказати, що прибули вони з чужого краю. Вбрання на хлопцях було з тонкого сукна і по-іншому пошите, взуття — важке й міцне; в одного й другого при боці висів довгий меч. В очах у них ще сяяла юність і жадоба до життя, але якась дика й звіряча. Хоч вони були ще дуже молоді, мали вигляд вояків, безжальних і ласих на здобич.

Саме цього дня, вранці, коли ворота закладали колодами, на поганеньких конячках під'їхало двоє молодих верхівців, одягнених у прості гуні, й почали проситись до замку. Їх не впускали; та ось вийшов старший смерд, глянув на них, скрикнув і наказав відкотити колоди; захекавшись, провів прибулих у двір, потираючи від радості руки. Разом з хлопцями зайшов до світлиці. Князь лежав на лаві, — цієї ночі після гостювання у П'яста йому не спалося. Він схопився, щось пробурмотів, зиркнув, — хлопці кинулись йому до ніг і почали стискати його коліна. Князь із остраху сплеснув у долоні.

— Хто вас прислав сюди в таку годину? — заволав він.

Перш ніж вони встигли відповісти, прочинилися двері і вбігла ясна пані — з криком і сльозами, з радістю і розпачем:

— Діти мої! Чого ви сюди приїхали?..

Хлопці стояли мовчки, перезираючись між собою.

— Занудьгували ми в далекому краї, — сказав старший, — і дід дозволив нам вирушити в дорогу; ми сіли на коней і вночі, манівцями, пробирались через нетрі й ліси і от приїхали, щоб обняти вам ноги…

— А тут війна на порозі! — вигукнула княгиня. — О діти мої! Хтозна, що буде з нами, хоч би ви живими залишилися… По мирах хвилювання, чернь готується проти городища…

Княгиня заламувала руки, а Хвостек бурчав:

— Не посміють! Побунтують, покричать… а тоді прийдуть на переговори, і ми дійдем згоди… Але тих, що підіймали голови… — І він показав рукою вгору. — На гілляку!

І в таку грізну годину прийшли в замок веселощі. Цілий день тішились радістю, отруєною страхом. Ледве набігав на обличчя усміх, як його проганяла тривога. Посилали людей у розвідку, і вони повертались один по одному.

— Що чути? — питав Хвостек.

— Що ви бачили? — питала ясна пані.

Смерди чухали потилицю.

— Небезпека велика… — сказав перший з них, прийшовши на другий день уранці. — По дворах готуються, люд збирається по хатах… Кмети ремствують. Мишки бігають від обійстя до обійстя…

Другий повернувся десь ополудні, говорив те ж саме; третій — надвечір і повідомив, що вночі будуть запалені вогненні віці.

Хвостек розсердився й наказав замкнути його у вежі.

— Бреше, негідник, кмети підкупили його… Не посміють…

Княгиня кинулась йому до ніг.

— Милостивий пане! Відправте назад дітей.

Вона плакала й благала. Хвостек гнівався. Від'їзд відклали до вечора.

Тепер усі стояли на вежі — чекали й дивились, чи не з'являться вогненні віці. Хлопці перешіптувалися:

— Хай би була війна! Ми впросимо батька й матір, залишимось із ними — ото вже нап'ємося кметової крові!.. Хай знають, як сакси воюють!

Було тихо й темно; вони дивилися з вежі, тільки заграва на заході поволі гасла і відсвіт її бліднув у озері.

Раптом хмара, що пропливала над лісами й полями, зарум'яніла так, ніби на небі розлилася величезна пляма крові… І зникла… Заклубочився дим, а за ним високо сп'ялося жовте полум'я. Підпалили перший стос…

Княгиня зблідла й заплющила очі.

— Це пастухи розклали вогнище… — мовив князь і зареготав.

Хлопці почали кричати:

— Ого! Одне, друге, третє!..

Хвостек стрепенувся і крикнув:

— Розкласти вогнище! Хай знають, що я їх не побоюся!..

Вгорі на камінні лежала величезна купа лучини; прибігли служники з вугіллям і трутом, запалили її. Хвостек тільки посміхався. Княгиня нічого не говорила; вона кивнула хлопцям і почала спускатися з вежі. Діти слухняно йшли за нею. Хвостек понуро озирнувся, сплюнув і почав сходити вниз, у подвір'я.

Брунгільда металася туди й сюди по світлиці.

— Діти тут не залишаться… — мовила вона.

В цю мить увійшов Хвостек.

— А чому б їм не залишитись? — загорлав він. — Ти хочеш зараз випровадити синів, щоб схопила їх чернь і повбивала? Ні, їм безпечніше тут, у городищі, ніж у полі!

Хлопці кинулись матері до ніг, щоб вона дозволила їм залишитись. Брунгільда тупнула ногою й насупила брови.

— Ні, — сказала вона, — ні. Я запитувала сьогодні у ворожки, дивилась на небесні знаки, — ніщо нам не провіщає добра… одне вже збулося: запалали багаття, а ніхто ж не хотів вірити, що так станеться; справдиться й усе інше… Я більше знаю… ми загинемо, то нехай хоч буде кому помститися за нас…

Хвостек розгнівався, розлютилась і дружина його, обоє прискіпувались одне до одного, та от князь, бурмочучи, похнюпив голову і, поступившись їй, сказав:

— Що буде, те й буде!

Княгиня наказала синам збиратися в дорогу. Покликали Муху, щоб готував човен. Хлопці скинули князівське вбрання, а одягли прості сіряки і під ними сховали мечі. В обох з очей текли сльози, а все ж мусили виконати наказ матері. Хвостек мовчки підійшов до синів і притиснув їх до грудей.

— Хай хоч побудуть до завтра…

Ні, ні… їм і на хвилю не можна залишатись, завтра вся околиця застугонить, сюди почнуть збиратися кмети… обложать городище, займуть береги озера…

І вона заламала руки. Обидва хлопці мовчали, тільки сльози текли з їхніх очей. Хвостек дивився на них і гнівно рикав, немов ведмідь, коли його зженуть з берлоги. Княгиня вийшла і незабаром повернулася. Голову зав'язала хусткою й накинула на себе плащ.

— Я з вами, — сказала, — до того берега попливу… Буду біля вас, поки не сядете на коней…

По черзі обняла їх і поцілувала.

Хвост мовчав. У відчинене вікно світило сяйво заграв, що спалахували з усіх боків.

— Бачите, — промовила Брунгільда, — оголошується війна… Завтра вже й може вона початись. Та городище буде оборонятися. Якщо ж вдеруться сюди й захоплять замок, ми заховаємось на вежі… Там зможемо протриматись місяців зо три… їдьте до діда й повертайтеся з підмогою… Поспішайте…

Голос у неї урвався.

— А коли нас і двору нашого не стане… помстіться за батька й матір… все життя мстіть цьому зміїному племені!

Хвостек буркнув:

— Вони ніколи не здобудуть вежі… Приводьте саксів, ми вистоїмо…

Сини ще раз кинулись батьку й матері до ніг, а потім слухняно вийшли із світлиці. За групою дерев біля будівлі погойдувався човен; у ньому вже сидів за веслами Муха та ще один дужий чоловік. Брунгільда першою сіла, хлопці вскочили слідом за нею; Хвостек дивився з берега, як відпливали його сини. Все озеро пломеніло від заграв, а човен плив по ньому, чорний, і видно було, як він звертав у прибережні зарості, у тінь, щоб прослизнути непоміченим. Хвостек обвів довгим, зневажливим поглядом околиці й пішов у світлицю.

Пізньої ночі повернулась ясна пані, вся в сльозах від прощання з дітьми; Хвостек уже спав. Сіла вона біля вогню й задивилась на розжарене вугілля; заснула лише перед ранком.

Другого дня вартового з вежі запитувала:

— Ну як, не видно збройних громад?

— Нічого не видно…

Хвост засміявся:

— Не посміють, не наважаться вони.

Чекали цілий день до вечора, але не було нікого.

Князь твердив своє:

— Не посміють…

Ніч пройшла спокійно, і вранці страж нічого не помітив з вежі. Запали вечірні сутінки, а навколо панувала тиша. Брунгільда непокоїлась, а Хвостек усе повторював:

— Не посміють.

Раптом сторожа на вежі засурмила раз, удруге, втретє. Всі посхоплювались на ноги: челядь — під навісами, пахолки — за земляним валом, смерди — з призьби, що тягнулась уздовж ганку. При блідому вечірньому світлі щось невиразно замаячило. Під лісом юрмилися люди, висипавши з-за дерев.

— Кмети сунуть на городище! — показуючи на них, вигукували смерди.

При світлі вечірньої зорі все виразніше було видно людські юрби, що безперервно рухались, наближалися, зростали. Часом долинав далекий гомін, ніби хвилі шуміли в озері. Але то не хвилі шуміли, а сопіли люди й ступали коні; високо вгорі, на списах, майоріли божі станиці — бойові й священні корогви. Хвостек та його жінка, побачивши це, пополотніли — зробились такі бліді, мов ті трупи, що недавно через цей самий поріг витягали за ноги із світлиці. Князь наказав подати йому меду; випив і брязнув кубком об землю.

— Гей, усі, хто живий, на вали! — крикнув він. — Спалити міст!

І люди, набравши смоли й лучини, кинулися через ворота до мосту. Облили смолою палі. Старший смерд із чотирьох кінців підпалив його, і люди повернулись у городище, за навалені біля воріт колоди. Старший смерд наказав підважити міст кілками, щоб він швидше зрушив з місця і завалився. І міст, затріщавши, упав у воду; напівобгорілі колоди диміли і з шипінням пливли по воді.

Човни, що стояли біля берегів, стягували до городища й ховали у рові. В замку панувало сум'яття. Хвостек, узявшись у боки, дивився. Лоб у нього був нахмурений, а губи стиха проклинали зміїне плем'я.

Поволі догоріли палі, згас огонь, і морок після цього здавався ще чорнішим, а ніч — хоч в око стрель. Хто міг вгадати, що приховувалося в цій мертвій темряві?!

Хвостек, наче заціпенілий, довго стояв на місці, потім, ніби оживши, подався вперед, гукнув людей, почав давати накази.

Раптом щось пробігло подвір'ям і вискочило на берег: маленький чоловічок відв'язав човен-душогубку, крихітний, немов шкаралупка з горіха; щось плюснуло і зникло. Зносек, із постриженою головою й вибитим оком, майже нерухомо лежав у цій шкаралупці, повільно гріб руками і плив. Човник посувався тихенько, без поштовхів, наче несли його на своїх плечах русалки. Люди полягали на валах і вдивлялися в темряву. На вежі походжала сторожа й гляділа довкола; нічого не було видно…

Так і минула ніч. На сході вже сіріє небо, а по землі стелиться мла і все огортає довкола; здається, під нею дихає й ворушиться земля… Ратники князя дивляться з валів: перед ними на протилежному березі натовп, стоїть стіною, голова до голови, плече в плече; люду, як того піску… Спереду на конях Мишки і старійшини кметів.

Хвостек зійшов на другий поміст вежі, стоїть, лічить і не може полічити. Хитає головою.

— Хай стоять… постоять та й розійдуться!

Куди не гляне, бачить знайомі обличчя; он там брати стоять тих, кого убив він, тут — сини потоплених в озері, а ось — ті, що побували в замку разом з Мишками; їх тут цілий гурт, стіною стоять і дивляться на городище, ніби хочуть очима його з'їсти.

— Хай надивляться! — буркнув він і, не поспішаючи, зліз із драбини. Під вежею п'яні смерди розставляли людей і намагалися їх підбадьорити.

— Та це ж чернь, а не вояки, ну й дружина — від сохи та рала… набрід…

Вийшла Брунгільда, подивилась довкола, заламала руки й очі заплющила. Хвостек засміявся, але був блідий, як мрець.

А по той бік озера — о диво! — ні крику, ні поклику; стали, стоять, потім почали все ближче й ближче підходити. Одні на плечах човна несуть, інші плоти зв'язують. А ці ось лаштують луки й пращі.

Зійшло сонце, небо чисте-чисте. Мишки кричать здалеку:

— Це, клятий Хвосте, останній твій день! Вклонися сонцю й попрощайся з ним, більше ти його не побачиш!

Князь не слухає, сидить на лаві й п'є. Дружинники натягують луки. А праворуч і ліворуч з'являються все нові й нові човни, ніби з-під землі виростають; люди тиснуться до них; спущено й плоти; позв'язувані один з одним, вони простяглись аж до валів. Раптом посхоплювались люди, що лежали в ровах; з обох боків почувся бойовий заклик, аж земля здригнулася; зграя круків зірвалася з вежі і з голосним карканням злетіла до хмар. Засвистіли стріли. З обох сторін посипалось каміння. З вежі падали кругляки та брусся і збивали людей в озеро. Як тільки лава нападаючих плюсне в воду, в городищі лунає переможний крик. Тільки-но впадуть одні, на їх місце тиснуться інші, по вбитих лізуть живі.

— На вали! На вали!

Смерди бігають, штовхаються, кричать… Двічі відбито напад; кмети втретє наступають; натисли на сторожу, загнали її до воріт, а потім у подвір'я. Дійшло вже й до рукопашного бою…

Хвостек подивився й побіг у дім.

Вскочив до світлиці й виніс на руках княгиню. За нею з плачем побігли й інші жінки…

— На драбину! До вежі! На вежу! На вежу!

Несуть вузли, якесь шмаття — хто що вхопив…

— На вежу найбільш надійних!

На драбині аж чорно від людей, вона вгинається під їх вагою, а ненаситна вежа все поглинає й поглинає відступаючих. Зі страшним криком збігла на подвір'я зігнана з валів сторожа: напали на неї з усіх боків, не змогла вистояти; трупами встелені стежки й вали… Мертві тіла з окривавленими обличчями плавають в озері. Всі, хто живий, видираються по драбині, і ось її вже тягнуть всередину, а двері підпирають колодами.

Городище здобули Мишки. Хто не здавався, той загинув, а того, хто кинув зброю, зв'язали. Люди посунули у світлиці й комори — шукати, забирати, але нічого не знайшли: скрізь було порожньо. Тільки в одній із світлиць княгиня поставила жовтий дзбан з отруєним медом, але Мишко, вскочивши першим, помітив його і жбурнув на підлогу так, що з нього тільки черепки посипались. Переможці заповнюють городище. Підкидаючи вгору шапки, вони вигукують:

— Ладо!.. Звитяга — на боці Мишків! Хай щезне Хвост!

Всі звертають погляди на вежу. Проте наблизитись до неї не можна. Кожен, хто підходить близько, гине. Згори падає каміння і вбиває на смерть. І кмети відступили від вежі.

Раптом хтось кинув у шопу смолоскип; а інший підпалив розмальований будинок. Повалив дим, запалали світлиці!

— Не залишимо каменя на камені, балки на балці! У попіл перетворимо Попельків!

Мишки почали сурмити в ріг і скликати докупи своїх людей. Наказано було розташуватись серед двору, хай дощенту горять усі будівлі.

За цей день багато чого зробили, а про вежу можна буде подумати й завтра. Тим часом полум'я жадібно пожирало сухі дерев'яні будівлі. Люди, що в них поховалися, ще не встигли вискочити, як огонь обійшов довкола і все перетворив у суцільне море пожежі.

Мишки зі старійшинами рушили на раду. Вийшли з подвір'я і попрямували на пагорб, що височів неподалік. Тут, перед їхніми очима, постало страшне видовище.

Неглибоко закопані тіла потруєних дядьків і племінників Хвостка повигрібали з землі пси, погризли й тут же подохли біля них. Страшні, збезчещені трупи лежали впереміш із дохлими собаками. Мишки й старійшини здригнулися.

— Останній з їхнього роду! — вигукнув Мишко. — Звів їх зі світу, щоб ніхто після нього не залишився… окрім старого Мілоша й сліпого Лешка.

— Та двох синів, що виховуються в німців, — дождав другий.

— То хай же для цих тіл погребним вогнищем буде пожежа в його домі! — сказав Мишко.

Одразу ж покликали служників і наказали зібрати тіла й понести їх туди, де палав найбільший вогонь, щоб згоріли вони в ньому, а духи зі скаргами полинули до прабатьків.

Хвостек бачив з вежі, як челядь зібрала трупи і, обмивши їх водою, прикрила шатами, поклала на ноші й попростувала до вогню.

Надвечір пожежа вщухла. Гурти людей розташувались на спочивок у городищі, але подалі від вежі, бо з неї раз у раз летіли стріли, каміння і брусся й давили людей, мов ту солому…

Мишки із старійшинами посідали колом та й почали раду радити.

Що робити з вежею, й людьми, які засіли в ній? Вогнем їх не візьмеш, бо камінь не піддається; сокирами й молотами не пробити товстого муру, ні зверху пташкою не влетіти ні знизу мишею й кротом не підритись, — вежа глибоко сидить у землі… майже настільки, наскільки підноситься вона над землею…

Ми їх одним голодом візьмемо, не гублячи марно людей, — сказав Мишко Кривава Шия. — Розташуємося табором навколо вежі. У них запасів на місяць, а ми сидітимемо два; якщо ж буде у них на два, посидимо довше… поки їх усіх до одного не виморимо… Чим більше там замкнулось людей, тим швидше вони загинуть від голоду… Половину народу ми розпустимо; залишиться нас тут стільки, щоб не дати їм вилізти з ями.

І зробили так, як домовились; частина кметів вернулась додому, інші розташувалися під вежею, в городищі й на березі озера. Мишки заходилися було підкріплятися, коли з найближчого лісу виїхали вершники й зупинилися на пагорбі; оглянувши спалене городище, повагом під'їхали до старійшин. Як тільки вони наблизилися, в них упізнали Бумира та інших прихильників Лешка, що були його далекими родичами і підтримували з ним дружні зв'язки… Не пішли вони на вогненні віці, так само як і Мілош та його рід. Бумир наблизився і, не злазячи з коня, кивнув Кривавій Шиї.

— Це ви спалили городище? — розтягуючи слова, спитав він. — А де Попельок?

Мишко, сміючись, показав на вежу. Бумир похитав головою.

— Проте всіх Лешків не знищите, — промовив. — Ще чимало нас залишиться таких, що належать до цього роду!.. Чого ви від нас хочете?

— Від вас? Щоб тихо сиділи… і не жадали над нами панувати, — відказав Мишко.

— Що ж це таке? Поки нема німців, одного князя скинете, а іншого посадите?

— Так, але не з ваших, — відрізав Мишко. — Не з того роду, що нас, кметів, уярмити хотів і орати нами… Ні!.. Ми знайдемо кмета…

Бумир глянув на вежу.

— Думаєте з боєм узяти її? — запитав.

— Ні!.. — сухо відповів Мишко Кривава Шия. — Будемо облягати вежу, поки не поздихають з голоду.

Бумир сидів на коні, похнюпивши голову.

— Глядіть же тільки, щоб німці не прийшли та не помстилися за них, — сказав він, — бо тоді постраждають і винні, й невинні… Ще й мій двір спалять, поля витопчуть, заберуть людей у неволю.

Мишки сміялися.

— Та невже ж у нас списів нема? — сказав молодший, якого звали Білим.

— А в саксів залізо і на них, і на стрілах, — мовив Бумир. — Їхніх десяток проти вашої сотні може легко встояти.

— Але чи ж сотня їх прийде сюди з-за Лаби? — заперечив старший Мишко.

— Воно-то так! — вигукнув Бумир. — Але десятеро саксів покличе з собою сто, а може, й двісті поморців, ті ж від нас недалеко…

— У них такі ж списи, як і в нас, — сказав Мишко. — Не боїмося ми погроз!

Запала мовчанка; Кривава Шия підніс руку.

— Гей! Бумире, і ви, всі Лешки, — звернувся він, — хочете спокою, то сидіть собі спокійно, не втручайтесь у наші справи.

Бумир похмуро глянув на нього.

— Я з мирним словом сюди прийшов, не з каменем, — мовив він. — Адже не б'юся з вами. Тільки кажу вам: нас, Лешків, сила-силенна… Сьогодні — ви дужчі, завтра — ми можемо бути дужчими… На одній землі ми сидимо, тож треба б мирно нам жити, а не вбивати один одного на втіху ворогам!..

— Ми даємо вам мирно жити, — сказав Кривава Шия. — Що ж ви ще хочете?

— Випустіть з вежі того, кого ви голодом хочете заморити, — порадив Бумир, сидячи на коні і зводячи очі на вежу.

Мишко засміявся.

— Гаразд, — сказав він, — тільки ж хай нам віддасть тих, кого потруїв і повбивав…

— А чи не досить з вас того, що ви спалили йому двір, знищили всі припаси, забрали скарби, людей перебили? Ще й хочете мстити?..

— Хіба це його кров? — запитав гострий на язик Мишко Білий. — Це тільки майно його… Нам потрібна кров за кров…

Бумир замислився.

— А завтра ви скажете це ж саме нам і іншим Лешкам по всій нашій Поляні!..

— Ми не оголошуємо вам війни, — говорили інші.

Вони знову замовкли, коли раптом з вежі долинув якийсь шурхіт і стук. Хвостек відсунув щит, яким був закритий проріз у мурі, і вигукнув:

— Бумире! Що ти там розмовляєш з розбійниками? Із скаженим звіром не говорити треба, а бити його по голові. Візьміть людей і приходьте нас обороняти… Наша справа — це ж і ваша також…

Мишко підвів очі вгору, звідки почувся голос. Лук лежав під рукою, князь схопив його, націлився, просвистіла стріла, але вгрузла в дерев'яний щит… З вежі докотився регіт, і друга стріла свиснула з прорізу, — величезна, пір'їста, — і встромилася в сіряк Мишка; той висмикнув її й з погордою відкинув геть.

— Зміїне плем'я! — кричав Хвост згори.

— Скажені пси! — лаявся Мишко.

— Отруйні зміюки!..

— Гад огидний!

— Стерво й падлюччя!..

Такими гомеричними виразами обмінювались обидва табори.

— Бумире! — гукав Хвостек хрипким голосом. — Їдь додому, склич своїх… не дай нам загинути, бо й вас ця підла чернь усіх до одного винищить!

І прибулий повернув коня. Мишко пильним поглядом дивився на нього.

— Ви слухайте поради або Хвостка, або моєї, — сказав він. — Вибирайте ту, яка вам здається кращою. Ваша воля. Ми дотримаємо свого слова, даю священну клятву.

Говорячи, він вхопив жменю землі й підніс її вгору.

— Клянуся, Бумире… якщо ви заступитесь за Хвостка, якщо хтось — хай навіть один — стане супроти нас, ми живої душі не залишимо… Пам'ятайте!

Бумир і люди, що його мовчки супроводжували, глянули на вежу, звідкіль чути було невиразні голоси та оклики, і, не поспішаючи, повернули коней і від'їхали повільною ходою. Мишки спокійно дивились їм услід.

Якби хтось тоді зайшов до тісної вежі, мабуть, перелякався б, побачивши, що тут діялось уже цього дня. Внизу юрмився простий люд: челядники, служники, невольники, яких взяли для оборони. Місця для них було обмаль; стояла нестерпна задуха, і страх охоплював челядь, яка нарікала, що краще б вона пішла в неволю, ніж має тут гинути марно. Над цією безладною юрбою з палицями стояли смерди і наказували тихо сидіти, але люд сердито лаявся. З криниці вірьовкою тягали воду, якої ніж не можна було настачити спраглим, — іншого питва не було. На другому поверсі стояли кращі стрільці й готувалися до оборони; тут же був князь і Брунгільда. Розстелені в кутку шкури правили їм за постіль. Третій поверх займали жінки й оборонці, а на самому верху походжала туди й сюди сторожа. Із вежі долинали стогін і плач. Від ран, заподіяних під час облоги, відразу ж померло два служники, вмерла і жінка — від страху та хвороби. Лежало вже три трупи, з якими не знали, що робити… Мусили їх через верхній отвір скинути з вежі, і ці знівечені тіла, падаючи на землю і розбиваючись, ніби провіщали те, що мало робитись на вежі. Така ж доля чекала й інших.

Хвост, проклинаючи все на світі, ходив від бійниці до бійниці і раз у раз дивився вниз, а Брунгільда довго лежала, наче мертва, і слова не промовивши. Не розмовляли між собою, але видно було, що одне одного звинувачували в душі за це нещастя… Обоє ще сподівались оборонятись і плекали надію, що сини приведуть військо й дадуть відсіч кметам. Брунгільда, побачивши після довгого заціпеніння, що чоловік її тільки лається, але нічого не робить, покликала Муху — пішла оглянути засіки. Зерна було достатньо, але, крім двох каменів від старих жорен, тут нічого не виявилось, чим би можна було намолоти борошна. Стояла й піч, але про випікання хліба годі було й думати, бо ненадовго б вистачило дров. Потерте на крупу зерно разом з водою — єдиний харч для голодних людей. І так мали жити довгі місяці! В сум'ятті, коли тікали на вежу, рідко кому вдалося щось захопити з їжі; кілька черствих шматків хліба й коржів знайшли. Криниця, з якої мусили черпати воду, була стара й занедбана, і перші відра вилили геть. Потім, знемагаючи від спраги, змушені були пити і цей бруд.

Збройна чернь, що сиділа внизу, здавалась Брунгільді, котра дивилась у шпаринку, грізною і страшною. Княгиня спитала Муху, чи зможуть вони втримати її в покорі; він глянув униз і нічого не відповів. Ті, що вчора падали долілиць перед своїм паном, тепер, коли він був у небезпеці, хотіли звільнитися від ярма неволі й невдоволено бурчали. Їй видно було, як вони лежали долі, байдужі до всього, і ледь-ледь підводили голови, коли їх гукали. Декотрі, озираючись, потай перешіптувались по кутках. Усі вголос вимагали їжі й питва, і палиця смерда ледве могла примусити їх мовчати.

Брунгільда відвела Муху вбік і показала вниз, на людей.

— Ротів багато, а рук мало! — шепнула вона. — Що його робити?

Вони довго пошепки розмовляли між собою. Хвостек то ходив, то звалювався в куток на шкуру, то підскакував до бійниці й дивився на Мишків, котрі спокійно черпали з бочки привезене пиво, — самі пили й людей пригощали. Тоді він, скрегочучи зубами, відбігав від бійниці й знову повертався на постіль. Зустрічалися вони з жінкою мовчки, не говорячи жодного слова, й обминали одне одного. Брунгільда розмовляла з Мухою, а князь, коли йому набридало мовчати, підкликав до себе вірного слугу й починав з ним радитись.

Вже запав морок, як Муха зійшов униз і виділив людей на нічне вартування; кому схотів, тому й сказав стати окремо; одні повинні були зійти наверх, на вежу, інші — залишитись унизу. Ті, що зосталися, не гнівались: хоч і на гнилій соломі, але принаймні мали можливість лежати.

Вартовим було наказано лізти по драбині; якщо хтось наближатиметься до вежі, пускати стріли й кидати каміння. Тільки-но вони пішли, як дві жінки, служниці Брунгільди, принесли в двох мисках вечерю. Була то якась юшка — сяк-так розбовтана у теплій водичці крупа; голодні люди допались до неї, і за хвилину миски спорожніли; занепокоєна княгиня крізь шпаринку спостерігала, як вони їли; після вечері всі, де хто лежав або сидів, позасинали якимсь дивним, важким сном: то один, то другий підкидався, марно намагаючись пробудитися. За годину-другу боротьба зі смертю припинилася, і внизу запанувала глуха тиша.

Муха спустився з лучиною в руці, обійшов усіх по черзі, кожному приклав до обличчя руку, послухав, чи не дихають, перелічив їх і повернувся нагору. Ці люди були непотрібні на вежі, і Брунгільда позбулася їх. Послали кількох слуг униз, наказавши викинути трупи у пройму вікна. Кати, видно, звикли до подібного заняття, не дивувалися й не перечили; подивились на блідаво-сині обличчя своїх товаришів, роздягли їх і взялись до роботи.

Мишки зі своїми людьми сиділи біля вогнища і здаля поглядали на вежу, коли почали падати перші тіла. Кілька цікавих підскочило до вежі, і раптом їм на голову посипалося каміння, а одного прибив до землі падаючий труп. З усіх боків, ніби стиглі плоди, падали на землю трупи. Спочатку обложники із подивом дивились на них.

— Позбуваються зайвих ротів, — говорили вони, — очевидно, думають оборонятись і очікувати.

Ніч минула спокійно, тільки на вежі з бійниць блимало світло та в таборі палали багаття. Одні спали, інші ходили, чатуючи. Іноді з найвищого перекриття на вартового зі свистом летіла стріла, проносився з шумом камінь, кинутий з пращі, і калічив кого-небудь, вгрузав у землю або розкидав жар у вогнищах.

Приваблене учтою, налетіло, каркаючи, вороння і, не втрапивши до гнізд своїх, ніяк не могло заспокоїтись. Над ранок усе, здавалось, поснуло, але Мишки таємно розставили навколо пильну сторожу, отож із вежі ніхто не міг утекти.

Знову над пожарищем зійшов ясний день. Одних людей послали в ліс по дичину, інших — до селищ по хліб та їства. Багатьох відпустили додому, поки що вони були непотрібні: підмога князю не скоро прийде. А решта кметів залягли на чималій відстані від вежі, так, щоб ні стріла, ні камінь не могли долетіти, хоч їх постійно кидали звідти. Співали пісень і веселились біля вогнищ. На вежі не було ніяких ознак життя, тільки на самому верху ходили люди і вдивлялися вдалину. Вправні стрільці проганяли їх, націлившися з лука; тоді вони зникали з очей, ховаючись за примурок. Кілька разів там з'являвся Хвостек, його відразу ж упізнавали й вітали лайкою та криком. Кожного разу, коли летіла стріла або падав камінь, чувся сміх. Часом перекидались образливими словами, але згодом знову наставало довге мовчання.

На третій день ополудні чийсь голос із пройми вікна почав підкликати до вежі. Кмети подумали, що обложені мають намір здатися. Мишко Кривава Шия підвівся і вже хотів було йти, але його раптом випередив наймолодший брат, якого прозвали Журавлем, бо мав довгі ноги. Він підбіг і задер голову вгору, до вікна. З вежі розлігся сміх, і в цю ж мить із пройми звалилась йому на голову величезна каменюка — пирснули мозок і кров; хлопець захитався, упав на землю і сконав.

Мишки, махаючи руками, кричали:

— Кров за кров! Жоден не вийде звідси живий!

Страшні були їхні крики, страшні були їхній розпач і гнів. А Хвостек усе голосніше реготав. Підскочили сміливіші врятувати тіло нещасного; на них кинули балку, але дали маху, тож вона гепнула на труп і причавила його. Заголосили Мишки над загиблим братом. Збіглися люди й вихопили з-під бруса тіло, щоб відразу ж спалити його на вогнищі. На попелищі, де вчора згоріли тіла Лешків, поклали тепер труп нещасного хлопця, назносили дерева; заспівали пісень, та в спів упліталися прокляття, що долинали з вежі.

Коли смеркло і погребне вогнище вже як слід розгорілося, до табору приплентався маленький чоловічок із остриженою головою й вибитим оком. Крадькома поглядаючи на вежу, він ходив поблизу багать, підбирав кинуті кістки й обгризав їх; видно, дуже зголоднів. Потім примостився разом зі псами на купі сміття, — його не проганяли. Ніхто його тут не знав. У ті часи багато блукало убогих, юродивих і сліпих дідів та баб і, за звичаєм; їх усі приймали й годували. Часом за божевільними визнавали дар ясновидіння; деякі забавляли людей піснями, скаканням; пробували й ворожити. Зносек у брудній і пошарпаній одежі саме й був схожий на таке беззахисне й кволе створіння. Кілька чоловік кинули йому по шматку хліба і по недогризеній кістці, з яких він із задоволенням висмоктував рештки шпику. Ніхто не звертав уваги, що він увесь час дивився на вежу, обходив її довкола, вдаючи, ніби щось збирав на землі. Вже зовсім стемніло, як він приліг на дерні недалеко від вежі і зник з очей. Втомлені люди дрімали біля вогнища, а сторожа дивилась на озеро; та ось із пройми вікна у вежі обережно почали спускати на землю товсту вірьовку. Вона майнула так, що її не помітили. Зносек поповз по піску і обв'язався нею навколо пояса.

Вартовий, котрий стояв на березі, помітив темну тінь на стіні; здавалося, гладеньким муром повз величезний павук. Це міг бути тільки дух. Тінь все підіймалась угору й підіймалася, нарешті наблизилась до отвору; тихо відчинилась віконниця, і тінь уже майже зникла, як раптом сміливий бортник випустив стрілу; почувся пронизливий крик, і все затихло.

Зносек, якого встигли втягнути у вікно, лежав на другому поверсі вежі і стогнав; стріла йому вп'ялася в шию. Підбігла одна з жінок і витягла її, але кров усе ще лилась. Дали губки й шмаття, щоб перев'язати рану. Буркочучи, підійшов Хвостек і копнув його ногою.

— Чуєш, ти, був у князя Мілоша?

Зносек тихо стогнав.

— Був, — нарешті, після тривалої паузи, прохрипів він: важко було йому говорити. Стріла глибоко застрягла й поранила горло… за кожним промовленим словом кров цибеніла з рота. Він дивився на Брунгільду, як на свого господаря здихаючий пес, підповз до її ніг, обхопив їх руками, поцілував і сконав. Кілька разів Хвостек копнув його ногою, та він уже був мертвий. Проклинаючи труп, князь відійшов. Княгиня наказала накрити небіжчика полотняною хусткою. Врешті його, мов непотріб, скинули з вежі в озеро.

На четвертий день старший смерд висунув голову з верхнього вікна і почав паплюжити, клясти і лаяти кметів, погрожуючи їм кулаками. Обложники сміялись йому у відповідь.

— Сучий сину! — кричали вони. — Що, голод тобі роззявив пащу? Мабуть, доведеться змилуватись над тобою, чогось дати попоїсти, щоб не так скаженів!

І хлопці, сміючись і глузуючи, прив'язали до довжелезної тички шматок конини, відрізаної із здохлої пікапи, і простягли смердові. Він знав, що то за м'ясо, але вхопив його обіруч і зник.

— Видно, голод уже їм дався взнаки! — сказав Мишко Кривава Шия. — Ану, побачимо, що далі буде!

Вночі молодші з цікавості підкрались під мури і приклали до стін вуха; їм здалося, що там щось лопотіло й гуло, немов бджоли, зачинені у вулику, а потім долинув стогін, і все замовкло.

На шостий день раптом почувся лемент, шум і плач, — всередині, мабуть, ішов запеклий бій, аж стіни двигтіли. Кілька разів пролунав розпачливий крик, ніби з ним відлітало життя: розлігся в повітрі й замовк, мов обірвана в гуслях струна. Потім знов у вежі щось метушилось і гупало, з шумом летіло додолу, падало й розбивалось. Та ось запанувала тиша. Інколи у вікнах показувалися і зникали бліді обличчя; люди широко роззявляли роти й висолоплювали язики, ніби хотіли надихатись повітрям, але ніхто не просив милосердя й пощади..

На десятий день вежа замовкла; круки підлітали до вікон і то сідали, то рвалися всередину, голосно каркаючи. Відганяли їх стрілами. Відлетівши на мить, поверталися знов і кружляли біля вежі з другого боку. Мишки наказали викликати обложених на переговори, але ніхто не озвався. Пройшло ще чотири дні. На вежі не видно було сторожі, всередині стояла гробова тиша. Декому це очікування набридло, хотілося, щоб швидше все закінчилось. Остогидло дивитись на мур, пускати стріли у ворон, прислухаючись до тиші.

Мишко Кривава Шия наказав позв'язувати драбини. Його челядь, знайшовши на попелищі старі ворота, приставила три драбини до входу і, тримаючи над головами ворота, щоб хоч трохи захиститись від каміння, яке могли кидати згори, почала підійматись угору. Драбини зв'язали; ніхто не показувався. Дістались до запертого входу; ніхто його тут не обороняв. Почали рубати, розбивати, проламувати дерев'яний щит — ізсередини не відповідали. З усіх боків поприставляли драбини; тим часом під ударами молотів і обухів щит відхилився, посунувся всередину і з глухим шумом покотився на дно.

У вежі було темно, наче в могилі, тихо, як уночі на жальнику; ні душі не видно; трупний сморід бив у ніздрі. На самому дні лежали купи побитих, потрощених, посинілих, гниючих тіл; риштування і балки, з якими вони провалилися, придавили тих, що потрапили під спід, інші ж, падаючи, повбивалися.

На верхньому поверсі лежали два тіла — Хвостка і його жінки, померлих від голоду чи отрути, — тіла були в синіх плямах.

Ніхто тут живим не залишився. Видно, на збунтований люд з верхнього поверху скинули поміст, завалений камінням, і він, з гуркотом падаючи, зім'яв під собою людей. Двоє тільки, Муха та старший смерд, лежали по кутках; їх залишили, щоб вони сконали голодною смертю.

Коли обложники вдерлись до вежі, весь табір озвався шаленим криком. Кмети та їхні слуги вже сумували за домівками і сприйняли перемогу з величезною радістю. Мщпки підняли вгору шапки; потім почали ритися в руїнах, шукаючи захованих скарбів Хвостка; люди, розбігшись, рознесли по общинах вість, що в городищі віднині панує лише вороння.